Краще сидіти вдома...

Зачекай, Тайфуне, дозволь, краще я розповім, тоді вони відразу зрозуміють, що ти не винен!

Я справді прийшла на пустир шукати свого кота Васька. Кіт — це таке сіре, смугасте, із хвостом і кричить: «Няв!» Ні, не так, треба ширше розкривати рота і кричати гучніше. Васько кричить дуже голосно, особливо коли голодний.

Пустир знаходиться за нашим будинком: там знесли старий барак і начебто щось збираються будувати. Васько часто бігає на пустир битися з чужими котами, але цього разу його не було надто довго, і я пішла шукати.

Зранку мрячив дрібний дощ, і тому дощові черв’яки вилізли на поверхню землі. (На пустирі водяться великі дощові черв’яки. Хлопчиськи на чолі з Борькою, коли збираються на риболовлю, бігають туди їх копати.) Я йшла й кликала Васька, аж раптом біля однієї калюжі побачила змію! Тобто мені здалося, що це змія, вона була довжиною майже з мою руку… Це потім Тайфун пояснив, що я нічого не розумію в мімікрії і що такі великі дощові черв’яки теж зустрічаються у Всесвіті, але тоді я цього ще не знала. Я закричала й хотіла втекти, але передумала. Змія була напрочуд гарна: рожева, вся в кільцевих насічках, а оченята чорні й блискучі. Раніше я хотіла стати зоологом (поки Борька не перевербував мене в льотчики-випробувачі) і дуже уважно читала книжки й журнали про тварин. Такої змії я не зустрічала в жодному журналі, і мені схотілося зробити наукове відкриття.