Королівська обіцянка

Розділ другий Знову в королівстві

Замок стояв посеред сосен. Ліс обступав його щільно, але й шанобливо – залишаючи навколо вільний простір і пропускаючи сонце у високі стрілчасті вікна. На обрії здіймалися гори із зубчастими вершинами. Зеленіли луги (все це я бачила раніше, все це я пам’ятала, все це мені снилося), крім нового міста із червоними дахами, з брукованими площами й мідними флюгерами на шпилях. Окрім нового порту, де погойдувалися біля причалів гребні й вітрильні судна. Крім річки, досить широкої, що проклала собі русло серед каміння, кореневищ і моху.

– Ланс, – вирвалося у мене.

– Так, – Гарольд кивнув. – Це Ланс.

Море сягало до самого обрію, і всюди на хвилях майоріли різнобарвні вітрила.

Я глибоко вдихнула. Пахло хвоєю й димом. Мені стало спокійно-спокійно: я в Королівстві. Я вдома. Тепер усе буде гаразд.

Ми йшли лісом, таким світлим і барвистим, якого ще жоден казкар не змальовував. Здавалось, дерева позували – прагнули справити на нас якнайкраще враження. Деякі звивались корінням – бажали виглядати зловісними. Інші тяглися догори – дивували стрункістю. На галявинах червоніли полчища мухоморів, а їстівні гриби грались у хованки, ледве-ледве підіймаючи килим опалого листя. Грибникові тут була розкіш…

Ми з Гарольдом ішли пліч-о-пліч, і я то раз по раз починала дихати на повні груди, прагнучи якомога більше ковтнути свіжого лісового повітря, то завмирала, не сміючи навіть дихнути. Ліс потріскував, хитав гіллям, шепотівся – неначе кожне дерево проводжало нас цікавими очима. Щось метнулося по стовбуру – білка? Я роззявила рота: руде шерстисте створіннячко в синіх штанях з прорізом для хвоста ковзнуло за дверцята, що прикривали вхід до дупла, і звідти вп’ялося в нас розумним настороженим поглядом.

Я пригадала слова Оберона про те, що в молодому Королівстві купа чудес на кожному кроці. Цікаво, кого ще можна зустріти у цьому лісі?!

Щось просвистіло біля вуха. Комаха, схожа на великого коника-стрибунця, з льоту зачепилася за гілку, повисла вниз головою і… скорчила мені гримаску. Я витріщила очі:

– Гарольде!

– Що?

Мій друг навіть голови не повернув: ішов попереду та думав про своє, і це мене дуже непокоїло.

– Що з тобою?

– Послухай, Лінко… Я ж зовсім не знаю, що на це скаже його величність. Тобто він завжди радий тебе бачити, але, може, він вирішить… що ми надто сваволимо, га?

– Тобто нехай спокійнісінько гине, а ми й за холодну воду не візьмемося?

Гарольд зітхнув. Провів рукою по волоссю; затремтіло повітря. Зникла світла куртка, зникли джинси й картата сорочка навипуск – Гарольд стояв переді мною в червоному парчевому камзолі й таких самих штанях. Високий комір, розшитий золотом, підпирав підборіддя, з плеча звішувався тонкий чорний плащ, високі світлі чоботи виблискували на сонці. Я мимоволі подумала, що коли ми з Гарольдом зналися раніше, він одягався значно скромніше.

– Ого! – сказала я з повагою.

– Доводиться… – мій друг поправив чорну зі сріблом хустку – знак мага дороги. – Увійдемо в замок потаємним ходом. Не хочу, щоб відразу чутки поповзли, юрба збіглася…

– А мене пам’ятають? – запитала я трохи кокетливо.

– Ще й як… Стій!

Я завмерла. Зовсім поряд із лісу вийшов хлопчик – мій ровесник, який вів на поводу круглого, наче бочечка, віслючка. На спині віслюка погойдувалися дві великі в’язанки дров.

Я сховалася за дерево.

– Добридень, пане головний королівський магу! – побачивши Гарольда, хлопчик почервонів від хвилювання й вклонився заледве не до землі.

– Бувай і ти здоровий, – відгукнувся мій друг привітно, але трохи відсторонено, як і належить поважній особі. Хлопчик пішов, часто оглядаючись: напевно, всім друзям побіжить розповідати про чудесну зустріч на узліссі…

– Начебто ніхто не пчихав, – сказала я Гарольду.

– Що?

– Ну, у нас «будь здоровий» кажуть, коли хтось чхає…

– Ага… – пробурмотів він, явно думаючи про інше. – Про всяк випадок, запам’ятовуй прикмети: роздвоєна сосна, від неї на північ – до зеленого каменя… Ти стежиш?

– Стежу.

– Покладеш на камінь руку, скажеш: «Відчинись», – відчиниться підземний хід, – Гарольд опустив долоню на валун, що поріс мохом. Земля під ногами здригнулася. Камінь піднявся; це виглядало так, ніби величезна черепаха стала дибки… Із чорної щілини внизу потягло холодом, гнилизною і грибами-поганками.

– Нам туди?

– А що – тобі не подобається? Вибач, у нас іще метро не проклали! – трохи дратуючись сказав він.

Гарольд скрючився у три погибелі й поліз під камінь, а я з цікавістю подумала: він особисто встиг у метро покататися, чи король йому розповідав?

Жорстка трава відбилася на долонях. Намагаючись дихати ротом, я стала навпочіпки і вповзла в щілину слідом за Гарольдом. Очиська його блищали двома зеленими вогниками на блідому обличчі, губи видавалися чорними, а зуби – хижими (і хто б міг подумати, що ця злюща фізіономія належить моєму найдобрішому і наймилішому другові…).

Я мовчки всміхнулась.

Підземний хід був справді «не метро»: Гарольду доводилося протискуватися боком. Звисало зі стелі товстелезне коріння, постійно норовило вхопити за волосся. По стінах повзали гидкі мокриці, подеколи за комір капала вода. В одному місці стіна всуціль поросла мерзенними на вигляд грибами. (Мені здавалося, вони повертають капелюшки нам услід. Наглядають. Стежать.)

– Гарольде, ти наш світ хоч устиг роздивитись? Краєчком ока?

– Ну… – Гарольд покректуючи пролізав крізь особливо вузьке місце. – Так собі. Трішки. Мені було не до прогулянок – сама розумієш, я тебе шукав.

– Хочеш, я тобі згодом усе покажу?

– Ну… згодом. Може…

Я на секунду уявила, як веду Гарольда… Куди? До зоопарку? Та він таких звірів у своєму житті бачив, поруч із якими навіть слон – нічим не примітна, звичайна тварина. До супермаркету? Дурниці, не годиться, треба гарненько обмізкувати, що є в нашому світі такого, чим можна бойового мага здивувати…

– Гарольде… А як сина назвали?

Він глянув на мене через плече й чомусь засопів. Я вже думала – він не відповість, і стала припускати, як могло таке просте запитання його збентежити? Аж тут він кинув на ходу не обертаючись:

– Елін…

Я спершу не зрозуміла:

– Як?

– Еліном назвали. Ім’я таке. Елін.

Я спіткнулася об камінь і мало не впала.

– Але ж це… Адже це більше схоже на жіноче ім’я!

– Хто сказав? – запитав Гарольд задирливо. – Де це написано? Де є такий закон?

Я зупинилася. Гарольд пройшов кілька кроків і оглянувся:

– Ну, ти чого?

Я сама не знала, що зі мною… (Невже він назвав сина на мою честь?)

– Сумував… – зізнався Гарольд, дивлячись на вологу земляну стіну. – Коли люди – із різних світів… Їм ліпше не дружити. Потім тільки сумота і прикрість лишаються.

Далі ми йшли мовчки. Незабаром тунель потягся вгору. Мені здавалося, я чую, як коріння пробивається крізь землю й глину. Шурхотить, розсуває дрібне каміння. Шукає воду. Шукає підземних подорожан, що заґавилися.

Про всяк випадок я наздогнала Гарольда і пішла близенько – мало не наступаючи йому на п’яти.

Плавний підйом змінився на досить-таки круті сходи. Вони були подекуди викладені з каменю, а подекуди витесані прямо в скелі. Закінчилося коріння, а також мокриці (я зітхнула з полегшенням). Підземний хід перетворився на коридор без вікон, зі стінами з темно-жовтої цегли. Змінився і запах: тепер пахло, як у шкільній бібліотеці під час ремонту. Мокре вапно, свіже дерево і пилюка, пилюка… Ап-чхи!

Ми зупинилися перед масивними дерев’яними дверима без ручки. Гарольд приклав руку до місця, де на дверях зазвичай буває замок:

– Відчинись…

Я чекала скрипу, але двері розчахнулися в повній тиші. І знову змінився запах: посвіжішало, потягло лісом і морем, трішки димком і ледь-ледь – трояндовою олією.

Ми навшпиньки увійшли до незнайомої кімнати. Я кліпнула, прощаючись із нічним баченням, тут було світло і навіть барвисто – завдяки вітражам, вбудованим у вузькі стрілчасті вікна. Замок Оберона! Коли я йшла з Королівства шість років тому, він і наполовину не був збудований…

Двері так само безшумно зачинилися за нами. Зі зворотного боку їх ховав гобелен: повз руїни, що то тут, то там підіймалися з-під піску, ішов караван. Попереду їхала людина на білому крилатому коні.

Я пригледілась:

– Гарольде! Це ж Оберон! Це ми, Королівство в дорозі, так?

– Зачекай, будь ласка…

Гарольд перевірив, чи щільно зачинилися двері. Я роззирнулася уважніше. Ми стояли в коридорі – довгому, широкому, вигнутому, наче лук. На увігнутій стіні горіли сонячним сяйвом вітражні вікна. Стіна, з якої ми вийшли, була завішана гобеленами, я б чимало віддала, щоб роздивитися їх уважніше!

– Це галерея історії, – Гарольд говорив упівголоса. – Сто вишивальниць трудились сто тижнів. Тільки зараз зовсім немає часу.

– Ну, будь ла-аска, хоч хви-илиночку…

– Послухай, король не знає, що ти тут. Я не хочу, щоб він нас схопив, як змовників. Мені потрібно його підготувати. Ходімо!

Він потягнув мене за руку – коридором ліворуч, потім угору гвинтовими сходами, та так швидко, що у мене запаморочилось у голові. Внутрішня обстановка палацу зливалась у яскраву стрічку картин, скульптур, розкішних тканин, ліпних і кованих прикрас, але скільки б я не крутила головою навсібіч – нічого як слід не могла роздивитися.

Нарешті Гарольд заштовхнув мене в маленьку кімнатку з єдиним, щільно завішеним вікном.

– Зачекай тут. Розвідаю, який настрій у короля. Останнім часом він чомусь часто гнівається…

І він вийшов.

Я огляділась – у кімнатці не було меблів. Двоє дверей – одні навпроти інших – нещільно зачинялися. Я виглянула з-за одних – довгий коридор, тиша. З-за других – сходи, тиша, пахне димом і трояндовою олією. А замок же, мабуть, великий, підеш гуляти – напевне заблукаєш…

Цікаво, де всі? Де слуги, стражники, сторожа, де, зрештою, його милість комендант? Чи в них обідня перерва?

Я підійшла до вікна. Тихцем розсунула парчеві штори; кольорова сонячна смужка лягла мені на обличчя. Я знайшла серед вітражних скелець одне – найпрозоріше і, примружившись, подивилась крізь нього.

Піді мною лежало залите сонцем місто (трішки жовтеньке, бо я дивилася крізь блідо-жовте скло). Черепичні дахи, димарі та флюгери, дерева, вулиці, площі, статуї, мости і над усім цим, як ялинкова прикраса, – срібний купол у формі краплі. Цікаво, що це – храм? Чи палац якогось місцевого багатія?

Я наблизила обличчя до скла і підвелась навшпиньки. Місто видавалося величезним, воно простяглося до самого моря, і я, скільки б не витягувала шию, не могла розгледіти його уповні. Скільки ж там живе люду?

Коли Королівство прийшло сюди – нас було десь зі сто, не більше. Але в перший же день будівництва з’явилися нові люди – сказали, що шукають роботу…

Оберон завжди стверджував, що Королівство, щойно вкоренившись на новому місці, тут же притягує до себе нових і нових людей, яким не терпиться з ранку до ночі зводити стіни, кувати залізо, будувати, майструвати, займатися торгівлею! Але одна річ – знати, і зовсім інша – побачити це місто на місці колишньої пустки!

Не знаю, як довго я дивилася на це диво. Звідкілясь, принаджена сонячним світлом, виповзла муха і стала битися об вітраж, і тоді я спохопилась: де ж Гарольд! Де Оберон?

Я зрозуміла, що можу зустрітися з королем із хвилини на хвилину, – і раптом захвилювалась. У мене з його величністю складні стосунки: з одного боку – він мені як батько (тут Гарольд має рацію). З другого – я його трішечки боюсь… Не тому, звичайно, що він уміє вбивати поглядом (а він уміє), а тому, що мені страшно перед ним осоромитись. Якось таке уже траплялося…

Є тут якесь дзеркало?

Я обережно опустила штору на місце. Пригладила волосся; добре було б знайти якесь дзеркало. Чи хоча б… Повертаючись, я різко відступила від вікна – і врізалася, ну просто-таки налетіла на людину, що тихо стояла у мене за спиною. Від несподіванки злякалась. Відсахнулася. Наїжачилась – і тут злякалась аж до мурашок по спині…

– Ваша ве…

Він анітрохи не постарів. Жодного сивого волоска не додалося в акуратно підстриженій бороді. Ні однієї нової зморщечки на чолі й щоках.

– Доброго дня… ваша величносте!

У волоссі короля виблискував золотий обруч. У поході Оберон не носив корону. Але тепер – інша річ: тепер він живе у замку і править великою країною! І хоч одягнутий він був по-королівськи, горностаєва мантія на його плечах не вражала зайвою пишнотою і не здавалася карнавальним костюмом.

Він мовчав і розглядав мене якось відсторонено, ніби вперше бачив. І я раптом подивилася на себе очима ось цього величного короля – припхалася без дозволу… Без виклику! Ні з того ні з сього, з якихось своїх міркувань, самовільно й самоправно, як зазначив Гарольд…

А де, до речі, Гарольд? Що ж мені тепер – самій віддуватися перед його величністю?

Минали хвилини, а Оберон мовчав. Навіть не відповів на вітання.

– Я… невчасно? – запитала я якось жалібно.

– Ти виросла… – сказав він задумливо.

– Так, – зізналася я після короткої паузи. – Аж на вісім сантиметрів…

У новому королівському кабінеті не було особливої пишноти, але кожна річ, якщо придивитися, була чудовою і дуже зручною. Дерев’яні крісла (гладеньке, тепле, чисто відшліфоване дерево!), великий стіл (купи паперів і сувоїв), ослони, завалені картатими шкурами в клітинку (що воно за звірі – в клітинку?), затишний камін, а посередині кімнати – тринога зі звичайною чорною дошкою, схожа на шкільну. І на цій дошці (я мигцем побачила) якесь креслення. Паровий млин, чи що?

Вікна маленької зали виходили на три сторони світу так, що видно було одразу і гори, й море, і місто, і ліс.

– Ти голодна?

– Ні…

– А якщо подумати?

– Я пити хочу, – зізналася я.

– Морсу?

– Невже є?

– У короля є все, – відповів він вагомо. – Сідай, де подобається.

Я присіла на краєчок дерев’яного крісла. Провела рукою по підлокітнику. Похнюпилась.

– Що ти мостишся, наче чужа?

Я подивилася на нього – і раптом сльози бризнули потоком…

Сама не знаю, чому. Сльози текли з очей, як у клоуна в цирку – струмками, ніби з піпетки. Я стільки днів мріяла про цю зустріч, і от вона відбулася. Але все якось не так. У них тут шість років минуло – шість років Оберон про мене й не згадував… Навіщо я приперлася – похвалитися, що підросла?! Подумаєш, плюс вісім сантиметрів…

Оберон, немов і не завваживши моїх сліз, простягнув мені кухоль; я стала пити, сльози капали в солодкий ягідний морс.

– Мені здається, ти надто суворо повелася із цим хлопцем.

– З як… яким?

– З Максом. Максимом тобто. Якщо людина до тебе добре ставиться – треба вибачати йому дурощі. Хоча б іноді.

Я підвела очі:

– То ви…

– Тільки не подумай, що я за тобою повсякчас стежив. Ні. Тільки іноді – дуже рідко. Я мав переконатися, що з тобою все гаразд, нічого поганого не трапилось, усе, як завжди…

– Як завжди… – гірко пробурмотіла я, рукавом витираючи шмарклі.

– Ми сумували за тобою, магу дороги… – м’яко сказав Оберон. – Я радий тебе бачити. І даремно Гарольд…

З того боку дверей залунав короткий умовний стукіт. Гарольд… Про вовка помовка, а той і в хату – блідий і дуже засмучений.

– Ваша величносте… Ліно!

– Заходь, – Оберон поманив його пальцем.

– Я шукав вашу величність у залі для нарад…

– Будь ласка, вчися приховувати свої почуття, бо у тебе все на обличчі написано. Не дуже пристойно для людини, яка претендує на владу.

– Я ні на що не претендую… – Гарольд насупився ще дужче. – Я хотів повідомити вашу величність, що привів молодшого мага дороги.

– Уже помітив… – Оберон посміхнувся.

Я дивилася в кухоль із залишками морсу. (Мені не хотілося, щоб старший маг побачив мене заплаканою.)

– Гарольде, знаєш, що? – Оберон раптом усміхнувся, наче в голову йому щойно стрельнула чудова думка. – Чому б тобі не провідати дружину й сина? Просто зараз, га?

Я переконалася в правдивості слів короля: у Гарольда справді на обличчі відбивалися усі думки. Він розцвів, але відразу ж і засоромився своєї радості. Суворо звів брови, але губи все одно розповзалися в усмішці. (Доросла ж людина, подумала я докірливо. Утім, зараз він здавався таким, як і раніше. Моїм старшим братом.)

Я не втрималась і теж усміхнулася.

– Я хотів… – почав Гарольд.

– Я знаю, що ти хотів, – м’яко перебив його Оберон. – Ми з Ліною вже давно одне одного знаємо. Ми знайдемо спільну мову, навіть якщо ти в цей час гратимешся зі своєю дитиною. Правда, магу дороги?

Я кивнула, не підводячи очей.