Ковток повітря

I

Я потрапив до Нижнього Бінфілда через Чемфордський пагорб. До містечка ведуть чотири дороги, і швидше за все я б дістався туди, поїхавши через Волтон. Та я хотів їхати саме цим шляхом — так ми зазвичай поверталися додому після риболовлі на Темзі. На вершині пагорба перед тобою відкривається неймовірної краси вид на Нижній Бінфілд, що розкинувся в долині.

Тебе охоплює незвичне відчуття, коли повертаєшся до тих місць, в яких не був двадцять років. Думаєш, що пам’ятаєш кожну дрібницю, але насправді помиляєшся. І відстані тепер інші, і всі визначні місця кудись ділися. Хіба цей схил не був крутішим? А поворот хіба був з цього боку? Та водночас у голові вмить відтворюються у найдрібніших деталях всі спогади, пов’язані з цими місцями. Згадуєш раптом поле — як воно виглядало холодної пори, коли дощило: трава відливає синню, а біля старої, прогнилої і вкритої лишайником огорожі стоїть корова і дивиться прямо тобі в очі. Двадцять років потому, коли повертаєшся назад, дивуєшся, не побачивши тєї корови з тим її поглядом.

На Чемфордському пагорбі я остаточно переконався в тому, що картина, яка всі ці роки поставала в моїй уяві, не мала майже нічого спільного з реальністю. За цей час тут багато що змінилося. Ця дорога раніше була із щебеню (і досі пам’ятаю, як підскакував на велосипеді, проїжджаючи нею), а тепер її залили гудроном і, здається, розширили. Дерев поменшало — колись обабіч шосе росли щільні ряди буків, і часто їхні гілки перепліталися над дорогою, утворюючи арки. Тепер усе це зникло. Майже біля самої вершини пагорба я побачив щось абсолютно нове. Праворуч від шосе виднілося скупчення пістрявих будинків, як з обкладинки каталогу нерухомості, з широкими піддашшями, рожевими перголами та всілякими декоративними прикрасами. Самі знаєте, як виглядають ці котеджі — надто елітні для того, щоб їх будували під лінійку один біля одного, от їх і розкидали по долині, зробивши окремий під’їзд до кожного. Біля одного з них на білому щиті було написано:

ПАНСІОН ДЛЯ СОБАК

СІЛІГЕМ-ТЕР’ЄРИ

ЕЛІТНІ ЦУЦЕНЯТА

Цього тут точно раніше не могло бути. Згадав! На цьому місці ріс дубовий гай! Дерева висадили такими густими рядами, що вони зовсім не розросталися, залишаючись тоненькими, а навесні землю під ними вкривав килим анемон. І звісно, ніхто й ніколи не зводив жодні будинки так далеко від міста.

Нарешті я виїхав на пагорб. От-от переді мною, як на долоні, розкинеться увесь Нижній Бінфілд! І для чого вдавати, що в той момент у мене мало не перехопило подих? Моє серце шалено закалатало від самого лише передчуття того, що зараз я знову побачу своє місто. Якихось п’ять секунд — і воно з’явиться. Ще мить! Я натиснув на гальма, заглушив двигун і... О Боже!

Так, звісно, ви вже, мабуть, зрозуміли, що я побачив. Та це вам зрозуміло, не мені. Тільки останній дурень міг розраховувати на щось інше, еге ж? Та мені це навіть на думку не спадало.

У голові миттю постало питання: а де Нижній Бінфілд?

Ні, не подумайте, що його зруйнували. Просто переді мною розкинулося велике промислове місто. А я ж і досі чудово пам’ятаю (так-так, тут дарма нарікати на пам’ять), як виглядав Нижній Бінфілд звідси двадцять років тому. Головна вулиця була не довшою за чверть милі, а загальний план міста (за винятком поодиноких будинків на околиці) мав форму хреста. Головними орієнтирами слугували церковна вежа і димар пивоварні. Зараз же я навіть не міг їх розгледіти. Я дивився на море сучасної забудови, що розкинулося в долині, з обох боків набігаючи на схили пагорба. Праворуч виблискувало кілька акрів абсолютно однакових яскраво-червоних дахів — мабуть, якісь муніципальні установи.

А куди подівся Нижній Бінфілд? Куди зникло місто, в якому я виріс? Певно, купа пістрявої цегли поглинула його, не лишивши шансу на виживання. З-посеред півдюжини димарів я ніяк не міг розгледіти того, що належав броварні. У східній частині з’явилися два величезні заводи зі скла і бетону. Але це ж має бути на краще, спробував я себе втішити, переконуючи в тому, що такі зміни є свідченням прогресу. Припустив, що населення, певно, зросло тисяч до двадцяти п’яти (в часи мого дитинства тут жило близько двох тисяч мешканців). Єдиним місцем, на якому не позначився плин часу, був маєток Бінфілд. Його ледь було видно, та все одно я бачив, як вдалечині біліє його цяточка в оточенні буків. Поки я розглядав краєвид, з-за пагорбів виринула зграя чорних бомбардувальників.

Я завів двигун і повільно поїхав униз. На півдорозі почали з’являтися перші будинки. Типові, практично однакові будівлі, що мало не нашаровуються один на одного — дах на дах. Та перш ніж наблизитися до них, я загальмував. Ліворуч з’явилося ще дещо абсолютно нове — кладовище. Я зупинився біля воріт, щоб краще його роздивитися.

Кладовище розкинулося акрах на двадцяти. На цих нових цвинтарях завжди почуваєшся незатишно — голі стежки, нещодавно засипані жорствою, різко контрастують зі свіжими газонами, а недоладні янголи з мармуру скидаються на фігурки на весільному торті. Та найбільше мене вразило те, що раніше тут взагалі такого не було. Тобто у місті не існувало жодного окремого кладовища — всіх ховали на території церкви. Здається, раніше ця земля належала Блекету, де в нього була молочна ферма. Гнітючий вигляд цієї місцини з новою силою змусив замислитися над тим, як тут все змінилося. І річ не тільки в тому, що місто розрослося настільки, що виникла потреба виділити окремих двадцять акрів для того, щоб ховати небіжчиків, а в тому, що його вирішили зробити десь на висілках. І так всюди. Ви не помітили? У всіх нових містах цвинтарі розташовані на околиці. Ну-бо їх кудись подалі, щоб не мозолили очей! Навіщо зайвий раз нагадувати про смерть? Це простежується навіть у написах на могильних плитах: ніхто ж не пише «такий-то помер», завжди вигадують щось на зразок «пішов з життя» чи «заснув вічним сном». Раніше все було інакше. Раніше ховали у дворі церкви, і щодня, проходячи повз, ти бачив могилу свого діда, яка нагадувала, що колись і ти лежатимеш поруч. Ми не цуралися смерті. А в спекотні дні буквально відчували її запах — не всі фамільні склепи були надійно замуровані.

Я дозволив машині тихенько скотитися з пагорба. Як усе це дивно! Ви навіть уявити собі не можете! По дорозі донизу я бачив перед собою привидів: дерев, огорож, корів. Здавалося, ніби я споглядав два світи водночас: наче крізь цей сучасний світ пробивалася картинка того, давнього. Ось поле, де бик гнався за малим Дженджер Роджерсом! А тут колись росли печериці! Та довкола більше не було ані полів, ані биків, ані грибів. Усюди самі лише будинки — невеликі, з червоної цегли, із запилюженими фіранками на вікнах і вбогими задвірками, що заросли бур’яном. Чоловіки вештаються, жінки витрушують килими, малеча грається на асфальті. І всі — незнайомці! Витріщалися на мою машину, коли я проїжджав повз. А з другого боку, це я для них незнайомець — вони й гадки не мають, яким колись був Нижній Бінфілд, ніколи не чули ані про Шуттера, ані про Вотергола, містера Гріммета чи дядька Ізекіля. Б’юся об заклад — вони цим не надто переймаються.

Дивно, як швидко люди до всього звикають. Не минуло і п’яти хвилин відтоді, як я зачаїв подих, очікуючи побачити своє місто з вершини пагорба, а вже звик до того, що воно зникло, як загублене поселення інків у джунглях. Я цілком опанував себе. А на що я, власне, розраховував? Життя не стоїть на місці — міста розвиваються, людям же потрібно десь жити. Ніхто ж мій Нижній Бінфілд не стер з лиця Землі. Він продовжував існувати, просто тепер був оточений будинками, а не полями. За кілька хвилин я побачу церкву, димар броварні, вітрину батьківської крамниці і водопій для коней на ринковій площі. Біля підніжжя пагорба дорога до міста розгалужувалася. Я повернув ліворуч і за хвилину заблукав.

Усе здавалося незнайомим. Не міг навіть пригадати, де раніше був головний в’їзд до міста. Єдине, в чому я тоді був переконаний на сто відсотків, — це те, що у давні часи цієї вулиці взагалі не було. Я проїхав по ній кількасот ярдів — непримітна занедбана вуличка, з фасадами, що виходять прямісінько на тротуар, на розі бакалійна лавка і невеликий паб — і не припиняв запитувати себе: «Куди вона мене приведе?» Я загальмував біля жінки у засмальцьованому фартуху, яка крокувала тротуаром, висунув голову з вікна і запитав:

— Перепрошую, чи не підкажете, як дістатися до ринкової площі?

Не підказала. З акценту стало зрозуміло, що для неї було звичним працювати на полях Ланкаширу. Зараз чимало таких на півдні Англії. Люди масово покидають проблемні регіони. Побачивши хлопчину в робочому одязі з інструментами, я вирішив спробувати ще раз. Цього разу мені відповіли на кокні:

— Ринкова площа? Ринкова площа... Стривайте-но, треба подумати... А, може ви маєте на увазі Старий ринок?

Певно, саме «старий» мені і був потрібен.

— Тоді вам треба повернути праворуч, а далі по колу.

Дорога виявилася довгою. Мабуть, я і милі не проїхав, але здавалося, що кілька. Будинки, крамниці, кінотеатри, каплички, футбольні майданчики — все це було новим для мене. І знову з’явилося відчуття, ніби за час моєї відсутності місто пережило ворожу навалу — всі ці люди з Ланкаширу і лондонських передмість влаштували тут безлад, навіть не завдавши собі клопоту дізнатися і зберегти назви визначних місць. Утім, зовсім скоро я допетрав, чому наша ринкова площа стала для них Старим ринком. У центрі міста з’явилася велика площа зі світлофорами (хоча площею її навряд чи можна було назвати — вона не мала чітко визначеної форми) і велетенською бронзовою статуєю лева, що впіймав орла (певно, якийсь меморіал). Навколо все нове, позбавлене фантазії! Ви, мабуть, і самі знаєте, як виглядають ці нові міста, що повиростали за останніх кілька років, наче гриби після дощу, — Хейз, Слау, Дагенхем і подібні їм. Від них віє холодом, всюди червона цегла, вітрини дешевих крамниць із шоколадом за зниженими цінами і радіодеталями. От що я бачив зараз. Аж раптом потрапив на вулицю зі старими будівлями — хай йому біс! Та це ж Головна вулиця!

І все ж таки пам’ять мене не підвела. Я знав тут кожен дюйм. Ще кілька сотень ярдів — і я опинюся на ринковій площі. По той бік Головної вулиці мала бути наша лавка — туди я хотів піти після обіду. Я планував зупинитися у готелі «Георг». Тут кожен камінь викликає спогади. Мені були знайомі всі крамниці, хоча вони давно змінили вивіски, так само як і асортимент товарів. Крамниця Лавгроу! Крамниця Тодда! Велика темна крамниця з балками і даховими вікнами, де колись продавали тканини (тут працювала Елсі). І крамниця Гріммета! Певно, й досі бакалія. А зараз — до водопою. Автомобіль, що їхав попереду, не давав її як слід розгледіти.

Нарешті, біля самої площі, машина повернула, і я побачив, що водопою більше немає. На тому місці стояв патрульний, що спостерігав за рухом автомобілів. Кинувши погляд на мою машину, він побачив, що на ньому немає знака «АА», і вирішив не вітатися.

Я звернув з площі й поїхав у напрямку до «Георга». Мене настільки вибило з рівноваги те, що зник водопій для коней, що я навіть забув глянути, чи на місці димар пивоварні. Від колишнього «Георга» лишилася сама лише назва. Фасад відполірували так, що тепер це місце було схоже на фешенебельний готель, навіть вивіску змінили. І хоча за двадцять останніх років я жодного разу не згадав про «Георга», дуже добре пам’ятав стару вивіску. На недолугій картинці було зображено святого Георгія верхи на худому коні, що топче жирнючого дракона, а в кутку було написано «Вільям Сендфорд, художник і тесляр». Нова вивіска виглядала значно естетичніше. Відразу видно — робота справжнього художника: святий Георгій на ній скидався на педика. Подвір’я, де колись стояли фермерські візки, куди вибігали п’янички, коли їх нудило, стало втричі більшим; бруківку залили бетоном, а по периметру з’явилися гаражі.

Якось я зауважив, що людський мозок працює якимись ривками. Жодна емоція не триває вічність. За останніх двадцять хвилин я пережив справжній шок. Мене мало грець не вхопив, коли, дивлячись з Чемфордського пагорба вниз, я раптом усвідомив, що Нижній Бінфілд зник. Друге потрясіння сталося тоді, коли я усвідомив, що зник водопій. Я їхав вулицями міста в глибокому смутку, як біблійний мученик. Та варто було мені вилізти з машини, одягти свого фетрового капелюха, як всі похмурі думки пощезли. Стояла така погожа сонячна днина, у дворі було так добре, по-літньому: квіти у зелених горщиках і всіляка інша краса. До цього часу я вже зголоднів і шукав, де б перекусити.

З поважним виглядом заходжу до готелю — коридорні одразу ж підхоплюють мої валізи. Почуваюся успішною людиною, певно, і виглядаю відповідно — солідний бізнесмен (якщо не зважати на авто). Добре, що вдягнув новенький костюм з фланелі — синій в тонку білу смужку. Він мені пасує. За словами кравця, у ньому я виглядаю стрункішим. Б’юсь об заклад, що того дня я міг би зійти навіть за біржового брокера. Як же приємно такого спекотного червневого дня, коли сонячні промені граються з пелюстками рожевих гераней на підвіконнях, опинитися у заміському готельчику, де на тебе чекає смажене ягня під м’ятним соусом. Не подумайте, що я люблю готелі (за все своє життя побував у стількох, що всіх і не пригадаю), у дев’яноста дев’яти випадках зі ста — це конура «для сімейних пар і бізнесменів» на кшталт «Роуботтем», де я і мав би зупинитися (для Гільди), в якій ти платиш за ніч зі сніданком п’ять бобів, а отримуєш вологі простирадла і проблеми з кранами у ванній кімнаті. Та «Георг» став таким елітним закладом, що його майже неможливо було впізнати. Раніше він і на готель не тягнув — звичайнісінький паб з кількома кімнатами для тих, кому ніде заночувати; в базарний день тут можна було пообідати (фермерський комплекс: ростбіф з йоркширським пудингом, ситний яблучний пиріг і стілтонський сир). Тепер усе було іншим, окрім хіба що барної стійки, на яку я кинув оком, проходячи повз. Вона не змінилася. В коридорі, що зараз був застелений м’яким килимом і прикрашений гобеленами із зображеннями сцен з полювання та іншими декоративними штуками, я згадав, як колись тут під ногами дзвеніли кам’яні плити, а у повітрі стояв міцний дух пива, перемішаний із запахом штукатурки. Елегантна молода жінка в чорній сукні, із завивкою (певно, адміністратор) попросила відрекомендуватися:

— Бажаєте зупинитися в нас, сер? Так, звісно, сер. Як я можу до вас звертатися?

Я аж зніяковів. Такий важливий момент! Звісно, моє прізвище їй знайоме — не таке вже воно й поширене, та і вся наша родина тут похована. Наш рід оселився у Нижньому Бінфілді давно і був шанованим — нижньо-бінфілдські Боулінги. І хоча не так просто пережити момент, коли тебе впізнають незнайомці, я з нетерпінням чекав на це:

— Боулінг, — чітко вимовив я. — Містер Джордж Боулінг.

— Боулінг, так, сер, записую. Б-о-а чи Б-о-у? Ви приїхали з Лондона, сер?

Жодної реакції. Їй не знайоме моє прізвище! Чорт забирай, вона ніколи не чула про Джорджа Боулінга — сина Семюеля Боулінга, того самого Семюеля Боулінга, який щосуботи протягом тридцяти років заходив сюди випити своїх півпінти пива!

II

Їдальня теж була вже не та.

Я добре пам’ятав, як виглядала стара зала, хоча ніколи тут не обідав: закопчений камін, бронзово-брунатні шпалери (я ніяк не міг зрозуміти: вони мають бути такого кольору чи просто з часом поруділи) і картина олією (роботи того самого Вільяма Сенфорда), на якій зображено сцену битви біля Тель-ель-Кебіра[20]. Нині інтер’єр був витриманий у середньовічному стилі: цегляний камін з виступом, на якому можна сидіти, величезна балка поперек стелі, обшиті дубовими панелями стіни, і всюди в очі впадали декоративність і фальш. Наприклад, балка була справді з дубу (певно, зняли зі старого вітрильника), але вона абсолютно нічого не підпирала, та й панелі виглядали підозріло. Щойно я сів до столу, як до мене підлетів вишколений офіціант, вправно розгортаючи серветку. Зробивши замовлення, я постукав по стіні за спиною: так і знав! Це не дерево, а якийсь штучний матеріал, пофарбований «під дерево».

Та обід виявився цілком пристойним. Мені принесли ягня під м’ятним соусом і пляшку білого вина (чи чогось іншого) з французькою назвою. Напій викликав легку відрижку, але добряче підбадьорив. Окрім мене у залі обідала ще одна жінка — білявка років за тридцять, судячи з вигляду — вдова. Кидаючи на неї короткі погляди, я роздумував, чи зупинилася вона в «Георгу», і міркував, як би її кудись запросити. Дивно, як плутаються наші відчуття: спершу я бачив привидів, минуле ніяк не відпускало мене. Ввижалися дебелі фермери, які, випроставши під довгими столами ноги і дзвякаючи по кам’яних плитах цвяхами у підборах черевиків, швидко працюють щелепами, ретельно пережовуючи гігантські порції ростбіфа, які, здавалося б, не під силу здужати пересічній людині. Й одразу перед очима столи з охайними білими скатертинами, келихами для вина і згорнутими серветками, весь цей фальшивий декор, роблена дорожнеча. І тут я подумав: «На мені новенький костюм, у кишені дванадцять фунтів. Хіба хтось колись міг уявити, що я, малий Джорджі Боулінг, повернуся сюди, та ще й на власному авто?» Цієї миті вино теплою хвилею розлилося по тілу, вдаривши в голову; я знову кинув погляд на білявку, уявляючи, як роздягаю її.

Перемістившись до бару випити бренді і запалити сигару (інтер’єр тут так само був витриманий у середньовічному стилі, от тільки замість стільців стояли шкіряні крісла, а столи були зі скляними стільницями), я все ще бачив привидів. Та я не заперечував. Правду кажучи, я вже був напідпитку і чекав, коли та жіночка з їдальні буде проходити біля мене, щоб я міг з нею познайомитися. Але вона так і не з’явилася. Готель я залишив вже по обіді.

Дійшовши до ринкової площі, я повернув ліворуч. Наша крамниця! Дивна річ: двадцять один рік тому, того дня, коли ховали матір, я проїхав повз, і мене зовсім не зачепили ані її занедбаний вигляд, ані спалена вивіска. Зараз же, після стількох років, коли деякі деталі батьківського дому вже стерлися з пам’яті, у мене скрутило шлунок від самої лише думки про те, що я от-от його побачу. Я минув цирульню: лишилася на місці, тільки хазяїн змінився. З її дверей повіяло теплим ароматом мигдального мила — не таким пряним, як той, давній, аромат рому і тютюну «Латакія». До нашої лавки лишалося якихось двадцять ярдів! Господи!

Над будівлею висіла вивіска, певно, зроблена тим самим майстром на всі руки, що намалював вивіску для «Георга»:

КАВ’ЯРНЯ «У ВЕНДІ»

РАНКОВА КАВА

ДОМАШНЯ ВИПІЧКА

Кав’ярня!

Думаю, що у мене викликала б подив м’ясна лавка чи крамниця залізних виробів на цьому місці, та власне будь-що, окрім нашого насіння. Звісно, безглуздо вимагати чогось тільки на підставі того, що ти тут колись народився. Та я нічого не міг із собою вдіяти. Мушу сказати — вивіска відповідала концепції закладу на всі сто: блакитне драпування у вітрині, а посередині кілька стандартних кексів, вкритих шоколадною глазур’ю, з одненьким грецьким горішком, що стирчить, як вишенька на торті. Я зайшов досередини. Чаю мені зовсім не хотілося, та я мав побачити, що там і як.

Виявилося, що на кафе перетворились і наша крамниця, і колишня вітальня. Задній двір, де у нас стояв бак для сміття і де батько вирощував різнотрав’я, замостили бруківкою, поставили там дерев’яні столи, горщики з гортензіями і всілякі дрібниці. Переступивши поріг, я потрапив до приміщення нашої колишньої вітальні. І тут на мене чекали привиди минулого. Фортепіано, написи на стінах і двоє старих червоних крісел обабіч каміна, в яких мати з батьком сиділи по неділях, гортаючи свої улюблені тижневики «Люди» і «Новини звідусіль». Господарі оформили інтер’єр у старовинному стилі (навіть «Георга» переплюнули): масивні столи на підпорах, ковані люстри, олов’яні тарілки на стінах та інші елементи декору. До речі, ви ніколи не звертали уваги на те, як темно в таких кафе? Певно, елемент антуражу. Замість звичайної офіціантки мене зустріла дівчина в якійсь сукенці з візерунком і з невдоволеним виразом обличчя. Я замовив тільки чай, а мені його несли десять хвилин! Звісно, який чай — зелений листовий, з Китаю, та такий слабенький, що його не відрізнити від води, доки не доллєш молока. Я сидів практично на тому самому місці, де колись стояло батьківське крісло. Присягаюся — майже чув, як він зачитує вголос уривок статті з «Людей» про літаючі машини чи про хлопчину, якого проковтнув кит, чи ще якусь нісенітницю. Емоції накрили такою потужною хвилею, що мені стало здаватися, ніби я потрапив сюди обманом, мене от-от викриють і виженуть, та водночас мене розривало від бажання розповісти комусь про те, що я тут народився, у цьому будинку, ба більше: відчуваю, що це місце — моє. У кафе не було інших клієнтів. Дівчина в сукенці крутилася біля вікна, і було очевидно, що моя присутність заважала їй поколупатися у зубах. Я попросив її принести шматочок кексу. Скуштував. Домашня випічка! Та де там! На маргарині та яєчному порошку. Та мені так кортіло з кимось поговорити, що я не стримався:

— Давно ви живете у Нижньому Бінфілді?

Дівчина аж здригнулася, кинула на мене здивований погляд і промовчала. Я спробував ще раз:

— Я й сам колись жив тут. Але давно.

І знову у відповідь ані слова, тільки якийсь ледь чутний звук. Кинувши на мене ще один холодний погляд, вона відвернулася до вікна. Зрозуміло. Не для того батьки ростили леді, щоб вона розмовляла з простими клієнтами. До того ж вона, мабуть, подумала, що я залицяюся до неї. Зрештою, навіщо їй знати, що я народився в цьому будинку? Навіть якщо вона в це й повірить, їй же начхати. Вона й гадки не має, що тут колись була лавка Семюеля Боулінга «Торгівля кукурудзою і насінням». Оплативши рахунок, я забрався звідси.

Прогулявся до церкви, остерігаючись і водночас сподіваючись, що хтось із земляків упізнає мене. Та дарма турбувався: на вулицях жодного знайомого обличчя. Таке враження, наче старе населення зникло, а його місце зайняло нове.

Діставшись до церкви, я зрозумів, для чого знадобилося нове кладовище. Двір був буквально забитий могильними плитами, а імена на половині з них були мені абсолютно незнайомі. Та було нескладно відшукати ті, які я знав. Я поблукав серед надгробків. Церковний сторож щойно викосив траву, і навіть тут стояв запах літа. Всіх моїх давніх знайомих уже не було серед живих. М’ясник Гревіт і Вінкел, теж торговець насінням, власник «Георга» Трю і місіс Вілер з крамниці з солодощами — всі вони тепер тут. Шутер і Везеролл лежали поруч, але, як і в церкві, по різні боки алеї, наче суперники все ще змагалися, хто кого перекричить. Везеролл так і не дожив до ста років: «народився 1843-го», «пішов із життя 1928-го». Та протримався довше Шутера, як завжди, здолавши того: помер 1928-го. Тяжко йому, мабуть, довелося в ті останні два роки, коли ні з ким вже було вступити у вокальний двобій! Старого Гріммета накрили масивною мармуровою плитою, що формою нагадувала пиріг з шинкою і телятиною, ще й поставили залізну огорожу, а в кутку під дешевими дерев’яними хрестами спочивало все сімейство Сіммонсів. Всі перетворилися на прах. Старий Годжес зі своїми пожовклими від тютюну зубами, Лавгроу зі своєю пишною бородою, і леді Ремплінг з конюшим на задній приступці карети, і тітка Гаррі Барнса зі скляним оком, і Брувер з млина з постійно злим, схожим на темний горіх обличчям — від них усіх не залишилося нічого, окрім могильних плит і хтозна-чого під землею.

Знайшов могили батька й матері. Обидві мали пристойний вигляд: сторож час від часу косив траву. Дядько Ізекіль лежав трохи далі. Більшість давніх могил вони зрівняли, а каркаси дерев’яних рам, що стирчали над землею, прибрали. Що маєш відчувати, коли через двадцять років приходиш на могили батьків? Не знаю, що має відчувати решта, та можу описати власні відчуття: у моїй свідомості мати і батько досі живі, просто існують у паралельній реальності. Мати порається біля чайника, батько в окулярах, з припорошеною борошном лисиною і сивими вусами — обидва так і застигли навіки у моїй пам’яті, як на картині. А ця закопана в землю купка кісток не має до них жодного стосунку. І от, стоячи тут, я замислився: а що відчуває людина там, під землею, чи взагалі вона щось відчуває, чи до всього їй байдуже? Аж раптом мої роздуми урвала похмура чорна тінь, що прокотилася по мені холодною хвилею.

Озирнувшись, я побачив, як над головою пролетів бомбардувальник. Здається, від його гуркоту здригнулася земля.

Я зайшов до церкви. Вперше після повернення до Нижнього Бінфілда мене не переслідували привиди — принаймні, так мені здалося. Бо тут усе лишилося без змін. Хіба що поповнилися ряди тих, хто спочиває вічним сном на подвір’ї. Навіть подушки для колін, здається, були ті самі. Той же запах пилу із солодкуватим духом тліну. І — о боже! — діру у вікні так і не залатали, тільки зараз, увечері, коли сонце перекотилося на інший бік, його промені не ковзали по підлозі. Лавки теж старі: оця наша, а трохи далі та, на якій виспівував Везеролл, кидаючи виклик Шутеру: «Сигон, цар Аморейський, і Ог, цар Васанський!» І стерті плити у проході між лавками із залишками епітафій тим, хто спочиває під ними. Я присів роздивитися одну з плит біля нашої лавки. Напис на ній я знав напам’ять. Навіть шрифт закарбувався в пам’яті. Тільки одному Господу відомо, скільки разів за службу я перечитував його:

Тут................................син, дворянин

цієї парафії........................................вірою і правдою

Свої....................численні чесноти примножив.........

....................сумлінністю..........................................................

.........................................кохана дружина Амелія. і семеро

її доньок...

Відразу ж згадалося, як мене в дитинстві зачаровувало те протяжне «С-сссс». Завжди було цікаво, чи так само вимовлялися ці слова в давні часи.

Я почув кроки за спиною. Обернувшись, побачив чоловіка в рясі. Це був вікарій.

Ні, не якийсь там вікарій, а старий Беттертон, який служив у цій церкві ще за сивої давнини — скільки себе пам’ятаю, він завжди був тут. Десь з 1904-го. Відразу ж упізнав його, хоча він став зовсім сивим.

А от він мене не впізнав. Для нього я був черговим товстуном у синьому костюмі, що зайшов оглянути пам’ятку. Після короткого привітання він відразу ж перейшов до традиційного монологу: запитав, чи я цікавлюся архітектурою, і почав розповідати, яку культурну цінність становить цей храм (його звели ще сакси), і далі в такому самому дусі. А тоді почав водити по колу — від норманської арки біля входу до ризниці й до мідного барельєфа із зображенням сера Родеріка Бона, що наклав головою у битві біля Ньюбері. Я поплентався за ним з виглядом пса, якому щойно дісталося від хазяїна, — так виглядають торговці середніх літ під час екскурсій картинними галереями чи старовинними соборами. Та чи сказав я, що знаю тут кожен закуток? Сказав, що я — Джордж Боулінг, син Семюеля Боулінга (навіть якщо він і не пам’ятає мене, та батька мав би знати); що я не тільки протягом десяти років слухав його проповіді й відвідував заняття з підготовки до конфірмації, а ще й був членом місцевої Спілки літературознавців і взявся читати «Сезам і Лілії», тільки щоб догодити йому? Звісно, ні. Я просто покірно йшов за ним і невиразно буркотів собі під носа щось на зразок того, що зазвичай кажуть, коли чують про солідний вік чергової пам’ятки. Щойно я побачив його, вирішив: нехай думає, що я тут чужак. Як тільки з’явилася нагода, вкинув до церковної скарбниці шість пенсів і вшився.

Але чому? Чому, нарешті побачивши знайоме обличчя, я не наважився сказати, хто я такий?

А тому, що двадцять років неабияк змінили його, і це мене, чесно кажучи, налякало. Ви, певно, думаєте, що він дуже постарішав. Зовсім ні! Він став виглядати молодше. І це справило на мене таке враження, що змусило замислитися над швидкоплинністю часу.

Нині Беттертону мало бути десь близько шістдесяти п’яти, бо коли я востаннє його бачив, він був приблизно мого віку — тоді йому було сорок п’ять. Коли ховали матір, у його волоссі вже з’явилася перша сивина, а зараз воно стало зовсім білим. Та хай там як, але перше, що впало мені в очі, — яким молодим він виглядає. Я завжди вважав його літнім чоловіком, хоча насправді це було не так. Пам’ятаю, як у дитинстві всіх, кому перевалило за сорок, я сприймав як відпрацьований матеріал — от-от розваляться на частини. Для мене не існувало віку після позначки сорок. Мій ровесник здавався мені тоді старішим за цього бадьорого діда. Господи помилуй! Мені ж самому сорок п’ять. Від цієї думки стало лячно.

То ось як сприймає мене двадцятирічна молодь, подумав я, пробираючись до виходу між могил. Старий пузань, що тільки те й робить, що крекче. Що ж, цікаво. Зазвичай я не переймаюся своїм віком. І чого б це я переймався? Ну, заплив трохи жирком, але ж і досі у розквіті сил, і на здоров’я не скаржуся. Та й фізична активність мене не надто втомлювала, аромати троянд манять так само, як і двадцять років тому. А як щодо мого власного аромату? Наче у відповідь, небеса послали мені юну дівчину років вісімнадцяти. Вона пройшла зовсім близько від мене, і я встиг зловити її швидкий погляд. У ньому не було ворожості чи переляку. Вона глянула на мене з тією холодною відчуженістю, з якою часом дивиться тварина. Дівчина з’явилася на світ у ті роки, коли я вже поїхав з Нижнього Бінфілда. Жоден з моїх спогадів не мав для неї ніякісінького сенсу. Вона, як тварини, жила геть в іншому світі.

Я повернувся до «Георга». Мені конче треба було випити, але бар відкривався тільки за півгодини. Я вирішив зачекати і сів погортати минулорічний випуск «Театру і спорту», коли це відчинилися двері й зайшла та сама білявка, можливо вдовиця, яку я побачив за обідом. Вмить мною оволоділо нестримне бажання. Страшенно закортіло провести з нею годину-другу, довести самому собі, що є ще порох у порохівницях, і байдуже, що в роті зубний протез. Зрештою, не така вже й велика в нас різниця у віці, подумав я (мені чомусь здавалося, що їй має бути років тридцять п’ять). Я сидів спиною до каміна, немов гріючи зад. А я непогано виглядаю в цьому синьому костюмі. Не завадило б трохи скинути жирку, та, як кажуть французи, я distingue. Солідний чоловік. Цілком міг би зійти за біржового брокера. Тоном світської людини я промовив:

— Яка чудова нині погода, ви так не вважаєте?

Цілком невинна фраза. Правда ж? Не якесь там вульгарне «Ми раніше не зустрічалися?» Та я зазнав невдачі. Вона не відповіла. Підвівши від газети голову, кинула на мене такий нищівний погляд, від якого могли б повилітати шибки. Яке приниження! Її холодні блакитні очі пронизали мене, як кулі. Тієї ж миті я зрозумів, наскільки помилявся. Вона не з тих удів, які після смерті чоловіка фарбуються у білявок і чекають, коли їх запросять на танці. Переді мною була дамочка з верхів середнього класу, можливо навіть донька адмірала, яка виховувалася в одній із тих приватних шкіл, в яких грають у хокей на траві. А я все неправильно зрозумів. І неважливо, який на мені був костюм, — я не тягнув на біржового брокера. По мені ж видно: типовий заїжджий гендляр, якому перепало трохи грошенят. Я шаснув до головного бару перехилити кілька пінт пива перед вечерею.

Пиво вже не те. Я добре пам’ятаю, як смакувало старе пиво, яке варили в долині Темзи, і присмак в нього був «крейдовий». Я запитав у дівчини за барною стійкою:

— Броварня і досі належить Бессемерам?

— Як? Бессемерам? Ні-і-і, ви що, сер! Їх зжерли. Давно, ще до того, як ми сюди переїхали.

Приязній жіночці-барменші (я таких називаю «старшими сестрами») було близько тридцяти п’яти; приємне округле обличчя, дебелі руки — постійно працюють з пивною помпою. Вона сказала назву картелю, який поглинув броварню Бессмерів. Чесно кажучи, зміну власника можна було відчути буквально на смак. Барна стійка тягнулася вздовж усієї стіни. Вона була розділена перегородками на кілька окремих барів. Навпроти двоє хлопців грали в «дартс», а з відсіку «Кухоль і пляшка» лунав бас хлопця, якого мені заважав розгледіти перестінок. Спершись своїми могутніми руками на барну стійку, барменша завела зі мною розмову. Я перелічив імена кількох людей, яких знав, але жодне з них їй не було знайоме. Сказала, що живе в Нижньому Бінфілді тільки п’ять років. Навіть не чула про старого Трю — колишнього власника «Георга».

— Я тутешній, — сказав я. — Колись давно жив тут, ще до війни.

— До війни? Ого! Ніколи б не подумала, що вам стільки років.

— Придивися гарненько, — донісся голос з «Кухля і пляшки».

— А місто розрослося, — продовжив я. — Мабуть, завдяки заводам.

— Ну так, переважна більшість людей працює на заводах. Виробляють грамофони, є ще панчішна фабрика. Зараз, звісно, перейшли на бомби.

Чому це «звісно», я так і не зрозумів, але вона почала розповідати про молодого хлопчину з тієї панчішної фабрики, який іноді приходив сюди і казав, що бомби, як і панчохи, вони виробляють парами — для зручності (для якої, я теж не второпав). А тоді розповіла, що біля Волтона збудували військове летовище (тепер зрозуміло, звідки всі ці бомбардувальники), і ми одразу ж заговорили про війну. Сміх та й годі. Я приїхав сюди, щоб позбутися думок про неї. Та як їх позбудешся, цих думок, коли війна витає буквально у повітрі, яким дихаєш?

Я сказав, що почнеться 1941-го. Бас з «Кухля і пляшки» докинув, що це кепська затія. А барменша зізналася, що коли чує про війну, в неї аж мурашки по тілу бігають:

— Усе це не вселяє оптимізму, особливо коли бачиш, що відбувається довкола. Іноді вночі, коли не можу заснути, я лежу, дослухаюся до гуркоту тих одоробел і думаю: «А раптом бомби посипляться прямісінько тобі на голову!» А ця їхня ППО? Міс Тоджерс, уповноважена з цивільної оборони, постійно повторює те саме: «Зберігайте спокій, заклейте вікна газетами, і все буде гаразд». Подейкують, що під мерією збираються вирити бомбосховище. А що буде з дітьми? Хіба ж на малюка натягнеш протигаз?

Знову обізвався голос з «Кухля і пляшки»: цього разу незнайомець вирішив проінформувати, що читав у газеті, нібито радять приймати гарячі ванни. Почувши це, хлопці біля барної стійки почали жартувати, вираховуючи, скільки людей може вміститися в одну ванну одночасно, і цікавлячись, чи не захоче до них приєднатися барменша. Та гаркнула на них, щоб не патякали, і пішла до іншого кінця барної стійки налити їм ще по пінті «міцного» і «світлого». Я зробив ковток пива. Яка гидота! «Гірке» — так його тут називають. З назвою не помилилися — таке гірке, що аж сіркою відгонить. Суцільна хімія. Я чув, що з англійського хмелю пива більше не варять — він іде на виробництво хімічного концентрату. А от з концентрату вже варять пиво. Згадалося, що казав дядько Ізекіль про подібне пійло, і подумав, як би він висловився про ППО і про відра з піском, яким збираються гасити термітні бомби. Тут повернулася жіночка, яка мене обслуговувала, і я поцікавився:

— До речі, а хто зараз хазяйнує в «Садибі»?

«Садибою» ми називали маєток Бінфілд. Здається, запитання її спантеличило.

— У «Садибі», сер?

— Він питає про маєток Бінфілд, — підказав голос з «Кухля і пляшки».

— A-а, маєток Бінфілд! А я думаю, яка це садиба? Він тепер належить докторові Мерроллу.

— Докторові Мерроллу?

— Так, сер. Кажуть, у нього більше півсотні пацієнтів.

— Пацієнтів? То тепер це лікарня?

— Ну, лікарнею це навряд чи можна назвати. Скоріше санаторієм. Для нервовохворих, тобто тих, що з психічними розладами.

Психлікарня!

Зрештою, на що ще я міг сподіватися?

III

Я виліз із ліжка з гидким присмаком у роті й болем у кістках.

Пляшка вина за обідом, ще одна за вечерею, кілька пінт пива між ними, не згадуючи вже про бренді — напередодні я таки забагато випив. Кілька хвилин я стояв як укопаний на килимі посеред кімнати, тупо дивлячись поперед себе, абсолютно розбитий, не в змозі зробити найменшого руху. Знаєте, як воно іноді буває зранку — відчуваєш неймовірну слабкість. Здебільшого це відчуття зосереджується в ногах, але воно доволі промовисто говорить до тебе: «Якого біса тобі потрібен цей клопіт? Облиш це все! Підійди до плити, зачини вікна і ввімкни газ!»

Я вставив зубний протез і підійшов до вікна. Ще один чудовий день — сонячні промені тільки почали пестити дахи будинків, кидаючи відблиски на вікна по той бік вулиці. Рожева герань у горщиках на підвіконнях тішила око. І хоча було тільки пів на дев’яту і готель стояв на боковій вулиці за ринковою площею, на ній уже було доволі велелюдно. Потік клерків у темних костюмах, з портфелями в руках поспішає до своїх офісів — зовсім як у передмісті Лондона, коли «білі комірці» біжать до метро; школярі парами і невеликими гуртами швидко чимчикують у бік площі. Мене охопило те саме відчуття, що й тоді, коли я побачив ліс червоних дахів, які заполонили Чемфордський пагорб, — кляті чужаки! Двадцять тисяч непроханих гостей, які навіть не знають, як мене звати. І тут з’являюся я — старий товстун зі вставною щелепою, який намагається щось розповісти про події тридцятирічної, ба навіть сорокарічної давнини, але на них усім начхати: тут зовсім інше життя. О боже! Отже, я помилявся, вважаючи, що довкола самі привиди. Насправді це я тут привид, я небіжчик, а от вони цілком реальні, живі.

Та після поживного сніданку (пікша, смажені нирки, тости з джемом і кавою) мене попустило. Холодна дама не вийшла до сніданку, у залі панувала приємна літня атмосфера, і я все ще намагався переконати себе в тому, що скидаюся на імпозантного кавалера у своєму синьому костюмі. Ну й чорт із ним! Якщо вже я привид, то таким і буду! Піду поблукаю старими місцинами. Може, вдасться напустити трохи чорної магії на цих покидьків, що вкрали у мене моє рідне місто.

Я вийшов на вулицю, та не встиг зробити й кількох кроків у напрямку до ринкової площі, як побачив неочікуване видовище. Прямо переді мною колоною по чотири марширувала процесія з півсотні школярів у супроводі суворої жінки, що нагадувала не вчительку, а радше сержанта. Перший ряд тримав у руках транспарант, на якому в рамці з червоних, білих і синіх смуг велетенськими літерами було написано: «БРИТАНЦІ ГОТУЮТЬСЯ». З цирульні за рогом подивитися на процесію вийшов перукар, чорнявий хлопець з похмурим, сумовитим обличчям.

— Що це за забавки у дітлахів? — запитав я в нього.

— Практичні заняття, — туманно відповів він. — З ППО, так вони тренуються. А з ними міс Тоджерс.

Міг би й сам здогадатися, що це та сама міс Тоджерс. По очах було видно. Знайомий типаж старої залізної відьми із сивим волоссям і ніби підкопченим обличчям: вихователька з табору для дівчат, комендант гуртожитку Союзу молодих християнок, ну і так далі в такому самому дусі. Піджак і спідниця сиділи на ній як армійська форма, бракувало тільки шкіряного офіцерського ременя. Бачив я таких. У роки війни служила в жіночих загонах, і відтоді ніяких веселощів. ППО для неї за щастя! Коли діти проходили повз, я почув, як вона — достоту як сержант — гаркнула: «Моніко, вище ногу!» А тоді побачив, що остання шеренга тримала інший транспарант: «МИ ГОТОВІ, А ВИ?»

— Але навіщо змушувати дітей ходити маршем? — знову звернувся я до перукаря.

— Та хто його знає. Певно, пропаганда якась.

Хоча все зрозуміло і без пояснень. Треба промити молоді мізки, привчити до думки про неминучість війни. Хочуть вбити нам у голови, що шляху назад немає, що війна з її авіаударами невідворотна, як прихід Різдва щороку, тож стули пельку і лізь у підвал. Над східною частиною міста з гуркотом пролетіли два масивні чорні літаки. Боже! Ми навіть не здивуємося, коли це станеться. Нам уже вчуваються звуки снарядів, що розриваються під ногами. Перукар додав, що це завдяки міс Тоджерс усім школярам видали протигази.

Нарешті я взявся за дослідження Нижнього Бінфілда. Два дні блукав старими місцями — тими, які зміг відшукати. І жодного разу не зустрів бодай одного знайомого обличчя. Тинявся вулицями, як привид. І хоча я й досі був у своєму тілі, відчував себе кимось з потойбіччя.

Це таке химерне відчуття, яке важко передати словами. Читали повість Герберта Веллса про хлопчину, який одночасно перебував у двох різних місцях (насправді він був у себе вдома, але йому ввижалося, що на морському дні)? Никав по кімнаті, а замість столів і стільців бачив ліани водоростей, гігантських крабів і каракатиць, які намагалися вчепитися в нього своїми мацаками. Так само і я. Годинами тинявся світом, якого давно вже не існувало. Рахуючи кроки, я думав: тут раніше було те-то і те-то, тут починалося поле, а тут була огорожа, що сягала аж того будинку. Там, де зараз стоїть бензинова колонка, ріс в’яз. А тут закінчувалися земельні ділянки з городами. А ця вулиця (колись тут тягнувся ряд двоповерхових будинків, і називалася вона Камберледж-роуд) — це той самий провулок, що заріс бур’яном, куди нас водила гуляти Кейті Сіммонс. Може я й дав маху з відстанню, але у пам’яті збереглося приблизне місце розташування. Якщо ти тут не народився і не бачив всього цього на власні очі, ніколи б у житті не повірив, що двадцять років тому тут були поля. Таке враження, ніби відбулося виверження вулкана і потужний потік лави поховав під собою все довкола. Новобудови майже повністю заповнили територію колишньої броварні. Млин знесли; ставок, в якому я зловив свою першу рибину, висушили, засипали і почали на ньому будівництво (я навіть не зміг визначити, де саме він був). Суцільні будинки — ряди одноманітних кубиків з червоної цегли з крихітними палісадниками і заасфальтованими стежками, що ведуть до входу. За межами мікрорайону будівництво йшло не так жваво, але ділки й тут постаралися. Там теж усе було захаращено будинками, які, проте, стояли не так щільно: де вдалося викупити ділянку, там і починали будівництво; тимчасові під’їзні дороги, десь просто пустирі з дошками і клаптики спустошеного поля, всіяного консервними бляшанками.

У центрі старого міста змінилося не так багато. Більшість крамниць і надалі торгували тим самим товаром, от тільки власники тепер були інші. В «Лілівайтс» і досі продавали тканини, та здавалося, що справи там ідуть не надто добре. На місці лавки м’ясника Гревітта тепер хазяйнував торговець радіодеталями. Вітрину із солодощами тітки Вілер заклали цеглою. Бакалія Гріммета так і лишилася бакалією, але тепер належала якійсь міжнародній компанії, що змушує замислитися над розмірами і владою цих корпорацій, яким нічого не варто проковтнути такого старого спритника, як Гріммет. Та судячи з помпезного пам’ятника на цвинтарі, йому, певно, вдалося добряче нагріти на цьому руки — забрав із собою на той світ тисяч десять-п’ятнадцять фунтів. Єдина крамниця, яка залишилася в руках колишнього власника, — «Сарацин» (це вона знищила батька). Розрослася до непристойних розмірів, ще й філіал відкрила в новому районі. Тільки тепер там торгували всім підряд: меблями, ліками, фурнітурою, залізними виробами і всіляким приладдям для садівництва.

Я блукав містом два дні, намагаючись не бурчати, хоча ой як кортіло. Пив більше, ніж варто було. Почав прикладатися до пляшки, щойно приїхав до міста, і постійно дратувався, що паби відчиняються так пізно. За півгодини до відкриття в мене вже горіли труби.

Та не подумайте, що кожного дня. Іноді було легше, думалося: «Та біс із ним, ну, знищили мій Нижній Бінфлілд, що вже тут вдієш?» Зрештою, я тут для того, щоб відпочити від домашніх. Не було жодної причини, яка б стримувала мене від радощів, — я міг робити абсолютно все, що захочу, навіть рибалити. В суботу вранці я пішов на Головну вулицю до лавки з риболовецьким приладдям: купив довге добротне вудилище (в дитинстві завжди про таке мріяв, але воно було дорожчим за звичайне), гачки, наживку та іншу всячину. Атмосфера крамниці мене підбадьорила. Хоч як сильно змінився Нижній Бінфілд, риболовецькі снасті ті ж самі, як і риба. До того ж продавця зовсім не здивувало, що старий пузань купує вудочку. Навпаки — ми навіть обмінялися думками про риболовлю на Темзі, обговорили головня, якого хтось торік зловив на приманку з хлібної пасти, меду і вареної кролятини. Я навіть купив волосінь (не пояснюючи продавцю для чого, бо навіть собі боявся в цьому зізнатися) — найміцнішу з тих, що тут були, і п’ять гострих гачків, сподіваючись, що в озерці за маєтком Бінфілд і досі водяться сазани-велетні.

Більша частина неділі минула у роздумах — варто йти рибалити чи ні. Спершу здавалося: а чому б, у біса, й не піти? А потім починали долати сумніви, і зрештою ідея перетворювалася на щось примарне й нереалістичне. Та по обіді я сів у машину і поїхав до Барфордської греблі. Планував тільки подивитися на річку, а завтра, можливо, якщо буде погода, візьму свою новеньку вудочку, вдягну старе пальто і сірі штани, які поклав до валізи спеціально для цього випадку, і присвячу цілий день риболовлі. Три-чотири години — так точно.

Переїхав Чемфордський пагорб. Внизу біля підніжжя паралельно до шосе тягнулася стежина. Я вийшов з машини і пішов по ній. А хай йому біс! І тут наліпили червоно-білих будиночків. І чому я все ще дивуюся? Здалося, що це вишикувалися ряди автомобілів. Наближаючись до річки, я почув музику — пляс-пляс-ляс! Так, це були грамофони.

Проминувши поворот, я вийшов на стежину, що вела до берега річки. Господи! Новий шок! Тут була сила-силенна людей. Там, де раніше зеленіли луги, тепер стояли чайні будиночки, торгівельні автомати, ятки із солодощами, а між ними снували продавці морозива «Воллз». Наче потрапив у Маргіт[21]. Я добре пам’ятаю, якою була ця стежина — можна була пройти кілька миль і не зустріти жодної живої душі, окрім сторожів біля шлюзових воріт чи самотнього члена екіпажу баржі. Часто-густо я просиджував тут цілими днями, за п’ятдесят ярдів від мене у воді біля берега походжала чапля, і години по три-чотири я був тут абсолютно один. І взагалі, хто мені вбив у голову думку про те, що риболовля — це заняття не для дорослих чоловіків? Весь берег, наскільки я бачив, був просто всіяний рибалками — вони сиділи на відстані п’яти ярдів один від одного. Мені стало цікаво, чого це вони всі тут зібралися у той самий час? А тоді подумав, що ці рибалки, певно, належать до якогось тутешнього клубу. А на річці було повно човнів: звичайні з веслами, байдарки, моторні катери, човни з пласким дном, набиті безтурботною молоддю, якій би тільки поверещати і погаласувати, перекрикуючи ревище грамофонів на борту. Поплавці бідолашних рибалок постійно зносило вбік хвилями від моторних катерів.

Я пройшовся трохи далі. Незважаючи на те, що стояла сонячна днина, вода була каламутною. Ні в кого не клювало — навіть дрібна рибина не йшла до рук. Цікаво, а на що вони взагалі розраховували? Такого натовпу достатньо, щоб розлякати всю рибу. Взагалі-то, вдивляючись у поплавці, що гойдалися на поверхні води серед цієї сили-силенної човнів і байдарок, я починав сумніватися в тому, що тут взагалі щось можна зловити. Чи лишилася ще в Темзі риба? Мабуть, таки лишилася. Та хай там як, кажу вам — вода тепер стала геть іншою. Колір змінився. Та не поспішайте списувати це на гру моєї фантазії. Я добре пам’ятаю колір води старої Темзи — блискучо-зеленкуватий, а сама вода така чиста, що крізь неї можна було роздивитися, як на дні серед стеблин очерету кружляють головні. А що зараз? Спробуй розгледіти щось на глибині бодай трьох дюймів. Вода в річці стала брудною і каламутною, де-не-де виднілися плівки мастила від моторних човнів, не кажучи вже про недопалки і паперові обгортки.

Потинявшись там ще трохи, я повернувся назад. Не міг більше витримувати оглушливого грамофонного завивання. Це ж неділя, намагався я себе втішити, в будень тут має бути спокійніше. Та вже розумів, що ніколи сюди не повернуся. Чорти б їх забрали! Нехай подавляться своєю клятою річкою. Якщо й піду рибалити, то точно не на Темзу.

Повз мене проходили натовпи люду. Натовпи чужаків, і практично всі вони були молодші за мене. Хлопці з дівчатами прогулювалися парами. Ось промайнув гурт модниць у широких штанях і білих кашкетах (немов вони служили на американському флоті) з грайливими написами. В однієї з дівчат було написано «ПОЦІЛУЙ МЕНЕ». А я б і не проти. Щось підштовхнуло мене підійти до автомата для зважування і стати на ваги. У механізмі щось клацнуло (це була одна з тих машин, яка не тільки визначає твою вагу, а й пророкує майбутнє), і знизу виповз аркушик із текстом:

«Ви людина унікальних талантів, — почав я читати, — та надмірна скромність заважає вам отримати те, на що ви насправді заслуговуєте. Ваше оточення недооцінює вас і ваші здібності. Надто часто ви волієте залишатися осторонь, дозволяючи іншим приписувати собі ваші здобутки. Ви чутлива, любляча особистість, яка зберігає вірність друзям. Ви викликаєте неабиякий інтерес у протилежної статі. Найбільший ваш недолік — щедрість. Продовжуйте в тому ж дусі — і досягнете успіху!

Вага: 207 фунтів».

Виявилося, за три дні я набрав чотири фунти. Певно, все через алкоголь.

IV

Повернувшись до «Георга», я поставив машину в гараж і сів випити чаю, хоча й було запізно для чаювання. В неділю бар відчинявся пізніше, тож треба було ще годину-дві чекати. Замість того, щоб нудитися тут, я вирішив прогулятися до церкви і насолодитися приємною вечірньою прохолодою.

Перетинаючи площу, я помітив, що попереду йде якась жінка. З першого погляду на неї мені здалося, що я її вже десь бачив. Знаєте, таке особливе відчуття. Мені не було видно обличчя, та й зі спини не багато чого роздивишся, та я міг би присягнутися, що ми знайомі.

Вона пішла по Головній вулиці, потім звернула у провулок, де колись тримав крамницю дядько Ізекіль. Я пішов слідом. Сам не знаю чому — почасти через те, що мені було цікаво, що буде далі, а почасти для того, щоб перестрахуватися. Перша думка, яка промайнула в голові, — нарешті я зустрів когось, хто мене знає, а тоді почали закрадатися підозри — а що як ця жінка із Західного Блечлі? Якби правдивою виявилася друга версія, мені треба було бути вкрай обережним, бо якщо вона мене побачить, обов’язково доповість Гільді. Тож я пішов назирці за нею, залишаючись на безпечній відстані і вивчаючи її фігуру. Абсолютно нічого вражаючого — висока дебела жінка років сорока або й п’ятдесяти у зношеній чорній сукні. Без капелюха (таке враження, ніби вибігла з дому на хвилинку), і, судячи з ходи, підбори на черевиках геть стоптані. Можливо, повія. Я все ніяк не міг згадати, де і коли ми бачилися. Було щось в її рухах таке, що не давало мені спокою. Вона підійшла до крамниці з канцелярськими товарами і солодощами (це була одна з тих крамничок, що в неділю завжди відчинені). Її власниця стояла на порозі, розкладаючи поштові листівки. Жінка в чорній сукні підійшла до неї привітатися.

Я теж зупинився, витріщившись на першу-ліпшу вітрину — зробив вигляд, що уважно щось роздивляюся. В крамниці торгували зразками шпалер, сантехнічними деталями для ванної кімнати та іншими необхідними для ремонту речами. Жінки спілкувалися за п’ятнадцять ярдів від мене. До мене долітали уривки їхньої розмови — однієї з тих беззмістовних бесід, які жінки ведуть між собою, щоб згаяти час. «Ага, саме так... Кажу тобі... Саме це я йому й сказала... А на що ти розраховував? Хіба ж так можна? Але як об стіну горохом... Сором який!» — і все в такому ж дусі. Мені починав уриватися терпець. Вочевидь, ця жіночка, як і її подруга, була дружиною якогось дрібного крамаря. Я вже було вирішив, що навряд чи вона може бути кимось з моїх давніх знайомих з Нижнього Бінфілда. Аж раптом вона майже повністю розвернулася в мій бік, і я побачив її обличчя. Це ж треба! Не може бути! Це ж Елсі!

Ні, я не помилився. Це справді була вона. Елсі! Ця стара шкапа!

Я був настільки шокований — передовсім від того, що побачив Елсі, а по-друге, від того, на що вона перетворилася, — що в мене аж запаморочилося в голові. Мідні крани з порцеляновими рукомийниками так і попливли перед очима — я все ще бачив їх, але в той же час не розрізняв. Раптом мене пронизав страх, що й вона може мене впізнати. Та кинувши на мене погляд, вона навіть бровою не повела. Ще секунда — і вона пішла. Я продовжив іти слідом. Це було небезпечно, зрештою, вона могла помітити мене і почати розпитувати, хто я та звідки, але я мав поглянути на неї ще раз. Річ у тому, що вона чимось заворожила мене. Власне, я вже мав можливість достатньо добре її роздивитися, але зараз я подивився на неї зовсім іншими очима.

Виглядала вона кепсько, тож роздивлявся я її виключно з дослідницькою метою. Просто жах, що роки можуть зробити з жінкою. Це ж якихось двадцять чотири роки, а дівчина з порцеляновою шкірою, рожевими вустами і золотавим волоссям перетворилася на цю незграбну шкапу із згорбленою спиною, що ледь волочить ноги у стоптаних черевиках. Чесно кажучи, я відчув полегшення, що мені пощастило народитися чоловіком. Ми не так сильно здаємо. Так, я дещо огрядний. І у мене не найкраща фігура. Та вона принаймні проглядається. Елсі не можна було назвати такою вже товстою, вона просто зовсім утратила форму. Її стегна стали такими огидними, що на них було бридко дивитися; талія взагалі зникла — такий собі роздутий циліндр на ногах, наче мішок з м’ясом.

Я продовжував іти слідом за нею — від старого міста до темних провулків, в яких ніколи раніше не бував. Нарешті вона зайшла до крамниці (вочевидь, до своєї власної). Я зупинився біля вітрини. «Дж. Куксон: кондитерські вироби і тютюн». Отже, Елсі стала місіс Куксон. Це була тісна вбога лавка, схожа на попередню, біля якої вона розмовляла зі своєю знайомою, але ще менша і занедбаніша. Тут нічого не продавали, окрім тютюну і найдешевших цукерок. Вирішуючи, що б мені купити, аби мати привід затриматися трохи довше, я побачив у вітрині кілька люльок і зайшов досередини. Я добряче перенервував, бо якби вона мене впізнала, довелося б щось вигадувати і брехати.

Вона поралася у задній кімнаті, але щойно я постукав по прилавку, вийшла до мене. Наші погляди зустрілися. Ох! Жодної емоції. Вона мене не впізнала. Просто кинула погляд, в якому не було жодного зацікавлення і яким зазвичай зустрічають клієнтів у крамницях, особливо в дрібних.

Я зміг уперше роздивитися зблизька її обличчя. І хоча вже знав, як воно виглядає, був шокований не менше, ніж тієї миті, коли збагнув, хто переді мною. Коли вдивляєшся в молоде чи навіть дитяче обличчя, завжди можна уявити, яким воно буде в старості — це не складно (вся річ у формі лицьових кісток). Та коли мені було двадцять, а їй двадцять два, я й припустити не міг, що у сорок сім її лице стане таким. Складалося враження, що воно розтануло, як морозиво. Обвисло, ніби щось тягнуло його донизу. Пригадуєте, як виглядають немолоді жінки з обличчями, як у бульдога? Масивна нижня щелепа з товстим підборіддям, опущені кутики рота, тьмяний погляд і мішки під очима — справжнісінький тобі бульдог. І попри це, я б упізнав з мільйонів її обличчя. Її волосся не зовсім посивіло, але стало рідшим, і колір здавався якимось брудним. Вона мене не впізнавала. Для неї я був черговим клієнтом, незнайомцем, пересічним товстуном. Просто диво, що можуть зробити кілька зайвих дюймів на талії. Мені було цікаво: вона не впізнає мене через те, що я так сильно змінився, чи просто тому, що кого-кого, а мене вона зовсім не очікувала тут побачити, або ж (і це найімовірніше) вона просто забула про моє існування.

— Драсті, — промимрила вона.

— Мене цікавлять люльки, — ледь вичавив я із себе. — Люльки з вересу.

— Люльки. Ща гляну. Вони лежать десь тут. А, осьо вони!

Елсі дістала з-під прилавка коробку з люльками. До чого ж у неї неприємна вимова! А може, це я став надто прискіпливим? Та ні — вона ж була дівчиною з «вищої ліги» (всі дівчата з «Ліллівайтс» були з «вищої ліги»), ще й регулярно відвідувала засідання читацького клубу, яким керував вікарій. Присягаюся — вона раніше ніколи не розмовляла такою говіркою! Не припиняю дивуватися тому, що шлюб робить із жінками. Я поперебирав люльки, вдаючи, що підбираю щось путяще для себе. Зрештою сказав, що мене цікавлять ті, що з бурштиновим мундштуком.

— Бурштиновим? Врядлі у нас єсть такі, — вона обернулася до задньої кімнати і гукнула: «Джо-о-рдж!»

Отже, і чоловіка її теж звуть Джордж. Здалеку почувся голос, схожий на гарчання.

— Джо-о-рдж, куда ти засунув другу коробку?

Вийшов Джордж. Коренастий, голомозий чолов’яга невисокого зросту з густими рудими вусами у сорочці із закасаними рукавами. Його щелепи енергійно працювали — певно, продовжував щось пережовувати. Обидва взялися шукати другу коробку з люльками. Хвилин за п’ять таки знайшли її за банками із солодощами. Просто неймовірно, скільки всілякого мотлоху зберігається у цих тісних крамницях, де увесь товар коштує не більше п’ятдесяти фунтів.

Я дивився, як Елсі копирсається у коробці й буркоче щось собі під носа. Чи вам доводилося колись спостерігати за метушливими рухами вкупі із сопінням старих людей, які зайняті пошуками загубленої дрібнички? Та марно навіть пробувати описати мої почування в той момент — мною оволоділи якийсь холод і страшенна нудьга. Цей стан неможливо передати словами, таке треба відчути. Одне скажу: якщо ви колись, у дні вашої молодості, кохали дівчину, підіть і подивіться на неї зараз. Тоді, можливо, ви відчуєте щось схоже.

Та найбільше мої думки були поглинуті тим, яким усе виявилося в реальності — зовсім не таким, як я очікував. О, наші дні з Елсі! Ті липневі ночі під каштанами! Як же так сталося, що після них нічого не лишилося? Хто тоді міг подумати, що настане час, коли наші почуття згаснуть назавжди? Ми стояли один навпроти одного на відстані витягнутої руки і були абсолютними незнайомцями, наче бачилися вперше. Вона навіть не впізнала мене! Якби я раптом відрекомендувався, навряд чи вона б навіть згадала, хто я такий. А якби й згадала, то які б почуття це викликало в неї? А ніяких. Можливо, вона навіть не тримала на мене зла за те, що я так підло повівся з нею. Наче між нами ніколи нічого не було.

А з другого боку, хто міг подумати, що Елсі спіткає така доля? Вона справляла враження дівчини, на яку не чекає нічого доброго. Я знаю, що до мене у неї був щонайменше один чоловік, і не маю сумніву, що й після мене — до її чоловіка — були інші. Не здивуюся, якщо таких набереться з дюжину. Звісно, я з нею жахливо повівся. А скільки разів картав себе за це! Зрештою вона опиниться на панелі чи покінчить життя самогубством, думав я. Іноді я відчував себе останнім покидьком, а іноді доходив висновку (мушу визнати, цілком слушного), що на моєму місці міг би опинитися будь-хто. Бачите, таке вже життя — нудне і беззмістовне. Та чи багато жінок гине, опинившись на вулиці? Набагато більше їх виявляються замордованими хатніми справами. Насправді, з Елсі не сталося нічого ані поганого, ані хорошого. Просто вона стала такою, як інші, — старою жінкою, що допомагає своєму вусатому чоловікові у тісній вбогій крамничці. Певно, і дітей завели. «Місіс Джордж Куксон. Прожила достойне життя і пішла з нього з гідністю», і якщо пощастило, не лишила після себе боргів.

Коробку з люльками виклали на прилавок. Але серед них не знайшлося жодної з бурштиновим мундштуком.

— Не пригадую, щоб ми отримували люльки з бурштиновим мундштуком, сер. Ні, не бачу жодної. Можу запропонувати з ебонітовим.

— Але мені потрібна саме з бурштиновим, — наполягав я.

— Гляньте тіки, які хароші люльки, — намагалася переконати вона мене, витягнувши одну з них. — Ось, гляньте на цю. Всього півкрони.

Я протягнув руку, торкнувшись її пальців. Жодної реакції, жодного сигналу... Тіло нічого не пам’ятає. Ви, певно, гадаєте, що я купив ту люльку, просто на знак пам’яті про наші з Елсі дні. Нічого подібного. На біса мені та люлька, якщо я ними не користуюся. Мені просто потрібен був привід, щоб зайти до лавки. Покрутивши люльку в руках, я поклав її на прилавок.

— Ні, — сказав я. — Ця мені не підходить. Дайте, будь ласка, пачку «Гравця».

Щось же, зрештою, я мав купити. Джордж Другий (а може, Третій чи Четвертий) дістав з полиці пачку цигарок, продовжуючи щось дожовувати. Я бачив, як він дратується через те, що його відірвали від чаювання заради такої дрібниці. Але мені зовсім не хотілося даремно витрачати півкрони. Я пішов геть. З Елсі ми більше не бачилися.

Я повернувся до «Георга» саме вчасно — на вечерю. Була думка піти в кіно, якщо сьогодні є підходящі сеанси, та натомість пришвартувався в одному з великих галасливих пабів у новій частині міста. Там познайомився з двома хлопцями зі Стаффордширу (приїхали сюди демонструвати зразки якихось залізяк), і між нами зав’язалася розмова про стан справ у торгівлі, потім ми випили кілька кухлів пива «Гіннес» і зіграли в дартс. Під кінець їх так розвезло, що мені довелося відвезти тих хлопців до готелю на таксі. Я й сам був добряче напідпитку, тож наступного ранку голова просто тріщала.

V

Та я мав побачити ставок за маєтком Бінфілд.

На ранок я почувався зовсім кепсько. Маю зізнатися, що відтоді, як потрапив до Нижнього Бінфілда, не минало жодного дня, щоб я не пив. А все тому (і це я усвідомив тільки зараз), що там більше нема чого робити. Я не просихав три дні.

Так само, як і вчора вранці, я підійшов до вікна поспостерігати за клерками у котелках і дітлахами, що поспішали до школи. От вони, мої вороги, подумав я. Армія загарбників, що захопила місто, всіявши його руїни недопалками і паперовими пакетами. Чому, власне кажучи, це мене так хвилює? Ви, мабуть, думаєте, що я був страшенно розлючений через те, що мій Нижній Бінфілд перетворили на Дагенхем, бо я терпіти не можу, коли забудовують сільські простори, зводячи нові міста. Але ви помиляєтесь. Я не маю нічого проти розбудови міст, принаймні допоки вони не розповзаються, як пляма соусу на обідній скатертині. Чудово розумію, що людям треба десь жити, і повсюдно будуватимуть нові заводи. Щодо місцевого смаку — інтер’єру з фальшивими дубовими панелями, тарілок з олова, мідних каструль та інших речей у «сільському стилі» — мене нудить від усього цього. Раніше ми таким не переймалися. Мати не бачила сенсу у загромадженні приміщення антикварними предметами, які так припали до душі власникам теперішнього закладу, що називався «У Венді». Їй страшенно не подобалися столи на підпорах: «Нема куди ноги діти», — скаржилася вона. Кухлі з олова вона теж терпіти не могла — мовляв, на них тільки пил осідає. Можете казати що завгодно, але в наші дні ми мали те, чого так бракує сучасним кав’ярням з їхнім вишуканим інтер’єром та радіоприймачами. Я приїхав сюди у сподіванні відшукати це, але марно. Та в мені продовжувала жевріти надія, навіть у ці ранкові години, коли я ще не встиг вставити свій зубний протез, а шлунок уже посилав сигнали, натякаючи на те, що от-от перетравить сам себе, якщо я у нього щось не закину.

І тут я знову згадав про свій ставок. Побачивши, на що вони перетворили Нижній Бінфілд, я відчув те, що можна описати тільки як страх, що водойма могла просто зникнути. Можливо, я даремно тривожився. Я не міг знати напевно. Місто заполонила червона цегла, наш будинок перетворили на кав’ярню, набиту всіляким мотлохом, а Темзу споганили моторним мастилом і паперовими обгортками. Та, може, зайди ще не дісталися до ставка за маєтком Бінфілд і там досі повно велетенської риби. Можливо, про нього ніхто так і не довідався. Це було цілком імовірно. Там такі хащі із заростями ожини і завалами сухих гілок, а також густим дубовим підліском (буки так не обростають молоденькими деревцями), що більшості людей і на думку не спаде лізти туди. І взагалі, трапляються ж на світі дива.

Вирушив я пізно ввечері. Було вже, мабуть, пів на п’яту, коли я дістався шосе, що вело до Горішнього Бінфілда. Десь посередині пагорба будинки скінчилися, а за ними розкинувся густий буковий ліс. Опинившись перед роздоріжжям, я повернув праворуч, щоб зробити коло і під’їхати до маєтку Бінфілд з іншого боку. Зупинився, щоб краще роздивитися гай. Дерева ані трохи не змінилися. Залишивши авто на узбіччі біля крейдяного кар’єру, я вийшов і далі пішов пішки. Усе як раніше! Та сама тиша, ті самі купи листя, яке встеляє землю таким товстим шаром, що падаючи з року в рік, здається, ніколи не перегниває. Жодної живої душі, крім маленьких пташок на верхівках дерев, яких годі розгледіти. Неможливо повірити, що від гуркоту міста мене відділяє якихось три милі. Я почав пробиратися крізь хащі до маєтку. Було важко пригадати, яка саме стежина вела до моєї заповітної мрії. Аж от! Так, вона! Той самий крейдяний видолинок, де розбишаки з «Чорної руки» збиралися стріляти з рогаток і де ми вперше дізналися від Сіда Лавгроу, як на світ з’являються діти, — того дня я зловив свою першу рибину. Було це сорок років тому.

Ряди дерев порідшали, і я побачив перед собою дорогу, що вела до маєтку Бінфілд. Звісно, старий прогнилий паркан знесли, а на його місці виросла висока цегляна стіна зі шпичаками нагорі, типова для психлікарні. Я почав міркувати, як потрапити досередини, аж раптом мені спало на думку, що я можу розповісти вигадану історію про психічно хвору дружину, для якої шукаю підходяще місце. Тоді вони точно не зможуть мені відмовити і покажуть усі їхні володіння. Сподіваюся, у новому костюмі я справляв враження чоловіка, який може собі дозволити помістити дружину у приватну лікарню. Та біля самих воріт я почав сумніватися, що ставок розташований на території лікарні.

Землі маєтку Бінфілд простягалися акрів на п’ятдесят, а територія закладу не займала більше десяти. Навряд чи власники ризикнули б залишити тут озерце — втомилися б витягати потопельників. Хатинка, в якій жив старий Годжес, лишилася на місці. Кинувши оком крізь залізні прути новеньких блискучих воріт, я подумав, що нічого тут не впізнаю. Галявини, квітники, стежки, посилані жорствою, і кілька людей (певно, психи), що з відстороненим виглядом блукають ними. Я пішов праворуч. Старий ставок, той, в якому я збирався рибалити, мав бути за кілька сотень ярдів звідси, а кінця нової огорожі я дістався вже ярдів через сто. Отже, озеро — за межами території лікарні. Здавалося, що стовбури дерев стали тоншими. До мене долинули дитячі голоси. Чорт забирай, ось воно — озеро!

На мить я закляк на місці, не повіривши власним очам. Потім до мене, нарешті, дійшло, що сталося: всі дерева біля води вирубали. Озерце виглядало голим і зовсім не таким, як раніше, — тепер воно нагадувало ставок у Кенсінгтонських садах. На березі всюди бавилися діти, на воді плавало безліч човнів, кілька старших дітлахів ганяли наввипередки на швидкісних човнах, яким управляють за допомогою спеціального важеля. Ліворуч, де раніше серед очеретяних заростей гнив сарай для човнів, тепер стояли павільйон і ятка із солодощами, а над ними, на великій білій вивісці, було написано:

ЕЛІТНИЙ ЯХТ-КЛУБ

ГОРІШНЬОГО БІНФІЛДА

Я подивився праворуч — самі лише будинки, наче в якомусь передмісті. Ліс, що оточував озеро щільним джунглями, повністю знищили. Лишилося тільки кілька буків, що стриміли між будівлями. Та, маю визнати, будиночки були мальовничими — деякі з них витримані у стилі тюдорівської архітектури (як ті, що я побачив першого дня на Чемфордському пагорбі, тільки тут їх було значно більше). Як же я помилявся, сподіваючись, що тут і досі росте ліс! Тепер я збагнув, у чому річ: шматочок лісу площею не більш як півдюжини акрів поки що не зачепили, і так сталося, що до маєтку я пішов саме через цей його залишок. А Горішній Бінфілд, який у роки мого дитинства був тільки назвою місцини, перетворився на справжнє місто. Точніше, на окремий район Нижнього Бінфілда.

Я підійшов до берега. Діти бовталися у воді й страшенно верещали. Їх там була сила-силенна. Озеро виглядало мертвим: у ньому більше не було риби. Неподалік стояв чоловік, який наглядав за малечею: немолодий, з кількома пасмами сивого волосся, що прикривали лисину, в пенсне на добряче засмаглому обличчі. Було в його зовнішності щось дивакувате. Він був одягнений у шорти, сандалі й сорочку з розлогим коміром, та насамперед увагу привертав його погляд — крізь лінзи окулярів блищали неймовірно блакитні очі. Один із тих чоловіків, які назавжди лишаються юними. Зазвичай це палкі прихильники здорового харчування чи хтось зі спілки бойскаутів — в обох випадках ті, хто жити не може без природи і відпочинку на свіжому повітрі.

— А добряче розрісся Горішній Бінфілд, — сказав я.

Він обернувся до мене.

— Розрісся? Що ви, сер, ми не дозволяємо йому розростатися! Тут мешкають особливі люди, і ми цим пишаємося. Це лише невелике поселення, тільки для своїх.

— Я мав на увазі, порівняно з тим, яким він був до війни, — пояснив я. — Я жив тут у дитинстві.

— A-а, от ви про що. В такому разі маєте рацію, але це було до мене. Комуна Горішнього Бінфілда — це унікальний простір для життя. Такий собі окремий світ. Тут усе зроблено за проектом архітектора Едварда Воткіна. Ви, звісно, чули про нього? Ми живемо у гармонії з природою. Жодного зв’язку з містом, — він вказав у напрямку Нижнього Бінфілда, — із тим заводським пеклом.

Він добродушно засміявся, і його обличчя стало схожим на заячу мордочку. Й одразу ж, ніби я питав у нього, він почав у подробицях розповідати про життя в комуні Горішнього Бінфілда, про юного Едварда Воткіна — архітектора з вишуканим смаком і відчуттям стилю доби Тюдорів, який розгледів на старій фермі перекладини єлизаветинських часів і придбав їх за смішні гроші. І про те, який він приємний юнак — душа компанії місцевого товариства нудистів. Кілька разів наголосив, що у Горішньому Бінфілді живуть особливі люди — не те, що у Нижньому. Тут вони намагаються облагородити сільську місцевість, а не засмітити її.

— Вихваляються своїми містами-садами. Ми ж наш Горішній Бінфілд звемо «містом-лісом», хе-хе! Довкола тільки матінка-природа. — Чоловік вказав на кілька дерев, що лишилися від того, що раніше було лісом. — Споконвічна краса. Наші діти зростають на природі. Тут зібралися люди з особливим світовідчуттям і освіченістю. Три чверті з тих, хто живе тут, — вегетаріанці. Місцеві м’ясники недолюблюють нас, хе-хе! Є серед нас і кілька видатних особистостей. Micс Хелен Тюрло — письменниця, ви мали чути про неї. Професор Воуд — досліджує людську психіку. Така поетична натура! Йде гуляти в ліс, та так, що не докличешся до обіду! Каже, що розмовляє там з ельфами. А ви вірите в ельфів? От я, приміром, не виключаю їхнього існування, хе-хе. Але ставлюся до цього трохи скептично. Та світлини професора виглядають доволі переконливо.

Я почав думати чи не втік він, раптом, з місцевої психлікарні. Втім, ні — цілком нормальний, просто дещо дивакуватий. Коли жив в Ілінгу, зустрічав таких: вегетаріанство, поезія, аскетичний спосіб життя, поклоніння природі, прогулянки босоніж по вранішній росі на світанку. Тоді дивак вирішив показати мені комуну. Від лісу не лишилося і сліду. Довкола будинки-будинки-будинки! Ви, мабуть, бачили колись такі хатинки з претензією на старовинні маєтки: дахи з візерунком, опори, встановлені виключно з декоративною метою, штучні сади зі ставками з бетону і пластмасові фігурки гномів, які можна купити у кожній квітковій крамниці. Перед очима одразу ж постає зграя фанатиків здорового харчування із середнім заробітком у тисячу фунтів на рік, що вірить у лісових фейрі. Навіть тротуари тут виглядали потворно. Довелося перервати тур. Якби в той момент у моїй кишені опинилася граната, я, жодної миті не вагаючись, витяг би її і пожбурив у перше-ліпше вікно. Я перервав свого гіда, поцікавившись, чи до вподоби тутешнім мешканцям сусідство із психлікарнею. Жодної реакції. Зрештою я зупинився і запитав:

— Окрім цього, великого, десь тут неподалік має бути ще одне, менше озерце, хіба не так?

— Інше озеро? Ні, воно тут одне.

— Певно, його висушили, — сказав я. — А воно було глибоченьким, на його місці мала б лишитися чимала яма.

Уперше на його обличчі з’явився збентежений вираз. Він почесав потилицю:

— Що ж, ви маєте зрозуміти: ми тут живемо простим життям. Так нам подобається. Та іноді не так уже й легко перебувати далеко від цивілізації. Виникають певні незручності. На приклад, не до кінця відпрацьоване питання із санітарією. Сміття звідси вивозять, здається, тільки раз на місяць.

— Тобто ви хочете сказати, що той ставок перетворили на сміттєзвалище?

— Розумієте, природний хід речей потребує наявності... — він трохи зашарівся, намагаючись замінити слово «смітєзвалище» більш підходящим. — Треба ж нам кудись дівати консервні бляшанки і таке інше. Туди ми і зносимо весь непотріб, за дерева.

Ми пішли в той бік. Кілька дерев вони залишили, певно, для того, щоб приховати смітник. Ось і він. Мій ставок. Вони викачали з нього всю воду — на його місці залишилася велика яма (футів двадцять-тридцять завглибшки), яка наполовину вже була заповнена консервними бляшанками.

Я подивився вниз.

— Шкода, що його осушили, — сказав я. — Колись у цьому ставку водилася велика риба.

— Риба? Вперше про це чую. Ви ж розумієте, що ми не могли лишити озеро посеред поселення. Тут би роїлося повно всіляких комах. Та це рішення ухвалили ще до того, як я сюди переїхав.

— А давно звели ці будинки?

— Здається, років десять-п’ятнадцять тому.

— Я добре знав цю місцину до війни. — сказав я. — Тут довкола ріс густий ліс, і жодного будинку, крім маєтку Бінфілд. Та он там зберігся клаптик лісу — я йшов крізь нього по дорозі сюди.

— А, той гай! Це для нас святе місце. Ми вирішили ніколи його не забудовувати. Воно має особливе значення для тутешньої молоді, яка має зростати серед природи. — Кинувши на мене пустотливий погляд, ніби збирається відкрити якусь таємницю, він додав: — Ми звемо її «Долиною ельфів».

«Долина ельфів»! Здихавшись його, я повернувся до машини і поїхав назад до Нижнього Бінфілда. «Долина ельфів»! Ці люди споганили мій ставок своїми консервними бляшанками. Щоб їх грім побив! Кажіть що завгодно, називайте це як завгодно, та мене починає нудити, коли я бачу, як вони паплюжать Англію — зі своїми пластмасовими гномами, годівницями для птахів, «Долина ельфів» і горами консервних бляшанок на місці лісів.

Сентиментальний, скажете? Соціопат? Як можна дерева любити більше за людей? А так — усе залежить від того, про кого конкретно йдеться. Є такі особи, яким єдине, чого хочеться побажати, так це підхопити якусь холеру.

З’їжджаючи з пагорба, я думав про те, що годі з мене цих спогадів про минуле. Який сенс у спробах навідатися до місцин зі свого дитинства? Тим паче, якщо їх більше не існує. Ковтнути б повітря! Але й повітря більше немає. Всі ми опинилися у помийній ямі, і купа сміття в ній сягає аж стратосфери. Ну й чорт з ним, навіщо виносити собі мізки? У мене ж іще є цілих три дні. Я трохи заспокоївся і припинив діймати себе думками про те, на що перетворився Нижній Бінфілд. Щодо рибалки, про це вже не могло бути й мови. Ото вже дурниця! Рибалити в моєму віці! Гільда мала рацію.

Залишивши машину в гаражі біля «Георга», я зайшов до вестибюля готелю. Було близько шостої. Хтось увімкнув радіо послухати новини. Краєм вуха я вловив кінець фрази диктора, який читав повідомлення під рубрикою «SOS». Зізнаюся, всередині у мене все похололо, коли я почув:

— ... де зараз у важкому стані перебуває його дружина Гільда Боулінг.

Оксамитовий голос продовжував: «Ще одне повідомлення із закликом про допомогу. Вілл Персиваль Шутт...», та більше я не слухав, спокійно прямуючи до барної стійки. З гордістю згадую про той момент — я тоді й бровою не повів, жодним чином не виказав себе, щоб ніхто не впізнав у мені того самого Боулінга, про дружину якого щойно йшлося в новинах. У барі сиділа жінка власника готелю, яка знала, як мене звати (принаймні, бачила моє прізвище у журналі реєстрації), і ще двоє постояльців, з якими ми не були знайомі. Та я тримався гідно. Підійшовши до бару, замовив пінту пива, як робив це протягом кількох днів до цього.

Я мав усе як слід обмізкувати. До того моменту, як спорожнив свій келих майже наполовину, я вже прикинув, що до чого. По-перше, Гільда не перебувала у важкому стані. Я був переконаний в цьому. Коли я їхав, вона була цілком здорова, і цієї пори на грип не хворіють. Вона зімітувала недугу. Але для чого?

Вочевидь, це її чергова маніпулятивна схема. Скоріш за все, було так: якимось чином вона довідалася (це ж Гільда!), що я не поїхав до Бірмінгема, і в такий спосіб просто намагалася виманити мене додому. Їй несила було уявляти мене з іншою жінкою. Звісно, вона була переконана в тому, що я завів інтрижку на стороні. Інші причини мого вчинку Гільді навіть на думку не спадали. От вона й вирішила, що почувши про її хворобу, я відразу ж повернуся назад.

Але вона мене погано знає, подумав я, допиваючи пиво. Старого горобця на полові не обдуриш. Пригадав її попередні витівки. На що тільки Гільда була ладна, аби заскочити мене на гарячому! Пам’ятаю, як під час одного з моїх відряджень вона звіряла маршрут моєї подорожі з картою — і все заради того, аби переконатися, що я не збрехав. А якось попхалася за мною до самого Кольчестера і заявилася до готелю, в якому я зупинився. Того разу її підозри підтвердилися — не напряму, але все виглядало так, ніби вона була права. Я ні на йоту не вірив у те, що вона захворіла. Ба більше, був упевнений, що це не так, але не міг пояснити чому.

Я замовив ще одну пінту, і ситуація вже не виглядала такою похмурою. Звісно, вдома на мене чекатиме скандал, але його все одно не уникнути. А доти я маю три вільні дні. Цікаво, та як тільки з’ясувалося, що більше не існує того, заради чого я приїхав сюди, мене все більше стала приваблювати ідея відпочинку. Побути далеко від дому — от що мало значення. «Спокій, ідеальний спокій подалі від рідних» — як співають у тій пісні. Аж раптом мені спало на думку, що я можу дозволити собі навіть інтрижку. Якщо вже Гільда підозрює мене в чомусь, то хай ці підозри будуть обґрунтованими.

Пиво розтікалося хмелем по тілу, і ця думка починала мене тішити. Не те щоб я зважився на зраду, але було б чудово зробити це саме зараз! Мені стало цікаво, як їй вдалося пробитися в ефір з повідомленням про невідкладну допомогу. Я й гадки не маю, як це можна влаштувати. Для цього потрібен висновок лікаря чи достатньо просто назвати своє ім’я? Б’юся об заклад, це її напоумила подруга Вілер.

Це ж треба до такого додуматися, га? І на що тільки ладні піти жінки! Тут треба віддати їм належне.

VI

Поснідавши, я вийшов прогулятися ринковою площею. Стояв тихий прохолодний ранок: площа була залита тьмяно-жовтим світлом, що грайливо виблискувало променями на всіх поверхнях. Вранішні аромати змішувалися з димом моєї сигари. Раптом почувся гуркіт, і з-за будинків вилетіла зграя чорних бомбардувальників. Я підвів голову. Здавалося, з неба от-от посиплються бомби.

Наступної секунди пролунав ще один звук. Якби ви опинилися поруч, побачили б, як проявляється умовний рефлекс. Бо почув я свист снаряда — тут складно помилитися. І хоча я не чув цього звуку двадцять років, вмить його впізнав. Довго не роздумуючи, зробив те, що здавалося єдино правильним рішенням на той момент, — упав долілиць на землю.

Може, і добре, що ви цього не бачили. Я був не на висоті. Розпластався на асфальті, як щур, якого причавило дверима. Доки решта довкола зволікали, я встиг перелякатися вдруге, подумавши, що помилився, виставивши себе цілковитим дурнем.

Та наступної миті пролунало: БУУУУУМ-БАААХ!

Спершу потужний грім, наче Судного дня, а тоді гуркіт, ніби на залізний лист впала тонна вугілля. Це валилася цегла. Мене ніби приліпило до землі. «Почалося, — подумав я. — Дядько Гітлер не забарився. Просто без жодних попереджень віддав команду».

І ще одна специфічна річ. Навіть у момент, коли пролунав той страшенний гуркіт, від якого мене буквально спаралізувало, я подумав про те, що у всьому цьому є щось грандіозне. Як описати відчуття від близького вибуху бомби? Це дуже складно зробити, бо страх заважає адекватному сприйняттю. Це ніби побачити, як розлітається на друзки метал; побачити, як шматується залізний лист. Та найбільше вражає відчуття того, що тебе щойно змусили подивитися в обличчя реальності — наче тебе розбудили, виливши на голову відро крижаної води, висмикнули зі світу мрій потужним вибухом бомби, і ця реальність є жахливою.

Довкола лунали крики, виск автомобільних гальм. Я чекав, що зараз упаде друга бомба, але цього не сталося. Підвівши голову, я побачив, як люди з лементом кидаються в різні боки. Автомобіль, що летів униз по вулиці, мало не занесло на тротуар. Якась жінка закричала: «Німці! Німці!» Праворуч від мене виникла біла пляма спотвореного страхом чоловічого обличчя. Він весь тремтів:

— Що це? Що сталося? Що діється?

— Почалося, — відповів я. — Це авіаудар. Лягайте!

Та друга бомба все не падала. Почекавши ще секунд п’ятнадцять, я знову підвів голову. Одні люди продовжували метушитися, намагаючись втекти, інші — як укопані застигли на місці. Вдалечині за будинками здійнялася велика хмара чорного диму. Тоді я побачив дещо фантастичне. По той бік площі дорога йшла вгору, і з-за пагорба на мене летіло стадо свиней потворних свинячих писків. Трохи згодом я зрозумів, що то були не свині, а просто школярі у протигазах. Мабуть, бігли до бомбосховища. Позаду летіла найбільша з-поміж них — міс Тоджерс. Та тієї миті це видовище справді нагадувало стадо свиней.

Ледь підвівшись, я пошкандибав через площу. Люди трохи оговтались, і на місці, куди впала бомба, вже збирався натовп.

Як ви, мабуть, здогадалися, то був не німецький бомбардувальник. Ніяка війна не почалася. Просто випадкова аварія. Час від часу бомбардувальники здійснювали тренувальні польоти, і цього разу хтось помилково натиснув не на ту кнопку і скинув бомбу. Мабуть, йому добряче дісталося від керівництва. Паніка скінчилася доволі швидко: до того часу, як начальник військово-поштової служби зателефонував до Лондона дізнатися, чи оголошено Британії війну (йому відповіли «ні»), всі вже знали, що інцидент стався випадково. Та на якийсь час — можливо, на хвилину, можливо, на п’ять — кілька тисяч людей довкола повірили в те, що почалася війна. На щастя, це тривало недовго — ще хвилин п’ятнадцять, і ми б лінчували першого «шпигуна».

Я пішов слідом за натовпом допитливих. Бомба впала у провулку, де дядько Ізекіль колись тримав крамничку — буквально за п’ятдесят ярдів від того місця. З-за рогу лунали вигуки «О-о-о!» Мені вдалося дістатися туди за кілька хвилин до прибуття швидкої та пожежників і, незважаючи на натовп з півсотні людей, побачити абсолютно все.

Перше враження — над містом пройшла злива з цегли і овочів. Всюди було розкидане капустяне листя: бомба влучила в овочеву лавку. У будинку праворуч знесло частину даху, палало перекриття, решта будинків довкола теж зачепило — в них були розбиті вікна. Та всі погляди були спрямовані на будівлю зліва — одна з її стін з боку овочевої лавки була повністю зруйнована — так, ніби хтось відсік її ножем. На диво, кімнати на горішньому поверсі не зачепило. Таке враження, наче дивишся на ляльковий будиночок. Комоди, крісла, пожовклі шпалери, постіль, в якій ще кілька хвилин тому хтось спав, нічний горщик під ліжком — усе як годиться, окрім того, що бракує стіни. Та нижні приміщення добряче понівечило — жахлива мішанина з уламків шафи, столу, клаптів скатертини, шматків цегли, тиньку і решток того, що лишилося від рукомийника. Банка з варенням, що прокотилася по підлозі, залишила за собою тонкий багряний слід поруч зі смужкою крові. І серед усього цього лежала людська нога. Одна нога, в штанині, в чорному черевику з фірмовою набійкою на підборі. Ось чому люди вражено ойкали.

Мені захотілося лишитись і роздивитися все уважніше. Струмок з крові змішався із сиропом. Як тільки приїхали пожежники, я пішов назад до готелю збирати речі.

Досить з мене Нижнього Бінфілда, подумав я. Повертаюся додому. Звісно, я не поїхав відразу. Так робити не годиться. Коли трапляється щось подібне, треба обговорити те, що сталося, з людьми, поділитися з кимось враженнями. Того дня у місті буквально зупинилося виробництво — всі тільки те й робили, що говорили про бомбу: який тут стояв гуркіт і які перші думки прийшли в голову. Жінка з бару сказала, що її почало трясти від страху і тепер, після такого сюрпризу, вона точно не зможе вночі заснути. Хтось із переляку так підскочив, що аж відкусив собі кінчик язика. Виявилося, що тільки в нашій частині міста подумали про наліт німецької авіації; в інших районах були певні, що стався вибух на панчішній фабриці. Трохи згодом (я прочитав про це в газеті) Міністерство військово-повітряних сил відправило на місце трагедії чиновника, щоб той оцінив збитки, а після опублікувало повідомлення, в якому називало наслідки інциденту «невтішними». Зрештою, бомба убила тільки трьох: власника овочевої лавки — його звали Перрот, і подружжя старих по сусідству. Тіло жінки змогли впізнати, а от особу чоловіка встановили по взуттю. Від Перрота нічого не лишилося — навіть ґудзика від штанів, щоб провести бодай якусь церемонію прощання.

По обіді я розрахувався і виїхав з готелю. В кишені лишалося три фунти. В цих маленьких акуратних готельчиках знають, як обдерти людину мов липку, та я й сам не рахував грошей, коли йшлося про випивку і сигари. Новеньку вудочку з риболовними снастями лишив у номері. Нехай забирають. Мені вони більше ні до чого. Цей урок коштував мені фунт. І його я засвоїв. Не личить товстунам за сорок рибалити. Мрія залишилася мрією — відтепер рибалитиму хіба що уві сні.

Так незвично усвідомлювати, як змінюються з часом відчуття. Що саме я відчув, коли вибухнула бомба? В момент удару, звісно, мало не знепритомнів від страху, та потім, дивлячись на зруйнований будинок і скривавлену ногу, здригнувся так само, як від вигляду наслідків аварії на дорозі. Видовище не для тих, у кого слабкі нерви. Це стало останньою краплею. В той момент я зрозумів: досить з мене відпустки. Але, чесно кажучи, мене не торкнуло це видовище до глибини душі.

Та виїхавши за околиці Нижнього Бінфілда, я відчув, як емоції повернулися з новою силою. Знаєте, як воно буває, коли їдеш сам в машині. Досі не можу сказати, в чому саме причина (можливо, це нескінченна вервечка дерев на узбіччі дороги чи звук двигуна), але щось налаштовує на певний лад. Схожі відчуття виникають, коли їдеш у потязі — здається, що починаєш бачити речі з іншого боку. Все, що до цього викликало сумніви, раптом розклалося в голові по поличках. Передовсім, я приїхав до Нижнього Бінфілда знайти відповідь на запитання — що на нас чекає? Гра почалася і шляху назад немає? Чи є шанс повернутися до життя, яким ти жив раніше? Що ж, я знайшов відповідь: колишнє життя в минулому, і спроби його повернути — даремна трата часу. Все одно що намагатися запхати Йону назад до черева кита. Тепер я був у цьому впевнений. Та не очікую, що ви поділяєте мої відчуття. І навіщо я взагалі сюди приїхав? Стільки років я навіть не згадував про Нижній Бінфілд — він просто існував десь на задвірках пам’яті, чекаючи на слушний момент, і от, коли цей момент настав, з’ясувалося, що мого міста вже не існує. Мені подумки хотілося кинути гранату в котрийсь із тих будинків, а зрештою Королівські повітряні сили не пошкодували півтонни тротилу — просто прикра помилка.

Наближається війна. Кажуть, розпочнеться 1941-го. І якщо й справді вибухне, то скільки буде розбитого посуду, зруйнованих будинків, кишок клерків, розкиданих по фортепіано, придбаному в кредит. До чого це я? Скажу вам, чого мене навчила поїздка до Нижнього Бінфілда, — цього не уникнути. Всього того, про що ви постійно думаєте, але боїтеся визнати через страх, переконуючи себе в тому, що цей кошмар відбувається десь далеко, в інших країнах, але це не про нас. Бомби, черги за їжею, ґумові кийки, колючий дріт, військові однострої, гасла, плакати з обличчями вождів, дула кулеметів, що стирчать з вікон. Усе це станеться. В цьому немає жодного сумніву. Тікати нікуди. Звісно, ви можете спробувати опиратися, або заплющити очі і вдавати, що нічого не сталося, або ж схопити важкий молоток і кинутися трощити пики. Та вороття немає. Це треба прийняти.

Я натиснув на газ — стареньке авто злетіло пагорбом угору (ледь двигун не згорів), минаючи в’язи, пшеничні поля і корів, що паслися обабіч дороги. До мене повернулося те саме відчуття, що й того січневого дня, коли я прогулювався по Стренду, щойно отримавши свій новенький зубний протез. Немов у мене прокинувся дар передбачати майбутнє. Здавалося, що я бачу всю Англію, всіх людей, які тут живуть, і весь жах, який чатує на них. Хоча навіть тоді у мене іноді з’являлися сумніви. Світ такий великий, і це трохи заспокоює. Тільки подумайте — їдеш, а довкола безмежні простори, і все це в межах одного графства. Наче не в Англії, а десь у Сибіру. Поля і букові гаї, ферми і церкви, села з маленькими овочевими крамничками і качки, що ховаються у заростях очерету. Хіба ж усе це може зникнути? Навряд чи. Тим часом я виїхав на Аксбріджську дорогу і наближався до передмістя Лондона — Саутголлу. За вікном вишикувалися шереги однакових потворних будинків, до яких щовечора повертаються їхні власники — жити своїм пристойним родинним життям. А далі відкривається великий лондонський світ з вісьмома мільйонами мешканців, які звикли до свого життя і не хочуть його змінювати: вулиці, площі, провулки, житлові будинки, паби, лавки зі смаженою рибою — все це простягається на двадцять миль. Не існує таких бомб, які б могли порушити їхню повсякденну рутину. Такий собі впорядкований хаос з мільйонів життів! Ось Джон Сміт вирізає з газети купони на футбольний матч, Білл Вільямс розповідає перукареві чергову побрехеньку, а місіс Джонс повертається з пивом увечері додому — і таких вісім мільйонів! Хіба ж вони не впораються? Хоч бомби і снаряди — та люди продовжуватимуть жити так, як жили раніше.

Мрії! Ілюзії! Хай би скільки було тих людей, а війни вистачить усім. Наближаються важкі часи, а разом з ними й армії вимуштруваних хлопців. А що далі — навіть не знаю. Це взагалі мене не цікавить. Одне зрозуміло: якщо у вашому житті є щось, що ви особливо цінуєте, попрощайтеся з цим зараз, бо все звичне і дороге серцю котиться у прірву з розпеченими кулеметами.

VII

Та варто було під’їхати до свого району, як мій настрій різко змінився.

Раптом у голові сяйнула думка: а що як Гільда насправді захворіла?

Вплив середовища, самі розумієте. У Нижньому Бінфілді я був цілком упевнений в тому, що з нею все гаразд, а всю цю історію з хворобою вона затіяла тільки для того, щоб я повернувся додому. Та щойно я потрапив до Західного Блечлі, як в’язниця під назвою «Гесперід Естейт» прийняла мене у свої обійми з цегли, відновивши звичний хід думок у голові. Настрій понеділка, коли здатен тверезо оцінювати ситуацію. Нарешті усвідомив, якою ж нісенітницею була ця ідея поїхати до Нижнього Бінфілда: згаяв п’ять днів відпустки на копирсання в минулому, яке вже не повернути, а по дорозі назад мучив себе переживаннями щодо дня прийдешнього. Дня прийдешнього! Та що він готує таким хлопцям, як я? Триматися за свою роботу — от наша перспектива на майбутнє. Щодо Гільди, то вона і під бомбардуванням думатиме про ціни на масло.

Яким же я був дурнем, запідозривши її у брехні. Вона нічого не вигадувала! Та їй би забракло для цього уяви! Те, що я почув з радіоприймача, було правдою. Вона насправді захворіла. Господи! Можливо, саме цієї миті вона десь стогне від нестерпного болю, а можливо, помирає... Мене вразило відчуття відчайдушного страху, що крижаним холодом розлився по тілу. Додавши газу, я полетів вниз по Елзмір Роуд, вискочив з машини, навіть не поставивши її у гараж, і побіг до будинку.

Певно, я все ще кохаю Гільду, скажете ви. Не знаю, який саме сенс ви вкладаєте в слово «кохання». Ви маєте теплі відчуття, наприклад, до свого обличчя? Мабуть, ні. Але ж ви себе не уявляєте без нього — це частина вас. Те саме я відчуваю і до Гільди. Коли все добре, вона мене страшенно дратує, та у мене мороз по шкірі від однієї думки про те, що вона страждає від болю чи може померти.

Устромивши ключа в замкову шпарину, я нарешті відчинив двері — в ніс вдарив знайомий запах старих Гумових плащів.

— Гільдо! — крикнув я. — Гільдо!

Тиша. Поки я кричав «Гільдо! Гільдо!», не отримавши жодної відповіді, по спині почали котитися краплі холодного поту. Що, як її вже відвезли до лікарні, або у кімнаті нагорі лежить небіжчиця?

Я кинувся нагору, назустріч мені зі своїх кімнат по обидва боки сходів вийшли діти у піжамах. Була восьма чи дев’ята вечора, на місто тільки почали опускатися сутінки. Лорна перехилилася через бильця:

— Татко! Татко-о-о приїхав! А чому ти повернувся сьогодні? Мама сказала, що ти приїдеш у п’ятницю.

— А де мама?

— Мами немає. Пішла кудись з місіс Вілер. Чому ти повернувся сьогодні, татку?

— То мама не захворіла?

— Ні. Хто тобі таке сказав, татку? Ти їздив до Бірмінгема?

— Так, повертайтеся в ліжко, бо ще захворієте!

— А де наші подарунки?

— Які ще подарунки?

— Подарунки з Бірмінгема.

— Отримаєте вранці, всі подарунки вранці.

— Але тату-у-у, ми хочемо зараз!

— Ні, роти на замок і в ліжко. А то отримаєте!

Отже, Гільда все-таки здорова. Отже, збрехала. Навіть не знав, як на це реагувати — радіти чи сумувати. Спустився вниз зачинити двері, які лишив прочиненими, а там назустріч мені, живіша за всіх живих, іде Гільда.

Я дивився, як вона наближається в густих вечірніх сутінках. Хіба не дивно, що кілька хвилин тому я стікав холодним потом від однієї думки про те, що вона могла померти. І от вона переді мною — жива і здорова. Моя Гільда з її худорлявими плечима і постійно стурбованим виразом обличчя; і рахунок за газ, і за навчання дітей, і запах старих Гумових плащів, і на роботу в понеділок — усі ці непорушні істини, як їх полюбляв називати Портіус, змішалися докупи. Я помітив, що Гільда не в гуморі. Кинула на мене гострий погляд, як той, що ним могла глянути невеличка тваринка на зразок ласки (він зазвичай свідчить про те, що дружина щось затіває), та подиву не виказала.

— Отже, повернувся? — в’їдливо запитала вона, хоча відповідь була очевидною.

Я промовчав. Навіть не потягнулася до мене, щоб поцілувати.

— На вечерю для тебе нічого немає, — тут же продовжила вона. І в цьому вся Гільда: завжди повідомляє неприємні новини просто з порога. — Ми не чекали на тебе сьогодні. Доведеться тобі перекусити сендвічем із сиром, але здається, сир теж закінчився.

Я пішов слідом за нею. У задушливій вітальні стояв стійкий запах Гумових плащів. Я зачинив за собою двері й увімкнув світло. Хотів почати першим — і що впевненіше звучатиме мій голос, то ліпше для мене.

— Ну що, — почав я, — якого біса ти затіяла зі мною цю гру?

Вона спокійно поклала сумку на радіоприймач і обернулася до мене — на обличчі вираз щирого здивування.

— Яку гру? Ти про що?

— Про що? Про повідомлення під рубрикою «SOS» по радіо.

— Яке ще повідомлення? Що ти верзеш, Джордже?

— Хочеш сказати, що не просила передати по радіо, що ти серйозно захворіла?

— Звісно, ні! Навіщо мені це робити? Тим паче, я не хворію.

Щойно я почав пояснювати, в чому річ, як до мене дійшло — сталася помилка. Я ж почув тільки уривок фрази, вочевидь, йшлося про якусь іншу Гільду Боулінг. Б’юсь об заклад, у довідковій книжці нараховується з десяток жінок з таким іменем та прізвищем. Якої ж дурної помилки я припустився! Гільда ніколи не вирізнялася такою вигадливістю, яку я їй приписав. Єдина користь з усієї цієї нісенітниці — це те, що повіривши на якихось п’ять хвилин у те, що моя дружина померла, я пригадав, що вона мені не байдужа. Та годі з цим. Доки я пояснював, вона пильно дивилася на мене, і вже по одному погляду було видно, має статися щось недобре. І от почався допит (я його називаю допитом третього ступеня, бо Гільда проводить його без крику і ґвалту, а ніжним і спокійним голосом).

— То ти почув це повідомлення по радіо в готелі у Бірмінгемі?

— Так, учора ввечері, по національному каналу.

— Коли ж ти тоді виїхав?

— Сьогодні вранці, коли ж іще (план поїздки я ретельно продумав заздалегідь, у тому числі дорогу назад, щоб виглядати переконливим, якщо доведеться брехати: виїхав о десятій, пообідав у Ковентрі, зупинився випити чаю в Бедфорді — все було розраховано до дрібниць).

— Отже, ти дізнався, що я захворіла ще вчора ввечері, і чекав ранку, щоб поїхати?

— Я ж сказав, що не повірив у твою хворобу. Хіба я не пояснив? Вирішив, що це твоя чергова витівка — в них повірити набагато легше.

— Що ж, взагалі-то я здивована, що ти перервав своє відрядження заради мене! — сказала вона з таким сарказмом у голосі, що я відчув — запахло смаленим. Але вона продовжувала спокійним тоном: — Отже, ти виїхав сьогодні вранці?

— Так, о десятій. Пообідав у Ковентрі...

— Тоді як ти поясниш оце? — вона розкрила свою сумочку, дістала з неї якийсь папірець і тицьнула мені з таким виглядом, наче це був фальшивий чек чи інший документ, що свідчив про мої лихі діяння.

Відчуття, ніби хтось з усієї сили вдарив тебе у живіт. Так я і знав! Підловила-таки мене. І в неї були докази. Навіть не знаючи, які саме, я був упевнений, що там щось, що викриває мої походеньки. Якось одразу я похнюпився. Буквально секунду тому йшов у наступ, зображаючи праведний гнів через те, що змушений був перервати відрядження бозна для чого, і раптом ми помінялися місцями. Бачили б ви мене в той момент! На лобі немов засяяла вивіска, на якій великими літерами було написано: «ВИНЕН». Хоча насправді я нічого такого не зробив! От що значить звичка — я звик до того, що мене постійно в чомусь звинувачують. Навіть якби мені заплатили сотню фунтів, я не зміг би приховати ноток провини, що зазвучали в моєму голосі:

— Що це? Що там у тебе?

— А ти візьми й почитай.

Я взяв у руки той папірець — це був лист від якоїсь юридичної фірми, що була розташована на тій самій вулиці, що й готель «Роуботтем», в якому я мав би за легендою зупинитися в Бірмінгемі.

— Шановна пані, — йшлося у листі, — у відповідь на ваш лист від 18 червня вимушені повідомити, що, очевидно, сталася якась помилка. Готель «Роуботтем» зачинили два роки тому, а на його місці звели офісний центр. Нікого, хто б відповідав опису вашого чоловіка, ми тут не бачили. Можливо...

Далі я вже не читав. І без того все зрозуміло. Перемудрив зі своїм алібі й виказав сам себе. Лишалася єдина надія: молодий Сандерс міг забути відправити мого листа нібито з готелю «Роуботтем», який я написав Гільді. В такому разі я спробував би наполягати на безпідставності її звинувачень. Але Гільда на пні знищила мою надію:

— Джордже, ти уважно прочитав листа? Того дня, як ти поїхав, я написала в готель, щоб переконатися, що ти щасливо туди дістався. І подивися лишень, що отримала у відповідь! Такого готелю взагалі не існує! І того самого дня я отримала іншого листа, в якому ти кажеш, що прибув на місце і поселився в «Роуботтемі». Підозрюю, ти попросив когось надіслати того листа за тебе. От яке було твоє відрядження у Бірмінгем!

— Гільдо, ти все неправильно сприйняла! Це зовсім не те, про що ти подумала. Ти не розумієш...

— Ні, Джордже, я все чудово розумію.

— Ти тільки послухай...

Все одно, що об стіну горохом. Мене упіймали на гарячому. Навіть в очі їй дивитися не міг. Розвернувшись, я попрямував до дверей.

— Піду поставлю машину в гараж, — сказав я.

— Е, ні, Джордже. Навіть не думай відвертітися! Ти залишишся тут і вислухаєш усе, що я хочу тобі сказати.

— Чорт забирай, я маю принаймні фари вимкнути. Ніч на вулиці! Ти ж не хочеш, щоб нас оштрафували?!

Це спрацювало. Гільда відчепилася від мене. Я пішов вимкнув фари, та коли повернувся, вона стояла на тому ж місці, у тій самій позі, а на столі перед нею лежали два листи: від мене і від юридичної фірми. Трохи заспокоївшись, я ще раз спробував виправдатися:

— Послухай, Гільдо. Ти все неправильно зрозуміла. Дозволь мені пояснити все із самого початку.

— Навіть не сумніваюся, що ти можеш знайти пояснення для всього, Джордже. Питання в тому, чи я тобі повірю.

— Ти постійно робиш передчасні висновки! І взагалі, навіщо ти написала в той готель?

— Це була ідея місіс Вілер. І, як виявилося, доволі непогана ідея.

— Отже, місіс Вілер! І ти дозволяєш цьому стерву втручатися в наше особисте життя?

— Місіс Вілер не потребує нічийого дозволу. Це вона попередила мене, що ти щось задумав цього тижня. У неї було таке передчуття. І воно її не підвело. Вона бачить тебе наскрізь, Джордже. У неї був такий самий чоловік, як і ти.

— Але, Гільдо...

Я подивився на неї. Вона зблідла, як завжди в ті моменти, коли думає, що я був з іншою жінкою. З жінкою! Та якби ж це була правда!

Господи, що тепер на мене чекає! Самі знаєте, як жінки поводяться після сварки: тиждень в’їдливих докорів, нарікань після того, як ти вже вирішив, що мирну угоду підписано, і їжа постійно із запізненням, ще й діти, яким конче потрібно знати, що сталося. Але доконали мене неймовірна обмеженість уяви та вузьколобість, що, здавалося, щільною заволокою висіли в атмосфері, через яку було абсолютно неможливо пояснити мою справжню причину поїздки до Нижнього Бінфілда. Це геть вибивало ґрунт з-під моїх ніг. Мені б і тижня забракло, щоб пояснити Гільді, для чого я туди поїхав. Та будь-кому з Елзмір Роуд! А сам собі я можу пояснити? Для чого мені насправді треба було їхати до Нижнього Бінфілда? І зрештою, чи їздив я туди взагалі? Що більше я про це думав, то примарнішою видавалася мені вся ця історія. Якась цілковита нісенітниця. Рахунки за газ, оплата навчання дітей, капуста на вечерю і робота з понеділка до п’ятниці — от чим мені слід перейматися.

Я все ж таки зробив останню спробу:

— Послухай, Гільдо, я знаю, про що ти думаєш. Але ти помиляєшся. Присягаюся — помиляєшся.

— Е, ні, Джордже! Якби я помилялася, тобі б не довелося мені брехати.

Знову те саме.

Я пройшовся по кімнаті. У повітрі і досі стояв запах Гумових плащів. То чому ж я втік? Чому так переймався майбутнім і минулим, збагнувши, що все це ілюзія? Хай би якими були мої мотиви, зараз я заледве міг їх пригадати. Колишнє життя в Нижньому Бінфілді, війна, Гітлер, Сталін, бомби, кулемети, Гумові кийки і черги за їжею — все це поступово стиралося з пам’яті. Всі думки тепер зосередилися навколо цієї вульгарної сварки, що відгонила Гумою.

Цього разу точно остання спроба:

— Гільдо, благаю, послухай бодай хвилину. Ти ж не знаєш, де я був весь цей тиждень, так?

— І знати не хочу. Я знаю, чим ти там займався, і цього мені цілком достатньо.

— Та скільки ж можна...

Марні спроби. Вона була переконана у своїй правоті і збиралася виповісти все, що про мене думає. Для цього їй могло знадобитися кілька годин. А тоді постало б інше питання: звідки я взяв гроші на поїздку, і тоді вона б дізналася, що я приховав від неї сімнадцять фунтів, які дісталися мені просто так. Загалом, були всі підстави вважати, що ми не порозуміємося раніше третьої ранку. Жодного сенсу вдавати із себе невинну жертву. Я зосередився на тому, щоб вибрати шлях найменшого опору. У голові визрівали три можливі варіанти:

А: Сказати правду і якось змусити Ті повірити в неї.

Б: Вдатися до старого виверту, прикинувшись хворим на амнезію.

В: Лишити все як є — нехай думає, що я був з іншою жінкою.

Та хай йому біс! Я знав, що існує тільки один єдино можливий варіант.