Книга Прощания

Стихи на украинском языке

Мій любий, старовинний Львів!

Невже так швидко час минувся?!

Він знов від перемін здригнувся

І дим подій ще не осів.

Ще у повітрі, як нудота,

Розтасканих заводів прах,

А у старому місті квота

На будівництво в стилі «Ах!»

«Ах, що за башточки, віконця,

Колони, портики! Ах, скло!

Ах, грає в них промінчик сонця!»

Старі будинки – ніби тло,

Що віддзеркалило сторіччя,

Здимало слави фіміам…

Новітній еклектичний шрам,

Статечне зіпсував обличчя.

Даремні за минулим всі засмути.

Час назворот хто зможе повернути?!

Лише додати болі в відчуття…

Шануй своє сьогоднішнє життя!

Бо і воно мине. І станеш жалкувати

За кожну мить, що ти волів проспати,

За кожен день, що не вступився з хати,

За всім, що не наважився здолати.

Все розставляє по місцях життя,

Найменшій випадок, чи навіть відчуття,

Часом миттєво все перевертає.

Що завтра з нами трапиться?! Хто знає?!

Сьогодні без причини ти журний,

А взавтра пожалкуєш – от дурний,

Для щастя, виявляється, так мало

Потрібно нам. Мені що бракувало?!

Долина Зубри. Глуш. Мочари.

Сирих туманів білі чари.

Грибами повніють ліси.

Барвисті луки, де краси

Не годен словом замінити.

Павичих очок оксамити.

Душа летить за небокрай,

За жайворонків стрекотання…

Таке нестерпне розставання…

Таке безвихідне «Прощай!»

Минає рік. Останній літній день.

Вже осінь сипле дощиками з неба…

І так багато ще зробити треба,

Нема коли співати вже пісень.

Птахи групуються у зграї на стерні.

І нам, напевно, треба поспішати:

Всі справи завершити і зібрати

До купи спогади, барвисті та рясні.

Мчать роки, як дикі круторогі,

Сиплють іскри на хрещатий шлях,

Попри все життя – самі дороги,

Шкода – не вертають у роках.

Кам’яні стовпи на перехрестях

Для рекламних банерів здають.

Що за ними?! Шана чи безчестя?!

Взнають тільки ті, які дійдуть.

Паросток у гущавині лісу

Не чекає листову кулісу,

Що поробиш, світла там замало,

Але так йому насіння впало.

Пробач любов моя остання,

В усьому винна я сама,

Від того довгого тримання

Нічого доброго нема.

Ми люди! Ми малі й небезневинні.

Ні в злочині, та грішні де-не-де.

Чекаємо, у кожній новій днині,

Чи ж біль, чи радість нам перепаде.

Любов хай перешкоди всі здолає!

Хай буде добрим шлях, що ти обрав!

І хай з людей ніхто не роз’єднає

Того, що Бог навіки поєднав!

Ходять по хаті

Різні пихаті,

Нічого не питаються,

Лишень пихаються.

Ти питаєшся: «Що на тебе найшло?!»

Посміхаюся: «Це віддзеркалення тло!

Веселкові, мов серця дарунки,

На мене найшли поцілунки!»

Зупа до мене сварилася,

Сичала: «Я вже зварилася,

Бульбашки тягнуть з каструлі,

П’єц буде мов у бруднулі,

Не відшкребеш дна від круп,

Зостанеться зупи на зуб».

Кришку відкрила я їй:

«Бажаєш втікати?! Мерщій!

Хоч до підлоги, хоч з хати…»

Вщухла, де ж їй втікати?!

То ви були такі розумні = то вибули такі розумні ))

Нагадую тобі про днів минулих щастя,

Що осяяло нас веселкою зі скла…

У вирії життя все згасло водночасся,

Зоставив попіл днів подряпиною тла.

Нагадую тобі минулих днів екстази,

Що в небуття спливли мов хвиля по журбі,

Як хмари в небесах, всі образи-образи

Мчать тінню на Душі… Нагадую тобі…

Нагадую тобі… Навіщо?! Час дощами

Нестриманих подій спадав через роки…

Минулось, ніби сни з осінніми листами,

Лише самотність вдвох дається узнаки.

Зима водою засіває.

Дощ не іде, струмками ллє,

З повітря порохи збирає,

Болота всюди додає.

Брудніє все – дахи, рослини,

Віконні скла, плащі, машини …

Лише бруківкою – краса:

Течуть блакитні небеса.

Дощ, лиючи, затоплював долину.

І бульбашку повітря, мов перлину,

Тримав кульбаби крихітний листок,

Що опинився раптом під водою.

Він саме необхідне взяв з собою:

Надію, що врятує той ковток,

Поки не підуть хмари за вітрами

Та не збіжуть струмки води ґрунтами.

Проміння сонця землю огортає.

Їм навстріч квітка золота зростає.