Книга Споминів

Із Книги Споминів

Моє дитинство і рання юність минали в атмосфері специфічній — в атмосфері літературно-меморіальних музеїв Михайла Коцюбинського, перші три роки життя — у Вінниці, далі — в Чернігові.

Коли заходжу до невеличкого подвір’я Вінницького музею — все якесь несучасне, з позаминулого століття, мовби незахищене від наступу великого міста, що кільцем оточило його (а якщо й захищене, то щитом культури і пам’яти людської), — мене завжди огортає тепла хвиля. Адже це та точка на земній кулі, яка є моєю малою вітчизною — саме тут я вперше побачила світ. Надто недовго прожила я на цьому подвір’ї, щоб пам’ятати щось чітко й свідомо. Хіба що в підсвідомості живуть якісь неокреслені розмиті образи — стара комора, лавочка під липами, груші-глеки, пісня «Ой, ти дубе, дубе», якої співала мені няня Ганя… Все тоді було велике й загадкове.

18 грудня 1931 р. я народилася тут, у цьому будиночку і навіть, як казали мені, в тій самій кімнатці, що й Коцюбинський. І назвали мене на його честь. Павло Тичина привітав моїх батьків з народженням дитини телеграмою: «Михайлина своє знає, кріпне і росте». І все своє життя я була свідома цієї чести й відповідальности і намагалася — хоч би що робила, над чим би працювала, які б непрості моральні дилеми поставали переді мною, — імені цього не зганьбити…

Мати моя, Катерина Бедризова, кримська вірменка з походження, росіянка за мовою і освітою, пов’язавши свою долю з моїм батьком (вони зустрілися на початку 20-х років у Києві, в дитячому будинку на Куренівці, де батько був директором, а мати вихователькою), а відтак, з іменем Коцюбинського, почала активно українізуватися. Прилучалася до української культури, створюючи разом з батьком відкритий його зусиллями 1927 року у Вінницькому будинку, де народився і провів юнацькі роки письменник, літературно-меморіальний музей, перший в Україні.

Нещодавно я ознайомилася зі щоденниками матері, які — хоч і не повністю — збереглися. Вони свідчать, з яким чуттям відповідальности й живим інтересом вона, філолог за освітою, випускниця славнозвісних Вищих жіночих Бестужевських курсів у Петербурзі, взялася за зовсім нову для неї справу — побудову експозиції в музеї, — щиро намагаючись узгодити її з ідеологічними вимогами дня. Правда, це не вберегло її від звинувачень в українському буржуазному націоналізмі, зокрема 1929 року у зв’язку з процесом СВУ, коли в орбіту звинувачень було втягнуто деяких близьких до музею людей, зокрема В. Отамановського. До речі, я довідалася про це порівняно недавно, з доповіді співробітниці Вінницького краєзнавчого музею на науковій конференції у Вінницькому музеї 1997 р., проведеній з нагоди 70-річчя від дня його створення. Тоді ж я доповнила доповідачку, повідомивши авдиторії, що звинувачена в «українському буржуазному націоналізмі» Катерина Бедризова-Коцюбинська була за національністю вірменка і щойно з азів вивчила українську мову (між іншим, у щоденниках матері записів за цей рік немає — складається враження, що сторінки вирвано, і, мабуть, невипадково).

1935 року батьків з якихось достеменно не відомих мені причин (марно дошукуватися раціональних мотивацій у репресивній вакханалії 30-х років), було відлучено від виплеканого ними Вінницького музею і переведено до Чернігова — створювати у занедбаній чернігівській садибі Коцюбинського новий, аналогічний, музей.

Кілька слів про батька — Хому Михайловича Коцюбинського, брата письменника, молодшого від нього на 7 років.

У моєму родинному архіві є одне зворушливе фото. Я, ще зовсім маленька, стою поруч із батьком — високим вусатим літнім чоловіком. Мені десь рік-півтора, батько — на 62 роки старший. Фото це в нас удома називали «Михайлина з татом у жоржиновому лісі». І справді, ми стоїмо серед велетенських, заввишки майже з людину, кущів розкішних жоржин. Недаремно, коли згадую батька, перша, найближча і невіддільна від його образу асоціація — квіти. Сьогодні з висоти життєвого досвіду і відстані років можу твердити: батько мій був геніальний садівничий, його душа була віддана квітам, землі й усьому, що на ній росте.

Нещодавно серед старих паперів натрапила на зворушливий документ — написаний мені на пам'ять власною рукою десь на початку 50-х вірш нашої хатньої робітниці Явдохи Корявець, жінки напівписьменної, але з поетичною душею і великим внутрішнім, народним інтелектом. Називається він майже по-сковородинському «Утрешня сладка беседа с червонесенькими-Гвоздичками» й захоплює мелодикою повторів і нерівноскладових, «тичининських», рим: «це наша природа така, що головка склончива» (до речі, звучало не просто «головка», а з чарівним діалектним дифтонгічним «оу» — «голоувка»). Так от є Там таке [правопис і лексику оригіналу збережено. — М. К.]:

Батько не мав ґрунтовної вищої освіти — закінчив у Москві Народний університет Шанявського. До революції працював акцизним чиновником, досить довго жив у Петербурзі, був членом українського братства, очолював Товариство народної тверезости. Переїхавши до України, якийсь час був управителем маєтку князя Сангушка у Славуті.

Людина практична і напрочуд енергійна, з природним розумом, що компенсувало брак систематичної освіти, талановитий господарник, якщо користуватися сучасною лексикою, він кожну справу, за яку брався, доводив до пуття. Як організатора і директора Вінницького музею я знаю його лише опосередковано — з розповідей інших, з фотографій і документів. Сама я майже нічого не пам’ятаю, адже коли батьків перевели з Вінниці до Чернігова, мені було всього три роки.

А от створення чернігівського музею пам’ятаю добре. Пригадую, як батько попервах сам майстрував вітрини, як фарбував дах, розплановував і впорядковував територію.

Умів дати собі раду з усім і всіма, «пробити дорогу» до будь-якого недоступного та непоступливого начальства, добути для музею все можливе й неможливе. Тепер не раз думаю: от би його енергію, винахідливість і здоровий практицизм нашим сьогоднішнім діячам, які частенько лише нарікають на непереборні труднощі замість знаходити способи долати їх.

Батько любив товариство і вмів добирати його, бути душею товариства. Винахідливо вивертаючи слова в каламбурах (приміром, коли у Вінниці на якусь конференцію з’їхалося багато делегатів і виявилося, що їх ніде розмістити, він тут же кинув крилату фразу: «приїхали делегати і не знають, де лягати…»), сипав анекдотами і придибенціями (то були переважно різні епізоди з його життя) і при тому сам ніколи не сміявся, навіть не всміхався, тільки якось характерно заламувалася права брова…

Не тільки переповідав відомі анекдоти, а й сам творив їх. Мені здається, що саме йому я завдячую своїм загостреним почуттям гумору. І досі пам'ятаю, як я, ще зовсім мала, вперше відчула смак анекдоту. Батько розмовляв з кимось телефоном (а було це десь у середині 30-х). З усім відомих тодішній реалій: 1) відчувався гострий дефіцит взуття, зокрема калош і 2) тоді дуже щедро роздавали ордени — батько зауважував, що бувають орденоносці, «орденопросці» і ті, в яких «орден на носі». Так от телефоном він домовлявся про зустріч із кимось, хто не знав його в лице: «Як ви мене пізнаєте? А дуже просто: я буду без ордена, але в калошах…».

Мій батько не мислив свого життя поза музеєм. Щиро зацікавленим відвідувачам, людям, які допомагали музеєві, ладен був небо прихилити. Не відділяв «свого» від «музейного» — в устах його недоброзичливців це звучало як звинувачення. Але це було справді так. У перші місяці війни, поставлений перед необхідністю евакуювати музей, він вимагав вагона для експонатів, не погоджуючись на жодні «полегшені» варіанти (на кшталт місця для родини і кількох валіз у поїзді, яким евакуювали держслужбовців). Ходив, просив, вимагав — і добився-таки окремого вагона. Тоді вдалося врятувати практично всі експонати музею.

Помер батько у перші дні травня 1956 року. Помирав від вогнищевої пневмонії довго й тяжко. Ясна річ, тоді всім було не до садка, тож трояндові кущі (батькова гордість — алея розкішних штамбових троянд, виписаних після війни з Кенігсберга), прикопані на зиму, відкопали вже після похорону. Зима була не дуже сувора, троянди витримували, прикопані, значно холодніші, але на цей раз вони виявилися зчорнілими й мертвими. Мовби пішли слідом за господарем…

Перші спогади про Чернігівський музей. Приїздили письменники й урядові діячі з Києва, і я, зовсім ще мала, декламувала перед ними вірші — в основі мого репертуару були «Наша хатка» Коцюбинського і «На майдані» Тичини (пізніше мати згадувала, що я окреслювала контингент цих відвідувачів, як «письменники» і «вожді»). Численні екскурсії вчителів і учнів, вихованців дитячих будинків, відпочивальників чернігівських будинків відпочинку — старі фотографії зберегли ці обличчя, характерний для епохи одяг, манеру триматися, якісь статичні й уніфіковані, але зворушливі. На веранді, що виходила в садок, збиралися молоді чернігівські письменники, серед них Михайло Хазан і Олекса Десняк; запам’яталося, як зовсім ще юний Абрам Кацнельсон читає своє «Ти лежиш біля ніг моїх, Десно…».

Серед постійних відвідувачів — вірні друзі музею з Ленінграда: сивий гарний рафіновано інтелігентний письменник Володимир Боцяновський, директор музею Пушкіна Матвій Калаушин — енергійний, увесь якийсь пружний, сповнений творчих планів. Ще були відомий бібліограф Юрій Меженко, скульптор Ілля Гінцбург, який зустрічався з Коцюбинським на Капрі. Працюючи над погруддям письменника, тим, що стоїть тепер на подвір’ї музею, Гінцбург не раз бував у музеї, жив у нас по кілька днів. Я запам’ятала його на все життя — малесенького, сухенького, неймовірно жвавого і по-дитинному пустотливого, неповторного оповідача. Збереглося родинне фото разом з ним — він називав це фото «Святе сімейство й один із волхвів». Марієтта Шагінян, збираючи матеріал для своєї книжки про Шевченка, їздила по Україні й завітала також до Чернігова. Вона погано чула, і мені довелося декламувати їй вірші просто у вухо. Пасмо її волосся страшенно лоскотало мою щоку, але я, усвідомлюючи відповідальність моменту, мужньо витримала це випробування і дочитала вірш до кінця…

У ті часи було заведено, що жодна офіційна особа (аж до найвищого ранґу), яка відвідувала Чернігів, не оминала музею. Розумію, що це, мабуть, осмислювалося в рамках якоїсь ідеологічної повинности (творчість і особу Коцюбинського намагалися максимально наблизити до радянських стереотипів), але загалом то далеко не найгірша практика. Особливо усвідомлюєш це сьогодні, коли навіть найіменитіший земляк письменника — президент України Кучма — під час численних відвідин своєї малої батьківщини жодного разу не переступив поріг меморіальної садиби Коцюбинського, хоча це одне з найважливіших пам’ятних місць Чернігова, його марка на культурній мапі світу.

Постійними відвідувачами музею були актори місцевого музично-драматичного театру ім. Шевченка, надто ж у ті дні 1938 року, коли готувалася вистава «Фата Морґана». То була велика культурна подія для Чернігова. У музеї працювали над сценарієм його автор письменник Яків Мамонтов і режисер-постановник Вадим Меллер. Режисером був Володимир Волгрик, а його дружина, світлоока білява красуня Марія Поет, виконувала роль Гафійки. Пам’ятаю прем’єру — досі живе в мені урочиста атмосфера свята, зафіксована нелукавою дитячою свідомістю.

Щасливо й наповнено минали мої дитячі роки — серед цікавих людей, у розкішному садку, де все буяло, квітло й родило, серед книжок, від яких мене неможливо було відірвати. Письменник Боцяновський був вражений, коли я, десь восьмирічна, випадково почувши дискусію дорослих з якогось питання, тут-таки знайшла в енциклопедії відомості, завдяки яким питання було розв’язано. Кілька разів на тиждень приходила до мене вчителька французької мови, літня інтелігентна Наталя Павлівна Шрамченко, що свого часу навчалася в Лозанні у Швейцарії. У неї був свій метод навчання. Вона не мучила мене граматикою (та я, очевидно, ще тоді й не доросла до граматики), а просто розмовляла зі мною, давала мені вчити напам’ять вірші й дитячі пісеньки (я й досі пам’ятаю дещо з цих пісеньок і уривки з віршів Беранже і Верлена в оригіналі). А головне — дуже багато мені читала (В. Гюґо, А. Доде, Р. Роллан та ін.) — особливо ми обидві любили дитячі сентиментальні романи мадам де Сеґюр з нескінченної «Рожевої бібліотеки». Читати я навчилася, а от писати, та ще й зі знанням граматики — не встигла. Однак те набуте в дитинстві чуття мови допомогло мені згодом у перекладацькій діяльності, зокрема в перекладах творів Жака Превера, інтонаційну автентичність яких відзначали фахівці, зокрема Григорій Кочур.

А далі — війна. Тривога й розгубленість. Чернігів зазнав бомбардувань з перших тижнів війни. Якось у липні, саме в той день, коли батько й мати пішли на залізничну станцію роздобувати вагон для евакуації експонатів музею, завили сирени, налетіли німецькі бомбардувальники — тоді було практично знищено вокзал і всі станційні будівлі. Після відбою я каменем стала у дворі на насипу, звідки було видно дорогу з вокзалу, — мені здавалося, що я вже ніколи не побачу батьків живими. І коли я здалеку вгледіла мамин жовтий картатий плащ — із криком вибігла з двору і помчала їм назустріч.

Вагон вдалося добути тільки десь у серпні, і 20 серпня (зауважу, що вже 12 вересня німці зайняли Чернігів) він, завантажений експонатами (включно з погруддям Коцюбинського роботи Гінцбурга), стояв на залізничних коліях ущент розбомбленої станції Чернігів. Відразу стало зрозуміло, що шанси вирватися з міста майже нульові. Ніякого розкладу, ніхто нічого не знає і ні за що не відповідає, бомбардування не вщухає. Вночі, коли по дахові вагона зловісно барабанили осколки, а десь недалеко розривалися бомби, мене вкладали на куту залізом скриньку з рукописами Коцюбинського, а батько й мати обабіч накривали своїми тілами те найдорожче, що в них було… Стало ясно, що треба вертатися в місто, але як? І тут втрутилася доля, чи Боже провидіння. Десь на третій день уранці ми відчули, що їдемо. Санітарний ешелон, який проїздив через Чернігів, на власний розсуд причепив до себе наш вагончик. І почалася тяжка, напівголодна місячна подорож на Схід. Ми мали на меті пробитися до столиці Башкирії Уфи, куди, як ми знали, було евакуйовано Академію наук і письменників.

Дорогою на станції Валуйки до нашого вагона підселили десь чоловік двадцять біженців — і почалося вже справжнісіньке пекло. Час від часу хтось губився: вийшовши на зупинці роздобути щось попоїсти, не встигав повернутися, адже жоден з нас не знав, коли поїзд рушить. Безперервно — і вдень і вночі — плакав маленький хлопчик на ім’я Ізя (батько, який ніколи не втрачав чуття гумору, висловив припущення, що його повне ім’я, мабуть, Ізверг…). Наприкінці мандрів з їжі залишилося тільки трохи сухарів, які ми розмочували водою. І коли, нарешті, прибилися до місця призначення та зупинилися на станції Дьома під Уфою, перше, що мені запало у вічі й залишилося в пам’яті на все життя, — це величезні високі буханці білого хліба, які пощастило роздобути. Там, на станції, нас розшукали давні друзі — композитор Пилип Козицький з дружиною Зоєю Михайлівною, вони допомогли батькові потрапити на прийом до тодішнього президента Академії Олександра Богомольця, і музей було введено до складу Академії.

Спочатку всі українські вигнанці жили в Уфі у великому готелі «Башкирія», потім вдалося знайти приміщення для зберігання експонатів музею і винайшли прохідну кімнату для нас (експонати музею зберігалися окремо). Жилося нам там дуже зле: тісно, постійні конфлікти з господинею квартири Бібімур-апа (для сторонніх Анна Олександрівна), її дітьми, яких вона назвала вельми претензійно Артур і Герот (?) та чоловіком Салтаном Шагімардановичем, котрий, як вважалося, був на фронті, але чомусь досить часто з’являвся вдома й активно допомагав дружині тероризувати нас. Десь через рік завдяки невсипущій енергії батька поталанило знайти на другому поверсі цього ж будинку нежиле занедбане приміщення якогось складу, що його 73-річний батько своїми руками перетворив на досить затишне житло.

Правда, наші вікна виходили у тюремний двір і з-за заґратованих віконець на нас дивилися обличчя наших несподіваних сусідів (а надто людно у вікнах ставало, коли я грала на фортепіано — якось влітку у розчинене вікно до мене долинули навіть оплески…). До речі, вікна кімнати влітку були предметом наших гордощів: винахідливому батькові вдалося дістати розсаду якихось дивовижних декоративних помідорів, що розрослися й розродилися безліччю невеличких лискучих кругленьких плодів, і на білих фіранках відбивалися химерні «тропічні» візерунки. До нас спеціально заходили помилуватися цим дивом — особливо бурхливо висловлював своє захоплення Максим Тадейович Рильський.

Та все це буде вже згодом, наприкінці нашого перебування в евакуації. Перший рік був дуже тяжким і голоднуватим (досі пам’ятаю той жах, який охопив нас, коли в батька вкрали хлібні картки на місяць для всієї родини). Та й відчуття відірваности від рідної землі й цілковитої непевности перспектив гнітило. Вулицями Уфи йшли колони солдатів і лунало «Идет война народная, священная война». Сьогодні вже так багато знаю про війну, розум мій давно позбувся нав’язаних совєтською пропагандою стереотипів у її оцінці, але я погрішила б проти істини, якби забула ті щирі патріотично-трагедійні відчуття, що їх пробуджували в моїй дитячій свідомості та мелодія і ті слова. У школі ми писали листи на фронт, готували нехитрі дитячі подарунки, давали концерти в шпиталі. Я щось там співала, але головне — читала вірші. З мого репертуару найбільший відгук у слухачів знаходив вірш Йосипа Утгана:

Особливо радо зустрічали нас у палаті, де всі були без рук або без ніг. Одному з таких нещасних без обох рук і обох ніг я нагадувала його доньку, і, тамуючи жах, я присідала на його ліжко і розмовляла з ним — тих стражденних очей ніколи не забути.

Відчуття тривоги й відірваности від рідної землі об’єднувало всіх наших земляків, які приходили до нас «на печену картоплю» — так називалися посиденьки, що регулярно відбувалися в нас тієї першої башкирської зими. У духовці великої пічки, котра обігрівала нашу кімнату, батько пік дорогоцінну чернігівську картоплю, мішок якої вдалося вивезти з дому. На цей делікатес із делікатесів, а головне — на любу розмову збиралися в нас люди.

Приходив поставний, рум’яний з морозу «класичний професор» Сергій Іванович Маслов, також Юрій Яновський, напрочуд гарний, із сумовитим усміхом. Частими гостями в нас бували Павло Тичина (докладніше про нього я написала у своїх спогадах «З любов’ю і болем»), Леонід Смілянський з родиною, Давид Гофштейн, невеличкий, усміхнений і надзвичайно симпатичний, археолог Лев Славін, наш сусід Юхим Лойцкер, працівник кабінету єврейської культури, який колись існував в Інституті літератури, історик Гліб Лазаревський (з відомої родини Лазаревських), — ми були одними з перших слухачів його надзвичайно цікавих спогадів, опублікованих тоді ж таки в журналі «Українська література», що видавався в Уфі. Часто заходив Максим Рильський — його секретар мешкав поряд з нами. Пам’ятаю, як я декламувала йому «Слово про рідну матір» (вірш щойно з’явився друком), а він усе дивувався: «І як ти зуміла вивчити напам’ять щось такого довгого — я б ніколи не зміг!». Я слухала їхні цікаві, дотепні й змістовні розмови (звісно, не до кінця мені тоді зрозумілі) й засинала, заколисана ними, на своїй, пристосованій під ліжко, чернігівській скрині. Можу засвідчити, що всі вони щиро переймалися подіями на фронті, раділи перемогам, жваво обговорювали питання про відкриття другого фронту і дії союзників — якоїсь роздвоєности, вимушености, що їх я могла б сьогодні передбачити, знаючи в усій повноті історію двобою двох тоталітарних режимів, обізнана з протилежними поглядами — хоча б із спогадами й щоденниками Г. Костюка, А. Любченка, Ю. Шевельова та ін., — моя дитяча свідомість не зафіксувала.

Перші шкільні враження були невеселі — холодні класи, радість від шматка чорнющого хліба, який нам давали на сніданок. Рятуючись від холоду, вчилися по черзі вдома у різних учнів — сиділи здебільшого на підлозі і писали на колінах. Та на все життя я зберегла теплий спогад про свою першу вчительку в Уфі — це був 3-й клас — Євстолію Лаврентіївну Перескокову. Виснажена від недоїдання, одягнена в якесь майже лахміття, вона зуміла дати нам знання, зігріти теплим поглядом своїх косуватих (мабуть, давалися взнаки домішки азійської крові) очей і добротою. Діти були якісь насторожені, озлоблені, від хлопців доводилося оборонятися всіма можливими способами. У сусідському дворі хлопчаки, граючись у війну, насправжки повісили свого товариша, якого призначили Гітлером, і його не вдалося врятувати.

З учителів пам’ятаю ще нашого завуча Віру Федорівну Євлампієву — типову інтелігентку ще дореволюційного гарту, з якою ми зблизилися родинами і часто бували в її затишній старорежимній оселі, користувалися її бібліотекою і довго ще листувалися з нею, повернувшись додому.

Поза містом мені доводилося бувати мало (хіба що на городі, який обробляли всією родиною) — з башкирських краєвидів залишилася в пам’яті розлога й спокійна річка Біла, яка виправдовувала свою назву у промінні сонця, що заходить. Лише одного разу нам пощастило побувати досить далеко за містом у фантастично красивій околиці — в аксаківських місцях, де минали «дитячі роки Багрова внука».

Музей Коцюбинського було офіційно включено як окрему одиницю до складу Академії наук. У штаті: батько — директор, мати — науковий працівник, Б. П. Мезенцев — сторож, що охороняв експонати, і бухгалтер — Лідія Петрівна Тичина. Мушу сказати, що це не була суто номінальна штатна одиниця — там, в Уфі, було підготовано й видано науковий збірник музею «Коцюбинський і Західна Україна», побудований на матеріалах, що їх батькові вдалося знайти у Львові й Чернівцях після приєднання, чи то возз’єднання із Західною Україною.

Батьки як могли дбали про моє виховання і культурний розвиток. Я дуже багато читала, мати намагалася підтримувати моє знання французької. Вечорами вона читала вголос — спочатку при каганці, а вже потім при електричному освітленні — класику: це була улюблена сімейна розвага. Так вона прочитала «Вечори на хуторі поблизу Диканьки» Гоголя. З «Війною і миром» Толстого я також познайомилася вперше в маминому виконанні: вона прочитала нам увесь роман, причому діалоги, написані по-французькому, — в оригіналі. Мені здається, що серед забутих родинних традицій читання вголос — одна з найважливіших, може, й визначальних для формування особистости дитини. Я займалася музикою. На вчительок мені щастило — спочатку сестра поета Маршака Юдиф Яківна, потім Віра Вікторівна Розенштейн, дружина відомого диригента. Батьки брали мене з собою на літературні вечори, а іноді навіть і на наукові конференції, влаштовувані українською академічною діаспорою в Уфі.

Мати (і я з нею) не пропускали цікавих концертів, а їх не бракувало: виступали Лариса Руденко, Ірина Масленникова, Паторжинський і Литвиненко-Вольгемут та інші українські виконавці й гастролери. Разом з матір’ю я багато разів слухала таких славетних піаністів і скрипалів, як Д. Ойстрах, Я. Флієр, Е. Гілельс. Зерна потрапили на вдячний ґрунт: музика стала однією з найважливіших культурних складових мого життя. Тоді ж я вперше побувала в опері. Згадую виставу «Євгеній Онєгін» і оперу-балет про чарівного білого коня «Акбузат» за мотивами башкирського фольклору. Загалом башкирського національного елементу в моїх спогадах бракує (я вчилася, ясна річ, у російській школі і з башкирськими дітьми мої шляхи ніяк не перетиналися) — хіба що образ народного героя Салавата Юлаєва і звучання курая, побратима нашої сопілки.

Всі ці дещо розмиті дитячі враження лягли в глибини пам’яти — якоюсь мірою розділити їх зі мною можуть хіба що мої колеґи з Інституту літератури Юлія Булаховська і Валерія Смілянська, що з ними ми зустрічалися у тому тимчасовому уфімському пристановищі, яке стало для нас на кілька років країною дитинства.

Повернулися до Чернігова влітку 1944 року. Хоча війна ще тривала, але батьків уже ніщо не могло втримати на чужині. Експонати музею було відправлено окремим вагоном, ми ж повернулися додому, до зруйнованого дощенту Чернігова.

По дорозі в Ніжині зазнали страшного бомбардування — аж дивно, як після нього зацілів Ніжинський вокзал і всі ми.

От ми й удома. Садиба музею протягом цих років була резиденцією міського голови Азарова, тож заціліла. Проте являла собою образ запустіння. Зарослий бур’яном увесь поспіль — навіть доріжок немає — колись розкішний садок. Будинок-пустка, подекуди з вибитими шибками. Війна ще триває. Ще пролітають у чернігівському небі з характерним уривчастим гулом німецькі бомбардувальники. Десь іще падають бомби. Вагон з музейними експонатами ще в дорозі. Непевність. Щемка пронизлива тривога…

Тільки десь через місяць вагон, нарешті, знайшовся. Батько переживав імовірну втрату його як життєвий крах. Переніс інсульт, — ми боялися, що втратимо найдорожчу людину. Батька треба було підживити в післяокупаційному напівголодному Чернігові, і я ходила за продуктами в якесь підсобне господарство за залізницею. Страшно було проходити крізь суцільне руйновище. Згадувалися Тичинині слова зі збірки «Чернігів», написані саме про ці місця: «Де хилилась вербичка в полі, там тепер паротягове депо». Якась там вербичка, може, й хилилась, а от паротягове депо лежало в руїнах.

Та поволі життя поверталося на круги своя. Було відновлено музей. Потроху оживав садок, плеканий чудодійними батьковими руками. Знову потяглися сюди люди. Багато екскурсій — учні і вчителі. Гості, приїжджі. Передусім — давні й нові друзі музею з Ленінграда — директор музею Пушкіна М. Калаушин, літературознавець І. Ямпольський, Сергій Полуботко — далекий нащадок нашого славного земляка, викладач Морської академії.

Перед очима — окремі яскраві образи. Ось на веранді, що виходить у садок, співає Зоя Гайдай. Кілька днів прожила вона у кімнатці для приїжджих, невибагливо злагодженій у колишньому сарайчику. До речі, та кімнатка майже ніколи не стояла пусткою. Через неї пройшли багато аспірантів і науковців, які досліджували творчість Коцюбинського (М. Грицюта, Н. Калениченко, П. Хропко, М. Іщук та ін.), редактори з Держлітвидаву (згодом — «Дніпро») й упорядники, що працювали над виданням його творів, — адже рукописи Коцюбинського зберігалися на той час у Чернігові і мати залюбки допомагала розшифровувати темні місця. З Полтави часто приїздила дочка Короленка Софія Володимирівна, вдячна батькові за те, що він урятував під час війни частину полтавського меморіального музею Короленка (десять ящиків вдалося вивезти в нашому багатостраждальному вагончику). Частими гостями музею були художники Василь Касіян і Антін Середа. Бував у музеї відомий кінорежисер Марк Донськой, що працював над екранізацією твору «Дорогою ціною». На тій-таки веранді в садку не раз відбувалися імпровізовані літературні вечори. Тут читали свої вірші Павло Тичина, Володимир Сосюра, Максим Рильський та інші українські поети.

Післявоєнний Чернігів поступово відновлювався. Великою радістю була відбудова з руїн кінотеатру на центральному майдані — головного культурного осередку міста. Прем’єра чи не кожного фільму ставала подією.

Улюблене місце прогулянок — стародавній Вал із дванадцятьма гарматами (призначити побачення біля тринадцятої гармати на нашій мові означало відмову…). Церкви старовинні тоді не було відреставровано так, як сьогодні. У Спасо-Преображенському соборі правили службу. Після війни спостерігалося відродження й пожвавлення релігійного життя. Особливо за єпископа Бориса, людини освіченої і культурної, який умів перетворити церковну відправу мало не на театральне дійство. Звісно, хто ходив молитися, а хто дивитися, але храми — і Спасо-Преображенський собор, і Троїцька церква — були переповнені. Там я вперше в житті відстояла всеношну на Великдень і загалом відчула велич церковної відправи. Якось із моїми львівськими родичами ми відвідали єпископа Бориса в його резиденції при Троїцькому монастирі, і він організував для нас дуже цікаву екскурсію до нових, напівзруйнованих печер, проритих у Болдиній горі, де вже за новітніх часів ховалися від репресій ченці (тепер через обвали вхід туди перекрито).

Я дуже любила Болдину гору і краєвиди, що відкривалися з могили Коцюбинського — гайок Святе й заливні луки, де ріс аїр і мелодійно кумкали у невеликих болітцях жаби. Тепер цього немає — все щільно забудовано, і велетенські монструозні котеджі «нових українців» проковтнули пейзаж.

Спаплюжено і маленький затишний скверик у центрі Чернігова біля будинку колишнього земства. Ще до війни його окрасою був великий басейн — посередині його дитячий хоровод, а по бордюру симпатичні зелені жабки, улюбленці не одного покоління чернігівських дітей. Під час війни хоровод було зруйновано (пам’ятаю моторошне видовище: в одного немає голови, від другого лишилися тільки ноги…), його не відновлювали, та жабок відреставрували, і вони протрималися до недавнього часу, коли в запалі модерної реконструкції міста було вирішено ліквідувати басейн. Буквально вся культурна громадськість міста відчайдушно кинулася на захист рідних «жабок» — протестували, писали в усі можливі інстанції, але марно: жабки не встояли перед навалою цивілізації…

Дитинство моє минало у доброзичливій і гідній людини атмосфері, коли цінностям духовним віддається беззаперечна перевага над матеріальними. Батьки жили від зарплати до зарплати, не розкошуючи. Їжа проста і здорова — в цьому допомагали зразково плекані город і садок — найвибагливіші сорти помідорів, яблука, груші, горіхи, абрикоси й персики, навіть виноград і дині… Одяг — найнеобхідніший. Ніяких матеріальних «надмірностей» — ніколи не було в нас ні килимів, ані золотих прикрас, — єдина коштовність, яка дісталася мені у спадок від матері, це маленька брошка: японська емаль із золотим обідком.

Зате — море книжок і періодики, музика і пісня, родинні відвідини кіно — з наступним обговоренням, різноманітне й змістовне товариство. На відпочинок не виїздили ніколи — в цьому не було потреби, маючи такі «райські кущі», як наш садок.

Повернувшись із евакуації, я пішла вчитися до шостого класу. Головним було справжнє систематичне вивчення української мови, адже граматики і правил правопису я, по суті, не знала. Деякі елементарні знання школа, безперечно, давала, та й учителька — Тетяна Іванівна Тоцька — в мене була добра, але передусім треба було покладатися на себе. Звісно, сподіватися від чернігівської школи 40-х якоїсь «українськости» було б марним. Характерна деталь: наш учитель математики Лев Софронович (дуже добрий фахівець) увесь час плутав моє прізвище, називаючи мене то Коцюбинська, то Котляревська, то Кобилянська, на що я завжди зауважувала: «Був іще Кропивницький» (Крушельницького я тоді не знала).

Як завжди, багато читала — світової, російської класики, любов до якої — Толстой, Чехов, Блок — зуміла назавжди прищепити мені мати. З пожадливістю неофіта поглинала українську літературу — все, що траплялося. Саме тоді по-справжньому відкрила для себе Шевченка — пам’ятаю, як я в екстазі ходила по кімнаті і декламувала вголос «Минають дні…», захоплена емоційною силою й інтонаційною безпосередністю цієї поезії, що й досьогодні — одна з моїх найулюбленіших. Буквально проковтнула «Чорну раду» Куліша. Потроху наближалася до Лесі Українки і Кобилянської. Стефаник тоді ще був не для мене — я просто не розуміла його говірки.

Коцюбинського знала досконало і дуже любила. Влітку, коли було багато відвідувачів, допомагала екскурсоводові. Мене залюбки слухали, мабуть, тому, що я багато знала напам’ять. Особливо любила водити відвідувачів по садку, який являв собою своєрідну зелену експозицію: тут було зібрано квіти й рослини, які письменник любив, бачив під час подорожей і про які писав. У відповідних місцях стояли невеличкі щити з цитатами: біля винограду — із «Для загального добра», біля царствених аґав — з «На острові» («Завжди хвилююсь, коли бачу агаву — сіру корону твердого листя, зубатого по краях і гострого на вершечку, мов затесаний кіл. Розсілася по терасах і коронує скриту силу землі»), біля мальв — зворушливий уривок зі спогадів Горького про те, як Коцюбинський на Капрі, побачивши на тлі білої стіни рибальської хатини блідо-рожеву мальву, усміхнувся, зняв капелюха і сказав: «Здоровенькі були, як живеться на чужині?!».

З надзвичайною увагою батько культивував у садку розкішні велетенські червоні гвоздики (в ті часи вони були раритетом), які дуже любив Коцюбинський. Атмосфера в садку створювалась особлива, те буяння краси всіх настроювало на поетичний лад. Я вже цитувала вірш нашої славної Явдохи Корявець, хатньої робітниці, котра стала членом родини. Наведу звідти в усій недоторканності тексту ще один зворушливий уривок — він відтворює атмосферу краси й добра, в якій я виростала.

Десь тоді ж відкрила для себе й українську пісню. Передусім завдяки великому й гарному, з вишивкою на обкладинці, альбому з нотами і з передмовою (завбачливо вирізаною цензурою) А. Хвилі. Співала для себе, а влітку, коли приїздила зі Львова моя кузина Марія зі своїм чоловіком, співучим подолянином Миколою, ми імпровізованим квартетом (я, мати, сестра з чоловіком) виспівували на весь садок — довго й натхненно. Особливо вдавалася нам «Червоная ружа трояка…» — Микола навчив мене виводити на тлі мелодії різні «кандибобери»…

Велике місце в моєму духовному дозріванні відігравала музика. У Чернігові, ясна річ, не було ні опери, ні серйозних концертів — музичні враження постачали лише радіо та ще заїжджі гастролери, як правило, не дуже високої якости (як виняток пригадую концерти закарпатського хору, що справив на мене колосальне враження). Тож я надолужувала власним (хоч і яким недосконалим!) виконанням: Бетговен, Моцарт, Бах, Шопен, Рахманінов, Прокоф’єв. Моя вчителька музики подарувала мені кілька старих — ще дореволюційного видання — клавірів опер («Жизнь за царя», як первісно називався «Іван Сусанін», «Руслан і Людмила», «Євгеній Онєгін», «Фауст», «Кармен»), тож улюблені арії й оркестрові фрагменти я виконувала сама для себе, домальовуючи в уяві те, чого не можна знайти в нотах. Іще був у мене улюблений нотний фоліант — зібрання увертюр Бетговена, Моцарта, Вебера, Россіні та ін., перекладених для виконання в чотири руки. Коли влітку приїздила зі Львова моя тітка Люція, піаністка, концертмейстер консерваторії, ми годинами грали з нею. І хоча дорівнятися їй у майстерності виконання я аж ніяк не могла, щось перебріхувала, щось пропускала, але останній акорд ми завжди брали разом!

Пописувала вірші (хто в дитинстві не бавився цим!), правда, досить рано зрозуміла, що поет з мене ніякий, і припинила ці спроби, дозволяючи собі віршувати хіба що в перекладах. Одне моє дитяче оповідання «Подвиг» навіть було відзначене премією на конкурсі, який проводила дитяча газета «Зірка».

У старших класах вчилася у новоствореній, переважно для дітей з околиці Чернігова, з невеличкими класами залізничній школі № 41 (втекла сюди з центральної школи, де вчилися діти чернігівської «аристократії», не витримавши атмосфери, що панувала там). Школа ця, на відміну від попередньої, була мішана — хлопці й дівчата вчилися разом, клас — маленький (13–14 чол.) і дуже дружний. Сьогодні, коли випадає зустрічатися в Чернігові з однокласниками — Тамарою Лукашевич, Кірою Ісаревич, Женею Мойсеєвим, Нікою Суботіною, — не можемо стримати очисних сліз: здається, рідніших людей немає на світі. Адже ми бачимо себе такими, якими нас ніхто вже не побачить, — юними, гарними, пустотливими, сповненими мрій і сподівань… Учителі-словесники в новій школі вважали мої твори з літератури зразковими. Борис Іванович, учитель української літератури, навіть зачитував їх уголос на уроках (коли писала, я захоплювалася і частенько робила механічні помилки — пропускала літери, переставляла їх. Пам’ятаю резюме вчителя на якийсь мій твір на вільну тему: «Дуже добре! Ти часто дивишся на місяць? — А чи не бачила ти там часом м’якого знаку?»). Якщо відкинути неминучу юнацько-романтичну патетику і несвободу від штампів доби, якийсь аналітичний струмінь у цих творах, мабуть, таки пробивався.

Тож вибір, де продовжувати освіту, був самозрозумілий, до цього спонукала вся атмосфера, в якій я народилася і зростала, — філологічний факультет. Мати часом вагалася, чи не піти мені на романо-германський або російський відділ — їй здавалося, що вони відкривають ширші філологічні обрії. Але тут своє рішуче слово сказав Тичина: Михайлина Коцюбинська має навчатися тільки на українській філології. Я була з цим абсолютно згодна, і 1949 року, закінчивши школу із золотою медаллю, стала студенткою українського відділу філологічного факультету Київського університету.

У серпні, здавши документи до університету, ми з матір’ю разом з її давніми подругами-бестужевками, сестрами Вірою і Ніною Дияконенко, попливли пароплавом до Канева. Це була моя перша і «особиста» зустріч із Шевченком. У книзі вражень відвідувачів я залишила запис — юнацьку клятву вірности Шевченкові й рідній культурі (нещодавно співробітниця Канівського заповідника Л. Чорна знайшла в старій книзі вражень мій запис і опублікувала його[1]).

Університетські роки, ніде правди діти, якось не залишили по собі яскравих і глибоких вражень. Курс наш був доволі сильний, з нього вийшли люди, знані у науковому світі (В. Коптілов, В. Русанівський, К. Волинський, О. Ставицький, П. Кононенко та ін.). Проте рівень викладання був загалом невисокий — я це відчула буквально з першого курсу. Сказала б, що університет радше приховував знання, ніж відкривав їх, стандартизував і пригашував розумові процеси замість стимулювати їх. Замовчування і фальсифікація фактів, приблизність і неприкрита тенденційність оцінок, невисокий загальнокультурний рівень. Доводилося згодом не так поглиблювати знання, як звільнятися від баласту, скидати з себе пута, відкривати для себе давно відкриті америки (процес цей триває в мене досьогодні).

Серед викладачів було обмаль яскравих особистостей. Запам’яталися блискучі лекції з античної літератури професора А. Шамрая (він устиг прочитати нам тільки давньогрецьку літературу, а на початку 2-го семестру першого курсу помер). Із вдячністю згадую натхненні лекції з історії мови та діалектології, які читала нам Тетяна Животкова, маленька, якась нестандартна, закохана у свою науку. Досить скоро вона загадково зникла з університетських обріїв. Згодом ми довідалися, що вона, виявляється, була черницею в миру, — звичайно ж, такому небезпечному персонажеві немає місця в атеїстичній твердині. На досить доброму фаховому рівні читали нам курси із зарубіжної літератури й української мови. Та основне давала самоосвіта.

Вже на 1-му курсі проф. С. І. Маслов допоміг мені записатися до студентського залу Наукової Академічної бібліотеки, т. зв. «академки», й вона на довгі роки стала для мене і для багатьох колеґ мого покоління рідним домом, справжньою альма-матер. Я тікала туди з лекцій при найменшій змозі, особливо на старших курсах, і читала, читала… Готувала там студентські реферати й курсові, доповіді на наукові студентські конференції. Одну з таких курсових — про Феофана Прокоповича — схвалив професор С. І. Маслов. Він не викладав тоді в університеті, але я весь час спілкувалася з ним, дуже любила його. До речі, долею судилося мені після смерти Сергія Івановича жити в його кабінеті на колишній Леніна, 84: його сестра Анастасія Іванівна, також бестужевка, як і моя мати, запропонувала мені переїхати до них (вона хотіла, щоб у кабінеті брата мешкала людина, духовно близька йому, а мені тоді не було де притулитися), і я прожила там з 1959 р. майже тридцять років.

Пам’ятаю окремі засідання наукових гуртків і семінари, де ми потроху пробували (дуже несміливо, зрештою) якось формувати й формулювати власну думку. Та все це було втиснуто в суворі рамки, хоч ми тоді (і це, мабуть, найстрашніше) не завжди й відчували їх. Яскравим пережиттям була моя поїздка до Ленінграда на об’єднану наукову студентську конференцію Київського, Тбіліського й Ленінградського університетів із доповіддю про російські повісті Шевченка. Протягом кількох років після цієї подорожі я листувалася з грузинськими колежанками Лалі Дзоценідзе і Марікою Чхартішвілі, вони приїздили й до Києва. Студенткою 5-курсу виступала на Шевченківській конференції Інституту літератури з доповіддю про переклади Шевченка на англійську мову (на той час це була нова, недосліджена тема) і мала великий успіх. Пам’ятаю, як вічно екзальтований Дмитро Косарик після доповіді кинувся до трибуни, вирвав з вазона квітучу примулу й урочисто вручив мені…

Після закінчення університету мене залишили в Аспірантурі на кафедрі історії української літератури. Керівником призначили ак. О. І. Білецького. І хоч моє спілкування з ним видалося нечастим і нетривалим (завжди незручно було забирати час у нього, завантаженого роботою, експлуатованого сонмом дисертантів), давало воно дуже багато. Білецькому, на жаль, часто доводилося займатися чужими, не сумісними з абсолютною величиною його як науковця, справами, борсатися в тенетах заборон і забобонів, коли потрібна була майже еквілібристична спритність, щоб таки сказати щось по суті й не бути тут же звинуваченим у всіляких «ізмах». Можливо, йому вдавалося сказати дещо суттєве про українську літературу тому, що його вважали росіянином — в устах іншого це, мабуть, кваліфікувалося б як «український буржуазний націоналізм». Його ерудиція, висока філологічна культура, жвавий іронічний погляд на речі, здоровий скептицизм і незацикленість на авторитетах, об’єктивно-історичний підхід до фактів літератури на тлі багатющої культурної компаративістики — все це дуже імпонувало мені, виробляло в мені, іноді, можливо, й неусвідомлено, — всупереч марксистсько-ленінським догмам і соцреалістичним шаблонам — справжні критерії, добрий художній смак і спонуки до незаанґажованого пізнання. Працюючи над дисертацією «Поетика Шевченка і український романтизм», я відкрила цілі поклади невідомого мені з історії української — і не лише української — літератури й уперше по-справжньому осмислила її, і, зокрема, Шевченка, у світовому контексті.

Отже, це були роки нагромадження знань, естетичного вироблення, створення культурних передумов для самостійного творчого життя. Як і перед тим, велике значення в цьому мала для мене музика. На перших курсах я ще брала уроки гри на фортепіано у тоді ще аспірантки, а згодом викладача консерваторії Ії Царевич, племінниці Бориса Лятошинського. Як один з моментів найвищого щастя пам’ятаю, як у вечірньому порожньому класі музичного училища ми з нею на двох інструментах розучували частини з 1-го і і 3-го концертів Бетговена для фортепіано з оркестром. То був апогей моєї музичної «кар’єри», невдовзі заняття довелося кинути через хворобу сухожиль на правій руці та й за браком часу.

Тим з більшим запалом поринула я в концертне життя: хори — народні й академічні, виконавці — вокалісти й інструменталісти — Зара Долуханова і Ніна Дорліак, тріо Лісіціан, Святослав Ріхтер і Мстислав Ростропович (ніколи не забуду його блискучих авторських концертів з коментарями до виконуваних ним творів, зокрема присвячених йому концертів Шостаковича, з демонстрацією досягнень своїх учнів), симфонічні концерти з уславленими диригентами, серед яких Віллі Фереро, Герман Абендрот, Євгеній Мравинський, чеський симфонічний оркестр із Карелом Анчерлом, та й наші незрадливі й невтомні Натан Рахлін і Костянтин Симеонов, — вибирати було з кого. Філармонія стала моїм другим домом після «академки» і постійним місцем зустрічі з друзями, аматорами музики.

1956 року помер мій батько. Мати змушена була покинути музей, передавши його новому директорові — дочці Коцюбинського Ірині Михайлівні.

То були нелегкі для нас часи. Ірина Михайлівна Коцюбинська, здавна налаштована вороже до мого батька (не хотіла б тут зупинятися докладніше на родинних чварах, та я й не дуже обізнана з подробицями їх — завжди органічно відштовхувала від себе таку інформацію, а батьки ніколи не нав’язували її мені) після розвінчання культу особи і реабілітації Юрія Коцюбинського почала активно поширювати відомості про те, що Юрія було заарештовано за доносом мого батька. І хоча документальних підтверджень не наводилося, цьому вірили.

Я тоді навчалася в аспірантурі й майже весь час пересиджувала в Чернігові, намагаючись якось захистити від чуток і пліток свою хвору матір (саме тоді в неї на нервовому ґрунті почала розвиватися злоякісна хвороба крові, від якої вона згодом і померла). Мені довелося взяти на себе справу передачі музею новому директорові, бо хвора мати просто не витримувала спалахів неґативної енергії, спрямованих на нас.

Мені тоді довелося зазнати чимало прикрощів (та й перегодом не раз відчувала на собі недобру мстиву руку цієї людини). Після перевірки за старими інвентарними книгами виявився брак деяких експонатів (це не дивно, якщо врахувати факт евакуації музею і всі пов’язані з цим пертурбації), і Ірина Михайлівна подала на мою матір позов до суду, в якому вимагала матеріального відшкодування за «вкрадені» матеріали на суму, абсолютно нереальну з огляду на наші мізерні статки. Треба віддати судові належне, там швидко в усьому розібралися і навіть не довели справу до судового розгляду. Відтоді й аж до середини 80-х, коли після смерти Ірини Михайлівни у створеному моїм батьком музеї перестали паплюжити його ім’я і було призначено нового директора, я не переступила порогу рідної чернігівської оселі. Хіба що один раз десь у 60-х під «конвоєм» друзів — Василя Німчука й Олекси Мишанича.

Згадую це сьогодні як страшний сон. На щастя, тепер знову почуваю себе вдома в Чернігівському музеї, особливо після того, як директором став онук письменника Юлій Романович Коцюбинський — людина надзвичайно порядна й об’єктивна, який усе розставив по своїх місцях. Він рано пішов із життя, не довершивши багатьох задуманих справ, зокрема здійснення монументального видавничого проекту — чотиритомового видання «Листів до М. Коцюбинського», і я залюбки допомагаю його синові Ігорю й усьому колективові музею у їхній нелегкій і почесній справі — плеканні на базі Музею справжнього осередку української культури в Чернігові.

…Тоді ж, у кінці 1956-го, я мусила вертатися до столиці. Мати тужила за мною, хворіла, але моє життя вже було пов’язане з Києвом. Кінчилася більш-менш безтурботна юність, вже ніяк було сховатися від життя у Чернігівський «Едем». Настав час дорослого вибору шляху, час самовизначення. Тож, як писав Стус, «благословенні сходження і прірви»…

До Інституту літератури я потрапила восени 1957 року після закінчення аспірантури. Сталося це дещо несподівано для мене. Йшлося до того, що я залишуся на викладацькій роботі в університеті. Праця над дисертацією наближалася до завершення, перші спроби викладання — я читала вступ до літературознавства на заочному відділі філологічного факультету і факультету журналістики — виявилися вдалими. Та при кафедрі з незрозумілих мені причин залишили іншу аспірантку, і я опинилася перед проблемою працевлаштування. Саме в цей час зустріла давнього знайомого нашої родини Євгена Прохоровича Кирилюка, завідувача відділу шевченкознавства в Інституті літератури, і він запросив мене до Інституту, на що я з радістю погодилася. Взяли мене до новоствореного, очолюваного Миколою Шамотою відділу теорії літератури, де на той час уже працював Віктор Іванисенко.

Перспектива працювати під крилом Шамоти тоді мене якось не лякала. Я практично нічого про нього не знала, та й загалом мушу визнати, що на той час я умудрилася залишатися певною мірою ідеологічно «незайманою»: зовнішньо, безперечно, підвладною панівним ідеологемам, але водночас внутрішньо — морально, естетично — наперекір усьому автономною. Жила у своєму світі високих мистецьких — музика, поезія — уподобань, «книжних» моральних максим та ідеалів, і все це абсолютно щиро, без тіні свідомого пристосуванства. Так, була й безперечна недозрілість, несвідома страусяча поза, напівдитячий захист від гальмівного впливу ідеології, природний щит проти ідеологічних шабашів.

Та настав час, коли, за Шевченковим визначенням, «я прозрівати став потроху». Час екзистенційного вироблення. Тому ті перші роки в Інституті згадую з особливою теплотою і ностальгійним щемом. Адже то була молодість, то було моє друге народження. І дещо уповільнене — з огляду на умови — дорослішання в колі друзів й однодумців. Але воно відбулося, те дорослішання, те прозрівання, те «випростування себе» (вислів Стуса).

В Інституті я зустрілася зі своїми ровесниками, з якими нас об’єднувала спільність інтересів, умови виховання та й перспектива, що відкривалася перед нами. Володимир Крекотень, дві Світлани — Попель і Кириченко, Наталка Чорна, Іван Бажинов, Микола Павлюк та інші, молоді колеги з Інститутів мовознавства й археології, з якими ми ділили третій поверх теперішнього Жовтого корпусу університету. Гуртом ходили в театри, у філармонію, робили «вилазки» на природу, зокрема на дачу до Наталки Чорної в Біличі, на чарівні плеса Матвіївської затоки. Співали в хорі під керівництвом Валентина Мальцева — як забути хвилини блаженства, коли твій голос вливається у божественне багатоголосся Леонтовича, особливо коли поруч із тобою ідеально точно виводить другу партію Таня Назарова, світла людина, відомий діалектолог, яка так рано пішла з життя… Тріумфальний захист дисертації 1958 р. і веселий молодіжний бенкет у ресторані «Динамо» в передноворічну ніч… А через пару місяців потому коридорами Інституту бігав неймовірно жвавий, рум’яний і променистий академік Гудзій: «Покажите мне эту девочку, написавшую такую интересную диссертацию!» (він був членом Вищої атестаційної комісії у Москві).

Нещодавно серед запитань анкети, запропонованої мені аспірантом-істориком, що працює над темою, пов’язаною з шістдесятниками, я натрапила на припущення: «Складається враження, що шістдесятники були дуже серйозними молодими людьми, чужими звичних розваг молоді. Чи справедливо це?». Я відповіла на запитання так: «Неправильне враження. Це були люди веселі й дотепні, не чужі звичайних розваг. Просто це вже були люди дещо старші за віком, які переросли юнацьке шумовиння і вся енергія яких пішла у сферу інтелектуальну, люди, як правило, з освітою, здебільшого сімейні, з дітьми».

Прогулянки до лісу, вогнище, пісні — народні, бардівський фольклор. Влітку — човнами по Прип’яті (так звана Прип’ятська республіка — Світличні, Стуси, Іванисенки, Сверстюк, я, хіміки Дворки, Володимир Тельнюк з родиною, художники — Г. Севрук, А. Забой — і купа дітей). Культ анекдоту й пародії. От хоча б грандіозне дійство 70-річчя (35+35) Алли Горської та Івана Світличного (див. мої спогади про Аллу у книзі «Червона тінь калини»).

Що ж до анекдотів, мушу визнати, що вони завжди мали для мене життєво важливе значення. Я люблю і колекціоную їх, запам’ятовую й актуалізую у відповідній ситуації. Це — як ковток озону в задушливій атмосфері, вони допомагали долати страх і зневіру.

Увесь наш дружній гурт становили пристрасні аматори музики — симфонічної, хорової. Тиждень без концертного враження — як марно прожитий. Веселі дружні вечірки, нерідко в ресторані. Дуже любили танцювати. То вже згодом, коли душа товариства опинилася за ґратами, веселощі, ясна річ, пригасли. Та не до кінця й не завжди. Так, наприклад, повернення з табору Опанаса Заливахи відзначили грандіозним бенкетом у ресторані «Наталка». Співали так, що присутні там влаштували нам овацію (до речі, один зі столиків було зайнято «мистецтвознавцями в цивільному», і ми їх безпомилково вгадали!).

В Інституті літератури я радісно вхопилася за ідею виокремити із загальної системи обов’язкової політосвіти семінар молодих науковців, навіть очолила його. Ми залюбки збиралися разом, самі визначали теми для обговорення (наскільки пам’ятаю, досить далекі від офіціозу). Організовували літературні вечори молодої поезії (якщо вдавалося обійти партійне керівництво — на рівні комсомольського, з легкої руки Наталки Чорної, ніяких перешкод не було). Відчувалося поступове розкріпачення думки, свідоме переступання меж дозволеного та й розширення цих меж. Нові вітри набирали сили. Спочатку, звичайно, не було й мови про якесь радикальне заперечення системи, не відчувалося чітко окресленої диференціації позицій, «таборів». Усе ще «варилося», поступово формувалося — ми «випростувалися»…

Одним з перших знакових феноменів духовного оновлення стали літературні вечори, на яких виступали «новобранці поезії» (так попервах охрестив Івана Драча Л. Новиченко). Драч, Вінграновський, Коротич разом із Дзюбою — красномовним, харизматичним, самостійним у своїх судженнях. Усе це відбувалося у переповнених залах, їх зустрічали з нечуваним ентузіазмом. Нерідко ті виступи забороняли (так, зустріч із поетами у Малому конференц-залі Академії Наук відбулася тільки з третьої спроби), але зупинити цю стихію було неможливо.

В мене зберігся з того часу лист зі Львова від мого друга літературознавця Івана Денисюка з описом тріумфального «здобуття Львова» київськими літераторами. Дозволю собі навести цю його частину повністю: важко відтворити атмосферу краще, ніж це зробив автор листа — майстер епістолярного жанру.

У 60-ті роки особливу роль у моєму становленні як істоти мислячої відігравав Євген Сверстюк. Довгі бесіди з ним, обговорення його статей і виступів (іноді я передруковувала їх на машинці з голосу автора), просто присутність разом з ним на тому бенкеті розкутої думки, на який незмінно перетворювалася кожна звичайна «гостьова» зустріч із нашими друзями-однодумцями, багато важили в моєму житті. «Салтиков-Сверстюк» (так називали його в нашому колі) безжально руйнував стереотипи думання, які вкоренилися в мені, перевертав догори ногами звичні уявлення, змушував сумніватися в тому, що ще вчора видавалося абсолютною істиною. Спочатку від того було лячно, інтуїтивно виникав спротив, захисна реакція проти спроб порушити душевний і розумовий спокій. Та я швидко збагнула всю життєдайність таких операцій над думкою. Все доводилося передумувати наново, і якщо я навіть після цього всупереч пропонованому мені лишалася при своєму, то це вже був не штамп, не стереотип, а оновлена й усвідомлена власна думка.

Тоді ж увійшов у моє життя Василь Симоненко. Особисто я познайомилася з ним десь за кілька місяців до його смерти, коли вже було відомо, що він тяжко хворий. Привів його до мене в Інститут літератури Іван Світличний. Після цієї зустрічі в Інституті він кілька разів бував у мене вдома і завжди тішив мене своїми дотепними розповідями — анекдотами з провінційного життя. Пам’ятаю одну з його розповідей про проект побудови, здається, «Драбівського моря». Ініціативу всі вітали, та коли взялися її реалізовувати, виявилося, що для цього воді треба було б текти знизу догори… Так нічого й не вийшло. Зустрічалися ми й у Світличного, і на вечорах, де Василь читав свої вірші. Ніколи не забуду його «Злодія» в авторському виконанні — абсолютно безпретензійному, начисто позбавленому декламаторства. Що вабило в ньому? Насамперед, естетика правди… Уміння побачити короля голим і мужність сказати про це… Це тепер ми розмірковуємо над заанґажованою й незаанґажованою поезією — тоді ми такою поезією жили й дихали…

Звісно, розрізняли ці дві іпостасі поезії, але вважали (скажу передусім про себе) їх рівноправними у нашому духовному бутті — аби лиш це була Поезія, аби лиш у ній відчувався, за Ліниним визначенням, «якийсь безсмертний дотик до душі». Тяжко було усвідомлювати, що Василь приречений. Ми кидалися в усі боки, шукали ліки, консультувалися з фахівцями, але діагнози були невтішні. Добре пам’ятаю, як я принесла Василеві рентгенівські знімки до Інституту ім. Стражеска, де працював тоді Коротич, і він щось пояснював мені, розглядаючи знімки, та я розуміла одне: це — вирок.

Разом з Євгеном Сверстюком і Романом Корогодським ми відвідали Симоненка десь за два тижні перед смертю в лікарні. Василь боровся з болем. Коли вже було зовсім несила, просив мене вийти з палати. Я виходила і ходила плачучи довгим лікарняним коридором, потім знову поверталася в палату. Коли йому ставало трохи легше, розповідав щось цікаве і смішив нас — так, так, ми всі голосно сміялися!.. Та в розмові проривалися й серйозні ноти. Так він казав, що доки людина живе, бореться, творить, довкола неї утворюється певне коло — людей, понять, стереотипів, викшталтовується якийсь стабільний свій світ. Та для того, щоб жити далі, людина повинна це коло розірвати і створити нове, і все повторюється знову. Доки людина здатна розривати ці кола, доти вона справді жива й творча…

У грудні ми поїхали в Черкаси на похорон Василя: Дзюба, Світличний, Сверстюк, Леонід Коваленко, Алла Горська… Ми з Аллою несли за труною кетяги калини й червону китайку. Було дуже холодно, і ми вмовляли Івана Дзюбу з огляду на його здоров’я не знімати шапку, але він уперто зривав її з голови…

Невдовзі організували в Києві у Клубі медінституту вечір пам’яти В. Симоненка. Це була знаменна подія. Досі звучать у мені вірші Василя й Ліни Костенко у виконанні Надії Світличної — як завжди, вона читала напрочуд виразно, намагаючись максимально донести зміст. Завдяки магнітофонним записам, зробленим Світличним, прозвучав і голос живого Симоненка. Цей вечір мав величезний резонанс у колах київської інакодумної інтеліґенції і став приводом для репресій щодо його учасників.

Вечір пам’яти відбувся і в наступну річницю смерти Василя. Тоді я вперше відкрила для себе як поета і як людину Володю Підпалого. Не забути й пасіонарного виступу Івана Драча:

Ще один знаковий вечір відбувся у січні 1965 р. у Спілці письменників України — з історичним виступом Івана Дзюби й обструкцією Леонідові Новиченку. Іван Світличний у листі до Зіни Ґеник-Березовської (2.02.1965) так описував цю подію:

У травні 1964-го ми з Аллою Горською за дорученням І. Світличного поїхали до Черкас відвезти Симоненковій матері його щоденник — про це докладніше у моїх спогадах «Вітраж пам’яти» про Аллу…

Коли я прийшла на роботу до Інституту літератури, директором ще був академік Білецький, і це позначилося на загальній атмосфері — набагато розкутішій, ліберальнішій, сказати б, інтеліґентнішій, ніж згодом, у часи царювання Шамоти. Івана Дзюби тоді вже в Інституті не було, Іван Світличний працював у журналі «Радянське літературознавство», а згодом у нашому відділі теорії літератури. З ним я потоваришувала саме в Інституті — чи не найсвітлішою людиною (от уже воістину значуще прізвище!) з усіх, з ким зводила мене доля, і його розум, «доброокість» і чистота освітили й освятили той небезпечний шлях, на який я не могла не ступити. Шлях нового, без оглядань і табу, пізнавання й осмислення того, що Стус назвав «протрухлий український материк». Шлях, на якому відчувала себе причетною до чогось справжнього, до «маленької щопти» людей гідних, які поняття «ідеал» сприймали екзистенційно. То вже були не літературні персонажі. То були живі, дуже різні, далеко не ідеальні, але інтелектуально розкуті люди, з якими цікаво й не страшно.

Тоді ж я зблизилася з Віктором Іванисенком. Дещо старший за мене, відмінний за життєвим і літературним досвідом, він полонив щирістю, здатністю прислухатися до нового й чесно переглядати свої позиції, коли бачив їхню «вчорашність». Він мав відвагу, на відміну від багатьох своїх колеґ, наблизитися до тієї одіозної «щопти», за що й поплатився — дещо пізніше за мене — вигнанням з Інституту. У зв’язку з Іванисенком пригадую один колоритний епізод, про який досі нікому не розповідала.

Якось я зайшла до Олександра Івановича Білецького додому в дисертаційних справах і, побачивши, що він, бідний, буквально знемагає під тягарем рукописів, на які мав написати рецензії, запропонувала хоч якось допомогти йому. Тоді він дав мені дисертацію Іванисенка і попросив прочитати й висловити свою думку. Я ретельно виконала доручення і досить докладно написала про свої враження. І от через кілька днів Олександр Іванович в Інституті викликає мене до свого кабінету, щільно зачиняє двері й пошепки каже мені: «Миленькая, можно я у вас спишу? Вы так хорошо написали!». Ясна річ, я дозволила «списати». І от на захисті він, змовницьки поглядаючи на мене, зачитує мою рецензію, і всі навколо нахвалюють її. Я мовчу й підтакую…

Тоді ж Олександр Іванович написав мені листа, в якому зворушливо дякував за допомогу і запевняв, що мій рукопис залишиться в його архіві й нащадки знатимуть про його «плагіат» (!). Далі він писав (подаю в перекладі з російської):

У перші роки перебування в Інституті я не відчувала Шамотиного гніту надто сильно. У внутрішньоінститутські справи не втручалася, стояла осторонь ідеологічної кухні, тема, над якою працювала — образне слово, — перебувала все ж на периферії прямих ідеологічних втручань. Шамота був людиною далеко не дурною, ба й з певним естетичним смаком, на горло якому, не вагаючись, наступав в ім’я ідеологічних догм, витравивши з себе всі можливі іскорки «непартійного» підходу до літератури. З нами, молодими, йому попервах навіть цікаво було поговорити, особливо зі Світличним. Беру на себе сміливість твердити, що він поважав і цінував Світличного на перших кроках знайомства з ним, навіть по-свойому прислухався до нього. Пам’ятаю, що вони частенько подовгу ходили коридором, розмовляючи. Це, звісно, не завадило йому згодом з усією пристрастю цьвохати ідеологічним батогом проти Світличного. Та заради об’єктивности хотіла б зауважити, що поширене твердження, буцімто Шамота вигнав Світличного з Інституту, не відповідає дійсності. Насправді це сам Іван, прагнучи свободи для творчости, 1963 року пішов з роботи.

В Інституті було чимало людей цікавих, дотепних, обізнаних у літературі, хоча й понівечених гірким досвідом розстріляного Відродження і перманентних ідеологічно-репресивних кампаній. Післякультівська відлига допомогла їм відтанути, трохи розв’язала язика. Вони багато знали і могли чимало розповісти. Тоді в Інституті час від часу з’являлася Єлизавета Старинкевич, яка ще не зовсім отряслася після кампанії «боротьби з космополітизмом». Не забуду добродушного сивоголового Феофана Скляра (його афоризми називалися в нас «склярозами»), неповторного каламбуриста Петра Довгалюка, розумного Миколу Сиваченка, не кажучи вже про осяйну подобу Леоніда Коваленка, іроніста й ідеаліста.

Льонині дотепні репліки просто-таки озонували задушливу атмосферу ерзаців, напівправд і лицемірства. Якось на одному із засідань партбюро, на якому обговорювалася пікантна персональна справа про подружню зраду одного зі співробітників і присутні не знали, куди подіти очі, він узяв слово і нагадав присутнім вислів Паустовського, що в житті кожного мужчини буває своя дама з собачкою. «Біда тільки, — додав він, — що одному дістається дама, а іншому — собачка…» А десь пізніше, в розпал боротьби з абстракціонізмом, на якомусь відповідному зібранні у Спілці, коли всі пристрасно картали сюрреалізм (не маючи, до речі, зеленого уявлення про нього), раптом у залі пролунав свистячий Льонин шепіт: «Сюр-р-р-р-р!». Збираючись розповісти черговий анекдот, він завжди звертався до когось невидимого в кутку під стелею, де гіпотетично могла бути підслушка: «Ну, хлопці, записуйте!»

А наша стінгазета, яку з такою любов’ю і винахідливістю оформляв Юрій Івакін. Досі перед очима рубрика «З альбому Петі Коржика»: як такий собі хлопчик розумів літературознавчі терміни. От, наприклад, «сходознавець» — по сходах повзає стереотипна впізнавана постать науковця, в окулярах, з борідкою і в академічній «ярмулці», з велетенською лупою в руках — вивчає «сходи»!..

Не забути й колоритну постать Тараса Івановича Франка. Він викладав мені в університеті латину, і до його дивацтв я була призвичаєна. Адже ми за його завданням перекладали латиною фрази типу «Болію за поразку „Динамо“» (Cladem Dynamo doleo) і відповідали на запитання, сформульовані таким чином: «А скажіть-но мені, зозулько, чи треба було Катіліні пхатися до сенату?» Як яскраві інтермедії сприймалися його виступи в Інституті зі спогадами про свого славетного батька або звітна доповідь товариства Червоного Хреста, в якій фіґурували «члени й члениці» товариства… Якщо вже зайшло на «інтермедії», дозволю собі згадати ще один соковитий епізод. До відділу шевченкознавства після ремонту заходить наш дбайливий завгосп відставник Хардиков і приносить два, однакового формату, портрети — Шевченка й Бєлінського — зі словами: «Они, кажется, дружили»…

На той час повернулися із заслання Євген Шабліовський і Петро Колесник, до яких ми попервах ставилися з особливою повагою, як до людей, потерпілих від сталінських репресій, що до того ж не втратили гідности у кагебістських катівнях. То вже пізніше пересвідчилися, що доробок Шабліовського — то, власне, «великих слів велика сила…», і довідалися про ганебну роль П. Колесника у переслідуваннях його вчителя Миколи Зерова, читали й показували один одному вірш Зерова «Його стрічаю я — і мало не щодня…».

Як на мене, одним з формальних рубежів, приводів чіткішої ідеологічної поляризації того середовища, в якому я оберталася, була поява влітку 1961-го у «Літературній Україні» поеми Івана Драча «Ніж у сонці» зі вступним словом Івана Дзюби і реакція на неї. Тут не йшлося про якісь абсолютні, незаперечні достоїнства цієї поеми, але вона стала певним каталізатором інтелектуальних процесів. Одні захоплювалися новаторством, проривами у світовий поетичний контекст, шуканням нових поетичних обріїв — інші брали все на кпини, інстинктивно оберігаючи звичні, безпечніші, «насиджені» позиції. І від цього — хай уявного — рубежа той, може, й невидимий для стороннього ока, розкол, та поляризація дедалі поглиблювалися. В одних «випростування» тривало, і вони невдовзі опинилися у стані «неблагонадійних», другі балансували на грані дозволеного, сподіваючись якось перемовчати й «перекліпати», а треті поступово утверджувалися на позиції охоронців режиму і штатних критиків інакодумців і, якщо продовжити відомий анекдот, не «відхилялися» навіть разом з лінією партії — саме з них вербували згодом експертів, що їх у 60-70-х КГБ використовувало для «наукового» обґрунтування своїх ідеологічних ігрищ.

Шістдесятницький ренесанс набував обертів. У Києві почав діяти Клуб Творчої Молоді «Сучасник». Організований спочатку під патронатом Київського обкому комсомолу, він швидко набув власного обличчя і вивільнився з комсомольських обіймів. Клуб вабив до себе передусім, звісно, молодь, але різних вікових категорій: тут об’єдналися як люди дещо старші, з окресленими інтересами, певним фаховим досвідом, переважно уже сімейні, з дітьми, так і значно молодші, що робили перші кроки на самостійній творчій ниві. В «кулуарах» Клубу я зустрілася з деякими своїми колишніми студентами (навчаючись в аспірантурі, я викладала на філологічному теорію літератури), зокрема з Іринкою Жиленко, юною талановитою поетесою, чиє ліричне слово — неголосне й вишукане — я завжди вирізняла на тлі розмаїття українських поетичних голосів. Вона органічно влилася в наше трохи старше за віком товариство, без «портативної Жиленко», як ніжно називав її Василь Симоненко, неможливо уявити наше тодішнє товариське життя і громадянську активність.

Найголовнішим було те, що Клуб об’єднав розрізнених досі однодумців з різних творчих галузей — літераторів, художників, музикантів, театральних діячів. Прийшло усвідомлення того, що ми — гурт, що ми — сила. Головними об’єднавчими постатями були Іван Світличний, Алла Горська і Віктор Зарецький, Лесь Танюк. Літературні вечори, екскурсії пам’ятними місцями України, різні неформальні зібрання у майстернях київських художників, передусім на Чорній Горі в Алли Горської і Віктора Зарецького, Людмили Семикіної. Плекання традиційних свят, вечори молодих композиторів (Л. Грабовський, В. Губа, Б. Фільц та ін.), участь у різних протестних акціях (моя участь у роботі Клубу почалася з підтримки організованих художниками протестів проти нищення архітектурних пам’яток старовини в Чернігові). Головним натхненником екскурсій по Україні був Григорій Логвин — ніколи не забуду поїздку з ним до Переяслава-Хмельницького і його захоплюючі, фахово обґрунтовані, вичерпні розповіді. Запам’яталися ювілейний вечір Шевченка за сценарієм Сверстюка у Жовтневому палаці, доповідь того ж таки Сверстюка про Шевченка в Художньому інституті, вечір пам’яти Анатолія Петрицького, виступи Симоненка — зокрема, як після розповіді художника Касіяна про сумнозвісну зустріч Хрущова з творчою інтелігенцією і проголошеної ним тези, що незамінних людей немає, зазвучав симоненків вірш «Я» в авторському виконані:

Завжди на грані зриву, під постійною загрозою заборони, але все це тоді відбувалося. Це були паростки нового неформального духовного життя, вільного самовияву творчого інтелекту, що вивільнявся з пут тоталітаризму.

Як цікаве й повчальне intermezzo серед щоденности сприйняла я свої «просвітянські» поїздки від товариства «Знання» з лекціями про Шевченка, приурочені до двох його ювілеїв: 1961 р. — Таллінн і 1964 р. — Баку. Передусім освоєння нових для мене — географічно, історично, етнічно — територій, що завжди вабило. По вуха закохалася у старовинний, такий самобутній і затишний Таллінн, куди я потім не раз, використовуючи кожну нагоду, навідувалася. Цікавим було й пізнання Баку: вразило мене, як багато в місті пам’ятників письменникам, який розкішний палац-музей літератури. А море несподівано пахне нафтою…

Я виступала з лекціями за путівками товариства «Знання» всюди, звідки надходили заявки. Заявок, слід сказати, було чимало, іноді випадало навіть по дві лекції на день. Мої виступи подобалися: я намагалася розповідати просто й задушевно, ненав’язливо, але твердо показуючи велич українського генія і його значення для самосвідомості народу. Відбувалися вони в школах, бібліотеках, робітничих гуртожитках, на підприємствах. У робітничому гуртожитку на околиці Таллінна серед авдиторії явно знайшлися земляки, і один з них підсумував мій виступ: «От ми й пом’янули Шевченка „незлим тихим словом“». А потім мене гуртом провели до трамвая і довго махали руками вслід.

У Баку я виступала під час обідньої перерви на швейній фабриці: робітниці слухали, жуючи свої бутерброди. Раптом мене попросили: «Почитайте нам „Катерину“. Всю». Я розкрила «Кобзар» і виконала їхнє прохання (читала в оригіналі). Жінки уважно слухали, дехто витирав сльози. Там-таки, в Баку, мене запросили виступити в клубі пожежників у перерві між змінами. І от о 8-й ранку за мною до готелю приїхала пожежна машина (!). Авдиторія виявилася багатонаціональною і напрочуд пильною — один із присутніх навіть процитував аналогічні шевченковим рядки з патріотичної поезії Махтумкулі. А в кінці до мене підійшов старий чоловік-азербайджанець: «Батько-мати є? — Ні. — Сестра-брат є? — Ні. — Будеш мені сестра…».

В Баку я познайомилася з іранськими еміґрантами-комуністами, які вимушені були через переслідування залишити рідну домівку. Один з них усією душею відгукнувся на Шевченкове «Мені однаково», зізнавшись, що хотів би бути похованим у рідному Ширазі. Познайомив мене зі своїм земляком, дуже цікавим художником-мініатюристом. Вони навіть писали мені листи до Києва, звертаючись до мене «Михайлина-ханум».

І в Таллінні, і в Баку я виступала на офіційних ювілейних вечорах. У Таллінні після урочистої частини співав славнозвісний Тійт Куузик, читалися вірші Шевченка в перекладі на естонську мову. Мій супутник, викладач літератури Талліннського університету, запропонував мені вгадати за перекладом оригінал. І я вгадала — за неповторною живою інтонацією — «Минають дні…» Незважаючи на відому балтійську стриманість, і моє слово, і концерт сприймали дуже тепло, а після всього до мене за кулісами підійшов літній естонець, узяв мою руку у свої і задумливо сказав: «Тепер я знаю, як українці люблять свого поета».

В Баку мій виступ на урочистому вечорі навіть транслювали по радіо. Я сказала тоді, що загалом ювілейну дату краще відзначати вдома, але я тут почуваю себе як удома, бо поет, який написав «Кавказ», не може бути чужим народам Кавказу. І темпераментно прочитала напам’ять в оригіналі великий уривок з поеми. Що тут зчинилося! Всі повставали зі своїх місць, щось кричали: «Слава Україні!» — переклали мені. Після закінчення вечора голова товариства «Знання» доручив своєму заступникові провести мене до готелю, аж до дверей номеру — «щоб не вкрали»…

У літературному житті небувало активізувалася перекладацька справа — як вікно у світову культуру, крізь яке вривалося свіже повітря. Вечори під проводом Григорія Кочура у Спілці письменників — канадської, французької, польської, югославської поезії — збирали небачену кількісно й ентузіастично настроєну авдиторію і перетворювалися на свято поезії і вільної думки. Адже переклад — мовби дещо периферійна порівняно з фарватером розвитку літератури галузь, і тут легше вдавалося уникнути цензурних утисків і обійти офіціозні догми. Навколо Метрів, авторитет яких був незаперечний, утворювалася молода порість перекладачів, здатних будувати міцні й сучасні мости між українською і світовою культурою (Перепадя, Доценко, Череватенко, пізніше Стріха, Шовкун, Москаленко). У цих вечорах я брала активну участь: відкрила авдиторії своєрідну постать канадської письменниці індіанського походження Полін Джонсон (Техагіонвейк) (з нею мене познайомила моя добра товаришка Марія Скрипник, діячка прорадянського Товариства Об’єднаних українців Канади), читала свої переклади з польської, англійської і французької, а на вечорі югославської поезії за дорученням Івана Світличного — його переклади з Десанки Максимович та ін. (він вважав, що в мене це виходить краще, ніж у нього). Валерій Марченко у своєму листі до мене 10 травня 1977 р. згадував про це так:

Нав’язувалися й міцніли контакти між Києвом і Львовом, де почав діяти аналогічний Клуб, очолюваний Михайлом Косівим. Розширювалося й окреслювалося коло, яке з повним правом можна було назвати «ми».

Уважно перечитавши нещодавно інтерв’ю з Михайлом Горинем у виданому в Польщі збірнику «Бунт покоління: Розмови з українськими інтелектуалами», я мимоволі замислилася над тим, наскільки різними були наші шляхи до зустрічі в одній «щопті» інакодумців. Різне середовище, різні традиції, звичаєві й виховні стереотипи, зовсім відмінне ідеологічне «повітря», непорівнянні життєві колізії — і раптом зустріч на вітрах історії і суспільного оновлення, взаємовіднайдення, єднання, утворення спільноти. Це було веління часу.

Першим перекинув місток між Києвом і Львовом Світличний. З його листом-рекомендацією до молодого мистецтвознавця Богдана Гориня я поїхала до Львова. Горинь познайомив із львівськими митцями — Леопольдом Левицьким, Теодозією Бриж, Євгеном Безніском та ін. — екскурсії по їхніх майстернях були для мене відкриттям. Я дедалі глибше відкривала для себе культурний Львів, цей непересічний феномен сучасної міської української культури. І так було не тільки зі мною.

Зрештою, йшлося не тільки про Львів як культурний осередок Галичини, а й про відкриття та освоєння такого своєрідного, сповненого небувалої духовної енергетики материка української духовної культури, як Карпати.

Карпати вабили мене здавна. Пізнавала їх спочатку заочно, книжно, передусім через «Тіні забутих предків», що їх я знаю і люблю з дитинства, а студенткою першого курсу в курсовій роботі «розібрала по цеглинці» — кожен образ, кожну настроєву інтонацію, кожну перлинку-коломийку. Вперше побачила Карпати в кінці 50-х під час подорожі туристичним маршрутом Ужгород — Мукачево — Хуст — Рахів — Ясиня — Львів.

Подоріж була казенна, групова, в малоцікавому товаристві, але все-таки я трохи зачерпнула краси Карпат і пересвідчилася у правдивості, художній адекватності образного відтворення їх у «Тінях…». Спостерегла на власні очі «бліду усмішку царинок» на тлі темного лісу, побачила, як «потік трясе по каміннях сивою бородою…» А одного разу ми розклали наші намети на ніч десь на полонині, і я рано-вранці раптом прокинулася від якихось дивних знайомо-незнайомих звуків. Прислухалася: десь я вже чула цю симфонію. І тут згадала опис у «Тінях…» — як тече полониною отара овець. Визирнула з намету — так і є, полониною розтеклася отара овець, керована вівчарами, і ожило словесне поетичне alter ego цієї реальної картини.

Мені ніколи не довелося бувати на полонині й спостерігати, як вівчарі роблять бриндзу з овечого молока, але знаю цей процес: я бачила його на сторінках повісті Коцюбинського…

Після першого побачення з Карпатами зродилося бажання наблизитися ближче і до природи, і до людей. Такий собі поклик душі в дусі чеховських «трьох сестер», тільки «В Карпати! В Карпати!! В Карпати!!!».

Нагода не забарилася. Мій добрий знайомий Іван Денисюк, викладач Львівського університету, запропонував мені приєднатися до студентської фольклорної експедиції, і я з радістю погодилася. Базувалися ми в Криворівні, так добре знаній із записників і листів Коцюбинського, зі спогадів Гнатюка, у цих, як їх колись називали, «гуцульських Атенах», які так багато важили в житті Франка, Коцюбинського, Гнатюка, Грушевського.

Невеликий симпатичний гурт студентів, молоді викладачі, що жили з ними у повній злагоді й порозумінні, — Іван Денисюк і Леоніла Міщенко. Мандрівки по горах, обговорення фольклорних записів, здебільшого пісень і леґенд про Довбуша (пам’ятаю, якось Іван, якого ми в дусі гуцульської міфології прозвали «щезником», загубив під час екскурсії зошит з фольклорними записами — відтоді ця місцевість у нас дістала назву «зошити Довбуша»), піший перехід на досить значну відстань із Криворівні до Косова на храм. Поїздка з Романом Іваничуком, що на час приєднався до нас, до Буркута, де колись бувала Леся Українка. Походи на котрусь зі скель Довбуша, на Писаний Камінь. Улітку 2004 року у Львові на презентації своєї книжки «Мої обрії» зустрілася з літературознавцем Василем Горинем, який того далекого 1960-го у складі студентської трупи ходив з нами на Писаний Камінь. «Запам’ятав, — пише він до мене в листі, — як Ви легко долали кожну гору, що не вдавалося ні Іванові Оксентійовичу, ані Романові Іваничуку, який завжди хвалився, що все може, бо він людина гір. Та й ми, студенти, таки добре захекувалися, а та дівчина з Коцюбинських у фіолетовому так легко йшла вгору».

Жили у гарній затишній хаті трохи вище від музею під горою у подружжя Боцвінків — Ганни й Петра, міцних і гостинних господарів. Ще живі були у Криворівні кілька «останніх свідків» — тих, що бачили Франка й Коцюбинського: дід Микола Потяк, у хаті якого колись мешкав Коцюбинський, і древня Параска Харючка, що молодою дівчиною носила Франкові їсти. Пригадую ще одну колоритну постать — місцевої поетки Параски Плитки. Пошепки повідомлялося, що вона була в УПА, її, звісно, загребли куди слід, і вона лише нещодавно повернулася й жила у хатці «під єблуньков» (так сама себе рекомендувала), маленька, суха, в окулярах. Подарувала мені два блокноти своїх віршів, помережаних дрібним почерком і зворушливо ілюстрованих усе в тому ж таки дусі народного примітиву (ці записники я передала до відділу рукописних фондів Інституту фольклору й етнології).

Якось до моїх господарів завітали гості з нагоди храмового свята у Криворівні. Сиділи за столом, попивали домашню оковиту, закусювали солониною. Гостям дуже подобалося, що в мене на шиї розкішна гуцульська силянка, виплетена для мене Ганною з різнокольорових пацьорків, і весь час лунало: «Хочу до тої пані випити!» Пані нікуди було дітися, й довелося бути витривалою. Відбувалося дійство, яке не можу назвати інакше, як виверження коломийок. Хлопчик награвав на скрипці, старші промовляли в ритмі коломийок речитативом якісь довгі балади, оповідки. І — коломийки, коломийки: ліричні, гумористичні, напівпристойні, зовсім непристойні… Але ж такі дотепні й емоційно наснажені! Зі специфічним пом’якшенням шиплячих і приспівом, який періодично повторювався, причому останній склад останнього слова якось характерно «проковтувався»:

Доля подарувала мені зустріч у Криворівні з дружиною Гната Хоткевича Платонідою Володимирівною. Вона збирала матеріали про гуцульський театр, керований свого часу Хоткевичем. Уже літня, дуже огрядна, з вродливим виразним обличчям і схильністю до безапеляційних суджень, вона відразу всюди ставала душею товариства. Дивовижно вміла знайти спільну мову з гуцулами, розговорити їх і довідатися про те, що її цікавило. Днів десять ми мешкали разом у Ганни й Петра, і Платоніда Володимирівна брала мене з собою, коли вибиралася в те або те село, шукаючи слідів колишніх акторів гуцульського театру. Ми були в Ясенові горішньому, у Красноїлі й Головах. Запам’яталися відвідини «прими» гуцульського театру Доні Ясельської. Хоткевичка (так її всі називали) розповіла мені історію цієї жінки. Загалом дівчатам заборонялося виступати в театрі, але їй з легкої руки інтелігентного й доброзичливого священика, поціновувача її таланту, це було, як виняток, дозволено. Вона мала пристрасний роман з одним учителем, але згодом усе розладналося.

Ми зайшли до старовинної реліктової ґражди. У хаті на стіні висіла величезна пожовкла олеографія — цісар Франц-Йосиф з усією своєю численною родиною. І поруч (я маю надзвичайно гостру пам’ять на курйозні деталі) на стіні пришпилено великий аркуш паперу із заголовком «Куточок піонера» — господарство внука чи правнука. Таке собі зіткнення епох! На постелі сиділа старезна жінка з інтелігентним артистичним обличчям. Платоніда Володимирівна розпитувала, вона відповідала — зв’язно, але якось автоматично, без особливого зацікавлення. Та ось в устах Хоткевички прозвучало ім’я того вчителя, її колишнього коханого. І раптом обличчя жінки змінилося, аж зморшки розгладилися, і вона молодим грудним голосом вимовила: «Зрадник!»…

Після смерти матері 1963 року я втекла від світу десь на місяць до Криворівні, взявши з собою роботу. Жила в тих же Боцвінків у маленькій кімнатці за кухнею, сиділа за столом перед вікном наодинці з пишним карпатським краєвидом і писала передмову до творів Коцюбинського, які мали вийти у видавництві «Дніпро». За вікном зеленіли гори, усміхалися царинки, супилися ліси, клубочилися хмари. Під самим вікном дзюркотіло дзюркальце, а корова Павуна, яка дивовижно вправно бігала по схилах, залюбки підходила до мого вікна і дивилася на мене своїми великими й сумними очима… Був кінець вересня, і я спостерігала, як поступово приходила осінь: спочатку зелені ялиці й смереки почали рельєфно вирізнятися на тлі побурілих листяних порід, які згодом спалахнули золотом.

У сусідній Верховині (колишнє Жаб’є), що за шість кілометрів від Криворівні, саме працювала знімальна група фільму «Тіні забутих предків». Довідавшися, що у складі групи є Іван Драч, я вирішила завітати до них у гості. Йшла пішки звивистою, не обтяженою транспортом дорогою попід горами, та на місці нікого не застала, крім якогось хлопчини. Попросила його передати Драчеві вітання від Коцюбинської, чим немало його здивувала. «А звідки ж Ви?» — запитав він. «З Криворівні!» — невимушено відповіла я. Він здивувався ще більше, та, задоволена ефектом, я не стала пояснювати, хто я і звідки взялася в Криворівні, та й пішла собі геть.

Наступного року знову навідалася до Криворівні разом зі своїми друзями Валентиною і Юлієм Савченками. Хотіла поблагословити їх своїми Карпатами. В дусі часу (тоді були дуже популярні «бригади комуністичної праці») ми назвали наш гурт «тригада комуністичного відпочинку ім. Надії Заглади» (чим завинила нам іменита тоді ланкова, про яку весь час лунали пісні по радіо, не знаю…). Шкода, що не зберігся дуже дотепний щоденник нашої подорожі з магістральним гаслом: «Шукаємо викарбувані з каменю обличчя гуцулів». Зате збереглося дуже симпатичне фото — ми троє в народних строях, зроблене в мальовничому селі Довге на Закарпатті, де гостювали у нашого приятеля Василя Німчука, відомого мовознавця.

У Криворівні зупинилися в Ганни й Петра, побували у Платоніди Володимирівни, яка тоді вже там постійно мешкала, була директором місцевого музею Франка. І хоч не все з музеєм складалося так, як їй хотілося, вона не мислила собі життя деінде: так прикипіла душею до Гуцульщини.

Чи ж могла я тоді гадати, що через багато років зустрінуся в Києві з її дочкою Галиною, яка мешкає у Франції, в Греноблі. Розлучена з матір’ю війною і лихоліттям, вона з юних літ не бачила її й не знала матір такою, якою бачила і знала її я. Жадібно слухала вона мої оповіді, перефотографовувала світлини, на яких ми разом із Платонідою Володимирівною. Знаю, що вона разом з Іваном Денисюком їздила до Криворівні й пройшла материнськими слідами. Це дуже світла і зворушлива людина, яка робить усе можливе й неможливе для увічнення пам’яти свого батька, практично тримає на власних плечах музей Хоткевича, сприяє виданню його творів. Не можу не навести — без коментарів — дивовижний лист від Галини Хоткевич.

Іван Світличний одним з перших нав’язав контакти не тільки між заходом і сходом України, а й між нами і тими «першими хоробрими» з української діаспори, які приїздили до Києва. Вони завжди знаходили передусім Івана і Надію Світличних, а вже ті знайомили їх з іншими. Так було, зокрема, з подружжям Гевриків, з Вірою Вовк, Анною-Галею Горбач та ін. Незалежно від Світличного я познайомилася з болгаркою Ліляною Мінковою — літературознавцем і перекладачем російської та української літератури, з якою досі підтримую зв’язок.

Особливо близько зійшлася зі своєю колеґою чеською україністкою Зіною Ґеник-Березовською. Вона щороку приїздила до Києва й органічно влилася в товариство щістдесятників. «Золотою бджілкою» (очевидно, за її пухнасте рудувате волосся) ніжно називав її Іван Світличний. Вона пропагувала українську культуру в Чехословаччині, організовувала переклади молодої поезії, а прозу перекладала сама, виступала по радіо, у періодиці, зокрема в журналі «Дукля», в наукових виданнях. Була одним з тих «гінців», які привозили нам і вивозили з України деякі нелеґальні матеріали. Недаремно її якось протримали цілу добу на кордоні в Чопі, вилучивши в неї інтерв’ю Світличного для журналу «Дукля». Для мене цей чехословацький канал, освячений дружбою із Зіною, був надзвичайно важливим. Крім неї значну роль у контактах з українськими дисидентськими колами відігравали чеський мовознавець, мій близький друг Андрій Куримський разом зі своєю чеською колеґою чарівною маленькою Руженою Шішковою, літературознавець Орест Зілинський, не кажучи вже про Миколу Мушинку.

З переїздом Інституту літератури 1960 року до нового приміщення на Кірова, 4, а особливо після смерти Білецького 1961 р., коли у директорське крісло сів Шамота, атмосфера там ставала дедалі напруженішою. Недарма я так плакала на похороні Білецького, відчуваючи, що з його відходом щось справжнє й добре пішло назавжди. Та в нашому відділі теорії літератури тимчасово склався якийсь на диво сприятливий мікроклімат. І як могло бути інакше, коли у відділі (під егідою Шамоти!) зібралася, крім мене, така «файна компанія» — Іванисенко, Світличний, Сивокінь, аспіранти Стус і Бадзьо. Ми жили в атмосфері постійного творчого спілкування, паралельно розвивалися, разом відкривали нові імена, досі не відомі нам явища й сфери духу (коли 1965 року під час розгляду моєї персональної справи у парткомі Академії наук з’ясувалося, що і я, і Світличний, і Стус, і Бадзьо вийшли з відділу, очолюваного Шамотою, присутні не могли стримати усмішки, а я — з моїм загостреним чуттям гумору — всміхалася на повен рот…). Теми обирали відповідно до смаків — я, зокрема, працювала над монографією «Література як мистецтво слова», обговорення на відділі бували (звісно, в міру тодішніх можливостей) творчими. Ми спілкувалися й поза межами інституту, така собі, хай і вельми сумнівна з сьогоднішнього погляду, але все ж таки «вольниця», якої не міг паралізувати навіть мертвотний подих шефа. Він якось терпів нас до пори до часу.

Як тривожне попередження, як знак біди, 1964 року спалахнула пожежа в ЦНБ, нашій рідній «академці». Це стало таким собі поштовхом до розвитку, попервах глухого, руху Опору в суспільстві.

Коли сталася пожежа, декому з молодих співробітників Інституту доручили рятувати те, що лишилося після вогню. Ніколи не забуду цього жахливого видовища: гори мокрих книжкових решток, в яких ми греблися, щоб урятувати те, що можна було ще врятувати. Гребешся — і раптом на споді тліє осередок вогню. Його придушують. Гребешся далі — і серед чорних книжкових трупів натрапляєш на мокру, обгорілу по краях, але цілком іще читабельну книжку: «Так мовив Заратустра» Ніцше, одне з перших видань «Євгенія Онєгіна», раритетне дослідження Боплана про козацтво (це з того, що трапило до рук особисто мені). Несеш цю здобич до читального залу і розкладаєш на столах для первинного сушіння. І над усім моторошний солодкавий запах паленизни, тління. Нерви мої витримали лише два дні, і я захворіла…

Тим часом «поетичне відродження» початку 60-х на очах політизувалося, набувало дедалі небезпечніших з погляду режиму форм, ставало рухом Опору тоталітаризмові, національній нівеляції, придушенню свободи слова, рухом правозахисним, хоча й на позір без радикального заперечення основ. Важливим каталізатором цих процесів стала відома праця І. Дзюби «Інтернаціоналізм чи русифікація». Для її розповсюдження було запущено потужний механізм самвидаву — і то не тільки в Києві, а й по всій Україні та за межами її (не можу не згадати надзвичайно промовистий факт: у Празі працю Дзюби передруковувала на машинці сестра Лесі Українки Оксана Косач-Шимановська…). Для мене ця праця важила багато, стала своєрідним національним «лікнепом», прояснила й сформулювала те, що дрімало в мені, не осмислене. Сьогодні дехто, не володіючи чуттям історизму, не схильний вбачати в ній «революційного» як на той час змісту — адже думка там підкріплюється цитатами з Леніна. Але в тому й полягає конкретно-історичне значення Дзюбиної правди для тієї доби: розбивати стереотипи зсередини, вносити нові ідеї, розхитувати догми на звичній для загалу ідеологічній території, послуговуючися впоєною з молоком матері термінологією і системою понять. Адже Евересту не подолати, не освоївши попередньо якихось доступніших вершин…

Пам’ятаю, як Іван приносив мені щойно написані сторінки своєї праці, як жадібно я те все вбирала в себе, а потім залюбки передруковувала. Досі не можу збагнути, як це КГБ проґавив, що перший передрук «Інтернаціоналізму…» зроблено на моїй машинці і саме такий примірник було вилучено на кордоні в Миколи Мушинки — серед інших висунутих проти мене пізніше набагато менш вагомих звинувачень такого, неспростовного, не було.

Самвидав — це чи не найреальніше досягнення 60-х в ідеологічній сфері — набирав обертів і ставав для нас необхідним як повітря: твори Розстріляного відродження, книга І. Кошелівця «Українська література в СРСР», вірші й щоденник Симоненка, публіцистика Сверстюка, спогади реабілітованих, самвидав російською мовою, зокрема твори Солженіцина, публіцистика М. Джіласа, «Технологія влади» Авторханова (не можна забувати і величезної ролі белетристики та публіцистики «новомирського» кола, яка сприймалася й ходила по руках на рівні самвидаву). Руйнувалися загати й табу в інформаційному полі, тріщали стереотипи, до яких ми звикли як до самоочевидних, ми долали самообмеження, виганяли з себе внутрішнього редактора. Поверталися до нормального стану самостійного людського мислення, який нашому поколінню доводилося виборювати, зазнаючи на цьому шляху чималих утрат.

У повітрі висіло тривожне передчуття. Атмосфера заборон і репресій згущалася. Кожен культурний захід, кожна неофіційна акція наштовхувалися на перепони.

«Час» настав 1965 року. Навесні звільнили з Інституту Юрія Бадзя за участь у несанкціонованому вечорі поезії на верстатобудівному заводі (точніше, за підготовку цього вечора). У серпні арештували Світличного — на той час він уже не працював в Інституті, але ж був надто закорінений у душах і пам’яті своїх недавніх колеґ. У вересні відбулася відома акція в кінотеатрі «Україна», коли на прем’єрі фільму «Тіні забутих предків» Іван Дзюба повідомив присутнім про арешти серед української інтелігенції і за закликом Чорновола, підтриманим Стусом, на знак протесту встали чимало людей, серед яких і я. Подія набула великого розголосу. Стуса буквально через кілька днів було виключено з аспірантури «за систематичне порушення норм поведінки аспірантів і співробітників наукової установи». Пам’ятаю, як він, блідий, зі стиснутими кулаками, виходив з начальственого кабінету — чи то Шамоти, чи від його заступника Зубкова, — «я їм усе сказав!».

Щодо мене почалася процедура виключення з партії. Навколо зависла специфічна атмосфера: суміш насторожености й співчуття, осуду й розуміння. От хоча б пам'ятна розмова з Є. П. Кирилюком, завідувачем відділу шевченкознавства, куди мене перевели з очолюваного Шамотою відділу теорії літератури, щоб не плямувала його ідеологічної чистоти. Людина полохлива, але добра, він, знаючи мене з дитинства, дуже переживав і хотів допомогти, передавши мені свій досвід виживання під ідеологічним пресом. Завівши мене в якийсь куток, де нас не могли підслухати, він розповів, як під час чергової кампанії боротьби з українським буржуазним націоналізмом він каявся на всіх можливих рівнях, аж поки десь угорі не розібралися й не відкинули звинувачень. Я відповіла, що такі стереотипи поведінки абсолютно не відповідають мені: «І загалом як можна, віддавши стільки років вивчення творчости Шевченка, в житті поводитися так не по-шевченківськи?! Адже скажіть мені, поклавши руку на серце, якби Шевченко жив у наш час, де б він сьогодні був: з Вами на вченій раді, чи зі Світличним у камері? Ви знаєте, що зі Світличним. І я б носила йому передачі…» На цьому розмова урвалася.

Епопея виключення з партії, що розтяглася більш як на півроку, розпочалася з партійних зборів Інституту. Від мене вимагали, власне, трішки покаятися, визнати, що я встала на знак протесту відрухово, не подумавши, і щодо мене обмежилися б, мабуть, якоюсь доганою. Та внутрішньо я вже давно була готова скинути з себе тягар партквитка, поводилася незалежно й намагалася пояснити мотиви своєї поведінки, довести, що вчинила правильно. Нині, перечитуючи текст свого виступу на партзборах Інституту, бачу, яке це було наївне, напівдитяче белькотіння на тему абеткових демократичних істин, свободи волевиявлення людини тощо, але тоді це мало ефект вибуху бомби. У залі залягла така тиша, що кожне моє слово, як мені потім оповідали, було чути навіть у кінці коридору крізь зачинені двері. Погано пам’ятаю, хто як виступав, адже я дуже хвилювалася. Знаю, що дехто з колег образився на моє зауваження про «дулю в кишені», яку носять багато хто з присутніх в залі, і про те, що така конфігурація пальців мене не влаштовує. Проголосували за виключення мене з партії. Не скажу, що я одразу відчула полегкість, адже на мене чекала ще низка партійних інстанцій, на кожній з яких цю «пісню гарну й нову» треба було починати знову. На щастя, йти додому самій не довелося — мене провів до самої моєї оселі, не криючись, Льоня Коваленко, світла душа… (сьогоднішні молоді скептичні інтелектуали, справді, не уявляють, наскільки небезпечним, просто-таки «героїчним» був такий вчинок у тих умовах).

Після цих зборів мою справу розглядали на Комісії старих більшовиків при парткомі Академії, тоді на засіданні парткому, потім послідовно на Комісії старих більшовиків райкому, на бюро райкому, на Комісії старих більшовиків обкому і, остаточно — на бюро обкому партії. На засіданні райкому один із «суддів» на прізвище Удовиченко так непристойно на мене покрикував, що я не витримала і зі словами «У наші часи і слідчі поводяться культурніше» вийшла, грюкнувши дверима. Мою поведінку визнали зухвалою, але, до речі, того емоційного персонажа, казали мені, також не похвалили.

На початку цих ходінь по муках я дуже хвилювалася, але що далі, то спокійнішою ставала, а під кінець почувалася вже зовсім вільно, висловлювалася просто-таки афористично і, якби це тривало ще довше, мабуть, заговорила б віршами… На Комісії старих більшовиків обкому з’ясували мою спорідненість із Михайлом Коцюбинським, розпитували про сімейний стан (на обличчях цих людей, настроєних до мене, зрештою, зовсім не вороже, було написано: і куди пнеться ця жінка зі знаменитим прізвищем, маючи на руках п’ятирічну дитину?!). Нарешті один із присутніх запитав: «Що Ви відчуватимете завтра, кладучи на стіл партквиток?». На це я, не довго думаючи, відповіла: «Знаєте, коли я вступала до партії ще дуже молодою і зеленою, то вірила в ідеали. Та якщо доводиться вибирати між ідеалами і партквитком, то я лишаю ідеали собі, а вам віддам партквиток». Усі завмерли, а я встала й сказала: «То я вже, мабуть, можу йти». Наступного дня справді поклала партквиток — тут уже процедура тривала лічені хвилини. Я вийшла і з полегкістю зітхнула. На Володимирській гірці випадково зустріла Стуса (а може, й не випадково — адже він знав про мої «урочистості»). Ми сіли на лавочку, дивилися на Дніпро, і він читав свої переклади з Лорки. Досі звучить мені, як співно заламувався його голос: «Кордова. Дальня й самотня»… Я почувалася щасливою і вільною, хоч добре знала, що означало в той час виключення з партії. Був червень 1966 року.

В Інституті я й далі працювала у відділі шевченкознавства. Всередині відділу гніту не відчувала, навпаки, відчувала підтримку друзів і колег, передусім Юрія Івакіна, блискучого літературознавця й пародиста, аматора мистецтва, який досить близько стояв до мого кола людей. Та загалом атмосфера була напружена. Коли я зважилася, використавши свої т. зв. «бібліотечні дні», вирватися на пару днів до Львова разом із Зіною Ґеник-Березовською, мені було оголошено сувору догану. Я розуміла, що довго в Інституті не протримаюся. Показовим було обговорення на вченій раді моєї планової роботи про поетику Шевченка. Десь за годину перед засіданням до мене у відділ зайшов Леонід Махновець, поклав на мій стіл пачку транквілізатора і сказав: «Перед аутодафе…».

Якісь серйозні ідеологічні закиди до моєї роботи, побудованої на суто естетичному аналізі й мікроаналізі тексту Шевченка, важко було знайти, але й пропонувати до друку під маркою Інституту роботу з моїм одіозним прізвищем не можна було. Тому офіційні рецензенти Н. Крутікова і П. Колесник, власне, не так критикували те, що я написала, як намагалися знайти те, чого там не було, й оминали те, чого не хотіли бачити. Тож я, відповідаючи, назвала такий підхід отуплюванням мого тексту (за таке зухвальство на мене ще й образилися) і зачитувала цілими абзацами те, чого в роботі буцімто бракувало. Монографію, ясна річ, до друку не рекомендували. Вже згодом, після мого звільнення з Інституту, нею зацікавився Леонід Новиченко, прочитав і обіцяв сприяти її публікуванню. Та нічого з того не вийшло, і вона побачила світ тільки 1990 року під назвою «Етюди про поетику Шевченка».

Слушною нагодою, щоб здихатися мене з Інституту, став конкурс-атестація наукових працівників. Кажуть, що перед голосуванням Шамота попередив: той, хто проголосує за мене, проголосує проти радянської влади. Не знаю, чи справді так було, але мене «прокатали» абсолютною більшістю голосів. «За» був тільки один голос. Леонід Новиченко, який ненавидів Шамоту, відразу зізнався, що то його голос (згодом, уже в часи «перебудови», на цей голос знайшлося ще кілька претендентів).

Пригадую, як після голосування Євген Прохорович Кирилюк, людина літня й нездорова, буквально забіг до відділу, вхопив свій плащ та портфель і бігцем, не спираючись на ціпок, а тримаючи його в руках, спустився сходами. Видно, йому було соромно дивитися мені у вічі.

Так скінчилася моя перша «десятирічка» в Інституті.

В усій тій історії з виключенням мене з партії, а згодом — і з інституту з усіма наступними поневіряннями я завжди була схильна вбачати моральний іспит, якийсь екзистенційний тест, запропонований мені долею (до речі, далеко не найскладніший), склавши який, я тим самим утвердилася як людина.

Протягом більш як двох десятиліть я була відірвана від Інституту. До мене доходили відомості про ті ідеологічні катаклізми й чистки, що там відбувалися. Від багатьох з тих, з ким була близька, Інститут також звільнився. За цей час поріг Інституту я переступила тільки раз — на захисті дисертації Миколи Павлюка. Знала його як сумлінного дослідника, хотіла побувати у справжній науковій атмосфері, від якої відвикла. Не збиралася виступати, ні з ким особливо не розмовляла, просто слухала. І раптом у перерві до мене підійшла Надія Матузова і сказала дослівно таке: «Михайлино, я знаю, Ви добре ставитеся до Павлюка, і якщо Ви не хочете зашкодити йому, Вам краще звідси піти». Взявши себе в руки, я відповіла: «Я не прокажена, я працівник видавництва «Вища школа», літературознавець. Мене цікавить цей захист, і я нікуди звідси не піду». Дещо знітившись, вона пробелькотіла щось про друзів Павлюка, які доручили їй поговорити зі мною, на що я відповіла: «Перед тим як братися за такі доручення, треба добре подумати». Результатів голосування я не чекала (проголосували одностайно) і пішла геть від такої «гостинности». Не раз доводилося стикатися з проявами знелюднення, паралізації елементарних моральних засад в атмосфері страху, але щоразу це було так болісно й несмачно…

Десь із кінця 80-х, уже за «перебудови», я почала час від часу бувати в Інституті (попервах мені навіть запропонували відновитися в партії…). Більшість табу вже було знято, і дихати стало легше. Погодилася розповісти про Стуса саме в Інституті, звідки його було брутально викинуто. Адже про нього тут практично нічого не знали. Хай почують про страдницький шлях свого колеги, який ходив з ними одними коридорами, пив з тих самих джерел, але зумів — на відміну від багатьох — вибороти собі поставу «прямостояння» (його вислів). Хай пролунають у цих стінах його вірші, пристрасні й інтелектуально заглиблені! Гадаю, що присутні тоді все це почули й відчули.

На І Конгресі україністів 1990 р. виступала з доповіддю «Феномен Стуса», спілкувалася з колегами й гостями в кулуарах. Під час перерви в дирекції п’ємо каву-чай, ведемо розмову — і це за тим самим столом, за яким мене колись виключали з партії, і голоси деякі ті ж самі, тільки от інтонації інші, не кажучи вже про слова… А я не відчуваю ні роздратування, ні зловтіхи — від цього мене завжди рятує природна незлобивість і все те ж загострене чуття гумору.

Я рада тому, що можу працювати там, де починався мій творчий шлях, де можу реалізувати себе, де працювали й працюють чимало гідних людей, чий позитивний внесок в українське літературознавство незаперечний. З 1992 р. систематично працюю у відділі рукописних фондів, цьому, як на мене, найсоліднішому, базовому підрозділі Інституту. Формування архіву Стуса і праця — нелегка, але радісна — разом із сином поета над підготовкою багатотомового наукового видання його творів. Праця, яка увінчалася успіхом, — маємо дев’ять книг Стусової спадщини. Допомога і співпраця всього невеличкого, але напрочуд сумлінного й доброзичливого колективу відділу. Ця друга «десятирічка» мого перебування в Інституті, яку розглядаю як продовження першої, що закінчилася так нефортунно, має спокійний творчий перебіг: крім підготовки до друку Стусового доробку, опрацювання епістолярних архівів З. Ґеник-Березовської та О. Ольжича, робота над улюбленою, омріяною (воістину мій «сродний труд») темою епістолярної творчости — у вільному творчому спілкуванні, з філософським ставленням до економічних негараздів, без оглядання на заборони й цензуру. Таке собі ідилічне повернення до своєї гавані, «рамкова композиція»: від б. Шевченка, 14 — до вул. Грушевського, 4.

…Та повернімося у той далекий 1968-й, коли я опинилася «на вулиці», без засобів до існування, з 7-річною дитиною на руках. Треба було шукати якусь роботу, якийсь заробіток, та це було нелегко. В одному з інтерв’ю мене запитували, чи захищало мене ім’я під час репресій. Що ж, певною мірою, звісно, захищало — передусім від арешту. Щоб арештувати людину з таким гучним в Україні прізвищем, треба таки було мати більш-менш вагомі докази провини і реальний «склад злочину». Та з іншого боку, ім’я «заважало»: спробуй з таким прізвищем і науковими званнями, зафіксованими в трудовій книжці, влаштуватися на якусь непомітну заробіткову працю, приміром коректором у технічному журналі абощо. Від мене сахалися: щось тут нечисто…

У травні дістала розрахунок в Інституті (до речі, цей розрахунок було проведено за максимумом — наш старенький головний бухгалтер Прохор Петрович Омельченко особисто вручив мені гроші, а в очах у нього стояли сльози). У журналах «Всесвіт», «Дніпро», «Жовтень» саме під ту пору було оприлюднено мої переклади з Превера, а тоді, на відміну від сьогоднішньої реальности, журнали виплачували гонорари, і то непогані. Отже, можна було дозволити собі відпочинок, і ми з дочкою поїхали в Чернівці до моєї товаришки по Клубу творчої молоді Галини Бучинської, щоб звідти вибратися в гори. В Чернівцях до нас приєдналася моя молода колеґа Еля Соловей. То була нетривала, але дуже гарна сентиментальна подорож. Галинин батько був священиком, і під час мандрівки ми зупинялися у знайомих священицьких родинах — Розтоки, Киселиця, невеличке село поблизу Федьковичевої Путили. У Киселиці були гостями у привітній оселі о. Оксентія Вознюка. Мальовничі гори, вічний шум Черемоша, свято Івана Купала у затишній церковиці, заклечаній зіллям, своєрідний концерт дзвонів (дзвонар у Киселиці був майстер своєї справи), доброзичливі й мовби вийняті з буденщини люди… До речі, через, багато років, уже в незалежній Україні, один історик розповів мені, що, працюючи у спеціальних архівах, несподівано натрапив на щось подібне до «оперативного звіту» певних органів про цей мій невинний вояж. Виявляється, фіксувалося все: до кого я їздила, з ким спілкувалася, в кого зупинялася, а то й про що розмовляли… Добре, що я ні про що не здогадувалася і почувала себе абсолютно вільною. А загалом — промовисте свідчення атмосфери тотального стеження за людиною — атмосфери, в якій доводилося жити.

Кінець літа і початок осені видалися вкрай напруженими. Дочка моя йшла в перший клас, а це завжди пов’язано з хвилюваннями й клопотами. До того ж, було літо 1968-го. Крах празької весни — танки, совєтська, окупація, моральний опір народу, осуд світової громадськости, пекучий сором за країну, в якій живеш. Люди чітко поляризувалися на тих, хто підтримував і виправдовував окупацію, і тих, хто її засуджував. Це було відчутно і в робочих колективах, де фіксувалася кожна крамольна думка, і в родинах — на всіх рівнях. Казали, що Ірина Стешенко, відома перекладачка з роду Старицьких і знакова фігура 60-х, кожного, хто заходив до неї в хату, вже на порозі питала, як той ставиться до окупації Чехословаччини, і залежно від відповіді впускала або зачиняла перед ним двері…

Ті дні ми переживали на одному диханні з чеськими друзями. Саме тоді, коли «братні» танки увійшли до Праги, у Києві перебував відомий чеський україніст Орест Зілинський з підлітком сином, нині відомим істориком Богданом Зілинським. Тікаючи від настороженого (м’яко кажучи!) ставлення до себе академічного загалу, вони пересиджували якомога більше часу в мене, ловлячи по моєму старенькому радіоприймачеві вістки з Праги, зокрема останній зойк вільної радіостанції, окупованої «старшим братом»… А у вересні 1968 року Зіна Ґеник-Березовська і Андрій Куримський, знехтувавши осудом колеґ, які цуралися будь-яких контактів з окупантами, таки приїхали до Києва (казали, що їхали вдвох у порожньому вагоні), щоб поділитися з друзями враженнями й відчути підтримку. Тоді в мене зібралося добірне товариство (Дзюба, Світличні, Сверстюк, Стус та ін.). Пригадую дуже характерну для панівної атмосфери деталь. Наступного ранку, коли я відводила до школи свою першокласницю доньку, вона несподівано сказала моїй товаришці, яку ми зустріли по дорозі: «А ти знаєш, що було написано в Празі на стінах? Іван, іді дамой!» І на моє зауваження, що в школі переповідати такого не варто, відповіла: «Чи ж я дурна?!».

Поразку празької весни ми сприймали екзистенційно: «…Переживаємо вашу трагедію як свою власну (бо це таки наша спільна трагедія)», — писав Іван Світличний Зіні Ґеник-Березовській у листі від 5 лютого 1969 р. Все тоді — включно з моїми особистими проблемами — відійшло на другий план. Та життя брало своє. Треба було за щось жити, якось визначитися з роботою.

Хоч би куди я потикалася в пошуках роботи — всюди було глухо. Та от до мене раптом якимись кружними шляхами почала доходити інформація начебто з ідеологічного відділу ЦК: треба звернутися до новоствореного видавництва «Вища школа», і там тебе приймуть. Згодом з розрізнених чуток склалася приблизно така версія. Моя товаришка з Канади Марія Скрипник, комуністка (вона навчалася в партійній школі у Києві, де ми й познайомилися), діячка прорадянського Товариства об’єднаних українців Канади, редактор його органу — англомовної газети «The Ukrainian Canadian» — і перекладачка української літератури на англійську мову, людина добра й порядна, звернулася до канадської компартії з проханням втрутитися в мою ситуацію. Мотивація: негоже, щоб людина з таким прізвищем, відомий літературознавець, племінниця класика української літератури, та ще й з малолітньою дитиною, залишалася без засобів до існування. Це кидає тінь на радянську владу і «ллє воду (о спасенна фразеологія тих часів!) на млин» ідеологічних ворогів. Мовби таке втручання канадської компартії на вищому рівні в особі її першого секретаря У. Каштана, справді, мало місце, і наслідки не забарилися. Не ручуся за вірогідність цієї версії (за що купила…), та коли я прийшла до головного редактора видавництва «Вища школа» А. С. Кривошеї, мене зустріли дуже тепло (відчувалося, що ґрунт підготовлено) і відразу зарахували старшим редактором до відділу уніфікації наукової термінології.

Досить скоро я усвідомила, що певним чином мені поталанило. Передусім саме видавництво — його було створено на хвилі шелестівських натяків на «українізацію» вищої школи для забезпечення вузів України власними підручниками, зокрема й україномовними. Наш відділ — уніфікації наукової термінології — власне й був покликаний забезпечити належний термінологічний рівень навчальної продукції. Ми займалися літературним редагуванням з ухилом у суто термінологічну роботу. Намагалися нав’язати контакти з комісією з наукової термінології, з Інститутом мовознавства, видавали термінологічні бюлетені з різних галузей знання для внутрішньовидавничого користування, проводили у фахових редакціях відповідні обговорення, просто працювали індивідуально з редакторами, які погано знали українську мову (а таких не бракувало). Відредагувавши рукопис, я спеціально для фахового редактора виписувала на окремих аркушах типові помилки зі своїми коментарями й порадами — це в нас називалося «лікнеп»… Разом із завідувачкою відділу якось навіть написали статтю до юридичного журналу, в якому висловлювали свої зауваження з приводу зафіксованих у кодексах законів термінів (її не було опубліковано). Тож я почувала себе якоюсь мірою потрібною, хоча шляхи до творчого життя було надійно перекрито.

Та головне, в чому мені пощастило, — це завідувачка нашого відділу Неоніла Яківна Кучерявенко, людина винятково світла й порядна, добрий фахівець і органічна українка. Її любили й поважали, і загалом відділ мав добру репутацію у видавництві. Знаю твердо: якби поруч не було цього тихого янгола-охоронця, мені було б набагато важче пережити ті вісімнадцять років, які я пропрацювала у видавництві (а це були роки утисків, наклепів і постійних стресів, роки повної ізоляції від світу наукового й літературного — за цей час у друк не прорвалося жодного мого слова, а книжки мої вилучали з бібліотек).

У моєму архіві збереглися начерки праці, яку я назвала «Світ ловив мене…» і писала, потроху вириваючи творчі хвилини з буденної рутини й ховаючись від усіх, навіть від себе самої. Головне: як зберегти написане, адже під час обшуків вилучали кожен аркуш, в якому можна було догледіти якийсь авторський текст. Жила я в комунальній квартирі, кухня була спільна із сусідами. З досвіду обшуків знала: спочатку викликають сусідку і запитують, що з кухонних меблів належить мені, а потім шукають тільки в моїй «парафії». Тож я, написавши аркуш-два, тут-таки загортала їх у целофан і ховала далеко-далеко під стару сусідчину (без її відома) шафу, яку не зрушували з місця, мабуть, десятиліттями. Так текст і зацілів.

Відчувала непоборну потребу висловитися стосовно того, що буквально «душило» мене, — щоб, хоча б на самоті із собою, відчути себе людиною, яка не розучилася мислити й формулювати свої думки. Пригадую, що поштовхом до цього творчого волевиявлення стала фотографія в «Літературній Україні»: Шамота вручає Шевченківську премію Драчеві… Мене аж ударило в груди — яке поєднання! Драч (як поет він цю премію, безумовно, заслужив) — і Шамота, душитель літератури. Шевченко — і знов-таки Шамота. Театр абсурду! У цих моїх «захалявних» аркушах були роздуми про долю поета в тоталітарній державі, про моральний імператив і прикру «еволюцію навпаки», якої зазнали і Тичина, і Драч. Вже в роки «перебудови» частину цих нотаток було оприлюднено в журналі, який тоді ще називався «Радянське літературознавство» (тепер «Слово і час») у статті «Корозія таланту. Болючі роздуми про поезію Тичини і не тільки про неї».

Про те, як ми тоді дихали й виживали, про що думали, в чому шукали опертя, багато можуть розповісти давні зошити й записники. Хоча б специфічний набір табірних і засланських індексів та адрес — хистка ниточка спілкування з найдорожчими людьми: Стус — ЖХ 385/17а, а в засланні — Магаданська обл., Тенькінський р-н, сел. Матросове; Бадзьо — ЖХ 385/3-5; Сверстюк — Багдарин Бурятської АРСР; Світличний — Усть Кан Горноалтайської АО; Чорновіл — Якутія, Чаппанда і т. ін.

Давні зошити й записники — дуже цінне (подекуди навіть зворушливе) джерело інформації «про час і про себе», а то й несподіваних відкриттів. Так, десь у кінці 80-х я знайшла у кишеньці обкладинки старого записника автограф восьми віршів Василя Стуса (він колись подарував його мені, а я сховала й забула), які було вперше опубліковано у збірці «Дорога болю».

Невеличкий блокнот у зеленій обкладинці періоду 60-х. Що в ньому? Перегортаю пожовклі сторінки.

Блискучі (чи не найкращі на той час) літературні пародії Леоніда Філатова на Белу Ахмадуліну з циклу «Ну, погоди», на Рождественського і Євтушенка з циклу «Таганка». Між сторінками вкладено вирізки з останньої, сатиричної, сторінки «Литературной газеты», зокрема фейлетони Г. Горіна з циклу «Мысли гражданина Кравцова по некоторым актуальним вопросам», — добірний гумор з одвертою соціальною критикою — як ковток свіжого повітря.

Вірш Миколи Руденка з табірної лірики. Якось ми зі Світланою Кириченко їздили в Кончу-Заспу до його дружини Раїси. На березі озера вона читала нам вірші чоловіка, й один особливо ліг мені на душу:

Поряд ще один вірш, здається, Бориса Чичибабіна, знаковий для нашого настрою. Болісна реакція на виїзд за кордон друзів і знайомих. Втеча вимушена, але таки втеча…

Тут же несподівана настроєва мініатюра — маленький шедевр Івана Виргана:

Дуже промовистий загальний зошит періоду 60-70-х.

Виписки з щойно виданих (1964) листів Миколи Лисенка, з поеми Тичини «Сковорода», оповідання Кафки «Як будувався китайський мур». Нотатки з роману Домонтовича «Доктор Серафікус» — підкреслено його термін «приміткове існування», що увійшов відтоді у мій лексикон; з книжки Артура Кестлера «Морок опівдні» — про опозицію, вибір людиною шляху, про гідність у тоталітарному суспільстві; з книги Р. Тагора «Націоналізм» (між сторінками вкладено вирізку з чехословацького журналу «Дружно вперед» — стаття М. Новака «Про особливість чеської національної свідомости»). Виписки зі студії А. Матьєза «Французька революція», т. 3 «Тероро» (К.: Партвидав, 1932), з драми Ж. Ануя «Жайворонок» (про Жанну д'Арк) — зокрема класичний діалог Жанни з інквізитором про силу і слабкість людини. З монографії А. Лебедева «Чаадаєв» (М., 1965) — підкреслено вислів «покірний ентузіазм натовпу»; з виступів італійського комуніста-інтелектуала Антоніо Грамші — «диваки теперішнього — це мудреці майбутнього». З книги В. Соловйова «Виправдання добра. Моральна філософія», з поезії Дмитра Фальківського й спогадів Ніни Ґаген-Торн, поетеси і в'язня сталінських таборів.

Та на чільному місці — детальний конспект розвідки Б. Данема «Герої і єретики» (М.: Прогрес, 1967). Її пафос — утвердження правди і мужности екзистенційного вибору людини в критичній ситуації, відваги «мислити впоперек» загалові — мав для мене велике значення як підтримка моральна у реальній атмосфері нашого буття. Наведу кілька виписок.

Факти переслідування перекладачів Біблії як забороненої революційної книги («люди, які насмілюються читати Новий завіт своїми очима, — єретики»). За рішенням Констанського собору 1418 р. кості першого перекладача Біблії на англійську мову було вийнято з могили й спалено, героя боротьби за т. зв. «Відкриту Біблію» Уїльяма Тіндейла 1484 р. було задушено й спалено на вогнищі.

Прямі алюзії до погромницьких зборів, репресивних кампаній, виключень з партії…

А ось цитата із «Богословсько-політичного трактату» Спінози:

Упорядковуючи свій архів, я знайшла в давній папці кілька забутих аркушів — свої переклади з Уладзіміра Караткевіча, зроблені десь у першій половині 70-х.

З Володею Караткевічем ми одночасно вчилися на філологічному факультеті Київського університету — я на українському, він на російському відділі. Добре пам'ятаю його худорляву, але широкоплечу постать, його симпатичне хлопчакувате обличчя. Ми не товаришували близько, але зустрічалися досить часто, передусім на концертах художньої самодіяльности університету, де я грала на фортепіано або акомпанувала моїм співучим колежанкам, а він разом зі своїм другом поляком Флоріаном Нєуважни читав вірші. Нещодавно, збираючи матеріал до своєї розвідки про епістолярну творчість, я натрапила на опубліковані в одному науковому збірнику напрочуд змістовні й щирі листи Караткевіча до професора Олександра Назаревського.

Далі наші шляхи розійшлися, але я відкрила його для себе як поета, як самобутнього прозаїка й кіносценариста. Якось припадково мені довелося побачити в одній зв'язці з досить нудними документальними фільмами його короткометражну поетичну стрічку «Дерева». Вишукана операторська робота: різні дерева, графічно експресивні, у різному освітленні, у несподіваних ракурсах, настроєво самодостатні, — і Володин добірний поетичний супровід. Досі пам'ятаю цю стрічку як одне з непересічних мистецьких вражень. Згодом захопилася його своєрідними «готичними» романами («Дике полювання короля Стаха», «Чорний замок Ольшанський» тощо), де детективно закручені сюжети розгортаються на тлі національної старовини, де в усьому проглядає трепетна любов до рідного краю.

Читала все це в оригіналі, що поглиблювало враження. Не знаю, звідки в мене ця ніжна особлива любов до білоруської мови, але читати й перекладати білоруські тексти — для мене справжня насолода, і от десь усередині 70-х мені до рук потрапила збірка поезій Караткевіча «Моя Іліяда», видана 1969 року в Мінську. То були тяжкі часи. Мої найближчі друзі — Світличний, Сверстюк, Стус, Чорновіл та інші — опинилися за ґратами. Обшуки, різного роду репресії, отруйні «клевотини» у пресі, регулярні виклики на допити в КГБ і постійна тривога за друзів, осмислення висоти їхнього екзистенційного вибору, гордість за них і прагнення — хай подумки, хай у сфері духу — приєднатися до них… На такій хвилі й постали переклади з Караткевічевої «Іліяди», які напрочуд відповідали моєму тодішньому душевному станові. Я перекладала їх здебільшого на роботі між редагуванням текстів з медицини й економіки, читала їх потихеньку своїм колегам, навіть послала «Баладу плахи» в листі до Атени Пашко.

Про опублікування перекладів, звісно, не могло бути й мови, і вони так і лишилися лежати в старій течці. Оприлюднила їх тільки через тридцять років[4] як своєрідний спогад про не таке давнє минуле. Та й не лише спогад — мені здається, що загальнолюдський потенціал цих поезій має не тільки «архівне» значенім, надто ж «Балада про тридцять перший срібняк» — про долю гіпотетичного тридцять першого срібняка, якого від себе накинув Каяфа Іуді, а після Іудиної самострати підібрав якийсь зайшлий митар. Відтоді «здирця смердючий» став громадити статки, розжився і став невмирущим, адже «щоб вішатись, також потрібна якась душа».

…Атмосфера в нашій редакції була робоча й доброзичлива. На побутовому, суто людському рівні я завжди мала підтримку. Утиски, які чинилися проти мене, започатковувалися десь там на офіційному рівні, не заторкуючи глибших шарів свідомости більшости моїх колеґ. Звісно, марно було б чекати повного розуміння, якоїсь відважної співучасті, спротиву офіціозові, але співчуття й неприйняття ярликів зоологічної націоналістки й антирадянщиці, що їх навішували на мене, я завжди відчувала. Принаймні не очікувала від колеги ножа в спину, а це вже в тій атмосфері багато важило.

Попервах я працювала досить спокійно: в офіційних чинників руки до мене не доходили, були важливіші справи. Так, коли трапилася трагедія з Аллою Горською, я кілька днів узагалі не ходила на роботу (підготовка виставки її робіт у художній майстерні, підготовка до похорону, сам похорон), і це, на диво, обійшлося без санкцій. Усе змінилося починаючи зі зловісного 1972-го.

10 січня 1972-го стартувала широкомасштабна репресивна кампанія проти українських інакодумців, вони ж українські буржуазні націоналісти. Було арештовано Є. Сверстюка, І. Світличного, В. Стуса, В. Чорновола та ін., трохи згодом І. Дзюбу і Н. Світличну, затримано З. Франко. Після першого шоку — типові клопоти й хвилювання: невідомість, тривога за близьких, допити, обшуки, густа пелена інсинуацій і пліток, звільнення з роботи, переслідування родин ув’язнених, загроза психіатричних санкцій, перегодом шукання адвокатів — захід хоча й марний здебільшого, проте конечний, підготовка передач, виряджання до таборів… Увесь «джентльменський набір», добре знаний з відповідної мемуарної літератури. Наведу один промовистий документ, що зберігся в моєму архіві, — мій лист до В. Щербицького з приводу сина Надії Світличної Яреми, якого після її арешту забрали від родичів:

У тому всьому треба було жити, працювати, підтримувати одне одного і не втратити себе. Перші два місяці після початку репресій мене не чіпали — «згадали» про мою особу у березні, і почалися регулярні виклики до КГБ.

От коли я вповні оцінила свою завідувачку! Такі виклики автоматично були сигналом до цькування на роботі. Що ж до мого відділу, тут було все мирно, і ставлення до мене не змінилося. Мої колеги, звісно, знали, куди я зникаю, але в нас не прийнято було про це говорити. Коли мені телефонували «звідти», Ніла Яківна кивала головою, і я йшла, а повернувшись, приносила їй довідку про те, де я була в робочий час. Вона гидливо брала довідку двома пальцями і клала її десь у надра письмового столу на той випадок, якщо їй доведеться звітувати про мою відсутність. Раз за мною прийшли просто до видавництва — здоровенний такий чоловік, в якого буквально на чолі було викарбувано приналежність до певних органів. Мої колеги зрозуміли це так, що мене «забрали». Ніла Яківна казала мені пізніше, що вона йшла з роботи додому пішки всю дорогу і плакала. Коли я на другий день з’явилася на роботі, всі зітхнули з полегкістю, а на мій стіл хтось поставив квіти…

Уже після перших розмов у КГБ я зрозуміла, що там виник задум використати моє прізвище, поєднавши його з не менш голосним прізвищем Зиновії Франко і змусивши нас разом виступити з каяттям й осудом своїх заарештованих друзів. Мене намагалися залякати, шантажували тим, що відберуть у мене дитину, бо я не гідна її виховувати. Іноді надовго лишали мене саму в кабінеті, очевидно, щоб я «дійшла до кондиції». Я досить швидко зорієнтувалася і на такий випадок завжди мала в портфелі який-небудь польський детектив, які полюбляла, і після того як кілька разів мій розмовник, повернувшися, застав мене за тим, що я спокійнісінько читаю детектив та ще й гризу при цьому яблуко, ці експерименти припинились. А то й брала із собою з роботи рукопис і у проміжках редагувала текст: «Ви мене тут тримаєте, а мені треба виконувати норму». Ось такі ігри…

Розмови точилися передусім навколо моїх заарештованих друзів. Та я стійко й послідовно «не пам’ятала» фактів, які цікавили моїх бесідників, а в дискусії стосовно поглядів моїх заарештованих друзів принципово не вдавалася: за погляди не судять — от вийдуть на волю, тоді й поговоримо з ними про їхні «помилки» і про мої «незгоди» з ними. Особливо цікавив кагебістів «чеський слід». У зв’язку з моєю близькістю із Зіною Ґеник-Березовською та Андрієм Куримським назрівав сюжет: канал передачі самвидаву, передусім «Українського вісника», за кордон. Невдовзі я зрозуміла, що Зіна Франко почала говорити те, чого від неї очікували, причому інформація надходить дуже плутана й недостовірна. Звичайно, я все заперечувала. Знаю, що її шантажували дітьми, квартирою (та мало чим можна було в таких умовах тероризувати, вміючи!).

Навесні 1972-го мене послали начебто у службове відрядження до Харкова до філії нашого видавництва при університеті. Там через пару днів мене забрали до місцевого КГБ і показали опубліковане в «Радянській Україні» каяття З. Франко, мабуть, приурочене до мого візиту в Харків. Я подивилася на заголовок і підпис та повернула їм газету. Мій розмовник був шокований: «Невже Ви не хочете цього прочитати?». Я їм на це: «Мені добре знайомий цей жанр, і краще, ніж каявся Го Мо-жо, вона все одно не зуміє» (у своєму каятті відомий китайський письменник і громадський діяч заявляв, що мав би прилюдно вивалятися в болоті, щоб спокутувати свою провину). Згодом З. Франко примусили виступити з тим по телебаченню. До речі, приблизно під ту пору з аналогічним каяттям на телебаченні виступав Звіад Гамсахурдія, і мої «вихователі» з КГБ увесь час наводили мені ці факти як зразки поведінки, а тоді як я «ганьблю велике ім’я»… Діяло все це гнітюче.

Якось КГБ улаштував нам із З. Франко очну ставку. Мене забрали з роботи, завезли на Володимирську, завели до кімнати, в якій я раніше не бувала, — там на мене вже чекала З. Франко. Керував розмовою слідчий Микола Кольчик, той самий, що працював із Дзюбою, найінтеліґентніший з усіх кагебістів, з якими мені довелося зустрічатися (його обличчя і прізвище я знала ще зі студентських часів, він був десь моїм ровесником, вчився на юридичному факультеті, і наші фото на Дошці пошани висіли поруч). Кольчик почав: «Тоді-то й тоді-то Зиновія Тарасівна у вас вдома передала «Український вісник» Андрієві Куримському». Я на це: «Ви запитували мене про це десятки разів, і я стільки ж відповідала вам і відповім іще раз: нічого подібного я не пам’ятаю». На це Кольчик: «А Зиновія Тарасівна стверджує, що передавала». Франко мовчить, дедалі більше внутрішньо напружуючись. Хвилину Кольчик дивився на неї очікувально, а тоді як рикне: «Ну, Тарасівно!», і вона почала швидко говорити… Ситуація до краю прикра: до мене, попри те, що я змішувала їм усі карти, ставляться коректно і з повагою, а до неї… Так ламали людей… Коли після цієї очної ставки я вийшла на вулицю, в мене підгиналися ноги. Пам’ятаю, що відразу ж я зайшла до Дзюби (він тоді ще був на волі) у видавництво «Дніпро», яке містилося недалеко від КГБ, — мені хотілося доторкнутися до людини.

Хоча з хитромудрого каґебістського сценарію об’єднання двох гучних імен для прилюдного каяття нічого не вийшло, проте допити тривали й далі. Правда, напруга пішла на спад, для розмов зі мною залучали якихось стажистів, видно було, що вони не дуже знають, що зі мною робити. Нарешті, я вирішила написати голові КГБ Федорчукові листа, який закінчувався приблизно так: «Ви хочете почути від мене не те, що я кажу, а те, що ви хочете почути. Та незважаючи на будь-які наслідки для мене, я цього не зроблю (підкреслено червоним)». Уявіть собі, що цей лист дав результат, мене тим часом перестали викликати на Володимирську. Так закінчився мій перший раунд двобою з органами.

Другий раунд розпочався, коли Дзюба виступив з покаянною статтею, і я написала йому з цього приводу листа. Причому домовилася з одним знайомим, що той йому цього листа передасть у нього вдома просто в руки. Так і було зроблено. Утім, хто міг передбачити, що саме в цей час у Дзюби вдома був хтось із КГБ і того листа одразу й забрали (про це я згодом довідалася цілком випадково). На жаль, цей текст як документ епохи втрачено. На другий день до мене прийшли з обшуком. Мені якось вдалося шепнути своїй одинадцятирічній доньці, де лежить чернетка листа, але пояснити, що її не треба знищувати, а спробувати переховати, не вдалося, і вона на власний розсуд за всіма правилами конспірації знищила документ, спустивши воду в туалеті…

Як виживалося в ті часи? Нелегко, звичайно, але допомагала надзвичайна солідарність, згуртованість усіх причетних до нашої «щопти» друзів і однодумців — тих, кому пощастило лишитися на волі (досить умовній), родин заарештованих та їхніх колеґ. Постійна взаємодопомога моральна й матеріальна, яка надходила подекуди несподівано, від людей, котрі боялися афішуватися, але співчували. Часто збиралися, відзначали разом усі родинні дати — і посередині стола неодмінна чарка для тих, кого немає з нами. Гуртом дбали про дітей, які лишилися без батьків, допомагали, забезпечували їм як могли товариство собі подібних, більш-менш вільне спілкування. В епістолярії 60-70-х (Стуса, Світличного, Сверстюка, Чорновола та їхніх численних кореспондентів) дитяча тема — одна з найголовніших. Допомагали готувати передачі ув’язненим, гуртом збирали «декабристок» у далеку дорогу на побачення. Подробиці цієї атмосфери гуртового тихого, а то й голосного морального опору репресивній системі надзвичайно виразно відтворено у докладних і змістовних спогадах Світлани Кириченко «Люди не зі страху», опублікованих у журналі «Кур’єр Кривбасу» за 2003–2004 рр., та й загалом епістолярно-мемуарних свідчень цієї доби назбиралося вже чимало.

Тримало нас відчуття плеча, усвідомлення, що ти не самотній, що тобі допоможуть і підтримають. Щодо цього сьогодні не раз наштовхуюся на скепсис людей, які полюбляють іронізувати (і то з пристрастю, гідною кращого застосування) над «шістдесятницькими чеснотами». Проте вона, справді, була (принаймні в тому колі, в якому я оберталася), та дружба, те взаєморозуміння. Ми любили одне одного, цікавилися творчістю одне одного, раділи успіхам. Безперечно, десь були і заздрість, і зловтіха, й обережництво, і робота ліктями, але це, їй-Богу, не процвітало, не культивувалося. Пошлюся хоча б на спогади Ірини Жиленко «Homo feriens». Власне це, і передусім це, в ті репресивні роки допомогло не втратити віри й моральної позиції, чуття гумору, здатности радіти й жити повноцінним життям наперекір усьому. З’явилося певне відчуття великої родини, яка не обмежувалася твоєю дочкою, сестрою, братом, а розпросторювалася на друзів.

Так моя маленька родина (я з дочкою) буквально «вросла» в родину Атени Пашко після арешту Вячеслава Чорновола. Ми з нею не були знайомі особисто до 70-х років. Десь за рік до арешту Вячеслав зайшов до мене, сидів досить довго, і ми поговорили особливо задушевно. Завжди як згусток енергії, реактивний і закличний, він тоді був якось лірично, задумливо настроєний, багато говорив про Атену, з якою щасливо зблизився, хотів, щоб ми пізнали одна одну, залишив мені її вірші. Одне слово, мовби готував ґрунт для нашого майбутнього зближення. Тому воно відбулося самозрозуміло й природно.

Коли вже після арештів 1972 р. Атенина дочка Ірина, дівчина талановита й морально вироблена (її, десятикласницю, було виключено з комсомолу за те, що вона відмовилася відмежуватися від матері), вирішила спробувати вступити на філологічний факультет Київського університету, мати привезла її до Києва й залишила в мене на час іспитів. Ми знали, що її обов’язково «зріжуть» на екзаменах, так воно і сталося, але дівчина набула досвіду й гарту. До речі, під час другої спроби вступити, на цей раз уже до Горлівського педінституту, коли екзаменатор з історії, не давши їй і рота розкрити, ставив двійку, вона подивилася йому у вічі і сказала: «А знаєте, мені вас шкода».

Коли Іринка перебувала у мене, у Львові Атену та сестру Чорновола Валентину заарештували й протримали у слідчому ізоляторі протягом трьох «законних» (без ордера на арешт) діб — як інструмент тиску на Чорновола (їм навіть влаштували «випадкову» зустріч у коридорі, щоб той упевнився, що Атена в них). Можна уявити, що пережили ми з Іринкою в ці дні: адже хто знав, чи не переросте це триденне затримання у повноцінний арешт? Згодом Атена казала мені, що була на диво спокійна за дитину, знаючи, що вона зі мною. Саме тоді дівчина вперше назвала мене «мама Михайлина» — так Ірина Волицька, відомий театрознавець і режисер самобутнього львівського «Театру в кошику», називає мене й сьогодні.

Протягом наступного десятиріччя наше родинне життя, справді, переплелося. Ми використовували кожну нагоду, кожен святковий день, щоб вибратися до Львова, на затишну вулицю Ніщинського у так званій «Професорській колонії» недалеко від скансена у Шевченківському гаю. Усі родинні свята й злигодні — обшуки, дисциплінарні нагінки на роботі, цькування у пресі, хвороби й сімейні негаразди, готування передач Вячеславові й поїздки Атени на побачення, зловісні перебої у листуванні і цензурні утиски, відключення телефонів як репресивний захід — переживали разом, в одному буттєвому полі.

Коли Вячеслава уже в засланні заарештували ще раз, сфабрикувавши брудну справу зі зґвалтуванням, і Атена вибралася до нього на суд в Якутію, вона надсилала мені телеграми з кожного пункту своєї via dolorosa: відчуття хай віртуального, але зв’язку й підтримки. На все життя я запам’ятала епізод, який Атена оповіла мені, повернувшись після суду. Коли вона під час перерви в судовому засіданні, на якому, ігноруючи «специфіку» звинувачення, ще й виступала на захист чоловіка, вийшла в коридор, до неї раптом підійшла прибиральниця і покликала: «Іди за мною». Завела її в якусь комірчину, де зберігалися відра й швабри, замкнула двері і сказала: «Плач!»…

…Колосальне значення для регенерації душевних сил мали колективні вилазки на природу — найчастіше в ліс, десь за станцією Клавдієве, по гриби або конвалії. Переді мною стара фотографія, яка щасливо увічнила одну з них: Стус, Світличні, Іванисенки, Дворки, Михайло Горинь, Данило Шумук, Зіна Ґеник-Березовська, я, наші діти. Вогнище, печена картопля, пісні, анекдоти… А поміж тим — обмін важливою інформацією, серйозні дискусії. Можливість відчути себе собою. Хоча частенько навіть під час таких мовби зовсім невинних прогулянок відчувалося, що ми не самі, що нас «пасуть». Особливо запам’яталася прогулянка в ліс у Пущу-Водицю десь наприкінці 60-х з Вірою Вовк — тоді ще з нами були і Сверстюк, і Світличний. На галявині невідомо звідки виринало якесь авто, а неподалік розташовувалися підозрілі «грибники» з порожніми кошиками і невитравним тавром «мистецтвознавців у цивільному» на обличчі.

Частенько ми вибиралися з дочкою на один-два дня до Житомира в гості до Євгена Концевича, письменника-прозаїка, з юних літ прикутого до ліжка внаслідок фатальної травми. І як це не дивно в такій ситуації, завжди черпали в нього життєві сили, те, що для себе окреслюю як «мужність жити» — не завдяки, а наперекір. Іноді опинялася у веселому добірному товаристві — нашу шістдесятницьку «щопту» незмінно вабило рівне світло Жениних розплющених назустріч людям голубих очей. Та частіше просто на пару днів вростали в нехитрий побут цієї невибагливої оселі (тоді будиночок із садком був на околиці міста, нині високі багатоповерхівки підступили вже буквально впритул). Обговорювали літературні новини та й усе, чим жило наше молоде щістдесятницьке середовище з його змаганнями й надіями, брали участь у нехитрому побуті. Я дуже любила спостерігати, як Женя спілкується зі своїми улюбленими голубами — знав кожного в лице і за характером.

Особливо ностальгічно згадується Євгенова «літня квартира» у селі Млинищах. Година-півтори в автобусі на Андрушівку, ще півгодини пішки широкою сільською вулицею — і от уже стара хатка, великий садок і город, що спускався до самої річки. Туди, до річки, доправляли Женин візок, і ми сиділи там годинами. Розмовляли, жартували, співали — рай та й годі! Стара фотографія зберегла назавжди наші усміхнені й умиротворені обличчя.

Жилося Євгенові досить сутужно. «Десанти» столичних інакодумців не могли, річ ясна, подобатися місцевому — та й не тільки місцевому — начальству. Утиски, шантаж, провокації — хоча б та широковідома історія з альбомчиком, який подарували Євгенові на день народження, а доскіпливий іменинник узяв та й виявив у ньому підслуховувальний пристрій… І оприлюднив цей факт. Тож якоїсь допомоги, якогось сприяння в побуті, у творчих справах годі було б чекати. Та Євген з мамою і дружиною вміли давати собі раду. Якось, коли ми верталися автобусом до Києва, моя Таня сказала: «У них усе таке смачне — і суп, і картопля, і огірки. Вони, мабуть, дуже багаті!».

Так, Євген Концевич завжди був і є «дуже багатою» — душевно — людиною. Важко уявити, скільки мук, фізичних і моральних, йому довелося й доводиться терпіти, але його голубі очі не вицвіли і потужний енергетичний заряд від спілкування з ним не вичерпався. Про це свідчить його унікальний «музейний» рушник, на якому протягом кількох десятиліть розписувалися й розписуються його друзі та гості (ці автографи потім по писаному вишито нитками різних кольорів) — наочний посібник з історії нашого покоління.

Час від часу — також передусім для своєрідного духовного «підзарядження» — я навідувалася до Надії Віталіївни Суровцової, яка жила в Умані.

…Вуличка неподалік історичного центру Умані з чудернацькою назвою Коммолоді (сліди абревіатурних новацій перших десятиліть радянської влади). Невеликий присадкуватий будиночок з ґанком, явно ще дореволюційних обрисів. Вузенький палісадник — бузок, квіти. Десь на підвіконні кіт (та ще й не один) — неодмінна прикмета цієї оселі.

Двері відчиняє середня на зріст, ошатно вбрана — намисто, киптарик — літня жінка з хвилястим сивим волоссям. Незмінна привітна усмішка, очі променіють до тебе щирою радістю зустрічі. Заходимо до хати. Три кімнати — одна маленька, дві більші, темнаві, прохолодні, і така ж кухня. Все тут виказує смак господині, її уподобання, її святощі. Давні українські килимки, верети, рушники, багато кераміки, розмальована нею самою піч, пам’ятні дрібнички, старовинний стіл, на якому рукописи, листи, книги. Меблі — тільки життєво необхідні. І загалом речі тут якось не існували самі собою, набували свого другого, духовного буття, невіддільні від господині, яка заповнювала собою ввесь свій життєвий простір. Вона любила свою оселю, і численні гості почували себе у цих стінах як удома — в атмосфері доброзичливості й душевної розкутості.

У своїх спогадах часів заслання Надія Віталіївна писала: «Як не смішно і не, здавалося б, несумісно з моїм способом життя, я дуже люблю «предмети» і зараз буквально блаженствую від того, що в мене олівці, скажімо, лежать у коробці з-під соловецьких мощей, колимська болотяна квітка стирчить з японської вазочки…». Вона залюбки оповідала про улюблені речі: хустку зі собачої вовни (якою я не раз гріла собі плечі в її не надто теплій уманській оселі), глечик, намисто, килимок…

Сидимо за столом. Парує кава, і тече розмова — невимушена, нескінченна, коли не треба добирати слова: тут уміють слухати й знають, що і як відповісти. Перед тобою людина мудра і на диво молода душею. Людина, що її хочеться «читати», мов цікаву книжку, — бери, запам’ятовуй, учись, якщо здатен…

Надія Суровцова і парк «Софіївка» в Умані у моїй уяві невіддільні одне від одного. Дуже любила Софіївку і знала про неї, здається, усе. Прогулянки по парку, супроводжувані її невичерпним і якимось дуже особистим (наче вона була знайома у своєму переджитті з персонажами цієї історії-леґенди), перейнятим її світовідчуванням, коментарем, — незабутні. Та й тоді, коли я гуляла Софіївкою сама, без неї (у Надії Віталіївни боліли ноги, їй важко було, ходити), я завжди мовби чула її голос, дивилася її очима. Особливо запам’ятались мені дві такі прогулянки: одна зимовим засніженим й абсолютно вільним від екскурсантів парком і друга навесні (разом із Льолею Світличною), коли земля була вкрита барвінком — квіти напрочуд великі і яскраво-барвінкові…

Ця жінка легко переносила брак побутових вигод, які нині так високо цінуються, і вже в дуже похилому віці пояснювала мені своє небажання постаратися про якесь сучасніше житло або переїхати до Києва тим, що не хоче проміняти свою свободу на теплий туалет.

Пам’ятаю, десь у кінці 60-х я зустрілася в «уманської бабусі» (так називали ми тоді Надію Віталіївну) з Миколою Бажаном. Бесіда за гостинним столом (окрім нас трьох присутня була добра знайома господині, співробітниця місцевого музею Ольга Діденко) затяглася до пізнього вечора. Розмовляли легко, одверто, розповідали анекдоти і сміялися до сліз, співали. І спогади, спогади, спогади. Перебиваючи один одного, вони згадували свою уманську юність, харківську молодість, згадували друзів, більшість з яких життя перемололо й розкидало по світу. Очі їхні світилися, цвіли рум’янці на лицях, вони помолодшали на очах. Уже пізно увечері я вийшла провести Миколу Платоновича до розташованого неподалік готелю, і він, ще не охоловши від того юнацького запалу, говорив мені, як багато важать для нього зустрічі з Надією Віталіївною, як очищує, випрямлює спілкування з нею.

Уманські пенати стали своєрідним духовним осередком, куди зліталися листи з усієї країни, та й з-за кордону, куди з’їжджалися люди, яких об’єднувала атмосфера цього дому, вабила особа його господині: Микола Бажан, Юрій Смолич, Варвара Губенко (Вишниха, як називала її Надія Віталіївна), гурт шістдесятників: Іван Світличний з дружиною, Надія Світлична, Роман Корогодський, Леонід Плющ із дружиною, інженер Аня Садовська та історик Ярослав Дашкевич зі Львова. Подовгу жила в неї її добра подруга, також легендарна жінка — зв’язкова УПА Галина Дидик. Усі тут почували себе невимушено і якось святково, причастившись тієї — найдорожчої на землі — розкоші спілкування людини з людиною. Зворушлива дружба єднала Надію Суровцову і Бориса Антоненка-Давидовича, в долях і в самій натурі цих двох світлих людей було багато спільного.

В останні свої приїзди до Києва Надія Віталіївна обов’язково зустрічалася з Антоненком-Давидовичем. Одну з таких зустрічей, десь за рік-півтора до її смерти, організувала я: ми з Борисом Дмитровичем приїхали до помешкання Лесі Падун-Лукьянової на Печерську, де зупинялася Надія Віталіївна. Вони не могли наговоритися, натішитися одне одним, а я милувалася цими «голубами сивенькими» і все наверталася до думки, у справедливості якої твердо переконана: є таки на світі незамінні люди.

Віра Вовк у своїх спогадах писала про Суровцову: «чарівна жінка великої культури, людської теплоти і гумору, без якої Умань не мисленна»[5]…

Колись іще знайдеться, мабуть, літописець нашої «Прип’ятської республіки» на чолі з незмінним «вождем» Генріхом Дворком — регулярних гуртових виїздів човнами на Прип’ять. Наметове містечко, «дикий» побут, чарівні плеса ще дочорнобильської Прип’яті, гори риби, ранкові тумани й пізні вогнища… У своїх спогадах про Стуса я згадувала наші прип’ятські будні, дискусії про його «Феномен доби», бучне свято Нептуна з Василем у головній ролі. Ще врізався в пам’ять такий момент. У те літо американці саме висадилися на Місяць. Пізній вечір, лежу в наметі і слухаю по радіо останні секунди перед стартом: десять, дев’ять… три, два, один — старт! Дивовижне відчуття: клаптик земної поверхні — і безмежність, я і Всесвіт…

Для мене дуже багато важили подорожі пам’ятними місцями України. Любила їздити сама. Заздалегідь розробляла маршрути за книгою Г. Логвина «По Україні». Принагідно заїздила до друзів і знайомих, а далі сама, вірніше удвох з доброю книжкою. Так Черкащиною я, залишивши дитину в друзів у Золотоноші, подорожувала разом з Богданом-Ігорем Антоничем (його книжку було щойно видано у Пряшеві) — і відкривала для себе його поезію паралельно з враженнями від напоєної «тінями незабутих предків» шевченківської землі: Чигирин — Суботів — Моринці — Керелівка — Звенигородка, іншим разом Кам’янка з «тінями» Чайковського і декабристів. Мої листи до Зіни Ґеник-Березовської з першої мандрівки буквально інкрустовано цитатами з Антонича (ранній ранок у Суботові біля Богданової криниці — «вливається день до долини, мов свіже молоко до миски»).

На Волині у містечку Колки понад Стиром жила моя добра знайома Наталка Каразія. Людина дуже хвора, але з твердим вольовим характером, гострим природним розумом і чуттям слова, вона «сама себе зробила» завдяки самоосвіті й контактам із цікавими людьми. Увійшла в наше коло через свого земляка Євгена Сверстюка, часто бувала в Києві, зупиняючись у мене. Була добре знайома з Іваном Дзюбою, мала причетність до поширення самвидаву і, звісно, зазнала «ласки» КГБ. Улітку я відвозила до неї в Колки дочку, яка дуже любила й саму Наталку, і нестоличне привілля.

Якось, залишивши дитину під добрим крилом, зупинилася в Луцьку у батьків свого колеґи по Інституту Юрка Покальчука, які відкрили мені красоти Луцька. Виїздила звідти у радіальні маршрути (Берестечко, Володимир-Волинський, Кременець). Вибиралася в подорожі по рідній Чернігівщині й Сумщині: Батурин, Глухів, Путивль; іншим разом Прилуки — звідти Мотронівський монастир, Сокиринці, Тростянець.

Мені, що народилася, росла й була виплекана у своєрідній літературно-меморіальній атмосфері, цілком природно, особливо близькі пам’ятні музейні осередки.

Іще 1950-го року мене, студентку, що перейшла на другий курс, перед самим початком навчального року наші ленінградські друзі — подружжя Калаушиних (Матвій Матвійович був директором центрального музею Пушкіна) — взяли із собою до Пушкінського заповідника в Михайлівському, директором якого був леґендарний Семен Гейченко.

Заповідник тільки-но почав діяти, відбудований після воєнного руйновища — зокрема я була чи не першим відвідувачем щойно реставрованого будиночку няні Арини Родіонівни. Ми жили у сторожці лісника, навкруги грізно шуміли дерева — аж не спалося вночі. Тіняві алеї старовинного парку, якими снували тіні відомих історичних персонажів, озера, рівнини, пагорби — точнісінько такі, як змальовано в оді «Деревня», повне безлюддя… Усе це справило на мене незабутнє враження, значно сильніше, ніж під час другого відвідання заповідника у 80-х роках, коли ми з колеґами з «Вищої школи» розчинилися в галасливому натовпі туристів й екскурсантів. Серед пам’ятних місць нам показали й будиночок, в якому жив Семен Гейченко. Тоді ж, у 50-му, він був живий і бадьорий, радо вітав нас на ґанку, як добрий дух цього заповідного царства. Пригадую, нас пригощали надзвичайно смачним і «екзотичним» обідом: страви були… грузинські (здається, дружина його мала в собі грузинської крови). Поетичне враження тих перших відвідин довго жило в мені, його не стерла навіть надзвичайно важка, з пригодами, зворотна дорога до Києва, куди я втрапила, трохи запізнившись на заняття, десь 2-го вересня.

Відтоді, хоч би де я була, куди б примандрувала, обов’язково намагалася знайти й відвідати близькі моєму духові літературно-меморіальні осередки.

Музей Франка у Львові, оселі Ольги Кобилянської в Чернівцях, Панаса Мирного й Володимира Короленка в Полтаві. Увесь комплекс, пов’язаний із Шевченком — від Моринців, Керелівки до Канева. Суботів Богдана Хмельницького; Колодяжне, Новоград-Волинський — Лесі Українки, Кременець — Юліуша Словацького, Друскінінкай — Чурльоніса. Будиночок в Чугуєві, де народився Рєпін, і його ж знамениті Пенати в Куоккала. Шопенівська Желязова Воля, Прага — Франка, Моцарта, Кафки. У Петербурзі остання квартира Пушкіна на Мойці, музей-квартира Достоєвського. У Москві музей Л. Толстого в Хамовниках, пов’язаний з Андрієм Рубльовим Андрониківський монастир. Меморіальний будиночок Ованеса Туманяна в однойменному містечку у Вірменії, Волошинський дім у Коктебелі, музей і могила Олександра Гріна в Старому Криму. Будинок-музей Айвазовського у Феодосії, який «оживає», коли знаєш, що тут, у залі на знаменитому роялі колись грала в недільних концертах моя юна тітка Люція, мамина сестра. Одне слово, як писав Стус про Прохорівку Шевченка й Максимовича, «тут сновигають тіні дивні»…

У цьому зв'язку згадалося одне дуже дивне пережиття. 1987 року, коли я гостювала в Зіни Ґеник-Березовської у Празі, якось ми зайшли з нею до Тинського храму на Старомєстському майдані, і вона показала мені невелике віконечко десь там під стелею. Виявляється, це вікно з кімнати, в якій колись жив Кафка (будинки в старому місті щільно прилягають одне до одного)… Ще раз тоді пережила знайоме мені відчуття, що на тебе дивляться очі тих людей, яких уже немає серед живих, але чий дух не полишає рідних місць. Свою органічну постійну готовність до таких віртуальних духовних зустрічей дуже ціную і плекаю в собі.

Справді, відчуваєш, що ти не самотній у світі. Хтось стоїть за тобою, хтось поруч. Чуєш чийсь лікоть, чиєсь плече, дихання. Бачиш не тільки своїми очима. Почуваєш себе не байстрюком, духовно голим і минущим, а захищеним, вкоріненим і невипадковим на цій землі…

У 70-і роки кожного свята, доточивши до неробочих днів (якщо таланило) день-два, виривалася до Львова, а звідти разом зі своєю посестрою Атеною Пашко десь неподалік: відвідували Одеський замок, Крехівський монастир, Потелич (славнозвісний стінопис у місцевому храмі вдалося розгледіти лише в замкову щілину — було зачинено), Косів, Криворівня, чарівне село із дзвінкою назвою Дземброня високо в горах по дорозі на Буркут. У цьому селі мав хату-майстерню художник Григорій Якутович — старосвітську, з місцем для ватри посередині, як у колибі. Виходячи з хати, ступали на ромашковий килим, а просто над головою кублилися і сідали на плечі білі пасма хмар… Якутович казав, що відкупив цю хату в старенького гуцула, якого діти забрали до себе в село ближче до цивілізації, а він усе шкодував за своєю оселею, де почувався «гейби орел».

Часто в ці ж роки вибиралася з дочкою до Івано-Франківська. Там чекала на нас пам’ятна мансарда-майстерня Опанаса Заливахи — розмови про мистецтво, плани, задуми, спогади.

Пам’ятаю, як хрестили маленького сина Опанаса — Ярослава. Тоді я вперше зіткнулася з реальністю підпільного існування греко-католицької церкви: обряд здійснював удома, при зачинених дверях, священик, який «у миру» був звичайним бухгалтером.

Не раз їздила з донькою до Косова в гості до Марії Романюк, її чоловік о. Василь Романюк (майбутній патріарх Володимир) був тоді в таборі. Не раз лишала дочку влітку на якийсь час то у Львові в Атени, то у Марії Романюк у Косові, то у родичів Івана Геля в селі Кліцко на Львівщині.

Ще раз повторюся: від тих часів залишилося відчуття дружнього плеча, внутрішньої моральної захищености. Знала, звідки шукати допомоги, знала, що вона надійде, незважаючи ні на які зміни клімату. Це не ідеалізація — так було, і це робило життя не просто стерпним, а й повноцінним.

Якось у 70-ті вибралася далеко — аж до Узбекистану: в Андижані жила моя кузина Наталка Богатирьова, дочка сестри Коцюбинського Ольги (2003 року ця моя остання родичка по Коцюбинському в другому коліні померла). Виїхавши під час війни в евакуацію, вона так і лишилася жити в Середній Азії. Тоді я зачерпнула трохи Сходу: жила в сестри в Андижані, звідти виїздили разом на екскурсії — незабутні, аж примарні у своїй екзотичній красі Самарканд і Бухара, Фергана, Ошська долина і святе місце Арсланбоб у Киргизії.

Закарбувався в пам'яті ранній-ранок в Арсланбобі. Чоловіки колінкують на розстелених на землі спеціальних килимках у характерній молитовній позі, звернені обличчям на схід; різкий крик ішака; священне деревце, все обвішане якимись стрічками й ганчірочками; зблизька розлогі гори, порослі ліщиною, а за ними піднебесні вершини в білих шапках, що до них, здасться, так близько: завдяки якомусь незрозумілому мені оптичному ефектові чітко видно кожну стежинку, кожну улоговинку, навіть окремий кущик.

Їздили, озброївшись путівниками, керовані властивою мені інтуїцією мандрівника. Я розкошувала: магія незнаних ландшафтів — природних та історичних, дивне відчуття зв’язку часів, своєї ідентичности й разом з тим якоїсь відсторонености — це я і водночас мовби не я… Вписаність у час і простір, розширення культурного простору, жадібна відкритість до Іншого, яка завжди жила і живе в мені.

Відкритість до Іншого… Людини, системи поглядів, національности. Неприйняття того, що окреслюю для себе як «одноклітинність» — хай би в чому вона виявлялася. Відруховий протест проти найменших проявів національної нетерпимости, проповіді «чистоти раси», підступних намагань таких собі «професійних патріотів» вирахувати, зважити відсоток «ненашої» (передусім, звісно, єврейської) крові й саме на цій підставі посіяти сумнів, відштовхнути, звинуватити. Може, то озиваються в мені гени Коцюбинського — автора «Він іде» і «На камені» — або голос моїх предків по материнській лінії. Адже ж мої п’ятдесят відсотків вірменської крові і стільки ж — азербайджанської Григорія Гусейнова не завадили нам присвятити себе українській культурі, так само як стовідсоткове єврейство мого побратима Романа Корогодського чи Мойсея Фішбейна, одного з найтонших і найулюбленіших моїх українських поетів. Здатність привабити до себе, «перетравити» в собі — то ознака сильної й самобутньої культури.

Велике значення для мене мали поїздки до Прибалтики (та й не лише для мене — адже для нас то вже був трохи закордон). Ще взимку я вибирала маршрут, зв’язувалася листовно з туристичним агентством, оплачувала путівки, і мені висилали їх — навесні нам з дочкою уже «мандрівочка пахла». Естонія: казково гарне Неліярве за 50 км від Таллінна — з його постльодовиковим ландшафтом і глибокими синіми озерами, і майже щодня електричкою до Таллінна, далі — Чудське озеро, Нарва, Тарту. Двічі була в Литві: першій раз зупинялася у Вільнюсі в сестри Леоніда Коваленка, а звідти разом з Валерією Смілянською вирушали в романтичну подоріж човнами по озерах. Вдруге у Вільнюсі — теплому, такому близькому «городі преславнім» — за рекомендацією Надії Світличної жили в родині відомої литовської правозахисниці Нійоле Садунайте. Тракай, Ігналіна, а далі Латвія: Саулескалнс («Сонячна гора») поблизу Даугаупілса і тривала подорож через пів-Латвії автобусом до Риги.

Друга зустріч із Латвією відбулася вже далеко пізніше, у зовсім іншій атмосфері. Початок 90-х, роки «перебудови», Будинок творчости письменників (я — новоспечений член Спілки письменників) у Дубулти на Ризькому узбережжі. Надзвичайно змістовні екскурсії до пам’ятних історико-культурних, багатих на запаморочливо гарні ландшафти місць північної Латвії — Сигулда, Цесис, Валмієра, Тукумс, Кулдига, суворе спокійне море — тут добре думалося й відпочивалося. То був 1991 рік, серпень, і епопею з ГКЧП та її наслідки мені судилося пережити далеко від дому. Там усе було складніше, ніж у Києві. Перервався на якийсь час зв’язок зі світом, по дорозі сунули танки й бетеери, в небі безперервно кружляли вертольоти. У Ризі було введено комендантську годину, і коли шофер Будинку творчости, злегковаживши забороною, у невідповідний час поїхав до Риги, його застрелили — це приголомшило всіх. Далі події розгорталися блискавично. Ми (я зблизилася з однією славною грузинською родиною) припадали до телевізора і з радістю виокремлювали в натовпі захисників Білого дому наш синьо-жовтий прапор. Там я зустріла акти проголошення незалежности і Латвії, і України. На моїх очах було демонтовано два пам’ятники Леніну — величезний кам’яний монстр у Дубулти на галявині перед моїми вікнами і в самій Ризі. Передчуваючи, що вже, мабуть, ніколи більше сюди не доберуся, я щодня їздила електричкою до Риги, блукала її настроєвими старими кварталами. Всюди ще лишалися сліди недавньої облоги, один з вітражів Домського собору було розбито, а вулички, що вели до собору, наїжачилися протитанковими шипами…

Та я забігла вперед. А якщо повернутися до теми моїх подорожей 60-70-х, хочу підкреслити таку деталь. Хоч би де я була, якими б красотами насолоджувалася, хай би які враження вбирала в себе, — завжди відчувала потребу поділитися тим усім із друзями в таборі й засланні. Завжди накуповувала якнайкращих листівок з місцевим колоритом (пейзажі, історичні й культурні пам’ятки), усамітнювалася в якомусь гарному і затишному місці й писала на тих листівках про все, що бачила, що відчувала. Так і бачу себе за цим заняттям — то на високому березі Сейму в колишньому маєтку Лизогубів у Седневі, то в Батурині поблизу палацу Розумовського, то в «Путивлі-граді», де колись плакала Ярославна, то на руїнах замку королеви Бони, що височіє над Кременцем, то біля Острої Брами у Вільнюсі, то на руїнах обсерваторії Улугбека біля Самарканда… у конверті набиралося десь чотири-п’ять листівок. Вони, як правило, доходили — адже це був текст принципово аполітичний, без будь-яких недозволених «умовностей». Судячи з того, як сприймали ці листівки (Василь Стус навіть переповідає зміст деяких з них у листах до дружини), гадаю, що то було, мабуть, важливо для людей, обмежених колючим дротом, — вікно у світ, прорив в інший часопростір.

Загалом листування у той час для всіх нас мало надзвичайно велике значення, було життєво важливим. Така собі віртуальна духовна територія, мовби й щільно пов’язана з буднями, та водночас — над ними (як писав у листі до дружини Василь Стус, «людський дух — аби був неуярмлений в часі, аби — як і належить духові — витав, ширяв над»), де ми могли вільно — хай і відносно — спілкуватися, не відмовляючись від розкоші бути собою.

Улітку 1981-го я злітала в гості до Івана Світличного, який відбував заслання на Алтаї в сел. Майма на околиці Горноалтайська. Летіла літаком до Бійська, звідти автом до Горноалтайська. До речі, водій, патріот Алтаю, сам запропонував мені по дорозі заїхати на батьківщину Василя Шукшина до с. Сростки, на що я, звісно, погодилася.

Літо було надзвичайно тепле — мовби я побувала десь у південних краях. Іван і Льоля, яка переїхала до нього з Києва, купили за безцінь чиюсь покинуту, але досить пристойну хатку (на місцевій мові вона називалася «пятистенка», тобто складалася з двох кімнат) з великим городом і садком, повним малини, в якій я розкошувала — здається, досі чую смак стиглих ягід. Блукала поблизькими горами (далеко мене саму не пускали), милувалася дуже своєрідною, незнаною мені флорою, сиділа на березі стрімкої кам’янистої Катуні.

Свою хату Іван уже встиг перетворити на книгозбірню — запам’ятався міліціонер, який здійснював нагляд за засланцем і принагідно брав у нього щось почитати. Працював Іван палітурником у бібліотеці, і взагалі то був «рай» порівняно з тривалим перебуванням в абсолютно протипоказаному людині з таким здоров’ям високогірному Усть-Кані, що фатально позначилося на його стані. Ми, попиваючи сухе угорське вино, якого не бракувало у місцевих гастрономах, допізна сиділи в садочку — темніло дуже пізно, спостерігали, як сутінки змінюють обриси й кольори гір, як поступово засвічується «софіт» бездонного неба, і розмовляли, розмовляли, відводили душу в анекдотах, без яких ми з Іваном не мислили життя. До нас часто приєднувався Іванів знайомий — місцевий адвокат вірменин Едуард, людина ерудована й дотепна. Ми підозрювали, що він мав спецзавдання від певних органів, але оскільки ніяких змов чи переворотів ми не планували, то критися перед ним не було з чим. І наскільки знаю, жодної шкоди він Іванові не завдав, радше навпаки.

Я дуже хотіла відвідати Усть-Кан, але якось не склалося. Зате ми з Льолею злітали вертольотом на казкове Телецьке озеро. Цей засіб транспорту мені дуже сподобався: не трусить, не гойдає, видно найменшу шишечку на кедрі. А що вже казати про урочисту містерію злиття Бії і Катуні…

Пробула я в Маймі недовго, треба було вертати додому: моя дочка чекала дитину. Іван проводжав мене до автобуса. Назавжди запам’ятала його рідну трохи зсутулену постать на тлі білокорих беріз, неповторну «світличну» усмішку і прощальний помах руки. Більше таким — здоровим і повноцінним — я його не бачила. Десь через місяць із ним стався жорстокий інсульт, і до Києва він повернувся уже інвалідом, поступово втрачаючи життєві позиції протягом 11 років. Тільки усмішка лишалася незмінною. Якось незадовго до смерти, коли він лежав уже зовсім відсутній, я довго сиділа поруч, гладячи його руку й волосся, щось говорила до нього — і раптом очі засвітилися, погляд став осмисленим: він упізнав мене, і з ока скотилася важка сльоза. То був наш останній земний контакт…

Репресивний зашморг навколо мене почав тугіше затягуватися 1977 року у зв’язку з арештами членів Гельсинської групи. Я формально не належала до Групи, але активно спілкувалася з деякими її членами, передусім з Мирославом Мариновичем і Миколою Матусевичем (вони винаймали кімнатку у старому будиночку на колишній вулиці Леніна навпроти мене, і я добре почувала себе в їхньому розкутому молодому товаристві).

23 квітня 1977 р. (якраз на 16-річчя моєї доньки) в мене було зроблено обшук і знайдено примірник відозви Гельсинської групи. За кілька днів у видавництві несподівано, в обідню перерву, було скликано збори колективу видавництва, на яких стояло питання про звільнення мене з роботи за антирадянську діяльність. Донька, яка прийшла підтримати мене, казала, що в задніх рядах узагалі ніхто не голосував, лише на очах у начальства треба було якось визначитися, і люди нехотя підносили руку «за» звільнення. Виступали на зборах лише завідувачі редакцій, усі без особливих емоцій вимовляли приблизно той самий завчений текст про мої ідеологічні помилки. Проти проголосувало двоє: секретарка Людмила Коробова і моя колега з редакції Люба Хейна (в майбутньому Маринович). Вона демонстративно встала і піднесла руку «проти» — це був на той час справді героїчний вчинок, і важко уявити, що з нею потім виробляли. Мені врешті дали спокій (очевидно, отримали вказівку мене тільки полякати), а її проблеми не мали кінця, зрештою вона змушена була піти з видавництва. Мене намагалися ізолювати, залякати моїх колег, особливо «викручували» мою завідувачку, та на ставлення людей до мене, треба сказати, все це не дуже впливало. «В низах» мені співчували, прагнули допомогти. Так, незважаючи на заборону, протягом років мені постачали рукописи для перекладу (додаток до заробітку): хтось із моїх колег, передусім із благословення завідувачок редакцій медицини (Ядвіги Мироненко) і сільського господарства (Зінаїди Захарової), оформляв роботу на себе, а я вже перекладала. Так з-під мого пера вийшли такі опуси, як «Зубопротезне матеріалознавство» або «Інфекційні хвороби».

Періодично мене викликали то як свідка на судові процеси (над М. Матусевичем і М. Мариновичем у Василькові, над Василем Стусом у Києві 1980-го — останнє докладно описано у спогадах про нього «У свічаді пам’яти»), то на допити й «спасенні» розмови в КГБ, щоб не забувала, що я «під ковпаком». Зачитували якісь свідчення проти мене (годі було розібрати, чи справжні, чи сфальшовані) різних людей, показували якісь дурнуваті статті екстремістського характеру з діаспорних кіл (такого теж не бракувало). Все це страшенно гнітило. Одного разу я не витримала і припинила цей нав’язаний мені «виховний» діалог словами: «Мабуть, уже досить. Пускайте мене додому — мені треба помити руки».

До всього ще долучалася наклепницька кампанія у пресі. 29 квітня 1977 р. «Літературна Україна» опублікувала статтю В. Горнового (псевдонім) «За „так“ грошей не дають», де в дусі часу було облито брудом мене і Б. Антоненка-Давидовича за наші т. зв. «зв’язки із закордоном». Анонімний автор пасквіля не посоромився втягти у свою гидотну писанину і мою школярку-доньку. Зберігся текст мого листа до «Літературної України» з цього приводу:

У видавництві було сформовано комісію з кількох чоловік, які ходили до школи «перевіряти факти». Треба віддати належне директорові школи (він добре знав мене, адже я роками працювала в батьківському комітеті школи), він захистив нас із дочкою. Я ходила до редактора «Літературної України» В. Виноградського з вимогою показати мені листи «обурених трудящих», які буцімто лягли в основу пасквіля. Він не наважувався глянути мені в очі, буркотів щось невиразне.

Загалом тема «подачок із-за кордону» експлуатувалася на повну котушку. «Пакунки з-за кордону» — це страшенно впливало на уяву середньостатистичного гомо совєтикуса! Насправді ж я від провокативних посилок невідомо від кого послідовно відмовлялася. Якщо й отримала якусь, то від своєї доброї знайомої з Торонто Антоніни Горохович, з якою познайомилася у 60-і в Києві та регулярно листувалася й бачилася під час її приїздів до Києва. Після одного з таких приїздів її затримали на кордоні. Не знаю вже, як там з нею поводилися, до яких аргументів вдавалися і як виривали «зізнання» чи й фабрикували їх, але на основі цього було зляпано памфлет «Заокеанська пташка з оунівського піддашшя», що в ньому діставалося й мені, і дружині Івана Світличного Леоніді, й іншим. Якісь відповідні матеріали було переслано директорові мого видавництва. Сьогодні важко в це повірити, але коронним доказом моєї «продажности» був запис у нотатнику Антоніни Горохович «Для Михасі блузку». Пригадую, що тоді я сказала на це: «Ну, то й що з того? Адже якби я їхала до неї, то також везла б якийсь подарунок» і додала, що не розмовлятиму більше на ганчір’яні теми.

На роботі мене контролювали на кожному кроці. Якось я поїхала у вихідні до Чернігова на могилу батьків і в понеділок запізнилася на роботу хвилин на п’ятнадцять — за це мене позбавили «тринадцятої зарплати». Я не могла вийти з видавництва бодай на хвилину в побутових потребах — відразу догана. Такий собі міні-табір на робочому місці…

У цьому ж контексті тотального контролю за людською приватністю хочу торкнутися однієї дуже делікатної особистої справи, яка у «королівстві кривих дзеркал» несподівано набула суспільного резонансу. Я вже згадувала серед найближчих мені людей Бориса Дмитровича Антоненка-Давидовича. Жилося йому завжди нелегко, а на початку 80-х — і зовсім нестерпно. Дружина тяжко хворіла, син став кримінальним злочинцем (зважаючи на те, ким був в очах КГБ Антоненко-Давидович, я переконана, що до всіх справ навколо сина безпосередню причетність мала ця установа). Коли померла дружина, Борис Дмитрович опинився в дуже скрутній ситуації. Він потребував догляду, допомоги, підтримки, і я погодилася на його прохання й переїхала до нього. Опікувалася ним як могла. Наш дім був теплий і затишний, завжди відкритий для друзів — а друзі в нас були спільні. З часом Борис Дмитрович дедалі більше прив’язувався до мене. Він запропонував мені одружитися, і я погодилася. Саме тоді розпочалася наша «шлюбна епопея». Почали кружляти найрізноманітніші плітки. Бориса Дмитровича навіть викликали до Комісії ветеранів Спілки письменників і намагалися урезонити: незручно в його літа одружуватися з набагато молодшою від нього жінкою (хоча, зрештою, я вже була в передпенсійному віці — і загалом кого те все мало обходити?!).

За два дні перед датою реєстрації шлюбу до ЗАГСу з табору, де відбував покарання син Антоненка-Давидовича, надійшла від нього заява, в якій він просив не реєструвати шлюбу батька з аферисткою. Такий самий густо наклепницький лист надійшов і до видавництва, де я працювала. Коли ми у призначений день прийшли до ЗАГСу, завідувачка викликала мене до свого кабінету й повідомила про заяву сина Антоненка-Давидовича, резюмуючи, що вони мають на неї якось відреагувати і тому реєстрація шлюбу відкладається. Присутня тут же моя донька висловила досить різко все, що вона думала з цього приводу. Я і дружина Світличного Леоніда, що мала бути нам за свідка, якось заспокоїли її, потім ми вийшли з кабінету. Та наступного дня до нас додому по мою Тетяну прийшов міліціонер. Він сказав, що троє свідків (в кабінеті крім нас зі Світличною нікого не було) посвідчили, що вона нецензурно лаялася й кидалася на офіційну особу з кулаками. Відбувся суд, на якому їй дорікали за те, що вона мене захищала, і присудили її до штрафу. Я тоді гірко жартувала, що в нашій родині «не репресованою» залишилася тільки моя трирічна внучка.

Тричі подавали ми заяви на одруження (відмовитися від цієї — явно провальної! — ідеї Борис Дмитрович нізащо не хотів), і тричі цей акт відкладали: за кілька днів до дати реєстрації надходив лист від сина тощо. КГБ відстежувало всі наші кроки й диктувало йому, куди і що писати. От і вирішуй, хто впав нижче морально: ляльководи, які смикали за мотузки, чи повністю залежний від них хлопець-зек?! Пізніше Бориса Дмитровича в судовому порядку намагалися визнати недієздатним, довести, що він неосудний. До нас додому приходили лікарі-психіатри (слід сказати, що почували вони себе при цьому вкрай незручно), мене викликали на виховні розмови до районного судді, цькували на роботі, куди й далі надходили «ароматні» листи від Євгена Антоненка-Давидовича. Саме в той час у видавництві відбувалася переатестація редакторів, і мене змушували піти з роботи, на що я за два роки до пенсії аж ніяк не могла погодитися, та й причин подавати заяву про звільнення не мала жодних. Намагалася з гідністю переносити цькування, тільки раз не могла стримати сліз: коли прочитала характеристику, яку написала для моєї переатестації моя завідувачка Ніла Яківна Кучерявенко, хоч її буквально додушували за те, що вона добре до мене ставилася. То була не просто добра характеристика, то було щось у жанрі оди — покривити душею на вимогу начальства ця людина не могла органічно.

Попри все, Борис Дмитрович і далі слав листи, петиції і протести в усі можливі інстанції. Звертався до прокуратури, до суду, до ЦК партії — все безрезультатно (в мене збереглася папка з цими неоціненними документами епохи). Його таки визнали недієздатним і передали під опіку доньки. Невдовзі після цієї історії Борис Дмитрович тяжко захворів, потрапив до лікарні. 1985 року він помер.

Така система тиску застосовувалася скрізь, навіть у найінтимніших сферах життя. Ця «шлюбна епопея» була однією з найдошкульніших у моєму житті, адже мене намагалися виставити корисливою особою, створити враження, мовби я опікуюся Борисом Дмитровичем із чистого розрахунку. Насправді ж я дуже любила й поважала цю світлу людину, цього лицаря абсурду.

1986 року налетів Чорнобиль і накрив нас своїм чорним крилом. Спочатку ніхто нічого до ладу не знав і не розумів. Десь через день після аварії нас зібрали в залі видавництва, і парторг повідомив, що на Чорнобильській АЕС сталася пожежа, що нічого страшного не трапилося і не треба піддаватися паніці, яку роздмухують нестійкі елементи, керовані західними радіоголосами. Попервах ми, справді, були настільки необізнані з реальним станом справ, що коли мені 29 квітня зателефонувала з Праги Зіна Ґеник-Березовська, я ніяк не могла второпати, чим вона так турбується і чому розпитує, як ми себе почуваємо (говорити прямо по телефону ми розучилися через тотальне підслуховування). День першого травня мої дочка і внучка провели у Ботанічному саду (збереглося їхнє фото на тлі квітучих дерев), і я їм не боронила. А 2-го поїхала на Лісовий цвинтар на могилу Бориса Антоненка-Давидовича, було дуже вітряно, і я наковталася пилюки. Справжню тривогу відчули, коли десь у перших числах травня ми з онукою зустріли в метро знайомих фізиків і вони розповіли про масштаби трагедії, та ще й змусили нас випити якийсь йод.

Чутки переросли в паніку, всі розуміли, що годі розраховувати на правдиву інформацію і треба вивозити дітей у безпечне місце. Поїзди й літаки брали штурмом. На першу декаду травня було заздалегідь заплановано коротку туристичну подоріж працівників видавництва до Вірменії. Не хотілося відмовлятися, і ми вирвалися на кілька днів із Києва. Подоріж була цікавою, але тривога і непевність не полишали ні на хвилину. У скельному храмі Ґеґарді всі поставили в пісок перед іконами свічки з думкою, що об’єднувала нас: «Господи, спаси наших дітей і нас!». Так само вчинила і вельми партійна дама, керівниця нашої групи. Ставилися до нас у Вірменії дуже тепло, зі співчуттям. У Матенадорані нам, працівникам видавництва, спеціально організували надзвичайно змістовну висококваліфіковану екскурсію, навіть показали фонди. І всюди рефрен: «Везіть до нас своїх дітей!»…

Повернувшись додому, почали шукати, куди і як вивезти внучку. Допомогли добрі люди: до кінця літа мала перебувала в Миколаївській області у рідних моєї колеґи по видавництву Люби Хейни, а потім — аж до глибокої осені на Івано-Франківщині: її прийняла леґендарна родина Січків у Долині, хоч до того ми й не були особисто знайомі. Так, «завдяки» Чорнобилю дитина аж три місяці пробула в суцільно україномовному й екологічно чистому природному і моральному середовищі. До речі, повернувшись до Києва, п’ятирічна Катруся раптом спитала мене: де все-таки столиця України? Я відказала, що вона й сама знає відповідь на це запитання — звісно, Київ. На що вона сказала: «Я знаю, але мені здається, що справжня столиця України — то Стара Долина».

Усе літо 1986-го ми з дочкою залишалися в Києві, ходили на роботу. Якесь дивне й моторошне було відчуття: напівпорожнє місто, місто без дітей, без дитячих голосів і сміху. Щодня я проходила повз замкнений дитячий садочок — двір зяяв порожніми, вимитими аж до асфальту пісочницями. Зустріти вагітну жінку — наче побачити інопланетянку. І ще запам’ятався залізний присмак у роті, що з’являвся час від часу.

Жили в інформаційному вакуумі: з одного боку, препарована, дозована, перекручена офіційна інформація, з другого — чутки, подекуди такі ж неправдиві, гіпертрофовані. Ось такий інформаційний «коктейль» у щоденному раціоні. Якось в автобусі я почула розмову двох бабусь. Одна питала, що ж усе-таки сталося в Чорнобилі, а друга їй відповіла: «Розумієш, розчепили атом, а зчепити не можуть…». Одній з моїх колег по видавництву дочка-п’ятикласниця писала з табору на півдні, куди їх централізовано вивезли цілим класом, таке: «По радіо передають, що в Києві усе добре. Напиши, як насправді». Тобто те, що по радіо кажуть неправду, було самозрозуміло, навіть для дитини.

У тій нездоровій атмосфері непевности, невизначености, напівправди мала спрацювати якась захисна реакція суспільного організму. І такою реакцією був сплеск гумору, подекуди макабричного. Відбулося буквально якесь виверження анекдотів, дотепів, своєрідних частівок чи коломийок, віршованих експромтів. У видавництві ми по черзі приходили раніше до початку роботи, щоб вимити всі підвіконня, підлогу тощо (стосовно цього був такий анекдот: десь через тисячоліття пролітають над колишнім Києвом інопланетяни — батько й син, і батько пояснює синові: «Ось тут, синку, колись жили люди, які вірили, що радіацію можна змити водою»…) Так от якось, прийшовши за півгодини до початку роботи, я побачила пришпилену на видному місці таку «відозву»:

А коли писалася заява на відпустку, хтось обов’язково радив: «Напиши: прошу надати мені профвідпустку на час напіврозпаду стронцію»…

Принагідно ще раз проспіваю хвалу рятівному, очисному чуттєві гумору. Без дотепу, анекдоту, каламбуру ніколи не мислила свого життя. В часи моїх видавничих «галер» уклала з однією нашою редакторкою, яка погано знала українську мову, але зате була «начинена» анекдотами, угоду: я редаґую за неї текст, зате вона щодня оповідає мені новий анекдот. І от вранці мало не щодня вона з'являлася на порозі нашої кімнати і манила мене пальчиком…

Нещодавно в старому зошиті 70-х років знайшла між аркушами пожовклу телеграму — ще одне свідчення тих життєдайних «хвилинок гумору», які озонували повітря наших тодішніх буднів. Узимку 1969 р., гостюючи в Москві у своєї молодшої колеги і товаришки Елі Соловей, яка навчалася в аспірантурі Літературного інституту ім. Горького, я познайомилася в гуртожитку літінститугу з дуже славною молодою російською поетесою Світланою Соложенкіною. Потім ми з нею зрідка листувалися, та основний жанр, в якому вона озивалася до мене, були дотепні й оригінальні телеграми у віршах на день мого народження. Наприклад: «У Михайлины день рожденья, и ласточки пекут печенье, а Соложенкина Светлана с утра зажарила барана и, осушив бочонок рому, к утру едва дошла до дому…». Або таке: «Создав Михасю, Бог изрек: удачный выдался денек!».

Чуття гумору оздоровлює, очищує атмосферу, ставить речі з голови на ноги, допомагає поглянути на театр абсурду збоку — і скласти всьому справжню ціну, відкинути сурогат і розчистити душевний простір для непідробного. Ще раз утвердилася в цьому, ознайомившись нещодавно зі щоденниками Сергія Єфремова, з цим разючим документом епохи, свідченням людини, яка мала силу й мужність «самому стояти» (вислів Стефаника).

…Наближалися нові часи. У повітрі — передчуття змін. Повіяло вітрами «перебудови й гласности». Ще тривала інерція тоталітаризму. Буквально на порозі нової епохи загинув у карцері Василь Стус. Ще в засланні і таборах добували свої терміни друзі. Ще не вичерпала свій порох у порохівницях цензура. Та нові демократичні поняття й історичні символи потроху пробивали мури заніміння, облуди, непорозуміння, страху і проростали в нашій свідомості й у нашому житті.

У кінці 80-х на радісних хвилях гласности й перебудови я кілька разів їздила до Москви, передусім для того, щоб якось донести до свідомости загальносоюзного читача творчість і саме ім’я Стуса, чию спадщину я вже тоді почала впорядковувати, осмислювати і готувати до видання. Зупинялася в активного «резидента» української культури в Москві Євгенії (Ївги, як вона себе любила називати) Дейч. Читала їй та її гостям вірші Василя, які вражали всіх силою слова й духу. Захопився ними й сусід Євгенії Кузьмівни російський літератор Лев Озеров. Я залишила йому привезену мною теку з машинописами Василевих текстів, і невдовзі в «Литературной газете» з’явилося кілька зроблених ним російських перекладів Стуса. Так ім’я поета виходило на всесоюзний художній кін, що було важливо як стимул для оприлюднення (нарешті!) Стусового слова у себе вдома. Справа ця швидко набирала обертів: перші добірки в газетах і журналах (спочатку несміливі, з неоковирними редакційними реверансами, а потім дедалі змістовніші й незалежніші), нарешті, перша на рідній землі збірка вибраного «Дорога болю» (1990).

Я брала участь у двох організованих українським товариством у Москві «Славутич» літературних вечорах пам’яти Стуса й Антоненка-Давидовича, багатолюдних, сповнених ентузіазму і тієї неповторної ейфорії від перших ковтків свободи вислову й передчуття змін на краще. Ввела мене у цю громаду і залучила до справи моя колега ще по видавництву Лариса Триленко. Цій людині, якої вже немає серед живих, завжди буде місце поряд з тими, кого «колекціонує» моя душа і зберігає в собі навічно.

До «Вищої школи» Лариса прийшла в середині 70-х відразу по закінченні Львівського поліграфічного інституту дипломованим редактором. Вражала освіченістю, фаховою компетентністю, бистрим розумом. Ми якось відразу, незважаючи на різницю у віці, потягнулися одна до одної, але спілкування з такою проскрибованою і небезпечною особою, як я, у видавництві, м'яко кажучи, не культивувалося, тож ми не вельми афішували нашу взаємну симпатію та взаєморозуміння і, якщо хотіли погомоніти про щось важливе й «крамольне», робили це здебільшого десь у кутку біля туалету…

Згодом Лариса перейшла працювати перекладачем на українську до Верховної Ради СРСР (існували там і такі посади) і переїхала до Москви. З першим віянням гласности була серед тих, хто оновлював українську громаду в Москві, гуртував людей навколо ідеї незалежности України, опікувався українською бібліотекою, налагоджував культурні зв'язки з Києвом. Хто у дні путчу 1991-го під синьо-жовтим прапором протестував біля стін Білого дому в Москві (пам'ятаю, як зігрівала душу телевізійна картинка з іскоркою нашого прапора!). Якийсь час разом з Олександром Руденком-Десняком випускала в Москві газету «Український кур'єр» двома мовами.

На початку 90-х повернулася до Києва і вся віддалася своїй улюбленій, воістину «сродній» журналістській праці. Якось особливо майстерно вміла брати інтерв'ю: співбесідники розкривалися перед нею, демонстрували щось недоступне для загальникового бачення. Разом зі своїми однодумцями Володимиром Рубаном і Сергієм Тихим стояла біля джерел газети «День» — їм належали задум і концепція газети. Яким святом для всіх нас був перший випуск номера! І як прочитувалася вона одним духом! Ларисині аналітичні матеріали були серед ключових. Згодом сталося так, що ті перші засновники змушені були піти з газети, і Лариса з солідарности пішла разом з ними.

Не забути її гострих і дотепних аналітичних оглядів у «Всеукраинских ведомостях» — мене завжди вражав її тверезий, нещадний, якийсь не жіночий (хай пробачать мені феміністки!) розтин явищ і прогноз, начисто позбавлений властивого всім нам сентименталізму. Це подекуди аж породжувало в мені спротив, бажання не погодитися, та, загнуздавши сентименти, я мусила в головному визнати її рацію. Ларисин журналістський дар не розкрився й наполовину, в нашій реальній журналістиці — популістській, поверховій і залежній — їй не знайшлося «ніші». Останнім часом заробляла тим, що дописувала до якоїсь московської газети — ще одна нереалізована, виштовхнута рідним середовищем, недооцінена сила.

А тут іще накоталася невблаганна хвороба — рак. Після того як Лариса усвідомила — без надриву й істерик — свій діагноз, вирішила охреститися. Відпросилася на півдня з лікарні у Феофанії і в Трапезній церкві Михайлівського собору (ще не відновленого тоді) у присутності своєї сестри Людмили і мене прийняла хрещення. Я стала її хресною матір’ю, що зблизило нас іще більше. Відвідувала її після чергової операції в Інституті онкології на Верховинній. Гуляли з нею мальовничою святошинською околицею, і я намагалася розшукати місце, де стояв колись принесений в жертву Окружній дорозі будиночок, в якому жив Василь Стус. Та знайшли ми натомість тільки давні, добре знайомі зарості бузку…

Вмирала Лариса гідно й тихо, оточена людьми, які любили її і знали їй ціну. За поминальним столом я прочитала вголос дуже значущі й незамінні слова Жуковського, які завжди зринають в мені в подібних ситуаціях:

1988-го я вступила до Спілки письменників. Перешкод тоді вже не існувало ніяких, навпаки, було сприяння, а мені йшлося, одверто кажучи, передусім про можливість перебувати на «законних» підставах у Будинку творчости в Ірпені, місці, яке я дуже люблю. Бувала там іще в 50-х, гостюючи у своєї кузини Марії Матвійчук зі Львова, яка з родиною (іноді до них приєднувалася і моя мати) влітку відпочивала в Ірпені. Одного разу десь на початку 60-х мені вдалося у травні роздобути путівку до Будинку творчости, і я розкошувала: людей було мало, добре працювалося, все буяло зеленню, цвіли бузки, співали солов’ї, а їм вторували жаби у затишному чистому ставочку, до якого вели сходи від затишної альтанки біля історичного першого корпусу (Коротич, який тоді жив у Будинку творчости, жартував: «усе, як у Спілці письменників — жаби із солов’ями разом»). Ставочок той уже заріс, сходи й альтанку зруйновано, і взагалі територія ця, мовби самим Богом створена для відпочинку й Творчої праці, неухильно занепадає — «і стежечка, де ти ходила, колючим терном поросла»… Та я вперто не відступаюся від своїх уподобань і майже щоліта протягом останніх п’ятнадцяти років приїжджаю сюди. Все те ж буяння зелені, погідний рельєф і тиша, добре працюється під стукіт електрички, який ніколи не заважає мені, а навпаки, заспокоює. Якесь щасливе відчуття усамітнення й тимчасового відсторонення від людей, які, проте, дуже близько. Тому так подобається мені навіяний осіннім перебуванням у напівпорожньому Будинку творчости настроєвий вірш Оксани Забужко:

Тут, в Ірпені, все для мене населене спогадами й живими обличчями. Ось на веранді першого корпусу сидить немолодий уже Сосюра зі своєю ексцентричною Марією, яка про щось розмовляє з моєю мамою. Ось до мене в гості приїжджає весела ватага з Клубу творчої молоді на чолі з Аллою Горською, і ми йдемо в поблизький ліс — сміх, анекдоти, пісні (до речі, на другий день адміністрація Будинку зробила мені зауваження: не можна приймати заразом такої великої кількости гостей. Та ще й яких! — додам від себе…). А от — уже геть пізніше — біжить стежкою моя маленька внучка, також великий аматор Ірпеня. От вони в гурті з Павликом Дроздом і Максимом Німенком зображають щось на зразок колядок — тоді до Будинку творчости можна було приїздити й на зимові канікули. А от на бічній веранді першого поверху шостого корпусу в Абрама Кацнельсона — літературні читання: я читаю не відомі ще загалові вірші Василя Стуса, які готую до видання, а Станіслав Тельнюк — дуже цікаві уривки зі свого щоденника, що його він вів у 60-і роки. Бачу, як на лавочці сидить усміхнений і завжди готовий до цікавої розмови Семен Журахович, а по алеї, тяжко спираючись на ціпок, йде сива і така шляхетна Ірина Анатоліївна Савенко, людина нелегкої долі і доброї широкої душі, людина, що її, як і Надію Суровцову, хочеться «читати», як цікаву книжку.

Коли завгодно можна вирватися до Кочура: через господарський двір, через залізничну колію, здолати насип, — і от уже широка вулиця Маяковського і Баумана (тепер Кочура), 12. Цікава деталь — на одному з будинків навпроти Кочурового й досі красується табличка «Баумана»: якийсь релікт старої системи не бажає розлучатися з рідним «революційним» іменем… На ґанку тебе зустріне сивий і вже зовсім маленький Порфирович (Ірини Михайлівни немає серед живих) несподівано дуже міцним потиском руки і цілком «реальним» поцілунком. Біжиш мерщій до чарівного столу у вітальні з його книжковими скарбами — ухопити щось почитати. Поп’єш чаю на маленькій кухоньці і принагідно дізнаєшся масу неочікуваних літературних сюжетів, цікавинок з історії перекладу. Повертаєшся до Будинку творчости збагачений, обов’язково з книжками та ще й з торбою папіровок, які надовго наповнять ароматом твою кімнату.

Щастя, що маю дивну властивість пам’яти — бачу все це внутрішнім зором, викликаю, коли захочу. Тому й намагаюся не звертати уваги на ознаки занепаду й тління в Ірпінському Будинку, бо бачу щось, відкрите персонально мені. Тому й нині тут так добре працюється, затишно й не самотньо, адже електрички так само вицокують свій крок — in saecula saeculorum — навіки вічно…

Першою, реальною і вагомою, ознакою змін у суспільстві для мене особисто було те, що нарешті, 1987 року, мене випустили за кордон — до Чехословаччини. Гостинна Прага одухотворена дружбою із Зіною Ґеник-Березовською — чи не найближчою мені у світі людиною. Пам’ятаю нашу несподівану, без попередження, появу у Домі чесько-совєтської дружби у Празі на зустрічі з Іваном Драчем і Леонідом Новиченком — мушу сказати, що бажаного ефекту ми досягли! Тоді всі в Чехословаччині дослухалися до тих змін, що впевнено проклюнулися в Союзі. Навіть газета «Правда» читалася як крамольний самвидав, а чільне пропагандистське гасло «З Совєтським Союзом на вічні часи» обов’язково доповнювали ремаркою «і ні на мить довше»…

Сентиментально-пізнавальні прогулянки із Зіною чарівною, змістовною, старовинною і водночас такою сучасною Прагою: Національний Музей, Градчани, Град і Карлів міст (як сказав поет, «на Карловом мосту себя запомни»), Вифлеємська каплиця, куди «пішов молиться добрий Гус», місця, пов’язані з Франком, Моцартом і Кафкою, потужний пласт єврейської культури — давні синагоги, цвинтар. Поїздки в історичні місця — Конопіште, Кутна Гора, Пшібрам, Крумлов, Глибока, Таборов, казкові замки й храми, середньовічні містечка, де кожен будиночок на центральному майдані — як інкрустована шкатулка. Ще виразні українські культурні сліди — Подєбради з будинком колишньої Господарської академії і цвинтарем-колумбарієм з похованнями видатних українських діячів — Є. Чикаленка, Д. Антоновича, О’Коннор-Вілінської та ін.; Ольшанський цвинтар у Празі з могилами О. Олеся, С. Русової, С. Черкасенка; зустрічі з нащадками українських родин, які у 20-30-х роках гідно репрезентували українську культуру (сьогодні мені про це нагадує багатющий архів подружжя Ґеників-Березовських, переданий їхнім сином із Праги до Інституту літератури).

1988 р. — Польща, де все дихало «Солідарністю»: паломництво на могилу ксьондза о. Попелушка; зустрічі зі студентами-україністами у Варшавському університеті; революційний Ґданськ — переповнений по вінця модерний костел св. Барбари і майдан навколо нього, полум’яна проповідь, спрямована проти тих, хто розігнав страйк на Ґданській верфі. Концерт української духовної музики у переповненому костелі в центрі Ґданська, Краків, море крокусів у Закопаному, гуральське весілля на конях там же, мандрівки гірськими стежками зі ще однією моєю посестрою — польською україністкою Тетяною Голинською.

1990 рік — Париж. Виступ у Сорбонні на міжнародній конференції, присвяченій 500-річчю українського козацтва з доповіддю «Дух і образ козацтва в сучасній українській поезії». Причастилася всіх хрестоматійно відомих пам’ятних місць Парижа (ідея моєї участи у конференції належала моїй товаришці — музикознавцеві Тетяні Золозовій, що працювала тоді у представництві УРСР в ЮНЕСКО). І тут — виразні сліди української культурної присутности. Передусім центр зарубіжного українського енциклопедизму — Сарсель поблизу Парижа, могила Кубійовича, розмови й зустрічі з тими, хто протягом років плекав «Енциклопедію українознавства», передусім А. Жуковським, редакція «Українського слова», бібліотека ім. Петлюри, екскурсії пам’ятними місцями разом з Віктором Коптіловим, з Марією Маланчук. Тиждень у передмісті Парижа Нантері в гостях у давнього друга Леоніда Плюща, котрий, зазнавши жахів психіатричних репресій, вирвався свого часу на Захід і зумів якоюсь мірою вписатися в тамтешнє українське духовне життя. Величний собор у Шартрі, диво аванґардової архітектури передмістя Парижа — Дефанс, майстерні українських художників, які осіли у Франції…

Запам’яталася прогулянка з Леонідом по Монмартру: саме тоді в Парижі був з офіційним візитом Шеварнадзе як речник «перебудови» і напередодні телебачення транслювало зустріч із ним, одним з основних персонажів якої був Плющ. Його виразне обличчя і гострі дотепні запитання й репліки, очевидно, запам’ятали парижани — його пізнавали перехожі: «О, мсьє Плющ!» — і я пишалася тим, що йду під руку з такою знаменитістю!

1992 р. — Канада, Едмонтон. Перше (і єдине) знайомство з американським континентом. Канадський інститут українських студій і факультет східноєвропейської філології Альбертського університету. Зустрічі, лекції, зокрема про Стуса — саме в той час ми із сином В. Стуса задумали багатотомовне видання його творів і почати його змогли, до речі, за фінансового сприяння КІУС.

Дружні й творчі контакти з тамтешніми науковцями — Олександрою Черненко-Рудницькою, Френком Сисиним, Андрієм Горняткевичем, Богданом Клідом, знайомство з Олегом Зуєвським, дружба з Олегом Ільницьким і Наталкою Пилип’юк, творчі зв’язки з якими тривають і міцніють досьогодні. Поїздки з лекціями до Торонто (кілька днів у домі Данила Струка — яскравої і діяльної людини, яка, на жаль, так рано відійшла у кращі світи), Калґарі (звідти — подорож до Скелястих гір), Вінніпег (зустріч із давньою приятелькою Раїсою Мороз) — безпосередні враження про життя української діаспори. Романтична подорож до фантастичного Ванкувера, з яким мене єднала творчість канадської поетеси індіанського походження Полін Джонсон (Техагіонвейк), чиї поезії і легенди я перекладала ще в 60-х. Виявилося, що її практично забули на батьківщині — і саме я нагадала ванкуверцям про їхню славну землячку (доповідь в університеті, виступ по радіо — найприємнішим для мене було те, що мою далеко не блискучу англійську якось розуміли), відкривала їм легендарний зміст багатьох пам’ятних місць і ландшафтів Ванкувера, походження загальновідомих географічних назв. Адже вони бачили тільки вершину, озеро, річку — для мене все було оповите легендою.

Наступного, 1993 року — інспірована Соломією Павличко несподівана поїздка до Великобританії на наукову конференцію «Жінки Росії і республік колишнього радянського Союзу» з доповіддю «Українські жінки-дисидентки 60-х». Старовинне університетське містечко Бат на півдні Англії. Досить строката, але цікава тематика доповідей і дискусій. Наша маленька делегація (Соломія Павличко, Наталка Шумило і я) виглядала на загальному тлі незле, передусім завдяки Соломії Павличко з її блискучим знанням англійської мови, ерудицією, аналітичним розумом і сучасним поглядом на речі. Брістоль — Бірмінгем — Оксфорд — те, що промайнуло перед моїми очима.

Докладніше про це — у моїй замітці, оприлюдненій після повернення з цієї конференції в «Літературній Україні» (10 червня 1993 р.):

…Трохи побачила світу, зачерпнула яскравих вражень і ще раз утвердилася у своєму тихому, але стійкому переконанні, колись сформульованому у відповіді на запитання, чи не хотіла б я перебратися на Захід. Я відповіла тоді (присягаюся, без тіні пози!): «Тільки в тому разі, якби вдома на мене чекала смертна кара…».

Перші проблиски гласности в кінці 80-х почали набувати реальних обрисів, цензурні заборони крок за кроком втрачали силу, і я, розпрощавшись із «Вищою школою» і вийшовши на пенсію, кинулася до роботи, як вогонь на суху солому. Перше, за що вхопилася, — підготовка до друку поезії Василя Стуса. Вже нагромадилася маса самвидавських текстів, 1987 р. у Нью-Йорку побачило світ підготоване Надією Світличною з передмовою Юрія Шевельова видання «Палімпсестів». Я тоді просто жила поезією Стуса, яку лише тепер по-справжньому відкрила для себе, — досить переглянути мої листи до Зіни Ґеник-Березовської цього періоду, буквально напоєні Стусовим поетичним словом, щоб переконатися в цьому. Почала готувати «Вибране» Стуса ще коли заборону з його імени не було знято. Та події розвивалися блискавично, і вже 1989 р. у видавництві «Радянський письменник» з’явилася друком з моєю передмовою «Страсті по Вітчизні» щедро ілюстрована збірочка «Дорога болю» — перше вільне видання поета на Батьківщині.

Витягла з шухляди часу «зарізану» вченою радою Інституту літератури студію про поетику Шевченка, і 1990 року вона побачила світ під назвою «Етюди про поетику Шевченка» у тому ж видавництві. Активно включилася в роботу оновленого під назвою «Слово і час» колишнього журналу «Радянське літературознавство», пропонуючи й коментуючи у рубриці «Відродження майбутнього» публікації раніше невідомого й забороненого — публікації, які ринуло на світ Божий, долучилася до переосмислення нав’язлих у зубах соцреалістичних канонів.

Скільки творчої радости, високих хвилин наближення до прекрасного, морально і мистецьки вивершеного, подарували мені роки роботи над багатотомовим виданням творів Стуса! Щастям для себе вважаю навернення в останні роки до своєї «сродної» теми — епістолярно-мемуарної, участь у видавничій роботі, передусім у здійсненні ініційованого Валерієм Шевчуком і Романом Корогодським видавничого проекту «Українська модерна література» — оприлюднення напівзабутих, а то й зовсім невідомих скарбів українського слова і думки — знаків духовної зрілости й мистецької самобутности їх (доробок Ю. Шевельова, Ю. Луцького, С. Гординського, праці З. Ґеник-Березовської, М. Павлишина тощо). Виступи на вечорах і по радіо з осмисленням гідного місця в нашій культурі своїх колеґ і друзів шістдесятників, — то моя лепта у правдиву — всупереч як тенденціям славослов’я, так і намаганню заперечити значення цього феномену — освітлену зсередини картину духовного життя і культурного самовизначення України другої половини XX ст.

Знаючи мою життєву «леґенду», нерідко запитують, наскільки важко жилося мені в радянському минулому і як дихається сьогодні. Оглядаючись на своє життя, мушу сказати, що воно аж ніяк не забарвлене в темні тони, радше — навпаки. Щасливе дитинство, з люблячими батьками, в розкішному садку, серед цікавих людей і книг, напоєне поезією і музикою. І далі: жадоба знань, яку не втомлювалася вдовольняти, уміння не зациклюватися на неґативах і творити навколо себе «поле добра». Відкритість до Іншого, імунітет до пристосуванства й зомбування, плеканий з дитинства пріоритет духовних цінностей, екзистенційне сприйняття ідеалу. Утиски, переслідування, матеріальні нестатки й житейські негаразди, неможливість реалізуватися у загальноприйнятих «легальних» вимірах — все це компенсувалося багатством і радістю спілкування з Людьми у справжньому значенні цього слова, причетністю до легендарної «маленької щопти» таких людей, якоюсь інтуїтивною, позараціональною вірою у торжество «чоловіцтва» над «звірством», якщо скористатися Франковим визначенням. І щастя стати свідком таких перемог — малих і великих. Нізащо не проміняла б своєї долі на іншу — вона «не лукавила» зі мною…

Мені судилося бути свідком і учасником постання незалежности України, пережити ейфорію нового Золотого Гомону кінця 1980-х — поч. 1990-х років. Зазнати розчарувань від нашої незрілости, нездалости нових еліт і постійного відчуття нереалізованості «вічно ембріонної України» (вислів Стуса). В кучмізованій Україні почувала себе подекуди тяжче, ніж за того застою. Тоді було ясно: ось «ми», а ось «вони», й Україна залишалася мрією. А тут мовби все «наше», і гімн і прапор на місці, а водночас відчуваєш, що, як сказав поет, «святе — не те, не те»…

Свідомо обмежуюся тим часом мемуарним «пунктиром» останнього десятиріччя. Про все це треба написати спеціально — осмисливши здобутки і втрати, причини і наслідки їх. Не певна, що до снаги мені таке завдання — з моїм філологічним мисленням, вічним острахом перед крайніми оцінками, безапеляційними формулами й тенденціями простої заміни знаків «плюс» на «мінус», з нещадним баченням усіх «за» і «проти» й повагою до Іншого. Дедалі більше, на жаль, переконуюся в істинності того погляду, що в історичному розвитку України переважає синдром Фенікса: прориви, вибухи, нове відродження — так, а от прагматична тяглість, спокійна поступова розбудова національного буття — з цим якось не складається. «Немає ряду нам. Раптових спроб // Зазубрені шпилі — ото єдине…», — писав Стус. Та в цій формулі, в цьому синдромі Фенікса є й незаперечна оптимістична компонента — вічний опір нівеляції, незнищенна енергія відродження. І вчора, і нині, і повсякчас…

З тим живу і працюю. І ніколи — хоч би як гірко було від того, що діється, не скажу «в цій країні», бо це моя країна. І завжди солідаризуватимуся з «ірраціональним» оптимізмом поета, певного, що

Свою, таку дорогу для мене, мандрівку до Країни Споминів хочу закінчити на ліричній ноті — словами з вірша трагічно загиблого Юрка Гудзя «Без назви»:

Жовтень 2004 р.

Закінчила я свої спогади десь у другій половині жовтня 2004 р., не підозрюючи, що ми стоїмо на порозі приголомшливих подій. Буквально через кілька днів вибухнула помаранчева революція, збуривши всіх, змусивши переглянути усталені уявлення про недосформоване і досить непривабливе для стороннього ока державне утворення, яке зветься Україна, і про той народ, який ми вперто називали народонаселенням. Ось що написалося в ті дні у етапі «Ми на Майдані і Майдан у наших душах» («Вісник Самвидаву», № 5 за 2005 р.):

…На Майдані в серці Києва зібралися не просто «люди», не «юрба», «натовп», «вулиця», а народ. Останнім часом я якось уникала прямого покликання на це поняття, значною мірою здешевлене й здискредитоване демагогічним надуживанням: поняття «народ» застосовували як псевдонім «влади», для освячення політичних амбіцій і цілей, насправді не дотичних до його інтересів і волевиявлень.

Та в ці дні я бачу його перед собою — не як гіпотетичний імператив, не як віртуальну реальність, не як пропагандистське гасло, а у своїй плоті й крові, у справжньому й сокровенному значенні цього слова. Маю змогу зазирнути в його очі — і то добрі очі, скажу я вам. Розумні, живі, з іскоркою іронії, здатні спалахнути праведним гнівом і зволожитися сльозами у найсвятіші моменти. Вдячна долі за те, що Господь сподобив мене доторкнутися до того великого катарсису, яким є Майдан.

Відчуваєш, як наливається смислом і нарешті звучить у гідному контексті слово «Україна». Я не раз солідаризувалася з іронічним зауваженням Юрія Шевельова, що з огляду на масштабне здешевлення цього святого поняття у неправедних устах політиканів і пристосуванців аж хочеться накласти мораторій на слово «Україна». Так от сьогодні цей мораторій знято!

Впевнено входить до лексикону всіх мов світу дзвінке й закличне слово «Майдан». Уже сьогодні можна сказати, що заслуга Майдану в новітній українській історії — не будемо боятися таких слів! — неоціненна.

По-перше, Майдан поламав обивательські стереотипи як щодо нашої молоді, — буцімто аполітичної, цинічної і бездуховної, — так і щодо прірви між поколіннями. Усе виявилося інакше. Жертовність — і зваженість, тверезість (не лише в переносному, а й у прямому значенні) і ентузіазм, не тільки здатність відгукнутися на заклик, а й настроєність на конкретну дію. З якою ніжністю літні киянки, здавалося б, із зовсім не політизованих верств годували яблуками й пиріжками цих «дітей» із застудженими голосами. Моя сваха, попри поламану руку, щодня ходила на Майдан як на службу і носила туди усе, що, як людина ощадлива, зберігала на чорний день, — іще зовсім добру шубу, теплу шапку, ковдру… Це треба бачити!

І якби російські телеканали не обмежувалися показом інтерв’ю з відселекціонованими депутатами, синьо-білих мітингів і блокування адміністрації Президента, а хоч на мить показали панораму Майдану, зупинивши об’єктив на десяткові очей, реакція на наші події в тій-таки Росії була б іншою. Хоча й без того вона аж ніяк не тотожна путінській. Виступаючи на П’ятому каналі, відомий російський рок-музикант Юрій Шевчук сказав, що дедалі менш чути анекдотів про хитрого хохла й сало, натомість здивоване: «а вони, виявляється, класні хлопці!» Не кажу вже про реакцію демократичної (хай, на жаль, і нечисленної) російської інтелігенції.

І загалом, як висловився все на тому ж каналі відомий модельєр, сьогодні стає модно бути українцем.

По-друге, зруйновано ще один болісний стереотип — про начебто прірву й ворожість між російсько- і україномовними. Виявляється, прірви немає. З уст так званих «російськомовних» я наслухалася за ці дні стільки слів любови до України! Я завжди знала, що не треба квапитися категорично виключати з категорії «українці» всіх поспіль людей, які звикли послуговуватися в побуті російською мовою. А в ці дні було озвучено дуже важливу тезу, що близька мені: у такій Україні — правдивій, теплій, нормальній — хочеться перейти на українську мову тим, хто її знає, і вивчити її тим, хто не знає. Це не примус, не кон’юнктура, а внутрішній імпульс.

По-третє, на очах руйнується уявлення про «вічно ембріонну» Україну, яка демонструє потужні й прекрасні пориви, вічний синдром Фенікса — самовідродження (і тому незнищенна у своїй суті!) й водночас нездатність до «спокійної» щоденної самореалізації у конкретному державному бутті. Я завжди дуже болісно відчувала цю історичну колізію. Так хочеться, щоб у своїй новітній історії ми утверджувалися «як хазяїн домовитий у своїй хаті і на свому полі» (Франко).

У різних проявах відчуваю ту життєдайну константу, яку поет назвав «прямостояння» і «випростовування себе». На цьому тлі так прикро спостерігати активність демагогів і перекинчиків, особливо тих, хто ризикнув покласти на олтар політичної кон’юнктури своє шановане ім’я, — сприймаю це болісно, як клінічний випадок.

Звісно, радикалізм і глобальна поляризація в суспільстві — симптоми, хай і закономірні, але тривожні й небезпечні. Без єдности, цілісности, соборности не відбутися ні людині, ні нації, ні державі.

Тож в ім’я цієї мети, цієї ідеї, незважаючи ні на що, не можна піддаватися оскаженінню, не слід доводити до абсолюту взаємні звинувачення. Не роз’ятрювати те, що різнить, — воно й так разюче. Хоч як це нелегко, не зраджувати розумної об’єктивности і самокритичности. Спрямувати критицизм не тільки назовні, а й до себе — тут також є що викорінювати. Сергій Аверинцев, говорячи про гідну громадянську позицію, вважав її передумовою «не вити з вовками жодної з конкуруючих зграй». Так от — остерігатися перетворення на «конкуруючу зграю»…

Мене нерідко запитують, чи відчуваю я якусь аналогію, якусь спорідненість між сьогоднішніми радощами і тривогами й духом ренесансу 60-х та дисиденства 70-х. Відповім: так, відчуваю. Ясна річ, інші масштаби, незрівнянно менші кількісні параметри, набагато реальніші загрози для кожного, й менш відчутні результати. Хоча як сказати? Хіба вимовити вголос, що король голий, тимчасом як усі співають йому осанну, — це не вибір і не мужність? І не результат?

Те ж відчуття плеча і прямого хребта, що й на Майдані, попри холодок страху і реальність репресій, готовність «написати» своє життя впоперек запропонованого тобі розлінованого аркуша. Гуртом прийти на суд над Чорноволом і на знак солідарности кинути йому квітку. Підвестися на знак протесту проти арештів під час прем’єри «Тіней забутих предків» у кінотеатрі «Україна», встати на концерті в філармонії, коли виконується напівзаборонений тоді Шевченків «Заповіт». Вперто й свідомо покладати квіти до пам’ятника Шевченкові 22 травня — на очах у «мистецтвознавців у цивільному», у світлі фотоспалахів, знаючи, що завтра тебе виженуть з інституту, звільнять з роботи. На судилищі, влаштованому у трудовому колективі, одному піднести руку за колегу, якого наказано вигнати з роботи. Виступити як свідок у суді й у вічі неправедним суддям сказати Правду. Вивезти з табору в найнеймовірніших схованках дрібнесеньким бісером написану твоїм чоловіком чи братом заяву або звернення. Та й просто писати листи своїм друзям туди, куди «не положено». То також Майдан. Майдан внутрішньої свободи. Майдан незалежности в наших серцях. То зерна, які набирали сили, проростали, явили себе світові референдумом 1991-го, а тепер вибухнули Майданом незалежности 2004-го. Сприймаю його як закономірний розвиток і продовження шістдесятницького Ренесансу й правозахисного руху.

І хоч би як далі складалося, я дякую долі за те, що почула й побачила, як скандує Майдан свої гасла, як диригує тисячоголосим хором пасіонарний Тарас Чубай, як Майдан співає Гімн України (виявляється, всі знають слова!), а ющенятка в помаранчевих шапочках притискають до серця свої рученята…

Вся надія на духовну стійкість людини, на її здатність самовідроджуватися. На те, що людина, яка випросталася, не схоче й не зможе знову пригинатися.

6 грудня 2004 р.