Кораловий острів

РОЗДІЛ XXVI

Коли я прокинувся зранку, голова моя пашіла, наче в полум'ї, а на серці лежав важкий камінь, і що більше я думав про свою лиху долю, то дужче мене обсідала печаль і туга.

З усіх боків я був оточений людьми, які пролити кров свого ближнього мали за іграшку. На березі були тубільці: вони дотримувалися таких жахливих звичаїв, що від самої думки про них мені дрижаки в душі скакали. На кораблі хазяйнували запеклі пірати — хоч і не людожери, але душогуби, що заслуговували більшого осуду, аніж дикуни, бо все ж таки були за них освіченіші. Навіть Біл, з яким я потоваришував за досить дивних обставин, через свою вдачу заслужив од своїх ницих товаришів прізвисько «Кривавий». Що більше я думав про своє становище, то тяжче мені ставало на душі, бо ж, здавалося, я ще довго не матиму змоги вирватися з піратських лабет.

Коли капітан вийшов на палубу, я попросив у нього дозволу залишитись того дня на кораблі: я, мовляв, трохи занедужав. Але він поглянув на мене зизом і наказав іти з усіма в ліс, як звичайно. Річ у тім, що капітан останнього часу перебував у кепському гуморі. Вони з Роматою погризлися й налаяли один одного, і вождь нахвалявся наслати всі свої воєнні каное з тисяччю вояків і спалили нашу шхуну. У відповідь на це капітан посміхнувся саркастично, підступив до вождя, пильно позирнув йому в очі й сказав:

— Варто мені ворухнути мізинцем, і за п'ять хвилин моя велика гармата справить як небиту усе ваше селище!

Хоча вождь був не з боязких, він одразу ж зіщулився й нічого не відповів. Але вони знову відчули один до одного неприязнь і пригадали давні чвари.

Отож мені довелося того дня йти з лісорубами. Та передньо капітан погукав мене до себе в каюту й сказав:

— Слухай-но, Релфе, я хочу дати тобі доручення. Той негідник Ромата на мене дметься, і треба власкавити його подарунком. Тож зайди до його хати й передай йому цей китовий вус, а також моє вітання. Візьми з собою кого-небудь, хто вміє по-їхньому балакати.

Я здивовано позирнув на подарунок: шестеро білих платівок китового вуса і двоє пофарбованих у ясно-червоний колір. Як на мій погляд, то були нікчемні речі, проте я взяв їх, не вагаючись і не допитуючись, вийшов з каюти і невдовзі прямував разом з Білом до вождевої хати. Коли я сказав Білові свою думку про подарунок, він зауважив:

— На твій або мій погляд, Релфе, вони нікчемні, але тубільці вважають їх за дуже коштовні. Ті вуса правлять їм за гроші. Найвище цінуються червоні, кожен з них дорівнює двом десяткам білих. Цінують їх, мабуть, тому, що вони рідкісні, і їх важко дістати. Ромата сидів на маті, а навколо нього лежали купи одягу та інших речей, що їх принесли в подарунок підлеглі вожді. Він подивився на нас згорда, проте коли Біл розповів, у якій справі ми прийшли, можновладець став дуже ласкавий, а коли я віддав йому китовий вус, його очі аж заяскріли з утіхи, хоч він і відклав той дарунок з удаваною царською байдужістю.

— Ідіть, — сказав Ромата, махнувши рукою, — ідіть і скажіть своєму капітанові, що сьогодні я дозволяю рубати дерево, а завтра ні. Нехай зійде на берег: я хочу з ним побалакати.

Надворі Біл похитав головою і мовив:

— Негідник задумав щось лихе. Я його знаю, як облупленого. О, а це що?

З лісу долинув регіт, галас, і незабаром звідти висунув гурт дикунів. Багато їх щось несли. Спершу мені здалося, що то вони тарганили по двоє чимось обмотані жердини, поклавши їхні кінці собі на плечі, але, придивившись зблизька, я побачив, що то зв'язані й приторочені до жердин люди. Я налічив їх двадцять.

— Знову буде смертовбивство! — озвався Біл голосом, що більше скидався на стогін.

— Та невже вони їх повбивають? — запитав я схвильовано.

— Не знаю, Релфе, що з ними зроблять, але, думаю, їх зв'язали в такий спосіб не з добрими намірами.

Ми рушили далі, однак Біл раз у раз позирав неспокійно через плече в той бік, куди подалися тубільці. Зрештою він спинився, повернув круто й мовив:

— Слухай-но, Релфе, треба це діло з'ясувати. Ходімо за тими негідниками та побачимо, що вони надумали.

Правду казати, мені не дуже хотілося досліджувати їхні криваві справи, та коли Біл так завзявся, то я пішов разом з ним. Ми швидко продерлися крізь кущі, прямуючи туди, звідки долинав гамір. Раптом запала мертва тиша, і ми з Білом мимоволі побігли через вузький пересип, що про нього я вже розповідав читачеві. Коли ж ми вискочили на узлісся, з берега пролунав страшний передсмертний крик. Я поточився, застогнав і впав на траву, але Біл схопив мене за руку, підвів, наче дитину, й крикнув:

— Ходімо звідціля, хлопче! Мерщій ходімо! — І ми, затинаючись, чимдуж подалися крізь чагарі далі від страшного місця.

Решту дня я перебув наче в жаскому сні. Коли до мене зверталися, я нічого не чув і не розумів, і матроси весь час картали мене за те, що я, мовляв, б'ю байдики. Нарешті настав час вертатися, і я вперше, зійшовши на борт шхуни, відчув полегкість.

Увечері я підслухав розмову між капітаном і першим помічником, яка мене дуже вразила. Вони тишкувалися в каюті, але що люк був відчинений, то я чув усе до слова.

— Мені це не вельми подобається, — сказав помічник. — Схоже на те, що ми за всі свої хворості дістанемо на два шаги користі.

— На два шаги користі! — повторив капітан, насилу стримуючи гнів. — Ти вважаєш, що цей дармовий крам дасть нам на два шаги користі?

— Твоя правда, — відмовив помічник, — але ж крам у нас на борту. Чого нам не дати звідси драла? Якого біса заводитися з тими поганцями?

— Знаєш, голубе, — озвався стиха капітан, — ти балакаєш, наче гречкосій. Може, ти став такий боязкий через те, що тобі розум затуманило, бо я не годен повірити, — сказав він ледь глузливим тоном, — я не годен повірити, що ти підібгав хвоста! До того ж ти дарма кажеш, що товар у нас на борту: добра четвертина дерева ще й досі лежить у лісі, гаспидський вождь любенько те знає і не дозволить мені його забрати. Учора він уже нас під'юджував: чи, мовляв, ми посміємо по нього піти.

— Під'юджував нас? Та невже? — гірко засміявся помічник. — Ото ще тюхтій недотепний!

— А проте він, очевидячки, не такий уже й тюхтій, коли ти боїшся на нього напасти.

— Хто сказав, що я боюся? — гарикнув помічник. — Я готовий стати до бою, як і кожнісінький наш матрос. Але скажи, капітане, що ти збираєшся вчинити?

— Збираюся замотати ганчірками весла і тихенько підвести шхуну до гирла струмка, звідки ми триматимемо стос сандалового дерева під обстрілом нашої гармати. По тому я висаджуся з усією командою, залишивши на шхуні двох чоловік, щоб вони в потрібний мент пригнали човна до берега. Ми прокрадемося лісом під самісіньке село, до того місця, де ті людожери справляють свої вечірні гулі, і якщо наші матроси понабивають карабіни великим шротом, ми з першого пострілу покладемо чоловік сорок-п'ятдесят. А далі все піде легко. Дикуни повтікають у гори, ми ж заберемо, що нам треба, піднімемо кітву і гайнемо звідси.

Зрештою помічник пристав на той план. Коли він виходив з каюти, капітан йому сказав:

— Дайте команді ще по склянці грогу та не забудьте про великий шріт.

Читач може уявити, що я почував, слухаючи розмову тих душогубців. Не гаючись, я переказав її Білові. Він, очевидячки, непомалу збентежився і, поміркувавши, мовив:

— Знаєш, Релфе, що я зроблю? Коли стемніє, я попливу на берег і прив'яжу мушкет до дерева поблизу того місця, де ми маємо висісти, а до курка припну довгу шворку, отож коли наші її зачеплять, мушкет вистрелить, і тубільці встигнуть приготуватися до відсічі, але не встигнуть перетнути нам дорогу до човна. — На його обличчі вперше заграла весела добра усмішка, і він додав — Ну, шановний капітане, Кривавий Біл хоч раз, а таки вставить тобі палицю в колеса.

Коли посутеніло, Біл здійснив свій намір. Тримаючи в лівій руці мушкета, він плигнув за борт, досяг берега, гребучи правою, і зник у лісі. Зробивши своє діло, він скоро вернувся. Бачити його ніхто не бачив, бо, крім мене, на борту не було жодної живої душі.

Десь опівночі всю команду викликали на палубу, перерізали кодолу від кітвиці і спустили на воду великі завинені ганчірками весла. До кожного весла стало по двоє матросів. Хвилини за дві ми сягнули гирла струмка — виявилось, що то справжня невелика річка. Хоч те місце, де ми мали висісти, було від гирла не більше як за шістсот ярдів, але ми пливли до нього добрі півгодини: нам сповільнювала хід супротивна течія і зарослі ризофори, що подекуди заважали гребти. Місце поросло крислатими деревами, і темно було так, що власного носа не вгледиш. Ми тихенько спустили з корми невелику кітву, приторочену до тонкої линви.

— Ну ж бо, хлопці, — пошепки наказав капітан, обходячи шерегу озброєних до зубів матросів, — не поспішайте, ціляйте нижче, та дивіться, не схибте за першим пострілом.

По тому він дав знак сідати в човен, і всі мовчки посідали. Гребти було ніяк, але весел ми й не потребували: легенько відштовхнулись од борту шхуни, і човен полинув до берега.

— Залишати двох у човні немає потреби, — прошепотів помічник, коли всі повиходили на берег. — У нас не вистачає людей. Нехай Релф вартує сам.

Капітан погодився і наказав мені пильнувати: коли вони повернуться, враз підтягти гаком човен до берега, а як часом наскочать дикуни, відштовхнути його далі. По тому він затиснув під пахвою карабін і нечутно рушив крізь чагарі, а за ним подалися й інші.

Серце моє колотилося: я ж бо чекав, чи станеться так, як ми з Білом задумали. Я знав, де саме встановлено той мушкет, і нашорошив у той бік вуха. Та скрізь було тихо, і я вже почав боятися, що або вони пішли в інший бік, або Біл не туго натягнув шворку. Нараз у кущах тихо клацнуло, і блимнули зо дві іскри. Серце мені зайшлося, я ж бо відразу зметикував, що курок спустився, але запал не зайнявся. Отже, план наш полетів шкереберть. Мене опанувало жахливе передчуття. Я стояв у човні, сповитий мороком і тишею, чекаючи, чим скінчиться той убійницький похід. Я подивився на воду, що плинула повз мене, наче чорна змія, і здригнувся; озирнувся на шхуну, але її корпус ледь маячів у темряві, а тонкі щогли губилися серед розлогих дерев. Нижні вітрила були розгорнені, та їх щільно запинала густа темрява.

Нараз луснув постріл. За мить у селі почувся гук тисячі голосів; минув деякий час, і нічну тишу знову розітнув крик, на нього відповіли з різних боків: очевидячки, до лісу прямували кілька загонів. По тому я почув голос зблизька: то капітан лаяв матроса, що вистрілив передчасно. Пролунав наказ: «Уперед!», і наші кинулися на дикунів, ревнувши «Ура!» Затріскотіли постріли, потім пролунав залп. Тубільці дико заверещали, але той вереск потонув у вигуках «Ура!» З усього було знати, що наші матроси гнали ворогів до моря.

Дослухаючись до різноголосого гамору, я почув, як зашелестіло листя. Спочатку я подумав, що то дикуни вгледіли шхуну, та за мент побачив у непевному світлі численний загін — сотень, мабуть, кілька, — який продирався через гущавину, прямуючи до бойовиська. Я відразу збагнув, що цей загін заскочить наших іззаду. Так воно й сталося: за хвилину-другу зчинився страшний лемент, залунали передсмертні зойки, і серед них мені вчулися знайомі голоси.

Зрештою битва вщухла, і дикуни радісно зарепетували. Отже, наших переможено. Я заціпенів із жаху. Що тепер діяти? Про полон мені було страшно навіть думати; тікати в гори — справа безнадійна: мене-бо хутко знайдуть; а вивести шхуну з річки в море сам один, без нічиєї допомоги, я не міг аж ніяк. Та це була моя єдина надія на рятунок, і я вирішив спробувати. Щойно я намірився відштовхнути човна, як рука моя завмерла: пролунав страшний зойк, від якого кров мені похолола в жилах: я впізнав голос нашого матроса. Дикуни заревіли. По тому я почув ще один і ще один передсмертний зойк; у вухах мені задзвеніло. Ясна річ, тубільці безжально вбивали своїх бранців-піратів. Серце моє ледве не вискочило з грудей, голова палала; я схопив гак і хотів був відштовхнути човен од берега, аж раптом з кущів вискочила людина.

— Стривай, Релфе! Стривай!.. Тепер відштовхуй, — гукнув він і вскочив у човен, ледве його не перекинувши. То був Біл! За мить ми опинилися на шхуні, припнули човна, перерізали кодолу, лишивши на дні кітвицю, й налягли на весла. Дужий Біл так гребнув, що шхуна замалим не вискочила на берег: поспішаючи, він забув, що я ледве міг зрушити здоровезне весло. Тоді він скочив до керма й поставив стерно під кутом, отож наші зусилля майже зрівноважувалися. Шхуна прудко посунула за водою; та перш ніж ми досягли гирла, на березі розлягся тисячоголосий крик: дикуни нас помітили. Вони кинулись у воду й попливли до шхуни, але ніяк не могли її наздогнати. Проте один дужчий чолов'яга таки вхопив кінець линви, що звисала з корми, й видряпався на облавок. Біл помітив напасника, як тільки його голова вигулькнула з-за гакаборту, але й знаку не дав, а веслував собі далі, аж поки той підкрався до нього майже впритул; по тому, кинувши весло, він луснув його кулаком по лобі, й дикун гепнув на палубу. Біл кинув його за облавок і знову взявся до весла. Та на нас чигала більша небезпека: дикуни-бо випередили шхуну й стояли на березі, збираючись перейняти її плавом. Аби їм пощастило свій намір виконати, нам був би капут. Хвилину Біл стояв вагаючись. По тому вихопив з-за пояса пістоля, скочив до гармати, притулив кремінь до запалу й вистрілив. Запал ураз зашипів, із цівки вирвався сліпучий спалах, і гримнув такий оглушливий постріл, що, здавалося, повалилися гори.

Цього було досить. Перелякані дикуни на мить остовпіли й завагались, а ми тим часом їх минули.

Наші вітрила нап'яв бриз, якого ми досі не відчували за густим листом, шхуна полинула вперед, і крик обдурених дикунів завмер удалині. Ми випливли в море.