Краще сидіти вдома...

Народився я невдахою. Усі брати й сестри проходили цикл розвитку в типовому інкубаторі, і тільки мене загубили при завантаженні камери. Я теліпався під склепінням рідної печери, доки не відросли щупальця і не прийшла пора навчання. У школі першого ступеню я прославився тим, що маскувався найгірше за всіх і найчастіше попадався на витівках. При переході на другий ступінь я настільки невдало змінив кольори, що вчитель отримав стягнення. Третій ступень… Утім, там теж не було нічого хорошого.

Я вибрав патрульну службу на зло самому собі, але, на жаль, доля моя й тут пішла навскоси. У найтихішому секторі я примудрився вистежити зграю абукрабиків, але сили виявилися нерівними, і мені довелося рятуватися втечею. Корабель підбили першим же залпом, дітися однаково було нікуди, і я вломився в закритий район Всесвіту.

Сідаючи на першій-ліпшій планеті, я розраховував зустріти представників Дружнього світу, але на Землі таких не виявилося. Довелося вступати в контакт із аборигеном, користуватися запропонованою допомогою, захоплювати корабель абукрабиків і прориватися до себе. Однак чужий корабель не приніс удачі: його пульт керування виявився заблокованим, я не зміг висадити землянина, і з моєї вини він потрапив у наш світ. Був грандіозний скандал. Зрештою, історія завершилася благополучно, але строк стажування мені продовжили.

Минуло чимало часу. Я майже забув про свою пригоду, але мені нагадали… Можливо, я чиню нерозважливо, можливо, все це погано скінчиться, але закритого сектора мені не минути.

Розділ 1

Вони ледь не зіштовхнулися на сходах. Один ковзнув невидющим поглядом і відразу забув про зустріч, інший машинально відзначив знайоме обличчя й миттєво вирішив скористатися нагодою.

Чорноокий хлопчик у розстебнутій осінній куртці потупав трішки перед дверима, виявив, що вони не замкнені, і зважився ввійти. Він ледве встиг закрити голову рукою від предмета, що летів згори. Предмет врізався в підставлений лікоть, відскочив і застрибав по підлозі, розмотуючи товсту зелену нитку.

— Ти повернувся?! — у цьому вигуку було стільки обурення, скільки могло вкласти в нього п’ятнадцятирічне дівчисько, ображене до глибини душі. Небажаний гість опустив руку й сказав:

— Здрастуй, Свєтко.

— Здоровалися вже! — вона вперла руки в боки, нагнула голову й відкрила рот, готова вистрелити новою чергою гнівних слів.

Але гість раптом став нижчим на зріст, плечі звузилися, по обличчю пробігли брижі, ніби по воді, біла сорочка розквітла величезними волошками й стала швидко подовжуватися… З хвилину Світлана уважно розглядала копицю русявого волосся, дзеркальне відображення свого сердитого лиця, потім зблідла й запитала, злегка затинаючись:

— Це ти, Тайфуне?

— Я, — відповіла копія й глумливо прищулила очі.

Звичайно, це був Тайфун. Міняти зовнішність для птерода — дитяча забавка, у цьому Світлана переконалася ще кілька років тому, коли доля звела її з патрульним сто сорок сьомого сектора Бети. Саме Світлана Дудар замінила зовсім невимовне ім’я птерода на більш звичне для людського вуха сполучення звуків. Усе це було так давно, що вже здавалося нереальним, тим більше що ніхто не повірив в інопланетянина, який заблукав у світах. Навіть Бориско.

— Тайфунчику! — Світлана повисла на шиї у власного відбиття, і цим викликала в гостя деяке сум’яття.

— Мені важко дихати! — повідомив Тайфун, намагаючись заглушити потік захоплених вигуків.

Світлана на мить послабила обійми, і цієї миттєвості птероду вистачило, щоб перевтілитися у великого рожевого восьминога з абсолютною відсутністю шиї. Але труднощі Світлану не збентежили, вона вчепилась у гнучке щупальце і стала трясти, приказуючи: «Я знала, що ти повернешся!» Восьминіг щось просвистів, але Свєтка давно не говорила по-птеродськи й тому нічого не зрозуміла. Тоді Тайфун набув вигляду сусідки Степанівни, яку зустрів біля під’їзду, і прошамкав:

— Тобі потрібно виїхати.

Світлана відсахнулася від «бабці»:

— Що ти сказав?

«Степанівна» подивилася на неї проникливим поглядом з-під низько зав’язаної білої хусточки:

— Тобі треба тимчасово змінити місце перебування.

Свєтка розгублено поморгала, навіщось смикнула себе за вухо й запитала тихо:

— Знову твої штучки з абукрабиками?

У передпокій з кухні прокрався сірий кіт зі смужками на хвості й боках, принюхався, потерся об ногу «Степанівни» і вимогливо нявкнув. Тайфун нахилився й погладив котячу голову:

— Ультуновий?

Ультунового кота подарували Світлані після того, як історія благополучно завершилася. Він був точною копією її власного кота. Ультуна — таємнича речовина, украдена абукрабиками із Дружнього світу й повернута патрульним сто сорок сьомого сектора Бети і його добровільною помічницею власникам, закарбувала свою малюсіньку частину у вигляді нахабнуватого сірого кота із пронизливим голосом і ненаситним шлунком.

Я відразу зметикував щодо підміни: ще коли Борька в передпокій повернувся. Не міг справжній Борька так швидко повернутися, надто вже голосно вони сварилися. А тут повернувся, розмовляє спокійно… Ненатурально.

Коли я вийшов подивитися, Тайфун уже встиг прикинутися Степанівною (начебто я космопатрульного від баби не відрізню) і навіть рвонув мене гладити (ніби Степанівна мене коли-небудь гладить). Свєтка виглядала зовсім розгубленою й усе повторювала, що сьогодні її черга готувати обід (це правда), і піти вона ніяк не може.

Тайфун був настроєний рішуче, у пояснення не вдавався, а наказав збиратися швидко й нічого не брати, тому що в нього на кораблі є все. При згадці про корабель у Свєтки загорілися очі, вона перестала запитувати й почала збиратися… швидко. Тарілку розбила — раз, вивернула півшафи — два, наступила на мене — три. Причому не вибачилася. Хоча мені було не боляче.

Через півгодини вона продемонструвала свій костюм, найбільш підходящий, як на її думку, для майбутньої подорожі: штани вельветові румунські, светр в’язаний індійський (з нашої барахолки), куртка незрозумілої національності й туфлі вітчизняного виробництва. Туристка юна!

Тайфун так і вийшов би у двір бабцею, якби під вікном Степанівна не почала дітлахам нотацію читати, щоб біля її мокрої білизни у футбол не грали. Нічогенько говорила, так що кожне слово чутно було, навіть у нас на поверсі. Зле вийде, коли дві Степанівни ніс до носа зустрінуться, і Свєтка звеліла птероду зовнішність змінити. Тайфун подумав і перемінив вигляд, але їй знову не сподобалося. «Як я поруч із таким опудалом по вулиці піду?!» — кричить. До чого тут опудало, якщо це Іван Сергійович із третього під’їзду? Ну, лежала людина в пісочниці, неголена трішки, ніс, щоправда, блакитненький, то й що?! Принців їй подавай! Тайфун зі злості перевтілився в Чахлика Невмирущого з афіші на нашому будинку, але знову не втрапив у масть. Свєтка всі журнали перегорнула, щоб йому підходящий прототип знайти. Краще б цей час на заготівлю провіанту витратила! Втім, я таки встиг підкріпитися на кухні.

— Таю, вони знову за тобою женуться?

Птерод, у якого від Світланиної метушні сильно зіпсувався настрій, лише тяжко зітхнув, але нічого не відповів. Світлана розсердилася:

— Скажеш ти нарешті у чому річ?!

Прислухаючись до шурхотіння за дверима, Тайфун ногою відпихнув кота вбік.

— Я посадив корабель за містом, — повідомив він і додав: — Ітимемо швидко.

— Іще чого?! — обурилася Світлана. — Я в таку далечінь пішки не піду!

Тайфун не звернув уваги на її слова.

— Від мене ні на крок! — продовжив він. — Ні в які події не втручайся! Зрозуміло?

— Зрозуміло, — похмуро пробурчала Світлана й додала напівголосно: — Конспіратор… рожевий.

Тайфун вийшов першим і відразу наткнувся на згорблену стареньку в біленькій хусточці й чоловічому піджаку, накинутому поверх старої вовняної сукні. На ногах стара дама мала дивовижних розмірів черевики з білими шнурками, кокетливо зав’язаними бантиком. Бабуся моторно відскочила від чужих дверей і стала тикати ключем у свою замкову шпарину.

— Здрастуйте, — чемно привіталася Світлана, виходячи слідом за Тайфуном і прикриваючи двері. Кіт прослизнув повз хазяйські ноги й, задерши хвіст, задріботів до сходів.

— Свєта, — пожираючи очами Тайфуна, сказала Степанівна, — знову ваш кіт біля мого порога купи кладе!

Світлані не хотілося сперечатися, хоча Васько ніколи не дозволяв собі подібного, вона кивнула й пообіцяла чемно його покарати. Неприємна зустріч не зіпсувала їй настрій. Тайфун повернувся! З таким же успіхом у гості могли заглянути Вінні-Пух або Пеппі Довгапанчоха. Те, що здається звичним у дитинстві, з часом стає зовсім неймовірним. Ще ніхто не зустрічав на вулиці Буратіно, який біжить із ключиком у руках.

Світлана щасливо посміхнулася, викликала цим особливу підозру Степанівни і мало не підстрибцем рушила слідом за птеродом по сходах. Очікувалась розвага, пригоди з чарами, погонями й гарним кінцем. У казках завжди гарний кінець, тому що це казки, бо їхній герой завжди невразливий, непереможний, чарівний, нарешті, просто красень. Світлана недарма обрала для Тайфуна вигляд кіногероя: у гри є свої правила. Сама вона, щоправда, до принцеси не дотягла, але хто про це довідається? У сні зійде й так, а в тім, що це сон, Світлана не сумнівалася. Ну не прибіжить до вас за першим покликом шляхетний Артемон, щоб захищати від Карабаса, ну не буває такого в житті! І дівчаток Мальвін не буває, і не можна перечитувати улюблені колись казки, тому що раптом з’ясовується, що плаття прекрасної принцеси вирізане з паперу, а в Івана-Царевича меч дерев’яний.

На першому поверсі Тайфун не затримуючись направився просто до виходу, а Світлана раптом зупинилася, наткнувшись на свого кота в бойовій стійці, який сичав убік підвалу. Замкнені зазвичай металеві двері зараз були відчинені, але запилена лампочка світила настільки тьмяно, що виривала з темряви тільки одну стіну.

— Що сталося, Васько?

— Дівчинко, допоможи! — раптом пролунав з підвалу деренчливий старечий голос. — Оступилася я!

Тайфун обернувся саме в той момент, коли Світлана підійшла до дверей і простягнула свою руку назустріч сухенькій зморшкуватій ручці з розчепіреними пальцями. Рука лягла на її зап’ястя й раптом зімкнулася залізним кільцем, затягуючи Світлану через поріг. Дівчинка несамовито скрикнула, розгледівши, як тягнеться уздовж стіни страшна, неймовірно довга біла рука й зникає в глибині підвалу. Наступної миті сильний ривок зірвав її з порога й кинув на кам’яну підлогу. Всього кілька сходів першого прольоту, потім площадка, потім сходи повертали й круто йшли вниз.

Світлана з усього маху гепнулась долі, але болю не відчула і тільки зрозуміла, що її волоком тягнуть до наступного прольоту й заборсалася, намагаючись хоч за щось зачепитися…

Вона вже зависла над сходинкою, як раптом тиск руки ослаб, якась гаряча хвиля прокотилася над головою Світлани, так що заворушилося волосся на потилиці, пролунало клацання, і по білій стрічці, що тягнулася за поворот, попливло блакитнувате полум’я. Рука горіла беззвучно, випускаючи задушливо ядучий дим. Полум’я зникло за поворотом, потім земля виразно здригнулася, і з підвалу виповзла хмара сизого диму.

Світлана захлинаючись зайшлася болісним кашлем, затрусила головою й намагалася вдихнути, чманіючи від болю в легенях. Чиїсь руки зграбастали її й потягнули наверх до рятівного свіжого повітря…

Степанівну, яка обережно пробиралася до місця події, ледь не збили з ніг, вона шарпнулася вбік, побачивши Світлану, яка билася у руках Тайфуна. Тайфун ногою розчинив двері під’їзду й виволік на ґанок дівчисько, що заходилося кашлем. По щоках Світлани текли сльози, а губи жадібно ловили повітря.

Степанівна перехрестилася тремтячою рукою й почала задкувати нагору по сходах: вона нарешті впізнала цю людину. Сам невловимий Юм — зоряний пірат, зійшов з телеекрана й з’явився, щоб підірвати їхній мирний будинок! Степанівна негайно поставила до відома про це дільничного інспектора, особливо напираючи на те, що міжзоряний терорист захопив заручника.

Яке паскудство ці смердючі зетаги! Не розумію, як можна простягати до них руки? Та й Тайфун хороший: де його знаменита реакція? Якби не я, Свєтка здорово гепнулася б. Утім, на те я й ультуновий, щоб бути видатним котом. Подумаєш, птерод перевтілився в хмару із планети Дзяндзо! На те його в Патрулі натаскали. А спробував би без навчання, на чистому самовдосконаленні? Пороху не стане! І взагалі, як вони мені всі набридли: замість того щоб взятися за обід, кудись зібралися, та ще в таку погану погоду… Тьфу!

Розділ 2

На вулиці Світлані стало легше, хоча час від часу й заходилася кашлем, але біль у грудях зник, і припинилася різь в очах. Ледве переставляючи ноги, Світлана сунулася, не випускаючи руки Тайфуна, боязко озираючись навсебіч і шарахалася від усіх зустрічних бабусь.

— Таю, це твої вороги?

Тайфун нічого не відповів, а Світлана мерзлякувато пересмикнула плечима, згадуючи подію в підвалі, і від усієї душі пошкодувала бідаку птерода.

— Я допомагатиму тобі, так? Ми їх вистежуватимемо?

Світлана досить приблизно уявляла свою роль у боротьбі проти космічних гангстерів, не маючи надії на завбачливість Тайфуна. Напевно, він винайшов якийсь хитромудрий хід.

Наближався час пік. Незважаючи на дощ, що часом мрячив, потік людей на вулицях усе збільшувався. Вони заповнювали магазини й вистроювалися в довгі черги, штурмували транспорт і вичікували на зупинках. Місто входило у вечірню колію. Дехто оглядався на Тайфуна, але небагато — дорослі не часто дивляться дитячі фільми. Діти оберталися, але, не бачачи звичного для фільму скафандра, розчаровано зітхали: «Наскільки схожий!» — і поспішали додому на чергову серію космічних пригод. Часом витріщалися на Світлану, але могутні плечі її супутника відбивали в них бажання знайомитися. Дехто намагався піддати ногою сірого кота, що діловито дріботів по мокрому тротуарі, чи погладити, але кіт з однаковим успіхом вислизав від тих й інших.

Світлана трохи помовчала, потім поставила наступне запитання:

— А в тебе пістолет є?

Тайфун здивовано скосив очі:

— Навіщо?

— Ну… променемет, чи чим там у вас користуються. Адже ти на службі?

Птерод стражденно поморщився:

— По-перше, ні. По-друге, тільки нашої зброї вашому світу й бракує. По-третє, я сам собі зброя…

Світлана різко зупинилася й висмикнула свою руку з-під ліктя Тайфуна:

— Ти поясниш, нарешті, у чім річ?

Замість відповіді патрульний взяв її руку й підняв рукав куртки: на зап’ясті Світлани блищав білий браслет, що казна-звідки узявся. Світлана здивовано погладила пальцем теплий метал, поверхня якого відразу стемніла.

— Ця тварина тебе позначила, щоб з кимось не переплутати… випадково. Найкраще буде, якщо ми вчасно встигнемо втекти з цієї планети. Ходімо швидше!

— Я не можу, і так уже ноги заплітаються! Давай на чомусь під’їдемо!

Світлані видалося кумедним зникнути від переслідування на трамваї, але Тайфун цілком серйозно погодився.

Трамвай був переповнений, і на вході створилася невелика тиснява: всі конче хотіли ввійти на задні двері, причому якомога швидше.

— Треба пробиратися вперед, а то не зможемо вийти, — сказала Світлана чийсь могутній спині, що сховала від неї Тайфуна. Спина хмикнула й мало не поставила їй на ногу величезну чорну валізу.

— Не губися! — почувся звідкись спереду голос Тайфуна, спина, що затуляла світ, відсторонилася, і Світлана рішучим ривком просунулася вперед.

— Чия кішка під ногами лазить? — верескливо запитали збоку. — У мене сир в авосьці, а вона сітку нюхає!

У цей момент трамвай різко рушив, усі гойднулися вперед, потім назад, і у Світланин бік уперлася чиясь парасолька.

— Будь ласка, опустіть вашу парасольку, — попросила вона літню даму з яскраво нафарбованими губами.

Дама вороже подивилася на неї, опустила парасольку, вода з якої тут же закапала Світлані в туфлю.

— Ви не виходите?

Неймовірним зусиллям Світлана протиснулася між дамою й парубком з «дипломатом» у руці.

— Куди поспішаєш?

У такій штовханині втримувати однією рукою «дипломат» і дівчину досить складно, тому Світлана із задоволенням наступила на ногу парубкові й прорвалася вперед.

Тайфуна притиснули до порожньої дитячої коляски, і він робив усе можливе, щоб її не розчавити. Власник коляски сидів на руках у молодої мами і з захватом дивився навколо і неодмінно хотів постукати затиснутим в руці брязкальцем по лисині замисленого дядечка, який сидів попереду. Мама безуспішно намагалася переключити увагу маляти на машини за вікном, але, влучивши момент, карапуз із радісним лепетом все-таки ляснув дядька іграшкою. Мама засмутилася, вибачилася перед потерпілим і стала сварити сина, а той голосно заревів, продовжуючи однак прицілюватися до привабливої лисини. Трохи збентежений загальною увагою дядько встав, дитина відразу замовкла й стала натхненно бити брязкальцем по залізному поручню.

До зупинки «Трамвайне депо» Світлана з Тайфуном встигли добратися майже до самого виходу. Дві бабусі, які влізли на передні двері, змусили Світлану відсунутися ближче до компостера й пробивати всі передані талони, поки притиснутий до кабіни водія лисий дядечко не взяв цей обов’язок на себе. Він голосно запитав, чи всі передали, і за один раз прокомпостував цілу пачку талонів. Нарешті талони закінчились, а трамвай усе стояв. «їдь!» — закричав хтось із задньої площадки. Дівчина-водій із сумочкою в правій руці й жовтогарячою курткою в лівій тупцювала біля вагона, виглядаючи зміну, але з боку диспетчерської ніхто не йшов. Дівчина із занепокоєнням поглядала на чорну хмару, що заходила з південного заходу, і на автобус, що під’їжджав до зупинки… Тут звідкілясь вигулькнув молоденький хлопчик, на ходу дожовуючи бутерброд, узяв жовтогарячу куртку, накинув собі на плечі й швидко піднявся в кабіну водія.

— У Зіни знову дітвора розхворілася?

Хлопчик промурмотів щось нерозбірливе, всунувши до рота залишки бутерброда. Загуркотіли зачиняючись двері. Дівчина перебігла дорогу, стрибнула в автобус… Тут із диспетчерської вискочила рудоволоса жінка в зеленій формі, щось крикнула, але трамвай уже рушив.

— Трамвай йде по нульовому маршруту, — прорвався голос крізь бутерброд. Пасажири невдоволено загомоніли:

— Попереджати треба!

— Я вже талон пробила. Годинами на зупинці стирчиш!..

Побитий брязкальцем дядечко заглянув до кабіни водія і закричав, сердито жестикулюючи:

— Я на зміну спізнююся!

— Виходити треба раніше! — огризнувся хлопчик і захлопнув двері в нього перед носом.

— Наступна зупинка бульвар Шевченка — пересадка на шосту й четверту лінії. Трамвай іде по нульовому маршруту! — гаркнули динаміки.

Молода мама підняла на плече своє чадо, а чадо радісно заверещало й запустило брязкальцем у вікно, де саме виднівся бік навантаженого самоскида.

— Погано дітей виховують, — пробурмотіла бабуся з авоською, заповненою молочними пляшками, — а потім хулігани виростають.

Лисий дяденька зітхнув і навіщось доторкнувся до краватки, повністю заляпаної дощовими потьоками.

— Бульвар Шевченка, — оголосило радіо.

Дуже сердиті пасажири кинулися до виходу, однак водій відчинив чомусь тільки задні двері.

— А передні… середні!

Юрба хитнулася й поповзла до задніх дверей. Світлана відшукала поглядом Тайфуна: він відступав під натиском дитячої коляски, яку штовхав добровільний помічник молодої мами.

— Свєтка, не губися!

Легко сказати! Світлана рвонула за птеродом, але відразу вперлась у вже знайому спину, власницю гігантської валізи. Обійти цю дурну валізу не було жодної можливості. За Світланою плівся тільки сумовитий дядечко в мокрій краватці, який натерпівся найбільше за всіх.

— Громадяни, виходьте швидше! — благав він, витягаючи шию й обдивляючись пасажирів, які залишали трамвай. — Я спізнююся!

— Устигнеш, — пробурчав плечистий здоровань, подаючи молодій мамі коляску однією рукою й виштовхуючи бабусю із пляшками другою. Оскільки руки жінки були зайняті дитиною, коляску прийняв Тайфун, який уже зіскочив на землю. Здоровань забарився на сходах, допомагаючи тепер своєму могутньому побратимові розвертати валізу, і Світлана знову зупинилася, бо чорний монстр перегородив дорогу…

І раптом двері стали зачинятися! Світлана спостерігала за чемоданною метушнею й тому зреагувала не відразу:

— Зачекайте!

Але трамвай уже рушив, вона ще встигла розгледіти, як за склом мелькнуло розгублене обличчя Тайфуна, і тут її відтягнули від дверей і штовхнули на бічне сидіння.

— Не шуми, — сказав здоровань.

— У чому справа?! — обурено пискнула Світлана, хоча душа її пішла в п’яти.

— Не шуми, — повторив здоровань.

Його колега в цей час із гуркотом опустив на підлогу чорну валізу й ногою засунув під подвійне сидіння. Звідти пролунало обурене шипіння й мигнув сірий котячий бік.

Світлана обвела поглядом похмурі обличчя обох і з надією подивилася на третього: добродушного лисого дядечка з мокрими плечима й краваткою.

— Допоможіть!

— Заспокойся, дитинко, — ласкаво сказав дядечко, — тебе ніхто не скривдить.

— Зупиніть трамвай! — відчайдушно попрохала вона водія.

— Зараз, — пообіцяв дядечко, — зупинять.

Трамвай і справді зупинився, не від’їхавши від зупинки й ста метрів. Світлана ворухнулася, але здоровань встати не дав.

— Сиди! — проричав він.

Другий і лисий дядечко не поспішаючи рушили до передніх дверей, що відчинялися, де ледве не зіштовхнулися із захеканим птеродом. Тайфун хотів проскочити в салон, але здоровань його зупинив:

— Не поспішай.

Двері змикаючись поповзли на місце.

— Таю, біжи!

Світлану з такою силою жбурнули назад на сидіння, що вона боляче вдарилася об спинку й прикусила кінчик язика. Сльози затуманили очі. Трамвай рушив.

Змахнувши ці солоні краплинки, Світлана вгледіла, як лисий дядечко цілиться в Тайфуна з маленького, ніби іграшкового, револьвера, а здоровань обшукує кишені. По напруженому обличчю Тайфуна Світлана зрозуміла, що зараз трапиться щось…

— Фі-іу, — раптом тихенько свиснув Тайфун, переводячи погляд на неї.

Світланин охоронець теж спостерігав за обшуком, тому їй вдалося сповзти із сидіння, перш ніж він оглянувся, а потім пазуриста лапа підчепила його, змусила зробити в повітрі пірует і припечатала до підлоги. Світлана затисла вуха, але ревіння десятилапа із планети Зеакс, у якого перевтілився Тайфун, заглушити було неможливо.

Бабахнув постріл, але другий не пролунав: лисий дядечко впустив револьвер і звалився, збитий з ніг ударом хвоста. Останній вояк, який залишився на полі бою, спробував утекти, але двері, як на зло, заклинило, і десятилап підтягнув його пазуром швидше, ніж він устиг протиснутися в щілину.

Трамвай продовжував котитися по рейках, і за його вікнами так само миготіли будинки й автомобілі, тільки будинки нижчі, а автомобілі все рідше. Тайфун знову набув людського вигляду, підібрав з підлоги револьвер і постукав рукояткою в скло кабіни водія:

— Зупиняй!

— Дарма, — прохрипів з-під сидіння лисий дядечко. — Це вас не врятує.

Тайфун скажено блимнув у його бік очима й щось свиснув по-птеродськи. Світлана вибралася зі свого укриття і на неслухняних ногах повільно підійшла до Тайфуна.

— Що ж усе-таки трапилося? — тихо запитала вона.

Птерод мовчки знизав плечима.

— Стрілка вже переведена! Тепер вам не вдасться повернутися! — у голосі переможеного ворога звучало торжество.

Терпіти не можу десятилапів! Та й ревуть вони огидно. А якби я надумав так кричати? Втім, мені однаково.

Перекручення реальності почалося в той момент, коли Свєтка доторкнулася до зетага, й браслет Орві опинився в неї на руці. Ніколи не слід торкатися зетага, якщо хочеш спокійно провести час до обіду.

Розділ З

Лисий дядечко виповз з-під сидіння й стягнув із шиї розідрану на клапті краватку. Двоє дужих молодців робили мляві спроби підвестися.

— Однаково в спокої вас не залишать! — з похмурою зловтіхою повідомив «той, що запізнювався на зміну». — Єдиний шанс для вас — це приєднатися до нас.

Тайфун машинально витер піт з чола, і тільки тепер Світлана побачила кров на рукаві його куртки. Постріл все-таки потрапив у ціль. У дівчинки раптом перехопило подих, пригода відразу перестала їй подобатись. Нехай навіть і уві сні, але біль є біль. «Господи, ну чому цьому птероду так не щастить?!»

Трамвай зупинився, всі троє дверей зі скреготом розчахнулися, Тайфун схопив Світлану за комір і виштовхнув з вагона. Перш ніж він встиг вискочити сам, з-за валізи вислизнув сірий кіт зі смужками на боках, видряпався по птероду, як по дереву, і опинився в нього на плечі. Так разом з Васьком вони й покинули вагон.

Трамвай стояв на великому пустирі в заростях лободи. Покриті іржею рейки ховалися в густій траві, вже по-осінньому бляклої і всихаючої. Ліворуч і праворуч від пустиря тяглися нагору криві вулички, забудовані, видно, ще в минулому столітті: одноповерхові будинки з вигадливими лиштвами, ліпні голівки під самими дахами, парадні входи під обов’язковими козирками, прикрашеними чавунним мереживом, левині морди з кільцем у зубах замість дверної ручки, мідні таблички з вигадливою в’яззю вигравіюваних прізвищ… Глухі паркани між будинками перевищували людський ріст, а у вузенькі хвіртки не можна було ввійти, не переступивши високий поріг.

Пустир розкинувся біля підніжжя пагорба, і тому тихі й насторожені вулички, що заросли старими деревами, нависали над самою головою.

— Куди це нас занесло?

Світлана не впізнавала околиць. Її закіптюжене містечко з хирлявою зеленню й факелом хімкомбінату, що вічно чадить, не мало нічого спільного з ледачим спокоєм зеленого пагорба. Від шматків дахів рябіло в очах, ніде не стирчали антени, не спліталися розгойдуючись дроти, тільки флюгери скрипіли під вітром та шуміли останнім листям дерева.

Тайфун оглядався недовго, зорієнтувавшись за якимись, тільки йому відомими ознаками, обрав північ і повернувся до зеленого пагорба спиною.

— Корабель я залишив там! — він тицьнув пальцем убік вузької щілини між будинками.

Не встигла Світлана засумніватися, як її досить переконливо підштовхнули в потрібному напрямку.

— Але чому ми весь час біжимо?! — спотикаючись у мокрій траві, поцікавилася вона.

— Тому що нас доганяють.

Трамвай залишився стояти з розчиненими навстіж дверима під холодними краплями дощу. Вузька щілина виявилася крутим спуском, вимощеним кругляком, уздовж якого тяглася вибоїна водостоку. Ліворуч і праворуч височіли глухі стіни будинків. На півдорозі Світлана спробувала пригальмувати:

— Таю, як твоя рука?

— Нормально.

Тайфун і не думав зупинятися, навпаки, він усе пришвидшував і пришвидшував кроки, ризикуючи посковзнутися на мокрому кругляку. Кіт Васько підстрибував у такт крокам, глибше вганяв пазурі в куртку патрульного й сердито щулив очі на дощ.

Світлані було не по собі. Історія затягувалася. Хвацький зоряний пірат, благополучно розправившись із ворогами в трамваї, безстрашно рвався в нові колотнечі. У принцеси промокли туфельки. Якщо це нормальний казковий сон, час подати карету, а якщо ні… А якщо ні?!

«Тобі скільки років?» Цього питання Світлана терпіти не могла, негайно кидаючи шпильку у відповідь. Вона знала, що поводиться не так, як годиться юній особі її віку, але воліла мати славу «ненормальної» і злегка піддразнювала громадську думку. Дух протиріччя нерідко штовхав Світлану на найфантастичніші витівки. Це вона підбила Борьчину компанію організувати демонстрацію снігових людей на захист навколишнього середовища. Через відсутність гір і лісів, «снігові» окопалися на найближчому смітнику. Шум вийшов хороший і, на настійливу вимогу громадськості смітник було знищено. Громадськість спокійно ставилася до сміття, а от появи підозрілих істот не витерпіла. Це Світлана зайнялася чорною магією й нацькувала «злих духів» на батька Ольги й Сергія, у результаті чого він став злегка заїкатися, але кинув пити. Це Світлана на даху… Втім, тепер вона вже не лазить по дахах. Справа давня. Не можна вічно поводитися як малеча. Не той час. Та що й кому цим доведеш, все трішки складніше, ніж здавалося звідти… з даху.

— Таю, а чому ти з ними не покінчиш? — Світлана на бігу спробувала заглянути в героїчне обличчя невловимого Юма.

— З ким? — здивувався Тайфун.

— З ворогами. І взагалі, щось я ніяк не зрозумію…

— Няв! — залементував кіт і вигнув спину дугою.

Назустріч рухалася зграя. Вони з’явилися наприкінці провулка — брудні, неймовірно худі, зі закуйовдженою вовною, що жмутами звисала з боків. Світлану вразили їхні морди: дивно схожі на щурячі, але чомусь зовсім безносі, з роззявленою пащею в тому місці, де в пацюка зазвичай ніздрі. Васьчине нявчання перейшло в утробне виття.

— По-моєму, це не собаки, — ослаблим голосом констатувала Світлана.

Тайфун мовчки відсторонив її до стіни, зняв з плеча кота й опустив на землю. Зграя зупинилася. Ватажок оглянув помутнілим поглядом подорожан, які уступають дорогу, ощирив жовті ікла, і з його горла вирвався глухий клекіт. Підкоряючись цьому звуку, зграя розімкнулася й почала обходити потенційну здобич, відрізаючи шляхи до відступу. Світлана з жахом помітила, що язики з пащ стирчать чомусь роздвоєні, а пазурі то ховаються, то з’являються з подушечок лап. Тайфун упізнав цих звірів. Вони ніколи не нападали поодинці, а в зграї були небезпечні, безжалісні й неприборкані. Тайфун перевтілився в десятилапа, успішно розметав першу хвилю нападників, а потім… Потім раптом знову став людиною! У самому центрі розлютованої зграї.

Звірі, які було відступили під натиском, захвилювалися, завертіли куцими хвостами, присунулися ближче.

— Таю!

Людина зникла. Зникла так, як це буває у сні: миттєво й беззвучно, щоб раптово з’явитися, але вже позаду зграї.

Світлана в захваті ляснула в долоні. Ватажок обернувся. Здобич роздвоїлася, не маючи бажання стати їжею. Ватажок сумнівався, яку частину обрати. Під поглядом помутнілих очей Світлана відчула легкий трепет, але вона ні на секунду не забувала про всемогутність птерода, і тому дозволила собі заговорити:

— Собачко… Цуцику хороший…

Ватажок зосередився, готуючись до стрибка. Тайфун, який знову перемістився, зустрів його в повітрі й ударом кулака звалив додолу. Раптово гримнули постріли. Звір високо підскочив, потім з виттям звалився на камені. Поряд билися в конвульсіях інші, дряпаючи землю пазурами й ламаючи об кругляк жовті ікла. Постріли продовжували гриміти доти, поки вцілілі не ринулися назад провулком, і не зникли їхні короткі заячі хвости.

— Знову ці кретини! — напівголосно сказала Світлана, розглядаючи нежданих рятівників без особливої радості.

Лисий дядечко вже без краватки, але з рюкзаком, двоє молодців без валізи й хлопчик в помаранчевій куртці шляховика. У всіх чотирьох у руках були карабіни.

— Яка невихована в нас молодь! — поскаржився лисий дядечко, скидаючи з плечей рюкзак.

Всесвіт переповнений огидними тварюками! Кому знадобилося тягти їх ще й на Землю? Втім, я не злякався. Що може зробити ультуновому котові зграя дебборогів? Аж нічого. А от Тайфун схибив зі своїм десятилапом, вийшов з образу. Погано. Непрофесійно.

Розділ 4

— Степен, — назвався лисий дядечко.

Той здоровань, який допомагав викочувати коляску, звався Клодтом, його колега — Ялдом, а юний крадій трамваїв відгукувався на ім’я Антель.

— Ви, звичайно, уже зрозуміли, що самим по місту ходити складно… — вкрадливим голосом почав Степен. — Ми вас проведемо до будинку Орві…

— Ми туди не йдемо! — швидко заперечив Тайфун.

— Це неважливо.

Світлана з-під лоба подивилася на Степена, на карабіни, потім на руків’я револьвера, що стирчало з кишені куртки птерода:

— Вибачте, ми поспішаємо!

Світлана намагалася говорити якнайлюб’язніше, хоча ні на секунду не сумнівалася в здатності Тайфуна швидко позбутися підозрілих провідників. Що таке чотири земні бандити для патрульного сто сорок сьомого сектора Бети? Однак Тайфун чомусь зволікав.

— Звичайно, ви з кимось нас переплутали, але компанію можете нам скласти, — сказав він нарешті.

Світлана була засмучена, а Степен сприйняв, як належне:

— От і чудово. Держи!

Остання фраза стосувалася вже Антеля, який спішно підхопив рюкзак і закинув на власні плечі.

Провулочок вивів у занедбаний двір, що був оточений п’ятиповерховими будинками і заріс тополями й кущами бузку. Посередині двору стирчала самотня пісочниця з похилим грибком і чотири значних за розміром сміттєвих баки. На мотузці теліпалася білизна. Світлана з надією подивилася на вікна: може, хтось зверне увагу на дивну команду? Ну, не кожен же день містом тиняються озброєні люди!

З під’їзду вийшла жінка в теплому халаті, заклопотано подивилася на небо й взялася знімати постраждалу від дощу білизну. Карабіни її не зацікавили.

За п’ятиповерхівками виявилася автострада, по якій у два ряди йшли автомобілі. Машини рухалися у тисняві, випереджаючи одна одну, як череда на водопій, верещали гальмами, сердито гаркали клаксонами, гуділи моторами, завивали сигнальними сиренами, підскакували на вибоях й об’їжджали загублені в зіткненнях кузови. Вони поводилися наче живі істоти. На стежці автомобілів не було місця пішоходам.

— Нам треба на той бік, — сказав Тайфун.

У вікнах будинків на протилежному боці подекуди вже загорялося світло, але вуличні ліхтарі ще не вмикали. Тайфун підійшов до узбіччя і став на бордюр, Світлана рушила було слідом, але Степен зупинив її:

— Зажди.

Тайфун трохи зачекав, поки між автомобілями не утворився зазор, і ступив на дорогу. Він не пройшов і кількох кроків: з протилежного ряду раптом вивернули чорні «Жигулі», перетнули осьову й помчали просто на нього.

Світлана ойкнула, але Тайфуна ніби вітром здуло, він зник буквально біля самого бампера машини. «Жигулі» по інерції вискочили на тротуар, зачепили боком крислату тополю, відразу дали задній хід і сповзли назад на шосе. Виглядала машина жахливо: зім’яте крило, розбите скло, двері, що звисали на петлі… З’явилося бліде лице водія, потім авто вильнуло, вклинилося в загальний потік і зникло за лискучими боками мокрих автомобілів.

Світлана опустила на землю кота, якого тягла на руках, і побігла до калюжі, посередині якої виник чудом вцілілий птерод.

— Тайфуне!

— Я.

— Ти живий?! — Свєтка повисла на його шиї.

— Якщо не задушиш, то буду.

— Ви знали про машини? — в лоб запитала Світлана в Степена. Той невиразно знизав плечима. — Ні, ви знали! Ви спеціально Тайфуна не зупинили!

— Тут неподалік підземний перехід, — втрутився в розмову Клодт.

— Нікуди я більше з вами не піду! Таю, ми повертаємося!

Тайфун не поспішаючи виліз із калюжі, за каптур витяг звідти Світлану й підняв на плече кота, який гидливо обтрушував лапи:

— Де цей перехід?

— Та он! — радісно вигукнув Антель, указуючи на пошкоджений іржею знак: людина й сходи.

Вони спустилися вниз, пройшли лунким тонелем уздовж прикрашених написами побілених стін, повз ледь жевріючі світильники, два з яких були розбиті, і вже бачили пляму виходу, коли раптом позаду пролунав дивний пронизливий звук. Ніби металом чиркнули об камінь.

— Швидше! — гаркнув Степен.

Вони побігли, але Ялд, який рухався попереду, раптом спіткнувся, скрикнув і звалився на коліна. Тайфуну довелося раптово зупинитися, і на нього налетіла Світлана, а її ледве не збив з ніг Антель.

— Не підходь до нього! — проревів Степен. — Нагору всі, швидко!

Клодт миттєво підскочив і рвонув Тайфуна за плече, Антель відіпхнув Світлану подалі від Ялда… В одну мить усі опинилися на вулиці, задихаючись від скаженого бігу.

— Степ! — в Антеля дрижали губи. — А що з ним буде?

Степен витер чоло й оглянувся: Ялд скорчився на сходах, уткнувшись лицем в бетонну плиту й обхопивши руками карабін.

— З ним уже все.

— Але як?..

Обличчя Степена спотворила мимовільна гримаса:

— Ти знав, куди вплутуєшся!.. Та зніми ти цю дурну ганчірку!

Він рвонув із плечей Антеля жовтогарячу куртку шляховика, тканина затріщала…

Ну от, а до чого тут одяг? Іти слідами Орві — заняття не для слабких нервів. Удома завжди сидіти краще, ніж соватися під дощем. Утім, мені однаково.

А Тайфунчик же… Хоча, чому це я повинен втручатися в чужі справи? Не буду. Подумаєш, силу втрачає! Це тобі не по сто сорок сьомому сектору ганяти. «Знав, куди вплутуєшся!» А Свєтка тремтить, як осиковий листочок. Так тобі й треба! Іншим разом не вплутуватимешся в авантюри… Особливо до обіду!

Розділ 5

Нарешті ввімкнули ліхтарі. Вони спалахнули в той момент, коли, проминувши ще кілька вулиць, Тайфун вивів усю компанію до будинку залізничного вокзалу. Платформи, залиті мертвенно-білим світлом станційних прожекторів, були незвично порожні, не тупцювали на них від’їжджаючі, не стояли рядами валізи й сумки, і не роз’їжджали взад-вперед носії на своїх візках. Не гуркотіли по рейках потяги, не скрикували маневрові тепловози, не звучали гучні радіоголоси диспетчерів. Тиша заполонила все навкруги.

— Тут був мій корабель, — сказав Тайфун, розгублено дивлячись на яскраво освітлений будинок вокзалу.

Крізь величезні вікна зали очікування виднілися дерев’яні сидіння з вигнутими спинками, сірі шафки автоматичних камер схову і порожній прилавок маленького буфета. Світлана нервово хихикнула:

— Та ти з глузду з’їхав! Нічого собі стоянка!

Вона перша вибігла по сходах, потягнула на себе двері з великою металевою ручкою. Двері огидно завищали відчиняючись, і поглинули Світлану.

Після секундного замішання Тайфун і Степен опинилися біля дверей одночасно. Лисий дядечко посміхнувся, зробив широкий жест і пропустив птерода вперед. За дверима був зал квиткових кас із розкладом на стіні й пультом довідкового автомата. Світлани там не виявилось.

— Сміхота! — сказав лисий дяденька з дуже похмурим обличчям. — Здається, дівчисько перемудрувало всіх!

Клодт тихо вилаявся, Антель розчаровано зітхнув:

— Немає тут ніякого корабля!

Ніхто не зрозумів, звідки вона взялася посеред залитого світлом залу, де проглядався кожен куточок. Світлана ображено насупила брови:

— Ти щось наплутав!

Клодт зреагував найшвидше:

— Замри!

Одним стрибком він подолав відстань від порога до квадрата на кахельній підлозі, де стояла Світлана, але не втримався, зробив ще крок і зник. Тайфун, не роздумуючи, пішов за ним. Наступним був Степен.

Антель, звичайно, б теж… Він навіть уперед подався. Але Світлана раптом обернулася, відступила, і Антель залишився один на порозі пустого залу квиткових кас.

Усього кілька кроків. Кахельні плитки всюди однакові. Де кордон Переходу?

Він оглянувся. Позаду блищали в променях прожекторів рейки, гойдалося під вітром тонке гілля плакучої верби, бився у скло ліхтаря чудом уцілілий під дощем нічний метелик. Нудотна мряка скрадала обриси предметів, прикриваючи своєю завісою того, хто всю дорогу крався слідом. Цей хтось був страшний, міг вискочити, схопити холодними липкими руками й стиснути горло. Але в порожнечі залу теж таїлася загроза. Недобра тиша занедбаного приміщення пахла пасткою. Антель облизав пересохлі губи і ступив уперед, тримаючи карабін напоготові.

— Агов, де ви? — покликав несміливо, і луна пішла гуляти попід стелею, змушуючи блимати світильники.

Одне із закритих фанеркою квиткових віконець раптом відчинилося, і звідти поповзла широка біла стрічка…

Антель вистрілив, не цілячись, побачив, як зметнулася нагору стрічка й почала загрозливо розгойдуватися, йому навіть привиділася зміїна головка на кінці.

— Киць-киць-киць!

Антель кинувся до силуету, що виник з небуття, й зіштовхнувся зі стурбованою Світланою.

— Васько кудись пропав! — поскаржилася вона.

Антель мовчки скинув з плечей рюкзак й озирнувся.

Ніщо тут не нагадувало провінційний вокзал, бо його і не існувало в цій реальності. Величезний хол із закіптюженою стелею, дубові балки, оленяча голова над пащею каміна, стародавні меблі й ліхтар «кажан» на вкритій пилом стільниці невеликого стола. Ліхтар горів.

— Ласкаво просимо в будинок Орві! — урочисто оголосив Степен і зняв мокрий піджак.

Клодт уже сидів на стільці з високою різьбленою спинкою й намагався розкурити цигарку, але вона відволожилася й ніяк не хотіла запалюватися. Тайфун стояв, бездумно дивлячись на відблиск полум’я на дубовій обшивці холу, й машинально погладжував руків’я револьвера.

— Киць-киць! — знову покликала Свєтка.

Ну, чого дарма «кицькицькати»? Мушу я оглянути територію чи ні?! Якщо вже притягли ультунового кота в будинок Орві, то нічого підглядати за кожним моїм кроком! Самі таким створили, а тепер дивуються.

Я був просто частиною ультуни доти, поки Свєтці не надумалось зделявувати кота Васька… Все це відбулося під час попередньої зустрічі із птеродом. Їм не можна зустрічатися, бо наслідки непередбачувані! Стихійне лихо, а не витвори природи! Гаразд, це до слова.

Коли Свєтка мене зделявувала, тобто задала певну форму, то я просто змушений підтримувати постійний контакт зі своїм делявитом. Якби вона створила собі кота й на цьому заспокоїлася, ще півбіди. Але вона хотіла мати незвичайного кота, і мені довелося стати незвичайним! Нормальних котів не цікавлять проблеми світобудови, рахунку футбольних матчів і ціни на картоплю в магазині. Але Свєтчина мати тикає мені в ніс гнилу картоплину, скаржачись на овочеві магазини, Свєтчин батько завжди бере мене з собою, сідаючи дивитися телевізор, сама Свєтка перед сном вибовкує половину своїх секретів, а сусід Борька в під'їзді виказує все, що він думає про сучасних дівчисьок. Кажуть, я дуже добре слухаю. Могли б, зрештою, знайти іншого слухача! Людину. Втім, я не ображаюся.

Іноді я згадую ті часи, коли був просто частиною ультуни, і намагаюся порівняти… Звичайно, я й тоді міг набрати будь-якої форми, втілитися в будь-кого, але все-таки… Ніхто не прагнув бачити мене котом Васьком, причому незвичайним котом. У цьому є свої маленькі принади. Обід, скажімо, або тепла місцинка на дивані.

Розділ 6

У неяскравому світлі гасового ліхтаря хол здавався дуже великим. Темний дуб обшивки, масивні крокви, що підпирають стелю, вузьке високе вікно з кольоровим склом, галерея, до якої вели дерев’яні сходи з крутими щаблями, — все це виглядало дуже врочисто й дуже похмуро.

— Справді замок! — Антель був явно вражений побаченим.

— Музейний мотлох! — пробурчав Клодт і жбурнув на підлогу так і не запалену цигарку.

— Це будинок Орві! — тихо радів Степен. — Я знав, що побачу його! Сідайте, мадемуазель, — широким жестом він указав Світлані на стілець з поруділою від часу оббивкою. — За це варто випити! Антель, де там у тебе?..

Тайфун зупинив хлопчика, що потягся було до рюкзака:

— Спочатку я хотів би дещо уточнити. Звідки вам відомо про будинок Орві, і звідки ви?

Клодт хмикнув, Степен розстебнув верхній ґудзик білої колись сорочки й присів на краєчок стола.

— Дотепер ви задавали менше питань, — сказав «лисий дядечко». — До чого нам формальності? Всі ми тут зібралися заради однієї мети, так що не будемо пред’являти паспорти. Ви з далеких країв, ми майже аборигени, а думаємо приблизно з однаковою швидкістю. За вами, звичайно, право першовідкривача, але ми теж маємо деякі права! Зрештою, Земля — наша планета!

Світлана мовчки переводила погляд з одного промовця на іншого й намагалася вловити зміст у потоці загальних фраз. Дотепер вона думала, що основна діяльність патрульного сто сорок сьомого сектора Бети пов’язана з космосом, що мають бути польоти, перельоти, проколи простору… А тут мишами тхне!

— Відбулася дивовижна помилка, — тихо сказав Тайфун. — Свєтка не має ніякого стосунку до історії Орві.

Степен залився сміхом. Він сміявся тоненько з якимись булькаючими схлипами, сплескував руками, хапався за боки й ніяк не міг зупинитися.

— Ніякого стосунку! — повторив Тайфун уже голосніше.

Степен затих:

— Тільки не треба нам казки розповідати. А це що?

Він зіскочив зі столу, вхопив Світлану за руку й підняв рукав куртки. Білий браслет відразу потемнів.

— А це що? Знак Орві! Чому ж ти примчав вдруге на Землю, якщо «ніякого стосунку»?

Світлана розгублено подивилася на Тайфуна. Патрульний сто сорок сьомого сектора більше не нагадував невловимого Юма: Юм із всіх халеп виходив зі сліпучою посмішкою.

— Таю, про що вони говорять?

Тайфун судорожно ковтнув слину й поклав долоню на руків’я револьвера. Клодт миттєво підняв опущений було на коліна карабін, а Степен відступив за спину Світлани. Один Антель розкрив рот і здивовано закліпав віями. Тайфун зітхнув і зняв руку зі зброї. Степен негайно залишив укриття й дещо вимушено посміхнувся:

— І нащо нам сваритися, я не розумію?

Лице Світлани стало зовсім жалібним:

— Тайфунчику, що відбувається?

Птерод винувато поглянув на неї:

— Вибач, така, загалом, неприємність вийшла. Якийсь мерзотник вирахував координати ймовірного місцезнаходження Могутності Орві. Це виявився ваш сектор. Він вважається закритим, можливо, ще Орві встановив цю заборону. Наші кораблі ніколи не заходили сюди, крім… Ти пам’ятаєш, я не хотів, у мене не було вибору! Вдруге тут побував уже з Патрулем, щоб усунути сліди відвідин.

Але дехто вирішив, що на Землі я був не просто так, а в пошуках провідника Орві! Вони вирахували й тебе, Свєтко, потрібно було тільки перевірити індикатором… Ти сама простягнула руку.

— То цей браслет?.. — Світлана спробувала зняти біле кільце, але воно надійно приліпилося до шкіри.

— Це браслет-індикатор Орві. Колись наш світ був трохи іншим і закони в ньому відрізнялися від законів нашого теперішнього світу. Ми не знаємо справжнього вигляду своїх предків, бо самі неодноразово змінювалися. Нас розкидало по різних точках Всесвіту й скрізь доводилося пристосовуватися. Початок поклав Орві. Він урятував багатьох. Він знайшов Могутність.

Орві мудро скористався Могутністю, він не направив її проти наших ворогів, а допоміг удосконалитися нам, і птероди вижили. Сам Орві пішов далі, йому стало тісно в присмирілому світі, але Могутність залишив. Він не хотів уводити в спокусу самого себе. Могутність — це зброя, і завжди є небезпека використати її в такій якості.

— Ну, а я тут до чого?

Тайфун знову тяжко зітхнув:

— Коли Орві шукав Могутність, у нього був провідник. Дехто вирішив, що я знайшов такого провідника…

Очі Світлани стали завбільшки з блюдце:

— То я… то ви…

Вона задихнулася від обурення й не знайшлась, що сказати. Події обернулися до неї несподіваним боком. Свєтка вже звикла до думки про чергову операцію Тайфуна проти чергових космічних негідників і готувалася взяти в цій справі посильну участь, але…

— Але, Таю, ти ж розумієш, що я нічого не знаю?!

— Я-то розумію, — похмуро протяг Тайфун, — але хто тебе просив сунути руку в браслет Орві? Індикатор спрацював.

— Індикатор?! — Світлана скинула з голови каптур і так рвонула блискавку на куртці, що металевий язичок переломився. — До чого тут індикатор?

Їй стало жарко, щоки запалахкотіли, чоло вкрилося потом.

— Індикатор показав, що ти можеш бути провідником, і далі почався танок з реальністю. Ми йшли до мого корабля, але через тебе потрапили до будинку Орві.

— Через мене?!

— «Будинок Орві» — змінна величина, його не існує в реальності. Це плід твоєї фантазії, земної фантазії! — Тайфун обвів рукою напівтемний хол. — Чергове втілення «будинку Орві» повністю залежить від провідника!

— Няв, — Васько виліз з-під буфета й гидливо обтрусив з лап павутину.

Світлана підхопила кота на руки:

— Ходімо звідси, Ваську, в них усіх дах поїхав!

Клодт підхопився зі стільця, а Степен перепинив їй дорогу.

— На місце! — гаркнув Тайфун. У його голосі прорізався метал, брови грізно зійшлися над переніссям, і хоча він не доторкнувся до зброї, двоє новоявлених шукачів скарбів мимоволі позадкували. Світлана часто закліпала, сльози підступили в неї до очей і, щоб не розплакатися, вона міцніше пригорнула до себе кота.

— Ти не можеш піти звідси, — сказав Тайфун трохи м’якше. — Зетаги увесь час ішли за нами й, напевно, стережуть будинок, їх теж цікавить Могутність. Тепер тобі доведеться стати провідником, тому що без Могутності нам ніколи звідси не вийти!

Обстежити будинок пішли разом. В Антелевому рюкзаку знайшлася парочка потужних ліхтарів, що виявилися дуже до речі. Два коридори, у які виходили кімнати другого поверху, починалися з галереї. Коридори були темні й пустельні, тільки в одному кутку приткнулася споруда, що в часи молодості була клавесином, та декілька стародавніх портретів прикрашали стіни. У кімнатах панували занедбаність і запустіння. Викришився розкішний колись паркет, більшість вікон було забито, меблі майже розсипалися, шпалери клоччям звисали зі стін. Антель провалився по коліно, намагаючись пробратися до солідних розмірів комоду, і огляд довелося припинити. Виявилося, що при світлі електричних ліхтарів дуже важко визначити ступінь прогнивання підлоги, а дошки загрозливо поскрипували по всьому будинку.

З холу невеликий коридорчик вів до господарських приміщень і в їдальню, але пройти туди було проблематично через велику кількість уламків меблів, купою навалених на порозі.

— Пропоную відкласти справу до ранку! — заявив Степен. — Буде мало користі, якщо хтось із нас зламає собі шию в цьому лабіринті. Заночуємо в холі, а завтра буде видно.

— Мені ваші… милі обличчя за день набридли! — Світлана щосили зацідила ногою у порцелянову статуетку пастушки, що валялася на підлозі. Статуетка врізалася в стіну й розлетілася на друзки. — Я буду спати нагорі!

Степен замислено почухав лисину:

— Там небезпечно.

— Не більше, ніж тут!

— Не забувайте про статус провідника!

Степен запитально подивився на Клодта, той мовчки кивнув.

Тайфун теж хотів щось додати, але тут втрутився Степен:

— Гаразд, але ти, красунчику, сидітимеш тут, і не подумай пускати в дію свої штучки!

Клодт залишився з Тайфуном у холі, а Степен разом з Антелем і Світланою піднялися по скрипучих сходах. Перша кімната з уцілілими шибками була визнана придатною. Стіл і ліжко були, Антель притягнув звідкілясь два важкі крісла з вицвілою оббивкою й злегка попсовану міллю плюшеву портьєру. Світлана якийсь час спокійно гладила кота, спостерігаючи, як Степен обстежує всі кутки, заглядає у вікно, за яким панувала непроглядна пітьма, але коли він поліз під ліжко, їй стало смішно:

— Кого ви шукаєте?

Степен пихкаючи виповз з-під ліжка, встав, обтрусив пилюку з колін і розцвів у солодкій усмішці:

— Таких дівчаток небезпечно залишати одних, завжди знайдеться мисливець…

Світлана відпустила кота, засунула руки в кишені штанів, пройшлася недбалою ходою, зміряла поглядом солідне черевце «лисого дядечка»:

— Зате на вас спокуситься тільки дурепа!

Антель відверто фиркнув, щоки Степена почали повільно роздуватися, лице почервоніло, але ситуацію врятував Клодт.

— Якого біса ви там застрягли?! — крикнув він знизу.

І тут Степен припустився помилки: різко крутнувшись на каблуках, він вийшов, захоплюючи за собою Антеля, а ключ, помічений іржею масивний ключ, залишився стирчати в замковій щілині з внутрішнього боку дверей. Світлана негайно підскочила й повернула ключ у замку. Слідом за клацанням пролунав сердитий вигук:

— Відчини!

— Можете сторожувати під дверима, — милостиво дозволила Світлана й заткнула вуха, щоб не чути вибуху лайок, що пролунали слідом за цим.

Однаково сидіти під дахом краще, ніж шлятися під дощем, навіть якщо це дах будинку Орві!

Розділ 7

Кіт сонно муркотів у складках вилинялої портьєри, що заміняла ковдру, і щулив очі на хисткий язичок полум’я за склом лампи. Чутно було, як унизу беззлобно перегиркуються Клодт зі Степеном, улаштовуючись на нічліг у холі, як вовтузиться за дверима Антель, котрий стоїть на варті, і як кладе дрова Тайфун, розпалюючи вогонь у каміні.

Світлана зітхнула, і їй здалося, що подих згустився в пару: так холодно й сиро було в кімнаті. Дівчинка натягнула на голову каптур, абияк застебнула замок на куртці і з сумнівом подивилася на портьєру. Весь цей старий плюш до ранку буде на її вельветових штанах. Яка мерзота!

— Яка мерзота! — повторила вона вголос і швиденько закуталася в портьєру.

Потривожений Васько випустив пазурі й відвоював собі шматочок ковдри в ногах.

Підмостивши під лікоть протерту мало не до дір, набиту якоюсь травою подушку, Світлана з насолодою витягнулася на своєму неймовірної величини ложі з різьбленими спинками. Нили втомлені ноги, боліла забита при падінні права рука. Вона ще раз підняла рукав, щоб подивитися на винуватця всіх нещасть — браслет Орві, провела по ньому пальцем, змусивши перемінити кольори.

— Боже мій, який, напевно, переполох удома! — поскаржилася вона Ваську. — Вічно я потрапляю в якісь дурні історії! Ну що мені завадило виставити Тайфуна за двері? Оце придумала, Патрулю допомагати… юна дружинниця! Кому допомагати й навіщо? Скарби якісь, Могутність… Виманив мене з дому… «Відіб’ємося, відіб’ємося. Сам собі зброя». Чому ж не відбивався? Спершу ділитися не хотів, а потім зрозумів, що не відстануть, то і ця компанія хорошою стала? Зрадник! Провідник йому знадобився. Ну який з мене провідник, якщо я взагалі не знаю, про що йдеться?!

Васько продовжував муркотіти, тільки вуха його чомусь почали рухатися. Вони самі собою насторожувалися, самі собою розслаблялися, рухалися, кожне у свій бік й поводилися, ніби абсолютно самостійні підрозділи. Але Світлана цього не зауважувала. Вона ще щось говорила, але голова її все нижче й нижче схилялася до подушки, поки нарешті не опинилася на ній. Монолог перервався на півслові.

Чого намарне бурчати? Подумаєш, у провідники записали, не треба було кидатися на кожен заклик! На Землі скільки людей? Натовп і ще трішки. Однак ніхто не поспішає рятувати якихось підозрілих патрульних, не привертає до себе уваги зетагів і не вискакує під дощ без обіду! Тайфун, бачте, зрадник! А що йому залишалося робити, коли він утратив більшу частину своїх птеродських властивостей? До зетагів в обійми кидатися, чи що? Ні, краще вже з цими… до того ж, у них рюкзак з їжею є. А їжа, взагалі-то, штука корисненька! Хоча особисто я їжею не цікавлюся.

Розділ 8

Будинок Орві був оточений прекрасним, але дещо запущеним парком. Два ряди високих старих дерев спліталися галуззям над алеєю, що вела до будинку, колись перед будинком був розбитий газон, що нині заріс бур’янами й був засипаний опалим листям. Сам будинок настільки заплів дикий виноград, що фасад практично заховався під живим килимом листя, яке потемніло з настанням осені. Над крутим гострим дахом стирчали залишки напіврозвалених димарів, і шматки битої черепиці раз у раз попадали під ноги.

Навколо панувала незвична тиша. У місті ніколи не буває абсолютної тиші: десь проїде авто чи загавкає собачка, чи заскрегоче трамвай на повороті — однаково народиться шум. А тут навіть дерева не шелеснуть, і птахів не чути, хоча вже ранок.

Світлана пройшлась до воріт з вигадливими чавунними ґратами, подивилася на ліс, що темнів неподалік, і подумала, що самотньо бродити в цих місцях не надто приємно. Сіре, затягнуте хмарами небо навівало зневіру й тривогу. Світлана спробувала звернути з центральної алеї, але застрягла в кущах живоплоту, який пишно розрісся, подряпала руки й, уже в розпачі, вибралася нарешті до маленького затягнутого тванню ставку. На березі, над самою водою, стояла мармурова статуя дівчини-грекині, мабуть, якоїсь богині, щедро обплетена лозою дикого винограду. Світлана пожаліла самотню богиню, чиє сумне обличчя ледве виднілося серед листя, і подумала, який славний будинок відпочинку можна було б тут улаштувати, якщо все це добро відреставрувати, назвати якось екзотично…

Тихе кахикання змусило її озирнутися. Позаду стояв Антель із карабіном за плечем й оберемком хмизу в руках.

— Шпигуєш?! — щоки Світлани запалали яскраво-червоними плямами.

— Степ послав за хмизом, — зніяковіло пробурмотів Антель.

Світлана відвернулася від нього, замружила очі й вломилася в колючі кущі. На зворотню дорогу вона витратила набагато менше часу й уже через десять хвилин стояла біля того гігантського дерева, чия гілка ледь не впиралася в скло її спальні на другому поверсі. Антель тихо плівся слідом і теж зупинитися біля дерева. Світлана подивилася на хлопця спідлоба.

— Розповіси? — напівзапитально-напівствердно сказала вона.

— Нє-єа, — хитнув головою Антель і собі поцікавився: — А ти й справді була провідником Орві?

— Дурень! — з жалем зітхнула Світлана й полізла на дерево.

Коли вона з’явилася внизу в холі, де вже щосили палав камін, Степен привітав її вигуком:

— Мамзель зволили з’явитися! Як спалося? — Світлана з ненавистю подивилася на його блискучу лисину й нічого не відповіла, але Степена це не збентежило:

— Вони не бажають з нами розмовляти!

— Ти б менше плескав язиком! — невдоволено зазначив Клодт. — Скрекочеш з самого ранку, як сорока.

Антель саме відкривав банку рибних консервів. Васько шумно втягнув у себе повітря, миттю метнувся до столу й вимогливо нявкнув.

Степен намірився було копнути кота ногою, але Васько благополучно вивернувся.

— Не смій! — Світлана схопила кота на руки, однак Васько відразу вислизнув, обігнув стіл з іншого боку й м’яко потерся об ногу Антеля: «Няв!»

Антель покосував на старших, швидко кинув котові шматок риби й одразу взявся за другу банку.

— Не переводь добро! — прикрикнув Степен. — Ще невідомо, скільки тут пробудемо, а їсти захочеться знову!

Птерода ніде не було видно. Світлана деякий час оглядалася навсебіч прислухаючись, чи не пролунають кроки десь нагорі або за стіною, та зрештою не витримала.

— Де Тайфун? — запитала вона в Клодта, хоча за нього відповів Степен: — Твій дружок вийшов прогулятися хвилин за п’ять до твоєї появи.

Світлана подивилася на Антеля, і той нишком кивнув.

— Вони вже переморгуються! Ні, які дітлахи?! — Степен радісно зареготав.

Клодт невдоволено поморщився:

— Ти один створюєш таку кількість шуму, що стіни ходуном ходять.

— Зате від твоєї кислої пики в кутках цвіль заводиться! — відрізав Степен.

Таким тоном вони сперечалися хвилин п’ять, поки Антель мудрував, пристроюючи в каміні кавник, потім, ніби за командою, взялися до їжі.

— Він зараз повернеться, — заспокоїв Клодт, неквапливо посуваючи до себе скибку хліба. — Сказав, що мусить оглянути дім Орві ззовні.

Спочатку Світлана жувала досить в’яло, потім захопилася й швиденько впоралася зі своєю порцією, не забуваючи час від часу сплавляти шматочки Ваську під стіл.

— Обрано класичний варіант, — Клодт очевидно продовжив розпочату вже давно розмову. — Отже, й рішення має бути класичним…

— Нащо сушити собі мізки, якщо в нас є провідник! — заперечив Степен.

Світлана знову відчула себе незатишно, але тут, на її щастя, втрутився Антель:

— Вона може не знати, де захована Могутність, адже Тайфун сказав…

— А ти йому віриш? — у голосі Степена явно чулося глузування.

Антель похнюпився і почав методично ліпити з хліба кульки. Сніданок закінчився, а птерода все ще не було. Світлана не зводила очей зі вхідних дверей.

— Слід би йому вже й повернутися, — нарешті зазначив і Клодт.

— Пошукати? — підхопився зі свого місця Антель.

— Я з тобою! — поспішно сказала Світлана.

Степен невдоволено скривився:

— Ого, які шустрі дітлахи, — але теж устав і кивнув Клодту, щоб прихопив зброю.

Вийшли тісною групою, причому Світлану поставили в середину. Керував сам Степен.

— Він не міг далеко зайти! — просторікував він. — Парк обгороджений стіною, я сам бачив, як Тайфун рушив у протилежний від воріт бік…

Світлані аргумент видався непереконливим: за час сніданку птерод міг встигнути кілька разів повернутися, а міг і взагалі нікуди не йти.

Васько вислизнув з будинку слідом за хазяйкою, але відразу прошмигнув у зарості терену й зник. Незабаром звідкись долинуло жахливе котяче виття. Так кричать коти, які зустріли супротивника на вузькій доріжці: прищуливши вуха, вирячивши повні ненависті очі й розкривши пащу в бойовому кличі. Світлана крутнулась на одній ніжці й пірнула в зарості раніше, ніж хтось устиг її затримати.

Патрульний сто сорок сьомого сектора Бети лежав біля ніг мармурової богині, зарившись лицем у купу сухого виноградного листя, одна рука птерода спочивала в нього під підборіддям, друга по лікоть поринула в чорну воду. Васько сидів перед Тайфуном і вив на мармурову богиню.

— Таю! — скрикнула Світлана, падаючи поруч із ним на коліна й намагаючись підняти птерода. «Невловимий Юм» потрапив у пастку. Очі Тайфуна були заплющені, з кутка розбитого рота збігала кров, розірвана на грудях куртка теж набрякла кров’ю, кисті рук виглядали так, ніби їх, перш ніж виплюнути, довго-довго жували, але птерод ще дихав.

— Допоможіть! — Світлана в розпачі оглянулася.

— Відбігався, — констатував Степен, який підійшов останнім.

Клодт мовчки сплюнув, не знімаючи пальця зі спускового гачка, обійшов статую й носком черевика колупнув п’єдестал. Шурхонула виноградна лоза.

— Лікаря треба!

— Зараз збігаю, — крізь зуби процідив Степен, — тільки шнурки випрасую. Звідки тут лікарі?!

— Треба перенести його до будинку! — гаряче запропонував Антель. — У мене аптечка в рюкзаку.

Степен презирливо зморщив ніс.

— Який запопадливий малий, — сказав він Клодту. — З ним можна ходити за Могутністю.

Клодт не відповідаючи повів дулом убік богині, щось явно не подобалося йому в переплетінні виноградної лози. Кіт, як і раніше, не зводив зіниць із мармурового обличчя й кричав, хоча вже тихіше.

— Допоможи!

Антель слухняно підставив плече й разом зі Світланою спробував підняти Тайфуна.

— Дурні! — Клодт різко закинув карабін за спину. — Так ви його доб’єте!

Відсторонивши невдачливих рятувальників, він узяв птерода на руки й поніс до будинку. Степен хмикнув йому вслід:

— Сам розумник!

Клодт затяг Тайфуна до Світланиної кімнати і вклав на ліжко.

— Давай сюди аптечку! — звелів він Антелю.

Поки хлопець бігав за аптечкою, Клодт швидко оглянув пораненого:

— Як мінімум — перелом ребер, кілька рваних ран на руках і грудях, можливі внутрішні ушкодження.

— Загалом, рясту уже не топтатиме, — підсумував Степен.

Світлана в розпачі глянула на Клодта, губи в неї затремтіли, на очі навернулися сльози.

— Заткнувся б ти, га? — замислено промовив Клодт, стягуючи з птерода куртку.

З кишені зі стукотом випав револьвер. Степен швиденько підібрав зброю й сховав у свою кишеню. Антель розкрив аптечку, подав Клодту пакети для перев’язки й зарядив лікарською сумішшю якийсь апарат, схожий на безтолковий шприц.

— Що він там робив? — пошепки запитав Антель у Клодта.

Той у відповідь знизав плечима:

— Звідки мені знати? Запитай он у неї!

Але Світлана не знала, навіщо Тайфун пішов до парку і чому у вигляді людини, хоча навряд чи забув про небезпеку. Її взагалі зараз не цікавили такі питання, вона хотіла тільки, щоб цей «капосний птерод», «зрадник», «безтолковий Юм» залишився живим. Наклавши пов’язки, Клодт увів Тайфуну вміст ін’єктора й глянув на годинник:

— Годинки за чотири спробуємо повторити.

Світлана придивилася до обличчя птерода, але не помітила в ньому жодних змін на краще. Їй стало страшно, щоб заглушити цей страх і хоч чимось зайняти себе, вона відірвала шматок бинта, забрала в Антеля флягу з водою й взялася змивати кров зі шкіри Тайфуна.

— Воду переводить, — пробурчав позаду Степен. — Придумала таке: небіжчиків обмивати…

Наступна мить випала зі Світланиної пам’яті. Коли вона отямилася, фляга в її руках уже була порожня, зате Степен стояв мокрий з голови до ніг, з виряченими від здивування очима й ловив ротом повітря, як риба.

Антель спочатку невпевнено хихикнув, потім уже відверто зареготав. Посміхнувся навіть зазвичай серйозний Клодт.

— Менше патякай! — сказав він Степену. — Я тебе попереджав.

Степен перевів подих і вибухнув прокльонами. Доки він лаявся, тихенько скрипнули незамкнені двері і в кімнату прокрався кіт Васько. Хвіст кота нервово посмикувався, а зіниці стали надзвичайно широкими й відсвічували чомусь червоним замість зеленого. Васько злодійкувато оглянувся, сплигнув на ліжко й одразу влаштувався на грудях у Тайфуна поверх пов’язок. Світлана ойкнула, махнула на нього флягою, але кіт демонстративно згорнувся клубочком на переламаних ребрах птерода й укрив ніс хвостом. Вичерпавши запас лайок, Степен перейшов до справ насущних.

— Ти коли нам схованку покажеш? — в лоб запитав він Світлану.

Лихо з цими навіженими! Я ж не можу розірватися, зараз я кіт чи якась там амеба? Поки я потихеньку наглядав за Свєткою, цей «невловимий Юм» пішов домовлятися із зетагами. Псих! Кого він хотів переконати?!

Хто йому повірить, що особа провідника не була запрограмована конкретно, що ним міг стати будь-який житель закритого сектора? Тільки не зетаги. Хоча мене там і не було, можу собі уявити, що діялося. Йому взагалі не варто було повертатися на Землю, тим самим він тільки підтвердив підозри щодо Свєтки. Тепер їі не залишать у спокої. Але до чого тут я?

їсти хочу! Постійно останнім часом хочу їсти. Можливо, це шкідлива звичка для ультунового кота, але шкідливі звички теж мають свою принадність.

Розділ 9

Світлана покрутила пальцем біля скроні, але вголос нічого не сказала.

— Вона ще знущається! Та я тебе!..

— Заткнися! — гаркнув Клодт. — Ідіот!

Кілька секунд вони зі Степеном міряли один одного гнівними поглядами, потім Клодт сказав уже рівнішим голосом:

— Дядько жартує. Вельми жартівливий дядько. Тебе пальцем ніхто не зачепить.

Чи то Світлана повірила у власну недоторканність, на яку начебто б натякали, чи то просто втратила останні залишки розсудливості, у всякому разі, вона підняла голову й відчеканила просто в лице Степену:

— Не дуже-то я тебе й боюся… товстунчику!

Степен заревів і кинувся вперед, але Клодт швиргонув його, як кошеня.

— Охолонь! Чи тобі бракує одного душу?

Антель знову хихикнув. Степен ударився об стіну, завмер на кілька секунд із перекошеним від злості обличчям, потім раптом посміхнувся, від чого щоки його поповзли до вух, і вичавив із себе:

— Я пожартував, кішечко…

— Помізкуй-но краще! — перебив його Клодт. — Де в нормальних замках скарби ховають?

Степен знизав плечима. Клодт повернувся до Світлани:

— А ти що скажеш?

Світлана думала недовго:

— Закопують або замуровують у підвалі, ховають у стінах, у дворі…

— Чудово! Тут напевне має бути підвал. Ходімо!

Світлані дуже не хотілося залишати Тайфуна одного заради якихось дурних пошуків.

— Я однаково нічого не знаю!

Вона в розпачі подивилася на Антеля, але той поспішно вп’явся у вікно. Воно виходило на центральну алею, і за деревами можна було розрізнити ворота із чавунними ґратами й двома колонами, увінчаними кам’яними кулями.

— Тобі доведеться йти, у тебе просто немає вибору, — терпляче пояснив Клодт. — Провідник повинен вказати дорогу!

— Але я її не знаю!

— Тоді ми загнемося тут усі. І він теж! — Клодт кивнув на Тайфуна.

— Але чому не повернутися в місто?

— Тому що це неможливо. Прохід закрився. Спробуй.

Світлана не стала пробувати, вона стиснула голову руками, закрила очі й подумки застогнала: «Так тобі й треба, дурепа! Догралася в казочки зі снами!»

— Гаразд, — нарешті сказала вона безбарвним голосом, розплющила очі, для чогось пригладила волосся й рушила до дверей.

— Куди?! — Степен миттєво перепинив дорогу.

— Шукати.

— Одній не можна! Тут не можна поодинці. Ось що трапляється, коли ти один, як твій дружок, — замурмотів Степен. — Тут треба тільки разом, щоб можна було прикрити один одного…

Світлана судорожно зітхнула, тому що від вигляду блискучої лисини їй раптом стало не по собі.

— Тоді навіщо ви Тая?.. Гаразд, з ним зрозуміло, а свого навіщо, навіщо Антеля одного посилаєте?

Степен здивовано звів брови й покосився на Антеля з підозрою:

— Ого-го, шустра дітлашня пішла!

Антель чомусь почервонів так, що вуха стали кольору троянди, і ще старанніше втупився у вікно.

— Якщо ти так за нього переживаєш, то саме він тут і сидітиме… у теплі. З Тайфуном. Догодив?! — захихикав Степен.

Світлана забула про своє запаморочення.

— У вас на диво дурне обличчя! — повідомила вона із мстивою насолодою.

Степен поперхнувся, сміх застряг у нього в горлі.

— Це правда, Степ, — спокійно підтвердив Клодт і підійшов ближче до свого побратима, щоб застережливо покласти руку йому на плече. — Нічого не вдієш.

Довелося трішки порозкидати меблів, щоб проникнути в коридор першого поверху, що вів до їдальні, а потім у господарські приміщення. Хвилин за п’ятнадцять вдалося потрапити до кухні й відшукати вхід у підвал.

По ґвинтових кам’яних сходах шукачі Могутності спустилися вниз. Клодт увімкнув ліхтар й освітив ряди бочок і навалену майже до стелі купу кошиків. Видно, у найбільших бочках колись зберігалося вино, бо всі вони були з кранами. Степен стукнув одну в бік, бочка загуділа, як дзвін.

— Порожні, — з жалем відзначив Степен.

Світлана йшла боязко, їй здавалося чомусь, що їхні кроки потривожать пацюків, вони хлинуть з усіх усюд і затоплять підвал сірою масою рухливих тіл. Але нічого не відбулося.

Клодт поклав ліхтар на бочку, присів навпочіпки й постукав по кам’яній підлозі лезом саперної лопати.

— Так доведеться всю підлогу простукати, — пробурмотів Степен.

Він провів променем по стінах, освітив камені в білястих плямах цвілі, цілий букет поганок, що виріс на дерев’яній балці, нішу, заповнену запилюженими пляшками темного скла. Клодт тим часом продовжував неквапливо простукувати кам’яні плити.

— Бочки доведеться рухати, — сказав він Степену.

Той кивнув, продовжуючи оглядати підвал і прикидаючи, скільки добра тут могло зберігатися.

Від стін виразно тягнуло холодом, Світлана сховала руки в кишені куртки, трохи постояла, потім вирішила пройтися. Вона дійшла до кінця ряду бочок й подивилася нагору: звідкись пробивалося слабке проміннячко світла, напевно, під самою стелею було колись віконце, яке потім заклали.

У кутку сріблястими пасмами висіла павутина. Багато років ніхто не тривожив її, пил осідав на нитках і створив вигадливе сплетення ажурних конструкцій. У павутинні хилитався мертвий метелик. Великі, мало не з долоню, крила були напіврозкриті, крізь пил на них проступав якийсь дивний малюнок. Світлана витягнула шию, намагаючись його роздивитися, але світло від ліхтаря Клодта майже не доходило сюди, а щілина віконця була занадто вузькою. Світлана відвернулася від метелика і певний час спостерігала, як обстежує територію Степен, приділяючи особливу увагу нішам з пляшками. Справа просувалася надзвичайно повільно, тому що одна рука була зайнята ліхтарем, друга карабіном, а оглянути хотілося кожну пляшку.

Нарешті Світлана знову повернулася до метелика, однак як не напружувала зір, розібрала тільки, що малюнок нагадує людський профіль. Світлана зустрічала комах з «очима» на крилах, але от з цілими портретами не доводилося, тому вона підвелася навшпиньки, дотягнулася до метелика й спробувала відірвати його від павутини, щоб розглянути ближче. Тендітне тільце комахи могло розсипатися в пальцях, тому Світлана постаралася проробити процедуру якомога акуратніше.

На жаль, павутина міцно тримала здобуток. Світлана наткнулася на пружний опір ниток, смикнула сильніше, але метелик раптом затріпотів у неї під рукою! Від несподіванки Світлана відхилилася, і в цю мить на неї пахнуло трупним смородом. Щось висунулося через купу кошиків і простягнуло кощаву білу руку повз щоку Світлани до павутини. Позаду пролунав здавлений вигук Степена, потім гримнув постріл. Біла рука на мить затрималася в повітрі, потім зникла у зворотньому напрямку. Щось із шумом упало.

Світлана стояла, прикипівши очима до метелика, який бився в павутині, й не наважувалась оглянутися. Її серце тріпотіло так само несамовито, як піймана комаха, а від мерзенного смороду паморочилося в голові.

— Ану відступи, — вимовив за спиною голос Клодта.

Світлана не ворухнулась, хоча промінь світла вперся в стіну, висвічуючи метелика, який змахував крильми. Клодт присвиснув, потім переклав ліхтар у праву руку, а лівою накрив комаху, що враз «ожила». Павутина із дзенькотом лопнула, у стіні відкрилася невелика квадратна ніша.

— Що там? — пролунав хрипкий від хвилювання голос Степена.

Клодт підсвітив ліхтарем, а потім дістав з ніші маленьку білу скриньку, яка відразу ж потемнішала.

— Це те, що треба! — вдруге за весь цей час Клодт посміхнувся. — Молодець, дівчисько!

Світлана відчула, що от-от знепритомніє, повернулася й, намагаючись не дивитися на підлогу, повільно пішла до сходів. Серце гучно бухкало у вухах, ноги тремтіли, а горло стиснув спазм.

Звичайно, я міг би побігти за Свєткою, але навіщо? У неї були два цілком зацікавлених стражі. Я віддав перевагу більш приємному проведенню часу й вирішив послухати, як скриплять під лапами кістки Тайфуна. Хоч він і не зміг розлучитися з людським виглядом, але до кінця людиною так і не став. Людина б не вижила після прямого зіткнення з бійцівським зетагом.

Хоч і зі скрипом, але кістки Тайфуна все-таки зросталися, а коли почалася регенерація, то й тепловіддача посилилася. Птерод палахкотів, як батарея центрального опалення, й приємно зігрівав мої лапи. Стало так добре, як у нас на кухні, коли Свєтчина мама готує… Але як переконати шлунок, що ультуні не потрібна органічна їжа?

Спробувати до цього хлопчиська підлизатися чи що? Хоча він і є істотою незрозумілого походження та призначення, але зранку консервами ділився…

Кіт Васько перестав муркотіти і деякий час спостерігав за Антелем, який метався по кімнаті. Антель не знаходив собі місця: то визирав у вікно, то крутив у руках підібраний десь свічник, то рішуче гепався в крісло, щоб через півхвилини знову підхопитися й почати ходити по старому паркету.

Васько встав, солодко потягнувся і зістрибнув з ліжка. Він було спробував пристосуватися до кроків Антеля, але, зрештою, заплутався й потрапив йому під ноги. Антель сердито відпихнув кота:

— Геть! Не до тебе.

Ображений Васько осудливо прижав вуха, розпушив шерсть й стрибнув назад на ліжко.

— Подумаєш! — прошипів він собі під ніс.

Антель здригнувся й втупився в Тайфуна. Птерод лежав нерухомо в тій же позі, у якій його залишили після перев’язки, очі, як і раніше, були заплющені, тільки на щоках загорався неприродно яскравий рум’янець.

Антель перевів подих і поглянув на кота. Кілька секунд вони з Васьком дивилися один одному в очі, потім людина відвернулася, а кіт звузив зіниці, підібрав під себе лапи й знову завів нехитру пісеньку.

Як вони мені всі набридли! Чому я повинен розбиратися у всіх тонкощах перекрученої реальності — хто тут, зрештою, Могутність шукає? Так ні, замість того щоб ретельно вивчити обстановку, один пішов на зетагів врукопаш, інша погодилася на роль міношукача. Тьфу!

А цей… мигтить перед очима, від страху з розуму сходить. Теж мені, вартового знайшли!

Розділ 10

Світлана піднялася до своєї кімнати й відразу розчинила вікно. Антель помчав униз, у хол, тож ніхто не міг їй перешкодити.

Сонце так і не з’явилося з-за сірої завіси хмар, але на подвір’ї було гарно. Старе дерево шелестіло під вітром залишками листя; віяло свіжістю й спокоєм. Знизу долітали збуджені голоси: там розглядали карту, яку Клодт виніс з підвалу, але Світлана не прислухалася. Вона просто стояла й дивилася у вікно. Ніяких метеликів, що б’ються у павутині, ніяких кощавих рук, ніяких убитих! Осінь, звичайна осінь.

Якийсь незрозумілий звук змусив Світлану обернутися: Тайфун намагався підвестися, очі його все ще були заплющені, але руки шарили по портьєрі, що заміняла ковдру, голова сповзла з подушки. Він подався вперед, борючись із силами земного тяжіння. Світлана відскочила від вікна, спробувала силою вкласти невгамовного патрульного назад, але відразу відсмикнула руки: її вдарило слабким електричним розрядом. Васько засичав, ніби пробитий м’яч, увігнав пазурі в бинт і розпушив хвіст. Тайфун відкрив очі. Кілька секунд він протримався в напівсидячому положенні, потім безсило впав назад на подушку, не стримавши стогону. Пальці його стиснулися, зібгавши ковдру.

— Лежи сумирно! — попросила Світлана, поспішно відшукуючи на столі ампули з ліками.

Ін’єктор стрибав у Світланиних руках, і вона ніяк не могла його зарядити. Тайфун перевів на неї затуманений болем погляд:

— Ти ще тут?

— А де я повинна бути? — Світлана нарешті впоралася з ін’єктором і наповнила його тією ж сумішшю, що й Клодт раніше.

Вона дуже поспішала, бо Тайфун знову почав бліднути і дихання його стало свистяче й переривчасте.

— Я думав… — Тайфун осікся й продовжив після паузи: — Ти можеш спробувати повернутися…

— Спасибі! — Світлана кинула ампули на стіл і взяла ін’єктор зручніше: — Ти хочеш, щоб дорогою назад мене хтось замордував? Ні, одна я вже назад не повернусь!

Тайфун із силою розтиснув пальці, спробував зіштовхнути з грудей кота, але Васько загрозливо занявчав і вчепився ще міцніше.

— Орві відібрав у мене сили. Я тобі більше не захисник.

Світлана насупилася й помахала пальцем:

— Мовчи, «заступничку»! Хто мене розрядом клацнув, Васько, чи що?

— Це не те. Я не можу більше змінювати вигляд…

— І не треба! — Світлана приловчилася й увігнала в плече птерода всю порцію суміші. — Ти мені таким більше подобаєшся. З дитинства люблю невловимого Юма!

Тайфун затих, прислухаючись до наростаючої всередині нової хвилі болю, Васько тим часом прибрав пазурі й на всю довжину розтягнувся поверх його грудної клітки. Хвіст звісився на ковдру, передні лапи вперлися в підборіддя птерода, голову кіт опустив саме на серце Тайфуну, очі примружив й інтенсивно замуркотів. Біль зник.

— І чого було прикидатися? Сказав би відразу про Могутність і все! Треба, виходить, треба. А то напустив туману…

Світлана поправила плюшеві складки, мимохіть торкнулася палаючого чола птерода й жахнулася.

— Ну, навіщо ти пішов до богині? Теж мені, твір мистецтва: ніс горбатий, очі косі!..

Не перестаючи патякати, Світлана з тривогою подумала, наскільки підупав птерод. На затягування вогнепальної рани в нього пішло не більше десяти хвилин, а зараз після декількох годин безпам’ятства, помітного поліпшення немає. Їй було надзвичайно шкода невдачливого птерода, який надумав розшукати Могутність, а замість цього втратив те, що мав.

Навіщо йому Могутність? Підкоряти Всесвіт? Тайфун у ролі великого володаря? Який з нього володар?! Найімовірніше, його погнала в дорогу та ж причина, що змусила піти за ним Світлану: жага надзвичайного. У кожного своя рутина: у когось нескінченне навчання, повчальні бесіди, хитка реальність життя, у якій немає нічого постійного. У когось суцільна постійність. Постійна вахта в тому самому секторі, гарантоване майбутнє, постійні заборони. Що може бути гірше?

Уперше Світланин світ розколовся, коли батьки надумали розлучитися. Усе, що дотепер було непохитним, рухнуло в одну мить. Вона довго не вірила в це, потім повірила, потім мовчки спостерігала, як вони клеїли тріщину. Друга тріщина… Втім, нащо рахувати. Стосунки людей, ставлення до світу змінюються постійно. Реальність складається з безлічі варіантів. Світлана зрозуміла, що світ не стійкіший, ніж замок Фата Моргани. Будь-яка піщина змінює хід подій. Автомобіль, що вигулькнув з-за рогу, раптово обриває життя, яке довго планували. Це нормально. Щоденна боротьба за шматок хліба — теж норма, руйнування ілюзій — норма, нелюбов — норма, взаємні образи — норма. Хистка реальність життя, у якій доводиться йти навмання.

Світлана не захотіла стати нормою, її більше цікавили аномалії. У появі Тайфуна теж була аномалія. Кличуть кудись летіти? Чом би й ні! Так не буває? Звідки ви знаєте, перевіряли?

— Пробігав увесь ранок, голодним залишився…

Тайфун майже не чув, м’яка Васьчина лапа лоскотала йому підборіддя, але відвернути голову не мав сили. Нарешті птерод заплющив очі й остаточно поринув у забуття.

— І все через якусь кам’яну відьму… — по Світланиних щоках котилися сльози, вона витирала їх долонею, продовжуючи говорити, говорити, говорити…

Замість того, щоб ридати, краще б принесла мені чогось поїсти. Які люди нездогадливі! Настав час захоплювати рюкзак із продовольством і починати диктувати свої умови. Однаково без Свєтки Могутність відшукати не може ніхто! Чому б не покомизитися?

Васько ліниво вигнув спину, муркнув востаннє й зістрибнув на підлогу. Кіт неквапливо спустився по сходах, гидливо обтрусив лапу від налиплого сміття й сів за два кроки від схиленої над картою компанії. Рюкзак лежав на столі поруч із Антелем.

Степен був явно розчарований:

— Тут позначений тільки вхід, а самого шляху немає!

— Зате є код схованки! — заперечив Клодт. — Може, схованка біля самого входу.

Антель вертів у руках розкриту скриньку, бавлячись тим, як вона змінює кольори під його пальцями від ясно-сірого до майже чорного. Васько підійшов ближче й уп’явся в хлопчика гіпнотичним поглядом. Кінчики котячих вусів ледь помітно здригнулися. Скринька раптово побіліла.

Степен поморщився:

— Не люблю я цих підземель… Ти що робиш?

Антель мовчки розкрив рюкзак, відрізав неабиякий шматок копченої ковбаси й кинув котові. Васько акуратно взяв ковбасу в зуби й поволік під буфет.

— Навіщо?!

Антель знизав плечима й підкинув на долоні зовсім сіру скриньку.

Розділ 11

Світлана щільно причинила за собою двері й вийшла в коридор. Зі стіни просто на неї дивився товстий пан у напудреній перуці. Щоки цього пана сумовитими складками звішувались на мережаний комір, з-під якого виднівся масивний золотий ланцюг. Портрет стемнів від часу, і покритий пилом пан мав украй нездоровий колір обличчя.

— Я тебе до музею здам! — пообіцяла Світлана портрету. — Там тебе реставратори підмалюють, красенем будеш писаним.

Невідомо, чи підбадьорили її слова пана на портреті, але Світлана зненацька відчула приплив мужності, витерла щоки, засунула руки в кишені куртки й рушила вниз ходою королеви амазонок.

Крізь шибки лилося яскраве денне світло й різнобарвні відблиски лягали на буфети, на майже порожні полиці, де лише зрідка зустрічався деякий посуд, на добряче облисілу ведмежу шкіру, знайдену Клодтом у меблевому завалі, і хол від цього здавався не таким похмурим, як напередодні ввечері.

Світлана зупинилася на нижній сходинці скрипучих сходів і виразно кашлянула. Підвів очі від карти тільки Антель: Клодт і Степен щось виміряли, кожен зі свого боку за допомогою двох надламаних сірників.

— Не завадило б обговорити умови! — Світлана постаралася, щоб голос звучав упевнено й нахабно.

— Які ще умови?! — Клодт зіштовхнувся сірником зі Степеновим, що певною мірою його роздратувало.

— Договору. Що будемо мати ми з Тайфуном від придбання вами Могутності?

У Степена почервоніла лисина, Клодт уперше відірвався від карти й подивився на Світлану з деяким інтересом:

— По-перше, ви отримаєте шанс урятувати свої шкури. Я думаю, перспектива достатньо приваблива?

— Тайфун знайшов мене й привів вас до будинку Орві. Він має право на частину Могутності!

— Та він раніше здохне! — заревів Степен.

— У такому разі, щасливо залишатися, мені тут робити нічого!

— Хвилинку!

Світлана не зупинилася. Тоді Клодт підхопився, але вона вже відчиняла двері…

Два постріли гримнули одночасно, і голова мармурової богині розлетілася на друзки. Бризнули осколки мармуру. Кілька секунд Світлана очманіло дивилася на обезголовлену грекиню, з якої звисали обірвані виноградні батоги, потім підійшов Клодт і прикладом карабіна зіштовхнув статую з ґанку. Нещасне божество повалилося набік, глибоко увігнавши праву руку в пісок доріжки. П’єдестал навколо ніг богині був акуратно вирізаний у формі куба, тільки грані виявилися чомусь згладженими.

— Яка безтурботна молодь нині пішла! — поскаржився Степен, перезаряджаючи свій карабін. — Ніхто старших не слухає!

Світлана перевела подих, машинально змахнула з лиця мармурову крихту й постаралася повернути собі колишню рішучість:

— Тайфун отримає свою частку Могутності або її взагалі ніхто не отримає!

— А якщо я пристрелю твого дружка, питання буде вичерпане?

Зрозуміти по лицю Клодта, жартує він чи говорить серйозно, було зовсім неможливо. Світлана перевела погляд на Антеля, але той лише красномовно знизав плечима.

— У вас теж немає вибору! Провідник має указати дорогу, або тут загнуться всі!

Вона тільки повторила слова Клодта, та ще й тремтячим голосом, але ефект був надзвичайний: Степен буквально озвірів. Він згріб Світлану за комір, струснув кілька раз й… сам не зрозумів, як опинився на підлозі. Світлана, до речі, теж не зрозуміла. Вона помітила тільки якийсь миттєвий рух… щось схоже на сіру блискавку, що мигнула перед очами, а потім Степен гепнув спиною на ведмежу шкіру.

Оторопіле мовчання порушив Клодт: він раптом зареготав голосно й розкотисто, трясучи могутнім тілом і тикаючи вбік постраждалим прикладом карабіна:

— Знайшов з ким зв’язуватися… із провідником Орві! Ти ж не зетаг!

Степен підхопився з моторністю, надзвичайною для літньої людини, й схопив зброю, що відлетіла було вбік:

— Уб’ю!

Клодт підбив ствол, куля просвистіла над Світланиною головою, вибила тріску із дверного косяка й помчала кудись убік газону.

— Ідіот, — тихо сказав Клодт. — Дівчисько має рацію. У будинок Орві простіше ввійти, ніж вийти. Твій дружок отримає свою частку Могутності, Свєтко.

Він обережно причинив двері й відійшов до столу. Степен замислено почухав потилицю, опустив карабін на стільницю й теж схилився над картою.

І тут Світланина витримка вичерпалася. Судорожним рухом дівчинка вхопила на руки кота, який виліз з-під буфета, і стала гладити так люто, що Васько негайно її вкусив. Коти не люблять нервових рухів. Світлана не без зусиль витягнула палець із Васьчиної пащі й з тугою подумала про дім. Як там батькові, адже мама, напевно, ще не повернулася з села — він їй, звичайно, не повідомив нічого, а сам, найімовірніше, ночував у міліції. Зворотний бік пригод — розхитані нерви рідних. Задумавшись, Світлана знову трохи сильніше натиснула на котячу голову, і Васько безцеремонно стукнув хазяйку лапою.

— Вхід повинен бути за чотири метри від будинку на перетині двох алей! — Степен викинув сірник і випрямився.

Колишній «вагонний дядечко» перемінився. І куди поділися його сутулі плечі, зацькований погляд? Зникли разом з міською суєтою. Навіть на самого себе ранкового він не був схожий: над картою височів переможець, перед яким готувався дрижати Всесвіт!

Антель розгублено посміхнувся й заглянув у переплетення звивистих ліній.

— Чому? — запитав він дурнувато.

Клодт із хрускотом переломив свій сірник і відкинув його геть:

— Тому що в іншому місці його бути не може!

Я не почув найголовнішого: як щодо рюкзака? Якби я був людиною, то засунув би карту туди, де лежала, і пішов би обідати. Дивні істоти: ганяються за Могутністю тоді, коли удома чекають повні холодильники!.. Втім, холодильники мене не цікавлять.

У легенді Орві йдеться, що головні неприємності починаються саме біля входу до Могутності. Хоча в нас на вході теж валяються… статуї, так що, у принципі, яка різниця?

Тьфу, знову за вухо смикає! Я ж укушу! Ні, з Тайфуном все-таки простіше, лежить собі тихо й тепло випромінює. Добряче йому, бідоласі, не пощастило цього разу. Він пройшов містом дуже чітко: у напрямку свого корабля. Накритий захисним полем корабель чудово вписався в пейзаж, бо взагалі зник з поля зору (не для мене, звичайно). Але індикатор Орві зіпсував усю справу, викривлення реальності пішло по наростаючій і призвело до Переходу.

Розділ 12

Замість сірників міряли кроками. Степен зосереджено сопів, переставляючи коротенькі ноги, а Клодт раз по раз оглядався на дерево, що росло під стіною: звіряв напрямок. Світлана з інтересом спостерігала за діями «шукачів скарбів», Антель стояв на посту, щоб припинити можливий напад з боку парку, але дивився не стільки в зарості, скільки на Світлану. Кіт Васько взагалі залишився в будинку.

— По-моєму, тут! — Клодт зупинився й кинув на землю саперну лопатку.

Місце нічим не відрізнялося від інших, але, незважаючи на це, Степен радісно підтвердив:

— Точно!

У чотири руки розкидали перемішану зі шматками каменів купу трісок. Клодт розмітив квадрат півтора на півтора метра й увігнав лопату в сиру землю. Степен взявся було теж копати, але за кілька хвилин пролунав скрегіт.

— І в мене камінь, — сказав Клодт. — Кладка. Доведеться повозитися.

Степен на мить задумався:

— Десь я начебто кирку бачив?.. Антель, ну ж бо збігай у підвал!

Антель зірвався з місця.

— Ліхтар візьми! — крикнув йому вслід Клодт. Він продовжував знімати шар дерну, під яким оголилася стара кладка із грубо обтесаного жовтуватого каменю.

Степен колупнув камінь лопатою, потім постукав дерев’яною ручкою:

— Гуде! Там порожнеча внизу.

Клодт тим часом повністю очистив квадрат від землі. Стало видно, що камені різні: приблизно в центрі йшов ряд дрібніших, ідеально гладких, немов обтесаних морською хвилею, а ближче до країв грані ставали гостріші, а самі камені крупніші. Це трохи нагадувало мозаїку з абстрактним малюнком.

Клодт присів навпочіпки й погладив камінь долонею. Нічого не відбулося. Тоді він підкликав Світлану й звелів їй торкнутися каменю браслетом. Кладка відразу побіліла.

— Що й потрібно було довести, — із задоволенням постановив Клодт.

Степен навіть лопату кинув, пройшовся по гранях білого квадрата, що чітко виділявся на тлі землі, притупнув збуджено:

— Тут воно, тут! Я нюхом чую! Куди цей хлопчисько подівся?!

Світлана з відразою глянула на власну руку із браслетом, устала, обтрусила сухі травинки зі штанів.

— Ви знову Антеля одного посилаєте! — з докором сказала вона Степену.

— Нічого з ним не станеться! Карабін у нього є.

Клодт раптом насупився, поправив свій власний карабін, недбало закинутий за плече, занепокоєно поглянув у бік будинку. Світлані чомусь стало не по собі. Навіть Степен відчув зміну настрою, і повторив уже менш радісним тоном:

— Карабін у нього…

Чекали ще хвилин десять. Антель не з’являвся. Клодт пошепки вилаявся й зняв з плеча зброю:

— Піду подивлюся!

Світлані не хотілося залишатися зі Степеном, але йти в підвал… не хотілося ще більше.

Клодт зник за рогом будинку. Степен спритно зірвав з плеча свій карабін й застиг напоготові у напруженому очікуванні.

— Могли б і самі сходити! — сказала Світлана, дивлячись собі під ноги.

— Плескай язиком менше! — огризнувся Степен. Він почав нервувати, зброя так і танцювала в його руках. Кілька разів Степен безуспішно намагався вгамувати тремтіння, але руки не слухалися.

— Однаково промахнетеся! — мстиво пообіцяла Свєтка. — Можете опустити.

З-за рогу з’явився Клодт із карабіном в одній руці й киркою в іншій. Губи його були щільно стиснуті, брови зійшлися в одну лінію. Степен полегшено зітхнув:

— Усе гаразд?

Клодт не відповів. Вираз його обличчя був досить красномовним. У Світлани стислося серце: «Бідний Антель!»

Клодт повісив карабін на шию, взяв кирку двома руками й, підійшовши, увігнав її в щілину між каменями. Кілька секунд Світлана бездумно слухала удари кирки й поштовхи власного пульсу в скронях, потім отямилася: «Тайфун?!» Ні слова не кажучи, вона повернулася й побігла до будинку.

— Стій! — запізніло гаркнув позаду Степен, але Світлана не зупинилася.

Вона промчала по газоні, плутаючись у високій траві й спотикаючись об невидимі перешкоди, перескочила через повалену статую, рвонула на себе важкі двері… Ведмежа шкура чомусь звисала з оленячих рогів, під буфетом валялися осколки розбитої порцелянової тарілки, а на дерев’яних східцях лежав карабін з розбитим прикладом і неприродно вигнутим стволом. Світлана не затрималася в холі, стрибаючи через дві сходинки, вона вибігла нагору і з силою штовхнула двері!

Тайфун так само лежав на ліжку, і Васько так само дрімав у нього на грудях. Кіт навіть очей не розплющив, лише повів вухом і злегка пересмикнув шкурою. У Світлани якось одразу ослабли ноги, вона ледь дійшла до крісла й упала в його запилюжене нутро.

У коридорі загриміли кроки, і в кімнату влетів злегка захеканий Клодт. Одним поглядом охопивши кімнату, він зупинився біля ліжка, перевірив навіщось пульс птерода й незрозуміло хмикнув.

— Що? — запитав Степен, з’явившись на порозі.

— Нічого.

Степен мовчки простягнув йому покручений карабін.

— Я бачив.

Клодт задумався на мить, потім швидко повернувся до Степена й витягнув у нього з кишені маленький револьвер.

— Стріляти вмієш? — запитав він у Світлани. Вона підвела на нього нерозуміючі очі й заперечливо похитала головою:

— Я не знаю.

— Це як розуміти?! — обурився Степен.

— Заткнися! — попросив Клодт. — Стріляти дуже просто.

Він показав, як вправлятися з револьвером, потім відчинив вікно:

— Ми будемо внизу, якщо що… почуємо. Не бійся.

А справи-то кепські! Зетаги потихеньку усувають конкурентів, не заважаючи провідникові розшукувати Могутність. Що буде потім? Клодт квапиться, він сподівається відшукати схованку раніше за зетагів, і тоді йому ніхто не буде страшний, але…

Дурнувата історія! Звідки узялися Степен і компанія? Жоден землянин не міг знати про легенду Орві, жодна істота із закритого сектора не відала таємниці Могутності, і проте люди втрутилися. Найімовірніше, це штучки перекрученої реальності.

Жаль хлопчиська, зі всієї компанії Степена це була найсимпатичніша людина. Степен сподівається, що з кожним новим убивством сила зетагів тане. Так-то воно так, у Тайфуна — з кожним кроком у перекрученій реальності, у них — з кожним новим убивством. Тайфун майже повністю втратив свої птеродські здібності, зациклившись на образі людини, вони теж зациклилися на своїх образах, але сил у них цілком досить, щоб устигнути добити всіх. Я боюся? Нісенітниця! Я нічого не боюся, я просто не люблю зетагів. Їм ніхто не потрібний, крім провідника. Провідник їм теж не буде потрібний, як тільки Могутність буде знайдено. Завданнячко. Я — простий ультуновий кіт, що цілу вічність не їв риби! Хіба консерви — це риба? Бр-р! Зетага можна вбити, тому вони намагаються на рожен не лізти, але є тисяча способів позбутися людини тихо. Поки у Свєтки існує захист, зетаги не сунуться, але якщо з людьми щось трапиться… А Тайфун ніяк не отямиться. Кістки, щоправда, скрипіти перестали, але всередині ще щось не ладиться. Теж мені «невловимий Юм»!

Я чув, як ці тварини нишпорили внизу, Клодт налякав їх. Будемо сподіватися на його розсудливість, щоправда, він і так не випускає з рук зброї…

Так, а зі Свєтки стрілець вийшов аховий, незрозуміло, чого вона боїться більше: появи зетагів чи револьвера у власній руці. До того ж, я не радив би весь час тримати палець на спусковому гачку, щоб ненароком не пристрелити союзника. Й узагалі, нема чого мене стволом по голові гладити, а то в мене потім вуха чесатимуться! Алергія.

З підземним ходом Клодт і Степен прововтузилися до вечора. Вони розчистили кам’яні сходи, що ведуть униз, і навіть встигли добратися до першої перешкоди: оббитих металевим листом дверей, але сутінки погнали «шукачів скарбів» під прикриття стін дому Орві.

Розділ 13

Ноги, важкі й негнучкі, не хотіли слухатися, удари серця гулко віддавали у вухах, усе тіло було сковане жахом, але якась невідома сила змусила Світлану озирнутися.

Кутки холу тонули в мороці, але згасаючий камін ще кидав червонуваті відблиски на поїдені червицею буфети, на коробку з рафінадом, на чашки з недопитою кавою…

Тиша. Ні єдиного шереху не вловив її загострений слух. Степен зник зовсім безшумно.

Вона постояла ще кілька митей, щоб заспокоїтися, і тільки після цього зробила наступний крок. Стерті сходинки скрипіли під ногами, і це скрипіння рвало тишу, мов постріли. У кімнаті Світлана насамперед повернула ключ у замку, потім підтягла до дверей важке крісло з витертою оксамитовою оббивкою.

Тайфун розплющив очі й спробував сісти.

— Лежи! — Свєтка присунула друге крісло ближче до ліжка й сіла.

Тайфун послухався, але засинати явно не збирався.

— Де Степен? — запитав він.

— Пішов за допомогою.

Очі Тайфуна здивовано розширилися, потім звузилися:

— А Клодт?

— Патякає з Антелем біля каміна.

На кілька секунд він затих, потім зажадав:

— Поклич Клодта!

Світлані не хотілося пояснювати, тому вона взяла зі стола ін’єктор і зарядила його новою сумішшю:

— Чотири години вже минули.

Тайфун різко відсторонився:

— Знову накачаєш мене снодійним? Досить!

Він встиг перехопити руку з ін’єктором і стиснути так, що ліки бризнули на підлогу. Ін’єктор боляче врізався в долоню Світлани.

— Пусти!

Тайфун повільно розтис пальці й сів. Гримаса болю пробігла по його обличчі. Світлана кинула ін’єктор і потерла постраждалу руку.

— Прийомчики в тебе… Пірат!

Пошкоджена куртка Тайфуна валялася під столом, птерод нахилився було за нею, але відразу випрямився.

— Ти звалишся через півгодини!

— А це не твоя турбота.

Птерод обережно пересунувся до краю ліжка, опустив ноги й спробував піддіти тканину носком черевика. Йому вдалося підтягти куртку ближче. Намагаючись не робити різких рухів, птерод обережно взяв куртку й спробував насунути її поверх бинтів.

— Так, де все-таки Клодт?

Клодт залишився сидіти внизу перед каміном, над яким розкинула гіллясті роги оленяча голова. Він раптово захрипів, чашка вислизнула з його рук, ударилася об камінні ґрати, і кава хлюпнула у вогонь. Степен сказав, що смерть наступила миттєво, мабуть, він розбирався в подібних речах.

Потім пішов Степен. Він взяв обидва карабіни: свій і Клодта, а Світлані звелів замкнутися нагорі.

— Я б взяв тебе із собою, але Тайфуна не можна залишати одного, — пояснив він, ховаючи очі. — Я піду пошукаю людей. За воротами починається дорога, напевно, вона веде в місто. Я повернуся й приведу допомогу.

І він пішов, а Світлана піднялася в кімнату й забарикадувала кріслом замкнені двері. Ще хотілося підсунути й стіл, але цей присадкуватий витвір з темного дерева виявився занадто важким.

Привалившись до стіни, Тайфун відпочивав після процедури вдягання й мовчки спостерігав за безуспішними спробами зрушити з місця стародавні меблі. Патрульний сто сорок сьомого сектора Бети мав далеко не квітучий вигляд: дводенна щетина вкрила запалі щоки, синець під оком пожовк, покалічені руки набрякли, а залита засохлою кров’ю розірвана куртка, з-під якої визирали бинти, взагалі виглядала страшнувато.

— Вікно теж столом забарикадуєш? — нарешті запитав Тайфун з явним глузуванням.

Дерево, яке у свій час послужило Світлані сходами для нелегальних прогулянок, тепер становило чималу загрозу. Світлана різко випрямилася й блимнула очима:

— Що ти смієшся?! Краще б ребра собі заростив!

Тайфун посерйознішав:

— Уже зростив. Я давно встав би на ноги, якби ти не накачувала мене всілякою гидотою!

— Якби не ця «гидота», ти давно б тихо помер!

— Я не винен, що людське тіло настільки слабке.

— Хто тебе змушував залишатися людиною? Де твоя знаменита мімікрія?

Світлана відразу пошкодувала про свої слова, бо Тайфун перемінився на обличчі й надовго замовчав. У тиші, що запала, почулося муркотіння кота, який засів у складках портьєри. Потривожений рухами Тайфуна, він спочатку невдоволено мружив зелені очі, а тепер, скориставшись паузою, знову завів древню котячу пісню.

Незважаючи на куртку, патрульного пробирали дрижаки — стіна, ледве прикрита лахміттям шпалер, виразно випромінювала холод. Регенерація проходила погано, інакше б давно зникла набряклість рук і Тайфун би не морщився за кожним глибоким вдихом.

Зненацька кіт кулею злетів з ліжка й, майже притискаючись животом до підлоги, кинувся до дверей. Вискочив на присунуте крісло й завмер, насторожено водячи вухами й злегка посмикуючи хвостом. Виразно почулося шарудіння і дзвякання в замковій щілині.

— Ключ заважає, — спокійно зазначив Тайфун. Світлана сполотніла й, витягши з кишені револьвер, позадкувала до вікна.

— Я б туди не підходив! — Свєтка оглянулася й здригнулася: крізь шибку на неї дивилося людське обличчя. Втім, чи людське? Неприродно біле, з майже проваленим носом, глибоко запалими очима, оскаленим у моторошній посмішці безгубим ротом… Світлана притишено зойкнула й змахнула рукою. Посипалися осколки скла, в кімнату ввірвався вітер, затанцювало полум’я в ліхтарі, застрибали по кімнаті тіні, метнувся під ліжко переляканий кіт. Обличчя зникло.

— Вікна б’є, — пробурчав Тайфун. — Зброєю розкидається. Холоду напускає.

Світлана відійшла від вікна, наткнулася на крісло, залізла на нього з ногами, згорнулася клубочком, вистукуючи зубами дріб.

— Візьми! — Тайфун перекинув їй ковдру й одразу зігнувся від різкого болю. Обличчя його посіріло, вкрилося великими краплями поту.

А під дверима знову заскреблися, двері тихенько затремтіли, але поки не піддавалися.

— Ти тільки не бійся, Свєтко, — видушив Тайфун крізь зуби. — Вони не зачеплять провідника, без тебе…

Біль переміг. Тайфун упав на подушку й замовк. Кіт безшумно вибрався з укриття, заліз птероду на плечі й глибоко встромив пазурі в щільну тканину куртки.

Дуже «розумний» вчинок — запустити револьвером у голову зетага, як звичайним кругляком! Ех, Свєтко, не вийде з тебе супергерли. Якого біса я взагалі з вами зв’язався? Сидів би зараз біля холодильника й лиха б не знав!

Розділ 14

Нарешті двері перестали тремтіти. На якийсь час запанувала тиша, яку порушував тільки шерех вітру в листі старого дерева та побрязкування розбитих стекол. Крізь діру у вікні зникали жалюгідні залишки зігрітого подихом повітря, а натомість уповзала нічна вогкість.

У Світлани змерз кінчик носа, вона розтерла його й подумала, якщо так холодно під ковдрою, то як Тайфунові без неї? Оскільки птерод досі був непритомним, то проти накривання заперечувати не став, а вкутаний заразом Васько навіть замуркотів під плюшем.

Шкрябання почулося знову, але тепер з боку вікна. Кіт висунув голову з-під портьєри. Він більше не муркотів. Зіниці розширилися, і в глибині їх запалав дивний червоний вогник.

— М-мишка, — сказала Світлана неслухняними губами. Вуха кота притулилися до голови, й він заричав: зовні у вікно знову заглядало страшне лице! Другого револьвера, яким можна було б запустити в нього, на жаль…

І тут у двері бабахнули чимось важким! Кіт стрілою пронісся до вікна, ковзнув у зіяючу діру, мимохідь проїхався пазурами по голові незнайомця й зник. Але пропав і спостерігач!

Двері затріщали. Світлана оглянула кімнату, схопила навіщось свічник, кинула, метнулася до Тайфуна, спробувала посадити… Але птерод вивалився в неї з рук. Світлана з жахом зрозуміла, що все це дарма: навіть якщо вдасться привести Тайфуна до тями, він ще занадто слабкий, аби боротися. Він однаково один не впорається з усіма… Але вона знову й знову намагалася посадити Тайфуна й голосила:

— Тайфунчику, миленький, я боюся! Вставай, ти ж найдужчий, чуєш? Уставай! Адже ти не кинеш мене одну? Я боюся, чуєш?!

Двері розчинилися, розметавши навсебіч тріски, і в кімнату ввалились примари. Мертвенно-бліді особи, кості, ледве обтягнуті шкірою, старі лахміття замість одягу, і сморід, що виходить від плоті, яка гниє. Світлані стало зле, вона уткнулась обличчям в плече Тайфуна, щосили намагаючись не дихати.

— Це сталося! — урочисто сповістила головна примара.

Свєтка подолала напад нудоти й підвела голову: навколо товпилися дивовижні маски, зіяли провалля ротів, блищали в тьмяному світлі гасового ліхтаря лисі черепи, стискалися й розтискалися скорчені пальці.

— Устань! — наказала примара.

Як уві сні, Світлана сповзла з ліжка, на ватяних ногах зробила кілька кроків і зупинилася перед шеренгою примар.

— Час прийшов. Веди.

Дівчинка продовжувала стояти, дивлячись у провали очиць і танцюючі на костях відблиски.

— Веди нас до Могутності.

До Світлани не відразу дійшов зміст сказаного, а потім вона судорожно ковтнула повітря й рвонулась до вікна. Її буквально вивернуло навиворіт. Вона порізала собі руку, бо вчепилась у засипане склом підвіконня, але болю не відчула. Навпаки, настало полегшення. Свіжий вітерець остудив чоло й здув зі щік сльози. За вікном сходив місяць. Світлана ще раз втягла в себе прохолодне повітря й через плече подивилася на примар:

— Навіщо вам Могутність?

— Вона призначена нам! — суворо відповіла головна примара.

Світлана істерично розреготалася:

— Навіщо мерцям Могутність? Що ви будете з нею робити в себе… під землею?

— Ми не мерці! — заперечила примара. — Це в перекрученій реальності зетаги стали такими, якими ти нас бачиш. Призначення має бути виконане, інакше ти теж помреш!

Світлана пересмикнула плечима й відчула, як по спині розповзається холод.

— Таю! — простогнала вона.

Відчувши на своєму зап’ясті крижаний дотик, Світлана відхитнулася: крізь віконний проріз до неї тягнулися кисті з величезними кривими нігтями. Дикий жах заполонив Світлану, вона метнулася уздовж ряду примар і ринулася до розчинених дверей… Двері замкнулися.

Ударившись з розгону об дубову стулку, Свєтка повільно сповзла на підлогу й сіла, пригорнувшись щокою до прохолодного дерева.

— Я не знаю дороги до Могутності, — прошепотіла вона.

Примари загуділи, але відразу замовкли.

— Ти брешеш! — заперечив головний. — Птерод заради тебе проник у закритий сектор!

«Птерод?» Світлана подивилася на Тайфуна, і слідом за нею повернув білясту голову головний. Двоє зетагів відокремилися від шеренги, рушили до ліжка…

Свєтка миттєво звелася на ноги, проскочила між примарами й загородила Тайфуна:

— Ви, дохлі жаби, я пожартувала! Звичайно, я знаю, де ваша паскудна Могутність!

Зетаги не зупинилися, вони відіпхнули Світлану й стягнули птерода з ліжка. Він завис у них на руках із закинутою назад головою, жалюгідний і безпомічний. Світлана вчепилась у холодні руки:

— Пустіть його, жаби! Таю, ну опам’ятайся ж! Покажи їм усім!

Вона трясла примар так несамовито, що ледве зрослі ребра птерода зарухалися і змусили патрульного застогнати й відкрити очі.

— Тайфунчику! — плакала Світлана. — Опам’ятайся ж!

— Не реви, Свєтко, — крізь зуби попросив Тайфун і випрямився.

Не те, щоб я злякався, ультунові коти нічого не бояться, просто мені забагнулося прогулятися. Чого б це котові не вийти прогулятися вночі? Саме час.

Усі околиці навколо будинку просмерділи зетагами. Той, котрого я звалив з дерева, знову почав лізти наверх, а я пішов ближче глянути на підземний хід.

Хід як хід, нічого особливого. Двері, щоправда, гарні, надійні, зетагам їх зламати не вдалося, міцнішими виявилися, ніж у будинку. З підземелля відгонило неприємностями. Неприємності пахнуть інакше, як зетаги, але теж… не дуже. На кам’яних сходах сидів пацюк, але я його ловити не став: нехай собі бігає тварина. От коли б сиділа риба… Втім, риби сидіти не можуть.

У будинок я не повернувся, а почекати вирішив просто тут: однаково підземелля не минуть.

Сірий кіт заліг за купою вивернутого каміння, позіхнув і нашорошив вуха.

Розділ 15

Як тільки браслет Орві торкнувся шорсткуватої поверхні металевого листа, десь гулко вдарив дзвін: «Бам!» Потужний звук завис у повітрі, змушуючи вібрувати стіни, і важкі броньовані двері з пронизливим вереском поповзли вбік. Відкрився широкий коридор, освітлений сутінковим світлом. Світло також випромінювали стіни, покриті якоюсь фосфоруючою речовиною. Там, де на каменях оселилася цвіль, темніли плями, прожилки тріщин теж намалювали на цих дивних світильниках свій візерунок, але загалом у підземеллі було світліше, ніж зовні, де вже панувала місячна ніч.

Світлана всунула до кишені непотрібний тепер ліхтар Клодта і переступила поріг підземного коридору. Слідом за нею пройшли семеро, але перш ніж двері зачинилися, прослизнув безшумно ще й восьмий.

Світлану вів уперед розпач. Вона не мала ані найменшого поняття про те, куди слід іти і що шукати, натомість добре розуміла безвихідність становища. Зетаги перемогли.

Свєтка з дитинства боялася підземель і не любила навіть бабусин льох, у якому зберігалися баночки з козячим молоком. Під землею людина почувається в пастці: пласти, що нависають над головою таять погрозу, стіни дихають вогкістю й тліном. Старі підземелля підступні, у них збирається мертвий газ або живі змії, стелі їх ненадійні й загрожують обвалом, а під підлогою ховаються пастки й бездонні прірви. Все це Світлана пам’ятала, але позаду йшли зетаги, примари, самі подібні до підземелля. Напевно, слід було б героїчно вмерти, але не дозволити зетагам шукати Могутність!.. Однак умирати не хотілося. Навіть героїчно. І ще одна маленька деталь: Тайфун. Патрульного збиралися прикінчити тут же, у кімнаті — цей вирок Світлана прочитала на безпристрасних обличчях живих мерців. Розпач поглинув її, але раптом настало осяяння. Браслет! Прокляте кільце намертво приліпилося до зап’ястя. Світлана вчепилась зубами в білий метал, як звір у капкані за власну лапу, і здерла знак Орві разом зі шкірою. Заюшила кров. Відразу зашуміло у вухах, захиталися стіни, спотворилися жахом маски облич…

— Ось вам! — сказала Свєтка із мстивою насолодою. — Нічого не отримаєте. Не буде у вас провідника!

Вона хотіла висловити їм усе, що накипіло за довгу дорогу й нескінченні години в будинку Орві, але відчула таку слабість…

— Ти що?! — Тайфун рвонувся з рук зетагів і свиснув по-птеродськи: — Фео-о-фіть!

Світлана не зрозуміла змісту, але добре вловила інтонацію.

— Сам дурень! — відповіла вона.

Зетаги неспокійно загомоніли, Світлана затисла долонею зап’ястя, що кровоточило, зажмурила очі, щоб не бачити танцюючих стін, і закричала:

— Йому — життя, а вам — Могутність!

У тиші, що наступила відразу, чітко чувся свист птерода.

— Феофіть! — повторив Тайфун.

Кров довго не могли зупинити. Злий, як чорт, птерод перетягнув Світлані руку обривком свого бинта й напнув зверху браслет Орві, що відразу присмоктався до зап’ястя.

— У провідників завжди трапляються дивацтва, — пояснив Тайфун зетагу, — однак без провідника схованка Могутності відкрита не буде.

Примари довго мовчали, поки Світлана, схлипуючи, колисала покалічену руку, потім головний сказав: «Гаразд».

Підлога під ногами мала ледь помітний ухил, і з кожним кроком шукачі Могутності спускалися все глибше й глибше під землю. Світлана йшла попереду, прекрасно усвідомлюючи, що від неї чекають виявлення всіх можливих пасток на шляху, і ламала голову, як знайти те, про що не маєш ні найменшого уявлення. На щастя, ішли вони зараз абсолютно порожнім коридором, схожим на тунель, звертати було нікуди, і все навколо проглядалося до останньої піщинки.

Головна примара відставала всього на крок чи два, але відстань цю не скорочувала. Вона рухалася м’яким, пружинистим кроком, насторожено поглядаючи навсебіч, щохвилини готова відскочити й ударити. Три зетаги, що простували за нею, намагалися у всьому копіювати ватажка: так само озиралися й поводилися настільки ж обережно. Позаду у супроводі двох примар тягся Тайфун. Заощаджуючи сили, він майже висів на конвоїрах, які тихо гарчали, але виражати своє невдоволення відкрито не наважувалися. Останнім крався кіт. Тепер це був не сірий у коричневу смужку Васько, а щось білясте, випромінююче слабке світло, і саме тому він зовсім зливався зі стінами. Зненацька коридор різко звузився, повернув під прямим кутом праворуч, потім ліворуч, і шукачі Могутності опинилися в просторій печері з гладкою блискучою підлогою. Враження було таке, начебто хтось вирішив залити каток під землею — настільки був схожий на лід цей дивний камінь. На протилежній стіні печери біля самої підлоги був квадратний отвір, цілком достатній, щоб у нього могла пролізти людина.

Світлана зупинилася в нерішучості, потерла ниючу під браслетом руку, потім обережно ступила на «лід». Він виявився зовсім неслизьким, а крізь підошву туфель дівчинка чомусь відчула тепло. Вона ступила ще крок і зрозуміла, що це не тепло, а жар, і після третього повернула назад. На блискучій поверхні підлоги чітко відбився чорний ланцюжок слідів.

— Печеться! — поскаржилася Світлана зетагам.

Головна примара присіла, помацала підлогу кощавими довгими пальцями й одразу відсмикнула руку. Потім подивилася на почорнілі пальці й знаком підкликала до себе одного із зетагів. Зетаг поклав долоню на силует сліду й протримав так хвилини дві, потім перевірив підлогу між слідами.

— Нормально, — повідомив він.

Головний виразно подивився на Світлану.

— Тріска смердюча, — тихо пробурмотіла вона й виміряла поглядом відстань. Далеко.

Про те, що хтось десь навіщось ходить по вогні, Свєтка чула, але особисто її мало приваблювала подібна перспектива. Нехай не по вогні, а по розпеченій плиті — однаково приємного мало. Завдання: з якою швидкістю треба пробігти з одного краю печери в іншій, щоб добігти? Добре ще, що в осінніх туфлях товста підошва. Світлана важко зітхнула й знову ступила на «лід». Між чорними відбитками він і справді був холодним, але далі… Вона майже летіла, намагаючись не торкатися підлоги, але дорога була такою довгою…

Свєтка з ходу вскочила в чорний проріз, упала, обпалюючи долоні, зірвала із себе туфлі, що чаділи, відкинула в темряву й стиснула вкриті пухирями ступні.

— М-мерзотники! — простогнала вона, але відразу осіклася, бо легке й пухнате тільце моторно ковзнуло по її руці, потерлося об опіки й біль зник. Світлана застигла, зігнувшись у незручній позі, затиснувши долонями обпалені ступні. Щось білясте, що обрисами нагадувало кота, але світилося в темряві, витріщало на неї блідо-зелені очі.

— Усе гаразд? — довідалася істота й розчинилося в темряві, тому що у вузький прохід вплив огидний запах зетагів.

Світлана запалила ліхтар і побачила примар, що озиралися обабіч. Мигцем освітивши похмуре лице Тайфуна, вона підвелася, із задоволенням відчула прохолодність утрамбованої землі й, легенько накульгуючи, рушила вперед.

Коли в підземеллі не пахне мишами — це ненормально! Я принюхувався спеціально: жодної миші на кілометри навколо. Втім, ультунові коти мишами нехтують.

Я трішки випередив інших, щоб подивитися, як там Свєтка після пробіжки, але потім знову пристроївся у хвості й перестав світитися. У темряві зручніше бути чорним. Я ледь не наступав птероду на п’яти: настільки повільно він плівся. Які ніжні все-таки ці птероди, стільки часу минуло, а він дотепер шкутильгає, як хворий. Слабак! Я стрибнув птероду на спину, але дещо не розрахував з обміном енергією, тому що Тайфун у відповідь мимоволі вдарив розрядом. Конвойних розметало в сторони, а мені ледь припалило шерсть на лапах. Геррой! Якби ти це спеціально зробив, а то… У мене он, скажімо, теж зіниця на світло звужується, то й що? Ич, підбадьорився він!

Розділ 16

Незабаром Світлані знову довелося ховати ліхтар, тому що прохід вивів їх у наступну освітлену печеру, меншу за першу, але теж із гладкою кам’яною підлогою. Тільки ця підлога не нагадувала крижаний каток, а була усього лише з добре відполірованого граніту.

Світлана боязко торкнулася краєчка кам’яної плити босою ногою, як плавець, що цікавиться температурою води. Нічого, начебто не кусається. Торкнулася сміливіше — знову нічого. Пройшла кілька кроків і зовсім розхоробрилась. Печера невелика, он на тому боці коридор продовжується й… Підлога провалилася. Свєтка не встигла навіть скрикнути. Ойкнув і рвонувся вперед Тайфун, але добряче розгнівані конвоїри втримали його на місці. Головний зетаг завмер, насторожено дивлячись убік утвореного провалу. Від стіни відокремився білястий силует, ковзнув повз завмерлі фігури й зник у ямі.

Свєтка мовчки звивалася в руках закованого в металевий панцир лицаря. Мовчки, тому що одна залізна рука затисла їй рот, друга обхопила грудну клітку так, що дихання майже зупинилося.

— Впізнаю жартівника Орві, — сказав кіт, вистрибуючи воїнові на плече. Одна рука відпустила здобич, щоб скинути Васька з плеча, і Світлані вдалося вдихнути. — Краще не пручатися, — порадив кіт, вивертаючись від стусана металевої ноги. — Він же, дурень залізний, і кістки переламати може.

Рука повернулася на вихідну позицію, але Світлана слухняно завмерла й тому дихала майже без перешкод.

— Ти його не бійся-мня, це лише бездушний болван-м, — кіт квапився і час від часу збивався на нявкаючі звуки. — Бережися зетагів, вони знищать і тебе, і Тайфуна, як тільки доберуться до Могутності!

Світлана хотіла запитати, що треба робити, але не змогла, тільки незрозуміле мукання прорвалося крізь залізну рукавичку.

Кіт немов розчинився в хисткому світлі стін, тому що в яму зіскочив зетаг. Бліде обличчя пожовкло, пальці скорчилися ще більше, клапті одягу затріпотіли на грудях.

— Віддай!

Лицар не ворухнувся, тільки послабив хватку правої рукавички.

— Свєтко! — долетів згори голос Тайфуна. — Я зараз!

«Приб’ють вони його там!» — затурбувалася Світлана й скосила благаючий погляд на опущене забрало шолома. Права рука зісковзнула з її лиця.

— Відпусти, ну, будь ласка, відпусти! — Світлана потерлася щокою об залізо.

Розтиснулася друга рука. Світлана перевела подих й обережно відійшла від металевого воїна…

Загриміло залізо. Довгі руки зетага завдали страшного удару в груди лицаря, залишаючи вм’ятину на обладунках. Воїн захитався, але встояв на ногах. Другий удар був відбитий мечем. Відрубана рука неймовірно зігнулася в повітрі й впала на шолом лицаря, дряпаючи метал пальцями. Воїн здер її, жбурнув на землю, наступив… Зетаг завив звіром, ринувся вперед й… налетів грудьми на вістря меча! Лицар недбало струсив скорчене тіло з меча, випрямився…

Неймовірно довга біла рука, що виникла звідкись зверху, буквально вм’яла забрало всередину шолома, а потім завдала удару ребром долоні. Шолом злетів із плечей лицаря, і під ним виявилася порожнеча. Секунду простояв обезголовлений панцир, а потім з гуркотом звалився на землю. Відскочила до Світланчиних ніг порожня залізна рукавичка.

Світлана ще не вийшла із заціпеніння, коли зверху зістрибнула головна примара. Спокійно переступивши через тіло колеги, вона схилилася над купою металобрухту, у яку перетворився страж підземелля, порився трішки й витяг кинджал з білим руків’ям. Руків’я стемніло.

Головний оглядівся. В одній зі стін він помітив невелике заглиблення з вертикальним прорізом у центрі. Примара ввігнала в щілину лезо кинджала, повернула — і стіна відсунулася. Підкоряючись заклику головного, один за одним у яму зістрибнули два зетаги й не поспішаючи рушили в гостинно розчинені двері схованки… Раптом підлога під ногами захиталася, стіна рвонулася й поповзла на місце! Страшний крик змусив Світлану здригнутися. З того боку билися й дряпали стіну, але недовго, незабаром глухий клекіт заглушив усі інші звуки.

Ледь помітні коливання стихли, головна примара повернулася до провідника:

— Ти завела в пастку!

Світлана побачила, як засмикалися довгі білі пальці й зрозуміла, що це смерть.

— Таю! — несамовито скрикнула вона, задкуючи від зетага.

Тайфун рвонувся було на допомогу, але конвоїри зависли в нього на плечах. Полетіли іскри. Птерод оскаженів, однак примари тримали чіпко.

— Я зараз! — Тайфун зібрав усі сили, відірвав одного зетага від землі, але відразу відчув на горлі кощаві пальця другого. Птерод захрипів і звалився на коліна.

— Таю! — молила Світлана.

Головний зетаг насувався, жовтіючи на очах і сухо поклацуючи кісточками пальців:

— Провідник Орві не має брехати. Провідник? — Світлана спіткнулася об залізну рукавичку, ледве не впала… — Провідник?!

— Це ви брешете! — заявила вона мужньо. — Ви не виконали основного закону!

Головний зупинився, пику його спотворила моторошна гримаса:

— Якого?

Світлана підняла й показала йому рукавичку:

— Ви не повинні були його вбивати! Я, провідник, відійшла від нього, а ви, замість того щоб іти за мною, напали! Це ваша помилка, а не моя! Я ні за що більше не відповідаю. Ви не отримаєте Могутності!

Примара заскреготіла зубами, руки її то подовжувалися, то коротшали, лице спотворювали судоми.

— Гаразд, — сказала вона нарешті. — Веди далі.

Усе-таки вона недарма хазяйка ультунового кота! Моя школа. Викрутилася. Втім, вона має рацію: зетаги справді порушили закон руху за Могутністю. Якщо ви вже нап’яли на неї цей дурний браслет, то топайте за нею слід у слід! Залізного дурня знищувати не варто було, коли вже вони розійшлися зі Свєткою більш-менш мирно: звідси почалося роздоріжжя реальності. Не знаю як, але події обернулися б сприятливіше для шукачів Могутності, якби не ця сутичка.

Турбує мене Тайфун: і чого б це він іскрами розкидався, до добра чи навпаки? Чи то до нього сила повертається, чи то остання енергія втікає? Втім, мені-то що, із силою або без неї — риби він однаково дістати не може! По-моєму, востаннє я їв тиждень тому?

Розділ 17

Головна примара вибралася з ями самостійно, Світлані подав руку побілілий, як зетаги, Тайфун. Дівчині дуже хотілося оглянутися, але вона боялася привернути увагу примар до нечіткого силуету біля стіни, і тому себе пересилила.

Перехід кота Васька до стану розумного союзника вселив у Світланину душу надію на щасливий кінець авантюри. Звичайно, Свєтка пам’ятала про ультунове походження свого кота, але весь цей час він поводився, як звичайна свійська тварина, до того ж нахабнувата. Його двійника, справжнього кота Васька, терміново довелося дарувати подрузі, тому що поява ультунового конкурента ввела бідолаху в меланхолію. Ультуновий негайно захазяйнував у квартирі на повних правах: свіжа риба, регулярні прогулянки й тепле містечко на тахті.

Що таке ультуна? Цього не знав навіть патрульний сто сорок сьомого сектора, який мав безпосереднє відношення до появи ультунового створіння у Світланиному домі. Досить сказати, що ультуна існує, і з неї можна зделявувати абсолютно все, навіть кота.

Васько став настільки звичною частиною довкілля, що Свєтка не здивувалася, виявивши його в трамваї, адже кіт частенько супроводжував хазяйку в походах по місту. Тільки по-людськи дотепер не говорив… Утім, ніхто від нього цього й не вимагав! Хоча Світлана й не оглядалася, вона була впевнена: кіт крадеться слідом — один раз він уже дряпався по стрімкій стіні й досить вдало. У Світлани різко покращився настрій, і вона дозволила собі звернутися до головного зетага:

— Ви не скажете, котра година?

— Сто сорок четверта.

Здивовано хмикнувши, Світлана вирішила не перепитувати. За її припущеннями зараз мала добігати друга ночі.

Іти стало важче: якщо дотепер шукачі Могутності спускалися, то зараз доводилося підніматися. Помітно розширився коридор, хоча решта залишалося по-старому: білясте світіння стін, поцяткованих тріщинами, й міцне трамбування земляної підлоги. Місцями вона чомусь була теплішою, місцями холоднішою, але загалом цілком терпимою для босих ніг.

Після двох поворотів коридор розділився на дві абсолютно однакові галереї, і Світлана засумнівалася, яку вибрати. Подивилася на Тайфуна, але він мовчки знизав плечима. Птерода більше турбувала відстань, на яку йому дозволяли віддалятися конвоїри, і ті вигоди, які він збирався з цього здобути. Птерод теж підбадьорився, незважаючи на невдалий результат сутички, перестав гнутися в три погибелі й заощаджувати дихання.

Дівчина повернула праворуч. Кроків через сорок з’явився незрозумілий звук: чи то стогін, чи то виття, жалібне, надривне. Він прокотився тунелем, змушуючи ледь помітно подригувати стіни, і затих. Світлана зупинилася.

— Там хтось є, — сказала вона головному зетагу.

— Повернемося?

Світлана нічого не відповіла, але рушила вперед. Головний продовжував чітко витримувати дистанцію у два кроки, Тайфун відставав від нього на п’ять, а конвоїри давали своєму підопічному не більше трьох кроків волі, продовжуючи уважно стежити за кожним його рухом. Стогін повторився. Свєтка витягнула шию:

— Може, там когось привалило?

Тайфун із сумнівом похитав головою, але сказати нічого не встиг, тому що Світлана раптом ойкнула й кинулася бігти. Довгі руки зетага піймали порожнечу:

— Стій!

Конвоїри, про всяк випадок, вчепились у птерода, а головна примара кинулася в погоню.

Наприкінці галереї, там, де був тупик, гігантська членистонога тварюка терзала людину. Розмірено піднімалися й опускалися лапи, що закінчувалися пазурами, але людина ще боролася. Світлана летіла вперед усе швидше й швидше, не чуючи нічого, крім виття-стогону, що рвав душу. Впасти на голову тварини, вчепитися в очі, а потім… Що буде згодом, вона не думала, головне — встигнути!..

— Свєтко! — Тайфун вдало відшвирнув одного зетага, але другий попав йому під ноги.

Світлана вже була за два кроки від тварюки, але тут уперед вирвався зетаг. Руки зі свистом розрізали повітря. Перший удар впав на спину членистоногого, ламаючи її, як яєчну шкарлупу, мнучи хітиновий панцир, трощачи шипи й пластини дзеркальних лусочок. Другий удар остаточно умертвив людину, обірвавши протяжний стогін. Позаду щось загуркотіло, але Світлана не обернулася.

Вона з жахом дивилася на агонію невідомої тварини, на безладне мелькання лап і на завмерлу нерухомо людину.

— Убивця! — прошепотіла вона майже беззвучно.

Головний зетаг обійшов чудовисько, нахилився над людиною й підняв… порожній одяг. Жменька соломи, ось і все, що залишилося лежати на підлозі. Примара обнишпорила кишені й торжествуючи показала Світлані невеликий білий кубик, грані якого відразу потемнішали:

— Ключ! Могутність десь поруч. Може тут?

Зетаг заглянув в отвір колодязя, що зникав у безодні, у якій, мабуть, і ховався звір.

— Ми відшукаємо його, правда ж, провіднику? Адже я не порушив закон, я йшов за тобою, провіднику! А ті… відстали.

«Відстали?» Світлана оглянулася.

Стіна, така, як скрізь: світла, з прожилками тріщин. Тільки земля під ногами ще ледь-ледь здригалася, та щось глухо рокотало на тому боці. Не було більше коридору, не було Тайфуна, Васька, зетагів… Залишився кам’яний мішок з колодязем, здихаюча тварина, трішки ганчір’я й головна примара. Все.

І тоді Свєтка потягнулася, як кішка, всім тілом, відчувши кожен м’яз, кожну клітинку. Тіло було слухняне, як натягнута тятива. Танцюючим кроком вона наблизилася до зетага й заглянула в його тьмяні очі, потім обережно торкнула пальцем сіру грань кубика… Потім ударила долонею по руці зетага! Кубик слухняно здійнявся в повітря, затримався на секунду й ковзнув у чорну пащу колодязя. Примара автоматично зробила хватальний рух, але рука його раптом виявилася закоротка. Кубик проїхав своїм шляхом.

— Жовта жаба! — Світлана відкинула з чола закублане волосся й повторила майже ласкаво: — Жовта жаба, що уявила себе богом.

Розділ 18

Зетаг справді зжовк. Його страшні руки, збираючись обхопити шию жертви, скинулися, але Світлана відскочила назад:

— Іди сюди, моя радосте! Іди, я чекаю! — вона підняла рукав куртки, погладила браслет Орві й поманила примару: — Ну, що ж ти?

Зетаг знову клацнув руками, як гігантськими клішнями, хапаючи порожнечу. Світлана розсміялася, і цей сміх дивно пролунав у тиші підземелля:

— Ну, що ти зволікаєш, пане небіжчику?

Зетаг заревів, завдаючи удару в те місце, де щойно стояла Світлана. Зі стелі посипався пісок.

Гнучка й моторна, як древня мисливиця, Свєтка кружляла й кружляла на краю провалля, але зетаг теж був обережний і хитрий. З кожним новим змахом його руки пролітали все ближче й ближче від дівчини. Піт струмками збігав по Світланиних щоках, на ходу вона скинула з себе куртку, залишившись в одному светрі. Гра ставала небезпечною. З кожним новим колом Світлані було все сутужніше й сутужніше розраховувати рухи, до того ж, заважала звірина туша, що розкинула лапи на половині площі підлоги. Один раз зетаг майже дотягнувся до Світланиного волосся, і вона лише дивом встигла відкинути голову.

— Ну, малюче, ходи до мене!

Ковзний удар зачепив її плече, і ребро зетагової долоні, ніби ножем, зрізало жмут рукава разом зі шкірою.

— Любоньку, я чекаю тебе!

Наступний удар мав рознести Світланину голову, але дівчисько відхилилося, і зетаг глибоко ввігнав руку в стіну. Він заричав і рвонувся, щось сухо клацнуло, рука відірвалася від плеча й залишилася стирчати, по лікоть увіткнута в павутину тріщин.

Вигляд однорукого зетага змусив Світлану позадкувати й зачепитися за ганчір’я, що валялося поруч із тушею… Новий удар збив її з ніг. Свєтка відлетіла до самого краю колодязя й відчула крізь светр крижаний подих пітьми.

Зетаг підійшов ближче й зупинився. Щелепа в нього відвисла, і він засміявся моторошно. Щелепа так тряслася, що було видно, як підскакують жовті ікла. Світлана не могла ворухнутися, бо тоді неминуче зірвалася б у безодню. Нарешті зетаг перестав сміятися й нахилився. Зараз його ікла вп’ються в горло…

— Убивця! — скрикнула Світлана так, що луна прокотилась під склепінням підземелля.

Якась невідома сила швиргонула зетага, він ударився об власну руку, що стирчала зі стіни й… розсипався на шматки! Вібрація. Простий струс повітря — й усе.

Світлана пролежала на краю колодязя доти, доки під струменем холодного повітря не оніміла ліва половина тіла. Потім все-таки зважилася відкотитися вбік і сісти.

Тиша. Мертва тиша панувала в підземеллі. Біля стіни валялися жалюгідні останки того, хто більше не зможе встати на її шляху. Свєтка заплющила очі й обхопила голову руками. Все тіло нестерпно нило, здавалося, розривалася від болю кожна клітинка. Йти вперед більше нема чого. Назад?.. Несила шукати дорогу. Залишається тільки…

— Свєтко!

Стіна звалилася, ховаючи під собою останки зетага, і в прорізі, що утворився, виник Тайфун. Світлана хотіла підхопитися, але тільки слабо поворухнула рукою й простогнала: «Таю».

Що б вони без мене робили, не уявляю! У цій серії добряга Орві вирішив повторити старий трюк: хто не йде за провідником, того з’їсть бяка. Бяка виглядала так гидотно, до того ж, випромінювала якусь гидоту. Зетаги скопитились одразу, повитрачали силоньку на попередніх убивствах, а Тайфун нічого. Я підкинув йому ще крапелинку енергії, він ожив, перевтілився в хмару із Дзяндзо й почав із цією бякою розбиратися. Виявилося, він схожу зустрічав аж на кордоні свого сектора в другому патрульному рейсі. Стара знайома. Молодець Орві, кошмарів насадив, щоб нікому не кривдно було: і земних, й інопланетних. Правда, це не він саджав, а Система його Дому, але однаково непогано. Спочатку порилася у свідомості провідника, потім у свідомості супровідного, нашкрябала того, іншого і втілила. Так, а чому для зетагів нічого не знайшла? Утім, їм забагато честі буде! Після того як реальність була ретельно перекручена, Будинок вирішив зрівняти сили шукачів. Кожному поставив відповідні умови, частину енергії відітнув із самого початку, решту вилучав дорогою. Зетаги дарма узялися так завзято усувати конкурентів — кожен украв у них по шматочку сили. Взагалі ж гра велася тільки між ними й Тайфуном, інше — бій з тінями Орві. (Я підозрюю, що мало місце створення біологічних конструкцій, які адекватно реагують на умови перекрученої реальності. Причому конструкцій, що не мають ультунового компонента у своїй структурі, на відміну від тих, що зустрілися нам у підземеллі. «Люди» Степена не зникали відразу після «смерті», а продовжували ще якийсь час зберігати стійкість вигляду.) Тайфун теж почав втрачати силу, але зетаги надовго вивели його з гри, законсервували практично, чим собі ж і нашкодили. Після того як я вивів його зі стану хисткої рівноваги, розвиток пішов у зворотньому напрямку: птерод знову став птеродом.

Ух, який я розумник! Завжди корисно себе похвалити, якщо у справі.

Решта було пусте. Тайфун розніс стіну й вломився в тупик, головний зетаг на той час вичерпав запас енергії до кінця й розсипався, Свєтка відбулася легким переляком. Шлях до Могутності звільнився.

Але тут трапилася затримка. Точніше, істерика. Невелика. Із провідником. У будь якій справі бувають накладки. Свєтка знову ледь не задушила Тайфуна в обіймах, а він, у порядку самозахисту, повернувся до птеродського вигляду. Зі щупальцями. Свєтка знепритомніла. Слабенькі нерви у дитяти!

По тому як я півгодини вдавав із себе опахало, Свєтка, замість подяки, поривалася втопитися в колодязі. Дивачка! Там же води немає, він просто так створений, для антуражу. Тайфун її відмовив. Я трошки заштопав їй плече й зупинив застуду, дівчисько заспокоїлось, перестало гарячкувати й згадало про Могутність. Давайте, каже, звідси вибиратися, до бісової мами. Не знаю, з чого вона взяла, що Могутність зберігається у вищезгаданої істоти?

Тайфун хотів іти у зворотньому напрямку, але я вчасно його зупинив. Нема рації повертатися, якщо пройдено вже так багато.

— Коли провідник захотів запертися в цей куток, виходить, він наблизить нас до Могутності, тобто до виходу, — оголосив я.

Тайфун вирішив згадати давнину, втілився в якогось буравчатого пітона, і продірявив стелю. Я, як завжди, виявився правий: саме ця галерея перебувала зовсім недалеко від поверхні. Вилізли самі й витягли Свєтку. А вилізти ж де? Біля бісової мами? Нічого подібного! Біля ставка, де постамент від богині залишився! Це ж за два кроки від Будинку! Сміх та й годі!

Розділ 19

— Ти не втомився? — Світлані було добре й спокійно на руках у Тайфуна, однак вона із занепокоєнням глянула знизу на його змарніле лице.

— Ні. Ти ж знаєш, я знову птерод. Хочеш, полечу?

— Не хочу, — нагадування про неземну сутність чомусь засмутило Свєтку. — Що ми тепер робитимемо?

Тайфун продирався крізь зарості убік центральної алеї, маневруючи, щоб уберегти свою ношу від колючок, і тому відповів не відразу:

— Будемо шукати…

— Могутність?

— Перехід.

— А Могутність?

— Та нащо вона тобі здалася?

— Мені?! Це тобі вона здалася! Затягнув мене невідомо куди, у провідники засунув!.. Я думала, ти патрульний, бандитів космічних ловиш, а ти сам авантюрист! Відпусти мене зараз же! — Світлана випручалася з Тайфунових рук, шльопнулася в кущ із колючками й розсердилася ще більше: — Теж мені, шукач Могутності… рожевий!..

— Феофіть! — коротко відповів Тайфун і покрокував далі, трощачи зарості на шляху.

Кіт пробирався десь окремо, тому Світлана раптом опинилася одна в темряві й одразу ж розгубилася. Шаруділо звідусіль. Дерева тужливо скрипіли, у ставку хтось голосно булькав, дув пронизливий вітер. Але головне, хтось явно зачаївся праворуч у кущах. Ні… ліворуч. Усе-таки праворуч. Зараз вискочить…

— Таю! — несамовито заволала Світлана. Птерод, який безшумно виник за спиною, перелякав її до дрижаків. — Я-я, зда-а-ється шпичака з-загнала, — повідомила Світлана сумним голосом і додала зовсім жалібно: — Ти не кидай мене тут одну, будь ласка…

Тайфун мовчки підняв її на руки й знову поніс крізь ніч. Притихла Світлана, пригорнувшись до грудей «невловимого Юма», слухала, як стукає під бинтами його серце й відчувала, як ниє власне. Біля самого порога птерод ледве не спіткнувся об розбиту богиню, загилив мармурові друзки в кущі й відчинив двері.

Гаряче палав вогонь у каміні, на столі стояла запалена лампа і сидів кіт.

— Ласкаво просимо в Будинок Орві! — сказав кіт. — Будьте добрі отримати Могутність.

— Іди геть! — птерод скинув його зі столу, посадив Світлану в одне крісло, сам гупнувся в друге й з насолодою витягнув ноги до каміна.

У холі панував ідеальний порядок, усе перебувало на своїх місцях й, здається, виглядало набагато новіше. У глибині душі Світлана побоювалася знайти тут Клодта… Однак ніщо не нагадувало про минулі події, немов нічого не було.

— Я серйозно! — ображено сказав кіт з-під крісла.

— І я серйозно.

— Таю! — Світлана здивовано розплющила очі. — Але, якщо не за Могутністю, то навіщо ти прийшов до нас знову?!

— Феофіть! Я вже пояснював.

— Коли?

«Невловимий Юм» важко зітхнув, навіщось витер чоло і з тугою подивився на Світлану:

— Одразу ж. Після прибуття сюди. Зетаги якимось чином пронюхали, що ти можеш бути провідником, я хотів їх випередити й тимчасово з Землі евакуювати. Браслет Орві діє тільки в межах закритого сектора. Але я не встиг: вони наступали мені на п’яти. А потім уже попри власне бажання довелося вступати у гру, не було іншого виходу.

— Так ти?..

— Він примчав тебе рятувати, — підтвердив кіт, витикаючись з-під крісла. — То Могутність братимете? Я код знаю!

У Світлани чомусь запалали щоки, їй раптом стало дуже соромно:

— Таю, я думала…

— Вона думала, що ти негідник, — повідомив кіт, про всяк випадок знову ховаючись під кріслом, — але однаково закохалася!

— Зараз схопиш! — пообіцяв Тайфун. — Надто балакучим став.

Свєтка сховала обличчя в долонях, а Васько заповз глибше в тінь і звідти заявив голосно:

— А ще я знаю, чому Тайфун примчав одразу!..

— Приб’ю! — підвищив голос птерод.

— Бо боявся, що зетаги вийшли на Свєтчин слід через його перший приліт, по-перше, а по-друге!..

Тайфун перевтілився в десятилапа з утиканим шипами хвостом, але Васько кулею злетів на оленячу голову й згори закінчив промову:

— Могутність братимете?!

Десятилап гаркнув так, що у вікні повилітали стекла, зі щілин посипалася потерть, а один з портретів узагалі впав на підлогу.

— І цей ненормальний птерод — мій родич! — крикнув кіт, якимось дивом опинившись на стелі. — Адже злощасна Могутність, якою Орві рятував народ птеродів, це ніщо інше як праультуна — речовина диявольської сили. Орві всього-на-всього зделявував її так, щоб у кожному птероді стала циркулювати крапелька праультуни. Але крапелька, у той час як я є чистокровним уль…

Влучним ударом хвоста десятилап відправив Васька за вікно, але кіт відразу просунув мордочку у двері.

— Я ще не сказав найцікавішого! Птерод не знає, хто навів зетагів на Свєтчин слід!

Десятилап втілився спершу в рожевого восьминога, потім у Чахлика Невмирущого, і тільки на закінчення став невловимим Юмом.

— Киць-киць! — покликав Юм. — Ходи сюди.

— Мені й тут непогано! — Кіт зник за дверима.

— Не бійся, не зачеплю.

— Зачепив один вже! — із загрозливою міною повідомив Васько, знову з’являючись на порозі. — Ну гаразд, скажу, а то ви від цікавості лопнете. Ти, Свєтко, пам’ятаєш, мене не було чотири дні?

— Ще б пак, я думала, тебе Степанівна отруїла.

— А перед цим ти що робила? Мовчиш? То я нагадаю: ридала в подушку й смикала мене за хвіст.

— Брешеш!

— Не брешу. Щоправда, смикала легенько. У той день тебе з ранку переслідували неприємності. Погиркалась із класною через те, що не змовчала. Дорослі не люблять, коли їм заперечують. Вона обізвала тебе шмаркачкою, а ти у відповідь ляснула дверима. Краща подруга порадила тобі не лізти на рожен, тому що в класної є тисяча способів зробити капость, а ти поки всього-на-всього людиноодиниця шкільної статистики. Ти обурилася, а подруга розсміялася у відповідь і сказала, що казочки про людську гідність придумані для дуреп, схожих на тебе. Якщо в тата з мамою мало грошей, тобі краще сидіти тихо й не витикатися.

Коли ти поверталася додому, тебе мимохідь образив якийсь хлопець. Тобі хотілося плюнути в його нахабну пику, але ти боялася. Адже ти боягузка, Свєтко. Вулиця була пустельна, сили нерівні, і ти пішла далі, вірніше побігла, а зло посміхалося в спину. Ти пам’ятаєш?

— Замовкни!

— Я завжди мовчав. Ти скаржилася мені, бо я мовчав. Тим і подобався тобі. Ти смикнула мене за хвіст, сказала, що світ огидний і немає сили терпіти його. Тоді я вирішив занедужати, а ще краще зникнути. Ти шукала мене чотири дні й забула про власні неприємності. Це було трохи неочікувано, я ніяк не розраховував, що ти настільки прив’язалася до власного кота…

Мармуровий осколок, що потрапив Світлані в руки, врізався у двері над котячою головою, відлетів убік і завмер серед різнобарвних друзків скла на підлозі (вікно, що постраждало від ревіння десятилапа).

— Дякую, — сказав кіт, навіть не кліпнувши оком. — Це по-диявольському приємно, коли про тебе турбуються. Тим часом птерод страждав, сидячи на своїй базі. Ти думав, ніхто не побачить зміни кольорів? Та ти був сірий, як миша! А потім ще й зеленів… Кому все це треба?

База, вахти, а далі що? Ти ж ненавидиш службу. У тебе чотири стягнення тільки за останній сезон! Ти щось доводив, але кому? Собі чи що? Собі ти все пояснив ще в рідній печері, коли тебе визнали дефективним за черговий невластивий нормальним птеродам вибрик.

— Звідки цей гад стільки знає? — запитав Тайфун із щирим здивуванням.

— Так я ж ультуновий, любчику! Я ж стовідсотково ультуновий! Я зрозумів, у чому суть проблеми й зробив висновки. Це я підсунув зетагам браслет Орві разом з відповідною інформацією.

— Усе-таки я його вб’ю, — тихо сказав Тайфун.

Ха-ха! Я витер лапою вуса й пішов у своїх справах.

Розділ 20

— Я хочу додому, Таю!

Птерод похмуро мовчав. Він обстежив хол, ґанок, доріжку й ніде не знайшов слідів Переходу. Перекручена реальність не збиралася відпускати бранців.

— Треба помиритися з Васьком: він, напевно, знає…

Птерод видав якийсь дивний звук, схожий одночасно на свист і на дзенькіт дзвіночка.

— Між іншим, у всьому Будинку немає ні крихти їжі, — повідомив кіт, з’являючись у прорізі розбитого вікна. — І води теж!

Васько зник, перш ніж хмара із Дзяндзо доповзла до вікна, і знову просунув мордочку в двері:

— Звичайно, птероди можуть довго на автономії протягнути, а от люди слабші…

— Чого ти хочеш? — прямо запитав Тайфун, повертаючи собі вигляд невловимого Юма.

— Будинок Орві — це не стільки витвір Орві, скільки самонастроювальна система. Розшукав Могутність — іди, не знайшов — сиди тут.

Світлана зовсім знітилася:

— Знову в підземелля лізти?

— Нікуди лізти не треба. Код я знаю, вступаєте в контакт із Могутністю й забираєтеся на всі чотири сторони!

— Згодний.

Світлана зрозуміла, що зараз усе закінчиться, зраділа… а потім розстроїлася. Коли Тайфун рушив до дверей, вона квапливо засунула до кишені осколок кольорового скла й шматочок мармуру, яким так і не влучила у Васька. Їй хотілося мати матеріальний доказ існування Будинку Орві, але взяти щось крупніше просто не ризикнула. Раптом на кордоні Переходу є митниця?

Небо вже сіріло, але сонце ще не з’являлося. Старий парк дихав нічним туманом, а пісок доріжки був вологим від роси. Світлана мерзлякувато пересмикнула плечима: після теплого холу зовні здалося занадто незатишно.

Кіт повів носом убік поваленої статуї й зажадав, щоб птерод її підняв. Тайфун із зусиллям перекинув богиню на спину, і зі Світланиною допомогою абияк притулив обезголовлену грекиню до стіни. Богиня норовила завалитися на бік, але птерод цей намір припинив, підперши її для стійкості товстою гілкою.

Під час операції Васько давав поради, щоправда, звіддалік. По закінченні він нашвидку пробубнів довгу й досить нерозбірливу фразу, звелів Світлані зняти браслет й одягти його на витягнуту у вимогливому жесті руку статуї.

Світлана взялася за браслет не без сумніву, але він знявся напрочуд легко. Грекиня прийняла дарунок спокійно, як і личить мармуровій богині, хіба що ледь-ледь покосилася від Світланиних зусиль.

— Чого ти хочеш від Могутності? — запитав кіт у птерода.

Тайфун знизав плечима:

— Як ти мені набрид, Васько! Голову морочиш! Я ж тобі не Орві, щоб думати за всіх і вирішувати за всіх. Навіщо мені Могутність? Сам сказав, що в мені є крапля ультуни, чого ще?! Кінчай цю історію.

— Прийнято, — сказав кіт.

Мрячив дрібний дощ. Ліворуч смутно маячили корпуси новобудови, праворуч починався величезний пустир, перерізаний залізничним насипом: тягли нову вітку до машинобудівного заводу.

— Мій корабель! — викрикнув Тайфун радісно.

— Де? — Світлана здивовано роззирнулася навсебіч.

— Он там!

— Не бачу.

— Природно, я встановив захисне поле. Бракувало ще роззяв зібрати.

Кіт гидливо обтрусив лапу, обійшов калюжу й сів, акуратно розклавши на сухому місці хвіст:

— Історія закінчена. Мчи на свою базу.

Птерод повернувся й пішов, не оглядаючись.

— Таю!

Тайфун зупинився.

— Топай-топай, не зважай, — порадив кіт. Щоб не заридати вголос, Світлана вчепилась зубами в рукав свого багатостраждального светра. Її били дрібні дрижаки. Тайфун оглянувся через плече:

— Ти змерзла?

— Звичайно, змерзла! — буркотливо відгукнувся кіт. — Босоніж, в одному светрі й тоненьких штанях. Був би ти людиною, теж змерз би під дощем. Лети хутенько, а ми додому в тепло відправимося!

Тайфун засумнівався.

— Ти не пхикай! — заспокоїв кіт хазяйку. — Іти не довго: до першого міліцейського поста.

Світлана навіть тремтіти перестала:

— До чого тут міліція?

— Та сто п’ятдесят дев’ята година минає, тебе більше тижня вдома не було! Вся міська міліція шукає.

— Як більше тижня? Тільки друга доба…

— Це там друга, а тут — більше тижня!

— Боже, що діється вдома! — Світлана повернулася й побігла вбік міста.

Але не встигла пробігти й декількох кроків, як налетіла на Тайфуна. Птерод стояв, низько нахиливши голову, і дивився під ноги:

— Я хотів це… попрощатися…

— Виженуть тебе з Патруля, — похмуро напророкував кіт і почухав за вухом.

Зовсім втратити розум Свєтці я не дав. Улаштував невеликий розряд з іскрами, так що союзничків розметало в сторони. Тайфун навіть не пручався, коли я оселяв його в корабель, зрозумів, що проти ультуни не попреш. Стартував, як миленький.

Удома хазяйці моїй влетіло неабияк, але й по заслузі: треба записки писати, коли на справу вирушаєш. Якби не моя передбачливість, батьки взагалі б з розуму зійшли! Добре, я матері в село телеграму відправив: «Я його люблю, не шукайте мене. Світлана». По моргах, у всякому разі, вони її не розшукували. Щодо міліції я просто настрахав, щоб додому скоріше бігла: про міжзоряного терориста дільничний Степанівні не повірив. Справа скидалася на звичайний сімейний скандал. Степанівна разом з громадськістю будинку на весь голос затаврувала сучасну молодь і взяла під сумнів моральний облік Світлани Дудар.

У Свєтки вистачило розуму від телеграми не відрікатися, ляпас вона стерпіла мовчки, у пояснення не вдавалася, день у сімействі Дударів завершився спільними риданнями жіночої половини. Батько взагалі вирішив за краще в дамські розмови не втручатися…

Розділ 21

— Нащо ти це затіяв? — Світлана звісилася з тахти, щоб подивитися на скрученого калачиком на м’яких домашніх тапочках кота. Ситий і задоволений Васько ліниво підняв голову:

— Винятково з цікавості. Перевіряю деякі теорії.

— Ну і негідник же ти!

— Чому це? Ти жалкуєш?

— Я? Ні! Але чому ти нам попрощатися не дав?!

— Малолітня розпусниця, — сказав кіт, позіхаючи. — Ви — біологічно далекі істоти.

Світланина рука схопила кота за карк, серйозно струснула й жбурнула убік дверей. Васько завис у повітрі, сердито блиснув зеленими очами:

— А ну, легше!

— Я люблю його!

— Ну то й що? — кіт продрейфував до вікна й завис на рівні батареї центрального опалення. — Кого ти любиш: невловимого Юма, хмару із Дзяндзо або рожевого восьминога?

— Тайфуна. Будь-якого.

Кіт підставив живіт струменю теплого повітря, а лапи простяг, як у невагомості:

— Нікому не кажи про це. Не зрозуміють. Навіщо тобі монстр?

— Він добрий!

Між вусами кота проскочила біла іскра:

— Знайшла добряка! Однаково ти його до своєї спідниці не прив’яжеш. Він вільний. Як я.

— Дурень ти ультуновий! — з серцем сказала Світлана й відкинулася на подушку.

Світлана дивилася в темряву зовсім сухими очима. Вона справді не жалкувала ні про що, хоча йти містом глибокої осені босою і простоволосою під вогнем перехресних поглядів, шепотіння за спиною, прикриваючи долонею діру на рукаві светра, шарахаючись від сирен і зустрічних міліціонерів… Ну й що? Зате спогадів у неї ніхто відібрати не зможе. Ніколи в житті Світлані не було так добре, як на руках у Тайфуна: найсміливішого, найдужчого, найдобрішого. Світ міг ходити на вухах і вибухати, однаково Тайфун його не боявся, а отже, не боялася й Світлана. Древня, дуже древня жіноча надія на захист. Нехай все звалиться в пекло, але чоловік вибудує в пеклі фортецю, за надійними стінами якої жінка зможе ростити дітей. Матінка природа пообіцяла кожному свій приз, а потім відступила, залишаючи світ на волю провидіння.

Заарканити силу? Навіщо применшувати її? Не можна обертати волю в неволю. Існують більш надійні штуки, ніж аркан: внутрішня необхідність. Це воля й неволя водночас.

Світлана довго не розмірковувала, вона знала, що все йде, як треба. Васько затіяв авантюру? Що ж, затіяв. Справді, не вбивати ж його за це. Шкода. Може, він хотів, як краще. Тайфун зник? А що йому залишалося робити? Він і так втратив багато часу. Він патрульний, зрештою, повинен порядок наводити! Що йому тут? Серце ниє? То чому ж йому не нити: на те воно й серце. Тільки… коли б чогось не трапилося із птеродом. Він же завжди на рожен лізе!

— Васько!

Кіт з переляку гепнувся на підлогу:

— Чого репетуєш?!

— А зетаги не помстяться Тайфуну? Скажи!

— Звідки мені знати, — пробурчав кіт. — Вони мені свої плани не доповідають.

— Васько!..

Чорт би забрав мене з цими експериментами! Тепер спокою не буде. Така дивовижна була витівка: перевірити міцність конструкції… Усяка конструкція на чомусь утримується: я, скажімо, — на певному порядку розміщення атомів (як зделявували), світ земних тварин — на інстинктах, як на ребрах, світ людей — на наборі аксіом. Деякі з них: мати любить своє дитя й навпаки, дружина любить чоловіка й навпаки, людина не бажає зла ближньому своєму і навпаки. Аксіоми викладені в певній збірці і служать точкою відліку для координації поведінки людини або оцінки. Аксіоми пронизують світ і надають йому стійкості. Якщо раптом аксіоми починають перетворюватися в теореми, світ втрачає стійкість і може зруйнуватися. Якщо народиться інший світ, він буде відрізнятися від попереднього, і аксіоми в ньому будуть інші.

Я вибрав два відповідні один одному психотипи й поставив експеримент: що дасть стійка прихильність у нестійких, та до того ж ще й різних, світах.

Усе було прекрасно задумано, але я не врахував однієї деталі, точніше ще однієї прихильності. Свєтка любить кота Васька й навпаки. Прихована пастка для кристальної чистоти експерименту. Доведеться розраховувати мотиви власних вчинків, а це вже… м-мня… метушня! Чорт ногу зломить у ребрах цієї конструкції. Закритий сектор — не краща лабораторія для зделявованої ультуни. Мутації з’являються. Адже я вже відрізняюся від Могутності, я не можу створити Всесвіт, потужності не вистачить. Зате я можу пожирати рибу в необмежених кількостях, отримуючи від цього не тільки додаткову енергію, але ще й задоволення! Мутація? Факт.

Орві я пам’ятаю: він перший став експериментувати із праультуною і навпаки. Ультуна розчинилася в птеродах, але сам Орві теж розчинився в ультуні. Хто виграв? Не знаю.

Ні, ну хіба можна міркувати про глобальні проблеми, коли поруч з тобою безутішно ридають? Я не наймався в няньки, до того ж, нікого не просив себе делявувати!

— Чого ти виєш? Батьків розбудиш! — Васько вдарив себе хвостом по боках і став схожий на маленького тигра. — Нічого з твоїм птеродом не станеться! Набридла ти мені… Чого сама Могутністю не скористалася? Вирішила б всі проблеми за раз.

— А хіба провідникові можна?

— Звичайно!

Світлана заплакала ще сильніше.

— Не реви. У тебе в кишені вельветових штанів лежить шматок Могутності, якого вистачить на пару галактик.

Світлана миттю зістрибнула з тахти, прокралася у ванну й витягла штани з ящика із брудною білизною. У кишені виявилися шматочок скла й осколок мармуру. Це?

— Однаково, — прошипів Васько. — Весь Будинок складався із праультуни. Що замовлятимеш? Тільки думай у темпі: я спати хочу.

— Васеньку, зроби мене птеродом!

— А не навпаки?

Світлана шалено захитала головою.

— Гаразд, — вирік кіт і повторив свою малозрозумілу фразу. — Будеш птеродом. Але не вздумай міняти вигляд у присутності батьків! Усе на сьогодні. Спати!

— Але зетаги?

— Та що зетаги?! — розлютився кіт. — Якщо хочеш знати, їм не до Тайфуна тепер! Хто тут провідник?

Свєтка із щасливою посмішкою погладила білий шрам на зап’ясті і вклалася спати.

Отож, щодо збірки аксіом. Я прийшов до висновку, що так звані «казки», саме й містять цей набір аксіом, вироблених шляхом довгого відбору в надрах людського суспільства. У такий спосіб суспільство піклується про власну стійкість, закладаючи в юні голови основи основ. Якщо процес порушується, конструкція виходить інша. У процесі дорослішання індивідуума вносяться корективи в його свідомість; під нашаруванням вражень навколишньої реальності, аксіоми можуть перетворитися в теореми або взагалі зникнути.

«Казки» змінюють вигляд залежно від епохи, маскуються під різні жанри в боротьбі за виживання. Це закономірно…

Щось у шлунку знову ссе. Не можна в один раз наїстися за тиждень. Доведеться ранком збігати в підвал, мишей половити…

Я народився невдахою і помру таким! Мене вигнали з Патруля й відібрали корабель. Чому було не зробити із себе суперптерода? Тоді ніякі кораблі взагалі не були потрібні б! Дурість є дурість, нічого не попишеш.

А тепер що? Зетаги спробували було навколо мене метушню затіяти, але швидко відстали. Не на добре це. Як би вони знову в закритий сектор не кинулися. Далася їм ця Могутність, феофіть!