Кораловий острів

РОЗДІЛ XXXII

Коли ми повернулися на берег і розповіли своєму другові все, що бачили, він вражений був до глибини душі. Та побалакати як слід ми не встигли, бо на берег завітав Тараро у супроводі підданців, що несли на головах кошики з городиною та садовиною.

Ми вийшли йому назустріч, і він через нашого тлумача висловив свою велику радість, що знову нас бачить.

— Що саме мої друзі хочуть мені сказати? — запитав він.

Учитель пояснив, що ми просимо його не займати Аватеї.

— Перекажіть йому, — мовив Джек, — що я маю право на таке прохання, бо ж урятував життя не тільки дівчині, але й йому та його людям. Нехай її відпустить, щоб дівчина побралася з ким сама схоче.

Почувши все те в перекладі, ватажок насупився, і ми ясно побачили, що наше прохання не зустріло прихильного відгуку. Він говорив запально й досить довго.

— Що він каже? — запитав Джек.

— На жаль, він і слухати про таке не хоче, бо, мовляв, дав слово своєму приятелеві, що пришле до нього дівчину, і на острів саме прибув посланець, який чекає, доки він, Тараро, виконає свою обіцянку.

Джек прикусив губу, тамуючи гнів. Очі в нього заблищали, і він вигукнув:

— Скажіть Тараро, що йому ж буде гірше, коли він не виконає моєї вимоги! Скажіть, що на борту шхуни я маю здорову гармату, яка змете все його селище в море, коли він не віддасть дівчину.

— Е ні, друже, — лагідно відмовив учитель. — Цього я казати не буду. Зі злом ми повинні боротися добром.

— Що каже мій друг? — запитав ватажок, очевидячки, роздратований Джековим запальним тоном.

— Він невдоволений, — відповів учитель.

Зневажливо посміхнувшись, Тараро одвернувся й пішов до носіїв, які тим часом висипали овочі на величезну купу.

— Що вони там роблять? — запитав я.

— Мабуть, готують комусь дарунок, — відмовив учитель.

Тієї миті двоє чоловіків привели молоду дівчину й поставили її на купі. Ми здригнулися з подиву й жаху, впізнавши юну самоанку Аватею.

— Друже мій любий, — прошепотів схвильовано вчитель і схопив Джека за руку, — її мають принести в жертву зараз же!

— Справді? — вигукнув Джек. Він одтрутив учителя, збив з ніг двох тубільців, що стояли на дорозі, стрибнув на купу й схопив Аватею за руку. Не встиг ніхто й отямитись, як він стяг її додолу, поставив спиною до великого стовбура, вихопив кийка з рук одного оторопілого тубільця, розмахнувся ним і, почервонілий з люті, швидше зарепетував, аніж закричав:

— Ану спробуйте підступитись усі, скільки вас тут є! Я вас хіба ж так кийком почастую!

Здавалося, що дикуни сприйняли виклик слово в слово, бо всі до одного кинулись на Джека з кийками та списами; певна річ, не минуло б і хвилини, як уже з сміливця кров би цебеніла, але вчитель став поміж ними й закричав що було сили:

— Стривайте, вояки! Не вам це діло вирішувати. Нехай Тараро, ватажок ваш, скаже, чи цей юнак жити має, чи має померти.

Тубільці спинилися; не знаю, що вплинуло на Тараро: чи він був улещений, що вчитель визнав його зверхність, чи відчував якусь удячність до Джека за те, що той допоміг йому скрутної хвилини, але він ступив наперед, махнув рукою і сказав:

— Зачекайте. Життя цього юнака належить мені. — І, повернувшись до Джека, мовив: — Твоя воля і життя твоє в моїх руках. Здавайся, бо нас тут більше, аніж піску на березі моря, а ти сам один. Навіщо тобі вмирати?

— Мерзотнику! — вигукнув збурений Джек. — Може, я й помру, але життя своє продам дорогою ціною. Я не здамся, доки ти пообіцяєш, що цій дівчині не заподіють ніякої шкоди.

— Ти хлопець сміливий, — зневажливо відповів ватажок, — але надто дурний. Проте я даю слово, що Аватеї ми не займемо принаймні три дні.

— Приставайте на цю умову, — благально прошепотів учитель. — Якщо ви впиратиметесь, вас уб'ють, і Аватея зазнає біди. Три дні — час довгий.

Джек повагався хвилину, потім опустив свого кийка, кинув його похмуро додолу, схрестив на грудях руки й понурив мовчки голову.

Тараро, напевне, був утішений з його покори і загадав учителеві сказати, що він не забув його колишньої послуги і що Джека залишать на волі, але шхуну він затримає, аж доки справа буде вирішена.

Учитель переклав це й, підступивши до Аватеї якомога ближче й непомітніше, прошепотів їй кілька слів тубільною мовою. Аватея, що весь час стояла, безвільно спершись об дерево, наче вся та справа її зовсім не цікавила, відповіла, швидко підвівши темні очі й знову опустивши їх додолу.

Тараро підійшов до дівчини, взяв її за руку й повів геть, а ми з Джеком, Пітером і вчителем повернулися на шхуну.

Джек зайшов у каюту й кинувся в цілковитому розпачі на канапу, але вчитель сів поряд, поклав йому на плече руку й сказав:

— Не гнівайтеся, любий друже. Ми маємо три дні й мусимо вжити всіх заходів, щоб звільнити бідолашну дівчину з рабства. Не можна сидіти склавши руки й нарікаючи на долю. Треба діяти…

— Діяти! — вигукнув Джек, устаючи й струшуючи чуприною. — Смішно говорити про дії, коли нам зв'язано руки й ноги. Як мені діяти? Я не можу битися сам проти цілого дикунського племені. Ні, — додав він, гірко посміхнувшись, — битись я з ними можу, але не зможу їх ані звоювати, ані Аватею визволити.

— Потерпіть, друже мій. Ви дуже підупали духом. Я розповім вам про свої задуми, якщо ви мене вислухаєте.

— Якщо вислухаю! — скрикнув Джек. — Звичайно, я вас вислухаю. Я ж бо не знав, що у вас є задуми. Може, порадите, як доправити сюди дівчину. Скоро вона опиниться на борту шхуни, я, не гаючи ані хвилини, підніму кітву й дам звідціля дьору. Тож розказуйте, що ви задумали.

Учитель сумно всміхнувся.

— Ой друже мій, хай би ви тільки брязнули ланцюгом, пробуючи підняти кітву, зараз же тисяча вояків опиняться на цій палубі! Ні, ні, це річ неможлива. Якби Тараро не відчував, що він вам зобов'язаний, то вже корабель у вас би забрали. Я добре знаю Тараро. Він людина ненадійна. Той ватажок, якому він пообіцяв дівчину, має велику силу, і Тараро мусить будь-що виконати свою обіцянку. Він сказав, що три дні не займатиме дівчину, бо посланці, які мають її відвезти, лаштуються вирушити аж через три дні. Проте він міг вас тим часом ув'язнити, тому я вважаю ці три дні за дар божий.

— Але що ви пропонуєте? — нетерпляче спитав Пітер.

— Задум мій дуже ризикований, але я не бачу іншого способу визволити Аватею, та й відваги вам, мабуть, не забракне. За п'ятдесят миль на південь лежить острів, де правує Аватеїн коханий. Там вона була б у цілковитій безпеці. Пропоную вам покинути шхуну. Ви згодні піти на таку пожертву?

— Друже мій, — відмовив Джек, — коли я беруся довершити важливу справу, то згоден піти на будь-яку пожертву.

Вчитель усміхнувся:

— Адже дикуни вважатимуть за неможливе, щоб ви задля дівчини відмовились од свого чудового вітрильника. Отож доки він тут стоятиме, вони вважатимуть, що ви в руках у них. А ми тим часом виберемо на березі відлюдну місцину, понаносимо туди припасів, дістанемо невеличкого човна, посадимо Аватею, і ви троє чимдуж повеслуєте до того острова.

— Слава! — скрикнув Пітер, скочивши на рівні ноги і схопивши вчителя за руку. — Ну й зух же ви, вчителю! Не думав я, що у вас така мудра голова.

— А я залишуся на шхуні, —провадив учитель, — аж доки виявиться, що ви втекли. Мене, звичайно, спитають, де ви ділися, але я не скажу.

— І що ж тоді? — запитав Джек.

— Не знаю. Може, мене вб'ють, але, — додав він, значуще всміхаючись до Джека, — я теж не боюся вмерти за добре діло!

— Але як нам забрати Аватею? — спитав Джек.

— Я домовився, що вона стрінеться з нами на одному місці; я поведу вас туди вночі. Там усе й улагодимо. Вона легко вислизне з-під нагляду, бо стережуть її не дуже пильно, вважаючи, що втекти з острова неможливо. Я певен, що їм і на думку таке не спаде. Але, кажу вам знову, ризик дуже великий. П'ятдесят миль чистим морем у невеличкому човні — то неблизька дорога. Ви можете пропливти повз острів, іншого ж у тому напрямі немає миль на сто, а може й більше; коли ж ви заблукаєте і втрапите до інших дикунів, то самі знаєте закон, що панує на островах Фіджі: кожен зайда приречений на смерть. Тож зважте все, мій юний друже.

— Я все зважив, — відповів Джек. — Якщо Аватея не побоїться ризикнути, то я теж не побоюсь, і мої друзі також.

Ми заходились готуватися до подорожі: зібрали необхідні речі й винесли на палубу харчі, що їх стало б нам на кілька тижнів. Ми хотіли навантажити човен як тільки можна — аби пливти швидко й безпечно. Речі ми накрили брезентом, збираючись перенести їх у човен за кілька годин перед тим як відпливати. Коли ніч накрила весь обшир чорною киреєю, ми тихенько повеслували до берега й пішли слідом за своїм проводарем, який повів нас далеко поза селом до місця зустрічі. Спинилися ми в затінку під крислатими деревами, і не більше як за п'ять хвилин до нас нечутно підійшла темна постать.

— Ага, це ви, — мовив Джек, упізнавши Аватею. — Ну, то не гаймо часу, скажіть їй, чого ми прийшли.

— Я трохи розумію англійську мову, — озвалась тихо Аватея.

— А де ж ви тієї мови навчилися? — здивувався Джек. — Ви ж бо й слова не вміли сказати, коли я вас бачив востаннє.

— То вона від мене навчилася, відколи прибула на острів.

Ми розповіли Аватеї про свій задум у всіх подробицях, не приховуючи, яка небезпека могла нас спіткати. Як ми й чекали, її так урадувала нагода врятуватися, що вона готова була знехтувати небезпеку.

— То ви згодні попливти з нами? — запитав Джек.

— Авжеж згодна.

— А не боїтеся такої далекої мандрівки?

— Ні, не боюся.

Ми заходились обговорювати план утечі, але небавом учитель нагадав, що час уже вертатися. Тож ми віддали Аватеї на добраніч і, домовившись зустрітися завтра ввечері біля скелі, розійшлися: ми четверо повеслували тишком до шхуни, Аватея ж нечутно подалася до своєї в'язниці.