Ковток повітря

I

Я усвідомив це того дня, коли отримав свій новий зубний протез.

Добре пам’ятаю тодішній ранок. Десь за чверть восьма я вислизнув з ліжка і пішов до ванної кімнати — завчасно, аби встигнути поперед дітей. Стояв мерзенний січневий день. У світлі, що сіялося з жовтувато-сірого неба, все виглядало похмурим. Крізь віконце внизу було видно клаптик землі завбільшки п’ять на десять ярдів, порослий травою та оточений огорожею оливкового кольору, з прогалиною посередині — те, що ми називали садом. Усі будинки на Елзмір Роуд мають однакові садочки, огорожі й газони. Вони відрізняються лише тим, що біля осель, де не живуть діти, моріжок посередині не витоптаний.

Доки ванна наповнювалася водою, я намагався поголитися старим лезом. Із дзеркала на мене дивилося моє обличчя, а нижче, на поличці, у склянці з водою, лежав зубний протез для нього. Це була тимчасова модель, яку виготовив мій дантист Ворнер, якою я маю користуватися, доки не буде готова нова. Взагалі-то, я виглядав не так уже й погано: таке собі квадратне рум’яне обличчя, ясно-блакитні очі й світле волосся відтінку вершкового масла. Дяка господу, я ще й досі не посивів, не став лисим, а з новою щелепою виглядаю молодшим за свої роки. А мені вже сорок п’ять.

Подумки зазначивши, що треба буде купити нові леза, я заліз до ванної і став натирати себе милом. Почав з рук (вони у мене пухкі, з веснянками по лікті), тоді взяв щітку для спини та перейшов до лопаток — без неї я б їх не дістав. Це може здатися дурницею, але певні частини мого тіла стають для мене важкодоступними. Чесно кажучи, я дещо схильний до огрядності. Та товстуном себе не назвав би. Важу я кілограмів дев’яносто, а коли востаннє міряв талію, то вона була близько сорока восьми, ну, може, сорока дев’яти дюймів, точно не пам’ятаю. Я не один із тих «бридких пузанів», у яких черево звисає до колін. Просто я моцний, з широкою кісткою. Ну, знаєте таких активних, енергійних, опасистих чоловіків? Їх ще кличуть Товстунами чи Кабанчиками і вважають справжньою душею товариства. Так от, це про мене. Мене часто називають Товстуном. Товстуном Боулінгом. Насправді ж мене звати Джордж, Джордж Боулінг.

Хоча тоді зовсім не було настрою когось розважати. Раптом я усвідомив, що останнім часом чи не щоранку прокидаюся у пригніченому стані, хоча сплю добре, і з травленням проблем не маю. Зрозуміло, що річ у цьому клятому протезі. Крізь скло склянки він здавався ще більшим, і виглядало так, ніби ті зуби вишкіряються на мене. Паскудне відчуття — сидиш, зціпивши ясна, згорнувшись калачиком, та кривишся, ніби щойно відкусив кислого яблука. До того ж, можете казати що завгодно, та зубний протез — це певний життєвий етап. Щойно випаде твій останній зуб, маєш змиритися з тим, що часи, коли ти міг удавати із себе голлівудського шейха, відійшли у минуле. Ще й жиром заплив до сорока п’яти років. Потягнувшись за милом, щоб натерти ноги, я подивився на свою статуру. Брешуть, коли кажуть, що товстуни не бачать власних стоп, та безглуздо сперечатися з тим, що, вирівнявшись, я міг роздивитися тільки пальці ніг. Жодна жінка не погляне на мене, хіба що за гроші, подумав я, розтираючи мило по животу. Та й, варто сказати, не так уже й потрібні мені були ті жіночі погляди.

Тоді у мене в голові немов щось перемкнуло — сьогодні я насправді мав привід бути у доброму гуморі. По-перше, не треба було йти на роботу. Стара машина, на якій я «інспектую» свій район (займаюся страхуванням у компанії «Летюча саламандра»: страхування життя, близнюків, покриття ризиків пожеж, пограбування, аварій — усе це моя парафія), перебувала в ремонті. І хоча я мав заскочити до лондонського офісу, щоб занести деякі папери, та сьогодні взяв вихідний, аби нарешті дантист зміг довести до пуття мої нові протези. Та окрім цього я мав ще одну справу, яку ніяк не вдавалося владнати. Впало мені в кишеню сімнадцять фунтів, про які жодна душа не знає — ніхто з моєї родини. А сталося це от як. Один хлопець з нашої фірми, звати його Меллорс, десь відкопав книжку «Астрологія та кінні перегони», в якій ішлося про зв’язок між розташуванням планет і кольором форми жокея. Саме в цей час у перегонах мала стартувати Наречена Корсара — не надто перспективний, м’яко кажучи, кінь, та її жокей був весь у зеленому — в кольорі, що на той момент, як свідчили зірки, був найщасливішим. І от Меллорс, який тоді пристрасно захопився всією цією історією з астрологією, поставив кілька фунтів на цього коня і благав мене зробити те саме. Зрештою, щоб він тільки стулив пельку, я ризикнув, поставивши десять шилінгів, хоча зазвичай таким не займаюся. І Наречена Корсара першою дісталася фінішу. Не пам’ятаю вже якими були ставки, та отримав я сімнадцять фунтів. Інстинктивно, й досі не розумію, чому саме так вчинив (певно, теж новий життєвий етап), я поклав ці гроші на рахунок в банк і вирішив зайве про це не розпатякувати. Таке зі мною вперше. Добропорядний чоловік та батько витратив би їх на нову сукню для Гільди (це моя дружина) чи нові черевики для дітлахів. Та я п’ятнадцять років свого життя був добрим сім’янином, і це мені починало набридати.

Коли моє тіло нарешті було повністю намилене, я відчув полегшення і ліг у ванну поміркувати над тим, на що б витратити ті сімнадцять фунтів. Чи провести вікенд з подружкою, чи тишком-нишком почати спускати їх на всілякі забаганки типу сигар чи міцного віскі. Мріючи про жінок та сигари, я крутнув кран, аби додати гарячої води, як раптом почув оглушливий тупіт, наче по сходах біля ванної пронеслося стадо бізонів. То були дітки, хто ж іще! Двоє дітей у будинку такого розміру, як наш, — це щось на кшталт пінти пива у кухлі на півпінти. З-за дверей лунав шум, який раптом змінився гучним зойком:

— Татку, пусти!

— Зачекаєш. Геть звідси!

— Але татусю! Мені дуже потрібно!

— Пошукай інше місце. Геть звідси! Я приймаю ванну.

— Татку-у-у! Мені ду-же потрібно!

Що тут вдієш! Я відчував, що краще мені відчинити. Вбиральня у нашому будинку, звичайно ж, була разом з ванною. Висмикнувши пробку для зливу води, я похапцем витерся рушником. Варто мені було відчинити двері, як найменший з моїх дітей — семирічний Біллі — стрімголов залетів досередини, ухилившись від мого потиличника. Я побачив, що не змив мило з шиї, тільки тоді, коли майже повністю вдягнувся та шукав краватку.

Мило, що засохло на шиї, — ще те задоволення. Якщо його старанно не змити, решту дня почуватимешся так, ніби по тобі проповз слимак. Настрій геть зіпсувався, і вниз я спустився, готовий всім наваляти.

Наша їдальня, розміром футів чотирнадцять на дванадцять, а то й менше, не надто простора, як і у всіх на Елзмір-роуд. Буфет з японського дуба, на якому пилом припадають два порожні декантери та срібна підставка для яєць — весільний подарунок тещі, ледь сюди вмістився. Гільда клопоталася біля заварного чайника, як завжди стурбована останніми новинами. Сьогодні у «Віснику» написали, що зростають ціни на вершкове масло. Печі вона не запалювала, і в приміщенні стояв лютий холод, хоча вікна й були зачинені. Нахилившись та засопівши (віднедавна цей звук супроводжував чи не кожен мій рух), я підніс сірника до конфорки, натякаючи дружині на те, що трохи тепла нам би не завадило. Вона скоса подивилася на мене, як зазвичай у ті моменти, коли моя поведінка здавалася їй занадто зухвалою.

Гільді тридцять дев’ять. Коли ми тільки познайомилися, вона була схожа на зайця. Загалом, так само виглядає вона і зараз, от тільки дуже схудла, всохла, а в очах оселилася постійна тривога та неспокій. Ще й стала частіше хнюпитися. Щоразу, як у неї псується настрій, вона горбиться й схрещує руки на грудях, наче та стара циганка біля вогнища. Гільда з тих людей, які дуже чутливі до будь-якої біди. Навіть до якоїсь дрібниці. На війни, землетруси, чуму, голод та революції їй начхати. Поповзли вгору ціни на вершкове масло, прийшов велетенський рахунок за газ, дітям час купувати нове взуття, ще й наближається термін чергового платежу за радіо — от що насправді турбує Гільду. Я дійшов висновку, що вона отримує справжнє задоволення, виснажуючи себе цими заявами: «Джордже, це не жарти! Я не знаю, як ми далі житимемо! Де взяти грошей? Здається, ти зовсім не усвідомлюєш, наскільки все це серйозно!» І все в такому самому дусі. Вона вбила собі в голову, що зрештою ми опинимося у трудовому таборі. Та парадокс у тім, що навіть якщо таке станеться, вона й наполовину не перейматиметься з цього приводу так сильно, як я, навпаки — певно, буде тішитися з відчуття захищеності та стабільності.

Малеча вже була внизу — вмилися і вдягнулися вони зі швидкістю світла, як завжди, коли ванна кімната нікому більше не була потрібна. Поки я сідав до столу, вони сварилися: «Так, це ти зробив!» — «Ні, не я!» — «Ні, ти!» — «Ні, не я», і якби я не гримнув на них, вони, здавалося, ніколи не зупинилися б. Їх у мене двоє — Біллі, якому сім, і Лорна — їй одинадцять. Діти викликають у мене дивні емоції. Часто-густо мені навіть дивитися на них не дуже приємно. А їхні розмови ладні довести до сказу. Вони якраз у тому нудному шкільному віці, коли коло їхніх інтересів обмежується олівцями, лінійками та оцінками з французької. Та варто їм заснути, як у мені прокидаються геть інші почуття. Іноді, особливо літньої ночі, я можу довго стояти біля їхніх ліжечок і дивитися, як вони сплять, милуватися їхніми круглими личками, світлим волоссячком, ще світлішим від мого; в такі моменти я відчуваю щось схоже на те, про що йдеться у Біблії: «і він змилостивився». Тоді я здаюся собі старим сухим стручком з насінням, який не вартий і двох пенсів, єдиною місією якого було дати життя цим двом створінням та підняти їх на ноги. Та таке трапляється рідко. Здебільшого я відчуваю важливість свого існування як окремої особистості, розумію, що цей старий пес ще може дати жару, а усвідомлення себе дійною коровою для дружини та дітей не додає оптимізму.

Поснідали ми мовчки. Гільда, як завжди, занурилася у свої вічні роздуми на тему «Я не знаю, як ми далі житимемо!» — частково через ціни на вершкове масло, частково через те, що різдвяні канікули майже закінчилися, а ми ще мали заплатити п’ять фунтів за останній шкільний семестр. З’ївши варене яйце, я намастив скибку хліба мармеладом «Золота корона». Гільда постійно купує всіляку всячину. Коштує цей мармелад всього п’ять пенсів за фунт, а на обгортці дрібним шрифтом написано, що продукт схвалено, у складі міститься «певна частина нейтрального фруктового соку». Це мене розлютило — варто мені побачити напис зі згадкою про нейтральні фруктові соки, як я починаю цікавитися, на яких деревах достигають ці «нейтральні фрукти», де саме їх вирощують, доки Гільда починає сваритися. Не можу сказати, що у нас заборонено висміювати одне одного, але чомусь будь-які жарти стосовно її економності вона сприймає як особисту образу.

Я переглянув газету — нічого нового. Від Іспанії до Китаю люди продовжують вбивати одне одного, на залізничній станції знайшли відтяті жіночі ноги, а весілля короля Зогу[1] під питанням. Врешті-решт, десь близько десятої, я вийшов з дому, хоч і не планував робити цього так рано. Щойно я переступив поріг, як різкий порив вітру пройшовся по моїй оголеній шиї, і раптом я відчув, ніби вкритий липким милом з голови до п’ят — воно досі не обсипалося. Ще й вдягнувся не по погоді.

II

Чи чули ви про мою Елзмір-роуд, що в Західному Блечлі? Навіть якщо ні, то, напевно, бодай раз бували на одній з кількох десятків подібних.

Це гнітюче видовище поглинає цілі мікрорайони. Картина всюди однакова. Довжелезні ряди компактних будинків на дві родини — на Елзмір-роуд таких 212, наш — 199-й, всі ніби зведені за одним шаблоном. Усе це навіює смуток. Потинькований фасад, оброблені антисептиком ворота, акуратно підстрижені кущі бирючини по периметру, вхідні двері, пофарбовані зеленим кольором. На поштових скриньках таблички: «Лорелси», «Мертли», «Хоторни», «Мон Абрі», «Мон Репо», «Бель Вью». Серед півсотні таких будинків зустрінеться принаймні один, власник якого — соціопат, який наважився пофарбувати двері не зеленою, а синьою фарбою, і який, скоріш за все, закінчить у трудовому таборі.

Бридке відчуття того, що до шиї щось прилипло, добряче псувало настрій. Ніколи б не подумав, що така дрібниця так може позначитися на самопочутті. Просто в якийсь момент ти втрачаєш рівновагу — ніби посеред натовпу в тебе відклеїлася підошва. Того ранку я не мав ілюзій стосовно власного зовнішнього вигляду. Я чудово усвідомлював, яким мене бачать перехожі — погано вдягнений чоловік середнього віку з почервонілим обличчям і вставною щелепою. Такому, як я, ніколи не стати джентльменом. Навряд чи можна відразу ж здогадатися, що я агент зі страхування, але по мені за дві сотні ярдів видно, що займаюся торгівлею. Я ж вдягнений, як типовий представник нашого класу: давно вже не новий сірий костюм «у ялинку», синє пальто за п’ятдесят шилінгів, котелок, рукавичок немає. І стиль мій відповідає уявленням про те, як має виглядати людина, що заробляє на життя комісійними — трохи зухвалий. У ті рідкісні моменти, коли на мені новенький костюм, а між пальців — сигара, я ще можу зійти за букмекера чи власника пабу, коли ж виглядаю зовсім погано — за продавця пилососів, та здебільшого довколишні відразу ж розуміють, хто я.

«Цей, напевно, заробляє не більше п’яти-десяти фунтів на тиждень», — сказали б ви, зустрівши мене. У матеріальному та соціальному плані я типовий представник Елзмір-роуд.

На вулиці, окрім мене, майже нікого не було. Чоловіків уже забрав автобус о 8:21, а жінки поралися на кухні. Іноді, коли є час і настрій просто прогулятися по району, поміркувати над тим, як тут живуть люди, все це викликає сміх. Зрештою, що можна сказати про Елзмір-роуд? Типова в’язниця з вишикуваними у ряд камерами. Довга лінія камер для тортур на кількох мешканців, в яких конають бідолахи із заробітком «не більше п’яти-десяти фунтів на тиждень». Над ними знущається начальник, дружина виїдає мозок, а діти висмоктують останню краплю крові. Все це дурня про страждання пролетаріату. Сам я особливого співчуття до них не маю. Чи зустрічали ви колись різнороба, який би переймався через можливе звільнення? Такі люди страждають фізично, але закінчилася їхня зміна — і вони вільні. В таких халупах, як ці, ніхто ніколи не буває по-справжньому вільним — хіба що уві сні, уявляючи, як шефа на дні ями завалює купою вугілля.

Головна проблема таких людей, як я, полягає в тому, що всі ми поводимося так, ніби нам є що втрачати. Для прикладу, дев’ятеро з десятьох на Елзмір-роуд вірять в те, що живуть у власному будинку. Насправді ж ця вулиця, як і весь квартал до Головної вулиці, належить бандитській конторі «Гесперід Естейт», що перебуває у власності будівельної компанії «Щедрий кредит». Подібні будівельні компанії, напевно, найприбутковіша схема сучасного рекету.

Та й страхування, яким я займаюся, власне, теж є махінацією. Проте простою і відвертою. Сила цих будівельних компаній у тому, що вони змушують вас повірити в те, що роблять вам послугу. Ви гримаєте на них, а вони до вас ластяться. Іноді мені здається, що «Гесперід Естейт» заслуговує на почесне місце на п’єдесталі. Це ж бог будівельних компаній — такий собі гермафродит. Генеральний директор і турботлива дружина в одній особі. В одній руці в нього ключі — від трудового табору, звичайно ж, а в іншій цей... як же його називають? — ріг достатку, звідки без кінця сипляться радіоприймачі, поліси страхування життя, зубні протези, медикаменти, контрацептиви і техніка для саду.

Річ у тому, що ми на Елзмір-роуд не отримуємо права власності на будинки, в яких живемо, навіть сплативши за них останній внесок. Тобто ми їх, по суті, орендуємо. Ці помешкання оцінюють у триста вісімдесят, якщо розраховуватися готівкою, а якщо оформлювати їх у кредит на шістнадцять років — у п’ятсот п’ятдесят. Чистий прибуток — сто сімдесят на порожньому місці, та насправді ж «Щедрий кредит» заробляє набагато більше. З трьохсот вісімдесяти частина належить безпосередньо будівельникові, але ця компанія сама зводить будинки під вивіскою «Вілсон і Блум» та загрібає собі всі гроші. Єдина стаття витрат — будівельні матеріали. Але і тут вони наживаються, бо під іншою вивіскою — «Брукс і Скеттербі» — продають собі ж цеглу, плитку, двері, рами для вікон, пісок, цемент і, певно, скло. Я б не здивувався, дізнавшись, що ще під якимось ім’ям вони продають деревину, з якої виробляють рами для вікон та двері. До того ж (це варто було б передбачити, хоча ми всі були шоковані, довідавшись про це) «Щедрий кредит» не надто дбає про свою репутацію. Коли Елзмір-роуд тільки забудовувалася, компанія залишила кілька клаптиків землі вільними — нічого особливого, але для дітей добре, бо є де побігати. Цей пункт не включили до жодного договору, але ідея була така: нові будинки на «лузі» не зводитимуть. Але Західний Блечлі розростався: у 1928-му тут відкрили фабрику «Ротвелл Джем», а в 1933-му запустили англо-американський завод велосипедів; населення зростало, а ціни на оренду повзли догори. І хоча ані Герберта Крама, ані когось іншого з начальства «Щедрого кредиту» я ніколи в очі не бачив, з легкістю міг уявити, як вони починають облизуватися. В один чудовий день на «луг» прибули будівельники і почали там зводити будинки. В «Гесперід Естейт» забили на сполох і відразу ж скликали раду із захисту прав орендарів. Та дарма! Адвокати Крама поставили нас на місце за лічені хвилини, а на «лузі» виросло нове житло. Варто віддати їм належне — обвели вони нас круг пальця майстерно. Старий пес Крам заслуговує на свій титул баронета. Лише за допомогою однієї ілюзії того, що ці будинки перебувають у нашій власності та що ми маємо «частку в громаді», всіх нас, бідолах з «Гесперід Естейт» і решти подібних місць, назавжди перетворили на відданих рабів Крама. Всі ми, «шановані співвласники», — підлабузники-консерватори. Нащо різати курку, яка несе золоті яйця?! Значно погіршує ситуацію те, що всі ми виплатили приблизно половину суми за свої будинки й страшенно боїмося, що трапиться якесь лихо і ми будемо не в змозі зробити наступний внесок. Всіх нас купили за наші ж власні гроші. Кожен із цих дурнів, який аж зі шкури пнутиметься, аби двічі переплатити за кожну цеглинку свого лялькового будиночка під поетичною назвою «Мальовничий краєвид» — насправді ж у нього навіть дзвінок на дверях не працює, — ладен життя віддати за те, щоб врятувати свою країну від більшовиків.

Звернувши з Волпоул-роуд, я вийшов на Головну вулицю. Приміський потяг до Лондона відправлявся о 10:14. Минаючи крамницю «Товари по шість пенні», я згадав, що хотів купити набір лез для бритви. Біля прилавка з милом менеджер залу, чи як там звучить його офіційна посада, сварив продавчиню. Зазвичай о такій порі людей тут небагато. Іноді, якщо прийти сюди відразу після відкриття, можна побачити, як цим дівчатам читають нотації, налаштовуючи на робочий лад. Подейкують, що великі мережі навмисно відправляють до різних магазинів таких хлопців, аби ті знущалися над дівчатами та оживляли жіночий колектив. Менеджер залу скидався на диявола в мініатюрі — коротун з квадратними плечима і сивими настовбурченими вусами. Він щойно нагримав на бідолаху (певно, помилилася з рештою) і продовжував її шпетити. Складалося враження, що у приміщенні працює електропилка.

— Е, ні! Навіть порахувати правильно не здатні! Це ж як треба постаратися, щоб правильно порахувати! Стільки клопоту! Е, ні!

Я не втримався і кинув погляд у бік продавчині. Навряд чи в цей момент їй хотілося зловити на собі погляд товстуна середнього віку з червоною пикою. Я відразу ж відвернувся, вдавши, що роздивляюся щось біля сусіднього прилавка — кільця для фіранок абощо. Коротун-диявол продовжував розпікати дівчину. Він, мабуть, з тих людей, що наче ті набридливі комахи — ніби відлітають, та потім повертаються знову.

— Ви не здатні правильно порахувати! Вас не турбує те, що через вас у магазину будуть збитки у два шилінги. Зовсім не турбує! Що для вас два шилінги? Нічого. Дарма просити вас бути уважнішими надалі. Е, ні! Ви переймаєтеся тільки власними проблемами. Ви про когось окрім себе думаєте?

Це тривало близько п’яти хвилин. Він сварив продавчиню так голосно, що було чути на увесь магазин. Він розвертався і збирався вже йти, а тоді знову повертався. Відійшовши подалі, я знову поглянув на них. Дівчина була ще зовсім дитиною: їй було не більше вісімнадцяти, пухкенька, з круглим обличчям — той тип особистості, який ніколи нічого не робить правильно з першого разу. Вона аж зблідла і вся тремтіла. Тремтіла від болю, ніби він шмагав її батогом. Інші продавчині робили вигляд, що нічого не чують. Нестерпний кат, маленький диявол з тих бойових горобців, що випинають груди, заклавши руки за спину, — типовий старший сержант, тільки зростом для цього рангу не вдався. Ви ніколи не звертали уваги на те, що у цій професії саме куці чоловіки? Він ледь не навалювався на неї всім своїм обличчям, вусами — наче вона його погано чула. Бідолашна дівчина затремтіла ще більше, щоки аж пашіли.

Врешті-решт чолов’яга вирішив, що сказав достатньо, і пішов геть, крокуючи, як адмірал палубою. Я підійшов до прилавка з бритвами. Він знав, що я чув кожне його слово, так само як і вона, і обоє вони знали, що я знаю, що вони про це знають. Не додавало комфорту ситуації й те, що їй довелося вдавати, ніби нічого не сталося: на її обличчі миттєво з’явилася маска «типової продавчині, що тримає дистанцію з клієнтами протилежної статі». А ще півхвилини тому вона на моїх очах тремтіла від страху! Її руки тремтіли й досі, щоки палали. Я попросив дати мені леза, і вона взяла тацю з товарами за три пенси. Цієї миті маленький диявол обернувся до нас, і ми завмерли, очікуючи, що він знову почне репетувати. Дівчина здригнулася, наче пес, що побачив хазяїнового батога. Я помітив, що вона скоса поглядає на мене. Певно, зненавиділа і мене через те, що я мимохіть став свідком її страждань. Що за день!

Розрахувавшись, я пішов геть. І чому тільки люди дозволяють так із собою поводитися? Бояться. Спробуєш заперечити — відразу ж вилетиш. І так всюди. Взяти хоча б хлопця із сусідньої крамниці, в якій ми іноді купуємо продукти. Парубок років двадцяти, зі здоровим рум’янцем, сталевими біцепсами — йому б у кузні працювати, а він у біленькому піджачку низько схиляється перед вами, потираючи долоні: «Так, сер! Авжеж, сер! Сьогодні чудова погода. Чим можу прислужитися вам, сер?» Так і хочеться дати йому копняка. Такі вже правила гри в торгівлі — клієнт завжди правий. У нього ж на лобі написано — страшенно боїться, щоб хтось не поскаржився на нього начальству. Тоді він втратить роботу. І взагалі, як він може бути впевнений в тому, що його не перевіряють? Ох, цей страх! Всі ми закуті його ланцюгами. Дійшло до того, що почуваємося в ньому, як у рідній стихії. А той, кого оминув страх звільнення, переймається загрозою війни, фашизму, комунізму чи чогось такого. Від однієї згадки про Гітлера у євреїв волосся стає дибки. Раптом мені спало на думку, що той куций покидьок із сивими вусами боїться втратити роботу ще більше, ніж бідолашна продавчиня, яку він сварив. Певно, має годувати родину. Хтозна, може вдома він м’який і пухнастий, вирощує огірки на задньому подвір’ї, дозволяє дружині всім заправляти, а дітям смикати себе за вуса. Недарма ж про іспанських інквізиторів і великих радянських начальників пишуть, що у приватному житті вони були люблячими чоловіками і батьками, обожнювали своїх канарок чи бозна що ще.

Дівчина біля прилавка з милом провела мене поглядом до самих дверей. Її воля, вбила б мене. Так зненавиділа мене через те, що я побачив її приниження! Набагато більше за свого шефа.

III

Прямісінько над нами летів бомбардувальник. На кілька хвилин нам здалося, що він намагається зрівнятися з потягом.

Навпроти сиділи два вульгарні типи у зношених пальтах — певно, дрібні торгівці або розповсюджувачі газет. Один із них читав «Мейл», а другий — «Експрес». Я відразу ж зрозумів, що вони побачили в мені свого хлопця. В іншому кінці вагона двоє клерків з адвокатської контори вголос обговорювали деталі останньої справи, вправно оперуючи юридичними термінами — демонстрували, що не належать до загального стада.

Я позирав у вікно, роздивляючись будинки, які ми минали. Дорога від Західного Блечі частково пролягає через нетрі, але вони справляють приємне враження — на душі стає спокійно від вигляду всіх цих дворів з квіточками на галявинах і пласких дахів, на яких жінки вивішують білизну після прання. Величезний чорний бомбардувальник ще трохи покружляв над нами і раптово зник. Я сидів спиною до паротяга. Один із торгівців, що сиділи навпроти, виглянув у вікно. Зовсім не складно було здогадатися, про що він подумав. Зараз про це думали всі. Як ми реагуватимемо на такі речі через два роки, через рік? З переляку ховатимемося у підвали?

Торгівець відклав «Дейлі мейл».

— Темплгейтський призер знову прийшов першим, — сказав він.

Юристи-клерки продовжували вихвалятися, сиплячи мудрованими фразами про безумовне право власності. Другий торгівець, подлубавшись у кишені жилету, дістав звідти пом’яту цигарку «Вудбайн». Перевіривши другу кишеню, він нахилився до мене.

— Агов, товстий, маєш сірника?

Я почав шукати сірники. Товстим посмів мене назвати, подумав я. Що ж, цікаво. На якийсь час я забув про бомби і замислився над своєю фігурою, яку так уважно роздивлявся вранці у ванній.

Може, він і правий. Ну, є в мене зайва вага. Власне, руки, плечі і груди в мене насправді набиті. Та зачепило мене не це. А те, що кожен незнайомець, побачивши людину з кількома зайвими кілограмами, ледь не вважає за свій обов’язок в’їдливо прокоментувати її зовнішність. Уявіть, що ви зустріли когось горбатого, косоокого чи із заячою губою, — хіба ж ви роздаватимете таким людям прізвиська? На товстунів же відразу чіпляють ярлик. Я з тих, кого обов’язково ляснуть по спині, штовхнуть у бік і думатимуть, що мені це страшенно до вподоби. Жодного разу не вдавалося мені зайти в бар «Корона», що у Падлі (я заїжджаю туди у справах раз на тиждень), щоб цей покидьок Вотерс не тицьнув пальцем мені між ребер і не зарепетував: «Оце ти роз’ївся, Боулінгу!» — жарт, від якого тут всі завжди регочуть. Усі вони думають: та він же товстий, йому байдуже.

Торговець узяв сірника поколупатися в зубах і повернув коробку назад. Потяг вилетів на залізний міст. Знизу під нами проїжджав фургон з випічкою і вантажівки з цементом. Дивна річ, подумав я, та щодо товстунів вони мають рацію. Достеменно відомо, що той, хто страждає від зайвої ваги з дитинства, тобто таким уже вродився, не схожий на решту. По життю він крокує, набувши образу коміка, та варто його вазі досягти позначки у триста фунтів, як усе це перетворюється на фарс. Я був і худорлявим, і товстим, тож добре знаю, як огрядність змінює світосприйняття. Жир виконує функцію запобіжника — захищає від надмірних переживань. Маю глибокі сумніви щодо того, що будь-хто з товстунів — з тих, кого звали пузанем відтоді, як він навчився ходити, — здатен переживати глибокі емоції. Як він міг цього навчитися? Він же ніколи не стикався з подібними речами. Ніколи не ставав свідком трагічних обставин, бо якщо на сцені з’являється товстун, будь-яка трагічна ситуація миттєво перетворюється на комічну. Тільки спробуйте уявити товстого Гамлета! Чи бодай Олівера Гарді у ролі Ромео. До речі, це мені спало на думку кілька днів тому, коли я читав роман з «Бутс». Він називався «Змарнована пристрасть». За сюжетом головний герой дізнається, що його кохана закрутила інтрижку з іншим. Цей хлопець — типовий персонаж таких романів: бліде обличчя з чуттєвими рисами, темне волосся, пристойний заробіток. Я запам’ятав уривок, хоч і не дослівно:

Схопившись за голову, Девід обвів поглядом кімнату. Здається, новина неабияк вразила його. Він не міг у це повірити. Шейла зрадила! Цього не може бути! Раптом відкрилася жахлива правда, поставши перед ним у всій повноті. Це вже було занадто. Він впав долілиць і заплакав.

Щось у такому дусі. Тоді ці рядки спонукали мене до роздумів. Так все і має відбуватися. Саме так і мають поводитися люди. А якщо йдеться про такого, як я? Припустимо, Гільда поїхала на вікенд за місто з якимось залицяльником. Не скажу, що мені було б байдуже, навпаки — приємно усвідомлювати, що у твоєї дружин ще є порох у порохівницях, та чи впав би я долілиць і заплакав? Хіба хтось очікував би цього від мене? Зі мною такий номер не пройде. Тільки осоромився 6.

Потяг мчав по набережній. Ми пролітали над дахами будинків, що вишикувалися уздовж берегової лінії, виблискуючи охайними червоними дахами у променях сонця. Не сьогодні-завтра їх можуть розтрощити бомби. І полетять вони зовсім скоро, сумнівів не залишилося. Це відчувається у піднесеному тоні новинних заголовків. Днями прочитав у «Хроніці новин», що авіаудари більше не становлять загрози. Пишуть, що маємо в арсеналі таку зброю протиповітряної оборони, яка не дозволить жодному бомбардувальнику наблизитися до землі ближче, ніж на двадцять тисяч футів. Певно, журналісти вважають, що чим вище летить літак, тим менше шансів, що бомби долетять до землі. Чи, скоріш за все, вони хочуть сказати, що Арсенал і Вулвіч не зачепить, а рознесе на друзки тільки такі місця, як Елзмір-роуд.

Взагалі-то не так уже й погано бути товстуном. По-перше, пузані завжди були популярними. Такі люди почувають себе невимушено у будь-якому товаристві — і байдуже, опинилися вони серед маклерів чи священників. І з жінками їм таланить — набагато більше, ніж комусь може здатися на перший погляд. Ви помиляєтесь, якщо вважаєте, що прекрасна стать не сприймає товстунів усерйоз. Правда в тому, що жодна жінка не може не сприймати серйозно будь-якого чоловіка, який у змозі розсмішити її та невпинно зізнаватися в коханні.

Нагадаю, що я не завжди був товстим. Набирати вагу почав десь років вісім чи дев’ять тому. Тоді й довелося розвивати відповідні навички. Дивно, та глибоко в душі я зовсім не відчуваю себе таким. Аж ніяк. Але я не хочу, щоб ви неправильно зрозуміли мене. Я не намагаюся вдавати із себе тендітну квіточку, вразливу душу, що ховається за посмішкою, чи щось подібне. З таким арсеналом якостей мені було б не варто потикатися у страховий бізнес. Я нахабний, вульгарний і у своєму середовищі почуваюся у своїй тарілці. Доки існуватиме торгівля і можливість вижити за рахунок самої лише зухвалості, такі хлопці, як я, зможуть заробити на хліб з маслом. Хай би що відбувалося у світі — війна, революція, чума чи голод, — я завжди знайду спосіб збити копійку (та навряд чи нажити статок). Таким вже я народився. Та є в мені, крім цього, ще дещо — шлейф, що тягнеться з минулого життя. Але про це пізніше. Так, може я і товстий, проте всередині худорлявий. Ви ніколи не замислювалися над тим, що, як кажуть про кам’яну брилу, в якій ховається статуя, так само і з людьми — в кожному товстуні живе його худорлявий двійник?

Торговець, якому я позичив сірники, продовжував колупатися у зубах, гортаючи «Експрес».

— Онучі щось не надто добре йдуть, — сказав він.

— Та їх узагалі ніхто не хоче брати, — відповів другий. — Хіба не у всіх мозолі однаково набрякають?

— Мабуть, змусять обгортати ноги газетами, — пожартував перший.

За вікном тягнулися ряди дахів, перетворюючись на звивисті лінії. Здавалося, що під нами розкинулася безмежна рівнина. По суті, Лондон — це двадцять миль суцільних будинків, хоч уздовж, хоч упоперек. Господи помилуй! Якщо почнуться авіаудари, нас в одну мить зрівняють із землею. Ми ж просто одна велетенська мішень! І навряд чи хтось нас попереджатиме. Це ж яким недоумком треба бути, щоб у наш час оголосити війну? На місці Гітлера я б віддав наказ скинути бомби просто під час конференції з роззброєння. Якось уранці, коли клерки поспішатимуть до своїх офісів через Лондонський міст, у парках щебетатимуть канарки, жінки розвішуватимуть білизну, раптом — бах, ба-бах! Від будинків залишиться купа каміння і тиньку, білизна вкриється плямами крові, а канарки щебетатимуть над мертвими тілами.

Яка прикра картина, подумав я, роздивляючись бездонне море дахів під нами. Миля за милею тягнулися вулиці, лавки зі смаженою рибою, дахи капличок, невеличкі крамнички, затиснуті у провулках, багатоквартирні будинки, заводи, магазини з молочною продукцією, рундуки з равликами, електростанції. Скільки ж їх тут! І всюди панує спокій. Наче серед дикої природи без хижаків. Жодних пострілів, вибухів гранат, навіть Гумовим кийком ніхто нікого не лупцює. Уявляєте, у всій Англії зараз не знайдеться жодного вікна, з якого б визирала гвинтівка.

А за п’ять років? За два? Чи за рік?

IV

Залишивши папери в офісі, я поїхав далі у своїх справах. Ворнер — один із тих дешевих дантистів, які працюють в американському стилі: по сусідству з його «кабінетом» (так він сам його називає) розмістилися фотостудія і торговець Гумою. Прийшов я зарано, та якраз був час набити живіт. Досі не розумію, як мені спало на думку піти до молочного бару. Зазвичай я намагаюся оминати подібні заклади. Таких, як я, тобто тих, хто заробляє п’ять фунтів на тиждень, не надто люблять обслуговувати у пристойних лондонських кафе. Якщо ви не готові витратити більше кількох пенсів на їжу, то вам пряма дорога до «Лайонзе», «Експрес дайрі», «Ей-Бі-Сі» чи будь-якого іншого з подібних убогих закладів, де можна нашвидку перехопити шматок пирога, не відходячи від прилавка (пироги там, до речі, не тепліші за пиво). Біля молочного бару горлали хлопці, які продавали газети.

За яскраво-червоною стійкою біля холодильника поралася дівчина у високому білому ковпаку. Позаду неї грало радіо: пум-пам-пам. «Якого біса я прийшов сюди?» — запитував я сам себе, переступаючи поріг бару. Атмосфера таких місць пригнічує. Всі поверхні натерті до блиску, всюди — дзеркала, нікель, емаль. Відразу розумієш — ставку робили на антураж, не на їжу. Та тут взагалі нічого їсти. У меню самі лише американські страви — це і їжею назвати складно, в ній ані смаку, ані запаху. Все приносять у картонній коробці чи металевій бляшанці, або просто дістають з холодильника, не розігріваючи, чи вичавлюють з тюбика. Страшенне відчуття дискомфорту. Почуваєшся тут якось незатишно. Сидиш на високому табуреті, спершись на вузеньку стійку, а зусібіч тебе оточує власне відображення у дзеркалах. Ще й радіо репетує. Зрештою, забуваєш і про комфорт, і про їжу: головний клопіт — вписатися в ідеальний інтер’єр. Сьогодні всі хочуть, щоб усе було бездоганним, навіть кулі Гітлера. Я замовив велику чашку кави і порцію сосисок. Дівчина у білому ковпаку жбурнула мені тарілку з таким виглядом, з яким підгодовують домашніх рибок. Без ентузіазму.

На вулиці хлопчина з газетами продовжував горлати «Сенсаааааціяяя!» Перші шпальти майоріли заголовком «НОГИ. НОВІ ПОДРОБИЦІ СПРАВИ». Просто «ноги», нічого більше. Кілька днів тому у залі очікування на вокзалі знайшли відтяті жіночі ноги, загорнуті у пакунок. Журналюги відразу ж підхопили цю тему, і тепер було зрозуміло без зайвих пояснень, про що йдеться: достатньо було одного слова. У ці дні тільки їх і обговорювали. Дивно, подумав я, відкусивши шматок булки, вбивства більше не відрізняються розмаїттям. Всюди те саме — частини тіл, розкиданих по країні. Ніяких вам історій з отруєннями, сімейних драм Кріппенів, Седдонів чи Мейбріків. Здається, на такі вбивства здатен тільки той, хто переконаний, що горітиме за них у пеклі.

У цей момент я відкусив сосиску — о Господи!

Відверто кажучи, я не очікував якогось особливо приємного смаку. Думав, що буде щось прісне, схоже на булку. Але те, що опинилося в моєму роті, перевершило всі сподівання. Зараз опишу свої відчуття.

Сосиска була тверда, як підошва старого черевика. З моїм протезом тут не впоратись. Довелося спершу прокусити шкірку. Трісь — і я відчув, як рот заповнюється якоюсь бридотою, схожою на гнилу грушу. Ця суміш з усіх боків обліпила мій язик. А який у неї був смак! Я просто не міг у це повірити. Тоді знову спробував її скуштувати. Та це ж риба! Сосиску, яка мала бути б з м’яса, начинили риб’ячим фаршем! Я підхопився і пішов геть з бару, навіть не випивши кави. Хтозна, якою б вона виявилася на смак.

Хлопчина з газетами кинувся до мене, тицяючи в обличчя «Стандарт» і галасуючи: «Ноги! Шокуючі подробиці. Переможці перегонів! Ноги! Ноги!» Я все ще кутуляв у роті ту гидотну кашу, перекидаючи з одного боку на другий і бажаючи якомога швидше її виплюнути. Пригадав, як колись в одній із газет читав статтю про продовольчі фабрики в Німеччині, де харчі виготовляють бозна з чого. Німці називають це «ерзацом». Саме звідти я й довідався, що сосиски вони начиняють риб’ячим фаршем, а в риб’ячому фарші, поза сумнівом, відсутня риба. У мене з’явилося відчуття, ніби я спробував цей світ на смак і зрозумів, з чого він насправді зроблений. Ось так і живемо: головне — привабливе оздоблення, а вміст можна підмінити. Ґума, целюлоза, всюди вироби з хромованої сталі, безперебійне світло дугових ламп, скляні дахи над головами, радіоприймачі, з яких лунають набридливі мелодійки, і ніякої тобі зелені, все зацементували, а з-під штучних дерев виглядають штучні черепахи. Та варто дістатися суті, впитися зубами у щось реальне, та хоча б у сосиску, для прикладу, як відразу ж усвідомлюєш — ніяка це не сосиска, а протухла риба в Гумовій обгортці. Відчуття, наче рот перетворився на стічну канаву.

З новим протезом я почувався значно впевненіше. Він чудово кріпився до ясен, і хоча, можливо, це й прозвучить дурнувато, та маю сказати, що новісінька щелепа дарує відчуття молодості. Обернувшись до вітрини, я вишкірив зуби, намагаючись усміхнутися своєму відображенню. Не такі вже вони й погані — мої штучні зуби. Ворнер, хоч і не фахівець високого класу, та свою справу знає — принаймні, не прагне перетворити тебе на ходячу рекламу зубної пасти. Його шухляди набиті різними протезами, і всі складені за розміром та кольором; добирає він їх вкрай ретельно, наче ювелір коштовне каміння для намиста. Рідко хто здогадувався, що це не мої справжні зуби.

Минаючи чергову вітрину крамниці, я знову звернув увагу на своє відображення й подумав: моя статура цілком пристойна. Кілька зайвих кілограмів, звісно, є, тут нічого не скажеш, але в цьому немає нічого кримінального; про таких, як я, кравці кажуть «в тілі», а деяким жінкам взагалі подобаються міцні чоловіки. Є ще порох в порохівницях! Тієї самої миті я згадав про свої приховані сімнадцять фунтів і відразу вирішив: витрачу всі до останнього пенні на жінок. Якраз настав час перехилити пінту, доки паби не зачинилися, до того ж треба було обмити новий протез. Зі своїми сімнадцятьма фунтами я почувався багатієм, тож зайшов до тютюнової лавки за сигарою. Довгі гаванські сигари — моя слабкість. Хоча, маю підозру, що таке тютюнове листя можна знайти не тільки там.

З пабу я вийшов напідпитку. Кілька пінт добряче розслабляли, розтікаючись теплом по тілу, дим сигари огортав мій новий протез, наповнюючи внутрішнім спокоєм. З’явилося бажання зануритись у роздуми, пофілософствувати. Почасти тому, що мені сьогодні не треба на роботу. Подумки я повернувся до своєї поїздки в електричці. Згадав, як над нами пролетів бомбардувальник, коли враз повіяло війною. Та зараз настрій був дещо інший — наче розумієш, що війна неминуча, за крок від того, щоб напророчити кінець світу, і зовсім про це не жалкуєш.

Я йшов по Стренд, і хоча було доволі холодно, мої кроки були розміреними, я насолоджувався сигарою. На тротуарі, як завжди, товклися люди — всі з однаковим, типовим для жителів Лондона, виразом обличчя; на дорогах транспорт стояв у звичних заторах, величезні червоні автобуси невпинно сигналили, намагаючись просунутися вперед, поміж іншими машинами — з усіх боків лунали гуркіт двигунів і гудки клаксонів. Від такого і небіжчик воскрес би, подумав я.

Я відчував, що у цьому місті зомбі я єдина жива істота. Та все це мої фантазії, звичайно. У натовпі незнайомці майже завжди виглядають експонатами музею воскових фігур, та про тебе вони, напевно, такої ж думки. І не дає спокою це передчуття неминучої війни, відчуття того, що зовсім скоро все скінчиться, яке не полишає мене останні дні. До всіх нас приходять такі думки — до когось частіше, до когось рідше. Б’юся об заклад, що навіть у цьому натовпі незнайомців є такі, що час від часу малюють в уяві картини з бомбардувальниками і руїнами. Хай би про що ви думали, у світі знайдеться мільйон людей, які цієї миті думають про те саме. Мені здавалося, що всі ми опинилися на палаючій палубі, але ніхто, окрім мене, на це не зважає. Дивився в обличчя цих бовдурів, що кудись поспішали, і думав: точнісінько індички напередодні Різдва. І гадки не мають, що на них чекає. Я наче сканував їх усіх рентгенівським променем.

Я спробував уявити, як тут усе виглядатиме років через п’ять чи трохи раніше, скажімо, років за три після того, як почнуться військові дії (кажуть, що це станеться 1941-го).

Ні, місто не зрівняють із землею. Але виглядатиме все інакше: стане пошарпаним і брудним, вікна напівпорожніх крамниць вкриті таким шаром пилюки, що майже неможливо розгледіти щось всередині; у провулку за рогом велетенська яма від вибуху снаряда, а від цілого кварталу будинків лишився тільки попіл і руїни стін, що стирчать, як уламок старого зуба. Складається враження, що опинився у мурашнику. Стоїть тиша, всі помітно схудли. Ось назустріч крокує взвод худорлявих солдатів, що ледь переставляють ноги. Сержант з гострими вусами гордо тримає поставу, та такий же сухоребрий, як і решта, й кашляє так, що, здається, от-от виплюне легені. Ще й намагається віддавати накази підлеглим, як під час військових навчань: «Е ні, Джоне, так не піде! Ану підніми голову! Чого в землю втупився? Недопалків уже давно не лишилося». Від нового нападу кашлю його згинає навпіл, обличчя червоніє, потім стає багряним, вуса звисають донизу, з очей течуть сльози.

Я чую завивання сирен, що попереджають про повітряну атаку, з гучномовців лунають новини про те, що наша славетна армія захопила сто тисяч полонених. Бачу тісну кімнату у Бірмінгемі, де дитина рочків п’яти рюмсає, благаючи у матері кусень хліба. Зрештою та не витримує і зривається на маля: «Замовкни, маленький покидьку!», хапає його за сорочку і починає лупцювати по задниці, бо їй нічим його нагодувати. Всі ці картини постають просто перед моїми очима. Я бачу плакати, черги за їжею, рицинову олію, Гумові кийки і дула кулеметів, що виглядають з вікон будинків.

Невже все це станеться насправді? Хто ж зараз відповість. Часом у це важко повірити, часом я намагаюся переконати себе в тому, що всю цю паніку створили газети. А часом шкірою відчуваю, що цього не минути.

Біля Черінг-Кросе газетярі вигукували заголовки вечірніх випусків. Чергові нісенітниці про вбивство: «НОГИ. ЗАЯВА ВІДОМОГО ХІРУРГА». Тоді мою увагу привернула інша шпальта: «ВЕСІЛЛЯ КОРОЛЯ ЗОГА ВІДКЛАДЕНО». Король Зог! Оце так ім’я! Б’юся об заклад, що власник такого імені має бути чорним як смола африканцем.

Аж раптом сталося дещо дуже дивне. Це ім’я «король Зог», яке я, певно, побачив не вперше, змішалося чи то з шумом транспорту, чи то із запахом кінських кізяків, викликавши спогади.

Дивовижна штука — минуле. Воно супроводжує тебе все життя, ми постійно згадуємо про якісь речі, що трапилися з нами років десять чи двадцять тому, але у більшості випадків це не має жодного стосунку до реальності — просто купа фактів, свідками яких ми випадково стали, щось на кшталт підручника з історії. Тоді цілком випадково якийсь звук чи запах (здебільшого запах) повертає назад, у минуле. Так сталося і зараз.

Я знову опинився у парафіяльній церкві у Нижньому Бінфілді, повернувся на тридцять вісім років назад. Зовні нічого не змінилося — я лишився сорокап’ятирічним товстуном у котелку зі вставною щелепою, що крокує по Стренд, та всередині я був семирічним Джорджі Боулінгом — молодшим сином Семюеля Боулінга, торгівця кукурудзою і насінням, що проживає за адресою: Головна вулиця, 57, Нижній Бінфілд. Стояв недільний ранок, і я відчував церковний запах. Який то був аромат! Напевно, всім знайомі ці солодкуваті нотки вологи у поєднанні з пилом та атмосферою занедбаності. Запах свічкового воску, диму ладану, присутності мишей, а в неділю до нього додаються пахощі жовтого мила і костюмів із саржі. Та переважає солодкувато-затхлий запах, наче в одному місці зустрілися життя і смерть. Здається, що у повітрі кружляють часточки пилу з надгробків.

Тоді я був не вищим за чотири фути; ставши колінами на шкіряну подушечку, я дивився на лавки перед собою, тримаючись за чорну сукню матері. Здається, я досі відчуваю на колінах тугі панчохи (ми їх тоді носили) і тісний білий комірець, який на мене одягали щонеділі. Я чую звук старого органа і оглушливий дует, що виспівує псалми. В нашій парафії таким даром — сильним голосом — Господь наділив двох; власне, вони завжди співали з таким завзяттям, що у решти просто не лишалося шансу виділитися. Одного з них звали Шутер — він торгував рибою, а іншого — Везеролл, він виготовляв домовини. Зазвичай вони сиділи на лавці у першому ряду, лише на протилежних її кінцях. Шутер — невисокий товстун з рум’янцем на щоках, великим носом, звислими вусами і майже без підборіддя. Везеролл був цілковитою його протилежністю: довгов’язий старий пес, якому вже за шістдесят, з блідим, немов у небіжчика, обличчям і коротким сивим волоссям. Ніколи в житті я не зустрічав когось, хто був би так схожий на скелет. Його обличчя було таким худим, що крізь тонку шкіру можна було легко роздивитися кожну кістку черепа, а його велетенська щелепа з двома рядами жовтих зубів відкривалася і закривалася достоту як у скелета з музею анатомії. Та попри таку худорбу Везеролл виглядав міцним, як залізо, наче збирався жити до ста років, доки не зробить труни для всіх тутешніх парафіян. Голоси їхні теж відрізнялися. Шутер горлав так, наче до його горла приставили ножа і він у розпачі кликав на допомогу. Натомість Везеролл мав глибокий голос, який гуркотів, наче купа величезних діжок, що котяться по підвалу. І хай би як гучно він ревів, усі розуміли, що це не межа його можливостей. Малеча дала йому прізвисько — Товстун-ревун.

Вони любили змагатися, хто голосніше — особливо, коли йшлося про псалми. Та перемогу завжди здобував Везеролл. Напевно, поза стінами церкви вони були добрими приятелями, але моя дитяча уява змальовувала їх непримиренними ворогами, що билися не на життя, а на смерть. Шутер заводив: «Господь — мій наставник», а Везеролл відповідав: «І більшого не потрібно», повністю заглушаючи напарника. Віртуоза помічаєш відразу. Особливо я полюбляв той псалом, у якому йдеться про царя Сигона і царя Ога (ось про що мені нагадало ім’я «король Зог»). Шутер традиційно починав першим: «Сигон, цар Аморейський», далі буквально на мить хор протягував «і», і відразу ж своїм басом, що накривав усе довкола потужною хвилею, вступав Везеролл: «Ог, цар Васанський». Якби ви тільки чули, яким могутнім відлунням розносилося те «Ог». Мені ж, іще зовсім дитині, здавалося, що він вимовляє «дог», і я уявляв собі страшного пса. Таз часом, коли всі імена стали мені знайомі, я почав уявляти їх величезними статуями єгипетських фараонів зі своєї енциклопедії — вони сиділи на тронах один навпроти одного, склавши руки на коліна і загадково посміхаючись.

Як же зненацька прийшли ці спогади! Це відчуття, не дії, а саме відчуття під назвою «церква». Цей солодкуватий аромат тління, шурхотіння святкових убрань, звуки старого органа, спів хору, промінь сонця, що пробивається крізь вітраж на вікні. Якимось чином дорослим вдавалося переконати себе в тому, що у всьому цьому спектаклі є необхідність. Біблію вважали невід’ємною складовою життя, рядки з неї цитували мало не напам’ять. На кожній стіні зустрічались уривки зі Старого Заповіту. Пам’ять і досі утримує деякі з них. «І знову діти Ізраїля скоїли лихо на очах Господа». «Ашер скорився». «Зібралися тоді всі від Дана до Баер-Шеви». «І завдали йому удару під п’яте ребро, і вмер він...» Зрозуміти бодай щось були неможливо, та зрештою, цього і не вимагали, я просто сприймав це як бридкі ліки, які треба проковтнути, щоб одужати. Вся ця балаканина про людей з чудернацькими іменами: Шимай, Навуходоносор, Ахітофіл та ще бозна-якими, людей у довгому врочистому вбранні з хвилястими бородами, що верхи на верблюдах об’їжджають храми, оточені кедровими деревами, і виробляють всілякі дивовижі. Вони проводять обряди біля жертовних вогнищ, лізуть у печі, висять на хрестах, дозволяють китам проковтнути себе. І все це доповнює той самий аромат кладовища, звуки старого органа і шурхотіння костюмів із саржі.

Ось куди може занести згадка про короля Зога. На кілька секунд я фактично опинився там. Звичайно ж, це не могло тривати довго. Наступної миті я наче розплющив очі й знову опинився на Стренд, посеред людського тлуму. Але осад лишився. У такі моменти, коли повертаєшся зі спогадів до реальності, зазвичай відчуваєш, ніби винирнув з морських глибин. Цього разу все було навпаки — здавалося, що ковтком повітря було минуле. Навіть коли я цілком прийшов до тями, всі ці обличчя перехожих, що без упину метушилися, газети, сморід бензину, ґвалт моторів здавалися менш реальними, ніж недільний ранок у Нижньому Бінфілді тридцять вісім років тому.

Викинувши сигару, я повільно рушив уперед. Я й досі відчував запах тліну. І знову я повернувся до Нижнього Бінфілда, у 1900-й. Цього разу на Площу Ринок. Ось кінь пережовує овес біля годівниці. У крамниці солодощів у кінці вулиці тітка Вілер зважує льодяники з коньяком. Повз проїжджає леді Ремплінг, позаду сидить лакей, сумирно склавши руки на колінах. Дядько Ізекіль сварить Джо Чемберлена[2]. Назустріч, в яскраво-червоному піджаку, синіх штанях і капелюсі-таблетці, крокує сержант новобранців, накручуючи на палець вуса. На подвір’ї за готелем «Георг» нудить п’яничок. Вікі[3] у Віндзорі. Бог на небі. Христос на розп’ятті. Йону проковтнув кит. Ананія, Місаїл і Азарія у вогняній печі. А Сигон, цар Аморейський, з Огом, царем Васанським, сидять на своїх тронах один навпроти одного і нічогісінько не роблять, власне, просто існують на своїх місцях, наче пара підставок для дров біля каміна чи Лев з Єдинорогом[4].

Невже все це ніколи не повернути? Що ж, не впевнений в цьому. Та одне можу сказати точно — там мені було добре. Певно, як і вам.