Краще сидіти вдома...

Я нічого не чула про змій-пересмішників! Такий випадок не варто було втрачати! Я спробувала зайти з боку зміїного хвоста, але чорні оченята не спускали з мене настороженого погляду, і я запитала якомога лагідніше:

— Змійко, ти не будеш мене кусати?

Очі змії раптом замигали синім кольором. Це було красиво!

Мені ще сильніше захотілося забрати цю незвичайну змію з пустиря. Їй не місце серед битої цегли й іржавих труб! Така змія має жити десь на березі чистої річечки в заростях, де голосно квакають жаби й літають кусючі бабки.

Мені не вірилося, що така цікава змія отруйна, але про всяк випадок я взяла тоненьку паличку і погладила її по спині: буде кусатися чи ні…

Я опинився у складному становищі: Дружній світ широкий, важко запам’ятати звичаї всіх його мешканців, у всякому разі, поведінка істоти не скидалася на ворожу. Я активізував свого перекладача, намагаючись розпізнати смисл фрази: «Змійка гарна, змійка симпатична», але тут з’явилися абукрабики!

Я відразу їх впізнав, хоча вони теж змінили вигляд. Уся братія Абукраба носить розпізнавальні жетони із зображенням свого лідера. В мене на ці жетони нюх, хоч як маскуй, я бачу їх за парсек.

Я поспіхом застосував систему атмосферного пересування, однак мене відразу збили енерною сіткою й спробували запроторити в обмежений простір. Але патрульних голими руками не візьмеш, я викрутився і стукнув їх розрядом…

Я не зрозуміла, звідки взялися ці дядьки. Один височезний такий з сизим носом, а піджак забруднено фарбою, другий нижчий, у спортивному костюмі й у тапочках на босу ногу. Пам’ятаю, я ще подумала, що вони тут десь у карти грали. Мені мама завжди каже, щоб я не ходила на пустир, бо там часто картярі збираються, та я дотепер ніяких картярів там не бачила.

Дядьки, коли змію помітили, аж затрусилися, руки розчепірили й очі витріщили. Знаю я таких, їм щеня ногою копнути — раз плюнути, та й людині потиличник заліпити — нічого не варто. Борька разочок попав м’ячем одному такому в машину, то я думала, він його вб’є. Спасибі, дядько Гриша заступився.

Мені стало страшнувато, але вони на мене навіть не глянули, все на змію витріщалися. А змія раптом дзиґою закрутилася й у повітря здійнялася! Та високий ударив її чимось, а другий вже мішок розкриває, а в самого руки трусяться. Змія сюди, потім раптом спалах! Високий відсахнувся, а низенький одразу очі рукою закриває. Отут я вирішила моментом скористатися: юрк між ними, змію в руки цап і тікати!

Як я її розрядом не вдарив, просто диво. А може, й не зовсім диво, адже вона, коли мене на руки схопила, «мама!» закричала. У мене перекладач аж завібрував від того лементу, і тут я все відразу зрозумів. Кажете, пізненько? Може. Звідки я тоді міг знати, що в районі Сонячної системи немає представництв Дружнього світу.

Тоді я спробував вивільнитися з її рук, але вона вчепилась у кільцеві насічки ще міцніше й закричала ще голосніше.

Я бігла дуже швидко й чула, як ці дядьки тупотять за спиною. Найголовніше, мені треба було добігти до гаражів: там, я бачила, дядько Гриша возився зі своїм мотоциклом і Степанівна збиралася білизну вішати. Але саме тоді під ноги попала якась цеглина, і я з усього маху брякнулася на землю, відчуваючи, як рвуться на коліні джинси, але змію не випустила. Тупіт стих.

Я розплющила очі й побачила сизий ніс високого.

— Дівчинко, віддай черв’яка, — наказав високий, а «спортсмен» квапливо закивав.

— Не віддам! — заперечила я й накрила змію полою куртки. — Це мій улюблений черв’як, він у нас вдома живе, будь-кого запитайте! Його Тайфуном звуть.

— Віддай черв’яка! — загрозливо порадив низький.

— Не віддам! Дядько Гришо!

Але до гаражів було далеченько. Дядьки переглянулися. Змія заворушилася під полою куртки й спробувала вилізти, я заштовхнула її назад і тут побачила палку в руках високого. Мені стало страшно.

— Віддаси?

Тоді я вирішив здатися, але абукрабик уже замахнувся, і довелося стукнути його розрядом. Він упустив свою зброю й засичав по-своєму, по-абукрабиному: «Ну, начувайся!..» Тоді я здійнявся в повітря й ударив його зверху, але в ту ж мить відчув, як замкнувся обмежений простір!

Поки сизоносий вив від болю й лаявся, низенький накинув мішка на змію й швидко затяг шворку. Я підхопилася й вчепилась у мішок:

— Віддай Тайфуна!

Я репетувала так відчайдушно, що почув навіть дядько Гриша й кинувся до нас, але був ще далеко, бо бігає погано через кульгавість. Сизоносий знову взявся за палку!..

Але в цю мить пролунало несамовите: «Няв!» Низенький здригнувся й відпустив мішок, так що я ледве не впала. Сизоносий аж на виду змінився й завмер із палицею в руках.

«Няв», — знову долинуло із труби. Сизоносий позадкував, а низенький став ще нижчим. Із труби виліз Васько, подивився на мене зеленими очима й розкрив рот, волаючи від голоду. Він добре вигулявся, згадав про свою рибу й вирішив повернутися додому. Я схопила Васька, другою рукою міцніше притиснула до себе мішок і поспішила назустріч дядькові Гриші. Дядьки не рушили з місця.

— Я зараз міліцію викличу! — пообіцяв їм дядько Гриша, проводжаючи мене до дверей під’їзду.

Вона розімкнула обмежений простір і випустила мене на підлогу свого житла, поруч із волохатим і смугастим звіром. Звір наїжачився, надув хвіст і став схожим на знак питання.

— Ваську-дурнику, — сказала вона йому, — це не змія. Виявляється, це черв’як. Ми зватимемо його Тайфуном.

— Няв, — відповів Васько.

Від його голосу на мене повіяло теплом і стало навіть якось спокійніше. Так виє армада патрульних кораблів у бойовому строю.

Потім вона сходила й принесла звірові щось схоже на мій нинішній вигляд, тільки зі щетиною на хвості й на спині. Васько знову нявкнув.

— Ненажера, — сказала вона йому, — ти спочатку цю рибу з’їж.

Поки Васько їв, я відчув, що теж би не проти підкріпити свої сили. Видно, вона була такої ж думки, бо принесла посудину й налила туди білої рідини невідомого хімічного складу.

— Якби ти був вужем, ти б, напевно, пив молоко? Я не знаю, чим годувати черв’яків.

— Няв, — сказав Васько.

— Обійдешся, — відповіла вона йому.

Я добре подумав, проаналізував склад рідини й випив її. Було смачно. Васько, видно, знав це, бо дивився зеленими очами досить жадібно.

— Ну ось, — сказала вона. — Тепер можна знайомитись. Його ім’я ти вже знаєш, а мене звуть Свєтка. А тебе Тайфун?

— Не зовсім, — заперечив я.

Очі Свєтки збільшилися вдвічі. (Об’єктивно я розумів, що цього не може бути, але суб’єктивно спостерігав абсолютно чітко.)

— А як же тебе звуть? — несміливо запитала вона.

— У мене дуже довге ім’я. Якщо тобі подобається, можеш називати мене Тайфуном.

Вона сіла на підлогу й сиділа так хвилин зо п’ять.

— А ти, взагалі-то, хто? — нарешті запитала Свєтка й чомусь підтягнула кота ближче до себе.

— Взагалі-то, я — патрульний сектора 147 дріб Бета.

Свєтка відпустила кота.

— А це де?

— Досить далеко звідси, у космосі.

Вона перейшла на шепіт:

— А в нас ти з яким завданням?

— А у вас я випадково. Ти ж нічого не чула про Дружній світ?

— Ні, — винуватим тоном підтвердила Свєтка.

— Я летів у Дружній світ, а потрапив до вас.

— Це погано?

— Для мене погано, я не встигну передати інформацію про планету Роїна. Того й дивись абукрабики перехоплять.

Вона хвилину помовчала:

— Абукрабики — це ті, на пустирі?

— Так.

— І що ж робити?

Я відповів, що спробую повернутися на свій корабель і злетіти, хоча шанси невеликі, бо двигун пошкоджено. Мені не варто було про це говорити, Свєтка розхвилювалася:

— А наші вчені твій корабель полагодити зможуть?

— Ні.

— Зовсім-зовсім допомогти не зможуть?

— Зовсім.

— А в абукрабиків корабель є?

— Є, — відповів я і замислився.

Дуже добре, що завтра була неділя, бо робити уроки, розмірковуючи про справи космічні, досить складно.

Тато поставився до появи в нас Тайфуна з олімпійським спокоєм, зате мама трохи розхвилювалася. Вона сказала, що тепер мої витівки стають усе нестерпнішими, й попросила тата вжити заходів. Тато відповів, що в моєму віці в нього вдома проживали три вужі, одна черепаха… Мама припинила цей перелік і видала нам наряд на кухню.

Тайфуна я взяла із собою, бо мама наказала запхати його в коробку з-під черевиків, а я не знала, як ставляться патрульні сектора 147 дріб Бета до проживання в коробках.

Ми сиділи з татом на кухні, чистили картоплю й слухали по транзистору репортаж з футбольного матчу, а Тайфун лежав під табуреткою й думав. Коли наші пішли до чужих воріт, тато облишив ніж і додав звуку. Я продовжувала чистити картоплю одна, аж раптом почула, як Тайфун просить хлюпнути на нього водою, і теж поклала ніж. Я забула, що дощовим черв’якам тепло протипоказане, а в нас на кухні навіть жарко. Поки я загортала Тайфуна в мокру ганчірку, наші програли, і тато остаточно засмутився. Він сказав, що від картоплі в нього почалися слухові галюцинації, що їсти картоплю в наш час абсолютний анахронізм і, якщо ввечері справді прийдуть гості, нехай чистять собі картоплю самі. Він вимив ніж і пішов дивитися концерт по телевізору.

— Ти мені допоможеш? — запитав Тайфун, коли тато пішов, і виповз з-під мокрої ганчірки. — Ти давала Васькові рибу?

Увечері я Васька ще не кормила, тому, почувши своє ім’я, він одразу зістрибнув із шафи. Тайфун привітно мигнув у його бік оком і сказав, що вирішив змінити вигляд. Нехай абукрабики шукають черв’яка, а він стане кимось іншим. Мені не хотілося, щоб мама побачила, як черв’як в когось перевтілюється, і я забрала Тайфуна й Васька та віднесла до себе в кімнату.

Тайфун попросив відсунути вбік килим, ще раз хлюпнути водою на рожеву шкірочку і став змінюватися. Побачивши черв’яка, який збільшується в розмірах, Васько злетів на штору й завив страшним голосом. Дурний кіт міг все зіпсувати, тому я присунула до вікна стілець і полізла віддирати Васька від штори, а Тайфун тим часом закінчив перевтілення. Коли я спустилася зі стільця з котом на руках й обернулася, мені теж стало зле: на мене дивилося власне відображення! Тайфун скопіював навіть латку на подарованих бабусею джинсах, тільки напис на футболці в нього чомусь вийшов перевернутий. І тут я почула мамині кроки за дверима.

— Під ліжко, швидко!

Тайфун здивовано округлив очі, але я ткнула йому пальцем на двері, і він без жодного звуку метнувся під ліжко. Мама відчинила двері:

— Що ти робиш? Чому Васько кричить?

— За вікном пролітав кажан, — повідомила я найчеснішим голосом і взялася віддирати Васьчині пазурі від своєї футболки. Мама похитала головою, але двері зачинила й голосно сказала татові:

— У цьому домі навіть коти стають нервовими!

Під ліжком Тайфун ледь не застряг, тому що мені самій лазити там складно, але я однаково не дозволила йому вибратися. Ще не вистачало, щоб мама побачила мене у двох екземплярах!

— Змінюй вигляд!

Я притягла альбом, де були наклеєні фото майбутніх знаменитостей із нашого класу. Зупинилися на фотографії Лариси Медведєвої. У Лорки найшикарніша зачіска в нашому класі й очі на півобличчя, та й фасон сукні на фото добре проглядався.

Тайфун важко зітхнув і став інакшим…

— Що ви там робите? — несподівано пролунав над моєю головою мамин голос.

Я здригнулася й упустила альбом. Мама здивовано розглядала білі босоніжки, що стирчали з-під ліжка. Тайфун сіпнувся, але Лариса трохи товстіша, ніж я, і вилізти з-під ліжка йому не вдалося.

— Лариса прийшла до мене задачу розв’язувати, — доповіла я.

— Під ліжком?

— Це новий спосіб активізації мислення.

— Свєто, зараз ти проведеш Ларису й зайдеш до нас, — промовила мама крижаним тоном і вийшла.

Ліжко довелося піднімати, а Васька ловити в кухні. Мішок для черв’яків виявився в коморі, риба знайшлася в холодильнику, а куртку поверх «Ларисиного» літнього плаття накинули татову.

Виходили тихо, щоб не стукнути дверима, я тримала в руках мішок, а Тайфун ніс Васька й у кишені татової куртки рибу.

На вулиці майже стемніло, запалили ліхтарі. Біля під’їзду я побачила Бориска з компанією хлопчисьок, які люто сперечалися про щось й у наш бік навіть не подивилися. Бабця із чотирнадцятої квартири навпаки провела нас несхвальним поглядом і пробурмотіла щось про «Лорчину» зачіску.

— Чому вона незадоволена? — запитав Тайфун.

— Це я незадоволена, — відповіла я, — бо темно. І Васько, тому що йому не дають риби…

— Дівчинко, віддай черв’яка, — пролунало майже поруч.

Васько повернув голову й уп’явся своїми зеленими «фарами» в боязкі фігури осторонь, Тайфун почухав кота за вухом і прискорив крок.

— Віддай черв’яка, — тихо молили голоси.

Мені стало огидно:

— Спочатку з палицею нападаєте, а тепер просите!

— Віддай, навіщо тобі черв’як?

— А вам? Я його дресируватиму!

— Він погано піддається дресируванню, — сказав вищий на зріст. — А нам потрібен для дослідницьких цілей. Ми — доктори наук. Посадимо черв’яка в теплу клітку, годувати добре будемо, фотографувати для дисертації.

Я оглянула дядьків із сумнівом:

— Хіба вам довірять лабораторію?

— Довірили! — гаркнули обидва в один голос, але, побачивши розширені Васьчині зіниці, притихли.

— А де ваша лабораторія?

Тайфун нервово погладив Васька по голові так, що той мимоволі фиркнув. Мені не хотілося звертати на пустир, але ми туди й не пішли, а зупинилися біля шосе, уздовж якого росли пірамідальні тополі. Проїжджаючі автомобілі на мить вихоплювали з напівтемряви товсті стовбури дерев і мчали далі.

Що там зробив високий, я не зрозуміла, але пролунало клацання і відкрилося досить велике приміщення…

Найбільше я побоювався, що вони запідозрять підступ і не знімуть захисного поля зі свого корабля (тоді виявити його було б неможливо). Але абукрабики відкрили люк, і ми ввійшли.

Шлюзовий відсік корабля абукрабиків був значно більшим, ніж у мого, але особливо роздивлятися було ніколи: я зосередив увагу на механізмі, що замикає люк, і дістав з кишені рибу… Васько учуяв її миттєво й вимогливо заверещав. Абукрабики остовпіли. Тоді я всунув рибу в пащу котові, кинув його на руки Свєтці й трахнув абукрабиків розрядом. Вони покірно вивалилися назовні.

— Свєтко, стрибай!

Вона сіпнулася слідом, але тут я раптом побачив, що в неї в руках немає кота:

— Стій! Де Васько?

— Утік разом з рибою, — пролепетала вона розгублено.

Я захлопнув люк перед носом абукрабиків і включив зовнішній зв’язок. Зовні доносилося шипіння нападників:

— Виходь, тобі однаково кінець.

— Мені треба додому, — боязко нагадала Свєтка.

— Куди втік кіт — усередину чи назовні?

— Назовні. Він схопив рибу й вистрибнув раніше за цих…

Шипіння стало ще противнішим:

— Виходь, а то ми знищимо тебе разом з кораблем!

Не вистачало ще, щоб вони відкрили вогонь із гармат другого корабля, він напевне стоїть десь поблизу. Треба злітати.

— Ти не можеш вийти, — пояснив я. — Васько був нашим захистом, — (вона розгублено закліпала). — Зараз ми трішки злетимо, зіб’ємо абукрабиків зі сліду, а потім одразу сядемо, і я тебе висаджу.

«Трішки злетимо». Гм…

— За мною!

Відсік пілота я знайшов дуже швидко й одразу дав команду «старт». Свєтка злякано ойкнула, коли сила тяжіння, що різко збільшилась, припечатала їй до підлоги; довелося терміново видати їй адаптаційний скафандр, що виявився у відсіку. Таки гарні скафандри в абукрабиків: на всі випадки життя.

Поки я вивчав пульт управління, другий корабель абукрабиків спробував підійти на відстань пострілу, але я не люблю, коли мене збивають двічі протягом одного сезону! Якщо гармати мого патрульного корабля підходили тільки для полювання на шмяклів, це не означає, що я зовсім не вмію стріляти. Гарматні залпи змусили абукрабиків дещо відстати.

Я хотів вийти на рівень нуль-переходу (там загубитися легше), але абукрабики знову розкусили мою тактику і спробували загнати в топку місцевого світила. Така перспектива теж мало приваблювала, хоча абукрабики дуже наполягали. У розпал маневру я раптом зрозумів, що не справляюся з керуванням: просто не вистачає рук. Повертатися у власну оболонку завжди простіше, ніж з неї виходити, і я став самим собою.

Позаду знову ойкнула Свєтка, та я не міг відволікатися. Зрештою, не можна жити застарілими уявленнями про зовнішній вигляд розумних істот. Я анітрохи не страшніший за абукрабика, а рожеві щупальця виглядають набагато гарніше за чорні клешні.

Коли Тайфун став величезним рожевим восьминогом, я зовсім не злякалася, тільки подумала: черв’яком він був симпатичнішим. До того ж, свист восьминога важко зрозуміти без перекладача.

Вони все-таки підставили мені свій борт! Я всадив у їхню металеву оболонку все, що ще залишалося в боєзапасі моїх гармат, і подивився на Свєтку третім, п’ятим і сьомим очима. Вона злякано витріщила два своїх і квапливо сказала:

— Рожевий колір тобі дуже личить.

— Повертаємося, — попередив я. — Сідати будемо на пустир чи на шосе?

— Краще на шосе, — сказала вона й додала: — На пустирі вже зовсім темно.

Шосе так шосе. Я замовк, бо в рідній подобі говорити по-людськи важкувато, а мого свисту вона не розуміла.

Однак повернути назад виявилося не так просто. Корабель завзято пручався моїм спробам лягти на зворотній курс, і я цілком поринув у вивчення позначень над пультом керування.

Свєтці набридло сидіти на підлозі, вона смикнула мене за щупальце й сказала:

— Можна я трішки тут роздивлюся?

— Можна, — свиснув я й повторив по-людськи: — Так.

П’ятим оком я бачив, як вона обтрусила штани, застібнула блискавку на куртці й пішла досліджувати відсіки. Скафандр був майже не помітний на ній, хоча саме він зараз створював навколо Свєтки середовище нормального перебування, такий собі блакитнуватий ореол. Цікаво, де абукрабики роздобули такі скафандри? Напевно, поцупили в Дружньому світі. У нас поки таких немає, ми ще по-дідівському користуємося системою Першого косморозвідника, тобто сподіваємося на природну адаптацію.

Свєтка повернулася дуже нескоро й притягла цілу купу картинок. Я не настільки знаю мову абукрабиків, щоб розбирати їхній живопис, тому довелося застосувати перекладач. Перекладач видав настільки невтішні новини, що я навіть посірів.

— Що сталося? — занепокоєно запитала Свєтка.

— Кепські справи, — свиснув я й переклав: — Здається, ми не зможемо зараз повернутися.

— А коли? — захвилювалася Свєтка. — Завтра?

— Ні. Включилося автоматичне керування. Ми летимо на Роїну.

— І нічого не можна зробити?

— Ні.

У цей момент Тайфун раптом нагадав мені тата, коли той довідався про програш наших, тільки Тайфун не додав про гостей та картоплю.

— Ти не бійся, — сказав він, — абукрабики повинні відправити тебе додому. За нашими законами, немає страшнішого злочину, ніж увести в наш світ істоту з Незнайомого світу, адже ніхто не може передбачити наслідки.

Тайфун склав докупи щупальця і посірів ще сильніше:

— Вибач, я не виконав обіцянки.

Бідний Тайфун, його найбільше непокоїло, що я спізнюся на розмову з мамою.

— Тайфунчику, а навіщо ти вистежував абукрабиків?

Восьминіг заплющив половину своїх очей і відповів ледве чутно:

— Я простежив шлях каравану Абукраба і визначив місце, де знаходяться їхні склади з ультуною.

— А що таке ультуна?

Як я міг пояснити, що таке ультуна, якщо не знав сам? У нашому світі її немає, та й у Дружньому не так вже й багато. Проникаючи в Дружній світ, абукрабики вивозять ультуну караванами, а в союзників потім усілякі катаклізми в природі трапляються. Зате абукрабики штампують із ультуни запчастини для своїх кораблів і надзвичайно задоволені ними. Словом, банальне злодійство.

— Тайфунчику, а хто такі абукрабики?

Я не мав ані найменшого бажання описувати чорні клішні й очі на стеблинках, тому і відповів коротко та ясно:

— Абукрабики — це зграя Абукраба.

Свєтка широко розплющила очі й запитала найбезневиннішим тоном:

— Тайфунчику, а хіба патрульні дріб Бети бояться шахраїв?

Я злегка образився і про всяк випадок сказав:

— Підеш картоплю чистити!

Ця погроза вгамувала її ненадовго. Свєтка залізла з ногами на пульт керування, показала язик електронному мозку й подивилася на мене звисока:

— Тайфунчику, — запитала вона, хилитаючи ногою в небезпечній близькості від екранів кругового огляду, — а чому ти не відпустиш бороду?

Я уявив себе з бородою в строю перед вильотом на вахту й промовчав.

— З бородою, — продовжувала Свєтка, — ти будеш дуже схожий на мого тата.

Двома щупальцями я зняв її з пульта керування і поставив на підлогу.

— Ні, правда! — закричала вона знизу. — У тебе так гарно виходить зі зміною зовнішності, спробуй ще, га?

— Не всі абукрабики такі дурні, як ті двоє.

— Ти просто працюєш непрофесійно, — повідомила Свєтка, — земні розвідники й то краще маскуються!

У нашому світі в такому випадку дітям забороняють змінювати колір, а як карають дітей у людському суспільстві за подібний тон розмови зі старшими, я не знав.

— Хто бачив такого великого черв’яка, яким ти став, та ще й з такими очима? Ти б йому ще лапи прилаштував!

Я хотів закрити її в шлюзовому відсіку, але потім згадав, що абукрабики могли залишити там контейнер із грушмином. Грушмин — досить небезпечна штука для істот, що не володіють системою миттєвої адаптації, а випробовувати на міцність Свєтчин скафандр не хотілося.

— А в Лорки у твоєму виконанні волосся чомусь зеленим кольором переливалося! А в мене ніс кирпатим вийшов! Хіба в мене кирпатий ніс?!

Я вирішив одразу попередити абукрабиків, що, затримуючи в себе Свєтку, вони піддають свою планету серйозній небезпеці.

— Краще спробуй, а то я всім розповім, що патрульні дріб Бети не вміють працювати!

Тоді я став десятилапом із планети Зеакс, який лементував від голоду. Напевно, від злості, десятилап вийшов у мене дуже переконливим, бо Свєтка теж змінила колір і помітно зблідла. Коли я повернувся до своїх щупалець, вона попросила тихо:

— Тайфунчику, ти так не жартуй більше. Спробуй, га?..

Я зрозумів, що відвертітися не вдасться, і перевтілився в її бородатого тата, але Свєтці знову не сподобалося:

— У тебе борода наклеєна криво.

Бороду довелося пересувати.

Тайфун одягнув і скафандр, щоб теж ходити в блакитному ореолі, і вислухав, хоча і з кривою усмішкою, мій варіант легенди:

— Поверталися ввечері додому, побачили відчинений люк, зацікавилися, увійшли, воно полетіло.

— Побачили скафандри, зацікавилися, надягли? Які ми з тобою допитливі. Добре, Свєтко, досить гратися, візьмеш вахтовий жетон… — на моїй руці з’явилося щось невидиме, але тепле на дотик, і щільно приклеїлося до шкіри. — Тут перекладач, система атмосферного руху й багато чого іншого для недотеп, схожих на тебе. Вираз обличчя зробиш якомога дурніший, краще, якщо голосно сумуватимеш і тужитимеш за домом…

Над нашими головами пролунав тріск, а слідом за ним шипіння:

— Чому сідаєш без пароля?

— Тату, що це сичить? — голосно запитала я. Тайфун кисло подивився на мене й нічого не відповів.

Звичайно, я міг спробувати вправити мізки цьому кораблю, але тоді в нас були всі шанси взагалі нікуди не прилетіти. Я ще ніколи не ламав чужих кораблів, перебуваючи в далекому космосі й, боюся, уже цим не займуся. Цікаво, невже Абукраб настільки не довіряє своїм абукрабикам, що задає програму автоматичного повернення?

Спасибі ще, що Роїна не обстріляла нас на підльоті, хоча ми сідали без подачі пароля. Все-таки Свєтка — істота везуча.

Одразу після посадки на корабель заявилися абукрабики. Свєтка, побачивши їхні здвоєні клешні, сховалася за мою спину й закричала звідти:

— Тату, я боюся!

— Це вивідачі, — прошипів один абукрабик другому. Я ледве не засичав у відповідь, але вчасно згадав, що за легендою не повинен знати місцевої мови, і сказав людською:

— Вітаю братів по розуму!

— Що він варнякає? — запитав один абукрабик другого.

— Не знаю, не брав свого перекладача.

Тут раптом Свєтка вискочила з укриття, схопила абукрабика за клішню й закричала: «Здрастуйте!» Абукрабик клішню відсмикнув і миттєво опинився на стіні.

— По-моєму, їх треба знищити, — прошипів він.

Другий абукрабик позадкував:

— Вони схожі на істот Незнайомого світу. Треба доповісти Абукрабу!

І після цієї зустрічі нас під посиленим конвоєм переправили до Абукраба.

Абукрабики мені не сподобалися. Тайфун зі своїми щупальцями виглядав набагато симпатичніше, ніж ці таргани з клішнями. Мама, напевно, втратила б свідомість при одній думці про можливість існування таких чудовиськ: вона дуже боїться різних комах. Тайфун намагався поводитися по-людськи, хоча борода увесь час норовила сповзти вбік, і він періодично її поправляв. Прибігли ще три абукрабики. Всі в шлюзовому відсіку не помістилися, тому один залишився зовні, а двоє почали допомагати першим виводити нас із корабля. «Виводити» — це тільки так говориться, а насправді вони спробували засунути нас у мішок. Тайфун розлютився, забув про те, що він мій тато і клацнув абукрабиків розрядом. Не розумію, як таких невитриманих… восьминогів приймають у патрульні. Абукрабики відразу заметушилися, кинули свій мішок і влаштували нараду. Поки вони сичали, ми з Тайфуном добровільно вийшли з корабля, неабияк налякавши вартового абукрабика.

Роїна виявилася такою ж непоказною планетою, як і її мешканці: сіре небо з низькими чорними хмарами, брудно-жовта рівнина з рідкими клаптиками якихось зламаних кущів і перекошено-кубічна споруда за два кроки від корабля. Корабель на цьому тлі здавався палацом з кришталю й сліпив очі відблисками на своїх боках.

— Тому що оболонка з ультуни, — пояснив пошепки Тайфун.

З обуреним шипінням з корабля висипали абукрабики. Вони розмахували клішнями й тупотіли, як юрба переляканих страусів. Запхати нас у мішок більше ніхто не намагався, до під’їзду подали карету, вибачте, підігнали якийсь танк і запропонували сісти. Як тільки ми сіли, танк рвонув з місця. Тайфун трішки нервувався, увесь час намагаючись злетіти над сидінням, потім спохвачувався і спускався назад.

Так ми досить швидко під’їхали до височенної вежі, увінчаної переверненою тарілкою, що в цілому сильно скидалася на гриб-поганку. Видно, це була резиденція Абукраба.

До найостаннішого останнього моменту мені не вірилося, що Абукраб змилостивиться на зустріч з нами: занадто багато вже легенд ходить про нього у Всесвіті.

Ліфт підніс нас на самий верх вежі, звідки чудово проглядалися околиці до самого космодрому, абукрабики виштовхнули нас із кабіни, і ліфт помчав. Зсередини вежа виявилася прозорою, що створювало відчуття зависання в атмосфері. Під ногами виднілися складні конструкції, розташовані на нижніх поверхах. Я впізнав енердетаксель, думі-2, а решта через відстань зливалися в суцільну масу, і розпізнати їх не було можливості. Підвівши голову, можна було спостерігати за поведінкою хмарного шару Роїни. Дуже зручно.

Поки я розглядав околиці, Свєтка сіла на підлогу й замружилася.

— У мене голова запаморочилася, — повідомила вона жалібно. — Я висоти боюся.

Чим далі, то гірше! Поки я розмірковував над цією обставиною, тоненько заспівав ліфт, і від самої поверхні до нас рушила чорна цятка.

— Абукраб їде, — сказав я.

Свєтка розплющила одне око, глянула вниз і відразу закрила:

— Я хочу додому, Тайфунчику.

Тоді я теж сів на підлогу й зажмурився. Ліфт замовк. Мабуть, розчинилися двері кабіни, тому що через пару секунд пролунав цокіт пазурів по підлозі.

Коли я влітку гостювала в бабусі в селі, у неї вдома жив їжак. Уночі він виходив полювати на мишей. Їжак тупотів так, що я просиналася і довго потім не могла заснути. У дурній скляній роїнській вежі мені раптом здалося, що їжак знову бігає десь поруч і стукає кігтиками.

Але це виявився не їжак, а величезне чорне чудовисько із чотирма клішнями й шістьма ногами для ходіння. Воно було вдвічі більше за найбільшого з абукрабиків. Чудовисько не поспішаючи рухалося до нас від ліфта.

І тут мені чомусь здалося, що ми сидимо в якомусь гігантському акваріумі й чекаємо, коли чорний краб почне нас їсти. Я розуміла, що це все — дитячі дурниці, що інопланетяни, найімовірніше, людьми не харчуються, та однаково було страшнувато.

Чудовисько зупинилося за два кроки від нас, клацнуло правою верхньою клішнею й прошипіло:

— Відпочиваємо?

— Відпочиваємо, — відповіла я й одразу зметикувала, що зробила дурість. Вахтовий жетон Тайфуна без особливих зусиль перекладав інопланетну мову на людську, але я ж не повинна була цього показувати!

Тайфун теж відкрив очі, зміряв Абукраба поглядом і відвернувся, демонструючи цілковиту байдужність. Чудовисько неголосно свиснуло:

— Не бажаємо спілкуватися?

Тайфун знову промовчав, і тоді Абукраб раптом став перевтілюватися. Чотири клішні різко скрутилися, панцир на очах зменшився в об’ємі й почав світлішати, шість ніг перетворилися у дві, взуті в босоніжки, очі на стеблинках стали звичайними, зате з довгими віями. Коротше, за десять секунд перед нами красувалася Лорка Медведєва власною персоною. Я тихо ойкнула, Лорка презирливо зморщила носик.

— У наших кораблях ведеться безперервний запис подій, що відбуваються усередині й навколо, — сказала вона чистою українською мовою. — Маскарад можна було й не застосовувати.

Тут Тайфун уперше подав голос:

— А я люблю маскарад.

— Це твій корабель вистежив мій караван? — запитала Лариса, ледве чутно постукуючи каблучком по підлозі.

— Мій, — підтвердив Тайфун.

Взагалі ж я від самого початку підозрював щось подібне, але Свєтка причепилася зі своєю бородою… Негаразд вийшло, ніби я злякався. Я вирішив не затягувати справу, швиденько в усьому зізнатися й порадити Абукрабу відправити Свєтку додому, щоб уникнути можливих ускладнень у майбутньому. Але Абукраб, як виявилося, мав свої плани.

— Отже, тобі потрібна ультуна? — запитав він. Я не встиг відповісти, Свєтка мене випередила:

— Так, нам потрібна ультуна! Нам потрібно багато ультуни! Ти нам покажеш ультуну?

Абукраб подарував Свєтці презирливий погляд.

— Багато ультуни є тільки в мене, — процідив він крізь зуби. Свєтка підхопилася на ноги, забувши про своє запаморочення:

— Покажи нам ультуну! Може, в тебе погана ультуна?

— Ультуна не може бути поганою, — поблажливо повідомив Абукраб, — поганим буває її власник. Скажімо, якщо він не знає, що хоче, ультуна не зделявує.

Свєтка хлопнула віями, зробила великі очі, потім знову їх звузила.

— А в тебе вона зделявує?

— Я зделявував собі чудові кораблі, — терпляче пояснив Абукраб, — цю вежу й багато інших речей. Я бачив такі в Дружньому світі й хотів їх мати.

— А Дружній світ теж делявує собі речі? — поцікавилася Свєтка. Абукраб сконструював собі посмішку:

— Ні, ці дурні істоти воліють створювати необхідне за допомогою праці.

— А ти, виходить, делявуєш їхньою ультуною їхні речі? Молодець. А в них без ультуни планети вибухають?

— Вибухають, — знехотя визнав Абукраб, — але це їхня особиста справа.

— Правильно мислиш, — захопилася Свєтка, — так їм і треба! Так ти покажеш ультуну?

Абукраб набув свого звичного вигляду, Свєтка відсахнулася, трішки змінилася на обличчі, але продовжувала наполягати:

— Покажи!

— Скажи, істото, — замість відповіді запитав Абукраб, і три його очиська висунулися на всю довжину своїх стеблинок, — у вас, у Незнайомому світі, є щось, що могло б мені придатися?

— У нас повнісінько різних цінних речей, — повідомила Свєтка. — Наприклад, без кота Васька тобі в найближчому майбутньому ніяк не обійтися!

Після декількох секунд роздумів Абукраб сказав:

— Добре, я покажу вам ультуну. Ти… Тайфунчику, теж дивися. Якщо служитимеш в мене, теж матимеш багато ультуни й літатимеш на прекрасних кораблях. Я зроблю тебе змінним абукрабиком, і ти зможеш набувати свого справжнього вигляду, коли захочеш. У мене повнісінько абукрабиків, але їхня невгамовна жадібність відібрала в них розум. Кожен хоче мати речі кращі, ніж у сусіда, і щотижневих порцій ультуни їм не вистачає. Я втомився від їхньої дурості й постійних підступів, я годен стежити за кожним їхнім кроком, щоб вони не перегризлися й виконували свої обов’язки. До того ж, у них абсолютно відсутня уява, і придумати річ, яку ніхто не бачив, вони не здатні! Мені відомо, як ти намагався вистежити мій караван і втекти від погоні на своєму кораблі. З тебе може вийти непоганий змінний абукрабик. Станеш моїм першим помічником…

Я знову не встиг відповісти, втрутилася Свєтка:

— У тебе, напевно, взагалі немає ультуни! — затараторила вона. — Як Тайфун може погодитися, коли не бачив, заради чого має старатися?!

— Добре, — урочисто сказав Абукрабик, — я поведу вас до ультуни.

Він схрестив чотири свої клішні, повернувся й не поспішаючи рушив до ліфта. Свєтка схопила мене за руку:

— Ходімо, Тайфунчику, нам покажуть ультуну! — і я встав і пішов за Абукрабом.

Тайфун надувся як миша на крупу. Він не висмикнув руку, але підвівся з явним небажанням, а потім раптом різко перевтілився й знову став рожевим восьминогом. Та однаково я щупальце не випустила, хоча натяк був достатньо прозорий: патрульний дріб Бети відтепер не хотів навіть виглядом нагадувати землянина, він навіть адаптаційний скафандр скинув дорогою, не бажаючи відсвічувати блакитним ореолом.

Ми ввійшли в ліфт слідом за Абукрабом, і кабіна помчала нас униз повз скляні поверхи, захаращені чи то технікою, чи то настільки необхідними Абукрабу «речами».

Ми проїхали рівень поверхні планети й поринали усе глибше й глибше. Стіни тут втратили прозорість, і нічого не було видно, крім блимаючих світлих смуг у шахті ліфта. Нарешті ліфт зупинився.

— Треба трохи пройти, — попередив Абукраб.

Іти довелося досить довгим коридором з написами абукрабською мовою, точніше з картинками абукрабською мовою, бо найбільше це нагадувало вернісаж у дитячому садку. Перекладач транслював своє тлумачення просто мені у вухо, але я однаково не розуміла. Яка користь говорити «ольшен», якщо я не знаю, що це таке?!

В одному місці довелося оминати великий барабан (розміром з дяді Гришин гараж), у якому щось ричало. Абукраб клацнув клішнями, і за стінкою «барабана» гаркнули у відповідь.

Зрештою прийшли до великої зали, схожої на ту, нагорі, але з непрозорими стінами й не зовсім порожньої. «Не зовсім» тому, що в кутку зали був кран, майже як водопровідний, тільки більший. Абукраб звелів мені думати про те, чого найбільше хочеться зараз, а сам почав потихеньку відкручувати кран. Я замружилася й гарненько уявила…

Пролунало тихе шипіння, з носика крана з’явився зелений димок і тоненькою цівочкою закрутився в повітрі. Ось уже ціла хмарина зеленого туману попливла до стелі. Я давно розплющила очі, але, крім отрутної зелені, нічого не бачила.

Абукраб закрутив кран й спантеличено вп’явся у хмарину.

— Я не можу зделявувати, мабуть, ультуна під надто великим тиском. Треба перевірити сховище, остання партія…

Договорити він не встиг: хмарина раптом потемнішала, потім посіріла й зникла! Хлоп! І з цим звуком на всі чотири лапи з колишньої «хмарини» на підлогу приземлився Васько. Абукраб від подиву закліпав трьома очима, а я відразу сказала «киць-киць-киць-киць».

— Няу! — задерши хвоста, заверещав Васько. Тієї ж миті Тайфун кинувся на Абукраба. Хотів він клацнути чорне страховисько розрядом чи просто обплести щупальцями, не знаю, але пролунав страшний гуркіт, мене відкинуло вбік, і тільки невідома сила пом’якшила удар і не дала мені впечататися в стінку на кшталт абукрабської картинки! Тайфун відлетів до протилежної стіни й, напевно, добряче вдарився, бо з рожевого раптом став сірим, як Васько. Абукраб похитав верхніми клішнями.

— Я зрозумів, — повідомив він, — ви вирішили здолати мене хитрістю. Не вийде. Я не боюся подібних звуків.

Одним оком Абукраб подивився на мене, другим на кота, що скулився в куточку, третім на Тайфуна.

— Але з твоєю кар’єрою покінчено, — сказав він Тайфуну, — ти будеш носити жетон простого абукрабика довічно й незабаром станеш таким же дурним і жадібним, як вони.

— Ніколи, — просвистів Тайфун. Абукраб примружив двоє очей:

— Стати абукрабиком, навіть простим, велике щастя: не кожен може його удостоїтися! Але я милостивий і дозволю тобі замінити в строю збитого абукрабика. Дякуй фортуні, що ти з’явився до нас не патрульним і зможеш отримати на рівні з усіма свою тижневу порцію ультуни!

— Я патрульний! — заперечив Тайфун і порозовів. Абукраб презирливо махнув клешнею:

— Дурниці. Жоден патрульний не віддасть свій вахтовий жетон істоті з Незнайомого світу! Ти не валявся б зараз під стіною і не міняв би кольори, як зіпсований думі-2, жетон уберіг би тебе від мого впливу.

Тайфун здійнявся над підлогою й зібрав щупальця в пучок, але Абукраб загрозливо розкрив клішні:

— У тебе вистачить агресивності, щоб зайняти місце начальника каравану, мені потрібно багато ультуни!..

— Я патрульний, — відповів Тайфун.

Абукраб підстрибнув, тупнув ногами:

— Якщо ти патрульний, то й отримаєш усе, що належить патрульному!

З прорізів, що несподівано відкрилися в стіні, вискочили абукрабики й заметушилися, розтягуючи мішок. Тайфун подивився на мішок п’ятим і сьомим очима, одним на Абукраба й одним на мене.

— Затримуючи на Роїні істоту з Незнайомого світу, — сказав він Абукрабу, — ти піддаєш себе серйозній небезпеці. Наслідки непередбачувані.

Судячи з того, що цей тип не боявся Васьчиного лементу й володів чудовим ро-захистом, він був прекрасно знайомий з нашим братом. На волі я б із задоволенням поговорив з ним про переваги тактики ближнього бою, однак, на жаль, це було неможливо. Я обмежився усним нагадуванням про незаконність Свєтчиного перебування на Роїні й уявним зверненням до начальства нашої патрульної бази.

Коли абукрабики потягли Тайфуна, я швиденько піймала Васька, засунула його до себе під куртку й застебнула «блискавку». Проходячи крізь ореол, кіт пчихнув (можливо, ультуновий Васько все-таки злегка відрізнявся від земного). Після цього я підійшла до замисленого Абукраба й запитала:

— Абукрабе, нічого, якщо я злегка підірву Роїну?

Абукраб витріщив очі так, що вони ледве не відірвалися від своїх стеблинок, і нічого не відповів.

— У нас, у Незнайомому світі, прийнято час від часу підривати невеликі планети. Ти не заперечуєш? Я хочу побудувати собі з уламків Роїни астероїд, де можна було б проводити літні канікули.

— Я відправлю тебе додому негайно! — відразу пообіцяв Абукраб.

— А Тайфуна?

Усе, що хотів, я вже дізнався, але, на жаль, не міг своїми знаннями поділитися з колегами. Наші досвіди з використання телепатії в космозв’язку поки не увінчалися успіхом, а шкода. Я уявив собі кольори нашого диспетчера, головного диспетчера бази, якби він почув новину… Гаразд, не варто витрачати час на порожні мрії! Сам винен.

Цього разу довго перебувати в обмеженому просторі не довелося: абукрабики витрусили мене з мішка в якийсь люк, що відразу зачинився над моєю головою. Падати на підлогу не хотілося, і я завис у повітрі й трохи оглядівся.

Спочатку було темнувато, але потім очі звикли, і я виявив, що перебуваю усередині великого циліндра, саме над головою десятилапа із планети Зеакс. Десятилап принюхався й розвернув згорнутий кільцем хвіст. Хвости в цих звіряток усипані шипами й легко трощать навіть важкі скафандри. Я здійнявся вище, вперся спиною в люк і вирішив зусібіч обміркувати нашу зустріч.

Однак десятилап попався нервовий, не витримав вигляду моїх щупалець і заревів від голоду (знамените-таки в нього ревіння!). Тоді я теж став десятилапом й упав зверху звірові на спину.

Тут залунало таке ревіння, що Васько сховав морду й тихо загарчав у мене під курткою, ніби побачив собаку. Одного разу я вже чула таке ревіння…

— Хочеш подивитися на свого Тайфуна? — прошипів Абукраб.

Він привів мене до «барабана» у коридорі, навколо якого скупчилися абукрабики. Вони витріщали очі на абсолютно непрозорі стінки «барабана» і збуджено клацали клішнями. Абукраб теж клацнув верхньою клішнею, і «барабан» раптом перетворився в освітлений акваріум. Там, у середині, зчепилися в смертельному поєдинку дві багатоногі істоти, схожі на скорпіонів. Два наїжачені шипами хвости зі страшною силою били в стінки акваріума, так що тремтіла підлога під ногами. Дві пащі рвали ворога, потужні щелепи трощили панцири, відкушували лапи, ламали шипи.

Мені стало зле. Зате Абукраб трьома очима впився в бійку. Невже одне із цих страховиськ Тайфун? Не може бути!

— Тайфун!

І раптом одне із чудовиськ повернуло свою рогату морду до мене!

— Йди, Свєтко, — по-восьминожому свиснув Тайфун і знову вдарив ворога хвостом.

Я позадкувала (на очі навернулися сльози, затуманюючи все навкруги), потім швидко пішла назад до зали.

— Поверніть її, — прошипів Абукраб, не відриваючись від видовища.

Два абукрабики знехотя рушили за мною. Я побігла, вони теж. Вони тупотіли все ближче й ближче, і мені страшенно схотілося закричати: «Мамо!», але я не встигла, бо мене раптом підкинуло в повітря й понесло з такою швидкістю, що абукрабики відразу відстали!

Але тут коридор скінчився, і я влетіла до зали ультуни. Далі шляху не було.

Я розуміла, що десь у стінках мають бути проходи, але не знала, як їх відкрити. Поки лапала по стіні, розшукуючи перемикач, абукрабики вбігли до зали.

— Лови! — наказав один абукрабик іншому.

— Сам лови! — відповів той і втяг очі в панцир. — Це істота з Незнайомого світу, і літає вона, як птерод.

У дверях з’явився третій.

— Довго возитесь! — прошипів він.

Абукрабики розчепірили клішні й спробували мене збити, та це їм не вдалося.

— Без енерної сітки не обійдемося, — сказав перший, — вона вертка.

— Дурниці! — розсердився третій і спробував схопити мене клішнею за ногу, але я її піджала, і він схопився за звисаючий з-під куртки котячий хвіст.

— Няу! — басом заревів Васько.

Абукрабики заціпеніли. Тоді я осміліла й спікірувала на них з-під стелі, наслідуючи котячий крик. Абукрабики кинулися врозсип, ми з Васьком продовжували лементувати дуетом. Нарешті, вороги безладно відступили, залишаючи залу ультуни.

Я погладила сіру Васьчину голову і запитала:

— Далі що? Зараз абукрабики приведуть Абукраба, який не боїться котячого нявчання й має чотири клішні. Що далі?

Ультуновий Васько промовчав так само, як його земний побратим… Ультуновий?

Якщо Абукраб дорожить ультуною, зараз я йому влаштую делявування. Випущу її побільше, нехай потім ловить свій зелений туман!

Як тільки я це вирішила, мої кросівки відразу торкнулися підлоги. Шкода, що Тайфун не подарував мені цей вахтовий жетон ще на Землі, ото можна було б політати…

Кран відкручувався туго, але відкручувався. Незабаром з нього заструменів зелений димок, спочатку тоненькою цівкою, потім товстішою…

«Тиск високий», — згадалися мені слова Абукраба. Добре, коли тиск і справді був надто високий, щоб ультуна зірвала кран, вирвалася назовні й понеслася до поверхні, змітаючи все на своєму шляху! Мені просто зримо уявилося, як тріщать стіни сховища й ультуна вислизає, повертається у свій Дружній світ, де без неї вибухають планети!..

З коридору почувся неквапний тупіт, у зал просунулася туша Абукраба. Він важно схрестив клішні й хотів щось сказати, але раптом троє очей здивовано хитнулися в різні боки, а клішні опустилися. Я обернулася й побачила, як по стіні повільно побігла тріщина, з якої відразу поліз зелений туман. Зелена хмара усе збільшувалася й збільшувалася, а тріщина усе ширшала й ширшала, і тихий свист ультуни поступово перейшов у грізне ревіння. А потім Абукраб зник, а мене кинуло на підлогу. Жалібно нявкнув придавлений Васько й упився пазурами мені в живіт. Нас тягло коридором, бо навіть вахтовий жетон не міг згасити люті ультуни, що сказилася. Нас шбурляло об стіни, але болю не було: удари пом’якшував адаптаційний скафандр. На якомусь повороті я втратила Васька, а потім пролунав страшний гуркіт!

Тиша. Я пролежала, уткнувшись носом у підлогу, напевно, хвилин десять, поки не зрозуміла, що навколо ні звука. Тоді я підвела голову й побачила, що лежу перед купою уламків, які підіймаються майже до самої стелі. І тільки під стелею чітко виднілася щілина. Виділялася, бо світло, що проникало з неї, було не блідо-зеленуватим, як у коридорі, а яскраво-білим.

Я встала й полізла на цю гору уламків, бо дуже хотіла нарешті вибратися з коридору з його абукрабиками й зеленим туманом, що перетворюється на вихор.

За уламками виявилася намертво заклинена кабіна ліфта, над якою зіяла шахта, що тяглася вгору. Саме діра над кабіною пропускала те біле світло. Мабуть, ультуна пробила стінку шахти ліфта й пішла вгору, викинувши в простір інші кабіни.

Задерши голову, я спробувала прикинути відстань до поверхні, але в мене нічого не вийшло, тільки голова запаморочилася. Я ж не альпініст. Поки стояла, заплющивши очі, з-під уламків почулося виразне: «Няв!»

Наступні п’ятнадцять хвилин я длубалася в купі сміття, намагаючись відшукати ультунового кота, який не схотів відправитися в Дружній світ і тепер волав десь унизу. У процесі пошуку купа раптом заворушилася, і над нею здійнялася рогата голова. Голова подивилася на мене великим опуклим оком і відкрила пащу…

Не пам’ятаю, як зіскочила з купи й опинилася на кабіні ліфта. Далі бігти було нікуди, і я з жахом чекала, що зараз у шахту просунеться потворна морда з короткими ріжками над низьким чолом, але нічого не відбувалося. Тоді мені чомусь подумалося, що це Тайфун, він хотів сказати щось, а я злякалася, як дитсадівка…

Я потихеньку вибралася із шахти й встала навшпиньки, намагаючись заглянути наверх. Голова лежала на уламках і тьмяним незрячим оком дивилася в стелю.

Тут я повелася зовсім погано: піднявшись на уламки, обхопила рогату голову руками й заревіла найганебнішим чином. Плакала б, напевно, ще й досі, але зненацька над самим вухом пролунав шепіт перекладача:

— Черв’яки солоної води не люблять.

До чого тут черв’яки? Я підвела голову й огляділася: здається, лівіше від рогатого звіра щось рожевіє. Кинулася туди: щупальце! А перекладач знову шепоче:

— Я тут ледве не задушив твого нового кота.

Лишенько, як я кинулася витягати це щупальце! А перекладач завив над вухом:

— Легше, легше, відірвеш!

Не знаю, скільки довелося розгрібати Тайфуна. Довго. Він справді виявився засипаний майже поруч із Васьком. Кіт, до речі, виліз сам.

Рожевими в Тайфуна залишилися тільки щупальця, а сам він став сірим, як миша, та й щупалець залишилося небагато. Із семи очей уціліли тільки чотири, інші затяглися сірою плівкою, на тулубі — рвані рани, ніби собаки гризли. Загалом, картина невесела.

Не думав, що виберуся. Десятилап усе-таки порвав мене неабияк, хоча могло бути й гірше, адже я вперше брав участь у подібному турнірі, добре б, в останнє. Треба подати пропозицію, щоб у підготовку патрульних включали елементи рукопашно-зубохвостого бою.

Свєтка, побачивши моє сумне обличчя, підозріло засопіла, але її відволік Васько, який прийняв сопіння за «киць-киць». Він сказав «няв» настільки противним голосом, що Свєтка розсердилася й взялася його лаяти:

— Ти, Васько, — егоїст! Ти думаєш, один їсти хочеш, і в мене є тут у кишені запаси минтаю! Якщо ти ультуновий, то маєш харчуватися енергією просто з повітря!

— Няв! — стояв на своєму кіт.

— Біжи до Абукраба, нехай він тебе рибою годує.

Кіт нервово смикнув хвостом і метнувся в шахту ліфта.

— Думаєш, там для тебе спеціально мишей розплодили? — крикнула Свєтка йому навздогін.

Відповіді не було, кіт не повернувся. Свєтка машинально струсила білий пил зі штанів і запитально глянула на мене.

— Можливо, ультунові коти запросто лазять по стінах, — припустив я.

Як би там не було, Васько зник. Свєтка бігала дивитися й казала, що бачила чорну цятку, котра нібито повзла по стіні нагору. Коли я запропонував їй піти за Васьком, Свєтка спочатку злякалася:

— Я боюся висоти!

Тоді я пояснив: можна замружити очі, тому що система атмосферного руху не вимагає зорової координації. Вахтові жетони спеціально призначені для тих, хто зі страху розучився літати, розуміти чужі мови…

— До чого тут страх?! — розлютилася Свєтка. — Це розумна обережність.

— Ти ж не збираєшся вести підґрунтовий спосіб життя?

Тепер вона заявила, що не пам’ятає, як включається літальний апарат.

— Нічого включати не треба! Якщо хочеш летіти, злетиш.

— Тоді ти лети першим!

Я зібрав щупальця, що залишилися, докупи і спробував злетіти, але не відірвався від підлоги навіть на сантиметр.

— Ти сам боїшся! — закопилила губи Свєтка й подивилася нагору, туди, де був вихід на поверхню. — Тут літати — однаково, що в камінній трубі плазувати.

Із другої спроби я здійнявся майже до рівня заклиненої кабіни, що стирчала над підлогою, потім зірвався й відключився від зовнішнього світу.

Опам’ятався тому, що Свєтка несамовито смикала мене за напіввідірване щупальце й волала при цьому:

— Тайфунчику, не вмирай!

Добре, що десятилап скалічив не тільки центр атмосферного руху, але й систему захисту, інакше б я мимоволі клацнув її розрядом за таке знущання. Розгледівши, що двоє очей я все-таки розплющив, вона кинула щупальце й залилася слізьми:

— Тайфунчику, не вмирай!

— Ти злітатимеш чи ні?! — свиснув я, намагаючись увернутися від солоної рідини, що обпалювала не гірше за кислоту.

— Тайфунчику, а як же ти?

Мені зовсім не хотілося підніматися на поверхню й зустрічатися там з Абукрабом ще раз: складно сподіватися, що за час нашої розлуки він сповнився до мене ніжними почуттями. Однак переконати в цьому Свєтку виявилося справою нелегкою.

— Я одна нікуди не полечу: я боюся. Усі мене кинули. Васько втік, ти збираєшся валятися тут!.. Зараз перелізу через ліфт, кинуся вниз і розіб’юся!

Одним оком я подивився на кабіну, переконався, що в щілину між нею й стінкою шахти не пролізе навіть мишка, і запитав:

— Як ти збираєшся розбиватися в адаптаційному скафандрі? До того ж, ще невідомо, чи є поверхи під нами, може, там нема куди кидатися?

Свєтка задумалася, але ненадовго:

— Тайфунчику, перевтілься в черв’яка, га… Будеш мені дорогу підказувати, все-таки, твої чотири ока й мої два — майже комплект.

Легко сказати, перевтілься. Жували б її стільки часу, як мене, подивився б, як вона перевтілювалася!

Свєтка часто закліпала, і я, щоб уникнути нового солоного душу, став перевтілюватися…

Вона заверещала так, що ліфтова шахта загуділа, і відстрибнула подалі:

— Це не це!

Здається, десятилапи почали непогано в мене виходити. Це рогате чудовисько робити простіше, ніж стискатися в маленького хробака, але я переборов труднощі й перевтілився в істоту з кільцевими насічками. Свєтка відразу схопила мене й намотала на шию:

— Ти будеш моїм шарфиком!

Шарфиком так шарфиком.

Підніматися нагору виявилося не так страшно, як я думала: пливеш, майже як у прозорому ліфті. Ваську, напевно, лізти по стіні було страшніше. Вискочили з шахти, ніби чорт із труби, і здійнялися над поверхнею планети.

Вежа, вежа-гриб, лежала на боці, виставивши небесам розкидані нутрощі! Немов гігантський ніж розпоров грибну ніжку, вихопив край з капелюшка й, зрештою, звалив поганку. Крізь прозорі стіни виднівся хаос покручених поверхів і гора мотлоху, у яку перетворився речовий світ Абукраба. Ультуна, що вирвалась з підземелля, змела все на своєму шляху.

Однак далеко полетіти не вдалося: якась пружна, чи невидима сітка накрила нас із Тайфуном і потягла вниз.

— Енерна сітка! — тривожно свиснув Тайфун. Але я вже побачила внизу чорний панцир Абукраба й чотири клішні, які ретельно змотували знаряддя лову. Під ногами Абукраба шастав Васько, час від часу розриваючи повітря несамовитим криком.

— Попалися, птероди! — прошипів Абукраб, намагаючись перекричати Васька. — Не дарма я над шахтою сітку розтягував!

— А я тебе попереджала: відпусти по-доброму! Тобі мало однієї висадженої вежі? Хочеш всю Роїну знищити?

Абукраб витріщив усі три ока й навіть сітку змотувати перестав.

— Які огидні істоти живуть у Незнайомому світі! — сказав він нарешті.

Мені стало кривдно:

— Ну, не огидніші за тебе! Обікрав половину Всесвіту і ще й ображає!

— Няв! — гаркнув Васько.

На околицях не було жодного абукрабика, тому тягти сітку Абукрабу довелося самому. Він несподівано рвонув з місця, намагаючись втекти від настирливого кота, але Васько жваво припустив слідом, а ми з Тайфуном бовталися в повітрі, намагаючись у міру можливості не перевертатися вниз головою.

Нарешті Абукраб добіг до космодрому й витрусив нас у шлюзовий відсік якогось корабля. Через секунду там же опинився й кіт, нешанобливо вкинутий до середини за хвіст. Тайфуну роль шарфика набридла, він упав на підлогу й знову перевтілився в себе.

— Ми на цьому кораблі летіли, Свєтко! — присвистів він. — Он куртка твого батька лежить!

Справді, у перехідному відсіку між шлюзом та основними приміщеннями валялася татова куртка, у кишені якої Тайфун виносив з дому рибу. Куртка мала досить непривабливий вигляд, і мені відразу пригадалася недочищена картопля й суворий мамин голос.

— Тайфунчику, а у вашому світі хімчистки бувають?

Але Тайфун не відповів: він був уже на півшляху до відсіку пілота, пересування по кораблю в нього виходило набагато краще, ніж по Роїні. Я застала Тайфуна вже за пультом керування, де він люто нажимав якісь кнопки.

— Керування заблоковане, — повідомив він через пару хвилин, — корабель, як і раніше, на автопілоті. Ох, не подобається мені все це, Свєтко!

Абукраб мав відправити Свєтку додому, але зникла ультуна могла збаламутити його розум. Я добрався до зв’язку й став прослуховувати ефір в усіх напрямках. Десь поруч ішли переговори абукрабиків про якийсь екстрений виліт, уточнювалися координати наміченої цілі, на хвилі впізнавача звучали чиїсь позивні, іноді всі звуки перекривало ревіння Абукраба: «Що ви там возитеся?!»

Якийсь час Свєтка ходила навколо мене з котом на руках і ретельно підставляла вухо перекладачеві, потім їй це набридло, вона всунула Васька на пульт і взялася мучити мене запитаннями:

— Тайфунчику, ми летимо додому, так?

— Так, — відповів я й витяг своє щупальце з-під Васьчиної лапи.

— Тайфунчику, а хто такі птероди?

— Це я, — повідомив я, з’ясовуючи, що на хвилі впізнавача звучать позивні не чиїсь, а саме корабля, на якому летіли ми.

— Тайфунчику, а патрульні справді ніколи не віддають свої вахтові жетони?

— Дурниці! Слухай побільше Абукраба, віддають, якщо треба!

— Тайфунчику, а це нічого, що Васько тисне всі клавіші підряд?!

Я зірвав Васька з пульта й сунув Свєтці в руки:

— Тримай, інакше ми додому не долетимо!

Свєтка почухала кота за вухом і задала наступне запитання:

— Тайфунчику, а чому екран праворуч блимає?

Екран справді кілька разів блимнув, потім на ньому чітко проступило зображення Роїни. Планета віддалялася.

— Ми стартували.

Свєтка подумала:

— А чому перевантажень не було?

Я не відповів, бо на центральному екрані з’явилася сітка прицілу. Терпіти не можу, коли хтось починає думати за мене, тим більше що боєзапас був вичерпаний ще в попередньому бою, коли ми втікали від абукрабиків.

Я підключив ще два екрани й упевнився, що ліворуч і праворуч випливають кораблі абукрабиків. Схоже, ми прочісували околиці Роїни. Невже Абукраб вирішив долучити нас до свого війська без зайвих переговорів?

— Тайфунчику, а хто там пищить?

Справді, апарат зв’язку перейшов на пищання. Пищання чітко прослуховувалося по всьому діапазоні, крім хвилі впізнавача. Васько смикнув хвостом і нервово нявкнув: схоже, цей звук щось йому нагадав.

Кораблі ліворуч і праворуч перегрупувалися, тепер ми опинилися на чолі клину. Звук помітно посилився.

— Тайфунчику, це що? — занепокоєно запитала Свєтка.

Я раптом зрозумів, що це таке, і схопився за передавач:

— Я — патрульний 147 сектора Бета, база II, усі, хто мене чує, відгукніться!

Звук продовжував наростати, я нажав клавішу впізнавача:

— Патрульний 147 сектора Бета, база II, викликає загін!

— Тайфунчику, так ми не летимо додому? — у голосі Свєтки вчувалися сльози.

— Вони мені не вірять. Ми йдемо на чолі абукрабиків, і корабель автоматично передає позивний Абукраба.

Ми летіли назустріч патрульному загону, і вони включили сигнал попередження. Абукрабики часто нападали на одинокі патрулі, але зустрічей із загонами зазвичай уникали. Видно, виведений із себе втратою ультуни, Абукраб вирішив відвести душу зухвалою вилазкою, а заодно розправитися з нами. Корабель, керований автопілотом, вийде на бойову позицію й буде знищений нічого не знаючими патрульними. Як попередити, що ми не нападаємо, якщо позаду слідують абукрабики?!

Наш корабель ішов прямо на командира патрульних, я вже бачив його в перехресті прицілу, хоча наші гармати не зможуть стріляти. Однак йому ж це невідомо, і як тільки ми підставимо свій борт…

Я зрозуміла, що Абукраб підстроїв нам чергову пастку. Тайфун увесь час викликав своїх, але ніхто не відповідав, а пронизливий звук ставав усе голоснішим і голоснішим! Тепер я зрозуміла і те, чому абукрабики боялися котячого лементу: несамовитий «няв» летів поперед армади патрульних кораблів. Це неможливо було витерпіти, я затиснула вуха руками, але все одно чула…

Васько блимнув очима й уп’явся в центральний екран, потім раптом скочив Тайфуну на щупальце, вигнув дугою спину й теж заволав!

Командир відвернув. Стрій розімкнувся й пропустив нас у середину загону, відрізаючи абукрабиків.

— Сто сорок сьомий, чому так пізно подаєш упізнавач? — сердито запитав апарат зв’язку. — Я мало тебе не обстріляв, думав, що абукрабик намагається нашим прикинутися.

А кіт сидів на моєму щупальці й сичав на екран, майже як Абукраб… Це все.

Три рожевих восьминоги похитали щупальцями.

— Він увів у наш світ істоту з Незнайомого світу, — сказав головний диспетчер бази.

— Ультуну повернуто союзникам, — заперечив командир об’єднаного загону патрульних.

Суддя промовчав.

Кароока дівчинка в сріблястій куртці й джинсах з написом Petuhiwka сердито труснула чубчиком:

— Ніхто мене не вводив — я сама ввійшла! На вашому місці я дала б Тайфунчику медаль.

— Він вчинив злочин! — наполягав головний диспетчер бази. — До того ж, збрехав, прикрившись званням патрульного!

— Ти не патрульний?! — зачудувався командир об’єднаного загону.

— Не патрульний?! — здивувалася Світлана.

— Так, я не патрульний, — зізнався Тайфун, — я стажист, але про це в секторі Бета було відомо тільки одній істоті. Моя робота не повинна відрізнятися від роботи будь-якого патрульного, інакше мені не скласти останній іспит на це звання.

— Чому ти не зв’язався з базою, коли засік караван з ультуною? — запитав суддя.

— Мене відразу усунули б, а караван змінив би курс.

— У нього манія переслідування, — пробурчав головний диспетчер бази. — Усюди ввижаються вороги. Такий не може працювати патрульним.

— Хто повідомив вам, що ІІ-а база просить допомоги для боротьби з абукрабиками? — запитав суддя в командира об’єднаного загону.

— Головний диспетчер ІІ-ої. Він попередив про великі сили абукрабиків і попросив допомоги в нашої бази.

— Звідки ви довідалися про те, що до бази наближаються абукрабики? — запитав суддя в головного диспетчера бази.

— Мені доповіли вахтові.

— Чому патрульні вашої бази літають на старих кораблях? — раптом запитав командир об’єднаного загону.

— Бо в нас головним диспетчером Багатоликий, — відповів за диспетчера Тайфун.

Головний диспетчер раптово почорнів, і за мить замість рожевого восьминога всі побачили чорний панцир Абукраба!

Абукраб клацнув клішнями й кинувся бігти, але командир об’єднаного загону встиг накинути на нього енерну сітку.

— Ось так, — сказав суддя й додав, звертаючись до Тайфуна, — але термін стажування вам доведеться продовжити.

Коли ми летіли до Землі, Тайфун розповів мені про Багатоликих. Це ті, хто, бажаючи сховати свою капосну сутність, створюють собі двійника. Один щосили прикидається хорошим, зате другий шкодить. Один тихо сидів на патрульній базі, а другий розбійничав на околицях. Ось чому Абукраб відразу розпізнав Тайфуна: Тайфун після прибуття на базу доповів диспетчерові про те, що є стажистом, і тому в район караванного шляху абукрабиків послали саме його. Абукраб сподівався, що Тайфун не зможе перешкодити абукрабикам перевозити ультуну, але Тайфун незабаром щось запідозрив…

Мого колегу Свєтка зовсім замучила запитаннями. Його послали забрати із Землі мій підбитий корабель, поки я доставлятиму Свєтку додому, але від зливи запитань бідолаха отримав пониження температури й був змушений піти в медичний відсік.

— Які слабенькі у вас патрульні, — поскаржилася невгамовна істота, — мій тато відповідає на вдвічі більше запитань і ще здатен при цьому розв’язувати кросворд.

Ультуновий кіт всю дорогу ображено мовчав: у всьому нашому світі для нього не знайшлося жодної, навіть поганенької рибини.

Після того як Свєтка ледве не змінила курс, стираючи неіснуючий пил із клавіші малого стрибка, я посадив її подалі від пілотського пульта й запитав:

— А додому хочеться?

Свєтка спохмурніла:

— Хочеться… тільки там має бути невеликий скандальчик. Скільки ми були відсутні?

Я подумки підрахував:

— За нашим часом двадцять вісім енергогодин, по вашому… хвилин сорок.

— Сорок? — Свєтка повеселішала. — Тоді ще терпимо. Тайфунчику, а ти мені жетон назовсім не подаруєш?

— Не подарую! — відповів я якомога суворіше. — Він тобі на Землі не потрібний, вистачить й ультунового Васька.

— Тайфунчику, — Свєтка благально примружила очі, — у нас теж Багатоликі зустрічаються!

— Нема чого на чужі світи сподіватися, своїми засобами боріться!

Свєтка притихла, але ненадовго:

— Тайфунчику, а ти татові поясниш щодо куртки?

— Цікаво, Абукраба ти не злякалася, а власного тата боїшся?

— Нетактовний ти птерод, Тайфуне! — розсердилася Свєтка й замовкла.

Сіли ми все-таки на пустирі, де було вже темно, і тому поки колега займався підбитим патрульним кораблем, я вирішив провести Свєтку до двору. Вона загорнула кота в батькову куртку й попленталася спереду, раз-по-раз спотикаючись. Я не перевтілювався, оскільки однаково було темно, і роздивитися мене було не так просто.

Довів я Свєтку майже до самого будинку, а там уже починалася смуга ліхтарів, і хотів було вже попрощатися…

— Тайфунчику, — раптом запитала Свєтка злегка зміненим голосом, — ти не бачиш, ось там, із хлопцями, Лариса стоїть?

Справді, біля під’їзду перебувала істота з фотографії, та сама, з «шикарною зачіскою». По-моєму, вона радісно хихикала.

— А Борька із себе пародиста вдає! Теж мені, гуморист!

Свєтка ще секунду вдивлялася в юрбу біля під’їзду:

— Тайфунчику, я тобі допомагала?

Я постарався забути клавішу малого стрибка й заляканого запитаннями колегу:

— Допомагала.

— Тайфунчику, ти фотографії з альбому всі пам’ятаєш?

— Усі, — відповів я, не розуміючи, до чого вона веде.

— Там був артист, він нашого розвідника в багатосерійному фільмі грав… Ну, борода в нього ще, як у тата…

В альбомі було зображення лише однієї людини з бородою.

— Тайфунчику, перевтілься, що тобі, важко?!

Я подумав і перевтілився в розвідника з бородою.

— Підемо на світло.

Ми вийшли на освітлене місце, і я краєм ока помітив, як насторожилася група біля під’їзду. Свєтка врочисто потисла мені руку й запитала зненацька сумно:

— А ти ще прилетиш?

— Може, — сказав я, погладив по голові ультунового Васька й пішов.

Я не встигла ввійти в під’їзд, як мене наздогнав Борька:

— Це хто був?.. Розвідник?!

— Мене незабаром на завдання пошлють, Бориску, — сказала я й захлопнула двері в нього перед носом.

Картоплю однаково довелося дочищати мені. Два коти Васьки вмивалися, сидячи на шафі, а я чистила картоплю й думала.