Книга Споминів

Відкритий лист до газети «Молодь України»

Копії:

Чернігівському музеєві Коцюбинського

Вінницькому музеєві Коцюбинського

Шановні товариші!

Кілька днів тому я прочитала опубліковане у Вашій газеті від 7 липня цього року інтерв’ю з Ф. А. Коцюбинським і хочу висловити свою думку з цього приводу.

Я дочка «того Хоми», по якому так зловтішно, із запалом, гідним кращого застосування, топчеться у своєму інтерв’ю Флоріан Авраамович. Сьогодні уже немає серед нас майже нікого з тих людей, які близько знали Хому Коцюбинського і могли б сказати про нього добре слово — його рідних і друзів, відомих діячів культури і письменників, які так любили бувати в Чернігівському музеї. Немає в живих його старшої дочки Зої Хомівни Коцюбинської-Єфіменко, яка могла б з більшою достовірністю висловитися з приводу питань, порушених в інтерв’ю, зокрема подій, пов’язаних з репресіями 30-х років. Адже вона в ті роки була вже зрілою людиною, сама зазнала переслідувань після арешту Юрія Коцюбинського і була зорієнтована у справах, ясна річ, набагато краще від мене (я народилася в грудні 1931 року). Але я почуваю себе зобов’язаною сказати те, що я знаю, чого я свідома, сказати з усією відповідальністю. Мені здається, що сьогоднішній день вимагає не роздмухування ворожнечі, не відшукування нових жертв, а вдумливого й об’єктивного осмислення нашого досвіду, нашого гіркого досвіду.

Я не знаю нічого про донос мого батька на Юрія Коцюбинського. Та якщо такий донос був, то це, звичайно, факт ганебний. Щодо моральної оцінки подібного двох думок бути не може.

Зі слів Флоріана Авраамовича (а, вірніше, з повторених ним чужих слів, адже особисто батька він не знав і скласти власну думку не міг) батько постає як втілення підлости, якийсь геній лиходійства.

Я знала батька зовсім не таким. Нестримним, вибуховим, іноді різким аж до грубости, запальним, нездатним забути зло і готовим відплатити ударом на удар — так! Але не підлим.

Чи був він родоначальником тієї родинної ворожнечі, яка набувала потворних форм і рецидиви якої спалахують і по сьогодні. Не певна цього… У мене зберігається промовистий документ, датований 1922 роком, — заява матері Флоріана Авраамовича Ірини Михайлівни Метрик (Коцюбинської) до Чернігівського партійного Комітету РКП, яку інакше як доносом на мого батька назвати не можна. Батько нагороджується тут вбивчими політичними епітетами і звинуваченнями («отъявленный контрреволюционер», «черносотенец», «подложные документы на дом» тощо). Та це був початок 20-х років, коли гіпноз подібних формул, можливо, не був ще таким сильним. Оскільки батька знали, на епітети не звернули уваги і заяву віддали йому, а щодо будинку (йдеться про будинок Михайла Коцюбинського в Чернігові) відповіли заявникові, що «от Ф. М. Коцюбинского никаких заявлений о передаче ему этого дома в Губкомхоз не поступало». Очевидно, в 30-ті роки, в період масових репресій, реакція на таку «заяву» була б іншою…

Ніколи не згадувала цього документа (спеціально не передала його до Чернігівського музею Коцюбинського разом з іншими документами батька, щоб не розтроюджувати давньої родинної ворожнечі), і якщо тепер говорю про нього, спровокована тоном інтерв’ю Флоріана Авраамовича, то тільки для того, щоб показати, як у тій знелюдненій отруйній атмосфері родинні чвари набували зловісного політичного забарвлення і призводили до трагедій, до звиродніння людини, ставали своєрідною нормою поведінки.

Візьму на себе сміливість твердити, що інтерв’ю Флоріана Авраамовича в тій частині, де йдеться про мого батька, зухвале й необ’єктивне, продиктоване все тією ж давньою родинною ворожнечею (яка вона живуча!). Передусім, якщо існував список (!) доносів на Юрія Коцюбинського, чому ж обмежувати свою увагу саме іменем Хоми Коцюбинського? Адже зашморг проти Юрія Коцюбинського готувався масовано, на високому рівні. Зі спогадів Надії Віталіївни Суровцевої, яку згадує Флоріан Авраамович, відомо, що її ще в 20-ті роки змушували свідчити проти Юрія Коцюбинського як проти зрадника батьківщини, шпигуна іноземної розвідки. І коли вона категорично і гнівно відмовилася, її тут же саму зробили німецько-шведською чи ще там якоюсь шпигункою, і людину на довгі роки поглинули тюрми, табори, заслання. Ні, не міг бути Хома Михайлович ініціатором і головною дійовою особою цього трагедійного фарсу (явна суперечність: з одного боку, в інтерв’ю підкреслюється нікчемність «того Хоми» — і неук, і підлий, і некомпетентний, а з другого — саме ця постать в інвективах Флоріана Авраамовича висувається на перший план).

Що ж до діяльности Хоми Михайловича Коцюбинського як організатора й директора музеїв його брата, яку злісно й безпідставно перекреслює Флоріан Авраамович, дозвольте мені сказати своє слово. Тут уже я можу посилатись на свою пам’ять, на свої спостереження і, тримаючись фактів, дати об’єктивну оцінку. Флоріан Авраамович весь час підкреслює неуцтво, неосвіченість Хоми Михайловича. Так, він не мав вищої освіти (закінчив тільки т. зв. народний університет Шанявського у Москві), але й ніколи не претендував на лаври науковця. До речі, не завжди диплом є мірилом цінности людини… Він був добрим господарем, адміністратором, організатором надзвичайної енергії — і сповна віддавав своє уміння й енергію справі створення й розвитку спочатку вінницького, а потім чернігівського музеїв Коцюбинського. Це була нелегка справа, і далеко не кожен упорався б з нею. Долання бюрократичних та ідеологічних перепон, труднощі, пов’язані з будівництвом, організаційна робота… Доводилося починати з нуля, без досвіду. Ви кажете, Флоріане Авраамовичу, що Хому Михайловича звільнили з посади директора музею у Вінниці через некомпетентність. Але чому ж нового директора призначили на все готове, у вже існуючий музей, а «некомпетентного» Хому Михайловича відправили в Чернігів організовувати новий на голому місці?! Цю титанічну працю я вже добре пам’ятаю. Зруйнована, занедбана садиба на очах перетворювалася на культурний осередок. Батько працював за всіх. Нехитрими знаряддями сам майстрував перші вітрини, сам фарбував дах, доводив до ладу садок. І що то був за садок! Талановитий садівничий, він перетворив садок на своєрідну зелену експозицію. Тут було зібрано рослини, квіти, які письменник любив, про які писав, які бачив під час своїх подорожей.

Що ж до літературно-наукової експозиції, то нею відала моя мати Катерина Яківна (уродж. Бедризова), філолог високої кваліфікації. Кримська вірменка за походженням, мати закінчила в Петербурзі славнозвісні Вищі жіночі Бестужевські курси із спеціальности російська філологія. Працюючи на Україні, вивчила українську мову і з властивою їй сумлінністю і добрим естетичним смаком взялася за нову для неї музейну справу. Звичайно, з сьогоднішнього художнього погляду та експозиція могла видаватися бідною, примітивною, але то були перші кроки, без досвіду, з дуже обмеженою матеріальною базою. Загалом же, пригадую, експозиція була інформативно насичена (наскільки можна було в атмосфері численних заборон і забобонів), відповідала досягненням тодішнього коцюбинськознавства.

Музей робив велику культурну справу. Обмінювався досвідом з іншими музеями, підтримував зв’язки з літературознавцями, культурними діячами, причому не тільки в Україні. Багато друзів музею було в Ленінграді (письменник Боцяновський, літературознавець Айзеншток, скульптор Гінцбург, тодішній директор Пушкінського музею Калаушин). Пам’ятаю творчу співпрацю музею з Чернігівським театром під час підготовки вистави за «Фата Морґана». Після возз’єднання українських земель батько відвідав Галичину й Буковину (зокрема був в Ольги Кобилянської) і привіз дуже багато цінних матеріалів. У музеї над рукописами завжди працювали науковці. Для них було обладнано спеціальну кімнату для приїжджих. Завжди, особливо влітку, було дуже багато відвідувачів, екскурсій. Я сама, старшокласницею, студенткою, влітку допомагала проводити екскурсії. Мені подобалося те живе творче спілкування з людьми, відчувалось, що вкладаєш щось добре їм у душу, любов до української культури, до рідного слова. Музей залюбки відвідували. Складався навіть певний сталий контингент відвідувачів, які бували в музеї часто, приїжджали з інших міст майже щороку, листувалися з нами. Зрештою про все це свідчили книги запису вражень (правда, навряд чи вони збереглися при новому керівництві…).

Все це було. І якщо стояти на ґрунті фактів, оминути цього, закреслити не можна. В ім’я істини audiatur et altera pars.

Після смерти батька під час передачі музею новому керівництву Ірина Михайлівна Коцюбинська висувала проти батька як основне звинувачення те, що він не відділяв свого від музейного. Це, справді, слушно. Музей був його життям. Він увесь був у ньому, з усіма своїми «за» і «проти». Найяскравіше це виявилося під час війни. Влітку 1941 року, коли німецькі війська наближалися до Чернігова і всі евакуювалися, батькові запропонували місце в поїзді для нього з жінкою і дитиною та двох валіз, але він відмовився. Він добивався вагона для музею. Це було майже неможливо, але евакуюватися без музею — такого він не мислив, хоч і знав, що наражає свою родину на небезпеку. Вагон вдалося добути тільки в другій половині серпня (Чернігів було окуповано 10 вересня). Місто вже нещадно бомбили, вокзалу й нормального руху поїздів не було. Всі основні експонати, навіть бюст письменника роботи Гінцбурга, що стояв у дворі музею, завантажили у вагон. Але виїхати з Чернігова було вже практично неможливо. Наш вагон стояв посередині залізничних колій — як добра мішень. Чути було близько вибухи бомб, по дахові барабанили осколки. Вночі мене вкладали на куту залізом скриньку з рукописами Коцюбинського (я і скринька — то було найцінніше для батьків), а батько й мати лягали щільно з обох боків, щоб якщо вб’є, то всіх разом. Так вагон стояв на станції три доби. Ми вже втратили надію виїхати, коли якось уночі нас підхопив санітарний ешелон із зеніткою на паровозі — і почалася наша довга напівголодна подоріж, яка закінчилася в столиці Башкирії Уфі. В Уфі музей було приєднано до Академії Наук УРСР. Там ми перебували до 1944 року. Не обмежуючись пасивним зберіганням фондів, Хома Михайлович і Катерина Яківна організували видання двох збірників матеріалів про Коцюбинського, які стали вже бібліографічною рідкістю.

Пригадую, як вечорами збиралися в нас земляки «на печену картоплю» — Рильський, Яновський, проф. С. І. Маслов, єврейський поет Давид Гофштейн. Пам’ятаю, як Павло Тичина читав у нас «Голос матері», щойно написаний. І всі ці люди якось знаходили спільну мову з «отьявленным контрреволюционером» і «черносотенцем», за щось любили і поважали його. І, я певна, сказали б про нього добре слово, якби були живі.

А повернення у зруйнований обгорілий Чернігів, у спустошену сплюндровану садибу! Було Хомі Михайловичу тоді 74 роки. Хворий, після інсульту, він не шкодував себе, щоб вдихнути життя в музей, щоб знов забуяв яскравими барвами його улюблений садок. Усе це було, і цій людині є за що сказати спасибі. І таке спасибі було сказано. Під час війни батька було нагороджено орденом Трудового Червоного Прапора за збереження музею. Велике спасибі сказала йому директор музею Короленка в Полтаві і щирий батьків друг, дочка Володимира Галактіоновича Софія Володимирівна Короленко — адже десь до десяти ящиків з експонатами цього музею було вивезено в тому багатостраждальному вагоні.

Тільки вже при передачі музею після смерти батька новому керівництву спасибі ніхто не сказав. За старими, ще довоєнними, інвентарними книгами, які велися, справді, далеко не зразково і не відбивали реального стану речей, з’ясовували, де дівся кожен експонат. Причому робилося все це злісно, упереджено. Мою матір, рафіновано інтелігентну, делікатну, до пересади чесну, було представлено мало не злодійкою. Було подано позов на мою матір про відшкодування збитків музеєві. Правда, в суді досить швидко розібралися з цим і навіть не довели справу до судового розгляду. Але все це треба було пережити. Оскільки мати була на межі нервового зриву і спілкуватися з новим директором абсолютно не могла, мені довелося взяти на себе посередництво при передачі музею, і я на собі відчула всі силу тієї злоби й упереджености. Та й далі, в нелегкі для мене роки, коли я зазнавала політичних переслідувань, я раз у раз відчувала на собі недобру і мстиву руку Ірини Михайлівни Коцюбинської (хоча, здавалося б, я тут при чому?!).

Все це трималося десь у глибинах моєї пам’яти, свідомости. Ніколи б не почала цієї розмови (чвари навколо великого імени противні всьому моєму єству), якби не спровокував мене до цього Флоріан Авраамович безпардонним своїм інтерв’ю. До мене доходили відомості, що впродовж років ім’я батька в музеї всіляко паплюжилося. Але я не могла захистити його, бо сама була вилучена з літературного і суспільного життя, позбавлена можливости друкуватися (навіть книжки мої вилучали з бібліотек) і висловити свою думку під тягарем популярних в часи застою звинувачень, які при світлі гласности розвіялися, як дим. Тепер же, коли є надія, що тебе почують, просто не можу мовчати.

Аж ніяк не сподіваюся на публікацію цього листа. Та й не хотіла б її. Мені ніколи не спало б на думку робити чвари навколо великого імені через пресу надбанням загалу. Я хотіла, по-перше, з усією одвертістю ознайомити літературну громадськість, причетну до увічнення пам’яти Михайла Коцюбинського, з моїм поглядом на наболіле дражливе питання. А, по-друге, звернутися через газету до Флоріана Авраамовича з проханням зважувати свої слова, не здаватися на волю упередження, не використовувати слушний момент для зведення замшілих родинних рахунків. Не додасть це чести родині Коцюбинських!

28 серпня 1988 р.

Автопортрет: Відповіді на анкету журналу «Слово і Час»

1. Оглядаючись на пройдене, чи задоволені Ви результативністю, кінцевим ефектом і, якщо хочете, резонансом Вашої творчости? В чому вони?

2. Роль вузівської підготовки у Вашому формуванні як науковця?

3. Як Ви вважаєте, що таке літературознавчий професіоналізм? І під цим кутом зору як розцінюєте свою роботу як науковця?

4. Перспективи розвитку української науки про літературу… Якими вони уявляються Вам?

5. Індивідуальне запитання (подається в тексті).

МИХАЙЛИНА КОЦЮБИНСЬКА:

1. Передусім не хотілося б іще говорити про «кінцевий ефект». Чітко усвідомлюю, що не надто багато часу й сил відведено мені на активну творчу діяльність, але… Ану ж під завісу ще втну щось геніальне!

Оглядаючись на пройдене, оцінюю свій творчий доробок дуже критично (це — абсолютно щиро!), не задоволена більшістю того, що опубліковано під моїм прізвищем. Вважаю, що закладені в мені можливості не реалізувалися як належно, як бажано, що вони — більші за результат. Якось так склалося, що я дуже швидко переростала написане, бачила слабини, прогалини, штампи. З одного боку, це добре: нема розумового застою й самовдоволення — отже, можливе вдосконалення. З другого, це, очевидно, свідчить про якісь вроджені чи набуті вади, обмеженість мислення, невміння подолати сьогоднішній стереотип пізнання. Багато важать тут, ясна річ, об’єктивні обставини, атмосфера, реальні можливості здійснити себе. А такої атмосфери явно бракувало. В одному з ненадрукованих віршів В. Стуса я знайшла дуже точне визначення: поет відчуває себе «четвертованим добою». Якоюсь мірою і я належу до тих «четвертованих» — і де знайти живої води, щоб ті четвертинки знову зрослися і утворилося щось цілісне й життєздатне. Моя доля як людини й літератора, моя «четвертованість» і спроба відродитися не є чимось унікальним, це один з індивідуальних проявів провідних історичних стереотипів розвитку української культури, якій завжди бракувало «тяглости» (слово Є. Маланюка), безперервности розвитку. Все якимись проривами у слушний час, у перервах-перепочинках між валуєвсько-емсько-сталінсько-брежнєвськими зашморгами. Вічно починати спочатку, доводити те, що в цивілізованому суспільстві самозрозуміло. Саме це, мабуть, мав на увазі Стус, коли писав: «Нам ряд утрачено. Раптових спроб зазубрені шпилі — ото єдине…».

Так і я — як літературознавець — відчуваю, що й мені «ряд утрачено». І важко та й неможливо його повністю відновити. Моє покоління було позбавлене вільного доступу до всього інтелектуального доробку людства — безпосередньо, з перших рук, без постійного указуючого перста, без обов’язкових обмежень, купюр і кривотлумачень. Без тих незліченних табу, які настільки вкоренилися в нас, що стали подекуди нашим другим єством, ми іноді просто нездатні, навіть при бажанні, бачити речі в їхніх природних вимірах і барвах, позбутися так наполегливо плеканого в нас дальтонізму. До того ж у нас недостатня інформаційна база. Ми погано знаємо іноземні мови (а то й «своєї дастьбі»). Не обізнані з усім багатством філософської і естетичної думки, «плаваємо» в сучасній світовій літературі. Все це відчуваю в собі як тавро доби.

Страшенно хотілося б десь знайти нехай завалященьку вежу із слонової кості і, зачинившись там, спробувати хоч трохи заповнити прогалини у знаннях, які стали просто загрозливими за понад два десятиліття мого наукового «нежитія», коли всі сили йшли на те, щоб заробити якийсь прожитковий мінімум на своїх видавничих «галерах», зберігши при тому чисте сумління й прямий хребет… Та розумію, що це нереально. І веж таких у нашому передринковому Вавілоні, мабуть, уже немає (якщо хтось знає щось таке, прошу повідомити!). Та й непросто, як влучно зауважила О. Забужко, «всидіти в робітні під лютий гул поблизьких барикад». Відчуваю зобов’язання перед своїми друзями шістдесятниками, особливо перед тими, хто вже не може сказати про себе, — Василь Стус, Алла Горська, Зіна Ґеник-Березовська, Іван Світличний… А щодо реалізації себе доведеться, мабуть, відкласти це до свого наступного втілення в часі й просторі. Шкода тільки, що таблиці інкарнацій, здається, тільки ретроспективні. Хотілося б поглянути на своє майбутнє втілення десь там, «на рівні Божих партитур». Цікаво, до речі, як тоді називатиметься журнал «Слово і час»?!

2. Підготовка — явно недостатня — як кількісно (ерудиція, обсяг знань), так і якісно (вироблення самостійного аналітичного думання). І якщо кількісну недостатність можна якось надолужити згодом, то вади якісні — багато серйозніші. Приховування фактів і фальсифікація їх, приблизність і неприкрита тенденційність оцінок, невисокий загальний культурний рівень… Сказала б, що університет радше приховував істину, ніж відкривав її, стандартизував і пригашував розумові процеси замість стимулювати їх. Доводилося згодом не так поглиблювати здобуті знання, як звільнятися від них, скидати з себе пута, відкривати для себе давно відкриті Америки (процес цей триває в мого покоління аж до сьогоднішнього дня). Так, я відкрила для себе поетичний світ Зерова, Плужника, Антонича тільки десь у ренесансні шістдесяті, після закінчення аспірантури, уже як кандидат філологічних (!) наук. А літературний материк діаспори відкриваю тільки сьогодні. Про яке ж повноцінне концептуальне мислення може бути мова, якщо база знань така неповна, «клаптева», несистемна?!

3. Як на мене, літературний професіоналізм передбачає передусім повноту, неупередженість, об’єктивність знання, без апріорно заданої вибірковости, без «білих» чи «чорних» плям. Оцінка тих чи тих явищ — тільки на ґрунті об’єктивного аналізу, порівняльної характеристики. По-друге, — неприпустимість обмеження «власною хатою». Тенденції саморозвитку рідної літератури, якісь специфічно «наші» проблеми, характеристики обов’язково співвідносити з тенденціями світового художнього розвитку, з мистецькою атмосферою доби. Тільки так позбудемося задавненого нашого лиха — провінціалізму. Це не означає засліплення світовими стандартами чи мавпування їх. У нас є те своє, чим можемо пишатися, його треба тільки осмислити, відповідно подати, вписавши у загальнолюдський мистецько-філософський контекст. При всій любові й повазі до фольклорно-етнографічного елементу нашої культури, усвідомлюючи його життєво важливе значення для утвердження національної свідомости, відчуваю реальну небезпеку його абсолютизації, коли складається враження, що без «вишиваної» атрибутики українського національного мистецтва бути не може. А це не так. Ведуча телепрограми «Плеяда» казала мені, що дехто дорікає їй за те, що вона виступає перед глядачами не в національному одязі. Мовби українську національну культуру можна репрезентувати виключно у вишиванці, а строга чорна сукня з маленьким національним акцентом у вигляді барвної силянки на шиї не є достатньо представницькою… Уже Шевченко, при всій органічній близькості до фольклору, не обмежувався фольклороподібністю, він поклав початок його синтетичному осмисленню, яке триває досьогодні. Пізнання глибинних фольклорно-міфологічних первнів народної свідомости, перегуки прадавньої символіки з найсучаснішими мистецькими пошуками доби.

І, нарешті, потреба орієнтуватися в реальному філософському й мистецтвознавчому доробку сучасного світу. Не можна вписатися в контекст сучасності, не орієнтуючись хоча б в основних течіях, школах, методах. Для переважної більшости з нас це — tabula rasa. Цей інформативний масив доходить до нас через окремі розрізнені цитати, через другі, а то й треті руки. Ми не мали умов для вироблення справжнього професіоналізму — в цьому одне з найдошкульніших місць української гуманітарної науки.

У своїх роботах завжди намагалася підходити до літератури як до мистецтва слова й аналізувати твір у його конкретній словесній матерії, як єдину цілісну структуру, підвладну своїм законам. Та й мені катастрофічно бракує знання сучасних теорій, філософських систем, методів дослідження. Доходжу до всього інтуїтивно й свідома того, що моїм розвідкам бракує професіоналізму.

4. Основне — розчищення Авгієвих стаєнь, брехні, фальсифікацій, штампів і, так би мовити, наукова «інвентаризація» всіх наших набутків (і втрат, до речі), актуалізація творчости тих, кого було замучено, спаплюжено, і тих, кого ми просто не знали (і не хотіли знати). Рішуче вийти за межі хрестоматійної обойми, щоб не можна було претендувати на цілісність картини української поезії, проіґнорувавши при цьому такі імена, як, скажімо, Ігор Калинець чи Емма Андієвська. З цього погляду те, що ми сьогодні робимо, ті екстази відкриттів, яких іноді, видається, аж забагато, — цілком закономірні. Просто нам доводиться робити те, що в інших літературах самозрозуміло (і давно вже зроблено). Тому певне відставання в розвитку вже закладено у вихідних умовах.

Далі — філософське розбудовування нашого літературознавчого дому. Маю надію, що молоді українські науковці, не скуті догмами, природно увійдуть у річище сучасних літературознавчих теорій, не наслідуючи їх сліпо, а трансформуючи відповідно до своїх питомих проблем і художніх реалій. Свого часу ми аж мовби хизувалися тим, що поминули структуралістський аналіз твору, та внаслідок цього поза увагою лишилося багато невикористаних можливостей пізнання художнього тексту як на мікро-, так і на макрорівні. Та й безліч інших методик і теоретичних концепцій не освоєно нами. А це породжує (знаю по собі!) своєрідний ефект відштовхування. Якщо не збагнув усієї концепції, її філософських обґрунтувань, системи доведень тощо, нестандартний напрям думання видається якоюсь єрессю, чимось «необов’язковим». Та коли мозок відповідно підготований, натренований асоціаціями, коли зумієш вирватися на нові рівні пізнання, коли тобі відкриються несподівані вигини думки, починаєш бачити у творі нові шари смислу, нові можливості інтерпретацій, донедавна недоступні тобі. Знання породжує знання, а незнання інстинктивно обстоює необхідність шор, за якими легше сховатися, без яких йому просто не вижити.

Нещодавно з користю для себе я прочитала книгу канадської дослідниці О. Черненко[-Рудницької] «Експресіонізм у творчості Стефаника». Творчість Стефаника тут природно розглядається як факт загальноєвропейського художнього процесу, осмислюється у філософських, етичних, стилістичних категоріях, що в обігу сучасної світової науки. Не з кожним тлумаченням і висновком погоджуєшся. Та головне: твір, мотив, образ включаються у велике коло постійного кругообігу ідей, проблем, вічних запитань — і ти сам починаєш бачити у знайомому матеріалі щось нове. Виробляється відкритість до нового — дорогоцінна якість думки.

Або інший приклад. Завжди з інтересом знайомлюся з оригінальними літературознавчими «фантазіями» Леоніда Плюща (відомого українського правозахисника, який тепер живе в Парижі). Математик за фахом, він захопився нетрадиційним літературознавством, дав зразки цікавого структурного аналізу поезії Шевченка, Стуса та ін., — вглиблюючись у слово, шукаючи в ньому відгомонів прадавніх міфологічних, а то й містичних, «шаманних» уявлень. Оригінальні і його пошуки відгомону антропософських ідей у Хвильового, Тичини. Для необізнаного з цим комплексом ідей, на середній традиційний рівень сприймання ці пошуки можуть видатися непереконливими, якимись «чудернацькими». Та от випало мені ближче познайомитися з системою поглядів цієї людини, з тією філософією, якою він «дихає», — і раптом відкрилося якесь «віконце» у сприйманні, новий ракурс бачення. Адже ідеї, міфологічні уявлення, закодовані у слові, часто підсвідомо набувають у поета нового житія, творять глибинний підтекст, невидиму підводну частину поетичного айсберга.

Отже, вириваймося на широкі простори думання! Забудьмо шори, витравмо в собі табу! О, якби мені повернути хоча б тих двадцять років (більше не прошу!), на які було мене брутально вилучено з творчого життя… Ми б іще позмагалися!

5. Ви працювали в інституті літератури, з ним у Вас багато що пов'язано, не тільки початок наукової праці. Як зараз Ви «дихаєте» на інститут, як його оцінюєте?

Поставлене запитання вже передбачає певну відповідь, а втім скажу: «дихаю» нормально, без ніяких спеціально негативних емоцій. Можливо, це пояснюється моєю природною незлобливістю і дуже розвиненим чуттям гумору. (Ну, як без чуття гумору перебути таку, наприклад, ситуацію: під час конгресу МАУ мене разом з іншими запрошують у директорський кабінет випити чаю, і я сідаю за стіл і п’ю чай, і раптом усвідомлюю, що сиджу акурат на тому ж місці, де сиділа, коли мене виключали з партії, і деякі голоси ті ж самі, але вже інша інтонація, і зміст не той, слава Богу…). А, можливо, — здатністю, яка не раз рятувала мене у скрутних життєвих ситуаціях, дивитися на себе мовби збоку, думати про себе в 3-й особі («вона»), що дає змогу бачити особисту долю узагальнено, як одну з численних драм, розіграних на кону того театру абсурду, в якому ми жили десятиліттями (та й сьогодні ще живемо). Тому якось не надаю особливого значення окремим персонажам — виконавцям призначених їм ролей, а то й статистам. Звичайно, дехто надто ревно вживався в роль, та життя розставило свої акценти, і тим, хто здатен замислюватися і не відштовхувати «момент істини», очевидно, гірко, підбиваючи життєві підсумки, усвідомлювати, що грав не в тій п’єсі… Та й радо припускаю, що в їхніх душах зайшли (чи зайдуть) посутні очисні зміни… А головний режисер в особі Шамоти вже давно розквитався з життям, та й задовго до смерти, незважаючи на свою зловісну роль, був мертвим за життя. Таким я його, до речі, й сприймала. Пригадую, на засіданні парткому академії при розгляді моєї персональної справи один із присутніх запитав, хто в мене завідувач відділу. Я відповіла: «Шамота». — А в Світличного? — Також Шамота. — А хто був керівником аспіранта Стуса? — Шамота. — А Бадзя? — Також він. Комізм ситуації був настільки очевидний, що моїм суддям довелося ховати усмішки, мої ж очі одверто сміялися. Отже, всі ми «птенцы гнезда Петрова» (чи то пак, Миколиного…).

А загалом, якщо одверто, в усій тій історії з виключенням мене з партії, а згодом — з інституту з усіма наступними поневіряннями я схильна вбачати моральний іспит, якийсь екзистенційний тест, запропонований мені долею (до речі, далеко не найскладніший), витримавши який, я тим самим утвердилася як людина на землі.

Та й багато доброго пов’язано з Інститутом. Адже то була молодість! Доля звела мене тут з розумними і морально чіткими людьми, з якими разом зростали, змінювалися, будували себе, — Іван Світличний, Василь Стус, Юрій Бадзьо, Віктор Іванисенко — адже ми всі «варилися» в одному відділі. Та й було завжди чимало порядних людей, нездатних «проти рожна перти» (багато хто з моїх колег тоді образився на мене за мої слова про «дулю в кишені», але ж так, справді, було), проте мовчазну підтримку я відчувала. А як забути Леоніда Коваленка, з його рятівним гумором, який (здається, єдиний) виступив на мій захист на тих пам’ятних партзборах, коли мене виключили, а після зборів провів мене додому. Або Леоніда Махновця, що перед обговоренням на вченій раді моєї монографії про Шевченка зайшов до мене у відділ, поклав на стіл пігулку седуксену і сказав: «Випийте перед аутодафе…». Та й сьогодні, попри очевидну рутину, якої, на жаль, ще багато, є зародки нового, твереза оцінка вчорашнього дня і щире прагнення оновлення. Чимало зроблено для заповнення білих плям і розсекречення чорних, накреслюються реальні контакти з діаспорою, збагачується рукописний фонд. Є мислячі люди, а відтак буде (і вже є) гідний доробок. Отже, бачу і своє місце тут і рахунків з інститутом зводити не збираюся. Як, приміром, не підтримати «СІЧ», з його благородним бажанням «вилюдніти» і з безперечними здобутками на цьому шляху (нарешті, хоч на старість пощастило мати «свій» друкований орган!).

Отже, «працювать, працювать, працювати», намагаючись при цьому не «сконать»… Не належу до телячих оптимістів, але вірю у працю, в розум, в незнищенність духу й інстинкт самозбереження народу.

1991

Моральний імператив і виклики часу[47]

«Залишатися собою», «бути собою» — це, здавалося б, так природно й самозрозуміло. Проте світ нещадно «ловить людину» від її «перших днів і до останніх», і реалізація цього імперативу стає дедалі проблематичнішою. Та усвідомлення цієї максими завжди живе й актуальне, про що свідчать екзистенційні формули, залишені нам у спадок нашими великими, — «пізнай себе» (Сковорода), «своїм життям до себе дорівнятись» (Леся Українка), «самому стояти» (Стефаник), «самособоюнаповнювання» (Стус). «Зробити своє життя аргументом своєї філософії» — ставив собі за мету Альберт Швейцер і реалізував цю мету.

Таке самовизначення індивіда аж ніяк не є справою суто приватною — без цього неможливий суспільний прогрес. Що ж до нашого аморфного, недосформованого суспільства, потреба такого самовизначення — з найнагальніших.

Людині посттоталітарної спільноти після десятиліть знеособлення, нав’язування комплексу «гвинтика», балансування між страхом (реальним) і ентузіазмом (навіюваним), вироблення звички, що стала другою натурою, приховувати справжнє, питоме, своє і розчинятися в колективній свідомості (чи несвідомості) — такій людині нелегко набути постави прямостояння.

Сергій Аверинцев у своєму зверненому до молоді есеї «Тривоги і надії» писав: «Випростатися — на ділі не тільки безхмарна радість, а й випробовування… Почати випростуватися — і наштовхнутися на перешкоду — куди болючіше й прикріше, ніж звично ходити не розгинаючись. Ми, люди, щодо цього невиправно невдячні — ніяк не хочемо радіти тому, що розігнулися трохи. Не визнає наш хребет ніякого «трохи». А один раз випросталися — і знову вже не пригнутися, навіть якщо захочеш. (Правду кажучи, тільки на таку властивість людської натури — вся надія)».

Справді, вся надія на духовну стійкість людини, на її здатність самовідроджуватися, поставати, як Фенікс із попелу.

Свідомо не торкатимусь тут питань чистої віри, сакральних істин — не мені з моїм рівнем обізнаности в цих питаннях і не для вашої авдиторії про це говорити. Хотіла лише підкреслити, що духовне самоусвідомлення присутнє і в тих людях, які не сповідують релігії в канонічних формах. Так, готуючи до друку епістолярій Вячеслава Чорновола, я знайшла в його листах початку 80-х із заслання характерні міркування про потребу навернення до релігії. У листі до дружини А. Пашко (29.05.1983) він писав: «Кажеш, навіщо ті пошуки нової релігії тим, хто мусить мостити дорогу в царство духу тільки із зламків псевдовіри й псевдоморалі, які в’їлися у плоть і кров і легко зі своїх обіймів не випускають? І що для таких краще: ще одна політико-філософська доктрина вселюдського ощасливлення, фінал якої передбачити неважко, чи повернення (хай насторожено-обережне) до перевірених досвідом двох тисячоліть джерел духовного багатства… Для мене такі пошуки видаються плідними, бо й сам я в них…».

Як переконливо доводить відомий дослідник сучасної міфології Мірча Еліаде, сьогоднішня людина, навіть арелігійна, «генетично походить від людини релігійної, склалася, сформувалася внаслідок ситуацій, що їх брали на себе її предки». Мимоволі внутрішньо, в архетипах її свідомости й підсвідомости живе ідея Бога, його волі та всеприсутности. У когось вона, ця ідея, закорінена на рівні обряду, звичаю, ритуалу, хай навіть дотримуються їх принагідно, час до часу, а то й на рівні забобону, і не осмислюється як цілісна світоглядна система. В іншого проривається у хвилини найвищих духовних злетів, у годину випробувань, у час екзистенційного вибору. Ще в іншого живе в душі як моральний імператив, як головна заповідь і — навіть неусвідомлено — диктує лінію поведінки, оцінні критерії, ціннісні орієнтації.

Для загального духовного клімату, як на мене, небезпечний не чесний і спокійний атеїзм — без войовничого безвірництва, без дешевих нападок і претензій на абсолютну істину. Найнебезпечніше — це віра як мода, віра без віри у віру, без екзистенційних шукань і осягнень, без морального підґрунтя. Як знаряддя утвердження у новій реальності, вигідне гасло, зброя ідеологічного політиканства. Коли, як влучно висловився В. Ґомбровіч, «Бог стає пістолетом, з якого ми прагнемо застрелити Маркса». Це небезпечно, бо обертається спрощенством, лицемірством і кон’юнктурою. А отже — бездуховністю.

Найважливіше — внутрішня духовна визначеність, Бог у душі. Це питомий душевний стан, підставовий духовний «механізм» розбудови людини в людині. Твориться надійний бастіон власного «я» — він заважає світові «спіймати» людину, дає змогу відповідати за себе і «з лицем одвертим твердо йти на кін». Створити власний світ — як духовне мікросередовище і точку опертя. «Я повинен жити отак, поблизу свого Бога…» — констатує один із найдуховніших сьогодні українських поетів Кость Москалець. Звісно, не кожен здатен вибудувати собі такий розгалужений автономний світ, та я не закликаю всіх до таких життєвих стереотипів, які виборов собі цей поет — відлюдник і анахорет, що створив собі свій «духовний острів» десь на хуторі поблизу Батурина. Та чого можна повчитися і чому позаздрити — це тій його всеохопній, первозданній «радості бути», яку дарує цей світ: «Бог змилосердився і відкрив мені очі… Радій! Радій, слухаючи Баха, читаючи Рільке, пишучи до оцього синього зошита, Бог з любов’ю дивиться на нас, і ми підводимо свої юні, ще ненавчені очі до Нього, і світло, яке ллється крізь голі гілки на деревах, переплітається з музикою Баха, і дрібні чорні літери, які біжать із зеленої прозорої ручки, засвідчують твою причетність, — бо це світло і ця музика, дерева та книги і є причастям…» («Келія чайної троянди»).

Важливо вміти мовби «дистанціюватися» від себе, відійти на кілька кроків, уважніше зазирнути в себе, а тоді «визирнути із себе назовні…». Саме так — погляд на світ ізсередини, з позиції усвідомленої суверенности власного «я».

Василь Стус не раз підкреслював, що поетові, та й загалом людині, для «етичної гігієни» (його вислів) потрібні такі години «тиші», коли вона самовідроджується. «І тільки вже цілком відреставрований, — писав він у статті про Василя Симоненка, — коли ти повністю повернений собі самому, можеш відшукувати трагічно-радісні, підсилені власною «масою» зв’язки з оточенням». Мабуть, саме це він і називав «самособоюнаповненням».

«В мені уже народжується Бог» — так починається один зі Стусових програмових віршів. Утримати в собі «Бога» — цю вищу духовну сутність, втримати, хоч би чого це було варто… Навіть якщо «Бог» покине тебе, прагнучи «порятувати», зробити таким, як усі, це аж ніяк не порятує, а «донищить» тебе. Адже тоді ти вийдеш «сам із себе, неначе шабля виходить з піхов». Хай і «згасне свічка болю», але ж настане «тьма впокорення». Іножиття. Інобуття. «І будеш найменням уже невласним».

«Утекти б од себе геть світ за очі…» (так починається інший вірш), але ж тоді житимеш «безоко і безсердо»… Навпаки, створити умови, ґрунт для будівництва духовної оселі для Бога, що «народжується в мені». Щоб було де йому народитися й жити — тут його не зневажать, дослухатимуться до нього в різних іпостасях — «вседуша», «високий вогонь», «стовп осіянний»… Так відбувається будування себе — всупереч розчиненню особи у масовій свідомості, у гайдеґґерівському неозначено-особовому Man. Це не апологія відлюдництва, асоціальности, зверхнього індивідуалізму. Саме така, духовно «реставрована», людина гідно триматиметься й утримуватиме прямостояння на вітрах історії, на вітрах долі, осмислено відповідатиме на виклики часу.

Примат духу… Розумію, що у практичних життєвих вимірах це далеко не завжди можливе й досяжне. І не належить до пріоритетів загалу. Та багато в чому визначає духовний клімат середовища.

Я мала щастя зазнати у своєму житті такої гідної людини духовної атмосфери. Аж ніяк не намагаюся стверджувати, що моє родове середовище — шістдесятництво — було якимось моральним монолітом і абсолютним взірцем. Та духовний мікроклімат найближчої мені «малесенької щопти» (вислів Стуса) справді був живлющим, і я дякую за це долі. Щоб відчути це, раджу вчитатися у фундаментальні й правдиві спогади, які публікуються протягом останніх років у журналах «Сучасність» та «Кур’єр Кривбасу» — «Homo feriens» Ірини Жиленко і «Люди не зі страху» Світлани Кириченко, а також у книгу спогадів Василя Овсієнка «Світло людей» (Київ; Харків, 2005).

Серед визначальних рис ментальности цих людей — примат духовного над матеріальним, беззастережний, не награний, органічний. В усьому — в життєвих цілях, у мотивації вчинків, моральних принципах, в організації побутового простору, у взаєминах з оточенням. Таким було життєве кредо і Горської, і Світличної, і Стуса. Характерне мотто листів Горської до Заливахи: «Аби душа не сивіла». Для Алли навіть робота над мозаїчним панно про молодогвардійців, присвяченим такій мовби офіціозній на той час темі, не була простим заробітком, її щиро захоплював цей образ — без конкретних політичних прив’язань — як людей, що «духом не скорилися фашистам». Вбачала в них «образ піднесення, ствердження Духу». З листа Валерія Марченка: «Їжі духовній відтепер завжди віддам перевагу перед усіма іншими цінностями».

Одна з таборових леґенд, оперта на реальні факти. Іван Світличний везе із собою на заслання з табору важезні валізи з книгами і картотекою словника синонімів, і колеґи-кримінальники покірно носять їх за цим дивним «дідом»… З листа Бориса Чичибабіна з цих же «країв»: «Нехай зараз прийдуть і скажуть забиратися з речами на край світу, плювати на все, раз у мене Пушкін в кишені!».

Уміли творити у табірній «зоні» свій Парнас. Про це — один із ґратованих сонетів Світличного з відповідною назвою:

У поетичному зошиті Стуса періоду перебування у слідчому ізоляторі один з перших віршів, датований 23 січня 1972 (арештовано його було 12 січня), починається так:

Гідно сприймає і вповні використовує запропонований йому долею варіант «блаженства самоти». В одному листі з табору зауважує (без тіні іронії і пози!), що Рільке найкраще було б перекладати в карцері (максимум самозосередження!), але туди, на жаль, не дозволяють брати з собою книжок і паперу… «Всі ми мордовлені, — пише до Ірини Калинець (29 січня 1974), — вже безсмертні! (Мордовія — це ранґом повище за Французьку академію, яка дає безсмертя!)».

«Які добрі вірші (як літні дощі!) мені спадають на голову — на самоті, без запису, без конкрецій, а так, як віщий дар, як сяєво жар-птиці», — це написано за рік до смерти в умовах «смугастої» каторжної зони, з якої поетові не вдалося вийти живим.

Не підкорятися диктатові умов, слухати передусім «моральний закон у собі». Наведу відомий факт із життя Василя Стуса, який з позицій звичної житейської логіки можна трактувати навіть як жорстокість до своїх близьких. Це відмова від побачення в каторжному таборі 1984 р., коли не зміг піти на те, щоб задовольнити принизливі вимоги своїх тюремників, і дружина з сином мусили повертатися назад за тисячі кілометрів, так і не побачивши чоловіка й батька. Що це: неадекватна реакція чи, навпаки, здоровий інстинкт морального самозбереження?!

«У нас Доля, приділ, як казав Плужник, — писав Стус у листі до дружини (30 листопада 1978). — Поруч із нею ми не повинні мислити, а довіритися, віддатися їй. Доля — для серця, душі, а не для розуму. Доля — для Великої Радости та Великого Смутку. Розум — для буднів, для ніриба-нім’ясо. Доля — стратег, серце — її васал, розум — лиш тактик. Тактика вбиває людину, дрібнить її, обмалює. А ми з тобою великі вже… Як же нам гнутися? Не випадає! Розум — це соломинка в буряній стихії, за яку хапаються, шукаючи життя вроздріб. Будемо… жити оптом!».

Так думати і так жити можна лише маючи відчуття внутрішньої свободи.

Внутрішня свобода… Відчуття дорогоцінне, життєдайне, воно видається мені чи не важливішим, принаймні не менш важливим, ніж свобода зовнішня. Адже це стан іманентний, отже, вона нездоланна. За умов зовнішньої свободи можна втратити суверенність власного «я», критерії і чуття міри, пуститися берега у потуранні своїм забаганкам, цілковито поринути в суєту дня. І навпаки — в умовах несвободи вибороти право бути собою, вибудувати той бастіон свого «я», що непідвладний ніяким засобам облоги і знаряддям штурму.

Кілька свідчень із близького мені екзистенційного досвіду. З таборових листів Вячеслава Чорновола: «Не може бути обставин понад нас, якими б вони не були нестерпними» (до Плахотнюка). «Вільним можна лишитися навіть у найпринизливіших і найнелюдськіших обставинах… Щоправда, то вже вільність внутрішня» (до сестри, 30 травня 1968). «Химерна закономірність: чим менша воля, тим більше розкованости…» (до дружини, 28–30 червня 1983). «Якось так виходить, що я у своїй неволі вільніший за вас і життя моє ніби цікавіше й змістовніше. І це більше ніж компенсує всякі невигоди і фізичні труднощі» (до дружини, 25 січня 1977). В унісон із цим звучить формула Івана Сокульського з листа до дружини: «тюрма — лише умовність, якщо ти сам не будеш собі тюрмою».

Повнота й самодостатність самовизначення не означає штучної самоізоляції від життя суспільства, протиставлення себе загалові. Аж ніяк. Внутрішня свобода допомагає виробити прямоходіння й прямостояння, нормалізувати дихання. Відтак зростає суспільна цінність індивіда, розвиваються його творчі потенції, зміцнюється громадянська дієздатність. Це особистість не втрачена для суспільства, а, навпаки, обернена до нього. Не казатиму «до народу» — не тому, що відкидаю, як тепер модно, таку категорію і таке гасло, а тому, що це поняття вкрай зужите й скомпрометоване спекуляціями, коли слово «народ» вживають як псевдонім «влади».

Внутрішня свобода — це, за словами Аверинцева, «єдина ґарантія, що ми не витимемо з вовками жодної з конкуруючих зграй». Стан постійної готовности до внутрішньої опозиції, такої потрібної в умовах неминучого диктату держави. Опозиції нав’язаному тобі, не освоєному екзистенційно й інтелектуально. Мати відвагу не бути в тилу найсильнішої на сьогодні армії. Боятися «покірного ентузіазму натовпу» (Герцен).

«Якщо людина не йде в ногу зі своїми супутниками, — писав Генрі Торо, — можливо, це від того, що їй чутно звуки іншого маршу. Так нехай же карбує крок під ту музику, яка чується їй, хай і віддалену».

На щастя, мені випало в житті чути таку «музику» і зазнати таких блаженних станів унутрішньої свободи, — їх вистачило, щоб компенсувати злигодні, утиски, нереалізованість. Вони світять і зігрівають і, мабуть, творять те невловиме, що окреслюємо як «сенс життя».

Кілька таких високих моментів.

Літо 1966-го. Позаду довга й виснажлива епопея виключення з партії. І от остання інстанція. Будинок з колонами на Михайлівському майдані, обком партії. Я щойно поклала свій партквиток, не втримавшись від прощального афоризму: на запитання, що відчуваю я в цей момент, відповіла: «Якщо треба вибирати між ідеалами і квитком, я квиток віддаю вам, а собі залишаю ідеали». Вийшовши звідти, відчула колосальну полегкість. На Володимирській гірці випадково зустріла Стуса (а може, й не випадково: адже він знав про мої «урочистості»). Ми сіли на лавочку, дивилися на Дніпрові далі, і він читав мені свої переклади з Лорки. «Кордова! Дальня й самотня…» — співно лунав його глухуватий голос. Я почувалася щасливою й абсолютно вільною, хоча добре знала, що чекає мене попереду.

Весна 1977-го. Загальні збори колективу видавництва «Вища школа», де я працювала редактором. На порядку денному — звільнення мене з роботи у зв’язку з моєю причетністю до Гельсинської групи. Люди почувають себе ніяково, задні ряди взагалі не голосують, ховають очі й руки. Але тільки одна на весь зал, моя молодша колеґа Люба Хейна (згодом Маринович), знаходить у собі мужність встати і, стоячи, проголосувати «проти». Один Бог знає, як потопталися по ній згодом за це, але в ту хвилину, я певна, вона почувала себе людиною (і я разом з нею…).

І ще: уривок з уже згаданих спогадів Світлани Кириченко «Люди не зі страху»: «У Києві ми мали свою площу Свободи, куди виходили звільнені або майже звільнені від страху — «майдан» Довкола пам’ятника Шевченкові. Паркова алейка навпроти червоного корпусу Університету, зчеплений, лікоть у лікоть, ланцюг дружинників перед гранітними сходами до постаменту. Примусити ланцюг розступитися на мить, піднятися сходами й покласти квіти — під спалахи фотокамер, стрекотіння кіноапарата, наче кулеметної черги. Назавтра — звільнять з роботи, викинуть з інституту… Але пережите вчора, проспіваний у гурті «Заповіт» були того варті. Ковток свободи…».

Поняття внутрішньої свободи нерозривно пов’язано з категорією сумління. Невідступне «бути чи не бути», коли позірно вигідніше й самозрозуміліше «бути», може обернутися моральним «небуттям», спричиняє необоротні моральні деформації, що нівечать людину.

Значення морального імперативу в нашому сучасному «Вавілоні» з його розмитістю критеріїв і постмодерністською еклектикою буквально на очах актуалізується, адже зростає трагічний розрив між знаннями і мораллю, рівнем комфорту і духовною порожнечею, між естетикою і етикою. Єдність естетики й етики, те, що в класичній філософії позначається категорією калокагатії, на наших очах відходить у минуле.

Не зупинятимусь на цьому докладніше, не доводитиму цієї аксіоматичної тези — адже досить бодай доторкнутися до стихії сучасного масового культурного «ширвжитку», в якій мимоволі «купається» і формується сьогоднішня «звичайна людина».

Полегшеність, розважальність, примітивізація, що обертається зомбуванням. Досить приглянутися такому симптоматичному глобальному дійству, як трансльована на увесь світ церемонія вручення «Оскарів». Які мистецькі «чесноти» тягнуть на найбільшу кількість виграшних номінацій? — спецефект, поляризація добра і зла, не обтяжені інтелектом супергерої, його величність видовище, в якому ледве жевріє «душа». Але ж так було не завжди, ще за нашої пам’яти домінували навіть у цій царині дещо інші критерії. Світ справжньої культури тут ледве прозирає — хіба що в таких стандартах, які вже стали складниками масової культури, як шекспірівські трагедії чи колізія Фауст-Мефістофель тощо. Та все це існує як схеми конфлікту чи характеру без заглиблення або суперечностей, нюансів і складнощів, з яких зіткано світ справжньої культури. За іншими адресами — далекими від класичних загальнолюдських — тепер шукано героя. Героїзується те, що за «старорежимними» канонами підлягало б осуду. Та й загалом де вже там такі категорії, як «очищення прекрасним», романтичне поривання ins Blau, святе донкіхотство, — вони в найкращому разі поблажливо толеруються, але як «застарілі», як «тіні забутих предків»… Тому таким зворушливо-актуальним є заклик Ліни Костенко: «Нехай тендітні пальці етики торкнуть вам серце і уста!».

Як зорієнтуватися в тому незатишному, жорсткому, часом абсурдному світі, що огортає нас, не розгубитись у зіткненнях полярностей, знайти адекватні (принаймні для себе) відповіді на виклики часу?

Хтось із політологів слушно висловився, що треба, услід за аргонавтами, вести свій корабель між Сциллою толерантности і Харибдою нетерпимости. Це, справді, так. Адже кожен із цих монстрів, якщо наблизитися до нього впритул, дати паралізувати себе, годен зжувати й проковтнути все позитивне й конструктивне, усе найцінніше і найдорожче.

Гідно триматися курсу можна лише тоді, коли витруїти в собі небезпечну й спокусливу якість свідомости, що її я для себе визначаю як «одноклітинність» і відчуваю як чи не найбільшу небезпеку. Те залізобетонне «так і тільки так». Та, за висловом Аверинцева, «каламутна й хаотична стихія „одноклітинних“ умонастроїв, підготованих десятиліттями». Неповага до іншого. Небажання й невміння прислухатися до нього і, якщо відкинути, то лише зрозумівши суть, переконавшись самому й довівши іншим її неприйнятність.

Проявів такої «одноклітинности» безліч — складний спектр оцінок, критеріїв, ціннісних орієнтацій і мотивацій, вимог і гасел. Вона виплекана десятиліттями войовничої чорно-білої пропаґанди, викоріненням інакодумання, культивуванням такого собі «тунельного бачення» і «приміткового існування» (термін Домонтовича) як найперших чеснот «простого советского человека».

Основна мисленнєва операція тут — спрощення. Небезпечне воно тим, що не дає змоги себе осягнути.

Спрощення — це глухота до відтінків, суперечностей і багатоликости, тобто своєрідна кастрація явища. Звідси пряма дорога до крайньої поляризації і конфронтації поглядів, взаємної ксенофобії, абсолютного неприйняття. Тим часом відтінки пов’язані з усім спектром реальних мотивацій, соціальною та естетичною атмосферою, зіткненням традицій і розвитку нових — справжніх чи сфальшованих — цінностей. Тільки зваживши на все це, можна осягнути явище в усій його самобутності, з вкоріненості й перспективності (чи безперспективності).

Нам випало стати свідками й учасниками колосальної переоцінки цінностей, ініційованої атмосферою т. зв. «перебудови й гласности» та узаконеної дальшими усім відомими суспільними катаклізмами. Переоцінка триває далі, і це — закономірно. Проте, на жаль, на цьому шляху надто часто стаємо заручниками, жертвами примітивної перестановки знаків плюс на мінус і навпаки. Рецидиви надзвичайно живучого «квадратно-формульного мислення» (Ю. Шевельов). Того тоталітаризму думки, що проникає в найглибші пори свідомости.

У контексті «одноклітинности» я не раз уже згадувала такий епізод сьогоднішніх політичних реалій, як перейменування свого часу у Львові іменем Джохара Дудаєва саме вулиці… Лєрмонтова. Того Лєрмонтова, чиє «На смерть поета» стало символом протистояння мистця гнітові й сваволі, хай навіть його розуміння кавказьких воєн вкладалося у стереотипи тодішнього імперського мислення. Того самого Лєрмонтова, чиї вірші просив прислати на заслання Шевченко «ради поезії святої». Лєрмонтова, який, за іронією долі, був улюбленим поетом самого Дудаєва — він знав напам’ять чи не всю його поезію. Культивуючи такий чорно-білий підхід, неважко затоптати не тільки чужі, а й свої питомі цінності, побачити (і показати) світ культури пласким, однолінійним, чорно-білим, а не багатовимірним і стереоскопічним.

На урочистому вечорі в столичному Оперному театрі, присвяченому 190-річчю від дня народження Шевченка, Володимир Яворівський виголосив яскраве й емоційне слово, але в ньому мене різонула підкреслена поляризація двох великих імен — Шевченка і Гоголя. Немає потреби звеличувати Шевченка за рахунок приниження (хай і з позицій суто національних) «безсмертного Гоголя» (це — Шевченкова характеристика). Здається, вже маємо сьогодні солідну, оперту на все багатство фактів і культурних інтерпретацій концепцію значення Гоголя в українському духовному космосі (згадаймо хоча б праці Євгена Сверстюка і Юрія Барабаша) — навіщо ж педалювати спрощену чорно-білу схему його «неукраїнськости»?!

На хвилі мітингових викриттів доводилося чути: Тичина — наша національна ганьба. А може, й наша національна гордість? Замість рубати навідліг, чи не плідніше осмислити ранню геніальну поезію як видатний здобуток сучасної йому світової поезії, простежити болісну історію корозії його таланту, співіснування Поета й непоета в одній оболонці, їхню боротьбу, адже навіть там, де непоет, здавалося б, цілковито торжествує, Поет дається взнаки — то геніальною тичинівською нерівноскладовою римою, то його ж таки неподоланною інтонацією, то якоюсь незбагненною магією слова, потужною енергетикою вірша. А його афористичні формули з подвійним і потрійним дном — «не для вас я Вкраїну люблю», «любити свій край не є злочин…», «стверджуюсь», що надаються до різних тлумачень, від неприкритого офіціозу до езопової мови. От хоча б «чуття єдиної родини» — одне з найпоширеніших совєтських ідеологічних кліше. Та хіба ж не має воно в собі іншого загальнолюдського змісту?! Хіба не несе гуманістичного позитиву, якого у всій багатостраждальній історії України, та й у наших дошкульних постколоніальних буднях так катастрофічно бракує?!

І Тичину, і Довженка, і Бажана, та й усю «полонену» режимом українську радянську літературу маємо розглядати як «феномен доби» (так назвав Стус свою відому розвідку про Тичину, що фігурувала на його процесі як важлива стаття звинувачення). Констатуючи монструозні породження цієї доби, не проґавити реальні художні цінності, що прозирають крізь них.

Нещодавно в одній з нових хрестоматій української поезії XX ст. я марно шукала поезію Василя Чумака. В чому ж річ? В тому, що він спалахнув саме «Червоним заспівом», а цей колір тепер не в моді? Але ж це Поет, поет від Бога — не збіднюймо себе. Інакше наробимо нових «білих плям», що їх, як на наш вік, і так, здається, досить.

Є що зберігати, є над чим замислитися. Яновський, Хвильовий, Довженко, Домонтович. Зеров і неокласики. Плужник і Свідзінський, «лицар абсурду» Антоненко-Давидович. Чесне побутописання І. Сенченка та А. Дімарова. Художнє золото високої, загальнолюдської, проби — новелістика Григора Тютюнника…

Цінувати свою художню органіку, свої питомі скарби. Та водночас не піддаватися всеядності, не реабілітовувати прекраснодушно того, що перекреслено історією, не замовчувати облуди й фальшу реального соцреалізму і вбивчого диктату ідеології над художньою творчістю. Не відновлювати старих культів і не творити на їхній основі нових. Зокрема, останнім часом відчувається тенденція творити новий культ О. Гончара. Та віддаючи данину талантові й чесності громадянської позиції автора «Собору», не слід забувати, що загалом його творчість ідейно і стилістично вписується у неприйнятні сьогодні парадигми соціалістичного реалізму (романтичні котурни, запоетизованість, конструювання дійсности на догоду ідеології). Щодо цього повністю солідаризуюся з думкою Ю. Шереха-Шевельова, висловленою ще в 50-х роках минулого століття у статті «Здобутки і втрати української літератури: з приводу роману О. Гончара „Таврія“» (див. «Критика». — 2002. — Ч. 5).

Хочу торкнутися ще кількох понять-антиподів, протягом століть обговорюваних у мистецькій та ідеологічній практиці, в нашій гуманітарній критиці: «чисте» мистецтво і суспільна позиція митця, мистецтво ангажоване й незаанґажоване. Та «одвічна», історичним рефреном повторювана анґажованість української літератури не є щось привнесене іззовні, накинуте чи кон’юнктурне, то її питома характеристика. Адже так було не через недостатність художньої потенції, не від свідомого нехтування чистими мистецькими ідеалами, то була внутрішня настанова, зроджена й підтримувана історичними умовами, зумовлена браком повноцінного культурного розвитку, нормального спектра різних форм національного життя, синдромом колоніалізму. Така поезія — від Шевченка до Стуса — у місткому афористичному слові несла правду всупереч заборонам, фальсифікації, насильству, несла ідеали, прагнула пробудити заснулі душі. А що за таке слово завжди дорого треба було платити (і платили, платили сповна!), — воно, те слово, не сприймалося як фраза, як порожнє гасло, воно набувало ваги й сили. І ставало Поезією. У нашій українській реальності «мистецька вартість» і «опозиційність» як правило, доповнювали й підсилювали, але аж ніяк не виключали одна одну. Зрештою, категоричне відкидання будь-якої анґажованости — це ж також (хай з протилежним знаком) анґажованість.

Усе свідоме духовне життя української нації — майже суцільна опозиція, тихий або голосний опір тискові й нівеляції. Опір цей неминуче переходив із суспільного поля на територію душі окремої людини, заторкував її екзистенційні глибини, а це вже — матерія поетична.

Після проголошення незалежности України гасло незаанґажованости поезії зазвучало на повну силу. Адже, здавалося, в нових умовах відпала потреба «боротися», «протистояти», «відстоювати» тощо — хай живе природний мистецький саморозвиток у нормальних, «європейських», «цивілізованих» умовах! Та виявилося, що державний монстр не квапиться капітулювати, що є що відстоювати, чому протистояти. Не дивно, що гасло «незаанґажованости» якось перестали педалювати.

Неоднозначні тенденції спостерігаються і в сучасному осмисленні життєво важливих для української культури національних традицій фольклоризму. Амплітуда таких поглядів — досить значна. З одного боку, абсолютизація, коли «українське» просто не мислиться без виразних акцентів «фольклорного», а то й ототожнюється з ним. (Василь Стефаник, що не терпів такого надуживання зовнішніми «вишиваними» атрибутами національного, називав його прибічників, не добираючи слів, «декламаторами» і «трупами»). З другого — зверхність (а то й зневага) до «фольклорного», як «примітивного», «сільського», «вчорашнього». До того ж фольклорне в нас нерідко препарується, поверхово «окультурюється», позбавляючися своєї глибинної автентичности й перетворюючись на статичну парадну декорацію — це прийнято називати «шароварництвом» (хоч цим визначенням слід користуватися вкрай обережно через реальну небезпеку зловживання ним з позицій все тієї ж зверхности й зневаги).

Насправді між поняттями «сучасне» і «фольклорне» немає ніякісінької прірви — навпаки, цілком реальний плідний мистецький синтез. Процес мистецького освоєння питомої національної художньої мови в наш час жодним чином не пов’язується з «опрощенням», «спусканням» до народу тощо.

Народне мистецтво в найкращих своїх виявах на диво тісно змикається з художніми новаціями нашої доби (та й не лише нашої — вже художній досвід Шевченка засвідчив потужне новаторське переосмислення фольклорної образности, й досліджуючи під цим кутом зору його поетику, я назвала свою, опубліковану в 1960-х роках у журналі «Дніпро», статтю свідомо епатажно — «Шевченко — поет сучасний»). Так постали видатні мистецькі явища XX ст., що є вже класичними: і поезія Лорки, і музика Стравінського, і мексиканський монументалізм. Творчість художників-примітивістів почали усвідомлювати в шерезі найцікавіших художніх шукань сьогодення. Доробок українських народних митців, таких як М. Приймаченко або К. Білокур, розглядається тепер не просто як гідний внесення до мистецького обігу, а й як своєрідна школа для митців (вільний лет фантазії, колористичні ефекти, органічність художньої умовности).

Потреба оволодіння національною художньою мовою не втратила актуальности й сьогодні як одна із суттєвих проблем нашого мистецького розвитку.

Модерна українська поезія і музика у жодний спосіб не цураються глибинних фольклорних образних форм. У всьому світі спостерігається виразне посилення інтересу до фольклорної автентики та її синтез із сучасною музикою — як у рок-варіанті, так і в серйозному симфонізмі. Зменшується, а то й зовсім зникає «цитування» фольклорних кліше — натомість глибинне переосмислення, нова якість, інтеграція в сучасний культурний простір.

У сучасних концепціях розвитку новітньої української літературної класики кінця XIX — початку XX ст. спостерігаємо інколи полярне протиставлення того, що називаємо «народництвом», і модернізму. Обидва ці явища належать до сутнісних характеристик художнього процесу, історично й національно-психологічно зумовлені, і без них неможливо осмислити його об’єктивно й вичерпно. Якщо обмежитися чорно-білим інструментарієм, якщо плекати полярність як оцінну категорію («народництво» — погано, модернізм — добре), ризикуємо втратити щось дуже суттєве в характеристиках нашої культури.

Звісно, кинувшись від Сцилли до Харибди, гальванізувати історично зумовлені «народницькі» критерії і практику як еталон української культури, намагатися вписати їх недоторканними в параметри сучасної культури, — завдання невдячне і заздалегідь приречене на поразку. Та кваліфікація «народництва» досить часто набуває просто лайливого відтінку, бракує розуміння того, що це історично «виправдана» форма суспільної і художньої свідомости, яка несла в собі великий моральний позитив — за зужитістю словесних формул цього не слід забувати. Ми глибоко закорінені у своїй традиції — це ми з усіма «за» і «проти», це не тільки наше прокляття, а й наша своєрідність, наше обличчя. Від цього так просто не отрястися навіть свідомим вольовим зусиллям. Та й чи треба так уже від усього «отрясатися»?!

Нещодавно мені випало на якийсь час поринути у віртуальний світ української народницької інтелігенції кінця XIX ст., редагуючи «Листи до Михайла Коцюбинського». І так багато симпатичного мені, зворушливого й важливого у плані загальнокультурному відкрилося у цих свідченнях. І принципова «незацикленість», говорячи сучасною лексикою, виключно на «своєму», і відкритість до сучасних художніх європейських вітрів. Повна посвята громадським інтересам, глибинна перейнятість ними — як придалися б ці якості нам, у нашому сьогоднішньому недосформованому українстві! І цей примат духу — абсолютний і самозрозумілий. Так, зокрема, вразив мене лист до Коцюбинського студента Київської політехніки Миколи Саєнка (брата відомого художника Олександра Саєнка). Описуючи свій досить нужденний студентський побут, юнак зауважує, що вони з товаришем із метою економії беруть на обід одну порцію борщу на двох — «так що можна буде з нового року передплатити „Літературно-науковий вісник“»…

Не можна не помітити, як у сучасній українській культурі формуються мовби окремі «світи» — кожен зі своєю правдою, своїми критеріями і своїми знаковими постатями, культурний кровообіг між якими практично не відбувається, — отже, годі твердити про єдиний організм. Такими «несполучними посудинами» є, приміром, коло творців і симпатиків «Літературної України», з одного боку, і аналогічне коло «Критики» й «Коментаря», почасти «Сучасности», з другого. Повне взаємне небажання почути одне одного. Взяти хоча б взаємонеприйняття Грабовича і Вал. Шевчука. Але ж обидва мають що сказати, мають те, що збагачує нашу культуру, відповідає запитам сучасного українського інтелектуала. Моїм запитам, скажімо так.

Неприйнятні для мене й тенденції некритичности та апологетики в оцінці минулого, звеличення «свого» вже за те, що воно «своє». Прояви патріотичного (чи псевдопатріотичного) антиісторизму, втручання в історію без суворої верифікації фактом, з елементами — несвідомої чи й свідомої — фальсифікації, препарування минулого на догоду апріорі заданій тенденції, ідеї, концепції. Не сприймаю, зокрема, такої маргінальної, профанаційної, як на мене, історіографії, яка нав’язує українській культурі й цивілізації сумнівні недоведені теорії й цінності, девальвуючи тим самим справжнє, автентичне, незаперечне. Зокрема, введення в коло реальних історичних пам’яток української культури (навіть на рівні шкільних підручників) Велесової книги всупереч численним авторитетним аргументам фахівців щодо її сфальшованости, так само як сумнівне з огляду на історичні контексти і практику ідеологічних спекуляцій педалювання «арійськости» українців, — видаються мені зворотним боком нашого незборимого чуття меншовартости…

Невитравні й рецидиви нашої традиційної (хай і не від доброго життя!) «некрофілії», коли підносимо, героїзуємо, а то й сакралізуємо мертвих і водночас нездатні гідно оцінити й підтримати живих. Сакралізація замість плекання історично зумовленої об’єктивної картини. Гостро відчуваю потребу того, що Вол. Базилевський у відомій статті, яка свого часу стала предметом гострої дискусії, назвав «холодним душем історії», і що, зокрема, здійснює у своїх фундаментальних історичних дослідженнях Наталя Яковенко. Такий гідний, зважений, підтриманий фактом критицизм — життєдайний. Це Франкова «нелюбов… з надмірної любови»…

Проте водночас не можна не помітити, що критицизм та іронізм як невіддільні складові сучасного мислення нерідко обертаються на бездумне всевідкидання, на впритул небачення й небажання бачити своїх питомих цінностей і вироджуються у таке собі «хамство» з виразним присмаком «бузини» (прикладів, гадаю, не треба довго шукати).

Подекуди історично виплекане й підтримуване щоденними культурно-побутовими реаліями відчуття кривд, завданих «старшим братом», протест проти імперської зверхности, абсолютного неприйняття, навіть на рівні російського інтелектуального прошарку, окремішности, національної ідентичности українства, повноправности мови і культури — вироджується в демонстративне й бездумне відкидання усього «ненашого», зокрема незаперечних цінностей мистецтва, філософії тощо, хай навіть згладжене більш інтелігентною лексикою. Оглуплення й демонізація на рівні «хохол — кацап» до добра не приведе. Це шкодить передусім нам самим, підриває основи нашої безперервної, м’яко кажучи, «полеміки» зі «старшим братом», потреба в якій геть зовсім не зменшується і яку слід вести на гідному рівні, рівні фактів, знання і моральних переваг. Свого часу один молодий український історик, аналізуючи концепції Є. Гуцала в його публіцистичному трактаті «Ментальність орди», слушно підкреслював, що не можна демонізувати «ментальність орди» з позиції, так би мовити, «ментальности ясиру», яка має свої уразливі місця, свої аберації зору, свої міфи й забобони.

Взяти хоча б ту, гідну кращого застосування, доскіпливість у визначенні «чистоти крові». Як тоді бути, приміром, мені, з моїми 50-а відсотками вірменської крові, або відомому письменникові й видавцеві Григорію Гусейнову з таким самим відсотком азербайджанської — хіба це завадило нам усією душею влитися в українську культуру?! Не кажу вже про непристойну, як на мене, етимологічну ревізію прізвищ відомих діячів на предмет єврейського походження, що висувається як тавро, як присуд. Ця така живуча і страшенно небезпечна тенденція зміщує акценти, спрямовує суспільну свідомість у хибний бік. Адже, приміром, Мойсей Фішбейн зі своєю стовідсотковою єврейськістю в українській поезії важить набагато більше за багатьох етнічно чистих, але вельми посередніх «-енків». Те ж саме стосується ролі й місця Л. Фінберга у видавничій діяльності на благо української культури або Є. Захарова — у правозахисті. Історія українського шістдесятництва буде істотно неповною, якщо виключити з неї ім’я і діяльність мого друга й соратника Романа Корогодського, якого в часи репресій не брали на роботу через сумнозвісну п’яту графу, а з роботи виганяли, як «українського буржуазного націоналіста». Не кажу вже про зворушливу сторінку дружби й взаємопідтримки українських і єврейських дисидентів в гулагівській зоні. Досі ще серед спогадів про Стуса, мабуть, немає глибших і змістовніших за «В українській поезії тепер більшого немає» Михайла Хейфеца.

Загалом усі прояви з очевидним або прихованим ксенофобським відтінком страшенно небезпечні — про це яскраво свідчить практика наших політизованих буднів. Так, зокрема, кожен прояв антисемітизму, навіть зовсім «невинний», завуальований, без крайніх формулювань, у нездоровій атмосфері реальної політики спрацьовує однозначно проти України. Кожне «бий чужих» трансформується в дошкульне «бий своїх» — прикладів цього довго шукати не треба. І кожна мудра зважена позиція в цьому питанні, на щастя, виразно присутня в нашій суспільній думці, — на вагу золота.

Мені болить, коли з позиції «патріотизму» неначе батогом періщать усе інше, що не вкладається в середньостатистичні, освячені традицією форми, тим самим знецінюючи, здешевлюючи, марґіналізуючи це святе поняття. Не раз впевнююся в тому, що не завадило б реалізувати жартівливу пропозицію Юрія Шевельова запровадити на якийсь час мораторій на слова «народ» і «Україна»…

І навпаки — знову від Харибди до Сцилли — небезпека повного розчинення в Іншому, здебільшого не найкращого ґатунку, породженому іншими умовами, іншою ментальністю, іншим душевним ладом. Звідси позиція «у цій країні» — спиною до «цієї країни», войовниче безбатченківство й нігілізм, ладні щохвилини вилитися в те ненависне мені «хамство» і готові увічнити стан «рідної чужини» як наш постійний status quo.

Багато сказано — причому з діаметрально різних позицій — про культ Шевченка. Так, це наша незаперечна реальність. З огляду на нашу історію і ментальність ми, гадаю, приречені на нього. Дозволю собі оцінити цю приреченість неоднозначно. Шевченко — це наш ідеологічний, художній, загальнолюдський потенціал, наш, так би мовити, постійний капітал. Головне, як ми його реалізуємо, чи не здешевлюємо, чи не фальшуємо, чи не розтринькуємо.

Якщо все обмежується набором давно відомих Шевченкових формул, за якими втрачається справжня суть великої постаті, її людський зміст, якщо його іменем ведеться примітивна кон’юнктурна пропаганда, якщо під портретом «роздекламованого й зацілованого Шевченка» (вислів Стефаника) за допомогою відповідно препарованих і переакцентованих цитат вершиться щось принципово антишевченківське, то — подалі від такого культу. Проте якщо Шевченко допомагає відчути себе людиною (а він таки допомагає — є сотні свідчень! Так, промовляючи на шевченківському святі в Русові 1914 року той самий Стефаник звертався до своїх земляків, заповідаючи їм: «Беріть на коліна діти ваші, як ідете до Канади, та впоюйте в них слово Шевченка…»), відчути себе не безбатченком, а українцем, якщо разом з ним входять у тебе моральна висота, чуття прекрасного, «наша дума й наша пісня», — тоді на портрет такого Шевченка на покуті рідної хати не гріх і помолитися…

Усе залежить від нас — і тільки від нас — як скористаємося ми тим скарбом, що ним володіємо. Можна постать Шевченка «замацати липкими пальцями офіціозу», як емоційно висловився хтось із молодих, поставити спасенну галочку, перетворити Шевченка на фетиш, чиї слова втратили живий сенс і закличну силу. І все це, на жаль, не відійшло в минуле, все це подекуди відбувається й сьогодні і здатне вбити найдорожче. А можна вийти на живе спілкування з Шевченком — поетом, людиною, мислителем, заново пережити реальний людський зміст його слів, осмислити його як пратекст, що оживає в нових історичних контекстах, — тоді жоден культ не страшний.

Іван Дзюба якось наводив слова блаженного Авґустина про те, що краще говорити не про минуле, сучасне й майбутнє, а про «сучасне минулого і сучасне майбутнього». Так от, надзвичайно важливо вміти вичленити те «сучасне майбутнього», те, що проростає, що колись визначатиме наше культурне обличчя, не сполохати його, не відкинути за його несхожість, незвичність для ока й для слуху. А де ж іще шукати «сучасного майбутнього», як не в молодих. Як не підтримати їхнього неприйняття офіціозного пафосу, фальшу, облуди, їхній критицизм і непідвладність застиглим канонам, ерудицію і сучасний рівень знання. Спробувати зрозуміти та вибачити і свідому провокативність у прагненні розворушити замшіле й зужите, звісно, якщо за цим свіжа думка й новий ракурс осмислення, а не хвацьке всезаперечування в ім’я себеутвердження.

Не відкидати при цьому «сучасного минулого», актуалізуючи й розвиваючи те позитивне знання і художній досвід, що пробивалися, але не змогли повноцінно утвердитися. Щоб не вийшло так, як у поетичній візії Тичини в «Замість сонетів і октав»:

«Вони казали: можна ж купити старого кармазину, сяк-так заслати смітник і посадовити культуру (тільки голову піддержувати треба!) — ачей вона знову до нас промовить.

А листя падало. І голова на в’язах не держалась.

Тоді — вкинулись в еклектику. Взяли трохи цегли і стільки ж музики. Думали — перемежениться…

А листя падало. І голова на в’язах не держалась.»

Визначитися, самовизначитися тут і тепер, у нашій дійсності, у цій, хай, за словами поета, і «повністю несмачній державі». Не торкатимусь тут матерій суто політичних — вони не належать до моїх активів. Ідеться про відповідальність (чи безвідповідальність) мислячого індивіда, інтелігента, хай це останнє поняття й не досить визначене та не вельми популярне в сучасному слововживанні. Про його місце і голос у суспільстві. Про необхідність вибору і свободи вибору. Адже, за словами М. Бердяєва, «людина починається там, де є вибір, і, мабуть, нема нічого тяжчого за свободу вибору». Про потребу «репрезентувати й розбудовувати суспільство, а не державу, озвучувати саме його потреби і захищати його інтереси, а тим самим і себе, перед захланним державно-бюрократичним монстром» (М. Рябчук).

Підтримувати зародки й розвивати тенденції громадянського суспільства, якого ще не маємо. Плекати й обстоювати громадянську позицію індивіда — у великому й малому, у кожному суспільному порухові. До того ж починати із себе, виходити з того, що залежить від тебе. Хай це й звучить, можливо, дещо «по-домашньому», «вузько» і нагадує висміяну й засуджену свого часу «теорію малих діл». Проте чи так уже гідна осміювання така практика?

У згадуваних уже «Листах до М. Коцюбинського», цій панорамі культурного життя України кінця XIX — початку XX ст. з епіцентром у Чернігові Коцюбинського, відкривається подиву гідна картина культурного побуту людей, захоплених своєю справою як справою життя. Людей з активною, практикованою щодня, громадянською позицією. Тому кожне «мале» діло — цеглинка великого. Вирвати з цензури правдиве слово, вибороти конкретне свідчення культурної присутности українства — крізь вимушений, історично й ідеологічно зумовлений і заданий провінціалізм пробиваються зародки справжньої європейської культури, вириваються за межі далеко не столичних осередків (Херсон, Житомир, Єлисаветград, Одеса, не кажучи вже про Львів і загалом Галичину). Відчувати себе відповідальним за суспільні цінності, причетним до утвердження їх. Гадаю, варто не тільки поблажливо толерувати такі «народницькі» життєві стереотипи, а й повчитися в цих людей так посвячувати себе справі. Хіба така заанґажованість геть уже втратила актуальність «на нашій не своїй землі»?!

Не підтримувати своїм авторитетом злочинних бюрократичних ініціатив. Не пхатися до державної годівниці, платячи за це несвободою. Не перетворювати свою працю на користь суспільства — на колаборацію, хай як різко це звучить. Триматися твердої позиції, обстоювати тільки те, що стало внутрішнім переконанням, а не наспівано у вуха, хай які б наслідки для людини це мало. Вміти «стояти собі самому», як писав Стефаник: «…най єму кажуть, що продався і «сподлився», лиш би він стояв собі сам, бо так єму належиться». Чи не з таких «самотніх» осередків і твориться громадянське суспільство?!

І на закінчення — пронизливо точні слова Стуса, які я вже не раз повторювала:

Отже, «випростувать себе»…

Ефективнішого кредо я не знаю.