Королівська обіцянка

Розділ восьмий Некромантів їсти ганебно

Уйма впіймав мене, як і обіцяв. Руки в людожера виявилися цупкі, наче обценьки. Я поспішила вивільнитися, стала на ноги, які досі тремтіли, і зробила вигляд, ніби анітрішечки не хвилююся.

Там, звідки я щойно звалилася, водномить затягнулася діра в стіні. Наче випарувалася невелика ляпка.

– Отут вони й падали, – просвистів Уйма, втягуючи в себе щільне вологе повітря. – Помер – гуп! – і тут.

Я обіперлася на посох – для впевненості – й оглянулася.

Загробне царство виглядало відповідно – чорна печера з низько навислим склепінням. Тепер, коли «вхід» закрився, ми з Уймою опинилися в тупику: дедалі вище й вище тяглася нерівна, чорна, ніби облита мазутом, стіна.

– А ось так вони підіймалися, – Уйма торкнувся залізної скоби, вбитої в стіну. Трохи вище була ще одна скоба. І ще одна.

– Некроманти, – Уйма ворухнув ніздрями. – Бач, драбинку собі прибили, жритраву, – у його голосі було несхвалення.

– Що?

Уйма скосив на мене жовті очиська.

– Ключ при тобі?

Я злякано вхопила себе за кишеню. Відбиток пальця Гарольда був на місці.

– Ну то пішли, – кивнув уперед людожер.

Мені не сподобалося, що він командує. Не вистачало ще, щоб він забув, хто тут кому підпорядковується!

Я зважила посох у руці.

– Ти що, раніше тут бував?

– Ні.

– То куди ми підемо?

– Туди, – Уйма вказав пальцем. – А що, є ще куди?

Я покрутила головою. Клятий людожер мав рацію: з тупика вів тільки один шлях.

Не чекаючи моєї згоди, Уйма повернувся й пішов уперед, як завжди, легко й безшумно. Мені довелося майже бігти, щоб устигнути за його неквапливим кроком; мигцем роздивляючись навсібіч, я вперше зраділа, що Гарольд нав’язав мені в супутники людожера. Якби я опинилась у цьому місці сама… Ні, я не злякалася б, нізащо… Але як було б мерзотно…

Потягло вітерцем. Уйма зупинився. Я наздогнала його, стала поруч, намагаючись дихати якомога спокійніше й тихіше.

– Отут вони йшли, – сказав Уйма.

Перед нами був глибокий рів завширшки як невелика вулиця. Через рів було перекинуто мідну трубу (принаймні мені подумалося, що то має бути мідь). Ніколи в житті не бачила такого: це було схоже на розпрямлений і витягнутий у лінію саксофон колосальних розмірів.

Ліворуч від труби був неглибокий рів, можна було розгледіти купи мотлоху на кам’янистому дні. Праворуч зяяла чорна порожнеча. Уйма зіштовхнув туди камінчик носаком чобота – звуку падіння ми так і не дочекалися.

– Отут вони йшли, – повторив Уйма – Хто, скажімо, дурень – падав ліворуч. А хто боягуз – праворуч…

– Боягуз?

– Приміром, жритраву. А хто хороший – переходив на той бік…

– По-твоєму, якщо не дурень і не боягуз, – то вже хороший?

Уйма вп’явся у мене поглядом з незрозумілим виразом обличчя. Я зніяковіла.

– Ну, а ми куди звалимося? – запитала я грубим, як після застуди, голосом.

– Ми хороші, – заперечив Уйма. – До того ж ми живі. Навіщо нам іти через цю трубу? Там перелаз є…

Я простежила за його поглядом. Ліворуч, трохи осторонь, рів був завалений кам’яними брилами, і по їхніх гребенях можна було перебратися на той бік.

Уймі було просто – він переступав з каменя на камінь. Мені заважав посох, і, якщо чесно, ноги були короткуваті. В одному місці я не втрималася й сповзла по слизькому каменю майже на самісіньке дно.

Людожер, на мій жах, одразу не став мене витягати. Він, навпаки, зістрибнув, перелетів через мою голову й приземлився на дні – беззвучно.

Присів. Торкнувся чорного каменя.

– Тут був вогонь, – у голосі його звучало задоволення. Звук відбивався від низької стелі, від скель і від стін рову – здавалося, сама печера говорить свистячим багатоголоссям. – Для дурнів, значить.

– По-твоєму, дурні гірші за інших? – запитала я дратівливо.

– Ні, – Уйма почухав бородище. – Там, з другого боку, взагалі незрозуміло що. Дірка. Порожнеча. Для боягузів, значить, – довго летіти.

– Отже, боягузи – найгірші?

Уйма подивився на мене з підозрою. Хотів відповісти, але щось привернуло його увагу. Він нахилився й витяг із кам’яного кришива тьмяний погнутий меч із рештками кисті, що в нього вчепилась.

Струсонув кістки разом зі зотлілим рукавом. Із задоволенням примірявся до меча, змахнув і так, й отак – аж повітря засвистіло.

– Це що, теж залишилося від мертвих? – у мене занило під ложечкою.

– Це вже потім, коли живі тут ходили, – сказав Уйма вдоволено. – До Печатки йшли. Хотіли, значить, назад вибратися, некроманти, жритраву.

Я спробувала вилетіти на уламок скелі. Нічого не вдавалося.

– Уймо, ми що, так і будемо в ямі сидіти?

– Не будемо.

Він подав мені цупку п’ятірню, і я вчепилася в неї майже з полегшенням.

– Важко бути мертвим… – бурмотів Уйма, допомагаючи мені вибратися на протилежний край рову. – І без того важко, а тут ще й некроманти. Попався б мені хоч один…

– Звідки ти знаєш, хто такі некроманти?

– Звідки? А у нас на островах вони тисячу років гніздилися, та от лихо – їх жерти незручно…

– Отруйні?

– Не те щоб таке. Непристойно їх жерти. Один раз некроманта з’їси – потім усе життя тицяти пальцями будуть.

Я заглянула у волохате обличчя Уйми. Через оту кущувату бороду й не зрозумієш – каже він правду чи знущається.

Ще приблизно через півгодини ми вибралися на вузький кам’яний карниз. Печера залишилася позаду – над нами було чорне небо без місяця й зірок. Вітер смердів димом. Попереду, схоже, простяглася рівнина – я побачила багато вогнів, що стікали до одного великого пожарища.