Криміналістична тактика і методика розслідування окремих видів злочинів

1.1.1. Предмет, поняття, завдання, джерела і засоби криміналістичної тактики

Окремі криміналісти ототожнюють поняття “криміналістична тактика” з поняттям “слідча тактика”. Однак ототожнення цих понять є не дуже слушним.

Криміналістична тактика — це розділ криміналістики, який являє собою систему положень і практичних рекомендацій з організації та планування розслідування, визначення оптимальної лінії поведінки осіб, які здійснюють розслідування, з урахуванням їх стосунків і взаємодії з іншими учасниками розслідування на основі норм і принципів кримінального процесу. Таким чином, криміналістична тактика вивчає тактику діяльності всіх учасників розслідування — слідчого, прокурора, працівників органів дізнання, судді, спеціаліста, експерта, громадських помічників, обвинуваченого, підозрюваного, потерпілого, свідка та ін.

Слідча тактика — це галузь криміналістики, яка містить систему наукових положень і рекомендацій щодо організації та планування розслідування і тактики виконання слідчих дій. Це поняття значно вужче, ніж перше, тому точніше визначає призначення тактики — служити розслідуванню злочинів, що його здійснюють органи досудового слідства та дізнання.

Теоретичні основи тактики становлять: учення про закономірності поведінки осіб, залучених до орбіти кримінального процесу, виявлення у зв’язку з цим їхніх психічних якостей і розробка на цій основі прийомів збирання та дослідження доказової інформації. Тому слідчу тактику визначають як лінію поведінки слідчого при виконанні певних дій, вибір порядку їх проведення і послідовності, умов виконання, використання найдоцільніших тактичних прийомів і слідчих дій у певних ситуаціях.

Основне завдання криміналістичної тактики полягає в сприянні ефективнішій організації криміналістичної діяльності згідно з цілями розслідування.

Окремим завданням слідчої тактики є розробка найефективніших тактичних прийомів і рекомендацій на основі використання сучасних наукових даних, узагальнення слідчої та судової практики.

Науковими джерелами криміналістичної тактики є сучасні досягнення філософії, логіки, психології, науки управління, інформатики та обчислювальної техніки, теорії ігор, прийняття рішень та інших галузей знань.

Практичні джерела криміналістичної тактики — це матеріали судово-слідчої практики, звідки криміналістична тактика переймає ідеї, які потребують наукового обґрунтування. Наукові та практичні джерела криміналістичної тактики лежать в основі розробки тактичних прийомів і принципів слідчої діяльності (поведінки службових осіб) у розслідуванні злочинів.

Не менш важливим практичним джерелом криміналістичної тактики є також оперативно-розшукова практика з розкриття злочинів та діяльності органів дізнання на досудовому слідстві.

Засоби криміналістичної тактики — це власне знаряддя праці, за допомогою яких слідчий вирішує тактичні завдання розслідування злочинів. Це засоби його процесуальної, непроцесуальної та організаційної діяльності. Оскільки розслідування є процесуальною діяльністю, закон визначає засоби, якими користується слідчий, коли збирає, закріплює, досліджує та використовує в доказуванні інформацію. Згідно з законодавством до процесуальних засобів належать:

• слідчі дії;

• оперативно-розшукові заходи;

• отримання пояснень;

• витребування документів;

• призначення відомчої ревізії.

Реалізація будь-якого процесуального засобу залежить від конкретної слідчої ситуації, тому криміналістична тактика розробила прийоми більш ефективного застосування процесуальних засобів.

До непроцесуальних засобів криміналістичної тактики традиційно відносять тактичний прийом, криміналістичну рекомендацію, тактичне рішення, тактичну операцію[1]. Вони розроблені на основі досягнень науки та узагальнення матеріалів слідчої практики і дають змогу ефективніше, з меншими витратами сил і засобів виконувати слідчі дії під час розслідування злочинів.

Тактичний прийом — це раціональний спосіб дії або доцільна лінія поведінки слідчого в процесі збирання, дослідження та використання доказової інформації. Тактичний прийом показує, в який спосіб, за допомогою яких тактичних заходів, логічних і психологічних прийомів слідчий збирає та використовує доказову інформацію.

Тактичні прийоми класифікують за різними ознаками. Зокрема, В. Колдін, ураховуючи завдання слідчої діяльності, виокремлює такі прийоми:

• пізнавальні — встановлення обставин події злочину, яку потрібно розслідувати;

• управлінські — визначення ефективності взаємодії в ході розслідування злочинів;

• організаційно-технічні — забезпечення оптимальних зовнішніх умов і необхідних організаційно-технічних заходів діяльності.

З метою вирішення тактичних завдань тактичні прийоми поділяють на такі:

• початкові (вихідні), спрямовані на виявлення, фіксацію, вилучення джерел криміналістичної інформації;

• проміжні, які застосовуються для встановлення доказових фактів або формування висновків, що забезпечують таке встановлення;

• кінцеві, спрямовані на вирішення тактичних завдань розслідування, які забезпечують прийняття процесуальних рішень, насамперед щодо предмета доказування.

Тактичні прийоми доцільно класифікувати за логічними підставами. Такі підстави, як гіпотеза, аналогія, аналіз і синтез, індукція та дедукція, є науковою базою пізнання злочину, що розслідується. Дані наукової організації праці (НОП) та управління, досягнення науки і техніки сприяють постійному вдосконаленню форм і методів слідчої та оперативної роботи.

Тактичні прийоми поділяють також на обов’язкові та рекомендаційні. Обов’язкові прийоми визначаються законом, тому їх виконання обов’язкове, і називаються вони не тактичними прийомами, а правилами. Однак з цього питання криміналісти єдиної думки не дійшли. Рекомендаційні прийоми розроблені криміналістичною тактикою на основі даних різних наук (логіки, психології, НОП, інформатики тощо). Доцільність застосування таких прийомів визначає слідчий, виходячи із конкретних ситуацій, що складаються. Рекомендаційні прийоми повинні відповідати принципам кримінального процесу та криміналістичної тактики. Зазначені принципи поділяють на загальні та окремі. До загальних принципів належать:

• законність — безумовна відповідність засобів і методів діяльності приписам закону, які забезпечують процесуальні гарантії громадянам;

• етичність — неприпустимість застосування засобів і дій, які принижують честь і гідність громадян, загрожують їхньому життю й здоров’ю;

• науковість — відповідність тактичних прийомів і рекомендацій сучасному рівню розвитку науки;

• планомірність — послідовна реалізація планових засад, які забезпечують доцільність діяльності зі збирання, дослідження та використання доказової інформації;

• взаємодія — узгодження діяльності відповідних органів та осіб, які забезпечують компетентне й ефективне застосування тактичних прийомів для досягнення реальних результатів.

Тактичний бік прийому забезпечують окремі принципи, а саме: оперативність, вибірковість, раптовість.

Оперативність означає своєчасність і невідкладність застосування тактичного прийому; вибірковість — найдоцільніший відбір засобів і прийомів у конкретній ситуації, які забезпечать досягнення потрібного результату; раптовість — це вибір найсприятливішого моменту для застосування тактичного прийому, що характеризується елементом несподіваності для певних учасників розслідування.

1.1.2. Слідчі дії

Слідча дія — це передбачений кримінально-процесуальним законом захід, який застосовується компетентними особами для збирання, дослідження, оцінки та використання доказової інформації. Аналогічне визначення слідчої дії як процесуального засобу діяльності слідчого зустрічаємо й у процесуалістів: слідча діяльність проводиться з метою збирання та закріплення доказів. Слідчі дії в гносеологічному та методологічному сенсах вважаються засобом (способом, методом) пізнання події злочину та осіб, які вчинили його, а також обставин провадження у справі.

Слідча дія — це процесуальна форма реалізації логічних прийомів пізнання фактів минулого та сьогодення у зв’язку з розслідуванням конкретних злочинів, тобто пізнавально-практична діяльність, в якій абстрактне мислення поєднане з практичною пізнавальною роботою, що має свою структуру (за В. Колдіним). Можлива простіша структура слідчої діяльності, коли слідчий засобами своєї діяльності впливає на об’єкт пізнання, приймає тактичне рішення та одержує на виході кінцевий результат. Остання логіко-інформаційна структура слідчої дії вважається більш доцільною.

У літературі існує кілька класифікацій слідчих дій відповідно до різних підстав. Так, залежно від об’єкта, на який спрямована пізнавальна суть слідчих дій, останні поділяють на речові, за допомогою яких одержують інформацію з матеріальних джерел (від речей), та особові дії, що пов’язані з одержанням інформації з ідеальних джерел (від людей, осіб). Звідси й докази поділяють на речові та особові. За місцем і роллю в процесі розслідування слідчі дії поділяють на початкові, наступні та невідкладні.

Провадження слідчої дії складається з чотирьох етапів:

• підготовка до проведення;

• власне проведення;

• фіксація ходу й результатів;

• оцінка результатів.

Підготовка до проведення: оцінюється слідча ситуація, що склалася, вибираються відповідні тактичні прийоми та технічні засоби, створюються умови для успішного проведення слідчої дії.

Власне проведення: застосовуються тактичні прийоми й технічні засоби з метою виявлення, фіксації та дослідження джерел доказової інформації.

Фіксація ходу й результатів: відображаються застосовані прийоми й засоби, а також поведінка учасників, місце, час проведення та одержані результати.

Оцінка результатів: одержані результати оцінюють з позиції вірогідності отриманої інформації, визначають їх місце і значення в системі доказів.

1.1.3. Слідчі ситуації

Слідча ситуація — це нова категорія криміналістичної тактики, яку було сформовано в 1967 р. (О. Колісниченко). Однак і досі визначення цього поняття викликає дискусію. Більшість учених слідчу ситуацію розуміють як становище, що склалося на певний момент розслідування злочину (О. Колісниченко, О. Ратінов, І. Лузгін, І. Герасимов). В. Гавло формулює слідчу ситуацію як сукупність фактичних даних, що відображають подію. Близьким до цього є визначення Л. Драпкіна, який у слідчій ситуації вбачає інформаційну модель, динамічну інформаційну систему, що містить ознаки, які мають значення в кримінальній справі. В. Шиканов та М. Селіванов вважають, що слідча ситуація — це сукупність даних, за наявності яких слідчий повинен діяти. Слідча ситуація — це обстановка, картина розслідування, яка склалася на певний момент розслідування, тобто сума значущої інформації (М. Селіванов). Нарешті, Р. Бєлкін визначає слідчу ситуацію як сукупність умов, в яких на певний момент здійснюється розслідування, тобто обстановка, в якій відбувається процес розслідування.

Розглянуті визначення слідчої ситуації справедливі тільки в матеріалістичному сенсі, оскільки умови, в яких здійснюється розслідування, становлять об’єктивну реальність — матеріальні та ідеальні джерела інформації. Однак такі визначення слідчої ситуації в пізнавальному (гносеологічному) аспекті некоректні і потребують удосконалення.

Слідча ситуація — це, з одного боку, об’єктивна реальність (матеріальні та ідеальні джерела), а з іншого — це пізнана суб’єктом доказування об’єктивна реальність, яка існує на певний момент. Непізнана матеріальна реальність містить потенційну інформацію щодо події злочину. Для введення її в процес доказування необхідний суб’єкт пізнання, котрий дослідить її та сформує слідчу ситуацію, яка становить пізнавальну проблему. Останню слідчий вирішує у результаті застосування тактичних рішень.

Таким чином, слідча ситуація в пізнавальному аспекті — це оцінна категорія, а в інформаційному — сукупність матеріальних та ідеальних джерел, які виникають на конкретний момент розслідування. Отже, у визначення слідчої ситуації повинен вводитися суб’єкт пізнання. З урахуванням цього ситуації класифікують за суб’єктом: експертні, розшукові, судові, слідчі.

Слідча ситуація — це пізнана слідчим сукупність умов, в яких на даний момент здійснюється розслідування; це інформаційна модель, яка склалася у суб’єкта доказування на основі пізнання реальних умов, за яких здійснюється розслідування.

При побудові (пізнанні) слідчої ситуації слідчий враховує такі фактори:

• інформаційного характеру стосовно події злочину;

• процесуального і тактичного характеру;

• психологічного характеру;

• організаційного характеру.

Слідчі ситуації класифікують за різними підставами, але існує думка, що найповнішу класифікацію запропонував Л. Драпкін:

• прості та складні;

• проблемні та конфліктні;

• типові та специфічні;

• закриті та відкриті;

• одноелементні та багатоелементні (комплексні);

• суворого суперництва та несуворого суперництва.

Існують також інші класифікації слідчих ситуацій, складені з урахуванням їхнього змісту і напряму розслідування (О. Баєв, В. Бахін, А. Дулов, В. Коновалова та ін.).

Викладене вище дає підстави вирізнити такі основні види слідчих ситуацій:

• сприятливі та несприятливі;

• конфліктні та безконфліктні;

• типові та специфічні (нетипові);

• початкові, проміжні, кінцеві.

Сприятлива ситуація складається за наявності достатнього обсягу інформації. Ситуація стає сприятливою, коли для її вирішення потрібно тільки забезпечити раціональну реалізацію можливостей (слідчих, оперативно-розшукових, громадських, організаційних). Несприятлива ситуація виникає у тому разі, якщо слідчому для її розв’язання необхідно визначити заходи впливу, прийняти тактичне рішення та реалізувати його. Несприятлива ситуація найчастіше характеризується відсутністю достатнього обсягу інформації для її вирішення. Дії слідчого спрямовані на збирання інформації з метою її дослідження та введення до кримінального процесу.

При конфліктній ситуації інтереси слідчого та учасників процесу розслідування не збігаються (наприклад, обвинувачений прагне приховати сліди злочину, не нести за нього відповідальності тощо). Безконфліктна слідча ситуація виникає у тому разі, коли інтереси учасників розслідування збігаються.

Типова ситуація складається у тому разі, якщо при розслідуванні злочину діють загальні закономірності механізму здійснення злочину, утворення джерел доказової інформації. Для вирішення типових ситуацій застосовують заздалегідь розроблені програми діяльності слідчого, дізнавача. Специфічна слідча ситуація складається за характерним збігом обставин, які потребують вибору нетипових засобів і тактичних прийомів вирішення.

Початкові слідчі ситуації виникають на стадії порушення кримінальної справи та на початковому етапі її розслідування. Проміжні ситуації характерні для подальшого етапу розслідування (робочого етапу), вони можуть бути різних видів. Кінцеві ситуації складаються при завершенні розслідування, оцінці його результатів. Вони визначають, як завершилося розслідування та які проблеми виникли у зв’язку з цим. Вирішення кінцевих ситуацій передбачає таку діяльність слідчого, яка завершує процес розслідування.

Для розв’язання слідчої ситуації слідчий приймає тактичне рішення: вибирає засоби й методи виявлення, фіксації, дослідження та використання джерел доказової інформації у розслідуванні. Спочатку це уявна діяльність з оцінки ситуації, яка склалася, а в подальшому — це формування уявної інформаційної моделі, побудова слідчих версій, планування, вирішення слідчої ситуації і, врешті-решт, практична діяльність, тобто реалізація тактичного рішення.

Таким чином, прийняття слідчим тактичного рішення — це діяльність, яка включає:

• оцінку ситуації;

• створення уявної інформаційної моделі;

• виокремлення проблеми та побудову версій;

• планування діяльності щодо розв’язання ситуації;

• практичну діяльність щодо реалізації тактичного рішення.

Тактичні рішення поділяють на процесуальні і непроцесуальні. До процесуальних належать рішення про порушення кримінальної справи, відмову у порушенні справи, обрання виду необхідних слідчих дій, обрання заходу процесуального примусу, зокрема запобіжного заходу тощо. Непроцесуальні тактичні рішення — це прийоми й засоби реалізації процесуальних рішень, тому вони повинні відповідати принципам кримінально-процесуального законодавства. Вибір найраціональніших засобів і тактичних прийомів пов’язаний із ризиком, тому необхідна достатня інформаційна база. Отже, тактичне рішення — це вольовий акт слідчого, який полягає у визначенні мети, а також засобів і способів її досягнення. З огляду на це будь-яке тактичне рішення має відповідати низці вимог: законності, етичності, обґрунтованості, своєчасності, реальності виконання.

Тактична операція являє собою сукупність слідчих, оперативних та інших дій, які плануються слідчим для вирішення слідчої ситуації під час розслідування злочину. Отже, слідчі дії, оперативні та організаційні заходи є складовими елементами тактичної операції. Тактична операція є засобом розслідування, вона завершує процес ситуаційного розслідування, який включає ситуацію, тактичне рішення та тактичну операцію.

Процес розслідування — це пізнавальна діяльність слідчого з приводу події злочину. Будь-яка ситуація, що виникає на конкретний момент розслідування, ставить перед слідчим пізнавальне завдання, для вирішення якого він приймає тактичне рішення, яке практично реалізовує в тактичній операції.

Здійснена тактична операція формує нову ситуацію, для розв’язання якої слідчий знову приймає тактичне рішення і реалізує його під час тактичної операції, і так доти, доки не буде завершено розслідування.

Процес здійснення тактичних операцій повинен відповідати певним принципам. А. Дулов пропонує такі принципи:

• індивідуальність при розробці та здійсненні тактичної операції, при вирішенні кожної слідчої ситуації, яка складається;

• обов’язковість попереднього криміналістичного аналізу злочину;

• використання даних наукової організації праці;

• динамічність здійснення тактичних операцій;

• поєднання колегіальності та одноособовості при здійсненні тактичної операції;

• обов’язкове дотримання етичних норм;

• завершення тактичної операції процесуальною фіксацією її здійснення та результату.

Види окремих тактичних операцій:

• тактична операція “збирання інформації”;

• тактичні операції групи “пошук”;

• тактичні операції групи “фіксація”.

Здійснення тактичної операції складається з таких елементів: визначення мети операції; прийняття рішення про здійснення операції; розробка моделі та планування тактичних операцій; безпосередня організація сил і засобів здійснення операції.

Розроблення моделі й планування тактичної операції (наприклад, збирання інформації) здійснюється із дотриманням таких умов:

• оперативність при одержанні інформації;

• конспіративність збирання інформації;

• постійна перевірка достовірності та надійності інформації;

• забезпечення збирання інформації з використанням найменшої кількості технічних засобів і тактичних прийомів;

• обов’язковий синтез усіх фактів і відомостей щодо них в єдиній системі інформації про об’єкти, процеси, явища.

Поняття “тактична комбінація” було запозичено з теорії оперативно-розшукової діяльності. Цим терміном визначають сукупність слідчих дій та оперативних заходів для реалізації одного з тактичних прийомів. Л. Драпкін та А. Дулов вважають, що поняття “тактична комбінація” несе інше смислове навантаження, яке відрізняється від поняття “тактична операція”. Тому комбінація як складний задум, система прийомів для досягнення будь-якої мети відрізняється від тактичної операції, хоча Р. Бєлкін і В. Колдін ототожнюють ці поняття.

Вважатимемо, що рацію мають Л. Драпкін та Д. Дулов, які зазначають, що тактична операція за змістом та завданнями не дорівнює тактичній комбінації, перша за обсягом ширша за другу. Слідчий здійснює тактичні операції, які поєднують слідчі дії, оперативні та організаційні заходи для вирішення слідчих ситуацій, тобто операція включає як процесуальні, так і непроцесуальні засоби досягнення мети розслідування. Тактична комбінація — це поєднання організаційних та оперативно-розшукових заходів, тобто непроцесуальних засобів, для досягнення певної мети і вирішення здебільшого завдань розкриття та розслідування злочинів за допомогою оперативно-розшукових засобів.

1.2.1. Поняття і зміст організації розслідування

Повнота, всебічність та об’єктивність розслідування злочинів значною мірою залежать від чіткої організації і планування процесу розслідування кримінальної справи — одного із загальних принципів методики розслідування.

Організація розслідування є ширшим поняттям, ніж його планування. Організувати будь-яку діяльність, у тому числі і розслідування кримінальної справи, означає належним чином підготувати її, налагодити, визначити засоби і методи, упорядкувати та спланувати.

Організація розслідування включає такі дії:

• розробка погодженого плану застосування сил і засобів місцевих правоохоронних органів (слідчого апарату, міліції, прокуратури) на випадок небезпечних, надзвичайних пригод. У цьому плані передбачається формування слідчих груп, бригад, технічних засобів тощо;

• розробка спільно зі слідчим плану реалізації заходів у справах, порушених за оперативними матеріалами;

• налагодження належної взаємодії слідчого з оперативними працівниками, експертами, громадськістю, які залучаються до розслідування (розкриття) злочину;

• забезпечення кваліфікованого керівництва слідчо-оперативною групою (СОГ), бригадою;

• чіткий розподіл обов’язків між членами СОГ;

• проведення регулярних оперативних нарад СОГ з метою обговорення результатів і визначення наступних завдань розслідування;

• налагодження систематичного обміну інформацією;

• планування роботи слідчого з урахуванням усіх справ, які є у нього в провадженні;

• забезпечення СОГ технічними засобами;

• забезпечення чіткого виконання плану розслідування;

• відбір необхідного нормативного матеріалу і забезпечення нерозголошення даних досудового слідства;

• забезпечення діяльності членів СОГ за умов дотримання наукової організації праці та управління.

Комплекс організаційних заходів у кримінальній справі має бути ретельно визначеним, конкретним і деталізованим. Дотримання цих вимог набуває особливого значення при розслідуванні складних і багатоепізодних справ слідчою групою або бригадою, коли чіткий розподіл функцій між членами групи або бригади є важливою передумовою забезпечення ефективного та швидкого розслідування.

Організація розслідування повинна базуватися на сучасних досягненнях у галузі наукової організації праці.

1.2.2. Планування розслідування: поняття, завдання, види і принципи

Планування та організація розслідування хоча й тісно пов’язані між собою, але різняться за змістом і функціями. Планування розслідування полягає не тільки у складанні плану розслідування, це — частина великої проблеми розкриття злочинів. Тому воно застосовується в слідчій, оперативно-розшуковій, експертній діяльності.

Планування являє собою організаційний і творчий аспекти складної розумової праці слідчого, яка здійснюється з першого моменту розслідування і до його завершення (С. Голунський).

Під плануванням розслідування розуміють визначення шляхів розкриття злочинів, окреслення обставин, які підлягають з’ясуванню, а також встановлення найдоцільніших строків проведення необхідних слідчих дій та оперативно-розшукових заходів (В. Коновалова).

До завдань планування розслідування належать:

• визначення найраціональніших шляхів розкриття злочинів;

• забезпечення об’єктивності, повноти та всебічності розслідування;

• забезпечення застосування засобів, прийомів і методів криміналістики з урахуванням особливостей кожної конкретної кримінальної справи;

• забезпечення найефективніших форм взаємодії між слідчими, експертними та оперативно-розшуковими підрозділами при розкритті та розслідуванні кримінальних справ;

• забезпечення досягнення мети розслідування з мінімальними витратами людських і матеріальних ресурсів, а також економне використання робочого часу слідчого.

Існує кілька рівнів планування: планування роботи слідчого (календарний план), планування розслідування в конкретній кримінальній справі, планування проведення певної слідчої дії, планування здійснення тактичної операції, тактичного прийому; планування початкового, наступного та заключного етапів розслідування.

Кожен рівень планування включає чотири основні стадії:

1) визначення загального напряму дій, формування мети, побудова версій і формулювання логічних висновків;

2) виділення обставин, які необхідно встановити;

3) визначення засобів, за допомогою яких буде встановлено обставини вчиненого злочину; прийняття тактичних рішень;

4) визначення виконавців і термінів виконання.

Планування розслідування в кримінальній справі необхідно відрізняти від планування окремої слідчої дії, тактичного прийому, тактичної комбінації, тактичної операції.

Планування розслідування злочину складається з такого:

• визначення завдань розслідування з урахуванням особливостей конкретного вчиненого злочину;

• побудови (висування) слідчих версій;

• аналізу версії та визначення обставин (питань), які потрібно встановити;

• визначення слідчих дій, оперативних засобів та інших перевірних і профілактичних заходів, необхідних для встановлення запланованих обставин;

• вибору конкретних виконавців і термінів виконання.

Планування окремої слідчої дії включає таке:

• визначення мети слідчої дії (перелік обставин, які потрібно встановити, та питань, на які необхідно отримати відповіді);

• встановлення (вибір) конкретних ресурсів — інформаційних, психологічних, технічних, що є у слідчого, та визначення їх співвідношення з конкретною метою, якої необхідно досягти;

• безпосередня розробка організаційно-тактичного змісту слідчої дії із визначенням послідовності застосування тактичних прийомів, тактичних операцій.

Плани можуть бути письмовими та усними. Випадки усного (уявного) планування можуть мати місце в основному на початковій стадії розслідування, при виявленні ознак злочину та порушенні кримінальної справи. У такій ситуації слідчий, базуючись на висунутих версіях, як правило, типових, складає приблизний план розслідування з провадження необхідних невідкладних слідчих дій та оперативно-розшукових заходів. І вже після їх повного або часткового виконання приступає до складання письмового плану, який повинен відображати всі висунуті ним у справі версії, обставини та питання, що підлягають встановленню у кожній з них, слідчі дії та оперативно-розшукові заходи, необхідні для здійснення перевірки версій, строки та послідовність їх виконання.

До загальних елементів плану розслідування в кримінальній справі належать: висунуті у справі версії; обставини, які необхідно встановити; слідчі дії, оперативно-розшукові та організаційні заходи; вказівки щодо конкретних виконавців і термінів виконання; матеріали, які потрібно використати.

Більш компактним і раціонально побудованим виглядає план розслідування, в якому версія виноситься у заголовок плану. Таким чином, у плані перелічено усі версії та розроблено кожну з них окремо.

Додатково до основного плану нерідко складають різні допоміжні документи з метою систематизації зібраних матеріалів у кримінальній справі:

• “особові рахунки” — картки, до яких заносять усі епізоди злочину, здійснені обвинуваченими у справі;

• щотижневі і щомісячні таблиці, де у горизонтальних рядках перелічують обвинувачених, а у вертикальних стовпцях — епізоди;

• графічне зображення отриманих у кримінальній справі даних (схеми структури злочинної групи, зв’язків членів злочинної групи та співучасників, послідовності вчинення злочинних дій тощо);

• графік мережевого планування проведення слідчих та інших дій у справі.

Для розслідування багатоепізодних і складних кримінальних справ практикують створення бригади слідчих, яку очолює досвідчений керівник слідчого підрозділу або слідчий в особливо важливих справах Генеральної прокуратури України. Аварії на транспорті, шахтах, розкрадання державного майна у великих обсягах, як правило, розслідуються бригадою слідчих. Бригаді підпорядковують оперативні підрозділи, засоби зв’язку, криміналістичної та оперативної техніки, а також групи фахівців. Керівник групи (бригади) складає загальний план розслідування, де детально розробляється кожна версія, епізод. На оперативній нараді план обговорюють, до нього вносять корективи і кожний член групи отримує завдання (наприклад, обробка однієї з версій, встановлення певного епізоду, проведення слідчої дії). Слідчий згідно з одержаним завданням складає власний індивідуальний план його виконання (наприклад, затримати особливо небезпечного злочинця, провести обшуки, виїмки, відтворення обстановки та обставин події тощо) та погоджує його з керівником групи (бригади). Керівник групи регулярно проводить оперативні наради, на яких заслуховуються результати розслідування, а члени групи одержують нові завдання.

Планування окремої слідчої дії здійснюється у зв’язку і в ході реалізації плану розслідування в кримінальній справі. Окремі слідчі дії не потребують складання письмового плану, особливо для досвідченого слідчого. Однак, незважаючи на це, слідчий робить нотатки, визначає основні питання, обставини, які необхідно з’ясувати під час слідчої дії. Суттєве значення для отримання ефективних результатів має попереднє планування проведення допиту.

У складних кримінальних справах, особливо в конфліктних ситуаціях, слідчі дії потрібно планувати (наприклад, при здійсненні огляду місця події на великій території, групових обшуках, затриманні небезпечних злочинців, допитах обвинувачених, які не визнають своєї вини або відмовляються свідчити, допитах свідків, що дають неправдиві свідчення). Планувати необхідно також окремі тактичні операції, якщо вони здійснюються за складних умов.

До основних принципів планування належать: індивідуальність, динамічність, реальність і конкретність.

Індивідуальність планування передбачає, що слідчий при складанні плану розслідування у справі повинен обов’язково враховувати особливості та специфічність кожного вчиненого злочину. Як не існує у природі двох абсолютно однакових за своїми ознаками та особливостями явищ, так не може бути двох абсолютно однакових злочинів. Кожний злочин як специфічне явище дійсності характеризується сукупністю неповторних та індивідуальних особливостей, які притаманні саме йому, і тому слідчий повинен враховувати це при плануванні розслідування у справі.

Динамічність планування розслідування передбачає необхідність врахувати закономірності розвитку слідчих версій. Цей принцип зобов’язує слідчого своєчасно вносити до плану розслідування необхідні доповнення та зміни, які зумовлюються зміною слідчої ситуації.

Реальність планування розслідування передбачає обґрунтованість і реальність версій, що їх висунув у розслідуваній справі слідчий. Реальність планування не може бути забезпечена, якщо висунуті версії є необґрунтованими і відірваними від життя або є лише наслідком нічим не підтвердженої фантазії слідчого. Перевірка таких хибних версій може призвести лише до необґрунтованих витрат часу та сил, втрати доказів, зволікання у розслідуванні справи. До аналогічного результату може також призвести планування таких заходів для перевірки версій, які практично не можуть бути виконані.

Принцип конкретності планування передбачає, що будь-який план розслідування кримінальної справи у цілому та окремої слідчої дії має бути конкретним. Це означає, що мета та завдання розслідування, перелік встановлюваних обставин, перелік необхідних заходів, строків і виконавців повинні бути чіткими та конкретними. У плані неприпустимі загальні та неконкретні формулювання та завдання, такі, як “встановити винність підозрюваного”, “дати завдання органам міліції”, “з’ясувати обставини вчинення злочину”. Необхідно конкретно вказати, які саме обставини певної справи і за допомогою яких саме засобів підлягають встановленню, виконання якого саме завдання потрібно доручити органам дізнання і кому саме, якими мають бути строки виконання тощо.

1.3.1. Поняття і класифікація тактичних прийомів

Поняття тактичного прийому є одним з основних понять криміналістичної тактики. Тактичний прийом — це найбільш раціональний та ефективний засіб дії або найраціональніша лінія поведінки особи, яка здійснює процесуальні дії.

У багатьох працях поняття тактичного прийому по суті ототожнюється з методами практичної діяльності, напрацьованими у сфері криміналістичної тактики. Так, до тактичних прийомів включають висунення версій, планування та інші методи організації розслідування, щоправда, це не є засобом дії і не є лінією поведінки слідчого.

Поява в криміналістиці взагалі та в криміналістичній тактиці зокрема низки нових понять (організаційно-тактичні заходи, тактичні комбінації, тактичне рішення тощо) дає змогу з урахуванням цього уточнити поняття тактичного прийому. Як метод діяльності, висунення версій значною мірою пов’язане з розробленням і прийняттям тактичних рішень. Методи планування, взаємодії слідчих з органами дізнання та громадськістю, які належать до таких прийомів, за своєю суттю є методами здійснення організаційно-тактичних заходів.

Таким чином, з урахуванням уточнюючих обставин, поняття тактичного прийому слід визначити як найефективніший засіб дії особи, котра виконує слідчу дію.

Ефективність тактичного прийому визначається не тільки ступенем досягнення мети, поставленої перед слідчим, який виконує цю слідчу дію, а й додержанням вимог кримінально-процесуальних норм, норм етичних, збереженням здоров’я громадян, які беруть участь у виконанні слідчих дій, нерозголошенням таємниці слідства та джерел оперативно-розшукової інформації. У зв’язку з цим у криміналістиці широко вивчалися питання допустимості тактичних прийомів. Серед критеріїв допустимості тактичних прийомів вирізняють такі:

• законність;

• вибірковість впливу (тактичний прийом повинен давати позитивний ефект тільки стосовно особи, яка приховує правду, і бути нейтральним щодо незацікавлених осіб);

• етичність (не повинен: принижувати честь і гідність учасників розслідування; впливати на позицію невинного, призводити до визнання ним неіснуючої вини; виправдовувати саме вчинення злочину і занижувати його громадську небезпеку; зумовлювати обмову невинних або звинувачення винних у більшій мірі, ніж це відповідає дійсності та їхній вині; ґрунтуватися на необізнаності обвинуваченого або інших осіб з питань кримінального права та процесу; спричиняти розвиток в обвинуваченого або інших осіб низьких спонукань і почуттів, давання ними неправдивих свідчень, здійснення інших аморальних вчинків; принижувати авторитет правоохоронних органів);

• доцільність застосування відповідно до характеру слідчої ситуації (тактичні прийоми, застосування яких без урахування конкретної слідчої ситуації може викликати пошкодження доказів, розголошення таємниці слідства тощо);

• науковість відповідно до криміналістичних рекомендацій (самостійне “конструювання” слідчим тактичних прийомів може призвести при їх застосуванні до непередбачених наслідків і в кінцевому результаті завдати шкоди);

• погодженість застосування тактичних прийомів (її відсутність у разі спільної роботи в кримінальній справі кількох слідчих може завдати шкоди як процесу збирання та використання доказів, так і оперативно-розшуковій діяльності).

У криміналістиці є різні класифікації тактичних прийомів. Вони ґрунтуються на ступені складності тактичних прийомів і положеннях, привнесених із різних галузей знань (логіки, психології, наукової організації праці). З погляду криміналістичних наукових досліджень ці класифікації безперечно корисні, але для формування практичних рекомендацій криміналістичної тактики вагоміше значення має класифікація тактичних прийомів за видами слідчих дій. Навіть подібні тактичні прийоми під час виконання різних видів слідчих дій набувають помітної специфіки.

У криміналістичній практиці залишається не вивченим належною мірою питання про значення начальників слідчих підрозділів і керівників органів внутрішніх справ у виконанні слідчих дій, хоча в багатьох випадках їхня участь відчутно впливає на характер проведення слідчих дій і на застосування при цьому тактичних прийомів. У багатьох випадках участь названих керівників у виконанні слідчих дій, особливо під час огляду місця пригоди, приписують нормативні акти МВС України.

Відповідно до ст. 114-1 КПК України начальник слідчого відділення (відділу, управління, його заступники) має право брати участь у виконанні попереднього розслідування, це визначає можливість його участі й у слідчих діях, виконуваних слідчими. При цьому він може суттєво впливати на характер застосування слідчим тактичних прийомів, а саме:

• давати вказівки про застосування тих чи інших тактичних прийомів (здебільшого вони мають характер методичних рекомендацій);

• особисто застосовувати тактичні прийоми, наприклад, прийоми встановлення психологічного контакту з обвинуваченим, підозрюваним, свідком, потерпілим. Це особливо необхідно у разі виникнення конфліктної ситуації (застосування тактичного прийому психологічного впливу безпосередньо керівником слідчого підрозділу в більшості випадків сприяє його становищу “рефері”) між слідчим та іншими учасниками процесу, тим більше, що керівник має право розглядати скарги, які надходять на дії слідчих. Начальник органу внутрішніх справ є згідно із законом і нормативними актами МВС України начальником органу дізнання, тому має право (а в окремих випадках і зобов’язаний) брати участь у виконанні слідчих дій працівниками органів дізнання або особисто виконувати слідчі дії. У такому разі на ньому лежить уся повнота відповідальності за характер застосування тактичних прийомів, їх відповідність критеріям допустимості.

Присутність начальника органу внутрішніх справ під час виконання слідчим окремих слідчих дій пов’язана з поданням йому допомоги із застосування тих чи інших тактичних заходів (виділення для цього сил співробітників і техніко-криміналістичних засобів, організація охорони місця проведення слідчої дії — огляду, відтворення обстановки і обставин події, обшуку тощо). Начальник органу внутрішніх справ не має права давати слідчому обов’язкові вказівки про застосування тих чи інших тактичних заходів (наприклад, під час огляду місця події), але він може рекомендувати ті чи інші з них із урахуванням особистого досвіду, знання оперативної обстановки. В окремих випадках втручання начальника в застосування слідчим тактичних заходів є не тільки можливим, а й необхідним, зокрема:

• при застосуванні слідчим тактичних заходів в умовах, коли вони можуть створити небезпеку для життя та здоров’я громадян, а також небезпеку пошкодження або знищення державного, спільного, особистого майна (наприклад, експеримент, пов’язаний з відтворенням обставин суспільно небезпечної події, що завдала такої шкоди);

• при застосуванні слідчим заходів, пов’язаних з небезпекою розголошення джерел оперативно-розшукової інформації.

Обізнаність начальника органу внутрішніх справ з оперативною обстановкою, контингентом осіб, здатних вчинити злочин, стосунками і зв’язками між ними, наявність своєрідного “авторитету” серед осіб, які ведуть антигромадський спосіб життя, робить в окремих випадках доцільною його участь у допиті підозрюваних, який виконує слідчий. Уже навіть його участь у допиті за цих умов може позитивно вплинути на результативність застосування тактичних прийомів.

1.3.2. Поняття і види тактичних комбінацій

Вимоги до дотримання критеріїв допустимості тактичних заходів відчутно зростають у тих випадках, коли виникає необхідність комплексного використання їх під час виконання слідчої дії. Комплекс тактичних прийомів отримав у криміналістиці назву “тактична комбінація”.

Тактична комбінація — це певне поєднання тактичних прийомів, рекомендацій, які мають на меті вирішення конкретного завдання розслідування та зумовлені цією слідчою ситуацією. Р. Бєлкін у це визначення включив також і поєднання слідчих дій. Однак, як це буде детально розглянуто далі, таке поєднання слід розглядати в рамках абсолютно іншого поняття “тактичні операції”. Поєднання тактичних прийомів — тактична комбінація — можливе тільки в рамках однієї слідчої дії.

Поняття тактичної комбінації неминуче приводить до висновку про наявність комбінованих слідчих дій. Поєднання тактичних прийомів та інших елементів різних слідчих дій не тільки суперечило б рекомендаціям криміналістичної тактики, а й прямо порушувало б норми кримінального процесуального закону. У зв’язку з тим, що тактичні комбінації здійснюються з метою вирішення конкретного тактичного завдання, вони повинні охоплюватись одним тактичним рішенням. Тактичні комбінації можна класифікувати за такими ознаками:

• видами слідчих дій, у рамках яких здійснюють тактичні комбінації;

• тактичними завданнями, які вирішуються під час їхнього здійснення;

• змістом тактичної комбінації.

Класифікація тактичних комбінацій за змістом потребує детальнішого розгляду. Тут необхідно виокремити такі основні типи тактичних комбінацій:

1. Тактичні комбінації, спрямовані на забезпечення повноти виявлення та закріплення слідів. Безперечна послідовність дій слідчого на місці пригоди, спрямована на те, щоб, по-перше, забезпечити повноту вивчення обставин, виявлення та закріплення слідів, предметів і, по-друге, попередити ненавмисне їх пошкодження під час проведення слідчих дій, дає можливість стверджувати, що в цьому разі має місце не просто набір рекомендованих криміналістичною тактикою прийомів огляду місця події, а їх комплекс, тобто тактична комбінація. Такого роду тактичні комбінації можуть також мати місце під час проведення обшуку, відтворення обстановки і обставин події.

Основним змістом тактичної комбінації при виконанні цих слідчих дій є комплекс тактичних прийомів огляду, описування, вимірювання, закріплення слідів і предметів, виявлених під час їх проведення. Тактичні прийоми в рамках таких комбінацій поєднуються з техніко-криміналістичними прийомами використання техніко-криміналістичних засобів. Також можуть застосовуватись і прийоми, які неможливо в повній мірі віднести до прийомів криміналістичної тактики, наприклад, використання службово-розшукового собаки. Порушення послідовності застосування різних елементів тактичної комбінації виключає можливість використання окремих із них. Наприклад, запропонування обвинуваченому показати спосіб подолання перешкоди на шляху до місця вчинення злочину під час проведення відповідної слідчої дії унеможливлює подальший пошук тут мікрооб’єктів, які міг залишити злочинець під час вчинення злочину.

2. Тактичні комбінації, пов’язані із забезпеченням необхідних для проведення слідчої дії обставин. Тут потрібно виокремити:

• тактичні комбінації, націлені на відтворення такої обстановки, коли потерпілий чи свідок може пригадати окремі обставини, час, місце, зовнішність злочинця. Нехтування таким аспектом проведення слідчих дій може знизити повноту свідчень. Адже проведення впізнання без застосування комплексу тактичних прийомів, які дають змогу тому, хто впізнає, краще сприйняти обставину проведення слідчої дії, зовнішність, обличчя пред’явленого для впізнання, може взагалі призвести до негативного наслідку, який ускладнюється тим, що проведення такої слідчої дії вдруге взагалі неможливе;

• тактичні комбінації, покликані усувати або нейтралізувати негативні наслідки суперечливої ситуації, яка може виявити небажання свідка чи потерпілого давати правдиві свідчення або спробу обвинуваченого (підозрюваного) чинити на цих осіб психологічний тиск (шантаж, залякування тощо) під час упізнання чи очної ставки;

• тактичні комбінації, спрямовані на попередження можливих спроб обвинуваченого (підозрюваного) втекти під час проведення окремої слідчої дії або вчинити напад на слідчого або інших осіб, які беруть участь у виконанні слідчої дії.

3. Тактичні комбінації як засіб психологічного впливу слідчого на обвинуваченого (підозрюваного), котрий перешкоджає встановленню істини в справі. У цьому типі тактичних комбінацій можна вирізнити комбінації, пов’язані з неприхованим психологічним впливом слідчого на обвинуваченого в рамках, установлених кримінально-процесуальним законом, етичними нормами, а також тактичні комбінації, спрямовані на формування в обвинуваченого неправильного уявлення про інформацію, яку має слідчий, про зібрані в справі докази, але без застосування при цьому обману (“слідчих хитрощів”). До цього типу тактичних комбінацій можна застосувати ті самі вимоги допустимості, які сформульовані щодо окремих тактичних прийомів.

При такому впливі слідчого на обвинуваченого (підозрюваного) в комплексі можуть застосовуватися прийоми, пов’язані з роз’ясненням йому значення сприяння слідству та встановленню істини, “використання легенди”, несподіваність, раптовість та інші прийоми, використовувані в конфліктних ситуаціях з гострим суперництвом. В окремих випадках застосування тактичних прийомів сприяє використанню технічних засобів (відтворення відеозапису, кінофотозйомки, магнітного запису).

За підозрою у вчиненні убивства громадянина К. Іванова з метою заволодіння його мисливською рушницею, яка дорого коштує, був затриманий неповнолітній С. Бондарчук. Оперативні працівники отримали інформацію про те, що останній не має наміру давати правдиві свідчення про вчинене ним убивство. Слідчий провів відтворення обстановки й обставин події, балістичну експертизу, за допомогою якої було встановлено, що постріл було виконано впритул і можливість випадкового пострілу, на чому наполягав С. Бондарчук, виключена. Усі слідчі дії та весь хід проведення експертизи були записані на відеоплівку. Під час повторного допиту був використаний комплекс тактичних прийомів, спрямованих на зміну позиції С. Бондарчука. Наочність процесу вивчення доказів його вини, відображена у відеозапису, вплинула на останнього і він дав правдиві свідчення, показав місце схову рушниці, викраденої в убитого, де її і було знайдено.

Окремі, виділені в криміналістичній тактиці тактичні прийоми через їхній складний комплексний характер правильніше було б віднести до тактичних комбінацій. Так, прийом “допущення легенди” обумовлює, що слідчий, зафіксувавши свідомо брехливі свідчення обвинуваченого, тільки після цього пред’являє йому свої переконливі докази, які і примушують обвинуваченого говорити правду. Зафіксувавши нові свідчення, слідчий пред’являє нові додаткові докази, руйнуючи тим самим брехню обвинуваченого, підводячи його до давання зрештою правдивих свідчень. Цей процес пов’язаний з використанням інших тактичних прийомів, у зв’язку з чим повинен бути віднесений до категорії тактичних комбінацій.

У криміналістиці широко дискутується питання про допустимість застосування тактичних прийомів з метою формування умов для створення в обвинуваченого помилкових уявлень про ті чи інші обставини справи, мету слідчого та його дії у процесі розслідування. Формування таких уявлень або сприяє даванню правдивих свідчень, або спонукає до виконання якихось дій, що допомагають збиранню доказів, виявленню слідів, предметів, цінностей.

М. Тюкавін був притягнутий як обвинувачений за крадіжку верхнього одягу працівників проектної організації у м. Вінниця. Слідчому було відомо, що протягом двох років у місті в різних організаціях було вчинено ще 36 таких же крадіжок, які залишилися не розкритими. М. Тюкавін категорично заперечував свою причетність до них, розуміючи, що слідчий не має достатніх доказів його вини. Перед наступним допитом М. Тюкавіна в кабінеті слідчого було покладено купу речей, накритих рядниною, з-під якої було видно окремі речі верхнього одягу, які нагадували ті, що були вкрадені. З’явившись на допит, М. Тюкавін відразу звернув увагу на це, збентежився, розхвилювався. Слідчий, не звертаючи уваги на речі, почав запитувати М. Тюкавіна, чим він займався протягом останніх двох років, де працював, на які кошти жив, ніде не працюючи. Використав й інші прийоми, спрямовані на встановлення психологічного контакту. Зрештою застосування комплексу тактичних прийомів сприяло тому, що М. Тюкавін дав свідчення про вчинення ним понад 50 крадіжок і розповів, де він збував крадені речі.

У структурі тактичних комбінацій необхідно розглядати не тільки тактичні прийоми, їхні відповідні поєднання та послідовність. Для вирішення тактичного завдання інколи особливе значення має також вибір часу проведення слідчої дії, пов’язування її з певними організаційно-тактичними заходами (імітація обставин, викриття перешкод, забезпечення зберігання речових доказів). У структурі тактичної комбінації має значення також спостереження за моторними реакціями тих чи інших осіб (під час обшуку, допиту, впізнання, очної ставки), які можуть бути наслідком застосування тих чи інших тактичних прийомів, виявом ознак хвилювання при наближенні до місця схову під час обшуку, при пред’явленні доказів під час допиту тощо.

У процесі здійснення тактичної комбінації в рамках окремих слідчих дій може бути використана інформація, яку було одержано внаслідок оперативно-розшукових заходів. Але форми використання такої інформації обов’язково повинні бути узгоджені з оперативним працівником. У таких випадках бажана його участь у виконанні слідчої дії.

Можливість і необхідність залучення працівників дізнання до здійснення тактичних комбінацій за участю слідчого визначаються ч. 3 ст. 4 КПК України, відповідно до якої органи дізнання зобов’язані інформувати слідчого про результати оперативно-розшукових заходів, і ч. 3 ст. 104 КПК України, яка вимагає від органів дізнання подавати допомогу слідчому при виконанні окремих слідчих дій. Це дає змогу виокремити спільну участь слідчого та працівника дізнання в здійсненні тактичних комбінацій як особливу форму їх взаємовідносин у процесі розслідування.

У працівників органів внутрішніх справ є значний досвід успішного здійснення тактичних комбінацій під час виконання окремих слідчих дій. Однак не завжди він достатньою мірою вивчається, узагальнюється та використовується для підвищення кваліфікації слідчих і працівників дізнання.

Знання основних типів тактичних комбінацій, уміння їх здійснювати є необхідною складовою процесу підвищення загальної кваліфікації працівників, неодмінною умовою їхньої роботи з розкриття злочинів. Цим зумовлена необхідність передбачити у системі професійної підготовки слідчих не тільки вивчення загальних рекомендацій щодо проведення окремих слідчих дій, а й відпрацювання практичних навичок організації та здійснення тактичних комбінацій.

Тактичне рішення щодо проведення тактичних комбінацій може прийматись як за участю прокурора, керівника слідчого підрозділу, так і за участю оперативних працівників і керівників органів внутрішніх справ.

1.3.3. Поняття, елементи й основні засади здійснення тактичних операцій

Починаючи з кінця 70-х років ХХ ст. у криміналістиці велику увагу приділяють вивченню проблеми тактичних операцій. І хоча цей термін набув неабиякого поширення, сьогодні для його визначення використовують поняття “складна тактична комбінація” та “тактичний комплекс”. Аналіз існуючих визначень тактичних операцій дає змогу сформулювати узагальнене поняття цієї криміналістичної категорії.

Тактична операція — це комплекс слідчих дій, оперативно-розшукових, організаційно-технічних та інших заходів, спрямованих на досягнення конкретної мети під час розслідування злочинів.

На відміну від тактичної комбінації як комплексу тактичних прийомів у рамках однієї слідчої дії, тактична операція може охопити кілька взаємопов’язаних слідчих дій та інших заходів.

Тактична операція складається винятково зі слідчих дій і повинна включати в себе такі елементи:

• слідчі дії;

• оперативно-розшукові заходи;

• перевірні дії відповідно до ст. 97 КПК України;

• організаційно-технічні засоби;

• документальна ревізія;

• заходи щодо використання засобів масової інформації та допомоги громадськості;

• заходи виховного впливу слідчого на осіб, залучених у коло кримінального судочинства, передбачені нормативними актами МВС України;

• заходи в рамках охорони громадського порядку, здійснені у зв’язку з іншими заходами тактичної операції.

Безумовно, до всіх елементів тактичної операції пред’являються ті самі критерії допустимості, що й до кожного з них окремо. Найважливішими при цьому є критерії дотримання законності, науковості, економічності тощо.

Необхідною умовою розгляду тактичної операції як єдиного цілого, як комплексу є виявлення внутрісистемних зв’язків цього утворення. Системний аналіз тактичної операції дає змогу виявити в ній такі види зв’язків:

• за метою тактичної операції (всі заходи в кінцевому результаті повинні бути спрямовані на її досягнення);

• за змістом особистої методики доказування.

Зрештою, будь-яка тактична операція спрямована на побудову певної системи доказування за такими ознаками:

• послідовністю здійснення тих чи інших заходів;

• часом і місцем її проведення;

• єдиним змістом тактичної операції, навіть якщо її окремі елементи виконують різні посадові особи, які узгодили основні параметри спільної діяльності;

• відображенням змісту окремих дій в єдиному погодженому плані;

• організацією роботи співробітників, залучених до здійснення тактичної операції: забезпечення всіх різноманітних видів зв’язків усередині тактичної операції за умови необхідної організації взаємодій слідчого з працівниками інших служб органів внутрішніх справ.

Комплекс тактичних операцій відтворюється на базі єдності всіх зазначених зв’язків, а не лише на основі тільки одного з них. Але визначальним для цього поняття є зв’язок з метою здійснення тактичної операції. Не випадково в більшості праць з цієї проблеми поняття мети включено до визначення тактичної операції.

Метою тактичної операції є вирішення окремого тактичного завдання. Однак порівнювати поняття мети тактичної операції та тактичного завдання, на вирішення якого спрямоване її проведення, не можна, оскільки тактичне завдання може бути вирішене у результаті здійснення кількох тактичних операцій і комбінацій.

Аналіз проведення тактичних операцій, по-перше, є основним для їх виокремлення з усієї маси різнопланових заходів, які здійснюють у межах розслідування кримінальної справи, а, по-друге, дає можливість розробити тактичні операції, визначивши спочатку тактичне завдання, яке потрібно вирішити, потім конкретну мету, що її необхідно досягнути під час вирішення тактичного завдання, після чого намітити комплекс заходів для досягнення кожної з них окремо.

Конкретна мета тактичних операцій на кожному етапі розслідування визначається необхідністю слідчої ситуації. Зміна останньої змінює й актуальну для певного часу мету розслідування, а разом з нею і характер виконаних тактичних операцій.

У м. Львів наприкінці дня з приміщення дитячого садка було викрадено сумку виховательки Н. Курило. Коли вона прийшла до міліції з заявою, у коридорі зустріла чоловіка, якого напередодні вчинення крадіжки бачила на території дитячого садка. При затриманні він назвав своє прізвище — О. Олійник і пояснив, що до органів внутрішніх справ прийшов відмітитися у зв’язку з тим, що після відбуття покарання перебуває під адміністративним наглядом. Під час допиту О. Олійник категорично заперечував не тільки факт вчинення ним крадіжки речей Н. Курило, а й сам факт перебування його в той день на території дитячого садка. Обшук на його квартирі нічого не дав.

На допиті мати затриманого заявила, що її син справді в той день прийшов додому ввечері і приніс з собою кілька пляшок вина, але речей у нього не було. Слідча ситуація на цьому етапі розслідування була вкрай складною: жодних доказів вини О. Олійника в результаті першочергових слідчих дій не було одержано; сам О. Олійник, який був тричі засуджений за крадіжки, категорично заперечував свою вину. Оскільки пошук інших доказів і встановлення місцезнаходження крадених речей забрали б багато часу, а на цьому етапі вже було необхідно вирішувати питання про можливість тримання О. Олійника в ізоляторі тимчасового тримання (ІТТ), виникла необхідність у здійсненні тактичної операції, спрямованої на зміну позиції, яку зайняв підозрюваний. При опитуванні Н. Курило було з’ясовано, що, крім неї, О. Олійника на території дитячого садка бачили й інші працівники, батьки дітей, а також чоловік потерпілої. Останній навіть стверджував, що в руках у О. Олійника була сумка, схожа на сумку його дружини. Очевидці ретельно описали зовнішність чоловіка, якого вони бачили, і запевнили, що можуть його впізнати. Після цього їм послідовно був пред’явлений для впізнання О. Олійник. Після кожного впізнання з ним проводилася очна ставка. Незважаючи на те, що у свідченнях очевидців підтверджувався тільки факт перебування О. Олійника на території дитячого садка, а не факт вчинення крадіжки, після другого впізнання та очної ставки О. Олійник заявив, що він визнає свою вину у вчиненні злочину.

З цього моменту слідча ситуація змінилася на краще для слідчого, що потребувало термінового здійснення нової тактичної операції, спрямованої на встановлення факту вчинення О. Олійником крадіжки речей Н. Курило. Після визнання факту вчинення крадіжки О. Олійника ретельно допитали про всі обставини злочину. Він вказав місце схову крадених речей і сумки, які були вилучені і впізнані потерпілою. Отже, факт вчинення О. Олійником крадіжки речей був об’єктивно підтверджений. Одночасно з основним тактичним завданням — встановленням вини О. Олійника у вчиненні злочину — було частково вирішене і додаткове — відшкодування збитків, заподіяних злочином.

Під час розслідування кримінальної справи за фактом загибелі мотоцикліста внаслідок наїзду вантажного автомобіля його водій і двоє очевидців показали, що о 1-й годині 30 хвилин ночі мотоцикліст раптово повернув, внаслідок чого і сталося зіткнення. Зі слів очевидців, вони бачили зіткнення тоді, коли поверталися з занять в автошколі. На обличчі одного з них були свіжі подряпини. Під час допиту всіх очевидців у їхніх свідченнях було виявлено незначні протиріччя. Однак цього було достатньо для обвинувачення зазначених осіб у неправдивих свідченнях. У результаті запиту до автошколи слідчий одержав дані про те, що заняття там закінчуються набагато раніше того часу, коли сталася дорожньо-транспортна пригода. За місцем проживання свідків були встановлені та допитані особи, які бачили “свідків”, коли ті їхали разом із потерпілим у напрямку місця пригоди. Все це було використано на наступних допитах усіх зазначених осіб, при цьому вони були ізольовані один від одного і не мали можливості спілкуватися між собою. Зрештою всі троє дали правдиві свідчення про те, що зіткнення сталося через те, що мотоцикл і вантажний автомобіль вночі рухалися без габаритних вогнів, внаслідок чого з вини водія автомобіля і сталося зіткнення.

У побудові цієї тактичної операції, спрямованої на отримання від ряду осіб, у тому числі підозрюваного, правдивих свідчень, особливе значення мають організаційно-технічні заходи:

• запит до автошколи про час закінчення занять;

• відокремлення підозрюваного і свідків під час допитів та після їх закінчення.

У ході розслідування крадіжки з квартири, вчиненої вдень, було встановлено, що замок сторонніми предметами не відкривали; сліди злому відсутні. Було висунуто версію, що при вчиненні злочину використано ключ, який викрадено з кишені пальта сина потерпілих у шкільному гардеробі. Основним у проведенні тактичної операції щодо встановлення осіб, причетних до вчинення крадіжки, був оперативно-тактичний захід — вивчення класних журналів з метою виявлення учнів школи, відсутніх на уроках під час вчинення злочину.

Особливого значення організаційно-технічні заходи набувають при здійсненні тактичних операцій, спрямованих на встановлення доповнюючих епізодів злочинної діяльності обвинуваченого та співучасників у вчиненні злочинів.

Вчинення злочину є здебільшого лише одним із виявів діяльності стійкої злочинної групи. Кримінальні справи з різних епізодів злочинної діяльності можуть перебувати у різних слідчих органів внутрішніх справ або слідчих різних органів. У цій ситуації ключового значення набувають такі організаційно-технічні заходи слідчого, як вивчення та аналіз матеріалів і кримінальних справ, що належать до припинених і таких, що перебувають в архівах судів. Дія, яка може виконуватися щодо припинених кримінальних справ, є одним з основних напрямів діяльності слідчого з розкриття злочинів минулих років, що сприяє отриманню повніших відомостей про особу злочинців. Під час роботи слідчого над розслідуванням злочинів ці заходи є основною частиною його діяльності за схемою “від особи — до злочину та вчиненого”.

Іншим важливим організаційно-технічним заходом із встановлення додаткових епізодів злочинних дій обвинувачених у межах здійснення тактичних операцій є використання криміналістичних обліків, особливо за способом вчинення злочину, які дають змогу у багатьох випадках відразу визначити коло злочинної діяльності обвинувачених. Безумовно, що використання результатів перевірки за криміналістичними обліками пов’язане з виконанням комплексу слідчих дій та оперативно-розшукових заходів у межах тактичної операції.

Використання обліків за способом вчинення злочину та вивчення матеріалів кримінальних справ допомагають одержати додаткову інформацію в умовах, коли не встановлено особу злочинця, який вчинив новий злочин.

Так, за фактами вчинення крадіжок з ощадних кас на території Кіровоградської області було порушено кримінальні справи. Розслідування, яке тривало кілька місяців, не дало жодних результатів. Пошук за способом вчинення злочину (розпилювання металевого ящика алмазним диском) дав змогу визначити коло “слідової картини” злочинної діяльності та певну професійну підготовку злочинця. Під час здійснення оперативно-розшукових заходів був установлений слюсар К. Хорлов. У подальшому за допомогою комплексу слідчих дій та оперативних заходів вдалося зібрати всі докази і довести факт вчинення К. Хорловим зазначених злочинів.

Не менше значення в побудові тактичних операцій мають оперативно-розшукові заходи. Розробка слідчим тактичного рішення, яке передбачає виконання комплексу слідчих дій та оперативно-розшукових заходів, зовсім не означає, що слідчий повинен встановлювати їх зміст, тим більше безпосередньо брати участь в їхньому здійсненні. У тактичному рішенні слідчого оперативно-розшукові заходи фігурують у формі доручення органам дізнання, наданого на підставі ст. 114 КПК України. Коло таких доручень достатньо визначене:

• перевірка причетності конкретної особи до вчинення злочину;

• встановлення потерпілих або очевидців вчинення злочину;

• встановлення знайомих (рідних) конкретної особи;

• встановлення місця перебування предметів або можливого місця продажу краденого;

• встановлення конкретної особи за неповними даними;

• розшук і затримання обвинуваченого.

Разом з тим слідчі повинні знати правові основи оперативно-розшукової роботи, оскільки згідно з законом і нормативними актами МВС України вони можуть бути ознайомлені з деякими свідченнями, одержаними оперативно-розшуковим шляхом.

Крім цього, в ряді випадків слідчий під час допиту обвинуваченого, підозрюваного, а інколи і свідків може виявити дані, які можуть зацікавити з точки зору оперативно-розшукової діяльності, та внести доповнення до тих чи інших заходів. Це особливо важливо в межах здійснення тактичної операції. В окремих типових слідчих ситуаціях тільки поєднання слідчих дій та оперативно-розшукових заходів може дати необхідний позитивний результат. Наведемо кілька прикладів такого поєднання.

Слідча ситуація: крадені предмети злочинці заховали у знайомих або родичів. Достатніх підстав для проведення обшуку немає.

Можливі кілька варіантів тактичної операції.

Варіант 1

1. Виклик на допит зацікавлених осіб.

2. Здійснення організаційно-технічних заходів, спрямованих на дезінформацію злочинців (запис у настільному календарі в слідчого: обшук у таких-то, тоді-то; слідчий сприяє тому, щоб допитуваний мав можливість прочитати цей запис; друга ситуація — “випадкова” розмова з одним із співробітників та ін.).

3. Проведення оперативно-розшукових заходів, спрямованих на встановлення моменту, коли речі або предмети переноситимуть в інше місце.

4. Затримання осіб під час переховування речей.

5. Вилучення речей та їхній огляд.

6. Негайний допит затриманих.

Варіант 2

1. Обшук на квартирі обвинуваченого (підозрюваного) — явно безрезультатний.

2. Оперативно-розшукові заходи щодо встановлення часу, коли речі повернуть до квартири обвинуваченого, якого заспокоїв факт проведення безрезультатного обшуку.

3. Повторний обшук.

4. Негайний допит осіб, в яких були виявлені речі чи інші предмети.

Безумовно, в зазначеній слідчій ситуації можливі й інші тактичні операції. Особливо ретельно потрібно відпрацьовувати тактичні операції на початковому етапі розслідування кримінальної справи, порушеної на підставі матеріалів оперативно-розшукової діяльності. Основний їхній зміст має визначатися спільно слідчим та оперативним працівником ще до порушення кримінальної справи. Тут особливого значення набувають такі чинники, як час, послідовність здійснення заходів, їх одночасність і раптовість, якщо це необхідно. Найчастіше така слідча ситуація виникає в справах про злочини, які зареєстровані за лінією ДСБЕЗ.

Плануючи тактичні операції за матеріалами оперативно-розшукової діяльності, слідчий безумовно повинен ураховувати рекомендації оперативних працівників, спрямовані на недопущення розголошення джерела оперативно-розшукової інформації та забезпечення таємниці слідства. В окремих випадках можуть розроблятися спеціальні тактичні операції, які дезорієнтують злочинців. Ще в період підготовки тактичної операції необхідно визначити першочергові заходи, здійснення яких неможливо відкладати на подальший період розслідування. Насамперед це затримання злочинця на місці злочину, його допит, проведення обшуку, накладення арешту на майно, вилучення бухгалтерських та інших документів, проведення інвентаризації цінностей, продукції тощо. Зволікання при здійсненні цих заходів робить їх безрезультатними.

У комплексі тактичних операцій доцільно детальніше розглянути й інші елементи. Так, в окремих випадках необхідність у здійсненні тактичної операції виникає раптово, ще до порушення кримінальної справи. У такому разі певні функції слідчих дій у межах тактичної операції, установлених КПК України, замінюють перевірочними діями, наприклад опитуванням. У межах тактичної операції у зв’язку з іншими заходами можуть здійснюватися також і заходи, пов’язані з залученням до розслідування громадськості для подання допомоги у виявленні тих чи інших предметів на місцевості, для встановлення місцезнаходження злочинця чи іншої особи (використання засобів масової інформації), для збільшення кількості свідків у справі. У межах тактичних операцій слідчі та оперативні працівники недостатньо передбачають використання сил, засобів і методів охорони громадського порядку. Разом з тим зміст цих заходів може охоплюватися тактичним рішенням, прийнятим у справі, яке передбачає: посилення нарядів у місцях можливого перебування злочинців; залучення додаткових сил для перекриття можливих місць збуту краденого; орієнтування громадян, працівників державних і громадських організацій на можливість появи розшукуваних або на можливу спробу вчинення ними злочину.

Віднести такі заходи до заходів тактичної операції можна на підставі того, що вони базуються на аналізі слідчої ситуації, зібраних доказів, які в кінцевому результаті спрямовані на вирішення конкретного тактичного завдання. Більшість важливих заходів такого характеру практичні працівники органів внутрішніх справ недооцінюють і не використовують у достатній мірі для розкриття злочинів.

Так, частина практичних працівників вважає, що для встановлення особи злочинця, який переховується, та його затримання насамперед необхідно виготовити та розповсюдити суб’єктивні портрети (“фотороботи”). Оскільки це потребує значного часу (не менше доби), то злочинці встигнуть переховатися, особливо у великому місті. У таких випадках найдоцільнішим є рішення про формування пошукових груп із включенням до їх складу потерпілих (якщо це можливо) або очевидців вчинення злочину.

У тих випадках, коли в місті зафіксовано кілька аналогічних злочинів, доцільно залучати потерпілих та очевидців (за їхньої згоди) за іншими епізодами злочинів. Це дасть змогу сформувати ще кілька пошукових груп, у складі яких будуть люди, котрі безпосередньо бачили злочинців. У випадках, коли передбачається вчинення нових злочинів, доцільно вести облік очевидців з фіксацією їхніх вихідних даних, аби можна було якнайшвидше залучити їх до роботи в складі пошукових груп.

У криміналістичній літературі практично відсутні рекомендації з питань планування здійснення тактичних операцій, хоча воно може бути новим видом планування разом з таким, наприклад, як планування окремих слідчих дій і розслідування загалом.

У практиці роботи слідчих органів внутрішніх справ використовуються типові плани, а саме: проведення тактичних операцій з розшуку зниклих злочинців, із встановлення особи невідомого (який скоїв злочин) тощо.

Успіх здійснення тактичних операцій у багатьох випадках залежить від правильної організації роботи осіб, залучених до вирішення того чи іншого тактичного завдання. Неузгодженість в їхніх діях може призвести до погіршення слідчої ситуації, а інколи й до тяжчих наслідків. Тому проведення тактичних операцій слід віднести до найскладніших форм взаємодії слідчих органів внутрішніх справ з працівниками інших служб. Ось чому важливо, щоб тактичні операції виконувалися членами однієї, постійно діючої слідчо-оперативної групи, особливо в тих випадках, коли в складі тактичної операції значне місце займають оперативно-розшукові заходи.

Більшості вимог до здійснення тактичних операцій (одночасність, несподіваність тощо) неможливо дотриматися без попереднього розрахунку сил і засобів, які повинні бути виділені для їх проведення. Без урахування цього факту криміналістичні рекомендації будуть недійсними. Не випадково в працях з теорії тактичних операцій організації їх проведення приділено велику увагу.

У процесі організаційного забезпечення тактичних операцій важливо враховувати, що для проведення певних слідчих дій потрібно виділити додатково кілька оперативних працівників (для обшуку та затримання злочинця). Проведення окремих інших слідчих дій також є доцільним при взаємодії слідчого з оперативними працівниками (впізнання, відтворення обстановки і обставин події, очна ставка в умовах конфлікту між її учасниками). Потрібно передбачити й різку зміну слідчої ситуації (одержання свідчень про співучасників, нові епізоди злочину, місцезнаходження крадених речей і коштовностей тощо) та відповідно відреагувати на це. Для цього слід виділити резерв працівників. Швидкість реагування на ті чи інші зміни слідчої ситуації, можливість швидшого та ефективнішого використання одержаної доказової інформації залежать також від єдиного центру управління виконанням тактичної операції (в останні роки в органах внутрішніх справ для цієї мети створюють так звані координаційні центри), наявності стійких зв’язків між усіма учасниками. Організовуючи тактичні операції, необхідно враховувати, що окремі заходи (обшук) можуть бути доручені працівнику дізнання, а інші повинен виконувати виключно слідчий (допит підозрюваного).

Особливу увагу необхідно приділяти забезпеченню раптовості та збереженню таємниці слідства. Незважаючи на те, що сама тактична операція може здійснюватися за участю багатьох працівників органів внутрішніх справ і прокуратури, в розробці тактики її проведення повинно брати участь лише обмежене коло осіб. Для інших, залучених до участі в здійсненні тактичної операції, повинен готуватися комплект необхідних документів. Так, при проведенні інструктажу перед обшуком старшому групи, яка виїжджає для цього, особливо якщо керівник недостатньо ознайомлений з матеріалами, за якими порушено кримінальну справу, доцільно надати такий комплект документів:

• завдання на проведення обшуку, де необхідно зазначити особу, в якої здійснюється обшук, її адресу, припущення, де ці предмети можуть бути;

• схему обшукуваного приміщення, садиби;

• постанову на проведення обшуку;

• бланки протоколу обшуку (з копіювальним папером), а також бланки інших слідчих дій.

Під час інструктажу необхідно детально визначити дії кожного члена групи у разі:

• виявлення цінностей;

• телефонного дзвінка;

• появи в приміщенні сторонніх осіб;

• визнання своєї вини в тих чи інших формах тощо.

Необхідно також обговорити з членами групи методи проникнення до обшукуваного приміщення.

Продумана, добре організована, матеріально і технічно забезпечена тактична операція дає змогу в значно коротший строк і з меншими витратами забезпечити вирішення завдань кримінального судочинства. Оволодіння навичками розробки, здійснення та організації тактичних операцій є необхідною складовою загальної професійної підготовки не тільки слідчого та оперативного працівника, а й керівників слідчих і оперативних підрозділів органів внутрішніх справ і прокуратури.

1. Аверьянова Т. Е., Белкин Р. С, Корухов Ю. Г, Россинская Е. Р. Криминалистика. — Москва, 2000. — 990 с.

2. Андреев И. С, Грамович Г. И., Порубов Н. И. Криминалистика. — Минск, 1997.

3. Андросюк В. Г. Психологія слідчої діяльності. — К.: УАВС, 1994. — 106 с.

4. Акулов А. П., Лукьянчиков Е. Д., Старушкевич А. В. Информационные свойства человека и их использование в работе органов внутренних дел. — К.: НАВСУ, 2000. — 44 с.

5. Бахин В. П, Карпов Н. С. Преступная деятельность как объект криминалистического изучения. — К., 1999.

6. Бахин В. П. Следственная практика: проблемы изучения и совершенствования. — К., 1991.

7. Бахин В. П, Биленчук П. Д., Кузьмичев В. С. Криминалистические приемы и средства разрешения следственных ситуаций. — К., 1991.

8. Бахин В. П., Карпов Н. С. Некоторые аспекты изучения практики борьбы с преступностью (данные исследований за 1980— 2002 гг.). — К.: Основа, 2002. — 458 с.

9. Бахин В. П., Карпов Н. С., Цимбал П. В. Преступная деятельность: понятие, характеристика, принципы изучения. — К.: АДПС Украины, 2001. — 274 с.

10. Бахин В. П, Кузьмичев В. С, Лукьянчиков Е. Д. Тактика использования внезапности в раскрытии преступлений органами внутренних дел. — К., 1990.

11. Бахін В. П., Біленчук П. Д, Зубань М. А. Алгоритми вирішення слідчих ситуацій. — К., 1995.

12. Бахін В. П, Весельський В. К. Тактика допиту. — К., 1997.

13. Бахін В. П., Весельський В. К., Маліков Т. С. Поліцейський допит в США. — К., 1997.

14. Биленчук П. Д, Лукьянова О. Н. Комплекс методик для исследования индивидуальных особенностей и текущего состояния человека, находящегося в особых жизненных условиях. — К., 1989.

15. Биленчук П. Д, Лукьянова О. Н. Компьютерная психофизиологическая диагностика личности. — К., 1988.

16. Біленчук П. Д. Процесуальні та криміналістичні проблеми дослідження обвинуваченого. — К., 1999. — 352 с.

17. Біленчук П. Д. Криміналістичне дослідження обвинувачуваного. — К.: УАВС, 1995. — 128 с.

18. Біленчук П. Д., Крегул Ю. І., Курко М. Н., Стахівський С. М. Кримінальний процес України: зразки процесуальних документів. — К., 1996. — 352 с.

19. Біленчук П. Д., Курко М. Н., Стахівський С. М. Процесуальні акти попереднього розслідування. — К.: МВС України, 1995. — 320 с.

20. Біленчук П. Д., Курко М. Н., Стахівський С. М. Проведення судових експертиз. — К., 1995. — 64 с.

21. Біленчук П. Д., Курко М. Н., Стахівський С. М. Судові експертизи в цивільному, арбітражному і кримінальному процесі. — К.: В8В, 1995. — 50 с.

22. Біленчук П. Д., Перкін В. І. Тактичні прийоми, тактичні комбінації та тактичні операції в розслідуванні злочинів. — К., 1996.

23. Біленчук П. Д., Гель А. П. Основи криміналістичної тактики. — Вінниця, 2001.

24. Весельський В. К. Сучасні проблеми допиту. — К.: НАВСУ, 1999. — 126 с.

25. Гончаренко В. Г. Науково-технічні засоби в роботі слідчого. — К.: КДУ, 1972.

26. Гончаренко В. Г., Бергер В. Е. Криминалистика и криминалисты. — К., 1989.

27. Гончаренко В. Г., Сокиран Ф. М. Тактика психологічного впливу на попередньому слідстві. — К.: УАВС, 1994.

28. Гросс Г. Руководство для судебных следователей как система криминалистики. — СПб., 1908.

29. Джига М. В. Проблеми законності та діяльності при забезпеченні правового статусу обвинуваченого під час розслідування злочинів: Автореф. дис. ... канд. юрид. наук. — К., 2002.

30. Зеленецкий В. С. Общая теория борьбы с преступностью. — Харьков: Основы, 1994. — Кн. 1. Концептуальные основы. — 320 с.

31. Зорин Г. А. Руководство по тактике допроса. — М.: Юрлитинформ, 2001. — 320 с.

32. Іщенко А В. Методологічні проблеми криміналістики. — К., 1997.

33. Іщенко А. В., Шевченко А. С. Криміналістичне забезпечення розшуку безвісти відсутніх осіб. — К.: РВВ МВС України, 2005. — 146 с.

34. Іщенко А. В., Кобець М. В. Засоби і методи виявлення вибухових речовин та пристроїв у боротьбі з тероризмом. — К.: НАВСУ, 2005. — 144 с.

35. Кириченко А. А., Басай В. Д., Щитников А. М. Основы юридической одорологии: Монография. — Минск: Плай, 2001. — 768 с.

36. Клименко Н. И. Криминалистика как наука. — К., 1997.

37. Клименко Н. И., Биленчук П. Д. Логико-математические и кибернетические методы в криминалистике. — К., 1986.

38. Коновалова В. Е., Сербулов А. М. Тактика допроса при расследовании преступлений. — К.: МВД УССР, 1978. — 112 с.

39. Коновалова В. Е., Шепитько В. Ю. Обыск: тактика и психология. — Харьков: Гриф, 1997.

40. Коновалова В. О. Проблеми логіки і психології у слідчій практиці. — X., 1965.

41. Коновалова В. Е. Организационные и психологические основы деятельности следователя. — К.: РИО МВД УССР, 1973. — 122 с.

42. Коновалова В. Е., Сербулов А. М. Следственная тактика: принципы и функции. — К.: РИО МВД УССР, 1983. — 132 с.

43. Коновалова В. Е. Правовая психология: Учеб. пособие. — Харьков: Основа, 1990. — 198 с.

44. Коновалова В. Е., Шепитько В. Ю. Криминалистическая тактика: теории и тенденции: Учеб. пособие. — Харьков: Гриф, 1997. — 256 с.

45. Коновалова В. Е. Правовая психология. — Харьков, 1996. — 184 с.

46. Коновалова В. Е. Проблемы логики и психологии в следственной тактике. — К., 1970. — 163 с.

47. Костицкий М. В. Введение в юридическую психологию: методологические и теоретические проблемы. — К.: Выща шк., 1990. — 106 с.

48. Крикунов А. Е., Маевский А. Ф. Тактика и психологические основы предъявления лица для опознания. — К., 1977.

49. Криміналістика: Підручник / За ред. П. Д. Біленчука. — К.: Право, 1997. — 254 с.

50. Криміналістика: Підручник / За ред. П. Д. Біленчука. — К.: Атіка, 1998. — 418 с.

51. Криміналістика. Підручник / За ред. П. Д. Біленчука. — К.: Атіка, 2001. — 544 с.

52. Криміналістика. Криміналістична тактика і методика розслідування злочинів / За ред. В. Ю. Шепітька. — Х., 1998. — 376 с.

53. Кузьмичев В. С. Теория и практика следственной деятельности. — К.: НВТ, 1997. — 246 с.

54. Лисиченко В. К., Липовский В. В. Исправленному верить. — К., 1980.

55. Лисиченко В. К. Использование данных естественных и технических наук в следственной и судебной практике. — К., 1979.

56. Лукашевич В. Г. Криминалистическая теория общения. — К., 1993.

57. Лукашевич В. Г. Криминалистическая теория общения: постановка проблемы, методика исследования, перспективы использования. — К.: УАВД, 1993.

58. Лукашевич В. Г. Тактика общения следователя с учасниками отдельных следственых действий. — К.: КВШ МВД СССР, 1989. — 89 с.

59. Михайленко О. Р. Складання процесуальних актів з кримінальних справ (теорія, методика, зразки документів). — К., 1992. — 216 с.

60. Молдаван В. В., Молдаван В. А. Порівняльне кримінально-процесуальне право: Україна, ФРН, Франція, Англія, США. — К.: Юрінком Інтер, 1999. — 240 с.

61. Ніколаєв О. О. Проблеми забезпечення процесуальних прав та законних інтересів обвинуваченого на досудовому слідстві: Автореф. дис. ... канд. юрид. наук. — К.: 2001. — 21 с.

62. Осмотр места происшествия при расследовании отдельных видов преступлений: Учеб. пособие / Под ред. Н. И. Клименко. — К., 2001. — 172 с.

63. Порубов Н. И. Допрос в советском уголовном судопроизводстве. — Минск: Выш. шк., 1973. — 368 с.

64. Салтевский М. В., Щербаковский М. Г, Губанов В. А. Осмотр компьютерных средств на месте происшествия. — Харьков, 1999.

65. Сегай М. Я., Стринжа В. К. Судебная экспертиза материальных следов отображений (проблемы методологии). — К., 1997.

66. Сегай М. Я. Методология судебной идентификации. — К., 1970.

67. Сегай М. Я. Современные возможности судебных экспертиз в свете достижений науки и техники. — К., 1987.

68. Современные проблемы судебной фоноскопической зкспертизы / Под ред. В. С. Зеленецкого, М. В. Салтевского. — Харьков, 1999.

69. Стратегія і тактика боротьби з організованою злочинністю та корупцією. — К.: МНДЦзПБОЗ, 1999. — 32 с.

70. Строков І. В. Правові та моральні засади застосування криміналістичних засобів: Монографія. — К.: НАВСУ, 2003. — 325 с.

71. Тертишник В. М. Кримінально-процесуальне право України. — К.: Юрінком Інтер, 1999. — 576 с.

72. Тертышник В. М, Слинько С. В. Теория доказательств. — Харьков: Арсис, 1998. — 256 с.

73. Ухаль А. М, Шеремет А. П. Експертно-криміналістична служба: структура та діяльність: Навч. посіб. — Ужгород, 2000.

74. Шепитько В. Ю. Теоретические проблемы систематизации тактических приемов в криминалистике. — Харьков: Оригинал, 1995. — 200 с.

75. Шепітько В. Ю. Тактика допиту. — Х.: УЮА, 1992.

76. Шепітько В. Ю. Тактика огляду місця події. — Х.: УДЮА, 1994.

77. Шепітько В. Ю. Російсько-український словник з криміналістики. — К., 2001.

78. Шепітько В. Ю. Теорія криміналістичної тактики. — Х.: Гриф, 2002.

2.1.1. Поняття, завдання і принципи огляду місця події

Відповідно до ст. 190 КПК України розрізняють такі види слідчого огляду:

• огляд місцевості;

• огляд приміщення;

• огляд предметів;

• огляд документів.

Статтею 192 КПК України передбачено також огляд трупа, а ст. 193 КПК України регламентовано проведення огляду тіла живої людини.

Огляд місця події — один із видів слідчого огляду. Цю слідчу дію виконують з метою виявлення слідів злочину, з’ясування механізму вчинення злочину, обстановки його здійснення, інших обставин, які мають значення в справі, що розслідується.

Місце події — це широке поняття, яке може охоплювати місце приготування до злочину, місце безпосереднього вчинення злочину, місце виявлення слідів і знарядь злочину та місце їх приховання.

Суть огляду полягає в безпосередньому сприйманні слідчим обстановки місця події, вивченні та дослідженні матеріальних джерел доказової інформації. Слідчий повинен особисто переконатися в наявності матеріальних джерел, в їхніх ознаках і властивостях, зафіксованих у протоколі огляду.

Завдання огляду місця події:

• виявлення слідів злочину;

• встановлення обстановки події, механізму вчинення злочину, напряму розслідування та розробки загальних версій стосовно події злочину та його учасників;

• одержання вихідної інформації для організації пошуку злочинця і виконання першочергових невідкладних слідчих дій.

Огляд місця події може бути первинним (основним), повторним і додатковим. Первинний огляд здійснюється безпосередньо після отримання інформації про вчинений злочин, при цьому в обстановці місця пригоди наявні незмінені сліди злочину та злочинця. Результати такого огляду є найефективнішими. Повторний огляд здійснюється у тому разі, коли виникає сумнів у повноті та достовірності первинного огляду з різноманітних причин (несприятливі погодні умови, недостатня кваліфікація або ретельність слідчого тощо). При здійсненні повторного огляду досліджують усю територію місця події. У ряді випадків повторний огляд дає можливість заповнити прогалини у результатах первинного огляду. Але необхідно мати на увазі, що на момент здійснення повторного огляду обстановка місця події може зазнати істотних змін, внаслідок чого окремі докази можуть бути втраченими. Додатковий огляд здійснюється у тому разі, коли під час розслідування виникає необхідність оглянути певний об’єкт або ділянку місця події, які або взагалі не було оглянуто під час первинного огляду, або було оглянуто недостатньо ретельно. В таких випадках огляду підлягає не все місце події, а тільки окремі його об’єкти або ділянки.

Здійснення огляду місця події передбачає його підпорядкування певним принципам, до яких належать такі:

• єдине керівництво оглядом. Слідчому, який оглядає місце події, підпорядковуються всі інші учасники (слідчі, працівники органів дізнання, спеціалісти та інші особи). Якщо справа дуже складна, керівництво оглядом може взяти на себе прокурор, начальник слідчого відділу або прокурор-криміналіст. Керівник огляду відповідає за його проведення, повне та об’єктивне дослідження обстановки, фіксацію перебігу та результатів огляду;

• своєчасність огляду. З оглядом не зволікають і проводять його відразу після повідомлення про подію. Це невідкладна й початкова слідча дія. Огляд здійснюють у будь-який час доби, а за несприятливих умов можливе його перенесення та продовження в денний час;

• планомірність огляду — це суворе дотримання криміналістичних рекомендацій щодо застосування тактичних та організаційних прийомів огляду (визначення межі, вихідної точки, послідовності дослідження території, які докази шукати тощо);

• об’єктивність, всебічність і повнота огляду. Всі ділянки, об’єкти, які так чи інакше пов’язані з механізмом події й несуть будь-яку інформацію, потрібно виявити, зафіксувати, дослідити. Джерела інформації невидимих слідів вилучають відповідно до механізму злочину та згідно з відображенням ними доказової інформації (наприклад, слід запаху, мікрочастинок нашарування);

• застосування науково-технічних засобів і суворе дотримання криміналістичних правил поводження з матеріальними джерелами доказової інформації.

2.1.2. Етапи огляду місця події

Учасниками огляду місця події є слідчий, співробітники карного розшуку, експерти, дільничні інспектори, відповідні спеціалісти, обвинувачений, підозрюваний, потерпілий, свідки. Огляд здійснюють у присутності понятих. Таким чином, в огляді беруть участь безпосередні виконавці та особи, що повинні бути присутніми. Функціональні обов’язки в них різні.

Огляд місця події складається з кількох етапів: підготовчого; робочого — безпосередній огляд; заключного.

Підготовчий етап включає діяльність слідчого:

• до виїзду на місце події;

• на місці події.

До виїзду на місце події слідчий зобов’язаний виконати такі підготовчі дії:

• одержати вичерпну інформацію про подію, визначити, чи організовано охорону місця події, чи надано невідкладну медичну допомоги потерпілому, чи вжито заходів щодо ліквідації шкідливих наслідків;

• дати вказівки про вжиття зазначених вище заходів, якщо цього не зроблено;

• визначити склад та викликати членів СОГ;

• підготувати необхідні технічні засоби для забезпечення виїзду на місце пригоди та здійснення огляду (зв’язок, транспорт, технічні комплекти);

• запросити та забезпечити участь необхідних учасників у проведенні огляду: понятих, громадських помічників, потерпілих, свідків та інших.

Після прибуття на місце події слідчий зобов’язаний:

• переконатися, що вжито заходів з охорони місця події, подання допомоги потерпілим, ліквідації наслідків події;

• за необхідності вжити додаткових заходів з охорони місця події та ліквідації шкідливих наслідків злочину.

На цьому етапі слідчий у разі необхідності проводить коротке опитування свідків і потерпілих, дає завдання оперативним працівникам щодо встановлення можливих потерпілих і свідків події, усуває сторонніх з місця події, визначає функції кожного з учасників огляду і роз’яснює їм їхні права та обов’язки.

Робочий етап — безпосередній огляд місця події — починається з орієнтовного або загального огляду, під час якого слідчий ознайомлюється з обстановкою місця події, визначає межі огляду, висуває версії стосовно події. На базі отриманих відомостей слідчий формує завдання оперативним працівникам (застосування службово-розшукового собаки, організація пошуку злочинця за гарячими слідами, збирання інформації, виявлення свідків), складає план детального огляду, вибирає методи й засоби дослідження обстановки місця пригоди, здійснює орієнтовну та оглядову зйомки місця події. Детальний огляд передбачає глибоке і всебічне дослідження місця події, об’єктів з метою виявлення слідів злочину. Під час загального огляду слідчий досліджує об’єкти в статичному стані, а при детальному — може переміщувати предмети з метою дослідження, спочатку зафіксувавши їх на місці виявлення. Під час детального огляду здійснюється вилучення матеріальних джерел (слідів), їх упакування, фіксація.

Заключний етап — фіксація результатів огляду місця події — полягає в узагальненні й аналізі зібраної інформації, вирішенні повністю або частково завдання та мети огляду. Визначається, які об’єкти обстановки доцільно оглянути додатково, які об’єкти ще необхідно вилучити. Слідчий може вважати огляд завершеним, якщо на всі питання, що випливають з події злочину, одержано певну інформацію (встановлено механізм, спосіб вчинення, виявлено ознаки злочинця тощо).

Під час загальної та детальної стадій огляду слідчий занотовує отриману інформацію, а після завершення огляду складає протокол огляду. Якщо огляд складний, то протокол готують під час робочої стадії. Досить часто слідчий доручає писати протокол одному з членів СОГ, а сам диктує результати дослідження обстановки місця події. Така процедура є більш економною та доцільною. Паралельно результати дослідження місця події можна записати на магнітофон.

На заключному етапі складають плани місця події (орієнтовні, оглядові, детальні), схеми та інші додатки до протоколу огляду місця події.

2.1.3. Огляд як метод дослідження матеріальних джерел інформації

Огляд — це не тільки слідча дія, а й криміналістичний метод дослідження, який використовують як у зв’язку з оглядом місця події, так і під час інших слідчих дій, наприклад, при обшуку, вилученні, впізнанні тощо. Суть огляду як методу не можна ототожнювати із слідчим оглядом, у ході якого виконують оглядові дії (безпосереднє чуттєве сприйняття і дослідження об’єкта) та застосовують інші методи (наприклад, вимірювальні, фотографічні, методи моделювання тощо).

Метод огляду як тактичний пізнавальний прийом має ознаки самостійного методу, методу дослідження та характеризується:

• безпосереднім сприйняттям;

• органолептичним та інструментальним дослідженнями;

• аналітичною діяльністю.

Методи здійснення огляду класифікують за різними підставами:

• за послідовністю здійснення та глибиною дослідження — на загальний і детальний;

• за характером дослідження умовно поділяють на статичний і динамічний;

• за обсягом дослідження — на вибірковий (суб’єктивний) і суцільний (об’єктивний);

• за напрямком руху під час огляду — на ексцентричний, концентричний, фронтальний, секторний, вузловий.

Загальний огляд здійснює слідчий з метою ознайомлення з обстановкою на місці події, отримання уявлення щодо характеру події, яка мала місце. На підставі оцінки обстановки місця події визначають межі території, що підлягає огляду, порядок руху учасників огляду, методи дослідження окремих елементів та обстановки. У процесі загального огляду визначають план подальшого детального огляду окремих ділянок або об’єктів. Детальний огляд передбачає ретельне вивчення обстановки загалом та кожного об’єкта на місці пригоди окремо.

Статичним методом певний предмет або об’єкти обстановки місця події досліджують у статиці (стані спокою) без їх переміщення у просторі. Всю обстановку та об’єкти місця події оглядають і досліджують у тому вигляді, в якому вони були виявлені, без будь-якого переміщення або змін. Динамічний метод передбачає дослідження в динаміці, тобто об’єкт можна переміщувати, брати в руки, оглядати з усіх боків, описувати, моделювати, вимірювати. Але впливати на предмет та змінювати його не можна. Під час динамічного огляду з дотриманням прийомів криміналістичної техніки вилучають сліди та інші речові докази, які до цього були зафіксовані у незмінному вигляді.

При вибірковому (суб’єктивному) огляді досліджують обстановку тільки в місцях розташування слідів злочину, визначених відповідно до механізму його вчинення. Суцільний (об’єктивний) огляд — це скрупульозне дослідження всієї території місця події, при якому не залишають поза увагою жоден об’єкт.

Ексцентричний метод огляду пропонує досліджувати місце події, рухаючись за спіраллю, що розгортається від центра до периферії. Цей метод доцільно застосовувати при огляді місця події, яка має свій центр, наприклад, місцезнаходження трупа, місце зіткнення автомобілів при ДТП тощо. Огляд центра події є передумовою для цілеспрямованого виявлення інших слідів, пов’язаних з діями злочинця на місці події. Наприклад, при виявленні трупа із слідами застосування вогнепальної зброї необхідно шукати стріляні гільзи або інші сліди застосування вогнепальної зброї, саму зброю. Концентричний метод — це дослідження місця події за спіраллю, що згортається від периферії до центра. Цей метод найдоцільніше використовувати у тому разі, коли немає чітко визначеного центра місця події і проведення огляду пов’язано з виявленням слідів підходу та відходу злочинця з місця пригоди або виявленням інших слідів і речових доказів. Фронтальний метод огляду передбачає дослідження об’єкта розташованими в лінію засобами під час руху фронтально. Інколи цей метод називають “прочісуванням” території, коли дослідники шикуються у розгорнутий стрій і, рухаючись, обстежують відразу велику територію. Цей метод, як правило, застосовується при огляді значних за площею ділянок на відкритій місцевості. Метод секторного огляду застосовується в Німеччині. Суть його полягає в тому, що слідчий, перебуваючи в центрі місця пригоди, за компасом визначає напрямок руху по колу, щоразу обмежуючись певним сектором у 30-45°. Оглянувши один сектор, він переходить до наступного і далі, поки коло не замкнеться.

Названі методи огляду в конкретній слідчій дії виступають як тактичні прийоми дослідження, адже сама слідча дія є методом пізнання злочину як сукупність систематизованих прийомів і засобів дослідження об’єкта.

Обстановку місця події досліджують за допомогою технічних засобів, які є у слідчій валізі (фотографічна апаратура, засоби роботи зі слідами, допоміжні та вимірювальні). Якщо на місці події присутній необхідний спеціаліст, то він, крім слідчої валізи, використовує спеціалізовані комплекти технічних засобів із пересувної криміналістичної лабораторії. Прокурор-криміналіст, який може брати участь в огляді, користується приладдям, що розміщено у валізі прокурора-криміналіста.

Порядок участі спеціаліста в слідчих діях, у тому числі в огляді місця події, визначений ст. 128 КПК України. Слідчий має право запросити до участі в огляді співробітника спеціальних криміналістичних підрозділів, криміналіста-спеціаліста, судмедексперта, інженера з техніки безпеки, гірничої справи, електротехніки, хімії, взагалі будь-якого громадянина, аби його знання відповідали об’єкту дослідження. Спеціаліст за вибором слідчого залежно від характеру злочину повинен бути заздалегідь, ще на стадії підготовки до виїзду на місце пригоди, попереджений про те, що він потрібен.

Слідчий доручає спеціалісту дослідити окремі матеріальні джерела з метою встановлення слідів, їх фіксації, копіювання, опису та інтерпретації з урахуванням спеціальних знань. Спеціаліст допомагає слідчому вирішувати питання механізму утворення слідів, визначати місце їх розташування, вибирати засоби фіксації, а інколи — й правильно описувати в протоколі. Спеціаліст може використовувати спеціальні лабораторні методи дослідження, обов’язково пояснивши перед тим усім учасникам огляду потрібні методи і засоби, детально описувати тактику їх застосування та одержані результати. Будь-яких висновків у протоколі з приводу виявлених слідів експерт не має права робити. Такі висновки слідчий використовує для вибору тактичних прийомів огляду, висунення слідчих версій, планування розшуку злочинця та встановлення інших обставин.

Для точного встановлення механізму злочину під час огляду місця події особливого значення набувають виявлені негативні обставини — такі зміни в обстановці, які суперечать механізму взаємодії, тобто сліди на місці події є, але їх не повинно бути, і навпаки, слідів немає, але вони обов’язково повинні бути. Наприклад, виявлено труп з ушкодженнями великих судин, а на місці події крові немає, хоча повинна бути. Негативна обставина свідчить, що ушкодження завдано не в тому місці, де було знайдено труп, а в іншому. Або на шиї трупа, який вийняли з петлі, відсутня странгуляційна борозна. Це означає, що смерть настала не внаслідок повішення, а труп був підвішений після вчинення вбивства.

2.1.4. Фіксація результатів огляду місця події

До основних прийомів фіксації огляду місця події належать такі: протоколювання; фотографування, відеозапис, кінозйомка, звукозапис; копіювання та моделювання; вимірювання, складання планів і схем; вилучення предмета разом із слідами.

Основним способом фіксації результатів огляду місця події є протоколювання. Складання протоколу місця події потребує дотримання низки певних вимог: протокол повинен бути повним і містити детальний опис окремих слідів та інших обставин злочину; всі виявлені об’єкти, предмети та обставини місця події мають бути зафіксовані у протоколі огляду місця події точно у такому самому вигляді, в якому вони перебували у момент здійснення огляду та спостерігалися слідчим. Якщо до обстановки місця події вносилися певні зміни, то факти внесення таких змін повинні бути встановлені слідчим за допомогою проведення інших слідчих дій — допитів, експертиз, відтворення обстановки та обставин події тощо.

Протокол огляду місця події складається з трьох основних частин: вступної, описової та заключної.

У вступній частині протоколу зазначається таке: час і місце складання протоколу; посада та прізвища осіб, які проводили огляд і брали участь у його проведенні, прізвища та адреси понятих; підстави для здійснення огляду та посилання на відповідні норми КПК України; позначки про роз’яснення учасникам огляду і понятим їх прав і обов’язків; умови, в яких проводився огляд; час початку та закінчення огляду.

Описова частина містить відомості про загальну обстановку на місці події і всі фактичні дані щодо справи, викладені у тій послідовності, в якій їх було виявлено. Результати огляду описуються від загального до окремого. Спочатку зазначається характеристика навколишньої місцевості, межі території, яка підлягає огляду, загальна характеристика місця події, окремі сліди і предмети. Виявлені на місці події предмети та сліди описують за такими правилами: зазначається їх назва або найменування, місцезнаходження, розмір, форма, колір, загальні та окремі ознаки, взаємне розташування, а також розташування щодо визначених орієнтирів, способи виявлення і вилучення. В протоколі не повинні зазначатися властивості об’єктів, що не можуть бути встановлені безпосереднім спостереженням без здійснення експертного або лабораторного дослідження. Протокол складається з дотриманням логіки, чіткими і зрозумілими фразами.

Заключна частина протоколу містить відомості щодо вилучених предметів та слідів, умов і методів їх фіксації (фото-, кіно-, відеозйомка, дані про чутливість плівки, умови зйомки, параметри зйомки) та вилучення (копіювання на дактоплівку, виготовлення гіпсового зліпка тощо). У цій частини протоколу зазначається про наявність або відсутність зауважень понятих та інших учасників огляду щодо порядку огляду, вилучення слідів та інших предметів, а також інших дій, вчинених слідчим. Протокол підписує слідчий, а також поняті та інші учасники огляду.

До протоколу огляду місця події можуть додаватися плани, схеми місця події, фотознімки, кіно- та відеоплівка.

Усі технічні засоби, які використовують для фіксації процесу огляду та його результатів, можна згрупувати у такий спосіб:

• фотографічні;

• кінематографічні;

• відеозаписуючі;

• звукозаписуючі;

• вимірювальні;

• моделюючі;

• аналітичні:

• пошукові;

• кібернетичні.

2.2.1. Поняття відтворення обстановки і обставин події

Статтею 194 КПК України передбачено таку слідчу дію, як відтворення обстановки й обставин події, зміст якої полягає в тому, що з метою перевірки й уточнення результатів допиту свідка, потерпілого, підозрюваного або обвинуваченого або даних, одержаних при виконанні огляду та інших слідчих дій, слідчий може виїхати на місце події і в присутності понятих, а в разі необхідності — з участю спеціаліста, свідка, потерпілого і підозрюваного або обвинуваченого відтворити обстановку та умови, в яких ті чи інші події могли відбуватися у дійсності.

Найчастіше відтворення обстановки і обставин події здійснюється з метою перевірки такого:

• чи могла конкретна людина в певних умовах сприйняти ту чи іншу подію, об’єкт (наприклад, чи міг свідок в описаних ним умовах і з зазначеної відстані побачити, як відбувалася подія);

• можливості виконання особою певних дій (наприклад, намалювати грошовий білет), у тому числі за допомогою певного предмета, за певний час, у певних умовах тощо;

• об’єктивної можливості подій чи дії (наприклад, чи може відбутися самозаймання певної речовини за відповідних умов, чи можуть утворитися певні сліди);

• як саме відбувалася певна подія (наприклад, уточнити шлях руху обвинуваченого до місця вчинення злочину).

Ця слідча дія за своїм змістом є ширшою, ніж слідчий експеримент, бо охоплює ще й перевірку показань на місці. Отже, така слідча дія, як відтворення обстановки й обставин події, що передбачена ст. 194 КПК України, структурно і гармонійно поєднує в собі дві слідчі дії, два напрями досліджень: слідчий експеримент і перевірку показань на місці.

Слідчий експеримент. Слідчий експеримент необхідно відрізняти від експерименту як загальнонаукового методу дослідження, що його використовують як пізнавальний прийом при виконанні різних слідчих дій.

Експеримент —це цілеспрямована діяльність, в основу якої покладено дослідне відтворення у спеціально створених умовах явища, події, речі, об’єкта, що пізнаються. Експеримент широко використовується в різних галузях знань.

Слідчий експеримент — це слідча дія, яку виконують з метою перевірки існуючих та одержання нових доказів за допомогою цілеспрямованого впливу на окремі (такі, що перевіряються) об’єкти або їх копії під час здійснення спеціальних дослідів. Таким чином, слідчий експеримент — це пізнавальна дія, суть якої полягає у виконанні досліджень, пов’язаних з перевіркою або встановленням будь-якого факту, явища, речі. Науковою основою слідчого експерименту є загальний експериментальний метод дослідження (пізнання теорії та практики, за І. Андрєєвим) та загальні положення його перевірки. У науці та на практиці з метою пізнання будь-якого явища, події їх відтворюють у натуральну величину або моделюють, тобто створюють матеріальну чи абстрактну (уявну) модель. Створену модель із додержанням певних відтворених умов спостерігають у процесі її зміни. У такий спосіб перевіряють факти, дії, властивості реальних об’єктів, встановлюють нові факти, ознаки та властивості реальних речей.

Ефективність застосування експериментального методу зумовлена дотриманням таких загальних положень:

• у дослідах (експерименті) необхідно використовувати реальний об’єкт або його модель (матеріальну, уявну);

• для здійснення експерименту необхідно відтворити такі зовнішні умови, які максимально наближені до умов, що існували на момент факту;

• змінювати зовнішні умови дозволяється залежно від мети дослідження;

• дослідні дії необхідно повторювати кілька разів.

Слідчий експеримент як слідча дія спрямований на розв’язання таких завдань:

• перевірити можливість сприйняття будь-яких явищ у певних умовах;

• встановити механізм або окремі елементи події злочину;

• перевірити слідчі версії та реальне існування конкретних фактів, явищ.

З урахуванням цих завдань у криміналістиці вирізняють три види слідчого експерименту:

• слідчий експеримент, що дає можливість установити факт почуттєвого сприйняття будь-яких явищ, тобто спрямований на перевірку стану органів чуттів людини (обвинуваченого, підозрюваного, потерпілого, свідка). Наприклад, перевірка можливості чути, бачити за певних умов;

• слідчий експеримент, що дає змогу визначити, чи може конкретна особа виконати певні дії, наприклад, подолати конкретну перешкоду, проникнути через отвір; чи вміє користуватися знаряддями, інструментами для виконання роботи, припустимо, відімкнути замок відмичкою, зламати двері домкратом. Інколи такий експеримент називають перевіркою професійних навичок, у тому числі злочинних (наприклад, чи зможе особа виготовити фальшиву монету);

• слідчий експеримент, що допомагає встановити можливість існування певного факту або механізму його виникнення (наприклад, постріл зі зброї без натискання на спусковий гачок, самозаймання певної рідини тощо).

Слідчий експеримент як слідча дія провадиться з дотриманням вимог кримінально-процесуального законодавства, зокрема ст. 194 КПК України. Виконання цих дій допускається за умови, що вони не принижують гідності осіб, які беруть у них участь, і не є небезпечними для їх здоров’я. Ці ж вимоги поширюються і на здійснення перевірки показань на місці.

Учасниками слідчого експерименту можуть бути: слідчий, працівники органів дізнання, прокурор; обвинувачений, підозрюваний, свідок, потерпілий; поняті, спеціаліст; експерт, громадські помічники, виконавці дослідних дій та інші особи, участь яких у здійсненні слідчого експерименту слідчий визнає за необхідну.

У разі здійснення слідчого експерименту для перевірки можливостей конкретної особи чути, бачити, сприймати певну подію або явище, а також при проведенні експерименту з метою визначення наявності в особи певних професійних навичок участь такої особи у експерименті є обов’язковою. В інших експериментах дослідні дії можуть бути виконані спеціально запрошеними особами — виконавцями.

Перевірка показань на місці. Проведення перевірки показань на місці є слідчою дією, яка має власну пізнавальну функцію. Вона схожа на огляд місця події та допит на місці події, однак не є ними. Жодна з цих слідчих дій не може замінити собою перевірку показань на місці, яка здійснюється з метою перевірки або уточнення свідчень підозрюваного, обвинуваченого, потерпілого або свідка, що пов’язані з конкретним місцем. Слідчий має право за участю понятих, а за необхідності — і спеціаліста прибути з допитаною особою на зазначене місце та запропонувати їй показати обстановку, предмети, розповісти про обставини події.

Предметом перевірки показань на місці є не будь-які показання допитаної особи, а лише показання, які у той чи інший спосіб пов’язані з конкретним місцем. Таким місцем найчастіше є: місце події; приміщення і ділянки місцевості, де готувався або вчинявся злочин; місця, де сховані предмети та знаряддя злочину; місця, де переховувався злочинець або його співучасники.

Перевірка показань на місці є специфічною слідчою дією, пізнавальна суть якої полягає в тому, що слідчий у результаті виконання цієї дії отримує нову інформацію, яка дає підстави говорити про правдивість або неправдивість показань, що їх перевіряють. Така інформація з’являється у слідчого у результаті порівняння пояснень допитаної особи з реальною обстановкою на місці. Доказове значення отриманої інформації оцінюється, як правило з урахуванням результатів раніше виконаного слідчого огляду місцевості.

Як зазначає І. Пантелєєв, інформація, що її отримують у результаті перевірки показань на місці, характеризується співвідношенням даних, які виходять із чотирьох основних джерел (блоків інформації):

• інформація, що міститься у показаннях, які перевіряються;

• інформація, що міститься у показаннях, які особа дає на місці перевірки;

• інформація, джерелом якої є реальна обстановка на місці в її взаємозв’язку з обставинами вчинення злочину;

• інформація, що її отримано у результаті раніше здійсненого огляду цього місця.

Саме за допомогою визначення співвідношення зазначених чотирьох блоків інформації слідчий робить вірогідний висновок про правдивість або неправдивість свідчень, що перевіряються. Якщо інформація, що міститься у всіх перелічених блоках, збігається, то в цьому разі слідчий з високим ступенем вірогідності може вважати, що показання, які перевіряються, відповідають дійсності, і навпаки, наявність суттєвих розбіжностей у блоках інформації є підставою для висновку про повну або часткову невідповідність показань, що перевіряються, реальній дійсності. Так, якщо показання допитаної особи на місці та її попередні показання не відповідають реальній дійсності і суперечать результатам раніше здійсненого огляду, то найімовірнішим є висновок про недостовірність показань. Коли всі чотири блоки інформації не узгоджуються між собою, вірогідність недостовірності зростає ще більше.

Вивчення обстановки місця події, виявлення і вилучення слідів злочину та інших речових доказів не належить до пізнавальної функції перевірки показань на місці і є завданням іншої слідчої дії — огляду місця події. Не можна також відносити до пізнавальної функції цієї слідчої дії отримання від особи нових показань, бо це є функцією допиту. Змішування функцій перевірки показань на місці з оглядом і допитом є недопустимим.

Перевірку показань на місці здійснюють, як правило, після того, як це місце ретельно оглянув слідчий без участі допитуваної особи, бо участь цієї особи в огляді виключає можливість виконання перевірки показань на місці.

Необхідною умовою перевірки показань на місці є наявність добровільної згоди особи на виконання цієї дії.

2.2.2. Підготовка і тактика здійснення слідчого експерименту

Здійснення слідчого експерименту потребує дотримання загальних положень, сформульованих у ст. 194, 195 КПК України, а також розроблених у криміналістиці організаційних і тактичних положень (окремих принципів), серед яких особливе значення мають кримінально-процесуальні та морально-етичні, а саме:

• дослідні дії повинні виконуватися у суворій відповідності з принципом законності;

• дослідні дії не повинні спричиняти фізичних страждань, принижувати честь і гідність особи, яка добровільно погодилася на виконання дослідних дій; виключення можливості участі особи в експерименті під тиском або погрозами;

• виконання дослідів під час слідчих дій (крім експертизи) не повинно призводити до зміни або знищення речових доказів;

• використовувані технічні засоби мають бути законними та відповідати морально-етичним вимогам.

Підготовка до здійснення слідчого експерименту передбачає визначення такого:

• мети експерименту;

• часу, місця та умов його здійснення;

• конкретних учасників і функцій кожного з них;

• змісту та послідовності виконання дослідних дій;

• необхідних технічних засобів і способів процесуальної фіксації перебігу і результатів експерименту.

Взагалі всі підготовчі дії з виконання слідчого експерименту можна поділити на дві групи:

• підготовчі дії до виїзду на місце здійснення експерименту;

• підготовчі дії на місці здійснення експерименту.

До виїзду на місце експерименту потрібно: визначити факти, що підлягають перевірці; умови здійснення експерименту, в тому числі обстановку на місці майбутньої дії; місце, час здійснення експерименту; склад учасників; характер та обсяг інформації, яку доцільно надати учасникам; визначити і підібрати засоби і предмети, необхідні для здійснення експерименту; скласти план здійснення експерименту; вжити заходів для охорони місця здійснення експерименту; за необхідності ознайомитися з місцем здійснення експерименту.

На місці здійснення експерименту рекомендується: оглянути місце дослідних дій і в разі порушення обстановки поновити її; сфотографувати обстановку, в якій здійснюватиметься експеримент; організувати охорону місця здійснення експерименту; запросити понятих та вказати їм їх місцезнаходження; вжити заходів із забезпечення безпеки учасників у процесі експерименту; проінструктувати всіх учасників щодо змісту їх дій; роз’яснити всім учасникам їхні права й обов’язки; визначити способи зв’язку між учасниками і запропонувати їм зайняти свої місця.

Основними тактичними вимогами до здійснення слідчого експерименту є такі: створення умов для проведення дослідних дій, які максимально наближені до умов дії або явища, що перевіряється; неодноразовість повторення дослідних дій; здійснення експерименту у різних умовах.

Досліди необхідно здійснювати за таких самих або максимально наближених умов, у тих самих обстановці, місці та в той самий час, що і подія, яка мала місце. Умови здійснення експерименту визначаються його характером і метою. Досягнення таких самих умов потребує перед дослідними діями відтворювати обстановку, в якій відбувався встановлений факт. Місце та час враховують при підготовці тільки у тому разі, якщо вони впливають на почуттєве сприйняття та реальність виконання досліду (наприклад, у разі перевірки наявності в особи професійних навичок експеримент не обов’язково проводити в той самий час і на тому самому місці).

У дослідних діях необхідно використовувати оригінали об’єктів або речей або такі самі чи подібні об’єкти і речі, тобто, однакової зовнішньої форми та розмірів. Інші фізичні ознаки надають об’єктові тільки залежно від мети експерименту. Не можна використовувати в дослідних діях оригінали холодної, вогнепальної зброї, вибухонебезпечні предмети, отруйні речовини. У таких випадках використовують моделі, наприклад, пістолета, ножа із гуми, а замість трупа — манекен.

Дослідні дії необхідно повторювати неодноразово.

При повторенні дослідів важливо змінювати умови їх здійснення. Зокрема, при встановленні можливості проникнення людини через отвір слід залучати до участі в експерименті осіб різного віку і фізичної комплекції. Якщо перевіряють слухові можливості особи, то необхідно звуки відтворювати не менше трьох разів — тихим, середнім і голосним тоном. Зовнішні умови змінюють при визначенні ймовірності сприймання та оцінки подій, фактів.

Неодноразовість виконання дослідних дій і стабільність отримуваних при цьому результатів є умовою достовірності результатів здійсненого експерименту.

Оцінка результатів слідчого експерименту має практичне значення і вирізняється своїми особливостями. Якщо встановлено можливість виконання певної дії, то це ще не означає, що вона обов’язково мала місце (існувала) в минулому. Свідок міг почути зойк людини через стіну, однак це не означає, що він справді чув жертву злочину, адже можливість — це ще не дійсність. Таким чином, позитивні результати експерименту дають змогу будувати тільки ймовірну версію стосовно події. Негативний результат експерименту свідчить, що подія, яку перевіряли, за даних умов не існувала. Наприклад, якщо людина не може винести через отвір неподільну річ великих габаритів, то, відповідно, і під час крадіжки її не можна було витягнути через цей отвір.

Слідчий експеримент, спрямований на встановлення механізму утворення слідів, фактів, явищ, близький до судової експертизи і найчастіше здійснюється для визначення взаємного розташування об’єктів у момент взаємодії, наприклад, злочинця та потерпілого тощо.

2.2.3. Підготовка і тактика здійснення перевірки показань на місці

Перевірка показань на місці здійснюється тільки за умови наявності детальних показань особи, що пов’язані із конкретним місцем, і добровільної згоди особи на участь у такій дії.

Перед початком перевірки, у тому разі, якщо при виконанні огляду обстановку місця події було зафіксовано неповно, слідчому необхідно здійснити повторний або додатковий огляд, під час якого доцільно визначити можливі точки кіно-, фото-, відеозйомки та перевірити, чи не зазнала обстановка місця події суттєвих змін.

Крім зазначених дій, при здійсненні підготовки до перевірки показань на місці необхідно:

• повторно або додатково допитати особу, показання якої перевірятимуть, з метою уточнення або деталізації свідчень про обстановку та предмети на місці події, маршрут руху та орієнтири. Під час допиту особи, свідчення якої планують перевірити, необхідно детально встановити всі обставини та об’єкти, які вона бачила на місці події; скласти опис шляху до місця. Якщо перевіряють показання обвинуваченого, то доцільно, щоб він накреслив план (схему) розташування предметів на місці події, позначивши на ньому усі свої дії під час події;

• визначити склад учасників слідчої дії;

• визначити час здійснення перевірки;

• підготувати необхідні технічні засоби фіксації (фото-, кіно- та відеоапаратуру), транспортні засоби, засоби зв’язку та допоміжні засоби (манекени, макети тощо);

• провести інструктаж учасників слідчої дії, пояснити їм мету та порядок її виконання, роз’яснити права і обов’язки;

• визначити місце, з якого розпочинатимуть перевірку показань.

Закінчивши підготовчі дії та прибувши разом з учасниками слідчої дії до місця, з якого намічено почати перевірку показань, слідчий пропонує особі, показання якої перевіряються, вказати шлях до місця події, після чого всі учасники починають рух за описаним цією особою маршрутом.

Необхідно, щоб допитана особа йшла попереду групи та самостійно вказувала шлях слідування, звертаючи при цьому увагу інших учасників на орієнтири місцевості та місця, пов’язані з обставинами події. Після прибуття на місце події допитаний вказує його загальні межі, коментує зміни в обстановці. Під час перевірки показань на місці допитаному можуть ставити запитання стосовно окремих аспектів і деталей обстановки на місці, змін, які відбулися, конкретних предметів та їх зв’язку з обставинами розслідуваного злочину. Всі пояснення та дії особи, показання якої перевіряються, заносять до протоколу.

У тому разі, якщо необхідно перевірити показання кількох осіб на одному місці, такі перевірки здійснюють окремо з кожною особою. Групова перевірка показань за одночасною участю двох або більше допитаних осіб є недопустимою. Під час перевірки необхідно ретельно спостерігати за тим, щоб дії допитаної особи були самостійними, а підказування та навідні запитання з боку інших учасників слідчої дії — повністю виключеними.

До важливих тактичних прийомів належить рекомендація для слідчих не поспішати з негативними висновками щодо невідповідності пояснень допитаного на місці і раніше отриманих від нього показань реальній обстановці на місці, бо ця невідповідність може бути наслідком не тільки неправдивих свідчень, а й неповноти сприйняття місцевості особою, поганої пам’яті та інших причин.

Один з важливих тактичних прийомів перевірки показань на місці ґрунтується на психологічній закономірності відновлення у пам’яті допитуваного уявного образу тієї або іншої ділянки місцевості. Сутність цього прийому полягає в тому, що при підході до того чи іншого місця, в момент, коли його ще не видно учасникам перевірки, допитуваний детально його описує, пояснює його зв’язок з розслідуваною подією і тільки після цього показує його та пояснює обстановку на місці. Цей прийом сприяє правильній оцінці показань.

У тому разі, якщо попередні показання допитаного не узгоджуються з реальною обстановкою та його поясненнями на місці, слідчий звертає на це його увагу і пропонує пояснити причини такої розбіжності. Якщо допитаний наполягає на своїх показаннях, то перевірку необхідно продовжувати, а коли заявить, що його попередні показання є неправдивими, і відмовиться від них, то перевірку показань необхідно припинити і провести повторний допит з оформленням відповідного протоколу. У протоколі перевірки показань на місці у такому випадку необхідно зафіксувати факт, що допитаний не зміг вказати місце та обстановку події, що перевіряється, та відмовився від показань, які він дав раніше.

Якщо допитаний вказує на нову ділянку місцевості або приміщення, де можуть бути ті чи інші сліди злочину (труп, знаряддя, викрадене майно тощо), про які раніше він не повідомляв, необхідно припинити перевірку показань на місці, здійснити з тим же складом учасників огляд нового місця та виявлених об’єктів, скласти протокол огляду, а потім поновити перевірку.

2.2.4. Фіксація результатів відтворення обстановки та обставин події

Основним способом фіксації результатів відтворення обстановки та обставин події є складання протоколу цієї слідчої дії відповідно до вимог ст. 84, 85, 195 КПК України. Протокол складається з трьох основних частин: вступної, описової та заключної.

У вступній частині протоколу зазначають: час і місце складання, посаду, класний чин або звання, прізвище посадової особи, яка проводить слідчу дію, дані про учасників слідчої дії та відмітку про роз’яснення їм їхніх прав та обов’язків, мету здійснення експерименту (у разі перевірки будь-чиїх показань необхідно стисло викласти зміст показань з посиланням на сторінки кримінальної справи), відмітку про попередження учасників слідчої дії про кримінальну відповідальність за ст. 178, 179 КК України.

В описовій частині зазначають: точне місце проведення слідчої дії; в який саме спосіб здійснювали слідчий експеримент; які саме обставини перевіряли або відтворювали; в яких метеорологічних та інших умовах здійснювали перевірку або експеримент; зміст, послідовність дослідних дій, хто саме їх виконував, за яких умов; результати експерименту; звідки саме починався маршрут до місця перевірки, як він проходив; які свідчення давав підозрюваний, обвинувачений, потерпілий або свідок, які саме дії він виконував на місці події, які предмети та сліди було виявлено на місці події під час здійснення перевірки; які запитання ставили особам, свідчення яких перевіряли, та які вони надали на них відповіді.

У заключній частині відображають: заяви і зауваження учасників відтворення обстановки та обставин події, посилання на плани, схеми, складені під час проведення слідчої дії; відмітки про ознайомлення учасників слідчої дії з протоколом, які також засвідчують факт відповідності змісту протоколу фактично виконаним діям. Протокол складає та підписує особа, яка проводила слідчу дію.

Додатковими способами фіксації результатів відтворення обстановки і обставин події є вимірювання, складання планів і схем, використання фото-, кіно- та відеозйомки, звукозапису. За допомогою цих засобів здійснюється наочна фіксація обстановки та обставин відтворюваної події. Певні переваги безумовно має відеозйомка, яка дає змогу зафіксувати всі дії обвинуваченого чи іншого учасника слідчої дії у динаміці, послідовність цих дій, показ і розповідь під час відтворення обстановки і обставин події.

Перевірка показань на місці є динамічною дією, тому її фіксацію доцільно доповнювати кінозйомкою, відео- та звукозаписом, відповідними прийомами використання цих засобів. Починають фіксацію підготовки, коли група зібралася та перебуває у вихідній точці: фіксується час і місцезнаходження. Після цього відображають маршрут руху до місця події. У зв’язку з цим потрібно вибирати точки зйомки у такий спосіб, щоб можна було на екрані (фотознімку) упізнати місцевість. Якщо перевіряють показання кількох осіб на одному місці, то обов’язковою є зйомка з одних і тих самих точок. Останні позначають на плані місця події. У разі використання фотозйомки фіксують послідовно окремі стадії (фази руху) перевірних дій. До протоколу додають серію фотознімків, відеофільм чи кінофільм.

Дані про використання додаткових способів фіксації заносять у протокол слідчої дії. Умови їх застосування повинні відповідати вимогам кримінально-процесуального законодавства.

2.3.1. Поняття, завдання і види пред’явлення для пізнання

Пред’явлення для впізнання — це слідча дія, яка полягає в пред’явленні особі, що її раніше було допитано, будь-якого об’єкта з метою його ототожнення або встановлення групової належності з об’єктом, який вона раніше бачила у зв’язку з обставинами, що мають значення для розслідуваної справи.

За своєю сутністю ця слідча дія є одним із видів криміналістичної ідентифікації — ідентифікації за ідеальним відображенням або уявним образом. У цьому разі упізнаваний об’єкт є ідентифікованим об’єктом, а уявний образ цього об’єкта, що зберігається у пам’яті людини, — ідентифікуючим.

Відповідно до вимог ст. 174-176 КПК України суб’єктами впізнання можуть бути свідки, потерпілі, підозрювані, обвинувачені.

Обов’язковою умовою впізнання є проведення попереднього допиту особи про ознаки та властивості об’єкта, що його особа раніше бачила, здатність особи впізнати об’єкт і наявність добровільного бажання дати свідчення з цього приводу та взяти участь у проведенні впізнання.

Основним завданням пред’явлення для впізнання є встановлення тотожності конкретного об’єкта або його групової належності. Впізнання закінчується встановленням групової належності у тих випадках, коли суб’єкт впізнання сприйняв і зберіг у пам’яті тільки групові ознаки об’єкта.

Науковою основою впізнання є філософське вчення стосовно індивідуальності ознак об’єктів матеріального світу та принципової можливості пізнати його.

Процес пред’явлення для впізнання має елементи психологічної діяльності і тому здійснюється на базі положень загальної та судової психології, яка досліджує психічний механізм формування показань особи, яка впізнає. Цей механізм ґрунтується на чотирьох самостійних психічних процесах:

• сприйняття об’єкта за допомогою органів чуттів;

• запам’ятовування сприйнятого;

• відтворення уявного образу у пам’яті;

• впізнання об’єкта.

Отже, психологічну основу впізнання становлять:

• можливість адекватного відображення органами чуттів людини об’єктивної реальності;

• можливість запам’ятовування та збереження в пам’яті сприйнятого образу (ознак і властивостей об’єктів);

• можливість адекватного відтворення сприйнятого, тобто уявного образу (сліду пам’яті).

Пред’явлення для впізнання як слідча дія — це процесуальна діяльність, що породжує докази. В основі цієї діяльності лежить психологічний процес впізнавання, суть якого полягає в порівнянні уявного образу, що зберігається в пам’яті особи, з об’єктом, людиною, які спостерігаються (сприймаються) зараз, тобто в умовах, що їх створив слідчий. У процесі порівняння особа робить висновок: чи є об’єкт, що спостерігається, тим самим (тотожним), який вона спостерігала (бачила) раніше в зв’язку з подією, що розслідується. Висновок про тотожність чи групову належність об’єкта, що впізнається, ґрунтується на уявному аналізі, синтезі та порівнянні ознак об’єкта.

Об’єктами, що пред’являються для впізнання, можуть бути будь-які об’єкти матеріального світу, що становлять інтерес для слідчого і допускають їх пред’явлення для впізнання суб’єкту з дотриманням вимог кримінально-процесуального законодавства. Такими об’єктами можуть бути особи (свідки, потерпілі, підозрювані, обвинувачені), трупи осіб, предмети і тварини.

Залежно від того, пред’являється для впізнання об’єкт у натурі чи його зображення, розрізняють безпосереднє та опосередковане (за фотозображенням) упізнання.

Класифікація пред’явлення для впізнання за видами здійснюється, як правило, залежно від характеру об’єкта впізнання:

• пред’явлення для впізнання особи;

• пред’явлення для впізнання трупа;

• пред’явлення для впізнання предметів;

• пред’явлення для впізнання тварин;

• пред’явлення для впізнання фотографічних зображень об’єктів.

2.3.2. Підготовка до пред’явлення для впізнання

Для всіх видів пред’явлення для впізнання існують загальні положення, що стосуються його підготовки, від дотримання яких залежить забезпечення повноти і достовірності отримуваної інформації. Вони включають виконання таких процесуальних і допоміжних дій:

• попередній допит особи, яка впізнає;

• визначення мети впізнання;

• підбір і підготовка об’єктів для проведення впізнання;

• підготовка учасників слідчої дії;

• вибір місця, часу та інших умов упізнання;

• визначення необхідного комплексу технічних засобів (зв’язок, транспорт, фіксація) та їх підготовка.

Розглянемо детально окремі з них.

Необхідною слідчою дією, що передує проведенню впізнання, є попередній допит особи з метою отримання інформації про зовнішній вигляд, ознаки та прикмети об’єкта, що його раніше бачила особа, обставини, за яких об’єкт бачили, та з’ясування спроможності особи впізнати цей об’єкт. Обов’язковість попереднього допиту передбачається вимогами ст. 174, 175 КПК України. Якщо допитуваний заявить, що він не пам’ятає ознак, за якими міг би упізнати об’єкт, проведення впізнання є недоцільним.

Залежно від об’єктів, що підлягають упізнанню, попередній допит особи має певні особливості.

Допит, що передує впізнанню живої особи, спрямований на з’ясування такого: обставин, за яких той, хто упізнає, бачив особу у зв’язку зі злочином; загальних і характерних ознак, рис та особливих прикмет зовнішності особи (з детальним описом анатомічних, функціональних та супутніх ознак); психологічного та фізіологічного стану того, хто упізнає, у момент спостереження (збудженість, афект, зір, слух, особливості пам’яті тощо).

У випадках, коли в особи, що підлягає впізнанню, є унікальні особливі прикмети, за якими допитаний може її впізнати і які вирізняють її серед інших осіб — незвичайне татуювання, рубець незвичайної конфігурації, відсутність якоїсь частини тіла (руки, ноги, пальця тощо), від проведення впізнання необхідно відмовитися і провести огляд цієї особи відповідно до правил, передбачених ст. 193 КПК України. В подальшому результати огляду зіставляють з даними, що були отримані під час допиту того, хто бачив цю особу за обставин, які мають значення у справі.

Під час допиту, що передує пред’явленню трупа для впізнання, необхідно детально встановити у допитуваних осіб (якщо допитуються особи, в яких зникли родичі, близькі чи знайомі) таке: прізвище, ім’я, по батькові, вік, фах, зовнішні прикмети, коли особу бачили востаннє, як вона була вдягнена, які речі були при ній, особливі прикмети (наявність татуювання, рубців, шрамів, коронок, пломб, протезів тощо).

Під час допиту, що передує пред’явленню для впізнання предметів, необхідно встановити обставини, за яких цей об’єкт бачили, з’ясувати ознаки й особливості об’єкта, що відрізняють його від інших. Не пред’являють для впізнання унікальні та неповторні в своєму роді речі та предмети, які існують в одному екземплярі (твори мистецтва видатних художників, унікальні ювелірні та антикварні вироби тощо), об’єкти, які не можуть бути виділені серед інших (цукор, борошно, предмети серійного виробництва тощо), а також номерні речі.

Якщо пред’явленню для впізнання підлягає тварина, то, крім загальних ознак (масть, порода, колір), з’ясовують особливі прикмети.

Підготовка об’єктів для впізнання полягає в тому, що для проведення впізнання підшукують такі об’єкти, які не мають істотних відмінностей від об’єкта, що підлягає впізнанню. Відповідно до вимог ст. 175, 176 КПК України особи та речі повинні пред’являтися для впізнання у кількості не менше трьох, однак кількість таких об’єктів може бути збільшено. Якщо для впізнання пред’являються особи, то підбирають не менше двох осіб, які повинні бути однієї статі з особою, яку будуть упізнавати, схожі за віком, національно-етнічними ознаками, мати схожий одяг, однакову статуру, носити схожу зачіску. Під час відбору предметів і речей необхідно, щоб вони були однакового найменування, виду, марки, моделі, кольору та стану.

Підготовка учасників слідчої дії полягає у запрошенні понятих, яких повинно бути не менше двох, а за необхідності можуть залучати також і спеціалістів (лікар, педагог, перекладач, спеціаліст-криміналіст та інші). У впізнанні може брати участь захисник, якщо він допущений до участі у справі.

Правильне та оптимальне визначення слідчим часу, місця та інших умов пред’явлення для впізнання має важливе значення для отримання достовірних результатів цієї слідчої дії. Стосовно часу діє загальне правило: що раніше буде проведено впізнання, то більше можливості отримати достовірну інформацію. Це пов’язано з властивістю пам’яті людини поступово забувати сприйняту подію. На вибір часу може також впливати і суб’єктивний фактор — небажання особи брати участь у впізнанні. Місцем проведення впізнання, як правило, є кабінет слідчого або інше службове приміщення. У випадках, коли на якість впізнання можуть вплинути специфічні умови, що існують на місці попереднього сприйняття об’єкта, виконувати цю слідчу дію необхідно на тому місці, де спостерігався об’єкт. У тому разі, коли пред’явлення для впізнання з метою забезпечення безпеки особи, яка впізнає, відбувається поза візуальним спостереженням особи, яку впізнають (ч. 4 ст. 174 КПК України), то слідчий повинен забезпечити створення відповідних умов для проведення слідчої дії. У таких випадках кримінально-процесуальне законодавство вимагає також від слідчого надання понятим можливості пересвідчитися у можливості впізнання поза візуальним спостереженням того, кого впізнають.

Важливою передумовою проведення впізнання є також недопустимість ознайомлення того, хто впізнає, з ототожнюваним об’єктом. При порушенні цієї умови стає практично неможливо правильно оцінити результати проведеної слідчої дії, бо невідомо, чи є впізнання підтвердженням факту, що об’єкт справді бачили за обставин, які цікавлять слідчого, чи воно стало можливим внаслідок ознайомлення з ним перед проведенням впізнання.

2.3.3. Тактика пред’явлення для впізнання

Будь-який вид пред’явлення для впізнання включає ряд певних дій, які виконують у такій послідовності:

• розміщення об’єктів на місці проведення слідчої дії за відсутності того, хто упізнає;

• роз’яснення учасникам слідчої дії їхніх прав та обов’язків, передбачених законом, а також сутності слідчої дії, що проводиться;

• виклик особи, яка впізнає, до місця проведення впізнання. Якщо ця особа є потерпілим або свідком, її попереджають про кримінальну відповідальність за статтями 178, 179 КК України;

• пропозиція тому, хто впізнає, оглянути об’єкти та показати серед них той, про який його раніше допитували;

• фіксація перебігу і результатів слідчої дії.

Розглянемо особливості проведення впізнання залежно від об’єкта, який упізнають.

Впізнання живої особи. Необхідність пред’явлення для впізнання особи може виникнути за таких ситуацій:

• допитуваний пояснює, що з особою, про яку він дав показання, він не знайомий, але запам’ятав її і може впізнати;

• допитана особа повідомляє певні відомості, пов’язані з розслідуваною справою, про будь-кого зі своїх знайомих, але останній заперечує факт знайомства і заявляє, що допитана особа йому невідома;

• коли необхідно встановити особу людини, яка не має документів або пред’явила не свої документи;

• допитуваний знає в обличчя особу, про яку дає показання, але не може повідомити про неї будь-яких даних.

Особливості проведення впізнання особи за анатомічними ознаками зовнішності залежать від того, який вид впізнання має місце — безпосереднє, коли особа пред’являється тому, хто впізнає, у натурі, або опосередковане, коли йому пред’являють фотографію із зображенням особи, що підлягає впізнанню.

Порядок пред’явлення для впізнання особи у натурі має перелічені вище загальні правила, однак з урахуванням таких особливостей:

• особі, яку впізнають, пропонується зайняти будь-яке місце серед інших осіб, разом з якими вона буде пред’явлена для впізнання;

• якщо особа, яка впізнає, не знає прізвища впізнаної особи, слідчий пропонує останній назвати себе та дає можливість зробити коротку заяву щодо показань того, хто її впізнав;

• у випадках, коли виникає необхідність забезпечити особисту безпеку особи, що впізнає, впізнання здійснюється поза візуальним спостереженням упізнаваної особи за правилами, передбаченими ч. 4 ст. 174 КПК України.

Відповідно до ч. 5 ст. 174 КПК України впізнання особи за необхідності може здійснюватися за фотознімками. Опосередковане пред’явлення особи для впізнання може мати місце тоді, коли неможливо забезпечити присутність особи у натурі або коли це викликано певними тактичними міркуваннями. Факт приєднання до справи фотографії особи, впізнання якої відбуватиметься за фотознімками, повинен бути зафіксований у матеріалах справи — у протоколі виїмки або показаннях особи, яка принесла фотографію. При пред’явленні для впізнання особи за фотозображенням фотознімок особи разом з двома іншими наклеюють на спеціальний бланк, нумерують і засвідчують печаткою. До справи долучають довідку слідчого із зазначенням, кому саме належать ці фотознімки та в якому порядку вони розташовані на бланку протоколу. Особа, яка впізнає, у присутності понятих розглядає пред’явлену їй фототаблицю та дає свідчення з цього приводу, які фіксують у протоколі.

Впізнання особи може здійснюватися і за функціональними ознаками зовнішності — ознаками голосу, мови, ходи та жестикуляції. Специфіка впізнання особи за голосом та мовою полягає у такому:

• слідчу дію організовують і проводять у такий спосіб, щоб той, хто впізнає, не міг бачити особу, яку впізнає, а міг тільки чути її голос;

• учасників дії поділяють на дві групи. У першій перебувають особи, голоси яких будуть впізнавати, в кількості не менше трьох, поняті та помічник слідчого, до другої входять слідчий, особа, що впізнає, та поняті, які розміщуються окремо від першої групи;

• той, хто впізнає, вислуховує голоси пред’явлених осіб та повідомляє слідчому, який голос він упізнав;

• всі учасники збираються разом та з’ясовують, чий саме голос було упізнано, що і фіксують у протоколі.

Пред’явлення особи для впізнання за ходою та жестикуляцією здійснюють з дотриманням таких умов:

• провадження слідчої дії здійснюється, як правило, на тому місці, де той, хто впізнає, вперше побачив упізнавану особу;

• упізнавану особу пред’являють серед інших осіб, які мають схожі ознаки;

• особі, яка впізнає, потрібно надати достатньо часу для спостереження ходи та жестикуляції пред’явлених осіб.

Окремі автори зазначають, що обов’язковою умовою впізнання особи за ходою та жестикуляцією повинна бути відсутність у особи, яку впізнають, інформації про проведення впізнання.

Пред’явлення трупа для впізнання. З огляду на специфіку об’єкта впізнання закон не вимагає пред’являти його для впізнання з однорідними об’єктами. Пред’явлення для впізнання трупів характеризується такими особливостями:

• труп пред’являється один;

• якщо на трупі є ушкодження, то проводиться його “туалет”, тобто надається вигляд, який особа мала за життя;

• спочатку труп пред’являють особам, які заявили, що родич, близький або знайома людина пропали безвісти, а пізніше — іншим особам, яких попередньо допитують. Можливий і інший варіант, коли з метою встановлення особи загиблого труп пред’являють спочатку для впізнання громадянам, які живуть у районі виявлення трупа. Попередній допит таких осіб не має сенсу, адже невідомо, про кого повинен розповідати допитуваний;

• під час упізнання відкритим залишають, як правило, тільки обличчя, інші частини закривають простирадлом. Особа, яка упізнає, під час проведення впізнання може оглянути інші частини тіла, на яких можуть бути індивідуальні ознаки (родимки, шрами, татуювання тощо);

• труп пред’являється для впізнання, як правило, у тому самому одязі, в якому він був виявлений.

Якщо до поховання особу трупа встановити не вдалося, його фотографують за правилами сигналітичної фотозйомки. У разі наявності на трупі особливих прикмет їх також детально фотографують. У подальшому за необхідності впізнання трупа здійснюється за фотографіями.

Пред’явлення для впізнання предметів. Загальний порядок пред’явлення для впізнання предметів визначається ст. 175 КПК України. При допиті особи, яка впізнає, встановлюється найменування та призначення предмета, спосіб виготовлення, а також інші загальні ознаки. Разом з цим потрібно детально встановити та зафіксувати й окремі особливості предмета, які можуть виникнути під час його виробництва та експлуатації (дефекти обробки, сліди ремонту, зношеності тощо). Для пред’явлення для впізнання підбирають не менше двох предметів, які є однорідними з предметом (об’єктом), що пред’являється для впізнання. Однорідними вважаються предмети, які мають загальне призначення, одне найменування, форму, колір, однакову ступінь зношеності. Для того щоб чітко розрізняти предмети, що пред’являються для впізнання, до кожного з них прикріплюють бирку з номером, про що робиться відмітка у протоколі — зазначається, який саме номер надано кожному з предметів.

Коли пред’явлення оригіналів предметів для впізнання є неможливим або недоцільним з тактичних міркувань, проводиться впізнання предмета за зображеннями (фотознімками), із дотриманням таких вимог:

• фотозображення предмета пред’являється серед щонайменше трьох інших зображень схожих об’єктів, виконаних у схожому ракурсі, приблизно однаковому масштабі, в одному кольорі (чорно-білий знімок не можна пред’являти серед кольорових);

• фотозображення предметів нумерують, засвідчують печаткою і наклеюють на спеціальний бланк. Подальший порядок пред’явлення для упізнання такий самий, як і при пред’явленні предметів.

Пред’явлення для впізнання тварин. Тварин пред’являють серед інших того самого виду, віку, масті. Місцем упізнання може бути скотний двір, поле, вигін, де перебуває стадо тварин. Особа, яка впізнає, оглядає всіх тварин та проводить упізнання тієї тварини, яку вона запам’ятала під час сприйняття її в зв’язку з подією злочину. Можна покликати тварину, називаючи її на прізвисько.

2.3.4. Фіксація результатів пред’явлення для впізнання

Основним способом процесуальної фіксації цієї слідчої дії є протоколювання. Протокол складається з дотриманням вимог, передбачених ст. 85, 176 КПК України. Для фіксації можуть також застосовуватися фото-, кіно-, відеозйомка, звукозапис, складання планів, схем і креслень. Протокол пред’явлення для впізнання повинен мати вступну, описову та заключну частини.

У вступній частині протоколу зазначають: місце і дату складання протоколу; посаду та прізвище осіб, які проводили слідчу дію; прізвища та адреси понятих, прізвища та посади (за необхідності) інших учасників слідчої дії; посилання на статті КПК України, відповідно до вимог яких виконують слідчу дію; вказівку про роз’яснення понятим їхніх прав та обов’язків; місце проведення слідчої дії. Потерпілого і свідка попереджають про кримінальну відповідальність за ст. 178, 179 КК України.

В описовій частині протоколу викладають відомості про осіб та інші об’єкти, що пред’являються для впізнання, з описом їхніх ознак і прикмет; зазначають, яке місце зайняла впізнавана особа або під яким номером пред’являється об’єкт, що його впізнають; викладають результат проведення впізнання — на який об’єкт вказав той, хто впізнає, і що він при цьому повідомив.

У заключній частині протоколу викладають інформацію про таке: час початку та закінчення впізнання; зауваження, що надійшли від учасників слідчої дії; застосування способів фіксації — фото-, кіно- чи відеозйомки або звукозапису; тип пристроїв, марку, тип стрічки тощо. Протокол підписує слідчий і всі учасники слідчої дії.

Допоміжними способами фіксації є фотографування, кіно- та відеозйомка, звукозапис. Застосування кіно- та відеозйомки є доцільним при пред’явленні для впізнання живих осіб за особливістю ходи, адже це дає змогу зафіксувати її у динаміці.

Якщо застосовується фотозйомка, то виготовляють фототаблиці, які є додатком до протоколу пред’явлення для впізнання. Фотографують спочатку, як правило, разом усі об’єкти, що пред’являються для впізнання, а потім окремо той об’єкт, що був упізнаний. Кіно- або відеострічки після їх виготовлення проглядає слідчий з учасниками слідчої дії, а звукозапис прослуховує. Про виконання цих дій складають протокол, в якому можуть бути також зазначені зауваження від учасників слідчої дії, що надійдуть під час перегляду або прослуховування. Кіно-, відео- або аудіострічка упаковується, опечатується слідчим та зберігається при справі.

2.4.1. Поняття та види обшуку

Обшук — це обґрунтована доказами, що є в справі, слідча дія, суть якої полягає в примусовому обслідуванні приміщень, ділянок місцевості, інших об’єктів та окремих громадян з метою виявлення та вилучення знарядь злочину, речей і цінностей, здобутих злочинним шляхом, а також предметів і документів, які мають значення для встановлення істини в справі. Обшук може бути також проведений для виявлення злочинців, що переховуються.

Від інших слідчих дій обшук відрізняється передусім своїм пошуковим і примусовим характером.

Пошуковий характер обшуку полягає в тому, що насамперед ця слідча дія спрямована на відшукання матеріалізованої інформації, яка стосується події злочину та має значення для повного, всебічного й об’єктивного розслідування справи. Особливість характеру пошукових дій при проведенні обшуку зумовлена тим, що слідчий не має вичерпної інформації про об’єкт пошуку та його точне місцезнаходження, тобто слідчий, призначаючи проведення обшуку, не завжди може визначити, який саме предмет або річ необхідно знайти і де або у кого може бути необхідна річ або предмет. Об’єкти пошуку, як правило, конкретно слідчому невідомі, він має про них уявлення у загальних рисах, наприклад, знаряддя вчинення злочину, цінності, здобуті злочинним шляхом, тощо, але місцезнаходження їх приблизно відоме.

Примусовий характер проведення цієї слідчої дії полягає в тому, що обшук, тобто обстеження приміщень, ділянок місцевості, особи та інших об’єктів може бути здійснено і без згоди обшукуваної особи. При проведенні обшуку слідчий має право відкривати зачинені приміщення і сховища, якщо власник відмовляється зробити це сам.

Обшук схожий з такою слідчою дією, як слідчий огляд, але, на відміну від нього, обшуку притаманні певні особливості:

• більша конкретизованість стосовно об’єкта пошуку;

• належність об’єктів пошуку певним особам;

• примусовий характер обстеження.

Примусовий характер пошукових дій при проведенні обшуку неминуче зумовлює вторгнення до сфери особистих інтересів особи, яку обшукують, або інших осіб, що також є однією з характерних ознак обшуку. Здійснення обшуку пов’язано з певними обмеженнями конституційних прав громадян на недоторканність особи та житла і тому потребує суворого дотримання регламентованого законом порядку проведення цієї слідчої дії.

Підставою для прийняття слідчим рішення про проведення обшуку є наявність достатньої сукупності даних, яка дає можливість слідчому вважати, що у певному місці або у певної особи знаходиться певна річ або предмет, які мають значення для розслідуваної справи, або переховується особа, яка вчинила злочин.

Під достатніми даними для здійснення обшуку розуміють відомості, що містяться у показаннях свідків, потерпілих, підозрюваних, обвинувачених, у протоколах слідчих дій, заявах і повідомленнях громадян, а також були одержані в ході оперативно-розшукової діяльності.

Чинне кримінально-процесуальне законодавство передбачає, що процесуальною підставою для проведення обшуку є постанова слідчого, санкціонована прокурором або його заступником (ч. 2 ст. 177 КПК України). Разом з тим, у ст. 30 Конституції України зазначено, що не допускається проникнення до житла чи іншого володіння особи, проведення у них огляду чи обшуку інакше як за вмотивованим рішенням суду. Питання щодо суперечності норми КПК Конституції України вирішується у такий спосіб: згідно з п. 13 Перехідних положень Конституції, протягом п’яти років після набрання Конституцією України чинності зберігається існуючий порядок обшуку, тобто за санкцією прокурора або його заступника.

У невідкладних, екстрених випадках обшук може здійснюватися і за постановою слідчого без санкції прокурора на обшук, але з обов’язковим повідомленням прокурора протягом 24 годин про проведений обшук та його результати (ч. 3 ст. 177 КПК України).

Закон передбачає також випадки, коли проведення обшуку є можливим без постанови слідчого — особистий обшук при затриманні або ув’язненні особи під варту, або коли особистий обшук є частиною обшуку у приміщенні (ч. 2 ст. 184 КПК України).

Основною підставою для класифікації обшуку за видами є об’єкт обшуку. Об’єкт обшуку — це те, що підлягає примусовому дослідженню для виявлення матеріалізованої інформації щодо події злочину або інших обставин справи.

Залежно від характеру об’єкта обшуку вирізняють такі види обшуку:

• обшук жилих і нежилих приміщень (квартири, індивідуальні будинки, службові кабінети, сховища, гаражі, підсобні приміщення тощо);

• обшук ділянок місцевості (подвір’я, садові ділянки, підсобні господарства, території установи);

• обшук особи, її тіла та одягу;

• обшук транспортних засобів.

Крім того, розрізняють такі види обшуку: первинний і повторний, одиночний та груповий (одночасний). Груповий (одночасний) обшук по суті являє собою тактичну операцію з одночасного здійснення серії обшуків за єдиним планом у різних осіб у межах однієї розслідуваної кримінальної справи.

2.4.2. Підготовка до проведення обшуку

Визнавши здійснення обшуку у розслідуваній кримінальній справі необхідним, слідчий виносить відповідну постанову про проведення обшуку та готується до цієї слідчої дії.

Кожний обшук є неповторним та індивідуальним, бо визначається конкретними обставинами розслідуваної кримінальної справи, характером об’єктів пошуку, особливостями обшукуваної особи, специфікою об’єкта, що підлягає обшуку, та іншими обставинами кримінальної справи. Разом з цим існує ряд загальних рекомендацій, дотримання яких сприяє слідчому в одержанні оптимальних результатів обшуку. Розглянемо ці рекомендації:

1. Слідчий повинен чітко визначити мету та місце проведення обшуку.

2. Визначивши місце проведення обшуку, слідчий повинен зібрати детальну інформацію про нього. Така інформація допоможе слідчому вирішити питання щодо обсягу пошукових дій, попередньо визначити їх послідовність і підготувати необхідні технічні засоби. Для отримання такої інформації слідчий може скористатися планами та схемами, особисто оглянути місце майбутнього обшуку або дати доручення оперативним підрозділам щодо отримання необхідних даних у результаті здійснення оперативно-розшукових заходів.

3. Слідчий повинен отримати інформацію стосовно особи, яка підлягає обшуку, членів її родини, способу життя, розпорядку дня тощо. Наявність такої інформації дає слідчому можливість вибрати оптимальний час для проведення обшуку, визначити лінію поведінки на місці проведення обшуку і тактику пошукових дій.

4. Одним з основних тактичних правил обшуку є його раптовість. Дотримання слідчим цього правила позбавляє особу, яка вчинила злочин, можливості зникнути, знищити або приховати сліди вчинення злочину або речові докази.

5. Забезпечення конспіративності підготовки обшуку. Раптовість проведення обшуку є неможливою без дотримання цієї умови, адже розголошення відомостей про обшук, що готується, значній кількості осіб може призвести до витоку інформації та втрати фактора раптовості обшуку.

6. Для результативного проведення обшуку неабияке значення має правильний та обґрунтований вибір кількості і персональний склад учасників обшуку. Якщо обшуку підлягають значні за розміром ділянки місцевості, то слідчий повинен визначити таку оптимальну кількість учасників, яка могла б забезпечити якісне виконання пошукових дій з урахуванням об’єктів пошуку та місця обшуку. Слідчий повинен передбачити також кількісний склад груп, які здійснюватимуть зовнішнє спостереження за об’єктом обшуку та охорону місця проведення слідчої дії. Залежно від особливостей об’єктів пошуку та обсягу пошукових дій до складу слідчої групи можуть бути включені відповідні спеціалісти або допоміжний персонал.

Бажано, щоб понятих було підібрано та включено до складу групи ще до виїзду на місце проведення обшуку. Якщо не виключається можливість проведення особистого обшуку осіб, до складу групи потрібно включити оперативних працівників і понятих як чоловічої, так і жіночої статі.

За наявності даних, що особа, яка може перебувати на місці обшуку, здатна вчинити збройний опір, слідчий повинен передбачити у складі слідчо-оперативної групи відповідно екіпіровану групу захоплення, а також вжиття заходів щодо особистої безпеки учасників обшуку.

7. Слідчий повинен визначити перелік технічних засобів, необхідність застосування яких може виникнути під час проведення обшуку (засоби криміналістичної техніки, зв’язку, пошукові та транспортні засоби), а за потреби і перевірити їхній робочий стан і комплектність (валіза слідчого, портфель слідчого).

8. У разі проведення групового (одночасного) обшуку за єдиним планом необхідно передбачити заходи для забезпечення одночасного початку проведення обшуків і створення перешкод можливим спробам осіб, що підлягають обшуку, повідомити своїм співучасникам про обшук.

Отримавши необхідну для підготовки обшуку інформацію та вирішивши усі зазначені вище питання, слідчий спільно з оперативними працівниками складає детальний план проведення обшуку. До виїзду на місце здійснення обшуку слідчий проводить інструктаж членів слідчо-оперативної групи, визначає засоби зв’язку і порядок їх використання.

2.4.3. Тактичні прийоми здійснення обшуку

Після прибуття на місце здійснення обшуку слідчий оголошує обшукуваній особі про мету прибуття та пред’являє постанову про проведення обшуку. Обшукуваному роз’яснюють його права та обов’язки, про що робиться відмітка у протоколі, та пропонують добровільно видати предмети, документи та інші речі, які можуть мати значення у справі. Якщо названі слідчим об’єкти особа видає добровільно, то проведення обшуку може тривати тільки у тих випадках, коли слідчий має підстави вважати, що обшукуваний видав не всі предмети, речі та документи, які шукають.

Перед проведенням обшуку слідчий повинен оглянути місце обшуку, встановити приблизний обсяг пошукових дій та розподілити ділянки обшуку між членами слідчо-оперативної групи.

Обшук на місцевості. Об’єктом обшуку може бути ділянка місцевості (території подвір’я, садиби, садової ділянки, підсобного господарства, саду, городу, які належать або перебувають у користуванні конкретної особи, установи). Коли місцевість стає самостійним об’єктом обшуку, слідчий виносить окрему постанову на обшук та подає її керівнику, господарю ділянки або іншій особі, у володінні чи користуванні якої перебуває ця ділянка (директору заводу, ректору вузу, на території якого планується обшук). У випадках, коли обшук здійснюється у конкретної особи, про що зазначено у постанові, а її садиба, дача чи город належать до об’єктів обшуку, виносити окрему постанову про обшук ділянок місцевості не потрібно.

Цей вид обшуку є найбільш трудомістким. Обстеження місцевості необхідно здійснювати планомірно та у певній послідовності. Ділянку місцевості розподіляють на сектори або квадрати та методично і послідовно досліджують. Залежно від характеру досліджуваної місцевості, особливостей об’єктів пошуку та інших конкретних обставин може застосовуватися ексцентричний, концентричний або фронтальний метод дослідження місцевості з використанням за необхідності тих чи інших технічних засобів.

Під час здійснення обшуку необхідно звертати увагу на ознаки, які можуть свідчити про можливість перебування у тому чи іншому місці замаскованого тайника, — ділянки землі з пожовклою травою на фоні загальної зеленої маси, пошкодження ґрунту, мітки на деревах, скопана грядка на присадибній ділянці тощо. На наявність тайника або місця поховання трупа в окремих випадках може вказувати поведінка свійських тварин.

Під час обшуку на місцевості можуть здійснюватися розкопки місцевості, розорювання ділянки, видалення насаджень та інші пошукові дії.

Обшук у приміщенні. Обшук у приміщенні є найпоширенішим видом обшуку. Тактичні прийоми обшуку приміщення поділяють на загальні та окремі. До загальних прийомів належать:

• планомірність і послідовність обстеження приміщення;

• активне використання технічних засобів і спеціальних знань (спеціалістів);

• застосування логічних і психологічних прийомів. Особливу увагу слід приділяти діям осіб, які виявляють послужливість, прагнення максимально полегшити роботу слідчого і в такий спосіб залишити тайники не дослідженими, створити неправильне уявлення, що шукати не має сенсу.

Окремі тактичні прийоми залежать від виду приміщення й характеру обстановки, де здійснюють обшук, зокрема, обшук в окремій ізольованій квартирі або приватному будинку необхідно розпочинати з обслідування житлового приміщення. Осіб, які перебувають у приміщенні, крім господаря, запрошують до іншої кімнати або на кухню та за ними встановлюють спостереження. Під час обшуку із приміщення не дозволяється виходити. Осіб, які перебувають у приміщенні, можуть піддавати особистому обшуку.

Під час обслідування підлоги, стін, сховищ застосовуються аналітичні методи та технічні засоби виявлення тайників (рентген, вимірювання та розрахунки, ультрафіолетова та лазерна техніка, щупи, магнітні підйомники, трали та інша пошукова апаратура). У приміщеннях, заставлених предметами (у складах), останні переміщують для дослідження підлоги, стін. Досліджують окремо упаковані об’єкти (ящики, кіпи), сипкі речовини пересипають, а рідини переливають із ємності в ємність. Особливу увагу необхідно звертати на обслідування кухонь, туалету, ванної кімнати, балконів, горища та підсобних приміщень — комор, ніш. При обстеженні конструктивних вузлів будівлі необхідно звертати увагу на елементи, що не передбачені проектом, на відсутність окремих деталей, неоднорідність фарбування, відмінності у кольорі штукатурки, пошкодження павутиння.

При здійсненні обшуку необхідно враховувати професійну діяльність обшукуваної особи, її схильності та захоплення, адже це може бути пов’язано із способами переховування предметів і документів, а також з вибором місць для обладнання тайників.

В окремих випадках на правильність напряму пошуків може вказувати поведінка обшукуваного або членів його родини. На місця переховування розшукуваних предметів може вказувати реакція обшукуваної особи на ті чи інші дії слідчого — зміна тембру голосу, кольору шкіри, тремтіння рук тощо, які свідчать про високу нервову напругу у випадках, коли слідчий наближається до тайників або сховищ. З метою спостереження за обшукуваною особою та іншими особами, що перебувають на місці обшуку, доцільно спеціально доручити одному із членів групи постійно спостерігати за ними та їх реакцією на дії слідчого.

Необхідно враховувати, що окремі особи можуть переховувати речові докази серед використаної білизни, у дитячих речах, у ліжку дитини або тяжкохворої людини, предметах культу, серед книжок домашньої бібліотеки.

Під час проведення обшуку слідчому можуть стати відомими певні обставини, що стосуються особистого або інтимного життя обшукуваної особи. У тому разі, якщо ці обставини не мають значення у розслідуваній справі, слідчий не повинен акцентувати на них увагу понятих та інших учасників обшуку. У випадках, коли є необхідність ознайомити понятих та інших учасників з цими обставинами, слідчий попереджає їх про недопустимість розголошення цих даних, про що за необхідності у них можуть взяти підписку.

Обшук у комунальній квартирі, гуртожитку, на робочому місці також має свої тактичні особливості.

1. У комунальній квартирі обшук слід починати з місць загального користування (кухня, коридор, туалет, комора, горище, підвал). Обслідуванню підлягають тільки ті об’єкти, які належать обшукуваній особі, наприклад, кухонна шафа, плита, умивальник у загальній кухні. Інші речі оглядають з дозволу їхніх господарів, які повинні бути присутніми. Останнім пропонується переглянути свої речі — чи немає там сторонніх предметів, що не належать їм. Якщо господар дає дозвіл, то слідчий може сам провести дослідження. Аналогічним чином обслідується приміщення в гуртожитку.

2. Після обслідування приміщень загального користування здійснюється обшук житлового приміщення за загальними правилами. Під час обшуку в гуртожитках обов’язково повинен бути присутній представник адміністрації (комендант, майстер).

3. Обшук на робочому місці у службових приміщеннях необхідно розпочинати з робочого місця обшукуваного. Передусім оглядають робочий стіл, сейфи, шафи. Як правило, тайників на робочих місцях не роблять, але можуть сховати або замаскувати предмети серед книжок, документів, папок.

Під час здійснення обшуку вилученню підлягають не тільки предмети і речі, що мають значення у розслідуваній справі, а й речі та документи, що свідчать про вчинення обшукуваною особою іншого злочину, а також речі, вилучені із цивільного обігу. Враховуючи примусовий характер обшуку, слідчий під час його здійснення має право відкривати замкнені приміщення і сховища, якщо володар відмовляється їх відкрити, але при цьому слідчий повинен уникати не викликаних необхідністю пошкоджень замків, дверей та інших предметів.

Обшук особи передбачає примусове обстеження тіла людини, її одягу та супутніх речей. Об’єктами пошуку можуть бути насамперед вогнепальна і холодна зброя, дорогі речі, наркотики, гроші, валютні цінності, документи та інші предмети, що мають значення у справі.

Обшук особи рекомендується проводити у певній послідовності — зверху донизу. Спочатку досліджується головний убір, потім одяг (пальто, сукня, піджак, штани, спідниця тощо), взуття, а потім натільна білизна. Ці речі у наведеній послідовності знімають і досліджують. Особливу увагу необхідно приділяти дослідженню кишень, швів, підкладці пальта, піджака, спідниці, каблукам взуття. Потім досліджують тіло людини. Це пов’язано з тим, що невеликі та мініатюрні речі, а також певні речовини (наркотики) можуть переховувати як в одязі, так і на тілі або в природних порожнинах тіла. Застосування тактичних прийомів обшуку особи пов’язано з проблемою статі та використанням тактичних засобів для виявлення і вилучення схованих предметів. Тому попередньо, перш ніж розпочати примусове обслідування, слід переконати обшукувану особу добровільно видати сховані предмети. Для обшуку тіла людини та застосування технічних засобів обов’язково запрошують спеціаліста — судмедексперта, рентгенолога, хірурга. Обшук можуть здійснювати в спеціально обладнаному приміщенні, наприклад, на виробництвах, пов’язаних з добуванням та обробкою дорогоцінних металів, коштовного каміння тощо.

Під час обшуку особи підлягають обстеженню і супутні речі, що є у неї, — валізи, портфелі, папки для документів, сумки, гаманці, портсигари, трубки для куріння тощо.

Обшук особи, як правило, здійснюють на підставі постанови слідчого. Частиною другою ст. 184 передбачаються випадки, коли особистий обшук здійснюється без постанови слідчого — в зв’язку із затриманням підозрюваної особи чи ув’язненням її під варту, або коли у слідчого є підстави вважати, що особа, перебуваючи у приміщенні, де здійснюється обшук, може переховувати при собі предмети чи документи, що мають значення у справі.

Обшук транспортних засобів передбачає примусове обстеження будь-якого транспортного засобу, який є у приватному володінні особи (мотоцикл, автомобіль, катер, яхта та ін.). Залежно від виду транспортного засобу, що підлягає дослідженню, обшук має певну специфіку. Обстеження транспортних засобів повинно мати планомірний і послідовний характер.

Груповий (одночасний) обшук — це кілька одночасних обшуків, що їх здійснюють у межах однієї розслідуваної кримінальної справи у різних осіб та в різних місцях. Груповий обшук характеризується певною специфікою:

• обшук здійснюють із залученням кількох слідчо-оперативних груп;

• існує кілька об’єктів обшуку;

• наявність єдиного керівництва обшуком;

• обшук починають одночасно у всіх місцях його проведення;

• обшук здійснюють за єдиним планом;

• забезпечується чіткий і мобільний зв’язок між слідчо-оперативними групами для обміну інформацією під час здійснення обшуку.

2.4.4. Виїмка, тактика її здійснення

Стаття 178 КПК України передбачає, що виїмка здійснюється у тих випадках, коли слідчий має точні дані, що предмети чи документи, які мають значення для справи, перебувають у певної особи чи в певному місці. Отже, на відміну від обшуку, призначаючи проведення виїмки, слідчий точно знає, що саме (який конкретний об’єкт) підлягає вилученню та де саме він перебуває. Але необхідно мати на увазі, що слідчий може і не знати точного місцезнаходження предмета чи документа, але мати інформацію, що необхідний об’єкт є в певній установі, організації, будинку або квартирі.

Як правило, виїмку здійснюють стосовно документів і предметів, що перебувають на підприємствах, в установах та організаціях. Якщо слідчому точно відомо, що певний об’єкт є за місцем проживання конкретної особи і ця особа не протидіятиме вилученню цього об’єкта, виїмку можна проводити і в окремих громадян.

За загальним правилом, при проведенні виїмки повинна бути присутня особа, у володінні або користуванні якої перебувають об’єкти, що підлягають вилученню, а також не менше двох понятих.

Під час виїмки у слідчого немає потреби у пошукових діях і проведення цієї слідчої дії меншою мірою зачіпає особисті права громадян. Тому процесуальною підставою проведення виїмки є постанова, винесена слідчим. Отримання санкції прокурора на проведення виїмки законом не передбачено, за винятком випадків, коли виїмці підлягають документи, що становлять державну таємницю. В такому разі виїмку здійснюють тільки з санкції прокурора або його заступника, у порядку, погодженому з керівником відповідної установи.

Особливий порядок також передбачений для виїмки поштово-телеграфної кореспонденції. У ст. 187 КПК України передбачено, що виїмку поштово-телеграфної кореспонденції здійснюють за постановою слідчого, яка санкціонована прокурором або його заступником. Але ця норма КПК України суперечить Конституції України. Так, ст. 31 Конституції України проголошує, що кожному гарантується таємниця листування, телефонних розмов, телеграфної та іншої кореспонденції. Винятки можуть бути встановлені лише судом у випадках, передбачених законом, з метою запобігти злочинові чи з’ясувати істину під час розслідування кримінальної справи, якщо іншими способами одержати інформацію неможливо.

Пленум Верховного Суду України в постанові № 9 від 1 листопада 1996 р. роз’яснив, що недоторканність житла і тайна листування, телефонних розмов, телеграфної та іншої кореспонденції є невіддільними правами особи, і дозвіл на накладення арешту на кореспонденцію та її виїмку в поштово-телеграфних установах надає тільки суд. За поданням органу, який провадить попереднє розслідування, відповідні матеріали розглядає суд і з дотриманням таємниці слідства приймає процесуальне рішення — суддя виносить відповідну постанову про надання дозволу на накладення арешту на кореспонденцію та її виїмку у поштово-телеграфних установах, в якій зазначає термін дії дозволу, або про відмову в застосуванні таких заходів. Стаття 187 КПК України суперечить Конституції, тому як норми прямої дії застосовуються норми Конституції України.

Для виїмки поштово-телеграфної кореспонденції запрошують двох понятих — представників пошти та здійснюють вилучення, за результатами якого складають протокол.

У випадках, коли особа переховує документи та предмети, що підлягають виїмці, або протидіє проведенню виїмки, слідчий замість виїмки здійснює обшук з наступним повідомленням про це прокурора або його заступника.

2.4.5. Фіксація результатів обшуку та виїмки

Основним способом фіксації здійсненого обшуку або виїмки є складання протоколу цієї слідчої дії відповідно до вимог ст. 85, 188 КПК України. Додатковими способами фіксації є фото-, кіно-, відеозйомка, складання планів, схем і креслень.

Протокол обшуку або виїмки складається у двох примірниках та містить вступну, описову і заключну частини.

У вступній частині протоколу зазначається таке: коли, де і ким складений протокол, прізвище, звання або класний чин посадової особи, яка проводила цю слідчу дію; підстави для обшуку або виїмки; особа, в якої здійснювався обшук або виїмка; хто брав участь у проведенні слідчої дії, прізвища та адреси понятих, відмітка про роз’яснення понятим їхніх прав та обов’язків; пропозиція слідчого добровільно видати предмети та документи і відповідь обшукуваної особи на цю пропозицію.

В описовій частині протоколу містяться: відомості про порядок і послідовність пошукових дій; відомості про виявлені об’єкти, їх назва, стан, ознаки та місце їх виявлення. Всі виявлені під час проведення обшуку або виїмки предмети і документи пред’являються спочатку понятим, після чого детально описуються у протоколі із зазначенням їх кількості, загальних та характерних ознак (назва, розмір, форма, вага, колір, маркування, позначки, номери, особливості, дефекти), а також наявних слідів (кров, фарба, сперма, ґрунт та ін.). Стосовно документів зазначається матеріал, з якого вони виготовлені, спосіб виконання, колір фарбника, початкові та заключні фрази, наявні реквізити. Якщо виявлені предмети були запаковані, зазначається спосіб упакування, вид пакувального матеріалу.

При виявленні тайника чи іншого сховища у протоколі обшуку детально фіксується місце його розташування, розміри, об’єкти, що перебувають у ньому, їх кількість та взаємне розташування. Тайник разом з його вмістом фотографують (або знімають на кіно- чи відеокамеру), після чого за правилами детальної фотозйомки фотографують усі вилучені з нього об’єкти. Розташування тайника зазначається на схемах або планах, які додаються до протоколу.

У заключній частині зазначаються: відомості про використання технічних засобів під час здійснення обшуку або виїмки, їх назва, марка, тип використаної фото-, кіно-, відеоплівки; заяви та зауваження присутніх під час обшуку щодо дій слідчого; перелік вилучених предметів, документів. У тому разі, якщо вилучається значна кількість предметів, складається опис вилучених предметів у двох примірниках.

Обидва примірники протоколу та опис вилучених предметів підписують слідчий, особа, в якої проводився обшук або виїмка, поняті та інші запрошені учасники слідчої дії. Відповідно до вимог ст. 189 КПК України другий екземпляр протоколу та опису вилучених речей вручаються особі, в якої проводився обшук або виїмка, а в разі її відсутності — повнолітньому члену її сім’ї або представникові ЖЕК чи місцевої ради народних депутатів (при проведенні обшуку чи виїмки в установі, організації — її представнику).

Протокол обшуку або виїмки є джерелом доказів тільки у тих випадках, коли він складений із дотриманням усіх вимог закону.

Якщо з місця обшуку або виїмки вилучається значна кількість речей або документів і їх огляд на місці проведення обшуку або виїмки є неможливим, вони запаковуються та опечатуються без огляду та детального їх опису у протоколі обшуку або виїмки. В таких випадках огляд вилучених предметів і документів здійснюється у кабінеті слідчого з дотриманням вимог ст. 190, 191 КПК України. Для участі у проведенні огляду цих предметів і документів як понятих доцільно запрошувати тих осіб, які були присутні при проведенні обшуку або виїмки.

Фотознімки, кіно- та відеострічки, схеми, плани та малюнки додаються до протоколу.

2.5.1. Поняття, види і завдання допиту

Допит — це слідча дія, спрямована на отримання та перевірку інформації стосовно обставин, які мають значення для встановлення істини у справі. Суть допиту полягає в особистому спілкуванні слідчого (суду) з допитуваним для одержання відомостей (інформації), які є необхідними для встановлення обставин розслідуваної справи. Особливість одержання інформації про обставини вчиненого злочину під час допиту полягає в тому, що її джерелом є людина. Тому одержання такої інформації пов’язане з низкою процесуальних, психологічних та етичних вимог, які належать до загальних положень проведення допиту (ст. 143, 145, 146, 166-173 КПК України).

Допит є найпоширенішою слідчою дією, за допомогою якої отримують доказову інформацію. Важливість допиту визначається не тільки тим, що він є способом отримання та перевірки інформації, а й тим, що він є способом захисту обвинуваченого (підозрюваного) від обвинувачення. Допит є однією із найбільш складних та трудомістких слідчих дій, бо допитувана особа внаслідок різних причин може неповно або неправильно сприймати певну подію і, відповідно, неправильно її викладати слідчому під час допиту. Крім цього, підозрюваний, обвинувачений та їх рідні, як правило, не зацікавлені у повному та всебічному розкритті злочину, що не може не впливати на правдивість їх свідчень. Для успішного проведення допиту та отримання очікуваних результатів особі, яка проводить допит, необхідно знати закони мислення, логічні методи та прийоми, дані психології та тактичні прийоми допиту, що розроблені криміналістикою.

Психологічні основи допиту як способу вилучення інформації про суб’єктивний уявний образ (слід пам’яті) у допитуваного, полягають у тому, що формування показань допитуваної особи являє собою складний психологічний процес, який включає три основні стадії, або етапи: сприйняття, запам’ятовування та відтворення.

Сприйняття людиною будь-якої події, факту здійснюється через органи чуттів, які є за змістом суб’єктивним джерелом, і тому сприйняття певною мірою залежить від розвитку нервової системи, стану організму загалом, рівня розвитку людини. На правильність сприйняття впливають об’єктивні та суб’єктивні чинники: об’єктивні — умови сприйняття, погода, освітлення, тривалість події, за якою особа спостерігає, тощо; суб’єктивні — стан організму та органів чуттів людини, її суб’єктивна можливість правильно сприйняти певний факт або подію, емоційний стан особи, наявність інтересу до події, спрямованість уваги та темперамент. В. Образцов до переліку основних чинників, що впливають на процес сприйняття, відносить: зацікавленість особи у події, яку вона сприймає (спрямованість сприйняття); наявність певного життєвого або професійного досвіду; тривалість сприйняття; стан здоров’я; наявність фізичних недоліків органів чуттів у особи, яка сприймає подію; відстань до об’єкта сприйняття; метеорологічні умови спостереження; обсяг інформації, що її особа сприймає одночасно.

Другою стадією формування показань є запам’ятовування. Внаслідок сприйняття у нервовій тканині головного мозку людини утворюються нервові зв’язки. Уявні образи минулого зберігаються у клітинах мозку у вигляді так званих асоціативних зв’язків. Запам’ятовування, як і сприйняття, має вибірковий характер, тому людина запам’ятовує не все, що сприймає, а тільки те, що викликає у неї глибокі переживання або має для неї важливе значення. На повноту запам’ятовування інформації та тривалість її зберігання впливають:

• умови сприйняття;

• вид пам’яті (зорова, слухова, емоційна, рухова);

• наявність установки на зберігання сприйнятого у пам’яті;

• час, що минув з моменту сприйняття;

• стан здоров’я;

• вік;

• характер людини.

Повнота відтворення залежить від умов сприйняття, властивостей пам’яті, психологічного стану допитуваного, його темпераменту, схильності до навіювання, здатності до уявлення.

Знання процесу формування показань і факторів, що впливають на їх повноту та об’єктивність, дають змогу слідчому правильно вибрати тактичні прийоми для отримання під час допиту повної та об’єктивної інформації про подію, що мала місце.

Завданням допиту є одержання достовірної інформації стосовно обставин розслідуваного злочину. Об’єктивність інформації, що її одержують під час допиту, насамперед залежить від психологічної позиції обвинуваченого — бажає він давати правдиві свідчення чи збирається приховувати правду. Навіть якщо допитуваний дає правдиві (на його думку) свідчення, то і в цьому разі слідчий вибирає такі тактичні прийоми спілкування, що спрямовані на допомогу допитуваному згадати минуле, відокремити реально сприйняте від фантазії або уяви.

Залежно від ознак класифікації вирізняють такі види допиту:

• за суб’єктом проведення допиту (особа, яка проводить дізнання, слідчий, прокурор, суддя);

• за процесуальним станом допитуваної особи (свідок, потерпілий, підозрюваний, обвинувачений);

• за віком допитуваного (неповнолітній, малолітній, особа похилого віку);

• за послідовністю проведення (початковий, додатковий, повторний);

• за місцем проведення (на місці події, у кабінеті слідчого, за місцем перебування допитуваного);

• за складом учасників допиту (слідчий, допитуваний, захисник, педагог, законний представник, спеціаліст, експерт, перекладач);

• залежно від використання науково-технічних засобів (із використанням звуко- та відеозапису, без використання технічних засобів).

Класифікація допиту на види має практичне значення, бо залежно від виду допиту слідчий використовує ті чи інші тактичні прийоми.

2.5.2. Підготовка до проведення допиту

Необхідною умовою отримання ефективних результатів допиту є ретельна підготовка до його проведення.

Підготовка до проведення допиту включає:

• визначення кола осіб, які підлягають допиту;

• визначення послідовності їх допиту;

• визначення предмета допиту та вивчення матеріалів кримінальної справи;

• вивчення особи допитуваного;

• підбір речових доказів та інших матеріалів для пред’явлення допитуваному;

• вирішення питання щодо часу та місця допиту, способу виклику на допит;

• здобуття спеціальних знань, які можуть знадобитися під час допиту;

• визначення переліку необхідних технічних засобів фіксації допиту та їх підготовку;

• визначення учасників проведення допиту;

• складання плану допиту.

Визначення кола осіб, які підлягають допиту, залежить від ряду факторів, в тому числі і від обсягу наявної у слідчого інформації. Вказівки на конкретних осіб, яким відомі певні обставини розслідуваного злочину, можуть міститися у матеріалах кримінальної справи. В інших випадках для з’ясування таких осіб слідчий може доручити органам дізнання здійснити оперативно-розшукові заходи (наприклад, опитування громадян з метою встановлення можливих свідків злочину, розшук злочинця тощо). Таку інформацію слідчий також може отримати і під час проведення інших слідчих дій у справі.

При визначенні послідовності допиту певних осіб враховують таке: яким обсягом інформації про обставини, що мають значення для розслідуваної справи, володіє особа; важливість цієї інформації на певному етапі розслідування; зацікавленість особи у кінцевому результаті розслідування; практична можливість виклику особи на допит у найкоротший строк.

Передусім бажано викликати на допит осіб, які володіють найбільшим обсягом інформації з обставин справи, не є зацікавленими у результатах розслідування та можуть цю інформацію викласти об’єктивно.

Визначення предмета допиту полягає у встановленні в конкретній кримінальній справі обставин, що можуть бути відомі допитуваному та для встановлення яких проводиться допит. Як правило, найповнішою інформацією про обставини справи володіє обвинувачений (підозрюваний). Потерпілий і свідки володіють меншою за обсягом інформацією, тому слідчий повинен визначити коло питань, з яких вони можуть бути допитані. На основі визначеного предмета допиту слідчий формулює запитання для допитуваного.

Повне та всебічне вивчення слідчим матеріалів кримінальної справи у всіх деталях є необхідною передумовою успішного проведення допиту. Вивчення матеріалів кримінальної справи передбачає аналіз даних, що містяться як у протоколах слідчих дій, так і в інших документах та матеріалах справи, що дає змогу виявити існуючі прогалини, розбіжності, суперечності та своєчасно вжити заходи щодо їх усунення. В іншому разі певні обставини справи можуть залишитися невстановленими або суперечливими, що може вплинути на повноту, всебічність та об’єктивність розслідування і викликати, як правило, необхідність проведення додаткових та повторних допитів і очних ставок.

Однією із важливих підготовчих дій слідчого до допиту є вивчення особи допитуваного, яка полягає у вивченні соціально-психологічної характеристики допитуваного, рівня інтелекту, схильностей, способу життя, виховання, його характеру, темпераменту, способу мислення тощо. Вивчення особи допитуваного допомагає слідчому встановити з ним психологічний контакт, вибрати найбільш доцільні й ефективні прийоми та способи впливу на нього з метою отримання об’єктивних показань і правильно оцінити одержані показання. Обсяг вивчення особи допитуваного залежить від його процесуального становища, характеру злочину, мети допиту, можливостей слідчого та його професійних знань.

Найретельніше слідчий вивчає обвинуваченого, бо той є зацікавленою особою у справі і найменше серед інших допитуваних схильний повідомити правду. Відомості про особу обвинуваченого дають змогу слідчому спрогнозувати можливу поведінку допитуваного в тій чи іншій ситуації під час допиту і правильно вибрати той чи інший тактичний прийом. Під час вивчення особи допитуваного слідчий може залучити спеціаліста-психолога, який може допомогти слідчому визначити: особливості психічних процесів, властивостей і станів допитуваного; риси характеру; темперамент; інтелектуальні здібності; орієнтовний перелік питань, що можуть сприяти встановленню психологічного контакту.

Прогнозуючи можливу поведінку допитуваних, слідчий передбачає, що допитуваний може добросовісно помилятися стосовно певних обставин або давати неправдиві показання. В такому разі цим особам потрібно пред’явити певні докази. Тому при підготовці до допиту слідчий відбирає докази та інші матеріали, які він планує пред’явити допитуваному.

Час проведення допиту стосовно певної особи визначається слідчим виходячи з конкретної слідчої ситуації. Так, допит осіб, які можуть між собою змовитися або на яких може чинити вплив обвинувачений, слідчий повинен провести негайно. В інших випадках, наприклад, коли потерпілий перебуває у стані сильного збудження або хвилювання після вчиненого злочину, допит необхідно відкласти до заспокоєння потерпілого. При визначенні моменту проведення допиту слідчий також враховує важливість обставин, про які може повідомити допитуваний, і можливість його прибуття для допиту.

Час проведення допиту стосовно окремих категорій допитуваних визначається безпосередньо КПК України: якщо підозрюваний був затриманий або до нього обрано запобіжний захід у вигляді взяття під варту, його допит проводиться негайно, а за неможливості негайного допиту — не пізніше як через 24 години після затримання (ст. 107 КПК України); допит обвинуваченого слідчий повинен провести негайно після його прибуття чи приведення і в будь-якому разі не пізніше як за добу після пред’явлення йому обвинувачення (ст. 143 КПК України).

Допит проводиться вдень, забороняється здійснювати його у нічний час, за винятком випадків, коли наявні обставини потребують негайного проведення допиту.

Місцем допиту є, як правило, кабінет слідчого. Крім цього, допит може бути проведений: на місці події; за місцем проживання або перебування допитуваного (ізолятор тимчасового тримання, слідчий ізолятор, будинок відпочинку, санаторій тощо); за місцем роботи; у лікувальній установі (з дозволу лікаря). За місцем проживання доцільно допитувати малолітніх, осіб похилого віку, хворих. Також за місцем проживання може бути допитуваний обвинувачений після проведення у нього вдома обшуку.

Особи можуть бути викликані на допит одним із таких способів:

• повісткою по пошті або через кур’єра;

• телеграмою або телефонограмою;

• повідомленням по телефону безпосередньо особі, яка підлягає допиту;

• через адміністрацію ізолятора тимчасового тримання або слідчого ізолятора (затримані або взяті під варту підозрювані та обвинувачені).

У повістці, телеграмі, телефонограмі повинно бути зазначено: кого і в якій якості викликають, куди, на який час та до кого необхідно прибути.

Предметом допиту при розслідуванні окремих видів злочинів можуть бути питання виробничого, технічного та спеціального характеру. Тому у цих випадках слідчому необхідно попередньо ознайомитися з відповідною довідковою літературою, проконсультуватися у спеціалістів, ознайомитися з виробничим або технологічним процесом.

Коло учасників допиту визначається слідчим, виходячи з предмета допиту, особи допитуваного, його процесуального становища та інших обставин, що стосуються майбутнього допиту. Слідчий повинен своєчасно повідомити цих осіб про час і місце допиту. Учасниками допиту можуть бути: прокурор, захисник, спеціаліст, експерт, законні представники, педагог, перекладач.

Завершальним етапом підготовки слідчого до допиту є складання плану допиту. План може бути усним або письмовим, коротким або розгорнутим. У разі розслідування нескладних одноепізодних кримінальних справ план являє собою перелік запитань, що підлягають встановленню. У багатоепізодних, складних справах складається детальний план у вигляді таблиці. У першому стовпці зазначаються обставини, що підлягають встановленню у справі, у другому — наявна інформація про ці обставини, у третьому — формулювання запитань з визначенням порядку їх з’ясування, у четвертому — перелік тактичних прийомів, які планує застосувати слідчий.

За необхідності план може бути доповнений схемами злочинних зв’язків обвинувачених, епізодів злочину, місць їх вчинення, структури злочинної групи.

2.5.3. Загальні тактичні прийоми проведення допиту

Тактичні прийоми допиту є засобами, за допомогою яких слідчий керує спілкуванням та отримує об’єктивну інформацію. До загальних тактичних прийомів допиту належать:

• прогнозування та планування допиту (власне підготовка до допиту);

• встановлення психологічного контакту;

• викладення показань у формі вільної розповіді;

• постановка запитань;

• пред’явлення доказів;

• актуалізація забутого в пам’яті допитуваного.

Встановлення психологічного контакту здійснюється незалежно від процесуального становища допитуваного та ситуації, в якій відбувається допит. Сутність встановлення психологічного контакту полягає в отриманні згоди допитуваного розпочати спілкування та обмін інформацією, яка досягається налагодженням сприятливих стосунків з допитуваним, збудженням інтересу та підвищенням активності до спілкування, зняттям конфліктного настрою у допитуваного.

Психологічний контакт завжди має двосторонній характер, і його встановлення та підтримання залежить як від слідчого, так і від допитуваного. Однак ініціатива повинна належати слідчому. Встановлення психологічного контакту потребує від слідчого обізнаності з психологією допитуваного, тобто врахування його індивідуальних психологічних особливостей, психічного стану на момент проведення допиту, життєвого досвіду та інших обставин, що його характеризують.

Для успішного встановлення психологічного контакту необхідно дотримуватися таких умов:

• індивідуальній підхід до особи допитуваного (вивчення особи, встановлення її темпераменту, інтелекту, вольових якостей, життєвих інтересів та схильностей);

• здійснення психологічної діагностики лінії поведінки, що її вибрав допитуваний, з метою встановлення причин вибраної ним позиції;

• об’єктивна, коректна, доброзичлива поведінка слідчого;

• роз’яснення допитуваному його прав та обов’язків;

• дотримання законних інтересів і прав допитуваного;

• проведення допиту за відсутності сторонніх осіб (за винятком випадків, коли цього вимагають закон та обставини справи).

Для встановлення психологічного контакту можуть бути використані такі тактичні прийоми, як розмова з допитуваним на сторонню тему, що становить інтерес для нього або слідчого; демонстрація слідчим поінформованості про обставини життя допитуваного, його потреби та інтереси тощо.

Викладення показань у формі вільної розповіді полягає в тому, що у випадках, коли допитуваний не ухиляється від давання показань, йому ставиться загальне запитання з пропозицією розповісти всю відому інформацію, яка стосується розслідуваної події.

Застосування цього тактичного прийому дає змогу слідчому:

• скласти свою думку про особу допитуваного;

• виявити ступінь поінформованості допитуваного про обставини справи;

• отримати уявлення про правдивість свідчень допитуваного;

• одержати інформацію про факти, що невідомі слідчому.

Під час вільної розповіді допитуваного не треба часто ставити уточнюючі та додаткові запитання, перебивати без потреби, але бажано вчасно спрямовувати розповідь до суті встановлюваного факту. У процесі розповіді не рекомендується вести протокол, а слід робити тільки короткі нотатки. Неуважне ставлення до допитуваного порушує психологічний контакт, свободу та бажання спілкуватися.

У тому разі, якщо у слідчого є підстави вважати, що допитуваний дає неправдиві показання, доцільно звузити тему вільної розповіді та запропонувати допитуваному розповісти про інші обставини — ті, які вже відомі слідчому та були досліджені в процесі розслідування. Цей тактичний прийом носить назву “поділ теми вільної розповіді”.

Постановка запитань полягає в тому, що слідчий після закінчення вільної розповіді ставить допитуваному запитання з метою уточнення обставин і заповнення прогалин у показаннях. Залежно від змісту та мети поставлених запитань вони поділяються на такі:

• основні (формулюють сутність обставин, які становлять інтерес для слідства);

• доповнюючі (спрямовані на встановлення фактів, що не були висвітлені під час вільної розповіді);

• уточнюючі (спрямовані на точніше та детальне з’ясування обставин справи);

• контрольні (спрямовані на перевірку правдивості та об’єктивності показань допитуваного, їх відповідність уже відомим фактам).

Згідно з вимогами ч. 6 ст. 143, ч. 4 ст. 167 та ч. 2 ст. 171 КПК України при проведенні допиту забороняється ставити запитання, у формулюванні яких міститься відповідь, частина відповіді або підказка до неї (навідні запитання).

Незалежно від виду поставлених запитань, вони повинні бути чіткими, зрозумілими і логічно послідовними.

Пред’явлення доказів як тактичний прийом полягає в тому, що слідчий з метою здійснення психологічного впливу на допитуваного повідомляє його про докази та інші наявні у справі матеріали, які спростовують його показання чи суперечать ним, або демонструє докази допитуваному у певній послідовності. Цей тактичний прийом можна застосовувати і для актуалізації забутого у пам’яті допитуваного.

В. Шепітько пропонує класифікацію способів пред’явлення доказів за такими основними ознаками:

1. За характером використання доказів у розслідуванні:

• пред’явлення доказів на одному допиті;

• пред’явлення доказів під час кількох допитів однієї особи.

2. За характером взаємозв’язку доказів у кримінальній справі:

• роздільне пред’явлення одиничних доказів;

• пред’явлення комплексу взаємопов’язаних доказів;

• пред’явлення всієї системи доказів.

3. За характером демонстрації доказів на допиті:

• згадування про наявні докази на допиті;

• перерахування наявних доказів із зазначенням джерел їх походження;

• часткова демонстрація доказів допитуваному;

• надання можливості допитуваному оглянути і вивчити докази;

• підкреслена демонстрація ознак об’єкта, що пред’являється.

4. За характером послідовності пред’явлення доказів:

• пред’явлення доказів у послідовності “зростання сили”;

• пред’явлення доказів у послідовності “зменшення сили”.

5. За характером додаткових умов, що підсилюють вплив на допитуваного:

• несподіване пред’явлення доказів;

• пред’явлення доказів після з’ясування попередніх обставин, що пов’язані з ними;

• пред’явлення доказів і роз’яснення їх значення у справі;

• використання науково-технічних засобів для роз’яснення допитуваному особливостей доказів, що пред’являються;

• супроводження пред’явлених доказів описом передбачуваного перебігу розслідуваної події та її обставин.

Актуалізація забутого у пам’яті допитуваного полягає у поданні слідчим допомоги допитуваному з метою пригадування подій минулого. Можливість актуалізації забутого у пам’яті допитуваного базується на збудженні відповідних нервових зв’язків або асоціацій.

З метою пожвавлення пам’яті використовують такі прийоми:

• асоціація за аналогією;

• асоціація за схожістю;

• асоціація за протилежністю (контрастом).

Для актуалізації забутого можуть бути застосовані такі тактичні прийоми:

• постановка уточнюючих запитань;

• показ доказів;

• демонстрація іншої матеріалізованої інформації;

• допит на місці події;

• ознайомлення з показаннями інших осіб.

У процесі використання цих прийомів ефективним може стати кожен з них або їх комплекс залежно від психологічних особливостей допитуваного і своєрідності забутого матеріалу.

Залежно від виду ситуації слідчий вибирає ті чи інші тактичні прийоми проведення допиту. На допиті можливе виникнення двох видів ситуацій:

• безконфліктна:

- повідомлення допитуваним правдивих показань;

- добросовісна помилка допитуваного, що тягне за собою виникнення перекручень у показаннях;

- виникнення суперечностей у показаннях;

- неспроможність допитуваного повідомити про певні обставини внаслідок забування;

• конфліктна:

- повідомлення неправдивих даних у показаннях;

- відмова допитуваного від показань.

Відповідно до мети допиту та ситуації, що склалася, слідчий вибирає тактичні прийоми, які можуть бути спрямовані на таке:

• встановлення психологічного контакту з допитуваним;

• усунення перекручень у разі добросовісної помилки допитуваного;

• актуалізація забутого в пам’яті допитуваного;

• уточнення свідчень і усунення в них суперечностей;

• спонукання допитуваного до давання показань;

• викриття неправдивих фактів у показаннях.

У конфліктних ситуаціях, коли допитуваний не бажає повідомляти правду, можуть бути застосовані: переконання, звернення до почуття гідності, справедливості та шляхетності тощо. Прийоми переконання мають бути зрозумілими допитуваному, їх потрібно повторювати кілька разів, посилатися на відсутність логіки у його неправдивих показаннях.

Для викриття неправдивих свідчень можуть бути застосовані прийоми психологічного впливу:

• замовчування обставин, уже відомих слідчому;

• створення умов, за яких у допитуваного формується думка, що слідчий знає замовчувані ним факти;

• застосування тактичних комбінацій, побудованих на послідовності запитань, що ставляться;

• постановка несподіваних запитань стосовно фактів, що приховуються;

• демонстрація можливостей слідчого щодо встановлення обставин, які приховуються.

Тактичні прийоми, що застосовуються при проведенні допиту, повинні відповідати вимогам кримінально-процесуального законодавства, моралі, професійної етики. Застосування тактичних прийомів, які ґрунтуються на фізичному та психологічному насиллі, шантажі, обмані, використанні релігійних почуттів та помсти, є недопустимим.

2.5.4. Тактичні особливості проведення окремих видів допиту

Тактичні особливості допиту свідка і потерпілого. Процесуальний порядок допиту свідка та потерпілого визначається ст. 166— 171 КПК України. При підготовці до проведення допиту свідка та потерпілого слідчий керується викладеними вище загальними положеннями тактики проведення допиту. Необхідно враховувати, що свідок або потерпілий, на відміну від обвинуваченого і підозрюваного, зобов’язаний не тільки з’явитися за викликом слідчого, а й дати правдиві свідчення. Перед початком допиту слідчий повинен роз’яснити свідку зміст ст. 63 Конституції України, яка передбачає, що особа не несе відповідальності за відмову давати показання або пояснення щодо себе, членів сім’ї чи близьких родичів, коло яких визначається законом. У протоколі повинна міститися відмітка про роз’яснення вимог ст. 63 Конституції України, засвідчена підписом допитуваного свідка. Якщо зазначена вимога не була виконана, показання свідка вважаються такими, що одержані з порушенням вимог закону.

Порядок допиту свідка такий:

• встановлення особи свідка, що з’явився за викликом;

• роз’яснення йому прав і обов’язків свідка;

• роз’яснення змісту ст. 63 Конституції України;

• попередження про кримінальну відповідальність за свідомо неправдиві показання (ст. 178 КК України) і відмову від показань (ст. 179 КК України);

• встановлення стосунків свідка з іншими учасниками процесу;

• пропозиція викласти відомі йому факти, що стосуються обставин справи;

• постановка у необхідних випадках доповнюючих, уточнюючих і контрольних запитань;

• попередження наприкінці допиту, за необхідності, про нерозголошення даних попереднього розслідування.

Тактика допиту свідка залежить від конкретної слідчої ситуації, тобто чи є свідок добросовісним і чи бажає давати правдиві показання.

Тактика допиту добросовісного свідка спрямована на підтримання безконфліктної ситуації та подання йому допомоги у повному та об’єктивному висвітленні відомих йому обставин справи. Під час допиту добросовісного свідка, який не може пригадати всіх обставин сприйнятої події або добросовісно помиляється щодо окремих обставин, може бути застосована система тактичних прийомів, що сприятиме актуалізації забутого у пам’яті свідка, а також можуть бути пред’явлені докази.

Слідчий вибирає іншу тактику під час допиту у конфліктній ситуації — коли свідок є недобросовісним і не бажає повідомляти правду.

Тактика допиту недобросовісного свідка включає:

• встановлення причин і мотивів, що спонукають свідка давати неправдиві показання (зговір з обвинуваченим, страх, зацікавленість у наслідках розслідування, бажання не розголошувати свою неправильну поведінку, сором тощо). З’ясування цих мотивів може допомогти слідчому їх усунути та отримати правдиві свідчення;

• переконання свідка у необхідності дати правдиві свідчення (роз’яснення його ролі у розкритті злочину, нагадування про кримінальну відповідальність за ст. 178 КК України, роз’яснення необхідності запобігти притягненню невинної особи до кримінальної відповідальності тощо);

• пред’явлення речових доказів, показань інших осіб, які можна вважати об’єктивними;

• деталізацію показань допитуваного;

• спостереження за поведінкою свідка та його психофізіологічними реакціями. Таке спостереження не допомагає виявити неправду у показаннях, але дає змогу слідчому реєструвати стан допитуваного та реакцію на поставлені запитання чи пред’явлення доказів і виконує орієнтувальну функцію;

• виявлення негативних обставин у показаннях свідка при попередній оцінці його показань. Такі обставини при допиті можуть бути у двох формах: відсутність у показаннях допитуваного даних, які повинні мати місце; наявність у показаннях даних, яких не має бути. Значення виявлених негативних обставин полягає в тому, що вони є специфічними сигналами неправди у показаннях і потребують використання відповідних тактичних прийомів;

• постановку доповнюючих, уточнюючих і контрольних запитань;

• проведення очної ставки.

Допит потерпілого відбувається за правилами допиту свідка. Необхідно враховувати, що давати показання — це право, а не обов’язок потерпілого. Тому потерпілого, який погодився давати показання, попереджують тільки про кримінальну відповідальність за давання свідомо неправдивих показань за ст. 178 КК України.

При проведенні допиту потерпілого слідчий може застосувати такі самі тактичні прийоми, як і під час допиту свідка. Тактичні особливості допиту потерпілого зумовлені його процесуальним становищем і психічним станом у момент сприйняття подій, що мали місце. З огляду на те, що потерпілий володіє більшою інформацією про обставини справи, ніж інші учасники (за винятком обвинуваченого), розслідування справи дуже часто розпочинається саме з допиту потерпілого. Потерпілий може висувати свої припущення і версії та аргументувати їх. При оцінці показань потерпілого та виборі тактичних прийомів його допиту необхідно враховувати його психічний стан у момент сприйняття події. Переляк, хвилювання, страх і фізичні страждання можуть призвести до перекрученого сприйняття обставин події та перешкоджати правильному викладенню фактів на допиті. В такому разі рекомендується відкласти допит потерпілого з метою його заспокоєння та зняття емоційної напруги.

У справах про статеві злочини потерпілі іноді ухиляються від давання показань або дають їх у неповному обсязі внаслідок небажання компрометувати себе або через сором’язливість. У цьому разі потрібно роз’яснити потерпілому, що справа розглядатиметься у закритому судовому засіданні, або запропонувати власноручно записати показання у протоколі.

Тактичні особливості допиту обвинуваченого і підозрюваного. Предметом допиту обвинуваченого є обставини, що сформульовані у постанові про притягнення особи як обвинуваченого. Обвинувачений не зобов’язаний давати показання у справі, однак, дотримуючись процесуального порядку проведення допиту та застосовуючи окремі тактичні прийоми, слідчий повинен переконати обвинуваченого у недоцільності приховування істини у справі. З огляду на те, що показання обвинуваченого є не тільки джерелом доказів, а й засобом його захисту від обвинувачення, слідчий має надати обвинуваченому можливість детально викласти свої показання. Процесуальний порядок допиту обвинуваченого визначається ст. 143-146 КПК України. Тактичні прийоми допиту обвинуваченого мають свої особливості.

Слідчий повинен ретельно вивчити матеріали справи для правильного обрання моменту допиту обвинуваченого. Якщо всі обставини справи, стосовно яких необхідно допитати обвинуваченого, повністю не досліджені або не перевірені, чи є сумнівними для слідчого, проведення допиту буде передчасним і не дасть бажаного результату.

Коли у справі є кілька обвинувачених, важливе значення має правильне визначення слідчим питання — кого з них допитувати першим. Вирішуючи це питання, слідчий повинен враховувати таке: яку роль відігравав той чи інший обвинувачений у спільній злочинній діяльності; яке покарання загрожує йому за вчинений злочин; у яких стосунках він перебуває з іншими обвинуваченими; які є докази його винності; його особисті якості тощо. Якнайшвидше отримання правдивих показань від одних обвинувачених може стати важливою умовою допиту їх співучасників, що дають неправдиві показання.

Допит обвинуваченого починається з запитання слідчого: чи визнає допитуваний свою вину? Тактика проведення допиту обвинуваченого визначається його ставленням до пред’явленого йому обвинувачення. Можливі такі три ситуації: обвинувачений визнає себе винним повністю; обвинувачений визнає себе винним частково; обвинувачений не визнає себе винним. Розглянемо їх детальніше.

1. Обвинувачений визнає себе винним.

Якщо обвинувачений визнає себе винним і його показання відповідають іншим матеріалам кримінальної справи, завдання слідчого полягає у перевірці щирості такого зізнання за допомогою деталізації його показань або проведення додаткового допиту. Це здійснюється з метою виключення самообмови чи приховування більш тяжкого злочину.

У випадках, коли обвинувачений визнає свою вину, але його показання не відповідають іншим матеріалам справи, перевірка показань здійснюється за допомогою такого: деталізації показань обвинуваченого; встановлення обставин, про які може мати відомості тільки та особа, яка вчинила злочин; проведення повторного допиту із зміною послідовності встановлення обставин, щодо яких обвинуваченого вже допитували. Якщо обвинувачений не може чітко відтворити окремі деталі або всі обставини події, можна скористатися тактичними прийомами актуалізації забутого.

2. Обвинувачений визнає себе винним частково.

У цій ситуації показання обвинуваченого містять свідчення, що суперечать матеріалам справи. У таких випадках рекомендується:

• почати допит із розмови на сторонню тему, не пов’язану з розслідуваним злочином;

• вислухати показання обвинуваченого до кінця, не перебиваючи його, та ретельно їх зафіксувати;

• проаналізувавши показання, виявити суперечності та роз’яснити їх суть обвинуваченому;

• поступово пред’являти обвинуваченому окремі докази та інші матеріали, що викривають його неправдиві свідчення.

Пред’явлення обвинуваченому доказів і даних, отриманих за допомогою оперативно-розшукової діяльності, є ефективним тактичним прийомом для викриття обвинуваченого у неправдивих показаннях. Необхідно зазначити, що для викриття неправдивих показань обвинуваченого можуть бути використані тільки перевірені, достовірні факти. Тактичні прийоми пред’явлення доказів під час допиту можуть бути такими: згадування про докази, перерахування доказів, надання можливості допитуваному оглянути окремі докази, демонстрація доказів. Докази можна пред’являти так: у порядку зростання їх важливості у справі; усю їх сукупність; найважливіший (основний) доказ. Необхідно однак враховувати, що пред’явлення доказів з великими проміжками часу та без певної логічної послідовності, як правило, позитивного результату не дає. Наявні матеріали необхідно використати у такий спосіб, щоб у обвинуваченого склалася думка про повну обізнаність слідчого щодо обставин розслідуваного злочину.

З метою отримання від обвинуваченого правдивих свідчень слідчий має роз’яснити обвинуваченому зміст п. 8 ст. 40 КК України стосовно положення, що щире каяття та сприяння розкриттю злочину є обставинами, які пом’якшують кримінальну відповідальність.

3. Обвинувачений не визнає себе винним і дає неправдиві показання.

При підготовці до допиту необхідно ретельно вивчити особливості особи обвинуваченого, матеріали кримінальної справи, матеріали архівних кримінальних справ, якщо обвинувачений раніше був судимим, умови його життя, його схильності та інтереси. Під час проведення допиту обвинуваченого можна застосувати такі тактичні прийоми:

• поставити контрольні запитання щодо фактів, точно встановлених у справі;

• максимально деталізувати показання. Обвинувачений, який дає неправдиві показання, як правило, викладає обставини події в загальних рисах, схематично. Неспроможність обвинуваченого деталізувати свої показання викриває їх неправдивість. Якщо обвинувачений стверджує, що він має алібі, його необхідно також ретельно та детально допитати з цього питання для подальшої об’єктивної перевірки алібі;

• запропонувати обвинуваченому повторно викласти показання про подію загалом або окремі її обставини;

• ознайомити з показаннями інших обвинувачених, потерпілих, свідків. Доцільно розкривати тільки ту частину показань, яка не викликає сумніву в їхній достовірності;

• пред’явити обвинуваченому докази та інші матеріали справи, що свідчать про його перебування і вчинення певних дій на місці злочину або спростовують його алібі.

Процесуальний порядок допиту підозрюваного визначається ст. 107, 134-136, 145, 146 КПК України. Якщо підозрюваний був затриманий або щодо нього було обрано запобіжний захід у вигляді взяття під варту, його допит проводять негайно, а за неможливості негайного допиту — не пізніше як через 24 години після затримання.

Предметом допиту підозрюваного є обставини, на підставі яких особу було затримано або щодо неї було вибрано запобіжний захід до пред’явлення обвинувачення. При підготовці до проведення допиту підозрюваного необхідно: визначити предмет допиту; сформулювати запитання та визначити їх послідовність; визначити, які докази та матеріали можуть бути використані під час допиту для викриття підозрюваного; визначити послідовність проведення допитів у разі наявності кількох підозрюваних.

Допит підозрюваного проводиться з використанням тактичних прийомів, які застосовуються під час допиту обвинуваченого. Тактика допиту залежить від часу проведення допиту та обсягу інформації, якою володіє слідчий.

Особливості тактики допиту неповнолітніх. Тактика проведення допиту цієї категорії осіб зумовлена віковими особливостями психіки неповнолітніх, що впливають на характер сприйняття, запам’ятовування та відтворення допитуваними обставин кримінальної справи. Слідчому при виборі тактичних прийомів допиту необхідно враховувати рівень розвитку неповнолітнього, відсутність життєвого досвіду і професійних знань, недостатнє логічне мислення, схильність до навіювання та фантазування.

При підготовці до проведення допиту насамперед необхідно визначити, хто саме буде присутнім при допиті неповнолітнього (батьки, педагог, близькі родичі, лікар тощо) та найдоцільніше місце проведення допиту (вдома, у школі, в кабінеті слідчого). Обстановка проведення допиту повинна сприяти встановленню психологічного контакту з допитуваним. До виклику на допит необхідно ретельно вивчити наявні дані, що характеризують особу неповнолітнього (рівень розвитку, інтереси та схильності, особливості характеру, схильність до навіювання і фантазування, поведінка вдома та в школі або іншому навчальному закладі, побутові умови тощо).

Для встановлення психологічного контакту доцільно розпочати допит з розмови на загальні теми, що можуть зацікавити допитуваного, продемонструвати знання його інтересів і потреб.

При допиті неповнолітніх краще використовувати форму вільної розповіді показань, бо вона забезпечує їхню більшу достовірність, ніж форма “запитання — відповідь”. Запитання допитуваному повинні бути простими, зрозумілими, короткими і конкретними. Якщо допитуваний не розуміє запитання, необхідно змінити його формулювання або зробити простішим.

Специфічними тактичними прийомами, що можуть застосовуватися при допитах неповнолітніх, є такі: роз’яснення важливості повідомлення правдивих показань; демонстрація поінформованості про обставини життя допитуваного, його інтереси та потреби; роз’яснення сутності і значення пред’явлених і оголошених матеріалів; роз’яснення неправильно зайнятої позиції, помилкового розуміння “геройства” та “товариськості”.

Протокол допиту складають, як правило, після закінчення усної розмови з неповнолітнім. Бажано, щоб у протокольному запису показань було збережено мовні особливості неповнолітнього, його своєрідний лексикон.

2.5.5. Тактика проведення очної ставки. Перехресний допит

Відповідно до вимог ст. 172 КПК України слідчий має право провести очну ставку між двома раніше допитаними особами, в показаннях яких є суперечності. Загальновизнаною є думка, що метою проведення очної ставки є усунення суперечностей у показаннях допитаних осіб і встановлення дійсного стану речей, причому ці суперечності мають бути істотними. М. Міхеєнко та А. Дубинський вважають, що метою проведення очної ставки є не усунення суперечностей, а перевірка правдивості раніше одержаних показань. За своєю сутністю очна ставка є ні чим іншим, як одночасним допитом двох осіб. Процесуальний порядок проведення очної ставки визначається ст. 173 КПК України, а тактика її проведення поряд із загальними прийомами допиту має свої певні особливості.

Під час підготовки до проведення очної ставки слідчий визначає, які є істотні суперечності у показаннях раніше допитаних осіб; які суперечності необхідно усунути; між якими особами для цього необхідно провести очну ставку; в якій послідовності допитувати осіб на очній ставці; які необхідно поставити їм запитання; які тактичні прийоми доцільно застосувати. За загальним правилом, першою необхідно допитувати ту особу, показання якої є правдивими або викликають довіру.

Слідчий повинен забезпечити психологічну готовність учасників до проведення очної ставки, що її особливо потребують потерпілі та свідки, яких уперше залучають до сфери кримінального процесу і які можуть неадекватно зреагувати на спілкування з підозрюваним або обвинуваченим, внаслідок чого мети очної ставки не буде досягнуто. За необхідності для уточнення і деталізації показань осіб, у яких є суперечності, слідчий може їх додатково допитати перед проведенням очної ставки.

Сутність очної ставки полягає в тому, що слідчий по черзі пропонує кожному з допитуваних дати показання про обставини, щодо яких виявлено істотні суперечності. Допит здійснюється за кожним суперечливим епізодом окремо, з дотриманням певної послідовності їх дослідження. З дозволу слідчого допитувані можуть ставити запитання один одному. Під час проведення очної ставки слідчий повинен уважно спостерігати за поведінкою допитуваних з метою фіксації їх реакції на поставлені запитання, а також запобігання можливій змові між ними або впливу одного з них на іншого. Якщо перебіг очної ставки вийшов з-під контролю слідчого, її необхідно негайно зупинити або перервати. У випадку, коли у проведенні очної ставки беруть участь і інші особи (захисник, спеціаліст, педагог тощо), вони з дозволу слідчого можуть ставити запитання кожному з допитуваних.

Перехресний допит є специфічним видом судового допиту, особливість якого полягає в тому, що допитуваному можуть ставити запитання суддя, прокурор, захисник, експерт, цивільний позивач, цивільний відповідач та їх представники, а також підсудні і потерпілі. Допит є перехресним, оскільки у ньому беруть участь рівноправні учасники кримінального процесу (суддя, представники обвинувачення та захисту). Кожний з учасників судового розгляду може ставити допитуваному додаткові запитання для з’ясування чи доповнення відповідей, які було дано на запитання інших осіб. На перехресному допиті можуть бути допитані всі учасники процесу (підсудні, свідки, потерпілі, цивільні позивачі і цивільні відповідачі, експерти), яких допитують у судовому засіданні. Перехресний допит справляє сильний вплив на психіку допитуваного, бо передбачає одночасний допит учасниками процесу однієї особи стосовно одних і тих самих обставин. Особлива роль у перехресному допиті належить суду, який виконує регулятивну функцію. Необхідно зазначити, що перехресний допит збільшує небезпеку навіювання, яка пов’язана з постановкою однотипних запитань і різною тактикою тих, хто допитує.

2.5.6. Фіксація результатів допиту та очної ставки

Протокол допиту є основним засобом його фіксації і повинен відповідати таким вимогам:

• повно і об’єктивно відображати показання допитуваного;

• показання в протоколі викладаються від першої особи;

• показання у протоколі повинні бути викладені дослівно, чітко і ясно, з дотриманням лексичних висловів допитуваної особи;

• “літературна обробка” показань допитуваної особи, зміна стилю та вживаних нею виразів є неприпустимим;

• спеціальні терміни та жаргонні вислови, що їх вживає допитуваний, потрібно роз’яснити у протоколі;

• у протоколі повинні бути зазначені: час, місце, умови проведення допиту; дані про особу, що проводить допит, про допитуваного та інших учасників допиту;

• у протоколі робиться позначка про попередження допитуваного свідка чи потерпілого про кримінальну відповідальність за ст. 178, 179 КК України, що засвідчується підписом допитуваної особи;

• протокол допиту обвинуваченого містить заяву обвинуваченого про те, чи визнає він себе винним.

Показання допитуваного у протоколі можуть викладатися у формі вільної розповіді, відповідей на запитання слідчого або як поєднання першого та другого варіанта. Показання допитуваного записують у протоколі у тій послідовності, в якій він їх викладає під час вільної розповіді. Потім за необхідності ставлять запитання, формулювання яких заносять до протоколу. Відповіді допитуваного на запитання також дослівно заносять до протоколу. Протоколювання показань допитуваного рекомендується здійснювати після закінчення вільної розповіді. Якщо це робити під час вільної розповіді, то допит перериватиметься і буде порушено послідовність розповіді, може загальмуватися процес згадування та відтворення.

Протокол допиту складає слідчий або за його дорученням помічник слідчого чи стенографістка. За бажанням допитуваного, показання можуть бути записані у протоколі ним власноручно, про що робиться позначка у протоколі. Протокол допиту підписують особа, що проводила допит, допитуваний та інші учасники слідчої дії.

Під час проведення допиту допитувана особа за власним бажанням або на пропозицію слідчого може виконати схеми, плани, креслення, малюнки, що пояснюють її показання.

Додатковими методами фіксації допиту є звуко- та відеозапис, застосування яких повинно здійснюватися відповідно до вимог ст. 851, 852 КПК України. Найдоцільніше їх застосовувати при розслідуванні складних кримінальних справ під час фіксації показань таких осіб: обвинувачених, що визнають свою вину; потерпілих, які через ті чи інші обставини можуть відмовитися від своїх попередніх показань або перебувають у тяжкому стані; неповнолітніх; малолітніх; осіб з психічними вадами. Ці методи дають можливість зафіксувати та відтворити не тільки зміст показань, а й особливості інтонації, акценту, поведінки та реакції допитуваного.

Певні особливості має складання протоколу очної ставки. Показання осіб, допитаних на очній ставці, записують до протоколу в тій послідовності, в якій їх давали. Можливий і інший варіант — аркуш поділяють по вертикалі на дві частини і на одній з них записують показання одного допитуваного, а на другій — іншого. Кожний з допитуваних на очній ставці підписує протокол наприкінці і кожну його сторінку або лише свої показання на цій сторінці. Протокол підписують також інші особи, які були присутні при проведенні очної ставки.

2.6.1. Поняття і види судових експертиз

Експертизу призначають у тому разі, коли для вирішення певних питань при провадженні в справі потрібні наукові, технічні або інші спеціальні знання (ч. 1 ст. 76 КПК України). Судова експертиза являє собою одну з процесуальних форм дослідження джерел доказової інформації.

Стаття 1 Закону України “Про судову експертизу” від 25 лютого 1994 р. дає таке визначення поняття судової експертизи: “Судова експертиза — це дослідження експертом на основі спеціальних знань матеріальних об’єктів, явищ і процесів, які містять інформацію про обставини справи, що перебуває у провадженні органів дізнання, попереднього слідства чи суду”.

Судова експертиза — це процесуальна дія, яка здійснюється з метою отримання висновку з питань, що мають доказове значення у справі, і полягає в дослідженні експертом речових доказів, явищ, процесів та інших об’єктів за завданням органів дізнання, слідчого або судді. Значення експертизи для забезпечення повного, всебічного та об’єктивного розслідування злочинів полягає в тому, що вона:

• забезпечує одержання нових доказів;

• дає змогу вводити до процесу доказування фактичні дані, які для органолептичного сприйняття та дослідження недоступні;

• дає можливість перевіряти достовірність фактів, встановлених органолептичними засобами;

• дає змогу за матеріальними відображеннями вирішувати проблему ототожнення людей і речей.

Рішення про призначення експертизи на свій розсуд приймає орган дізнання, слідчий або суддя, коли у розслідуваній справі виникає необхідність застосування спеціальних знань. Але разом з цим чинним законодавством (ст. 76 КПК України) передбачено випадки, коли призначення експертизи у справі є обов’язковим, а саме:

• для встановлення причин смерті;

• для встановлення тяжкості і характеру тілесних ушкоджень;

• для визначення психічного стану підозрюваного або обвинуваченого при наявності в справі даних, які викликають сумнів щодо його осудності;

• для встановлення статевої зрілості потерпілої в справах про злочини, передбачені ст. 120 КК України;

• для встановлення віку підозрюваного або обвинуваченого, якщо це має значення для вирішення питання про його кримінальну відповідальність, а відповідні документи неможливо одержати.

Непризначення експертизи у випадках, передбачених законом, оцінюється як неповнота дізнання або досудового слідства і тягне за собою повернення справи на додаткове розслідування.

Класифікація судових експертиз здійснюється за різними ознаками.

Залежно від предмета спеціальних знань вирізняють такі види судових експертиз:

• криміналістична — почеркознавча, авторознавча, техніко-криміналістичного дослідження документів, трасологічна, судово-балістична, експертиза з метою ідентифікації особи за ознаками зовнішності, фототехнічна та експертиза холодної зброї;

• планово-економічна — судово-бухгалтерська і планово-економічна;

• товарознавча;

• технічна — експертиза загального характеру, пожежно-технічна, будівельно-технічна, агротехнічна, судово-автотехнічна;

• технологічна;

• експертиза матеріалів і речовин — експертиза наркотичних речовин, експертиза металів і сплавів, експертиза фарб і лаків, експертиза пально-мастильних матеріалів, експертиза волокон, експертиза скла і кераміки, експертиза пластмас і полімерів;

• фармацевтична і фармакологічна;

• експертиза харчових продуктів;

• ґрунтознавча;

• біологічна;

• ветеринарна;

• екологічна;

• психіатрична;

• психологічна;

• експертиза отруйних речовин подразнюючої дії;

• судово-медична;

• інші судові експертизи, що розвиваються (фоноскопічна, комп’ютерно-технічна, електроакустична, фонетична, органолептико-одорологічна, іхтіологічна тощо).

Судові експертизи здійснюють у спеціальних установах, а також за їх межами спеціалісти, яких відбирає слідчий. В Україні існує п’ять головних експертних установ: Київський науково-дослідний інститут судових експертиз, Харківський науково-дослідний інститут судових експертиз ім. Бокаріуса, Одеський, Донецький і Львівський науково-дослідні інститути судових експертиз, а також їхні філіали. Ці установи перебувають у підпорядкуванні Міністерства юстиції України. Інститути і філіали виконують криміналістичні експертизи, судово-хімічні, біологічні, судово-автотехнічні, матеріалів і речовин, ґрунтознавчі та інші.

Міністерство внутрішніх справ України має свою мережу експертних установ у державі (в центрі і в кожній області). При МВС України є Державний науково-дослідний експертно-криміналістичний центр (ДНДЕКЦ), при УМВС України в областях — науково-дослідні експертно-криміналістичні центри (НДЕКЦ). Їхнім основним завданням є подання допомоги органам дізнання і слідства щодо виявлення, фіксації та використання доказів у розслідуваних кримінальних справах. Найбільшу питому вагу в експертизах, що здійснюються цими установами, мають криміналістичні.

Економічні експертизи виконують в обласних бюро бухгалтерських експертиз, судово-медичні — в Українському бюро судових експертиз та обласних бюро, які в основному працюють при кафедрах судової медицини медичних університетів та інститутів. Товарознавчі експертизи проводять у бюро товарних експертиз. Психіатричні експертизи здійснюють амбулаторно в лікувальних установах і стаціонарно — в спеціальних психіатричних лікарнях.

Залежно від характеру завдань дослідження, що вирішуються, судові експертизи поділяють на такі:

• ідентифікаційні (для встановлення індивідуальної тотожності);

• класифікаційні (для класифікації, встановлення групової належності, виду, роду);

• діагностичні (для встановлення стану об’єкта, його властивостей, можливості здійснення об’єктом певної дії);

• ситуаційні (пов’язані з дослідженням об’єкта, його ознак і властивостей у зв’язку з конкретною ситуацією та обстановкою на місці події).

Існують також і інші підстави для класифікації експертиз. Експертизу, як правило, здійснює один експерт (одноособова). Але за необхідності в справі може бути призначено кілька експертів, спеціалістів з однієї галузі знань, які дають загальний висновок. Така експертиза називається комісійною. Коли експерти не дійшли згоди, то кожен з них складає свій висновок окремо (ч. 3 ст. 75 КПК України). Судово-психіатрична експертиза завжди є комісійною: її проводять не менше як три експерти-психіатри.

Комісійну експертизу називають комплексною, якщо її здійснюють спільно спеціалісти з різних галузей знань — у випадках, коли встановити ту чи іншу обставину неможливо у разі проведення окремих експертиз або це виходить за межі компетенції одного експерта чи комісії експертів. Експерти мають право при цьому скласти спільний висновок. У ньому має бути зазначено, які дослідження провів кожен експерт, які факти він особисто встановив і яких дійшов висновків. Кожний експерт має право підписати спільний висновок або ту його частину, яка відображає перебіг і результати виконаних ним особисто досліджень.

Первинною є експертиза, при здійсненні якої об’єкт досліджується вперше. Якщо висновок експерта буде визнано неповним або не досить чітким, може бути призначена додаткова експертиза, яку доручають тому самому або іншому експертові (ч. 5 ст. 75 КПК України). Недостатньо повним може бути визнано висновок, який ґрунтується на дослідженні не всіх наданих експерту об’єктів або не містить вичерпних відповідей експерта на всі поставлені запитання. Якщо висновок експерта буде визнано необґрунтованим чи таким, що суперечить іншим матеріалам справи або викликає сумніви в його правильності, може бути призначена повторна експертиза, яку доручають іншому експертові або іншим експертам (ч. 6 ст. 75 КПК).

Повторна експертиза проводиться у тому разі, якщо:

• висновок експерта суперечить іншим доказам, що містяться у матеріалах справи;

• при виконанні експертних досліджень застосовувалися методи, які не відповідають досягненням сучасної науки;

• експерт досліджував не всі надані джерела (неповнота дослідження);

• експерт не має спеціальних знань для дослідження наданих об’єктів (некомпетентність).

Необхідно мати на увазі, що у разі незгоди з висновками експерта призначення повторної експертизи не є обов’язковим. При вирішенні цього питання потрібно враховувати наявність у справі інших доказів з обставин, що є предметом експертизи, а також практичну можливість виконати повторну експертизу, наприклад, при втраті або істотній зміні досліджуваних об’єктів.

2.6.2. Сучасний стан і перспективи розвитку судової експертизи в Україні

На сьогодні у системі Міністерства юстиції України діють п’ять науково-дослідних інститутів і чотири філіали. Зони обслуговування органів дізнання, попереднього слідства, прокуратури і судів науково-дослідними судово-експертними установами Міністерства юстиції України такі:

1. Київський науково-дослідний інститут судових експертиз (КНДІСЕ) — Вінницька, Житомирська, Київська, Тернопільська, Хмельницька, Черкаська, Чернігівська області, м. Київ. Тернопільський філіал КНДІСЕ — Тернопільська, Хмельницька, Вінницька області.

2. Львівський науково-дослідний інститут судових експертиз (ЛНДІСЕ) — Волинська, Закарпатська, Івано-Франківська, Львівська, Рівненська, Чернівецька області.

3. Харківський науково-дослідний інститут судових експертиз (ХНДІСЕ) —Автономна республіка Крим, Дніпропетровська, Запорізька, Полтавська, Сумська, Харківська області. Дніпропетровський філіал ХНДІСЕ — Дніпропетровська область. Кримський філіал ХНДІСЕ — Автономна Республіка Крим.

4. Донецький науково-дослідний інститут судових експертиз (ДНДІСЕ) — Донецька, Луганська області.

5. Одеський науково-дослідний інститут судових експертиз (ОНДІСЕ) — Кіровоградська, Миколаївська, Одеська, Херсонська області. Миколаївський філіал ОНДІСЕ — Миколаївська область.

За останні роки збільшився кількісно і поліпшився якісно кадровий склад експертів-криміналістів органів Міністерства юстиції, Міністерства внутрішніх справ України. При Національній академії внутрішніх справ України відкрито слідчо-криміналістичний факультет з підготовки кадрів експертів-криміналістів для органів внутрішніх справ, діє факультет підвищення кваліфікації експертів-криміналістів. На кафедрах криміналістики Національної юридичної академії ім. Я. Мудрого, Національного університету ім. Т Шевченка, Національної академії внутрішніх справ, Університету внутрішніх справ України та інших навчальних закладів здійснюються цікаві наукові розробки в галузі криміналістичної діагностики і прогностики, криміналістичної інформатики, комп’ютерної психофізіологічної діагностики людини, сучасних інформаційних технологій, автоматизації експертних досліджень, криміналістичної одорології, криміналістичної голографії, застосування мікроскопії, радіоактивних ізотопів, дослідження в інфрачервоних променях, вивчаються питання застосування лазерів у криміналістиці; досліджується впровадження в практику сучасних електромагнітних, радіоскопічних, голографічних і теплових методів для вирішення низки пошукових криміналістичних завдань.

Завершено цікаві наукові дослідження в галузі психологічної експертизи, одорологічної експертизи, експертизи голосу людини, експертизи звукового середовища, експертизи різноманітних джерел звуку, експертизи звуко- та відеозаписуючих об’єктів. Потребують нагального розв’язання проблеми експертизи комп’ютерних систем, експертизи комп’ютерних банків даних, авторознавчої експертизи в плані розширення їхніх можливостей, експертизи поліграфічної продукції, виготовленої на сучасних комп’ютерних комплексах, експертизи слідів зубів людини, експертизи слідів механізмів, пристроїв та обладнання, портретної експертизи, експертизи паперових вітчизняних та іноземних грошових знаків, експертизи цінних паперів, експертизи об’єктів рослинного походження, ґрунтознавчої експертизи, екологічної експертизи, експертизи індивідуальної належності крові та виділень людини методом генотипоскопії, товарознавчої експертизи транспортних засобів, електротехнічної експертизи, експертизи вибухових пристроїв, вибухових речовин, продуктів вибуху, фрагментів вибухових пристроїв, динаміки вибуху, комп’ютерно-технічної експертизи, експертизи магнітних носіїв, пристроїв для запису звуку та зображення, слідів звуко- та відеозаписуючих пристроїв, соціолінгвістичної експертизи та багатьох інших.

Подальше удосконалення судової експертизи неможливе без законодавчої роботи, яка сьогодні інтенсивно ведеться в Україні. Важливою є координація діяльності та об’єднання зусиль усіх експертних установ держави щодо оптимального використання інтелектуальної (експертних кадрів) та інструментальної бази, метою чого є найповніше і найдієвіше задоволення потреб слідчої та судової практики в здійсненні експертних досліджень.

2.6.3. Підготовка і призначення судових експертиз

Виконанню експертизи передує її ретельна підготовка. Етап підготовки до призначення та здійснення судової експертизи включає таке:

• підготовку матеріалів для дослідження:

• отримання порівняльних зразків для дослідження;

• вибір моменту призначення експертизи;

• визначення мети і конкретних завдань експертного дослідження, формулювання питань експерту;

• вибір експертної установи або експерта.

Підготовка матеріалів для дослідження полягає в тому, що під час виконання слідчих дій (огляду, обшуку, виїмки, відтворення обстановки та обставин події) слідчий отримує інформацію про обставини події, а також предмети, речі, документи, інші об’єкти, які мають важливе значення для правильного вирішення кримінальної справи. Аналізуючи отримані матеріали, слідчий визначає, які саме питання, пов’язані із розслідуваною справою, підлягають встановленню за допомогою експертних досліджень і чи є наявний у справі матеріал достатнім для вирішення цих питань. Для вирішення питання щодо достатності обсягу вихідного матеріалу доцільно залучити спеціаліста. У тому разі, якщо спеціаліст визнає зібраний обсяг матеріалу недостатнім, слідчий вживає заходів для одержання додаткового матеріалу відповідно до рекомендації спеціаліста, в тому числі у результаті отримання порівняльних зразків для експертного дослідження.

Отримання порівняльних зразків для експертного дослідження полягає в тому, що слідчий за необхідності одержує зразки для експертного дослідження. Порівняльні зразки повинні відповідати таким вимогам: не може бути піддано сумніву їх походження від об’єктів, що перевіряються; мають відображати достатній обсяг їх властивостей; повинні бути придатними для співставлення з об’єктами для порівняння. Порівняльні зразки поділяються на вільні та експериментальні.

Вільні порівняльні зразки — це об’єкти, які виникли поза зв’язком із певною кримінальною справою, і їх виникнення, як правило, належить до періоду часу, що передував вчиненню правопорушення та порушенню кримінальної справи. Це заяви, листи тощо. Вільні зразки можуть бути виявлені під час обшуку, виїмки, огляду.

Експериментальні зразки спеціально отримують для порівняльного дослідження у підозрюваного, обвинуваченого, свідка або потерпілого на підставі та у порядку, передбаченому ст. 199 КПК України. Існують спеціальні тактичні прийоми та технічні способи отримання експериментальних зразків, які дають змогу забезпечити їх придатність і максимальну інформативність. Експериментальні зразки одержує, як правило, сам слідчий, за винятком випадків, коли їх отримання потребує застосування спеціальних методик.

Правильний і своєчасний вибір моменту призначення експертизи має важливе значення для розслідуваної справи. Якщо експертизу буде призначено передчасно, коли слідчий не зібрав усіх необхідних матеріалів для експертного дослідження, експерт не зможе вирішити всі питання про обставини, які мають значення у справі, що зумовлює реальну ймовірність призначення додаткової або повторної експертизи. Якщо призначення експертизи необґрунтовано відкладається, то це може призвести до зволікання при здійсненні досудового розслідування, втрати доказової бази, порушення прав учасників кримінального процесу та інших негативних наслідків, тому що виконання більшості експертиз потребує значного за тривалістю терміну. Отже, експертиза повинна бути призначена слідчим своєчасно, і, визначаючи цей момент, слідчий повинен враховувати:

• властивості та стан об’єктів експертного дослідження;

• необхідність і можливість отримання порівняльних зразків;

• особливості експертного дослідження (складність, наявність відповідних методик, термін здійснення тощо);

• слідчу ситуацію, що склалася.

Визначення мети та конкретних завдань експертного дослідження і формулювання питань експерту є основними завданнями підготовки судової експертизи. Мета та конкретні завдання експертизи визначаються обставинами, які підлягають встановленню під час дослідження, фактичними даними, що з’ясовуються за допомогою використання спеціальних знань при дослідженні матеріалів кримінальної справи. Конкретні завдання експерта визначаються за допомогою питань, які формулюються органом дізнання, слідчим або судом. Як правило, під час призначення експертизи питання формулюються відносно таких типових обставин:

• причинного зв’язку між явищем і його наслідками;

• часу, напрямку дії, швидкості, сили, послідовності та інших параметрів досліджуваного процесу;

• властивостей і стану досліджуваних об’єктів (наприклад, вік, статева зрілість, справність зброї тощо);

• родової належності та індивідуальної тотожності.

Для правильного формулювання питань слідчому необхідно:

• з’ясувати суть обставин, які необхідно встановити за допомогою експертизи;

• ознайомитися з існуючими науковими можливостями і методами встановлення (одержання) інформації щодо факту, який встановлено;

• визначити наявність інших методів встановлення обставин кримінальної справи.

Під час формулювання питань з метою досягнення точності, логічності та грамотності доцільно скористатися допомогою спеціаліста. Питання експерту повинні відповідати певним вимогам, а саме:

• бути конкретними, чіткими і повними;

• мати відповідну логічну послідовність;

• відповідати компетенції експерта (не виходити за межі його спеціальних знань).

Вибір експертної установи або експерта здійснюється залежно від виду експертизи, об’єктів дослідження та питань, що підлягають вирішенню. В Україні існує розгалужена мережа спеціалізованих судово-експертних установ і відомчих служб з різних галузей знань, які були розглянуті вище. Як правило, здійснення експертизи доручається цим установам, а іншим особам — лише у разі неможливості проведення експертизи в експертній установі чи службі. Міністерство юстиції України веде Реєстр атестованих судових експертів державних і підприємницьких структур та громадян. Відповідно до ст. 9 Закону України “Про судову експертизу” органи дізнання, досудового слідства і суди зобов’язані доручати проведення судових експертиз переважно фахівцям, внесеним до цього реєстру. При здійсненні експертизи поза експертною установою в постанові про призначення експертизи зазначається конкретний фахівець, якому доручається виконати експертизу.

Прийнявши рішення про необхідність призначення експертизи, слідчий виносить відповідну постанову (ст. 196 КПК України). Постанова про призначення експертизи складається із трьох частин — вступної, описової і резолютивної.

У вступній частині зазначаються: дата і місце складання постанови, посада, звання, прізвище слідчого, кримінальна справа, в якій призначається експертиза.

В описовій частині викладаються: суть справи та обставини, які зумовили необхідність здійснення експертизи, а також особливості, що стосуються об’єкта дослідження, які можуть мати значення для висновку. Завершується описова частина формулюванням підстав для призначення експертизи.

У резолютивній частині формулюється рішення про призначення експертизи, називається її предметний вид за існуючою класифікацією (криміналістична, судово-медична, психіатрична тощо), за процесуальними ознаками (повторна, додаткова, комісійна, комплексна); зазначається прізвище експерта, питання, з яких він має дати висновок, перелік матеріалів, що надаються експерту.

Якщо здійснення комплексної експертизи доручається працівникам кількох установ, постанови надсилають до кожної з них із зазначенням, кому саме адресовано ті або інші об’єкти дослідження та інші матеріали.

2.6.4. Методика здійснення судових експертиз

Проведення експертизи складається з трьох основних етапів: підготовчого, дослідного, заключного.

Підготовчий етап починається з ознайомлення експерта з постановою про призначення експертизи. Експерт вивчає обставини справи та питання, що поставлені слідчим, визначає можливість їх вирішення з урахуванням своєї компетенції, після чого оглядає об’єкти та порівняльні зразки, надані для виконання дослідження, вивчає стан і цілісність упаковки, їх відповідність переліку, зазначеному у постанові. При встановленні недостатньої кількості наданих матеріалів для вирішення поставлених питань експерт повідомляє слідчого про необхідність надання додаткових матеріалів або порівняльних зразків.

Експерт може відмовитися від здійснення експертизи у таких випадках:

• питання, поставлені перед експертом, виходять за межі його компетенції;

• після попереднього огляду об’єктів, наданих для проведення експертизи, експерт дійшов висновку, що вони не відповідають характеристикам, зазначеним у процесуальних документах або зображеним на фотографіях;

• стан об’єкта, який підлягає дослідженню, є неякісним, що робить виконання експертизи неможливим;

• наданих матеріалів недостатньо для вирішення поставлених слідчим або судом запитань.

Про відмову виконати експертизу експерт повідомляє у письмовому вигляді до органу, який її призначив. Якщо при здійсненні досліджень застосовуються методики, які можуть призвести до пошкодження або знищення досліджуваного об’єкта, експерт повинен отримати письмовий дозвіл на їх застосування від органу, що призначив експертизу.

Дослідний етап складається, як правило, із роздільного та порівняльного досліджень, а в окремих випадках цей етап включає також і здійснення експерименту (отримання стріляних куль і гільз при проведенні судово-балістичної експертизи). Сутність роздільного дослідження полягає в тому, що надані для дослідження об’єкти — речові докази та зразки досліджують окремо і при цьому встановлюють їхні загальні та індивідуальні ознаки. Потім встановлені ознаки порівнюють, визначають їх стійкість і частоту виявлення.

Іноді для деталізації механізму утворення досліджуваних об’єктів експерту потрібно взяти участь у проведенні окремих слідчих дій, таких, як допит, відтворення обстановки та обставин події, додатковий огляд місця події.

Під час експертного дослідження широко застосовуються різні методи фіксації — фотографування, відеозйомка, що сприяє кращому сприйняттю процесу дослідження та висновків експерту. Вибір конкретних методів дослідження і застосовуваних технічних засобів зумовлений особливостями об’єкта дослідження і завданням дослідження.

На заключному етапі підбивають підсумки дослідження, оцінюють сукупність встановлених даних, фіксують як збігання, так і відмінності ознак. Причини відмінностей повинні бути встановлені та оцінені, і тільки після цього робиться загальний висновок.

2.6.5. Висновок експерта та його оцінка

Після здійснення необхідних досліджень експерт з дотриманням вимог ст. 200 КПК України складає висновок, що містить вступну та дослідну частини і висновки з питань, що були поставлені слідчим.

У вступній частині зазначаються: найменування експертизи; дата і місце складання висновку; дата винесення постанови про призначення експертизи, посада та прізвище особи, яка її винесла; перелік об’єктів дослідження та порівняльних зразків, що надійшли для проведення дослідження; питання, що поставлені слідчим перед експертом; відомості про особу експерта (посада, стаж, освіта, спеціальність, вчений ступінь); позначка, що експерт попереджений про кримінальну відповідальність згідно із ст. 178 КК України.

У дослідній частині детально описуються об’єкти дослідження, викладається перебіг процесу експертного дослідження, здійснюється аналіз і синтез отриманих результатів, наводяться розрахунки та довідкові дані, якими користувався експерт, наводяться методики, які застосовувалися експертом, обґрунтовуються висновки експерта.

Висновки експерта повинні бути чіткими та зрозумілими для всіх учасників процесу, прямо відповідати на поставлені запитання і бути обґрунтованими, тобто відповідати встановленим під час дослідження даним. За своїм змістом висновки можуть стосуватися властивостей, стану об’єктів, обставин механізму події, свідчити про існування певних фактів, об’єктів, належність їх до певного класу, групи, про відповідність або невідповідність досліджуваних дій певним правилам.

За формою висновки можуть бути категоричними або ймовірними. Категоричний висновок може бути позитивним або негативним. Ймовірний висновок не може бути покладений в основу обвинувального висновку або вироку.

До висновку експерта можуть додаватися фототаблиці, схеми, креслення та ін. Висновок підписує експерт.

З огляду на те, що висновок експерта є джерелом доказів, то, відповідно, використання висновку експертизи потребує від слідчого передусім оцінки його як рівноправного доказу в системі доказів, що отримані у справі. Насамперед перевіряється дотримання процесуальних вимог закону на всіх етапах — від призначення експертизи до отримання висновку експерта, у тому числі таке: чи була призначена експертиза у порушеній кримінальній справі, чи дотриманий процесуальний порядок винесення постанови, чи ознайомлений обвинувачений з постановою про призначення експертизи і чи роз’яснені йому права обвинуваченого при призначенні і проведенні експертизи, чи попереджений експерт про кримінальну відповідальність згідно зі ст. 178, 179 КК України.

Оцінка наукової обґрунтованості та достовірності висновків є одним із важливих завдань діяльності слідчого. Існують два основні способи оцінки наукової достовірності висновку експерта:

• аналіз умов і методів здійснення дослідження;

• зіставлення висновків експерта з іншими доказами, які містять відомості стосовно предмета дослідження, тобто перевіряється відповідність висновку дійсності.

За допомогою аналізу умов і методів дослідження слідчий визначає:

• компетентність експерта, який здійснював експертизу;

• повноту дослідження об’єктів експертизи;

• достатність наданих експерту порівняльних зразків;

• обґрунтованість вихідних наукових положень, прийнятих експертом;

• наявність суперечностей у висновках експерта;

• форму висновків експерта, відповідність форми результатам дослідження.

При порівнянні висновків експерта із зібраними у справі доказами використовуються методи логічного аналізу, способи групування, зіставлення та порівняння висновку експерта з іншими доказами і матеріалами кримінальної справи.

У результаті оцінки висновку експерта слідчий може прийняти одне з таких рішень:

• висновок експерта визнається повним, обґрунтованим і достовірним;

• висновок експерта визнається неповним або недостатньо ясним. У такому разі призначається проведення додаткової експертизи;

• висновок експерта визнається необґрунтованим, сумнівним, таким, що суперечить іншим доказам і матеріалам справи. У цьому разі для усунення суперечностей між висновком та іншими доказами і матеріалами справи призначають повторну або комісійну експертизу.

З метою одержання роз’яснень або доповнень щодо отриманого висновку слідчий може допитати експерта або проконсультуватися в інших спеціалістів, якщо це не потребує додаткового дослідження.

Згідно зі ст. 202 КПК України матеріали експертизи повинні бути пред’явлені обвинуваченому, про що слідчий складає протокол. У протоколі зазначаються пояснення, зауваження, заперечення обвинуваченого щодо проведеної експертизи та його клопотання.

1. Белкин Р. С. Криминалистическая энциклопедия. — М., 1997.

2. Бергер В. Е., Сапун А. П. Подготовка и направление материалов для проведения судебных экспертиз. — К.: РИО МВД УССР, 1974.

3. Біленчук П. Д, Курко М. Н., Стахівський С. М. Процесуальні акти попереднього розслідування. Примірні зразки. — К.: РВВ МВС України, 1995.

4. Біленчук П. Д., Курко М. Н., Стахівський С. М. Проведення судових експертиз: Довідник. — К.: РВВ МВС України, 1995.

5. Експертизи в судовій практиці. — К.: Либідь, 1993.

6. Криміналістика: Підруч. для вищ. навч. закл. / П. Д. Біленчук, В. В. Головач, М. В. Салтевський та ін.; За ред. акад. П. Д. Біленчука. — К.: Право, 1997.

7. Криміналістика. Криміналістична тактика і методика розслідування злочинів: Підручник / За ред. проф. В. Ю. Шепітька. — Х.: Право, 1998.

8. Криминалистика: Учебник / Под ред. И. Ф. Пантелеева, Н. А. Селиванова. — М.: Юрид. лит., 1988.

9. Криминалистика: Учебник для вузов / Под ред. проф. А. Ф. Волынского. — М.: Закон и право, 1999.

10. Криминалистика: Учебник / Под ред. проф. А. Г. Филиппова. — М., 1998.

11. Криминалистика / Под ред. В. А. Образцова. — М.: Юрист, 1995.

12. Криминалистическое обеспечение предварительного расследования: Учеб. пособие для вузов / В. А. Адамова, Е. Н. Викторова, Л. Н. Викторова и др.; Под ред. В. А. Образцова. — М.: Высш. шк., 1992.

13. Назначение и производство судебных экспертиз. — М.: Юрид. лит., 1988.

14. Науково-практичний коментар Кримінально-процесуального кодексу України. — К.: Юрінком, 1995.

15. Разумов Э. А., Молибога Н. П. Осмотр места происшествия. — К.: НИИ РИО МВД Украины, 1993.

16. Салтевский М. В. Криминалистика: Учеб.-практ. пособие. — Харьков, 1997.

17. Салтевський М. В. Криміналістика: Навч.-довідковий посіб. — К., 1996.