Книга Споминів

Спогади, листи, щоденники — кожен із цих проявів художньої документалістики має свою специфіку, але разом усі вони становлять напрочуд змістовний і своєрідний інформаційно-психологічний феномен на непевній і рухомій межі між сьогодні й учора, між живим і неживим, між пам’яттю і історією, між документом і сповіддю. І як кожне межове явище, художня документалістика у всіх своїх іпостасях — жива й багатовимірна, насичена неповторними деталями і суб’єктивними щохвилинними враженнями, залишає по собі смак автентичности і водночас не чужа художньому домислу, сповнена чару імпровізації, адже грань між художнім домислом і спогадом насправді доволі неокреслена — недаремно в Журналі Шевченка, в листах Стефаника, Стуса так опукло виписано їхні сни…

Щоденник, як і лист, — це теперішній час, спогади — ретроспекція, та разом вони творять ту хистку паперову кладочку, перекинену з минулого в майбутнє, яка вабить нас можливістю якось дістатися звідси на той бік, пережити й зрозуміти той час, який з погляду сьогодення неминуче залишається для нас невідомою країною. До того ж щодо літератури художньої цей жанр завжди перебуває у стосунку невизначеної і рухливої міри споріднености. Недаремно українську літературу минулого століття неможливо уявити собі без переосмислених і наново прочитаних щоденників Чикаленка, Винниченка, Єфремова, Довженка, а «Щоденник» В. Ґомбровіча вважається одним з найвидатніших творів польської літератури, як «класичний твір, що виробив голос прози»[6].

Щоденник реалізує свідоме чи й підсвідоме прагнення несфальшованої реальности. Цим він важливий як для самого автора — потреба осмислення навколишнього й розкіш самоусвідомлення, — так і для читачів. Тому вже сама фіксація події — чи то зовнішньої, реальної, чи внутрішньої (емоції, суб’єктивні враження і реакції, психологічні самонотатки, світ індивідуальних переживань і самоаналізу) — така важлива як акт пізнання. Важить навіть фіксація, на перший погляд, несуттєвого — з цих цеглинок вимальовується образ середовища, житейська атмосфера, картина побуту, світ почувань і реакцій, тобто образ доби. І автопортрет автора.

Щодо образу доби — не знаю прикладу виразнішого, ніж видані нещодавно «Щоденники» Сергія Єфремова, твір воістину епохального, як на мене, значення. Він дає змогу пізнати — просто-таки матеріально, на смак і на дотик — як почувалася масштабна творча людина у лігві Мінотавра, де за кожним поворотом пастка, а то й смерть. Завдяки йому можемо відчути повну незахищеність, залежність людини від суспільних катаклізмів, гримас і абсурдів реальної політики, цілковиту відсутність гарантій того, що називаємо приватністю, тотальну підвладність чужій волі.

Антологія репресивних буднів і жертв: повісився М. Міхновський («краще самому померти, ніж під вічним обухом жить»), арештовано Дурдуківського, Павлушкова — відчуття невідворотності наступної жертви, якою можеш бути ти. Набір знакових деталей зі сфери побуту, театру, преси, «пікантні» подробиці розгулу цензури (зокрема як «почистили» «Кобзаря» у Політпросвіті й ҐПУ). Театр абсурду, вакханалія брехні — і осяйна деталь-символ: Лук’янівську тюрму прикрашає червона зірка… Або таке промовисте автоспостереження: не переводив стрілки годинника залежно від змін декретного часу. Неоціненні кадри: загальні збори професорів і студентів ІНО, робітничі заворушення проти влади — маніфестація безробітних під гаслом «власть советам, а хлеб нам»… Чутки, які зловісно розповзаються і стають реальністю. Запис від 1 грудня 1928 року: «Гавкають…». Набір анекдотів і актуальних каламбурів, що пародіюють зміст нових реалій: «рабкор» — Рябко (бо бреше…) — ніщо так не передає аромат, настрій, смак моменту. Та й сам факт цієї фіксації — свідчення просто-таки відчайдушної відваги.

Все це — психологічне alter ego тодішньої атмосфери. Вимушена акліматизація людей у новій дійсності, перші симптоми вироблення «отарности». І — паралельний світ: робота над листами Шевченка, Коцюбинського, над Журналом Шевченка, щоденна реальна наукова праця як глибинна незаперечна цінність, острівець справжнього в морі ерзаців. І ще: свідчення екзистенційної ваги щоденника як порятунку і звернення в майбутнє.

З передмови Е. Соловей: «Двічі на сторінках Щоденників Єфремов цитує Шевченкові рядки:

немов ставить їх епіграфом до своїх нотаток. Що ж це — необачність, легковажність, наївність? А чи, може, переконаність, що це потрібно для майбутнього, що колись доведеться по крихтах відновлювати правдиву картину доби — і саможертовний дарунок нащадкам на «потомні часи»? І ще, мабуть, особлива віра в силу і цінність писаного слова «[…]: запишеш — і скинеш немов ту вагу хоч трохи, що лежить на душі невисловлена.»[7].

Щоденниковий «плин свідомости» неоціненний для осмислення ключових соціально-психологічних процесів і явищ, екзистенційних моделей — особливо в умовах несвободи, в полоні тоталітаризму, під гнітом зовнішніх обставин. Як зрозуміти «полоненого» радянським режимом митця без щоденників Довженка?! Як розв’язати такі суперскладні больові проблеми, як, приміром, т. зв. «колабораціонізм» української інтелігенції періоду Другої світової війни без щоденників Любченка і спогадів Шевельова?!

Щоденниковий автопортрет — це саме те місце, де можна «дозволити собі нечувану розкіш бути щирим» (Ю. Шевельов). Не боятися занурюватися у хвилі свого життя, у хвилі буденности. Самому для себе і на очах у читача, якщо такий передбачається, створювати власний автопортрет і свій образ світу, що відбивається в очах автора і в його душі. Спроба заговорити власним голосом, «голосом власної буденности, спроба побачити в буденності свою літературу, метафору… побачити себе поряд з іншими, себе втомленого, веселого, вмирущого, живого…»[8].

Автори щоденників здебільшого відмовляються від фільтрації фактів на догоду створенню пристойного власного іміджу. Адже людська біографія — це не святковий костюм без складок і порошинок, «тому ретельна фільтрація життєвих фактів мусить відступити перед світлом, що сягатиме й темних нетрів душі»[9]. Читачі та критики, до речі, не завжди сприймають і приймають таку щирість, такий геть незмодельований образ. Наприклад, одну з найтонших і найпоетичніших книжок подібного жанру сьогодні — «Келію чайної троянди» Костя Москальця — Сергій Жадан сприйняв як «таку собі» амбарну книгу, в яку сумлінно вписується кожна нова пачка чаю «Принцеса Нурі…» і навіть побачив в усьому цьому нелюбов до життя — оповідь «позбавлена м’яса, самі порожнини»[10]. Водночас інший критик відчув тут творчу самореалізацію, подолання «суперечності між егоцентризмом і бажанням дистанціюватися»[11]. Справді, сам автор декларує це своє двоєдине бажання — самовиражатися і водночас дивитися на себе збоку: «я» і «не я», «напів-усе, напів’я». «Створити письмо — не як закінчений «лист», «повідомлення», «інформацію», але як гру світла на хвилях весняного Сейму. Мерехтіння, «мерцание» письма»[12]. «Треба дистанціюватися, відійти на кілька кроків, заспокоїтися, подивитись уважніше, заглянути до себе всередину і визирнути з себе назовні…»[13].

Щоденник — як останній бастіон власного «я», творення його — своєрідна захисна реакція організму. Мовби відкривається клапан, що випускає надмір «пари», — це знижує тиск, допомагає прорвати гнійникові… Це сповідальня, в якій можна залишити те, що гнітить, мучить. «Так людина утилізує, — читаємо в «Записниках» Лідії Гінзбург, — образи, горе і навіть порожнечу, перетворюючи їх на матеріал»[14].

Відомі нам з літературної скарбниці людства і багатої української мемуаристики (яка до речі, органічно й гідно вписується в цю скарбницю) щоденники дуже різні — за змістом, стилем, співвідношенням об’єктивного і суб’єктивного, настроєм, характером ерудиції, надзавданням («для себе» або націлені на читача), та загалом цьому жанрові належить своє, незамінне місце в царині гуманітарної свідомости, в царстві духу.

Усе, про що тут розмірковувала, стосувалося визначних і визнаних, певною мірою «класичних» творів жанру. Наскільки ж вписуються в цю картину щоденники людей «звичайних»? Гадаю, що вписуються. Все залежить від міри щирости, змістовности й масштабу особистости, літературного хисту й чуття слова, характеру історичного моменту, насичености подіями та їхньої ваги. Тоді крізь особу автора ми бачимо щось більше, психологічно й суспільно значуще, тоді в щоденниковому свічаді віддзеркалюється епоха і людська індивідуальність на її тлі.

Після смерти моєї матері залишилося п’ять загальних зошитів щоденників, що обіймають період з 1928 р. до самої її смерти 1963 р. Я дбайливо зберігала їх, але якось не доходили руки зайнятися ними по-справжньому. І тільки нещодавно, передаючи свій архів до Відділу рукописних фондів Інституту літератури, уважно прочитала й опрацювала їх — це якнайбільше відповідає моєму постійному інтересу до мемуарно-епістолярної літератури, провідної теми творчих зацікавлень останніх десятиліть. До того ж, щаслива нагода здійснити мандрівку в часі — подорож до дитинства і юности…

Мати моя, Катерина Яківна Бедризова, народилася 1891 року в м. Феодосії в родині кримських вірмен. Батько — викладач гімназії, мати не працювала. Крім неї в родині було ще четверо дітей: брати Петро, Сократ, Ервант і сестра Люція. Родина була зрусифікована, як це велося на теренах Російської імперії. Лише бабуся Гаяне говорила виключно по-вірменському, від неї в матері залишилося знання азів вірменської і реліквія, яку я досі зберігаю, — старовинний роман вірменською мовою, на титульній сторінці якого мати написала: «Улюблена в дитинстві книжка про сумну історію Кеновапе [нрзб.], яку нам читала бабуся Гаяне Чепурова», і вкладений у книжку аркуш паперу з текстом вірменською мовою, написаним бабусиною рукою рівненьким каліграфічним бісером.

Мати закінчила історико-філософський факультет Вищих жіночих Бестужевських курсів у Петербурзі перед самою революцією, якийсь час викладала російську літературу в школі у Феодосії, була гувернанткою в родині підприємця на Донбасі, а на початку 20-х працювала вихователькою в дитячому будинку на Куренівці в Києві, директором якого був мій батько Хома Михайлович Коцюбинський. Невдовзі вони одружилися, незважаючи на значну вікову різницю. Переїхали до Вінниці, де створили перший в Україні літературно-меморіальний музей Михайла Коцюбинського. Усе подальше життя моєї матері пов’язане з музейною справою — у 30-х роках разом з батьком створила аналогічний музей у Чернігові. Після смерти батька 1956 р. мати вийшла на пенсію. Жила в Чернігові, де й померла 1963 р.

Щоденники матері — документи неспокійної переходової жорстокої доби. Їй випало екзистенційно утверджуватися в складних умовах: виборювання свого місця в новій ідеологічній реальності за умов постійного пресингу, входження в нове національне середовище, оволодіння незнайомою мовою і культурою. І то було не просто пасивне входження, а долучення до активного творення цієї культури.

Вакханалія репресій 30-х років, відгомони яких (на щастя, не дуже оглушливі) мати зазнала на собі. Потім була Друга світова війна, евакуація з Чернігова до Башкирії, післявоєнне відновлення Музею. Через дочку доторкнулася до Ренесансу 60-х…

Усе це, відбите на сторінках щоденника пером і душею людини небайдужої, інтелігентної, тонкої і щирої, не може не становити інтересу.

Зошитів зі щоденниковими записами усього п’ять, чотири з них пронумеровано (№ 1, 2, 3, 5 — № 4 не зберігся), останній я позначила № 6. Це не дуже грубі загальні зошити в картонній обкладинці. Подекуди в них бракує сторінок, деякі записи нерозбірливі.

Зошит № 1 обіймає 1928–1931 рр., № 2 — 1932-1935, № 3 — 1942-1943, № 5 — 1945–1954, № 6 — 1961–1963 роки. Зошити з кінця 30-х років не збереглися. Можливо, не вела тоді щоденників: не той час… Та, гадаю, вони все-таки були і десь загубилися або їх було знищено. Зрештою, все це тільки припущення.

Щоденники написано переважно російською мовою з окремими вкрапленнями українською. Цитати з них подаю у своєму перекладі на українську мову, зазначаючи в дужках після цитати номер зошита і сторінку, а іноді обмежуючись тільки роком. Своє дитяче ім’я Мілочка подаю першою літерою — М.

Нині щоденники зберігаються у Відділі рукописних фондів і текстології Інституту літератури ім. Т. Г. Шевченка НАН України (фонд 173).

«Сродна праця»

У першому зошиті щоденників — послання з початку XX ст.: між сторінками знаходимо шкільні твори Катерини Бедризової, учениці феодосійської гімназії. Серед них оповідання «Из записок сельского учителя» з ремаркою: «Читано на уроці російської мови у 8 кл. 1910 р. у В. Западова» (улюблений учитель-словесник. — М. К.). Тут-таки вкладено повідомлення про його смерть і некролог.

Щоденники за різні роки засвідчують постійне поривання до власної творчости, до віршування, яке не виноситься на люди, а призначене для себе і для найближчих. Римовані вправи, присвяти до різних родинних урочистостей — це, звісно, домашнє віршоскладання з присмаком сентиментальної «альбомности», і авторка це чітко усвідомлює. Та все ж тягнеться до пера — і водночас соромиться цього. Звіряється хіба що дочці…

Цікаво простежити, як у бестужевки Катерини Бедризової-Коцюбинської починає бриніти українська струна. Як зароджується — і чи зароджується? — свідомість «українського» як чогось вартісного, й окремішнього від російського. Як, залишаючись ув органічній для себе стихії російської культури, вона поступово входить до культури української.

Увійшовши в родину Коцюбинських, мати природно прилучалася до справи увічнення пам’яти письменника — адже літературно-меморіальний музей у Вінниці вона, фаховий філолог, створювала разом із чоловіком, на чиї рамена лягла вся організаційно-господарська робота, а їй випала вся «змістова», науково-творча її частина (створення експозиції, науково-видавнича, популяризаторська).

Мати поставилася до цієї роботи з притаманним їй чуттям відповідальности, що поступово переростало в ентузіазм — небагатослівний, трудовий, але всеохопний. Справа музею, увічнення пам’яти Коцюбинського стали справою її життя.

Основними чинниками прилучення до української культури були для неї дві ключові постаті, що їх від початку прийняла беззастережно як знакові, як символ цієї культури, — Коцюбинський і Тичина (ранній, «соняшнокларнетівський»). Що ж, гідні репрезентанти для людини, яка прийшла в україністику з поля російської та світової культури в її найкращих виявах, людини, звиклої до широких культурних обріїв, багатої мовної стихії, чутливої до сучасної, на рівні світових художніх досягнень, образности.

Про Тичину окрема розмова. Що ж до Коцюбинського, то попервах уся українська культура зосереджувалася для матері у цій постаті. Поступово, звісно, вона набуває фахових знань, починає орієнтуватися в цьому новому для неї культурному світі, та з самого початку народжується, формується в ній те, що я назвала б «коцюбинськоцентричністю». З позицій Коцюбинського навіть починає дивитися на сучасну цьому письменникові російську літературу. Дійшовши висновку, що Коцюбинський «сутністю творчости своєї близький до кола Чехова, Горького, Андреєва…», збирається перечитати під цим кутом зору їхні головні твори, «все, що належало до кола читання Коцюбинського» (1931).

Під час гастролей театру Мейєрхольда у Вінниці (1933) посилає букет розкішних квітів його дружині — актрисі Зінаїді Райх. Остання не змогла побувати в музеї, але відповіла листом-подякою, на що мати знову відгукнулася: «Я їй відповіла вчора. Сказала, що їм треба зацікавитися «Фата Морґаною» (2: 39).

Цитати, образи з творів Коцюбинського міцно входять у коло думання й почування, у щоденний лексикон. З нагоди весілля племінниці Марії (1946) мати шле їй побажання щастя в сімейному житті цитатою зі «Сйу»: «Хай наверху буде піна, а на споді повинне грати чисте вино».

Вона мріє про поїздку до Західної України: хоче побувати у Львові, в Чернівцях, у місцях, пов'язаних з Кобилянською, — «Це буде сон наяву: я побачу гуцулів, Карпати, те, що бачив Михайло Михайлович. Паморочиться в голові. Невже це зірветься?» (1947; 5: 34). Планам цим у повному обсязі не судилося здійснитися. Побувала з дочкою лише у Львові (1947), де, як зізнається, «блаженствувала».

Для мене ті відвідини Львова мали також велике, екзистенційне значення. Аналізуючи сьогодні свої відчуття, гадаю, що саме тоді вперше голосно озвалася в мені свідома українська струна: я, східнячка, вихована в дитинстві у стихії переважно російської мови і звикла до двомовности як норми, була щаслива в суцільно україномовному світі високої міської культури, відчувала себе по-справжньому душею вдома! Очевидно, щось подібне відчувала й мати.

Нещодавно читаючи спогади Ю. Шевельова, я звернула увагу на його перше знайомство зі Львовом — його відчуття в чомусь перегукувалися з моїми. «Це не було реальне місто, воно було ніби поза часом і простором, воно було я… […] Львів був у німецьких руках, і ці руки не були ні чисті, ні делікатні. Але я цього не бачив, бо не хотів бачити. Понад половина Львова були поляки, але я жив у такому Львові, де поляків не було… Бо для мене Львів був Україною, і поза нею в ньому нічого не існувало»[15].

Ясна річ, мати не може до кінця вивільнитися від синдрому «старшого брата», перебуває в полоні ідеологічних штампів доби, щиро впевнена в одвічній дружбі українського і російського народів тощо. Однак у російській культурі все намагається знайти якісь паралелі з українською: Некрасов — «це російський Шевченко» (5: 25).

Поступово вона починає вирізняти українські первні, специфіку, тверезіше сприймає панівні стереотипи. Читаючи щоденник Чикаленка, записує таке: «Автономіст, ненависник Москви, він проте дав надзвичайно цікавий матеріал для знайомства з українською культурою періоду розквіту творчости Коцюбинського» (5: 71).

Розповідаючи про обговорення праці відомого літературознавця Єрьоміна щодо української культури, яке відбулося в Уфі 1943 р. на засіданні літературної групи Академії Наук, приєднується до думки, що вчений не розуміє специфіки української літератури, для нього вона існує лише «як переспів російської».

Цікаво простежити, як поступово мати прилучається до українських святощів, коло їх для неї розширюється, зростає емоційна заанґажованість.

Уже в 1-му зошиті щоденника вона записує українські пісні з репертуару моєї няні Гані. Одну з них, зафіксовану дитячою пам’яттю пісню «Ой, ти дубе-дубе», ми не раз співали разом з матір’ю.

У цьому першому, вінницького періоду, зошиті відбито коло читання матері, ще майже всуціль російське. Та дедалі впевненіше посідають своє місце українські автори. Передусім, звичайно, все, пов’язане з Коцюбинським, крім того, Христя Алчевська, «Земля» Кобилянської, «Майстер корабля» Яновського, «Художник» Шевченка, журнали «Літературний ярмарок», «Критика», «Червоний шлях». Мати робить виписки з рецензії на «Недугу» Плужника, зі статті А. Ніковського про А. Франса. Переглядає бібліографію творів Квітки-Основ’яненка, виписує висловлювання про Драгоманова зі спогадів Овсянико-Куликовського, опублікованих у часописі «Наше минуле».

У нотатках із прочитаного в одному ряду стоять прізвища Блок, Хвильовий, Вал. Поліщук, І. Северянін, Плужник, Хафіз, Маяковський, Бласко Ібаньєс (тут же наводить паралелі з «Persona grata» Коцюбинського).

Поступово мати відкриває для себе, освоює ті чи ті постаті української культури — Лесю Українку, Довженка. Захоплюється ними. Про Довженка зазначає таке: «це надзвичайно талановита людина, смілива, розумна. Пише новели, свою автобіографію. Гоголівський гумор і спостережливість» (3: 68).

Розмірковуючи про свого улюбленого Тичину, вона звертає увагу на дуже сильний український акцент у його російській мові — «в ньому таке сильне українське» (йдеться про його виступ під час війни на антифашистському мітингу в Саратові).

Коли дочка закінчила школу, повезла її «на прощу» до Канева разом зі своєю посестрою-бестужевкою Вірою Діаконенко. Захоплено пише в щоденнику: «класична українська чарівність пейзажу, святістю місця освітлена», «М. залишила чудовий запис у книзі вражень канівського музею». Нещодавно співробітниця музею Л. Чорна виявила у старій книзі вражень цей запис і його оприлюднила — це була романтична юнацька клятва на вірність Шевченкові й рідній культурі.

Для матері, філолога не тільки за освітою, а й за покликанням, робота в музеї, рокована їй долею, то, справді, «сродна праця», згідно зі Сковородою, і вона, з її особливим трепетним ставленням до джерел, колосальним пієтетом до рукописного фундаменту письменницького доробку, досить скоро усвідомила її як «насолоду» (саме це визначення не раз повторюється в щоденнику).

У Вінниці попервах у Музейній справі йшла навпомацки, самотужки оволодіваючи професійними навичками, методом спроб і помилок, та ще й під колосальним тиском ідеологічних вимог, які годі було раціонально, «до кінця», збагнути і які до того ще й змінювалися, не встигнувши утвердитися й реалізуватися. Що ж до Чернігова, то тут підійшла до творення експозиції уже збагачена досвідом, хоча травма від дикої вінницької епопеї з відлученням від музею (про це згодом. — М. К.) довго давалася взнаки («несподіваний шквал не забувається»). «…Знову занурилася в улюблену роботу створення музею. Тут іще той плюс, що рукописи в мене під руками. Яка насолода!» (1935). «Зі смаком» обмірковує експозицію, готує плакат, присвячений життю і творчості Коцюбинського, багато праці вкладає у підготовку різних редакцій путівника по музею.

«В музеї починаю себе почувати як диригент ув оркестрі. Більше, ніж коли б то не було, відчуваю всі нюанси експозиції і т. ін.» (5:17) — це вже в Чернігові після повернення з евакуації.

З надзвичайним інтересом, навіть з ентузіазмом віддавалася текстологічній роботі над рукописами у процесі підготовки їх до друку. «Тижнів два працювала з Ганичем над звіркою рукописів. Як я надихнулася в цій роботі! Відчуваю всю вишуканість і аристократичність цієї роботи. Масу темних місць розшифрувала» (1935; 2: 93). Наводить думку свого напарника, що «робота з нею — найкраща школа культури для нього». До неї приходять на консультації. Мати свідома того, що І. Стебун, який на той час прагнув монополізувати все коцюбинськознавство, використав у своїй роботі її матеріали. Вона має авторитет: «Усе так було й у Вінниці і тепер повторюється». З таким самим захопленням працює над виданням творів Коцюбинського, що здійснювалося в 50-х роках Держлітвидавом. Редактори з Держлітвидаву і співроботіники Інституту літератури, які працювали над виданням творів письменника, подовгу жили у кімнаті для приїжджих при музеї й «інтеґрувалися» в наше щоденне життя, в родинний побут.

У щоденнику відображено безнастанну увагу до пошукової роботи, до добування нових матеріалів. Це передусім листування з широким колом осіб. Як видно із записів, батько 1933 р. був в Одесі у Віталія Боровика (мати — 1931-го). 1939 року після приєднання Західної України батько відразу кинувся до Львова й Чернівців (був у Ольги Кобилянської) і привіз звідти надзвичайно багато цінних матеріалів, оприлюднених згодом у Збірниках праць Чернігівського музею.

Як я вже згадувала, 1948 року ми з матір’ю були у Львові і намагалися відвідати всіх, хто хоч якось міг бути причетний до імені й творчости Коцюбинського. Зокрема були в гостях в Олени Кульчицької, автора неповторних ілюстрацій до «Тіней забутих предків». Я трохи «зачерпнула» тоді старої львівської інтелігенції, яка вже потроху відходила в минуле. Крім Кульчицької, познайомилися з художницею Ярославою Музикою, хресною матір’ю мого племінника, якого на її честь назвали Ярославом. Нашим гідом по Львову був професор Іван Крип’якевич. Мати хотіла знайти о. Василя Луканя, етнографа й бібліофіла, який після 1939 р. регулярно надсилав до музею дуже цінні матеріали, познайомитися з ним особисто та подякувати йому. Пам’ятаю, як ми дісталися до монастиря отців василіян, але самого о. Луканя не застали серед живих: незадовго до того він загинув, його збив трамвай. Пам’ятаю його келію, геть заповнену стелажами з книгами, як у бібліотеці, і в кутку вузьке, залізне, майже «в’язничне» ліжко й письмовий стіл…

Не можу не підкреслити повної єдности, неподільности «свого», особистих, родинних інтересів, з інтересами, справами, долею музею. І у Вінниці, і в Чернігові широке коло постійних відвідувачів, які ставали друзями музею, його пропагандистами й речниками, підтримували морально. Серед них — художник Микола Бурачек із дружиною — постійні гості й у Вінниці, і в Чернігові. У післявоєнному Чернігові — дочка Короленка Софія Володимирівна з Полтави, гості з Києва: С. І. Маслов із сестрою, хірург Іщенко з дружиною, родина інженера Штейнгеля, працівники Ботанічного саду при Університеті — М. Ткачук і О. Жукевич (на грунті садівничих пристрастей батько підтримував зв’язки з Київським ботсадом, листувався і з директором Московського ботсаду ак. Цициним, виписував штамбові троянди аж із післявоєнного Кенігсберга, який щойно став Калінінградом…). У маленькій кімнатці для приїжджих, невибагливо обладнаній у колишньому сарайчику, постійно хтось жив. Найчастіше — актори-читці, які готували монтажі за творами Коцюбинського. Якось кілька днів гостювали Зоя Гайдай з Миколою Платоновим — пам’ятаю імпровізований концерт на нашій веранді. Регулярно навідувалися письменники — Павло Тичина, Максим Рильський, Володимир Сосюра та ін., художники, передусім Василь Касіян і Антін Середа. Літературознавці й аспіранти з Києва — Ніна Калениченко, Микола Грицюта, Петро Хропко, Марія Іщук зі Львова — мати любила її особливо ніжно і називала «Марусесенька». Загалом усі, хто любив творчість Коцюбинського і займався нею, автоматично ставали близькими людьми.

Якщо вслухатися в тональність щоденника, не можна не відчути, як дві його провідні теми — любов до дитини, прагнення перелити себе в неї і відданість справі музею — розвиваються і звучать поруч, іноді практично в унісон. Народження і щасливі клопоти з дитиною, пізнання радощів материнства йшли паралельно з оволодінням новою для неї, але цікавою і внутрішньо близькою музейною справою. Не просто паралельно, але невіддільно одне від другого.

1931 р. мати, вагітна, їде у наукове відрядження до літературно-меморіальних музеїв Москви й Ленінграда, щоб набратися досвіду. Як засвідчує щоденник, уже тоді їй праглося подумки прилучити до цього досвіду ще ненароджену дитину. Того таки року по дорозі до Криму (із сумної нагоди смерти своєї матері у Феодосії), бувши вже десь на 6-7-му місяці вагітности, спеціально затрималася в Одесі, щоб розшукати давнього знайомого Коцюбинського, одного з братів-тарасівців Віталія Боровика: «Була у Боровика. Був люб’язний, хоча тримався «олімпійцем». Удалося виманити дві фотографії для Музею — досягнення (дечого навчилася я в татка!) (1: 24).

Зошит № 2 (1932) починається записом: «Культ дитини. Все для неї.» Але тут-таки: «Скоро М. буде два місяці, і я візьмуся до музейної справи», «Ми цілковито занурені у свій музей і свою М.» (2: 1, 2).

Спочатку жили у меморіальному приміщенні, потім переїхали до новозбудованого: «У нашій колишній квартирі уже розгорнулися нові відділи музею, і так відрадно, що в усьому домі музей. Навіть вітрини вже є. Яке щастя!» (2: 30). З вікон видно розкішний квітник — без квітів батько життя не мислив. У музеї відкрито читальню. В музеї з кожним роком «все краще, все культурніше», навіть «чужі люди кажуть, що в ньому багато душі» (2: 6), «садиба наша царствено прекрасна» (2: 8).

Недаремно серед перших вимовлених дитиною слів, які мати занотовує, поряд з «мамою» і «татом» — «бімбі» (читай «музей Коцюбинського»)..

«Влітку стільки захоплених відвідувачів. Успіх колосальний. Але треба працювати. Треба кинути технікум (мати викладала українську мову в педагогічному технікумі. — М. К.) і віддатися, особливо тепер, дорогому і всіма цінованому Музеєві» (1932).

Кожне добре слово про музей для неї як бальзам на душу. Зокрема згадує про добре ставлення до музею ак. Багалія — із сумної нагоди його смерти. Перефразовуючи пушкінське «старик Державин нас заметил и в гроб сходя благословил», записує «Старик Багалей нас заметил…» (2: 92).

І так увесь час — дві життєво важливі для неї теми — дитина і музей — злиті воєдино. Дві найбільші турботи і найбільші радості в житті. Сенс життя у двох іпостасях…

Я вже не раз у своїх спогадах наводила таку надзвичайно промовисту деталь. Коли в серпні 1941 готовий до евакуації вагон з експозицією музею стояв на розбомбленій дощенту залізничній станції Чернігів і не було надії вирватися з цього пекла (німці підходили вже близько і ні про який регулярний рух поїздів не могло бути мови), вночі — під барабанний дріб осколків по дахові вагона під час нальотів — мене вкладали на куту залізом скриньку з рукописами Коцюбинського, а батько й мати з обох боків накривали мене (вірніше — нас) своїми тілами. Захист, звісно, сумнівний, але ціннісні пріоритети — наочні й незаперечні…

Реалії побуту, буднів, ясна річ, проникають на сторінки щоденника, але якось не педалюються, не претендують на місце центрального сюжету, проходять як самозрозуміле тло, як «проза життя».

Матеріально ми жили загалом досить скромно, звичайно, з періодичними поліпшеннями (та й город і сад дуже допомагали).

Це видно з побіжних деталей, зауважень — приміром, довелося продати відріз шерсті, щоб дожити до зарплати, не кажучи вже про будні в евакуації, особливо в першу воєнну зиму, або в перші повоєнні роки. І постійний мотив у щоденнику матері: незручно, що їй живеться добре або принаймні краще від інших.

Вона завжди допомагала усім, кому могла, і всім, чим могла (зокрема моїй учительці французької мови Н. П. Шрамченко, Олександрі Аплаксіній, яка після війни дуже бідувала та ін.). Матері були притаманні відкритість до людських бід і злигоднів та здатність задовольнятися малим… Аби були книги, і музика звучала, і дочка гідно розвивалася…

Побут, родинні події, стосунки з чоловіком, навіть труднощі у вихованні дочки, сімейні справи найближчої родички — сестри Люції — все це десь на периферії щоденника, пунктиром, не наголошується, як тло. Дорвавшись до щоденника, мовби ширяє над земним і буденним…

Натомість мати дуже вразлива до естетики побуту, дорожить тією красою, серед якої живе, — виплеканий батьковими чудодійними руками садок, вишукані квіти. «А у вікно заглядають чудові троянди — квіти того раю, що його створив татко і в якому я живу» (5: 9).

Що ж, повірте, наш садок, особливо в умовах повоєнного, вщент зруйнованого, обідраного Чернігова, та й пізніше, на тлі провінційного довкілля — то був такий собі Едем місцевого значення.

Книжки, музика, спілкування з цікавими людьми — ось життєві, духовні пріоритети. Все це вона мала, і не просто мала, а й творила навколо себе відповідну атмосферу. Тому й вважала, що життя її склалося щасливо.

Чоловік (татко, як вона називала старшого за неї на 23 роки батька), що дбав про неї і допоміг створити навколо себе гідне естетичне й інтелектуальне середовище. Викохана й виплекала дочка, близька духовно, яка справдила її надії. Середовище цікавих непересічних людей, з якими спілкувалася, і в цьому спілкуванні реалізовувала себе, свої інтереси, свої поривання.

Якщо говорити про найближче коло спілкування, то у Вінниці — це передусім Тичина, художник Бурачек із дружиною, сестра Люція з дочкою. Згадуються в щоденнику ак. Багалій, Ірчан, Скляренко та інші письменники, відомий актор, майстер художнього читання Вол. Яхонтов, художник Литвиненко. На жаль, коло спілкування у вінницькому зошиті окреслено не досить виразно. Що ж до Чернігова, то тут уже воно розширюється й повніше відбито в щоденнику.

Серед родичів — це передусім родина вже згадуваної сестри Люції (дочка Марія, піаністка, її чоловік — літературознавець Микола Матвійчук — та двоє синів), моя зведена сестра, батькова дочка від першого шлюбу Зоя Коцюбинська-Єфіменко, особа колоритна, з виразними артистично-літературними нахилами. Знову ж таки подружжя Бурачеків, після війни — дочка В. Короленка Софія Володимирівна, вдячна батькові за те, що під час війни він разом з експонатами Чернігівського музею врятував десяток ящиків з експонатами Полтавського музею Короленка. Ціла когорта цікавих ленінградців: письменник Володимир Боцяновський, директор музею Пушкіна Матвій Калаушин з родиною, літературознавець І. Ямпольський з родиною, скульптор Ілля Гінцбург, літературознавці Юрій Меженко і Ярема Айзеншток, викладач Морської академії Сергій Полуботко (якийсь нащадок славного гетьмана — на жаль, подробиць не знаю).

Залюбки відвідували актори Чернігівського театру, та й усі, хто приїздив до Чернігова на гастролі. Художники, композитори, письменники… З Києва приїздили незмінні Тичина і Рильський, С. І. Маслов із сестрою, письменники й літературознавці, які працювали над рукописами Коцюбинського, що зберігалися тоді в музеї. Про все це я докладніше писала у своїх спогадах «Із Книги Споминів». Тут хочу навести дуже теплий щоденниковий запис про одного з друзів музею (і наших друзів — це не розрізнялося) Миколу Адріановича Прахова, відомого мистецтвознавця, вже дуже літню людину (колись у молоді роки він бачив Коцюбинського). «Завтра чекаємо незвичайну людину, М. А. Прахова. Знаю, що він «встряхнет» нас». І далі: «Зворушливий старий, майже святий у доброму розумінні слова, весь у минулому, яке дбайливо зберігається в пам’яті з неймовірною точністю. Він читав нам свої спогади про Горького, про славнозвісних художників, з якими був близько знайомий». У Києві він познайомився з М. і написав нам: «У Чернігові мене зачарувала троянда «Офелія», а в Києві — Ваша дочка М. Вона в міру гарна, і це дуже добре, бо дуже гарні часто бувають нерозумні…» (5: 93). Я справді, в кінці 40-х — на поч. 50-х, навчаючись в університеті, частенько бувала в Миколи Адріановича на Великій Житомирській (у будинку, де колись розташовувався дитячий кінотеатр ім. Чапаєва) і щоразу отримувала заряд духовности й інтелекту.

Основні чесноти, які сповідує мати і намагається виховати в дочки, — чесність, порядність, готовність прийти на допомогу, абсолютний примат духовного над матеріальним, відсутність побутової ксенофобії — національної чи соціальної. Ні тіні пристосуванства, використання переваг імени, прагнення вибитися в начальство, добитися якоїсь матеріальної вигоди.

Тверезо, гостро критично вона оцінювала свої можливості як науковця, зокрема у зв’язку з написанням дисертації. Так і не змусила себе, скориставшися своїм прізвищем, протекцією таких людей з іменем, як О. Білецький чи Є. Кирилюк, підготувати дисертацію і подати її на суд літературознавців. О. І. Білецький, до речі, дуже поважав її як високоінтеліґентну людину, доброго знавця творчости Коцюбинського. Хтось переповів їй (це засвідчено в щоденнику) розмову в кабінеті Білецького стосовно можливого захисту дисертації. Стебун (на той час, як уже згадувала, «монополіст» у коцюбинськознавстві) зауважив, що на захисті не присікуватиметься до дисертанта, на що Білецький відреагував так: «А якщо й присікуватиметеся, то вона вас у калюжу посадить, бо ніхто так не знає Коцюбинського, як вона». Інша, не така совісна людина, скористалася б з такої нагоди. Мати ж тверезо розуміла, що справді нового слова в науці сказати не зможе, і не хотіла ганьбитися.

Виникла ідея захистити дисертацію за сукупністю робіт, honoris causa. О. І. Білецький підтримав цю ідею, але вона не зреалізувалася, — предусім тому, що мати, настроєна гостро самокритично, не виявляла наполегливости, пробивної сили.

Принагідні невеликі статті на «камерні» теми, примітки до видання творів, складання бібліографії, упорядкування збірників — це її праця. Звісно, працювала, перебуваючи під «гіпнозом» модних ідеологем, що вказували їй напрямки дослідження — зокрема про вплив творів Леніна на «Фата Морґана». Її спостереження про вплив на твір «Фата Морґана» брошури Леніна «К деревенской бедноте», ясна річ, підхопили інші. Білецький доручив їй розширити цю статтю, але вона була незадоволена собою («наївно», «безпорадно»). Була свідома того, що ці її спостереження присвоїли собі, використали інші, як і спостереження про цензурні спотворення тексту повісти, що їх уперше виявила вона, — і Стебун, і Новиченко. Якось не переймалася тим. Резюме «Тільки б не було війни…» — штамп доби, гідний популярних свого часу анекдотів…

Після зустрічі в Києві з ак. О. І. Білецьким, зачарована ним, зізнається: «соромно за свою нікчемність» (5: 43). Написала йому, що через зайнятість у музеї не може нічого солідного і справді наукового створити, може тільки упорядкувати свої вже написані статті, але того явно замало для дисертації. «План усе ж додала і написала майже по-Тетянинськи «себя на суд Вам отдаю…». А іншим допомагаю, цілий день займаються, консультуючись, десятикласники, часто й дисертанти» (1947; 5: 47).

Прочитавши рецензію Білецького на роман Скляренка «Святослав», записує в щоденнику: «Ось як треба писати і скільки знати» (6: 22) — мовби внутрішня репліка у відповідь на вічно болючу тему ненаписаної дисертації, — вона і знає недостатньо, і писати не вміє…

Щоденники засвідчують притаманні авторці безперечні творчі потенції, які, очевидно, недостатньо реалізувалися у видимій щоденній роботі й шукали, як видобутися назовні — мовби підземне джерело.

Показові щоденникові автохарактеристики, що засвідчують нахил до самоаналізу, «самокопання». Виписка з книги Б. Левіна «Юноша»: «В мені, на жаль, ще багато що перетворюється не в діяльну енергію, а у внутрішнє страждання» — так і я» (1947; 5: 28).

«Я відчуваю всі вигини талановитих думок, образів, відчуваю особливо гостро художні образи. […] Знову вся істота тріпоче — це завжди буває зі мною напровесні. І музику відчуваю, живу з нею (на жаль, тільки по радіо тим часом)» (1935; 2: 78).

«Такий стан у мене тепер, який буває кілька разів на рік — це те, що в «Інтермеццо» Коцюбинський називає «струни натягнулись» (1935; 2: 98).

Надзвичайно велике, сказати б, ключове місце в щоденнику посідає осмислення прочитаного. Мати занотовує все, що входило в коло її лектури, коментує прочитане, виписує те, що сподобалося найбільше, розмірковує, накреслює плани наступної лектури. В усьому проглядає творче сприйняття прочитаного — аналіз, переосмислення, «осучаснення», інтимне освоєння, адаптація до сьогоднішньої ситуації. Дається взнаки безперечна компаративістська жилка — порівняння, перегуки, взаємопереливання різночасового й різнотемного матеріалу. Якось, розмірковуючи над своїми кумирами в літературі й історії (декабристи, народники — «що далі образи, тим вони дорожчі, — їхня боротьба за кращі ідеали людства видається особливо героїчною»), вона назвала свої відчуття «станом, конденсованим літературними відчуттями» (1935; 2: 98).

В одному з останніх зошитів, уже тяжко хвора, позбавлена можливостей займатися улюбленою роботою, відірвана від дочки, що жила й працювала в Києві, намагається осмислити для себе, в чому внутрішня потреба, сенс такого типу щоденника — самоутвердження, сприймання світу через прочитане й продумане, усвідомлення значення внутрішніх духовних «подій» в умовах переважання їх над подіями зовнішнього життя, коло яких — через вік, через хворобу — катастрофічно звузилося. «Для чого пишу все це, «опрацьовуючи» книгу, яка сподобалася? По-перше, жадоба літературної роботи. Оскільки до самостійної роботи втрачено всі здібності, здатність — нехай хоч маленьку втіху в такому сурогаті знаходити. По-друге, записане краще запам’ятовується» (1961; 6: 7).

Зізнається: «Книги — „мій солодкий опіум“».

Яке коло лектури накреслюється зі щоденників? Що їй найближче, на відстані серця? Що читається, перечитується, осмислюється, «інтегрується в життя» — як духовні паралелі реального життя і віртуальної літературної дійсности.

Передусім — мемуарна література. Спогади Герцена, людей Пушкінського кола, Панаєвої — про Некрасова; Шкловського, Еренбурга, Шагінян, Олеші, Берлінського (робить виписки), Н. Аллілуєвої (дружини Сталіна). Щоденники — Шевченка, Чикаленка, Башкірцевої, Вересаєва, записники Блока.

Листи — улюблена мамина лектура. Очевидно, любов до літератури такого типу не могла не передатися мені (скільки себе пам’ятаю, завжди бачила на її столі розгорнуту книгу спогадів, або листів, або якийсь біоірафічний роман) — недаремно я на схилі віку віддалася воістину «сродній» праці над українськими мемуарно-епістолярними скарбами.

Листи Пушкіна, Чехова (читалися й перечитувалися багато разів), Коцюбинського і до Коцюбинського (В. Гнатюка, О. Кобилянської, М. Горького) — працювала над виданням і коментуванням їх з особливою любов’ю (листа О. Кобилянської до О. Маковея «боляче читати», зізнається в щоденнику).

Біографічна проза, томи «Литературного наследия», дослідження монографічно-біографічного характеру, архівні матеріали про письменників. Цінує в такій літературі «хвилюючу недомовленість на тлі скрупульозної точности фактів» (це з приводу розвідки Г. Чулкова «Летопись жизни и творчества Ф. И. Тютчева» (1933) 3/4 5:14).

Художньо-біографічна, науково-біографічна література, разом з фільмами такого ж кшталту, сприймалася екзистенційно, входила в життя, ставала складовою духовного побуту, знаряддям виховання дочки, мовби розширювала коло спілкування.

Книги про О. Гумбольдта, Павлова, Софію Ковалевську (про всю родину Корвин-Круковських). Фільми про Глінку, Павлова — хай і сконструйовані на догоду тодішнім ідеологічним стереотипам, вони несли певну ширшу інформацію, певний духовний заряд: «Картина „Едісон“ захопила, як Форсайта, схвилювала, як смерть Рузвельта. Так, це був Рузвельт у науці» (1945; 5: 8).

Мала своїх кумирів — з різних епох, з різних культур і літератур. Стежить за літературою, пов’язаною з ними, шукає і знаходить, захоплюється і намагається винести з цього якусь квінтесенцію, якусь «мораль» — «силу», як сказав би Сковорода.

Мейєрхольд — усе, що стосується цієї людини, її глибоко хвилює. Знала його вистави. Як я вже згадувала, під час гастролей його театру у Вінниці батько передав чудовий букет Зінаїді Райх, і вона відповіла листом вдячности. Близько до серця мати бере всі нападки на Мейєрхольда. 1957 року у Львові бачила виставу театру ім. Маяковського «Клоп»: «Увесь час із гіркотою запитувала: «чому ж так паплюжили новації талановитого Мейєрхольда, а тепер у своїх виставах ідуть слідом за ним»» (6: 3–4). З театральних діячів до її кумирів належали також Віра Коміссаржевська (великий альбом її пам’яти, що його батько привіз із котроїсь зі своїх поїздок як подарунок матері, — серед моїх улюблених книг), М. Заньковецька, А. Коонен, А. Тарасова.

Герцен, декабристи, лейтенант Шмідт — також її улюбленці. Про останнього мати з інтересом читає історичну повість М. Чарного. Тут же подає свої роздуми, спогади про те, як сприйняли повстання на «Потьомкіні» у її рідній Феодосії: «З гірки як на долоні видно було феодосійську бухту з «Потьомкіним» на рейді. Нічого ми не знали про подію, тільки неясне відчуття чогось важливого і страшного стискало серце. […] Повернулися днів через три, застали радісно збудженого тата і почали розпитувати, як минули ці дні у Феодосії. «Потьомкін» вимагав вугілля і провіанту, а на відмову відповів кількома залпами…

Дорого те, що я знала особисто і близько сестру П. Шмідта Анну П. Ізбаш, її дочку Катто — бестужевку (в маминому юнацькому альбомі є її фото. — М. К.), сина Колю. Вони бували у моєї господині Є. М. Казанської. Чула не раз вимовлені «під сурдинку» слова про великого брата Анни Петр[івни], про таємничу незнайомку Зін[аїду] Ів[анівну], яку він полюбив, провівши з нею 20 хв. у поїзді, їхнє листування. Виявляється, вона приїздила до нього, коли він сидів в очікуванні суду в казематі. І сестра приїздила, клопоталася, була у Вітте. Шмідт страждав не за себе — він готовий був віддати своє життя за народ, свободу і за матросів, на яких не було прямої провини» (1961; 6: 9).

До кумирів належав також Рузвельт — «свобода слова, свобода релігії, свобода від злиднів і свобода від страху» (1945; 5: 9).

По кілька разів мати повертається в щоденниках до улюблених книжок, улюблених авторів: «багато що в молодості сприймається інакше».

Ось список прочитаного за 1932 рік (зошит № 1): Стендаль, Смолич, Пилипенко (не подобається. — М. К.), Г. Серебрякова про Маркса, Чехов — листування з Кніппер, Горький, Хвильовий, Епік, Ю. Герман, Микитенко, Гашек, Леся Українка, Дживилегов про Данте, Яновський, Скляренко, Сергеєв-Ценський, Гладков, Бальзак, Б. Ясенський, Меріме, Федін, Флобер, «Петро І» Толстого, «Платон Кречет» Корнійчука, Еренбург, Ейхенбаум про Лєрмонтова, «Кюхля» Тинянова…

Улюблені автори матері — Чехов, Толстой, Паустовський, Шолом-Алейхем, Голсуорсі, А. Франс, Р. Роллан, Шевченко, Леся Українка, Коцюбинський… Їхні образи і твори живуть поряд з нею, поповнюють ряди близьких людей, з ними мовби ведеться постійний діалог, це паралельний світ, який завжди з нею і до якого вона активно залучає своїх близьких і передусім дочку.

Читання вголос — незмінна і постійна традиція. Гоголівські «Вечори…» я вперше почула в маминому виконанні, читані при каганці в першу нашу зиму в евакуації. Уривки з «Жана Кристофа», «Кола Брюньйон» Р. Роллана, епізоди із «Саги про Форсайтів», оповідання і повісті Паустовського, зокрема «Чорне море», «Війна і мир» Толстого — вся, від початку до кінця, причому частини тексту, писані по-французькому, читалися в оригіналі…

У щоденнику розкидано побіжні, але дуже влучні характеристики літературних творів, які свідчать про тонкий художній смак, чуття слова.

Про «Правду і кривду» Стельмаха: «Надто образна мова — „кучерява“. Сюжет місцями штучний» (1962; б: 30). Хоч загалом ставилася до Стельмаха, свого колишнього учня по вінницькому педтехнікуму, по-материнському, з ніжністю. Буваючи у нас в Уфі, він читав нам свої вірші, переклади з Міцкевича, новели — мати порівнювала його мову з мовою Коцюбинського, вважала, що він має неабиякий творчий потенціал.

Серед останніх творів Тичини виокремлює, і цілковито заслужено, «Срібної ночі», як «найкраще з усіх останніх віршів». «Вир» Г. Тютюнника — «правдивий і художньо яскравий твір» (1962).

Чутлива до літературних новинок — то «короткий» відгук-оцінка, то стислий аналіз, якесь порівняння, якась аналогія, заувага, і обов’язково — виписки. Зокрема переписує в зошит кілька перекладів Маршака з Бернса і Вордсворта (1942) — очевидно, вони потрапили до нас через сестру перекладача Юдиф Яківну, мою учительку музики.

Занотовує цікаві, дотепні деталі. Так, читаючи том «Литературного наследия» про Грибоєдова: «Запав у пам’ять його дотепний вислів про Гнідича (перекладача Гомера) — „навіть краватку зав’язував гекзаметром…“» (1947; 5: 37). А ось оцінка хору П’ятницького (після концерту): «Сподобалося, як лісові ягоди, коли немає садових» (1942; 2: 87).

Виписка зі спогадів Еренбурга: «Найбільше я боюся байдужости, механізації не виробництва, а почуттів, захиріння мистецтва» (1961; 6: 28).

Епіграф до зошита № 3 (1942) — автограф С. І. Маслова: напис при вході до Башкирського Художнього музею:

Живий інтерес до літературного життя, до навколишнього відчувається в щоденнику до останнього запису. Не стає на заваді навіть невиліковна хвороба — рак крові (тривала десь років п’ять з тимчасовими ремісіями й загостреннями). Незважаючи ні на що, багато читає і так само занотовує свої враження. Буквально за пару місяців до смерти кілька сторінок щоденника присвячує висловлюванням Вольтера, Жореса, Бомарше. І тут-таки — «хочу прочитати Лукреція».

Радісно зустрічає мати кожну нову для неї літературну інформацію. Так з роману Смілянського «Про Шевченка» вперше дізналася докладніше про стосунки Шевченка і княжни Рєпніної, і це схвилювало її, мовби якісь подробиці з життя близьких людей… Одне слово, за автохарактеристикою: «стан, конденсований літературними відчуттями» (2: 98).

У щоденниках початку 60-х серед кола лектури дедалі впевненіше звучать нові імена молодих — Гуцало, Дрозд, Аксьонов, І. Грекова («новомирський» автор, яка прогриміла своїми творами з життя науковців. — М. К.). Стежить за творчістю Айтматова, виписує його слова про співвідношення громадського й особистого.

Серед нової літературної продукції вирізняє ім’я Віктора Некрасова. Захоплюється його дорожніми нотатками «По обидва боки океану» — «ціла практична енциклопедія з мистецтва». «Хотілося б бачити цього милого Некрасова. М. також закохана в нього» (1963; 6: 48). Тут же зауважує із задоволенням, що дочка має «смак до доброго нового».

Показовим є її останній зошит.

Тут коло імен, вражень увесь час оновлюється. Нема застиглости. Мати не втрачає здатности захоплюватися, дивуватися, відкривати. А це ж записи не просто літньої, а й тяжко хворої людини, на порозі смерти.

Відкриває для себе Солженіцина. Особливо до серця припав «Матренин двор» — «вразила гранична правдивість. За серце хапає кожна деталь» (1962). «Один день Івана Денисовича» сподобався менше, та головне — «це те, що повість надруковано, а таких речей раніше не друкували і говорили про це тільки пошепки. Але ж арешти й заслання ні в чому не винних людей (підкреслення автора. — М. К.) були явищем жахливо-звичним. Хоча б тепер такого не було!» (1962; 6: 43–44). До речі, вона виписує з Солженіцина вдалі вирази, оригінальні слова: «таскали мешки невподъем»…

Перечитує Мережковського, робить виписки.

Багато виписок з публікацій у «Новом мире», зокрема з листів Фадєєва стосовно Ахматової і Гумільова. Переписує вірші Євтушенка «Считают, что живу я жизнью серой…», Асєєва «Оправдали расстрелянных». Моєю рукою в зошиті записано поезію Драча «Крила», цей своєрідний маніфест — поряд з його ж таки «Баладою про соняшник».

Авторка щоденників намагається дивитися на молоду літературу, на ренесанс 60-х, який набирає обертів, доччиними очима, прагне зрозуміти молодих і водночас тривожиться за них — адже усвідомлює, що дочка пов’язує свою долю саме з цим струменем думання й почування.

Цікава реакція на знайомство з молодими поетами-шістдесятниками, які відвідали її разом з дочкою у вересні 1962 р.: Іван Світличний із дружиною, Г. Сивокінь, І. Драч і М. Вінграновський: «Вінграновський прочитав артистично свої «Тринадцять руж» і «Пророк» (перегукується з Пушкіним)» (в устах моєї матері-«пушкіністки» найвища похвала! — М. К.).

У щоденниках відчувається увага до дискусій про абстракціонізм, до критики молодих — сприймає все це з тривогою: з огляду на дочку.

«Тільки „сичать“ ті, що ще не скинули пут культу особи, і дуті „парнасці“. Гадаю, що цей яскравий розквіт молодих сил — наслідок XX з’їзду, який у всіх галузях збудив свіжі сили, викликав піднесення. […] сумно й совісно, що я збоку від життя через свої хвороби нескінченні…» (1962; 6: 44).

Дуже промовисті останні сторінки, вже, зрештою, передсмертні. Мати відчуває повів нових вітрів, тягнеться до нового, багато що поділяє з доньчиних поривань, і загалом есе сприймає через доньку — її інтереси, її майбутнє. Долітають відомості з полів літературної боротьби, звістки про ідеологічні нагінки на молодих. Усвідомлює, що дочка дедалі більше «вгрузає» в цю боротьбу. Розмірковуючи про зустріч Хрущова з інтелігенцією, хвилюється: «хоч би М. не наробила дурниць». Читає її статтю «Широкими очима» в «Літературній Україні», де висловлено її кредо (характерно, що саме в цей час у маминому щоденнику з’являється дедалі більше записів українською мовою!..).

Вона багато що розуміє, починає бачити по-новому. Та гостро тривожиться за долю дочки, хоча й відчуває душею, яка не втратила юнацького ідеалізму, що правда по її боці, що її молоді поривання — чесні й справедливі. Проте надто багато вона знає, надто сплутана її свідомість, надто глибоко закорінені залежність і страх, щоб скинути тягар совєтських реалій, щоб виборсатися зі стереотипів. Я завжди була певна, що з тих випробувань, які випали мені згодом, вже після її смерти 1963 р., мені легше — психологічно — було виборсуватися самій, не поділяючи цей тягар з матір’ю. Уявляла чітко, як важко було б їй — у тому плетиві розуміння-нерозуміння, не вивільнившися з тенет закорінених міфів і табу. Іноді думала, хоч як гірко таке казати (хай простить мені Бог!), що мати померла якось «вчасно». Смерть заощадила їй великих мук і духовних збурень на схилку літ, а мені розв’язала руки в моєму екзистенційному виборі.

Ось один з останніх записів у щоденнику, 27 травня 1963 р. (за півтора місяця до смерти):

«Обстановка на літературному фронті напружена. Всім відомо, що М. на боці молодих талантів, які творять не за шаблоном, а в її роботі висловлено критичні зауваження на адресу прийнятих і увінчаних лаврами письменників, а тому слід очікувати, що М. буде піддано розносу. Це вперше в житті в неї. Її поважають за прямоту, непідкупну чесність, але, Боже, як я боюся за майбутнє! Не люблять у нас таких сміливих. Але ж вона цілковито радянська, і вчинок Євтушенка, який продав за кордон свою автобіографію, вона засуджує, як і інші подібні антипатріотичні виступи. Вона не виносить дифірамбічних творів, що повторюють загальники. Я переживаю за неї, чекаю результатів. Хвилююся, страждаю…» (6: 54).

Останній запис в останньому зошиті — уривок з поеми Шевченка «Тризна»:

Тичина

Серед тематичних ліній маминих щоденників одна з провідних і «немудро-мудрих» — Тичина. І так хотілося б уміти її прочитать…

Познайомилися вони у Вінниці в кінці 20-х років. Тичина не раз бував у створюваному в садибі Коцюбинського музеї, зблизився з моїми батьками, особливо з матір’ю — гадаю, тут можна говорити про те, що називають «спорідненість душ».

Серед маминих «домашніх» віршів, яких чимало в щоденниках, головний об’єкт присвят (і єдиний, щодо якого виходить зі своїм віршоскладанням «на люди») — Тичина. Незаперечне свідчення того, як багато важила для неї — неофіта в українській культурі — зустріч із Тичиною. Тут її захоплення магією його поетичного слова, і нотки романтичної закоханости в поета.

Уже в 1-му зошиті з датою 20.05.1931 (саме в цей час Тичина гостював у Вінниці, що засвідчує відоме фото. — М. К.) подибуємо вірш «Тичині — я». Для прикладу наводжу уривки в оригіналі:

В уфімському зошиті (1942) мати занотовує, що написала текст до альбому Тичини. Має сумнів, чи показувати комусь, чи не занадто сентиментально й перебільшено. Сусід Ю. Лойцкер відрадив «виражати такі перебільшені почуття» — «Я постраждала і вирішила душі не оголювати».

Та до 52-річчя Тичини (1943) написала вірш і оприлюднила таки його перед адресатом:

Ювіляр був зворушений…

Як я вже згадувала, для матері Тичинина поезія була другим (після творчости Коцюбинського) вирішальним чинником її входження в українську культуру, пізнання скарбів української мови й літератури. Вихована на кращих зразках російської поезії і загалом літератури XIX ст. і початку XX ст., чутлива до символізму, вона відразу прийняла «соняшнокларнетівського» Тичину. Якщо перефразувати Тичинину формулу з «Листів до поета», вона знала «як до серця те узять…». Як на мене, тут давався взнаки ще й явний елемент високої платонічної закоханости не тільки в поезію, а й у людину: кожен його приїзд, кожен знак уваги — як світло у вікні. У щоденнику з його подекуди збереженою юнацько-сентиментальною, «альбомною» фразеологією («обожнюю», «в душі ношу») це дуже відчутно, хай і поміж рядками… Перегодом, згадуючи свої почуття під час перших відвідин Тичиною Вінниці, називає їх «симфонією».

Зворушувало її, мабуть, і те, що поет так прихилився до її довгожданої дитини: з народженням привітав телеграмою «Михайлина своє знає, кріпне і росте», пізніше свою збірку «Чернігів» надіслав з автографом «від автора, що теж і Михайлину не забуває» (1:13).

Про місце Тичини, його поезії у світі мого дитинства я докладно писала у своїх спогадах «З любов’ю і болем». Мати знала напам’ять і декламувала при кожній нагоді багато віршів Тичини, передусім «Пастелі», «Хор лісових дзвіночків», «А я у гай ходила», «На майдані» — «наш день тичинізовано», записує вона (1947). Навіть мою няню Ганю, «заразила» поезією Тичини — зі слів матері та назвала «Соняшні кларнети» «найкращою у світі книжкою». Звісно, це був відгомін материних оцінок: сільська дівчинка-підліток самостійно на таке б не здобулася. Цікаво, що мати характеризує Ганю з позицій літературної класики: це така дівчина, в яку колись закохувалися поміщики.

Вона дивиться на літературу мовби очима Тичини, звіряє з ним свої оцінки. Відгукуючись на смерть Хвильового, зауважує: «…уявляю, як це вразило Тичину…».

Культивує в дочки любов до Тичини. Наводить у щоденнику (зошит № 3) мої дитячі спроби поетичних звернень до поета, не кажучи вже про виплекану нею мою пізнішу, 1948 року, віршовану присвяту поетові. Цей зошит (1942 рік, Уфа) надзвичайно показовий з огляду на «тему Тичини» в житті матері.

Тичинину доповідь на академічній сесії в Уфі про класика башкирської літератури Мажіта Гафурі, сповнену паралелей з іншими літературами, вона називає «багатоголосою фугою».

Постійно порівнює Тичину з Коцюбинським: «Увесь він так виділяється із загальної маси письменників, як свого часу М. М. У них, по-моєму, багато спільного. Французьке щось у них разом з українським» (3: 30).

Запис від 24 квітня 1942: «Заходив Тичина. І такий був простий, чарівний, інтимний, що ми розквітли. Головне: сам приніс останній вірш «Голос матері» і чудово, натхненно прочитав» (3: 32). Під час своїх відвідин іноді грав з М. на фортепіано в чотири руки: «ви кажете, що в цьому домі мене люблять, а то тому, що й я цей дім люблю».

Порівнює Тичину з Рильським, уважає його тоншим і оригінальнішим за Рильського: якщо другого вона любить, то першого «обожнює». Описує виступи поетів на концерті після академічної сесії. Сосюра читав вірш про Київ — усі плакали… «Він так само легко творить, як і Рильський. Таланти типу Моцарта — на позір «гуляка праздный», а сам натхненний творець. У Тичини інший талант. Він у муках творить» (3: 5). Рильський порівняно з Тичиною «звичайний», але його переклади з Міцкевича, Пушкіна геніальні.

Візит до подружжя Тичин: «старовинний затишок» хати, славна старенька мати Лідії Петрівни: «це добре, що він оточений звичайними жінками, які доглядають його, дбають про нього і створюють усі умови для творчої роботи». М. читала напам’ять Беранже по-французькому і Тичинине «Їдемо з Великої Багачки». «На прощання, як завжди, поцілував руку, це я вважаю особливим щастям для себе» (3: 38).

На вечорі башкирської музики: «тільки-но момент цікавий, хвилюючий, він відразу ж озирався до мене, усміхався тощо. Ця ниточка зворушила мене» (3: 9). І відразу ж самооцінка: «як гімназистка…»

«Його вірші дають мені бадьорість. Народність, простота „Безсонної ночі“ чарує». Аналізує цей вірш: «Про себе і зв’язок з рідною землею — „І сам не зчувсь, як я твоїм співцем зробився і ввесь в тривогу обернувсь“. Яке дороге мені це останнє! „Неспокій“, що його Тичина відзначив в очах Коцюбинського, був і в нього. І нині в нього тривога в голосі…» (3: 46).

Поет подарував свою книжку про Мажіта Гафурі з автографом: «Патріотові про патріота, поетові про поета — цю книжку дарую К. Я. Коцюбинській на спогад про автора» (нині цей примірник зберігається в Національному музеї літератури України).

Мати захоплюється «Весною» Тичини: «От чарівність поетична! І моторошно, і разом з тим щось рідне, болісно-близьке за переживаннями. Я в ньому знаходжу шматочок „колишнього“ Тичини (Тичина „колишній“ — таки особливо дорогий їй! — М. К.). Дорогий поет! Якось ішла з їдальні із судками, в безнадійному настрої. Раптом, дивлюся, по другому боці вулиці йде Тичина. Музикально, плавно, мовби пливе. Я зупинилася і дивилася йому вслід, поки не сховався з очей. І тягар з душі зійшов. Що б я дала в Чернігові, щоб от так, хоч здалека поглянути на нього» (3: 51).

«Лідія Петрівна Тичина сказала, що Павло Григорович „бачить у мені „творчу жінку, яку треба берегти…“ Я стримала при ній свою радість, але в душі тріумфувала і досі, коли хочу погасити страждання, викликаю в Пам’яті її слова» (3: 49).

З приводу вірша «Україна дихає, Україна бореться…» — «Хотілось сказати, що він (перефразовуючи його слова про Пушкіна, „землі орган могутній“) землі української арфа ніжнобагатострунна».

Критикує зроблений Пастернаком переклад вірша Тичини про Коцюбинського: «У Пастернака якесь конкретніше змалювання, а місцями просто грубо: замість „чорноокий“ — „черноглазый“ (мовби це хлопчик якийсь), замість „високий“ — „долговязый“. Друге просто обурило своєю нечутливістю і спотворенням справжньої зовнішности Коцюбинського» (3: 62).

Завжди радилася з Тичиною щодо своєї роботи, виховання дочки. В уфімському зошиті записує, що він схвалює це виховання — «тільки в такій атмосфері може з’явитися Леся Українка» (3: 35). Завжди допомагав у справах музею, в Уфі активно сприяв виходу у світ наукового збірника музею. Як незаперечний авторитет мав вирішальний голос у виборі мною, вірніше матір’ю, відділу філологічного факультету, на який я мала вступати. Мати, виходячи зі своїх уявлень, вагалася: їй здавалося, що відділ зарубіжної чи навіть російської філології дасть більш широкі знання, дасть фундамент загальнофілологічний, на якому вже можна буде будувати дослідження української літератури. Тичина категорично заперечив це і доводив, що мій шлях тільки на українську філологію — це відповідало і моїм внутрішнім уявленням, та й мати не наполягала на своєму.

«Розробка» в щоденнику життєво важливої теми — теми Тичини, його еволюції від раннього, геніального, до офіціозного, безумовно, засвідчує засліплення поетом у загальному річищі того ідейного гіпнозу, під яким мати перебувала (за Тичининою формулою, «що має бути — мусить»…):

«Пішов угору і заговорив. Недавно надрукував уривок з поеми „Сковорода“ — зовсім „Борис Годунов“! А днями в „Правде“, присвяченій Україні, його вірш „Партія веде“. Я щаслива його успіхом» (2: 55). Сьогодні читача вражає прикре нерозрізнення цінностей (і це при тонкому відчутті поетичного слова!): «Сковорода» — і тут же знакова публікація з її рефреном «Будем, будем бить» у розпал голодного 33-го… Як тут не повторити Шевченкове «серце болить, а розказувать треба…».

А ось відгомін приїзду Тичини до Чернігова 1950 р. Поет читав свої «Танці на мечі», присвячені конгресові миру в Ебердині (Шотландія): «Чудесний, на конкретному матеріалі, справді комуністичний вірш. І читав прекрасно, з божественним ритмом і дикцією» (5: 92). Мабуть, для неї головне — оцей «божественний ритм» та співна нерівноскладовість рим, яку так цінувала в його поезії, а зміст — це щось загальнообов’язкове, рутина невблаганного Треба.

Як не підтримати ці свої спостереження авторитетом Ю. Шевельова? — «Я вважав і тепер уважаю „партійні“ вірші Тичини досконалими зразками поетичного ремества. Це, власне, поетичне ремество без змісту. Зміст у них не індивідуальний, він у Радянській Україні був наперед відомий кожному, хто читає газети, а хто ж їх не читав? З виключеним змістом вони стали чистим, абсолютно формальним поетичним експериментом […]. Це була „заумь“ нового ґатунку. Водночас цим стверджувалась беззмістовність політичних гасел.»[17].

Завжди болісно мати сприймала критику Тичини, як щось особисте: «страшенно зворушило й ощасливило, що Скрипник заборонив критикувати Тичину. Сучасні способи критики не для такого поета…» (2: 64, письмівка моя. — M. К.)

Однак і тут на тлі загального засліплення — знаменні «прориви» у свідомості. Здобувається на якусь самостійну думку щодо свого кумира, на якусь диференціацію, на неприйняття. Хоча навіть на сторінках щоденника висловлюється про це напівнатяками, вкрай обережно — не їй судити…

Після відвідання Тичиною разом з письменниками десь у кінці 30-х музею в Чернігові: «Милий, як і раніше, але вже „упоен“ успіхом».

Характерний запис у вересні 1934 р. під час ювілейних відвідин групи письменників музею Коцюбинського у Вінниці. Це відбувалося у дуже тяжкі для моїх батьків дні, коли їх «відлучили» від улюбленої справи (докладніше — згодом). Пережите, очевидно, далося взнаки — і характеристика Тичини тут не така ідилічна, як раніше, спостереження гостріші:

«Він змінився дуже. Зовні став мовби меншим на зріст, міцнішим, зачіска пригладжена, хода впевнена і весь якийсь спокійно впевнений […]. Зміни в ньому мені неприємні: дороге було саме щось неспокійне, бунтівне, те, що шукає вираження, цей неспокійний вихор, ця хода легка, у вишину. Його всі визнали, оточили шаною, всюди возять, він — „наш“, і це зняло з нього печать тривоги, яка мені подобалася. Не те погано, що він „прийшов“, „знайшов“, ні — погано те, що він став такий, як усі. Вірші його не виблискують талантом, своєрідним, тичининським, а такі, як в усіх середніх аґітпоетів. Я хочу думати, що це етап: ставши як усі, „збільшовичившись“, він із часом прийме дійсність як свою плоть, і тоді знову потечуть щирі, цікаві, оригінальні думки й образи…» (2: 77).

З уфімського зошита: «Не подобаються його контрасти: або сюсюкає, або садить чортами, як влучно схарактеризував татко. Пишу про це з болем, бо люблю Тичину» (3: 97).

Незадовго до смерти, на початку 60-х, коли на хвилі ідеологічної післякультівської відлиги було по-новому розставлено акценти і сховатися за «свого Тичину» вже не вдавалося, мати переживає крах цього солодкого, дуже особистого міфу, та й просто болить їй душа за близьку людину: «Ніхто так не втратив свого престижу великого поета, як Тичина». І тут же наводить резюме нашої мудрої Явдохи (хатня робітниця, людина внутрішню інтеліґентна, хоч і напівписьменна. — М. К.): «Дуня сказала з приводу моїх нарікань: „Скільки ж можна поетувати!..“» (6: 46).

Уфа

Зошит № 3 присвячений перебуванню в Уфі (Башкирія), куди під час війни нас було евакуйовано разом з музеєм. Записи велися регулярно, і складається досить повна картина життя того вимушеного, зумовленого воєнною реальністю, «анклаву» української культури, хай у специфічно радянському варіанті.

Перша, нелегка, зима на чужині. Гостре відчуття відірваности від рідної землі, що згуртовувало всіх евакуйованих: «Сумуємо по Чернігову і рідній весні…». Особливо сумував батько, хворів, відірваний від рідної стихії, від свого садка. Вони з матір’ю вслухаються у військові зведення по радіо, оголеним нервом сприймають кожне повідомлення: «Хоча б які-небудь реальні успіхи на фронті, можливо б, повернулася до нього бадьорість» (3: 41). Професор Стражеско, до якого мати звертається по допомогу, назвав цю хворобу «evacuana» (3: 89).

Думка про рідну домівку — «неначе цвяшок, в серце вбитий»: «Ходили всі дивитися на повінь на річці Білій. Дивилися очима, але не милувалися серцем, як це було в нас на Болдиній горі» (3: 41).

Небагато місця займає в щоденнику опис побуту, нестатків, зокрема першої, напівголодної, зими — далі побут співробітників Академії Наук потроху налагоджується. Прохоплюється про ті «жалюгідні» обіди, які давали в їдальні (добре, що хоч такі є, про продуктові пайки, що тримали на світі (чудово пам’ятаю, який жах охопив нас, коли в батька вкрали продуктові картки для всієї родини на місяць…). Зокрема мати побіжно згадує досить-таки суттєвий пайок із продуктових складів на Донбасі як останній привіт з України, який дуже підтримав нас. Мені запам’яталося, що серед тих харчів, що їх ми одержали тоді, були олія, мед, трохи цукру і мішечок пшениці, і батько на Різдво зробив аж ціле відро куті. Це була моя перша більш-менш свідомо сприйнята кутя (смачнішої, здається, вже ніколи не було й не буде).

Судячи з маминих записів, цей дар привіз нарком С. Бухало, який був у добрих стосунках з батьком і завжди допомагав музеєві. Зайшов до нас, посидів кілька годин, розповідав про фронт. На прощання сказав: «Бережіть Хому Михайловича, ростіть дочку і будьте здорові».

Жилося нелегко: нестатки, побутові невигоди, скандали з хазяйкою квартири, де ми винаймали прохідну кімнатку, постійні хвороби батька (адже йому було вже за сімдесят). Я невідомо де підхопила поширену серед башкирів небезпечну інфекційну хворобу очей — трахому, і зір мені врятував, зробивши дві операції, дуже добрий професор-окуліст, евакуйований з Ленінграда.

Рятували тепло і взаємодопомога земляків — усі почувалися на чужині як рідні. Поступово нав’язувалися листовні зв’язки з родиною і знайомими: регулярно листувалися з материною сестрою Люцією та її дочкою Марією, які жили в Чистополі (Татарстан), з моєю кузиною Наталкою Богатирьовою, що працювала в нашому музеї, а під час війни опинилася в Узбекістані, зі зведеною сестрою, батьковою дочкою від першого шлюбу Зоєю Коцюбинською-Єфіменко, з акторкою Чернігівського театру, виконавицею ролі Гафійки Марією Поет.

До нас в Уфу воєнними вітрами несподівано «заносило» різних людей. Як я вже згадувала, час від часу з’являвся Михайло Стельмах, мамин студент із Вінницького педтехнікуму, який дуже любив і поважав її, а вона ставилася до нього по-материнському. У щоденнику його рукою написано:

Травень 1942 р. (3: 15)

Досить часто бував у нас Гліб Лазаревський, який також опинився тоді в Уфі, читав уголос свої надзвичайно цікаві (це було зрозуміло навіть мені, тоді ще дитині) спогади.

У щоденнику відбито постійні дружні зв’язки, зустрічі з подружжям Зданевичів (Борис Зданевич — відомий книгознавець), часто бували в нас Тичина, Яновський і Рильський (секретар Рильського Пестун мешкав в одному коридорі з нами), подружжя Гофштейнів, Смілянських, Козицьких. Про суботні сходини «на печену картоплю» я вже згадувала у своїх спогадах «Із Книги Споминів». Бували художники, зокрема Шовкуненко й Шаронов (обидва залишили портрети батька). Запам’яталося, як Шаронов починав малювати портрет у якийсь дивний спосіб — чомусь із вуха, і сусідський хлопчик, спостерігаючи за цим процесом, здивовано констатував: «Одна уша есть, а другой нет…». Портрет цей вийшов фотографічно подібний, у натуралістичному дусі: батько запевняв, що художник не тільки відтворив усі його зморшки, а ще й додав від себе… Шаронов малював також інтер’єр нашої хати (схильний до гри словом батько називав це «фокстер’єром»). Отже, самотніми ми не були, було «з ким сісти, хліба з’їсти»…

Вижити допомагала постійна праця. Музей Коцюбинського у складі Академії Наук не був суто формальною штатною одиницею, створеною з метою забезпечення родини Коцюбинських засобами до існування, продуктовими картками тощо. По змозі велася наукова робота. Звісно, основне — зберегти музейні скарби: «Наша мета — зберегти в чистоті свою справу, для розквіту культури після війни» (1942). Батько написав для «нового журналу» (можливо, йдеться про часопис «Українська література». — М. К.) статтю про музеї Коцюбинського у Вінниці й Чернігові. Стаття закінчувалася в дусі часу:

«Я твердо вірю, що на восьмому десятку життя зможу реставрувати і поновити обидва музеї, бо за мої фізичні сили дбають Партія і Уряд, а духовних мені не бракує» (1942; 3: 79).

Активна робота велася з підготовки до видання 3-го наукового збірника музею. У збірнику крім листування Коцюбинського з О. Кобилянською було вміщено також листування з О. Маковеєм, друга частина (1905–1913) листування з Гнатюком (перша частина — у збірнику № 2), розвідка В. Гнатюка про спогади Луки Гарматія та примітки до листів. Передмову до збірника написав Леонід Смілянський. З любов’ю готувалося до видання листування Коцюбинського з Кобилянською («вона померла, дорога душа…»). Збірник мав назву «Коцюбинський і Західна Україна» (редактор П. Г. Тичина, упорядник X. М. Коцюбинський). Готувала мати також матеріали для відзначення у пресі ювілеїв Шевченка, Лисенка. Вона починає працювати над 4-м збірником музею, накреслює план двох наступних.

Рукою С. І. Маслова у щоденнику написано: «Nulla dies sine linea!» («Hi дня без рядка»), а на с. 79 — з Кирила Транквіліона: «Лучше замедлити и прославитися, нежели ускорити и обезчеститися».

Мати активно влилася в науково-культурне життя Уфи, яка стала на деякий час осередком культурної присутности підрадянської України.

Перегорнімо дві сторінки щоденника (літо 1942).

«Насолоджувалася концертами. По три рази слухали квартет ім. Глазунова і піаніста Якова Флієра (Ліст, Р. Штраус, Альбеніц)». На її думку, музикантові бракує «піано і мелодій глибоких», у нього все «бурхливий каскад, потік, блиск»… Маленькі радощі: сестра Люся прислала для М. збірник етюдів Черні, Лідія Петрівна Тичина принесла яблук, які Павло Григорович привіз із Саратова; дістали трошки кави, купили М. «по твердій ціні (55 руб.) валянці»…

Був Сергій Іванович Маслов, прочитав уголос уривок з «Напередодні» Тургенєва (Інсаров і Єлена слухають у Венеції «Травіату»): «Яка насолода занурюватися у ці вічно-юні твори!» Прочитав також Майкова про «Три правди» (3: 73).

Здавши до Академії Наук для видання 3-й збірник музею, мати «раділа, як школярка».

«Інтенсивне духовне життя втомило мене, треба понудьгувати» (3: 74).

А театрально-концертне життя в Уфі було, як на воєнні умови, досить багате. Крім уже згаданого Я. Флієра слухали Еміля Гілельса, Давида Ойстраха (мати записує моє враження від його гри: «мов золото ллється»). Вистави: «Лихо з розуму» і «Машенька», «Коппелія» і «Севільський цирюльник» з Іриною Масленниковою (познайомилися з нею). Відбувалися концерти до різних ювілейних дат або після чергових академічних сесій. Читали свої вірші Тичина, Рильський, Сосюра. Із співачок найсильніше враження залишили Ірина Масленникова і Лариса Руденко. Пам’ятаю башкирські народні танці й дикувату мелодію кураю, башкирського аналога сопілки. Паторжинський і Литвиненко-Вольгемут з обов’язковим дуетом Одарки і Карася, який для мого дитячого сприйняття звучав досить ефектно. Колискова П. Козицького на слова Рильського, українські народні пісні в обробці Вериківського… Після вистави «Наталка-Полтавка» мати записала таке: «Гарно, але ще більше страждаю за Україну» (3: 61).

У щоденнику відбито й досить інтенсивні, як на воєнний час і умови евакуації, будні наукового життя.

Незадовго після прибуття до Уфи і прийняття музею до складу Академії Наук мати виголосила доповідь про музей на засіданні секції літератури. Згадує вона доповідь на одній з академічних сесій академіка Булаховського про засоби інтимізації в поезії Шевченка, в якій «прекрасно поєднувались лінґвіст із поетом». Деякі доповіді видалися їй «кустарними».

Січнева сесія Академії в залі Раднаркому Башкирії. Доповіді О. Богомольця, М. Рильського. Із захопленням мати відгукується про доповідь С. І. Маслова. Тут же в залі вона написала звернення до нього. Наводжу повністю цей дуже цікавий фрагмент:

«Ваша доповідь перенесла мене в роки моєї юности, коли, відірвавшись від усього земного, я линула усім єством у той світ, який розкривали переді мною улюблені професори Овсянико-Куликовський, Платонов, Зелінський з їхніми старослов'янськими цитатами, зворушливо-наївними, і гармонійною латиною. Уся натхненна доповідь Ваша відродила мою душу, піднесла й очистила від жахливих буднів наших. Я відчула, що в умах і серцях кращих людей і нині живуть найдорожчі ідеали правди і краси. До цього хочеться ще дещо додати. Перед очима пронеслася Русь у своєму найкращому відображенні, у книгах і любові до них. Відчуваючи і знаючи всі найтонші деталі стародавніх пам'яток, С. І. грав і виблискував ними, як коштовним камінням, умілим добором відтіняв їхній блиск і горіння. Хочу попросити на деякий час доповідь, щоб виписати з неї те, що особливо сподобалося, як наприклад, зв'язок «Ходіння Богородиці» з «Божественною комедією» Данте і т. ін. Взагалі «внесення сучасности», як і загалом трактування пам'яток, у висвітлення фактів і явищ літературно-книжкового минулого робилося тонко й тактовно. І ще одна властивість доповіді: чесність, не було грубих підтасовок і зверхнього ставлення до минулого, — навпаки, повне визнання за ним усіх прав. Церковні владики, монастирі були носіями стародавньої культури, були справжніми знавцями й поціновувачами книги. Все це було сказано чітко й обґрунтовано. Закінчив арабською мудрістю про книги: «якщо ти скажеш, що вони мертві, я не зможу погодитися з тобою, якщо ти скажеш, що вони живі, я не зможу заперечити тобі…» Рівним, м'яким голосом з чіткою дикцією, без напускного пафосу, з доречними ліричними уповільненнями, особливо при читанні латини, віршів Ст. Яворського («До моїх книг» мені С. І. уже давно написав на пам'ять) С. І. так заволодів своєю авдиторією, що всі присутні в один голос виражали свій захват. Тепер ще більше, ніж раніше, мріятиму про те, щоб дожити до тих днів, коли М. піде в Університет і слухатиме його». І далі — виписки з доповіді Маслова (3: 12–14).

Текст щоденника залишає враження повної внутрішньої солідарности з духом радянського патріотизму, навіть у фразеології. Це не накинуте, не кон’юнктурне. Природні почуття туги за рідною землею, тривоги за її долю одягаються в шати панівного стереотипу, за яким не можна не відчути щирости: щирий офіціоз…

Постійним є стан двобою: «ми» і «вони».

«…Незважаючи на захоплення наших земель, вони слабіші за нас. Сьогодні технічно ми озброєні краще, армія наша міцна, укладений нещодавно договір з Англією дає надію, що в 1942 р. фашистів буде розгромлено, бо повинен відкритися другий фронт. А поки що треба чекати терпляче і готуватися до другої уфімської зими. Соромно буває, що ми нічого для війни не робимо. Ми бережемо сили для повернення і нової роботи» (3: 42).

«Убиті тяжкими воєнними подіями […], а що як хижак і сюди добереться?» (3: 53).

«Сьогодні як казку слухали про дії наших партизанів у лісах Білорусії» (3: 55).

«Моторошно, тривожно! А другого фронту все немає» (3: 58).

«Проклятий Гітлер знов підняв голову, знову займає міста. Бідна Україна! Що з нею стало! Вчора зібралися Рильські, Шаронов, Зданевичі. Розмови тільки про війну. Зданевич гарячий оптиміст, доводить, що успіхи Гітлера тимчасові, бо сили його слабнуть, а наші можливості зростають. Ой, хай би так! Та як страшно за майбутнє, за найближчий час. Поки ми мобілізуємо всі свої сили, скільки ще загине наших людей і міст! Потвора, коли вона захлинеться в крові! Мабуть, на багато століть не буде страшнішої лайки, ніж «гітлер» (1942; 3: 47).

(Мамо-мамо, чи могла ти уявляти тоді, що мине не так багато — в історичному масштабі — часу, і найстрашнішою лайкою поряд з «гітлером» стане «сталін»!..)

«Передавали тужливу симфонію Шуберта, яку передають у сумно-урочисті хвилини… серце розривається…». «Идут кровопролитные бои…» (3: 49).

Описуючи одне з наукових зібрань в Академії, мати зауважує, що атмосфера «наукової оази» діє на неї, як валеріана, «як добре зведення з фронту»… (3: 55).

«Тон її (передової «Правди». — М. К.) більш ніж серйозний і сумний. Вперше я чую прямо, що стоїть питання про життя Радянського Союзу. Я вражена […]. На допомогу Англії не можна розраховувати — вони самі незабаром визнають перевагу німців. Вони й змовляться між собою. А ми завжди були їм ненависні. Так, це «последний и решительный бой». Треба триматися один одного. «Наше дело правое, победа будет за нами». Як хочеться вірити в це! Як хочеться сонця, радости, дитячого сміху!» (3: 48). От вона, фразеологія «Правди», на сторінках інтимного щоденника. Промовистий феномен! Яке химерне плетиво! Який ідеологічно-психологічний «кентавр»!

Офіційна фразеологія, пересаджена в щоденник, інтимізована, не втрачає, ясна річ, своєї суті. Та для авторки щоденника це не фраза, не просто патріотичне кліше, все це переживається, екзистенційно освоюється.

«Невже це новий Тамерлан, володар світу?!» (3: 60). Мати вірить у те, що Сталінград не здадуть. Зошит № 3 (1942–1943) закінчується словами «Вірю в перемогу!»

Її тягне на малу батьківщину, але вона не відділяє своєї долі від долі всієї країни. Адже коли на фронті гірше, зникає надія на повернення…

З листа сестри Люції: «Все залежить від фронту: будуть удачі — поживемо ще, а ні — «на миру и смерть красна…» (3: 66).

Мати намагається «навіяти» дочці думку, «що наша допомога фронту полягає у нашій внутрішній організованості, підтягнутості» (3: 61).

Цілковито — як щось самозрозуміле — вона схвалює патріотичну спрямованість літератури як допомогу літератури фронтові. «…Цей героїчний напрям у літературі, звичайно, цілком природний сьогодні» (3: 90) — зауважує з приводу «Думи про Кравчиху» Смілянського. Про опубліковану у «Правді» п’єсу Корнійчука «Фронт» пише таке: «настільки сміливо описує вади головного командування, аж мовби її натхнено «свыше» (3: 70). Рильський і Тичина полетіли до Саратова на антифашистський мітинг. Обидва написали вірші на єврейську тему: «Рильський по-російському, дуже вишуканий („изящный“), а Тичина в особливому „біблійному“ стилі дуже сильну річ „Народ єврейський! Славний!“» (1942; 3: 69).

Зворушує її те, що відомий воєнний хірург Іщенко, з родиною якого ми спілкувалися в Уфі, дає солдатам на фронті читати твори Коцюбинського…

Десь одночасно з роботою над маминими щоденниками я читала «Щоденник» А. Любченка з його діаметрально протилежними поглядами на ті самі реалії. В Любченка — неприкрите презирство до тих, хто прагне виїхати з України перед загрозою окупації, вірніше, кого насильницьки вивозять, — він ні на хвилину не уявляє, що хтось може справді боятися лишитися під німцями. Тим часом у маминому щоденнику евакуація — це природний самозрозумілий жест. Ба й уся система оцінки та осмислення подій, ситуацій, людей, відрухові реакції, ідеологічне кредо — полярні.

Позиція Любченка чітка — неприйняття як більшовизму, так і фашизму, але й сподівання на можливість ситуативного використання німецької окупації в інтересах України. Якоюсь мірою він таки ідеалізує німців з огляду на твердість антибільшовицької позиції. Не розуміє антинімецьких настроїв наприкінці війни навіть на Заході, абсолютно все списує на «магію комуністичної ідеї».

«На селі зараз поширена сентенція щодо німців і більшовиків: дай Боже, щоб це минулося, а те не вернулося»; «німці її (війну. — М. К.) програють, але й більшовики не виграють, заваляться»[18].

Провідна, всеохопна, домінантна ідея — Україна, її доля, її ідентичність, її утвердження.

«Парадоксальне наше становище — людей, що стоять на грані, знають і той і цей бік, засуджують багато там, чимало й тут. Ми опиняємося між нещадними щелепами, нечутливо залізними щелепами подій невблаганних, невідступних… Розжують, знищать нас ці щелепи чи ні?

Україна! […] Моє — все! Що ж ти? Куди ти? з ким? Ти під ким?

Ні, не хочу! Не можу погодитись і не погоджусь ніколи. Не „під ким“, а над ким? Чи, принаймні, поряд з ким? Вже час…»[19].

Любченко має гранично чітку позицію, що зумовлює реакції, оцінки, діагнози й прогнози. Ясна річ, така позиція у маминих щоденниках не прозирає і не може проглядатися. «Україна» як щось осібне й самодостатнє — це не її рівень усвідомлення. Для неї Україна, хай і рідний дім, але значною мірою розчинена в радянському конгломераті, відтак і воєнна ситуація однозначна й усі акценти апріорі розставлено, і вона приєднується до них. Долі «своєї» України не відділяє від цього конгломерату. Та щирости, болю, громадянської заанґажованости, своєї іпостасі патріотизму — заперечити не можна. Вона існувала, така позиція, — зі своїми «за» і «проти», своїми міфами і святощами, своїми сподіваннями й розчаруваннями.

Мені судилося зустрічати й поважати таких людей — першим у цьому контексті згадую свого колегу з Інституту літератури Леоніда Коваленка. Людина кришталево чесна й чиста, він знав правду про радянську дійсність, про злочини комуністичної системи, про українську людину й українську культуру в лещатах тоталітаризму, та залишався вірним патріотичним святощам війни. Тож завжди намагаюся бути максимально толерантною в цьому питанні і не переучувати таких людей (звісно, йдеться не про динозаврів режиму) — адже крім великої об’єктивної правди історії є ще й суб’єктивне та ситуативне емоційне тло, пам’ять про молодість, родинні посвяти і втрати, своє гостро індивідуальне переживання конкретних подій і конкретних людей, непідвладні раціональній оцінці й однозначному присудові.

Щирість і офіціоз

Середина 20-х років. «Бестужевка» Катерина Бедризова разом зі своїм чоловіком Хомою Коцюбинським створює у Вінниці літературно-меморіальний музей Коцюбинського. Перші кроки самостійного життя на фаховій ниві, та ще й у царині української літератури й мови, яку щойно почала опановувати. Та ще й перед лицем нових жорстких ідеологічних постулатів і настанов, які також у процесі становлення, кон’юнктурно нестійкі, зазнають трансформацій, а подекуди й примхливих поворотів на 180°. Її поетичній інтровертивній натурі лячно перед цією незрозумілою ідеологічною стихією, в яку мусить зануритися у своїй конкретній реальній праці, тож дослухається до неї, іде їй назустріч.

«Треба попрацювати над собою в розумінні розширення комуністичних знань», «зануритися в марксизм і ленінізм» для «марксистського освітлення творчости Коцюбинського» (1932; 2: 22) — сприймає це як нагальну потребу, як передумову фахової реалізації. А вже набагато пізніше в Чернігові, після війни, навчаючись у вечірньому університеті марксизму-ленінізму, констатує: «Наука зміцнила мої політичні позиції, розширила обрії» (1954). У цьому безоглядному підкоренні, «усвідомленій необхідності», безперечно, є крім кон’юнктури елемент щирости, і то значний. Моя пам’ять засвідчує це: голу кон’юнктуру я органічно, шкірою відчувала вже в підлітковому віці. Та ніколи мати не могла побороти підсвідомого, а то й усвідомленого остраху перед офіціозом, перед комісіями, ревізіями тощо: «Я по-старому остерігаюся офіційних розмов, боюся справ, комісій і т. ін.» (2: 7), «Готуюся до „бою“ — в Секції просять зробити доповідь про роботу музею. Думаю, що будуть крити за відрив від мас… Але ж я сама…» (1938; 2: 31).

Критик Ф. Якубовський записує у книзі вражень музею (1932; 2: 11), що «музей став швидко на ленінський шлях». Це тішить матір: «не зовсім відстала». Він повідомляє в листі, що працює над темою «Горький і Коцюбинський», просить матеріалів.

Своєю першою музейною експозицією мати загалом задоволена, але нарікає, що відвідувачів мало: «Хоча б швидше влаштувати пересувну виставку і піти в маси» (1938; 2: 32). Був із Києва письменник Семен Скляренко, назвав музей «перлиною».

Загальна ідеологічна атмосфера не стимулювала розвитку самостійного аналітичного мислення, навпаки, паралізувала його. Ті дороговкази, проблеми й тематичні дослідницькі сюжети, що пропонувалися матері як науковому співробітникові музею Коцюбинського, були, ясна річ, кон’юнктурні; освячені авторитетом знаних титулованих науковців. Адже «свого» багатства знань — освоєних, осмислених — з історії України, української літератури, вона не мала, доводилось, особливо попервах, усе сприймати з чужих рук (доступу до справжніх незамулених джерел не було) — та ще й безоглядно підкоряючись «указуючому персту».

«Нещодавно опублікувала знайдений мною дуже цікавий уривок М. Мих. про націоналістичну пресу, про „квасний патріотизм“. Уже в Києві про нього довідалися, приїхали, писали і т. ін.» (1935; 2: 92).

У щоденнику матір описує процес підготовки експозиції:

Чернігів, 1935 р.: «Зі смаком займаюся. То перечитую керівні, основоположні статті Леніна - Сталіна, то осмислюю який-небудь відділ, зазирнувши в нові підручники…» (2: 95).

«Відкриття експозиції, — пише мати, — відбулося в теплій обстановці, в колі письменників і акторів, у присутності т. Маркітана (П. Маркітан — тодішній перший секретар Чернігівського обкому ВКП(б)У. — М. К.). Провів цілий вечір з нами, був дуже привітний. Режисер театру Воловик поділився своїми планами поставити в театрі «Фата Морґана». При цій нагоді матір було названо «чутливим, відданим працівником…» (зауважу від себе: якого десь рік тому було вигнано з Вінницького музею за некомпетентність та ідеологічну незрілість — мати називає це «вінницьким шквалом»… — М. К.) (2: 96).

Які теми пропонувала їй панівна, не нею виплекала літературознавча кон’юнктура? «Тему „Коцюбинський-атеїст“ зробила. Тепер готую популярний плакат. Читаю по діамату» (1933). Десь тоді ж опрацьовує тему «Шляхи української інтелігенції і Коцюбинський».

У сприйнятті Коцюбинського — особистому, «для себе» — домінують критерії справжньої художности, психологізму, чуття слова тощо, але «для людей», як музейний працівник, вона підвладна вульґарно-соціологічним штампам, які дедалі глибше проникають у весь аналітичний апарат, ведуть за собою думку. Тож вона знаходить дедалі більше підтверджень тому, що Коцюбинський «рідний нашій добі» «і за ідеологією, і за темами», свідчень справедливости теорії про «дві культури» в українській літературі. Їй бракує знань, фактажу з перших рук, і це в поєднанні з ідеологічною «навіяністю» роз’їдає сприймання. Багато хто з оточення Коцюбинського, зокрема і Грінченко, і Самійленко, і Єфремов тощо, видаються їй «дрібнотою», вона не сприймає жінок-письменниць: в альманасі «З потоку життя»: «все претензійне, і чуже нам копирсання в собі, „з жиру“» (1933; 2: 59). Пізніше, увійшовши глибше (хоч, звісно, й недостатньо) у стихію української літератури, так категорично мати вже не судила.

Підвладність канонам і штампам диктує їй наукові інтереси. Зокрема щиро зацікавилася сумнівним «відкриттям» Мазуркевича. Йдеться про зроблені Коцюбинським підкреслення у збірці творів Бєлінського, що начебто «підтверджували» здогади про витоки теоретичних настанов письменника: «це російська ревоцюційно-демократична думка». Картає себе за те, що була «сіра» й «сира», коли тримала в руках у Вінниці твори Бєлінського з бібліотеки Коцюбинського, але тих підкреслень не помітила. «Правда, татко твердить, що це не та книга, що була в нас» (1948; 5: 58). От такий «пікантний» сюжет у дусі доби! Ця щира наївність нещадно викриває ідеологічну кухню, до якої послідовно залучали матір, і в яку вона так і не вписалася остаточно…

Отже, «що має бути — мусить»… Чи можна тут говорити про подвійну мораль, про чин усупереч власним переконанням, про наступання «на горло власній пісні»? Зрештою, ті «власні переконання» й не виробилися природним способом, саму можливість їх появи задушено в зародку. Мати прийняла пропоноване як належне, намагаючись узгодити з ним свої уявлення про добро, засади порядности, моральні принципи. Отакий симбіоз, отакий морально-ідеологічний «кентавр». Вона щиро пишалася медаллю «За трудову доблесть», була членом виборчих комісій, депутатом міськради. Ставилася до своїх обов’язків з великою відповідальністю, в міру сил і здоров’я виконувала свою роботу, намагалася допомогти виборцям.

У річищі цієї ідеологічної рутини слід розглядати і вступ до партії обох — і батька, й матері — не як певний свідомий громадянський вибір, а таки як щоденну рутину, як гру за правилами, котрих не змінити.

«З 3-го лютого ц. р. татко член ВКП(б) (йому 77 років. — М. К.). Усі це зустріли із захватом, бо користи йому в цьому ніякої, з роботи його не зняли б і т. ін. Тичина, каже татко, захлинався від задоволення, довідавшись про це, і, як він уміє, як дитя, це виявляв. І Олександра Іванівна (Аплаксіна) схвалила, і всі» (1947; 5: 32).

Інформація для роздумів: очевидно, не секрет, що йдуть до партії «з користи», з корисливих міркувань — мати усвідомлює це, тому й педалює чистоту намірів… Чому так радів Тичина? Чи не відчував він цей акт як зміцнення своїх морально-політичних тилів?!..

Постійна залежність, якої аж ніби не відчуваєш, але яка визначає все. Треба вписатися в неї, підкоритися її вимогам. Для чого?

«Щоб розворушити публіку, що погрязла в усьому матеріальному, щоб знову порушити питання про впорядкування могили Коцюбинського, заснування школи ім. Коцюбинського і т. ін. — татко хоче потрапити до Кагановича, нашого нового 1-го секретаря ЦК КП(б). Для візиту до нього готуємо фотографічне видання «Фата Морґана» у пам’ять виступу Кагановича на X з’їзді КП(б)У» (1947; 5: 35) — Каганович згадав у доповіді Коцюбинського і, здається, навіть процитував «Ідуть дощі…».

У плані глобальної залежности від ідеологічної кон’юнктури, а відтак, від актуального начальства (у цьому зв’язку теплий спогад пов’язаний у мене з іменем і особою С. Бухала, який, обіймаючи керівні посади в царині музейної справи, незмінно допомагав батькові у всіх його починаннях) пригадується такий епізод 1956 р. — як ми дізналися про те, що знято табу з імені Юрія Коцюбинського.

…86-річний батько при смерті. Він довго й тяжко помирав від вогнищевої пневмонії — десь кілька місяців лежав практично відсутній на цьому світі, лише зрідка приходячи до тями. І от саме в цей час до музею завітала група офіційних осіб з «великої хати» (так називали, правда, уже десь пізніше, в 60-ті, ЦК партії) на чолі із секретарем пані Іващенко. Я лишилася біля хворого батька, а мати показувала їм музей. Повернувшись, вона якось дивно поглянула на мене і сказала: «Ти знаєш, про що мене запитали? — А чому у вас у музеї немає портрета Юрія Коцюбинського?!» Це було сказано таким тоном, мовби винні в цьому були працівники музею, нібито це було наслідком якихось їхніх підступів. Але ж у ті часи не можна було й вимовити цього одіозного імени, а в науковому виданні епістолярної спадщини письменника замість слів «Цілую Юрка» (хай він на той час був іще дитиною) ставили знак купюри […].

Підвладна міфам панівного ідеологічного довкілля, авторка щоденника все бере чи хоче брати за чисту монету. Той, так би мовити, щирий офіціоз проникає в кожну оцінку, зумовлює кожну реакцію, навіть, здається, спонтанну й незадану (адже — щоденник).

Той гіпноз офіціозу, прірва нерозуміння, наслідки ідеологічного зомбування особливо виразно прозирають у реакціях на самогубство Хвильового й Скрипника. Тут і симпатія, і відчуття величі постаті й трагедії втрати, і розгубленість. Та душить у собі відрухові симпатії і сумніви — над усім невблаганне «треба»:

«Останні дні з хвилюванням читаю про грубі помилки Скрипника, що відкрилися. Він виявився обплутаним буржуазно-націоналістичними елементами, які, користуючись іменем старого більшовика, проводили свою політику в історії, в національному питанні, в літературі, в лінгвістиці. І 7-го фінал жахливий: Скрипник покінчив із собою. День і ніч не можу забути про це, прийти до тями! Як він міг так помилятися!» (1933; 2: 40).

Що вже казати про матір, якщо навіть Ю. Шевельов у своїх спогадах зізнається у «трагічному нерозумінні того, що діялося з приїздом Постишева, самогубством у травні Хвильового і, в липні, Скрипника»[20].

Щиро переймається вона епопеєю челюскінців і папанінців, успіхами Марії Демченко, захоплюється спогадами Горького про Леніна, з’їздом письменників Таджикістану (1935), вдячна Постишеву за те, що «до нас повернули ялинки» (1935). Характеризуючи якогось партійного функціонера, з котрим стикалася по роботі, зауважує: «і розумний, і партієць, по-моєму, міцний» (1933). Художника В. Касіяна, що не раз приїздив до Чернігова як кандидат у депутати від Чернігівщини, сприймає як «прекрасний зразок народного обранця» (1947).

Перед лицем воєнної загрози тішить себе тим, що «проти Радянської країни не піде жоден робітник» (1932). Виставку народного господарства у повоєнному Чернігові сприймає як «гімн колгоспному ладові». Ось відгук на інформацію про те, що СРСР володіє атомною бомбою: «Якось відразу легше стало в міжнародній насиченій атмосфері. І головне: наш Союз не застосовуватиме цю зброю для агресії, а тільки для оборони. І ще приємне: народна армія Китаю звільняє країну майже повністю від Гоміндану» (1949; 5: 72).

По-дитячому захоплюється польотом Гагаріна. Про політ Ніколаєва і Поповича — «чергове радянське диво». І тут-таки (по-українському, до речі): «Хай скаженіють наші вороги і радіють всі люди доброї волі». Так би мовити, інтимізує штамп. Найсокровенніші бажання, найчистіші почуття об’єднуються з офіціозним гаслом, химерно прозирають крізь нього, розчиняються в ньому. Як на сьогоднішнє скептичне вухо, в цьому аж вчуваються нотки пародійности:

«Одне бажання: побачити М. остаточно зміцнілою на доброму життєвому шляху, музей — розширеним. І побачити це разом з татом (підкреслено матір’ю, адже батькові на той час було вже 84. — М. К.) в обстановці зростання благоустрою нашої країни і дружби з іншими країнами» (1954; 5: 98).

Ось перший запис у щоденнику за 1934 рік (після голодоморного 33-го):

«І найбільш радісне, з чим входжу до нового життя, це свідомість, що ми наближаємося до прекрасного, рівного для всіх життя (не в грубому матеріальному розумінні, звісно). Скільки волі, уміння, сил треба було, щоб перетворити ворогуюче голодне село в „заможних колгоспників“. Усе це здійснилося в 1–2 роки. І у всіх піднесення перед лицем успіхів, усі щиро включилися в будівництво соціалізму. Особливо приємний ентузіазм у середовищі письменників [77]. Тичина пише, що буде „як сталь“. Так, і він переродився, живе і співає все сміливіше. І в собі я помічаю великий психічний зсув до нового життя. Труднощі (особливо голод) заважали радісно йти назустріч цьому життю. Якщо його не буде, то багато тих, що вагаються, стануть щирими працівниками на новій ниві. Класової незгоди, а отже, ворожнечі й боротьби, також у нас не буде. Вчорашній ворог, висланий з рідних місць, так добре там влаштувався (??!! — М. К.), що він уже не ворог, а відданий співробітник. Про це кажуть усі. Читаю із захопленням промову Литвинова. Увесь світ, крім Японії і Німеччини, поведінка яких незрозуміла для мене, — з нами, простягають до нас руки. От з якими переможними настроями я починаю Новий Рік. Хочеться, як завжди, побажати собі більшої активности в роботі й більше систематичної планомірної праці.» (2; 60–61).

Яка химерна суміш одурманеної свідомости і наївної чистоти! Який міфологічний туман! Яке поєднання найчистіших поривань — і облуд. І це — в щоденнику, з його високою мірою незаданости й автентичности. Справді, як казав Шевченко, «серце болить, а розказувать треба…»

Хоч би що було, хай би які зміни погоди чекали надворі, мати намагається не допускати думок «упоперек» — хвороба задавнена і практично невиліковна… Запис від 17.10.1961: «Відкриває XXII з’їзд Хрущов. Яке піднесення! Адже це з’їзд, що утверджує програму побудови комуністичного суспільства! Вся країна на честь цієї епохальної події внесла плоди своїх трудів. А що ж я?». Воістину, щирий офіціоз, як у тому анекдоті — відхилятися від лінії партії тільки разом із цією лінією… Мамо, мамо, де здоровий скепсис, на який, здається, маєш право, виходячи вже з власного життєвого досвіду? Натомість наявна інерція стилю. Інерція сприймань і реакцій. Інтимітизація штампу:

«Не хочу хворіти. Маючи стільки прекрасних друзів, треба дожити до комунізму! Тільки б залишився мир у всьому світі!» (1961; 6: 23).

Вона дивиться на все мовби збоку, сприймає як «пізнану необхідність». Не допускає себе до якихось активних переживань (а може, просто не довіряє їх паперу?). «Цікаво (письмівка моя. — М. К.) відбувається чистка партії» — що за тим «цікаво»? Захисна реакція? Зомбованість?

«Пізнана (радше непізнана — М. К.) необхідність», але пізнавати, заглиблюватися — остерігається. Спрацьовує захисний рефлекс.

Навіть арешт брата Петра у Феодосії (через три місяці його випустили) й, очевидно, пов’язані з цим його хворобу і звільнення з роботи згадано якось імперсонально. Такі події, як наприклад, епопея челюскінців, переживаються набагато активніше, «особистіше»… Хіба що виселення з Криму після війни разом з татарами і родини моєї двоюрідної сестри Ольги за її вірменське походження глибоко діткнуло матір, але про це — згодом.

Післявоєнні репресії «єврейського призову» — т. зв. «боротьба з космополітизмом» — промайнули на сторінках щоденника згадкою про арешт Берти Корсунської, літературознавця, співробітниці Інституту літератури, з якою мати приятелювала, разом працюючи над виданням творів Коцюбинського, причому згадкою досить стриманою: «Корсунську арештовано, і тепер уся її робота лягла на мене». Знаю, що мати була вражена арештом нашого доброго знайомого поета Давида Гофштейна, переживала за його дружину, з якою була близька під час евакуації, але на сторінках щоденника про це ні слова.

Десь між записами 53–54 рр.: «Не стало нашого Сталіна».

У щоденнику немає якихось прямих висловлювань стосовно розвінчання культу Сталіна. Запис-констатація: «Рішеннями XXI з’їзду КПРС тіло Сталіна, як таке, що не гідне знаходитися в мавзолеї Леніна, винесено й поховано під кремлівською стіною» (1961).

Водночас не відчувається якоїсь глибини усвідомлення, немає категоричності, глибших уроків цього історичного волевиявлення. У зошиті № 6 за 1961 р. між аркушами вкладено листочок відривного календаря, присвячений дню народження Сталіна.

Мовби вона й розуміла розвінчання культу, і схвалювала, але в глибині душі десь жевріла іскринка жалю за втраченою міфологемою… я це завжди відчувала в підтексті наших розмов на цю тему.

Ще раз пошлюся на досвід Ю. Шевельова: «Я не розумів зв’язку явищ і тому не хотів до них втручатися (а може, якби зрозумів, ще далі відсахнувся б!)…»[21].

Мабуть, мав рацію Є. Маланюк, зауважуючи в листі до У. Самчука: «Сов’яд з цих людей буде виходити довгими роками.»[22].

У сприйманні літератури, осмисленні літературного життя у щоденнику, з одного боку, відчувається художній смак, тонке розуміння слова, а з другого — все та ж підвладність ідеологічним стереотипам і гаслам дня.

«Мені подобаються серйозні вимоги до літератури, життєвість пропаганди» (1933; 2: 25), її дратує «критиканство». Читаючи Марієтту Шагінян, мати занотовує в щоденнику, що її шлях «від гуртка Мережковського до активної участи в будівництві соціалізму» — «добрий шлях, без ломки, природно…» (2: 30).

Серед улюблених письменників — Ромен Роллан. Моє дитинство і юність нерозривно пов’язані з «Жаном Кристофом» — мені читали доступні дитині уривки з цього роману в оригіналі й у перекладі, згодом я сама читала й перечитувала його. Ролланів Кола Брюньйон і досі в моїй свідомості лишився як один з повнокровних, сповнених життєвої сили, вічних образів літературних. Добра, тонка, людяна проза… Та на це сприйняття невблаганно нашаровуються ідеологічні мотивації і штампи…

«Так дорого, що він з нами, цей світоч Миру. Максим Горький і Ромен Роллан — два голоси, до яких прислухається світ. І вони обидва говорять про одне, бо різними шляхами прийшли до цього одного — від свободи духу в розумінні індивідуалістичного відокремлення до колективізму, від гуманізму до комунізму, соціалізму» (1935; 2: 87).

Залежність від ідеологічної кон’юнктури проявляється в усьому.

Матері подобається «російський поет Пастернак» — «І тільки я почала зацікавлюватися Пастернаком — є сьогодні критика на нього» (1933).

А ось відгомони пізніших ідеологічних кампаній в літературі: «на літературному фронті знову неспокійно» — критика теорії про безкласовість українського суспільства, звинувачення в націоналізмі, недооцінка впливів російської культури… І в Росії — критика Зощенка й Ахматової, «як чужих совєтській ідеології». Висновок: «Ось і треба показати чітку революційно-демократичну лінію Коцюбинського…».

«На літературному фронті боротьба в даний момент проти схиляння перед Заходом. Це політика розпалювання війни проти нас Америкою. Були жахливі дні. Промова Вишинського викрила паліїв» (1947; 5: 46).

Цю свою підвладність панівній ідеології авторка щоденників виправдовує тим, що «живе в дусі нашої повноцінної країни» (1934).

Душить у собі сумніви. Так, пізніше, коли дочка вже стала студенткою університету, констатує як незаперечний факт, що їй не дадуть іменної стипендії, хоч і вчиться вона блискуче. І не нарікає: «це одержать ті, хто ближче до адміністрації… і походить з робітників і селян» (1949). Як у пізнього, упокореного Тичини: «що має бути — мусить»…

Суперечливий, складний і болісний «пейзаж душі», що потребує не банального осуду, а розуміння, аналізу-діагнозу. Точні формули такого аналізу-діагнозу цього суспільно-психічного феномену, цієї сили пропагандистського навіювання, що перегукуються з моїми сприйманнями й оцінками, знаходжу у «Пастці» Івана Дзюби:

«Вміння переконувати своєю спрощеною, а тому нібито оголено-бездоганною логікою», «взаємостимулювання терору й ентузіазму», «талановита режисура зовнішньої небезпеки і загрози внутрішньої», «істину створюють 62 400 повторень», потужний «коефіцієнт викривлення»[23]…

Однак на тлі того щирого офіціозу не можна не помітити окремі прориви у спонтанне, незалежне від ідеологічного зомбування, розуміння речей, власні, нічим не навіяні оцінки, нотки справжнього усвідомлення стану справ і виокремлення реальних цінностей. Вони часто лише накреслені, невиразні — і тут же придушуються тим невблаганним «треба», але вони є, прориваються крізь стереотип і тим цінніші й зворушливіші.

Вражена самогубством Хвильового, мати пише: «Він крупна фігура, мятежна […]. Смерть підкреслює величину… Хвильовий став особливо дорогий. Перечитую, захоплююся…» (1933; 2: 37).

А от критичні нотки навіть щодо обожнюваного нею Тичини: «Сьогодні — сюрприз: у „Літературній газеті“ уривки з поеми Тичини і про буржуя, і про Бога [нрзб.] — не личить йому це „переключення“. А може, щире і напевно, щире…» (3; 24). Це — 1933 рік.

У післявоєнному зошиті: переживає критику спогадів Паустовського «Далекие годы» («як захотілося йому написати!»). Усвідомлює, що «книгу лаяли […] за теплоту у зображенні людей, чужих совєтській епосі» (1948; 5: 52).

У запису за 1946 р. згадує проф. Іванова з Дніпропетровська, що працював у музеї над темою «Коцюбинський і західні письменники кінця XX ст.» Констатує таке: «але тепер інтерес до Заходу засуджено»… Без коментарів… І тут-таки зауважує щодо дисертації Іванова: «Імпресіонізм на послугах у письменників-демократів, але все ж це імпресіонізм» (5: 15). Твердження, достатньо революційне як на сорокові роки!

Отже, на тлі зомбування свідомости — спалахи прозріння і внутрішнього, хай несміливого, спротиву. До того ж, маємо химерне плетиво: з одного боку, цілком очевидна, особливо з відстані часу, невідповідність зовнішньої офіціозної фразеології її цілком полярній, подекуди аж нелюдській суті, з другого — прагнення, внутрішня готовність сприйняти цю фразеологію за чисту монету, брати слово в його буквальному розумінні, не співвідносити з реальністю, не роздираючи оболонки очевидного.

Хоч як парадоксально це звучить, але у підґрунті всього цього ідеалізм як основа світогляду, порядність як життєвий критерій. Можу засвідчити це як очевидець і, зрештою, як об’єкт виховання. Незамулені ідеали добра і справедливости — мати хоче їх бачити і бачить наперекір усьому. Запевняє себе — ось вони. Як тонко зауважив І. Дзюба все в тій-таки «Пастці», це «людські чесноти, зведені до потреб режиму…».

Це особливо виразно виявляється в реакціях і почуттях, пов’язаних з війною, сприйманням її гасел та її наслідків…

Дев’ятого травня 1945 р.: «Яке щастя й радість („ликование“) для всього світу живих». Найтепліші почуття до союзників, передусім до Рузвельта. Боляче переживає його смерть. Цитує: «Свобода слова, свобода релігії, свобода від злиднів і свобода від страху». Золоті слова! А того, що в навколишній реальності вони перетворюються на свою протилежність — трагічно не помічає, не бажає помічати.

«Хочеться (письмівка моя. — М. К.) всім нутром спокою, миру, радости і бачити мирний мудрий труд з відновлення зруйнованого, без марнослов’я і надмірностей» (1945; 5: 5). Вітає конференцію в Сан-Франціско й утворення ООН: «Статут ООН може стати основою миру, якщо всі держави так само, як наш Союз, по-справжньому прагнутимуть миру». «Хочеться вірити, що 25 червня 1945 у Сан-Франціско закладено ті начала, про які мріяли кращі люди…» (5: 9).

Справді, як писав І. Багряний у листі до Єжи Гедройца, «тяжко продертися крізь товсту броню, якою огороджені затаєні глибини душі підсовєтських людей». Він був певен, що «большевики калічили людей, а не скалічили остаточно, зливали народ і партію, але не злили і не зіллють…»[24].

Мене сьогоднішню і «всезнаючу» вражає глибина маминого нерозуміння того, що коїлося навкруги, та «дифузність свідомости», те сприймання т. зв. «труднощів» як поодиноких випадкових або як наслідку «диверсій», «ворожого оточення» тощо.

Проте була вона в цьому не самотня.

Ю. Шевельов згадував: «Поставити процес (СВУ. — М. К.) у ширший контекст радянської політики я не міг […]. Це була ще одна незрозуміла ланка в ланцюгу незрозумілих політичних заходів, які для мене стали на місце вже по війні і поза межами СРСР»[25].

Вчитуючись у щоденник, я намагалася спеціально простежити, в який спосіб відображено в ньому такі глобальні історичні трагедії, як голодомор 1933-го. Звісно, не шукала докладних картин, бо знала, що нашої родини безпосередньо голод не торкнувся.

А втім…

Побіжна згадка в записах за 1932 р.: «перший в житті Великдень без паски». «Дуже гостро стоїть питання про харчування»: навіть дитину важко прогодувати, всі знайомі бідують, харчі доводиться «добувати» (1933). Водночас повне нерозуміння масштабів і причин того, що діється навкруги, — і готовність приєднатися до офіційного тлумачення причин: «Гнітить іще і голод навколо, що стався внаслідок перегинів на хлібозаготівлі». Судячи зі щоденників, із продуктами було сутужно, але голоду родина не зазнала: влада якось «підгодовувала» працівників державних установ, та ще й родичів визнаного класика. Був пайок, була якась допомога: «Слава Богу, з хлібом владналось», «партком уважний до татка». — «А навколо маса нужденних і голодних»…

Десь пізніше, згадуючи «розруху» 1934, коли їх з батьком звільнили з роботи і довелося перебиратися до Чернігова, мати зазначила, що в цей час «із горища пропала більшість щоденників». Можливо, там можна було б знайти більше значущих деталей, можливо, щоденники «пропали» свідомо… Та й далі збереглися щоденникові зошити не за всі роки; зокрема прогалина 1936–1939 роки. Прикра прогалина чи випадкова? Знаючи, що це за роки, можу припустити, що щоденники або знищено, або мати їх не вела — обидві версії можна пояснити обставинами. Далі є згадка про те, що записувала щось у «Мілоччин зошит», але що то за зошит і де він, не знаю.

Те, що називалося «труднощами», бурі, які налітали, репресивні пароксизми — все це сприймалося як грім з ясного неба, як щось незрозуміле, випадкове, як парад абсурдів (так воно, зрештою, і було на тверезий глузд). Враження повної неочікуваности, незрозумілости, незахищености перед фатальною неминучістю. Дезорієнтованість у лігві Мінотавра…

Такою незбагненною вселенською несправедливістю постає в маминому щоденнику болісна епопея «вигнання» моїх батьків з Вінницького музею 1934 р.

Мати отримала урок «реальної політики»: їх з батьком несподівано було відлучено від музею, створеного їхньою любов’ю та їхніми зусиллями. То справді було як грім з ясного неба (принаймні мати, далека від політичних двірцевих інтриг, сприйняла це саме так). Збагнути це відлучення було важко, а то й неможливо. І звісно, вона аж ніяк не ставила його в один ряд із трагічною репресивною вакханалією, яка набирала обертів на початку 30-х років і породжувала фатальне знелюднення. А може, то тепер, з висоти літ і досвіду, все вибудовується хоч в якийсь більш-менш стрункий ряд? Тоді зблизька це сприймалося як такий собі сатанинський акт, сплеск дикої несправедливости, театр абсурду.

Адже всі захоплювалися музеєм, називали його садибу «раєм», «перлиною». Всі комісії схвально оцінювали роботу батьків, щойно на початку 1934 музей відвідав заступник В. Затонського і лишився задоволений. У Харкові батько мав зустрічі з Хвилею, Петровським — ніщо не віщувало грози, навпаки. І раптом 20 липня прийшов наказ Затонського про зняття з роботи К. Коцюбинської, завідувача наукової експозиції: «не зуміла організувати наукове і політичне керівництво Музеєм і широкої громадськості навколо пам’яти Коцюбинського».

«Обох вразило мовби громом, — читаємо в щоденнику. — Я знаю свої слабкі сторони […], але для чого шельмувати? Адже викреслити пророблене не можна» (2: 67).

Приїхав новопризначений директор — син Коцюбинського Роман із сім’єю. У щоденнику, цілком очевидно, домінує неприязнь, нотки сарказму: «як мало схожий син на батька!», приїхав на все готове, хто відмовиться від такого «санаторію»? Мати утверджується в думці, що «треба поборотися», адже коли X. М. «з купи сміття зробив справді культурний куточок, тоді знайшлися охочі тут працювати, та ще й обплювати зроблене… Невже так і немає правди?» (2: 67).

«Що пережили ми, не піддається описові. Скільки принижень, знущань, страхів!.. Нічого подібного я не знала» (2: 68).

«Новий директор у газеті публічно нас „замазав“, пристебнув до нас націоналізм. Ми і націоналізм! Дико, абсурдно! Звідки він у нас? Швидше, природніше російський шовінізм у нас шукати… Так, усі знають, що це не так, але треба створити декорацію для того, що відбулося» (2: 68). До речі, подібні звинувачення вже намічалися наприкінці 20-х, за часів сумнозвісного процесу СВУ (один із звинувачених, Валентин Отомановський, стояв біля джерел створення музею у 1927 р., був Відповідальним секретарем Комісії для увічнення пам’яти М. Коцюбинського при Вінницькому Окрвиконкомі). Тоді такі звинувачення не дуже педалювалися, вони звучали аж анекдотично; справді-бо «українська націоналістка» Катерина Коцюбинська, вірменка з походження, людина російської культури за освітою, щойно з азів вивчила українську мову…

Були наміри виселити родину колишнього директора з дворічною дитиною у сторожку, це не вийшло, тож довелося тулитися в одній кімнатці. Батько поїхав правди шукати, «один партієць радить написати Сталіну», та, наскільки знаю, до цього не дійшло. У вересні з’ясувалося, що батька переводять до Чернігова засновувати там аналогічний музей у безгоспному занедбаному будинку Коцюбинського. Звичайно, марно шукати тут хоч якоїсь логіки: тих, хто «не зумів організувати» роботу в одному музеї, посилати для створення іншого, аналогічного!!

Довелося пережити прикру трансформацію близьких, здавалося б, людей, які відчужилися, дбаючи за свою вигоду і займаючи позицію в тилу сильнішої на сьогодні армії («невтішна категорія „друзів“»). Що ж, вважає мати, треба винести з цього урок: не розкриватися перед людьми до кінця.

На вересень цього ж 1934 року припали пам’ятні дні Коцюбинського (народився 17 вересня). У зв’язку з цим до Вінниці приїхала група письменників. Мати насторожена, зболена — чи відвідає її Тичина, чи зважиться піти проти течії? Таки відвідав, зайшов до її кімнати (батька не було — готує «плацдарм у Чернігові»), сидів досить довго, попри те, що із сусідньої кімнати, де бенкетували, його увесь час кликали.

«Та приїзд його мені дав багато, зустріч із ним у такі чорні для нас дні підтримує. Було неймовірно боляче слухати, як за дверима „цькували“ його і знущалися після випивки товариші по перу: Микитенко»… (далі обірвано. — М. К.) (2: 77).

Травма, заподіяна цим «вигнанням з раю», «вінницьким штормом», довго давалася взнаки вже навіть на новому місці, в Чернігові, де з таким самим високим сумлінням і відчуттям обов’язку батьки взялися за створення на руйновищі нової культурної оази. Проте «сили і віру у справу підірвано», «крила «підрізано» (2: 79).

Слід зауважити, що й новий директор Вінницького музею недовго тішився своєю посадою і тим райським куточком. Якісь рік-два відділяли ці події від того, коли нещадна репресивна машина проковтнула і зжерла обох синів Коцюбинського.

Ось іще один промовистий сюжет — ще одне свідчення того, як ідеологічні катаклізми вторгаються в життя, як гримаси тоталітаризму спотворюють буття родини. І який рівень усвідомлення цього. На сторінках щоденників повоєнного періоду відображено долю депортованої з Криму за 24 години разом із кримськотатарським населенням материної племінниці Ольги Бедризової, дочки її брата Сократа з Феодосії, вірменина, і Фриди, німкені за національністю. Дійсність брутально вривається в дещо ідилічний мамин духовний світ: родинне тепло, розкішний садок, цікаві люди, література, музика…

Репресивна машина затягла у свої жорна не лише татар, а й вірмен (тим паче обтяжених іще німецькою складовою). Ольгу з двома маленькими синами було вивезено до Свердловської області до м. Асбеста. Мати дуже болісно сприймала це лихо, хоча й тут відчувається розгубленість, повне нерозуміння; елементи критицизму, якщо й з’являються, мають такий собі загальнолюдський фаталістичний характер, а нарікання на лиху долю не спрямовані проти режиму: «Хоча б швидше звільнити її від цього полону» (5: 21), «бідні мученики», «щохвилини пронизує свідомість безвихідної біди», «незручно за свою ситість відносну» (5: 43), «Олечка гине, а я тільки підтримую її агонію» (5: 51). Регулярно, щомісяця зі своєї більш ніж скромної платні висилала невелику суму племінниці. Обов’язковий ритуал: після одержання платні — негайно на пошту… (до речі, Ішхан, чоловік Ольги і батько її дітей, офіцер Радянської армії і герой війни, попервах не озивався до родини з ідеологічних міркувань).

Десь у 70-і роки на порозі моєї київської оселі раптом виріс незнайомий молодик виразно вірменської зовнішности. Виявилося, що то мій племінник Едик, син Ольги, якої на той час уже не було серед живих. Будучи проїздом у Києві, зайшов «познайомитися з дочкою тьоті Каті, яка врятувала нас від голодної смерти».

1948 р. — «Перший проблиск радости за Олю: вони їдять хліба досхочу, мають і інші продукти (грошова реформа, зниження цін, відміна карточок продуктових всюди дещо поліпшили життя). Ішхан послав гроші після мовчання. Одержала мою посилку з валянцями, отже, вже не мерзнуть. Під новий рік зварили узвар і солодку кашу. І тепло їм було — дрова є. „Тепер, — пише вона, — коли ми ситі, болію за своє безправ’я“. Та, можливо, і це мине. Читаю, що вірмени з різних країв повертають до СРСР, можливо, і батьки Ішхана повернулися (з Туреччини. — М. К.) або повернуться і зможуть поклопотатися про неї. Хоча б, хоча б!» (5: 52).

Мамині щоденники — щире й болісне свідчення життя, утвердження і спроб самоаналізу людини «в полоні»… На її волевиявлення апріорі накладаються певні обмеження, що диктують напрям думання, коригують особисте кредо. Ідеологічний «полон» перетравлює «особисте», реальне переконання, підминає його під себе, підверстує до загального гасла, постулату, штампу. Однак за всім тим таки проглядається те первинне «переконання», кредо, хай і спотворене, здискредитоване офіціозом.

У своїх статтях про Б. Чичибабіна, названій «Свобода і неволя Б. Чичибабіна», І. Дзюба замислюється над істинною природою цього поета, над тим, чи притаманні йому революційний романтизм, ідеї соціальної справедливости були, справді, суто «паровозною» надбудовою, даниною гаслам дня, чи не спрощуємо ми світ поета, створюючи з сьогоднішніх позицій дещо модернізований, очищений від «компромату» його образ?! Адже якщо його кредо і перекликається в чомусь із гаслами доби, і здешевлене на догоду цим гаслам, то чи перестає воно бути його кредо, хай і висловленим специфічною для того часу мовою…

Мірча Еліаде, аналізуючи міфологічну структуру комунізму, зазначає, що Марксова теорія «запозичує» і розвиває один з великих есхатологічних міфів азіатсько-середземноморського світу, а саме визвольну роль праведника («обраного», «помазаного», «провісника», в наші дні — пролетаріату), страждання якого мають змінити онтологічний статус світу[26]. Практика реального соціалізму зіпсувала й надовго здискредитувала цей глибокий архетипний ідеал, але його відгомони завжди жили (та й живуть) у різних соціальних, історичних, національних іпостасях, проявах індивідуальної свідомости.

Засвідчені в маминих щоденниках самонавіювання і трагічне нерозуміння, острах і захоплення, віра, радше бажання віри, покірність ентузіазмові натовпу — зі сплесками сумніву — все це складна гама, дивний, але історично зумовлений симбіоз. Ще один «феномен доби».

І. Дзюба пише: «Те і те було, але воно не було розподілене: отут, по праву руку, — офіційне життя, а по ліву — не офіційне. Все складно перепліталося. І то одне брало гору, то друге, якась складна виходила гармонія чи дисгармонія»[27].

В сучасній українській мемуаристиці цю «дифузну» свідомість, цю тотальну ірраціональну підвладність міфам переконливо і чесно показує на власному прикладі Анатолій Дімаров у своїх спогадах «Прожити й розповісти» (К., 1997–1998): «І що найнезбагненніше для мене, нинішнього, — тогочасний Толя Дімаров», який вірив «у солоду казочку про доброго батечка, що сидить у Кремлі… Казочку, що її не втомлювалися повторювати вчителі. Феномен, що його навряд чи спроможні розглядати найвидатніші психологи світу»[28].

І трагічне незнання: «Я не знав… я багато чого тоді не знав. Тому я вірю тепер тим німцям, які твердять, що не чули й не відали про Освєнцим та Майданек»[29].

І засліплення вірою — М. Слабошпицький у своїй післямові до спогадів А. Дімарова покликається на слова Алена Дека: «Історія тчеться не із самих фактів, а й із віри поколінь. І є багато випадків, коли віра важить більше, ніж факти»[30].

І «сплутаність» думання, шори, що перешкоджали нормальному плинові думки, коригували і спрямовували бачення: «що найстрашніше, я тогочасний просто не зміг би (письмівка моя. — М. К.) написати той нарис по-іншому»[31].

Надзвичайно влучні спостереження щодо цього знаходимо в англійського письменника й філософа, автора антитоталітаристського роману «Сліпуча пітьма» Артура Кестлера. Замолоду захопившись ідеями комунізму, він згодом розчарувався у своїх ілюзіях і перейшов на позиції антибільшовизму. 1932–1933 рр. він працював у Харкові і мав змогу зблизька пригледітися до реальних «досягнень соціалізму». Розділ його автобіографії про життя в Харкові має назву «Сортувальна машина».

«Жорстокий тиск реальности на ілюзію, — пише він, — я зустрів, як личить віруючому, — так, дещо мене бентежило, дивувало, але амортизатори, здобуті завдяки партійній виучці, відразу включилися й пом’якшували шок… „Внутрішній цензор“ набагато надійніший від усіх призначених згори наглядачів…

Я навчився автоматично зараховувати все, що мене обурювало, до „спадщини клятого минулого“, а все добре іменувати насінням „світлого майбутнього“. Ввімкнувши у своєму мозкові цей автоматичний сортувальний пристрій, європеєць іще міг, живучи в Росії 1932 р., залишатися комуністом»[32].

Дію такої «сортувальної машини» яскраво ілюструють сторінки маминих щоденників.

Перелити себе в дитину

Мамині щоденники — зворушливий документ материнської посвяти, готовности перелити себе в дитину. І дитину пізню, вимріяну. Вкласти в неї усе найдорожче, що має, свій духовний світ, свою систему цінностей. Здійснювати цю виховну програму вона почала ще коли дитина була в утробі. Навесні 1931 р., вагітна, їздила по музеях Москви й Ленінграда набиратися досвіду музейної справи:

«Розмови і мрії всі навколо очікуваного „сина“… Уже минуло шість місяців, але почуваю себе ще легко. Літаючи у Москві й Ленінграді по музеях, усе плекала думку, що моє майбутнє створіння всі ці враження, все, що є прекрасного, починаючи з кремлівських веж і кінчаючи оригіналом „Листа Татьяни“, одержить від мене з плоттю і кров’ю»; «Скільки пережито біля листів від Толстого в його домі в Хамовниках! А бібліотека Пушкіна! А його робоча конторка — я цілувала і плакала» (1: 19–20).

Домовлено було, що хрещеним батьком (звісно, умовним) дитини стане Тичина. Мати зворушена телеграмою, якою він привітав доньку з народженням: «в душі ношу…». Співає колискові на слова з Тичининих «Пастелей», адаптуючи їх до ситуації. Грає для немовляти на фортепіано «Арабески» Шумана, «щоб вона була музикальною». Задумала написати для дочки свою біографію (підкріплює цей свій намір цитатою з біографії Бенвенуто Челліні про потребу залишити свій життєпис).

Відрадні спостереження: дитина любить, коли їй читають, тягнеться до фортепіано, а в музеї пізнає портрет Коцюбинського. Записує кожне слово з дитячого лексикону, занотовує кожну реакцію. Навчившись ходити, дитина заходить до музею (попервах ми жили в меморіальному будинку) і слухає екскурсію, не заважаючи. Дуже любить книги, годинами гортає і розглядає малюнки. Одна з улюблених книжок збереглася досі: старовинне щедро ілюстроване видання творів Пушкіна в одному грубезному томі. З часом починає розрізняти зображених на фото «поганих дядь» (Дантес, Бенкендорф) і «хороших» (Гоголь, Жуковський)… Перші «філософські» запитання: «курка сама не буває — хто її зробив?», «чому в людей змінюються обличчя?». Любить веселих людей. «Дочка — яскрава, здорова, цікава істота», — констатує з радістю.

«О донечко! Як хочеться передати тобі все те, що я знаю і почуваю, і найкраще дати тобі з того, що є в мені. Чи встигну, чи зумію? Чи знатимеш ти, доню, що мама твоя плакала над листом Татьяни ще так недавно, що жила усією істотою і в новому житті… Чи відчуватимеш, доню єдина, всю мою любов до тебе? […] Сьогодні за обідом я сказала (по радіо передавали уривки з „Євгенія Онєгіна“ — опери — я співала все знайоме, улюблене): „діти повинні здійснити ті плани і мрії, що їх батьки не змогли здійснити. Ти, Мілочко, маєш бути поетесою або артисткою“.

Та що ти розумієш, мій пупсе червонощокий?… адже ти ще пташеня, струмочок прозорий, сонечко, яблучко наливне, квіточка духмяна! Ось як я тебе називаю! Ти будеш трохи пам’ятати свою колиску — Вінницю, наш музей, який ми з татком твоїм, так плекаючи, люблячи цей куточок, побудували… Якщо доведеться, і тут (писано вже в Чернігові. — М. К.) створимо, хоча й важче — сили і віру у справу підірвано. Як ніколи раніше, сумлінно підготувала план організації Музею, написала. Татко жадає роботи, розмаху, та крила підрізано. Обидва тільки оживаємо, дивлячись на тебе, пузир ти наш перламутровий!» (1935; 2: 79).

Без коментарів. Мабуть, не треба пояснювати, як читається на схилі віку таке материнське послання. Як відлунює в душі той голос з далекого дитинства…

Інтенсивне духовно-естетичне виховання дитини особливо промовисто засвідчено на сторінках щоденника часів війни й евакуації. Попри важкі часи, значні матеріальні труднощі, пригнічений настрій і гостру ностальгію, батьки намагалися дати дочці максимум можливого, створити по змозі атмосферу духовної наповнености, розвивати інтелект і чуття прекрасного. Всюди — в гості до друзів, на літературні вечори, в концерти — брали її з собою. А мистецьке й літературне життя в Уфі, де зібралися на той час найкращі культурні сили України, як я вже згадувала, було інтенсивним і доволі різноманітним.

Вдома обговорювали все почуте і побачене. Батько подарував дочці зошит (тоді неабиякий дефіцит!) для запису вражень.

За тим, щоб зошит не «гуляв», стежили. Мати ділилася з дочкою всіма своїми переживаннями — і знаходила розуміння. Керувала її лектурою, рекомендувала, обговорювала з нею прочитане, культивувала переказ прочитаного. То була вся дитяча класика — і не тільки дитяча. Пам’ятаю, що однією з моїх улюблених книжок тоді була адаптована для дітей версія «Гаргантюа і Пантагрюеля» Рабле з ілюстраціями Гюстава Доре. Залюбки читали ми з мамою «Дитячі роки Багрова внука» Аксакова, усвідомлюючи, що писалося це про місця, розташовані десь неподалік Уфи (одного разу навіть поталанило побувати в тій чарівній околиці). Мати багато читала вголос — Гоголя, Толстого. «Вечори на хуторі поблизу Диканьки» читалися в першу, холодну й напівголодну, зиму нашого перебування в Уфі, причому — чітко пам’ятаю це — при каганці…

«У дочці своїй я вже маю таку чутливу подругу. Вона також уся живе в літературі, поезії, а останнім часом і в музиці. Мила Віра Вікторівна нам цей інтерес розцвітила» (1942; 3: 32). Віра Вікторівна Розенштейн — вчителька музики, дружина відомого диригента Київської опери: «Як багато у нас із нею спільного: в неї також є екзальтація, байдужість до практичних моментів життя і разом з тим якась організованість. Вона до мозку кісток культурна» (3: 44). Намагалася знайти для дочки найкращих учителів. Перед Вірою Вікторівною були ще вчительки музики — спочатку Виноградова, дружина піаніста Вайнтрауба, а після неї Юдиф Яківна Маршак (сестра відомого поета й перекладача). Обговорювали разом репертуар, навіть методику навчання. Головне «стратегічне» завдання — не претендуючи на обов’язковий професіоналізм, виховати любов до музики. І це — вдалося. У щоденнику читаємо, як після дуже складної і небезпечної операції на очі (трахома) дочка просила матір годинами грати на фортепіано, а як тільки почала одужувати, грала сама: «Так, чи буде вона піаністкою, не знаю, що любитиме і відчуватиме музику — це вже видно» (3: 43). Записує влучний вислів дочки з приводу якогось прослуханого музичного твору: «Щось тій музиці бракує, мовби рими…»

Досягнення й «таланти» дочки щедро демонструвалися перед друзями, щирими й доброзичливими. Мати залучала їх до процесу виховання, радилася з ними. У зустрічах земляків, які досить часто відбувалися в убогій кімнатчині, відділеній перегородкою від помешкання господині («на печену картоплю» заходили Рильський, Яновський, Сергій Іванович Маслов, часто бували Тичина з дружиною) дочка брала повноправну участь. Як видно з материнських нотаток, її «репертуар» був досить різноманітний: нові вірші Тичини й Рильського, вірші Беранже французькою мовою, «Лісовий цар» Ґете — німецькою, рондо з 15-ї сонати Моцарта, вальс Ґріґа. Рильському дуже сподобалося у моєму виконанні щойно опубліковане його «Слово про рідну матір», і він схвалив мамине виховання…

Мати переймається успіхами дочки у школі, тішиться тим, що «учиться вона зі смаком».

Підтримує літературні спроби («дівчинка вона самобутня з великим літературним чуттям» (5: 31), але не перехвалює, а намагається аналізувати, відзначає, що пише вона «під перехресним впливом Тичини і Коцюбинського», «a la „Intermezzo“». Переконана, що доччина любов до літератури і потяг до літературної творчости «від Коцюбинської крови». На могилі Коцюбинського в Чернігові молиться, щоб вона продовжувала справу дядька…

Цінує в дочці «такт в усьому і з усіма». Описує конфліктний епізод у школі, задоволена тим, як своєю об’єктивністю і правдивістю донька допомогла розв’язати конфлікт класу з учителькою. Тішить її «серйозне ставлення до книг і до людей, доброта, відраза до бруду, штучности, обману» (5: 28). З гордістю розповідає, як дочка-шестикласниця розпорядилася своєю літературною премією від міністерства освіти у конкурсі на кращий учнівський твір («оповідання «Тополя» і етюд «Вечер на Белой» — ще уфімські враження): 200 крб. дала матері для своєї двоюрідної сестри Олі, висланої з Криму до Сибіру, а 100 крб. заплатила за право навчатися у старших класах своєї однокласниці й подруги Лялі Міліци (таємно від неї).

Не дуже схвалює дружбу між М. та дочкою голови облвиконкому: «я не дуже люблю таку дружбу з не рівними за матеріальним станом людьми — в них булочки, пироги, по три плаття на тиждень шиється, а я так хочу до від’їзду зшити щось їй і собі і ніяк не зведу кінці з кінцями. І прикро за зневажені ідеї рівности: одні барствують, а сліпа вчителька їхніх дітей ходить у лахмітті й голодує». М. все це помічає і навіть, як сама зізналась матері, заздрить подрузі: «І гірко-гірко плакала, картаючи себе за ганебне почуття і страждаючи за своє „неблагообразие“. Проаналізували це все разом і дійшли висновку: те, що таке почуття зародилося, — це природно, але не треба віддавати йому себе цілком, треба стати вище. Треба відчути свою культурну духовну перевагу. А це факт. Зовнішнє ще прийде почасти з віком, а якщо й буде в чомусь не так, як хотілося б, то це не щось таке варте страждання» (1947; 5: 41–42).

Мріє повезти дочку до міста своєї юности — Петербурга, а також «до Європи», маючи на увазі Львів.

«Вікно в Європу» ми прорубали 1947 р. — У Львові жила материна сестра Люція з дочкою Марією Матвійчук та її родиною. Як я вже згадувала, ця поїздка дуже багато дала мені. Справді, я сприймала Львів як Європу, але, що суттєво, Європу українську. Ми з матір’ю відвідали «сметанку» львівської мистецької інтелігенції — були в художниць Олени Кульчицької, яка неповторно проілюструвала «Тіні забутих предків» Коцюбинського, у Ярослави Музики, хрещеної матері мого племінника Ярослава (ще до того, як її арештували у справі Галана), виходили по всіх музеях і по архівах, шукаючи матеріалів, пов’язаних з Коцюбинським. Ніколи не забуду, як ми з матір’ю шукали сліди В. Луканя, етнографа й архівіста, який листувався з нашим музеєм і після 1939 р. надіслав багато цінних матеріалів.

Виявилося, що він був ченцем. Нам з матір’ю вдалося навіть якимось чином «проникнути» до монастиря отців василіян, і нам показали його келію, всю заставлену стелажами з книгами, а в кутку — вузеньке залізне ліжко й письмовий стіл. Десь за місяць до нашого візиту о. Василь Лукань загинув, потрапивши під трамвай…

Наступного, 1948-го, року ми їздили з матір’ю до Ленінграда. Вона водила мене по всіх «святих місцях» своєї юности. Васильєвський острів, Ермітаж і Російський музей, Зимова канавка, остання квартира Пушкіна і місце дуелі на Чорній річці, Царське Село і Павловськ, Петербург Некрасова й Достоєвського, прогулянки білими ночами (це було у травні — червні) примарною містерією міста, коли «одна заря сменить другую спешит, дав ночи полчаса»… Такий поетичний, побачений очима юної матері Петербург лишився у моїй свідомості на все життя, якийсь «автономний», не підвладний пізнішим втручанням літературних і нелітературних вражень. Пам’ятаю, десь у 60-х я мала розмову з Євгеном Сверстюком, який щойно тоді побував у Ленінграді — і побачив його очима Шевченкового «Сну» — казенним, «аракчеєвським», бездушно офіціозним, під егідою «Первого» і «Второй»… «Мого» Петербурга він не побачив, наші сприйняття якось не накладалися одне на одне і навзаєм відштовхнулися. Під час пізніших відвідин я вже дивилася на місто тверезішим, дорослішим, об’єктивнішим оком, підвладна досвідові й знанню, але той перший поетичний образ Міста не стерся з моєї уяви — очевидно, і така іпостась його існує, зафіксована нелукавими юними очима — маминими і моїми…

Наближався фініш чернігівської шкільної ери, невблаганно насувалася розлука: дочка поїде вчитися до Києва. Останній яскравий спалах шкільних вражень — випускний вечір:

«На вечір я пішла зовсім хвора, а так розійшлася, що з однією мамашею танцювала мазурку «за кавалера», з присіданнями і жестами «під гусара». Грім аплодисментів. Адже багато хто з дітей ніколи не бачив цього танцю. Повернулася з вечора о 4-й ранку. Діти пішли на Вал зустрічати схід сонця» (1949; 5: 66).

Провівши дочку до Києва, треба вчитися жити без неї: «як жахливо-порожньо»… Слухає по радіо музику, яку любить М., зокрема прелюдію Рахманінова, яку вона грала. Тужить, пише вірші. Записує напередодні 1 вересня: «Завтра в університет. Добрий час, дорога». Батько поїхав провідати дочку, повіз королівський букет — десь сотня троянд і гвоздик…

Разом з дочкою переживає нелегкий період звикання до нових умов. Рветься до Києва, водночас не хоче заважати адаптації, аналізує, чому дочка не має близьких друзів. До речі, про цей тяжкий період, про певну душевну кризу в пошуках себе, свідчить те, що я, досі не відзначаючись релігійністю (мати молилася вдома, але до церкви не ходила, можливо, тому що підсвідомо ідентифікувала себе з іншою — григоріанською — конфесією, батько — переконаний атеїст) раптом вирішила охреститися. Характерні зафіксовані матір’ю в щоденнику мої дитячі враження від першого відвідання церкви в Уфі: «Якось Сергій Іванович (Маслов. — М. К.) повів до церкви. М. побачила хрещення немовляти і всю урочисту єпископську вечірню. І все це цікавило її як спектакль: «цікаво як!». Сказала: «Для чого зачиняти церкви: так гарно, така краса, свічки — хай би ходив хто хоче». Потім додала безапеляційно: «Бога, звичайно, немає, але приємно вірити, що є якась вища істота» (1942; 3: 71).

Охреститися я вирішила, очевидно, в момент душевної кризи і під впливом маминої подруги — бестужевки Ірини Бовиної, людини глибоко релігійної. Ірина Бовіна одвела мене до Святомакарівської церкви на Татарці, де мене охрестив о. Георгій Єдлінський. Через сорок років, придбавши помешкання на Татарці, я залюбки освоювала цю дуже своєрідну «околицю в центрі міста». Гуляючи вулицями з колоритними назвами — Печенігівська, Соляна, Стара Поляна, — раптом вийшла до цієї затишної церковиці, і все згадалося…

Разом з дочкою мати переживає за низьку якість лекцій в університеті («доводиться все брати самій, з книг, а живого слова немає»). Мріє про те, щоб лекції читав С. І. Маслов, загалом про щось подібне до Бестужевських курсів з його ґроном світил, та реальність була далека від цього. Водночас із задоволенням констатує, що дочка навчається «тямуще, талановито».

Уважно читає і аналізує її курсові роботи: про «Тіні забутих предків», про Феофана Прокоповича, про російські повісті Шевченка (тішиться з її поїздки 1953 р. з цією доповіддю на наукову студентську конференцію до Ленінградського університету).

Культивує зв’язки дочки зі своїми друзями і знайомими в Києві — Зданевичі, Маслови, Тичини, М. А. Прахов — стежить за тим, щоб вона відвідувала їх, не відривалася від старшої культурної генерації.

Відстежує перші самостійні наукові спроби дочки, збирає інформацію про її виступ на Шевченківській конференції з доповіддю про переклади творів Шевченка англійською мовою, рецензії на першу книжку «Образне слово в літературному творі». Щаслива, що М. «серед вибраної української інтелігенції».

Той «щирий офіціоз», про який я розмірковувала у попередньому розділі, той ідеологічний гіпноз, якого зазнавала мати, звісно, не міг не позначитися на вихованні дитини. Виховували мене загалом у системі офіційних цінностей — принаймні зовні, на поверхні. Тому й до свого «прозріння» і другого народження в 60-х я дійшла певним чином ідеологічно «незайманою». Це нелегко тепер пояснити, але так було.

Промовисті епізоди з маминого щоденника.

Почувши про смерть Кірова, М. взяла дитячу гармошку і «склала пісню про те, як погані люди вождя вбили». (Це перегукується майже дослівно з наведеним у «Щоденниках» С. Єфремова, який залюбки колекціонував такі «перли», висловлюванням шестирічної дівчинки: «Нужно повесить тетю, которая ударила Ильича». Так зароджувалося те, що Єфремов влучно назвав «отарністю»). Епопея челюскінців переживалася мало не як родинне свято. Епопея папанінців — також, навіть виникла домашня гра з продовженням «у папанівців», де кожен мав своє прізвисько і своє амплуа відповідно до членів папанінської четвірки. Мої твори у старших класах: «Відображення революції 1905 р. у „Fata morgana“», «Образ Леніна у творчості Горького і Маяковського». Таких епізодів і «речових доказів» я могла б навести багато. Та водночас мушу засвідчити, що невідступного, фанатичного, «кар’єрного» нав’язування, вбивання в голову, зомбування не було. Природне, мовби «самозрозуміле» достосовування до умов і умовностей. Все нейтралізувалося незаперечними духовними пріоритетами й орієнтаціями — в усьому — на загальнолюдські моральні та мистецькі цінності: естетика — краса — добро, музика — поезія. Ідеали вічні й незаперечні, в чистому вигляді — хай і в певному «дозволеному», ситуативно зумовленому й оформленому адресуванні та дозуванні, хай і, за Дзюбою, «редуковані до потреб режиму». Ідеали рівности, вірности народним інтересам, вищости духовного над матеріальним, посвяти й самопосвяти, солідарности, нехай і загальникові, плекані передусім літературними, «книжними» джерелами, абстраговані від конкретних невідповідностей і спотворень реальности. Так, то були ідеали «народництва», зверхньо потрактовані, а то й зневажені сьогоднішніми молодими високочолими інтелектуалами… Звісно, мало місце і засліплення, й інфантильність, і видавання бажаного за дійсне, і те, що М. Бердяєв назвав «фабрикацією народної душі». Утім, як на мене, в чистому вигляді, в ідеалі, це далеко не найгірші іпостасі морального й громадянського самоутвердження людини. Саме це, абстрактне, але щире, розуміння загальнолюдських цінностей живило таких щирих ідеалістів, як моя мати, й переливалося в мене.

Не знаю, наскільки переконливо це звучить для людей іншої системи виховання, але я чітко це відчуваю — на рівні свідомости й підсвідомости. Воно, те розуміння, й лишилося в мені, і природно трансформувалося у процесі дозрівання та прозрівання, коли жорстко відкрилася правда історії, реальні парадокси і гримаси втілення «книжних» ідеалів, і набуло якісно інших характеристик. Однак ті моральні константи десь на споді, у підґрунті — лишилися. Так пояснюю сама для себе ту атмосферу, в якій і з якої виростала.

Я жила у світі естетично самодостатньому, у світі музики й літературної класики, в атмосфері доброти, порядности та порозуміння в родині, що рятувало душу від лицемірства й політиканства, від кар’єрно-споживацької експлуатації «ідеалу», зберігало здатність оновлюватися і трансформуватися, відкритість до Іншого, готовність прийняти Правду, і обстоювати її, хоч би чим це тобі загрожувало.

Наведу на підтвердження свідчення своєї колеґи й ровесниці Світлани Кириченко з її спогадів «Люди не зі страху»:

«А щодо того, чи мама боялася — то й сказати мені щось важко. Бо росла я в атмосфері сонця й любови — моєї до світу і світу, сонячного світу, до мене. Були переживання за долю рідних — у воєнні літа, були бабунині сльози за сестрами — проте найменшої тіні страху, пригнічення, «каші в роті» — ні в кого з родини я не відчувала. У мами і в тітки Насті завжди була гідна постава, спокійно гідна — не дозволяли нікому й ні в чому себе принизити, зігнути. У такій атмосфері і я росла — неляканою. Не було ще Василевого слова прямостояння, але воно в мені жило — своєю суттю. Реальне життя поза нашим світом, поза Києвом — було незнане, то й не існувало. Я себе формувала на книжках, на поезії. Найперше в отроцтві — на Лєрмонтові, його Мцирі, Демоні, «Парусі» — «А он, мятежный, просит бури…». Пріоритет «мятежности» і нескорености на все життя залишився визначальним — з дорослішанням я йому не зрадила, він лише уточнював свій зміст. І, звичайно, з повною довірою сприймала радянські гасла. Серед них росла, вони теж формували натуру — природну необхідність жити життям ідейним, громадянським. І так само: як би не переоцінювались ті ідеї — пріоритет життя ідейного був непорушним. Визначив долю»[33].

З «Пастки» Івана Дзюби:

«Парадокс: під псевдонімом «простой советский человек», під цим «ідеологічним дахом» росли цілі когорти мислячих і незмирливих людей, бо крім офіційної пропаганди, була класична література, яка виховувала благородні почуття, була школа, в якій все-таки навчали добру, та й офіційна ідеологія апелювала до високих громадянських почуттів, до соціальної і національної справедливости, — це одна із суперечностей, які й згубили тоталітарний режим»[34].

І далі:

«…після всієї цієї великомасштабної «переробки» громадянського духу народу якийсь «залишок» — дедалі більше — не піддавався утилізації і долучався до чинників, які підточували систему»[35].

Мамині щоденники як документальне свідчення органічного процесу материнського «виховання почуттів», плекання душі своєї дитини я прочитала й осмислила уже в зрілому віці, і це багато важило у моєму самоаналізі, потребу якого з роками відчуваєш дедалі глибше. Власне, маю змогу чітко визначити, що з того духовного комплексу, який мати намагалася — активно й свідомо — вкласти у свою дитину, прийнялося, усталилося, реалізувалося і, зрештою, сформувало мене як особистість.

Передусім — отой вічний, незалежний від віку й обставин — ідеалізм, примат духу, якась неподоланна внутрішня романтична настроєність, що їх жодні життєві і житейські ситуації й умови не здатні придушити. Все забарвлене в такі тони — жорсткий буденний прагматизм, навіть усвідомлений як даність, ніколи не виходить на перший план, не здатен паралізувати внутрішню переконаність, подекуди майже ірраціональну, в силу добра, душевну настроєність жити добром — наперекір усьому. Не кажу вже про фахові уподобання, про абсолютну напередвирішеність філологічного фаху як життєвого покликання. Адже змалку і протягом усього життя з матір’ю явища літератури, пов’язані з письменником чи, в єдиному комплексі, з його персонажами, — переживалися нами всім єством як чинники особисті, безпосередньо дотичні до твого «я».

Хіба могло не перелитися в мене якимось чином побожне ставлення молодої матері до Тичини і його творчости — і ті колискові, що співалися мені на слова «Пастелей», і його телеграми, і вірші, які я знала змалечку, і особисті зустрічі (я вже згадувала мамину формулу зі щоденника «наш день «тичинізовано»). В Уфі Тичина подарував мені фосфоричний ліхтарик: «символ своєї зустрічі з М.: для неї він світитиме все життя» (1942).

І в цьому — на рівні інтуїтивному, при всьому тверезому дорослому аналізові Тичини як «феномену доби» — я не могла зрадити маминої душевної схильности й маминого трепетного чуття — воно таки перелилося в мене, що вповні засвідчують мої спогади про Тичину «З любов’ю і болем».

Пізнаю в маминих літературних уподобаннях свої, які викристалізувалися уже в зрілому віці, зокрема любов до літератури мемуарно-документальної (щоденники, спогади, листи). У маминому щоденнику весь час подаються досить докладні, з коментарем, списки щоденної основної лектури. І завжди в них на почесному місці — спогади, листи, щоденники. Та й у мене в пам’яті живе материн письмовий стіл, на якому як насущний хліб духовний — передусім і постійно саме такі книжки, саме така лектура.

Ось окремі записи в щоденнику. Читає спогади сина Л. Толстого Сергія Львовича, робить виписки, щоб поділитися з дочкою: «Про відхід Льва Толстого, як і про дуель Пушкіна, не можу спокійно читати й думати». Захоплюється роботою Лернера «Труды и дни Пушкина» і «Хронологічною канвою для біографії Тургенєва»: «Здається, тільки перелік фактів у хронологічному порядку, а як він хвилює!» (1950; 5: 80).

Зі смаком інвентаризує архів музею, зокрема передані з Історичного музею в Чернігові матеріали архіву Куліша і Ганни Барвінок. Звертає увагу на безцінний скарб — зошити з перекладом Біблії. Переписує собі в щоденник (1947) зворушливі присвяти Куліша матері й дружині:

Пізнаю цю радість безпосереднюю — поза часом і простором — спілкування з творцями — на їхньому духовному полі. Вона близька мені вищою мірою, я спізнала її і коли вчитувалася, готуючи до друку, в епістолярій Василя Стуса та інших його побратимів, і коли опрацьовувала архіви — своєї матері, та й свій власний, листи Ольжича до батьків, шістдесятників до З. Ґеник-Березовської, а останнім часом також інші матеріали з її багатющого архіву, який акумулює матеріали діячів української культурної еміґрації в Чехії 20-40-х років. Коли редагувала «золоті розсипи» листів до Михайла Коцюбинського — цієї скарбниці подій, настроїв, духу доби… Коли готувала до друку листи Вячеслава Чорновола, в яких він «переростає» свій хрестоматійний образ, постає набагато теплішим і багатограннішим. Чуєш далекі голоси цих людей мовби зблизька, відчуваєш їхнє плече — матеріалізований зв’язок часів, тяглість своєї культури — всупереч усім історичним катаклізмам. Це дає духовну відпорність, амортизує удари долі, допомагає дивитися на той театр абсурду, що розгортається поруч, мовби трохи збоку й згори, всерозуміючим оком…

Як тут іще раз не згадати материне прагнення передати свою любов, свою внутрішню схильність саме до такої духовної продукції дитині, ще коли вона була в утробі, «мандруючи» разом з матір’ю залами провідних столичних літературно-меморіальних музеїв! Хто знає, може, таке переливання себе в дитину й відбувається десь «на рівні Божих партитур»?!

Вдячна долі, що вона подарувала мені ще одну, хай і віртуальну, зустріч із матір’ю в цьому світі — такому недосконалому і такому прекрасному.