Країна розваг

— Що у вас для мене є, містере Паркс?

— Повно всього. Для початку візьми в сараї з інструментами відро воску «Тертл». І не затримуйся там, щоб почесати язиками зі своїми друзяками. Тоді підеш у Жах і натреш воском усі вагончики. — Тільки, звісно, він промовив «вааагончики». — Ти ж знаєш, що ми їх раз на сезон натираємо, га?

— Насправді не знаю.

— Господи, як малі діти, їй-бо. — Він загасив недопалок цигарки ногою, потім попідняв ящик з-під яблук рівно настільки, щоб закинути його вглиб. Так, неначе від цього недопалок перестане існувати. — І гляди, щоб постарався мені, малий, бо знов пошлю те саме робити. Втямив?

— Втямив.

— Молодець. — Він вставив собі у дзьоб наступну цигарку і покопирсався у кишенях штанів, шукаючи запальничку. З огляду на рукавички, довелося потрудитися. Врешті-решт його пошуки мали успіх, він прикурив і завмер. — Чого дивишся?

— Нічого.

— Тоді бігом марш. І світло там увімкни, щоб видно було, якого дідька ти робиш. Знаєш же, де вимикачі?

Я не знав, але подумав, що знайду їх без його допомоги.

— Так.

Едді подивився на мене кисло.

— Це ж треба, який розумник. — «Розуууумник».

Металеву коробку з написом СВТЛ я знайшов на стіні між «Музеєм воскових фігур» і «Кімнатою діжки та моста». Відчинивши її, ребром долоні повмикав усі вимикачі. З повним освітленням «Дім жаху» мав би втратити всю свою дешево-зловісну атмосферу містики, але чомусь цього не сталося. У кутках досі громадилися тіні, а з-за тонких дерев’яних стін атракціону чулося завивання вітру (доволі сильного того ранку) і стукала десь напіводірвана дошка. Я подумки відзначив, що її слід знайти й прибити.

В одній руці в мене теліпався дротяний кошик. У ньому лежали чисті ганчірки й стояла велетенська економбанка воску «Тертл». Усе це я проніс через «Похилу кімнату» (тепер перехняблена на правий бік підлога застигла в такому положенні) в галерею. Подивився на автомати для скіболу і згадав несхвальний відгук Ерін: «Невже вони не знають, що це повна обдирайлівка?» Від цього спогаду я усміхнувся, та серце однаково сильно калатало. Бо я знав, що зроблю, коли закінчу виконувати завдання.

Вагончики (загалом їх було двадцять) стояли в ряд у місці висаджування пасажирів. Тунель, що вів у нутрощі «Дому жаху», освітлювали не стробоскопічні блимавки, а дві яскраві білі лампочки. У такому світлі він видавався значно прозаїчнішим.

Я був упевнений, що за все літо Едді навіть вологою ганчіркою тих вагончиків не протирав, а це означало, що треба почати з миття. Що, у свою чергу, означало, що треба принести з сараю-підсобки мильний порошок і наносити декілька відер води з-під найближчого робочого крана. Поки я помив і сполоснув усі двадцять вагончиків, настав час перерви, але я вирішив працювати замість іти на заднє подвір’я чи на лежбище, щоб випити кави. І там, і там я міг здибати Едді, а я вже достатньо наслухався його бурчливої дурні як на один ранок. Тому я перейшов до полірування: накладав віск «Тертл» товстим шаром і розмазував, переходив од вагончика до вагончика, надавав їм блиску під електричним світлом, аж поки вони всі до одного не засяяли, як новенькі. Хоча навряд чи це помітить наступний натовп шукачів гострих відчуттів, коли збереться тут перед своєю дев’ятихвилинною поїздкою. На той час, коли я закінчив, з рукавичками можна було попрощатися. Потрібно було купувати нову пару в міському господарчому магазині, а хороші коштували недешево. Мене розважила думка: що сказав би Едді, якби я виставив йому рахунок.

Кошик із брудними ганчірками й воском «Тертл» (банка вже майже спорожніла) я залишив біля виходу з галереї. Було десять хвилин по дванадцятій, але на той час мій голод був пов’язаний не з їжею. Я потягнувся, щоб розігнати біль у м’язах рук і ніг, та пішов туди, звідки вирушав потяг. Зупинився, щоб помилуватися вагончиками, які м’яко виблискували у світлі лампочок, а тоді повільно пішов уздовж колії углиб «Дому жаху».

Проходячи під Верескучим черепом, я мусив нагнути голову, хоч тепер він був підтягнутий догори й там зафіксований. За ним починалася темниця, де таланти з команди «Доберман» під проводом Едді Паркса старалися (здебільшого успішно) своїми стогонами й виттям налякати до смерті дітлахів різного віку. Тут я зміг знову випростатися, бо стеля в цьому приміщенні була висока. Кроки відлунювали від дерев’яної підлоги, пофарбованої під камінь. Я чув своє дихання — шорстке й сухе. Мені було страшно, розумієте? Том радив мені триматися подалі від цього місця, але Том був мені не указ, так само, як Едді Паркс. У мене були «Дорз», був «Пінк Флойд», але мені потрібно було більше. Мені потрібна була Лінда Ґрей.

Між темницею та кімнатою тортур рейка опускалася й описувала подвійний S-подібний вигин. Там вагончики набирали швидкість і добряче струшували відвідувачів, підкидаючи їх у різні боки. «Дім жаху» був темним атракціоном, та під час роботи єдиною темною частиною шляху був цей відрізок. Напевно, саме тут убивця дівчини перетяв їй горло й викинув тіло. Як швидко він діяв і якими точними та вивіреними були його рухи! За останнім поворотом пасажирів поїзда засліплювало розмаїття різнобарвних спалахів стробоскопічних ламп. І хоча з Тома слова було не витягти, я був цілковито певен, що саме тут він і бачив те, що бачив.

Я повільно йшов уздовж подвійного S-подібного вигину і думав, що Едді не погребує пожартувати наді мною і вимкнути робоче світло, якщо почує мої кроки. Залишити мене тут, щоб я навпомацки пробирався місцем убивства під акомпанемент вітру і стукіт дошки надворі. І якщо припустити… лише припустити… що дівчина простягне в темряві руку і торкнеться моєї, так, як це зробила Ерін того прощального вечора на пляжі?

Але світло горіло. Біля рейки не проявилося жодної скривавленої сорочки й рукавичок, які б примарно світилися. А коли я підійшов до того місця, де, на моє переконання, все і сталося, перед самим входом у кімнату тортур, там не стояла дівчина-примара і не простягала до мене рук.

Та все-таки щось там було. Я тоді це точно знав і знаю досі. Повітря було холоднішим. Не настільки холодним, щоб я бачив, як з рота пара іде, проте так, безумовно, холоднішим. На руках, ногах і в паху в мене виступили сироти, а волосся на потилиці стало сторч.

— Покажися, — прошепотів я, почуваючись дурним і переляканим. Бажаючи, щоб це сталося, і сподіваючись на протилежне.

І почувся звук. Довге, повільне зітхання. Не людське, анітрохи. Воно прозвучало так, наче хтось відкрутив невидимий паровий клапан. А тоді все стихло. Більше жодних зітхань. Принаймні того дня.

— Щось ти довго, — завважив Едді, коли за чверть перша я нарешті з’явився. Він сидів на тому самому ящику з-під яблук, в одній руці тримаючи залишок сендвіча з беконом, латуком і томатами, а в іншій — пінополістироловий кухлик із кавою. Я був брудний від шиї до ніг. А Едді сидів свіжий, як маргаритка.

— Вагончики були дуже брудні. Мені довелося їх помити перед тим, як накладати віск.

Едді відхаркнув і сплюнув, вигнувши шию.

— Якщо хочеш медаль, у мене закінчилися. Іди знайди Гарді. Він сказав, слід спускати воду зі зрошувальної системи. Такому ледарю, як ти, там є що робити аж до кінця дня. А як упораєшся раніше, приходь до мене, я тобі ще щось підшукаю. У мене цілий список, повір.

— Добре. — На радощах я пішов мало не підстрибом.

— Малий!

Я неохоче розвернувся.

— Бачив її там?

— Га?

Едді неприємно посміхнувся.

— Не гакай мені. Я знаю, що ти там робив. Не ти перший, не ти останній. Ти її бачив?

— А ви коли-небудь її бачили?

— Нє. — Він дивився на мене: маленькі хитрі оченята-буравчики визирали з двох щілин на вузькому засмаглому обличчі. Скільки йому було років? Тридцять? Шістдесят? Годі було визначити, так само, як і те, чи каже він правду. Та мені було однаково. Я просто хотів пошвидше від нього втекти. У його товаристві було якось моторошно.

Едді підняв руки в рукавичках.

— На тому, хто це зробив, були такі рукавички. Ти знав?

Я кивнув.

— І зайва сорочка.

— Точно. — Його посмішка стала ще ширшою. — Щоб вийти чистим, без крові. Але ж спрацювало, скажи? Його так і не зловили. А тепер іди звідси.

Коли я підійшов до колеса, зустріла мене там лише Лейнова тінь. Чоловік, якому вона належала, був високо, на середині колеса — лазив по каркасу. Він перевіряв кожне сталеве з’єднання перед тим, як стати на нього ногою й перенести вагу. На одному боці в нього висів шкіряний футляр з інструментами, і час від час він витягав звідти торцевий ключ. Темний атракціон у «Джойленді» був лише один, зате високих було чи не з десяток, у тому числі «Колесо Кароліни», «Змійка», «Громовиця» і «Скажена трясучка». Упродовж сезону їх щодня перед Першими воротами перевіряла команда техобслуговування з трьох чоловіків, і, безумовно, у «Джойленд» навідувався (з попередженнями і без них) інспектор штату Північна Кароліна з питань парків розваг, але Лейн казав, що своїх атракціонів не перевіряють лише ледачі й безвідповідальні атракціоністи. Це змусило мене замислитись над питанням: а коли Едді Паркс востаннє їздив у своїх вааагончиках і перевіряв штааанги на предмет безпеки?

Подивившись униз, Лейн побачив мене і закричав:

— Той бридкий сучий син хоч поїсти тебе відпускав?

— Я всю перерву працював! — гукнув я у відповідь. — Забув про час. — Але тепер я справді був голодний, як вовк.

— У мене в будці є салат з тунця й макаронів, якщо хочеш. Я вчора забагато його наробив.

Я зайшов у маленьку кабінку з пультом керування, знайшов чималий пластиковий контейнер «Таппервер» і зняв з нього кришку. На той час, коли Лейн спустився на землю, тунець і макарони вже перекочували до мене в шлунок, і я трамбував їх печивом «Фіґ Ньютонз» (його теж трохи лишалося).

— Дякую, Лейн. Було смачно.

— Ага, з мене вийде комусь хороша дружина. Дай мені кілька коржиків, поки вони ще не всі в тебе у шлунку.

Я простягнув коробку.

— Як атракціон?

— Колесо в порядку, повному і абсолютному. Допоможеш мені попрацювати з двигуном, коли трохи їжу перетравиш?

— Так, звісно.

Він зняв котелок і покрутив його на пальці. Волосся в нього було стягнуте на потилиці в хвостик. Я помітив у чорному кілька проблисків сивизни. На початку літа їх ще не було, цього я був цілком певен.

— Слухай, Джонсі. Едді Паркс — карні-від-карні, але це не змінює того, що він злобний троль і сучий син. На його погляд, проти тебе працює два чинники — ти молодий і в тебе більше, ніж вісім класів освіти. Коли тобі набридне вигрібати його лайно, дай мені знати, і я скажу, хай від тебе відчепиться.

— Дякую, але поки що не треба, я в порядку.

— Я знаю. Я спостерігав за тим, як ти даєш собі раду. Мушу визнати, я вражений. Але Едді не простий випадок.

— Він хуліган, — підтвердив я.

— Так, але є в цьому і щось хороше: у більшості хуліганів, якщо пошкрябати поверхню, то під нею виявиться гівняний боягуз. І то не дуже глибоко. Так і з ним. У нашому парку є люди, яких він боїться, і так вийшло, що я один із них. Я вже розквашував йому ніс і залюбки зроблю це ще раз. Тобто я хочу сказати: якщо настане день, коли ти захочеш мати трохи більше простору для дихання, я тобі його забезпечу.

— А можна одне запитання про нього?

— Валяй.

— Чому він завжди в тих рукавичках?

Лейн розсміявся, начепив котелок на голову і перекособочив його під належним кутом.

— Псоріаз. У нього шкіра на руках від нього облазить, принаймні так він каже. Я вже й не пригадую, коли востаннє я бачив його руки. Він каже, що без рукавичок він їх розчухує до крові.

— Може, через це він такий нестерпний.

— Я думаю, якраз навпаки — нестерпна вдача призводить до проблем зі шкірою. — Він постукав себе пальцем по скроні. — Голова контролює тіло, ось у що я вірю. Ходімо, Джонсі, працювати треба.

Ми закінчили підготовку колеса до тривалої зимової сплячки й перейшли до зрошувальної системи. Коли всі труби було продуто стиснутим повітрям і стоки поглинули кілька галонів антифризу, сонце вже хилилося до дерев на заході парку і тіні видовжувалися.

— На сьогодні досить, — вирішив Лейн. — Більш ніж досить. Неси свій табель, я підпишу.

Я постукав по годиннику, показуючи йому, що ще тільки чверть на шосту.

Та Лейн з усмішкою похитав головою.

— Я не проти написати на аркуші, що зараз шоста. Ти, малий, сьогодні зробив роботи, яка на дванадцять годин потягне. А то й більше.

— Добре, — кивнув я. — Але не називайте мене малим. Це він мене так зве. — Я кивнув у бік «Дому жаху».

— Я запам’ятаю. А тепер неси свій табель і відчалюй.

У другій половині дня вітер трохи вщух, та коли я пішов пляжем, було ще тепло і вітряно. На цих прогулянках назад у містечко я любив спостерігати, як коливається на хвилях моя видовжена тінь, але того вечора дивився здебільшого собі під ноги. Мені хотілося лише сендвіч з шинкою та сиром із «Кондитерської Бетті» і пару банок пива з магазину «Севен-ілевен» по сусідству. Я би пішов у свою кімнату, всівся в крісло біля вікна і почитав під їжу трохи Толкіна. Я саме був на середині «Двох веж».

Підвести погляд мене змусив голос хлопчика. Бриз віяв у мій бік, і я чітко розчув його слова.

— Швидше, мамо! Ти майже його з… — Напад кашлю ненадовго перервав його слова. А тоді: — Ти майже його запустила!

Того вечора Майкова мама була не під своєю парасолею, а на пляжі. Вона бігла в мій бік, але мене не бачила, бо озиралася на повітряного змія, котрого тримала над головою. Мотузка тяглася до хлопчика — той сидів у своєму візку в кінці доріжки.

«Не в той бік, матусю», — подумав я.

Вона відпустила змія. Той піднявся на фут чи два, неслухняно потеліпався з боку в бік і зарився в пісок. Вітер підхопив його, і він полетів по піску. Мамі довелося бігти за ним.

— Ще раз! — крикнув Майк. — Того разу… — Кахи-кахи-кахи, гостре і бронхіальне. — Того разу ти майже його запустила!

— Ні, не запустила. — Голос у неї був втомлений і роздратований. — Ця клята штука ненавидить мене. Ходімо в дім, повече…

Майло сидів біля Майкового візка й блискучими очима спостерігав за тим, що відбувалося. Побачивши мене, він зірвався з місця й стрілою помчав під власний гавкіт до мене. Я дивився, як він біжить, і згадував слова Мадам Фортуни того дня, коли я з нею познайомився: «У тебе в майбутньому — маленька дівчинка і хлопчик. У хлопчика є собака».

— Майло, вернися! — закричала матуся. Її волосся, мабуть, було раніш зав’язане, проте після кількох авіаекспериментів розтріпалося й висіло пасмами. Тильними боками долонь вона втомлено відгорнула його назад.

Майло проігнорував наказ. Переді мною він різко загальмував, здійнявши передніми лапами фонтани піску, і повторив свій фокус із сидінням на задніх лапах. Я розсміявся і попестив його по голівці.

— Це все, що в мене є, друже. Круасанів сьогодні не буде.

Він гавкнув на мене й побіг назад до матусі. Та стояла по кісточки в піску, важко дихала й зиркала на мене з недовірою. Упійманий повітряний змій висів у неї біля ноги.

— Бачите? — спитала вона. — Ось чому я не хочу, щоб ви його годували. Він постійно циганить їжу і кожного, хто дає йому якісь недоїдки, вважає своїм другом.

— Ну, я налаштований доволі дружньо.

— Це добре. Але не годуйте більше нашого собаку. — На ній були бриджі та стара синя футболка з вилинялим написом спереду. Судячи з плям поту на ній, вона вже давненько старалася запустити змія в повітря. Дуже старалася, та й чом би ні? Якби моя дитина була прикута до інвалідного візка, я б, напевно, теж хотів подарувати їй щось таке, що вміє літати.

— Ви з цією штукою не в той бік біжите, — зауважив я. — І взагалі, з нею не треба бігти. Не розумію, чому всі так вважають.

— Не сумніваюся, що ви фахівець, — сказала вона, — але вже пізно, мені треба нагодувати Майка вечерею.

— Мам, хай спробує, — попросив Майк. — Будь ласка?

Вона ще кілька секунд постояла, опустивши голову. Пасма волосся (теж спітнілі), що вибилися з зачіски, зібралися на шиї. Зрештою вона зітхнула й передала змія мені. Тепер я міг прочитати напис на футболці: «ЗМАГАННЯ В КЕМП-ПЕРРІ (ЛЕЖАЧИ) 1959». Спереду вигляд змія змусив мене розсміятися. На ньому було зображено лик Ісуса.

— Сімейний жарт, — пояснила вона. — Не питайте.

— Добре.

— Містере Джойленд, у вас одна спроба, потім я забираю його додому на вечерю. Йому не можна переохолоджуватись. Торік він хворів і досі до кінця не одужав. Він вважає інакше, але це не так.

На пляжі було щонайменше сімдесят п’ять градусів[43], але я вирішив на це не зважати: матуся точно була не в гуморі для подальших суперечок. Натомість я їй нагадав, що мене звати Девін Джонс. Вона здійняла руки й дозволила їм вільно впасти: «Як скажеш, хлопчику».

Я подивився на малого.

— Майку?

— Так?

— Змотай мотузку. Я скажу, коли зупинитися.

Він виконав прохання. Я пішов за мотузкою, а коли порівнявся з тим місцем, де він сидів, подивився на Ісуса.

— Ну що, містере Христос, ви цього разу полетите?

Майк розсміявся. Мама зберігала серйозність, але мені здалося, що її губи смикнулися.

— Він каже, що полетить, — доповів я Майку.

— Це добре, бо… — Кахи. Кахи-кахи-кахи. Мати правду казала — він ще не одужав. Хоч би що то була за хвороба. — Бо досі він лише пісок їв.

Я підняв змія над головою, але розвернувся обличчям до Гевенз-Бей. І одразу ж відчув, як його потягло вітром. Пластик затріпотів.

— Майку, зараз я його відпущу. Коли побачиш, одразу намотуй мотузку.

— Але він просто…

— Ні, «він просто» не буде. Але ти маєш діяти швидко й обережно. — Я говорив більш твердо, ніж потрібно було, бо хотів, щоб він почувався крутим і здібним, коли змій підніметься в повітря. А він мусив піднятися, якщо вітер не вщухне. Я дуже сподівався, що це станеться, бо розумів: про один-єдиний шанс матуся казала цілком серйозно. — Змій підніметься. Коли він буде у повітрі, починай видавати мотузку. Хай весь час буде туго натягнута, добре? Тобто якщо змій почне опускатися, ти…

— Я натягну мотузку сильніше. Все зрозумів. Господи.

— Добре. Готовий?

— Ага!

Майло сидів між матусею і мною, дивлячись угору на змія.

— Що ж, добре. Три… два… один… пуск.

Малий сидів, згорблений, у своєму візку, і ноги нижче лінії шортів не діяли, але з руками в нього все було в порядку і виконувати накази він умів. Він почав намотувати мотузку, і повітряний змій одразу ж став підійматися. Почав розмотувати — спочатку забагато, від чого змій просів, але миттю виправив помилку, і змій знову піднявся. Майк засміявся.

— Я його відчуваю! Відчуваю в руках!

— Ти відчуваєш вітер, — уточнив я. — Так тримати, Майку. Коли він підніметься трохи вище, вітер ним заволодіє. Тоді тобі залишатиметься тільки одне — не відпускати.

Майк розмотував мотузку, і змій поволі здіймався вгору, спочатку над пляжем, потім над океаном, пливучи все вище й вище у пізню блакить того вересневого дня. Я трохи поспостерігав за ним, а потім крадькома глянув на жінку. Вона не здригнулася від мого погляду, бо не помітила його. Всю її увагу було прикуто до сина. Здається, я ще ніколи не бачив на обличчі в людини стільки любові й щастя. Тому що він був щасливий. Очі в нього сяяли, кашель припинився.

— Мамо, таке відчуття, наче він живий!

«Бо так і є, — подумав я, згадавши, як мій батько вчив мене запускати змія в міському парку. Мені тоді було стільки років, скільки Майку, але я мав здорові ноги й міг на них стояти. — Поки він угорі, де йому призначено бути, він справді живий».

— Іди, сама відчуєш!

Вона піднялася маленьким схилом пляжу до доріжки і стала біля сина. Дивилася на змія, проте її рука гладила його кучму каштанового волосся.

— Золотко, ти точно хочеш дати мені? Це ж твій змій.

— Так, але ти повинна спробувати. Це щось неймовірне!

Вона взяла котушку, на якій уже значно поменшало мотузки, бо змій піднімався все вище (тепер він здавався лише чорним діамантом на тлі неба, Ісусового лику вже видно не було), і тримала її поперед себе. Спочатку її обличчя виражало настороженість. Та потім вона всміхнулася. Коли порив вітру підхопив змія і той майнув спочатку на лівий борт, потім на правий, усмішка стала набагато ширшою.

Мати трохи покерувала змієм, і Майк сказав:

— Дай йому.

— Ні, не треба, — відмовився я.

Але вона простягнула котушку.

— Містере Джонс, ми наполягаємо. Зрештою, це ж ви його запустили.

Тож я взяв мотузку і відчув у грудях знайомий з дитинства приємний трепет. Мотузка натягувалася так, як волосінь, коли на гачок сідає чимала форель, проте у випадку з повітряним змієм позитивним було те, що нікого не вбивали.

— А він високо підніметься? — спитав Майк.

— Не знаю, але, мабуть, сьогодні вже не варто відпускати його вище. Там, нагорі, вітер сильніший, може порвати. А ще вам треба вечеряти.

— Мам, а містеру Джонсу можна повечеряти з нами?

Ця пропозиція її вразила, і не те щоб дуже приємно. Та все ж я бачив, що вона збирається погодитися, бо я запустив змія.

— Не варто, — відмовився я. — Мені дуже приємно, що ви мене запросили, але сьогодні в парку був важкий день. Ми задраюємо люки на зиму, тому я брудний від маківки до ніг.

— Можете помитися в домі, — запропонував Майк. — У нас там із сімдесят ванних кімнат.

— Майкле Рос, це неправда!

— Ну добре, сімдесят п’ять, і в кожній по джакузі. — Він розсміявся. Сміх був дуже приємний, заразливий, принаймні поки не переріс у кашель. І від цього кашлю хлопчик швидко почав ухкати й захлинатися. Та раптом, коли мама вже всерйоз занепокоїлася (трохи пізніше, ніж я), опанував його.

— Іншим разом, — пообіцяв я, передаючи йому котушку з мотузкою. — Мені дуже подобається твій Христовий змій. І собака непоганий. — Я нахилився й попестив Майло по голові.

— А… добре. Іншим разом. Але довго з цим не зволікайте, бо…

Поспіхом втрутилася мама.

— Містере Джонс, а ви б не могли завтра піти на роботу трохи раніше?

— Думаю, міг би.

— Якщо погода буде хороша, вип’ємо надворі фруктових коктейлів. У мене виходять чудові смузі.

Я в цьому не сумнівався. До того ж, це дозволило б їй уникнути присутності незнайомця в домі.

— Прийдете? — спитав Майк. — Це було б круто.

— Залюбки. Принесу з кондитерської Бетті якоїсь випічки.

— Це не обов’язково! — запротестувала мама.

— Мені буде приємно, мем.

— О! — Жінка наче трохи здивувалася. — Я так досі й не назвалася. Енн Рос. — І вона простягла руку.

— Я б потиснув, місіс Рос, але я правда дуже брудний. — Я показав їй руки. — Змія, мабуть, теж заквецяв.

— Треба було намалювати Ісусу вуса! — розсміявся Майк і знову зайшовся кашлем.

— Майку, мотузка трохи ослабла, — зауважив я. — Намотай трохи. — Поки Майк намотував, я на прощання попестив Майло по голові й пішов собі в бік містечка.

— Містере Джонс! — гукнула Енн.

Я розвернувся. Вона стояла, випроставши спину й піднявши підборіддя. Мокра від поту футболка обліпила тіло й підкреслювала дуже гарної форми груди.

— Я не місіс, а міс Рос. Але, раз уже ми познайомились як слід, може, називатимете мене Енні?

— Запросто. — Я показав на футболку. — Що за змагання? І чому лежачи?

— Бо це стрільба з лежачої позиції, — пояснив Майк.

— Сто років цього не робила. — Різкуватий тон свідчив про те, що тему вона продовжувати не хоче.

Що ж, про мене. Я востаннє помахав Майку, і він відповів тим самим жестом. І заусміхався. Усмішка в малого була фантастична.

Пройшовши пляжем сорок чи п’ятдесят ярдів, я розвернувся, щоб ще раз на них подивитися. Змій уже спускався, але поки що ним досі правив вітер. Вони дивилися вгору, на нього, — жінка з рукою на синовому плечі.

«Міс, — подумав я. — Міс, не місіс. Цікаво, чи є в тому великому старому вікторіанському будинку з сімдесятьма ванними містер?» Те, що я його ніколи не бачив, не означало, що його нема. Але я мав великі сумніви. Я думав, що вони живуть самі. Удвох.

Жодного роз’яснення від Енні Рос наступного ранку я так і не отримав, зате багато різного почув від Майка. А ще мене напоїли розкішним фруктовим смузі. Вона сказала, що сама готує йогурт. Усередині були бозна-де роздобуті свіжі полуниці. З «Кондитерської Бетті» я приніс круасани й чорничні мафіни. Майк випічку їсти не став, але допив свій коктейль і попросив ще один. Судячи з того, як відвисла щелепа в його матері, то було щось екстраординарне. Але, напевно, не в поганому розумінні.

— А ти точно подужаєш іще один?

— Ну, може, половинку, — сказав він. — А що таке, мам? Це ж ти завжди кажеш, що свіжий йогурт допомагає роботі кишковика.

— Майк, думаю, обговорювати твій кишковик о сьомій ранку недоречно. — Вона підвелася й кинула на мене погляд, сповнений сумніву.

— Не хвилюйся! — весело заспокоїв її Майк. — Якщо він буде до мене чіплятись, я нацькую на нього Майло.

Його мама враз почервоніла.

— Майкле Еверет Рос!

— Вибач. — Хоча, судячи з вигляду, малий не шкодував. Очі в нього поблискували.

— Не переді мною, а перед містером Джонсом вибачся.

— Згода, згода.

— Містере Джонс, наглянете за ним? Я ненадовго.

— Нагляну, якщо зватимете мене Девін.

— Домовились. — Вона швидко пішла помостом, зупинившись один раз, щоб кинути погляд через плече. Думаю, їй дуже хотілося повернутися, проте зрештою перспектива запхати ще кілька корисних калорій у свою хворобливо худу дитину взяла гору, і вона пішла в дім.

Майк дивився, як вона йде вгору сходами на заднє патіо, і зітхнув.

— Тепер доведеться пити.

— Ну… так. Ти ж сам попросив.

— Тільки тому, що хотів поговорити з вами без її втручання. Тобто я люблю її і все таке, але вона вічно втручається. Наче моя хвороба — це велика ганебна таємниця, яку нам треба зберігати. — Він стенув плечима. — У мене м’язова дистрофія, от і все. Ось чому я у візку. Знаєте, я можу ходити, але скоби й костури дістають.

— Мені шкода. Це фігово, Майку.

— Напевно, так, але я цим хворію, скільки себе пам’ятаю, то яка різниця? Тільки в мене особлива МД. М’язова дистрофія Дюшенна — так вона називається. Більшість дітей, у яких вона є, загинаються ще підлітками чи ледве доживши до двадцяти.

Ану скажіть мені — як відповідають десятирічному хлопчикові, котрий щойно повідомив вам, що живе в очікуванні смертного вироку?

— Але… — Він настановчо підніс догори вказівний палець. — Пам’ятаєте, вона розказувала, як я хворів торік?

— Майку, ти не мусиш усе це мені розповідати, якщо не хочеш.

— Так, але я хочу. — У його погляді читалася наполегливість. Може, навіть нагальність. — Бо ви хочете це знати. Може, вам навіть потрібно це знати.

Я знову згадав Фортуну. Дві дитини, повідомила вона мені. Дівчинка в червоній кепці та хлопчик із собакою. Вона сказала, що в когось із них є дар бачення, однак не знала, в кого саме. Здається, тепер це знав я.

— Мама каже, я думаю, що перехворів. Хіба схоже, що я перехворів?

— Кашель досі сильний, — нерішучо мовив я. — Але в усьому іншому…

Як закінчити, я не знав. «В усьому іншому твої ноги нагадують дві ні до чого не придатні палиці? В усьому іншому ти маєш такий вигляд, ніби ми з твоєю мамою могли би причепити тобі ззаду до сорочки мотузку і ти злетів би в повітря, мов повітряний змій? В усьому іншому, якби я змушений був робити ставку на те, хто з вас проживе довше — ти чи Майло, то свої гроші я б поставив на собаку?»

— Я звалився з запаленням легенів одразу після Дня подяки. Коли через кілька тижнів у лікарні мені не покращало, лікар сказав мамі, що я, мабуть, помру і що вона має, ну, готуватися до цього.

«Але він казав це так, щоб ти не чув, — подумав я. — У твоїй присутності такої розмови вони не вели».

— Але я вижив. — Майк промовив це з певною гордістю. — Мамі навіть дідусь подзвонив. Здається, вони розмовляли вперше за довгий час. Не знаю, хто йому сказав, що відбувається, але в нього скрізь свої люди. То міг бути хто завгодно.

«Скрізь свої люди» прозвучало трохи параноїдально, але я промовчав. А згодом дізнався, що нічого параноїдального в тому не було. У Майкового діда справді скрізь були свої люди, і всі вони віддавали честь Ісусу, прапору, Національній стрілецькій асоціації, хіба що, може, не в тому порядку.

— Дід сказав, я поборов пневмонію, бо на те була воля Господа. А мама сказала, що він бреше, так само, як тоді, коли він заявив, що моя МДД — це насамперед кара Господня. Вона сказала, що я просто сильний маленький сучий син і Господь тут ні до чого. І повісила слухавку.

Майк міг чути розмову матері на її боці лінії, та вже напевно не на дідовому, і я дуже сумнівався, що мати йому щось розказувала. Але також я не думав, що він вигадує. Я зловив себе на думці, що хочу, щоб Енні затрималася в будинку якнайдовше. То було щось принципово інше, ніж слухати Мадам Фортуну. Я вважав (і досі вважаю, після всіх цих років), що в неї були невеличкі екстрасенсорні здібності, підсилені проникливим розумінням людської натури й запаковані в блискучу карнавальну хрінь. Майкове бачення було прозорішим. Простішим. Чистішим. То було не те саме, що побачити примару Лінди Ґрей, але щось близьке, розумієте? Ніби до іншого світу доторкнутися.

— Мама казала, що більше ніколи сюди не повернеться. І ось ми тут. Тому, що я хотів на пляж і хотів запускати повітряного змія, а ще тому, що я не доживу до дванадцяти. Про двадцять я взагалі мовчу. Це через запалення легенів, розумієте? Я приймаю стероїди, вони допомагають, але пневмонія у поєднанні з МДД безповоротно спаскудила нахрін мені легені й серце.

Він глянув на мене з дитячим викликом: хотів побачити, як я відреагую на міцне слівце. Я, звісно, не відреагував. Мій розум був надто зайнятий, перетравлюючи зміст слів, щоб зважати на їх добирання.

— Отже, — сказав я. — Я так розумію, ти маєш на увазі, що зайвий фруктовий коктейль не допоможе.

Майк закинув голову назад і розсміявся. Та сміх перейшов у найгірший за весь ранок напад кашлю. Стривожившись, я підійшов до нього й постукав по спині… але обережно. Відчуття було таке, що під долонею нема нічого, крім курчачих кісточок. Майло гавкнув і поклав лапи на Майкову знищену хворобою ногу.

На столі стояло два графини: один з водою, другий — зі свіжим помаранчевим соком. Майк показав на воду, і я налив йому півсклянки. А коли спробував притримати йому склянку, він зиркнув на мене роздратовано (хоч кашель і досі його мучив) і взяв сам. Трохи пролив на сорочку, але більша частина води потрапила в горло, і кашель припинився.

— Цей раз було погано, — пожалівся Майк, потираючи долонею груди. — Серце калатає, як дурне. Тільки мамі не кажіть.

— Господи, малий! Наче вона не знає?

— Вона знає забагато, от що я думаю. Вона знає, що мені лишилося зо три хороші місяці, а далі чотири-п’ять дуже поганих. Типу весь час у ліжку, ні на що не здатний, крім як смоктати кисень і дивитися «Військово-польовий шпиталь» та «Жирного Альберта». Єдине питання в тому, чи дозволить вона бабусі й дідусю Росам приїхати на похорон. — Він зайшовся таким сильним кашлем, що очі зволожились, та я зробив би помилку, якби прийняв це за сльози. Хлопчик був похмурий, але тримався добре. Минулого вечора, коли повітряний змій злетів угору і Майк відчув, як натягується мотузка, він видавався молодшим за свій вік. Тепер я став свідком того, як він силкується здаватись набагато старшим. Найстрашніше було те, що йому це добре вдавалося. Він зустрівся зі мною поглядом. Подивився пильно. — Вона знає. Просто не знає, що я знаю.

Грюкнули задні двері. Ми подивилися в той бік і побачили, що Енні перетинає патіо і прямує до помосту.

— Майку, а навіщо мені це знати?

Він похитав головою.

— Гадки не маю. Але з мамою про це не говоріть, добре? Її це тільки засмутить. Я все, що в неї є. — Останні слова він промовив з гордістю, але і з похмурим реалізмом також.

— Гаразд.

— О, і ще одне. Мало не забув. — Він скоса позирнув на неї, побачив, що вона ще дійшла тільки до половини доріжки, і повернувся обличчям до мене. — Воно не біле.

— Що не біле?

Вигляд у Майка Роса був спантеличений.

— Без поняття. Коли я прокинувся сьогодні вранці, то згадав, що ви прийдете на смузі, й у голову стрілило це. Я подумав, що ви маєте знати.

Підійшла Енні. Вона налила міні-смузі в склянку для соку. Вінчала напій одна-єдина полуничка.

— Ням! — сказав Майк. — Спасибі, мам!

— На здоров’я, сонечко.

Вона уважно подивилася на його мокру сорочку, проте нічого не сказала. А коли спитала, чи не хочу я ще соку, Майк мені підморгнув. Я сказав, що це було би просто чудово. Поки вона наливала, Майк згодував Майло дві столові ложки смузі з гіркою.

Енні повернулася до сина і побачила, що склянка смузі вже напівпорожня.

— Ого, а ти справді був голодний.

— Я ж казав.

— А про що ви говорили з містером Джонсом… з Девіном?

— Та так, — відповів Майк. — Йому недавно було сумно, але тепер уже краще.

Я промовчав, але відчув, як щоки заливає рум’янець. Коли я наважився подивитися на Енні, вона всміхалася.

— Девіне, ласкаво просимо у світ Майка, — сказала вона. А що вигляд у мене, певно, був такий, наче я проковтнув золоту рибку, то вона лунко розсміялася. Приємним сміхом.

Того вечора, коли я вертався пляжем із «Джойленду», вона стояла в кінці дерев’яного помосту й чекала мене. Вперше за весь час я побачив її у блузці й спідниці. І була вона сама. Теж вперше за весь час.

— Девіне? Є хвилинка?

— Звісно. — Я піднявся до неї піщаним схилом. — А де Майк?

— У нього тричі на тиждень фізіотерапія. Зазвичай Дженіс — це його терапевт — приходить вранці, але сьогодні я попросила її прийти ввечері, бо хотіла поговорити з вами наодинці.

— А Майк про це знає?

Енні гірко всміхнулася.

— Можливо. Майк знає набагато більше, ніж слід. Я не питатиму, про що ви говорили після того, як він спекався мене сьогодні вранці, але здогадуюся, що його… прозріння… не стали для вас несподіванкою.

— Він розказав, чому він у візку, от і все. І згадав про те, що на минулий День подяки хворів на запалення легенів.

— Дев, я хотіла вам подякувати за змія. Мій син дуже неспокійно спить уночі. Не те щоб йому щось боліло, просто важко дихати уві сні. Це як апное. Йому доводиться спати напівсидячи, та й то не допомагає. Іноді він перестає дихати взагалі, і коли це стається, вмикається сигнал тривоги й будить його. Лише вчора, після повітряного змія, він проспав усю ніч без пробуджень. Я навіть раз заходила до нього, десь о другій ночі, щоб перевірити, чи не зламався монітор. Він спав, як немовля. Не перевертався з боку на бік, не бачив кошмарів — йому вони часто сняться, — не стогнав. А все завдяки змію. Більше ніщо не змогло б дати йому таку втіху. Крім, хіба що, поїздки у той ваш клятий парк розваг, але це виключено. — Вона замовкла і всміхнулася. — От чорт, я штовхаю промову.

— Нічого, — заспокоїв я.

— Просто мені майже нема з ким поговорити. Є людина, яка допомагає по господарству, дуже хороша жіночка з Гевенз-Бей, і звісно, є ще Дженіс, але це не те. — Вона глибоко вдихнула. — Є ще одне. Я кілька разів грубо з вами розмовляла, до того ж без причини. Пробачте.

— Місіс… Міс… — Чорт. — Енні, вам нема за що вибачатися.

— Ні, є. Ви могли просто проминути нас, коли побачили, що я воюю з повітряним змієм, і тоді Майк не відпочив би так добре вночі. Що я можу сказати? Мені важко довіряти людям.

«От тепер вона запросить мене на вечерю», — подумав я. Але цього не сталося. Може, через те, що я сказав далі.

— Знаєте, а він міг би приїхати в парк. Я можу легко все влаштувати. Парк зачинено, тому атракціони будуть у його повному розпорядженні.

Її обличчя різко стислося, наче рука в кулак.

— Е ні. У жодному разі. Якщо ви так думаєте, то він мало вам розповів про своє захворювання. Будь ласка, навіть не згадуйте про це йому. Я наполягаю.

— Добре, — сказав я. — Але якщо ви передумаєте…

І замовк. Змінювати думку Енні точно не збиралася. Вона подивилася на годинник, і усмішка знову освітила її обличчя. І через її сліпучість від погляду ховалося те, що в очах вона так і не відбилася.

— Господи, вже так пізно. Майк буде голодний після фізіотерапії, а я ще навіть не думала, що приготувати на вечерю. Пробачте, я вже піду.

— Звісно.

Я стояв і дивився, як вона швидким кроком іде по доріжці до зеленого вікторіанського будинку — вхід у який мені, найімовірніше, назавжди заборонено завдяки моєму довгому язику. Але думка показати Майку «Джойленд» здавалася мені слушною. Впродовж літа до нас приїжджали дітлахи з різними проблемами та формами інвалідності: скалічені, сліпі, хворі на рак, з уповільненим розвитком (тоді, у темні сімдесяті ми їх називали розумово відсталими). До того ж, я не збирався садовити Майка у передню кабінку «Скаженої трясучки» й натискати «пуск». Навіть якби «Трясучку» не застопорили на зиму, я не такий ідіот.

Але карусель досі працювала, а вже на ній він покататися міг би. Так само, як і на потязі, який їздив через усе село Виляй-Крути. Я був певен, що Фред Дін теж не заборонив би мені показати малому «Дзеркальний особняк Містеріо». Але ні. Ні. Син був її тендітною тепличною квіткою, і нічого змінювати вона не збиралася. Випадок із повітряним змієм був лише відхиленням, а вибачення — гіркою пігулкою, яку вона змушена була проковтнути.

Та все ж я не міг не захоплюватися тим, яка жвава й гнучка вона була, з якою грацією рухалася — її син такої ніколи не знатиме. Я дивився на її голі ноги нижче краю спідниці й зовсім не думав про Венді Кіґан.

Вікенд у мене був вільний. Що сталося, ви знаєте. Напевно, думати, що у вихідні завжди йде дощ, — це ілюзія, однак насправді чомусь так і виходить — спитайте у будь-якого роботяги, який колись планував поїхати на природу чи порибалити у свій вихідний.

Що ж, на такі випадки завжди був Толкін. У суботу вдень я сидів у своєму кріслі біля вікна, все далі пробираючись у гори Мордора з Фродо та Семом, коли в двері постукала місіс Шопло й запитала, чи не хочу я спуститися у вітальню й пограти в «Скрабл»[44] із нею та Тіною Екерлі. Я зовсім не фанат «Скраблу», бо часто зазнавав принижень від своїх тіток Тензі й Наомі. Кожна з них мала в голові по велетенському словнику з запасом того, що я досі вважаю «скрабловими гівнословами» — типу «скуб», «бздинь» і «бхут» (індіанський привид, щоб ви знали). Попри це, я сказав, що залюбки зіграю. Зрештою, місіс Шопло була моєю квартирною хазяйкою, а дипломатія буває різних видів.

Коли ми спускалися сходами вниз, вона по секрету сказала:

— Ми допомагаємо Тіні готуватися. Вона в нас акула «Скраблу». Її взяли на якийсь турнір в Атлантік-Сіті, на наступних вихідних відбудеться. Здається, там є грошовий приз.

Знадобилося зовсім небагато часу (може, чотири ходи), щоб зрозуміти — наша бібліотекарка у грі обставила б моїх тіток за милу душу. На той час, коли міс Екерлі виклала слово «дубильний» (з ніяковою усмішкою, притаманною всім акулам «Скраблу», — я думаю, вони спеціально вправляються перед дзеркалом), Еммаліна Шопло відставала на вісімдесят очок, а я… краще промовчу.

— А ніхто з вас нічого не знає про Енні й Майка Росів? — спитав я під час перерви між ходами (здавалося, обидві жінки відчували нагальну потребу дуже доооовго вивчати дошку перед тим, як покласти бодай одну кісточку). — Вони живуть на Біч-роу, у великому зеленому вікторіанському будинку.

Міс Екерлі так і застигла, тримаючи руку в коричневому мішечку з літерами. Очі в неї були великі, а скельця окулярів робили їх ще більшими.

— Ти з ними познайомився?

— Угу. Вони намагалися запустити повітряного змія… тобто вона намагалася… а я трохи допоміг. Вони дуже приємні. Я просто подумав… вони вдвох, самі в тому великому будинку, а хлопчик такий хворий…

У погляді, яким обмінялися жінки, читалася така недовіра, що я подумав: «Краще б я взагалі не порушував цієї теми».

— Вона з тобою розмовляє? — спитала місіс Шопло. — Снігова королева до тебе заговорила?

«Не лише заговорила, а й приготувала мені фруктовий смузі. Подякувала. Навіть вибачилася переді мною». Але вголос я цього не сказав. Не тому, що Енні справді скрижаніла, коли я забагато собі дозволив, а просто це чомусь видавалося ніби зрадою з мого боку.

— Ну, трохи так. Я запустив їм змія, ото й усе. — Я повернув дошку (Тінину, професійну, з маленьким вбудованим шпинделем). — Місіс Ша, ваш хід. Може, ви навіть складете слово, яке є в моєму мізерному словниковому запасі.

— У належній позиції слово «мізерний» дало б тобі сімдесят очок, — зауважила Тіна Екерлі. — І навіть більше, якщо приєднати до нього слово на букву «й».

Місіс Шопло не звернула уваги ні на дошку, ні на пораду.

— Ти ж знаєш, хто в неї батько.

— Не дуже. — Проте я знав, що вона з ним на ножах, і дуже сильно.

— Бадді Рос. «Година сили» Бадді Роса? Ні про що не говорить?

Щось таке я віддалено пригадував. У костюмерній колись чув проповідника на прізвище Рос по радіо. Певна логіка в цьому була. Під час одного з моїх швидких перевтілень у Гові Дотті Лассен спитала (ні сіло ні впало, в принципі), чи знайшов я Ісуса. Першим бажанням було сказати їй: я й не знав, що він загубився, — але я прикусив язика.

— Це один із тих біблійних проповідників?

— Один із найбільших, поряд з Оралом Робертсом і тим Джиммі Сваґертом, — відповіла місіс Ша. — Він проповідує зі своєї велетенської церкви… Цитадель Бога — так він її називає… в Атланті. Його програма на радіо транслюється на всю країну, а тепер він дедалі частіше вигулькує на ТеБе. Не знаю, безплатно йому дають ефірний час чи він мусить його купувати. Те, що йому це по кишені, особливо вночі, знаю точно. Вночі старим людям усе болить, тому й не спиться. Його програми наполовину складаються з дивовижних зцілень, наполовину — з прохань надати пожертви любові.

— Схоже, зі зціленням онука йому не пощастило, — сказав я.

Тіна витягла руку з мішечка, не взявши ні кісточки. На якийсь час вона забула про «Скрабл» (на щастя для її безталанних жертв). Очі в неї горіли.

— Ти не знаєш цієї історії, правда ж? Зазвичай я не вірю пліткам, але… — Вона стишила голос до конфіденційного тону й заговорила майже пошепки. — …але якщо вже ти з ними познайомився, я можу тобі розказати.

— Так, будь ласка. — Принаймні на одне зі своїх запитань — як Енні з Майком опинилися у величезному будинку на одному з найшикарніших узбереж Північної Кароліни, — відповідь я мав. То була літня дача діда Бадді, куплена й оплачувана на пожертви любові.

— У нього двоє синів, — повела далі Тіна. — Обидва обіймають високі посади в його церкві — дияконів чи асистентів пастора, не знаю точно, як вони в них називаються, бо не ходжу на ті священні збіговиська. Але дочка — вона була інша. Спортивна. Верхова їзда, теніс, стрільба з лука, полювання на оленів з батьком, доволі активна участь у змаганнях зі стрільби. Після того як почалися неприємності, все це просочилося в газети.

Тепер стало зрозуміло, звідки футболка з написом «КЕМП-ПЕРРІ».

— Десь у той час, коли їй виповнилося вісімнадцять, усе пішло під три чорти — у буквальному значенні, бо в його розумінні це прирівнювалося до гріхопадіння й пекла. Вона пішла у «світський гуманістичний коледж», як вони це називають, і за всіма статтями стала мовби паршивою вівцею. Одне діло — відмовитися від змагань зі стрільби й тенісних турнірів, а зовсім інше — відмовитися від церкви на користь гулянок, алкоголю й чоловіків. А ще… — Тіна ще більше стишила голос. — Куріння трави.

— Господи, — похитав головою я. — Тільки не це!

Місіс Шопло промовисто зиркнула на мене, проте Тіна не помітила.

— Так! Саме це! Її ім’я потрапило в газети, у жовту пресу, бо вона була гарна й багата, але переважно через батька. Та її відступництво. Так це назвали. Для його церкви то був грандіозний скандал, бо вона розгулювала в міні-спідницях, без ліфчика і все таке. Ну, ти ж знаєш, ті фундаменталісти проповідують Старий Завіт: праведне життя винагороджується, а грішників карають аж до сьомого коліна. А вона скоїла щось таке, що виходило далеко за межі гулянок у Ґрін-Вітч Вілідж[45]! — Тінині очі стали такими великими, що здавалося, ще трохи — й вони випадуть з очних ямок і покотяться по щоках. — Вона покинула Національну стрілецьку асоціацію і вступила в американське товариство атеїстів!

— А-а. І це потрапило в газети?

— Атож! Потім вона завагітніла, хоча тут нічого дивного, а коли виявилося, що в дитини проблеми зі здоров’ям… церебральний параліч, здається…

— М’язова дистрофія.

— Нехай. Так от, її батько запитав про це в одному зі своїх хрестових виступів, і знаєш, що він сказав?

Я похитав головою, хоч насправді здогадувався.

— Він сказав, що Господь карає невіруючих і грішників. Сказав, що його дочка нічим не краща за інших таких і, можливо, біда з сином змусить її покаятися і знову наверне до Господа.

— Схоже, нічого такого не сталося. — Я згадав повітряного змія з Ісусом.

— Не розумію, навіщо люди використовують релігію, щоб кривдити одне одного, коли в світі й без того стільки болю, — сказала місіс Шопло. — Релігія має давати втіху.

— Та він просто самовдоволений старий лицемір, — відповіла Тіна. — Хай там скільки чоловіків у неї було і скільки косяків вона викурила, вона його дочка. А хлопчик — онук. Я двічі чи тричі бачила його, і щоразу він був чи у візку, чи насилу ходив у тих своїх жахливих скобах, які він змушений носити, коли хоче встати з візка. Здається, він дуже милий хлопчик, а вона була твереза. І в ліфчику. — Тут Тіна трохи примовкла, щоб згадати. — По-моєму.

— Може, її батько й змінився, — зауважила місіс Шопло, — але я дуже в цьому сумніваюся. Молоді дівчата й хлопці дорослішають, а от старі жінки й чоловіки робляться тільки старішими і скостеніють у своїй вірі в те, що правда на їхньому боці. Особливо якщо добре знають Святе Письмо.

Я згадав слова, які любила повторювати моя мама.

— Диявол уміє цитувати Святе Письмо.

— Ще й приємним голосом, — похмуро погодилася місіс Шопло. Але одразу ж просяяла. — Може, якщо преподобний Рос дозволив їм жити в своєму будинку на Біч-роу, він не проти забути минуле. Могло ж йому за весь цей час спасти на думку, що вона була дуже молода, може, навіть, занадто юна, щоб голосувати. Дев, тепер твій хід?

Хід був мій. Я склав слово «сльоза». Воно дало мені шість очок.

Моя поразка була нищівною, але принаймні, коли Тіна Екерлі розійшлася не на жарт, все сталося відносно швидко. Я повернувся у свою кімнату, всівся в крісло і спробував знову приєднатися до Фродо й Сема на їхньому шляху до Фатальної гори. Але не зміг. Тому згорнув книжку і втупився у вікно, де крізь хвилясті лінії дощу видно було порожній пляж і сірий океан за ним. Зазвичай такий самотній краєвид змушував мене думками повертатися до Венді — де вона тепер, що робить, з ким вона. Я згадував її усмішку, як волосся спадало на щоки, як з-під кардигана (котрих вона мала незліченну кількість) ніжно проступали округлості грудей.

Але не сьогодні. Я зловив себе на думці, що замість Венді згадую Енні Рос, і зрозумів, що непомітно для себе, проте сильно в неї вклепався. Найгіршим у цьому всьому було те, що з цього нічого не вийшло б (вона була років на десять, а то й дванадцять старша за мене). А може, й не найгіршим, а найкращим, бо невзаємне кохання має свої принади для молодих чоловіків.

Місіс Ш. висловила припущення, що святенник-батько Енні був не проти забути минуле, і мені здавалося, що частка правди в цьому є. Я чув, що онуки мають здатність розтоплювати навіть зачерствілі серця, і можливо, проповідник хотів ближче познайомитися з хлопчиком, поки ще є час. Він міг довідатися (від людей, які в нього були скрізь), що Майк не лише інвалід, а ще й розумник. Існувала навіть імовірність, що до нього дійшли чутки про Майкове «бачення», як це називала Мадам Фортуна. А може, я занадто ідеалізував ситуацію. Містер Пекельні Муки міг дозволити Енні жити в будинку в обмін на обіцянку тримати язика за зубами і не провокувати нових скандалів з марихуаною і міні-спідницями, поки він здійснює ключовий перехід з радіо на телебачення.

Розмірковувати так я міг аж до заходу схованого за хмарами сонця і ні в чому не мати певності щодо Бадді Роса. Втім, щодо Енні я точно знав одне: вона не була готова забути минуле.

Я встав із крісла і спустився сходами на кухню, дорогою витягаючи з гаманця шматочок паперу з номером телефону. Місіс Ш. й Тіна Екерлі радісно базікали в кухні. Я набрав номер гуртожитку Ерін Кук, не надто сподіваючись застати її по обіді в суботу. Вона, напевно, була в Нью-Джерсі з Томом, дивилася в Ратґерському футбол і співала командний гімн «Червоних лицарів».

Але дівчина, яка відповіла на мій дзвінок, сказала, що її покличе, і через три хвилини у вусі пролунав голос Ерін.

— Деве, а я збиралася тобі дзвонити. Насправді я хотіла з тобою побачитися, якщо зумію переконати Тома поїхати до тебе разом. Думаю, зумію, але не на наступних вихідних. Може, через одні.

Я подивився на календар, який висів на стіні, й побачив, що то буде перший вікенд жовтня.

— То ти щось з’ясувала?

— Не знаю. Можливо. Я люблю всякі дослідження і в це пірнула з головою. Для певності накопала багато всякої інформації, проте не скажу ж я, що розкрила вбивство Лінди Ґрей в університетській бібліотеці. Але однаково… я дещо хочу тобі показати. Мене це «дещо» дуже непокоїть.

— Чому непокоїть? Як непокоїть?

— Не хочу пояснювати по телефону. Якщо не вдасться переконати Тома поїхати, я покладу все у великий цупкий конверт і відішлю тобі. Хоча я думаю, що вдасться. Він хоче з тобою побачитись, але про моє маленьке розслідування й чути не хоче. Навіть на фотографії не дивиться.

Я подумав, що вона говорить якось дуже загадково, але вирішив не наполягати.

— Слухай, ти чула про євангеліста, якого звати Бадді Рос?

— Бадді… — Ерін пирснула. — «Година сили» Бадді Роса? У мене бабуся цього старого крутія постійно слухає! Він вдає, що витягає з людей цапині шлунки, і стверджує, що то пухлини! Ну ти в курсі, що сказав би Батя Аллен?

— Карні-від-карні, — вишкірився я.

— Отож. А що ти хочеш про нього знати? І чому сам не дізнаєшся? Твою маму налякав бібліотечний алфавітний каталог, коли вона тебе носила?

— Може, й налякав, але я про це не знаю. Просто коли я приходжу з роботи, бібліотека в Гевенз-Бей уже зачинена. Та й навряд чи в них є «Хто є хто»[46]. У бібліотеці тільки одна зала. Але річ не в ньому. Я б хотів дещо знати про двох його синів. Цікаво, чи є в них діти.

— А навіщо це тобі?

— Бо в його дочки один син. Класний малий, але він помирає.

Пауза. Потім:

— Деве, у що ти тепер там вліз?

— Знайомлюся з новими людьми. Приїжджай. Я дуже хочу з вами побачитися. Скажи Тому, що в кімнату страху ми не підемо, будемо триматися подалі.

Я думав, це її розсмішить, але цього не сталося.

— О, він точно буде. Ти його й на відстань тридцяти кроків до неї не підманиш.

Ми розпрощались. Я записав тривалість дзвінка на аркуші правди, пішов до себе нагору і всівся біля вікна. І знову накотила хвиля тих дивних невиразних ревнощів. Чому саме Тому Кеннеді випав шанс побачити Лінду Ґрей? Чому він, а не я?

Щотижнева газета Гевенз-Бей виходила по четвергах, і заголовок на першій сторінці четвертого випуску жовтня проголошував: «ПРАЦІВНИК „ДЖОЙЛЕНДУ“ ВДРУГЕ РЯТУЄ ЖИТТЯ». Мені здалося, що це занадто. Приписати собі заслугу за порятунок Голлі Стенсфілд я міг повністю, та у випадку з малоприємним Едді Парксом вона була лише частковою. Решта (плюс салют від козирка старої доброї кепки Гові Лейну Гарді) належить Венді Кіґан, бо якби вона не порвала зі мною в червні, я б тієї осені вже був у Даремі, штат Нью-Гемпшир, за сімсот миль від «Джойленду».

Я, звісно, навіть не підозрював, що в порядку денному в мене знову буде порятунок чийогось життя. Такі передчуття були притаманні суто людям на кшталт Роззі Ґолд і Майка Роса. Прийшовши в парк першого жовтня, після ще одних дощових вихідних, я думав лише про майбутній приїзд Ерін і Тома. Небо досі було затягнуте хмарами, проте на честь понеділка дощ припинився. Едді сидів на своєму яблучноящиковому троні перед «Домом жаху» й курив незмінну вранішню цигарку. Я підняв руку, щоб привітатися. Клопоту відповісти таким самим жестом він собі не завдав, просто розтоптав недопалок і нахилився, щоб попідняти ящик і закинути під нього. Усе це я бачив разів із п’ятдесят, а то й більше (і часом ставало цікаво, скільки ж там тих недопалків, під тим ящиком). Але цього разу, замість попідняти ящик, Едді хилився вперед.

Чи був у нього здивований вираз обличчя? Не можу сказати. Коли я нарешті зрозумів, що щось не так, мені було видно лише його вилинялу брудну кепку, бо Едді схилив голову між колінами. Він усе хилився вперед і зрештою зробив повний переверт у повітрі, приземлившись на спину, безвільно розкинувши руки й виставивши обличчя захмареному небу. Гримаса болю — от і все, що було на ньому написано тієї миті.

Я впустив пакет з обідом, підбіг до нього і впав на коліна поряд.

— Едді? Що таке?

— Рце, — видушив з себе він.

Спершу я подумав було, що він говорить про якісь ліки на основі рицинової олії, та потім побачив, як він тримається рукою в рукавиці за лівий бік грудей, і все зрозумів.

Доджойлендівська версія Дева Джонса просто заволала би про допомогу, але після чотирьох місяців говоріння говіркою слово «допомога» мені навіть на думку не спало. Я набрав у легені побільше повітря, підняв голову і якнайгучніше закричав «ГЕЙ, ЛОХ!» у вологе ранкове повітря. Неподалік був лише Лейн Гарді, і він прибіг дуже швидко.

Сезонні працівники, яких наймав Фред Дін, не мусили знати основ невідкладної допомоги, однак навчитися її надавати були зобов’язані. А я, завдяки курсам порятунку життя, які відвідував ще підлітком, уже вмів це робити. На тих заняттях півдесятка учнів біля басейну асоціації молодих християн тренувалися на манекені з малоправдоподібним іменем Геркімер Солтфіш. Тепер мені вперше випала нагода перевірити теорію на практиці, і знаєте що? Не надто це й відрізнялося від прийому, яким я виштовхнув шматок хот-доґа з горла малої Голлі Стенсфілд. Шкури на мені не було, і обіймати ззаду не довелося, однак основну роль тут відігравала груба сила. Я зробив старому гівнюку тріщини у чотирьох ребрах і зламав одне. Хоча не можу сказати, що шкодую про це.

Коли прибіг Лейн, я стояв на колінах біля Едді й робив непрямий масаж серця — спочатку нахилявся вперед, переносячи всю вагу тіла на долоні, потім відхилявся назад і прислухався, чи він не вдихнув повітря.

— Господи, — тільки й промовив Лейн. — Серцевий напад.

— Так. Я в цьому впевнений. Викликайте «швидку».

Найближчий телефон був у сарайчику біля тиру Баті Аллена (говіркою — в собачій буді). Там було замкнено, проте Лейн мав ключі від королівства: три майстер-ключі, що відмикали всі двері в парку. Він побіг. Я продовжував реанімацію, розгойдувався вперед і назад, ноги в стегнах боліли, коліна гучно скаржилися на тривалий контакт із шорстким покриттям Джойленд-авеню. Після кожних п’яти натискань я повільно рахував до трьох й слухав, чи не вдихне Едді. Але марно. Не приходила радість у Країну розваг, принаймні для Едді. Ні після перших п’яти натискань, ні після других п’яти, ні після півдесятка п’яти. Він лежав на асфальті, розкинувши руки в рукавичках й роззявивши рота. Едді клятий Паркс. Так я й дивився на нього, не знаючи, що робити далі, коли на всіх парах примчав Лейн і заволав, що «швидка» вже їде.

«У мене нічого не виходить, — подумав я. — Прокляття, мені не вдасться».

А тоді я нахилився вперед, ще раз натиснув і притисся ротом до його губ. Це було не так погано, як я боявся. Було гірше. На губах у нього тримався гіркий смак цигарок, а з рота смерділо чимось іще — Господи, здається, то був перець халапеньйо, може, з ранкового омлету. Але я добре приклався, міцно затиснув йому ніздрі і вдихнув повітря йому в горло.

Я зробив це п’ять чи шість разів, після чого він почав дихати сам. Я перестав натискати на груди, щоб побачити, що станеться, а він дихав. Мабуть, того дня пекло було переповнене — інших варіантів у мене нема. Я перекотив його на бік, на той випадок, якщо його знудить. Лейн стояв поряд, поклавши руку мені на плече. Невдовзі ми почули наближення виття сирен.

Лейн побіг зустрічати їх біля воріт і показувати дорогу. Коли він пішов, я піймав себе на тому, що дивлюся на криві пики зелених монстрів, які прикрашали фасад «Дому жаху». Над ними зеленими літерами, з яких крапав слиз, було написано: «ЗАХОДЬ, КОЛИ СМІЛИВИЙ». Я знову подумав про Лінду Ґрей, котра зайшла туди живою, а винесли її через кілька годин, холодну й мертву. Мабуть, мої думки звернули за цією траєкторією тому, що мала приїхати Ерін з інформацією. Інформацією, яка її занепокоїла. А ще я думав про вбивцю дівчини.

«То міг бути хто завгодно. Міг бути й ти, — сказала місіс Шопло. — Та тільки ти шатен, а не блондин, і татуювання у вигляді пташиної голови в тебе на руці нема. А в того типа було. Орел чи, може, яструб».

Волосся в Едді передчасно посивіло, як у всіх курців, які курять змолоду і багато. Але воно могло бути білявим. І він завжди носив рукавички. Звісно, він був застарий як на чоловіка, що супроводжував Лінду Ґрей у її останню темну поїздку на атракціоні, звісно, але…

«Швидка» була вже на підході, але не зовсім поряд, хоча я бачив Лейна біля воріт: він махав руками над головою, показуючи, щоб вони поквапилися. Я подумав: «Та чого там», — і здер з Едді рукавички. Його пальці були помережані відмерлою шкірою, почервонілі тильні боки долонь вкривав товстий шар якогось білого крему. Татуювань не було.

Лише псоріаз.

Коли Едді занесли в машину і «швидка» поїхала назад у крихітну лікарню Гевенз-Бей, я пішов у найближчий донікер і прополоскав рота. Знову і знову. Довго довелося переганяти воду в роті, перш ніж я позбувся проклятущого присмаку перцю халапеньйо. Відтоді я цього перцю не торкався.

Коли я вийшов, біля дверей мене зустрів Лейн Гарді.

— Це було щось, — сказав він. — Ти повернув його з того світу.

— Йому ще не скоро покращає, плюс може бути ураження мозку.

— Може, так, а може, й ні, але якби не ти, йому б навіки погіршало. Спочатку дівчинка, тепер старий поганець. Я можу вже називати тебе Ісусом, а не Джонсі, бо ти точно спаситель.

— Тільки спробуйте — і я НП. — Говіркою це означало «на південь», що своєю чергою означало назавжди здати табель.

— Добре. Але ти, Джонсі, молодець. Ти добряче струсонув наше болото.

— Цей присмак у роті. Господи!

— Уявляю. Але є й хороша новина. Він у лікарні, і ти нарешті вільний. Нарешті вільний, слава Всевишньому, ти нарешті вільний. Я думаю, це тобі трохи підсолодить пігулку, правда?

Підсолодило, безперечно.

З задньої кишені Лейн витяг пару сирицевих рукавичок.

— Знайшов їх, на землі лежали. Нащо ти їх з нього здер?

— Е-е… Хотів, щоб руки дихали. — Прозвучало це як повна дурня, проте правда могла здатися ще дурнішою. Мені самому не вірилося, що я бодай на мить міг уявляти Едді Паркса вбивцею. — На заняттях з невідкладної допомоги нам казали, що жертвам серцевого нападу потрібно звільнити від одягу якомога більшу площу шкіри. Це якось допомагає. — Я стенув плечима. — Принаймні повинно допомагати.

— Ха. Щодня дізнаєшся щось нове. — Лейн ляснув рукавичками одна об одну. — Думаю, Едді ще не скоро повернеться в стрій… якщо взагалі повернеться… тому можеш закинути їх йому в буду, добре?

— Добре, — кивнув я. І закинув. Але пізніше того самого дня пішов і взяв їх знову. І ще дещо.

Він мені не подобався, ми це з’ясували, так? Підстав для симпатії він мені не дав. І як мені було відомо, таких підстав він не давав жодному працівникові «Джойленду». Навіть старожили, такі як Роззі Ґолд і Батя Аллен, обходили його десятою дорогою. І попри це, того вечора о четвертій годині я зайшов у лікарню Гевенз-Бей і спитав, чи пускають до Едді Паркса відвідувачів. У руці в мене були його рукавички. І ще дещо.

Волонтерка з синім волоссям, яка сиділа в реєстратурі, двічі прогортала журнал, хитаючи головою. Я вже подумав був, що Едді помер, аж раптом вона сказала:

— А! Він Едвін, не Едвард. У триста п’ятнадцятій палаті. Це реанімація, спочатку зайдіть на сестринський пост.

Подякувавши їй, я пішов до ліфта — одного з тих велетенських, у які входить каталка. Він повз повільніше, ніж стара холодна смерть, і це дало мені багато часу на роздуми про те, що я взагалі тут забув. Якщо Едді потребував, щоб його відвідав хтось із працівників парку, це мав би бути Фред Дін, не я, бо тієї осені за головного був він. Та все ж я прийшов. Хоча навряд чи мене взагалі до нього пустять.

Проте головна сестра глянула на його картку і дозволила зайти.

— Але він може спати.

— А вже щось відомо про… — Я постукав себе пальцем по голові.

— Роботу мозку? Ну… він зумів назвати своє ім’я і прізвище.

Отже, надія була.

Едді справді спав. Очі в нього були заплющені, а пізнє сонце того дня освітлювало обличчя, і від цього думка, що він міг якихось чотири роки тому бути кавалером Лінди Ґрей, видавалася ще сміховиннішою. На вигляд він мав щонайменше років сто, а то й усі сто двадцять років. А ще я побачив, що можна було не приносити рукавички. Хтось перев’язав йому бинтами руки, мабуть, перед тим нанісши якісь ліки від псоріазу, сильніші за той крем, який він купив у аптеці без рецепта. Ці білі незграбні рукавички розворушили в мені дивний кволий жаль.

Якомога тихіше я перетнув кімнату і поклав рукавички в шафу, до одягу, який був на ньому, коли його привезли. Залишилася інша річ — фотографія, пришпилена до стіни в його захаращеному просмерділому тютюном сарайчику, біля пожовклого календаря дворічної давності. На знімку Едді стояв поряд із простуватою з виду жінкою на зарослому бур’янами подвір’ї перед безликим типовим будинком. Едді було років із двадцять п’ять. Він обіймав жінку за плечі. Вона йому всміхалася. А він — о диво дивнеє — всміхався у відповідь.

Біля його ліжка був столик на коліщатах, а на столику стояли пластмасова карафа і склянка. Я подумав, що це хтось дурницю впоров: з перев’язаними руками він ще довго не зможе собі щось кудись налити. Та все ж карафа могла послужити для однієї корисної справи. Я прихилив до неї фотографію, щоб Едді її побачив, коли прокинеться. Зробивши це, я рушив до дверей.

І майже дійшов до них, коли почув тихий голос, майже шепіт, такий несхожий на його звичайний бурчливий скрегіт.

— Малий.

Я вернувся (не те щоб дуже охоче) до ліжка хворого. У кутку стояло крісло, але я не мав наміру підтягувати його й сідати.

— Едді, як ваше самопочуття?

— Не знаю. Важко дихати. Мене всього перебинтували.

— Я приніс ваші рукавички, але бачу, що вже… — Я кивнув на його перев’язані руки.

— Ага. — Він зі свистом втягнув повітря. — Якщо з цього вийде щось добре, може, й вилікують. Бо воно свербить, зараза, постійно. — Він подивився на фотографію. — А нащо ти це приніс? І чого лазив у мою буду?

— Лейн сказав покласти туди ваші рукавички. Я й поклав, але потім подумав, що вони можуть вам знадобитися. І фотографія теж. Може, хай Фред Дін подзвонить цій жінці?

— Корінн? — Він пирхнув. — Вона вже двадцять років як у могилі. Малий, налий мені водички. Горло пересохло, як десятирічне собаче гівно.

Я налив, і потримав йому склянку, і навіть витер простирадлом кутик рота, коли з нього витекло трохи води. Усі ці дії вимагали трохи більшої близькості, ніж мені б хотілося, але потім я згадав, що лише кілька годин тому робив старому негіднику штучне дихання, порівняно з яким усе було не так погано.

Едді мені не подякував, але коли він взагалі за щось казав «спасибі»?

— Покажи фотографію ближче, — от і все, що він сказав. Я виконав прохання. Кілька секунд Едді пильно дивився на знімок, а тоді зітхнув. — Нещасна діставуча пронозлива сучка. Правильно я зробив, що пішов від неї і записався у «Королівське американське шоу». — У кутику лівого ока затремтіла сльоза і не одразу, проте скотилася по щоці.

— Едді, може, я заберу її й почеплю у вашій будці?

— Та ні, нехай стоїть тут. У нас була дитина. Дівчинка.

— Справді?

— Ага. Її машина збила. Три рочки їй було, а вмерла, як собака, на вулиці. Та тупа коза варнякала по телефону замість того, щоб наглядати за нею. — Він повернув голову набік і заплющив очі. — Добре, йди. Мені боляче говорити, та й втомився я. На грудях наче слон сидить.

— Добре. Піклуйтеся про себе.

Не розплющуючи очей, він скривився.

— Смішно. Як, по-твоєму, я маю про с’бе п’клуватися? Є ідеї? У мене жодної. Ні родичів, ні друзів, ні заощаджень, ні страх’вки. Що мені тепер робити?

— Якось буде, — непереконливо сказав я.

— Аякже, у кіно так завжди буває. Усе, щезни.

Цього разу я вже дійшов до самих дверей, коли він знову заговорив:

— Малий, даремно ти не дав мені вмерти. — Ці слова він промовив без мелодраматизму, наче побіжне спостереження висловлював. — Був би я вже зі своєю дівчинкою.

Вийшовши у вестибюль лікарні, я зупинився, мов укопаний, бо спершу не повірив своїм очам, подумав, що це обман зору і переді мною інша жінка. Та все ж то була вона, тримала перед собою розгорнуту книгу з нескінченної низки своїх товстих серйозних романів. Цей називався «Дисертація»[47].

— Енні?

Вона підвела погляд, спершу сторожко, та потім, упізнавши мене, всміхнулася.

— Деве! Яким вітром ви тут?

— Відвідував одного співробітника з парку. У нього сьогодні стався серцевий напад.

— О Господи, дуже прикро це чути. Він одужає?

Сісти поряд вона мене не запрошувала, та я сів. Відвідини Едді якимось незрозумілим чином засмутили мене, і нерви співали незлагодженим хором, як ненастроєні інструменти. Я почувався не те щоб нещасним і не те щоб печальним. То був дивний, ні на кого не спрямований гнів, якось пов’язаний з гидотним присмаком перцю халапеньйо, який досі не вимився з рота. І з Венді. Бозна-чому. Виснажливим було саме розуміння того, що стільки часу минуло, а я досі її не забув. Поламана рука — і та б швидше зрослася.

— Не знаю. Я не говорив із лікарем. А з Майком нічого не сталося?

— Ні. Ми прийшли на плановий огляд. Флюорографія і повний аналіз крові. Ну, через запалення легенів. Слава Богу, він уже одужав. Тільки кашель залишився, але загалом Майк у порядку. — Своєї книги вона не згортала. Мабуть, це означало, що вона чекає, коли я піду, і це бісило ще більше. Не забувайте: то був рік, коли всі на світі хотіли, щоб я пішов геть, навіть чувак, якому я життя врятував.

Напевно, тому я сказав:

— А сам Майк не вважає, що він у порядку. То кому з вас двох я маю вірити, Енні?

Її очі стали великими від подиву, та одразу ж у них мовби стіна виникла.

— Девіне, мені в принципі байдуже, кому чи чому ви вірите. Вас наші справи не обходять.

— Ні, обходять, — пролунав у нас за спинами голос. Під’їхав Майк у своєму візку. Не моторизованому, між іншим, а це означало, що колеса він крутив руками. Сильний хлопчик, попри кашель. Але сорочку він на ґудзики застібнув неправильно.

Здивована, Енні повернулася до нього обличчям.

— Чому ти тут? Ти повинен був дозволити сестрі…

— Я сказав їй, що сам упораюсь, і вона не заперечувала. Я не сліпий, просто помира…

— Майку, містер Джонс прийшов відвідати друга. — Отже, мене знову понизили до містера Джонса. Вона рвучко згорнула книжку і підвелася. — Йому вже, мабуть, додому хочеться, а ти точно вто…

— Я хочу, щоб він повів нас у парк. — Майк говорив доволі спокійно, але таким гучним голосом, що почали озиратися люди. — Нас.

— Майк, ти знаєш, що це не…

— У «Джойленд». «Джой… ленд». — Досі спокійно, та ще гучніше. Тепер на нас дивилися всі. Щоки Енні палали. — Я хочу, щоб ви обоє мене туди повели. Я хочу, щоб ви повели мене в «Джойленд» перед тим, як я помру.

Вона затулила долонею рота. Очі стали величезними. Слова, коли вона на них здобулася, звучали глухо, проте зрозуміло.

— Майку… ти не помреш, хто тобі сказав… — Вона повернулася до мене. — Це вам я маю дякувати за те, що заразили його цією думкою?

— Авжеж, ні. — Я дуже добре усвідомлював, що кількість глядачів зростає. Тепер до них долучилися кілька медсестер і лікар у синьому костюмі та бахилах. Але мені було байдуже. Я досі був сердитий. — Це він мені сказав. А чому вас це дивує, якщо ви знаєте, яка в нього сильна інтуїція?

То був день, коли я всіх доводив до сліз. Спочатку Едді, тепер от Енні. Але в Майка очі були сухі, і видавався він достоту так само сердитим, як я почувався. Та він нічого не сказав, коли вона вхопила його візок за ручки, розвернула на сто вісімдесят градусів і покотила до дверей. Я думав, вона в них вріжеться, але сенсорний пристрій встиг їх розчахнути.

«Відпусти їх, хай ідуть», — подумав я. Але мені набридло відпускати жінок. Набридло дозволяти, щоб зі мною щось ставалося, а потім мені було через це погано.

До мене підійшла медсестра.

— Усе гаразд?

— Ні, — сказав я і пішов слідом за ними надвір.

Машину Енні припаркувала на майданчику, що прилягав до лікарні. Знак на ньому проголошував «ЦІ ДВА РЯДИ ДЛЯ АВТОМОБІЛІВ ЛЮДЕЙ З ОБМЕЖЕНИМИ МОЖЛИВОСТЯМИ». Я побачив, що їздила Енні на фургоні, у задній частині якого було повно місця для складеного візка. Вона відчинила пасажирські дверцята, але Майк відмовлявся вставати з візка. Він з усієї сили вхопився за бильця, аж руки побіліли.

— Сідай у машину! — кричала вона на нього.

Майк, не дивлячись на неї, похитав головою.

— Я сказала, сідай у машину!

Цього разу він навіть головою не похитав.

Вона вхопила його за руку і смикнула. Візок стояв на гальмах, тому перекинувся вперед. Я встиг саме вчасно, щоб підхопити його і не дати їм обом звалитися у відчинені дверцята фургона.

Волосся впало Енні на обличчя, і очі, що крізь нього прозирали, були дикі — очі норовливої кобили у грозову ніч.

— Відпусти! Це все через тебе! І нащо я взагалі…

— Стоп, — сказав я і взяв її за плечі. Западини біля ключиць були глибокі, кістки проступали майже на поверхні. «Вона надто переймається тим, щоб запихати калорії в Майка, і зовсім забула про себе», — подумав я.

— ВІДПУСТИ МЕ…

— Я не хочу його в тебе забирати, — сказав я. — Енні, мені це навіть на думку не спадало.

Вона припинила опиратися. Я обережно її відпустив. Роман, який вона читала, під час нашої боротьби упав на асфальт. Я нахилився, підняв його і поклав у кишеню на спинці інвалідного візка.

— Мам. — Майк узяв її за руку. — Це не обов’язково мусить бути остання радість.

І тоді я зрозумів. Ще до того, як її плечі опустилися й з грудей вирвалися ридання, я зрозумів. Вона боялася не того, що я посаджу його на якийсь шалений швидкісний атракціон і його вб’є викид адреналіну. І не того, що чужа людина забере в неї ушкоджене серце, яке вона так сильно любила. То був якийсь атавістичний (материнський) страх: якщо не робити певних речей востаннє, то життя йтиме своїм звичаєм — ранкові смузі на краю дощаного помосту, вечори з повітряним змієм на краю дощаного помосту, а навколо постійне й незмінне, вічне літо. Та тільки вже настав жовтень, і на пляжі вже нікого не було. Змовкли радісні крики підлітків на «Громовиці» і маленьких діток, які з’їжджали гіркою «Плюсь-Хрясь». У повітрі, коли день хилився до вечора, відчувались морозяні нотки. Жодне літо не триває вічно.

Енні прикрила обличчя руками і всілася на пасажирське сидіння фургона. Мало не зісковзнула, бо воно було для неї зависоким. Я підхопив і посадив її рівно. Та навряд чи вона помітила.

— Уперед. Забирай його, — сказала вона. — Мені пофігу. Можеш стрибнути з ним з парашутом, якщо хочеш. Тільки не сподівайся, що я братиму участь у ваших… у ваших хлоп’ячих іграх.

— Без тебе я не поїду, — промовив Майк.

Ці слова змусили її забрати долоні від обличчя й подивитися на сина.

— Майкле, ти все, що в мене є. Ти це розумієш?

— Так. — Він узяв її руку в свої долоні. — А ти — все, що є у мене.

Судячи з виразу її обличчя, це ніколи не спадало їй на думку. Насправді.

— Допоможіть мені сісти в машину, — попросив Майк. — Обоє, будь ласка.

Коли він вмостився (я не пригадую, щоб застібав йому пасок — мабуть, усе це сталося ще до того, як через них почали штрафувати), я зачинив дверцята і обійшов фургон спереду разом із нею.

— Візок, — немов уві сні, промовила вона. — Я маю забрати його візок.

— Я покладу. Сідай за кермо і приготуйся вести машину. Подихай глибоко.

Вона дозволила допомогти їй всістися. Я притримав її за лікоть. Вище ліктя її рука була така тонка, що я міг би легко охопити її долонею. Хотів був сказати, що на товстих серйозних романах вона довго не протягне, та передумав. Того дня вона й без того достатньо наслухалася.

Склавши візок, я поклав його в багажник. Вовтузився довше, ніж потрібно було, щоб вона могла прийти до тями. А коли знову підійшов до дверцят водія, то майже сподівався побачити підняте вікно, але воно досі було опущене. Вона витерла очі, висякала носа і більш-менш причесала волосся.

— Він не може поїхати без тебе, і я теж, — сказав я.

Енні заговорила так, наче Майка і не було в машині.

— Я так боюся за нього, весь час боюся. Він дуже багато бачить, і ці видіння тільки завдають йому болю. Я знаю, кошмари саме з цим і пов’язані. Він такий чудовий хлопчик. Чому він не може просто одужати. За що йому таке? Чому?

— Я не знаю.

Енні повернулася й поцілувала Майка в щоку. Потім знову подивилася на мене. Глибоко, з трепетом вдихнула повітря і видихнула.

— То коли поїдемо? — спитала вона.

«Повернення короля», звісно, не було таким важким, як «Дисертація», проте того вечора я не зміг би й «Кота в капелюху»[48] прочитати. Повечерявши консервованими спагеті (і пустивши повз вуха більшу частину влучних зауважень місіс Шопло про те, що деякі молоді люди зовсім не дбають про своє здоров’я), я пішов у свою кімнату, сів біля вікна і втупився у темряву, яка розстилалася перед очима, під акомпанемент постійного накочування й відступання прибою.

Я вже майже задрімав, коли в двері тихенько постукала місіс Ш.

— Дев, тобі дзвонять. Це якийсь хлопчик.

Я бігом спустився у вітальню, бо знав лише одного хлопчика, який міг мені подзвонити.

— Майк?

Він заговорив дуже тихо.

— Мама спить. Сказала, що втомлена.

— Ще б пак. — Я згадав, як ми вдвох накинулися на неї.

— Я знаю, — відповів Майк, наче я вимовив цю думку вголос. — Але ми мусили.

— Майку… ти що, думки вмієш читати? Мої читаєш?

— Насправді я не знаю. Іноді я бачу і чую всяке, от і все. А іноді приходять ідеї. Це я придумав переїхати в дідів будинок. Мама казала, що він нізащо нам не дозволить, а я знав, що дозволить. Цей мій дар… Я думаю, він від нього мені дістався. Знаєш, він зцілює людей. Тобто іноді й прикидається, але часом по-справжньому зцілює.

— Майку, ти щось хотів? Чому подзвонив?

Голос у нього одразу пожвавішав.

— Спитати про «Джойленд»! Ми правда зможемо покататися на каруселі й чортовому колесі?

— Думаю, так.

— І в тирі постріляти?

— Можливо. Якщо мама дозволить. Усе це залежить від того, чи вона схвалить. А це означає…

— Я знаю, що це означає. — Нотки нетерпіння в голосі. Та потім крізь них знову прорвався дитячий захват. — Це так круто!

— І жодних швидкісних атракціонів, — нагадав я. — Ми домовилися? По-перше, ми застопорили їх на зиму. — «Колесо Кароліни» теж, але за допомогою Лейна Гарді запустити його можна було менш ніж за сорок хвилин. — По-друге…

— Ага, я в курсі, у мене серце. Вистачить і чортового колеса. Ти знаєш, ми бачимо його з краю доріжки. Згори, мабуть, світ видно, наче з мого повітряного змія.

Я всміхнувся.

— Так, щось таке. Але не забувай: тільки якщо мама дозволить. Головна тут вона.

— Ми їдемо заради неї. Коли будемо на місці, вона це знатиме. — У його голосі звучала лячна впевненість. — І заради тебе, Деве. Але переважно заради дівчини. Вона пробула там надто довго. Вона хоче піти.

У мене відвисла щелепа, та ризику, що потече слина, не було, бо в роті геть пересохло.

— Звідки… — Лише хрип. Я знову проковтнув слину. — Звідки ти про неї знаєш?

— Не знаю, але думаю, що через неї я і їду. Я тобі казав, що воно не біле?

— Так, але ти не знав, що це означає. Тепер знаєш?

— Ні. — Він розкашлявся. Я почекав, коли напад скінчиться. Коли кашель вщух, Майк сказав: — Мені пора. Мама прокинулася. Тепер півночі не спатиме, читатиме.

— Справді?

— Так. Я дуже сподіваюся, що вона дозволить мені покататися на чортовому колесі.

— Воно називається «Колесо Кароліни», але люди, які там працюють, звуть його просто підйомником. — Деякі з цих людей (наприклад, Едді) насправді називали його бовдуропідйомником, але про це Майку знати було не обов’язково. — У «Джойленді» є своя таємна мова. Це одне з її слівець.

— Підйомник. Я запам’ятаю. Бувай, Деве.

У вусі клацнуло — Майк повісив слухавку.

Цього разу серцевий напад стався у Фреда Діна.

Він лежав на пандусі, що вів до «Колеса Кароліни», з посинілим і скоцюбленим обличчям. Я став коло нього на коліна й почав робити непрямий масаж серця. Це не допомогло, тож я нахилився вперед, затиснув йому ніздрі і притисся губами до його рота. Щось пролоскотало по зубах і потрапило на язик. Я відхилився і побачив, що в нього з рота валить чорний потік крихітних павучків.

Я прокинувся, мало не впавши з ліжка. Ковдра і простирадло зібгалися півколом, серце шалено гупало, а я сам нігтями роздирав собі рота. Кілька секунд знадобилося, щоб зрозуміти: там нічого немає. Та однаково я встав, пішов у ванну і випив дві склянки води. Може, колись мені снилися й гірші кошмари, ніж той, що розбудив о третій ночі того вівторка, та якщо так, то я їх не пам’ятаю. Я перестелив ліжко і знову ліг, хоч і був переконаний, що вже не засну. Проте я майже задрімав, коли мене розбудила одна думка: та велика емоційна сцена, яку ми втрьох напередодні розіграли в лікарні, могла виявитися марною.

Звісно, у «Джойленді» радо влаштовували спеціальні умови катання на атракціонах для калік, кульгавих і сліпих (яких тепер називають дітьми з особливими потребами) впродовж сезону, але сезон закінчився. Чи покрила б збитки паркова безсумнівно дорога страховка в разі, якби в жовтні з Майком Росом щось сталося? Я вже бачив, як у відповідь на моє прохання Фред Дін хитає головою і каже, що йому шкода, проте…

Того ранку було прохолодно, віяв сильний бриз, тож я поїхав на машині й поставив її біля Лейнового пікапа. Я прибув дуже рано, і на майданчику А (досить великому, на п’ятсот автомобілів), крім наших машин, не було жодної. Опале листя шурхотіло по асфальту, наче перебирали лапками комахи, й це нагадало мені павучків з нічного кошмару.

Лейн сидів на садовому стільці перед будкою Мадам Фортуни (яку невдовзі мали розібрати й сховати на зиму) і поїдав бейґл[49], щедро намащений вершковим сиром. Його котелок був заломлений під звичним безтурботним кутом, а за вухом виднілася сигарета. Єдиною новою річчю в його образі була джинсова куртка. Ще один знак (якби він був мені потрібен), що наше бабине літо скінчилося.

— Джонсі, Джонсі, ти якийсь такий самотній. Хочеш бейґл? У мене є зайвий.

— Так, — кивнув я. — А можна, поки їм, дещо з вами обговорити?

— Прийшов у гріхах покаятися, га? Сідай, сину мій. — Він показав на стіну ворожчиної будки, там стояли притулені ще два складаних садових стільці.

— Нічого грішного. — Я розгорнув стілець, сів і взяв коричневий пакет з бубликом. — Але я дав обіцянку, а тепер боюся, що не зможу її виконати.

Я розповів Лейну про Майка і про те, як я переконав його матір поїхати в парк — а то було нелегко, зважаючи на її емоційний стан. Завершив розповідь я тим, як прокинувся посеред ночі, твердо переконаний, що Фред Дін не дозволить. Єдине, чого я не згадав, — сон, який мене розбудив.

— Ага, — сказав Лейн, дослухавши до кінця. — Вона зваблива? Матуська?

— Ну… так. Насправді так. Але це не причина…

Він поплескав мене по плечу і поблажливо всміхнувся, хоча без цієї усмішки я міг би й обійтися.

— Усе, Джонсі, ні слова більше, ні слова.

— Лейне, вона на десять років старша за мене!

— Авжеж. Якби мені дали по долару за кожну молодшу за мене на десять років ціпу, яку я водив на побачення, я міг би спокійно заплатити за вечерю з біфштексом «У Ганратті» у Гевенз-Бей. Вік — це лише цифра, друже мій.

— Супер. Дякую за урок арифметики. А тепер скажіть, чи вляпався я в лайно, коли сказав малому, що він зможе приїхати в парк і покататися на колесі та каруселі.

— Ти вляпався, — підтвердив Лейн, і мені в серці похололо. Та він одразу ж настановчо підняв вказівний палець. — Але…

— Але?

— Ти вже призначив дату вилазки?

— Точну ще ні. Думав, може, у четвер. — Інакше кажучи, перед приїздом Ерін і Тома.

— Четвер не годиться. П’ятниця теж. Малий і його зваблива матуся ще будуть тут наступного тижня?

— Мабуть, так, але…

— Тоді плануй на понеділок чи четвер.

— А нащо ждати?

— Заради газети. — Лейн дивився на мене так, наче я найбільший у світі кретин.

— Газети?..

— Місцевої. Виходить у четвер. Коли на першій сторінці з’явиться історія про те, як ти вкотре відзначився, врятувавши життя, ти Фреду Діну станеш як рідний. — Лейн викинув рештки бейґла у найближчий кошик для сміття (двохочковий кидок) і здійняв руки в повітря, наче показував рамку газетного заголовка. — «Приходьте у „Джойленд“! Ми не лише продаємо веселощі — ми рятуємо життя!» — Усміхнувшись, він перекосив котелок на інший бік. — Безцінна увага засобів масової інформації. Фред буде винен тобі ще одну послугу. Розміняй її на готівку і скажи спасибі.

— А звідки журналісти дізнаються? Щось я не уявляю, щоб їм Едді Паркс розказав. — Хоча якби це й сталося, він би, напевно, змусив їх у першому параграфі написати про те, як я йому мало не всі ребра переламав.

Лейн підкотив очі.

— Усе забуваю, що ти, Джонсі, у наших краях чужинець. У тому паперовому наповнювачі для котячого туалету всі читають лише рубрики «Поліцейська варта» і «Виклики „швидкої“». Але виклики «швидкої» описують скупо і сухо. Тому я зроблю тобі, Джонсі, неоціненну послугу: в обідню перерву прогуляюся в офіс «Банера» і розкажу лохам про твій героїзм. А вони швиденько когось пришлють, щоб узяв у тебе інтерв’ю.

— Насправді я не дуже хочу…

— Господи, бойскаут з відзнакою «За скромність». Облиш. Ти ж хочеш, щоб малий покатався на атракціонах?

— Так.

— Тоді дай інтерв’ю. І мило всміхайся в об’єктив.

(Забігаючи наперед, скажу, що саме так я і зробив.)

Поки я складав стільчик, Лейн сказав:

— А знаєш, наш Фредді Дін міг би послати страховку нахрін і ризикнути. З вигляду не скажеш, але він сам карні-від-карні. Його батько був дрібним джекджо на кукурудзяних ярмарках. Фредді мені якось казав, що його батя носив з собою такий великий мічиґанський згорток, що ним міг би кінь вдавитися.

Що таке дрібний джекджо, я знав, але мічиґанський згорток ні про що мені не казав. А Лейн розсміявся, коли я спитав.

— З обох боків по двадцятці, а всередині — або доларові купюри, або вирізаний зелений папір. Крутий спосіб приманити юрбу. Але що стосується Фредді, то суть не в цьому.

— А в чому?

— Карні мають слабкість до гарненьких кнопок у обтислих спідничках і дітлахів, яким не поталанило в житті. А ще в них сильна алергія на лохівські правила. Включно з усією бухгалтерською чухнею.

— То, може, мені не доведеться…

Лейн підняв руку, щоб я замовк.

— Краще не ризикувати. Дай інтерв’ю.

Фотограф «Банера» поставив мене позувати перед «Громовицею». Коли я побачив фотографію, то аж скривився: на ній я примружився і був схожий на сільського дурника. Але свою роботу вона зробила. Коли я в п’ятницю вранці прийшов до Фреда, газета лежала в нього на столі. Він довгенько ухилявся від прямої відповіді, потім дав добро, та тільки за умови, що Лейн пообіцяє бути з нами від початку й до кінця прогулянки малого та його матері парком.

Лейн погодився без жодного ходіння околяса. Сказав, що хоче побачити мою подружку, а коли я бурхливо запротестував, зайшовся реготом.

Пізніше того ранку я подзвонив Енні Рос із того самого телефону, з якого Лейн викликав «швидку». Повідомив їй, що я домовився про прогулянку парком вранці наступного вівторка, якщо погода буде гарна, чи на середу-четвер, якщо не буде. І затамував дух.

Запала довга мовчанка, що завершилася зітханням.

Потім Енні сказала «добре».

П’ятниця видалася клопітною. Я рано пішов з парку, поїхав машиною до Вілмінґтона і вже чекав на Тома й Ерін, коли вони зійшли з поїзда. Ерін пробігла через усю платформу, кинулася в мої обійми й розцілувала в обидві щоки та кінчик носа. Пригортати її до себе було приємно, однак годі було сплутати сестринські поцілунки з якимись іншими. Я відпустив її, і одразу ж мене енергійно притягнув до себе, по-чоловічому стис і поплескав по спині Том. Відчуття було таке, що ми не бачилися не п’ять місяців, а п’ять років. Я тепер був роботягою і, попри те, що вбрався у свої найкращі штани й спортивну сорочку, мав вигляд роботяги. Нехай мої заляпані мастилом джинси й вицвіла на сонці собакепка лежали в глибині шафи в кімнаті у місіс Ш., та все одно я мав вигляд роботяги.

— Я така рада тебе бачити! — вигукнула Ерін. — Ого, яка засмага!

Я стенув плечима.

— Що тут скажеш? Працюю в найпівнічнішій провінції Селюцької Рів’єри.

— Це правильне рішення, — сказав Том. — Я б нізащо в це не повірив тоді, коли ти сказав, що не повернешся в універ, але тепер вважаю, що ти зробив правильно. Може, й мені слід було лишитися в «Джойленді».

Він усміхнувся — тією своєю усмішкою «я-поцілував-взасос-камінь-красномовства»[50], від якої б і пташечки з дерев попадали, — але це не розвіяло тіні, яка лягла на його обличчя. Він би нізащо в житті не залишився в «Джойленді» після своєї поїздки на темному атракціоні.

Вони зупинилися на вихідні у «Пляжному готелі» місіс Шопло (місіс Ш. була страшенно рада їх приймати, а Тіна Екерлі раділа зустрічі з ними), і ми усі вп’ятьох влаштували напівп’яну вечерю-пікнік на пляжі, гріючись біля величезного багаття. Але в суботу вдень, коли настав час, щоб Ерін поділилася зі мною інформацією, що так її занепокоїла, Том оголосив про свій намір обставити Тіну й місіс Ш. у «Скрабл» і відправив нас самих. Я подумав: якщо Майк та Енні сидітимуть на краю доріжки, то я познайомлю їх з Ерін. Але день був прохолодний, з океану віяв холоднющий вітер, тож за столиком для пікніка на краю доріжки нікого не було. Навіть парасолі: її забрали в дім і сховали на зиму.

У «Джойленді» всі чотири паркувальні майданчики були порожні, якщо не зважати на маленький парк службових вантажівок. Ерін (вбрана у товстий светр і вовняні штани, з тонким і дуже діловим портфелем, на якому було вибито її ініціали) питально здійняла брови, коли я витяг брелок і за допомогою найбільшого ключа відімкнув ворота.

— Ну, — сказала вона, — тепер ти один із них.

Мене це збентежило (хіба всі ми не відчуваємо збентеження, хай навіть безпричинного, коли хтось каже, що ми одні з них?).

— Не те щоб. У мене є ключ від воріт на випадок, якщо прийду сюди раніше за всіх або якщо йтиму з роботи останнім. Але всі ключі від королівства є тільки у Фреда й Лейна.

Ерін розсміялася, наче я бовкнув якусь дурницю.

— Ключ від воріт — це і є ключ від королівства. Я так вважаю. — Ураз посерйознішавши, вона подивилася на мене довгим поглядом. — Девіне, ти наче подорослішав на вигляд. Я це помітила ще до того, як ми зійшли з поїзда, ще коли побачила тебе на платформі. А тепер я знаю, чому так. Ти пішов працювати, а ми повернулися у Небувалію, щоб гратися з загубленими хлопчиками й дівчатками. З тими, хто зрештою вдягнеться в костюми від «Брукс бразерс» і матиме в кишенях дипломи магістрів.

Я показав на портфель.

— До костюмчика від «Брукс бразерс» піде якраз… якщо вони, звісно, шиють костюми для жінок.

Вона зітхнула.

— Це подарунок від батьків. Батько хоче, щоб я стала адвокатом, як він. Поки що мені не стало духу сказати йому, що сама я хочу бути вільнонайманим фотографом. Він розлютиться.

Ми мовчки пішли по Джойленд-авеню. Панувала тиша, тільки опале листя перестукувало, мов кістки. Ерін подивилася на вкриті атракціони, сухий фонтан, завмерлих конячок на каруселі, порожню Казкову сцену в порожньому селі Виляй-Крути.

— Сумно якось. У голову лізуть думки про смерть. — Вона кинула на мене оцінювальний погляд. — Ми бачили газету. Місіс Шопло постаралася, залишила в нас у кімнаті. Ти знову відзначився.

— Ти про Едді? Та просто я опинився поряд. — Ми дійшли до будки Мадам Фортуни. До неї досі було притулено садові стільці. Два з них я розгорнув і жестом запросив Ерін сісти. Потім всівся поряд з нею і витяг пінтову пляшку «Олд лоґ кебін».

— Віскар дешевий, зате зігріває добре.

Приємно здивована, Ерін пригубила. Я й собі ковтнув, потім закрутив пляшку і сховав у кишеню. За п’ятдесят ярдів од нас на Джойленд-авеню (нашій головній алеї) виднівся високий декоративний фасад «Дому жаху» і можна було прочитати зелені літери, з яких крапав слиз: «ЗАХОДЬ, КОЛИ СМІЛИВИЙ».

Маленька ручка Ерін на диво міцно стисла моє плече.

— Ти врятував старого покидька. Врятував. Вважай це своєю заслугою.

Я всміхнувся, згадавши слова Лейна про те, що я маю бойскаутську відзнаку за скромність. Мабуть, вважати щось своєю заслугою не було серед моїх сильних сторін у ті часи.

— Він житиме?

— Напевно. Фредді Дін розмовляв із якимись лікарями, які сказали: бла-бла-бла, пацієнт повинен кинути курити, бла-бла-бла, пацієнт повинен кинути їсти картоплю-фрі, бла-бла-бла, пацієнт повинен регулярно займатися спортом.

— Так і бачу Едді Паркса на пробіжці, — в’їдливо сказала Ерін.

— Ага. З цигаркою в роті й пачкою шкварок у руці.

Вона захихотіла. Налетів вітер і роздмухав їй волосся навколо щік. У товстому светрі й ділових темно-сірих штанях вона не дуже нагадувала ту розчервонілу американську красуню, яка бігала «Джойлендом» у коротенькій зеленій суконьці, всміхаючись своєю по-особливому привабливою усмішкою і припрошуючи людей знятися на старомодний фотоапарат.

— Що в тебе для мене є? Що ти розкопала?

Ерін відкрила портфель і витягла теку.

— Ти точно хочеш у це влазити? Бо я не думаю, що ти вислухаєш, скажеш «Елементарно, Ерін» й одразу видаси ім’я вбивці, як Шерлок Голмс.

Якби я потребував підтвердження того, що я не Шерлок Голмс, то ним могла стати моя шалена думка про те, що Едді Паркс — так званий убивця з «Дому жаху». Я хотів був сказати Ерін, що мені більше йдеться про те, щоб упокоїти жертву, ніж знайти убивцю, але це могло здатися божевіллям, навіть попри пережите Томом.

— Я на це теж не розраховую.

— До речі, з тебе близько сорока доларів за міжбібліотечний абонемент.

— Я готовий платити.

Ерін жартома тицьнула мене під ребра.

— Правильно. Бо я не заради розваги працюю паралельно з навчанням.

Вона вмостила портфель між щиколотками і розгорнула теку. Всередині я побачив ксерокси, дві-три сторінки нотаток, надрукованих на машинці, і глянцеві фотографії, схожі на ті, що їх отримували лохи, коли купувалися на заклики голівудських кралечок.

— Отже, так. Я почала зі статті в чарльстонській «Ньюз енд кур’єр», про яку ти розповідав. — Вона простягнула мені одну з ксерокопій. — Це недільний випуск, п’ять тисяч слів здогадів і, може, з вісімсот слів реальної інформації. Потім почитаєш, якщо захочеш, я тобі змалюю загальну картину. Чотири дівчини. П’ять дівчат, якщо з нею. — Ерін показала на «Дім жаху». — Першою була Ділайт Моубрей, для друзів — Діді. З Вейкроса, штат Джорджія. Біла, двадцять один рік. За три чи чотири дні до того, як її вбили, вона розповіла своїй найкращій подружці Джезмін Візерс, що в неї новий бойфренд, старший і дуже симпатичний. Її знайшли біля стежки на краю болота Окефенокі тридцять першого серпня тисяча дев’ятсот шістдесят першого року, через дев’ять днів після зникнення. Якби той тип затягнув її в болото, хоча б трохи, її б ще довго не знайшли.

— А може, й узагалі не знайшли б, — зауважив я. — Тіло, покинуте там, за двадцять хвилин розтерзали б алігатори.

— Гидко, але правда. — Вона подала мені наступну копію. — Це історія з вейкроського «Джорнел гералд». — Там було фото. На ньому насуплений поліцейський показував гіпсовий відбиток слідів від шин. — Була гіпотеза, що він викинув її там, де перерізав горло. Пишуть, що відбитки шин залишив пікап.

— Викинув тіло, як сміття.

— Знову гидко, але правда. — Ерін передала мені наступну копію вирізки з газети. — А це номер два. Клодін Шарп, з Рокі-Маунт, це тут, у штаті Північна Кароліна. Біла, двадцять три роки. Знайдена мертвою в тамтешньому кінотеатрі. Другого серпня шістдесят третього. На сеансі показували «Лоуренса Аравійського» — дуже довге й дуже шумне кіно. Журналіст, автор статті, цитує «анонімне джерело в поліції», яке стверджувало, що вбивця, напевно, перерізав їй горло під час однієї з батальних сцен. Звісно, це лише здогади. Він викинув закривавлену сорочку й рукавички, а з зали вийшов, мабуть, у тій сорочці, яка була під першою.

— Схоже на почерк убивці Лінди Ґрей, — відзначив я. — Тобі не здається?

— Як на мене, то дуже схоже. Поліція допитала всіх її друзів, але Клодін нічого не казала про нового бойфренда.

— Чи про те, з ким вона того вечора ходила в кіно? Навіть батькам не казала?

Ерін глянула на мене поблажливо.

— Дев, їй було двадцять три, не чотирнадцять. Її батьки жили на одному краю міста, а вона — на іншому. Працювала в аптеці й мешкала у маленькій квартирі над нею.

— Ти про все це дізналася з газетної статті?

— Ні, звісно. Я теж зробила декілька дзвінків. Аж на пальцях мозолі диском понатирала, якщо хочеш знати правду. До речі, з тебе ще й за міжміські дзвінки. До Клодін Шарп ми повернемося пізніше. А тепер підемо далі. Жертвою номер три, відповідно до статті у «Ньюз енд кур’єр», була дівчина з Санті, що в Південній Кароліні. Ми вже підійшли до тисяча дев’ятсот шістдесят п’ятого року. Єва Лонґботом, дев’ятнадцять років, темношкіра. Зникла четвертого липня. Її тіло зайшли через дев’ять місяців двоє рибалок, лежало на північному березі річки Санті. Її зґвалтували й вдарили ножем у серце. Інші не були ні темношкірими, ні зґвалтованими. Ти можеш, звісно, записати її ім’я в колонку вбивці з «Дому жаху», проте я особисто сумніваюся. Останньою жертвою, перед Ліндою Ґрей, була вона.

Ерін подала мені фото, схоже на знімок зі шкільного альбому вродливої золотоволосої дівчини. Однієї з тих, які й у командах чірлідерок головують, і королевами зустрічей випускників стають, і з квотербеками зустрічаються… і, попри це, їх усі люблять.

— Дарлін Стамнейкер. Напевно, змінила би прізвище, якби потрапила в кінобізнес, а це й було її заявленою метою. Біла, дев’ятнадцять років. З Мекстона, Північна Кароліна. Зникла двадцять дев’ятого червня шістдесят сьомого. Знайшли через два дні, після масштабних пошуків, у придорожній халабуді, яка стояла в ліску серед сосон Ламберта. Горло перетяте.

— Господи, яка красуня. Невже в неї не було постійного хлопця?

— У такої гарної дівчини? Нащо ти взагалі питаєш? Саме до нього поліцейські передусім і пішли, тільки його не було вдома. Він з трьома друзями поїхав на природу в Блу-Рідж, і всі троє підтвердили його алібі. Так що то не він, якщо, звісно, не злітав додому, махаючи руками, як крильми.

— А потім була Лінда Ґрей, — сказав я. — Номер п’ять. Тобто якщо їх усіх убив один і той самий чоловік.

Ерін по-вчительському підняла вказівний палець.

— Вона була п’ятою лише в тому разі, якщо знайшли всіх жертв цього типа. Але в шістдесят другому, шістдесят четвертому, шістдесят шостому могли бути й інші… ну ти розумієш.

У каркасі колеса стогнав і бушував вітер.

— А тепер про те, що мене занепокоїло, — сказала Ерін… наче п’ять мертвих дівчат — не достатній привід для занепокоєння. І дістала з теки ще одну копію. То був флаєр (кричалка говіркою) з рекламою якоїсь вистави під назвою «1000 чудес Менлі Велмана». На ньому двійко клоунів піднімали догори пергамент, на якому було перелічено деякі з чудес, і одним з них було «НАЙБІЛЬШЕ В АМЕРИЦІ ЗІБРАННЯ ПОТВОР! І ДИВОВИЖ!» Ще там були атракціони, ігри, розваги для маленьких дітлахів і «НАЙСТРАШНІША У СВІТІ КІМНАТА СТРАХУ».

«Заходь, коли сміливий», — подумав я.

— Ти отримала це через міжбібліотечний абонемент? — спитав я.

— Так. Я вирішила, що через міжбібліотечний абонемент можна знайти що завгодно, якщо маєш бажання копати. Або тримати вуха нашорошеними, бо насправді це найбільше в світі сарафанне радіо. Цю рекламу друкували у вейкроській «Джорнел гералд». Протягом першого тижня у серпні шістдесят першого.

— Коли зникла перша дівчина, ярмарок Велмана стояв у Велкросі?

— Її звали Діді Моубрей. Ні, на той час ярмарок уже поїхав. Але саме в той час Діді сказала подрузі, що в неї новий хлопець. А тепер поглянь на це. Це з рокімаунтської «Телеґрам». Рекламу друкували протягом тижня в середині липня шістдесят третього. Стандартне оголошення, дане завчасно. Та що я тобі розказую, сам знаєш.

То була ще одна реклама шоу «1000 чудес Менлі Велмана» на всю сторінку. Ті самі двоє клоунів тримали той самий пергамент, але через два роки після зупинки у Вейкросі вони вже обіцяли гру в бінго з призом у десять тисяч доларів і слова «потвори» вже не було.

— Ярмарок був у місті, коли в кінотеатрі вбили Клодін Шарп?

— Поїхав за день раніше. — Вона постукала пальцем по нижній частині аркуша. — Деве, усе, що потрібно, — подивитися на дати.

З датами я був менш обізнаний, ніж вона, проте я вирішив не виправдовуватися.

— А третя дівчина? Лонґботом?

— Нічого про ярмарок у районі Санті я не знайшла, і про ярмарок Велмана теж би нічого не знайшла, бо він прогорів восени шістдесят четвертого. Про це я прочитала в журналі про вуличну торгівлю й суміжні види діяльності «Аутдор трейд енд індастрі». Наскільки нам з багатьма бібліотекарями, які мені допомагали, вдалося з’ясувати, це єдиний спеціалізований журнал, який висвітлює питання бізнесу ярмарків і парків розваг.

— Господи, Ерін, забудь про фотографію, знайди собі багатого письменника чи кінопродюсера і запропонуй йому послуги асистента-дослідника.

— Я краще фотографуватиму. Дослідження надто схоже на роботу. Але не губімо нитку розмови. У районі Санті не було жодного ярмарку, але і вбивство Емми Лонґботом не схоже на інші чотири. Мені так здається, принаймні. В інших випадках жертв не ґвалтували, пам’ятаєш?

— Наскільки тобі відомо. У газетах про таке ніколи прямо не пишуть.

— Так, там пишуть «розбещення» чи «сексуальний напад» замість «зґвалтування», але суть вони відтворюють, повір.

— А як щодо Дарлін Шумейкер? Там було…

— Стамнейкер. Цих дівчат убили, Деве, усе, що ти можеш для них зробити, — запам’ятати їхні імена та прізвища.

— Я запам’ятаю. Дай мені час.

Ерін накрила мою руку долонею.

— Пробач, я вивалила на тебе все одразу. Сама я це все тижнями перетравлювала.

— Справді?

— Ну типу. Це доволі жахливо.

І вона мала рацію. Коли читаєш детектив чи дивишся кіно, то, радісно насвистуючи, проходиш повз гори трупів. Тебе цікавить лише те, хто вбивця: дворецький чи зла мачуха. Але тут були справжні молоді жінки. Мабуть, вороння клювало їхню плоть, в очах заводилися личинки і черви заповзали в носи та сіру речовину мозку.

— А коли цю Стамнейкер убили, у Макстоні стояв цирк?

— Ні, але в Ламбертоні — це найближче містечко — мав от-от початися сільський ярмарок. Ось.

Ерін дала мені наступну ксерокопію, з рекламою літнього ярмарку Робсона. І знову постукала по аркушу. Цього разу вона хотіла звернути мою увагу на рядок «50 БЕЗПЕЧНИХ АТРАКЦІОНІВ ВІД КОМПАНІЇ „САЗЕРН СТАР ЕМ’ЮЗМЕНТС“».

— Я почитала про «Сазерн стар» у «Аутдор трейді». Компанія вийшла на ринок після Другої світової. Офіс у них у Бірмінгемі, а їздять по всьому Півдню, зводячи атракціони. Нічого грандіозного типу «Громовиці» чи «Скаженої трясучки», але в них повно різних дурнограйок і людей, щоб ними керували.

Я не міг не заусміхатися. Отже, вона ще не зовсім забула говірку. Дурнограйкою називали атракціон, який можна було легко поставити й розібрати. Якщо ви коли-небудь каталися на «Шалених чашках» чи «Дикій миші», ви були на дурнограйці.

— Я зателефонувала головному менеджеру з атракціонів «Сазерн стара». Сказала, що працювала влітку цього року в «Джойленді» й писала реферат про індустрію парків розваг на курс соціології. А що? Я цілком могла його писати. Після всього цього було б раз плюнути. Він розказав мені, що в їхній сфері діяльності відбулися великі зміни. Так одразу сказати, чи найняли вони когось із цирку Велмана, він не міг, але підтвердив, що це цілком можливо: там кілька різноробочих, тут кілька посадників, одну-дві «мавпочки» для атракціонів. Отже, вбивця Діді й Клодін міг бути на тому ярмарку, і Дарлін Стамнейкер могла з ним познайомитися. Ярмарок ще офіційно не працював, але багатьох місцевих жителів тягне до місць розташування ярмарків, подивитися на те, як робочі й ґазуні з тамтешніх ставлять атракціони. — Вона спокійно подивилася на мене. — Я думаю, саме це й сталося.

— Ерін, а є згадки про мандрівний цирк у статті, яку надрукували в «Ньюз енд кур’єр» після того, як убили Лінду Ґрей? Чи, може, краще сказати, згадки про розважальні дійства?

— Ні. А можна ще ковтнути з твоєї пляшки? Мені холодно.

— Можемо зайти всередину…

— Ні, мені холодно від усіх цих убивств. Щоразу мороз пробирає, коли я все це передивляюся.

Я дав їй пляшку. Вона ковтнула трохи віскі, я й собі не відмовився.

— Мабуть, ти й справді Шерлок Голмс, — сказав я. — А що поліція? Думаєш, вони проґавили цей момент?

— Точно не знаю, але думаю… так. Якби це був телесеріал, знайшовся б якийсь мудрий старий поліцейський, типу лейтенанта Коломбо, який би прагнув побачити загальну картину і склав би шматочки пазла докупи. Але, мабуть, у реальному житті таких небагато. До того ж, загальну картину побачити нелегко, бо вона розкидана по трьох штатах і восьми роках. Одне можна сказати напевно — якщо він і працював колись у «Джойленді», то його тут уже давно нема. Плинність кадрів у парку розваг не така велика, звісно, як у мандрівній компанії типу «Сазерн стар ем’юзмент», та все одно люди приходять і йдуть.

Це я й сам знав. Посадники та кликуни яток не люблять затримуватися на одному місці надовго, а ґазуні взагалі приходили й відходили, як приплив.

— Ось іще одна річ, яка мене турбує. — Ерін простягла мені стосик фотографій вісім-на-десять. На білому полі внизу кожної йшов напис «ЗНЯТО ВАШОЮ ГОЛІВУДСЬКОЮ КРАЛЕЧКОЮ В „ДЖОЙЛЕНДІ“».

Я швидко їх прогортав і відчув, що треба ковтнути ще віскі, бо зрозумів — то були знімки Лінди Ґрей і чоловіка, який її вбив.

— Господи, Ерін, це не з газети. Де ти їх роздобула?

— У Бренди Раферті. Довелося до неї підлещуватися, казати, якою вона була чудовою мамою для нас, голівудських дівчаток, і зрештою вона здалася. Ці фотки я надрукувала з негативів, які вона позичила мені зі свого особистого архіву. Ось дещо цікаве, Деве. Бачиш стрічку на голові в Ґрей?

— Так. — Стрічка Аліси, як її назвала місіс Шопло. Блакитна стрічка Аліси.

— Бренда сказала, що на знімках, які надрукували в газетах, її зробили розмитою. Поліція думала, це допоможе знайти вбивцю, але цього так і не сталося.

— То, що тебе турбує?

Мене всі ті знімки теж турбували, навіть ті, де Ґрей та її супутник були тільки фігурами на тлі й упізнати їх можна було лише за її блузкою без рукавів та стрічкою Аліси, а також його бейсболкою та темними окулярами. Лише на двох фото Лінду Ґрей та її вбивцю було видно чітко й виразно. На першій вони стояли біля «Чашок-кружляшок». Його рука недбало спочивала на сідниці Ґрей. На другій — найчіткішій серед усіх — вони були біля тиру імені Енні Оуклі. Та все ж на жодному знімку чоловікового обличчя не можна було роздивитись як слід. Я міг би пройти повз нього на вулиці і не впізнати.

Ерін узяла фото з «Чашками-кружляшками».

— Глянь на його руку.

— Так, татушка. Я бачу. І чув про неї від місіс Ша. А що воно таке, як ти думаєш? Яструб чи орел?

— По-моєму, орел, але це не має значення.

— Справді?

— Так. Пам’ятаєш, я казала, що ще повернуся до Клодін Шарп? Молода жінка, якій перетяли горло в місцевому кінотеатрі — під час показу «Лоуренса Аравійського», а це вам не абищо, — для такого маленького містечка, як Рокі-Маунт, була великою подією. «Телеґрам» ще місяць її пережовувала. Копи знайшли аж одну зачіпку, Деве. Дівчина, з якою Клодін навчалася разом у старших класах, бачила її в барі і привіталася. Клодін відповіла на привітання. Та дівчина сказала, що біля неї сидів чоловік у сонцезахисних окулярах і бейсболці, але вона б і не подумала, що він з Клодін, бо він був набагато старший. Помітила вона його лише тому, що він сидів у кінотеатрі в темних окулярах… а ще тому, що на руці в нього було татуювання.

— Пташка.

— Ні, Деве. Коптський хрест. Отакий. — Ерін витягла ще одну копію і показала мені. — Поліцейським вона сказала, що спершу подумала, ніби то якийсь нацистський символ.

Я придивився до хреста. Був він елегантний, проте анітрохи не схожий на птаха.

— Два татуювання, — зрештою припустив я. — Птах на одній руці, хрест — на іншій.

Ерін похитала головою і знову тицьнула мені фото з «Чашками-кружляшками».

— На якій руці пташка?

Він стояв ліворуч від Лінди Ґрей і обіймав її за талію. Рука, що спочивала на сідниці…

— На правій.

— Так. Але дівчина, яка бачила його в кінотеатрі, сказала, що хрест теж був на правій.

Я замислився.

— Вона помилилась, от і все. Свідки постійно щось плутають.

— Звісно. Мій батько міг би цілий день на цю тему розводитись. Але поглянь.

Ерін простягала мені фото з тиру, найвиразніше з усього стосу, бо на ньому вони не просто проходили десь на тлі. Котрась із кралечок помітила їх у гарній позі й клацнула, в надії продати знімок. Та тільки той тип її послав. У грубій формі, якщо вірити місіс Шопло. Це нагадало мені, як вона описувала це фото: «Як він притискався стегном до її стегна, показував, як тримати гвинтівку, так, як це завше роблять хлопці». Напевно, місіс Ш. бачила розмитий газетний варіант фотографії, що складався з маленьких цяток. А в мене в руках був оригінал, такий чіткий і виразний, що в мене з’явилося відчуття, ніби я можу ступити крок, і опинитися там, разом із ними, і попередити Лінду Ґрей. Він справді притискався до неї. Його долоня лежала на її руці, що притримувала ствол гвинтівки двадцять другого калібру, і допомагала прицілитись.

Рука була ліва. А на ній — жодних татуювань.

— Бачиш? — спитала Ерін.

— Тут нема чого бачити.

— Отож-бо, Деве. Отож-бо.

— Тобто ти хочеш сказати, що це два різні типи? Один з хрестом на руці вбив Клодін Шарп, а інший, з птахом на руці, — Лінду Ґрей? Щось мені в це не віриться.

— Цілковито з тобою погоджуюсь.

— Тоді що ти маєш на увазі?

— Мені здалося, що я щось побачила на фотографіях, але певності не було, тому я віднесла надрукований відбиток і негатив нашому випускнику Філу Гендрону. Він геній проявних, практично живе на факультеті фотографії у Барді. Пам’ятаєш ті неоковирні «спід-ґрафіки», з якими ми ходили?

— Забудеш таке.

— Їх нам навісили здебільшого для антуражу — гарненькі дівчатка зі старезними фотиками в руках. Але Філ сказав, що насправді вони досить круті. З негативів можна витягти чимало корисного. Ось, наприклад.

Вона простягла мені збільшену копію фото з «Чашками-кружляшками». Голівудська кралечка знімала молоду пару з маленькою дитиною посередині, проте на цій масштабованій фотографії тих людей взагалі не було видно. У центрі знімка опинилися Лінда Ґрей та її кавалер-убивця.

— Деве, подивися на його руку! На татушку глянь!

Я насупився, намагаючись щось розгледіти.

— Важкувато, — пожалівся я. — Рука більш розмита, ніж решта фотки.

— А по-моєму, ні.

Я підніс фото впритул до очей.

— Це… Господи, Ерін. Це що, чорнило? І воно потекло? Зовсім трішки, але потекло?

Вона просяяла і тріумфально мені всміхнулася.

— Липень шістдесят дев’ятого. На півдні країни пекельна спека. Піт з людей тече відрами. Якщо не віриш, подивись на інші фотографії, й побачиш кола від поту на сорочці. До того ж у нього були й інші причини пітніти, правда ж? Він замислив убивство. Відчайдушне й зухвале.

— От чорт, — сказав я. — Пірат Піт.

Ерін спрямувала на мене вказівний палець.

— Точно.

«У пірата Піта» — так називалася сувенірна крамничка, що стояла біля «Плюсь-Хрясь». Над її дахом гордо майорів Веселий Роджер. Усередині можна було купити звичні дрібниці — футболки, чайні горнятка, пляжні рушники, навіть плавки, якщо ваша дитина забула взяти їх з собою (усе з логотипом «Джойленду»). А ще там був прилавок, на якому пропонували широкий вибір фальшивих татуювань. То були перебивні картинки. Якщо ви не могли нанести їх собі самотужки, Пірат Піт (чи хтось із його зелених помічників) допомогли б вам за невеличку доплату.

Ерін кивнула.

— Сумніваюся, що він робив їх собі там, це було б тупо, а цей тип аж ніяк не тупий, але я впевнена, що то не справжнє татуювання, так само, як і коптський хрест, який та дівчина бачила в кінотеатрі у Рокі-Маунті. — Вона нахилилася вперед і взяла мене за руку біля ліктя. — Знаєш, що я думаю? Я думаю, він зробив це, щоб привернути увагу. Люди помічають татуювання, і все інше просто… — Вона постукала по розпливчастих обрисах, котрі були цілком упізнаваними перед тим, як її друг у Барді збільшив їх до величезного розміру.

— Усе інше, що з ним пов’язано, розпливається на тлі, — сказав я.

— Угу. Згодом він просто їх змивав.

— Поліції про це відомо?

— Гадки не маю. Можеш їм сказати. Я не казатиму, бо повертаюся в універ. Але не знаю, чи вони візьмуть до уваги, все-таки стільки часу минуло.