Краще сидіти вдома...

Лот для вінегрету

Минуло понад три роки, відбулася безліч різних подій, але наш «похід» на чолі з Олександром Петровичем Івушкіним я все одно пам’ятатиму ще дуже довго.

Того літа мої батьки вирішили згадати молодість, і забратися з наметом у лісову глухомань, а мене постановили залишити на бабусю Клаву. На їхній превеликий жаль виявилося, що бабуся Клава завіялася до санаторію лікувати радикуліт.

— У твої роки я чудово справлявся з домашнім господарством самостійно, — сказав мені тато.

— У її роки ти наполегливо винаходив порох! — не без єхидства нагадала мама. — Та й часи зараз інші.

Тато насупив брови й подивився на мене з легким сумнівом.

— Дівчатка не цікавляться порохом, — сказав він нарешті.

На той час на моєму особистому рахунку вже значилися: створення океанаріуму в нашій ванні, художній розпис шпалер у кімнаті сусіда Борьки, спорудження разом з ним літального апарата й невдалий похід у сусідню область під приводом поїздки до його бабусі. (Похід провалив Славка: проговорився матері, його мати поскаржилася Борчиній, а вдвох вони до смерті налякали мою. В їхніх устах малюсінький походик перетворився на експедицію Афанасія Нікітіна). Відтоді за кожної зручної нагоди ця історія пригадувалася як яскравий зразок поганого виховання доньки (мамою, якщо розповідав тато, і татом, якщо говорила мама).

Раптом татове обличчя посвітлішало.

— Людо, Петрів Сашко збирається стати педагогом! — з ентузіазмом вигукнув він. — Ото б йому була практика…

Пояснюю: Люда — це мама, Петро — це татів двоюрідний брат, а Сашко — це Олександр Петрович Івушкін, майбутній викладач історії і приборкувач юних душ.

Олександр Петрович з’явився в нашому будинку ще до вечора того ж дня з важкеньким кейсом у руках, у чорних окулярах на засмаглому обличчі й з гіпсовою маскою фараона Тутанхамона під пахвою.

— Де об’єкт впливу? — запитав історик-початківець, з гуркотом опускаючи на підлогу багаж.

— Сашенько, — замуркотіла мама, — Світланка просто янгольська дитина, тобі з нею буде дуже легко.

Але піддурити Івушкіна виявилося не так-то легко, він стягнув на ніс окуляри, подивився на мене поверх скелець і сказав:

— Тітко Людо, ви можете сміливо покластися на мене. За час вашої поїздки я зроблю зі Свєтки людину.

Процес створення людини «по-Івушкіну» полягав у тому, що я мала читати йому вголос підручник історії, натомість сам Олександр Петрович ремонтував магнітофон, який приніс у кейсі. У перерві ми спускалися до кіоску за пиріжками, потім ненавмисно заходили в кіно, звідки з неуважності звертали до приятеля Івушкіна трішки поспілкуватися з комп’ютером. Але додому ми завжди встигали вчасно, бо ввечері телефонував сам дядько Петро й цікавився нашими успіхами. Івушкін бадьоро рапортував, опісля сідав читати фантастику, а мені милостиво дозволяв зайнятися своїми справами.

Іноді програма змінювалася. Івушкін зранку був зайнятий по горло, гриз граніт науки рекордними темпами десь у районі міського стадіону, і людину із себе я ліпила сама.

Усе минало чудово, поки одного разу з шостого поверху не спустилася Борчина мати, щоб показати моєму опікунові частково зібраний рюкзак.

— Що це таке? — поцікавилася вона.

Олександр Петрович здивовано втупився в рюкзак і знизав плечима.

— Мій син повідомив мені про якийсь похід, у який ви нібито ведете школярів. Чому батьки про все довідуються останніми?

Олександр Петрович відкрив було рот, але я його випередила:

— Віро Матвіївно, оголошення в під’їзді два дні висіло, ви не помітили!

Борчина мама була трішки короткозора, але вважала, що окуляри їй не личать. Вона не взялася розвивати тему непомічених оголошень.

— Я просто хотіла попередити, щоб ви не спускали з Бориска очей: він такий непосидючий хлопчик!

Не встигли зачинитися за сусідкою двері, як Івушкін піймав мене за комір:

— Що це означає, Свєтко?

Грізний тон Івушкіна нічого доброго не віщував, але я не почувалася винною:

— Ти сам казав про користь взаємовиручки…

— Виходить, я тебе брехати вчив?!

Тут з’явилася Віра Матвіївна зі своїм Борисочком, і Олександр Петрович відпустив мій комір. Борька дивився на всіх з-під лоба й посилено смикав ґудзик на сорочці.

— Борисонько мені все розповів! — Віра Матвіївна посміхнулася найлюб’язнішою зі своїх посмішок. — Сподіваюся, до шостої години ви повернетеся?

— Сподіваюся, — пробурмотів Івушкін і метнув у мій бік убивчий погляд.

Коли двері зачинилися, Борька з досадою піддав ногою рюкзак і голосно засопів.

— Ну, добродії змовники, — Івушкін схрестив руки на грудях, відкашлявся й продовжив: — Зізнаватися будемо?

Борька мовчки відривав ґудзик, а мені зізнаватися не було в чому: рюкзак збирався без мене. Івушкін зачинив двері на ключ, а ключ поклав до своєї кишені.

— Поки я не почую правди, звідси не вийде жодна людина!

— Отже, Маринка тебе не дочекається? — найбезневиннішим тоном поцікавилася я. — Ви ж начебто збиралися…

Я відскочила вчасно. Івушкін промахнувся.

— Битися не педагогічно! — вперше подав голос Борька.

Олександр Петрович промурмотів щось про «сопливих педагогів», але руками більше не розмахував.

— То у який це похід я вас веду? — запитав він майже ласкаво.

— Я хотів потренуватися в перенесенні ваги, — похмуро пояснив Борька, — а мама знайшла рюкзак і злякалася. Я згадав, як ви зі Свєткою їздили на розкопки з археологами й сказав…

Брови Івушкіна поповзли вгору. Настала моя черга смикати ґудзик на кофті.

— Куди ми їздили зі Свєткою? — перепитав Івушкін лиховісним шепотом.

Я мовчала. Звичайно, нікуди ми з Івушкіним не їздили, а про археологів я сказала Борці просто так, щоб не задавався. Його батьки, мабуть, завжди із собою беруть, коли відпочивати їдуть. Він навіть у Греції побував!

— Тож до археологів хочете? Індіани джонси! Походів жадаєте?!

Борька непевно кивнув.

— Збирайтеся, хутчіш!

У похід ми чомусь поїхали на трамваї. Пасажири косували на рюкзак, що частково стирчав у проході, і прозоро натякали на користь піших прогулянок. Олександр Петрович зауваження ігнорував, лише замислено поправляв чорні окуляри.

Добравшись до кінцевої зупинки, ми вилізли й побачили дивну однобоку вулицю: праворуч тяглися паркани, через які визирали будинки з вибитими шибами, розваленими стінами й порожніми дверними прорізами, а ліворуч нагромаджувалися лише купи битої цегли, потрощених дощок та іншого сміття. Перед найбільшою купою грівся на сонечку постамент від зруйнованого пам’ятника «…ову», як зазначалося на вцілілому шматку таблички.

Олександр Петрович підняв окуляри, оглянув навколишній пейзаж і загадково вимовив: «Тут!» — після чого ми отаборилися навколо колишнього пам’ятника.

З Борчиного рюкзака Івушкін витягнув рулетку, обійшов постамент справа, поставив мене як точку відліку і взявся вимірювати, відзначаючи кожен метр уламками цегли. Дійшовши до проржавілої залізної бочки, Олександр Петрович на мить задумався, почухав потилицю і встановив біля бочки Борьку. Від Бориса він відміряв ще метра два на захід, кинув на землю олівець, який вийняв з кишені, і мовив: «Треба копати!»

— Нащо? — обережно поцікавився Борька.

— Заради науки, — повідомив Івушкін, витягаючи з рюкзака совок і віник, які попередньо сам туди й поклав, згорнуте покривало, дві книги, загальний зошит і газету «Городник». З газети він зробив тюбетейку, надягнув її на голову, а книги, зошит і покривало сунув під пахву. Віник і совок Івушкін віддав нам.

— Вам надається можливість зробити епохальне відкриття! Є відомості, що тут була стоянка скіфів.

— А непрофесіонали розкопками займатися не повинні, — сказала я дуже противним голосом.

Івушкін строго поглянув на мене з-під окулярів.

— Молоді люди, ви жадали пригод, чи не так?

Терпіти не можу, коли хтось намагається хитрувати!

Найімовірніше, Олександр Петрович домовився тут зустрітися з кимось зі своїх приятелів (у руїнах багато чого можна знайти), а нас захопив із собою, аби були на очах.

Я подивилася туди, де в тіні колишнього пам’ятника зручно розташувався Івушкін зі своїми книгами, і запропонувала Борискові вдати, що копаємо, а потім утекти. Хвилин п’ятнадцять ми ліниво пересували камені й уламки дощок, ретельно обмітаючи віником усе, що хоч трішечки нагадувало цікаву річ. Нарешті я вручила совок Борисові, а сама задивилася на руїни.

Усе чи майже все цінне вже розтягнули навколишні жителі. Занедбані будинки буйно заросли бур’янами, зіяли провалами паркани, жолобилися на подвір’ях майже розібрані сараї, і лише здичавілі сади згиналися під вагою плодів. Мені особливо сподобалися великі синьо-зелені сливи…

— Свєтко, я скриню знайшов! — якомога гучніше прошепотів Борька.

Думки про сливи миттю вивітрилися з голови, я схопила дощечку й кинулася на допомогу Борису. Земля так і полетіла навсебіч. Ми вовтузилися хвилин п’ятнадцять. Уже стало зрозуміло, що це не скриня, а дерев’яний люк підвалу з проржавілим кільцем, вбитим у почорнілі дошки. У той момент, коли злагодженим ривком ми намагалися смикнути за кільце, над нашими головами виник Івушкін.

— Чим це ви, голуб’ятка, займаєтеся? Чийсь льох ламаєте?

— Сашко, але ти ж сам казав про розкопки?

— Про розкопки! А не про виламування підвалів!

— Не заважай нам робити наукове відкриття! Йди, не примазуйся до слави!

На мій випад Івушкін не відповів, але за кільце взявся сам. Утім, у нього одного теж нічого не вийшло, смикати довелося втрьох. Смикнули так добряче, що Борька ледве не влетів у чорну діру, яка утворилася і з якої сильно тхнуло гнилизною. Вниз вели кам’яні сходинки. Борька кинувся було туди, але Олександр Петрович миттю припинив анархію:

— Не лізь! Сірники є?

Відшукалися не тільки сірники, а й ліхтарик — Борис готувався до «перенесення ваги» дуже ретельно.

Спочатку Івушкін підпалив шматок тюбетейки і кинув у зіяюче провалля. Газета, не долетівши до низу, розсипалася на десятки тліючих іскорок і майже нічого не освітила. Довелося Івушкіну скручувати залишки головного убору в щільну грудку й знову підпалювати. Цього разу газета впала на сиру кам’яну підлогу, засичала, але продовжувала мирно горіти.

Олександр Петрович хмикнув, озброївся ліхтариком і почав обережно спускатися. Нам зверху добре було видно, як танцюючий промінь вихоплював з темряви надщерблені круті щаблі. Івушкін благополучно спустився й, стоячи поряд із тліючою газетою, посвітив ліхтариком спочатку в один бік, потім в інший.

— Тут якийсь коридор, — повідомив він і переступив через газетний попіл. Світло згасло.

— Сашко, там контакт відходить, потруси ліхтарик! — гукнув Борька в темряву, але відповіді не було.

— Олександре Петровичу! — покликала я. — Ти де?! Івушкін вимагав, щоб я завжди кликала його на ім’я та по батькові, але я робила це тільки в особливо важливих випадках. Схоже, цей випадок може виявитися надто важливим. Я почала спускатися…

— Зачекай! — Борька схопив мене за руку. — А раптом він провалився?!

— Куди?

— Ти що, забула про пастки фараонових підземель?! Не на ту плиту наступиш, вона перевертається, і людина летить у кам’яний мішок на кілки чи мечі!

Борискова поінформованість мені не сподобалася. Одна справа — кіно, друга — Івушкін.

— Звідки в нас фараони? Це звичайний льох!

— А чому тоді світла немає і тихо?

— Так він нас полякати хоче! Івушкін, а-ау! Вилазь! Але Івушкін категорично не хотів вилазити. Фараони фараонами, а камінь якийсь йому на голову звалитися міг.

— Борисе, де сірники?

Борька потряс коробкою, але сірники мені не віддав.

— Зачекай!

Він швиденько згріб у рюкзак покривало Івушкіна, книги й зошит склав ланцюжком, на обкладинках крейдою намалював стрілки. Підвів ці покажчики до отвору підземелля, на дерев’яній кришці написав великими літерами: «Ми тут» і розписався.

— Це навіщо?

Замість відповіді Борька витяг з рюкзака свічку й мотузку. Так, з ним можна ходити в походи! Я, мабуть, не дуже б здивувалася, якби він дістав ще й троюрідну бабусю, яка іноді варить йому киселі.

— Свєтко, я спускаюся, а ти сидиш нагорі й чекаєш. У разі чого — біжиш за допомогою.

— Ні, Борисонько, за допомогою можеш збігати й ти! Івушкін — мій родич!

— Ти язиком плескаєш, а він, може, у темниці задихається!

Напевне, я випадково скривилася, тому що Борька відступився:

— Ну, не задихається, сидить зараз і слухає, як ми з тобою лаємося. Може, він перевірку затіяв?!

Коротше, Борис завдав рюкзак на плечі, взяв у руки велику палку, прив’язав кінець мотузки до найближчого дерева, потім цією самою мотузкою (для білизни, між іншим) ми обв’язалися самі й пішли.

Свічка, звичайно, гірша за ліхтарик. По-перше, вона більше сліпить очі, ніж висвітлює щось навкруги, по-друге, коли протяг, полум’я гойдається. А протяг був.

Діставшись до газети, Борька колупнув напівзгорілу грудку носком черевика. Ніяких слідів Івушкіна. Борис потикав палкою підлогу (чи немає там якого підступу?) і обережно переступив через залишки газети…

Світло згасло. Мене щось сильно рвонуло вперед, мотузка врізалася в тіло. «Пастка!» — встигла подумати я падаючи.

Коли падіння закінчилося, виявилося, що я сиджу, щосили вчепившись у м’яку землю, а поруч, теж запустивши пальці в жмутик трави, на колінах стоїть Борька, і в зубах у нього чомусь затиснутий нещасний «міношукач». Мотузка все ще зв’язувала нас, але один кінець на моєму поясі вільно теліпався. Хвилину ми очманіло дивилися один на одного, потім Боря розтиснув зуби, палка впала, а я витягла пальці з пухкого ґрунту.

— Що це? — запитав Борис чомусь пошепки, хоча навколо нас не було жодної живої душі: голий степ до самого обрію. — Як ти вважаєш, ми вже вийшли з підземелля?

Від білястого кущика виразно пахло полином. У сліпучо-синьому небі заливався жайворонок. Сонце стояло в зеніті і смалило нещадно.

— Як на мене, це — галюцинація! — заявила я, зчищаючи землю з рук.

— І та штука в траві теж?

До ліхтарика ми кинулися одночасно. Звичайно, це був Борчин ліхтарик, бо на корпусі виднівся Борисчин портрет, який я колись надряпала цвяхом. Ліхтарик ще горів.

— Івушкін десь тут!

Тон, яким була вимовлена ця фраза, мені не сподобався. Мені взагалі багато чого не подобалося останнім часом. Олександр Петрович не ховрашок, щоб з головою сховатися в траві.

Борис вирішив вдати із себе індіанця й прочитати сліди на землі. Взявши ліхтарик, він ще раз оглянув його, потім став на коліна, поповз, мало не торкаючись носом землі й… зник. Я не встигла злякатися, бо ривок мотузки відразу відправив мене слідом за ним.

Ми ледве не зіштовхнулися з Івушкіним — він стояв, по-військовому витягнувшись, і дивився просто перед собою. Вигляд у Олександра Петровича був не зовсім респектабельним: волосся сторчма, сорочка брудна, а на джинсах завис жмуток сухого реп’яха.

— Ви тут навіщо? — запитав Олександр Петрович підозріло байдужним тоном.

— Тебе шукаємо, між іншим! Взагалі-то, так порядні люди не чинять. Кинув нас, а сам…

Але Івушкін не зважав на мій випад, його цікавило якесь видовище за нашими спинами. Обернувшись, ми з Борькою побачили споруду, що віддалено нагадувала силосну башту, чомусь вкриту різьбленим візерунком, який світився жовтогарячим.

— Що це? — Борька зачаровано подався вперед.

— Стій! — Івушкін піймав Бориса за комір. — Свєтко, дай руку!

Я не люблю, коли мене тикають носом у мій вік, уже далеко не дитсадівський, між іншим, але на Олександра Петровича шкода було дивитися. Довелося подати руку, і тільки після цього він дозволив нам рушити до башти, та пройшли ми не більше трьох метрів — знову стався ривок.

Тепер ми стояли, майже уткнувшись носами в замшілу дерев’яну стіну, а поруч шуміла ріка. Млин! Справжній водяний млин з величезним позеленілим колесом!

Івушкін сів там, де стояв, і потягнув за собою нас:

— Ви зрозуміли?

— Що? — пошепки запитав Борька.

— Ніяких пересувань поодинці, інакше загубитеся так, що жоден мент не знайде!

— Ми не загубимося, Сашко, — досить тужливо пообіцяла я, — ми зв’язалися мотузкою. А що це діється?

Та Івушкін не був настроєний на пусті балачки:

— Борисе, провіант цілий?

— Так! — одразу сповнившись поваги до самого себе, відповів Борька.

— Усім підкріпитися й відпочивати!

Поки ми з Борисом ділили на три частини свіжий огірок і півпачки печива, Івушкін вийняв з кишені носову хусточку й ретельно прив’язав свій брючний ремінь до нашої мотузки.

— Про всяк випадок, — похмуро пояснив він.

Огірок з’їли в повному мовчанні, а коли взялися до печива, Бориса потягло на філософію:

— Ми зробили велике наукове відкриття й тепер прославимося і загребемо купу грошей!

Івушкін подивився на нього якось дивно, але не сказав нічого.

— Якщо ти тепер зробиш таке ж наукове закриття, я поступлюся своєю славою тобі! — запропонувала я.

— Таким, як ти, треба вдома біля неньки сидіти, а не в експедиції ходити! — образився Борька. — Вряди-годи зіштовхнулися зі справжньою пригодою — тут радіти треба!..

Івушкін почав радіти:

— Устати! Зібрати рюкзак! Уперед!

Ми поплелися завершувати своє наукове відкриття, але знову відійшли недалеко…

Шалене ревіння моторів. У першу мить я зраділа: додому, думаю, потрапили, але потім побачила цих… На головах каструлі з дірками для очей, самі в залізі, у руках списи, а сидять верхи на мотоциклах!

У Борьки щелепа так і відвисла, Івушкін на виду перемінився й нас, як щенят на шворці, за мотузку до себе підтягує. Отут Борис отямився:

— Це ми на зйомки втрапили. Історичну картину знімають!

Фільми, звичайно, штука гарна, але надто вже натурально в руках цих типів списи погойдувалися! По полю носилися, як мотоболісти, а м’яча не видно! Я тільки хотіла Івушкіна щодо режисера запитати, як раптом один нас помітив і зупинився.

— Шляхетні лицарі! — загримів із глибини каструлі бас. — На обрії язичники!

— Де у вас тут режисер? — нахабно запитав Борька. — Ми хочемо в масовку записатися.

Той, котрий під каструлею був, навіть гикнув від несподіванки. Інші заглушили мотори й потихеньку стяглися до нас.

— Їх бін абітурієнт, — Івушкін від хвилювання чомусь перейшов на німецьку. — Бо іст дер режисер?

— Що він лепече? — перепитав у мотоцикліста в каструлі мотоцикліст у горщику.

— Я по-язичницьки не розумію, — відгукнувся бас з-під каструлі. — Але нічого хорошого він не скаже. Заколемо їх, та й по всьому!

— Не маєте права! — заволав Борька, шарахаючись від націленого списа.

Івушкін стис кулаки.

— Містер, у вас каструля задом наперед надіта! — сказала я власнику баса.

— Що? — перепитав мотоцикліст й опустив спис.

— За яку ціну посуд брали? Якої фірми?

— Дівчинко, ти як зі шляхетним лицарем розмовляєш? Хто тебе виховує?

— З питань виховання, — кажу, — звертайтеся до Олександра Петровича, — і на Івушкіна киваю.

— Язичницьке поріддя! — проричав «лицар».

Отут мене вже зло взяло:

— Від підкаструльника чую!

У нього, здається, навіть каструля від злості розжарилася, аж вишнева стала. Інші мотоциклісти моторами заревіли…

— Ні! — крикнув він. — Не заважайте, я сам!

Від’їхав він назад, начебто б націлився спис метати з розгону, але тут мотор його драндулета несподівано стих! Івушкін потягнув нас у той бік, звідки прийшли, тільки, напевне, напрямком помилився, бо вискочили ми знову в степу, де безтурботно скрекотіли цвіркуни.

Віддихавшись, Івушкін докірливо похитав головою:

— Ти як зі шляхетними лицарями розмовляєш, Свєтко?

Він хотів було прочитати лекцію про правила хорошого тону, але не встиг, позаяк Борька привернув його увагу до хмари пилу, що клубочилася вдалечині. Хмара швидко наближалася, а з нею наближався тупіт. Земля під нашими ногами почала помітно дрижати.

Коли з пилової хмари виринув кінний загін червоношкірих індіанців, Івушкін обсмикав на собі сорочку й пригладив волосся.

— Світлано, не забудь привітатися, — нагадав Олександр Петрович. — Борисе, вийми руки з кишень!

Борька знехотя витягнув руки з кишень і постарався набрати вигляду добропорядного учня.

Не доїжджаючи до нас метрів п’ятдесят, червоношкірі осадили коней і за командою довговолосого вождя вигукнули бойовий клич. Івушкін сліпуче посміхнувся й помахав рукою. На цьому церемонія вітання завершилася.

— Що треба на нашій землі блідолицим собакам? — довідався вождь.

Посмішка Івушкіна стала трохи натягнутою.

— Ми зі школи, — після секундної затримки повідомив він, — вивчаємо історію рідного краю. Дозвольте уточнити: на чиїй території ми перебуваємо?

— На землі доблесних скіфів.

Івушкін закашлявся.

— Ага! — захоплено завив Борька. — А Славка ще сперечався, що в нас індіанців не було!

Вождь замислево подивився на Бориса, зсунув головний убір з пір’я на вухо й почухав голову.

— В яку ціну нині іноземні раби на внутрішньому ринку? — запитав він у воїна, який сидів на рябій конячці праворуч від начальства.

Воїн відповісти не встиг.

— А таких скіфів не буває, — тихо сказав Івушкін.

Від гнівного крику, що вирвався із сотні горлянок, шарпнулися коні, з голови вождя впало пір’я і було втоптане в пилюку копитами. Вождь звісився із сідла, подивився на свою розтрощену прикрасу, потім на Івушкіна й важко зітхнув. На Олександра Петровича відразу накинули аркан, а оскільки його брючний ремінь усе ще був прив’язаний до нашої мотузки, нам з Борисом довелося жваво рушати за керівником. На бігу Івушкін вигукував масу цікавих слів з тих, які мама мені говорити забороняє.

На щастя, ряба конячка виявився ще й кульгавою, тому на понукання господаря реагувала слабо. Не припиняючи «красиво» говорити, Івушкін пришвидшив ходу, порівнявся із сідлом і висмикнув кінець аркана з рук воїна-скіфа. Скіф натягнув повід, подивився вслід побратимам, які набагато обігнали його, і зіскочив зі свого одоробла.

— Від такого чую, — сказав він Івушкіну.

Олександр Петрович почервонів, оглянувся на мене й раптом почав швиденько розв’язувати носову хустку.

— Сашко?

— Згинь, Свєтко! — крізь зуби порадив Івушкін, акуратно закочуючи рукави.

Борис миттєво відв’язався від свого кінця мотузки.

— Сашко, візьми мене, я півроку на карате ходив! І-ія! — продемонстрував він свою бойову міць.

Скіф мовчки покрутив пальцем біля скроні й витяг з-за пояса томагавк…

— У скі-іфа чотири ноги, позаду — довгий хвіст, але торкнути його не моги за малий його зріст! — чомусь мене потягнуло на древню дражнилку.

Скіф образився.

— Послухай, угамуй свою жінку! — закричав він Олександру Петровичу. — Коли чоловіки борються, жінки повинні мовчати!

— Згинь, Свєтко! — хором гаркнули Івушкін і Борька.

Тепер уже образилася я: їм хочеш, як краще, а вони…

А в результаті:

Виявилося, що Івушкін начисто забув класику, немудрий віршик про впертих баранів набув несподіваного ефекту: Олександр Петрович вихопив у скіфа томагавк і ринувся на мене. Довелося брати мотузку в руки й спішно зникати. Бойовий клич у Борьки з Івушкіним виходив кепсько, але позаду дуже переконливо підвивав скіф — я додала швидкості й відірвалася метри на три…

Під ногами попливло, центр ваги раптово перемістився кудись до ділянки носа (ніс нестримно посунувся до землі), і я з усього маху розтяглася на цій слизоті, відчуваючи, як протирається діра на моєму лікті й незграбно буксує коліно.

Нарешті ковзання припинилося. Саднив здертий лікоть, нило коліно, а спортивні штани увібрали в себе весь пил з тієї ділянки паркету, по якій я проїхала, і тут над моєю головою раптово пролунав сміх, а за ним здивований вигук:

— Боже, звідки це чудо?

Я підвела голову й побачила біляву красуню в розкішній сукні, червоній, з вишитим золотом подолом, з довгим шовковим шлейфом. Мені стало ніяково за запилюжені штани й стареньку кофтинку. Дуже непристойно в’їжджати до чужого будинку на животі та ще в такому вигляді, але що поробиш, уже сталося. Красуня відійшла від дзеркала, перед яким стояла, і впустила на підлогу пуховку з пудрою.

— Чудо, ти хлопчик чи дівчинка?

Їй, бачте, було смішно. Я б теж посміялася, дивлячись, як вона зі своїм шлейфом намагається сісти у вранішній автобус. Я встала, обтрусила пил і відтворила подобу реверансу:

— Мене звуть Світлана.

— Ти моя нова служниця?

Янголам не можна відповідати нечемно. Якби в мене були такі очі, я, може, теж вважала би всіх своїми слугами.

— Але я не терпітиму у своєму будинку такого потворного одягу! А зачіска в тебе…

Я не стала вдаватися в розповіді про особливості моди двадцять першого століття. Красуня ляснула в долоні — набігла юрба дівчат, дам і дівчисьок, мене закрутили, завертіли, нарядили в щось шовково-повітряно-мереживне й прикололи довгі локони до моєї короткої стрижки. Принесли туфельки, але тут панянка, що вбігла останньою, шепнула щось красуні на вушко. Красуня презирливо зморщила носик і звеліла всім негайно вийти.

Юрба розбіглася, пошарудівши шовками. Одначе мені не хотілося йти. Я боялася, що Боря й горе-родич тоді не відшукають до мене дороги, адже в цьому світі варто ступнути крок убік, щоб відразу виявитися в новому шарі простору. Я не хотіла остаточно заблукати.

Красуня помітила мою повільність, але сказати нічого не встигла: тут увійшов Він. Я відразу зрозуміла, що це Він, бо ця людина гепнулася на коліна ще біля порогу й саме так рушила через паркет. (Просто дивно, звідки на паркеті може бути стільки пилу, якщо його щодня протирати подібним чином?)

Підглядати ніяково, але мені було цікаво, до того ж, я не ховалася, а отже, не підглядала, а дивилася.

Ця людина, виряджена, як мушкетер з багатосерійного фільму, з вусами, як у д’Артаньяна, доповзла нарешті до мети і вигукнула: «О!» І припала губами до руки прекрасної дами. Дама теж сказала: «О», але з дещо іншим відтінком — зітхнула й підвела очі до стелі, затягнутої павутинням.

Тут у вікні з’явилася людина з удвічі більшими вусами, ніж у першого чоловіка, і з масивним золотим ланцюгом на грудях, якого й близько не було в попереднього, теж вигукнула: «О!», витягнула шпагу й кинулася в бійку. Перший відвідувач із невдоволенням відпустив руку красуні, крикнув: «Ага!» і теж вихопив шпагу. Прекрасна золотоволоска сказала: «Ах!» і відсторонилася. Вона відійшла ближче до мене, повернулася до дуелянтів боком і взялася ретельно терти скроні, розглядаючи нишком набір капелюшків у розкритих коробках.

— Чому вони б’ються? — пошепки запитала я.

— Вирішують, з ким із них я сьогодні поїду до палацу.

Перший для якнайшвидшої перемоги вперіщив другого щипцями для завивання локонів, але другий розтрощив об нього дзеркало, після чого шпаги знову схрестилися. Другий відступаючи жбурнув у першого коробкою для капелюшка, яка підвернулася під ноги, а перший обсипав пудрою голову другого.

— То з ким же ви поїдете?

— Невже не зрозуміло? — запитала красуня роздратовано. — Природно, з тим, хто вціліє.

Вона з наростаючим занепокоєнням стежила за розгромом свого косметичного кабінету. Зненацька позаду хтось тихо кашлянув. Красуня здригнулася й подивилася на двері:

— Це ти, любий?

— Я, — відгукнувся хрипкий чоловічий голос.

— Ти знову захворів на полюванні?

— Бо ти знову забула покласти мені теплі шкарпетки!

— Ми сьогодні поїдемо до палацу, любий?

— Звичайно. Хто цього разу заплатить за твої розбиті склянки й зім’яті капелюшки, люба? Ці добродії?

— Що ти, радосте моя! Звичайно, король!

Людина за дверима задоволено відкашлялася:

— Тоді я звелю закладати карету.

— Поквапся, любий! — красуня підібрала сірий від пилу шлейф, надягла вцілілий капелюшок і подивилася на себе в уламок дзеркала:

— Коли добродії закінчать, прибереш все!

І тут я згадала, що не довідалася найголовнішого:

— Пробачте, це яке століття, яка країна?

Дама ретельно заправила пасмо волосся, що вибилося з-під капелюшка:

— Ой, яка тобі різниця? Кого це хвилює?

Вона випурхнула, залишивши після себе запах французьких парфумів, і голосок її донісся вже з іншої кімнати:

— Якщо сама не подужаєш викинути труп за вікно, поклич куховарку!

Мені дуже не хотілося виконувати останній наказ, і я вийшла слідом, намагаючись не дослухатися до дзенькоту шпаг і гуркоту розтрощених меблів.

За дверима виявилися кам’яні сходи на кілька щаблів, але щойно я стала на другий, як він різко пішов з-під ніг! Утім, ненадовго, для того щоб знову виникнути, але вже під килимовою доріжкою.

Виявилося, що я стою на сходах на пухнастій килимовій доріжці межи квітів і дзеркал, а праворуч і ліворуч піднімаються дами в білих, блакитних і рожевих платтях, обвішані коштовностями, як новорічні ялинки, у супроводі елегантних і послужливих кавалерів. Угорі, там, де закінчувалися сходи, з відкритих дверей лунали звуки вальсу й сміх.

А в мене лікоть здертий, а на ногах запилені кросівки! Навряд чи вони зійдуть за бальні туфельки.

Я повернулася й побігла вниз під здивованими поглядами дам і власних відбитків у дзеркалах. Фальшиві локони лоскотали шию й стрибали по плечах. Чомусь було страшенно образливо й щипало в очах. Я ще встигла побачити групу нових гостей, перш ніж черговий ривок висмикнув мене із цього святкового світу…

…просто в дощ. Противний, мрячний. До того ж, я опинилася у величезній брудній калюжі, ліва кросівка загубилася під час переміщення, а права надійно загрузла в багнюці.

Розсудивши, що в одній кросівці однаково далеко не зайдеш, я витягнула з неї ногу й потьопала босоніж убік вивернутого з корінням великого дерева, з якого можна було б оглянути це болото, але знову не дійшла.

Знову степ, сонце й коники цвіркочуть. Усе! Досить! Звідси нікуди не піду. Тут хоча б тепло й нікого немає. Сидітиму тут поки не вмру. Від голоду чи… ні, тільки від голоду! Від туги вмирають винятково в дурненьких романах.

Я впала в траву, накрила голову руками й почала уявляти, як восени в школу надягну цю сукню зі стрічками й мереживом і поважно пройдуся коридором… Отут я сіла і прискіпливо оглянула вбрання. На щастя, дощ не надто пошкодив його й, просохнувши, плаття буде дуже симпатичним. Я просто-таки побачила, як скривиться Лариса, а деякі взагалі зомліють… А Івушкін хмикне і покрутить пальцем біля скроні, ніби той скіф. Утім, він завжди був скіфом…

— Драстуйте! Вона тут розсілася, як облізла Білосніжка, а люди її шукають!

Борис, який виник з нізвідки, з явним подивом оглянув моє вбрання, тихо присвиснув і покрутив пальцем біля скроні. Івушкін з’явився слідом, мовчки стягнув з плечей рюкзак, опустив на траву й сів поруч.

— Ну що, вас у скіфське плем’я прийняли? — запитала я, намагаючись говорити бадьорим голосом і не дуже часто кліпати.

— Згинь, — відповів Івушкін і заплющив очі.

— Як ви мене знайшли? — поцікавилася я в Борьки, непомітно змахнувши сльози.

— Тебе важко не знайти, — Борис підтягнув до себе рюкзак, щоб вийняти з нього мотузку й пару кросівок. — Розкидаєшся речами, як Попелюшка, а через це часові парадокси можуть статися.

— Чого?

— Фантастику треба читати! Де ти бачила, щоб Попелюшки на сходах кросівки губили?

— А мотузка теж парадокс викличе?

— А то ні?! — обурився Борька. — Мама назавтра прання планує, а я мотузку для білизни потягнув, знаєш, який парадокс буде?!

Івушкін мовчав. На пропозицію перекусити він ніяк не відреагував, тому шматок хліба ми гризли без нього, залишивши його частку черствіти загорненою в аркуш із зошита.

— Це все інопланетяни вигадали! — заявив раптом Борька, змахуючи з підборіддя крихти.

— З чого ти взяв?

— А більше нема кому. Це вони вирішили випробування провести й вибрали наші кандидатури з усього людства!

Щодо вибору мені було не все зрозуміло. Ну, Олександр Петрович, скажімо, майбутнє світило педагогічних наук, але яку цінність представляли ми з Борисом? І потім, яке випробування й кого, власне, випробовують? І де? Що це за вінегрет: ідеш ліворуч — один час, ідеш праворуч — інший, і скрізь якась нісенітниця? До того ж, усе якесь… без подробиць. Кольори без півтонів: якщо трава зелена, так до єдиної травинки, якщо коники цвіркочуть, то як заведені, якщо дами — красуні, то всі як одна…

— Слухайте! — Борька раптом підскочив. — Чого це ми лише праворуч та ліворуч ходимо? Треба спробувати нагору чи вниз!

Івушкін розплющив очі:

— Ти пропонуєш рити окопи або будувати дирижаблі? А потім твої черевики збирай, де попало?

Похмура перспектива Бориса не злякала:

— Ми зв’яжемося мотузкою, щоб не загубитися! Однаково треба щось робити.

— Надумаєш і справді літати — висічу, — пообіцяв Івушкін, але прив’язати свій ремінь здвоєним шнурком до нашої мотузки дозволив.

Рюкзак Борька для дотримання чистоти експерименту віддав мені, а сам, трохи поміркувавши, став підстрибувати на місці.

— На кенгуру схожий, — визначив Івушкін. — Якщо до неба не дострибнеш, то вже землю точно проб’єш…

Рвонуло сильно. Чітко пролунав тріск, в обличчя пахнуло гаром, і перед нами звалилася, розкидаючи іскри, дерев’яна балка.

Будинок горів. Біля стіни корчився в полум’ї диван, жаром палахкотіли штори, скалився осколками екрана телевізор.

Івушкін згріб нас за плечі й притягнув до себе.

— Тримайтеся за мене! — гаркнув він на все горло. — Проскочимо!

Але горіло і спереду і позаду, у горлі дряпало від диму, сльозилися очі. Тріск повторився.

— Падає! — здається, це був мій крик.

Івушкін жбурнув нас до вікна, у якому не було жодного цілого скла. Високо!

— Стрибати! — він вискочив на підвіконня.

Останнє, що ми почули, залишаючи палаючий світ, — гуркіт падаючих стін.

Тиша в першу мить оглушила. Шурхіт хвиль, що набігали на пісок, прогримів барабанним боєм. Ми загрузли по коліно в рудуватих піщинах морського пляжу.

— Рюкзак горить! — придушено пискнув Борька.

Івушкін чортихнувся, випустив напівзадушених мене й Бориса, зірвав з моїх плечей рюкзак і став люто топтати. Потім віддихався, ретельно розмазав рукавом сажу по обличчю і сказав зовсім спокійно:

— Свєтка без підпалу не може.

Тут мене стало злегка трусити, я хотіла сісти, але Івушкін не дав:

— Не внось паніку, Свєтко, висічу!

Виявляється, я встигла заплакати. Кожна людина має право іноді поплакати.

— Сашко, це-е що було? — ледь заїкаючись, запитав Борька. — Це зараз чи потім?

Івушкін ще інтенсивніше розмазав бруд, зітхнув і сказав:

— Яка різниця, коли однаково — мерзенно!

Отже, ми по коліно загрузли в піску. Ліворуч синіло море, праворуч, метрах у трьох від нас, піднімався крутий берег, що поріс травою й чагарником, над самим краєчком обриву паслася коза. Симпатична біла коза щипала травичку й повністю ігнорувала прибуття мандрівників у часі й просторі.

— Дике м’ясо пасеться, — натякнув Борька.

— Томагавк залишився у скіфів, — нагадав Івушкін.

— А… — що там іще планував Борька, залишилося невідомим: над обривом з’явився хтось металево блискучий, установив лавочку й сів доїти козу.

— Лицар, — припустила я.

— Робот, — припустив Борька.

— Баба Маруся в скафандрі, — припустив Олександр Петрович.

Наші сумніви розвіяв сам металевий: він закінчив доїти, забрав лавочку й повернувся в нашу сторону.

— Агов, люди, молока хочете? — прогримів над затокою потужний голос.

Івушкін склав долоні рупором.

— Це яке село? — запитав він замість відповіді.

— Нержавійка дубль зет.

— А століття яке?

Металевий подумав, погладив козу по рогах:

— Майбутнє.

— А ви хто?

— Універсальний робот з перевагою сільськогосподарських програм.

— А поруч хто?

— Коза Зіронька.

Діалог було перервано наростаючим свистом. Коза мекнула, мимохідь буцнула універсального й, стрибаючи, як зовсім дика тварина, гайнула в зарості. Робот подивився на небо, взяв лавочку й цебро з молоком і повернувся йти.

— Що трапилося? — поцікавився Борис.

— Колеги з Чумацького шляху на консультацію прибули.

— А кіз їм теж ми поставляємо?

Однак запитання залишилось без відповіді: робот уже пішов.

— Дарма від молока відмовилися, — запізніло пошкодував Борька.

— Соромся, досліднику, інформація дорожча! — прикрикнув Івушкін. Борис подивився на залишки рюкзака й важко зітхнув. Олександр Петрович простежив за його поглядом і звелів всі вцілілі предмети розкласти по кишенях, а рюкзак зарити в піску, зробивши вигляд, що це викопна річ.

Потім Борька рвався перевірити якість моря майбутнього, а заодно свою теорію про підйоми й занурення, але Івушкін заборонив забруднювати світлу воду майбутнього пилом століть і не пустив його купатися. Спокійно ми пройшли метрів п’ять, поки Борька не побачив на піску краба й не захотів його піймати. На цьому спокій закінчився.

У наступну секунду небо розійшлося і відтіля вдарила блискавка. Втім, це була не блискавка. Ми виявилися посередині вулиці, будинки навколо горіли й рушилися. А в небі малесенькі сріблясті трикутники лупили один в одного вогняними стрілами.

За два кроки від нас над купою покручених автомобілів височів металевий гігант. З рук гіганта в небо теж неслися вогняні траси.

— Космічна війна! — захоплено завив Борька.

Гігант обернувся. Одна з піднятих рук почала опускатися…

Івушкін сильним поштовхом буквально вибив нас ліворуч, і ми вивалилися під ноги чорним, одягненим у бронежилети автоматникам. Нас одразу схопили й підвели до людини з пов’язкою на одному оці. Обличчя цієї людини мені здалося дивно знайомим, але я нікому не встигла про це сказати.

Гидливо оглянувши нашу побляклу трійцю, одноокий наказав:

— Розстріляти!

— Нас?! — здивувався Борька. — Та ви що?!

— Це ж діти! — зірваним голосом викрикнув Івушкін.

Одноокий здивовано звів брови й витяг з кобури пістолет. Все в мене всередині закрижаніло, Івушкін ще щось говорив, а я невідривно дивилася на випещені руки одноокого. Він діставав пістолет дуже повільно, як у кіно. І в цей момент я згадала: це ж типовий негідник! Щось має нас урятувати! Герої завжди рятуються в останній момент!

— Борька, плі!

На щастя, Борька мене зрозумів. Ми з ним не один раз відпрацьовували цей трюк із влученням по сірниковій коробці. Плюнули ми одночасно, та чи потрапили — не знаю: нас викинуло із цього місця.

І тут навколо почалася метушня. Ми не рухалися, зате навколо нас усе скакало, метушилося, бігало й кричало. Якісь люди з мужніми обличчями наступали, з боягузливими — відступали, звідусіль гриміли духові оркестри й гармати. Поблискуючи шаблями, промчала кіннота в будьонівках, від неї драпала кіннота в кашкетах: пригинаючись до землі, пробігла людина в короні, потім втратила корону, потім загубилася сама. Потому на хвилину запала тиша. Потім знову гримнув духовий оркестр, і з-під землі, як гриби після дощу, полізли будинки, автомобілі й усміхнені люди. Усі посміхалися, дехто навіть реготав, окремі неусміхнені випаровувалися. Іноді в юрбі з’являлися люди з білими плямами замість облич. Потім побігли якісь люди у ватниках, загавкали собаки. Мені стало трохи не по собі, я потупила очі й, напевно, пропустила якийсь перехід, бо люди навколо були вже в іншому одязі, не такі худі, але, як і раніше, веселі. Будинки з-під землі полізли з потроєною швидкістю й неабияк витягнулися у висоту. То тут, то там знову миготіли безликі й розважалися дитячою грою: один безликий щось зробить, люди на нього пальцем насваряться, дехто навіть головою похитає, і знову всі біжать. Один безликий на землю цебро з мазутом вивернув, трава навколо почорніла, люди головами похитали, пальцями посварилися й місток побудували, щоб через чорну траву перебиратися. Інший безликий будинок з асфальту витягнув, будинок на цеглинки розвалився. Люди головами похитали, пальцями посварилися й стали на цеглинках альпіністів тренувати. І знову всі посміхаються. І знову музика грає, тільки вже не духова, а просто оркестри й переважно туш. А безликі й тут собі роботу знайшли: у тарілки й барабани гупати. Люди пальцями посварилися, головами похитали й знову забігали, деякі навіть танцюють під туш. Весело. А потім раптом грім гримнув з ясного неба. Будинки захиталися, і на безликих ніби обличчя проступати почали, тільки не на всіх, а на деяких, і не чіткі, а немов туманом затягнуті, і люди навколо усе менше посміхатися стали, але бігають, бігають…

А потім вже грім почав гриміти безупинно, і взагалі метушня почалася. Хтось когось лупить, хтось кудись біжить. То по землі вітер гроші розносить, а то постріли гримлять. А люди взагалі тінями стали…

Голова запаморочилася, напевно, не тільки в мене. Коли я очі розплющила, Борька кривився так, ніби з’їв лимон без цукру, та й Олександр Петрович вигляд мав далеко не сяючий. Але ж все вже закінчилось: не було навколо нікого й нічого.

Утім, ні, одна людина таки була — сивенький дідок з бородою, із тростиною й у довгому старомодному плащі. Стояв дідок на білій матовій підлозі, й стіни навколо були білими, як у лікарні.

— Ну, молоді люди, — сказав дідок. — Які ваші перші враження?

— Ви, дідусю, не сумнівайтеся, — солідно відповів Борька. — Нерви в нас міцні. Летіти ми готові.

— Куди?! — здивувався дідок.

— Куди треба! Хоч у космос, хоч куди на завдання. Ми — цілком…

Тоді дідок стукнув себе кулаком по лобі й заайкав.

— Боляче? — співчутливо запитав Борька.

Тут я відчула, як заколихалася мотузка на поясі. Івушкін знову свій ремінь відв’язував!

— Чуєш, діду! — сказав він якимось неприродно дзвінким голосом. — Ти або поклади цьому край, або я тобі зараз бороду злегка вкорочу! Поверни дітей назад!

(Це хто тут «діти»?)

— Та він, напевно, з мафії? — припустив раптом Борька.

Дідок перестав айкати й уважно подивився на Бориса:

— Я не з мафії, хлопчику, я з майбутнього.

— З майбутньої мафії?

— Я вчений! З майбутнього! Вивчаю моделі ваших уявлень про історію! Тільки в мене щось розладналося, і я замість лота, ну копій ваших, випадково живих людей у модель запустив!

— Мені плювати, як це вийшло! — остаточно втратив ввічливість Івушкін. — Розкручуй свою машину назад!

— Зараз! — заметушився дідок. — Одну хвилину.

— Сашко, — занепокоївся Борька, — ми ж так нічого довідатися не встигнемо!

А дід метушиться, і під його руками в повітрі раптом починають якісь деталі висвічуватися: то колесо мигне, то коробка зелена.

— Зараз, — повторює він.

— Дідусю! — гукнув Борис. — Скажіть, де це ми подорожували — у часі, так? В історії, так?

Дідок зупинився й руками сплеснув:

— Невже ти так нічого й не зрозумів, хлопчику? Це не історія, це те, що ви про неї думаєте! Ваші уявлення про історію.

— Дурниці, — образився Борька. — Я знаю, що таких скіфів не буває і взагалі…

— А які вони бувають, знаєш?

— Ну, такі, — Борис невиразно покрутив рукою. — На конях! Та кому яке діло взагалі до цього? Що це міняє?!

— Ну, гаразд, діти, а у вас, юначе, звідки такий хаос у голові?

— Відтіля! — сказав Івушкін. — А що це у вас у майбутньому всі такі недбалі щодо експериментів? Заводь свою машину, діду!

— Будь ласка…

Дідок знизав плечима, щось клацнуло, і ми знову опинилися перед тими ж руїнами. Неподалік, біля кістяка пам’ятника, лежали книги, зошит, наш рюкзак і чорні окуляри Олександра Петровича. Моє дивовижне платтячко зникло, змінившись на стареньку кофтинку й спортивні штани. Пропало без сліду й наше таємниче підземелля. Залишилося сонце, що схилялося до заходу, і голодні комарі.

Ми повернулися додому вчасно. Борина мама залишилася задоволена й попросила Івушкіна частіше проводити такі заходи. Івушкін кивнув тужно, але обіцяти нічого не став.

Увечері дзвонив приятель Івушкіна з’ясовувати, чого це він не з’явився на домовлену зустріч, але я сказала, що Олександра Петровича змусили вдома фарбувати підлогу. Дядькові Петрові я пояснила, що Івушкін пішов за хлібом і тому до телефону не підійде. Маринці я взагалі нічого не сказала, бо вона дихала в трубку й мовчала.

Увесь цей час Івушкін лежав на дивані, заклавши руки за голову і втупившись у стелю.

Наступного дня він акуратно склав книги на полицю, засунув у кейс магнітофон і вже зовсім зібрався було йти, але тут виявив на порозі мене з Борисом.

— Я приніс гарну мотузку, — пояснив Борька, — можна буде обійтися без шнурків. Зв’язка буде ліпша, ніж в альпіністів.

Івушкін важко зітхнув, засунув мотузку в кейс і кивком звелів нам рушати позаду.

Ми перейшли через двір, піднялися на другий поверх будинку навпроти. Під’їзд третій, квартира номер п’ять. Там живе самотній старий, який дуже рідко виходить.

Бориса Олександр Петрович відразу відправив до магазину за продуктами, мене — у ванну прати білизну, а сам установив магнітофон і став розмовляти зі старим про життя-буття. Старий дуже зрадів несподіваному співрозмовникові, і так вони просиділи до самого вечора.

Борина мотузка придалася, ми розвісили на ній випрану білизну.

А потім, коли ми поверталися додому, Івушкін сказав, що кожна людина — це шматочок історії і дуже добре, якщо вдається знайти в ній своє місце.