Кораловий острів

РОЗДІЛ XXIV

Після щойно змальованих подій минуло багато днів, перш ніж я трохи очуняв. Довго я не міг відбутися почуття, буцімто мені сниться страшний сон, і самий вигляд нашого капітана сповнював мене таким жахом, що я уникав його, як тільки дозволяли мої обов'язки юнги. На щастя, він не звертав на мене майже ніякої уваги і не помітив, що ставлення моє змінилося, а то б мені було непереливки.

Я твердо поклав собі втекти на першому ж остові, до якого ми пристанемо, і радше здатися на гостинність тубільців, аніж лишитися на піратській шхуні зайву годину. Довго я про це міркував і зрештою вирішив звіритися Кривавому Білові, бо, балакаючи з ним останнім часом, переконався, що він теж залюбки втік би, аби трапилася слушна нагода. Коли я розповів йому про свій задум, він похитав головою.

— Ні, ні, Релфе, — сказав він. — Тікати тут і не думай. На інших островах утекти можна безпечно, а тут ти враз переконаєшся, що попав із вогню в полум'я.

— Чому, Біле? — спитав я. — Невже тубільці не приймуть мене?

— Прийняти вони тебе, хлопче, приймуть, але потім з'їдять.

— З'їдять мене? — перепитав я здивовано. — А я думав, що тутешні остров'яни їдять тільки ворогів.

— Овва! — вигукнув Біл. — Мабуть, тою думку тобі втовкмачили твої тонкошкурі друзі в Англії. Знаю, у нас дома є люди, які бояться розтривожити собі душу, і коли розповіси їм щось неприємне — таке, що, як вони кажуть, їх вражає,— то хай навіть це буде найщиріша правда, вони затикають собі вуха й волають: «Ой, який жах! Ми не можемо цьому повірити!» І вони кажуть правду. Вони не можуть повірити, бо не хочуть повірити. Мабуть, в Англії є тисячі таких невірних, які вважають, що тутешні дикуни коли й з'їдять кого-небудь, то тільки свого ворога, та й то спересердя. А я напевне знаю—і багато моряків теж знають не гірше за мене, — що на Фіджі остров'яни їдять не лише своїх ворогів, а й один одного, і то не спересердя, а задля втіхи. Це незаперечний факт, що вони полюбляють людське м'ясо над усяке інше. Але м'ясо білої людини їм смакує не так, як м'ясо тубільця; вони кажуть, що від нього нудить.

— Отакої, Біле, — мовив я, — ти ж щойно сказав, що вони з'їдять мене, коли спіймають.

— Атож, гадаю, що з'їдять. Хоч дехто з них твердить — я сам чував, — що м'ясо білої людини смакує не так, як м'ясо тубільця, але коли їм дошкулить голод, вони не будуть перебирати. В кожному разі вони тебе вб'ють, я певен. Бачиш, Релфе, я давно вже в цих краях, і мені довелося побувати скрізь, плаваючи на купецьких суднах. А серед купців є такі мерзотники, що, запевняю тебе, нічим перед піратами не поступляться. Один капітан, з яким я плавав, був анітрохи не кращий за нашого. Одного разу він торгувався на борту з добре знайомим вождем. Той вождь приплив до нас, прив'язавши свій товар на голову, бо всі вони плавають, як риба. І він уперто правив свою ціну, ніяк не поступаючись капітанові. Домовившись, вони потисли руки, вождь стрибнув у воду та й поплив до берега; але не встиг він одпливти на сорок ярдів, як капітан схопив мушкета й застрелив його на смерть. По тому він підняв кітву й подався в море, а пропливаючи понад берегом, убив ще шістьох тубільців, зауваживши, що відтепера там ніхто нічого не вторгує. Та вернімося до місцевих звичаїв. За їхнім законом кожного чужинця з розбитого корабля, який попаде на берег, байдуже, мертвий чи живий, мають засмажити і з'їсти. Колись ми сховалися були від шторму в одній бухті, і коло берега розбило невелику купецьку шхуну. З команди врятувалося лиш троє. Тільки-но вони випливли на берег, тубільці схопили їх і потягли в ліс. Ми чудово знали, що тих бідолах чекає, але нічого не могли вдіяти, бо нас було мало, й аби ми спробували поткнутися на берег, тубільці вибили б усю нашу команду до ноги. Тих трьох ми більше не побачили, але ввечері на острові зчинився галас, почалися танці й бучні веселощі. А назавтра прийшов до нас торгувати один тубілець і розповів, що вони посмажили і з'їли довгих свиней — це в них так людей називають, — і що з їхніх кісток нароблять голок вітрила шити. Він також сказав, що білі люди несмачні і що майже всіх остров'ян тепер нудить від їхнього м'яса.

Вислухавши ту страшну розповідь, я занепав духом. Зрештою я запитав Біла, що він мені порадить робити. Біл озирнувся, чи ніхто нас не підслухує, і сказав притишеним голосом:

— У нас із тобою, Релфе, є кілька способів утекти, але всі нелегкі. Якщо капітан звелить нам пливти до Таїті, то на тих островах можна сховатися, анітрохи не ризикуючи, бо тамтешні тубільці дуже лагідні. Проте капітан завжди пильно стежить за нами, коли ми підпливаємо до тих островів, підозрюючи, що декому його товариство набридло. Тож, вахтуючи на палубі, ми можемо однієї чудової ночі спустити на воду човна й дати чосу, перш ніж вони похопляться. Але ми ризикуємо попасти до рук дикунів. Цей план мені не дуже подобається. Ми з тобою, Релфе, ще про це поміркуємо. Тим часом пора заступати на вахту внизу.

Біл сказав мені на добраніч і пішов у кубрик, а інший матрос став на його місце біля керма. Не маючи бажання заходити з ним у розмову, я пішов на корму і, перехилившись через поруччя, почав удивлятися в хвилі за стерном, що струменіли позад нас синім полум'ям. Душа моя сповнилася сумом, і я насилу стримував сльози, порівнюючи своє теперішнє жалюгідне становище з тими щасливими часами, коли я тішився на Кораловому острові товариством своїх любих друзів. Мені спало на думку, що Джек з Пітером за мене тривожаться, і я уявив собі, як розпачливо нишпорять вони по всіх куточках нашого острова, марно шукаючи моє мертве тіло; я ж бо був певен, що, не зауваживши жодних ознак ані піратської шхуни, ані човна, вони ніяким побитом не здогадаються, куди я щезнув насправді. Мене турбувало також, чи пощастить Джекові витягти Пітера з печери без моєї допомоги; і я тремтів од думки, що він може втратити самовладання та ще почне в тунелі пручатися.

Аж раптом південний край неба освітився ясно-червоним спалахом, і все море стало пурпурове. По тому долинув глухий гуркіт, наче загримів далекий грім; водночас небо над нами почорніло, і подув рвучкий гарячий вітер.

Команда шхуни вискочила притьмом на палубу; більшість матросів вважала, що насувається страшна буря. Аж ось з'явився капітан.

— Та це ж вулкан, — сказав він. — Я знав, що він є в цих місцях, але гадав, що він згас. Ану розпустіть брамселі — зараз, мабуть, подме бриз, тож приготуймося.

Щойно він так сказав, як почалася злива; за мить ми спостерегли, що то не дощ, а дрібний попіл. Корабель наш був за багато миль від вулкана, тож попіл, мабуть, донесло вітром. Капітан мав слушність: небавом подув свіжий бриз, і ми швидко помчали геть, але страшна заграва майже всю ніч маячіла на обрії, і до нас долинав далекий гуркіт. Злива тривала кілька годин, і ми пливли під нею миль сорок, а може й більше. Коли ми вийшли з-під хмари, наша палуба та снасті були поспіль укриті товстим шаром попелу. Я дуже тим зацікавився, пригадавши, як Джек розповідав, що багато тихоокеанських островів являють собою вулкани — діючі або згаслі — і науковці гадають, буцімто ті острови насправді є гірські вершини величезного континенту, який запався під впливом вулканічної діяльності.

Через три дні по тій пригоді ми опинилися за кілька миль від навітряного берега острова. Острів той був чималий і аж очі вбирав своєю розкішною красою. Він складався з двох гір десь чотири тисячі футів заввишки, їх розділяла широка долина, поросла густим лісом, який сягав високо схилами, і ясно-зелені полонини чи луки, що оточували підніжжя гір і переривалися тільки там, де з великої долини випливала річка — здавалося, тягнучи за собою лісові хащі аж до сліпучо-білого піщаного берега. Верхівки гір, на відміну від наших, на Кораловому острові, були гострі, як шило, і голі, а їхні боки круті та скелясті — таких мені на тутешніх островах ще не доводилося бачити. Кривавий Біл стояв саме біля мене, коли острів вималювався на видноколі.

— Ага! — вигукнув він. — Цей острів я добре знаю. Він зветься Елю.

— Тобі вже доводилося тут побувати? — запитав я.

— Доводилося не раз, і не тільки мені, а також і цій шхуні. Острів славиться сандаловим деревом. Ми вивозили звідси дерево багато разів і до того ж платили за нього, тубільців-бо тут так багато, що ми не зважувалися забирати його силою. Проте наш капітан частенько їх дурив, і тепер вони ставляться до нас не дуже приязно. Крім того, останнього разу наші повелися тут зле, і, може, капітан не зважиться пристати. А втім, він не боїться нічого на світі.

Незабаром ми пройшли між рифами в лагуну і кинули кітву на глибині шести фатомів якраз проти гирла струмка, береги якого густо поросли ризофорами та високими розлогими деревами. Головне тубільне селище було від того місця десь за півмилі. Звелівши спустити човна, капітан скочив у нього її наказав зробити те саме й мені. П'ятнадцятеро веслярів були добре озброєні, і капітан загадав помічникові налаштувати про всяк випадок Довготелесого Джона.

— Рушмо, хлоп'ята! — гукнув капітан.

Весла одразу занурились у воду, човен гайнув уперед, і за кілька хвилин ми сягнули берега. Всупереч нашим сподіванням, Ромата, вождь остров'ян, зустрів нас дуже приязно. Він повів нас до себе додому й посадив на матах. Дорогою я спостерігав, що тубільці, яких налічувалося в селі тисячі зо дві або зо три, були зовсім неозброєні.

Побалакавши з капітаном про всяку всячину, вождь почастував нас смаженим свинячим м'ясом і різними корінцями; ми покуштували тих страв для годиться і перейшли до діла. Капітан пояснив, чого він прибув на острів, і пожалкував, що під час останніх відвідин сталося невеличке непорозуміння. Він, мовляв, сподівається, що ані вони, ані ми зла не маємо і будемо далі вести торгівлю, вигідну й для тих, і для тих.

Ромата відповів, що він про ту зваду вже забув і щиро радий бачити давніх друзів, а також запевнив, що вони допоможуть і рубати, й вантажити сандалове дерево. Домовившись за ціну, ми встали й подалися до берега. Всю ту розмову переповів мені згодом Біл, він-бо добре тямив тубільну говірку.

Ромата провів нас на борт шхуни й пояснив, що в нього гостює великий вождь із іншого острова і що наступного дня він має врочисто прийняти його. Попросивши дозволу відрекомендувати його нам і той дозвіл діставши, він послав по нього свого човна. Водночас Ромата звелів привезти двох своїх улюбленців: півня й папугу. Доки човен вернувся, я мав нагоду роздивитися вождя пильніше. То був чолов'яга велетенського зросту, грубої, але гарної статури, з оголеними широкими грудьми і м'язистими руками. Хоча тубільці нижчого рангу носили тільки настегнову пов'язку, що звалася «маро», наш гість задля цього випадку вбрався в рясні тубільні одежини з кори китайської шовковиці. Ромата мав пишну чорну бороду й вуса, а його чуприна була така кучерява, що скидалася на великий тюрбан, простромлений довгою дерев'яною шпилькою. Згодом я довідався, що тією шпилькою він чухав собі голову, бо пальці були на це закороткі і розкуйовджували зачіску. Але задля зачіски Ромата йшов на будь-які жертви: спав він на дерев'яній подушці з вирізом на шию, аби волосся вночі не пом'ялося.

За кілька хвилин човен повернувся з чужим вождем, який являв собою незвичайне видовище, бо одна половина його обличчя була пофарбована в червоне, а друга в жовте, а на тому тлі були намальовані ще й чорні візерунки. В усьому іншому він скидався на Ромату, хоч поступався перед ним будовою тіла. А що той вождь зроду не бачив корабля, хіба крім купецької дрібноти, яка коли-не-коли запливала на ті віддалені острови, то він дивом дивувався, розглядаючи справні ловкі снасті нашої шхуни. Особливо його вразив мушкет, і він спитав, де білі люди беруть такі міцні сокири, що можуть зрубати дерево, з якого зроблена цівка. Тим часом його вельможний побратим розмовляв з капітаном, пестячи своїх улюбленців — розкішного півня і невеличкого синьоголового папугу. Я спостеріг, що інші тубільці в присутності Ромати ходять пригнувшися. Перш ніж попрощатися з гостями, капітан вирішив їх розважити і наказав викотити бронзову гармату та з неї вистрелити; думаю, що він хотів показати їм нашу силу, часом би тубільці плекали проти нас лихі наміри. Гармати Ромата ще не бачив і страшенно здивувався. Бажаючи довідатись, яка в неї сила, він попросив капітана вистрелити. Отож гармату набили. По тому вождеві сказали, щоб він дивився на скелю в морі — миль за дві од шхуни, — і стрельнули. За мить вершина скелі розскочилася на скалки і впала в море.

Ромата, потішений влучним пострілом, показав на чоловіка, який чимчикував берегом, і попросив капітана в нього вистрелити. Вождь гадав, що, маючи його дозвіл, капітан не вагатиметься ані хвилини. Отож він здивувався і навіть розсердився, коли капітан не схотів стріляти в тубільця і наказав гармату сховати.

Роматин гість найбільше уподобав корабельну помпу. Він так захопився нею, що про повернення на берег і слухати не хотів. Навіть послав човна по свій улюблений ослін, умостився на ньому й до самого вечора випомповував із трюму воду.

Назавтра вся команда подалася на берег рубати сандалове дерево, а капітан залишився на шхуні з одним чи двома матросами, що стояли напоготові біля гармати. Вона була відкрита, аби з острова її бачили, а здорове жерло націлене просто на вождеву хату. Матроси, як завжди, прихопили з собою зброю. Капітан послав і мене з ними. Я поїхав залюбки, бо останнім часом насилу зносив капітанове товариство, до того ж мені кортіло роздивитися тубільців.

Ми простували низкою крізь розкішні запашні гаї бананів, кокосів, хлібних та інших дерев. Росли тут також сливи та індійські смоківниці, знайомі мені з Коралового острова. Бачив я й загороджені грядки таро, ямсу і солодкої картоплі. Вийшовши на лісову галявину, ми раптом натрапили на хутірець. Тубільні хатки були здебільшого з бамбука, за покрівлю їм правило здорове грубе листя пандануса, проте багато хаток мали тільки похилий дах і три стіни — були найпростішим сховищем від негоди. Чоловіки, жінки й діти — всі поставали й вилупили очі на наш гурт, який ішов у супроводі тубільців, що їх вождь вирядив нас охороняти. Пройшовши ще з півмилі, ми прибули на те місце, де росло сандалове дерево. Матроси взялися до роботи, а я видряпався на сусідній горб і почав оглядати місцевість.

Опівдні прибув вождь, його супроводжували кілька чоловік. Один тубілець із почту приніс на дерев'яній тарелі печене порося з ямсом та картоплею і дав нашим матросам. Вони посіли у затінку й почали обідати. Вождь і собі заходився трапезувати, але, на моє диво, їв не сам — його годувала одна з дружин! Я сидів побіч Біла і спитав його, яка тому причина.

— Мабуть, їсти власними руками він вважає нижче своєї гідності, — відповів Біл. — Але гадаю, що цього правила він дотримується тільки в урочистих випадках. Місцева людність, Релфе, має дивний звичай, що зветься табу, і всі вони вірно його пильнують. Якщо тубілець вибере собі якесь дерево і вважає його за священне, плоди з того дерева для нього табу, тобто заборонені; а коли він їх покуштує, то інші тубільці його неодмінно вб'ють і, звичайно, з'їдять. Бачиш, яка у вождя на голові кучма? її плекають чимало перукарів, і за їхнім законом руки тієї людини, що торкне голову живого вождя або тіло мертвого, вважають табу. Отож руки перукарів завжди табу, і вони не насмілюються залагоджувати ними свої потреби, тож іншим доводиться годувати бідолах, наче великих дітей, та вони й справді є великі діти!

— Дивний то, Біле, звичай. А глянь-но на того тубільця, — сказав я, показуючи на чоловіка, що вирізнявся серед інших світлішою шкірою. — Я вже бачив кількох таких світлошкірих фіджійців. Вони, здається, належать до зовсім іншої раси.

— Твоя правда, — відповів Біл. — То люди з островів Тонга, що лежать далеко на схід. Вони приїжджають сюди споруджувати собі великі воєнні піроги, а що на це потрібно років два, часом навіть чотири, то серед чорних тубільців завжди можна вгледіти кількох світліших…