Королівська обіцянка

Розділ сьомий Відьмина печатка

Утрьох ми піднялися нагору – Гарольд попереду, за ним Уйма і я у хвості. Шкіряні штани людожера були продовженням його м’яких чобіт. Ступав він безшумно й напродив легко – ніби величезна туша, надута повітрям.

Ми проминули першу варту, потім другу й третю. Стражники реагували на Уйму по-різному – деякі статечно кивали, наче й не було нічого. Інші витріщали очі. А один молодий (напевне, новачок) схопився за списа й приготувався до сутички.

Хоробрі хлопці в Королівстві…

Ми успішно оминули всі пастки (Уйма, схоже, знав їх не згірше за Гарольда), піднялися нагору й повернулися в палац довгою темною галереєю (у тому, що Уйма бачить у темряві, не доводилося сумніватись).

Замок був пронизаний потайними ходами. Гарольд затяг нас за якусь завісу (людожерові довелося протискуватися боком). Крутими сходами, ледве не наступаючи на нахабних пацюків, ми підіймалися так довго, що я геть знесилилась. Гарольд лаявся упівголоса. Уйма плив, ледве торкаючись сходів клишавими ступнями, ширяв над пацюками, як волохатий дирижабль, і дихав безшумно. (А може, й зовсім не дихав.)

Нарешті Гарольд привів нас у велике приміщення, дуже схоже на кабінет Оберона – з такими ж дерев’яними меблями, з такою ж дошкою на тринозі, з таким же захаращеним письмовим столом. (Я пошукала поглядом пацючка Дору й не знайшла.)

– Це мій кабінет, – сказав Гарольд. – Мій власний. Уймо, ти пролізеш в ось таку, – він розвів руками, як рибалка з анекдота, – у таку діру?

– Тільки б голова пролізла… – пробухтів людожер.

Я вперше почула його голос. Він говорив не на видиху, як усі люди, а на вдиху, і звук виходив до того моторошний, що я ошелешено сіла на лавку.

– Тоді я наводжу на Печатку, – Гарольд коротко зітхнув. – Ех, часу ні на що не вистачає…

Він швидко розвернув дошку, протер її рукавом, як Оберон. Хвилину постояв, зважуючи в руці довгу гостру крейду. Потім зі стукотом тицьнув просто у центр дошки. Полетіли крейдяні крихти.

Гарольд поривчасто зітхнув і повів крейдяну лінію від центра по спіралі. Спочатку мені здавалося, що він водить по тому самому місці, і тільки хвилин через десять удалося розгледіти перші результати його роботи: візерунок, що нагадував річні кільця на зрізі дерева.

– І так треба розмалювати всю дошку? – вжахнулася я.

Гарольд труснув головою (мовляв, не заважай).

Уйма безшумно бродив по кабінету. Брав у руки то одну, то іншу річ. Постояв перед посохом Гарольда, недбало кинутим у кутку (я виявила, що тримаю в руках важкий свічник!). Якби людожер доторкнувся до посоха – клянуся, одним кидком розколола б йому голов’яку!

Ніби відчуваючи мою рішучість (а може, з якоїсь іншої причини), Уйма відійшов від посоха, не спробувавши навіть доторкнутися до нього.

Гарольд працював. Крейда повзла по дошці не відриваючись. Сипалися білі крихти. Візерунок (кривий, несиметричний, якийсь дуже знайомий) розростався на дошці, але відбувалося це так повільно, що я із занепокоєнням подивилася за вікно. Невже незабаром світанок?

Горіли далекі морські вогні, світився маяк на кам’яному мисі, а місто потопало в темряві, й легко було уявити все таким, як раніше. (Коли ми тільки прийшли сюди, коли ніякого міста ще не було.)

Я піймала на собі погляд Уйми. Жовтий, прискіпливий погляд. Я обернулася – людожер відвів очиська.

Не на добро…

Я обхопила себе за плечі й раптом пригадала, що у мене крихти в роті не було. Відчула, втомилася підійматися нескінченними сходами – ниє спина, болять коліна і хочеться спати. Оце придрімати хоча б півгодинки, поки Гарольд малює візерунки… Але не можна, адже людожер тут. Може, він тільки й чекає, коли я відвернуся…

Гарольд завмер, не відриваючи крейди від дошки. Заплющив очі. Він був блідіший, ніж раніше, чоло зросив піт…

– Ліно… Там, у шафі… Твій посох. Візьми.

Я підскочила. І втома, і сон злетіли з мене моментально. Шафа, себто здоровенна дубова споруда, стояла у протилежному кутку кімнати, за дошкою. Косуючи на людожера, я розчинила дверцята; всередині панував шарварок: накидані як попало книги, папери, різнобарвне пір’я, сушені ящірки і жаби, пляшечки і баночки під сургучевими шапками, світильники, морські мушлі, недогарки свічок, піскові годинники… Усе це вкривав грубезний шар пилу.

Я чхнула кілька разів. Дивна річ: у шафі був протяг. Немов там, за нагромадженням чарівних предметів, працював потужний вентилятор. Я чхнула ще раз і побачила в глибині шафи кругле навершя мого давнього посоха – наполовину рубіновий, наполовину смарагдовий. Я простягнула руку, але посох… неначе відсунувся, не бажаючи йти до мене. Я потягнулася сильніше…

І раптом мене щось як ухопить за зап’ястя!

Я не закричала тільки тому, що мені пилом забило подих. А наступної миті я побачила великий жовтий кістяк: він тримав мене, одночасно прикладаючи кістку-палець до вищирених білих зубів! Наказував мовчати…

– Що там, Ліно? – стривожено запитав Гарольд.

Я мовчала, але не за наказом кістяка, а тому, що у мене онімів язик. (Я могла тільки вириватися щосили, але кістяк тримав міцно.)

– Кістяк, – незворушно промовив Уйма, який невідь-як опинився поруч зі мною.

– А… – буркнув Гарольд. – Це сторож. Уймо, скажи йому, нехай віддасть.

Майже не зачепивши мене, людожер підійшов до шафи, просунув усередину волохатий кулак і стусонув кістяка в зуби. Почувся хрускіт, кістляві пальці розтиснулися… А я відлетіла, спіткнулася й гепнулася на підлогу.

У шафі щось гриміло й перекочувалося. Ні на що не звертаючи уваги, Уйма дбайливо зачинив дверцята й простягнув мені мій посох.

Я квапливо встала, хоча коліна трусилися й жижки тремтіли. Уйма преспокійно чекав; я висмикнула посох з його величезної клешні. Затисла в ослаблих долонях і тільки тоді трішечки заспокоїлася.

– Гарольде! Чому ти не попередив… Чому не сказав мені, що у шафі сторож-кістяк?

– А де ж йому бути? – Гарольд утомився, це чулося з його голосу. – Звичайно, у шафі! Я не подумав, що ти злякаєшся, вибач…

Я обійшла кімнату й заглянула Гарольду в обличчя. Він працював; піт щедро блищав на його чолі. (Ні, справді, це був не жарт і не знущання: мій друг вважав цілком нормальним те, що у шафі в мага сидів сторож-кістяк…)

Похитуючись, я підійшла до вікна. Глибоко зітхнула. Притулилася чолом до навершя посоха.

– Як же ти підеш за Відьмину Печатку? – почулося у мене за спиною в’їдливе.

Я різко обернулася. Волохатий дикун Уйма дивився жовтими баньками незворушно і пильно, як зачаєний тигр.

– Ногами, – відповіла я крізь зуби. – А що?

– Ти злякалася звичайнісінького дохлого кістяка…

– Я не злякалася.

– І ти боїшся мене…

– Не боюся!

Уйма кліпнув:

– А вони дають тобі посох. Я б не дав.

– А тебе ніхто й не питає.

Уйма не відповів. Замислено похитуючи головою, перетнув кімнату й сів на лаву.

Ні, ну ви таке бачили! Якийсь дикун буде мене повчати… Оцей людожер буде дорікати мені боягузтвом! І все через Гарольда – візьми у шафі отам…

Я міцніше стисла посох. Нехай я не тримала його в руках чотири місяці – його дав мені Оберон, і я, бувало, таких тварюк перемагала, перед якими сам здоровезний Уйма здавався б мишею. Ось так…

Я прицілилася посохом за вікно й випустила в небо смарагдовий світляний промінь.

І відразу полегшало. Я нічого не забула, не розучилася. Я, як і раніше, – маг, і мій посох при мені, тож до чого там якісь людожери?

Не дивлячись на Уйму, я відчинила шафу. Кістяк цього разу зачаївся. Я кліпнула, подивилася нічним зором, розгледіла обриси гладенької жовтої макітри. Злегка розмахнувшись, тицьнула навершям посоха. Захрустіло, посипалися кістки, череп, відвалившись, викотився із шафи й дзиґою закрутився посеред кімнати.

– Що ти робиш! – простогнав Гарольд. – Ти мені заважаєш!

– Був сторож – і нема, – відзначив Уйма. – Заходь, злодію. Бери.

Ну який противний дикун!

– Це ти його розвалив, – я спробувала зачинити шафу. Гомілкова кістка застрягла у дверях, заважаючи. Носаком чобота я заштовхнула кістку якомога глибше.

Уйма хмикнув. Гарольд знову зупинився, не відводячи крейди від дошки:

– Я вас обох прошу – помовчте. Мені вже небагато залишилося. Якщо я зараз помилюся – усе нанівець, а заново я вже не встигну.

Не випускаючи з рук посоха, я сіла на підвіконня. Уйма завмер на лаві – нога за ногу. Круглі жовті очиська втупилися в мене безцеремонно.

Я відвернулася.

А що скаже Оберон, коли довідається, що ми з Гарольдом його не послухались?

Усе залежить від того, чи приведу я звідти принців. Переможців не судять…

А якщо не зумію? Оберон, найімовірніше, відправить мене додому без права будь-коли побачити Королівство…

Зірки вже не здавалися такими яскравими. І я знову відчула втому.

Наближався світанок.

– Усе, – сказав Гарольд.

Він стояв перед дошкою, колись чорною, а тепер майже повністю білою, розмальованою. Його права рука висіла, як батіг, пальці стискали крихітний уламок крейди, і, здавалося, мій друг от-от знепритомніє. Я стала навшпиньки, дотяглася до його голови:

– Оживи!

Пробігли мурашки вздовж хребта. Гарольд випростався, розправив плечі, і я зрозуміла: вдається. (Я вмію! Я можу! Я ще не те можу…) А Уйма бачив?

Наступної миті в мене підкосилися ноги. Я передала Гарольду добрячу частку власних сил (а їх же й без того залишилося не так і багато…).

Людожер спостерігав за мною. Намагаючись приховати слабкість, я присіла на край крісла. Подивилася на дошку й уперше зрозуміла, що намальовані Гарольдом візерунки – не що інше, як відбиток людського пальця, збільшений у стократ.

«Відьмина Печатка». Тепер зрозуміло, яким чином ота відьма запечатала вхід у колишнє царство мертвих.

Ох, зараз би поспати…

– Ліно, – сказав Гарольд. – Твоє завдання – привести принців сюди. Де житимуть наречені – у Королівстві чи за Відьминою Печаткою – вирішимо згодом. Головне – запам’ятай: п’ять принців. Повнолітніх. Бажано, як ти розумієш, шляхетних, гарних, відважних…

– Ага, на тарілочці… – буркнула я, згадавши усмішечку Філумени.

– …Але насправді – байдуже яких. Аби тільки принци.

– А як я довідаюся, що принц справжній?

– Довідаєшся. Ти маг чи не маг? Обіцяй їм красунь-наречених. Обіцяй які завгодно призи й нагороди – ми не скупитимемося на придане. Аби тільки вони погодилися…

– Світає, – сказав Уйма.

За вікном сіріло. Гарольд нервувався.

– Мені треба йти. І вам треба теж. А я не встиг пояснити, розповісти, дати якісь поради…

– І жерти нічого, – сказав Уйма. Мене пересмикнуло. Я міцніше стисла посох.

– Там є ліси, – сказав Гарольд. – Там є овочі, риба, дичина. Уймо, ти відповідаєш за те, щоб Ліна була нагодована.

– Угу, – сказав людожер.

– Ось, – Гарольд витяг зі столу важенький мішечок, що подзенькував. – Не знаю, які там гроші зараз в обігу, але золото завжди стане в нагоді.

– Хтось підіймається по сходах, – сказав Уйма, потираючи вухо. – Далеко…

Гарольд перевів подих:

– Зараз я відкрию Печатку, а потім запечатаю її своїм пальцем. Ліно, для того, щоб повернутися назад…

– Король, – сказав Уйма. – Це кроки короля.

Ми переглянулися.

– Що я роблю… – прошепотів Гарольд. – Ой, леле, що я творю…

Він витяг свічку з підсвічника і хлюпнув на стіл трохи розплавленого воску. Утворилась маленька калюжка.

– Для того, щоб знову з’явитися тут, – охриплим голосом продовжив Гарольд, – треба повернутися до того місця, де вхід… на тому боці побачите… І розпечатати. Відкрити Печатку ось цим ключем.

Скривившись, він притулив до гарячого воску великий палець.

– Це ключ. Це мій відбиток, яким я закрию Печатку із цього боку. Заради Бога, не загубіть! Інакше ніколи не зможете повернутися, і ми ніколи не зможемо вам допомогти.

– Він іде сюди, – сказав Уйма.

Гарольд відклеїв від стільниці кругляк з теплого воску зі своїм відбитком. Простягнув мені:

– Не загуби. Будь ласка.

– Що ти йому скажеш? – запитала я занепокоєно.

– Я встигну втекти. У шафі потайний хід. Ну, або зараз – або ніколи…

І він раптом згріб Уйму, ухопивши за кудлату шерсть на грудях:

– Ти за неї відповідаєш. Якщо з нею щось трапиться…

– Нічого не трапиться, – флегматично відгукнувся людожер.

Гарольд випустив його. Схопив мою руку, судомно стис:

– Не пізно передумати. Ти – ще дівчисько…

– Я воїн! – вигукнула я, хоч мужності моєї залишилося зовсім мало. – Я маг дороги!

– Він зараз буде тут, – сказав Уйма.

Гарольд раптом обійняв мене. Випустив. Ухопив свій посох, спрямував на дошку з намальованим відбитком. З навершя вдарив синій промінь, крейдяні лінії затремтіли й почали танути. У дошці відкрилася діра розміром з колесо самоскида.

– Я попереду, – сказав Уйма.

Він спритно видерся на край дошки (я думала, вона завалиться) і зник у чорній дірі – залишилася тільки волохата рука, що вчепилася в підставку для дошки.

– Усе гаразд, – голос Уйми лунко долинав із небуття. – Можна.

– Ліно, давай, – Гарольд подав мені руку.

Я тремтіла, як відбійний молоток. Мені не хотілось опиратися на руку Гарольда – він би це тремтіння відчув. Відмовившись від допомоги, я сама над силу піднялася на край дошки й опинилася віч-на-віч із чорною порожнечею, де навіть нічне бачення не могло нічим зарадити.

Гарольд подав мені мій посох.

– Стрибай… – просвистів голос Уйми. – Я піймаю…

У двері кімнати постукали. Чемно, але твердо. Я сиділа на краю дошки, наполовину в цьому світі, а наполовину вже в тому…

– Так, Лінко, вилазь, – раптом рішуче сказав Гарольд. – Нікуди ти не підеш. Пробач мене, дурня. Давай руку!

Двері за його спиною відчинилися, і з’явився Оберон. Гарольд не бачив короля, зате я зустрілася з ним поглядом…

І, втративши рівновагу, шугонула в чорну яму – наосліп, униз, в обійми людожера.