Ковток повітря

І

Повернувшись того вечора додому, я все ще вагався стосовно того, на що витрати свої сімнадцять фунтів.

Гільда збиралася за зустріч до клубу. Здається, мав приїхати хтось з Лондона з лекцією (Гільда, звісно, й гадки не мала на яку тему). Я теж вирішив піти. По правді сказати, я не дуже полюбляю такі заходи, але бомбардувальник, який я побачив уранці з вікна потяга, і всі ці роздуми про війну налаштували мене на відповідний лад — пофілософствувати. Тож вклавши нарешті дітей, ми вирушили до клубу — лекцію було заплановано на восьму.

Вечір видався прохолодним, і в залі було зимно, ще й поганеньке освітлення. Якась нонконформістська секта здавала в оренду за десятку приміщення із залізним дахом і стінами з дощок. Зібралося, як завжди, чоловік п’ятнадцять. Над сценою висіла жовта афіша з темою лекції: «Загроза фашизму». Я навіть не здивувався. Містер Вітчет, який організовує подібні зустрічі, а вдень працює звичайним службовцем в архітектурному бюро, провів лектора рядами, відрекомендовуючи кожному особисто як «відомого антифашиста» (от тільки прізвище його забув). Звучало це так, як якби хтось назвав музиканта «відомим піаністом». Лектор у темному костюмі був чоловіком років сорока, з лисиною, яку йому ледь вдавалося приховати пасмами поріділого волосся.

Такі заходи ніколи не починаються вчасно — постійно чекають, що хтось ще прийде. Нарешті, коли на годиннику було вже двадцять п’ять хвилин по восьмій, Вітчет постукав по столу і відкрив зустріч. Його м’яке, трохи дитяче обличчя з рум’янцем постійно сяяло усмішкою. Здається, він ще й секретар місцевого осередку партії лейбористів, член ради парафії та має якийсь стосунок до організації лекцій для Спілки Матерів. Природжений активіст-витівник. Він з такою щирістю говорить про те, як ми всі раді вітати тут пана лектора, що сам мимоволі починаєш йому вірити. Ніяк не можу позбутися думки про те, що він і досі незайманий. Миршавий доповідач-антифашист дістав свої нотатки (головним чином вирізки з газет) і розклав перед собою на столі, притиснувши склянкою з водою, облизав губи і розпочав.

А ви часто ходите на лекції, чиїсь виступи і всілякі зустрічі?

Я от, наприклад, коли потрапляю на такі заходи, ловлю себе на тому, що постійно ставлю собі те саме питання: якого біса ми всі тут робимо? Що змушує людей залишити свої теплі домівки такого холодного дня і припхатися сюди? Я обвів поглядом залу, а сидів я позаду (не пам’ятаю, коли востаннє сідав у перший ряд на таких заходах). Гільда з подругами, як завжди, попхалися наперед. Картина здалася доволі похмурою. Самі гаразд знаєте, якими бувають такі місця: стіни з грубого дерева, залізний дах і протяг, через який змушений весь час кутатися в пальто. Купка людей у світлі прожектора під сценою, а позаду три десятки рядів порожніх крісел — і всі вкриті шаром пилу. За спиною лектора, на сцені, виднівся якийсь громіздкий предмет, вкритий запилюженим лахміттям, що скидався на труну. Насправді це було фортепіано.

Я взагалі не слухав початку лекції. Та маю визнати, непоказний на вигляд лектор виявився непоганим оратором. Бліде обличчя, жвава артикуляція і сильний голос, натренований частими виступами перед публікою. Звісно, він розгромив Гітлера вкупі з нацистами. Мені було не надто цікаво (те саме я щоранку бачу в «Хроніці новин»), та безперервний потік фраз час від часу розбурхував мою свідомість, що реагувала на окремі слова.

«Жахливі звірства... Мерзенні спалахи садизму... Ґумові кийки... Концентраційні табори... Люте переслідування євреїв... Повернення до темних віків... Європейці... Ми маємо вжити заходів, поки не пізно... Всі небайдужі мають повстати... Альянс демократичних націй... Жорстка позиція... На захисті демократії... Фашизм... Демократія... Фашизм... Демократія...»

Гадаю, ви зрозуміли ідею. Такі, як він, можуть говорити годинами, не зупиняючись. Як заведена платівка. Просто натисни на кнопку — і почнеться. Демократія, фашизм, демократія. Але мені чомусь було цікаво спостерігати за ним. Неприємний голомозий недомірок з блідим обличчям стоїть на сцені і проголошує лозунги. Що він, у біса, робить? Він же розпалює у присутніх відчуття ненависті, і робить це навмисно, відкрито. Аж зі шкіри пнеться, аби ви зненавиділи іноземців — не всіх, а тільки тих, яких називають фашистами. Дивний фах у чоловіка — бути антифашистом. І сумнівний бізнес — намагатися нажитися на антифашизмі. Цей приятель, певно, пише книжки, в яких лає Гітлера, таким чином заробляючи собі на життя. Цікаво, а що він робив до появи Гітлера? І що робитиме після того, як його не стане? Звісно, такі самі питання можна поставити і лікарям, і детективам, і працівникам служб, що знищують гризунів, та ще бозна-кому. Тимчасом як його гучний голос продовжував звучати, мені раптом сяйнуло: та він же всерйоз! Він вірить у кожне своє слово. Його прагнення викликати в аудиторії ненависть — ніщо порівняно з тією ненавистю, яку він сам відчуває. Він глибоко переконаний у кожному гаслі, що пролунало з його вуст. Певно, під час розтину у морзі патологоанатоми побачать, що всередині у нього самі лише гасла «Демократія-Фашизм-Демократія». Цікаво було б побачити, який він у приватному житті. Чи такі виступи є всім його життям? Б’юся об заклад, він і мріє гаслами.

Скориставшись тим, що сиджу позаду всіх, я почав роздивлятися присутніх у залі. Напевно ж недарма всі ми прийшли до цього клубу послухати лекцію (себе я теж вважав частиною цього «ми»). Просто тобі революціонери Західного Блечлі. Не надто вражаюче видовище, подумав я, продовжуючи вивчати аудиторію: тут не більше півдесятка людей взагалі не збагнуло, про що мова, хоча лектор вже десь півгодини розпинався, проклинаючи Гітлера і нацистів. Типова картина для таких заходів. Завжди приблизно половина присутніх залишає залу, так і не второпавши, про що говорили зі сцени. Біля столу сидів і блаженно посміхався Вітчет, не відриваючи погляду від «антифашиста»; його обличчя кольором нагадувало квітку рожевої герані. Всі вже завчили напам’ять заключну промову Вітчета — після виступу лектора він щоразу говорив те саме (як-от після минулої лекції, де збирали кошти для тубільців Меланезії): «Висловлюю свою вдячність від імені всіх присутніх... надзвичайно цікавий виступ... нам усім є над чим замислитися... така надихаюча зустріч!» У першому ряді, випроставши спину й схиливши голову набік, наче пташка, сиділа міс Мінз. Лектор дістав один із папірців, що лежали перед ним, і почав зачитувати статистику щодо рівня самогубств у Німеччині. З довгої худої шиї міс Мінз можна було зрозуміти, що вона не відчуває особливої втіхи. Хіба ця зустріч не мала «підвищити рівень її свідомості»? Якби ж вона тільки могла зрозуміти, до чого це все! Її подруги й надалі сиділи, як на оглядинах. Поруч із ними плела светр мініатюрна жіночка з рудим волоссям: одна лицьова петля, дві виворітні, накид, дві разом. У цей момент лектор розповідав, як нацисти відрубують голови зрадникам, а на розстрілах не відразу влучають у ціль. Я помітив ще одну жінку — молоду чорняву вчительку, яка викладала у місцевій школі. На відміну від більшості, вона справді слухала — сиділа випрямившись, з широко розплющеними очима і ледь розтуленим ротом, уважно дивлячись на лектора, буквально вбираючи кожне його слово.

Відразу ж позаду неї сиділи два старигані з Лейбористської партії: один геть сивий, коротко підстрижений, а другий голомозий з обвислими вусами. Обидва були у пальтах. Дивлячись на них, відразу ж стає зрозуміло — віддали партії все життя, років двадцять перебували у чорному списку роботодавців, а решту десять намагалися взяти змором міську раду, вимагаючи вирішити питання з нетрями. Та в одну мить усе змінилося і на місце старих партійців прийшли нові. Несподівано для себе вони з головою поринули у зовнішню політику — Гітлер, Сталін, бомби, кулемети, ґумові кийки, вісь Рим-Берлін, Народний фронт, Антикомінтернівський пакт — спробуй тут розібратися, що й до чого. А прямо переді мною сиділо троє представників місцевого осередку Комуністичної партії. Всі дуже молоді. Один з грошима — якось пов’язаний з конторою «Гесперід Естейт» (здається, племінник старого Крама). Інший працює клерком у банку — приємний хлопчина, з круглим, дуже юним і натхненним обличчям, блакитними очима і таким світлим волоссям, що аж здається неприродним (на вигляд йому не більше сімнадцяти, та насправді має бути років на три старший). На ньому дешевий синій костюм і яскраво-синя краватка, що пасує до його волосся. Біля трійці сидить ще один комуніст, але видно, що він дещо іншого штибу — троцькіст. Ті троє його недолюблюють. Він ще молодший за них, худорлявий, смаглявий брюнет з ознаками неврозу. Та обличчя розумне. Єврей, звісно ж. Четверо комуністів слухали лекцію не так, як решта: по них одразу було видно — як тільки дозволять ставити запитання, вони будуть першими (ледь могли спокійно всидіти на місці). Юний троцькіст геть змучився, соваючись на стільці від хвилювання й побоюючись, що не встигне випередити однопартійців.

Я припинив дослухатися до слів лектора, але продовжував слідкувати за тим, що відбувається на сцені. На мить заплющив очі: мене здивував ефект — здавалося, що тільки зараз я побачив його насправді.

Здавалося, його гучний голос може гриміти без упину ще тижнів зо два. Моторошне відчуття викликають ці живі катеринки, з яких прямим потоком ллється пропаганда. Одне й те саме, знову і знову. Ненависть, і ще раз ненависть. Зібралися тут на сеанс групової ненависті. Наче хтось кийком дубасить тобі прямісінько по мізках. Та на коротку мить мені вдалося буквально залізти до нього в голову. Неповторний досвід — я побачив те саме, що й він.

Перед моїми очима з’явилася чітка картинка. Її складно описати словами. Лектор попереджав про наступ Гітлера, закликав усіх об’єднатися, продовжував розпалювати ненависть і ворожнечу. Подробиці він, звісно, пропустив, усе звучало досить пристойно. Та у цей час бачив він зовсім іншу картину: уявляв, як трощить голови фашистів гайковим ключем. Я точно знаю. Немов, опинившись на кілька секунд усередині нього, побачив це на власні очі. Хрясь! Прямо по тім’ячку! Кістки кришилися, як яєчна шкарлупа, а те, що мить тому було обличчям, на очах перетворювалося на корж, обмазаний полуничним джемом. Хрясь! Ще один удар! От що у нього насправді на думці — уві сні й наяву. І що більше він про це думає, то сильніше йому це подобається. Ніби так і має бути. Зрештою, це ж усього лише фашисти. Тон лектора не лишав сумнівів щодо його справжніх намірів.

Але чому? Скоріш за все тому, що боїться. Сьогодні кожен, хто ще не втратив когнітивної функції, перебуває у полоні страху. А у цього бідолахи ще й бурхлива уява, що дає всі підстави боятися більше за решту. Гітлер наступає! Тож не зволікаймо! Озброймося гайковими ключами — може, розчерепивши їм голови, ми себе убезпечимо. Єднаймося! Кожен сам обирає свого лідера — хто за Гітлера, а хто за Сталіна. Та, можливо, був ще якийсь шлях, бо для лектора і той, і той не надто відрізняються один від одного. Обидва викликали в нього те саме бажання — знести їм голову.

Війна! До моєї голови знову просочилися думки про неї. Вона неминуча, і це очевидно. Та хто її боїться? Тобто хто боїться кулеметів і бомб? «Ти», — скажете ви мені. Так, звісно, я її боюсь. Проте війни боїться кожен, хто бодай раз у житті дивився їй в очі. Але не так самої війни, як того, що вона із собою принесе. Бо ми відразу ж опинимось у світі, сповненому ненависті й гасел, подібних до тих, що зараз лунають зі сцени. Сорочки одного кольору, колючий дріт і Гумові кийки. Камери, в яких світло не вимикають ані вдень, ані вночі, і наглядачі, які постійно стежать за тобою. А ще постійні демонстрації з велетенськими портретами і мільйонні натовпи людей, які так горлають, вітаючи свого вождя, що можна оглухнути: вбили собі в голову, що це якесь божество, а насправді, глибоко всередині, ненавидять його до нестями. Все це розпочнеться зовсім скоро. Гадаєте, ні? Іноді я й сам у це не вірю, а іноді розумію, що цього не минути. Та тієї ночі я був цілковито переконаний у цьому. І кожне слово лектора тільки посилювало мої страхи.

Тож, певно, є якийсь сенс у тому, що невелика група людей зібралася у цій залі зимового вечора для того, щоб послухати таку лекцію. Принаймні п’ятеро-шестеро з присутніх тут людей здатні розібратися, що тут і до чого. І це тільки крапля в морі цієї гігантської армії. Вони виявилися далекогляднішими за інших — перші збагнули, що судно отримало пробоїну і йде на дно. Хутчіш, хутчіш! Фашисти наближаються. Хлопці, тримайте зброю напоготові. Якщо не завдаси удару першим, поляжеш сам. Ми так боїмося майбутнього, що через власний страх квапимося лізти в нього, як кролики в пащу удава.

А що станеться з такими, як я, після того, як фашизм здобуте перемогу і в Англії? Чесно кажучи, ми не відчуємо особливої різниці. Інша річ такі хлопці, як лектор і решта комуністів у залі. От для них багато що зміниться. Вони почнуть товкти пики чи самі стануть жертвами — все залежить від того, хто візьме гору. Та для таких, як я, не буде кардинальних змін. І все одно це мене лякає. І щойно я замислився над причиною, як лектор замовк і сів за стіл.

Залою прокотилися слабенькі аплодисменти (а якими ще вони можуть бути, коли тут зібралося всього п’ятнадцять чоловік), наш Вітчет виголосив свою промову, і не встиг він її завершити, як в одну мить з місця зірвалися четверо комуністів. Хвилин десять тривала запекла суперечка: вони сипали мудрованими фразами, зрозумілими тільки їм, як-от «діалектика матеріалізму», «доля пролетаріату», ще й Леніна цитували. Тоді доповідач, зробивши ковток води, підвівся і зробив заяву, від якої троцькіста аж пересмикнуло, а от трійці вона припала до душі, і суперечка продовжилася, проте вже у неофіційному форматі. Всі решта мовчки спостерігали за тим, що відбувається. Гільда з подругами пішли одразу ж, щойно закінчилася лекція (певно, переживали, що почнуть збирати гроші за оренду приміщення). Руда жіночка затрималася, щоб доплести рядок. Я чув, як вона пошепки рахує петлі, доки інші сперечаються. Вітчет сидів, насолоджуючись полемікою, яка виникла, що, на його думку, свідчило про інтерес до теми сьогоднішньої зустрічі. Чорнява вчителька, розтуливши рота, тільки й встигала переводити погляд з одного учасника суперечки на іншого, а старий лейборист, закутаний по вуха у пальто, який своїми звислими вусами нагадував тюленя, вирячився на них, дивуючись, що, в біса, коїться? Зрештою я піднявся і почав одягати пальто.

Суперечка перетворилася на особисту перепалку між троцькістом і білявим хлопчиною. Сперечалися вони з приводу того, чи варто вступати до армії у разі якщо розпочнеться війна. Я в цей час прямував до виходу, намагаючись протиснутися між вузькими рядами, аж тут білявий хлопчина озвався до мене:

— Пане Боулінгу! Скажіть: хіба б ви не пішли воювати, якби почалася війна і нам випав шанс розправитися з фашизмом? Я маю на увазі, якби ви були молодшим.

Молодик, мабуть, думає, що мені під шістдесят.

— Авжеж, ні. Я наївся цього сповна, — відповів я.

— Але щоб здолати фашизм?!

— Та гори він у пеклі, цей клятий фашизм! Годі з мене війн.

Троцькіст спробував устряти й докинути щось про соціал-патріотів і зрадництво робітничого класу, проте його вмить урвали:

— Але ж, ви, пане Боулінгу, напевно, згадуєте 1914-й. Та то була імперіалістична війна. А це зовсім інший випадок. Невже, коли ви чуєте про події, які відбуваються в Німеччині, про концентраційні табори, насильство нацистів і відверте цькування євреїв, хіба у такі миті у вас не холоне кров?

Постійно вплутують сюди цю кров. Наслухався про неї за роки війни.

— Хлопче, моя кров перестала холонути 1916-го, — відповів йому я. — Як тільки нюхнеш пороху, на тебе чекає те саме.

Раптом я чітко побачив, хто стоїть переді мною. Наче вперше розгледів його як слід.

На мене дивилося зовсім юне схвильоване обличчя — фактично школяра; погляд його блакитних очей був спрямований на мене, і в них стояли сльози! Це ж треба так перейматися долею німецьких євреїв! Я збагнув причину його душевних терзань. Він парубок дебелий (певно, грає у регбі за місцеву команду), до того ж не дурний, а працює клерком у банку, живе на богом забутій околиці міста, і дні його минають за звірянням цифр, перебиранням паперів і підлабузництвом до начальства. Він відчуває, що життя проходить повз нього. А в цей час, десь далеко, відбувається щось по-справжньому значуще: над окопами розриваються снаряди, прориваючись крізь димову завісу, піхотинці йдуть у наступ. Можливо, хтось з його товаришів зараз воює в Іспанії. Звісно, він підбурює на це і решту. Та хіба можна його у цьому звинувачувати? На мить я навіть уявив, що він мій син (за віком він цілком міг би ним бути). Я згадав ту задушливу днину, коли хлопчина причепив на вітрину плакат зі словами «АНГЛІЯ ОГОЛОСИЛА ВІЙНУ НІМЕЧЧИНІ», а всі ми, молоді парубки у білих фартухах, вибігли на вулицю, стрибаючи від радощів.

— Послухай-но, синку, — почав я. — Ти маєш хибне уявлення про все це. У 1914-му всі ми вірили в те, що це шляхетна справа. Що ж, виявилося, нас ошукали — влаштували чорт знає що. Якщо ситуація повториться, тримайся від усього цього подалі. Нащо тобі підставляти себе під кулі? Краще збережи себе для якоїсь симпатичної дівчини. Ти, певно, думаєш, що війна — це героїзм і бойові нагороди. Мушу тебе розчарувати: нічого подібного. У наші дні ніхто більше не кидається в атаку з багнетами. Ти не почуватимешся героєм. Усе, що ти відчуватимеш, — це страшенна втома після трьох діб поспіль без сну; від тебе буде тхнути, як від вуличного пса, ти лудитимеш у штани від страху, а руки так мерзнутимуть, що ледь будеш здатен втримати у руках рушницю. Та на це не зважатимуть. Головне — результат.

Ніхто, звісно, не перейнявся моїми словами. Для них я просто старий незнайомець, який з таким самим успіхом міг ходити по домівках і розносити листівки про страхіття війни.

Люди почали потроху розходитися. Вітчет повів лектора до себе додому. Троє комуністів пішли разом з євреєм-троцькістом, по дорозі продовжуючи дискутувати на тему солідарності пролетаріату, діалектичної діалектики і заяви Троцького 1917-го. Знову та сама пісня. На вулиці було темно, хоч в око стрель. У тьмяному світлі ліхтарів, що горіли не яскравіше за зорі на небі, ледь можна було щось розгледіти. Вдалечині, з боку Головної вулиці, долинав гуркіт потягів. Я хотів чогось випити, та до найближчого пабу було десь з півмилі. Ще хотілося з кимось поговорити, але не просто вести порожню балаканину. Того дня в моїй голові щось наче перемкнуло. Якоюсь мірою через те, що це був вихідний і я не працював, а почасти через новенький протез, з яким я почувався як нова копійка. Весь день я провів у спогадах про минуле і роздумах про майбутнє. Мені хотілось поділитися з кимось своїми думками про загрозу війни, що нависла над усіма нами, про однострої, гасла і вишколених військових зі Східної Європи, які готові надерти дупу старій Англії. Не було жодного сенсу намагатися заводити подібні розмови з Гільдою. Аж раптом я згадав про свого приятеля Портіуса, який зазвичай засиджується допізна.

Портіус колись працював учителем у приватній школі, зараз він на пенсії. Мешкає у старій частині міста, біля церкви. На щастя, його квартира на нижньому поверсі. Затятий старий одинак. Навіть уявити не можу його одруженим. Живе самітником, днями читаючи свої книжки і пахкаючи люлькою. Час від часу до нього приходить якась жіночка допомогти з хатніми справами. Портіус — ще той ерудит, знає латину і грецьку, цитує по пам’яті вірші й таке інше. Лівий книжковий клуб у нас відповідає за «прогрес», а Портіус за «культуру». Та ні той, ні той не зажив великої слави у Західному Блечлі.

У віконці кімнати, де старий зазвичай читав вечорами, горіло світло. Я постукав у двері — Портіус вийшов до мене у своєму звичному вигляді: з люлькою в роті 1 книжкою в руці, заклавши пальцем сторінку, на якій зупинився. Зовнішність у нього виразна: високий, худорлявий, з кучерявим сивим волоссям, трохи замріяним обличчям, яке попри певну блідість виглядає досить молодо, хоча йому вже майже шістдесят. Ніколи не замислювалися, чому викладачі та університетські професори так добре виглядають у літньому віці? В їхніх рухах є щось особливе. Старий Портіус має звичку неквапливо походжати кімнатою, закинувши свою красиву кучеряву голову назад так, що складається враження, ніби він поринув у глибокі роздуми над якоюсь поемою і навіть не помічає, що відбувається довкола. Достатньо одного погляду на нього, щоб зрозуміти, яке життя він прожив: спершу приватна школа, потім Оксфорд, згодом викладання у тій самій приватній школі. Усе його життя минуло в атмосфері давніх мов і крикету. А які він має манери! На ньому завжди старенький піджак з гарріс-твіду і зношені широкі фланелеві штани, які він сам називає «ганебними»; він віддає перевагу люльці, зневажливо ставиться до цигарок і попри те, що лягає спати мало не на світанку, б’юся об заклад, що його ранок починається з ванни. Підозрюю, що для нього я не більш ніж простолюдин. Я не вчився у приватній школі, не знаю ані латини, ані грецької, і навіть не маю бажання вивчити. Іноді він може кинути на мою адресу щось на кшталт «шкода, що ви байдужі до прекрасного». Гадаю, так він ввічливо натякає на те, що мені бракує освіти. Та все одно він мені подобається. Портіус дуже гостинний, завжди радо відчиняє перед тобою двері, готовий вислухати. І завжди запропонує щось випити. Добре час від часу вирватися з дому, щоб опинитись у холостяцькому барлозі, серед книжок, тютюну, біля каміна, особливо коли у власному помешканні жінка й діти, від яких нікуди не сховаєшся. І цей дух Оксфорду, коли відчуваєш, що у світі немає нічого важливішого за літературу, поезію, давньогрецькі скульптури, і усвідомлюєш, що з часів вторгнення готів у Рим не відбулося нічого насправді важливого, — іноді він заспокоює.

Портіус всадовив мене у старезне шкіряне крісло, а сам пішов змішати віскі з содовою. Не пам’ятаю, щоб колись бачив його вітальню без клубів тютюнового диму; стеля аж почорніла від кіптяви. Сама кімната невелика, всі стіни, від підлоги до стелі, заставлені книжковими стелажами, які не загороджують хіба що вікно й двері. Чого тільки не побачиш на камінній полиці: розставлені у рядок запилюжені люльки з вересу, кілька античних срібних монет, банка з тютюном з емблемою коледжу Портіуса і глиняна лампа, яку, як він сам стверджує, відкопав десь у горах Сицилії. Над каміном висять зображення грецьких статуй. Посередині, на найбільшому фото, зображена крилата жінка без голови, яка ніби кинулася на дорогу зупинити автобус. Пам’ятаю, яким шокованим був старий Портіус, коли я уперше побачив ці світлини і не придумав нічого кращого, як запитати, чому їй не причепили голови.

Набивши люльку тютюном з банки на камінній полиці, він кинув через плече:

— Ця нестерпна жінка поверхом вище придбала собі безпровідний радіопередавач. А я сподівався, що доживу решту днів без гуркотіння тих ящиків. Та, певно, доведеться з цим змиритися. Ви, бува, не знаєте, чи є якийсь закон, який би регулював це питання?

Я сказав, що тут годі щось вдіяти. Мені подобалася його манера вживати оксфордські фрази і слова на кшталт «нестерпна» і було приємно, що лишилися ще люди, які проти радіо, що горлає на весь будинок, хоча надворі вже 1938-й. Походжаючи кімнатою у своїй мрійливій манері (руки в кишенях, між зубами затиснута люлька), Портіус відразу ж заговорив про якийсь закон часів Перікла, який забороняв гру на музичних інструментах. Усе той самий старий Портіус. Завжди говорить про події кількасотрічної давнини. Хай би про що зайшла мова, він зажди щось пригадає з часів давніх греків чи римлян. Ви йому про «Королеву Мері», а він у відповідь про фінікійські трієри. Сучасною літературою він не цікавиться, газет теж не читає (за винятком «Таймсу») і з гордістю вихваляється, що жодного разу не був у кінотеатрі. На його глибоке переконання, якби не кілька поетів, таких як Кітс чи Вордсворт, сьогодення (а для нього це останні дві тисячі років) взагалі було б позбавлене будь-якого сенсу.

Мене не надто цікавить давнина, але мені подобається слухати Портіуса. Люблю спостерігати, як він неквапливо підходить то до однієї полиці, то до іншої, витягає першу-ліпшу книжку і зачитує вголос якийсь уривок з неї, випускаючи з люльки кільця диму і, звісно, одразу перекладаючи з латини чи ще з якоїсь мови. Бальзам на душу. Є тут щось від учителювання, але якимось дивовижним чином це мене заспокоює. Слухаючи Портіуса, я повністю відключаюся від своєї буденності, в якій самі лише потяги, рахунки за газ і страхові поліси; він переносить мене у світ храмів і оливкових дерев, павичів і слонів, арен з бійцями, що тримають у руках тризуби, крилатих левів, євнухів, галер, катапульт, вершників у залізних обладунках, що височіють над арміями солдатів зі щитами. І досі не розумію, чому старий потоваришував зі мною. От вам і одна з переваг бути товстуном — з легкістю можеш вписатися у будь-яке товариство. До того ж ми обидва полюбляємо брудні історії. Це, напевно, єдина річ у сучасному світі, яка викликає у Портіуса бодай якийсь інтерес, хоча він не пропускає нагоди нагадати, що всі сюжети не нові. Такі історії він розповідає, як молоденька дівчина: у завуальованій манері, перефразовуючи. Іноді може перекласти кілька поетичних рядків з міцним слівцем з латини, а про решту маєш здогадатися сам, а іноді почне натякати на брудні подробиці з життя римських імператорів, на те, що коїлося у храмах богині Астарти. Виявляється, ці греки і римляни були ще тими розпусниками. Якось старий показав мені кілька світлин із зображеннями картин на стінах десь в Італії, від яких аж волосся стає дибки.

Коли робота і родинне життя стають кісткою поперек горла, я йду до Портіуса, щоб відволіктися, відпочити. Та сьогодні це мені чомусь не вдавалося. Ніяк не міг позбутися своїх думок. Як і у випадку лектора з Лівого клубу, я не слухав старого — його слова були лише тлом для моїх думок. Щоправда, часом лекторові вдавалося привернути до себе увагу, натомість голос Портіуса був надто спокійним, а манера говорити надто стриманою. Зрештою я його перебив:

— Скажіть, Портіусе, якої ви думки про Гітлера?

Довгов’язий Портіус стояв біля каміна, поставивши ногу на решітку і спираючись ліктем на поличку. Від здивування в нього мало не випала з рота люлька.

— Гітлер? Ви маєте на увазі цього німця? Любий друже, я взагалі про нього не думаю.

— Бачте, проблема в тому, що своїми клятими витівками він змусить нас думати про нього.

Від слова «кляті» Портіус зніяковів, хоча не подав і знаку. Утім, як завжди. Така вже в нього натура. Знову почав походжати кімнатою, випускаючи у повітря клуби тютюнового диму.

— Не бачу причин приділяти йому якусь увагу. Типовий авантюрист. Скільки таких було до нього і скільки ще буде після. Ефемерність, нічого більше.

Не надто розуміючи, що таке «ефемерність», я продовжував наполягати на своєму:

— Гадаю, ви помиляєтеся. Це стерво Гітлер не такий, як решта, так само, як і Сталін. Вони не з тієї старої гвардії, що ради забави страчувала людей на гільйотині чи розпинаючи на хресті. Ці хлопці належать до нового покоління. Таких ми ще не бачили.

— Любий друже, в цьому світі все вигадали ще до нас!

Ну звісно, це ж улюблений вислів Портіуса. До всього нового він ставиться зі зневагою. Варто завести мову про останні новини, як він тут же відповість, що подібне трапилося за якогось там імператора. Навіть у розмові про аероплани згадає, що їх, можливо, використовували колись і на Криті, чи в Мікенах, чи деінде. Я спробував описати йому свої враження від виступу того лектора, пояснити, що передчуваю наближення біди, але він не захотів того слухати. Тільки повторив, що все в цьому світі вигадано до нас. Тоді дістав з полиці книжку і зачитав абзац про давньогрецького тирана, який, поза сумнівом, був практично близнюком Гітлера.

Ми ще трохи посперечалися. Цілий день я чекав, коли зможу виговоритися. Сміх та й годі! Я, звісно, не бовдур, але й розумником себе назвати не можу, а коло моїх інтересів зазвичай обмежується типовим переліком тих, що й у пересічних товстунів мого віку, які мають двох дітлахів. Та навіть моїх інтелектуальних здібностей достатньо для того, щоб побачити: звичний для нас уклад життя викорінюють. Шкірою відчуваю це. Перед очима постають картини війни і післявоєнного періоду: черги за продуктами, переслідування, гучномовці з пропагандою. І я не один про це думаю. Нас таких мільйони. Хлопці, з якими випиваю у пабах, водії автобусів, комівояжери — всі говорять про те саме: коїться щось недобре. Вони теж відчувають, як земля буквально йде з-під ніг. А цей високоосвічений інтелігент, який усе своє життя тільки те й робив, що читав книжки, не помічає очевидного. Каже, чхати він хотів на Гітлера. Відмовляється вірити в те, що ми стоїмо на порозі нової війни. У будь-якому разі, оскільки сам він не брав участі у бойових діях, ці проблеми його не хвилюють: для нього війна — це щось на кшталт поганенької вистави порівняно з падінням Трої. Не бачить сенсу перейматися через якісь там гасла, гучномовці та солдатський однострій. «Ну хто при здоровому глузді взагалі на це зважатиме?» — постійно повторює він. Колись не стане Гітлера і Сталіна, натомість назавжди залишаться такі речі, як «вічні істини». Таким чином він намагається сказати, що знає заздалегідь, як усе складеться. Як і раніше, вихованці Оксфорду продовжуватимуть походжати по завалених книжками кабінетах, цитувати вислови латиною, курити добірний тютюн з банок з емблемами. І не було жодного сенсу намагатися щось йому довести. Певно, від того юного комуніста і то було б більше користі. Згодом наша розмова, як завжди, зосередилася довкола подій сивої давнини. А тоді звернула на поезію. Після цього Портіус дістав з полиці збірку творів Кітса і почав читати «Оду солов’ю» (чи, може, жайворонку — вже й не згадаю).

Вірш виявився довгим. Але мені подобається слухати, як Портіус декламує. Це йому непогано вдається. Виробив голос, читаючи лекції у школах для хлопчиків. Стане, зіпершись на що-небудь, з рота стирчить люлька, а гучний голос впевнено ллється, здіймаючись на кожному рядку. Відчувається, що він цим живе. Не знаю, для чого вся ця поезія, та на деяких людей вона справляє чудодійний ефект — заспокоює, як музика. Я не завжди дослухаюся до Портіуса, коли він читає вірші, не намагаюся зрозуміти слова, але їхнє звучання розслабляє мене. Мені це дуже подобалося. Але сьогодні ніяк не вдавалося розслабитися. Поезія! Самі лише звуки, нічого більше. А що далі? Для чого все це? Її не протиставиш кулеметам і гарматам.

Я дивився на Портіуса. Він стояв переді мною, спершись ліктем на книжкову полицю. До чого ж кумедні ці викладачі з приватних шкіл! Вічні учні. Все життя по колу з тими самими уривками з латинської і давньогрецької поезії. Раптом я згадав, що коли був тут уперше, він читав мені той самий вірш. З тією ж інтонацією, а коли дійшов до рядків, в яких йдеться про «таємне вікно» чи щось подібне, його голос затремтів. У голові промайнуло: та в ньому ж не лишилося жодної іскри життя! Це просто примара. І всі хлопці, на кшталт нього, такі ж самі небіжчики.

А може, і чимало з тих, кого ви зустрічаєте щодня на вулиці, теж уже мертві. Людину вважають мертвою тоді, коли її серце перестає битися. Та я маю іншу думку. Зрештою, після того, як наше серце припиняє працювати, дещо в нашому тілі продовжує функціонувати — волосся, наприклад, може рости роками. Як на мене, справжня смерть настає тоді, коли людський мозок втрачає можливість сприймати нову інформацію. Як у випадку з Портіусом. Бездоганний смак, висококласна освіта, але абсолютне неприйняття будь-яких змін. Постійно оперує тими самими завченими фразами, виголошує ті самі ідеї. І таких, як він, чимало. Їхня свідомість більше не працює — вони просто рухаються по інерції вперед-назад по тій самій колії, з кожним кроком усе більше перетворюючись на привидів себе колишніх.

Певно, мізки у старого Портіуса закостеніли ще за часів російсько-японської війни. Та весь жах у тому, що майже всі пристойні люди — ті, хто не має жодного бажання товкти комусь пики, — схожі на нього. Люди вони хороші, а от мозок уже геть не працює. Вони беззахисні перед загрозою, що чатує на них, просто тому, що не в змозі її передбачити. Хоча вона прямісінько перед їхнім носом. Переконані, що нікому не змінити Англії, що вона такою залишиться назавжди. Для них не існує інших країн. Їм не збагнути, що це просто пережиток минулого, що сюди ще не встигли долетіти снаряди. А як щодо тієї нової генерації вимуштруваних юнаків зі Східної Європи, в яких у голові самі лише гасла і кулі? Ми вже у них на гачку. І оком не встигнемо змигнути, як вони підуть у наступ. Для цих хлопців не існує правил. Всі добропорядні люди паралізовані. Скидається на те, що у світі залишилися самі небіжчики та енергійні горили. І нікого більше.

Я пішов десь за півгодини, втративши будь-яку надію переконати Портіуса у тому, що Гітлер — це серйозно. По дорозі додому, крокуючи темними вулицями, я думав про те саме. Трамваї вже не ходили. Вдома було темно, Гільда вже лягла спати. Я пішов до ванної кімнати, опустив протез у склянку з водою, вдягнув піжаму і заліз у ліжко, обережно посунувши Гільду. Уві сні вона перевернулася на інший бік, оголивши лопатки. Дивно, та саме вночі тебе часом охоплює смуток. У той момент доля Європи непокоїла мене набагато більше за несплачені рахунки і роботу. Такі роздуми здадуться абсолютною дурницею тим, хто крутиться як білка в колесі, намагаючись заробити на життя. Але мені від них нікуди не дітися. Перед очима й досі хлопці в одностроях, у вухах звучать кулеметні черги. Останнє, про що я подумав, перш ніж заснути, — якого біса я маю перейматися такими речами?

II

Почали квітнути первоцвіти. Здається, був березень.

Я проїжджав Вестергем і прямував до Падлі. Мав провести оцінку крамниці торгівця товарами із заліза, а потім, якщо вдасться, вмовити його застрахувати бізнес. До мене з ним уже мав розмову один з наших агентів, та останньої миті торгівець дав задньої, бо злякався, що не зможе вчасно сплачувати внески. Я мастак вмовляти людей. Секрет у тому, що для них я добрий товстун — вони з радістю і без жодних нарікань підписують чеки. Звісно, до кожного потрібен персональний підхід. Комусь треба більше розповісти про систему бонусів, а когось просто від самого початку налякати історією про те, що трапилося зі знайомим бідолахою, який лишився вдівцем після смерті дружини, життя якої не було застраховане.

Стареньке авто добряче підкидало на пагорбах. А яка стояла днина! Знаєте ці дні у березні, коли зима врешті-решт здається, поступається весні? Кілька тижнів поспіль нас мордувала «сонячна» погода — небо світиться холодною блакиттю, а вітер шкребе по шкірі, наче тупим лезом. Аж раптом вітер вщухає й починає пригрівати сонечко. Ви тільки уявіть собі — все довкола залите блідим сонячним світлом, всюди такий спокій — жодна галузка на дереві не ворухнеться, крізь туман вдалечині видніються сніжні кучугури овець, які отарами бродять пагорбами. А в будинках у долині топлять — і до неба повільно здіймається дим з димарів. Нарешті я виїхав на потрібну мені дорогу. Стояла така теплінь, що так і кортіло зняти із себе пальто.

На узбіччі біля траси замайоріли первоцвіти (певно, серед піску був клаптик глинистого ґрунту). Проїхавши вперед ще ярдів двадцять, я пригальмував і зупинився. Не міг натішитися погодою. Так захотілося вийти подихати свіжим весняним повітрям, а чи навіть зібрати оберемок тих первоцвітів для Гільди, якщо нікого не буде поруч.

Я вимкнув двигун і вийшов. Ніколи не залишаю машину із заведеним двигуном, завжди переживаю, що її труситиме так, що відпадуть двері. Модель у мене старенька — 1927-го року з пристойним пробігом. Піднявши капот, побачиш видовище, що нагадує стару Австро-Угорську імперію — все перев’язано мотузками, але й досі тримається купи. Навіть уявити складно, щоб автомобіль так вібрував. Не машина, а земна куля з її двадцятьма двома видами коливань, якщо не помиляюся. Коли подивитися на мою «ластівку» із заведеним двигуном, можна уявити гавайських дівчат, що виконують танок хула-хула, хитаючись з боку в бік.

Уздовж дороги тягнулася дерев’яна огорожа з поздовжніх перекладин. Я підійшов до неї, нахилився і зіперся ліктями на верхню. Довкола ні душі. Я зсунув свого котелка, підставивши лоба вітру. В траві рясніли первоцвіти. Перед воротами лишився слід від вогнища — над тліючими гілками й досі здіймався тоненький струмінь диму. Поле було засіяне озимою пшеницею. Трохи далі, за огорожею, виднівся вкритий ряскою ставок. А за ним — буковий гай. Крони дерев огорнув туман. І неймовірна тиша. Навіть попіл лежав незворушно. Лише десь оддалік співав жайворонок, і більше жодних звуків, ніякого гуркоту літаків.

Я трохи постояв там, насолоджуючись тишею і самотністю. Я був тут зовсім один. Дивився на поле, а воно дивилося на мене. В той момент мене охопило таке відчуття! Втім, не впевнений, що ви зрозумієте.

Те, що я відчув, було геть нетипово для нашого часу і може прозвучати як абсолютна дурниця. Я почувався таким щасливим! Хоча й усвідомлював, що життя швидкоплинне і я не житиму вічно, але мені до того було байдуже, головне — що я відчував тієї миті. Знаю-знаю, ви, певно, скажете, що все це весняний настрій, від якого паморочиться в голові. Ефект приходу весни, так би мовити. Але ні — це дещо більше. До речі, усвідомлення того, що таки варто жити, пробудили в мені скоріш залишки вогнища, ніж первоцвіти і перші зелені бруньки. Пригадуєте, як виглядають рештки багаття, особливо погожої днини? Гілки, спалені до білого, а під ними червоні вуглинки — такі яскраві, що аж світяться. Просто неймовірно, як тліючі вуглинки — сильніше за будь-яку живу істоту — можуть вселити в тебе бажання жити. Є в них якась сила, міць — навіть влучне слово важко дібрати. Але дивлячись на них, відчуваєш, що і сам живий. Як та деталь на полотні художника, що спонукає звертати увагу на решту.

Я нахилився зірвати первоцвіт. Та де там — з моїм пузом! Довелося навприсідки. Нарвав жмутик. На щастя, мене ніхто не бачив. Листки у первоцвітів хвилясті, формою нагадують заячі вуха. Підвівшись, я поклав оберемок на огорожу; не знаю нащо, та дістав свій зубний протез і уважно подивився на нього.

Якби десь у машині було дзеркало, взяв би його і почав роздивлятися себе, хоча і так чудово знав, як виглядаю. Огрядне тіло на п’ятому десятку, в темно-сірому, вже зношеному костюмі й котелку (дружина, двоє дітей і будинок у передмісті — все це зчитується з мене в одну мить). Червона пика і водянисті блакитні очі. Усе до болю знайоме. Та головне те, що промайнуло у моїй голові, як тільки я витяг протез, — усе це не має жодного значення. Навіть моя вставна щелепа. Так, я огрядний. І що з цього? Ну, схожий на букмекера-невдаху. Жодна жінка більше не згодиться провести ніч зі мною, хіба що за гроші. Я все це розумію. Але мені начхати. Не потрібні мені жінки, навіть молодість повернути не хочу. Єдине моє бажання — почуватися живим. І саме це я відчув, вдивляючись у первоцвіти і тліючі вуглинки під огорожею. На душі стало так затишно, а всередині палав вогонь.

Ставок вдалечині був так щільно вкритий ряскою, що, здавалося, по ньому можна пройтися. «І чому ми всі такі ідіоти», — думав я. Чому замість того, щоб витрачати час на всілякі дурниці, ми просто не підемо на прогулянку, не присвятимо її тому, щоб роззирнутися довкола? Та взяти хоча б той самий ставок: у ньому стільки всього є — тритони, равлики, п’явки, водяні жуки і бозна скільки ще всілякої живності, яку можна розгледіти хіба що під мікроскопом. Таємниця їхнього існування прихована під водою. Можна все життя витратити на те, щоб спостерігати за ними, та хоч сто років, і навіть один маленький ставок не пізнати до кінця. Віддатися своєму внутрішньому вогню, жазі до невідомого. Це єдине, заради чого варто жити, а ми відштовхуємо це власними руками.

Але я не такий. Для мене це важливо. Принаймні, так мені тоді здалося. Та ви маєте зрозуміти мене правильно. Я не один із тих кокні, що плекають ніжні почуття до «сільської місцевості». У такій місцевості я, власне, і виріс. Та я не маю нічого проти життя у місті — нехай люди живуть собі, де їм заманеться. Я зовсім не закликаю людство до того, щоб присвятити своє життя збиранню первоцвітів. Зрозуміло, що всі мають працювати. Та через те, що хлопці у шахтах занапащають свої легені, а дівчата, як скажені, лупцюють по друкарських машинках, ні в кого немає часу на первоцвіти. До того ж, коли немає даху над головою і не знаєш, як прогодувати родину, якось не до квіточок. Але я не це хотів сказати. Іноді у мене виникає особливе почуття — не часто, але час від часу трапляється. І це добре, що воно у мені пробуджується. Впевнений, що його відчувають геть усі. Воно живе в нас постійно, всі ми знаємо, що воно гніздиться десь там глибоко всередині — припиніть боротьбу, припиніть змагатися, зупиніться. Все, що вам потрібно — заспокоїтися, вдихнути повними легенями і дозволити спокою просочитися всередину крізь кожну клітинку вашої шкіри. Та хіба ж хтось послухає! Всі ми продовжуємо щодня повторювати ті самі безглузді ритуали.

А нова війна вже манячить на горизонті: кажуть, почнеться 1941-го. Три оберти довкола Сонця — і все. З неба полетять бомби, як чорні сигари, черги куль з кулеметів. Не можу сказати, що це мене найбільше лякає. Я вже застарий, щоб воювати. Звісно, без авіаударів не обійдеться, але не всім судилося загинути від бомб. До того ж заздалегідь не думаєш про таку загрозу, навіть якщо вона цілком реальна. Як я вже казав, я не боюся війни, мене лякає те, що буде після війни. Та навіть мене особисто все це навряд чи торкнеться. Бо кому є діло до такого хлопця, як я? Для ідеологічного ворога я затовстий — тож ґумових кийків вдасться уникнути. Я середньостатистичний громадянин: накаже мені поліцейський «не затримуватися, йти далі» — я послухаюся. Щодо Гільди з дітьми, то вони взагалі не помітять різниці. Та ця ситуація мене все одно тривожить. Колючий дріт! Гасла! Плакати з гігантськими пиками! Глухі підвали-катівні! Здавалося б, непокоїтися варто затятішим ніж я борцям за справедливість. Мені з якого дива сіпатися? А з такого, що війна покладе край всьому тому, про що я щойно говорив. Вона вб’є відчуття спокою і щастя. Але не того спокою, що пов’язаний зі стабільністю, а внутрішнього спокою, умиротворення. Як тільки до нас дістануться молодчики з Гумовими кийками — всьому кінець.

Я підніс до носа оберемок первоцвітів і глибоко вдихнув. Згадався Нижній Бінфілд. Дивно, але протягом останніх двох місяців мені з думки усе не йшло моє рідне місто, про яке я років двадцять майже не згадував. Цієї миті я почув гуркотіння автівки, що виринула з-за горизонту.

Мене аж підкинуло. Згадав, що замість того, аби ніжитися на сонці й збирати квіточки, я мав бути у крамниці в Падлі і описувати товар. Та більше мене непокоїло те, що про мене подумають ті люди в машині — товстун у котелку з оберемком первоцвітів у руці! Жалюгідне видовище. Не годиться товстунам збирати квіти, принаймні на людях. Стрімким рухом я викинув оберемок за огорожу. І правильно зробив. У машині їхала група молодиків років двадцяти. Та вони б на сміх мене підняли, якби побачили з квітами! Хлопці провели мене поглядом (ну знаєте, як на вас витріщаються з автомобіля, що проїжджає повз). Я подумав, що вони, певно, і зараз могли здогадатися, чим я тут займався. Я аж ніяк не міг цього допустити. Навіщо чоловікові зупиняти авто серед поля і виходити? Зрозуміло для чого! І доки машина проїжджала, я вдавав, що застібаю ґудзики на штанях.

Я завів двигун і сів у машину. Дивина та й годі — але коли я застібав ґудзики і майже вся моя увага була зосереджена на тих молодих хлопцях, у голові раптом блискавично сяйнуло: «Я маю поїхати до Нижнього Бінфілда!»

«А чому б і ні?» — думав я, тиснучи на газ. Хіба мене щось тримає? І чому це раніше не спадало мені на думку? Спокійний вікенд у Нижньому Бінфілді — саме те, що мені було потрібно.

Тільки не подумайте, що я замислився над тим, щоб повернутися туди і залишитися жити. У мене навіть на гадці не було покинути Гільду з дітьми і почати нове життя під вигаданим ім’ям. Таке трапляється хіба що в романах. Та чому б нишком не поїхати до Нижнього Бінфілда, провести там цілий тиждень наодинці?

Здавалося, це чудовий план. Я навіть мав гроші (у мене ще лишалося дванадцять фунтів у заначці, а на цю суму можна було дозволити собі цілком комфортне існування протягом тижня). Щороку, зазвичай у серпні чи вересні, я беру відпустку на два тижні. Та якби вдалося вигадати якусь історію — щось на зразок далекого родича, який вмирає від невиліковної хвороби, — думаю, що зміг би вмовити компанію розбити її на дві частини. Провести відпустку без Гільди. У травні, наприклад, коли квітне глід. Цілий тиждень у Нижньому Бінфілді — без Гільди, без дітей, без «Летючої саламандри», Елзмір Роуд, ниття через несплачені рахунки, гуркоту машин — довкола тиша і спокій!

«Але чому мені раптом закортіло поїхати до Нижнього Бінфілда?» — запитаєте ви. Чому саме туди? Що я там робитиму?

У цьому й суть: я не мав жодного плану. Моїм єдиним бажанням було насолодитися спокоєм і тишею. Спокоєм! Колись у Нижньому Бінфілді було дуже затишно. Я вже розповідав, як там жилося до війни. І я не намагаюся додати барв, навпаки, скажу чесно: життя там було доволі нудним — відчуваєш себе овочем. На думку чомусь спадає редиска. Тільки от редиска не відчуває страху перед начальством, її не мучить безсоння, не діймають роздуми про чергову кризу чи війну, що от-от прийде у твій дім. Тоді у наших душах панував спокій. Звісно, я розумів, що навіть у Нижньому Бінфілді життя не стоїть на місці. Та саме місто не повинно було змінитися. Довкола маєтку Бінфілд і досі ростуть буки, стежка і досі веде до греблі, а водопійне корито на ринковій площі, певно, стоїть на тому ж місці. Я хотів повернутися туди лишень на тиждень, насолодитися цим відчуттям. Щось на кшталт прагнення мудреців зі Сходу усамітнюватися в пустелях. І судячи з того, як розвивається ситуація, протягом наступних кількох років охочих утекти в пустелю побільшає. Станеться, як у Давньому Римі, де, як розповідав Портіус, був такий період, що відлюдників стало настільки багато, що доводилося мало не в чергу записуватися на печери.

Та я не збирався там медитувати. Все, що мені було потрібно, це привести нервову систему до ладу, перш ніж настануть смутні часи. І хіба хтось з головою на плечах має сумніви щодо того, що наближаються недобрі часи? Ми ще не знаємо, що саме чекає на нас, але впевнені, що воно не за горами. Може — війна, а може — криза, але ні на що добре сподіватися не доводиться. Хоч би куди ми рухалися, напрямок один — донизу. До ями на цвинтарі. І пережити таке досить складно, якщо не відчуваєш внутрішньої рівноваги. Ця війна щось забрала в нас. Позбавила нас життєвої снаги, яку ми віддали їй до краплі. І не залишилося нічого — тільки постійна метушня і біганина. Вічне змагання за додаткову копійку. Вічний гуркіт автівок, завивання бомб, телефонів, радіоприймачів. Нервова система виснажена, замість кісткового мозку — порожнеча.

Я додав газу. На душі стало добре від однієї думки навідатися до Нижнього Бінфілда. Знаєте, на що схоже це відчуття — ніби зробити ковток повітря! Як велетенські морські черепахи, що виринають на поверхню, виставляючи носа, щоб наповнити легені повітрям, перш ніж знову зануритись у воду і зникнути серед водоростей та восьминогів. Усі ми задихаємося на дні помийної ями, та я знайшов спосіб, як з неї вибратися. Нижній Бінфілд! Я продовжував тиснути на газ, доки машина не розігналася на повну швидкість — до сорока миль за годину. Вона торохтіла, наче залізна таця з посудом, і під це гуркотіння я мало не почав співати.

Та у цій діжці з медом була і ложка дьогтю. Гільда. Мене дещо осадила згадка про неї. Я збавив швидкість до двадцяти миль, щоб усе як слід обмізкувати.

Було зрозуміло, що рано чи пізно вона б про все довідалася. Щодо короткої відпустки у серпні я ще зможу якось викрутитися (скажу, що цього року контора не відпускає довше, ніж на тиждень). Навряд чи вона почне розпитувати про подробиці, скоріш за все тішитиметься, що вдасться зекономити на відпочинку. Дітей ми у будь-якому разі щороку відправляємо на місяць до моря. Головна проблема полягала в тому, щоб забезпечити собі алібі на тиждень травневої відпустки. Не можу ж я просто зникнути без будь-яких пояснень. Найкраще було б попередити її заздалегідь, що мене відправляють зі спеціальним дорученням до Ноттінгема, чи Дербі або Бристоля, чи деінде. Якби я попередив її за кілька місяців, це не мало б викликати в неї жодних підозр.

Однаково дізнається. Це ж Гільда! Спочатку зробить вигляд, що повірила, а потім потихеньку, але наполегливо таки докопається до правди і з’ясує, що у жодному Ноттінгемі, Бристолі чи Дербі я не був. Ніколи не припиню дивуватися цьому її вмінню. І як їй тільки це вдається? І бровою не поведе, принишкне, доки не знайде слабкого місця в моєму алібі, а тоді зненацька завдасть удару якимось невинним запитанням. І виявиться, що на мене вже зібрано цілий компромат: «Де ти ночував минулої суботи? Ти брешеш! Тягався з жінками! Подивись! Ось, що я знайшла на твоєму жилеті, коли чистила його — жіноче волосся! Подивись уважніше. Хіба моє волосся такого кольору?» І починається! Одному Богу відомо, скільки разів це повторювалося. Іноді вона мала рацію, іноді її звинувачення були безпідставними, та наслідки завжди ті самі — ще кілька тижнів ходить і бурчить. До столу не сядеш, не посварившись, а діти не можуть зрозуміти, що коїться. Сказати правду — розповісти Гільді, куди і навіщо збираюся поїхати, — не вихід. Даремна затія. Хоч до судного дня їй пояснюй, усе одно не повірить.

Та до біса все це! Нащо перейматися завчасно? Самі добре знаєте, як ми можемо себе накручувати. Я знову додав газу. У голові з’явилася ще одна ідея — ще блискучіша за попередню. Поїду до Нижнього Бінфілда не у травні, а в другій половині червня, коли рибалки відкриють сезон: поїду і буду рибалити!

А чому б і ні? Мені ж так хотілося спокою. От риболовля мені цей спокій і подарує. Раптом у голові промайнула ще одна думка, та настільки грандіозна, що я аж кермо вивернув, з’їхавши на узбіччя.

Я витягну тих велетенських сазанів зі ставка за маєтком Бінфілд!

І знову ж таки — а чому б і ні? Хіба не дивно ми живемо, постійно думаючи, що те, що нам насправді хочеться робити, заборонено? Хто сказав, що мені не можна поїхати ловити тих сазанів? І варто було тільки озвучити цю думку, як весь задум став чимось примарним, майже нереальним. Саме так мені здалося в той момент. Ставок з величезними рибинами за маєтком Бінфілд умить перетворився на рожеву мрію з категорії бажань провести ніч з кінозіркою чи здобути перемогу у боксерському поєдинку важковаговиків. Але це не щось неможливе, це цілком реально. Снасті можна взяти в оренду. І хоч би хто володів зараз маєтком, хіба його власники не дозволять мені порибалити на їхній території за пристойну платню? Чорт із тими грошима — я ладен віддати п’ять фунтів за день на ставку! Але скоріш за все будинок і досі порожній, і ніхто про той ставок так і не довідався.

Я сидів у машині й уявляв той ставок поміж тінистих дерев, що кишить рибою. Вона чекала на мене всі ці роки! О боже! Якщо сазани були таких велетенських розмірів тридцять років тому, то якими стали зараз?

III

Це сталося сімнадцятого червня, у п’ятницю — на другий день риболовецького сезону.

Я без проблем владнав питання з роботою. А для Гільди підготував ретельно продуману легенду — сказав, що їду у відрядження до Бірмінгема (в останній момент навіть назвав готель, в якому мав би зупинитися — «Роуботтем Фемілі енд Ко»). Я знав напам’ять адресу, бо кілька років тому контора винаймала там для мене номер. З другого боку, я остерігався, що Гільда захоче мені написати, бо я їду на цілий тиждень. Ще раз обдумавши все як слід, я частково довірився Сандерсу — молодому комівояжеру з компанії «Гліссо — ідеальна мастика», який якось обмовився, що буде у Бірмінгемі вісімнадцятого, і я попросив його надіслати звідти Гільді мого листа, вказавши адресу готелю, про який тільки що згадував. У тому листі я повідомляв, що маю їхати в інше місто і щоб вона не писала на цю адресу. Сандерс усе зрозумів (принаймні, так йому здалося) і, підморгнувши, сказав, що вражений моєю активністю в такому віці. Тож з Гільдою питань теж не мало б виникнути. Подробиці її не цікавили, а навіть якби вона щось і запідозрила, в мене було залізне алібі.

Я поїхав через Вестергем. Стояв погожий ранок. Легкий вітерець гойдав крони тополь, крізь які пробивалися сонячні промені. Відкидаючи на поле тіні, по небу бігли хмаринки, мов зграя білих овечок. За містом мене наздогнав хлопець на велосипеді з рожевими, як яблука, щоками. Він розвозив морозиво. Наблизившись до мене, він засвистів так, що мені мало вуха не заклало. Я згадав, як і сам колись працював кур’єром, і ледь не зупинив його, щоб купити порцію. Майже всюди вже викосили траву, але сіно ще не склали у копиці. Воно лежало довгими акуратними рядами, наповнюючи повітря приємним ароматом, що змішувався із запахом бензину.

Я обережно їхав — на низькій швидкості (п’ятнадцять миль за годину). Довкола панували ранкова тиша і спокій. У ставках поволі плавали качки, ніби насолоджуючись тим, що не треба пірнати у пошуках здобичі. В Нетлфілді, селищі за Вестергемом, на дорогу вибіг невисокий сивий чоловік у білому фартуху, розмахуючи руками і намагаючись привернути мою увагу. Тут усі знають мою машину. Я зупинився. Виявилося, що це містер Вівер — власник невеликої крамнички, що стояла неподалік. У нього було до мене прохання — ні, він не хотів застрахувати життя чи бізнес, просто в нього закінчилися дрібні гроші, от він і питав, чи не можу я розміняти йому фунт «срібними». З дрібними грошима тут завжди проблема, навіть у пабах.

Я поїхав далі. Пшениця добряче вимахала, в деяких місцях сягала мало не до пояса, вкривши пагорби зеленим килимом, що переливався оксамитовими хвилями. Як жінка, подумав я: так і хочеться прилягти поруч. Трохи далі з’явився дороговказ: праворуч — до Падлі, ліворуч — до Оксфорда.

Я ще не виїхав за межі «своєї дільниці», як її називали у конторі. Логічно було б повернути ліворуч і поїхати по Аксбриджській дорозі, та піддавшись імпульсу, я рушив звичним маршрутом. Я й досі відчував за собою провину. Але мав прийняти рішення, перш ніж дістатися роздоріжжя. Попри те, що я все владнав з Гільдою і роботою, зібрав валізи, а в кишені було аж дванадцять фунтів, у душу закрадалася спокуса — я знав, що не піддамся їй, та все одно було сильне бажання дати задній хід. Заспокоював себе тим, що доки їду звичним маршрутом, не порушую жодних обіцянок. Ще не пізно, ще можна повернутися назад, думав я. Зрештою, я міг заїхати у Падлі, навідатися до банку «Беркліз», поговорити з менеджером (це один із наших агентів), розпитати, як справи. Та й взагалі, я міг би повернутися додому і щиросердо у всьому зізнатися.

Діставшись роздоріжжя, я загальмував. Їхати чи не їхати? На частку секунди я мало не піддався спокусі. Але ні! Натиснувши на клаксон, я повернув ліворуч і виїхав на Оксфорд-роуд.

Ну от і все. Я зробив це. Вороття назад немає. Звісно, проїхавши п’ять миль, я все ще міг повернути до Вестергема, та продовжував мчати на захід. Можна навіть сказати, «летів на крилах». Та варто мені було з’їхати з Оксфорд-роуд, як я вмить відчув — їм усе відомо. Їм — тобто всім тим, хто ніколи б не схвалив такої поїздки і всіляко намагався б їй перешкодити, тобто фактично всім.

Навіть більше, я немов відчував потилицею, що вони женуться за мною. Їх зібралася чимала компанія — тих, кому ніяк не збагнути, нащо вже немолодому чоловікові зі вставною щелепою потайки тікати на цілий тиждень в місця, де він провів своє дитинство. А також тих, хто чудово розуміє мої спонуки і саме тому кістьми ляже, тільки б мене зупинити. Вся ця армія кинулася мене наздоганяти. Звісно ж, попереду Гільда, за нею — діти; їх наздоганяє гнівлива місіс Вілер, яка всім своїм виглядом дає зрозуміти, як сильно жадає помсти; міс Мінз теж намагається не пасти задніх (пенсне злетіло з носа, на обличчі застиг вираз бідолашної курки, якій ніяк не вдається вихопити у решти скоринку хліба). І куди ж без сера Герберта Крама і начальства з «Летючої саламандри» на їхніх «роллс-ройсах» та «іспано-суїзах»? Тут і весь офісний планктон з нашої контори, і жалюгідні бюрократи, що живуть по сусідству на Елзмір Роуд чи деінде: хтось штовхає вперед дитячий візочок, хтось центрифугу для замішування бетону, а хтось тарахкає на своїх непоказних «остінах-сімках». І всі ці надмірно допитливі особи, що постійно пхають носа не у свої справи — ті, кого ти навіть не знаєш, а вони керують твоєю долею: міністри, правоохоронці зі Скотланд-ярду, представники Ліги тверезості, чиновники Банку Англії, лорд Бівербрук, Гітлер зі Сталіним на парному велосипеді, священники, Муссоліні, папа римський — усі вони женуться за мною. Здається, я навіть чув їхні крики: «Цей розумник думає, що йому вдасться втекти! Йому здається, що він не такий, як інші! Надумав повернутися до Нижнього Бінфілда! Наздогнати його! Зупинити!»

Доволі химерне відчуття. Гонитва здавалася настільки реальною, що я навіть обернувся подивитися у заднє вікно. Та все це, напевно, через відчуття провини. Звісно ж, там нікого не було. Тільки запилюжена дорога з тополями на узбіччі.

Я ще додав газу, збільшивши швидкість до тридцяти миль. За кілька хвилин я наблизився до повороту на Вестергем. Ну що ж. Таки зважився. Шлях до відступу відрізано. Нарешті почала втілюватися в життя ідея, що зародилася в моїй свідомості у день, коли я отримав новий зубний протез.