Книга Споминів

З любов’ю і болем: Павло Тичина

До Павла Тичини — його особи й творчости — я ніколи не могла ставитися по-літературному об’єктивно, «добру и злу внимая равнодушно». Завжди була емоційно заанґажована, небезстороння. Адже я близько знала його, з дитинства — у свідомості і, мабуть, у підсвідомості — дуже багато пов’язано з ним, його ім’ям, його поезією, всім його образом, і це мало неабиякий вплив на формування мого духовного єства.

Коли я народилася, Павло Григорович надіслав моїм батькам телеграму: «Михайлина своє знає, кріпне і росте». Він був у дружніх стосунках з моїми батьками, любив бувати у Вінницькому музеї Коцюбинського, де вони працювали, а пізніше — і в Чернігівському. Та як реальну людину з плоті й крові я пам’ятаю його з раннього дитинства досить туманно. У пам’яті лишився тільки загальний поетичний образ, дух, настрій майже побожного пієтету, з яким моя мати ставилася до молодого поета. Кримська вірменка з походження, росіянка за мовою і освітою (перед революцією закінчила Вищі жіночі Бестужевські курси в Петербурзі), вона, опинившись в Україні і поріднившись із родиною Коцюбинських, ревно взялася за вивчення української мови, літератури, відбула українізацію так успішно, що навіть якийсь час, маючи добру філологічну школу, викладала українську мову. До речі, одним з материних учнів був Михайло Стельмах, який ставився до неї з особливою повагою і ніжністю — це вже я спостерігала у значно дорослішому віці, під час евакуації в Уфі. Щодо української мови, то тут, ясна річ, у ролі вчителя мав би виступати Стельмах. Але, либонь, мати таки зуміла дати щось важливе — якісь навички загальної культури, філологічне чуття слова і т. ін.

Твори Коцюбинського і поезія раннього Тичини — ці два явища в українській культурі були їй найближчі, власне, через них (незлий вибір!) вона сприйняла і полюбила Україну. Над моїм дитячим ліжечком висів невеличкий портрет молодого Тичини, пожовклий, вирізаний з якогось журналу — юне, замріяне, дуже тонке обличчя, дещо аскетичне, тільки обличчя і шия, що закінчувалася гострим кутом трохи навскоси. Обличчя, мовби вирване з буденщини. Обличчя поета. Обличчя поезії…

Серед найперших колискових, які я вже почала запам’ятовувати, пригадую перефразовану матір’ю «Ніч» із «Пастелей» Тичини:

Щойно навчившись говорити, я вже декламувала «Сонце. Пробіг зайчик» та «Коливалося флейтами» з «Пастелей» і, звичайно, «На майдані». Особливо подобалися мені, малій, слова:

Я мовби чула тупіт коней, що віддалялися, бачила, як влягалася курява, засмучені матері розходилися по домівках, погасав вечір, наставала ніч, і світив «ясен місяць угорі». А можливо, тоді я так виразно нічого цього й не уявляла собі — це вже пізніші нашарування. Та добре пам’ятаю, що «соняшні кларнети» було одним з найперших образних словосполучень, які вкарбувалися в мою свідомість. Образний світ раннього, геніального Тичини органічно входив у мою підсвідомість — уже тоді в мене не було проблем з розумінням складної метафорики типу «коливалося флейтами там, де сонце зайшло» чи «випив доброго вина залізний день». Я все це розуміла й уявляла (хоча, звісно, і не могла б пояснити, та хіба поезія потребує пояснень?!) — воно ввійшло в мене з молоком матері, ба більше, певною мірою визначило мої вже цілком «дорослі» філологічні інтереси. А «соняшні кларнети» лишилися для мене якимось синонімом світла й краси, музики й поезії, синонімом високої радости, яку я й пізніше відчувала і досі, вже в старшому віці, відчуваю в чисті хвилини зустрічі з прекрасним.

Пригадую своє захоплене напівдитяче лепетання у присвяченому Тичині вірші, написаному десь у старших класах:

На цей вірш Павло Григорович відгукнувся великою, сповненою зворушення і водночас високих офіціозних штампів телеграмою. Закінчувалася вона словами: «Слава Сталіну, батькові нашому рідному». Десь у кінці 80-х років Сергій Гальченко, опрацьовуючи архів Тичини, знайшов оригінал тексту телеграми, написаного рукою Тичини. Звіривши телеграму з оригіналом, я раптом виявила, що останнього речення з черговою осанною вождеві в автора немає. Цікаво, хто ж це допомагав поетові у нагнітанні вірнопідданської фразеології?! Відповіді, ясна річ, сьогодні не знайдеш, але це наводить на роздуми…

…У пам’яті зринають інші, виразні, картини. Осінь 1941 року, Уфа. У невеличкій нашій кімнатці, відділеній фанерною перегородкою від кімнати хазяїв, тьмяно блимає каганець. Я мию нехитре начиння після вечері. У двері стукають. Заходить Павло Григорович, сідає і відразу виймає аркушик паперу. Щойно написав «Голос матері» і хоче прочитати.

Він читав, і всі плакали. І мої батьки, і я, і сам поет. Надто поезія та відповідала нашому настрою: зима першого року війни, чужина, непевність, суто фізичне відчуття відірваности від України.

Ми часто бачилися у перші воєнні роки. Тоді все було простіше. Всі відчували себе мовби ріднею, всіх посиротила війна. На печену картоплю, яку батько урочисто пік у колосальній, оббитій зеленою бляхою грубі, не раз приходив до нас Максим Рильський. Якось я продекламувала йому його «Слово про рідну матір», яке щойно побачило світ, — «Благословен той день і час…». Він слухав, похитуючи головою, а тоді сказав: «Ну й молодчина! я би зроду такого довгого не запам’ятав!» Бував і Юрій Яновський, напрочуд гарний і якийсь сумовито-іронічний. Часто заходив Сергій Іванович Маслов, рум’яний з морозу, зі своєю незмінною лагідною усмішкою і якоюсь особливою делікатною доброзичливістю. Пам’ятаю також невеликого на зріст, жвавого, завжди привітного й дотепного Давида Гофштейна.

Наш сліпачок-каганець був свідком не однієї цікавої бесіди, до якої я дослухалася, вже лежачи в постелі, влаштованій на старенькій скрині, а потім засинала, заколисана тоді ще не зовсім зрозумілими, але такими цікавими розмовами.

Батькам удалося врятувати з-під німців і привезти з собою до Уфи практично всі експонати Чернігівського музею Коцюбинського. Музей офіційно було включено до складу АН України, що отаборилася на той час в Уфі, було визначено навіть невеликий штат: батько — директор, мати — науковий працівник, сторож — Б. П. Мєзенцев, який приїхав разом з нами з Чернігова, і бухгалтер — Лідія Петрівна Тичина.

Мені згадується маленька кімнатка на першому поверсі двоповерхового дерев’яного будиночка в Уфі, в якій жили втрьох Павло Григорович, Лідія Петрівна та її мати, сухенька, привітна, з живими гарними очима. Згадується ювілей Тичини, який відзначали у нього вдома. Моя мати, хвилюючись, читала присвячений ювілярові вірш. Довге привітання по-башкирському виголосив друг Тичини поет Сайфі Кудаш. Потім він намагався по-російському відтворити зміст свого віршованого привітання. Я запам’ятала слова, вимовлені з характерним акцентом і пом’якшенням шиплячих: «Не хошю быть шертополох, хошю быть ландышь»…

А от іще незабутній спогад: Павло Григорович разом із дружиною та її матір’ю співають колядки. Того разу я чула колядки вперше в житті. Відтоді не раз слухала їх у різному виконанні: професіональні хори, народний спів, без краю зворушливе виконання Козловського з хором Великого театру. Але то було щось особливе, ні з чим не зрівнянне. Якщо можна уявити ангельський спів, так то був саме він. Вони співали неголосно, голоси — точні, як інструмент у досвідчених руках, абсолютний слух, ідеальне злиття голосів.

А далі — вже пізніші враження від відвідин Павлом Григоровичем музею Коцюбинського в Чернігові. Приїжджаючи до міста своєї юности, він бував в особливо піднесеному настрої. Дуже жваво, дотепно, цікаво розповідав про епізоди зі свого дитинства. Взагалі оживав, скидав із себе офіційний панцир, який у Києві завжди був на ньому, незважаючи на всю його привітність і гостинність. Якось ми ходили разом по території Троїцького монастиря в Чернігові, і Павло Григорович показував мені віконце в підвальному приміщенні, де раніше завжди горіла свічка, — казали, що тут поховано Лазаря Барановича, — розповідав, як страшно було йому проходити повз це віконечко, і він пробігав те місце, заплющивши очі. Показував прибудовані до монастирського муру біля невеликого свічкового заводика галерейки, по яких колись залюбки бігав, називаючи їх чомусь «галдарейками». Розповідав, як любив залазити на самий вершечок Троїцької дзвіниці, звісити ноги у кругле віконечко і блаженно тими ногами бовтати, за що не раз перепадало йому від регента…

А вдома на веранді, яка виходила в наш розкішний садок, сповнений аромату викоханих батьковими чудодійними руками квітів, — читалися вірші. Читала в основному я. Як зараз пригадую (добір мій — інтуїтивний — був непоганий): «Гаї шумлять», «Пастелі», з пізніших — «Ідемо з Великої Багачки» («В ніч таку, морозяну і строгу, В небі зорі — наче вимиті, нові… „Выхожу один, я на дорогу“, — все бринить у мене в голові»), з воєнних — «В безсонну ніч» («ніч — мов та печать»), «Голос матері», нарешті, «Я утверждаюсь», яке так відповідало тим високим патріотичним хвилям, на яких гойдалося моє наївне, напівдитяче, але абсолютно щире «я».

Тоді, звичайно, я не диференціювала поезію Тичини так різко, як пізніше, як диференціюю тепер. Брала до душі близько те, що справді було близьке, сприймала як неминучість усе інше, офіціоз, надто вже явну слабину, і те, що пізніше сама для себе окреслила терміном «юродство», якось відштовхувала від себе. Мені це боліло, і я не хотіла на ньому зосереджуватися думкою. Типово дитячий самозахист, та й до самостійного — всупереч авторитетам, усупереч загальновизнаному — думання я, дитя епохи, не була привчена. Як боліло мені те насмішкувато-зневажливе ставлення до Тичини, яке панувало в шкільному (та й не тільки в шкільному) середовищі! Ніякого глибшого коріння, жодних соціально-психологічних причин цього неприйняття я не вбачала, не знала, не розуміла. Все це здавалося мені жахливою несправедливістю, пов’язаною тільки з безкультур’ям, із споживацьким світоглядом, елементарною необізнаністю і небажанням знати. І справді, вони ж бо не знали «Соняшних кларнетів» — вони знали тільки програмові обов’язковості.

Колись у десятому класі на уроці української літератури, не витримавши кпинів однокласників, я кинула їм: «Для того, щоб зрозуміти справжнього Тичину, треба хоч на мить відірватися від землі і глянути в небо», — у мене в голосі забриніли сльози, і я вибігла з класу…

Під час поїздок до Києва з батьками доводилося мені бувати в кабінеті Тичини — міністра освіти. Пам’ятаю, що я завжди почувалася в ньому якось незручно, настільки вся ця обстановка видавалася мені «чужою і чуждою» поетові, такою собі штучною, невдало, без смаку вибраною рамою, яка потворить його обличчя. Мені здавалося, що важко знайти людину, менш відповідну високим офіційним посадам, ніж Тичина. Та він, мабуть, сприймав це як одну з іпостасей того невблаганного «мусиш», того «озалізнення», яке визначило його життя, і щиро тією потребою переймався. А втім, я була переконана, що йому незручно в тій офіційній тозі, що йому по-справжньому добре лише на самоті, що йому таки потрібна своя «вежа зі слонової кості», хоч він обов’язково прорубав би в ній вікна і розчинив їх у світ… Унутрішня делікатність, вразливість і безперечна полохливість («Чого найбільше боявся в житті Павло Григорович, то це радянської влади», — любив повторювати Олександр Іванович Білецький), характерні для нього, поєднуючись із неминучістю визначитися у цьому жорстокому, вимогливому світі, з офіційними атрибутами посади, рангу, чину, а водночас — із незрадною, нездоланною поетичною домінантою його вдачі, всього його єства, — все це разом справляло враження якоїсь атиповости, дивоглядности, «чудернацькости». Було в ньому щось химерне й зворушливе. Не було й не могло бути, так би мовити, чистоти жанру, абсолютного офіційного стереотипу — натура поетична несподівано, іноді аж якось недоречно, витикалася. Чи не таке ж враження справляє і його пізня творчість? Навіть зроблені за всіма офіційними приписами твори раптом вражають якоюсь химерною, мовби дисонансною нотою, в якій проглядає його натура, чується інший його голос, тож і цілісність виходить дивною, аж до пародійности (сьогодні концепція «самопародіювання» дістала своє обґрунтування й розвиток не в одній літературознавчій праці, і я схильна вбачати в тому якусь рацію). Суперечність між багатством і своєрідністю поетичного таланту й однолінійною заданістю, спочатку вимушена, поступово входила у плоть і кров, постійні «шори» розхитали тонку творчу натуру поета. Щось зламалося в цьому делікатному поетичному механізмі, і він не зміг уже працювати влад. Відбувалася загрозлива повзуча корозія таланту.

«Ковтай залізо сучасности» — і Тичина намагався проковтнути й те, чого не ладен був перетравити. Так і проникали в його поезію суцільні типові блоки, штампи на тлі тонкої настроєвости, гри словом, синтетичного перевтілення фольклорної образности, на тлі неповторної хиткої тичининської інтонації та нерівноскладових рим. Виходив якийсь дивний симбіоз — то анекдотичний, то прикрий, то зворушливий… Надлом внутрішній — і в натурі, і в поезії Тичини — я почала відчувати досить рано, хоч і не до кінця усвідомлювала причини його.

Студенткою я зрідка заходила до Павла Григоровича. Зрідка, бо вже якось зникла та колишня простота й природність у стосунках. Мене завжди приймали дуже радо й привітно, я б сказала, навіть із ніжністю, але я відчувала різницю сфер… Та я любила просторий, завалений паперами робочий кабінет Павла Григоровича, милувалася портретом його матері, що висів на стіні в їдальні, — сувора і разом з тим лагідна краса обличчя, освітленого зсередини внутрішнім вогнем. Павло Григорович просив мене грати на фортепіано і слухав, нахиливши набік голову і сприймаючи кожен нюанс. То був «мій Тичина», образ, що жив у мені глибоко десь із дитинства та й тепер живе, непідвладний суворому аналізові, якийсь «автономний» відносно реальної картини його поезії на тлі складної і трагічної панорами нашої доби. Хоча чому автономний? Хіба сама його поезія не дає ґрунту і для такого втілення образу Поета? А тоді я так мало знала, ще менше розуміла, і жилося мені легше й простіше.

Загалом подорослішала я досить пізно. Власне, прозріння, думання, впізнавання прийшли до мене вже десь після університету, який радше заколисував, аніж розвивав, радше приховував усе багатство естетичних (не кажучи вже про ідеологічні) цінностей, ніж відкривав його. Накотилися шістдесятницькі хвилі післякультівського культурного відродження. П’янке відчуття духовної свободи (хай і вельми обмеженої з сьогоднішнього погляду), розкіш спілкування з розумово розкутими людьми, спільнота думання й зростання. Як найсвітлішу і найщасливішу пору життя завжди згадуватиму ті роки у гроні друзів-однодумців: Василь Симоненко, Іван Світличний, Іван Дзюба та Іван Драч, Алла Горська, брати Горині, Панас Заливаха, Василь Стус, Євген Сверстюк… Спілкування з кожним збагачувало, озонувало застійну атмосферу. Все нові імена, нові факти, нові ракурси думання відкривалися мені. Адже, страшно подумати, я, філолог-україніст з університетською освітою, ба більше, кандидат філологічних наук, лише тоді відкрила для себе по-справжньому існування таких поетів, як Плужник, Зеров, Антонич. Парадокс! Затриманий, спотворений, неповноцінний розвиток, наслідки якого я й досі видихаю…

Пізно подорослішавши, я почала зіставляти, думати, особливо гостро, як кожен неофіт, відчувати й бачити невідповідності, суперечності. Настало те, що один із сучасних фізиків назвав «крахом очевидности». Сховатися за «свого» Тичину вже не можна було. Треба було бачити всю його творчість, його позицію, його еволюцію такими, якими вони були насправді. Не можна було заплющувати очей на те, що поезія та й саме ім’я його стали символом конформізму в літературі, яскравим прикладом тієї «еволюції навпаки», на які, на жаль, багата наша історія, символом трагедії духовного самозречення і самознищення митця. Не можна було не усвідомлювати, що його рефрен «будем, будем бить!» мимоволі лунав в унісон з гаслами масових репресій 30-х років. А водночас відмовитися від свого Тичини було важко. Адже в тому «феномені доби» (так назвав Василь Стус свою блискучу розвідку про Тичину, яку на суді проти нього було висунуто як один з найвагоміших доказів антирадянської діяльности поета), було і таке його втілення, засвідчене свідомістю людини, хай незрілої, недосвідченої, але по-юнацькому чесної і щирої. Адже крізь усе те «юродство» весь час проривалися кришталево чисті образи, геніальні рядки й афористичні формули. Адже були і «Похорон друга», і «Я утверждаюсь», і «Срібної ночі».

Кілька слів про Стусів «Феномен доби». Пам’ятаю, як довго й серйозно працював над ним поет. Я ознайомилася з цією роботою влітку 1971 року, коли ми своїм невеликим, але добірним товариством (подружжя Дворків, Світличних, Іванисенків, Стусів, я, Галина Севрук — усі з дітьми) відпочивали на Прип’яті. Василь привіз із собою щойно закінчену роботу про Тичину, і всі ми читали її — відпочиваючи в наметі, сидячи на березі річки або десь у затишку на прибрежних луках серед духмяних трав, а потім обговорювали на вечірніх посиденьках біля вогнища. Пам’ятаю нашу розмову з Василем на цю тему. Ми ходили вздовж вечірньої Прип’яті. Сідало сонце. По річці неквапливо сунули баржі, вантажені вугіллям і піском, поверталися додому після денних турбот легкі човни мешканців сусідніх сіл — то із сіном, то з уловом риби. Глухуватим голосом Василь ще і ще раз доводив мені тези своєї роботи. Власне, переконувати мене не було потреби — я визнавала рацію його концепції. І водночас щось у мені повставало проти категоричносги висновків, прямої звинувачувальности — я воліла гнучкішого аналізу суперечностей, знаходила якісь позитивні приклади, гарячково шукала пом’якшувальні обставини. Кілька років тому, готуючи твори Стуса до друку, я натрапила у його архіві на аркушик паперу, списаний моєю рукою, — мої зауваження щодо «Феномену…», побудовані саме в такому дусі.

Так, на роль обвинувача в цьому сюжеті я явно не надавалася, надто мені все це боліло, надто особисто була я перейнята темою, надто близьким був для мене предмет розмови. До речі, й значно пізніше, в розмовах з Борисом Антоненком-Давидовичем, що стосувалися особи й творчости Павла Григоровича, я завжди мимоволі виступала в ролі захисника, намагалася якось пом’якшити суворі інвективи людини, яка, виборовши поставу прямостояння в житті, мала право й підстави до таких інвектив.

Та й сьогодні, на схилі літ, маючи перед собою всю панораму доби, «її шляхи, її боріння», я ніколи не кваплюся засудити, відкинути, «знищити» — хочеться зважити мотиви, причини й наслідки, щоби, боронь Боже, не втратити чогось безповоротно, не збіднити себе, не піддатися спокусі однолінійного «ганьба!» чи «слава!»…

Дедалі рідше заходила я до квартири на вулиці Чудновського (сьогодні Терещенківська). Все важче було заходити туди. В атмосфері визволеного думання і переоцінки цінностей, на тлі нових шукань і нових імен дедалі болючіше вражала якась застиглість, якась машкара, що стала другою натурою поета, нерозуміння (може, удаване, від багаторічної звички приховувати безпосередні імпульси й реакції) дійсного стану речей. Людина мовби пережила себе, а це завжди страшно.

На все життя запам’ятався такий образ. Конференц-зала відділу суспільних наук АН УРСР по вул. Кірова, 4. Чергова весняна наукова сесія. Людей не дуже густо, зібрані з обов’язку. За кафедрою ллється нудна доповідь, «президиум, как вырубленный, поредел». Перші п’ять рядів порожні. Тільки десь посередині другого ряду сидить академік Павло Тичина, зобов’язаний бути присутнім на звітній сесії. Сидить один у цілому ряді. Сидить і спить. Тонке обличчя, гарне, вигострене, вимучене роками й діабетом. Враження моторошне. А ті євнухи від науки ще й підсміюються з відчуттям своєї вищости. Хтось із моїх сусідів зауважує: «Символічна картина!» А мені боляче, боляче, боляче… «Ти ж мертвий у житті, ти ж мертвий!» — лунають у пам’яті слова поета.

Таке ж враження «мертвости», якоїсь загублености, повної втрати орієнтації в сучасній дійсності, яке ще більше відтінялося раптовими спалахами, хвилинами живого інтересу, дотепами, які гасли так само несподівано, як і зринали, — винесла я з останньої зустрічі з Тичиною десь уже незадовго до його смерти. Ми відвідали його разом із Григорієм Кочуром і Зіною Ґеник-Березовською з Чехословаччини. Важко було підтримувати розмову, потрібна була майже еквілібристична спритність, щоб та або та тема не повисла в повітрі, щоб думка, яка починала розвиватися, не підмінювалася іншою. І це при тому, що я відчула на цей раз якийсь особливий, підкреслено ніжний інтерес до своєї особи. Суміш насторожености й замилування. Очевидно, відгомони тих бур, що пронеслися наді мною, і тих хмар, що згущалися, долітали якимось чином і до нього. Тоді вже відшуміла хвиля перших арештів, і за те, що я не хотіла відмежуватися від своїх арештованих друзів, а навпаки, солідаризувалася з ними, мене було виключено з партії, і в Інституті літератури я трималася буквально на волосинці.

Не знаю, що думав Павло Григорович про всі ці справи на самоті із собою. Знаю тільки, що він навідріз відмовився підписати якийсь черговий погромницький пашквіль на молодих, котрий йому пропонували освятити своїм підписом. Пізніше, вже після смерти Павла Григоровича, його дружина розповідала мені, що він дуже хвилювався за мене і навіть нахвалявся грізно потелефонувати Шамоті, якщо той наважиться звільнити мене з інституту (ну й ненавидів він цього душителя літератури!). Не знаю, чи подзвонив би, якби дожив до того дня, коли я, як неблагонадійний елемент (і зухвалий притому!), вилетіла з інституту, фактично позбавлена можливости займатися наукою і друкуватися. Але ж хотів…

І от день останнього прощання з поетом. Тепер уже фізична смерть. Удруге ховаю свого Тичину. Разом з Вірою Вовк, яка тоді саме була в Києві, йдемо попрощатися з ним. У залі клубу Ради Міністрів під звуки жалобної музики нескінченним потоком проходять повз труну люди. Тонке обличчя, обличчя поета, мученицьке, загострене смертю, але не спотворене. Віра, на превеликий подив усіх присутніх, хреститься. Я кладу в ногах поета червоні гвоздики, схожі на гвоздики Коцюбинського, які так любив Павло Григорович. На кладовище не піду: не люблю офіціозу, не хочу, щоб охоронці порядку ще й після смерти відтручували мене від мого поета…

1989–2000

Вітраж пам’яти: Алла Горська

Я не бачила Аллу мертвою. І ніколи вона не асоціюється мені зі смертю, тільки — з життям. У пам’яті навічно лишилася молодою і сильною, гарною і усміхненою. «Стань! Не стирай з свічада порохи!» — писав у присвяченому мені вірші Василь Стус. Та що старша стаю, то частіше стираю порохи зі свічада пам’яти, і постають перед моїм внутрішнім зором — опукло і зримо — люди, зустрічі, епізоди. Як кадри мого власного, знятого в одному примірнику фільму. Як окремі, великі й маленькі, різноманітні за формою барвні скельця, з яких складається невидимий для інших, але такий реальний для мене Вітраж пам’яти.

Образ Алли незмінно пов’язаний в моїй свідомості з двома враженнями-символами. Перше — це ореол світла, жмут проміння. Заходячи у приміщення, де була Алла, я відразу, ще не бачачи її, відчувала, що вона тут. Спершу якесь знайоме сяйво (чи то від білого волосся, чи від променистої усмішки), потім — вона сама. І друге, символічне, уявлення — калина. Червоний кетяг в її руках як щось неодмінне, самозрозуміле. Як норма. Недаремно несла за труною Василя Симоненка оповитий китайкою жмут калини. Недаремно на його портреті Аллиної роботи — збризки калини як її авторський підпис. Недаремно у присвяченому Аллі вірші Стуса — «червона тінь калини»…

І ще одне незмінне відчуття — надійности. Відчуття міцного плеча, на яке можна спертися. Незрадної руки, яка завжди підтримає.

Ось кілька кадрів з фільму душі. Кілька скелець із Вітража пам’яти.

…Алла на тлі своїх ескізів до нездійсненої вистави «Отак загинув Гуска» за Миколою Кулішем. Барвні, динамічні, сатирично загострені, з явними ремінісценціями театральних фантазій Анатоля Петрицького — і водночас такі ж виразні й чіткі, як вона сама. Алла серед художників, різних за віком і творчою манерою, але близьких їй за духом. Їй абсолютно було не відоме чуття заздрости до чужого таланту чи успіху. Навпаки, всіх вона ладна була пригорнути до себе — всіх, у кому відчувала талант і свідомість рідного кореня. З непідробним захватом розповідала мені про Григорія Синицю, Бориса Плаксія, водила мене в майстерню до С. Отрощенка, на виставку архітектурних етюдів Ю. Химича. З особливим пієтетом і ніжністю ставилася до Опанаса Заливахи. Високо цінувала й завжди підтримувала своїх найближчих соратниць — Людмилу Семикіну і Галину Севрук. Пам’ятаю Аллу на обговоренні першої виставки художнього одягу за народними мотивами Семикіної у колишньому приміщенні Спілки художників на майдані Незалежности. Виставка мала великий успіх, і Алла одверто сяяла — так, мовби це вона все це створила, мовби всі ці хвальні слова адресувалися їй. І небезпідставно, зрештою, — ідея цієї оригінальної творчої появи могла народитися лише у сприятливій атмосфері однодумців, а хто ж, як не Алла, таку атмосферу створював?!

Усім хотіла допомогти, пробити талантові дорогу, захистити, вивести в люди, прийняти, якщо треба, вогонь на себе. Для молодих художників вона була, як Іван Світличний у середовищі літераторів — таким же об’єднавчим осередком, вогником, який світив і зігрівав. Недаремно вони так любили одне одного.

…Алла у ватазі колядників із зіркою. Вона не потребувала спеціальної машкари чи костюма, сама сприймалася як конечний, виразно окреслений персонаж цього прадавнього театралізованого дійства. Десь уже за північ ватага раптом заполонила всю мою кімнату. Прокинулася моя маленька дочка, із зачудуванням поринула в цю живу казку. Дражнилася коза, вистрибував граціозний чортик у виконанні молоденької звинної Ірини Жиленко, всі зичили «добрий вечір» господині й господареняткові, а над усіма височіла, як добрий дух цієї веселої громади, Алла. У своїй славнозвісній величній шубі, що, здавалося, всіх могла накрити й нагріти, як та леґендарна шапка молдавського хлопчика Гугуце, що в разі потреби виростала до гігантських розмірів і взимку могла накрити ціле село, вберігаючи людей від морозу. Пізніше, вже після її смерти, в моїй хаті не раз бували ватаги, але вже без тієї осяяности Аллиною усмішкою.

…Травень 1964 року. Удвох з Аллою їдемо нічним поїздом до Черкас, веземо щоденник Симоненка. Минуло півроку з дня смерти поета. У пресі розгорнулася шалена кампанія критики ідеологічних збочень у поезії, досягло апогею цькування Василевого друга й наставника Івана Світличного, який чи не перший вповні усвідомив силу поетового слова, його багатющий потенціал і робив усе для належного осмислення й популяризації творчости Симоненка. З’явилася мерзенна стаття Негоди «Еверест підлости», де Світличного звинувачували у всіх смертних гріхах аж до фальсифікації щоденника Симоненка (то була артпідготовка до арешту Світличного, що не забарився). В цій ситуації Іванові незручно було далі тримати щоденник у себе, і він попросив нас відвезти його Василевим рідним.

Усю ніч у поїзді проговорили, просто з вокзалу поїхали до Василевої хати. Затрималися там недовго. І дружині, й матері було незручно, адже і їх намагалися втягнути в цю брудну ідеологічну гру, змусивши матір підписати лист із викриттям «фальшивих» друзів сина. Віддали щоденник, посиділи для годиться і вийшли. І треба ж було раптом на сходах зустріти автора сумнозвісного «Евересту». Він глянув на нас — і зблід. Алла йшла просто на нього («як торпеда», сміялася вона потім) з презирливою посмішкою на устах. І так невисокий — він геть змалів. Мабуть, вирішив: зараз битимуть… Та ми пройшли повз нього впритул, не сказавши ні слова. І все ж лишилося солодке відчуття хай маленької, але — помсти.

Поїхали на кладовище до Василя. Очевидно, нас уже засікли, бо відразу ж за нами туди приїхала якась машина, звідки висіли «мистецтвознавці в цивільному» (безпомилково вгадуваний типаж!). Розташувалися неподалік, не дуже криючись. «Диви, нас фотографують», — голосно сказала Алла. Вийняла гребінець, зачесала свою білу кучму, ще й мене зачесала доладу. «Тепер готово!» — і ми повернулися обличчям до наших «друзів», одверто позуючи.

…Вересень 1964 року. Відзначаємо славний ювілей: спільне сімдесятиріччя Алли Горської та Івана Світличного (35 + 35). Для підготовки й проведення ювілейного вечора створено Центральний Ювілейний Комітет — ЦЮК. За столом президії голова ЦЮК Вячеслав Чорновіл. За його спиною на стіні величезне гасло: «Хай живе ЦЮК — натхненник і організатор всіх наших перемог… і поразок!». А от і самі ювіляри, сидять рядочком, гарні й веселі — така собі чорно-біла графіка на тлі святково прибраного столу. Панує атмосфера явного культу особи, й не ювілярів, а голови ЦЮК. Так, перший приз за перемогу в різних конкурсах — фотопортрет голови! Шкода, що не збереглася в мене програмка ювілейних урочистостей (у передчутті чергового обшуку в 70-х я десь так капітально її заховала, що вже й не знайти) — то був інтелектуальний гумор високої проби. Один з останніх в 60-х сплесків не тамованої догмами й заборонами молодої енергії, живого ренесансного духу, навколо якого вже затягувався зашморг. Чи не кожного з присутніх чекали в недалекому майбутньому тяжкі випробування, чекала «тьмуща тьма» (слова Стуса). Але це буде завтра. Тоді про недобре не думалось. Як у Шевченка:

…Пізно ввечері, десь близько 12-ї години, пролунав телефонний дзвоник. Віктор Зарецький: «Швиденько біжи до університету. Ми закінчили вітраж». Біжу. Вітраж у вестибюлі сяє в усьому блиску: все закінчено, все підсвічено. Враження колосальне. Замислений і гнівний Шевченко готовий оборонити жінку, Україну, що припала до нього, шукаючи захисту. Настрій і символічний підтекст самозрозумілі. Та вони не нав’язані публіцистично, а художньо виплекані, гранично експресивні. Тут увесь творчий колектив — і Алла, й Людмила Семикіна, і Віктор Зарецький, і Панас Заливаха. Втомлені, по-робочому замурзані, але щасливі. Вже згодом я усвідомила, що мені, мабуть, судилося бути чи не єдиним стороннім глядачем, який бачив готовий, підсвічений вітраж… Десь уже зовсім пізно вночі повертаюся додому, залишивши художників ще щось докінчувати, прибирати, готувати роботу до завтрашнього акту офіційного прийняття. Отже, завтра о 16 годині.

Назавтра приходжу у призначений час. Та замість урочистої церемонії потрапляю на похорон. На підлозі лежать уламки пошматованого вітража. Що тут відбулося? Якесь варварське побоїще? Саме так. І головний погромник — ректор університету Швець. Сам власноручно, не дочекавшись висновків комісії, якимось молотком трощив ідеологічно шкідливий вітраж. Кинувся на нього як на особистого ворога. Чому мати-Україна така сумна? Який «суд», яку «кару» і на кого накликає Тарас? І взагалі, чому це Україна за ґратами (ті внутрішні рамки, що тримали частини вітража, він прочитав як ґрати — що ж, йому видніше…). Глядачі обурені вандалізмом. Семикіна в сльозах. Заливаха блідий. У Віктора руки відрухово стискуються в кулак. А Алла закам’яніла. Стоїть нерухомо, ні слова, ні звука. Казали мені, що й повернувшись додому, вона довго не могла здобутися на слово.

Через кілька днів у Спілці художників відбувається обговорення вітража. Предмет обговорення лежить на підлозі складений з уламків. Лежить те, що колись було твором мистецтва, який дихав, промовляв, світився. Лежить труп вітража, а промовці ще й обговорюють щось, знаходять якісь — більші чи менші — хиби, прорахунки, ідеологічні зриви. А мені хочеться крикнути: «Схаменіться! Будьте люде!» Не обговорення тут потрібне, а суд над злочинцями — вбивцями мистецтва. Та розправа з вітражем була не останнім злочином проти мистецтва. Не було суду, не було кари ні тоді, коли нищили Плаксієві панно у «Хрещатому ярі», ні тоді, коли вбивали «Стіну пам’яті» А. Рибачук і В. Мельниченка.

…І нарешті, остання зустріч. Кінець вересня — початок жовтня. Довгий і владний дзвінок у двері. Відчиняю. На порозі двоє: Алла та її колеґа Йосип. Невисокий кремезний Йосип тримає величезний ящик, повний червоних яблук. Алла засмагла, обличчя обвітрене, руки огрубіли від роботи, широко всміхається. А на шиї — вінок добірної золотавої цибулі. Справжня Церера — богиня родючости. Коли згадую цю появу, зринають образи Драчевої «Балади золотої цибулі» —

Заходять до хати. Я спантеличена. Звідки ці дари? Виявляється, вони все це заробили, працюючи в Гельмязові над оформленням кафе, і вирішили роздарувати друзям. Не затримуються ні на хвилину — «треба іншим розвозити». Міцно цілує, осяває усмішкою… Більше я її не бачила.

Далі був гострий біль страшної звістки, що поступово перейшов у тупий біль утрати. Кілька днів прибирання у майстерні Алли і Віктора, підготовка виставки Аллиних творів тут-таки в майстерні. Віктор з якимись нерухомими очима, зовсім не присутній тут, на землі, — він навіть не зміг пояснити нам до ладу, котра картина Аллина, а котра його… Нерозкрита труна. Надійка Світлична (саме вона одягала небіжчицю в її останню путь) — з малим синочком на руках. Три скорботні обличчя над труною: старість, зрілість, юність — батько, чоловік, син. Сотні людей.

Могила на Берковцях. Чаша, заповнена калиною. Все та ж Надійка порядкує, садить на могилі квіти, гладить рукою холодний камінь. Засніжене кладовище і гурт друзів — Євген Сверстюк, Панас Заливаха, Микола Плахотнюк, Зіна Ґеник-Березовська — «це ви, ви, мої найдорожчі люди». «Ой, на горі вогонь горить», — заспівує Надійка, і ми підхоплюємо пісню, довгу й трагічну, як життя. І от уже зовсім недавно майже той самий гурт, та могил уже дві: Алла зустрілася з Віктором за життєвою гранню.

Я не бачила Аллу мертвою. І тепер для мене кожна гілка калини — як часточка її безсмертної душі. І сьогодні — десь на літературному вечорі в колишній Центральній Раді, на з’їзді Руху, в урочистій процесії за труною Василя Стуса, в ланцюзі Злуки, на майдані Незалежности біля голодуючих студентів, біля Верховної ради — в історичний момент, коли замайорів над нею наш прекрасний світлий прапор — раптом білий спалах. Я нікому про це не скажу, але знаю: то — Алла.

1990

«Наструнений і себе гідний»: Борис Антоненко-Давидович

…Кожен, хто в 60-70-і роки жив на вулиці Леніна в тому відрізку, що від Франка до Коцюбинського, — або часто бував там, не міг не звернути уваги на неординарного перехожого. Струнка сухорлява постать. Благородна постава. Срібна сивина. Висока сива смушева шапка. Ціпок у руці, але хода упевнена, сягниста. Попереду біжить малесенький песик — жвавий і неймовірно гавкучий. А він іде, думає про щось своє, але завжди радий привітати знайому людину, вступити з нею в розмову. Усмішка відкрита, промениста.

На цю людину не можна було не зважити. Вибивався — як світла пляма — із стереотипів натовпу, з буденних облич. Дивлячись на нього, я завжди згадувала дуже точні й афористичні слова Павла Тичини про Коцюбинського, — «наструнений і себе гідний». Таким був і Борис Дмитрович Антоненко-Давидович.

Мовби трохи не з цього світу… Та водночас людина сьогоднішня й земна, що жадібно вбирала в себе кожен прояв буття — осмислюючи його, знаходячи йому місце в тій концепції світу, яку вибудовує собі кожен митець, гідний цього імені. Що вражало в ньому, що вабило до нього — незмінно — людей? Передусім — та висока, на жаль, дещо старомодна з погляду сучасного прагматика «з тверезим глуздом» шляхетність, яка в нашому житті потроху стає музейною рідкістю. То був лицар. Лицар ідеї. Подекуди й лицар абсурду. Такий собі Дон Кіхот — у високому світлому розумінні абсолютної внутрішньої безкомпромісности, вірности — не на словах, а на ділі — ідеалам добра, справедливости, гідности, моральним цінностям людини у, так би мовити, «чистому» вигляді — без застережень, без дипломатії, без вигоди. А це все на вагу золота в наш час, коли відчувається загрозливий дефіцит такого «чистого» добра й благородства, без чого людство починає астматично задихатися…

Був постійним і переконаним антагоністом ситих, круглих і самозаспокоєних. Незмінно нуртував у ньому фермент нонконформізму. А такі люди — за всіх часів, за всіх обставин — життєво необхідні. Щоб легше дихалося, щоб вірилося у краще, щоб не втрачалася віра в людину. Живий приклад людської поведінки навіть у нелюдських умовах. Згадаймо з опублікованих нещодавно спогадів хоча б його двобій — відчайдушний і переможний — зі слідчим у тих зловісних мурах, що нині змінили своє призначення і стали Жовтневим палацом культури, на якому так досі й немає меморіальної дошки в пам’ять соратників Антоненка-Давидовича, що звідси пішли в небуття, в пам’ять їхнього болю і їхніх мук.

Колись Альберт Швейцер, пояснюючи мотиви своїх учинків, свою модель життя, твердив, що найголовніше — «зробити своє життя аргументом своєї філософії». Про щось подібне писав і Василь Стефа-ник — про потребу «будувати себе».

Високо цінуючи значення творчого доробку Бориса Антоненка-Давидовича, який нам ще належить гідним чином осмислити й оцінити, все-таки насмілюся твердити, що найголовніший його твір — це він сам.

Борис Дмитрович завжди лишався «на полі чести». Це життєво важливо в наш час, коли ми подекуди тільки вчимося — і то добре, якщо вчимося, — бути людьми, коли далеко не завжди зраду називаємо зрадою, а мужність — мужністю. Коли процвітає спасенний камуфляж під правду, коли знаходимо тисячі причин, щоб непорядність виправдати неминучістю, а пристосовництво піднести мало не до рангу мудрости. Коли так уже абсолютизуємо тактику, що стратегія й не проглядається. Коли соромимося не подати руки тому, хто на це заслуговує, висловити у вічі те, що належить.

Він не соромився. Він висловлював. Не вмів і не бажав оглядатися, зважати на ситуацію. Іноді це виглядало недоречним, безнадійним, нетактовним, провокативним навіть — при нашій скутості. Він же був — наперекір усьому — абсолютно й незмінно розкутим. Вірив, що висловлювати свою думку, обстоювати своє переконання ніколи не є марним, навіть у ситуаціях, здавалося б, цілком безнадійних. Вів «виховну й просвітницьку роботу» навіть із працівниками КГБ — з тими, хто робив у нього обшуки, під час допитів, коли надія на те, що тебе принаймні схочуть зрозуміти, дорівнювала нулеві. В кожному вбачав потенційного співбесідника, вбачав ґрунт, на який може впасти хоча б одне зерно.

Залюбки оповідав про свої розмови з полковником КГБ Висоцьким — мовні зауваження, які обґрунтовував, як завжди, пристрасно й переконливо, незгоди щодо офіційної термінології. Зокрема не терпів слова «петлюрівець», доводив, що самі учасники визвольних змагань так себе не називали, це визначення накинуте й культивоване совєтською пропагандистською фразеологією.

Обстоюючи свої ідеали, вірив у торжество їх — наперекір очевидности, всупереч тверезому глуздові. Коли, здавалося, й на світ не заповідалося, коли хотілося, за Стусом, «звіром вити, горілку пити», він не втрачав оптимізму. Такого, здавалося, неприродного, який подекуди аж дратував свідомим «нерозумінням» ситуації. А він і не хотів «розуміти», не хотів піддаватися їй, бо спирався на підставові людські цінності, без яких світ перестав би обертатися.

Любив повторювати примовку, почуту випадково від якогось колоритного діда:

Я поблажливо, але, зізнаюся, з недовірою вислуховувала його «оптимістичні фантазії»: «вірю, ти доживеш до незалежности України і побачиш Софійський майдан у маєві синьо-жовтих знамен». І так, насправді, сталося, мені судилося пережити ці святі й урочисті моменти, до яких він не дожив.

Був недремним охоронцем рідної мови, борцем за її повноправність, за розширення сфер вживання, за піднесення її престижу в нашому багатомовному Вавілоні, за її чистоту. Бився за кожне слово, за відтінок значення, за кожну літеру. Його статті про літеру «ґ» — «літеру, за якою тужать», — сколихнули культурну громадськість, довівши актуальність такої, здавалося б, далекої від магістральних, проблеми розвитку рідної мови.

Спілкування з ним було школою людської поведінки, і це незмінно вабило до нього живі душі — незалежно од віку. Тому й горнулася до нього молодь. І серед усіх наймолодшим завжди був Борис Дмитрович. Літа, гіркий досвід не вбили в ньому юнацького ідеалізму, не навчили його озиратися, вибирати слова, він не вмів перемовчати й «перекліпати». Завжди світилася в ньому віра, і на цей вогник ми всі зліталися. І той вогник світив нам завжди, навіть коли йому самому було незатишно й зимно…

…Десь уже зовсім незадовго до смерти, на Великдень, я прийшла провідати Бориса Дмитровича. Він на диво добре себе почував (типова ремісія перед смертю), встав з ліжка, сів за стіл, не відмовився від своєї традиційної чарочки. Щось жваво розповідав, намагався підспівувати, раптом згадав вірші своєї молодости — модного тоді російського поета Бальмонта (я знала цей вірш — його читала мені колись моя мати). Там були такі слова, прочитані Борисом Дмитровичем дуже виразно, з притиском:

Доля Бориса Дмитровича — ще один яскравий приклад того, як нераціонально, по-злочинному безгосподарно, по-варварському ставимося ми до наших культурних надбань. Він і був таким надбанням, з його феноменальною пам’яттю, яка зберегла цілу галерею історичних портретів, цілу панораму подій — буремні післяреволюційні роки, становлення нової української літератури, літературні дискусії, сталінські репресії, тюрми й табори, реабілітація і новий сплеск творчої активности, короткотривала хрущовська відлига 60-х і задушлива застійна доба. Кожен, хто мав щастя слухати його, ніколи не забуде того феєрверку спогадів, з яких поставали мало знані нам події і люди — з фотографічною точністю схоплені, оповиті м’яким, іноді аж несподіваним у трагічній ситуації гумором, а то й саркастично знищені.

Багато що збереглося в його новелах і спогадах, зокрема тих, що побачили світ після смерти письменника, але далеко не все. До того ж — жива інтонація, артистичні жести, блиск очей…

От хоча б один з улюблених сюжетів його оповідей. У таборі в Читинській області разом з ним «мотала строк» ціла група китайців, яких утримували в окремому бараці. Якось до табору приїхала комісія обстежувати умови утримання в’язнів. Відвідавши китайський барак, вони попервах не могли второпати, що означають відповіді китайців. На запитання членів комісії про умови утримання вони відповідали щось на зразок: «Коммунары — хорошо! Коммунизм — плохо!». А коли збагнули, виявилося: «Кому нары — хорошо. Кому низ — плохо»…

Ті спогади показували істинне обличчя історичних постатей і подій, спотворене офіційною пропагандою. То були уроки історії, уроки правди, то був для нас політичний лікнеп. Багато з того, що він розповідав тоді, підтвердили сьогоднішні публікації. А в той час це була крамола. І не дивно, що багато з цих розповідей загинули безслідно. Адже атмосфера, м’яко кажучи, не сприяла записуванню… А сьогодні навряд чи хто з нас має хоча б приблизно адекватну пам’ять, щоб відтворити належним чином розповіді Бориса Дмитровича. Утім, очевидно, то треба робити, треба збирати все, що лишилося від нього й про нього — в нашій пам’яті, в нашій душі.

Необхідно звертатися до органів безпеки з вимогою повернути його твори, забрані під час численних і спустошливих обшуків. Передусім маю на увазі спогади Бориса Дмитровича про його перебування в українській армії. Настала пора про такі речі говорити спокійно, аналітично, з фактами в руках. А ці спогади — кажу це з повною відповідальністю, бо він читав їх мені, — то найкраще з того, що створив він за останні десятиліття, вони далекі від апологетики, об’єктивні, сповнені неоціненних історичних реалій, написані цікаво й натхненно. Було створено громадську комісію з повернення спадщини Антоненка-Давидовича. Невдовзі її прийняли в КГБ і дещо із забраного повернули. Але ті неоціненні спогади, виявляється, було знищено, як антирадянські. Якщо це справді так, то ось вам ще один свіжий і переконливий факт нашого варварства…[36]Борис Дмитрович був свідомим українцем. За довгі роки політики відчайдушного витравлювання національного чуття у нас це поняття здешевлено, взято на глум. В устах обивателя «щирий українець» звучить десь у глузливо-перчанських регістрах. Час уже відмовитись від цього тону.

«Є щасливі нації, — писав Євген Сверстюк. — Для них відступництво і національна зрада — просто випадок патології, що реєструється в клініці, але не фіксується в історії. Для нас цілими століттями дорога зради пахла коритом, мундиром, золотом, а дорога вірности — кров’ю». Антоненко-Давидович із тих, хто йшов дорогою вірности. З тих, хто відкидав малоросійський рівень. Хто поставав проти провінціалізму, лакузства, яничарства. Хто в любові до свого ніколи не переступав тієї межі, за якою починається бундючне піднесення своєї вищости, винятковости, зневаження інших націй і культур, ніколи не опускався до національної ненависти — це поняття було йому чужим і огидним. Не ототожнював ненависного йому шовінізму всіх рангів і мастей з російською культурою. Гостро, болісно і негайно реагував на прояви антисемітизму. Він знав, що не можна любити людство взагалі, забуваючи про рідну матір. Знав, що така «любов» — облуда і лжа.

Життя таких людей, як Борис Дмитрович, триває і після смерти. І це не лише слова. Сьогодні я — і мабуть, не тільки я — просто фізично відчуваю його присутність.

Уявляю, як жадібно вслухався б він у кожне правдиве й вистраждане слово, сказане з трибуни історичного з’їзду народних депутатів. З яким хвилюванням розгортав би сьогоднішню пресу і зустрічався на шпальтах газет, на сторінках журналів, на екрані телевізора з воскреслими з мертвих своїми побратимами — Косинкою, Хвильовим, Плужником. Не просто зустрічався, а й розмовляв би з ними через десятиліття — нарешті!

Бачу його сиву голову в президії установчої конференції Меморіалу і з’їзду Народного Руху.

Бачу його почесним головою товариства української мови ім. Шевченка.

Чую його пристрасний голос на захист національної символіки.

Бачу його 22 травня біля пам’ятника Шевченкові — серед тисяч людей, які прийшли сюди, не криючись, із сяючими очима і високо піднятою головою. Адже він ніколи — хоч би які часи були — нехтуючи безглуздими заборонами, не проминав цього дня, а всі квіти, які йому дарували на день народження 5 серпня, завжди відносив до пам’ятника, поки були сили…

Борис Дмитрович дуже болісно переживав своє вилучення з літературного процесу, не міг змиритися з цим. До останнього дня боровся за те, щоб було опубліковано збірку його творів, яка дістала схвальні рецензії і яку «не пущали» тільки через одіозність його імени. Наперекір очевидності вірив, що вдасться щось зробити, звертався до різних можновладців, відчайдушно стукався у різні двері — вже зовсім хворий і немічний. Всюди було глухо. Але він вірив, він сподівався, що його твори знову знайдуть широку дорогу до читачів. Так воно й сталося, тільки, на жаль, у дусі наших кращих традицій — після смерти…

Доля хоч наостанку могла бути ласкавішою до Бориса Дмитровича й дати йому дожити принаймні до референдуму 1 грудня 1991 р. Та в наших змаганнях і сподіваннях, святах і болях живе його мужність і його віра. Адже він, говорячи Стусовими словами, бажав Україні та її народові «гордого шляху» і «гордого лику».

1989–2004

У свічаді пам’яти: Василь Стус

Від часу до часу в спогадах і снах, ночами, що «безпросвітні, як відьомське око», рельєфно й зримо зринає переді мною яскраве видиво…

Літній тихий вечір на Прип’яті. Спокійна розлога річка звично котить свої хвилі. Нею діловито снують туди-сюди моторні човни, головний транспорт білорусів — мешканців найближчих сіл. Перевозять сіно, якийсь рибальський реманент — під вечір активізувалися рибалки, спішать до своїх заповідних місць. Але зараз усі вони чомусь поставали і з інтересом поглядають в один і той самий бік. Об’єкт їхньої уваги — невеличкий табір «дикунів»-відпускників. Кілька наметів, великий дерев’яний стіл, місце для вогнища. Сьогодні в таборі свято. Насмажено гори свіжої хрумкої риби, наварено відро юшки, та й пляшка загадково поблискує з-під куща. Всі у парадній формі: жінки в найкращих купальниках, а в чоловіків крім плавок ще й краватки-«метелики» з паперу, приклеєні до тіла клеєм БФ. Готовий до урочистого підняття прапор, скомпонований з десятка різнокольорових плавок. Напоготові оркестр із оригінальних інструментів — каструлі, ложки, миски.

І от точно в призначену годину зметнувся вгору імпровізований прапор, закалатали й забемкали шумові та ударні — з-за острова, що навпроти, повільно випливає човен, прикрашений зеленим. На ньому дві русалки, також усі в зеленому, як і належить русалкам, а на носі човна високий, худий, але міцної статури чоловік. На голові — вінок, латаття примхливо звисає з плечей, обвивається навколо пояса, в руках костур-тризуб. Це він — Нептун, Посейдон, а може, і якийсь місцевий, свій бог — дух цих благословенних місць. Білоруси аж встали у своїх човнах, щоб краще розгледіти це диво-дивне. Він справді гарний, він справді величний, цей наш Нептун. Наш друг. Наш поет. Василь Стус…

Мабуть, уже не доведеться мені більше ніколи побувати там — у цьому казковому світі дочорнобильської Прип’яті, який живе в пам’яті так само, як залишився жити в поезії Стуса, та цієї з’яви не забути ніколи. То один з тих рідкісних у житті моментів незатьмареного щастя, повної злагоди зі своїм єством і відірваности від буденних турбот і прикрощів, одне з нечисленних свят душі, які доля дарує людині. Там, на Прип’яті, ми створили маленьку тимчасову республіку Радости, де кожен з нас — на Великій Землі по-своєму гнаний і переслідуваний — почувався собою, а всі разом становили громаду друзів-однодумців. І Стус в образі міфологічного бога так і живе в пам’яті як поетичне осердя, душа цієї воістину суверенної «республіки». Як добрий дух доброго царства… Це — з тих образів, які залишаються на все життя в емоційному активі людини, до яких повертаєшся в тяжкі хвилини як до духовного порятунку, намагаючися згромадити докупи все те добре й прекрасне, що зустрілося-таки тобі в житті на цій «планеті людей».

Ще кілька бліц-кадрів із прип’ятського intermezzo.

Сірий сліпавий ранок. Безперервно мжичить, а під ранок — безпросвітний дощ. Не хочеться виповзати з намету в цю стихію, від якої нікуди сховатися. Відчуваю: там, під дощем, якийсь рух. Визираю. То сьогоднішні чергові Василь і його дружина Валентина, в довгих плащах, пораються біля погаслого вогнища, чаклуючи над ним, щоб якось його оживити. Обличчя у Василя зосереджене, видно, відчуває весь тягар відповідальности: саме він має напоїти чимось теплим усю промерзлу й відсирілу братію. І — о диво! — починає жевріти наперекір дощеві вогник, помалу розгоряється. Буде, буде чай! Наш сніданок у надійних руках.

Або ще. Вираз обличчя Василя, коли прибувши з вечірньої риболовлі, він хвалиться величезною впольованою ним щукою. Непідробний захват, якась дитинна гордість, щось безпосереднє, незахищене…

…Нічне вогнище. Вогонь вихоплює з темряви дорогі лиця, освітлені задумою.

Із таких — більш або менш виразних — кадрів зіткані мої спогади про Василя Стуса. Загалом, наше спілкування було не так «кількісне», як якісне — духовно інтенсивне. Крім прип’ятського «диспуту» про Тичину (саме там, на Прип’яті, ми читали й обговорювали щойно написаний «Феномен доби») не пригадую якихось довших діалогічних спілкувань, найчастіше то була участь у загальних розмовах у ширшому колі. Проте духовна єдність, спільність моральних орієнтирів, певність дружнього плеча — то було чимось самозрозумілим і незаперечним.

Коли Василь вступив до аспірантури Інституту літератури, я вже була науковим співробітником. Можливо, трохи давалася взнаки вікова різниця, хоч і невелика, але в молодості й шість років відчуваються. Мав своє аспірантське коло, свої аспірантські турботи, бував в Інституті нечасто — єднало нас здебільшого те життя, що вирувало поза Інститутом (тут усе було німо й мертвотно), — літературні вечори, концерти, художні виставки, зустрічі з цікавими нестандартними людьми, зокрема з нашими земляками з-за кордону, які відкрили нам незнаний досі великий культурний світ української діаспори.

По-справжньому ми зблизилися після того, як тепер модно казати, «доленосного вибуху» в кінотеатрі «Україна», коли на перегляді «Тіней забутих предків» Іван Дзюба повідомив про арешти і люди встали на знак протесту. То, справді, був момент переломний, певний Рубікон у долі кожного учасника цього символічного акту. Вчинок екзистенційний — чи не в кожного, хто спромігся на нього, почався шлях самовизначення, шлях ламання долі й моральних випробувань.

Тоді в кінотеатрі я сиділа поруч із Василем, і встали ми разом. Він вигукував щось відчайдушне на підтримку Чорноволового заклику до протесту — «Хто проти тиранії, встаньте!». Він тремтів кожною клітиною свого тіла — я відчула це, обнявши його за плечі, коли ми виходили із залу, щоб хоч трохи заспокоїти. «Боже, як же ти, хлопче, житимеш у цьому світі?!» — подумалося мені тоді, чітко пам’ятаю це сьогодні. Біля нас «уродилося» відразу двоє здорових хлопців — знайомих Василя, вони ж провели його додому, коли ми розпрощалися. Здавалося, що його та інших заберуть тут же, долучивши до арештованих напередодні.

В Інституті на подію прореагували оперативно, і Василя негайно було виключено з аспірантури. Пам’ятаю, як він, увесь білий, із стиснутими кулаками, виходив з начальственого кабінету: «Я йому все виповів!»…

Обласна лікарня, один з її старих одноповерхових корпусів, де Василь лікував свою виразку шлунку. Високий, худий, у довгому лікарняному халаті. Тут же вперше зустрілася з його майбутньою дружиною, яка саме в цей тяжкий час увійшла в його життя — тихо, без голосних слів і жестів — щоб перейти з ним «сто плах, сто багать, сто голгоф…».

Кочегарка республіканського інституту садівництва в Феофанії, куди ми зі Світланою Кириченко привезли Василеві щось теплого й вареного попоїсти. Розмова на лавочці біля кочегарки.

Хотілося обігріти, чимось реальним допомогти, але як? Адже він не мав певної роботи, певного заробітку, а був уже тоді не сам і відповідав не тільки за себе.

Пам’ятаю скромне весілля у Святошині, зігріте присутністю щирих друзів. Хоч і не всі, але більшість витримала наступні випробування і зуміла лишитися вірною тому «прямостоянню», що, за висловом Василя у листі до Миколи Плахотнюка, «робить нас усіх братами».

Святошин… Для мене він назавжди одухотворений поетичними образами й самою присутністю Василя. Хоч і задушений сьогодні знайомий куточок спрутом окружної дороги, хоч і немає вже того дерев’яного двоповерхового будиночка, до якого влітку треба було продиратися крізь хащі бузку (аж лячно було: все здавалося, там хтось причаївся), та лишився «той став повісплений, осінній чорний став», біля якого не раз блукали, та й не одна ще сосна «із ночі виплива, мов щогла»…

Бували з Василем у філармонії (любив Бетговена і Баха). Пригадую концерт хору Роберта Шоу із США в Жовтневому палаці — на нас величезне враження справила майстерність і розкутість виконання, широта мистецького діапазону, особливо полонили — на все життя — негритянські спіричуелс. Десь на початку 70-х років були на виставі московського театру, у приміщенні франківців. Сучасна сатирична комедія під назвою «Діон». На матеріалі античности — проекції в сьогодення. Дивилися з інтересом — алюзії аж надто зрозумілі й актуальні. Пригадую, наприклад, персонажа, головним атрибутом якого було гігантське вухо і який ладен був усе підслухати й донести куди слід. Таких «вух» навколо нас аж кишіло тоді, в останній Василів рік на волі. Коли поверталися додому, він читав вірші. «Хочеш автограф?» — запитав жартома. І подарував мені аркушик, який щасливо перетривав роки й випробування в затишку старого записника і який я знайшла вже після смерти Василя. Записані тут вісім віршованих мініатюр усі датовані 71-м роком. І за часом написання, і за стилістикою (терпка іронія, оголене відчуття абсурдів, сюрреалістичне зміщення планів тощо) вони примикають до циклу «Веселий цвинтар».

Якось улітку 66-го я зустрілася з Василем на Володимирській гірці недалеко від фунікулера. Йшла на бюро обкому партії, де мала вже остаточно покласти партквиток. У той момент, мабуть, відчувала тільки полегкість від того, що, нарешті, закінчується виснажливий і абсурдний восьмимісячний марафон виключення з партії. А тут ще й Василь, який саме тоді захоплювався перекладами з Гарсіа Лорки. Читав мені свої переклади. Досі чую, як співно заламувався його голос, коли він вимовляв:

…Арешт Василя не був для мене абсолютно несподіваним. Була в цьому варварському акті певна логіка — закономірне продовження тих ідеологічних «шабашів», які розгорталися на наших очах і набували обертів. Судове переслідування за інакодумання ставало нашою реальністю, в ній ми змушені були жити і якось визначатися… Свідком у справі Василя ні до слідчого, ні на суд мене чомусь не викликали. До інших викликали, а до Василя — ні. Весь 72-й рік жили вістками звідти, дуже тривожно було за Василя, знаючи його натуру, його відкритість, повну нездатність до житейської дипломатії і готовність до самоспалення. З-за ґратів долинали якісь уривчасті відомості, з’являлися чутки, здогади. Так, випадково довідалися, що його було відправлено на психіатричну експертизу — це посилювало тривогу…

Коли після суду Василя відправили до Мордовії, я часто писала йому. Взяла собі за правило: під час подорожей звідусіль надсилати йому листівки, щоб якось компенсувати брак живих нормальних вражень. Від нього приходили переважно вітальні листівки, які він вкладав у конверт із листом до дружини (листування було лімітоване). З того листування пригадую курйозний випадок. Якось Василь попросив мене, щоб я надіслала йому метричну схему олександрійського вірша (гекзаметр + пентаметр), це йому було потрібно для перекладів з Гете. Я виконала його прохання, та лист не дійшов. Тоді мене «осінило», що та схема могла видатися цензорові якимось тайнописом. У наступному листі я ту схему повторила, а на полях написала: «Уважаемый товариш; цензор! Привожу в письме принятую в литературоведении схему стихотворного размера: символ „—“ обозначает длинный ударный слог, „-“ — безударный, „/“ — пауза. Убедительно прошу пропустить это письмо».

Узагалі щодо листів творилася абсолютна сваволя, і що далі, то гірше. Все менше їх доходило до адресата. У них усе добачали якісь «умовності», «натяки» навіть там, де їх і близько не було, — і конфісковували майже все поспіль, особливо під час другого, пермського ув’язнення. Та ще в мордовський період, коли дещо доходило, я помітила одну промовисту закономірність: конфіскувалися передусім листи найкращі, найзмістовніші, найліричніші, хай навіть про політику там і близько не йшлося. Добре пригадую один такий лист, написаний після дуже серйозного й гарного симфонічного — бахівського — концерту. Лист довгий і натхненний. Про музику і духовність, про вічне й неминуще, про прекрасне і трагічне… Хотілося відтворити ту атмосферу свята зустрічі з Прекрасним, спілкування з Музикою, високе тремтіння душі, ширяння духу у високостях. Лист вийшов сам як музичний твір — я відчула це, перечитавши його. Василь того листа не отримав. Це мене страшенно роззлостило, і я по змозі відтворила його вдруге. Результат той самий… Прочитавши в «Літературній Україні» листування Василя з Олегом Орачем, по-доброму позаздрила Орачеві, який завбачливо залишив чернетки своїх листів. Адже скільки пропало їх, тих скромних свідчень епохи, тих скалочок доль, сподівань і вболівань. Де вони, ті сконфісковані частинки наших душ?! Розвіялися з вітром, пішли з димом…

Ось рядки з різних Василевих вітальних листівок:

Листи Василя із заслання свідчили, що ведеться йому там не набагато краще, ніж у таборі, а деякими сторонами — може, й гірше. Почувався самотнім, та головне — не давали змоги лишитися сам на сам із собою, не дозволяли винайняти кімнату, велено було жити в гуртожитку. Він і комірчину собі напитав був, навіть трохи пожив там — заборонили. Тільки гуртожиток, та й сусіди — дібрані й перевірені, такі, що вже гірших і не знайти. Ні хвилини на самоті із собою, постійна загроза провокації, постійний острах за свої рукописи, книги — в такій напрузі жив. Не дали душі хоч трохи «розпросторитися», не дали. «І не відтерп і не розмерзся. Ні.» — так починається один з колимських віршів Стуса. Лишалося листування, йому багато писали — і не лише з України, а й з усього світу — давні друзі, а також нові, по лінії Міжнародної Амністії. І, звичайно, приїзди рідних — ті острівці життя в морі «смертеіснування».

Працював спочатку учнем прохідника підземної дільниці копальні, потім — машиністом скрепера з розробки гірничої підземної дільниці. Робота важка — на легку не йшов. Не любив розводитися на цю тему, але якось, повернувшись до Києва, оповідав мені докладно, як він працював. Я дивувалася, як міг він — ослаблений після ув’язнення, виснажений нервово, із хворим серцем, із третиною шлунка, яка лишилася йому після операції в Ленінградській спецлікарні, — витримати таке навантаження. А тут іще — травма. Якось загрався в шахи і повернувся до гуртожитку після відбою. Щоб не принижуватися перед черговим, спробував залізти на другий поверх через вікно, але зірвався і перебив пальці на обох ногах. Пам’ятаю, як я з його рентгензнімком і листом, в якому він описував докладно свій стан (лист зберігся) ходила на заочну консультацію до Київського інституту ортопедії. Там дали рекомендації, але якесь серйозне й систематичне лікування в умовах заслання було неможливе, і наслідки тієї травми ще довго давалися взнаки.

Атмосфера на засланні ставала дедалі нестерпнішою. Постійні провокації, цькування у пресі. У районній газеті з’явився пасквіль «Василь Стус, його друзі й вороги», щедро розтягнений аж на два подання. Устами «простих радянських людей» Василя було кваліфіковано мало не як фашиста. Для того щоб пустили попрощатися із вмирущим батьком, мусив витримати справжню війну. Розпочав голодування, вивісивши на дверях своєї кімнати в гуртожитку оголошення із зазначенням мотивів. Нарешті, пустили.

Я бачилася з ним у той приїзд у його рідній хаті на околиці Донецька десь через день після похорону батька. Біла присадкувата хатина, вузьке подвір’я і невеликий садок, стіл під деревом і ми навколо столу — «це ви, ви, мої найдорожчі люди…». Щемке відчуття щастя від зустрічі. Василь — небагатослівний, дуже чоловічий, без скарг і нарікань. Стриманий. Біль, турбота — не про себе, а про те спільне, що нас гнітило. Про те ж і розмова.

Сувора суха мати, приголомшена як смертю чоловіка, так і тією якоюсь ірреальною, мовби несправжньою присутністю сина. Прогулянка разом з Василем і Світланою Кириченко навколо старого терикона (для мене — екзотика!) недалеко від хати. Тільки там відчули себе, нарешті, на самоті з собою, бо на Василевій вулиці у кожному подвір’ї вгадувалися насторожені очі. Те ж саме вже майже фізіологічне відчуття несвободи і в Донецькому аеропорту, куди Василь пішов мене провести. Великий гарний напівпорожній аеропорт, але нам усюди ввижалися ті очі й вуха, і мабуть, небезпідставно. Та ми на них не зважали. Гнітили вони тільки підсвідомо, як звичний тягар. Було сумно. Краще мовчалося, ніж говорилося, і я відчула майже полегкість, коли, попрощавшися з ним, вийшла на посадку, а він поїхав назад додому, щоб іще кілька годин побути з друзями.

Ті вісім місяців, які Василь пробув на так званій волі, або, точніше, за зеківською термінологією, у «великій зоні» (на відміну від табірної «малої» зони) до свого другого арешту, згадуються якось тьмаво, невиразно й невесело. Звичайно, щоразу радістю спалахувала душа при кожній зустрічі з ним — від самої можливости причаститися таїнства справжньої Людини. Знати, що на все зустрінеш дуже точну людську реакцію — нормальної, внутрішньо розкутої, не поточеної страхом людини. Йому тяжко дихалося в тій задушливій атмосфері півправд і ерзаців, тяжко було зустрічати колишніх колеґ і знайомих, які тисли йому руку, здавалося б, від душі, але оглядаючися при цьому. Та й усі ми, позбавлені природного волевиявлення, прикуті до своїх годівниць — робочих місць, обплутані тисячами ниток буденних турбот, злигоднів, — були жертвами ерзаців і несвободи. Як у Григорія Чубая:

Василь ні в кого нічого просити не бажав, зокрема з улаштуванням на роботу. Ні на яку матеріальну допомогу не приставав. Відразу пішов працювати у ливарний цех формувальником. То була заважка для нього робота (навіть сам змушений був визнати це), і він почав напитувати іншу. Влаштувався на взуттєву фабрику, де разом із жінками-робітницями працював на конвеєрі намазувальником затяжної кромки… Робота неважка, але монотонна, примітивна і для нього принизлива.

Ні на день, ані на годину не переставав бути собою. Наругу над іншими, вимушену німоту сприймав як особисту кривду. А скільки їх було навкруги, тих наруг і кривд! Саме тоді на перший план висунувся особливо ганебний тип репресій: фабрикація брудних кримінальних справ проти колишніх політичних в’язнів, що вже звільнилися або докінчували свій термін, щоб паралізувати їхню волю, запроторити знов у той самий табір, та ще й у такий мерзенний спосіб, із брудними звинуваченнями — зґвалтування, збереження наркотиків, хуліганство тощо. Василь кидався на захист В. Овсієнка, М. Горбаля, Ю. Литвина, та його голос було почуто десь там у світах, тільки не тут. Хотів допомогти чимось реально, але чим? Якось я прийшла до нього із звісткою про чергову фабрикацію брудної справи, на цей раз проти Вячеслава Чорновола. Вислухавши мене, він тут же кинувся до письмового столу, вийняв із шухляди ощадну книжку (на ній після колимських заробітків була якась — вельми скромна! — сума) і попросив дружину, щоб вона негайно взяла всі ці гроші, аби я могла віддати їх Чорноволовій дружині, яка саме збиралася в страсну путь до Якутії, де розігрувався цей ганебний фарс…

Не було йому місця тут, у цьому світі, бо притерпітися до несправедливости ціною більших чи менших втрат, як притерплювалися всі ми, він не міг. Кидався незахищеними грудьми на амбразуру, готовий прийняти на себе вогонь. Без ніякого страхування, без найменшого тактичного маневру, без таких звичних для нас гальм житейської мудрости чи спасенного «тверезого глузду». Такі у «великій зоні» довго не затримувалися. Висів над ним Дамоклів меч, це було видно неозброєним оком. Якась аура приречености…

Вдруге арештували Василя Стуса 14 травня 1980 року. Він відмовився брати участь у попередньому слідстві й жодних свідчень не давав.

Кінець вересня 1980 року. Я в залі обласного суду недалеко від Софійської площі. Жодного вільного стільця, але й жодного знайомого обличчя. Сюди зігнано спеціально перевірену й підготовлену публіку, щоб інсценізувати відкритий суд, що ж до знайомих, родичів і друзів, нікого до залу не пущено (навіть дружина Василя Валентина Попелюх довідалася про початок суду лише на другий день від викликаних у судове засідання свідків).

Василь дуже худий і блідий. Встає привітатися зі мною. Це не дозволено, і його тут же примушують сісти. Стоячи на відведеному для свідків місці й відповідаючи на запитання судді, я опиняюся спиною до Василя і тому весь час намагаюся розвернутися так, щоб бачити його. Мені раз у раз роблять зауваження. Суддя пропонує мені дати характеристику Василя Стуса. Що ж, слухайте! А ще й протоколюєте? — то заносьте й до протоколу! То, власне був мій перший публічний виступ про Василя, і я щаслива, що зуміла сказати те, що належало, те, що й сьогодні кажу, виступаючи на літературних вечорах його пам’яти, і пишу у своїх статтях. Я говорила про нього як про людину високого сумління, людину чести й ідеї, яких так мало стрічається в житті і яких треба плекати й оберігати, а не судити. Подякувала долі за те, що судилося мені таку людину пізнати, сказала, що намагаюся на нього рівнятися. На запитання судді з приводу заяви Стуса до прокурора у справі Миколи Горбаля (в цій заяві Стус вимагав порушити справу проти організаторів цинічної провокації і пропонував себе як свідка) я відповіла, що це ще одне яскраве підтвердження моєї характеристики Стуса як людини, неспроможної пройти повз несправедливість. Адже я також переконана в тому, що ніякої вини за Горбалем немає, але не спромоглася на активний протест, а от він — спромігся. Бо це єдиний можливий для нього спосіб існування. Природна людська реакція.

Мені запропонували дати оцінку листові Стуса до друзів, написаному із заслання в 77-му році, який починався словами: «Дорога Михасю! Дорогі Світлано, Юрку!» (Світлана Кириченко і Юрко Бадзьо. — М. К.). То був лист певною мірою програмовий. У ньому Василь писав про свою готовність стати членом Української групи сприяння виконанню Гельсинських угод, закликав не боятися танка, хай він і трощить усе на своєму шляху, а йти назустріч танкові… Викладав лінію своєї поведінки на майбутньому суді (а що такий суд не забариться, він уже тоді, в 77-му, не мав сумніву). Я відмовилася говорити про лист на тій підставі, що мені не показали оригіналу. Адже тут не можна було вести розмову на якомусь серйозному рівні про такі речі, щось доводити, в чомусь переконувати. Тут кожен аргумент, по суті, тільки додавав підсудному строку.

Користуючися своїм правом ставити запитання свідкові, Василь ставив мені запитання — питомо риторичні, в яких уже було закладено відповідь і які містили в собі інформацію про те, як провадилося слідство. Чи відомо свідкові, що в Декларації прав людини проголошується право людини мати свої погляди? Чи відомо свідкові про таємницю особистого листування? На ці запитання я могла тільки відповісти ствердно. Серед цих риторичних запитань було й таке: «Чи відомо свідкові, що під час попереднього слідства, у серпні, начальник слідчого ізолятора такий-то (прізвище я забула) вдарив мене?» — і він показав на «автора», який стояв у дверях і на хвильку «стратив лице», але не заперечував…

Суддя запитав, що відомо мені про умови життя Стуса у засланні. Я розповіла все, що знала. Мені було сказано, що я зводжу наклепи на робітничий клас, що ці люди присутні на суді (їх, справді, доставили на суд літаком, ясна річ, коштом підсудного) і можуть мені заперечити. Але викриття моїх «наклепів» так і не відбулося, особливо після того, як Василь запитав одного зі свідків, чи пам’ятає він, як їхній співмешканець по кімнаті п’яний помочився у спільний чайник. Свідок, відводячи очі, відповів, що він при цьому не був, але сеча в чайнику таки була (!), після чого тема моїх «наклепів на робітничий клас» якось сама собою зів’яла, щойно почавши розвиватися.

Після допиту за законом я мала право лишитися в залі судового засідання, але мене примусили вийти з цього «відкритого» суду. І я вийшла — оглядаючись на Василя, блідого, напруженого, зі стиснутими кулаками — один проти всіх… Більше я його не бачила.

Так склалося, що як поет Василь Стус почав для мене по-справжньому існувати вже десь в останні роки його життя. Знала, звичайно, окремі його вірші й переклади, завжди відчувала його непересічний потенціал. Як людина він був для мене завжди втіленням образу Поета, Поетом у житті — у способі думання й почування, у своїх реакціях, екстазах і емоційних збуреннях, але якось відокремлено від конкретної матерії його віршів. Не знаю, чому так сталося: чи руки не доходили, чи ще не відкрився якийсь суб’єктивний клапан у сприйманні. Поезія Василя Стуса прийшла до мене в останні роки його життя, коли й листи майже не доходили, коли і звісток від нього майже не було, коли й надій на зустріч у мене не лишалося. Не кажучи про це нікому, в глибині душі чомусь була певна, що він не вийде живий з цієї «буцегарні» (Василів вислів), що його, саме його душа не витримає довше такої наруги й напруги. Адже без якоїсь — хай мінімальної, позірної — адаптації до тих умов, без філософського відсторонення від них годі було вижити. Натомість — вічний бій за свої людські права, за свою людську гідність, вічне самоспалення. Щоб вижити, катастрофічно бракувало кисню…

І мовби на зміну живому спілкуванню з людиною увійшла в моє життя як закономірне й щасливе продовження такого спілкування — його поезія. Увійшла органічно, як дихання. І бринять у мені його слова — здається, вони мої, вони дрімали десь у глибинах мого єства, і Василева поезія їх просто збудила — як життєве motto.

Нещодавно, коли я вже як дослідник і популяризатор творчости Василя Стуса переглядала його листування з рідними, раптом у листі до дружини від 24.06.81 р. натрапила на цілу сторінку, звернену до мене (якимось чином вона не дійшла до мене свого часу). Є в цьому листі такі рядки:

Була вражена й зворушена до сліз. Це — мовби дружній потиск поза життєвою гранню. Метафізичне єднання душ. І — заповіт.

Червень 1990 р.

Зіна: слово про друга

Вона була з тих людей, що світяться зсередини. Не знаю, звідки йшло це сяйво — чи то від рудаво-золотого пухнастого волосся, чи від постійно зачаєної десь у кутках очей усмішки. Та вона випромінювала світло, «Золотою бджілкою» називав її Іван Світличний. Тому коли її не стало — так нагло і так бездушно, — для тих, хто знав її, істотно потьмянів світ…

Зіна Ґеник-Березовська жила і працювала у Празі. Сказати, що вона все своє життя як літературознавець і перекладач присвятила справі українсько-чеських літературних зв’язків, — замало. Вона була мовби уособленням цих зв’язків, — живим утіленням єдности двох слов’янських культур — і за своїм походженням, і за колом наукових інтересів, і за громадсько-патріотичним покликанням.

Празька україністика мала давні традиції, пов’язані з іменами визначних дослідників і пропагандистів української культури (Ф. Ржегорж, Ф. Главачек, І. Пулюй, І. Горбачевський та ін.). У ХХ ст. Прага — значний осередок української культури. Адже тут «осіли» й здобули певну культурну «автономію» багато з тих, хто після розгрому УНР змушений був покинути рідну землю. Тут діяв Український вільний університет, Український педагогічний інститут ім. Драгоманова, у Подєбрадах — Українська господарська академія.

Народилася Зіна 1 березня 1928 р. в с. Солописки поблизу Праги у родині інженера Модеста Бондарчука — вихідця з України. З дитинства виховувалася у двомовному середовищі (мати — чешка), 1947 р. вступила до Карлова університету в Празі. Вивчала слов’янську, зокрема українську, філологію, а також німецьку й англійську. Її вчителями були відомі мовознавці І. Панькевич та І. Зілінський, професори Ф. Вольман, К. Крейчі, які дали їй міцні основи чеської компаративістики. 1953 р. закінчила університет, захистивши дисертацію «Генріх Гейне в українській літературі». Після закінчення аспірантури при Слов’янському Інституті у Празі працювала в різних інститутах чехословацької Академії Наук. Кандидатську дисертацію захистила на тему «Взаємини Івана Франка з чеською літературою». Викладала українську літературу в Карловому Університеті. Її перу належать практично всі статті про українську літературу в новітніх чеських енциклопедіях. У співавторстві з В. Жидліцьким видала цікаву книжку про сучасні українську і білоруську літератури, в якій крім загальних розділів є й окремі нариси про Бажана, Рильського, Драча, Ліну Костенко, Вінграновського, Гончара, Первомайського та ін. Широко публікувалася на сторінках чеської і словацької літературної періодики. Її розвідкам притаманні конкретність, багатий і солідний фактаж, широта узагальнень.

У колі наукових інтересів Зіни Березовської передусім — українське бароко. Особливе значення мають її праці про Григорія Сковороду. 1983 року побачила світ упорядкована нею збірка творів українського філософа чеською мовою, перше таке видання поза межами України. Цікава також розвідка про Івана Величковського. У доповіді, підготованій до IX славістичного з’їзду, «Українське літературне бароко в рамках епохи та її стилю» показала національну самобутність українського бароко, його значення в духовній культурі нашого народу. Писала також про Шевченка, Котляревського, Лесю Українку (зокрема про її драматургію). Помітним явищем у шевченкознавстві була її стаття «Шевченко і європейський романтизм», оприлюднена 1965 року в журналі «Радянське літературознавство». В її доробку також ґрунтовні статті про Івана Франка в його зв’язках із чеською літературою, зокрема з К. Гавлічком-Боровським. Писала й про сучасну літературу українців Чехословаччини.

Багато зробила для популяризації української літератури серед чеської публіки. Крім згаданої вище студії про сучасну українську літературу була також автором циклу аналогічних передач на чехословацькому радіо. Перекладала твори українських прозаїків, зосібна Валерія Шевчука, Семена Жураховича. 1978 року вийшла книга новел Стефаника в її перекладі «Кленове листя», яка була визнана найкращою книжкою 1978 р. празького видавництва «Вишеград».

Розповідала мені, що години праці над Стефаником були серед найщасливіших в її житті. Працювали над перекладами разом із чоловіком, який походив приблизно з тих самих місць, що й Стефаник. Кость Ґеник-Березовський належав до родини відомого Кирила Ґеника з Нижнього Березова — громадсько-культурного діяча, друга Франка й Павлика. Людина надзвичайно талановита, активного громадянського темпераменту, поліглот, педагог, свідомий українець, Кость Ґеник-Березовський завжди й у всьому був гідним помічником і водночас наставником своєї дружини. Це було на диво гармонійне подружжя, об’єднане спільністю духовних інтересів. Так от Кость Ґеник, органічно володіючи говіркою Стефаникових героїв, спочатку «озвучував» ці новели, своєрідно інсценізував їх, прояснював найтонші відтінки значення, інтонації, а вже потім спільно шукали якнайточніших відповідників у чеській мові, в якій сильнішою була Зіна. То був своєрідний театр одного актора — театр Стефаника на чеському ґрунті…

Усе свідоме життя Зіни Ґеник-Березовської минуло в найщільніших зв’язках з українською громадою Праги, свого часу досить численною і помітною в культурному житті чеської столиці. Знала багатьох, і то досить близько. Ще дівчинкою здалеку спостерігала за Олесем, що мешкав поблизу. Навчалася музики й навіть жила певний час у відомого хормейстера Платоніди Щуровської, найближчої помічниці Олександра Кошиця. Близько знала сестру Лесі Українки Оксану Косач-Шимановську. В останні роки її життя були разом із чоловіком чи не найближчими їй людьми. Вони й поховали Оксану Петрівну, доглядали її могилу, до них перейшла значна частина архіву Лесиної сестри. Тепер вони, Зіна і Кость, спочивають під однією з нею могильною плитою. Наприкінці 1980-х Зіна взялася серйозно наводити лад у своєму багатющому архіві, готувала до друку невідомі твори Олеся, його листи, встигла надіслати одну публікацію до журналу «Слово і час», збиралася виступати на ювілейній конференції, присвяченій Лесі Українці, в Луцьку зі спогадами про Оксану Косач-Шимановську, та цим планам і задумам не судилося здійснитися.

Затишна оселя Березовських, де у передпокої можна було поправити зачіску перед великим старовинним люстром, що належало колись Оксані Косач, а в кабінеті вигідно всістися у фотель родини Горбачевських, де майже ввесь життєвий простір двох великих кімнат заповнювали книжки (серед них можна було знайти чи не все найкраще, видане як на великій Україні, так і в діаспорі), — була справжнім культурним постпредством України у Чехословаччині, Українським домом. Її не оминав практично ніхто з тих, хто мав причетність до української культури, і не лише з України, а й буквально з усього світу — поети, літературознавці, художники, просто аматори рідної культури. Тут сходилися люди, яких об’єднувала любов до України, щоб обмінятися інформацією про те, що діялося там, удома (а та інформація донедавна була здебільшого прикрою), щоб поспівати (господар дому був великим знавцем і першорядним виконавцем українських пісень). Люди, які кожен у міру своїх сил робили щось конкретне для України, для її духовного утвердження у світі як рівної серед рівних. Я трохи зачерпнула тієї атмосфери, гостюючи в цій оселі протягом місяця 1987 р.

Зіна Ґеник-Березовська щільно, душею і помислами, пов’язана з шістдесятницьким Ренесансом в Україні. Не лише як зацікавлений спостерігач, а й як активний учасник. Була знана й люблена в колі шістдесятників. Пропагувала в Чехословаччині творчість молодих письменників, що мужніли на хвилі відродження, нетрадиційне українське малярство. Підтримувала постійні творчі контакти з Іваном Дзюбою, зі Світличним, Сверстюком, Драчем, Валерієм Шевчуком, Григорієм Кочуром та багатьма іншими. Протягом 60-х років практично щороку приїздила до Києва і на якісь два тижні поринала в культурне життя, що вирувало в столиці, а коли в нас «холодним вітром од надії уже повіяло» (Шевченко), а в Чехословаччині, навпаки, завесніло, робила все, щоб дати голос тому, що в Україні вже не могло пробитися у друк. Одного разу, коли вона поверталася з чергової поїздки до Києва, її було затримано в Чопі на добу, піддано обшуку, вилучено досить багато матеріалів, зокрема інтерв’ю з Іваном Світличним для часопису «Дукля» про стан і перспективи розвитку української молодої поезії. Це стало приводом для численних малоприємних розмов із «мистецтвознавцями в цивільному» у Празі. Та й загалом їй випало чимало прикрощів і утисків того ж плану (тільки в дещо пом’якшеному чеському варіанті, що й колегам і однодумцям в Україні. Після хвилі арештів 1972 року шлях до України для Зіни було заказано.

Лишилося тільки листування і постійне, якесь на диво певне відчуття духовного зв’язку, якого не могли подолати ні відстані, ні кордони, ні утиски. І щойно повіяло «перебудовними вітрами», живе спілкування відновилося. Стільки хотілося зробити, стільки було б зроблено, та всі задуми й плани нагло перервала смерть. Тільки пам’ять лишається нетлінною. «О пам’яте! — писав Свідзінський. — Ти як розкішне древо, поставлене над горбиком німим»…

1991

«Бо ти на землі — людина»: Володимир Підпалий

Серед людей, які стрічаються на довгій життєвій ниві, є такі, що їх пізнаєш, так би мовити, не кількісно, а якісно. Тобто: не надто часто зустрічаєшся з ними, не розмовляєш подовгу, не обізнаний в деталях з їхнім життям — минулим і сьогоднішнім, але водночас дуже гостро й точно відчуваєш їхню людську цінність, певен, чого можна сподіватися від кожного в критичній ситуації, передбачаєш його реакції та оцінки. Словом, сам для себе вирішуєш — чи це метелик-одноденка, чи чіпкий пристосуванець, чи середньоарифметичний обиватель, а чи людина на землі… Саме так — якісно — я знала Володимира Підпалого.

Ще до особистого знайомства багато чула про нього — і то самі лише добрі слова. Здібний поет і порядна людина — такою була загальна думка. Вперше почула його виступ на вечорі пам’яти Василя Симоненка і якось відразу утвердилася в думці, що та оцінка — слушна.

Познайомилися ми через наших дітей, які ходили до одного дитсадка, а там і зійшлися ближче. Його ставлення до дітей відразу якось полонило мене: в ньому віддзеркалювалися душевні якості, що їх не часто зустрінеш у нашому недоброму і прагматичному світі. То був сплав ніжности й всерозуміння з вимогливістю й серйозністю, з умінням прищепити дітям із самого малечку головні підставові поняття й уявлення про справжні цінності та моральні принципи, духовні інтереси, патріотичні переконання. Загалом у цьому домі ти з радістю поринав в атмосферу справжньої родини, на жаль таку рідкісну в наш час. Тут панували любов, злагода, взаєморозуміння — по всіх лініях, у всіх зрізках: між Володею і його дружиною (класична подружня гармонія — з тих шлюбів, що вершаться на небесах), між ними і їхніми матерями, між ними й дітьми. Тут духовне переважало над матеріальним — запорука міцности й чистоти родинної спільноти. До того ж це була родина українська, де свято шанували рідну мову, пісню, національні традиції, де радісно відгукувалися на кожен спалах української духовности. А таких родин на київському ґрунті на той час було не набагато більше, ніж на початку століття, коли духовний український клімат у Києві творили буквально кілька (але яких!) українських родин — Косачі, Старицькі, Лисенки… Тим часом значення таких окремих клітинок для розвитку всього національного організму важко переоцінити. Саме з таких зерен проростає наше майбутнє.

І коли в чорний день Володиного похорону я дивилася на його синочка, якого привели попрощатися з батьком, мені вже тоді вірилося, що ця маленька батькова копія, той Володин зліпочок, який, нічого ще не розуміючи, стояв біля труни, батьковим жестом заклавши руку в кишеньку, несе в собі зеренце його духу, що колись проросте. Має прорости…

Та глибинна духовна сутність, те поєднання делікатности і моральної твердости, та не на показ, без тіні пози й зовнішнього ефекту людяність — становили осердя його неголосної поезії, осявали й зігрівали всіх, хто спілкувався з ним, одухотворювали і його редакторську діяльність — той для нього воістину «сродний труд» у сковородинському розумінні. Йому якось вдавалося проводити поетичний корабель цілим, з мінімальними втратами поміж рифами цензури й кон’юнктури, не нав’язуючи авторові своєї волі та разом з тим дисциплінуючи його поетичну уяву своїм чуттям слова й естетичним смаком. Майже всі найвагоміші поетичні збірки, які побачили світ протягом нетривалого Ренесансу 60-х, — то результат його нервових зусиль, його редакторської майстерности і громадянської свідомости. То своєрідні пам’ятні знаки його творчої праці.

У пам’яті зринають епізоди, зустрічі, образи, пов’язані з останніми роками Володиного життя, поточеними невблаганною хворобою. Мовби кадри скорбної хроніки.

Ірпінь. Вітряний осінній день. Перон електрички. Несподівана зустріч. Володя неймовірно худий. Само собою це ще ні про що не свідчить, адже він належав до людей, в яких, за висловом одного дотепника, «не телосложение, а теловычитание». Проте я вже знаю діагноз його хвороби і тому прочитую причаєну десь у глибині його очей тривогу й печаль. Розмова точиться навколо сторонніх тем, але враження таке, мовби, як сказав поет, «хтось чорний-чорний бродить довкруги»… Та й тематика розмови надто невесела. Адже то чорний 72-й, рік арештів, допитів, обшуків, що торкнулися близьких наших друзів, співробітників і однодумців. Рік потайних доносів і прилюдних каяттів, — і те й те, хай по-різному, але нищило самі основи, моральні підвалини людського існування. Кожне чесне слово, навіть неучасть у загальному шабаші були актом мужности. І така мужність була органічно притаманна Володі. Просто він не міг інакше. Не належав до тих, хто волів, за словами Стуса, «добі підставляти спите вірнопідданого лице».

Я розуміла, що Володя приречений, але мені завжди здавалося, що в іншій атмосфері він, можливо, прожив би довше і помирав би легше. Хтозна…

Людина органічно порядна й чиста, свідомий українець, всім єством відданий розвиткові української культури, він ту атмосферу сприймав особливо болісно, оголеним нервом. Особливо боліли йому вимушені каяття людей, яких він любив і поважав, передусім Івана Дзюби, він сприймав їх як патологію, як духовний канібалізм, як самознищення…

Гостро пам’ятаю останню зустріч із ним, живим. Я вже усвідомлювала, що кожна зустріч може бути останньою, знала його передсмертні вірші, які краяли душу. Якийсь маленький, майже зовсім безплотний, вимучений кашлем і задухою… Дружина біля нього, недремна, як ангел-охоронець. Здавалося навіть, що то вже не так жінка, як мати його… Гостинний, як завжди, запросив до вечері, але сам їсти вже не міг. На столі стояли розкішні рожеві троянди, які хтось приніс йому. Я милувалася ними. «Візьми ці квіти собі, — сказав він. — Ти така гарна сьогодні, і вони так пасують до твоєї сукні». Я взяла.

Незважаючи на слабкість, він пішов провести нас із донькою до тролейбуса. Тролейбус рушив, а він дивився нам услід і всміхався. Я тулила до себе троянди як останній привіт. Вони довго-довго стояли в мене, навіть висохлі, не втративши кольору й форми. А потім якось раптом розсипалися. Все матеріальне тлінне. Нетлінна тільки людська пам’ять.

1991

Ірпінь. Кочура, 12

Адреса ця ще донедавна звучала інакше: Ірпінь. Баумана, 12. Перейменування — одна з добрих ознак нового, державного буття України, ознака гідного поцінування наших культурних скарбів. Адже скромний, зовні нічим не примітний будиночок на розі Баумана і Маяковського (якою виходила від залізничної колії — скільки разів упродовж років і років!) насправді був потужним духовим центром, щодо якого жодні найсміливіші асоціації і паралелі — хай і з Ясною Поляною, Михайлівським, тютчевським Мураново, репінськими Пенатами тощо не видаються мені натягнутими й перебільшеними.

Будиночок цей, особа його господаря, мов магніт, притягували звідусюди людей, відданих не на словах, а на ділі рідній культурі, здатних її творити в найнесприятливіших умовах, без афішування, «напівпідпільно», не сподіваючись на щохвилинні результати, на визнання і водночас вірячи, що їхня праця не марна.

Те, що нуртувало навколо Кочура, було, як на мене, якимось дивовижним — тихим, але невідпорним — здійсненням ідеї культурної соборности України. Сюди зліталися листи з усього світу, тут можна було зустріти і колишніх друзів-побратимів подружжя Кочурів по гулагівсько-інтинських «курортах», і їхніх колег і друзів зі Львова, Полтави та інших міст України, і колоритні постаті ірпінської глибинки — інтелігентів у найточнішому і найшляхетнішому значенні цього слова, яке, на жаль, так часто дискредитується у хащах наших буднів. Вікна цієї утлої оселі були вікнами у світ. Діячі української культури, які різними способами торували собі шлях в Україну ще тоді, коли їхня присутність суворо дозувалася й контролювалася, вважали за честь прибитися до Кочурових пенатів. А вже раз прибившися, не забували цієї дороги. Віра Вовк, Вольфрам Бургардт, Анна-Галя Горбач, Зіна Ґеник-Березовська і Орест Зілинський, Шара Каріг — хіба всіх назвеш?! Це дуже дратувало офіційні культурні чинники і «мистецтвознавців у цивільному». Недаремно, затримавши якось підлітка-сина А.-Г. Горбач і «вилучивши» в нього папірець, на якому було намальовано, як дістатися від Ірпінського вокзалу до Кочурової хати, вони роздмухали цілу справу, в якій цей папірець виріс до рівня шпигунської схеми… І репресивні наслідки цього театру абсурду не забарилися.

Що ж, ті «мистецтвознавці в цивільному» мали-таки свою рацію: дорога до Кочура, справді, вела в діаметрально протилежному напрямку від офіційної ідеологічної облуди, допомагала людині інтелектуально й душевно випростатися, звільнитися від несвободи, набути здатности внутрішнього опору режимові. Саме такою була ця дорога для мене.

Вже йдучи вдовж залізничної колії, повертаючи на затишну Маяковського, скидаєш із себе тягар буденних турбот і відчуваєш, що дихається вільніше. Ось уже останній перед Кочуровим будиночок з якимись чудернацькими статуями у дворі роботи дивакуватого господаря на прізвище Гегельський (!). Зараз відчиняться двері, і на порозі з’явиться невисока постать господаря. Несподівано дуже міцне рукостискання і такий самий відчутний поцілунок. А далі на тебе майже завжди чекає цікаве, часто непередбачуване товариство. Розмова, дотепна й змістовна, одверта і про наболіле — не треба вибирати слів, прикидатися, відчуваєш, як у тебе вливається нова інформація, з якою звіряєш свої думки, — і виходиш звідси інтелектуально збагачений, скидаєш баласт офіціозу, умовностей, що від них у щоденному «неірпінському» житті нікуди не подітися.

А на столі у вітальні ціле багатство — купи книжкових новинок: щойно видані збірки поезій і перекладів з автографами авторів, нова філософська монографія, рідкісний альбом художника, якийсь букіністичний раритет, запаморочливий витвір Чеського клубу любителів поезії, видання з діаспори — їх везли й надсилали господареві всіма можливими (і неможливими) шляхами з усіх куточків світу. До цього стола хотілося звертатися так, як у Чеховському «Вишневому саді» звертаються до старої родинної шафи, — «вельмишановний столе»… Знаєш, що тобі можуть позичити щось із цього багатства, особливо якщо ти скористаєшся цим для роботи, якщо використаєш для потрібної справи — як творчий імпульс. І взагалі можеш бути певен: господар ненав’язливо, але твердо зажадає від тебе «звіту»: над чим працюєш, що вже зробив, а якщо не зробив, то чому, майже напевно дасть тобі якесь «домашнє завдання».

Саме так — непомітно, але наполегливо — Григорій Порфирович залучав мене до перекладацької справи. Я робила спроби, дарма що перекладацтво все ж лишалося на периферії моїх основних наукових інтересів. Дещо мені вдавалося, хоч загалом — я це чітко усвідомлювала — таланту перекладацького мені бракувало. Пропонував мені для перекладу поезію Емілі Дікінсон, та в мене нічого не вийшло: забракло хисту й знання мови. Зате Павліковська-Ясножевська та інші поляки відразу лягли на душу. А як пишався моїми успіхами на ниві перекладу з Жака Превера і Полін Джонсон! Сприяв публікаціям, залучав до участи у вечорах французької, канадської, польської поезії, що відбувалися в Будинку літераторів. Кожен із цих вечорів ставав культурною подією. Переповнений зал, розкута атмосфера, блискуче ґроно молодих (і не дуже) перекладачів під патронатом Метра. Він усе продумував до дрібниць. Так, перед вечором югославської поезії запропонував, аби переклади Світличного з югославських поетів читала я, бо в мене це виходить краще, ніж в автора. Знаю, що в пам’яті багатьох свідків і учасників культурної «відлиги» 60-х ці вечори збереглися як свято поезії, вільного творчого обміну думками людей, небайдужих до рідної культури. На очах ширшали культурні обрії, і Григорій Порфирович був тим чарівником, що творив ці дива.

На таку ж учту духу перетворювалися й розмови в гостинах у Кочура — в широкому чи вужчому колі за святковим столом або просто під час випадкової зустрічі з цікавим співбесідником. Адже таким співбесідником міг бути, наприклад, Микола Лукаш, завітавши до свого побратима з Ірпінського Будинку творчости. О, ті діалоги між Лукашем і Кочуром! Якось навіть не хотілося встрявати зі своїми репліками. Хотілося слухати й слухати: нові переклади, дивовижні екскурси в історію перекладу, анекдоти, зокрема специфічно перекладацькі (пригадую, як Порфирович розповідав про реакцію Бажана на його зауваження стосовно немилозвучного звукового збігу в рядку з Бажанового перекладу — «праця ця». Микола Платонович погодився з критикою і тут же запропонував новий варіант — «робота та»!). Принагідно вироблялася стратегія: як допомогти молодому перекладачеві, як проштовхнути в друк той чи той переклад, як закамуфлювати «непрохідне» ім’я (Григорій Порфирович не раз «позичав» у таких випадках своє ім’я, доки й сам став «непрохідним»). Причому для новачка перепусткою до Кочура могли стати тільки талант і бажання працювати, ніякі інші протекції не діяли.

Пам’ятаю, якось у 70-і зустріла в Григорія Порфировича Лукаша, що завітав до нього з Будинку творчости, де жив «на пташиних правах». Він був тоді у гарній формі й читав нам нові, ще «гарячі» поетичні переклади (на жаль, не пам’ятаю, чи то з французької, чи з угорської). Це були маленькі шедеври, але Порфирович нарікав, що той розмінюється на дрібниці, тим часом як «Дон Кіхот» лежить без руху…

Дивився на переклад широко — не як на ремесло (вірніше, не тільки ремесло), а як на важливу культурну діяльність, як на знаряддя національної культури, аргумент національної ідентичности й зрілости. Свідомість цього йому вдалося прищепити широкому колу людей, причетних до перекладу, в атмосфері, далеко не завжди сприятливій (не чекав сприятливої атмосфери, не був розбещений нею), вдалося «запустити» реальні механізми такого культурного чину. Досягти повноцінного функціонування української культури у світі ерзаців і табу.

Власне, в його особі ми мали потужний неформальний інститут культурних зв’язків, науково-практичний координаційний центр перекладацької діяльности, значення якого в історії української культури нашого століття важко переоцінити.

Нещодавно мені до рук трапив надзвичайно цінний епістолярний масив: листи до чеської україністки Зіни Ґеник-Березовської з України від її колег, переважно шістдесятників. Це яскраве документальне свідчення колосальної практичної культурної роботи, яка здійснювалася цим колом людей. З. Ґеник-Березовська уособлювала такий самий, кочурівського штибу неформальний центр українсько-чеських зв’язків, водночас її середовище було для українських колеґ вікном на Захід. Серед інших відомих імен (Сверстюк, Світличний, Дзюба та ін.) збереглося кілька листів від Кочура. Свідчення щоденної вдумливої скрупульозної роботи будівничого культури. Григорій Порфирович добирає вірші молодих поетів для перекладу, стежить за чеськими новинками, дбає, щоб найцікавіше з чеської поезії знайшло відображення в українських перекладах, координує постійний обмін літературою між Заходом (via Чехословаччина) і Україною, тримає під контролем добір літературного матеріалу для потенційних антологій, дає свою, незалежну від офіціозу, оцінку різним явищам української культури, допомагає збирати ілюстративний та інформативний матеріал для майбутніх публікацій тощо. Дозволю собі навести текст одного з таких листів, який не потребує коментарів.

Принагідно хотілося б звернути увагу на виняткову цінність для нашої культури багатющої епістолярної спадщини Кочура — це той скарб, який треба не лише зберігати (добре вже те, що він зосереджений у надійних стінах ірпінського музею і чекає на своїх дослідників), а й осмислювати, опрацьовувати, публікувати — знов-таки як важливий чинник української культури XX ст.

На черзі також видання збірки спогадів. Причому бажано, щоб це були не просто емоційні слововияви любови до Метра і визнання його заслуг, а своєрідні мемуарні дослідження, які б розкрили в конкретних проявах, на конкретному матеріалі факти його перекладацької майстерности, його вміння вирощувати перекладацькі таланти. Показали би внесок Метра у видавничу діяльність: скільки нових імен і творів «засвітилося» в українському небі завдяки його зусиллям, скількох він благословив, підпирав своїм далеко не богатирським плечем, «проштовхував» у друк, допомагав обходити рогатки цензури, зрештою позичав своє добре ім’я, поки воно ще було «прохідним». Це ж також історія української літератури, оркестрована на людські голоси і на людські долі.

Останнім часом з уст людей, які з тієї або тієї нагоди згадують Кочура, не раз доводилося чути, що він «не займався політикою», свідомо дистанціювався від неї. Що ж, політичним діячем він, ясна річ, не був і не прагнув бути. Проте ця теза не безсумнівна. Я б сказала — і так, і ні…

Почати з того, що Григорій Порфирович був безпосередньо причетний до поширення самвидаву — а це ж була чи не головна стаття звинувачень в антирадянській діяльності. Через його оселю йшов потік самвидавської літератури, і це було відомо всім, і передусім на Володимирській. Так, він не афішувався у відкритих протестах, утримувався від підписів під колективними листами, одвертих декларацій. Та, до речі, його найближче оточення й не спонукало до цього свого Метра. Навпаки, його оберігали. Адже за поширеною в той час класифікацією дисидентів на «досидентів, сидентів і відсидентів», він належав до останніх, вповні «відсидівши» своє. Тому й намагалися не «засвічувати» його зайвий раз. Недарма розлогі зауваження Метра щодо перекладів Стуса з Рільке своєю рукою переписувала дружина Світличного Леоніда і в такому вигляді відсилала поетові до табору. Але ж те, що Григорій Порфирович підтримує постійні дружні і творчі взаємини з в’язнями сумління, їхніми родичами, для державного «всевидящого ока» було секретом полішинеля. А це в тогочасних умовах однозначно класифікувалося як політична (читай — антирадянська) діяльність — добре знаю це з власного досвіду.

Коли в кінці 80-х почало розвиднюватися і я взялася до роботи над спадщиною Стуса, першим, до кого звернулася, був Григорій Порфирович. І він дав мені лист Стуса до дружини, який зберігався в нього. Величезний лист, тепер уже широко відомий, з повним корпусом Стусових перекладів «Сонетів до Орфея» Рільке з авторським коментарем і реакціями на зауваження Метра. Така ж тісна, хай і заочна, співпраця не припинялася і з Іваном Світличним. Усе це свідчило про твердий екзистенційний вибір, як і одверті «зв’язки із закордоном», за офіційною фразеологією, і сприймалося як виклик.

Пряма публічна декларація, одверта політична заанґажованість не належали до життєвих стереотипів Кочура. Він віддавав перевагу конкретному культурному чинові. Уникав патріотичної фразеології, тихо й незламно виконував свою програму, самозрозуміло, без патетики творячи масив позитивних культурних цінностей на українському терені. Критично, співміряючи зі світовими культурними здобутками, без патріотичних крайнощів, коли своє підноситься тільки за те, що воно своє. Ні на хвилину не втрачаючи високих загальнолюдських критеріїв і впевненості, що тільки так Україна посяде своє питоме місце серед інших народів і культур світу. Утверджував усією своєю діяльністю, всім способом буття те, що так афористично висловив Юрій Шевельов — «ми не на острові. Ми на материку», і це давало сили і певність того, що працюєш не марно.

Такі люди й такий чин і сьогодні, коли так часто розпливаємося фразою, одночасно втрачаючи навіть уже здобуті культурні позиції, — на вагу золота.

Коли замислитися над тим, у чому полягають для мене уроки Кочура, то назвала б передусім його ерудицію — з її всеохопністю і водночас фаховою сконцентрованістю. Ерудиція буває різна. Холодна й егоїстична, яку тримають «для себе» як знаряддя самовивищення над загалом, ревниво зберігають і не розтрачують на інших. Неструктурована й аморфна і водночас поверхова — про все потроху і ні про що глибинно (колись Тарас Іванович Франко перекладав слово «ерудиція» як «нахапаність»). Це ефектний феєрверк, який, спалахнувши, гасне і не здатен зігріти довкілля.

Ерудиція Кочура при всій її широті й енциклопедичності була глибоко структурована — україноцентрична й перекладоцентрична. До того ж тепла й динамічна, максимально відкрита для інших. Налаштована на те, щоб давати — за принципом: що більше даєш, то більше прибуває. Ерудиція — не холодна й гнітюча, як кам’яна брила, а мобільна, тепла, з безліччю людських деталей і паралелей-перегуків, з належним поцінуванням цінностей, але без апологетики — з критично-іронічно примруженим оком… Щодо справи його життя — перекладацтва — він, здається, знав усе. Не відділяв перекладу від особи автора, відроджував забуті імена і був нещадний до ремісницьких підробок на ниві перекладу — до заробітчанства без знання мови, без стилістичного чуття. Зізнаюся, що я часто використовувала його ерудицію. Замість пошукати певні дані по енциклопедичних джерелах або поламати голову над тим, кому належить той чи той поетичний рядок, я просто набирала знайомий ірпінський номер телефону і тут же отримувала вичерпну відповідь, ще з додачею різних принагідних цікавинок. Сьогодні гостро відчуваю, як бракує мені цього ідеального джерела інформації. Бо другого такого вже не знайти. Мабуть-таки, є незамінні люди.

У наш час характер ерудиції та образ ерудита зазнає суттєвих змін. Настає ера комп’ютерної цивілізації, тандем Людина — Книга поступається місцем тандему Людина — Комп’ютер. Григорій Порфирович уявляється уособленням першого. То був Лицар Книги — вірних цього ордену ще чимало, але боюся, що ця порода потроху відмирає, і ностальгую за нею.

Мініатюрна постать Григорія Порфировича — і величезний портфель, радше валіза, напхана книжками. Кілька разів на тиждень здійснював він ритуальний обхід київських книгарень, принагідно зустрічаючись із людьми, вирішуючи безліч творчих і організаційних справ. На кінець дня валіза набувала загрозливої ваги — мені іноді здавалося, що то не Кочур несе її, а навпаки, вона, як паротяг, тягне за собою цю втомлену, але втішену духовною здобиччю людину. Або ще інакше: вони разом з валізою раптом здіймуться в повітря і полетять, як шагалівський персонаж зі скрипкою, в напрямку Ірпеня — над лісом, над заплавою річки, над Будинком творчости, над ірпінськими хатинами (тоді ще там не було монструозних котеджів нових українців) — аж до (тоді ще) Баумана, 12…

І задум із часом, після реконструкції, перетворити цей пам’ятний будиночок на меморіальний музей-бібліотеку, музей-читальню якнайточніше відповідає образові його господаря. Щоб можна було не лише зайти сюди оглянути експозицію, а й попрацювати, розгорнути книжку, якої торкалися руки Метра, наблизитись хоч трохи до огрому його знань і відчути під ногами твердь материка світової культури.

І знову йду зеленою Маяковського до знайомої оселі. Знаю, що вона змінила свої обриси, виросла й посоліднішала — триває її повільне, але неухильне перетворення в нову іпостась. Знаю, що не зустрінуть мене на порозі любі постаті господарів. Проте для мене, в моїй уяві, в моїй душі ця оселя завжди буде живою, сповненою голосів, усмішок, дорогих тіней незабутих друзів. І перед очима мовби кадри одного з фільмів моєї пам’яти, які завжди зі мною.

…Ідемо від електрички разом із друзями з Праги — Зіною Ґеник-Березовською і Андрієм Куримським у радісному передчутті близької зустрічі. У Кочура нас чекають трудові подвиги: саме прокладають до хати водогін. Андрій спільно з іншими добровольцями працює лопатою, а ми із Зіною допомагаємо Ірині Михайлівні на кухні з обідом. А після трудів праведних за келихом доброго вина люба розмова — єднання споріднених душ.

Родинні урочистості за великим столом на веранді. У вікна заглядають дерева. Господар на чільному місці. У дні, коли кількох з найближчих друзів не було з нами, на середині столу чарка — для них. І за них — за Івана, Євгена, Василя… Обмінюємося відомостями — передусім про них, обговорюємо черговий пасквіль у пресі — на когось із присутніх або неприсутніх. І від дружнього тепла, життєдайної іронії, дотепу легшає камінь на грудях. Можна жити далі.

У бічній кімнатці за роялем маленький внук Кочурів («Роман, а не Повість», — жартував Григорій Порфирович), виграє досить вправно і впевнено свій дитячий репертуар — і на обличчі діда гордість, замаскована іронічною усмішкою.

Втікаючи від життєвих катаклізмів, я пересиджую кілька днів у Кочуровій мансарді. Гуркіт близької електрички, дощ лопотить у листі дерев, не можу заснути, все здається, що хтось заглядає до вікон. А вранці спущуся вниз, асистуватиму господареві в його спартанському побуті. Допоможу йому під керівництвом хворої дружини зладити обід. А потім друкуватиму на машинці тексти його перекладів з античних авторів, потрібні видавництву «на вчора».

І ще одне — музика. Тут вона звучала постійно. Давалася взнаки близькість багатющої синової фонотеки. Та й за програмами радіо і телебачення Григорій Порфирович умів знайти вартісні музичні передачі. Згадується, як я, сидячи на канапі в маленькій кімнаті, куди господар переїхав після смерти дружини, «побувала» разом з ним на двох добірних концертах — Герберта Караяна і Марії Каллас.

А от порівняно недавній кадр. Принесла Кочурові 1-й том наукового видання творів Стуса — чи не найсокровеннішу свою працю. Принесла — як звіт Метрові… Поверталася до Будинку творчости з торбою розкішних папіровок (саме вродило!) — довго в моїй кімнаті пахло свіжо й медвяно…

Червень 1999 р.

Шляхетний ідальґо української культури: Микола Лукаш

Десь на межі 50-х—60-х, живучи на колишній вулиці Леніна неподалік від Будинку письменників, я часто зустрічала дивну, якусь «нетутешню» людину, одягнену явно не по сезону: в мороз він був не тільки без шапки, а й в самому костюмі, і погоді відповідав тільки теплий шарф, в який, видавалося, він ладен був зануритися увесь. Погляд добрих короткозорих очей, лагідний і водночас дещо відсутній — мовби він десь там, в інших сферах, де завжди тепло і звучить музика… Згодом я дізналася, що то Лукаш, геній перекладу — так його кваліфікували ті, хто був уже знайомий з першими його перекладацькими спробами. А далі ця небуденна з’ява — якась автономна й самодостатня серед вуличної суєти — злилася з враженнями від його перекладів: «Фауста», «Декамерона», поезії Імре Мадача, згодом Лорки, що переможно увірвалися в українську літературу, розширивши її обрії, засвідчивши її інтелектуальну глибину й дивовижні образотворчі можливості українського слова.

Не пам’ятаю, коли і де ми познайомилися: чи то на якомусь літературному вечорі, чи в Ірпені в Кочура. Але то вже була проста формальність — за своїми літературно-мистецькими уподобаннями, за перекладацькими інтересами, за моральною позицією ми належали до одного кола, до однієї, Стусовими словами, «щопти» інтелектуального українства, до «секти» шанувальників поетичної магії рідного слова. Тож ми були «приречені» познайомитися. Бачилися нечасто, кількісно спілкувалися мало, але завжди раділи зустрічі: нам було що сказати одне одному, нас єднало глибоке (сподіваюся, взаємно) почуття симпатії і поваги.

Зустрічалися здебільшого у затишній ірпінській Кочуровій оселі — у вітальні біля великого «вельмишановного» стола, заваленого книжковими новинками всіма мовами, або на веранді у дружній розмові за чашкою чаю. Григорій Порфирович завжди радів, коли у дверях з’являвся з розташованого неподалік Будинку творчости усміхнений, по-домашньому вбраний Лукаш. Я любила, не втручаючись у розмову, вслухатися в їхні діалоги: дотепні, мовно-філігранні, сповнені неймовірної ерудиції, фахових спостережень, епізодів їхнього спільного «цехового» досвіду. Як багато з того пропало, розвіялося з часом! Тут треба було завжди мати напоготові увімкнений магнітофон (як і в розмовах з незабутнім Борисом Антоненком-Давидовичем) — не можу собі пробачити, що такою можливістю було знехтувано і до нащадків не вдалося донести багатьох скарбів.

Запам’ятала одну таку зустріч наприкінці 60-х. Вигнана з Інституту літератури, походивши з рік без роботи, я тоді щойно влаштувалася у видавництво «Вища школа». Звикаючи до щоденного висиджування на робочому місці й марудної редакторської праці, я розважалася тим, що колекціонувала кумедні прізвища авторів, яких редагувала, і ті, які траплялися в редагованих текстах. Чималий реєстр цих прізвищ я й зачитала тоді за столом. Судіть самі: Махнорилов і Чорномордих, доцент Рвачов, професор кафедри тваринництва Щетина, професори Рухлядєв і Сошественський, Стрезикозін і Сявавка, Авроров і Горизонтов, педінститут ім. Шалапутіна, Касярун, Свіхнушин і Маміофа, співавтори — інженер Чих і асистент Синенькая, Застенкер і Суєтнов, Дратвер і Вибрик, Хитрик і Гасик, Бабушка і Вітасик, Голомшток і Шляпентох, Ципльонков і Сокіл, Танатар і Мацепон, Распутніс і Синьобіс, Радіолло, Христодуло-Фініті, Осориб, завгосп І. Рейвах, сержант Прощай… Треба було бачити, як тішився Лукаш, як смакував кожне прізвище — кінчилося тим, що він переписав собі з мого записника буквально все: згодиться! Вполював нову здобич — він, мисливець за столом…

У пам’яті зринають інші кадри випадкових зустрічей. Особливо одна — така світла й щаслива. Разом з Миколою Лукашем і Вірою Вовк ми гуляли по Гідропарку десь невдовзі після його офіційного відкриття для відвідування. Запахуща зелень, подих Дніпра, теплий лагідний день — і діалог двох поетів, двох інтелектуалів, до якого я залюбки прислухалася. Вірші, дотепи, анекдоти… Це був рік, коли до Києва приїздив Жорж Помпіду, і Лукаш, імпровізуючи, раптом «видав» експромт, відбиваючи рукою примхливий ритм і лукаво поблискуючи очима:

Через багато років потому, коли вже Лукаша не було серед живих, ми з Вірою під час зустрічі дуже виразно пригадали цю прогулянку, і виявилося, що Лукашів експромт в обох закарбувався в пам’яті.

І далеко не такі радісні, хоч і наповнені змістом спорадичні зустрічі в Ірпені у 70-ті, коли Лукаш, як «неблагонадійний елемент», відлучений від Спілки і від заробітків, тулився «з милости» в Будинку творчости. Кочур вболівав за нього, за його творчий застій, зокрема, за те, що він не може змусити себе закінчити переклад «Дон Кіхота» і загалом вдатися до систематичної творчої роботи. При мені він стримував себе, але ця постійна напруга відчувалася в розмові двох метрів перекладу. Правда, й тоді бували світлі спалахи творчої енергії. Якось Лукаш прочитав нам щойно зроблені переклади поодиноких віршів різних поетів (здається, з угорської і французької, точно не пам’ятаю) — очевидно, вони відповідали його настрою, йому хотілося перекласти саме їх. Це були маленькі шедеври, та Григорій Порфирович скрушно хитав головою — адже крім цих перекладацьких «іграшок» перед Лукашем стояв обов’язок довершити розпочате, а сил і волі бракує: щось зламалося в цьому делікатному творчому механізмі, підточеному несвободою.

Зате ніколи не покидало Лукаша його незрадне чуття гумору — як захисна реакція на світ абсурдів. Так він полюбляв творити мовби сучасні прислів’я на догоду офіційним фольклористам — збирачам т. зв. «радянського фольклору». Запам’яталося, на жаль, лише одне з них, присвячене такому чільному збирачеві, — «О. Дей — носій передових ідей». Що ж до улюблених Лукашевих анекдотів, надто ж єврейських, які я особливо люблю, переказаних з теплотою і автентичною інтонацією, їх і досі не забуваю, а заключну сентенцію одного з них частенько повторюю у відповідних житейських ситуаціях, яких не бракує. Йдеться про Рабіновича, який прийшов на похорон Циперовича, і раптом бачить, що той, живісінький, сидить на катафалку: Слушай, Циперович, ведь ты же живой!» — «Живой, но кого это интересует?!»…

Такий от вимальовується «колаж» зі споминів про Лукаша. І в ньому — ще один несподіваний фраґмент. Якось довелося мені розмовляти з випадковим співбесідником, людиною маргінальною, без певного роду занять, який чи не весь свій час збавляв десь у парку, «забиваючи козла» у специфічному товаристві. Так от у розмові цей чоловік раптом згадав, що до них вряди-годи приєднується незвичайна людина, яка не гордує цим товариством, але разом з ними віддається улюбленій грі. Він аж захлинався від захвату: це такий незвичайний чоловік! Він знає сто мов і взагалі знає все! Він говорить виключно по-українському, і так це в нього гарно виходить! Він такий добрий, лагідний — «наш Микола»! І тут, знаючи про Лукашеву «доміношну» слабкість, я пізнала в цьому незвичному чоловікові, сама згадка про котрого змушувала мого співбесідника розпрямити плечі, якось аж засвітитися зсередини, — Миколу Лукаша. Ще одна, химерна, іпостась цієї неординарної, неоднозначної, неповторної людини, не поцінованої і не підтриманої належним чином за життя.

Цього шляхетного ідальґо української літератури.

2002 р.

Діалоги з Юрієм Луцьким

Озираючись на прожите й пережите, щоразу змушена констатувати: з огляду на мій (і загалом мого покоління) дещо припізнений і позбавлений нормальної історичної тяглости та інформаційної свободи інтелектуальний розвиток, чимало суттєвих, підставових цінностей духовних, пов’язаних з рідною культурою, прийшли у мою свідомість доволі пізно, і це наклало відбиток на моє/наше становлення і на доробок. Доводилося не раз у житті «відкривати велосипед» і включати нові явища, поняття й формули в уже сформовану систему думання, перебудовуючи те, що відразу треба було будувати інакше.

Серед іншого, доля подарувала мені досить пізні, вже «осінні» зустрічі з двома видатними людьми, без яких українське гуманітарне поле багато втратило б у своїй родючості. Два Юрії — Шевельов і Луцький. Маю на увазі не так особисті контакти, як передусім зустрічі інтелектуальні.

Та в цій припізненості, мабуть, є і свій чар, і свої позитиви — у зрілих літах гостріше бачиш, причому, як влучно помітив поет, бачиш «не тільки видиме», можеш осягнути велич і масштаб постаті, підводну частину її айсберга, скласти справжню ціну тому, що відкрилося тобі. Як писала в листі до мене Надія Суровцова, «під осінь воно видніше…».

Досвід особистого спілкування з цими людьми в мене дуже небагатий, на жаль. Юрія Шевельова вперше побачила на І Конґресі україністів 1990 р. в Києві, але ця зустріч уже впала на підготовлений ґрунт: у моєму активі вже було «Не для дітей» Юрія Шереха, читане й перечитане у Празі 1987 р. під час першого мого «прориву» за кордон. Благословляю наш із Зіною Ґеник-Березовською порив, коли ми на пленарному засіданні Конгресу після оголошення прізвища Шевельова як доповідача першими встали, і за нами піднявся весь зал (знаю достеменно, що для Юрія Володимировича, який свою доповідь розпочав із звернення «Дорогі друзі і шановні вороги», це важило дуже багато). Мені завжди було якось незручно — через колосальний пієтет — нав’язувати йому своє товариство, і по-справжньому, в неформальній обстановці, ми спілкувалися тільки раз у його номері в готелі «Хрещатик» в останній приїзд Шевельова до Києва. А інтелектуальні зустрічі з його доробком, які мали і мають величезне, екзистенційне значення для мене як людини й літературознавця, не припиняються, тривають далі — праця над виданням тритомника його творів, «Портрети українських мовознавців», фундаментальні й емоційні спогади Корогодського про Шевельова і спогади його самого «Я — мене — мені…».

З Юрієм Луцьким зустрічей не було. Я редагувала переклад його «Між Гоголем і Шевченком» для серії «Українська модерна література» і звернулась до нього листовно з якимись запитаннями щодо тексту. Одного разу в мене в хаті пролунав телефонний дзвоник, і я почула глухуватий голос із далекого Торонто, який звучав напрочуд чітко й близько. Так розпочався телефонно-епістолярний діалог, змістовний і дуже важливий для мене, який тривав — з перервами — до самої смерти Юрія Остаповича.

Ім’я Юрія Луцького спершу сприймалося мною як абстракція, як знак, чи то головний об’єкт ідеологічних нападок совєтської пропаганди на «буржуазно-націоналістичне», «антирадянське» літературознавство в діаспорі. Живих обрисів воно почало набувати вже тоді, у Празі 1987 р., коли на заповітній книжковій полиці в кабінеті З. Ґе-ник-Березовської я поряд із Шереховим «Не для дітей» натрапила на дві збірочки з романтичними назвами — «Голубі диліжанси» і «Легкосиня даль» (з «Ваплітянським збірником» познайомилася пізніше) — упорядковані Ю. Луцьким листи й різноманітні матеріали з архіву А. Любченка. Пізніше відкрила для себе видану Луцьким збірочку його листування з Євгеном Сверстюком, тоді політичним засланцем з далекого Багдарина в Бурятії. Все це якось відразу органічно вписалося в коло моїх літературознавчих зацікавлень і певним чином стимулювало мій інтерес до проблематики епістолярної творчости, який з кожним роком, особливо після того як я упорядкувала два томи листів Стуса, міцнів, набував дедалі чіткіших форм і нарешті вилився у книгу «Зафіксоване і нетлінне».

Невдовзі я усвідомила, що з нетерпінням чекаю телефонних розмов і листів від Юрія Луцького. Ця людина дедалі більше відкривалася мені — завдяки активному його спілкуванню з Романом Корогодським, з яким ми разом працювали над серією «Українська модерна література», його оригінальним міні-есеям, ініційованим М. Рябчуком у газеті «День», — рефлексіям над тим, що діється в Україні й навколо; було видано його спогади, український переклад славнозвісної «Літературної політики в Радянській Україні». Надіслала йому двотомник листів Василя Стуса, ділилася своїми задумами написати книгу про епістолярну творчість. Реакція завжди була блискавичною і конкретною. Так, буквально через кілька тижнів після того, як я надіслала йому епістолярій Стуса, надійшов лист, де він висловлював своє захоплення, з дорогоцінним додатком — уривками з листів Стуса в перекладі на англійську мову, зробленому самим Юрієм Остаповичем. Йому дуже хотілося бачити ці тексти опублікованими в англомовному середовищі, хоч він і мав сумніви щодо реальности такого проекту.

Надсилав мені свої книжки й видання, до яких був причетний, ксерокопії цікавої для мене літератури з проблем епістолярного жанру англійською і німецькою мовами. А одного разу від нього прийшов надісланий морем величезний пакунок — практично ввесь його науковий і видавничий доробок. І тепер ці книги стоять на почесному місці на полиці у відділі рукописів Інституту літератури, де я працюю, відкриті всім, хто цікавиться творчістю цієї невтомної людини — повноважного представника української культури в англомовному світі.

У листах Юрія Остаповича — загалом досить небагатослівних — настрої, скалочки спогадів, принагідні оцінки людей і літературних явищ — узяти бодай навряд чи комусь відомий бліц-епізод з історії перекладу української поезії з листа від 30 липня 1997 р. Юрій Луцький виходив у листах за рамки ділового спілкування. У них відчувається неабиякий чуттєвий, ліричний потенціал, романтична, а то й сентиментальна нота, що контрастує з його хрестоматійним образом. Переді мною листівки, які надсилав, — будинок бібліотеки Торонтського університету, де була його робітня, і три фотографії цієї робітні; великий екзотичний метелик; видана ним до 200-річчя «Енеїди» Котляревського листівка з ілюстраціями Бутовича, а на звороті разом з подякою за надіслану мною збірочку з ранніми віршами Тичини і моїми спогадами про поета — несподівані поетичні рядки: «це рання осінь, та цілунок такий чудовий і палкий»; квітуче дерево біля його ґанку: «це дерево „Royal crabapple“. Як по-українськи?» Залучав до нашого епістолярного діалогу свою дружину Мойру, що якось навіть надіслала мені кілька романів — свою улюблену лектуру англійською мовою.

Тепер, коли я ознайомилася зі спогадами і щоденником Луцького, цим дивовижним документом неповторности й химерної суперечливости людської натури, вічної молодости душі, мені став зрозумілішим дух і настрій його листів. Так, він гостро потребував діалогу з колегами з великої України, як здійснення — без пафосу й надуживання патріотичною фразеологією — культурної соборности України. Людина своєрідна, зі своєю — іноді незручною для оточення — індивідуальністю, що не вписувалася цілковито у діаспорні культурні парадигми, людина самотня (що з усією очевидністю постає із щоденника), він дуже цінував такі творчі й дружні контакти. Як із близькими людьми старшого покоління, так і, особливо, з молодими. Вбачав у цьому якоюсь мірою сенс своєї присутности в українському гуманітарному світі.

Уже в першій своїй телефонній розмові снував плани про зустріч у Києві — в найрозкішнішому ресторані, як для такої нагоди, у товаристві любих йому Сверстюка, Корогодського, а також Забужко, Рябчука, Соломії Павличко, і заздалегідь запрошував на цю гіпотетичну учту й мене. Більше, правда, таких розмов не вів, зваживши, мабуть, на абсолютну безперспективність (з огляду на стан здоров’я) планів про приїзд до України. Натомість і в телефонних розмовах, і в листах щоразу не шкодував теплих слів та високих оцінок для своїх молодших колег — Марка Павлишина з Австралії, Миколи Рябчука, Тамари Гундорової, тяжко переживав загибель Соломії Павличко і тут же заходився створювати фонд її імені, опікувався першою стипендіаткою цього фонду Лесею Демською, яка працювала під його керівництвом над підготовкою до друку останньої збірки його оригінальної епістолярно-архіварної тетралогії на матеріалах архіву А. Любченка — «Дорогий Аркадію».

Замовив мені переднє слово до цього видання, надсилав тексти на різних стадіях комп’ютерного набору, ілюстративні матеріали. Я вклалася у визначені ним терміни й відіслала йому своє переднє слово «Епістолярна мозаїка доби». Встигла ще отримати його схвальний відгук. Та самої збірки Юрій Остапович уже не дочекався. Я зрозуміла, що йому зовсім погано, тоді, коли він не відгукнувся на надіслану мою книжку «Зафіксоване і нетлінне», тематика й настрій якої, знаю, були йому близькі, книжку, в якій стільки перегуків з його епістолярною любченкіаною — від «Голубих диліжансів» до «Дорогий Аркадію». Обірвалися наші осінні діалоги — залишилося відчуття порожнечі.

Свій лист до Мойри Луцької з висловленням співчуття я закінчила словами: «То неправда, що незамінних людей не буває. Такі люди є, і Юрій Остапович один з них». Ці слова хочу повторити.

2004

14 травня 1997 р.

Вельмишановна і Дорога Пані Михайлино! Ваш лист і книжечка Пауліни Джонсон дуже нас врадували. Так. Ви є перекладачем канадської літератури, яка між іншим дуже цікава для молодих людей. Я пригадую, як ще хлопцем я захоплювався Сітон Томсоном. Якщо коли-небудь будете знову у Ванкувері, то зустріне Вас там наша донька Анна, яка там живе і працює.

Ваш проект Стуса — це ж колосальна робота, і я Вам бажаю її щасливо завершити. Він, зрештою, мій улюблений поет тієї доби (хоч я все ще волію читати раннього Тичину і Антонича). Також зворушило мене, що Вас цікавить епістолярна література і що Ви маєте стільки листів від незабутньої Зіни [Ґеник-Березовської]. Ніколи не забуду, як я зустрінув її в 1971 в Празі (так само тоді я в кав'ярні говорив з Орестом Зілинським, який, здається, замолоду був закоханий в Зіну). Це були виняткові люди. Велика епістолярна спадщина Ореста є в архіві його покійного друга Івана Л. Рудницького.

В зв'язку з тим я розшукав дещо для Вас про епістолярну літературу. Шлю Вам уривок книжки про Джона Варта, американця, який недавно пробував, не дуже вдало, але й цікаво воскресити епістолярний роман. Також посилаю довідки американських вчених про епістолярний роман в Росії і в Англії. Ці речі Вам напевно відомі, але все ж таки.

І пригадується мені знаменита книжка Петрова «Романи Куліша». Бо ж Кулішеві романи були епістолярні.

Маю до Вас маленьке прохання — я віддав до канадського інституту рукопис моїх міні-біографій, про які я Вам згадував. Якщо видавництво їх прийме, то це забере два роки, доки вони з'являться. Чи не були б Ви так добрі кинути оком на них? Жодного поспіху немає. Якщо так, то я Вам радо вишлю машинопис (всього 200 сторінок). І буду дуже вдячний за коментар. Там я старався дати і Geistesgeschichte, і трохи інтимної біографії тих людей (між ними дві жінки — Леся У[країнка] і М. Вовчок).

Нового Чижевського вишле Вам видавництво. За два дні їдемо до Нью-Йорка на презентацію книги — там і побачу, і поговорю з Юрієм Володимировичем [Шевельовим]. Він фізично підупав, але розум ще зовсім ясний.

Якраз довідався, що ДЕНЬ можна читати в ІНТЕРНЕТІ. Це вперше таке чудо. Тільки щоб було щось доброго читати. Поки що це все. Мої книги, які я вислав морем, повинні до Вас причалити в кінці травня. Бажаю міцного здоров'я!

Щирі вітання! Ваш Ю. Л.

P.S. Посилаю це рекомендовано, бо лист товстенький і може спокусити листоношу, але Ви шліть до мене не рекомендовано.

30 червня 1997 р.

Вельмишановна і Дорога Пані Михайлино! Дякую за вісточку. Позиції 82 і 84 в моїй бібліографії — це короткий мемуар, який має вийти по-українськи стараннями Миколи Рябчука. Якщо хочете, то можете його прочитати тепер (копії є в Миколи і у Валерія Шевчука, який ласкаво написав коротку передмову). Друга позиція — letter from an Ethnic — це повторення мого ставлення до діаспорного гетто, з яким я ніколи не симпатизував (а в 1960-х роках навіть викликав бурю протесту від земляків, коли я порадив їм навчитися чогось в новій країні, а не займатися танцями і співами). Зрештою, це спірна тема.

Надіюсь, що Ви одержали нового Чижевського. Надсилаю вам при тій нагоді мудре слово Юрія Володимировича [Шевельова] з приводу появи української історії літератури Ч[ижевського] 1956 р. Друга частина «риштовання» — про мою літературну політику, яка ще чекає українського видання (написав про це Богданові Кравченку). Бачите, так сорок років тому ми тут «риштували» нашу літературу. А як багато лишилося до зроблення!

Готовлю несподіванку з нагоди 200-річчя ЕНЕЇДИ. Надішлю Вам у жовтні. Тут страшна спека — не знаю, як у Вас. Дай Вам Боже доброго врожаю! Буду дуже вдячний, як зможете передати мені Вашого Стуса. Тут з'являться Андруховичеві «Рекреації» в доброму перекладі Марка Павлишина. Він незабаром буде на довший час в Україні. Надіюсь, що Ви зустрінете цю талановиту людину.

Щире вітання! Ю. Л.

30 липня 1997 р.

Вельмишановна і Дорога Пані Михайлино! Пробачте, що бомбардую Вас листами. Тут закінчилася тритижнева спека, і ми трохи отверезіли і можем думати і писати. Переглядаючи мої старі шпаргали, я знайшов щось, що Вас може зацікавити. Надсилаю Вам це тому, що Ви були перші для мене, що писали про Шевченка (його поетику) так, що я міг Вас читати серед радянської сірятини. Отже, шлю це Вам на спогад, коли я пізнав Вас лише як дуже цікавого критика Шевченка.

Коли я був в 1942 в квакерівському коледжі Вудбрук, біля Бірмінгема, я зійшовся з одним цікавим старшим від мене паном, англіканським священиком Френсісом Івеліном, який знав російську мову. Я йому дав російський переклад однієї поезійки Шевченка, і він переклав її на англійську. Надсилаю Вам ксерокс. Френсіс походив з дуже видатної письменницької родини — його пра-прадід був Джон Івелін (1620–1706), відомий автор «Щоденника», опублікованого вперше в 1818 р. Френсіс любив дуже Теннісона і, мабуть, переклад пахне трохи 19 сторіччям. Та все-таки він цікавий і ніде не був опублікований. Шлю це Вам для душевної розради. Бажаю доброго літнього відпочинку.

Щирі вітання, Ю. Л.

Р. S. Приголомшила мене вістка про смерть Віталія Коцюка. Він же друкував мої колонки. Микола Р[ябчук] запевнив мене, що це не було політичне вбивство, а просто бандитизм. Жах!

15 серпня 1997 р.

Велике Вам спасибі, Пані Михайлино, за Стуса і лист. Не міг відірватися від «Листів до рідних» — прочитав перед сном всього 50 с., але переглянув решту. Заскочила мене не тільки його спонтанна розповідь, але й його глибокий і широкий інтелект. Це не тільки геніальний поет, але й надзвичайна людина — мислитель. Гадаю, що вибірка листів повинна з'явитися по-англ[ійськи] — якийсь молодий американець це зробить (у мене немає сил). Тому щиро дякую — і за Вашу редакцію. Надсилаю «Голубі диліжанси», бо в «Вапл[ітянському] Збірн[ику]» вони мають маленькі зміни. Не пригадую чому, але прикро мені, що мій редактор «В[аплітянського] Зб[ірника]» зробив з Власа — Василя Чубаря. Пишу це нашвидкуруч, бо завтра субота і пошта не працює. Перекажіть Романові К[орогодському] (він на мене сердитий), що я трохи розбагатів і заплачу пару сот доларів Доценкові перед Різдвом.

Поки що це все! Сердечно вітаю. Ю. Л.

22 вересня 1997 р.

Дорога пані Михайлино! В своїх листах Леся Українка пише, що деколи вона творила «як біснувата». Не порівнюючи себе до Лесі, я також часом працюю мов біснуватий. Просто не можу перестати — аж не закінчу. Ось так і постала моя дуже коротка англійська вибірка Стусових листів, яку Вам надсилаю до апробати і для дискусії. Чому вона така коротка? Мойра, закінчивши редакцію, сказала — more, more! І добре було б, якби було більше, але скажу Вам, чому ні. По-перше, мій видавець уже скаржиться, що збірка прози задовга (там є аж 20 оповідань). По-друге, якщо давати більше, то тільки з анотаціями і примітками (бо англ. читач не ознайомлений з тим, про що Стус пише), а анотацій я не можу і не хочу давати.

Проте, надсилаю це Вам не як остаточний вар'янт. Прошу дуже дати Ваш щирий і нелицемірний осуд. Може, ще трохи можна добавити, може, щось треба усунути? Це ж перша чернетка. Прошу Вас також пояснити, чи я мав рацію, перекладаючи Стусовий лист про смерть «нашої мами» (1975) як мами Валі? Це з самого тексту неясне. Також можуть бути інші завваги і запитання. Я все відложу на бік і буду чекати Ваших коментарів. Немає абсолютно ніякого поспіху, бо мій видавець працює дуже поволі і взагалі я ще не знаю, чи книжка буде і коли буде. Але мені здається, що Найдан може бути незацікавлений Стусом, бо ця постать передпостмодерністична, а Найдан ганяє за постмодерністами. Мушу Вам признатися, що листи привели мене знову до поезій Стуса і вони мені більш промовляли по прочитанні листів. Та це моє старомодне сприймання літератури (через біографію і середовище автора), яке, на жаль, тепер не практикується в Америці. Пробачте, що допікаю Вам, бо знаю, що Ви напевно маєте роботи по вуха. Але мені стане легше, коли відішлю цього листа. Чи одержали листівки?

[До листа було додано переклад уривків з листів В. Стуса (13 арк.)].

7 листопада 1997 р.

Дорога Пані Михайлино! Дякую за лист — радий, що Ви простили мені мій нетакт (більше не буду цього робити, хоч тут трохи з менш презирством дивляться на гроші, як у вас). Щодо видання, в яке я хотів включити Стуса, — то воно нагло зовсім провалилося і неактуальне. Мій видавець просто не думає, що є читач на українську прозу. Трудно — буду шукати когось іншого (я легко не здаюсь). Але вчора мав два заоохочуючі листи в справі Стуса. Один від проф. Найдана, а другий від Аскольда Мельничука (це дуже талановитий молодий письменник), якому подобалась моя вибірка, але він міг би у своєму журналі друкувати тільки 6–7 сторінок Стуса. Коли — невідомо (і саме які сторінки?). Буду слідити за тим.

Дуже дякую Вам за поради добавити дещо до моєї вибірки. Це я зроблю, якщо дійде до якогось видання. Листівка з ЕНЕЇДИ дуже зацікавила проф. Федорука із Києва (хто він?), і я обіцяв йому вислати 500. Казав, що я перший подумав над тим, як відзначити 200-річчя цього ґеніяльного твору. Невже? Тут в діаспорі листівкою ніхто поки що не зацікавився (крім вдови Миколи Бутовича), бо, мабуть, наші цнотливі пані добродійки дістали шоку від напівнагої Юнони. От таке то! Бажаю Вам швидкого видужання. Якщо Вам треба, то я перешлю ліки (Роман К[орогодський] одержує через мене RITTABOLIL на уколи проти радикуліту.).

Щиро Ваш Ю. Л.

17 липня 2000 р.

Дорога п. Михайлино! Щиро дякую за Вашу щедру пожертву на Фонд Соломії Павличко. Дотепер ми зібрали понад 10 тисяч доларів. Тепер можемо спровадити когось до Торонта на 6 місяців на досліди над архівом А. Любченка. Бажаю Вам всього добра.

Щиро Ваш Ю. Луцький.

19 вересня 2000 р.

Шановна і Дорога Пані Михайлино! Лист від Вас для нас обоїх велика радість. Зокрема тому, що Ви перебороли недугу і поволі привикаєте до немочі і не тратите духа. Я також немічний, маю сильне запаморочення голови, біль повік, але ходжу, як Ви, з паличкою і не даю за виграну. Навіть стараюся писати коротші речі для КРИТИКИ. Не знаю, чи Микола Р[ябчук] вислав Вам мої мемуари — тому посилаю їх Вам.

Також разом з Мойрою ми призбирали трохи епістолярної літератури, яка Вас може цікавити.

Наш апель зібрати фонди на стипендію ім. Соломії Павличко частинно успішно закінчений. За 10 тисяч кан. доларів ми спроваджуємо на 6 місяців Лесю Демську (яку підшукала Тамара Гундорова). Її проект — підготовити до видання листи з архіву А. Любченка (Соломія назвала їх «чистим золотом»). Список цих листів я Вам надсилаю. З маленьким коментарем це могла б бути цікава книжка. Так само я надіслав тим, що готують том для вшанування Соломії (моє з нею листування (б) 30 листів). Може й воно цікаве, її батько відгукнувся дуже щиро й прихильно на наш проект. Поволі таки створимо більш тривалий пам'ятник цій незабутній людині.

Бажаємо Вам і Вашим всього добра й наснаги для дальшої праці. Часто думаємо про Вас і про друзів в Києві. Це одиноке, що тримає мене на дусі серед сірої діаспори.

Щиро Ваш Ю. Л.

11 грудня 2000 р.

Дорога Пані Михайлино! Наважуюсь турбувати Вас в справах редакційних майбутнього нашого проекту видання листів. Леся Демська, Тарас Кознарський і Ви будете писати короткі передмови. Ясно, що перед тим Ви мусите мати текст самого видання. Це Ви повинні одержати десь в лютому. Леся працює добре і наполегливо. Тоді Тарас, як людина, яка (через мою неміч керує цим виданням) звернеться до Вас, щоб скоординувати три передмови. Воно не спішно, але було б добре мати весь текст з передмовами, готовими до друку десь в червні-липні. Чи це Вас влаштовує? Друга справа — ми вирішили публікувати том у Львові, а не у Романа К[орогодського] — це я йому довше уже написав. Причини — брак фінансів (Лесі треба було тут купити ручний комп'ютер), факт, що книжки Романа — «академічні» (з примітками, бібліографіями та ін.), а наше видання (хоч буде мати необхідні примітки) радше розраховане на неакадемічного читача. Воно буде мати, крім текстів листів, біля 40 фото, факсімілє, і художнє оформлення буде зовсім не таке, як у Романа. Зрештою, Леся і Тарас — львів'яни (я також колись був), і мені здається, що не образимо Києва.

Якщо Ви знаєте щось більше про Ольгу Горську (першу дружину Любченка), будемо вдячні за інформацію. Вона — актриса театру ім. Франка. Важно нам знати її дати народження і смерти, і чи була вона споріднена з Юрієм Яновським? В архіві є 20 листів її до Аркадія. Ми рішили друкувати в окремому розділі родинні листи (може не всі), головно тому, що найкращі з них є листи батька до сина Лесика і від обох жінок (Ольги і Ніни). Пробачте, що мучу Вас дрібницями — але дрібниці дуже важні. Не поспішайте з відповіддю — справа не так аж нагла.

Щиро Ваш Ю. Л.

Діалоги з Юрієм Луцьким

6 червня 2001 р.

Дорога п. Михайлино! Прийшла коректа — все о-кей. Чи міг би я післати Вам «Щоденник» А[ркадія] Л[юбченка] (Якщо у Вас немає)? Напишіть, і я радо вишлю Вам це в «нагороду» за передмову. Ваш Ю. Л.

With very best wishes from Moira.

(On Sanday I'am going to visit my grandchildren in Halifax!).

16 червня 2001 р.

Дорога п. Михайлино! Якраз прочитав Вашу передмову, яку щойно одержав. Був нею направду зворушений і хотів Вам подзвонити і подякувати. Та, може, оця коротка епістола краща. Ви так добре відчули, що і давало мені наснагу працювати над ВАПЛІТЕ. Оте «горіння», яке спалахнуло в 20-х роках. Воно й дальше не дає мені спокою. Тарасові К[ознарському] остало мало сказати у свойому передслів'ї. Ви сказали все — і то так гарно. Щиро дякую і сердечно вітаю. Ваш Ю. Л.

[Літо 2001]

Дорога Михайлино! Дякую за вісточку. Надсилаю Вам «Щоденник» А[ркадія] Л[юбченка]. Пробачте його «тілесну» (за словами Т. Гундорової) сторінку. Також шлю фото моєї робітні. Тут не так «тихо і зелено», як в Ірпені[44].

Ваш Ю. Л.

[Осінь 2001]

Дорога п. Михайлино! Щиро дякую за Вашу збірочку[45]!

Ваш Ю. Л.[46]