Країна розваг

Я з сумнівом подивився на блакитні очі Гові.

— Там сітка, — пояснила Дотті. — Не бійся, бачитимеш добре.

— Але що я маю робити?

Вона подивилася на мене, спершу серйозно, не усміхаючись. Та потім її обличчя (не лише губи й очі, а все обличчя) розпливлося в усмішці. А сміх, яким ця усмішка супроводжувалася, прозвучав як сигнал клаксона і, здавалося, йшов із носа.

— Ти не пропадеш, — сказала вона. Чомусь мені всі це кажуть. — На місці зорієнтуєшся, синку. Просто віднайди свого внутрішнього собаку.

Коли я прийшов на лежбище, там обідали з десяток новачків і жменька старожилів. Серед зелених були дві голівудські кралечки, але часу на те, щоб соромитися, я не мав. Надудлившись води з фонтанчика, я скинув з себе все, крім трусів і кросівок. Стріпнув костюмом Гові й ступив у нього, повільно, щоб ноги до кінця увійшли в задні лапи.

— Шкура! — заволав один зі старожилів і грюкнув кулаком по столі. — Шкура! Шкура! Шкура!

До нього долучилися інші, й лежбище задзвеніло від хору голосів, а я так і застиг у білизні, зі спущеним костюмом довкола щиколоток. Відчуття було таке, ніби я опинився в епіцентрі тюремного заколоту. Нечасто мені доводилось почуватися таким винятковим дурнем… чи, на диво, героєм. Зрештою, то був розважальний бізнес, а я погодився виручити іншу людину. Мені було байдуже, що я найменшої гадки не мав, що, нахрін, роблю.

— Шкура! Шкура! ШКУРА! ШКУРА!

— Хто-небудь, застебніть, блін, змійку! — заволав я. — Мені треба дуже швидко дістатися до Виляй-Крути!

Мені допомогла одна з дівчат, і я миттєво зрозумів, чому носити шкуру було такою великою подією. На лежбищі працювали кондиціонери (втім, як і скрізь у «Джойленді»), проте я одразу вкрився рясним потом.

До мене підійшов один зі старожилів і по-доброму попестив собачку Гові по голові.

— Синку, я тебе підкину. Моя машинка он там. Застрибуй.

— Дякую. — Мій голос лунав приглушено.

— Гав-гав, Баузере! — гукнув хтось, і всі розреготалися.

Ми покотили по Бульвару з його примарним блиманням світла: сивий старий у зеленому костюмі прибиральника з велетенською синьоокою німецькою вівчаркою поряд. Зупинившись біля сходів, де на шлакобетонних блоках було намальовано стрілку й написано фарбою «ВИЛКРУТИ», він сказав:

— Не розмовляй. Гові не говорить, тільки обіймає і пестить їх по голівках. Хай щастить. Коли відчуєш, що все пливе, забирайся звідти до дідька. Діткам не треба бачити, як Гові валиться на землю від теплового удару.

— Я гадки не маю, що повинен робити, — сказав я. — Ніхто мені не сказав.

Не знаю, чи той дідок був карні-від-карні, але щось про «Джойленд» він таки знав.

— Це не має значення. Дітлахи люблять Гові. Вони знатимуть, що робити.

Я вибрався з електрокара, мало не перечепився через власний хвіст, узявся за мотузку в лівій передній лапі та смикнув, щоб клята штука забралася з-під ніг. Потім побрів сходами нагору і навпомацки пововтузився з ручкою дверей. Знадвору долинала музика, щось дуже знайоме з часів раннього дитинства. Нарешті ручка піддалася. Двері відчинилися, і крізь запнуті сіткою очі Гові ринув потік яскравого червневого світла, вмить мене засліпивши.

Музика тут лунала гучніше, линула з гучномовців угорі, і я нарешті збагнув, що то була за пісня: «Гокі-Покі» — дитсадковий хіт усіх часів. Я побачив гойдалки, гірки, ретельно сконструйовані гімнастичні снаряди і карусель, яку штовхав зелений новачок із довгими пухнастими заячими вухами та хвостом-пушком, причепленим ззаду до джинсів. Повз пропахкав іграшковий поїзд, здатний розвивати космічну швидкість до чотирьох миль на годину, — Чух-Чух Виляй, навантажений маленькими дітками, які сумлінно махали рученятами в об’єктиви фотоапаратів батькам. Довкола юрмилося сто тисяч мільярдів дітлахів, за ними наглядало багато сезонних працівників і двійко штатних, що, напевно, таки мали дозволи працювати з дітьми. На цих двох (на чоловікові й жінці) були кофти з написами «МИ ЛЮБИМО ДІТЕЙ». Попереду стояла довга будівля під назвою «Привітний дім Гові».

А ще я побачив містера Істербрука. Він сидів на лавці під джойлендівською парасолькою у костюмі трунаря та їв паличками свій обід. Спершу він мене не помітив, бо дивився на чергу-змійку дітей, яких вели до «Привітного дому» двоє зелених. Там дітлахів можна було залишити (про це я довідався згодом), щонайбільше на дві години, поки батьки водили старших дітей по атракціонах чи обідали в «Печерному лобстері», висококласному парковому ресторані.

Згодом я дізнався, що у «Привітний дім» допускали дітей від трьох до семи років. Багато з тих, що тепер наближалися до входу, були досить-такі веселі. Певно, давалося взнаки те, що вони вже були ветеранами дитсадків, бо обоє батьків у їхніх сім’ях працювали. Решта ж дітей сприймали все не так легко. Може, попервах їм і вдавалося зберігати спокій, поки мама з татом розказували їм, що вони повернуться щонайбільше через годину-дві (неначе чотирирічний малюк розумів, що таке година), та тепер вони опинилися самі, у галасливому дивному місці, де було повно незнайомців, а мами з татом не видно. Дехто плакав. Закопаний у костюм Гові, визираючи крізь сітку, яка слугувала очима, вже весь пітний, мов свиня, я став свідком винятково американського знущання над дітьми. Навіщо приводити дитину (ясельного віку, Боже милий) у галасливий величезний парк розваг, якщо ти збираєшся спихнути її на руки нянькам-незнайомцям, навіть якщо це ненадовго?

Зелені, які були в няньках, бачили сльози, що наверталися на дитячі очі (малечий страх, їй-бо, був хворобою, ніби кір), але на їхніх обличчях читалася розгубленість: няньки не знали, що робити. Та й звідки їм було знати? Для них то був День Перший, їх без підготовки закинули в самісіньку гущавину подій, як мене, коли Лейн Гарді пішов і залишив мене керувати величезним чортовим колесом. «Та принаймні діти, яким менше за вісім років, не можуть сідати на колесо без дорослих, — подумав я. — А ці малі шпиндики по суті покинуті на самих себе».

Я так само не знав, що робити, але відчував, що мушу щось спробувати. Я рушив до дітлахів, скинувши догори передні лапи й шалено метляючи хвостом (його я не бачив, зате відчував). І щойно перші двоє чи троє помітили й показали на мене пальцями, я відчув натхнення. Це сталося завдяки музиці. Я зупинився на перехресті Цукеркової дороги й Льодяникового авеню — прямісінько під двома гучномовцями, з яких гриміла музика. Випроставшись на весь свій зріст (майже сім футів від лап до кудлатих вух), я, напевно, справляв надзвичайне враження. Я вклонився малим, а ті дивилися на мене широко розплющеними очима, порозтулявши роти. Під їхніми поглядами я затанцював «Гокі-Покі».

Жах і смуток через відсутність батьків забувся, принаймні на якийсь час. Вони сміялися, дехто — крізь сльози, які ще блищали на очах. Підійти вони не наважувались, принаймні поки я виконував свій невеличкий незграбний танець, але скупчилися поблизу. У їхніх очах був подив, але не було страху. Гові знали всі: ті, хто був з обох Каролін, дивилися вдень серіал про нього, а ті, хто приїхав із віддалених екзотичних місцин на зразок Сент-Луїса й Омахи, бачили брошури й рекламу в суботніх ранкових мультиках. Вони розуміли: Гові — він хоч і великий пес, проте хороший. Він не кусається. Він їхній друг.

Я виставив уперед ліву лапу, прийняв ліву лапу. Знову виставив уперед ліву лапу і потрусив нею. Я зробив «Гокі-Покі» і повернувся довкола себе, тому що майже кожна дитина в Америці знає — це танець такий. Я геть забув про те, що мені жарко й некомфортно. Я не думав про те, що труси залізли в щілину між сідницями. Згодом мене мучитиме пекельний головний біль від перегріву, але тієї миті мені було добре — насправді дуже добре. І знаєте що? Жодного разу під час того танцю я не згадав Венді Кіґан.

А потім, коли пісня закінчилася і з гучномовців полинула головна тема «Вулиці Сезам», я припинив танцювати, впав на м’яке поролонове коліно і простягнув руки, як Ел Джолсон.

— ГОВВВІ! — вереснула маленька дівчинка. І досі, хоч минуло вже стільки років, я чую ту непередавану нотку захвату, яка прозвучала в її голосі. Вона побігла вперед, і рожева спідничка замайоріла довкола її пухкеньких колін. І враз діло було зроблено. Впорядкована черга-змійка розсипалася.

«Діти знатимуть, що робити», — сказав мені старожил, і він не помилявся. Спочатку вони роєм налетіли на мене, потім повалили з ніг, потім скупчилися довкола, обіймаючи та сміючись. Дівчинка в рожевій сукні все цілувала мене в ніс і примовляла: «Гові, Гові, Гові!»

До нас, так само зачаровані, підходили батьки, хто забрів у Виляй-Крути, щоб зробити декілька знімків. Я обережно помахав лапами, щоб звільнити трохи місця, перекотився на живіт і скочив на ноги, перш ніж малі розчавили мене своєю любов’ю. Хоча тієї миті наша любов була цілковито взаємною. Як не крути, а круто.

Я не помітив, як містер Істербрук засунув руку в кишеню костюма трунаря, витяг звідти рацію й коротко щось у неї сказав. До мене дійшло тільки те, що музика з «Вулиці Сезам» зненацька урвалася і знову залунало «Гокі-Покі». Я виставив праву лапу вперед, прийняв праву лапу. Діти миттю долучилися — вони не зводили з мене очей, щоб, бува, не проґавити наступного руху і не відстати.

Невдовзі ми всі танцювали «Гокі-Покі» на перехресті Цукеркової дороги й Льодяникового авеню. Зелені-доглядальники теж приєдналися. І хай мені грець, якщо дехто з батьків теж не танцював. Я навіть виставляв уперед і приймав свого довгого хвоста. Діти, шалено сміючись, крутнулися в інший бік і теж повторювали за мною, тільки з невидимими хвостами.

Коли пісня вже наближалася до кінця, я зробив лівою лапою недоладний жест «Діти, за мною!» (ненароком так сильно смикнувши за хвоста, що мало не відірвав ту надокучливу херовину) і повів їх у «Привітний дім». І вони рушили слідом так охоче, як діти з Гамельна — за щуроловом, і жодне з них не плакало. То, звісно, був не найкращий день моєї блискучої (якби я так вважав, а я вважаю) кар’єри собаки Гові, але до успіху лишався один крок.

Коли діти опинилися всередині «Привітного дому» (дівчинка в рожевій сукні трохи постояла в дверях і помахала мені ручкою), я розвернувся, та коли зупинився, світ не зупинився разом зі мною, а наче й далі обертався. Піт заливав мені очі, Виляй-Крути, і все в ньому двоїлося. Я похитнувся на задніх лапах. Уся та вистава: від перших моїх рухів «Гокі-Покі» до того, як маленька дівчинка помахала мені на прощання, — тривала лише сім хвилин (ну щонайбільше дев’ять), а я вже був геть ніякий. Не знаючи, що робити далі, я знесилено поплентався назад тим шляхом, яким прийшов.

— Синку, — гукнув мене хтось. — Сюди.

То був містер Істербрук. Він тримав відчиненими двері чорного ходу закусочної «Криниця бажань». Може, то були двері, через які я вийшов (напевно, так і було), та я цього не помітив, бо був надто схвильований і збуджений.

Він провів мене всередину, зачинив за нами двері й потягнув униз змійку костюма. Напрочуд важка голова Гові звалилася з моєї голови, і волога шкіра жадібно всотала благословенне кондиціоноване повітря. По шкірі, ще білій після зими (та недовго їй було лишатися такою), одразу побігли сироти. Я дихав глибокими ковтками.

— Сядь на сходи, — сказав хазяїн. — Через хвилину я викличу когось, щоб тебе відвезли, але тепер тобі потрібно відновити дихання. Перші кілька виступів у ролі Гові завжди важкі, а ти постарався на славу. Це було щось надзвичайне.

— Дякую, — все, що спромігся видушити з себе я. Тільки опинившись у тихій прохолоді, я збагнув, що перегрівся й будь-якої миті міг знепритомніти. — Велике вам спасибі.

— Якщо млосно, опусти голову.

— Не млосно. Але голова болить. — Я визволив одну руку з Гові й витер мокре від поту обличчя. — Здається, ви мене врятували.

— Максимальний час перебування в костюмі Гові жаркої днини — я маю на увазі в липні й серпні, коли висока вологість і температура піднімається до дев’яноста градусів[29] і вище — п’ятнадцять хвилин, — сказав містер Істербрук. — Якщо хтось наполягатиме на іншому, відправляй їх навпростець до мене. І раджу тобі ковтати по кілька сольових таблеток. Ми хочемо, щоб ви, літні дітки, працювали багато, але вбивати вас не хочемо.

Він витяг рацію і коротко й тихо щось у неї сказав. Через п’ять хвилин знову з’явився старожил на електрокарі з кількома таблетками «Анацину» і пляшкою прохолодної води. А містер Істербрук тимчасом сів коло мене на горішню сходинку сходів, що вели вниз, до Бульвару, сів обережно, наче боявся розбитися, і тепер я почувався трохи гірше.

— Синку, як тебе звати?

— Девін Джонс, сер.

— Тебе називають Джонсі? — Моєї відповіді він не дочекався. — Звісно, так. Це по-карнавальному, а весь «Джойленд» таким і є — не дуже добре замаскованим карнавалом. Таким паркам недовго лишилося. Світом розваг невдовзі правитимуть діснеї та нотс-беррі-фарми[30], якщо, звісно, тутешні південні місця ця доля не обмине. Скажи-но мені, якщо забути про спеку, як тобі перше носіння шкури?

— Мені сподобалось.

— Чому?

— Тому що деякі діти плакали. Мабуть, так.

Він усміхнувся.

— І?

— Невдовзі вони б усі ревли, а я це зупинив.

— Так. Ти станцював «Гокі-Покі». Іскра генія. Звідки ти знав, що це спрацює?

— Я не знав. — Хоча насправді… знав. На якомусь рівні я знав.

Він усміхнувся.

— Ми в «Джойленді» маємо звичку кидати новобранців, наших зелених, у вир подій без підготовки, бо в деяких людей, обдарованих людей, прокидається спонтанність, така особлива і така цінна, як для нас, так і для наших відвідувачів. Ти щось дізнався про себе оце щойно?

— Ну, я не знаю. Можливо. Але… сер, можна щось спитати?

— Питай сміливо.

Спочатку я вагався, та потім вирішив зловити його на слові.

— Здавати цих дітей нянькам — нянькам у парку розваг, — мені це здається, ну не знаю, якоюсь жорстокістю чи що. Хоча у Виляй-Крути малим дуже добре. Весело, — поспіхом додав я.

— Синку, ти повинен дещо зрозуміти. «Джойленд» дає от стільки прибутку. — Він зовсім трішки відставив вказівний палець від великого. — Коли батьки знають, що за їхніми крихітками наглянуть — навіть якщо йдеться про кілька годин, — вони привезуть усю сім’ю. Якщо ж їм потрібно буде наймати няньку вдома, то можуть не поїхати взагалі й тоді наш прибуток впаде до нуля. Я розумію, про що тобі йдеться, але в мене є свої міркування. Більша частина цієї малечі ніколи ще не бували в такому парку. Вони запам’ятають його так само, як перше кіно чи перший день у школі. Завдяки тобі вони не пам’ятатимуть, що плакали, бо батьки їх покинули, хай навіть і ненадовго. У їхній пам’яті відкладеться, що вони танцювали «Гокі-Покі» з веселим песиком Гові, який з’явився, мов за помахом чарівної палички.

— Напевно.

Містер Істербрук простягнув руку, але не до мене, а до Гові. І заговорив, погладжуючи шкуру вузлуватими пальцями:

— У парках Діснея все за сценарієм, а я це ненавиджу. Ненавиджу. Як на мене, то в Орландо веселощі роздмухують. Я прихильник невимушеності й часом бачу, коли хтось — геній невимушеності. У тобі є ця іскра. Казати щось ще зарано, але так, у тобі це є. — Він поклав долоні на поперек і потягнувся. Я почув чергу тривожно гучного хрускоту. — Не проти, якщо я складу тобі компанію в карі дорогою назад на лежбище? Здається, сонця з мене на сьогодні досить.

— Мій кар — ваш кар. — А оскільки «Джойленд» був його парком, то проти правди я не погрішив.

— Думаю, цього літа ти часто вдягатимеш шкуру. Більшість молодих людей вважає це тягарем, ба навіть карою. Але мені здається, у твоєму випадку це буде не так. Хіба ні?

Він не помилявся. Відтоді я перепробував безліч робіт, і моя нинішня посада редактора (мабуть, остання перед тим, як пенсія ухопить мене у свої чіпкі лапи) просто прекрасна, однак ніколи й ніде я не почувався таким на диво щасливим, як тоді, коли мені був двадцять один рік, я носив шкуру і танцював «Гокі-Покі» однієї спекотної днини у червні.

Повна невимушеність, бейбі.

Після того літа ми з Томом та Ерін зберегли дружні стосунки. З Ерін я товаришую й досі, хоча нині ми здебільшого листуємося електронкою і ставимо «лайки» на «Фейсбуці», а іноді зустрічаємося на ланч у Нью-Йорку. З її другим чоловіком я не знайомий. Вона каже, він хороший хлопець, і я їй вірю. Та й чому б мені не вірити? Вісімнадцять років вона була одружена з містером Реально Хорошим Хлопцем і після цього навряд чи могла знизити планку та вибрати якогось невдаху.

Навесні тисяча дев’ятсот дев’яносто другого Тому поставили діагноз — пухлина мозку. Через півроку він був мертвий. Коли він подзвонив і сказав мені, що хворий, а його звичну манеру тріщати, як з кулемета, уповільнювала вбивча куля, що гойдалася туди й назад у голові, я був шокований і пригнічений, як і будь-хто на моєму місці, напевно, дізнавшись, що чоловік у розквіті літ наближається до фінішної лінії. Хочеться запитати: чи справедливо це? Невже життя не мало для Тома в запасі ще чогось хорошого, наприклад, двійко онуків, а ще, може, тієї омріяної відпустки на Мауї?

Працюючи у «Джойленді», я раз чув, як Батя Аллен говорив про «перепал». Балачкою це означало нахабно дурити лохів у грі, яка за їхніми уявленнями мала бути чесною. Я згадав це слово вперше за багато років, коли Том зателефонував, щоб повідомити мені погану новину.

Але розум тримає оборону скільки може. Після того як перший шок від почутого розсіюється, ти міркуєш десь так: «Нехай усе погано, я розумію, але ж це ще не остаточний присуд, може, ще є шанс. Навіть попри те, що дев’яносто п’ять відсотків людей, які витягають цю карту, гинуть, лишаються ще ті щасливі п’ять відсотків. А ще чортові лікарі постійно ставлять не ті діагнози. А ще, всупереч усьому, час від часу стаються дива».

Так ти міркуєш, а потім тобі знову дзвонять. Жінка, що телефонує, колись була прекрасною юною дівчиною, бігала «Джойлендом» у легкій зеленій сукенці й смішному капелюшку, як у розбійників Шервудського лісу, скрізь тягаючи за собою великий старий фотоапарат «спід-ґрафік», і ховрашки, до яких вона підходила, практично ніколи їй не відмовляли. Та і як вони могли сказати «ні» тій копиці вогненно-рудого волосся й приязній усмішці?

А от Бог сказав «ні». Бог влаштував Тому Кеннеді перепал і заразом перепалив її. Коли я взяв трубку телефону о пів на шосту розкішного жовтневого вечора у Вестчестері, та дівчина перетворилася на жінку, чий голос, невиразний від сліз, звучав по-старечому і втомлено до смерті.

— Сьогодні вдень о другій помер Том. Він відійшов дуже тихо. Говорити не міг, але був при тямі. Він… Дев, він стиснув мою руку, коли я сказала «прощавай».

— Я шкодую, що мене не було поряд.

— Так. — Її голос затремтів, та потім знову зміцнів. — Так, це було б добре.

Ти думаєш: «Гаразд, я все розумію, я готовий до найгіршого», — але та маленька надія все жевріє, і саме це й завдає тобі удару під дих. Це тебе вбиває.

Я поговорив із нею, сказав, як я її люблю і як любив Тома. Сказав: так, я приїду на похорон, і якщо доти їй знадобиться моя допомога, нехай дзвонить. Удень чи вночі. Потім я повісив трубку, опустив голову і дав волю клятим сльозам.

Кінець мого першого кохання не зрівняється зі смертю одного давнього друга і втратою іншого, проте принцип був той самий. Точнісінько такий самий. І якщо мені він здавався кінцем світу — попервах спричинивши ті суїцидальні наміри (хоч які там вони були дурні й малодушні), а потім сейсмічний зсув у плині мого життя, який раніше не підлягав жодним сумнівам, — ви повинні розуміти, що порівняти мені тоді не було з чим. Це називається бути молодим.

У розпал червня я почав розуміти, що мої стосунки з Венді хворі, як троянда Вільяма Блейка, але відмовлявся вірити, що насправді вони смертельно хворі, навіть коли знаків, які на це вказували, виразно побільшало.

Візьмімо, наприклад, листи. За перший тиждень проживання у місіс Шопло я написав Венді чотири довгі листи, попри те, що падав з ніг від утоми на роботі у «Джойленді» й щовечора ледве приповзав у свою кімнату на другому поверсі, попри те, що голова гула від нової інформації та досвіду і я почувався, ніби хлопчик, якого посеред семестру змусили записатись на важкий навчальний курс в університеті (назвімо його «Вища фізика розваг»). А у відповідь я отримав одну-єдину листівку з зображенням громадського парку Бостона і дуже дивним посланням на звороті, написаним спільними зусиллями. Угорі чужим письмом було нашкрябано:

Венні підписує листівку, а Ренні кермує автобусом!

Унизу ж, добре знайомою мені рукою, Венді (чи Венні, якщо хочете, — мені це ім’я здалося бридким) безтурботно вивела:

Ю-ху! Ми, продавчині, їдемо шукати пригод на Кейп-Код! Гуляємо! Упсі-музіка! Не бійсь я тримала кермо, поки Рен підписувала. Сподіваюс у тебе добре все. В.

«Упсі-музіка! Сподіваюс у тебе добре все?» Жодних «кохаю», «ти скучаєш за мною?», тільки «сподіваюс у тебе добре все»? А ще, судячи з викрутасів, нерівностей і чорнильних плям, картку підписували на коліні, їдучи в машині Рене (у Венді машини не було), і обидві були або під кайфом, або в дим п’яні. Наступного тижня я відправив ще чотири листи й фотографію, зроблену Ерін: я у шкурі. Від Венді не прийшло нічого.

Ти починаєш хвилюватися, потім до тебе потроху доходить, потім ти нарешті розумієш. Може, тобі й не хочеться, може, ти думаєш, що закохані, як і лікарі, постійно ставлять збіса неправильні діагнози, але глибоко в душі ти знаєш.

Двічі я намагався їй додзвонитися. Обидва рази відповіла та сама буркотлива дівчина. Я уявляв її у великих окулярах із роговою оправою, у бабусиній сукні до щиколотки і без губної помади.

— Немає, — сказала вона, коли я дзвонив вперше. — Гуляє з Рен.

— Немає і навряд чи колись ще буде, — сказала Буркотуха вдруге. — Виїхала.

— Куди виїхала? — стривожився я. То було у вітальні «Maison Шопло», де біля телефону висів довжелезний список здійснених міжміських дзвінків. Мої пальці так міцно стискали велику старомодну слухавку, що аж заніміли. Венді вчилася в університеті завдяки строкатому килиму-літуну, зітканому з клаптів різних стипендій, позик і студентського працевлаштування, — так само, як я. Окреме помешкання вона собі дозволити не могла. Тобто самостійно, без чиєїсь допомоги.

— Не знаю і знати не хочу, — заявила Буркотуха. — Мене дістали їхні п’янки й верески о другій ночі. Декому тут іноді й спати треба. Хоч це й дивно.

Серце в мене калатало так сильно, що віддавало у скроні.

— Рене переїхала з нею?

— Ні, вони розсварилися. Через того хлопця. Того, який допоміг Венні виїхати. — Вона з таким презирством промовила «Венні», що мені стало млосно. Та, звісно, не через хлопця — її хлопцем був я. Якщо якийсь друг, може, з роботи, виявив доброту й допоміг їй перевезти речі, чого я мав через це переживати? Авжеж, вона могла мати друзів-хлопців. У мене ж з’явилася щонайменше одна подруга-дівчина, чи не так?

— А Рене там? Я можу з нею поговорити?

— Ні, вона пішла на побачення. — І тут до неї, мабуть, дійшло, бо в голосі Буркотухи нарешті забриніла цікавість до розмови. — Слууухай, а тебе що, Девіном звати?

Я повісив трубку. Не збирався цього робити, просто так вийшло. Я сказав собі, що не чув, як зненацька Буркотуха перетворилася на Буркотуху Зацікавлену, неначе під час розіграшу, де я брав участь. Може, навіть був у ньому головною дійовою особою. Здається, я вже казав, що розум тримає оборону, скільки може.

Минуло три дні, і я отримав єдиного листа, якого мені надіслала Венді Кіґан за те літо. Останнього листа. Він був написаний на папері, з нерівними краями й зображеннями кошенят, які бавляться з клубком вовни. То був папір дівчинки-п’ятикласниці (хоча це спало мені на думку вже значно пізніше). На трьох сторінках вона безперервно розпиналася про те, як їй шкода, як вона боролася зі спокусою, та це було безнадійно, і вона розуміє, що мені буде боляче, тож краще буде, якщо я певний час не намагатимуся їй додзвонитися чи побачити її, і вона сподівається, що перший біль мине і після цього ми залишимося добрими друзями, і він хороший хлопець, вчиться у Дартмуті[31], грає в лакрос, вона знає, що він мені сподобається, може, вона нас познайомить, коли почнеться осінній семестр, тощо, тощо, хрінове тощо.

Того вечора я гепнувся на пісок за п’ятдесят ярдів від прибережного житла місіс Шопло, збираючись напитися. Принаймні, думав я, це не буде дорого. У ті часи, щоб назюзькатися, мені було достатньо й упаковки з шести банок пива. Невдовзі до мене приєдналися Том з Ерін, і ми разом дивилися, як накочують на пляж хвилі. Три джойлендівські мушкетери.

— Що сталося? — спитала Ерін.

Я знизав плечима: так, як знизують, коли сталась якась дрібна, однак неприємна хрінь.

— Від мене пішла дівчина. Написала мені листа «Любий Джоне»[32].

— У твоєму випадку, — зауважив Том, — це лист «Любий Девіне».

— Май трохи співчуття, — дорікнула йому Ерін. — Йому сумно, й боляче, і він намагається цього не показувати. Невже ти такий грубошкурий, що не бачиш?

— Та бачу. — Том обійняв мене за плечі й на секунду притис до себе. — Я співчуваю тобі, друже. Від тебе віє болем, як холодним вітром із Канади чи навіть з Арктики. Можна я візьму в тебе пиво?

— Авжеж.

Довгенько ми так сиділи. Ерін обережно розпитувала, і я дещо розповів, але не все. Мені справді було сумно. Справді було боляче. Але я відчував набагато більше і не хотів, щоб друзі це помітили. Частково тому, що батьки навчали мене: вивалювати свої почуття на інших людей — це верх неґречності. Але головна причина крилася в тому, що мене самого налякала глибина й сила моїх ревнощів. Я не хотів, щоб вони бодай спіймали здогад про існування того верткого хробака (він був із Дартмута, Господи, так, напевно ж, належав до найкращого студентського братства та їздив на «мустангу», який батьки подарували йому на честь закінчення школи). Та й ревнощі в усьому цьому були не найгіршим. Найгіршим було страхітливе усвідомлення (тієї ночі воно тільки почало пробиратися в мій розум), що мене вперше в житті по-справжньому й непідробно покинули. Вона зі мною порвала, та я навіть уявити собі не міг, як це — порвати з нею.

Ерін теж узяла собі пиво й підняла банку.

— Випиймо за те, щоб на горизонті швидко з’явилася нова дівчина. Дев, я не знаю, ким вона буде, знаю тільки, що зустріч з нею стане для неї великою удачею.

— Так-так! — вигукнув Том і теж підняв банку. І не був би він Томом, якби не додав «Сяк-сяк!» і «Шмяк-бряк!»

Навряд чи котресь із них розуміло (тоді чи до кінця літа), який фундаментальний зсув ґрунту відбувся під моїми ногами. Яким розгубленим я почувався. Я не хотів, щоб вони знали. Мене це не просто бентежило — здавалося ганебним. Тому я видушив із себе посмішку, підняв свою банку пива й випив.

Принаймні завдяки тому, що вони допомогли мені впоратися з шістьма банками, я не мусив наступного ранку прокидатися з похміллям на додачу до розбитого серця. І це було добре, бо коли ми вранці прийшли у «Джойленд», я почув від Баті Аллена, що вдень мушу вдягти шкуру і працювати на Джойленд-авеню — три зміни по п’ятнадцять хвилин о третій, четвертій і п’ятій. Я для проформи побурчав (щодо носіння шкури бурчати мали всі), але в душі зрадів. Мені подобалося, коли мене оточували дітки, тож протягом кількох наступних тижнів роль Гові давала мені якусь гірку втіху. Ідучи по Джойленд-авеню й метляючи хвостом у супроводі натовпу галасливих усміхнених дітлахів, я думав: не дивно, що Венді зі мною порвала. Її новий бойфренд вчився в Дартмуті й грав у лакрос. Старий же — проводив літо на заробітках у третьосортному парку розваг. Де грав роль собаки.

Літо в «Джойленді».

Я працював атракціоністом-посадником. Напихав ятки (тобто розкладав на полицях нові призи) вранці, а вдень стояв там, приймаючи охочих пограти. Розплутував нескінченні «Диявольські вагончики», навчився обсмажувати тісто, не обпікаючи пальців, і попрацював над закликом для «Колеса Кароліни». Я співав і танцював разом з іншими зеленими на казковій сцені Виляй-Крути. Кілька разів Фред Дін посилав мене знімати касу. То був справдешній знак довіри, бо це означало збирати полуденну чи п’ятигодинну виручку на різних ятках. Я бігав у Гевенз-Бей і Вілмінґтон, коли ламалися деталі механізмів, і допізна лишався вечорами в середу (найчастіше з Томом, Джорджем Престоном і Ронні Г’юстоном), щоб змазувати мастилом Чашки-кружляшки і страшнючий карколомний атракціон, який називали Змійкою. Ці штуки пили мастило, як верблюди п’ють воду, коли добираються до наступної оази. І, звичайно, я носив шкуру.

Попри все це, сон не брав мене взагалі. Іноді я лягав у ліжко, натягав на вуха старезні, перемотані ізострічкою навушники й слухав записи «Дорз». (Особливий відгук у мені знаходили такі життєствердні композиції, як «Машини зі свистом мчать повз моє вікно», «Вершники бурі» і, безперечно, «Кінець».) Коли голосу Джима Моррісона й містичного лункого оргáна Рея Манзарека було недостатньо, щоб мене приспати, я скрадався вниз зовнішніми сходами і йшов на пляж. Раз чи двічі я навіть спав на пляжі. Принаймні коли мені вдавалося ненадовго забутися сном, я не бачив кошмарів. Я взагалі не пригадую, щоб мені того літа снилися сни.

Бриючись уранці, я бачив під очима мішки, а після особливо енергійних виступів у ролі Гові (найгіршими були дні народження в перегрітій психушці «Привітного дому») паморочилося в голові, але це було нормально — так мені сказав містер Істербрук. Після нетривалого відпочинку на лежбищі я знову був у строю. Загалом я думав, що презентував себе добре, як нині кажуть. Але першого ж понеділка липня, за два дні до Величного Четвертого, зрозумів, що це не так.

Моя команда «Біґль», як завжди, з’явилася рано-вранці до ятки Баті Аллена, і він роздав нам завдання, як завжди викладаючи гвинтівки. Зазвичай наша вранішня робота полягала в тому, щоб приносити коробки з призами (на більшості стояв штамп «ЗРОБЛЕНО В ТАЙВАНІ») й напихати ятки до Перших воріт, як ми називали відкриття. Однак того ранку Батя Аллен сказав, що мене хоче бачити Лейн Гарді. То була несподіванка, бо Лейн рідко витикався за межі лежбища, поки до Перших воріт не лишалося хвилин двадцять. Я пішов було в той бік, та Батя заволав до мене.

— Нє, нє, він біля бовдуропідйомника. — Цим презирливим словом називали чортове колесо, хоча в присутності Лейна він би його вжити не наважився. — Ноги в руки і вперед, Джонсі. На сьогодні повно роботи.

Я взяв ноги в руки, але біля колеса, високого, непорушного й оповитого тишею в очікуванні на перших відвідувачів, нікого не побачив.

— Сюди! — гукнув жіночий голос. Я повернувся ліворуч і побачив Роззі Ґолд, яка стояла біля всіяної зірками будки провидиці, вся закутана в тонкі шати Мадам Фортуни. На голові в неї був шарф кольору електрик. Зав’язаний ззаду вузлом, він опускався майже до попереку. Поряд із нею стояв Лейн у своєму звичному наряді: линялих прямих джинсах і обтислій майці, що вигідно підкреслювала його налиті м’язи. Котелок був заломлений під кутом, саме таким, як треба для мафіозо. На перший погляд ви б і не запідозрили, що в нього в голові є мозок, але то було хибне враження.

Обоє вдягнені для шоу, в обох похоронний вираз облич. Я подумки швидко прогортав останні кілька днів, намагаючись згадати, чи міг накоїти щось, що стало б причиною для таких виразів. На думку спало, що Лейну могли дати наказ усунути мене від роботи… чи навіть звільнити. Але в розпалі літа? І хіба такі новини повідомляли не Фред Дін чи Бренда Раферті? А ще, до чого тут Роззі?

— Народ, хто помер? — спитав я.

— Головне, щоби не ти, — відказала Роззі. Вона саме вживалася в роль, і її мова звучала з дивним акцентом: наполовину бруклінським, наполовину карпатським.

— Га?

— Джонсі, прогуляймося разом, — сказав Лейн і, не чекаючи відповіді, пішов центральною алеєю. До Перших воріт лишалося півтори години, тож тут не було нікого, крім кількох прибиральників (ґазуні, як їх називали говіркою, — ні в кого з них, напевно, не було ґрін-карти), які замітали довкола яток, хоч і мали виконати цю роботу вчора ввечері. Коли я наздогнав колег, Роззі відійшла трохи вбік, щоб звільнити для мене місце. Я почувався злочинцем, якого веде під конвоєм у тюрягу пара копів.

— А що таке?

— Побачиш, — зловісно промовила Роззі-Фортуна, і невдовзі так і сталося. Біля «Дому жаху» розташовувався «Дзеркальний особняк Містеріо» (власне, вони були поєднані між собою). Поряд із касою стояло звичайне дзеркало, над яким була табличка: «ЩОБ ВИ НЕ ЗАБУЛИ, ЯКІ НА ВИГЛЯД НАСПРАВДІ». Лейн узяв мене попід одну руку, Роззі — попід другу. Отепер я справді відчув, як це бути злочинцем, якого привели у відділок і от-от кинуть у мавпятник. Вони поставили мене перед дзеркалом.

— Що ти бачиш? — спитав Лейн.

— Себе. — Та схоже, не цієї відповіді вони чекали, тому я додав: — Себе, але мені треба постригтися.

— Подивися на свій одяг, дурний хлопчисько. — Останні два слова Роззі прозвучали як «турний хлопчизько».

Я подивився. Понад жовтими робочими чоботами побачив джинси (з задньої кишені стирчали рукавички з сирицевої шкіри рекомендованої марки), а над джинсами — синя робоча сорочка з тканини шамбре, вилиняла, проте доволі чиста. На голові в мене була чудесно брудна й пом’ята собакепка з Гові — останній штрих, що так багато означає.

— А що з ним? — спитав я, починаючи трохи сердитися.

— Якось наче висить на тобі, нє? — спитав Лейн. — Раніше такого не було. На скільки фунтів ти схуд?

— Господи, не знаю. Треба, мабуть, піти до Жирного Воллі. — Жирний Воллі стояв на ятці «Вгадай свою вагу».

— Це несмішно, — зауважила Фортуна. — Не можна ходити у тому клятому собачому костюмі півдня під розжареним літнім сонцем, а потім ковтнути дві сольові таблетки і сказати, що це їжа. Оплакуй своє втрачене кохання, скільки влізе, але їж при цьому. Їж, чорт забирай!

— Хто вам розтріпав? Том? — Ні, навряд чи він. — Ерін. Вона не має права…

— Ніхто мені не розтріпав. — Роззі випросталася й наче виросла. — Я все бачу.

— Не знаю, як щодо бачення, але нахабства вам точно не позичати.

Вона миттєво вийшла з образу й знову стала Роззі.

— Я не про екстрасенсорику, синку, а про звичайну жіночу спостережливість. Думаєш, я не розумію, коли переді мною нещасний Ромео? Після всіх цих років читання долонь і зазирання в кристал? Ха! — Вона ступила крок вперед, сколихнувши показними грудьми. — Мені байдуже, що там у тебе в особистому житті, просто я не хочу, щоб четвертого липня, коли в затінку, до речі, буде дев’яносто п’ять градусів[33], ти загримів у лікарню з тепловим ударом чи ще чимось гіршим.

Лейн зняв котелок, заглянув у нього і знову посадив на голову, цього разу заломивши на інший бік.

— Вона не каже цього прямо, щоб не втратити славетної репутації бурчухи, але ми всі тебе любимо, малий. Ти швидко вчишся, робиш усе, про що попросять, ти чесний, нікому не створюєш проблем, і діти тебе обожнюють, коли шкуру натягаєш. Але треба бути сліпим, щоб не бачити, що з тобою щось діється. Роззі думає, що в усьому винна дівчина. Може, вона й правду каже, а може, й ні.

Роззі зиркнула на нього гордовито: як-ти-смієш-у-мені-сумніватися.

— Може, у тебе батьки розлучаються. Мої розбіглися, і мене це мало не вбило тоді. Може, твого старшого братика посадили за наркоту…

— Моя мама померла, і я єдина дитина, — похмуро відказав я.

— Мені однаково, хто ти там, у зовнішньому світі, — сказав він. — Тут «Джойленд». Країна розваг. Шоу. І ти один із нас. А це означає, що ми маємо право про тебе піклуватися, хочеш ти цього чи ні. Тому починай щось їсти.

— Починай багато їсти, — виправила Роззі. — Зараз, опівдні, увесь день. Щодня. І постарайся їсти щось, крім смажених курчат, бо там, скажу тобі, серцевий напад у кожній гомілці. Піди в «Печерний лобстер» і замов рибу й салат із собою. Скажи, хай зроблять подвійну порцію. Набери трохи ваги, щоб не скидатися на ходячий скелет на сцені цирку. — Вона глянула на Лейна. — Дівчина, точно тобі кажу. Це ж видно неозброєним оком.

— Не знаю, в чому причина, але годі, бля, сохнути, — сказав Лейн.

— Негарно так висловлюватися в присутності дами, — дорікнула йому Роззі. Вона знову ввійшла в роль Фортуни. Невдовзі могла розродитися фразочкою на зразок «Дзе те, джого ходжуть духи» абощо.

— Та, іди ти, — сказав Лейн і пішов до колеса.

Коли його вже не було видно, я подивився на Роззі. Насправді вона не дуже годилася на роль матері, проте на ту мить інших альтернатив я не мав.

— Роз, невже всі про це знають?

Вона похитала головою.

— Та ні. Для більшості старожилів ти всього-на-всього ще один молодий і зелений головний-куди-пошлють… хоча вже не такий зелений, як три тижні тому. Але багатьом тутешнім ти подобаєшся, і вони бачать, що з тобою щось діється. Твоя подруга Ерін, наприклад. І твій друг Том. — «Друг» вона промовила так, наче воно римувалося з «потрух». — Я теж тобі друг і, як друг, скажу, що серце зібрати докупи не можна. Тільки час на це здатен. Зате ти можеш зібрати докупи своє тіло. Їж!

— У мене таке враження, що ви єврейська мама з анекдоту, — зауважив я.

— Я таки єврейська мама, і повір, це не анекдот.

— Анекдот — це я. Бо постійно про неї думаю.

— Цьому ти зарадити не зможеш, принаймні тепер. Але до інших думок, які часом тебе навідують, ти повинен повернутися спиною.

Мабуть, у мене відвисла щелепа. Я не певен. Але точно знаю, що очі округлилися. Люди, які так довго пробули в бізнесі, як Роззі Ґолд у ті часи (говіркою їх називали рукавичками, за вміння читати з долоні), вміють вловлювати хід твоїх думок, тож здається, що це телепатія, а зазвичай це лише спостережливість і уважність.

Хоча не завжди.

— Я не розумію.

— Облиш слухати ті похмурі записи, ти мене зрозумів? — Вона суворо зиркнула мені в очі та розсміялася — з подиву, який у них побачила. — Нехай Роззі Ґолд лише єврейська мама й бабуся, та Мадам Фортуна бачить чимало.

Так само, як моя квартирна хазяйка. Трохи згодом я дізнався (коли побачив, як Роззі та місіс Шопло обідають разом у Гевенз-Бей в один з вихідних, які в Мадам Фортуни видавалися нечасто), що вони давні близькі подруги й знають одна одну багато років. Місіс Шопло стирала порох у мене в кімнаті й раз на тиждень пилотяжила підлогу. Вона могла бачити мої записи. Що ж до решти — тих сумнозвісних суїцидальних намірів, що часом навідували мене, — чи не могла жінка, яка більшу частину свого життя провела, спостерігаючи за людьми й шукаючи психологічних підказок (тих, що і говіркою, і мовою великого покеру називалися телзами), здогадатися, що чутливий юнак, якого щойно покинула дівчина, міг плекати думки про таблетки, і мотузку, і морські хвилі?

— Я їстиму, — пообіцяв я. До Перших воріт мені ще треба було зробити купу всього, та загалом аж нетерпеливилося втекти від неї, поки вона не сказала щось цілковито ганебне, наприклад: «Її дзвати Вендзі, і ти досі думаєш про неї, коли маз-турбуєш».

— А ще перед сном випивай велику склянку молока. — Вона настановчо піднесла догори вказівний палець. — Не кави — молока. Помодже тобі зпати.

— Варто спробувати, — сказав я.

Знову з’явилася Роз.

— Того дня, коли ми познайомилися, ти питав, чи є в твоєму майбутньому вродлива жінка з темним волоссям. Пам’ятаєш?

— Так.

— І що я сказала?

— Що вона в моєму минулому.

Роззі кивнула, сильно і владно.

— Так і є. І коли тобі захочеться подзвонити їй і благати дати тобі другий шанс — а таки захочеться, захочеться, — май трохи гордості. Поважай себе. А ще пам’ятай, що міжміські дзвінки коштують дорого.

«Скажи мені щось таке, чого я не знаю», — подумав я.

— Слухайте, Роз, мені треба бігти, правда. Дуже багато роботи.

— Так, сьогодні в нас усіх важкий день. Та поки ти не пішов, Джонсі… ти вже зустрів хлопчика? Того, з собакою? Чи дівчинку в червоній кепці і з лялькою? Про них я тобі теж казала, коли ми познайомилися.

— Роз, я зустрів мільйон дітей за останні…

— Отже, ще ні. Добре. Зустрінеш. — Вона виставила вперед нижню губу й дмухнула, здіймаючи пасмо волосся, що вибилося з-під шарфа. Потім узяла мене за зап’ястя. — Джонсі, я бачу коло тебе небезпеку. Горе і небезпеку.

Мені чомусь спало на думку, що от тепер вона скаже: «Стережися темного незнайомця! Він їздить на моноциклі!» Та натомість Роззі відпустила мою руку й показала пальцем на «Дім жаху».

— Яка команда відає цією неприємною дірою? Не твоя, правда ж?

— Ні, Команда «Доберман». — «Добери» також відповідали за прилеглі атракціони: «Дзеркальний особняк Містеріо» та «Музей воскових фігур». Усі три, разом узяті, ці місця розваг були млявим кивком у бік давніх ярмаркових вистав-лякачок.

— Добре. Тримайся подалі. Там живе примара, а хлопцю з поганими думками дім із привидами потрібен так само, як миш’як у ополіскувачі для рота. Зрозуміло?

— Так. — Я зиркнув на годинник.

Натяк Роззі зрозуміла й ступила крок назад.

— Будь уважний щодо тих дітей. І ступай обережно, хлопчику. Над тобою нависла тінь.

Мушу визнати, Лейн і Роззі дали мені добрячого прочухана. Слухати записи «Дорз» я не облишив (не одразу, принаймні), але тепер примушував себе їсти більше і випивав по три молочні коктейлі на день. Я відчував, як у тіло вливаються свіжі сили, неначе хтось відкрутив кран, і коли настало четверте липня, був за це дуже вдячний. «Джойленд» був нахняблений, і того дня я мусив десять разів натягати шкуру — рекорд усіх часів.

Сам Фред Дін приніс мені розклад — а ще вручив записку від старого містера Істербрука. «Якщо стане непереливки, одразу ж зупиняйся й скажи керівнику команди знайти тобі заміну».

— Я не пропаду, — сказав я.

— Можливо, але обов’язково покажи Баті цю цидулку.

— Добре.

— Джонсі, ти подобаєшся Бреду. Це велика рідкість. Він зелених взагалі не помічає, поки не побачить, як хтось із них облажався.

Мені містер Істербрук теж подобався, та Фреду я цього не сказав. Щоб не видатися сраколизом.

Усі мої зміни четвертого липня були десятихвилинними і непоганими, попри те, що більшість десятихвилинних змін насправді виявлялися п’ятнадцятихвилинними. Але спека виснажувала. «Дев’яносто п’ять у затінку», — сказала Роззі, але вже опівдні того дня термометр, що висів на трейлері адміністрації парку, показував сто два градуси. На щастя для мене, Дотті Лассен відремонтувала другий костюм Гові розміру XL, і я міг їх змінювати. Поки я працював в одному, Дотті вивертала інший, наскільки це було можливо, і вішала перед трьома вентиляторами, щоб просякла потом тканина просохла.

Принаймні я вже навчився знімати шкуру самотужки. На той час відкрив таємницю: права лапа Гові насправді була рукавицею і, знаючи секрет, спустити змійку на шиї костюма було елементарно. Головне — зняти голову, решта не становила труднощів. І то було добре, бо я міг перевдягатися сам за шторою. Більше не доводилося показувати свої пітні напівпрозорі труси костюмеркам.

Задрапований прапорами день четвертого липня хилився до вечора, і мене звільнили від усіх інших обов’язків. Я викидав колінця, потім тікав у Підземний Джойленд і ненадовго валився на стару хитку канапу на лежбищі, жадібно ковтаючи кондиціоноване повітря. Коли я відчував, що вже трохи ожив, то провулками добирався до костюмерної та міняв одну шкуру на іншу. Між змінами я заливав у себе пінтами воду й квартами — холодний чай без цукру. Ви не повірите, якщо я скажу, що мені було весело, але це правда. Того дня мене любили навіть розпещені діти.

Отже: за чверть четверта. Я підстрибом біжу по Джойленд-авеню (головній вулиці парку), а з гучномовців горлає пісня Дедді Дьюдропа «Чік-а-бум, чік-а-бум, правда, прекрасно?» Я обіймаю дітлахів і роздаю батькам купони на «Класний серпень», бо наприкінці літа у «Джойленді» завжди зменшувався потік відвідувачів. Я позую для фотографій (деякі з них роблять голівудські кралечки, та здебільшого працюють орди мокрих від поту й присмалених на сонці батьків-папараці), а за мною тягнеться хвіст захопленої малечі, достоту як у комети. А ще я шукаю найближчі двері в Підземний Джойленд, бо вже доволі змучений. На сьогодні в мене заплановано ще один вихід у костюмі Гові, тому що веселий песик Гові ніколи не показує своїх блакитних очей і нашорошених вух після заходу сонця. Не знаю чому, просто така традиція.

Чи помітив я маленьку дівчинку в червоній кепці до того, як вона впала на розжарений асфальт Джойленд-авеню, звиваючись і сіпаючись? Думаю, так, але точно сказати не можу, бо час додає фальшивих спогадів і видозмінює справжні. Цуциколика, яким вона розмахувала, і яскраво-червоної кепки я б точно не помітив: нічого екстраординарного в дитині з хот-доґом у парку розваг не було, та й червоних кепок із Гові ми того дня продали не менше за тисячу. Якщо я й помітив її, то через ляльку, яку вона притискала до грудей рукою, вільною від хот-доґа, вимащеного гірчицею. То була велика стара Ганчір’яна Енн[34]. Лише два дні тому Мадам Фортуна порадила мені шукати в натовпі дівчинку з лялькою, тому, можливо, я справді її помітив. А може, я думав тільки про те, щоб забратися з центральної алеї, перш ніж зомлію і впаду. Хай там як, її лялька проблеми не створювала. Цуциколик, який вона їла, — от що створило проблему.

Я лише думаю, що пам’ятаю, як вона бігла до мене (ага, як і всі вони), але точно знаю, що сталося наступної миті й чому це сталося. У неї в роті був шматочок сосиски, і коли вона вдихнула повітря, щоб закричати «ГОВВВІ!», то втягнула його в горло. Хот-доґи — прекрасна їжа, щоб вдавитися. На щастя для неї, у мене в голові засіло достатньо пророчої туфти від Роззі Ґолд, щоб діяти швидко.

Коли в дівчинки підломилися ноги, а вираз щасливого екстазу на обличчі змінився спершу подивом, а потім — жахом, я вже тягнув руку назад і лапою-рукавичкою хапався за змійку. Голова Гові відвалилася й повисла набік, явивши світові червоне обличчя й мокру від поту голову містера Девіна Джонса. Дівчинка впустила Ганчір’яну Енн на землю. Кепка впала. Дівчинка роздирала пальцями шию.

— Голлі? — закричала якась жінка. — Голлі, що таке?

А ось іще трохи везіння в дії: я не лише знав, що з нею, я знав, що потрібно робити. Думаю, ви не до кінця розумієте, яке то було щастя. Не забувайте, ми говоримо про тисяча дев’ятсот сімдесят третій рік і статтю, завдяки якій спосіб Гаймліха здобуде свою назву, Генріх Гаймліх опублікує лише через рік. Утім, то завжди був найрозумніший спосіб усувати задушення — нас навчили цього на перших і єдиних організаційних зборах перед тим, як ми почали працювати в їдальні УНГ. Навчав нас старий загартований ветеран ресторанних воєн, якому довелося закрити свою кав’яреньку в містечку Нашуа через рік після того, як неподалік звели «Макдональдз».

— Запам’ятайте: якщо натискати слабо, це не допоможе, — сказав він нам. — Не бійтеся зламати ребро, коли на ваших очах помирає людина.

Я бачив, що обличчя в дівчинки багряніє, і навіть не думав про її ребра. Я вхопив її в широкі волохаті обійми, поклав ліву лапу, котрою смикав за хвоста, посередині живота, де сходяться ребра, і один раз дуже сильно натиснув. Вимащений жовтим шматок хот-доґа завдовжки мало не два дюйми вискочив у неї з рота, мов корок із пляшки, і пролетів майже чотири фути. Але ні, ребер я їй не поламав. У дітей, хай їх Бог благословить, гнучкі кістки.

Я навіть не усвідомлював, що нас із Голлі Стенсфілд (так її звали) оточили колом дорослі і коло все ширшало. І, безперечно, я не усвідомлював, що нас дуже активно фотографують, у тому числі Ерін Кук, чий знімок потім потрапить у газету «Гевенз-Бей віклі» та ще кілька більших газет, зокрема «Вілмінґтон стар-ньюз». Те фото у рамці досі зберігається в коробці десь у мене на горищі. На ньому маленька дівчинка сидить на руках у напівлюдини-напівсобаки з двома головами, одна з яких звисає на плече. Дівчинка простягає руки до матері, і «спід-ґрафік» Ерін Кук зафіксував саме той момент, коли в мами підламуються перед нами ноги.

Усі ці спогади для мене — одна велика розмита пляма, але я пригадую, як мати згребла малу в обійми, а батько сказав:

— Хлопчику, ти врятував їй життя.

А ще пам’ятаю (цей спогад кришталево ясний), що Голлі подивилася на мене великими блакитними оченятами і сказала:

— Бідний Гові, у тебе відпала голова.

Класичний газетний заголовок усіх часів, як усім відомо, — «ЛЮДИНА ПОКУСАЛА СОБАКУ». До такого «Стар-ньюз», звісно, дорівнятися не могла, але заголовок над фотографією Ерін теж довів, що журналісти не дурно хліб їдять. «СОБАКА ВРЯТУВАВ ДІВЧИНКУ В ПАРКУ РОЗВАГ».

Знаєте, яким було моє перше ядуче бажання? Вирізати статтю і надіслати її Венді Кіґан. Може, я б і зробив це, якби не скидався на фото Ерін на нутрію, яку дохлою витягли з води. Але батькові я все-таки статтю надіслав, і він подзвонив, щоб сказати, як мною пишається. Голос у нього тремтів, наче він от-от розплачеться.

— Дев, Господь зробив так, щоб ти опинився в потрібному місці в потрібний час, — сказав він.

Може, Господь. А може, Роззі Ґолд, також відома як Мадам Фортуна. А може, обоє потроху.

Наступного дня мене викликали в кабінет містера Істербрука, кімнату, обшиту сосновим деревом, де стіни були всуціль обвішані старими плакатами з ярмарків і фотографіями. Особливу увагу привернуло фото працівника в солом’яному брилі та з охайними вусами, який стояв біля атракціону «Перевір свою силу». Рукава білої сорочки були закасані, а на кувалду він спирався так, наче то був ціпок: ну чистий мачо. На верхівці стовпа, поряд із дзвінком, була табличка з написом: «ПОЦІЛУЙТЕ ЙОГО, ДАМОЧКО, ВІН МУЖИК!»

— Цей хлопець — ви? — спитав я.

— Так, але на цьому атракціоні я працював лише один сезон. Мені не сподобалося. Не люблю розваг, де піддурюють людей. Завжди поважав чесну гру. Сідай, Джонсі. Хочеш кóли чи ще чогось випити?

— Ні, сер. Дякую, не хочу. — У шлунку в мене досі хлюпотів уранішній молочний коктейль.

— Скажу прямо і як є. Учора ввечері ти заробив нашому парку двісті тисяч доларів хорошої реклами, а я однаково не можу собі дозволити виписати тобі премію. Якби ти знав… але не зважай. — Він нахилився вперед. — Єдине, що я можу, — бути твоїм боржником. Якщо тобі знадобиться послуга, можеш на мене розраховувати, зроблю все, що буде в моїх силах. Влаштує тебе таке?

— Авжеж.

— Добре. І ще одне — чи не погодишся ти ще раз показатися в костюмі Гові з тією дівчинкою? Її батьки хочуть подякувати тобі особисто, але публічний вихід був би чудовою підмогою для «Джойленду». Звісно, це твоє рішення.

— Коли?

— У суботу, після полуденного параду. Ми поставимо платформу на перетині Джойленд-авеню і Дороги Гінчаків. Запросимо репортерів.

— З радістю.

Мушу визнати, мені самому подобалася думка про те, щоб знову з’явитися в газеті. Того літа моєму еґо та самоповазі завдали нищівного удару, і я хотів якнайшвидше подолати цю кризу.

Бредлі Істербрук підвівся, як завжди, повільно й невпевнено, і простягнув мені руку.

— Ще раз тобі дякую. Від імені тієї дівчинки, але також від імені «Джойленду». Бухгалтери, які керують моїм проклятущим життям, будуть дуже задоволені.

Коли я вийшов із будівлі офісу, яка разом з іншими адміністративними спорудами розташовувалася на задньому дворі, як ми його називали, то побачив, що перед нею зібралася вся моя команда. Прийшов навіть Батя Аллен. Ерін, одягнена в зелену суконьку голівудської кралечки, виступила вперед, тримаючи в руках блискучий металевий вінок із лаврового листя, вирізаного з бляшанок супу «Кемпбел». Вона опустилася на одне коліно.

— Тобі, мій герою.

— Рятівнику маленьких дівчаток, — додав Том Кеннеді. — Не кажучи вже «рятівнику нашого місця працевлаштування, якому загрожує закриття через судові позови».

Ерін скочила на ноги, поклала сміховинний вінок мені на голову і смачно цьомнула в щоку. Уся команда «Біґль» радісно заплескала в долоні.

— Добре, — сказав Батя, коли шум ущух. — Усі ми, Джонсі, згодні, що ти лицар в осяйних обладунках. А ще ти не перший, хто спас ховрашка від раптової смерті на центральній алеї. Тому йдімо вже всі працювати.

Мене це влаштовувало. Слава — це приємно, але попередження не надиматися від гордощів, на яке натякав бляшаний лавровий вінок, я вловив дуже добре.

Тієї суботи я у шкурі стояв на збитій нашвидкуруч платформі посеред нашої центральної алеї. Мені було приємно тримати на руках Голлі, та й вона помітно раділа такій можливості. Здогадуюся, що репортери спалили десь миль із дев’ять плівки, поки вона освідчувалася в любові до свого улюбленого песика та знову і знову цілувала його на камеру.

Якийсь час Ерін зі своїм фотоапаратом трималася в першому ряду, але фотографи-новинарі були кремезні й усі, як один, чоловіки. Невдовзі вони відтіснили її на менш вигідну позицію, а що їм було потрібно? Те, що Ерін уже мала, — фотографію, на якій голова Гові звисала в мене набік. То було єдине, чого я не погоджувався робити на прохання фотографів, хоча я певен, що за це мене б не покарали ні Фред, ні Лейн, ні містер Істербрук. Я не погоджувався, бо це йшло врозріз із парковою традицією: Гові ніколи не знімав шкури на публіці, бо це було приблизно те саме, що викрити Зубну фею. Я зняв «голову», коли Голлі Стенсфілд задихалась, але то був необхідний виняток. А навмисно порушувати правило я не хотів. Напевно, я все-таки був карні (хоч і не карні-від-карні, це вже точно ні).

Пізніше, вже вдягнений у власні лахи, я зустрівся з Голлі та її батьками в центрі обслуговування відвідувачів «Джойленду». Зблизька стало помітно, що мама вагітна номером два, проте в неї ще було попереду місяців зо три-чотири поїдання солоних огірків та морозива. Вона обійняла мене і ще трохи поплакала. Сама Голлі, здавалося, не надто переймалася своїм порятунком. Вона сиділа у пластмасовому кріслі, теліпала ногами, дивилася на старі примірники «Скрін тайм» і виголошувала імена різних знаменитостей голосом придворного пажа, котрий сповіщає про прибуття королівської особи. Я поплескав маму по плечу й сказав «ну-ну». Тато не плакав, проте в очах у нього, коли він підійшов до мене й простягнув чек на п’ятсот доларів, виписаний на моє ім’я, стояли сльози. Коли я спитав, чим він заробляє на життя, він відповів, що рік тому заснував власну фірму-підрядника — і тепер мало-помалу, але впевнено стає на ноги. Я це обміркував, мимохідь врахувавши одну дитину і ще одну, яку чекали, і порвав чек. А йому сказав, що не можу брати гроші за те, що входить у мої службові обов’язки.

Не забувайте, мені був усього двадцять один рік.

Вікендів як таких у сезонних працівників «Джойленду» не було. Через кожні дев’ять дня ми отримували півтора вихідного, тобто на одні й ті самі дні вони не припадали. Існував аркуш реєстрації, тому ми з Томом та Ерін майже завжди примудрялися отримати півтора дні відпочинку в один час. Ось чому ми були разом того вечора в середу на початку серпня — сиділи довкола багаття на пляжі й вечеряли тим, що можуть вважати їжею тільки дуже молоді: пивом, бургерами, картопляними чіпсами зі смаком барбекю і капустяним салатом. На десерт у нас були смори[35], які Ерін приготувала над вогнем на позиченій на точці «Вафлі та морозиво від пірата Піта» решітці. Вийшло непогано.

Нам було видно інші вогні — величезні багаття і невеличкі вогнища для приготування їжі — уздовж усього узбережжя аж до мерехтливого моря вогників у «Джойленді». Разом вони утворювали дуже милу низку вогненного намиста. Здається, у двадцять першому столітті такі багаття вже заборонені, влада має схильність оголошувати поза законом чимало прекрасного з того, що роблять пересічні люди. Чому так, я не знаю, знаю лише, що це так.

За вечерею я розповів друзям про те, як Мадам Фортуна мені навіщувала, що зустріну хлопчика з собакою і маленьку дівчинку з лялькою в червоній кепці.

— Одне вже справдилося, черга за другим, — на завершення розповіді додав я.

— Ого, — зачудовано промовила Ерін. — Може, вона й направду екстрасенс. Мені багато хто про це казав, але я не дуже…

— Наприклад? — перебив Том.

— Ну… По-перше, Дотті Лассен у костюмерній. По-друге, Тіна Екерлі. Ну, знаєш, та бібліотекарка, до якої Дев прокрадається під покровом ночі?

Я показав їй середній палець. Ерін захихотіла.

— Двоє — це не так багато, — своїм розумацько-професорським тоном промовив Том.

— Лейн Гарді третій, — втрутився я. — Він каже, що вона людям таке казала, від чого в них волосся ставало сторч. — Але, щоб інформація була повною, я відчув себе зобов’язаним додати: — Хоча він ще сказав, що дев’яносто відсотків її віщувань — повна фігня.

— Бери вище — дев’яносто п’ять, — зауважив Розумака-Професор. — Ворожба — це шахрайство, хлопчики й дівчатка. Говіркою — Айкі Гейман. Візьмімо, наприклад, кепку. У «Джойленді» собакепки продаються лише трьох кольорів — червоного, синього і жовтого. Червоний, безсумнівно, найпопулярніший. Що ж до ляльки… та ну. Скільки малих дітей беруть із собою в парк розваг іграшки? Це незнайоме місце, а улюблена іграшка заспокоює. Якби вона не вдавилася хот-доґом у тебе на очах, якби вона просто міцно обійняла Гові, як усі діти, й пішла далі, ти побачив би якусь іншу дівчинку з лялькою та в червоній собакепці і сказав би: «Ага, Мадам Фортуна справді бачить майбутнє, піду позолочу їй ручку, може, ще щось мені скаже».

— Ти такий цинік. — Ерін ткнула його ліктем. — Роззі Ґолд зі своїх ніколи грошей не бере.

— Вона не просила грошей, — сказав я, але сам подумав, що в Томових словах є сенс. Так, правда, вона знала (чи здавалося, що знає), що темноволоса дівчина була в моєму минулому, а не в майбутньому, але то міг бути звичайний здогад, заснований на процентному співвідношенні… чи на виразі мого обличчя, з яким я її спитав.

— Ну звісно, — кивнув Том, беручи ще один смор. — Вона лиш практикувалася на тобі. Відточувала майстерність. Зуб даю, іншим зеленим вона теж щось казала.

— А тобі? — спитав я.

— Ну… ні. Але це нічого не означає.

Я подивився на Ерін, і вона похитала головою.

— А ще вона думає, що в «Домі жаху» водиться примара, — додав я.

— Я про це теж чула, — сказала Ерін. — Привид дівчини, яку там убили.

— Чухня! — заволав Том. — А далі ви мені скажете, що то був капітан Гак і він досі ховається за Верескучим черепом.

— Убивство справді було — це факт, — сказав я. — Убили дівчину на ім’я Лінда Ґрей. Вона була з Флоренс, це в Південній Кароліні. Є фотографії, на яких вона з типом, що її вбив, стоять у тирі і в черзі до колеса. Гака не було, зате на руці він мав татуювання у вигляді птаха. Яструба чи орла.

Почувши це, Том замовк. Принаймні ненадовго.

— Лейн Ґарді каже, що Роз думає, начебто в «Домі жаху» живе примара, бо сама туди заходити й перевіряти не хоче — навіть близько до нього підходити. Лейн вважає, що це іронія долі, бо примара, за його словами, там справді є.

Ерін вилупила очі й присунулася поближче до вогню — радше картинно і щоб Том міг обійняти її за плечі, так я собі думаю.

— А він бачив?..

— Не знаю. Сказав, щоб я попитав у місіс Шопло, а вона розповіла мені всю історію.

Я стисло переказав її друзям. То була оповідка з тих, які розказують уночі, під зорями, під шум прибою, коли догоряє багаття на пляжі. Навіть Том слухав зачаровано.

— А сама вона що каже? Бачила Лінду Ґрей? — запитав він, коли я нарешті замовк. — Ла Шопло?

Я подумки прокрутив хазяйчину розповідь того дня, коли орендував кімнату на другому поверсі.

— Здається, ні. Нічого такого вона не казала.

Том вдоволено кивнув.

— Прекрасна ілюстрація того, як усе це працює. Усі знають когось, хто бачив НЛО, і всі знають когось, хто бачив примару. Свідчення з чужих слів у суді не приймаються. Так, я Фома Невіруючий. Шарите? Том Кеннеді, Невіруючий Фома[36].

Цього разу Ерін уже значно серйозніше тицьнула його ліктем.

— Ми зрозуміли. — І задумливо подивилася у багаття. — Знаєте що? Минуло вже дві чверті літа, а я досі не була в крикобудці «Джойленду», навіть у її передній, дитячій частині. Там заборонено фотографувати. Бренда Раферті каже, це тому, що багато парочок туди ходять, щоб лизатися. — Вона скоса глянула на мене. — А чого ти шкіришся?

— Та нічого. — Я згадав покійного чоловіка Ла Шопло, котрий після Останніх воріт ішов маршрутом і підбирав викинуті трусики.

— А ви, хлопці, теж там не були?

Ми обидва похитали головами.

— ДЖ — парафія команди «Добі», — зауважив Том.

— А сходімо завтра. Утрьох вмостимося в одному вагончику. Може, й побачимо її.

— Іти в «Джойленд» у свій вихідний, коли можна повалятися на пляжі? — уточнив Том. — Це межа мазохізму.

Тепер, замість тикати ліктем у руку, Ерін штрикнула його під ребра. Я не знав, чи вони вже тоді спали разом, але схоже було на те, бо стосунки перейшли на стадію постійних доторків.

— Клала я на це! Як працівники, ми маємо право кататися безкоштовно, і скільки забере ця поїздка? Хвилин п’ять?

— Я думаю, більше, — сказав я. — Дев’ять-десять. А ще якийсь час у дитячій частині. Загалом, напевно, п’ятнадцять хвилин.

Том притулився підборіддям до голови Ерін і подивився на мене крізь тонку хмаринку її волосся.

— Клала я на це, каже вона. Одразу видно молоду жінку з прекрасною університетською освітою. Перед тим, як стусуватися з дівками з сестринства, вона б сказала «какашка» і цим би все обмежилося.

— Той день, коли я почну тусуватися з тими анорексичними шльондрами, які цілими днями тільки те й роблять, що комбінують різні варіанти одного й того самого одягу, стане днем, коли я залізу до себе в сраку і здохну! — Чомусь ця вульгарність безмежно мене потішила. Може, тому, що Венді була ветераном руху комбінаторок одягу. — Ти, Томасе Патріку Кеннеді, просто боїшся, що ми справді її побачимо і тобі доведеться взяти назад усі свої слова про Мадам Фортуну, і примар, і НЛО, і…

Том здійняв руки догори.

— Я здаюся. Станемо в чергу з рештою лохів… тобто ховрашків… і вирушимо оглядати «Дім жаху». Єдине, на чому я наполягаю, — щоб це було вдень. Мені потрібно відіспатися, щоб бути красивим.

— Це точно, — сказав я.

— Чути це від людини на вигляд такої, як ти, щонайменше кумедно. Джонсі, передай пиво.

Я передав йому пиво.

— Розкажи, як усе пройшло зі Стенсфілдами, — попросила мене Ерін. — Вони тебе всього залили сльозами й назвали своїм героєм?

Описана картина доволі близько відтворювала правду, але я не хотів цього казати.

— Батьки поводилися нормально. Мала сиділа в куточку, читала «Скрін тайм» і казала, що своїми маленькими оченятами бачить Діна Мартіна.

— Місцевий колорит можеш опустити, одразу переходь до суті, — сказав Том. — Грошей тобі дали?

Я саме замислився над тим, що дівчинка, яка з такою пошаною називала імена знаменитостей, могла в той час лежати в комі. Або в труні. Тому, заскочений зненацька, я відповів чесно.

— Батько пропонував мені п’ятсот доларів, але я не взяв.

Том вирячив на мене очі.

— Що-що?

Я подивився на залишки смора в руці. Маршмелоу потік на пальці, тому я викинув його в багаття. Я був уже ситий. А ще збентежений і сердитий через те, що так почуваюся.

— Цей чоловік намагається підняти свій бізнес, і судячи з того, як він мені про нього розказував, справи його можуть або піти вгору, або покотитися вниз. А ще в нього вагітна дружина і дитина. Навряд чи він може собі дозволити розкидатися грішми.

— Він не може? А ти можеш?

Я кліпнув очима.

— А що я?

Я й досі не знаю, чи Том тоді справді розсердився, чи просто вдав сердитого. Думаю, починалося все з гри, та потім він розійшовся не на жарт, бо до нього дійшло, що я зробив. Мені достеменно не відомо, яка там у нього вдома ситуація, але я знаю точно, що він жив від зарплатні до зарплатні й не мав машини. Коли хотів повезти Ерін на побачення, брав мою… і завжди чітко — я б навіть сказав, педантично, — сплачував за використаний бензин. Гроші мали для нього значення. Такого відчуття, що вони мають над ним повну владу, не було, проте так, вони мали для нього велике значення.

— Ти вчишся в університеті на чесному слові, так само, як Ерін і я, а робота в «Джойленді» нікому з нас не простелить дорогу в лімузин. Ти що, здурів? Тебе мати на долівку впустила в дитинстві?

— Заспокойся, — сказала йому Ерін.

Але Том не звернув на неї уваги.

— Тобі так хочеться весь осінній семестр наступного року вставати рано, щоб знімати брудні після сніданку тарілки з конвеєра в «Комонзі»? Напевно, так, бо п’ятсот баксів — це саме семестр навчання в Ратґерському. Я в курсі, бо вступив до того, як пощастило знайти репетиторство. Знаєш, як я протримався перший рік навчання? Писав реферати для багатеньких братчиків, чиєю спеціалізацією була професійна пивологія. Якби мене зловили на цьому, то усунули б від занять на семестр, а то і взагалі вигнали б. Я тобі скажу, до чого призвів твій широкий жест: ти викинув на вітер двадцять годин на тиждень, які міг би присвятити навчанню.

Тут він зрозумів, що читає нотації, облишив це діло і широко всміхнувся.

— Або заграванню зі стрункими дівчатками.

— Я тобі покажу струнких. — З цими словами Ерін накинулася на нього, і разом вони покотилися по піску, Ерін лоскотала Тома, він репетував (але не надто переконливо), щоб вона з нього злізла. Мене це влаштовувало, бо не хотілося продовжувати тему, яку він порушив. Я сам, схоже, прийняв уже деякі рішення, і все, що лишалося, — почекати, щоб моя свідомість сприйняла новину.

Наступного дня, о чверть на четверту, ми стояли в черзі перед «Домом жаху». Квитки перевіряв хлопець, якого звали Брейді Вотермен. Я пам’ятаю його, бо він теж добре виконував роль Гові. (Але, суто заради справедливості мушу додати, не настільки добре, як я.) Брейді, ще на початку літа доволі повний, тепер був стрункий і підтягнутий. Носіння шкури могло заткнути за пояс будь-яку програму здорового харчування.

— Народ, ви що тут робите? — спитав він. — Я думав, у вас вихідний.

— Ми мусили побачити один-єдиний темний атракціон «Джойленду», — сказав Том, — і я вже відчуваю втіху від цього драматичного поєднання — Бред Вотермен і «Дім жаху». Ідеальна пара.

Брейді скривився.

— Я так думаю, ви всі полізете в один вагончик?

— У нас немає іншого виходу, — відповіла Ерін. Нахилилася ближче до відстовбурченого вуха Брейді та інтимно прошепотіла: — У нас гра на бажання.

Поки Бред міркував над цим, кінчик його язика торкнувся середини верхньої губи. Я буквально бачив, як він розраховує можливості.

— Діти, не затримуйте черги, — заговорив чоловік із черги за нами. — Я так розумію, там всередині кондиціонери, і мені дуже хотілося б швидше туди потрапити.

— Ідіть, — сказав нам Бред. — Руки в ноги й чухайте звідси. — У виконанні Бреда то був просто-таки раблезіанський дотеп.

— А там є примари? — спитав я.

— Сотні. Хай вони всі вас там за дупи хапають.

Ми почали з «Дзеркального особняка Містеріо». Ненадовго зупинилися, щоб подивитись, як наші постаті то видовжуються, то приплющуються. Трохи для порядку похихотівши, ми по крихітних червоних точках внизу деяких дзеркал вийшли прямісінько до «Музею воскових фігур». Завдяки цій таємній карті ми прибули на місце набагато раніше, ніж інші учасники нашої групи, котрі блукали дзеркальною залою, сміялися і стукалися лобами в дзеркала, нахилені під різними кутами.

На Томове розчарування, у «Музеї воскових фігур» не було вбивць, самі політики й знаменитості. Обабіч дверей відвідувачів зустрічали усміхнений Джон Ф. Кеннеді та Елвіс Преслі у спортивному костюмі. Проігнорувавши табличку «РУКАМИ НЕ ЧІПАТИ», Ерін бринькнула на Елвісовій гітарі.

— Ненастроє… — почала вона і сахнулася, бо зненацька Елвіс ожив і заспівав «Не можу не закохуватися в тебе».

— Піймалася! — радісно вигукнув Том і пригорнув її до себе.

Двері у глибині «Музею воскових фігур» вели в «Кімнату діжки та моста», де двигтіла машинерія, небезпечна на вигляд (хоча так тільки здавалося), і блимали стробоскопічні світильники кольорів, які ніяк між собою не поєднувалися. Ерін перейшла на той бік по трясучому перехиленому мосту Козла, тоді як хоробрі мачо, що її супроводжували, наважилися ступити на «Діжку». Я невпевнено протупцяв свій шлях, хитаючись, мов п’яний, але впав лише раз. Том зупинився посередині, виставив уперед руки й ноги, ставши схожим на паперову ляльку, і рвучко розвернувся на всі триста шістдесят градусів.

— Годі, дурнику, ти в’язи собі скрутиш! — вигукнула Ерін.

— Не скрутить, навіть якщо впаде. Там м’яко.

Том приєднався до нас, усміхнений і почервонілий до коренів волосся.

— Це розбудило клітини мозку, які спали, відколи мені було три роки.

— Так, але як щодо тих, які щойно загинули? — підколола його Ерін.

Далі була «Похила кімната», а за нею — ігрова галерея, в якій багато підлітків грали в пінбол та скібол[37]. Ерін трохи поспостерігала за грою в скібол, склавши руки на грудях. На її обличчі читався осуд.

— Невже вони не знають, що це повна обдирайлівка?

— Люди приходять сюди для того, щоб їх обдерли, — зауважив я. — Це теж свого роду атракціон.

— А я думала, це Том у нас цинік, — зітхнула Ерін.

На дальньому боці пасажу, під освітленим зеленим черепом, висіла табличка з написом: «ДАЛІ — „ДІМ ЖАХУ“! СТЕРЕЖІТЬСЯ! ВАГІТНІ ЖІНКИ Й ЖІНКИ З МАЛИМИ ДІТЬМИ МОЖУТЬ ВИЙТИ ЛІВОРУЧ».

Ми зайшли в хол, яким розлягалося відлуння записаних на плівку зловісних смішків та пронизливих криків. Єдину сталеву рейку і чорну пащу тунелю трохи віддалік освітлювало пульсування червоного світла. З глибини долинав гуркіт, там спалахувало світло і лунали крики. Не записані — справжні. Здалеку вони не здавалися особливо радісними, але, напевно, то було хибне враження. Деякі з них, принаймні, були веселими.

До нас підійшов Едді Паркс, господар «Дому жаху» та бос команди «Доберман». На руках у нього були сирицеві рукавички, а на голові — собакепка, така стара, що вже втратила колір (хоча щоразу, коли пульсувало червоне світло, вона забарвлювалася в криваво-червоний). Едді зневажливо пхикнув:

— Мабуть, у вас збіса нудний вихідний.

— Хотіли глянути, як живе інша половина людства, — сказав Том.

Ерін обдарувала Едді найсліпучішою усмішкою. Але марно старалася.

— Троє в одному вагончику, я так собі думаю. Цього хочете?

— Так, — підтвердив я.

— Я не проти. Тільки пам’ятайте, що правила для всіх одні, вас це теж стосується. Тримайте свої кляті руки у вагончику.

— Так, сер! — вигукнув Том і легенько відсалютував. Едді глянув на нього так, наче перед ним був новий, досі не відомий підвид жука, і пішов до свого пульту керування, що складався з трьох ручок перемикання, які стирчали з трибуни по пояс заввишки, та ще кількох кнопок, підсвічуваних лампою на шарнірному кронштейні, яку нахилили низенько, щоб вона відкидала якомога менше не надто примарного білого світла.

— Приємний дядько, — промимрив Том.

Ерін узяла під праву руку Тома, під ліву — мене і притягла нас поближче.

— Цікаво, він хоч комусь подобається? — і собі пробурмотіла вона.

— Ні, — відповів Том. — Навіть у його команді. Двох він уже попер з роботи.

Решта нашої групи підтягнулася, коли прибув поїзд, повен ховрашків. Усі сміялися, крім кількох дітлахів, які плакали. Їхнім батькам, певно, треба було взяти до уваги попередження й вийти з галереї. Ерін запитала в однієї дівчини, чи було страшно.

— Найстрашніше було втримати його, щоб не розпускав руки, — відповіла та й радісно вереснула, коли хлопець спершу поцілував її в шию, а тоді потягнув у бік галереї.

Ми сіли у поїзд. Трьом у вагончику, спроектованому для двох, було надзвичайно тісно, і я дуже відчував, як стегно Ерін притискається до мого, а груди труться об мою руку. І зненацька відчув дуже навіть приємний дрож унизу. Я міг би впевнено стверджувати, що (не беручи до уваги фантазії) більшість чоловіків від підборіддя й вище моногамні. Проте нижче пряжки пояса в них розгнузданий коняка, якому на це насрати.

— Руки у вагооончики! — кричав Едді Паркс до-смерті-знудженим монотонним голосом, повною протилежністю до радісного заклику Лейна Гарді. — Руки у вагооончики! Дітей, нижчих за три фути, садіть на коліна чи вилазьте з вагооончика! Сидіть спокійно, опускається штааанга!

Опустилися й брязнули запобіжні перекладини, і кілька дівчаток підготовчо скрикнули. Прочищали голосові зв’язки перед аріями у темних коридорах, так би мовити.

Поїзд смикнувся, рушаючи, і ми поїхали у «Дім жаху».

Через дев’ять хвилин ми вилізли з вагончика й вийшли через галерею з рештою відвідувачів атракціону. За спинами в нас Едді так само монотонно інструктував наступну групу тримати руки у вагооончику і стерегтися штааанги. На нас він навіть не глянув.

— У темниці було зовсім не страшно, — сказала Ерін, — бо всі в’язні були з «Доберманів». А в піратському прикиді був Біллі Руґґеріо. — На щоках у неї вигравав рум’янець, волосся скуйовдив вітерець від повітродувок, і я подумав, що вона ще ніколи не була такою гарненькою. — Але Верескучий череп реально мене злякав, а кімната тортур… Господи!

— Огидно, — погодився я. У старших класах я передивився чимало різних жахастиків і вважав, що до всього вже звик, та коли похилим жолобом з гільйотини скотилася голова з вибалушеними очима, я підскочив, мов ужалений. Губи у голови все ще ворушилися.

Вийшовши на Джойленд-авеню, ми помітили, що Кем Йорґенсен з команди «Хортів» продає лимонад.

— Хто хоче? — спитала Ерін. Її збудження досі не вивітрилося. — Я пригощаю!

— Так, — сказав я.

— Том?

Він знизав плечима, виражаючи згоду. Ерін глянула на нього трохи здивовано та й побігла по напої. Я скоса подивився на Тома, проте він уважно спостерігав, як обертається «Ракета». Чи дивився крізь неї.

Повернулась Ерін, несучи три високі паперові стаканчики з напоями, на поверхні яких плавали маленькі часточки лимона. Ми віднесли їх до лавочок у Джойленд-парку, прямо на північ від Виляй-Крути, та посідали у затінку. Ерін теревенила про кажанів, які вилетіли наприкінці поїздки: вона знала, що це механічні іграшки на дротах, але кажанів завжди боялася до смерті, і…

Та раптом вона затнулася.

— Томе, що з тобою? Мовчиш, наче води в рот набрав. Тобі що, зі шлунком погано після поворотів на «Діжці»?

— Мій шлунок у повному порядку. — Він надпив лимонаду, наче хотів їй довести. — Дев, а в чому вона була? У якому одязі, знаєш?

— Га?

— Дівчина, яку вбили. Лорі Ґрей.

— Лінда Ґрей.

— Лорі, Ларкін, Лінда — яка різниця? Що на ній було? Спідниця, довга, до щиколоток, і блузка-безрукавка?

Я уважно на нього подивився. Ерін теж, бо ми обоє подумали, що то ще один прикол Тома Кеннеді. Та тільки вигляд у нього був не як у людини, що дуркує. Тепер, коли я ближче до нього придивився, стало помітно, що він наляканий до півсмерті.

— Томе? — Ерін торкнулася його плеча. — Ти її бачив? Тільки не відбувайся жартиками.

Він прикрив долонею її руку, але в очі не глянув. Бо дивився на мене.

— Так, — сказав він. — Довга спідниця і блузка без рукавів. Ти знаєш, бо тобі казала Ла Шопло.

— Якого кольору? — спитав я.

— Важко сказати, там весь час міняється світло, але я думаю, синього. І блузка, і спідниця.

І тут до Ерін дійшло.

— Холера, — напіввимовила, напіввидихнула вона. Рум’янець дуже швидко зійшов з її щічок.

Була ще одна деталь. Деталь, яку, за словами місіс Шопло, поліція дуже довго приховувала від громадськості.

— Томе, а як щодо зачіски? Хвостик, так?

Він похитав головою. Зробив маленький ковток лимонаду. Витер губи тильним боком долоні. Волосся в нього не посивіло, очі не вилізли з орбіт, руки не трусилися, та він уже не був схожий на того хлопця, котрий жартував усю дорогу через «Дзеркальний особняк» і «Кімнату діжки та моста». Він був схожий на хлопця, який отримав клізму з реальністю, що вимила з його організму всю дурню, притаманну для другокурсника на сезонній роботі.

— Не хвостик. Волосся в неї довге, так, але на голові в неї була така штука, щоб воно не лізло в очі. Я сто разів такі бачив, але не можу згадати, як їх називають дівчата.

— Стрічка Аліси, — підказала Ерін.

— Ага. Здається, вона теж була синя. Вона простягала вперед руки. — Він показав, як саме це було. Точнісінько так усе зображала Еммаліна Шопло того дня, коли розповідала мені цю історію. — Наче допомоги просила.

— Та ти вже чув цю оповідку від місіс Шопло, — сказав я. — Правда ж? Можеш сказати, ми не будемо сердитися. Правда, Ерін, не будемо?

— Не будемо, ні.

Але Том похитав головою.

— Я розказую те, що сам бачив. Невже ніхто з вас її не помітив?

Ми чесно зізналися, що примару не бачили.

— Чому я? — жалібно спитав Том. — Там, усередині, я навіть не думав про неї. Мені просто було весело. То чому саме я?

Поки я віз усіх назад у Гевенз-Бей на своїй тарадайці, Ерін намагалася витягти з Тома більше подробиць. Той відповів на перші два чи три її запитання, потім сказав, що більше не хоче про це говорити. Навіть не сказав, а грубо відрізав. Я ще ніколи не чув, щоб він так розмовляв з Ерін. Та й вона, мабуть, теж, бо притихла й до кінця поїздки сиділа, мов миша. Між собою вони, може, потім і обговорювали цю подію, але мені він точно нічого не казав і заговорив про це лише за місяць до своєї смерті, та й то дуже коротко, вже ближче до кінця телефонної розмови — важкої, бо він затинався й говорив у ніс, а часом плутав слова.

— Принаймні… я знаю… щось там є, — сказав він. — Я бачив… сам… того літа. У Хатинці-спішинці. — Я вирішив його не виправляти, бо зрозумів, про що йому йдеться. — Ти… пам’ятаєш?

— Пам’ятаю, — підтвердив я.

— Але я не знаю… це щось… воно хороше… чи погане. — Його ослаблий голос був сповнений жаху. — Як вона… Дев, як вона простягала руки…

Так.

Як вона простягала руки.

Наступний повний вихідний я мав ближче до середини серпня, коли приплив ховрашків потроху спадав. Мені більше не доводилося петляти по Джойленд-авеню, щоб уникнути зіткнення з відвідувачами, коли я біг до «Колеса Кароліни»… та будки Мадам Фортуни, що стояла в його обертовій тіні.

Лейн і Фортуна (сьогодні вона була при повному циганському параді) розмовляли біля пункту керування колесом. Помітивши мене, Лейн повернув котелок проти годинникової стрілки. То був його спосіб зі мною привітатися.

— Глянь, що нам кицька притягла, — сказав він. — Джонсі, як ся маєш?

— Добре, — відповів я, хоча то була не зовсім правда. Тепер, коли я натягав шкуру лише чотири-п’ять разів на день, повернулися безсонні ночі. Я лежав у ліжку, чекаючи світанку, з відчиненим вікном, щоб чути шум прибою, і думав про Венді та її нового бойфренда. А ще про дівчину, яку Том побачив біля колії в «Домі жаху», у тунелі, обкладеному фальшивою цеглою, між темницею і кімнатою тортур.

Я повернувся обличчям до Фортуни.

— Ми можемо поговорити?

Без зайвих запитань вона повела мене до своєї будки, відхилила фіолетову завісу, що затуляла двері, й завела всередину. Там стояв круглий стіл, накритий рожевою скатертиною. На ньому під шматом тканини вгадувалася кришталева куля Фортуни. Один навпроти одного стояли два прості складані стільці, щоб ворожка і клієнт могли дивитися одне одному в очі над кулею (як мені стало відомо, її підсвічувала маленька лампочка, котру Мадам Фортуна могла вмикати ногою). На задній стіні висіло велетенське зображення руки на шовковому трафареті, з розчепіреними пальцями, долонею вперед. На ньому було дбайливо нанесено «сімку»: лінії життя, серця, розуму, любові (також відому як пагорб Венери), щастя, долі, здоров’я.

Підібравши спідниці, Мадам Фортуна всілася на свій стілець. Жестом показала, щоб я теж сідав. Тканину з кришталевої кулі вона не зняла, і ручку позолотити, щоб дізнатися майбутнє, не запропонувала.

— Питай, що хотів, — сказала натомість.

— Я хочу знати, що то було з тією дівчинкою. Ви просто здогадалися, спираючись на багатий досвід, чи справді щось знали? Бачили щось.

Мадам Фортуна змірила мене довгим уважним поглядом. У її робочому приміщенні витав слабкий запах ладану, а не попкорну і смаженого тіста. І попри те, що стіни були тонкі й хисткі, звуки музики, тріскотнява ховрашків і гуркіт атракціонів сюди майже не проникали. Я хотів опустити погляд, але мені це не вдалося.

— Насправді ти хочеш знати, чи я не шарлатанка. Так?

— Я… мем, чесно кажучи, я сам не знаю, чого я хочу.

Почувши це, вона всміхнулася. Я вдало підібрав слова — і наче іспит якийсь склав.

— Джонсі, ти хороший хлопчик, але брехун з тебе ніякий, утім, як і з більшості хороших хлопчиків.

Я розтулив був рота, щоб відповісти, але помахом важкої від перснів правої руки вона наказала мовчати. Потім засунула руку під стіл і витягла звідти коробку для грошей. Долю Мадам Фортуна віщувала безкоштовно (це входило у вартість квитка, леді та джентльмени, хлопчики та дівчатка), але чайові схвалювалися. Усе за законом, згідно з законодавством Північної Кароліни. Коли вона відкрила коробку, я побачив купку зіжмаканих купюр, здебільшого одиничок, щось підозріло схоже на дошку для гри в лото (не законну, згідно з законодавством Північної Кароліни) і маленький конверт, один-єдиний. На ньому друкованими літерами було написано моє ім’я. Мадам Фортуна простягнула його мені. Повагавшись спершу, я взяв.

— Ти сьогодні прийшов у «Джойленд» не лише для того, щоб спитати мене про це, — сказала вона.

— Ну…

І знову вона від мене відмахнулася.

— Ти точно знаєш, чого хочеш. Принаймні в нетривалій перспективі. А оскільки нетривала перспектива — це все, що більшість з нас має, хто така Роззі… Роззі Ґолд, якщо вже на те пішло… щоб із тобою сперечатися? А тепер іди. Зроби те, для чого прийшов. А коли справу буде завершено, відкрий конверт і прочитай те, що я написала. — Вона всміхнулась. — Для працівників безкоштовно. Особливо для таких хороших хлопців, як ти.

— Я не…

Вона підвелася, здійнявши вихор спідниць і брязкіт біжутерії.

— Іди, Джонсі. Ми вже поговорили.

З її тісної маленької ятки я виходив у якомусь заціпенінні. В обличчя мені кількома суперечливими потоками вітру вдарила музика з двох десятків будок і атракціонів, кувалдою приголомшило сонце. Я рушив навпростець до адміністративної будівлі (за яку правив спарений трейлер), ввічливо постукав, зайшов і привітався з Брендою Раферті, котра курсувала од розгорнутої бухгалтерської книги до свого вірного калькулятора і назад.

— Здрастуй, Девіне, — відповіла вона. — Ти піклуєшся про свою голівудську кралечку?

— Так, мем, ми всі за нею наглядаємо.

— Дейна Елкхарт, здається?

— Ерін Кук, мем.

— Авжеж. Ерін. Команда «Біґль». Рудоволоса. Я можу чимось тобі допомогти?

— Я хотів спитати, чи можу я поговорити з містером Істербруком.

— Він відпочиває, а я не люблю порушувати його спокій. Йому сьогодні довелося зробити дуже багато телефонних дзвінків, і нам ще треба звірити чимало рахунків, хоч мені і дуже не хотілося б його з цим турбувати. Він останнім часом дуже втомлюється.

— Я не заберу в нього багато часу.

Вона зітхнула.

— Добре, тоді подивлюся, чи він прокинувся. А про що саме ти хотів поговорити, можеш сказати?

— Про послугу, — пояснив я. — Він зрозуміє.

Містер Істербрук справді зрозумів, і запитань у нього виникло всього два. Перше — чи я певен. А друге…

— Джонсі, а батькам ти вже сказав?

— Містере Істербрук, ми з татом лишилися самі. Я повідомлю йому сьогодні ввечері.

— Що ж, добре. Перш ніж поїхати, введи Бренду в курс справи. Вона підготує всі необхідні документи, щоб ти їх заповнив… — Не встиг він договорити, як його рот розтулився і він широко позіхнув, показуючи кінські зуби. — Пробач, синку. Важкий був день, я втомився. Усе літо було важке.

— Дякую, містере Істербрук.

Він заперечно помахав рукою.

— Завжди, будь ласка. Певен, ти будеш чудовим здобутком. Але якщо ти це зробиш без згоди батька, то дуже мене цим засмутиш. Коли виходитимеш, зачини, будь ласка, двері.

Я намагався не помічати, як насупилася Бренда, шукаючи в шафках потрібні анкети, обов’язкові для постійного працевлаштування в корпорації «Джойленд». Проте це було марно, бо її несхвалення я однаково відчував. Я згорнув папірці, запхав їх у задню кишеню джинсів і вийшов.

За рядом донікерів у глибині заднього подвір’я росла невеличка діброва евкаліптів. Зайшовши під дерева, я сів, сперся спиною на одне з них і відкрив конверт, який вручила мені Мадам Фортуна. Записка була короткою і посутньою:

Ти збираєшся до містера Істербрука, спитати, чи можна тобі лишитися в парку після Дня праці. Ти знаєш, що він не відмовиться задовольнити твоє прохання.

Вона мала рацію: я хотів знати, чи вона шарлатанка. І ось у мене в руках була її відповідь. І так, я вже визначився з тим, що відбуватиметься в житті Девіна Джонса найближчим часом. Щодо цього вона теж не помилялася.

Але в записці був ще один рядок.

Ти врятував ту дівчинку, але хлопчику мій! Усіх тобі не врятувати.

Коли я сказав татові, що не повернуся в УНГ, що мені потрібен рік академічної відпустки і я планую провести її в «Джойленді», на тому кінці дроту в південній частині Мену запала довга мовчанка. Я думав, що він накричить на мене, але цього не сталося. Голос у нього був втомлений.

— Це через ту дівчину?

Майже два місяці тому я сказав йому, що ми з Венді «беремо тайм-аут», але тато все зрозумів правильно. Відтоді він ні разу за всі наші щотижневі розмови не згадав її імені. Тепер вона була лише та дівчина. Після того як він назвав її так перші кілька разів, я спробував віджартуватися і спитав, чи не має він на увазі, що я зустрічаюся з Марло Томас[38]. Його це не розвеселило. Спроби я не повторив.

— Частково через Венді, — зізнався я, — але не повністю. Мені просто потрібно перепочити. Відновити дихання. А тут мені подобається.

Тато зітхнув.

— Може, й правда. Тобі потрібен відпочинок. Принаймні ти працюватимеш, а не їздитимеш автостопом по Європі, як дочка Дьюї Мішо. Чотирнадцять місяців у хостелах! Чотирнадцять, і ще кінця-краю не видно! О боги! Вона, мабуть, вернеться зі стригучим лишаєм і булкою в пічці!

— Ну… Я спробую уникнути обох цих нещасть. Якщо буду досить обережним.

— Краще уникай ураганів. Кажуть, цієї осені їх буде багато.

— Тату, ти точно не проти?

— А що? Невже ти хочеш, щоб я заперечував? Спробував тебе відговорити? Якщо хочеш, то я можу тебе підтримати. І знаю, що б сказала твоя мати: «Якщо він досить дорослий, що може купувати собі законно випивку, то вирішувати, яким бути його життю, може й поготів».

Я всміхнувся.

— Ага. На неї це схоже.

— Що ж до мене, я не хочу, щоб ти повертався в університет, якщо там ти тільки те й робитимеш, що страждатимеш через ту дівчину і геть з’їдеш у навчанні. Якщо фарбувати атракціони й ремонтувати ятки допоможе тобі викинути її з голови й серця, то це, мабуть, добре. Але що ж буде з твоєю стипендією і позикою на навчання, якщо повернутися ти хочеш восени сімдесят четвертого?

— З цим проблем не буде. У мене середній бал три і два — це доволі переконливо.

— Та дівчина… — тоном безмежного презирства промовив батько, і ми змінили тему.

Тато не помилявся — я все ще був засмучений і пригнічений через те, як усе вийшло з Венді, — але вже почав непростий шлях (мандрівку, як кажуть нині в групах самодопомоги) від заперечення до прийняття. До справжнього душевного спокою було ще як до неба пішки, проте я більше не вважав (як тоді, у ті довгі болісні дні та ночі в червні), що душевного спокою мені вже не бачити ніколи.

Рішення лишитися в «Джойленді» було пов’язане з іншими речами, з якими я не міг навіть почати розбиратися, бо вони були абияк звалені в неохайну купу й перев’язані грубою мотузкою інтуїції. Серед них була Голлі Стенсфілд. Також був Бредлі Істербрук, який ще на початку літа казав: «Ми продаємо веселощі». Ще були звуки нічого океану і тихий спів сильного прибережного вітру в каркасі «Колеса Кароліни». І прохолодні тунелі під парком теж там були. І говірка — таємна мова, яку більшість зелених забудуть ще до різдвяних канікул. Але я не хотів її забувати, надто цікавою і багатою вона була. Я відчував, що «Джойленд» має для мене ще кілька сюрпризів. Не знав, яких саме, просто думав, що отримаю… ще щось.

Та основна причина (дивно: я й так і сяк крутив свої спогади з того періоду, щоб пересвідчитися, що вони справжні, і начебто такими вони й були) крилася в тому, що наш Фома Невіруючий побачив примару Лінди Ґрей. І це змінило його, потроху, але суттєво. Хоча навряд чи Том хотів змінюватися (по-моєму, він був цілком собою задоволений). А от я хотів.

А ще мені хотілося її побачити.

Протягом другої половини серпня дехто зі старожилів (Батя Аллен перший і Дотті Лассен друга) часто казали мені: «Молися, щоб у День праці пішов дощ». Дощу не було, і вже в другій половині суботнього дня я зрозумів, що вони мали на увазі. Ховрашки зчинили масове повернення, то було їхнє останнє перед закриттям сезону тріумфальне нашестя, і «Джойленд» був нахняблений — яблуку ніде впасти. Погіршувало ситуацію те, що половина сезонних працівників на той час уже роз’їхалися по своїх університетах. Тож ті, що залишилися, мусили бігати з висолопленими язиками, як собаки.

Та дехто з нас працював не лише як собака, а собакою. Одним собакою зокрема. Більшу частину того святкового вікенду я бачив крізь сітчасті очі веселого песика Гові. У неділю я з десяток разів влазив у той клятий кудлатий костюм. Після передостаннього виступу я вже був подолав три чверті Бульвару під Джойленд-авеню, коли світ поплив перед очима у відтінках сірого. «Відтінках Лінди Ґрей[39]», — пам’ятаю, ще подумав тоді я.

Я саме вів маленький електрокар, опустивши шкуру до пояса, щоб відчувати шкірою спітнілих грудей повітря від кондиціонерів, а коли зрозумів, що свідомість мене полишає, мав достатньо кебети, щоб під’їхати до стіни й зняти ногу з гумової кнопки, що слугувала педаллю газу. Так сталося, що на лежбищі відпочивав Товстун Воллі Шмідт, який керував точкою «Вгадай свою вагу». Побачивши, як криво я припаркувався і обвис на кермі кара, він витяг з холодильника графин з холодною водою, перевальцем підбіг до мене і пухкою рукою взяв за підборіддя.

— Гей, зелений. У тебе є ще один костюм чи це в тебе єдиний підходящий?

— Є шеодин, — прошамкав я, наче п’яний. — У коссюмерній. Розміру іксель.

— О, це добре, — сказав він і вилив воду з графина мені на голову. Мої крики подиву відбилися від стін Бульвару і змусили кількох людей зірватися на ноги та побігти.

— Товстуне Воллі, якого хріна?!

Він розплився в усмішці.

— Зразу до тями приходиш, скажи? Ще б пак. Вихідні Дня праці, зелений. Це означає — ти працюєш. І на роботі не спиш. Скажи спасибі своїй щасливій зірці, шо надворі не сто десять градусів[40].

Якби надворі справді було сто десять градусів, я б зараз цієї історії не розказував, бо помер би від перегріву мозку ще посеред танцю песика Гові на казковій сцені Виляй-Крути. Але сам День праці видався хмарним, віяв приємний морський бриз. Тому я більш-менш нормально почувався.

Близько четвертої години того понеділка, коли я залазив у запасну шкуру перед останнім виступом того літа, у костюмерну зайшов Том Кеннеді. Кудись поділись його собакепка і брудні кросівки. На ньому були відпрасовані слакси («Де ж ти їх тримав?» — подумав я), охайно заправлена в штани сорочка Ліги плюща і шкіряні мокасини. Рожевощокий сучий син навіть примудрився підстригтися. Він мав вигляд стовідсоткового перспективного студента університету, чию увагу вже привернув світ бізнесу. Нізащо ви б не здогадалися, що лише два дні тому він у брудних «лівайсах» показував щонайменше два дюйми западинки між сідницями, коли залазив під «Змійку» з відром мастила і на чім світ стоїть кляв Батю Аллена, нашого безстрашного керівника команди, щоразу, коли вдарявся головою об каркас.

— Ти вже їдеш? — спитав я.

— Так, брателло. Завтра о восьмій ранку в мене поїзд до Філадельфії. Побуду тиждень удома, потім назад у м’ясорубку.

— Молодець.

— Ерін має закінчити деякі справи, та ввечері ми зустрічаємося у Вілмінґтоні. Я замовив нам номер у готельчику на ніч.

Почувши це, я відчув, як у душі ворушиться хробак заздрощів.

— Хороше діло.

— Вона справжня.

— Я знаю.

— Ти теж, Дев. Будемо на зв’язку. Люди таке постійно кажуть, просто так, але я серйозно. Ми будемо спілкуватися. — І він простягнув руку.

Я взяв її й потиснув.

— Точно будемо. Ти молодець, Том. А Ерін взагалі супер-пупер. Піклуйся про неї.

— Обов’язково. — Він широко всміхнувся. — У весняному семестрі вона переводиться в Ратґерський. Я вже навчив її співати командний гімн «Червоних лицарів». Ну знаєш, цю: «Потоком угору, загоне червоний, загоне червоний, потоком угору…»

— Дуже складні слова, — сказав я.

Він погрозив мені пальцем.

— Сарказм, хлопчику мій, тебе до добра не доведе. Хіба що ти націлився отримати роботу писаки в журналі «Сказ».

— А можна скоротити прощання і звести сльози до мінімуму? — гукнула Дотті Лассен. — Джонсі, у тебе, між іншим, виступ.

Том повернувся до неї і розпростер обійми.

— Дотті, як же я вас люблю! Як мені вас бракуватиме!

Щоб продемонструвати, як їй дошкуляють його слова, вона ляснула себе по сідницях і відвернулася до костюма, який треба було зашити.

Том простягнув мені шмат паперу.

— Моя домашня адреса, адреса універу, номери телефонів. Я розраховую на те, що ти ними скористаєшся.

— Неодмінно.

— Ти серйозно збираєшся відмовитися від цілого року, який міг би провести, цмулячи пиво й гуляючи з бабами, аби обшкрібати фарбу тут, у «Джойленді»?

— Угу.

— Ти збожеволів?

Я замислився над цим питанням.

— Можливо. Трішки. Але потроху одужую.

Я був пітний, а Томів одяг сяяв чистотою, але він однаково на мить притис мене до себе. Потім розвернувся і пішов до дверей, зупинившись біля Дотті, щоб цьомнути її у зморшкувату щоку. Висварити його вона не могла, бо саме тримала в роті купу шпильок, але кишнула помахом руки.

Уже біля дверей він розвернувся до мене.

— Дев, хочеш поради? Тримайся подалі від… — Замість слів він смикнув головою, і я чудово зрозумів, що він має на увазі: «Дім жаху». Том пішов, мабуть, думаючи про те, як з’їздить додому, і про Ерін, про машину, яку сподівався купити, і про Ерін, про наступний навчальний рік і про Ерін. «Потоком угору, загоне червоний, загоне червоний, потоком угору». Уже у весняному семестрі вони виспівуватимуть це разом. Чорт, та вони зможуть виспівувати це щоночі, якщо захочуть. У Вілмінґтоні. У ліжку. Разом.

Табельного годинника в парку не було, за початком і закінченням робочого дня стежили керівники команд. Того першого понеділка вересня після мого останнього виступу в ролі Гові Батя Аллен сказав, щоб я приніс йому свою табельну картку.

— Мені ще годину працювати, — запротестував я.

— Нє, там тебе біля воріт дехто жде, щоб додому провести. — І я зрозумів, ким міг бути той «дехто». Не вірилося, що в зморщеній родзинці серця Баті Аллена ще залишилося для когось місце, але так і було, і того літа воно неподільно належало міс Ерін Кук. — На завтра розклад знаєш?

— З пів на восьму до шостої, — сказав я. І без шкури. Яке щастя.

— Я ганятиму тебе перші кілька тижнів, а потім поїду в сонячну Флориду. Після цього ти будеш у розпорядженні Лейна Гарді. І, напевно, Фредді Діна, якщо він взагалі помітить, що ти лишився.

— Зрозумів.

— Добре. Я підпишу твій табель, і все, десять сорок два. — Що говіркою означало те саме, що й на радіохвилях, які були такі популярні в той час: «кінець передачі». — А ще, Джонсі. Скажи тій дівчинці, хай час від часу присилає мені листівки. Я скучатиму за нею.

Він був не один такий.

Ерін також почала перехід від джойлендівського до реального життя. Десь поділися вилинялі джинси й футболка з зухвало підкоченими на плече рукавами, так само, як і зелена суконька голівудської кралечки та капелюх із Шервудського лісу. Дівчина, що стояла в криваво-червоному потоці неонового світла за воротами, була вдягнена в шовкову блузку-безрукавку, заправлену в спідницю-трапецію з поясом, волосся зібране на потилиці — вона мала казковий вигляд.

— Проведи мене по пляжу, — попрохала вона. — У мене є час, щоб встигнути на автобус до Вілмінґтона. Я там зустрічаюся з Томом.

— Він мені казав. Але нащо тобі автобус? Я тебе відвезу.

— Що, правда?

— Звісно.

Ми пішли по дрібному білому піску. У небі зійшла половинка місяця, і водою пролягла срібляста доріжка. На півдорозі до Гевенз-Бей (це сталося недалеко від великого зеленого будинку в вікторіанському стилі, який тієї осені відіграє в моєму житті таку велику роль) вона взяла мене за руку, і так ми пішли далі. Майже не розмовляли, аж поки не дісталися сходинок, які вели нагору, до паркувального майданчика на узбережжі. Там Ерін повернулася до мене обличчям.

— Ти забудеш її. — Вона дивилася мені в очі. Того вечора на ній зовсім не було косметики, та її обличчя цього й не потребувало. За косметику їй правило місячне сяйво.

— Так, — відказав я, знаючи, що то правда, і в глибині душі шкодуючи. Відпускати й забувати нелегко. Навіть коли тримаєшся за щось болісно-шпичасте. Особливо коли за таке тримаєшся.

— І поки що тут для тебе найкраще місце. Я це відчуваю.

— А Том теж так вважає?

— Ні, але він ніколи не ставився до «Джойленду» так, як ти… і так, як я цього літа. А після того, що сталося того дня в кімнаті страху… після того, що він побачив…

— А ви між собою це обговорювали?

— Я намагалася. Але потім облишила. Це не вписується в його філософію того, які закони діють у світі, тому він старається забути про все. Але я думаю, він переживає за тебе.

— А ти переживаєш?

— Про тебе й примару Лінди Ґрей — ні. Про тебе й примару тієї Венді — трішки так.

Я розплився в усмішці.

— Мій батько більше не називає її на ім’я. Називає її просто «та дівчина». Ерін, коли повернешся в університет, можеш зробити для мене дещо? Якщо в тебе, звісно, буде час.

— Авжеж. Що саме?

І я розповів.

Вона попросила висадити її на автовокзалі Вілмінґтона замість везти до готельчику, де Том забронював номер. Сказала, що краще візьме таксі. Я хотів був заперечити, що то марнування грошей, та потім передумав. Вигляд у неї був схвильований, трохи збентежений, і я подумав, що це якось пов’язано з бажанням вибратися з моєї машини, а через дві хвилини скинути одяг і стрибнути в ліжко до Тома Кеннеді.

Коли я припаркувався перед стоянкою таксі, вона взяла моє обличчя в долоні й поцілувала в губи. То був довгий і дуже значущий поцілунок.

— Якби не було Тома, я б сама змусила тебе забути ту дурну дівку.

— Але він є.

— Так. Він є. Не зникай, Деве.

— Пам’ятай, про що я тебе просив. Якщо, звісно, буде можливість.

— Я пам’ятатиму. Ти класний хлопець.

Не знаю, чому, але від цих слів я мало не розплакався. Та натомість усміхнувся.

— А ще з мене був незлецький Гові, визнай це.

— Це точно. Девін Джонс — рятівник маленьких дівчаток.

Я чомусь подумав, що Ерін знову мене поцілує, але цього не сталося. Вона вийшла з машини й побігла через вулицю до таксі. Спідницю розвіював вітер. Я дочекався, щоб вона сіла на заднє сидіння жовтої машини і водій рушив з місця. І тільки тоді поїхав сам, назад до Гевенз-Біч, і місіс Шопло, і осені в «Джойленді» — найкращої та найгіршої в моєму житті.

Чи сиділи Енні та Майк Рос того вівторка після Дня праці у кінці дерев’яної доріжки перед зеленим вікторіанським будинком, коли я крокував по пляжу в бік парку? Пригадую теплі круасани — я жував їх на ходу, — і чайки кружляли, але щодо цих я не певен. Вони стали такою важливою частиною ландшафту, прикметною його частиною, що я не можу сказати точно, коли по-справжньому помітив їхню присутність. Ніщо так не псує пам’ять, як постійні повтори.

Через десять років після тих подій, про які я вам розповідаю, я працював (за свої гріхи, мабуть) штатним письменником у журналі «Клівленд». Чернетки своєї писанини я робив здебільшого на жовтому розлінованому папері у кав’ярні на Вест-Серд-стрит, біля стадіону «Лейкфрант», який у ті часи був улюбленим місцем індіанців. Щодня о десятій у кав’ярню заходила молода жінка, замовляла чотири чи п’ять порцій кави та несла їх у сусідній офіс агенції нерухомості. Коли я побачив її вперше, я вам теж не скажу. Знаю тільки, що одного дня я її справді побачив і зрозумів, що вже біля виходу вона часом кидає на мене погляди скоса. Настав день, коли я теж на неї подивився, а коли вона всміхнулася, відповів усмішкою. Через вісім місяців ми побралися.

З Енні та Майком теж було так. Одного дня вони проявилися в моєму світі, стали реальною його частиною. Я завжди махав рукою, хлопчик у візку махав у відповідь, і собака сидів та дивився на мене з нашорошеними вухами, а вітер ворушив йому шерсть. Жінка була білява і вродлива — високі вилиці, широко посаджені блакитні очі, повні губи, з тих, які завжди здаються трохи припухлими. На голові у хлопчика в інвалідному візку була бейсболка «Вайт сокс», завелика, бо затуляла йому вуха. На вигляд він здавався дуже хворим. А от усмішка в нього, навпаки, була доволі здоровою. Завжди, коли я йшов на роботу чи з роботи, він дарував її мені, таку осяйну. Раз чи два навіть показав мені знак «мир», і я відповів йому тим самим. Я став для нього частиною ландшафту, так само, як і він для мене. Думаю, навіть Майло, джек-рассел-тер’єр, став вважати мене неодмінною складовою краєвиду. Тільки мама трималася осторонь. Часто, коли я проходив повз них, вона навіть очей не підводила від книжки, яку читала. А коли й підводила, то не махала рукою і знаків «мир» не показувала.

У «Джойленді» мені було чим зайнятися. Нехай ця робота й не була такою різноманітною та цікавою, як улітку, та принаймні не ставалося авралів і працювалося менш виснажливо. Я навіть мав шанс показати репризу в переможній ролі Гові і заспівати кілька куплетів пісеньки «З днем народження» у селі Виляй-Крути, бо перші три тижні вересня «Джойленд» ще був відкритий для відвідувачів. Проте наплив суттєво зменшився, і жодного нахнябленого атракціону в мене не було. Навіть на «Колесі Кароліни», котре за популярністю в нас поступалося лише каруселі.

— На півночі, у Новій Англії, більшість парків не закривається до Геловіну, — одного дня сказав мені Фред Дін. Ми сиділи на лавці й поглинали поживний та багатий на вітаміни обід з чилі-бургерів і шкварок. — На півдні, у Флориді, вони відкриті цілий рік. А ми ніби в сірій зоні. Ще в шістдесяті містер Істербрук спробував продовжити сезон восени, витратив чималенько на велику рекламу, але нічого особливого не вийшло. На той час, коли ночі стають морозними, народ надає перевагу сільським ярмаркам. А ще багато наших ветеранів зимувати їдуть на південь чи на захід. — Він окинув поглядом порожню широчезну Дорогу Гінчаків і зітхнув. — О цій порі року тут стає трохи самотньо.

— А мені подобається, — сказав я цілком серйозно.

Для мене то був рік осягнення самотності. Часом я ходив у кіно в Ламбертоні чи Міртл-Біч з місіс Шопло та Тіною Екерлі, бібліотекаркою з очима, які за товстими скельцями окулярів вражали своєю курячою витрішкуватістю. Але більшість вечорів минали у моїй кімнаті. Я перечитував «Володаря перснів» і писав листи Ерін, Тому і татові. А ще я написав чимало віршів, про які мені тепер навіть згадувати соромно. Слава Богу, що я їх спалив. До своєї невеличкої колекції я додав новий і втішно похмурий запис — «Темний бік Місяця». У Приповістях сказано: «Як вертається пес до своєї блювотини, так глупоту свою повторяє глупак». Тієї осені я повертався до «Темного боку» знову і знову і давав спокій «Флойду» тільки для того, щоб зрідка послухати, як Джим Моррісон співає «Це кінець, прекрасний друже». Такий от важкий випадок хвороби двадцятиоднорічних, знаю, знаю.

Принаймні вдень я мав достатньо роботи в «Джойленді». Перші кілька тижнів, поки парк ще частково працював, ми присвятили осінньому прибиранню. Фред Дін поставив мене керувати групкою ґазуні, і на той час, коли на ворота парку повісили табличку «ЗАЧИНЕНО НА ЗИМУ», ми почистили граблями і підстригли кожен газон, підготували до зими кожну клумбу та вишарували всі будки і ятки. Збили на задньому дворі сарай із профнастилу і поставили туди на зиму продуктові візки (що їх говіркою називали хавковозиками), кожен візок для попкорну, сніжків-ріжків і цуциколиків дбайливо вкривши шматком зеленого брезенту.

Коли ґазуні вирушили на північ збирати яблука, я, Лейн Гарді та Едді Паркс (малоприємний старожил, який протягом сезону керував «Домом жаху» та командою «Доберман») розпочали процес підготовки до зими. Ми осушили фонтан на перехресті Джойленд-авеню і Дороги Гінчаків і вже перейшли до «Плюсь-Хрясь капітана Немо» (значно масштабнішої роботи), коли до нас підійшов Бредлі Істербрук, одягнений у чорний костюм для поїздки.

— Сьогодні ввечері я від’їжджаю в Сарасоту, — повідомив він нам. — Бренда Раферті традиційно зі мною. — Він усміхнувся, показуючи свої кінські зуби. — Оце обходжу парк і висловлюю подяку. Тим, хто залишився.

— Гарної вам зими, містере Істербрук, — побажав йому Лейн.

Едді пробуркотів щось доволі схоже на «вдарити й погризти», але, мабуть, то було «вдалої поїздки».

— Спасибі за все, — сказав я.

Він потис нам усім трьом руки. Останнім був я.

— Джонсі, я дуже надіюся побачити тебе наступного року. Я думаю, ви, юначе, маєте в душі щось таке, що робить із вас справжнього карні.

Але наступного року він мене не побачив, та й ніхто не побачив його. Містер Істербрук помер на Новий рік, у своїй квартирі в кондомініумі на бульварі Джона Рінґлінга, менш ніж за півмилі від того місця, де стає на зимівлю знаменитий цирк[41].

— Дурний старий перець, — висловився Едді, проводжаючи Істербрука поглядом до машини, де на нього чекала Бренда, щоб допомогти сісти.

Лейн подивився на нього довгим і пильним поглядом, а тоді сказав:

— Едді, стули пельку.

І Едді послухався. Мудро вчинив, напевно.

Якось уранці, коли я йшов пляжем у «Джойленд» із круасанами, джек-рассел-тер’єр нарешті підбіг до мене, щоб обнюхати.

— Майло, вернися! — гукнула жінка.

Майло розвернувся, глянув на неї, а тоді знову звернув погляд своїх блискучих чорних очей до мене. Піддавшись імпульсу, я відірвав шматочок від випічки, присів і простягнув йому. Майло налетів, як ураган.

— Не годуйте його! — суворо закричала жінка.

— Ай, мам, та ну, — сказав хлопчик.

Почувши її тон, Майло не став брати круасан… але сів переді мною, піднявши догори передні лапи. Я все-таки дав йому шматочок.

— Я більше його не годуватиму, — сказав я. — Просто не хотів, щоб хороший трюк пропав даремно.

Жінка пирхнула і знову вткнулася носом у книжку — товсту й серйозну на вигляд.

— Ми його весь час підгодовуємо! — крикнув мені хлопчик. — Він не товстіє, бо багато бігає!

— Майк-О, а що ми знаємо про розмови з незнайомцями? — спитала мама, не відриваючи погляду від книги.

— Ми його щодня бачимо, отже, він не незнайомець, — резюмував хлопчик. Доволі розсудливо, принаймні як на мій погляд.

— Я Девін Джонс, — назвався я. — Живу трохи далі звідси. Працюю в «Джойленді».

— Тоді вам краще не спізнюватись. — Очей вона не підвела.

Хлопчик подивився на мене і знизав плечима («Що тут поробиш», — промовляло те знизування). Він був блідий і згорблений, мов старигань, але той порух плечима і погляд видавали в ньому здорове почуття гумору. Я так само стенув плечима і пішов далі. Наступного ранку я постарався доїсти круасани до того, як підійшов до великого зеленого вікторіанського будинку, щоб не спокушати Майло. Але помахав. Хлопчик, Майк, помахав у відповідь. Жінка сиділа на звичному місці під зеленою парасолею, і книжки перед нею не було, проте (за звичкою) мені не помахала. Її миле личко здавалося непривітним. «Тобі тут ловити нема чого, — наче промовляло воно. — Іди собі у свій парк дешевих розваг, а нам дай спокій».

Так я і вчинив. Але в наступні дні махати не перестав, і малий завжди мені відповідав. Вранці та ввечері малий махав у відповідь.

У той понеділок, коли Ґері «Батя» Аллен поїхав у Флориду (а точніше на Олстонський зірковий ярмарок у Джексонвілі, де його чекала робота начальника будки), я, прийшовши у «Джойленд», застав Едді Паркса, найменш улюбленого старожила, перед «Домом жаху». Він сидів на ящику з-під яблук. Курити в парку було verboten[42], але містер Істербрук поїхав, а Фредді Діна ніде не було видно, тому Едді відчув, що на правило можна й начхати. Курив він у рукавичках, що могло б викликати подив, якби він узагалі коли-небудь їх знімав, але я такого за ним не помічав.

— Ось ти де, малий. На п’ять хвилин спізнився. — Усі називали мене або Дев, або Джонсі, але для Едді я був просто «малий», без варіантів і назавжди.

— Я не запізнився, зараз сьома тридцять. — Я постукав по циферблату годинника.

— Виходить, відстає твій годинник. Чому ти не їздиш з міста на машині, як усі? Це ж п’ять хвилин — і тут.

— Мені подобається пляж.

— Мені похрін на те, що тобі подобається, малий. Приходь вчасно. Це тобі не лекції в університеті, куди можна приходити і йти, коли заманеться. Це робота. І тепер, коли Шеф Біґль поїхав, ти працюватимеш так, наче це робота.

Я міг би заперечити, бо Батя сказав, що за моїм розкладом, коли він, Батя, поїде, стежитиме Лейн Гарді. Але вирішив припнути язика. Ситуація була й без того досить поганою, щоб її ще й погіршувати. Що ж до відповіді на запитання, чому я не подобався Едді, то вона була очевидною. Едді всім надавав рівні можливості — йому не подобався ніхто. Якби з Едді стало зовсім нестерпно, я би пішов до Лейна, але то на крайній випадок. Тато навчав мене (переважно на власному прикладі), що керувати своїм життям для чоловіка означає керувати своїми проблемами.