Кораловий острів

РОЗДІЛ XII

Спочинок милий і для тіла, і для душі. Проживши довго на світі й зазнавши мінливості зрадливої долі, я переконався, що хоч як би людині велося добре, їй треба через певні проміжки часу цілковитого відпочинку — на додаток до тих годин, що ми бавимо в спокої щоденно. І характер, і тривалість того відпочинку залежить від вдачі людей, а також від обставин, у які вони попадають. Для тих, хто працює, напружуючи розум, за відпочинок править фізична праця. Для тих, хто працює фізично, за відпочинок править глибокий сон. Для пригнічених горем, утомлених життям і засмучених за відпочинок правлять радощі та мир душевний. Більше того, я гадаю, що для легковажних, безтурботних веселунів, пересичених скороминущими втіхами, навіть сум править за своєрідний відпочинок, хоч, може, його слід краще назвати переміною, аніж відпочинком. Та є один різновид людей, позбавлених відпочинку, — не може бути відпочинку для злих. Про них я згадую лише між іншим, бо маю на увазі не душевний спокій, а спочинок для душі та тіла.

Цього спочинку ми вельми потребували, коли вернулися додому, і він здався нам украй солодким по тій мандрівці, про яку я вам щойно переповів. Мандрівка та була не дуже довга, але ми вклали в неї стільки завзяття, що тіло наше пойняла неабияка втома. Розум наш теж був вельми виснажений після всіх тих несподіванок, тривог і роздумів; отож, повернувшись під захисток свого куреня й полягавши, ми відразу ж поринули в глибокий сон. Я кажу це цілком переконано, та й Джек опісля твердив те саме, і хоч Пітер категорично заперечував, але я чув, як він захропів щонайбільше за дві хвилини по тому, як ліг. Отак ми переспали всю ніч та весь наступний день, жодного разу не прокинувшись і навіть з боку на бік не перевернувшись. Коли ми зрештою розплющили очі, сонце вже схилилося до заходу, і ми були такі знеможені, що встали тільки, аби щось перехопити. Як зауважив, позіхаючи, Пітер, ми поснідали, коли з обіду звернуло, а тоді знову полягали й спали аж до пізнього ранку.

Після такого спочинку ми почувалися на добрій силі, але дуже тривожились, аби не погубити лік дням. Тривожилися тому, що, відколи попали на острів, пильно лічили дні, аби знати, коли буде неділя, бо в неділю ми поклали нічого не робити, а тільки спочивати. Однак, поміркувавши, ми дійшли одностайного висновку, що спали один день та дві ночі, і по тому нам стало легше на душі.

Ми подалися притьмом до нашого підводного саду, щоб скупатися й подивитись, як поживає риба, що я її напустив у саджавку. Вода в саду виявилася ще прозорішою й принаднішою, аніж завжди, тож ми з Джеком пірнули в глибінь і заходилися бавитись серед барвистих коралових чагарів, а Пітер борсався на поверхні й намагався хвисьнути нас ногою, коли ми попід ним пропливали. Вдягнувшися, я поспішив до саджавки, та, на превелике своє диво й горе, виявив, що майже всі тварини загинули і вода засмерділася! Я дуже засмутився й почав дошукуватися причини.

— Ех ти, недотепо, — мовив, підходячи, Пітер. — Як могло бути інакше! Риба звикла жити в Тихому океані, а ти сподівався, що вона гараздуватиме в цій ковбані.

— Ай справді, Пітере, — відмовив я. — Здається, ти маєш слушність. Проте, якщо поміркувати, ти трохи помиляєшся, бо я вкинув у саджавку лиш кілька невеличких рибинок і води їм припадало пропорційно стільки ж, скільки мільйонам рибин, що плавають в океані.

— Гей, Джеку! — крикнув Пітер, махаючи рукою. — Іди-но сюди, коли твоя ласка. Релф балакає, як справжній філософ. Поможи нам, бо він знявся так високо, що я його вже не бачу!

— Що там таке? — запитав Джек, витираючи свого довгого чуба рушником із кокосового волокна.

Я переповів Джекові свої міркування, і, на мою втіху, він цілком зі мною погодився.

— Найкраще було б, — сказав він, — спочатку вкинути до саджавки дві чи три рибини, а коли виявиться, що вони живі й здорові, пустити ще кілька. Поглянь-но сюди, Релфе, — додав він, показуючи на береги саджавки, що дюймів на два над водою вкрилися шаром солі, — і сягни своїм філософським розумом трохи глибше. Звідти випарувалося стільки води, що вона стала занадто солона для живої істоти. Тобі слід час од часу додавати прісної води, щоб вода в ставку була така сама засолона, як і в морі.

— Щира правда, Джеку. Мені таке не спадало на думку, — сказав я.

— А коли подумати краще, — провадив Джек, — то найпевніший спосіб упорядкувати твою саджавку, щоб вода в ній була чиста й свіжа, це відтворити в ній море: тобто зробити з неї малесенький Тихий океан. Навряд чи ти доможешся успіху, якщо так не зробиш.

— Воно правда, — сказав я замислено, — але ж це важка справа!

— Анітрохи! — вигукнув Джек, зробивши з свого рушника м'яч і кинувши його в обличчя Пітерові, що вже хвилин п'ять моргав йому і скалив зуби. — Анітрохи! Послухай-но. У морі вода солона до певної міри — ну, то налий у саджавку морської води й познач її рівень. Коли вона трохи випарується, підлий прісної води з струмка до того самого рівня, і все буде гаразд, бо сіль з водою не випаровується. У морі є багато водорослин; піди вирви дві стеблини й укинь у саджавку. Звичайно, рослини мають бути живі й прикріплені до камінців. А то відламай шматочок коралів з водорослинами. По тому вкинь у свою саджавку трохи піску й ріні та й уже.

— Ні, не вже, — озвався Пітер, який уважно дослухався до Джекових скороспілих порад. — Не вже, спочатку зроби трьох чоловічків, що пірнатимуть у саджавці, а тоді кажи, що вона досконала; та боюся, що то важка справа, бо двоє з них обов'язково мають бути філософи. Овва! Що це? Поглянь-но сюди, Релфе. З одним твоїм крабом щось незвичайне діється. Я ще зроду не бачив, щоб краби такі штуки витинали: він скидає свій одяг, певно, спати збирається!

Ми жваво схилилися над саджавкою і справді були потішені поведінкою одного з тих крабів, що пережили своїх товаришів. То був звичайний маленький краб, подібний до тих, які гасають в Англії скрізь на березі моря. Поки ми на нього дивилися, спинка його відломилась од нижньої частини тіла, і з щілини визирнула м'яка грудка, що безперестану напиналась і корчилася. Грудка та все більшала й більшала і зрештою почала нагадувати пучок крабових ніг; за мить виявилося, що то й справді ноги; їхні кінчики випручалися з щілини, й вони випросталися, за ними з'явилося тіло, і краб виліз зовсім увесь, навіть з клешнями, а панцир залишився лежати цілий-цілісінький, отож нам здалося, що з одного краба утворилося зразу два.

— Оце то диво! — вигукнув Пітер, переводячи дух. — Мені доводилося чувати про чоловіка, котрий вискочив із власної шкури й сів голий, аби прохолодитися, але я не сподівався такого від краба!

Правду казати, ми були вельми зачудовані тим видовищем, особливо коли помітили, що новий краб виявився більший за того, з якого він вийшов. Він був зовсім м'який, але до наступного ранку його шкіра зашкарубла й перетвориася в добрий панцир. Отож ми довідалися, що кіраби ростуть у такий спосіб, а не розтягують свого панцира, як ми гадали раніше.

По тому я заходився обмірковувати Джекову пораду щодо саджавки, і що довше міркував, то більше переконувався: порада розумна, і її варто послухати. Отож я так і зробив, і наслідки перевершили всі мої сподівання. Після кількох спроб я визначив, скільки рослин і скільки тварин треба поселити на певну кількість води, і по тому саджавка вже не вимагала особливого догляду; більше того, мені не доводилося міняти морську воду або додавати нової, я тільки час од часу доливав трохи прісної води з струмка, як вона випаровувалася. Зрештою я дійшов висновку, що, аби попав із своєю саджавкою в таке місце, де зовсім не було солоної води, моє невеличке море і моя морська риба все одно пречудово б існувала. Отож я щиро бажав, щоб усі, хто мешкає далеко від морських берегів, дізналися про мою дивовижну саджавку і, маючи все потрібне, дістали змогу спостерігати життя загадкових тварин, що живуть у морі, й бачити на власні очі дива морських глибин.

І часто, поки Пітер з Джеком майстрували невеличкого човна з чудернацьких дощок каштанового дерева, я бавив час, спостерігаючи через збільшувальне скло всякі дива, що постійно творилися в моїй саджавці. Там я бачив актиній, що сиділи на камінні, наче жовті, червоні й зелені грудочки холодцю, випроставши, здавалося, силу-силенну рук і чекаючи, доки невелика рибинка або ще яка-небудь маленька тваринка необачно до них торкнеться, а тоді вони враз її хапали, оповивали руками й тягли собі в шлунок. Спостерігав я там також безнастанну працю коралових комашок, завдяки яким тихоокеанські острови поросли здоровенними скелями й оточилися довжелезними рядами рифів. І помітив, що багато тих комашок хоч були й дрібненькі, але дуже гарні; вони визирали з своїх нірок, облямовані кільцем тонесеньких ниточок, і нагадували волан. Бачив я й чудернацьких рачків, що відкривали в спині дірочку і раз по раз висували тонку пухнасту руку, якою, певне, хапали їжу й тягли до рота. І також крабів, що вбрані в панцир лише спереду, а хвости, надзвичайно тендітні, мають зовсім голі, отож, щоб захиститись, вони стромляють їх у порожню черепашку, а як виростають, то шукають більшу. Але найдужче мене вразила тварина, що мала дивовижну властивість: занедужавши, вона викидала свій шлунок та зуби і протягом кількох місяців вирощувала собі зовсім нові! Завдяки саджавці й збільшувальному склу я бачив багато ще всяких див; але не буду вдаватися у дальші подробиці, бо маю розповісти про інші пригоди, що спіткали нас на тому острові.