Розділ четвертий Анатомія обіцянки

На королівському письмовому столі панувало безладдя. Громадилися папери й сувої, нерівними рядами стояли склянки й чашки, лежала велика чорнильниця, перевернута догори дном. Старий сірий пацюк з підв’язаним до спини хвостом меланхолійно промокав губкою чорнильну калюжку, що підсихала. Я роззявила рота.

– Це Дора, прибиральниця… Не лякайся. Вона – своя людина.

Людина? Ви перетворили її на пацюка, щоб покарати?!

– Ні, ну що ти! Вона завжди була пацюком. «Своя людина» – тобто їй можна довіряти.

Оберон сів за стіл, ліктем відсунув убік папір. Полетіла вниз підставка для пір’їн у вигляді мага із посохом; Оберон піймав її на льоту. Поставив на край стільниці. Дора перехопила статуетку за талію й поволокла вглиб завалу, залишаючи за собою дрібні чорнильні сліди.

Я оглянулася.

Схоже, у королівському кабінеті кілька днів не прибирав ніхто, крім Дори. А пацюку було не до снаги розставити по місцях зсунуті лави, підняти перевернутий стілець, змінити шторку, обпалену знизу вогнем зі скинутого канделябра. (Моя мама, побачивши такий «порядок», утратила б свідомість.)

Посеред кімнати стояла на трьох дерев’яних ногах уже знайома мені дошка, вкрита крейдяною пилюгою. На ній безліч разів щось писали – і недбало стирали, так що букви й креслення, накладаючись одне на одне, утворювали безглуздий візерунок.

– Отже, Ліно, я готовий перед тобою відзвітувати, – Оберон витяг з-під купи паперів тугий сувій, розгорнув, і я побачила гарну географічну карту – чорний малюнок на жовтуватому папері. – Королівство розростається щодень. Окрім столиці, засновано десять великих міст і незліченну кількість сіл та селищ. Землі родючі. У лісах повно дичини й лісовиків. У горах гніздяться дракони, у ріках розкошують русалки, монетний двір чеканить монети, купці везуть багаті товари через море. Усе – як завжди, все – як має бути…

Я розглядала карту, і мені здавалося, що намальовані тушшю кораблі погойдуються на помережаних хвилях, кивають вітрилами.

– Усе, та не все. Хіба заморські принци не знають, що у вас п’ять принцес на виданні?

Оберон потер перенісся:

– Ліно, ти колись замислювалася про те, як влаштований наш світ?

– Ну от, – я показала на карту. – Моря, береги, ріки… У вас земля – кругла?

Король посміхнувся:

– Уяви, що ти стоїш у темній кімнаті. Або ні… Що ти летиш у темній порожнечі. Якщо запалиш вогонь – висвітиться коло, точніше, куля… Ти побачиш найближчі предмети. Чим яскравіше горить твоя свічка, тим більше їх буде. Моря, береги, ріки. А за межами освітленого кола – морок, і ти не знаєш, що там. Де зараз наш старий світ? Той, який ми з тобою разом залишили? Ми перетнули нерозвідані землі й ніколи не зможемо повернутися. Освітлені плями летять крізь темряву, щомиті віддаляючись на тисячі років, на мільйони польотів стріли…

– Це що, – запитала я пошепки, – як у космосі?

– Не знаю, – сказав король по паузі. – Я це уявляю саме так: пухирці світла, що плавають у мороці. Королівство – іскра, здатна перебороти темряву й запалити нове світло. А коли воно запалає сильніше – знову зникнути в темряві. Ось наш світ, Ліно. Для нього не складено мап, не придумано глобусів. Велике море – величезний темний простір, ніхто не знає, що лежить за ним. Може, нічого й не лежить. І немає ніяких заморських принців.

– А заморські купці є?

Оберон зневажливо махнув рукою:

– Вони плавають уздовж узбережжя. Беруть ліс і вовну біля гирла Лансу й везуть ось сюди, у Смильну, – Оберон тицьнув пальцем у зображення тупомордого чудовиська на карті. – Тут продають, як товар з-за моря… А шовк, килими й шкури бебриків везуть назад у столицю. Так і торгують.

– Шкури бебриків? – перепитала я машинально.

– Контрабандою. Наша митниця не встигає перевірити всі трюми. Але, чесно кажучи, жителям Смильни однаково доводиться відстрілювати бебриків десятками – вони м’ясоїдні, псують посіви, крадуть худобу, а розмножуються зі страшною швидкістю, ділячись надвоє й натроє…

Я уважніше придивилася до тупомордого чудовиська на малюнку. Його шкура була картата, як занавіски у нас на кухні.

– І вони неїстівні, – сказав король, ніби вибачаючись.

Дора, пацюк-прибиральниця, вибралася з-під завалу.

З величезним зусиллям поставила на місце перевернену чорнильницю. Віничком, зв’язаним із трьох облізлих пір’їн, взялася мести стіл. Закружляла курява.

– Отже, – запитала я тихо, – у цьому світі взагалі немає принців, крім Олександра, вашого сина?

Оберон мовчав.

– Значить, ви обіцяли принцесам принців, заздалегідь знаючи, що обіцянка нездійсненна?

Дора ненароком зачепила зі столу великий шматок крейди. Гепнувшись на підлогу, крейда розлетілася на багато часточок. Дора кинула мітлу й схопилася лапами за голову.

– Хіба я самогубець? – тихо промовив Оберон. – Надія була, і досить переконлива. Ось, наприклад, якби жителі островів виявилися не людожерами, а пристойними людьми, і влада у них не вигризалась зубами, а передавалася у спадок – наші принцеси давно були б одружені.

Я пожвавішала:

– Може, видати принцес заміж за людожерів?

– Заманливо, – серйозно кивнув Оберон, – але обіцянка від цього не здійсниться.

– А… взагалі-то принцеси можуть вибирати? Якщо ви приведете котрійсь із них принца, вона зобов’язана вийти за нього, навіть якщо він горбатий?

– Якщо горбатий – можна відмовитися. Але якщо у нього прищ на носі, або він ревнивий чи сварливий – принцеса все одно повинна вийти за нього заміж, інакше відразу втратить звання сестри-охоронниці.

– А якщо принц, приміром, удівець?

– Не має значення. Принцеса зобов’язана за нього вийти.

У голові у мене замелькали кольорові картинки. (Тоді вони навіть не здавалися мені страшними, навпаки: на секунду я повірила, що знайшла вихід. Це ж простіше простого…)

На моїх устах заграла дурненька посмішка. Думки, що без дозволу залізли в мої мізки, були смішними й бридкими водночас. (Тільки б Оберон не здогадався, про що я подумала…)

Та головне – надія є. Маленька, але є.

– Ваша величносте, а якщо принцеси самі, з доброї волі, повернуть вам вашу обіцянку?

Оберон уважно поглянув на мене. Зрозумів він чи ні, що за ідея у мене народилася?

– Вони не повернуть, – сказав він нарешті. – Знаєш, як тільки навколо рознеслися чутки про сестер-охоронниць, до нас юрмами посунули різні претенденти. Але жодна з п’яти принцес не проміняла мрії про майбутнього принца на сімейне щастя тут і зараз.

– Зрозуміл-ло, – я закусила губу. – А ви з ними поговорити не намагалися?

– З нареченими?

– Із принцесами!

– Про що?

– Про те, що так поводитися – кепсько!

– Я дав їм обіцянку. Як мені пояснити, що чекати на її виконання – кепсько?

– Можна, я з ними поговорю? – запитала я недбало.

Лишенько, як мені було страшно, поки чекала на відповідь!

– Не варто, Ліно, – сказав король, і моє серце гухнуло в п’яти. – Хоча… Як хочеш.

Я перевела подих. Надія зміцніла.

– Ваша величносте, а якщо мені вдасться вмовити не всіх принцес, а тільки деяких? Чи хоча б одну?

Король пильно подивився на мене. Устав, пройшовся перед дошкою туди-сюди, під його підошвами хрускотіли шматочки крейди, але він не звертав уваги.

Зупинився. Широким рукавом змахнув із дошки пил і залишки креслень. Підняв з підлоги найбільший шматок крейди.

– Дивись. Ось п’ять принцес – Алісія, Ортензія, Філумена, Стелла й Розіна.

Постукуючи крейдою, він швидко намалював на дошці п’ять фігурок у трикутних сукнях.

– Ось обіцянка…

Він обвів фігурки пунктирною лінією по колу.

– Кожна з принцес може вийти заміж за кого завгодно, – Оберон домалював до однієї з фігурок стрілку, що виводила за рамки кола. – При цьому інші можуть вчинити за її прикладом, а можуть чекати на принца до першого сивого волоска. Але як тільки – якщо! – котрийсь із принців назве одну з наших дівчат своєю нареченою… – він домалював поруч із верхньою фігуркою чоловічка в короні, – інші просто зобов’язані будуть чекати своєї черги. Тобто обіцянка стає непроникною, ось такою… – і Оберон навів поверх пунктирного кола товсту безперервну лінію. – Зрозуміло?

– Як усе це складно, – з сумом протягла я.

– Нічого складного. Принцеси чудово знають: допоки на горизонті не з’явиться перший принц, вони абсолютно вільні. Але щось поки не поспішають скористатися цією свободою…

Я хитро посміхнулася власним кровожерливим думкам.

– Ваша величносте… коли мені можна буде поговорити з ними?

* * *

У Гарольда був власний будинок під червоним дахом зі срібним флюгером-драконом. Його дружина виявилася милою пампушечкою, а син – досить войовничим крикливим створінням, який так і норовив ухопити мене за волосся.

– Послухай, – сказала я Гарольду, коли дитину повели годувати. – Я знаю, як скасувати обіцянку.

– Це вже авантюра!

Хвилюючись, Гарольд, дорослий дядько й старший королівський маг, говорив і поводився, як хлопчисько із сьомого класу. Оберон мав рацію: йому треба вчитися володіти собою.

– Знаю-знаю, – повторила я поблажливо. – Тільки ти повинен мені допомогти.

– Як?

– Підемо зі мною до принцес. Я говоритиму, а ти – підтверджуватимеш. Ну і… Якщо вони полізуть у бійку, мені з ними не впоратися – відразу з п’ятьма. А ти – можеш.

– А чого б це їм битися?

– Я говоритиму неприємні речі, – пояснила я сухо. – Я змушу їх добровільно відмовитися від обіцянки.

Гарольд знітився. Щойно сподівався – і ось розчарувався. Опустив очі:

– Не вдасться. Я вже намагався.

– І що ти їм казав?

– Ну, чимало чого – про розум, про совість. Що Оберон через це помре, Королівство занепаде, і вони нічого не доб’ються: принців як не було – так і не буде. І що якийсь чесний капітан чи купець ліпший за принца разів у сто. І що, мовляв, який сенс старіти в цьому Храмі Обіцянки?

Гарольд засопів.

– А вони?

– Сміялися, – зізнався старший королівський маг. – Просто заходились від реготу. За головну у них ця… Філумена. Так вона… – Гарольда аж пересмикнуло. – Знаєш що? Їм на всіх начхати! Що їм до Оберона, до Королівства? Їм подобається жити в храмі, в усіх на очах, подобається, що всі з ними панькаються, тільки про них і говорять… – він замовк і низько схилив голову.

Я раптом зрозуміла, наскільки втомилась. Там, у нашому світі, був уже пізній вечір, а тут тільки сонце схилялося над морем. У кімнаті Гарольда було світло й на диво чисто – вимиті гладенькі дерев’яні стіни, витерто пил з меблів і карнизів, відполірований вузлуватий посох мага, що стоїть у кутку на особливій стійці. Мирно погойдуються фіранки.

– А якщо вони в когось закохаються?

– Вони? Облиш! Вони не здатні ні любити, ні закохуватися. Вони хочуть тільки привертати увагу, зводити жонатих з розуму, а потім виганяти. Стерви, ось вони хто…

– Тим ліпше, – я посміхнулася. – Значить, їх не шкода.

– Не шкода? Що ти задумала?

– Побачиш… Гарольде, візьми свій посох. І знайди мені підходящий одяг – я хочу виглядати пристойно, бо за годину – у нас побачення із принцесами в храмі. Король відправив до них посильного, щоб чекали.

– Сподіваюся, ти справді придумала щось хитре, – сказав Гарольд без особливої впевненості.

– Не сумнівайся, – я випнула груди. – Знаєш, що? Дістань мені чоботи на каблуках. Щоб здаватися вищою. Треба, розумієш, для справи.

Загрузка...