Криміналістична тактика і методика розслідування окремих видів злочинів

4.1.1. Поняття, сутність і джерела криміналістичної методики

Методика розслідування окремих видів злочинів — частина науки криміналістики, яка має озброїти слідчого науково-методичним комплексом знань і навичок розслідування та розкриття злочинів (І. Герасимов). Методика розслідування як самостійний розділ криміналістики включає наукові положення, рекомендації та методи розслідування окремих видів злочинів, що ґрунтуються на вимогах кримінально-процесуального законодавства. Згідно з визначенням В. Бахіна, криміналістична методика — це розділ науки криміналістики, який є системою наукових положень (закономірностей, принципів) і розроблених на їх основі практичних рекомендацій (алгоритмів, програм), що забезпечують оптимальну організацію розслідування та попередження окремих видів злочинів. І. Крилов вважає, що методика розслідування — це сукупність (система) наукових положень, тактичних засобів, прийомів і методичних рекомендацій, які застосовуються під час розслідування, розкриття та попередження злочинів.

Існують й інші визначення методики, наприклад, О. Васильєва, М. Селіванова, В. Танасевича. О. Колесніченко першим визначив методику як систему загальнонаукових положень, методичних рекомендацій, що базуються на нормах кримінально-процесуального законодавства, які використовуються з метою розслідування та розкриття злочинів. Р. Бєлкін зазначив, що криміналістична методика — це система певних елементів, взаємозалежних і взаємовизначальних, що розташовані у певному порядку і становлять структуру методики[17].

Джерела криміналістичної методики такі:

• Конституція України;

• закони України;

• норми кримінального і кримінально-процесуального законодавства України;

• слідча судова і експертна практика;

• положення науки.

Норми кримінально-процесуального законодавства впливають на побудову окремих методів, визначають перелік слідчих дій, які належать до першочергових і невідкладних.

Практика є основою пізнання та критерієм істини. Взаємозв’язок практики з криміналістичною методикою реалізується в таких напрямах:

• практика є основою для визначення завдань щодо удосконалення методики розслідування;

• теоретичні положення наук перевіряються практикою розслідування і розкриття злочинів;

• засоби і прийоми розслідування, що виникають на практиці, набувають завершеної форми після наукового узагальнення та дослідження.

Наука як джерело криміналістичної методики реалізується у двох формах:

• створення нових технічних засобів і тактичних прийомів;

• удосконалення структури криміналістичної методики, що робить її ефективнішою та економічнішою, розширює коло засобів доказування.

Таким чином, джерелами криміналістичної методики є закон, практика і наука. Інколи до джерел також включають організаційно-методичні, інформаційно-теоретичні і методологічні положення.

До організаційно-методичних і інформаційно-теоретичних положень належать вивчення та узагальнення слідчої практики, аналіз способів вчинення злочинів, методів розкриття і розслідування, що дає змогу формулювати принципи методики, розробляти криміналістичну характеристику, класифікувати злочини. Суть методологічних положень полягає в пізнанні механізму здійснення і в класифікації злочинів, закономірних зв’язків між елементами криміналістичної характеристики, у формуванні нових методів розслідування і розкриття злочинів, у розробці програм та алгоритмів діяльності слідчого в типових ситуаціях. Усе це розвиває наукові та практичні основи криміналістичної методики.

4.1.2. Структура і загальні принципи криміналістичної методики

Методика розслідування складається із двох основних частин:

• загальні наукові положення (поняття, завдання, методика, криміналістична характеристика, зміст і структура);

• окремі видові і спеціальні методики розслідування (розслідування окремих видів злочинів згідно з Особливою частиною (розділи I-ХХ) КК України, прийнятого у 2001 році).

Названі частини становлять структуру криміналістичної методики, яку необхідно відрізняти від структури окремих методик, розслідування різних видів злочинів, наприклад, убивств, дорожньо-транспортних злочинів, крадіжок тощо.

Загальні наукові положення (основи) методики — це вимоги та криміналістичні рекомендації, що ґрунтуються на законі, узагальнені слідчою практикою та сприяють найефективнішому розслідуванню злочинів усіх видів. До них належать:

• дотримання законності;

• плановість розслідування;

• оперативність і швидкість розслідування;

• індивідуальність розслідування;

• взаємозв’язок слідчого з оперативним апаратом органів розслідування;

• активне використання спеціальних знань і технічних засобів;

• використання допомоги громадськості.

Методика розслідування окремого виду злочину або окрема методика становить систему положень і наукових рекомендацій, які визначають порядок діяльності слідчого під час розслідування окремого виду злочину. Кожний злочин індивідуальний і його розслідування характеризується специфічними індивідуальними особливостями. Наприклад, розслідування розбійних нападів, убивств, учинених із застосуванням вогнепальної зброї, утворює окрему методику. Разом з тим кожен розбійний напад та його розслідування індивідуальні, як і вбивство із застосуванням вогнепальної зброї.

Однак для кожного виду злочинів існують структурні схеми, алгоритми діяльності, які придатні для розслідування будь-якого іншого виду злочинів. Такі алгоритми діяльності називають структурою окремої методики. Вона включає такі основні елементи:

• криміналістичну характеристику певного виду злочину;

• обставини, які необхідно встановити;

• особливості порушення кримінальної справи;

• першочергові слідчі дії та оперативно-розшукові заходи;

• типові слідчі ситуації, типові версії та планування;

• тактику провадження окремих слідчих дій;

• профілактичні дії слідчого.

Врахування перелічених елементів під час розслідування злочинів дає змогу визначати напрям розслідування та оптимізувати діяльність слідчого.

Структуру загальних положень криміналістичної методики різні вчені визначають неоднаково. Зокрема, І. Пантелєєв та О. Савкін поділяють їх на три групи:

• методи розслідування;

• криміналістичні рекомендації;

• положення, які характеризують тактику слідчих дій і методику розслідування в цілому.

В. Бахін називає сім загальних положень, а Г Зуйков до них відносить такі:

• відповідність методичних рекомендацій вимогам законності;

• взаємодія слідчого з оперативним апаратом міліції;

• використання допомоги спеціаліста та громадськості;

• вивчення способів вчинення злочинів;

• узагальнення передового досвіду розслідування.

І. Возгрін подає загальні положення як теоретичні основи криміналістичної методики, що включають дослідження предмета, системи, завдань, принципів, джерел, зв’язків методики з іншими галузями наукового знання. В літературі існують й інші конструкції. Р. Бєлкін, аналізуючи загальні положення, дійшов висновку, що спільним для всіх є тільки законність, системність, плановість, взаємозв’язок положень, які утворюють засіб розслідування. Ці посилання справедливі стосовно методики розслідування як розділу науки криміналістики.

Оскільки загальні положення досить часто називають принципами, то можна виокремити такі з них:

• законність наукових рекомендацій, тобто всі рекомендації повинні відповідати і не суперечити принципам кримінального процесу, бути етичними та гуманними;

• оптимальний набір слідчих дій, тобто в будь-якій окремій методиці доцільно використовувати повну сукупність слідчих дій, яка забезпечує вирішення слідчої ситуації, досягнення мети розслідування;

• максимальне використання технічних засобів, спеціальних знань і допомоги громадськості;

• використання передового досвіду та слідчої практики.

Діяльність — це форма відносин суб’єкта з навколишнім світом, спосіб виявлення активності особи, тому вона спрямована до зміни, перетворення умов в інтересах людей. Така діяльність корисна, вона відповідає інтересам суспільства. Якщо діяльність суперечить інтересам суспільства та окремих її громадян, вона протиправна, злочинна. Злочином є передбачене ст. 11 КК України суспільно небезпечне винне діяння (дія або бездіяльність), вчинене суб’єктом злочину. Таким чином, злочин — це передбачена кримінальним законодавством дія (вчинок), наприклад, крадіжка, шахрайство, убивство, зґвалтування тощо.

Основу конкретної діяльності становлять навички застосування засобів праці для досягнення певної мети. Сукупність навичок діяльності утворює способи, послідовність застосування яких становить механізм діяльності. Механізм будь-якої діяльності — це порядок, система (програма) застосування суб’єктом засобів і прийомів праці до об’єкта з конкретною метою. Механізм вчинення злочину — це послідовність прийомів застосування певних засобів до предмета безпосереднього посягання з корисливою метою. Предмети, прийоми та засоби вчинення злочинного посягання можуть збігатися, наприклад, позбавлення життя за допомогою вогнепальної зброї, заволодіння майном шляхом обману тощо. З огляду на це в криміналістиці для визначення злочинної діяльності, що виконується одним і тим самим способом, виникло поняття “закономірності вчинення злочину” (Р. Бєлкін).

Спосіб вчинення злочину — це комплекс причинно та функціонально пов’язаних довільних (і частково недовільних) цілеспрямованих дій злочинця. Він детермінований сукупністю фактів об’єктивного та суб’єктивного характеру, склад та дія яких ситуаційні, що зумовлює відкритий характер способу як системи, відносну стійкість і повторюваність способів (Г. Зуйков). Способи вчинення та приховання злочину є самостійними криміналістичними поняттями (Р. Бєлкін). У методиці розслідування вони дають можливість визначати напрям розслідування, знаходити злочинця, встановлювати механізм злочину та багато інших обставин.

Сучасні досягнення суспільних і технічних наук дали криміналістиці багато нових методів і тактичних прийомів виявлення, фіксації та дослідження матеріальних джерел інформації. Оскільки в методиці практично реалізуються технічні засоби криміналістичної та прийоми слідчої тактики, загальні положення (принципи), які належать до цих розділів науки криміналістики, залишаються правомірними і для криміналістичної методики. Нові методи досліджень розширюють межі дослідження речових доказів, дають змогу розв’язувати проблему тотожності об’єктів на нових якісно-кількісних рівнях. Наприклад, встановлювати тотожність певних об’єктів рідин і газоподібних речовин, ідентифікувати людину за звуковим мовленням, загальними ознаками письма, виявляти, фіксувати та досліджувати тверді, сипучі, рідкі та газоподібні об’єкти, що сприяє розкриттю “старих” злочинів.

Методологічні засади є складовою криміналістичної методики. До них насамперед належать філософські категорії та закони:

• закон загального зв’язку явищ, тобто всі факти, умови середовища, в якому вчинено злочин, взаємопов’язані, пізнання одного з них створює умови для пізнання інших;

• теорія відображення. Згідно з цією теорією, якщо є слід, то існує слідоутворюючий об’єкт; будь-який взаємозв’язок породжує зміни (сліди — матеріальні та ідеальні);

• категорії загального та окремого, тобто загальні положення притаманні окремим явищам, фактам і навпаки, будь-яке окреме є часткою для формування загального. Зокрема, узагальнюючи слідчу практику, розробляють загальні методи розслідування, які придатні для пізнання кожного конкретного злочину.

Основними завданнями методологічних основ криміналістичної методики є такі:

• розкриття основних умов, у яких відбувається розслідування;

• формування принципів використання сучасних методів пізнання фактів минулого;

• розробка нових методів для розв’язання конкретної ситуації розслідування злочинів.

Методи розслідування поділяють на три групи:

• методи практичної діяльності осіб, які проводять слідство. В їх основі — наукові (загальнонаукові та спеціальні наукові) методи пізнання;

• організаційно-управлінські методи провадження слідства, збирання та обробки інформації;

• аналітичні методи, методи аналізу події злочину та зібраної інформації, які побудовані на законах інформатики, математичної статистики та прийомах логічного пізнання.

Сьогодні для обробки та зберігання в автоматизованих банках даних (АБД) інформації використовують математичні, кібернетичні, кількісно-якісні методи, різні види моделювання, логічного аналізу (БАСВДЛ, ПРІАМ та ін.). Алгоритм — це сукупність правил, які визначають ефективну процедуру вирішення будь-якого завдання. Оскільки розслідування є ситуаційним процесом, а кожна ситуація ставить конкретне завдання, то порядок вирішення ситуації є алгоритмом у його криміналістичному розумінні. Криміналістична методика, особливо окрема — це алгоритми, що приписують, як діяти слідчому, які застосовувати слідчі дії, технічні засоби для розслідування конкретного виду злочину (убивство, злодійство, розбій, рекет тощо). У зв’язку з цим криміналістичні рекомендації за суттю становлять алгоритми діяльності для слідчого.

Евристична діяльність слідчого під час розслідування найяскравіше виявляється при плануванні та визначенні напряму розслідування взагалі. На основі узагальнення практики розслідування останнім часом уже розроблені та розробляються евристичні методи побудови типових версій. Зокрема, Ю. Відонов на основі статистичного взаємозв’язку елементів криміналістичної характеристики запропонував таблиці, які дають можливість прогнозувати особу злочинця, його місцезнаходження та окремі інші риси поведінки особи, яка вчинила убивство в умовах неочевидності.

Розслідування — це процесуальна діяльність слідчого, яка здійснюється засобами та методами, переліченими в законі, а також розробленими наукою криміналістикою. Ця діяльність є певною системою, до якої включають:

• встановлення у виявленій події ознак злочину;

• прийняття рішення стосовно початку розслідування та визначення його напряму;

• провадження невідкладних слідчих дій та оперативно-розшукових заходів щодо встановлення злочинця;

• планування розслідування та провадження подальших слідчих дій;

• нарешті, після встановлення обставин, які необхідно довести, розслідування завершується заключним етапом.

У кримінальному процесі розслідування поділяють на такі стадії: порушення кримінальної справи, дізнання, досудове слідство, закінчення досудового слідства, направлення до суду, судовий розгляд, касаційне провадження.

У криміналістичній методиці розслідування поділяють на етапи: першочерговий, наступний, заключний.

На першочерговому етапі слідчий встановлює наявність ознак злочину у вчиненій події та приймає рішення порушити або відмовити в порушенні кримінальної справи. На цьому етапі виконують першочергові невідкладні слідчі дії (визначають напрями розслідування, здійснюють пошук злочинця за свіжими слідами), спрямовані на розкриття злочину, будують версії.

На наступному етапі планують розслідування за вибраним напрямом, проводять відповідні слідчі дії. При цьому слідчий перебуває у тісному взаємозв’язку з органами дізнання та завершує збирання і попередню оцінку доказів.

Заключний етап розслідування є логічною оцінкою зібраних доказів та обставин, які необхідно довести. Слідчий складає обвинувальний висновок, знайомить обвинуваченого з матеріалами справи, подає висновок на затвердження прокурору та направляє справу до суду. Криміналістична методика детально розглядає два перші етапи. Заключний етап тільки згадується, оскільки він належить більше до кримінального процесу і не потребує якихось особливих розробок.

Вибір напряму розслідування — це уявна прогностична діяльність слідчого, спрямована на оцінку первинної зібраної інформації щодо події злочину. Потреба в оцінці і виборі напряму слідчої та розшукової діяльності виникає відразу після одержання повідомлення стосовно вчиненого злочину. На місці події слідчий, здійснивши огляд, отримує первинну інформацію щодо ознак злочину, кількості злочинців, яким шляхом прийшов та як пішов злочинець, які його ознаки тощо. Ці питання коротко викладені В. Колмаковим. Якщо огляд місця пригоди не є першочерговою слідчою дією, наприклад, у разі порушення кримінальної справи за матеріалами перевірних дій, оперативних розробок, то визначення напряму розслідування формується під час вивчення матеріалів, що є у розпорядженні слідчого. Зокрема, матеріали, одержані під час оперативної роботи, вивчаються разом з оперативним працівником міліції (прокурором), визначається напрям розслідування, приймається рішення щодо реалізації оперативних матеріалів, інколи складається план спільних слідчих та оперативних дій.

Основу напрямів розслідування складають певні методологічні засади, які базуються на використанні системи методів пізнання, відомих і класифікованих у філософії на загальні, загальнонаукові та спеціальні. Методологічною основою напряму розслідування є загальні положення, принципи і рекомендації, наприклад, у який спосіб діяти під час вирішення конкретної ситуації, які рішення приймати на основі отриманої під час розслідування конкретної інформації. Структура такої діяльності включає:

• логічний аналіз та оцінку інформації, одержаної під час огляду або вивчення первинних матеріалів;

• встановлення обставин: чи мав місце злочин у цьому випадку, злочин вчинено саме на цьому місці чи це лише місце виявлення слідів злочину; яким шляхом злочинець (злочинці) потрапив на місце події; яка мета була у злочинців; скільки часу злочинці перебували там; які сліди мусять обов’язково залишитися на місці події; що вилучено; хто і звідки міг спостерігати подію тощо.

Аналіз та оцінка інформації, які здійснюються під час визначення напряму розслідування, дають змогу побудувати слідчі версії, визначити напрями основних дій слідчого та приступити до планування. Після того, як визначено напрям розслідування, сформульовано версії, слідчий приступає до планування розслідування. Як правило, планування здійснюється на слідчому етапі, однак у ряді складних справ воно розпочинається відразу ж після порушення кримінальної справи. На першочерговому етапі планування має більш оперативно-розшуковий характер і включає таке:

• пошук і збирання джерел інформації стосовно злочину;

• пошук злочинця;

• пошук викраденого майна;

• забезпечення відшкодування матеріальних збитків.

З цією метою плануються тактичні операції: розкриття злочину за свіжими слідами, збирання інформації стосовно події злочину, пошук і затримання злочинця тощо.

На слідчому етапі план розслідування має процесуальний характер, спрямований на забезпечення справи доказовою інформацією. Діяльність слідчого спрямована на збирання та оцінку доказів і побудову з них логічної системи, яка встановлює істину за розслідуваною справою.

Складаються різні види планів, здійснюється індивідуальне або бригадне планування (у складних справах, мережне або календарне).

4.2.1. Історіографічні основи розвитку термінології криміналістичної характеристики окремих видів злочинів

Злочин вивчають різні юридичні науки, отже, його властивості та ознаки описують, виходячи з потреб конкретної науки, тобто характеристика злочину може бути кримінально-правовою, кримінологічною, кримінально-процесуальною, криміналістичною тощо.

Кримінально-правова характеристика формується на основі аналізу ознак злочинів, що мають значення для вирішення питання про наявність складу злочину, правильної його кваліфікації і з’ясування інших кримінально-правових питань.

Кримінологічну характеристику становлять систематизовані відомості про динаміку злочинів, що мають значення при встановленні їх причин і умов, які призводять до вчинення злочинів і сприяють вжиттю заходів щодо їх усунення. До неї також належать відомості про типовий механізм злочинної поведінки, які дають змогу розробляти типологію правопорушників, та інші відомості, що мають значення для практики попередження злочинів.

Основу кримінально-процесуальної характеристики становить предмет доказування (ст. 64 КПК України) — процесуальний інститут, зміст якого розкриває вимоги закону про всебічне, повне та об’єктивне дослідження обставин справи і створює передумови для того, щоб у кожному випадку з’ясувати, яке коло конкретних обставин треба встановити. Ця характеристика також включає й інші положення процесуального закону, зокрема ті, що характеризують особливості порушення справ цієї категорії і прийняття тих або інших процесуальних рішень.

Криміналістична характеристика відображає переважно на статистичному (ймовірному) рівні дані про окремі елементи злочину: особу злочинця і потерпілого, прийоми підготовки, вчинення і приховування окремих видів злочинів; ситуаційно зумовлені, причинно або в інший спосіб пов’язані з подією злочину результати відповідних змін у навколишньому середовищі, що мають доказове значення; спроби приховати сліди злочинів, до яких вдаються злочинці, а також інформацію про інші обставини, що може бути корисною для повного, всебічного і об’єктивного розслідування кримінальних справ. Важливим чинником формування криміналістичних характеристик злочинів є прогнозування нових способів їх вчинення, виявлення типових хитрощів з боку злочинців. Як зазначив О. Ейсман, криміналістична характеристика злочину є науково обґрунтованим типовим переліком обставин, що підлягають встановленню у справі. Ці обставини є як юридично релевантними, так і проміжними (доказовими) з виокремленням серед них прихованих, неочевидних обставин, що характеризують злочин певного виду (групи) на момент початку розслідування і допомагають ефективно організувати розслідування. Криміналістична характеристика інформаційно наповнює коло конкретних обставин, які потрібно встановити у кримінальній справі. Вона заповнює інформацією проміжки між цими обставинами, а тому завдання, що стоять перед кримінально-процесуальною характеристикою, вирішуються через криміналістичну характеристику злочинів, особливо на початковому етапі розслідування.

Щодо криміналістичної і кримінологічної характеристик злочинів кримінально-правова є своєрідним носійним каркасом, який визначає основу їх структури і змісту. У ряді випадків інформація відносно однієї й тієї ж ознаки є в різних галузевих характеристиках. Однак ця обставина не означає, що галузеві характеристики злочинів містять надлишкову інформацію, дублюють одна одну, тому що цільове призначення однойменної інформації у кожній з галузевих характеристик визначається предметом певної галузі знань. Отже, між галузевими характеристиками є як спільні ознаки, так і відмінності.

Криміналістична характеристика — поняття відносно нове, воно було впроваджене у криміналістичну науку порівняно недавно і поки що перебуває у стадії становлення. Характеристика — один із прийомів ознайомлення з предметом, суть якого полягає у виявленні відмінних якостей, властивостей предмета.

Вперше про криміналістичну характеристику як елемент методики згадують Л. Сергєєв (1966) та О. Колесніченко (1967). Однак у їхніх працях вона недостатньо розкрита, спірним виявилися і самі визначення. З’явившись наприкінці 60-х років ХХ ст., поняття “криміналістична характеристика злочинів” привернуло до себе увагу багатьох провідних учених-криміналістів, що досліджували теоретичні та практичні питання методики розслідування окремих видів злочинів.

Визнанням криміналістичної характеристики як наукової категорії криміналістики було включення до програми курсу “Криміналістика” (для юридичних інститутів і юридичних факультетів університетів) самостійної теми “Криміналістична характеристика злочинів”. У підручниках з криміналістики з’явилися розділи, присвячені цій темі. Дискусії відносно криміналістичної характеристики, що й досі тривають, мають здебільшого дві мети: виявити, що є суттєвим для цього поняття, і визначити коло основних складових криміналістичної характеристики злочинів.

4.2.2. Поняття і наукові основи криміналістичної характеристики окремих видів злочинів

Криміналістичну характеристику злочинів слід розглядати у теоретичному і прикладному аспектах. У теоретичному аспекті криміналістична характеристика — це наукова категорія криміналістики. У зв’язку з цим вона повинна мати своє загальне поняття, визначення (дефініцію), внутрішню структуру, посідати певне місце у системі криміналістики та виконувати певні функції. У прикладному аспекті криміналістичну характеристику потрібно подавати у вигляді описів, таблиць, схем, графіків, комп’ютерних програм тощо.

На сьогодні серед учених-криміналістів єдиної думки щодо поняття криміналістичної характеристики немає. В основному дискутуються такі питання: загальне поняття, визначення (дефініція), кількісний та якісний склад елементів, місце криміналістичної характеристики злочинів у системі криміналістики. Криміналістична характеристика — одна з нових категорій у криміналістиці. Незважаючи на те, що в літературі наводиться багато визначень криміналістичної характеристики, ця категорія є предметом суперечок і досліджень багатьох учених і практиків. Уперше щодо криміналістичної характеристики та її елементів висловився О. Колесніченко. Значну увагу цій проблемі приділяли О. Васильєв, Р. Бєлкін, І. Герасимов, М. Селіванов, М. Салтевський, В. Танасевич, О. Філіппов, М. Яблоков, І. Возгрін та ін. Аналіз викладених у юридичній літературі поглядів на загальне поняття криміналістичної характеристики злочинів дає змогу зробити висновок, що під криміналістичною характеристикою злочинів слід розуміти у певний спосіб упорядковану сукупність даних (відомостей) про криміналістично значущі ознаки злочинів.

Криміналістична характеристика — це загальна категорія методики розслідування окремих видів злочинів, вона є першим елементом її структури і тому має принципове значення. Кожний злочин має багато різних ознак. Одні з них важливі для кримінально-правової кваліфікації злочину, правильного вирішення кримінальної справи, інші — для прийняття кримінально-процесуальних рішень, треті — для розслідування і розкриття злочину тощо. Цей поділ відносний, оскільки всі ознаки взаємопов’язані між собою.

Ще одним з дискусійних питань є погляд на конструювання визначення (дефініції) криміналістичної характеристики злочинів. Автори запропонованих дефініцій криміналістичної характеристики по-різному розглядають зовнішню будову і внутрішній зміст поняття. Можна навести визначення криміналістичної характеристики, які зустрічаються в підручниках з криміналістики.

Криміналістична характеристика — це сукупність взаємопов’язаних загальних, індивідуальних ознак злочину, які виявляються в основному у способі, механізмі та обстановці його вчинення, в окремих рисах особи, його суб’єкта, а інколи і в інших ознаках злочинної дії (М. Яблоков, 1980). Криміналістична характеристика становить систему опису криміналістично важливих ознак виду, групи та окремого злочину, які виявляються в особливостях способу, механізму та обстановки їх вчинення (І. Герасимов, 1990). Криміналістичною характеристикою є сукупність таких даних, які сприяють розкриттю злочину, мають криміналістичне значення (І. Пантелєєв, 1988).

Криміналістична характеристика, на думку В. Танасевича та В. Образцова, це сукупність даних стосовно механізму вчинення злочину, засобів відображення, відображуваних, відображаючих об’єктів, які взаємодіють між собою, особливостей та джерел інформації, яка має значення для розкриття певних категорій злочинів за допомогою застосування зумовлених ними криміналістичних засобів, прийомів і методів, а також розробки наукових рекомендацій щодо оптимального вирішення цього завдання (1977).

Криміналістична характеристика, на думку Р. Бєлкіна, повинна включати характеристику вихідної інформації, системи даних стосовно способу вчинення і розкриття злочину та типових умов його застосування, особи очевидного злочинця, очевидних мотивів і мети злочину, окремих обставин здійснення злочину (місце, час, умови). В. Гавло визначає криміналістичну характеристику як поняття різного ступеня абстракції (1979). В. Шиканов у криміналістичній характеристиці вбачає вірогідну модель, що використовується слідчим як об’єктивна інформація (1983).

Криміналістична характеристика, згідно з О. Колесніченком, це система відомостей про криміналістично значущі ознаки злочинів певного виду, що відображає закономірні зв’язки між ними і служить побудові і перевірці слідчих версій для вирішення основних завдань розслідування. М. Салтевський вважає, що криміналістична характеристика — це інформаційна модель, що становить собою якісно-кількісний опис типових ознак конкретного виду (групи) злочинів. В. Гончаренко, Г Кушнір, В. Подпалий запропонували таке визначення: “Криміналістична характеристика — ідеальна сукупність криміналістично значущих елементів і їх ознак про закономірності механізму конкретного виду злочину і закономірності формування джерел доказової інформації, що сприяють швидкому і ефективному розкриттю та розслідуванню злочинів”. Таким чином, криміналістична характеристика — не просто опис, інформація стосовно криміналістично важливих ознак, а кількісно-якісний опис, який відображає кореляційні зв’язки між ознаками, дає змогу будувати прогностичні моделі розслідуваних подій, а також криміналістичні версії стосовно розшукуваних об’єктів, конкретних осіб, причетних до злочину.

Отже, криміналістична характеристика — це модель системи зведених відомостей про криміналістично значущі ознаки виду, групи або конкретного злочину.

Позитивними ознаками запропонованої дефініції є такі положення:

• запропонована дефініція чітка і лаконічна;

• інформацію про ознаки упорядковано в модель. Модель — це штучно створений об’єкт у вигляді схеми, малюнка, логіко-математичних знакових формул, фізичної конструкції тощо, який стосовно досліджуваного об’єкта відображає і відтворює в простішому, зменшеному вигляді структуру, властивості, взаємозв’язки і відношення між елементами цього об’єкта, безпосереднє вивчення якого пов’язано з певними труднощами, великими витратами коштів і енергії або просто недоступне. Моделювання полегшує процес отримання інформації про предмет, що нас цікавить;

• у модель зведено не будь-яку сукупність відомостей про криміналістично значущі ознаки, а їх систему, тобто об’єднано взаємопов’язані і розміщені у відповідному порядку елементи (частини) цілісного утворення;

• дотримано інформаційний підхід;

• запропоноване визначення наочно і стисло формулює основний зміст поняття криміналістичної характеристики злочинів.

Вчення про криміналістичну характеристику злочинів як вихідна теоретична і інформаційна база побудови методичних рекомендацій є складовою завершального розділу криміналістики — криміналістичної методики. Загальні положення криміналістичної характеристики входять як важливий компонент до загальнотеоретичної частини криміналістичної методики. Криміналістична характеристика окремої категорії злочинів є елементом структури методики їх розслідування.

4.2.3. Основні елементи криміналістичної характеристики окремих видів злочинів

Найбільш дискусійним у теорії криміналістичної характеристики є питання про якісний і кількісний склад елементів криміналістичної характеристики злочинів. Л. Сергєєв одним з перших виокремив такі її елементи: особливості способів і слідів певних видів злочинів; обставини, що характеризують учасників злочину, та їх злочинні зв’язки; об’єктивний бік, час, місце і обстановка вчинення злочину; об’єкт замаху та інші, а також взаємозв’язок перелічених чинників.

На думку С. Мітрічева, при вивченні методики розслідування окремих видів злочинів слід звертати увагу на типові ознаки, що мають криміналістичне значення, на особливості цього виду злочину, що виражаються у способах його вчинення, характерних слідах, професіональних і злочинних навичках злочинця, тобто на все те, що є типовим, загальним і включається у криміналістичну характеристику окремих видів злочинів. Видова криміналістична характеристика повинна включати найбільшу кількість ознак, що мають криміналістичне значення. Таким чином, не розкриваючи загального поняття криміналістичної характеристики, С. Мітрічев зробив спробу визначити її зміст і назвав три основні взаємопов’язані елементи: спосіб вчинення злочину; сліди, що їх залишає злочинець; особа злочинця. При цьому автор зазначив, що цими елементами зміст криміналістичної характеристики не вичерпується, тому що вона повинна охоплювати найбільшу кількість ознак, які мають криміналістичне значення.

В. Танасевич і В. Образцов виокремили такі елементи криміналістичної характеристики: спосіб вчинення злочину; обстановка вчинення злочину; умови охорони об’єкта від замаху (включаючи характеристику осіб, пов’язаних із забезпеченням недоторканності благ, на які вчинено замах); маскування, спрямоване на приховання слідів злочину і осіб, що його вчинили; особа злочинця і спосіб його поведінки до і після вчинення злочину.

Своє бачення змісту криміналістичної характеристики запропонував В. Гавло, який виокремив такі елементи: ситуація, що виникла перед вчиненням злочину; спосіб злочину (підготовка, вчинення, приховання); реальна слідча ситуація, що склалася на момент порушення кримінальної справи; ситуація розслідування на початковому етапі, на момент пред’явлення обвинувачення і після нього.

До елементів криміналістичної характеристики С. Винокуров включив типові ситуації вчинення злочину, спосіб вчинення злочину; слідчі (типові) ситуації; коло обставин, що підлягають встановленню на першочерговому етапі розслідування.

О. Філіппов до переліку основних елементів криміналістичної характеристики включив: безпосередній предмет злочинного замаху; спосіб вчинення і приховання злочину; обставини, за яких готувався і був вчинений злочин (час, місце, умови охорони об’єкта тощо); особливості слідів, що їх залишає злочинець (механізм слідоутворення в широкому розумінні); особа злочинця і потерпілого (включаючи і мотиви злочину).

А. Баянов виокремив п’ять елементів криміналістичної характеристики: спосіб підготовки, вчинення і приховання злочину; предмет і наслідки злочинного замаху; особа потерпілого; особа злочинця; мотив і мета вчинення злочину.

На думку Р. Бєлкіна, до криміналістичної характеристики повинні належати: характеристика вихідної інформації, система даних про спосіб вчинення, приховання злочину та типові наслідки його застосування; дані про особу ймовірного злочинця та ймовірні мотиви і мета злочину; окремі обставини вчинення злочину (місце, час, обстановка).

Ще більше коло елементів криміналістичної характеристики запропонував І. Лузгін: типові способи вчинення і приховання злочинів, використовувані знаряддя злочину, послідовність дій; типові умови кримінальної ситуації (місце, час, погодні та інші умови); типові чинники, що зумовлюють вибір способів і умов підготовки, вчинення і приховання злочинів, мотив і мета злочинного діяння; стійкі особливості об’єкта (предмета) замаху, що впливають на підготовку, вчинення та приховання злочину; типові сліди та документи як матеріальні джерела інформації, особливості їх утворення, знищення, приховання, взаємні зв’язки слідів; найімовірніші свідки; особливості особи злочинця, потерпілого, свідка, чинники, що впливають на формування їх показань і поведінки під час слідства; характер і розмір збитків.

О. Колесніченко як основні елементи криміналістичної характеристики виокремлює сукупність ознак, що визначають: спосіб підготовки, вчинення і приховання злочинів; місце, час, обстановку, знаряддя і засоби вчинення злочину; предмет замаху; особу злочинця; особу потерпілого; сліди злочину (в широкому розумінні).

Єдиний погляд на елементи криміналістичної характеристики відсутній і в останніх працях учених-криміналістів. Так, А. Лубін структурними елементами криміналістичної характеристики вважає: суб’єкти (суб’єктивні чинники); ситуацію (об’єктивні чинники); способи виконання злочинних дій; сліди злочину (джерела інформації). М. Яблоков вирізняє такі елементи криміналістичної характеристики: дані про спосіб вчинення злочину; дані про механізм вчинення злочину; обстановку вчинення злочину; дані про властивості особи як суб’єкта; дані про особу потерпілих. В. Образцов, виходячи з того, що злочин — це цілісна система діяльнісного типу, елементами криміналістичної характеристики злочину вважає суб’єкта (суб’єктів), об’єкта впливу, мотив, мету, завдання, засоби досягнення мети, механізм (технологію) реалізації мети, результат злочину (наслідки і сліди).

Білоруські вчені-криміналісти І. Андрєєв, Г. Грамович та М. Порубов в одному з останніх навчальних посібників “Криміналістика” зазначають такі елементи криміналістичної характеристики: дані про матеріальні сліди злочину, спосіб вчинення та приховання злочину, місце, час і механізм його вчинення, обстановку вчинення злочину, предмет злочинного замаху, мету і мотиви злочину, властивості особи учасників кримінального процесу і обставини, що сприяють вчиненню злочину.

Провідні вчені-криміналісти України[18] виокремлюють шість елементів криміналістичної характеристики:

• спосіб підготовки, вчинення і приховання злочину;

• місце, час, обстановка, знаряддя і засоби вчинення злочину;

• предмет замаху;

• особа потерпілого;

• особа злочинця;

• сліди злочину (в широкому розумінні).

Елементи криміналістичної характеристики — це ті ознаки, обставини, дані, які підлягають опису. Наведені визначення свідчать про відсутність єдиної думки в учених. Кожне визначення має різні елементи, причому кількість їх неоднакова. Для глибшого розуміння основних типових елементів криміналістичної характеристики злочинів доцільно ознайомитися з позиціями різних учених-криміналістів, які відображені в порівняльній таблиці (табл. 1).

Аналіз наведених у табл. 1 даних показує, що більшість авторів виокремлюють чотири-п’ять елементів, причому майже всі вони називають предмет злочинного посягання, спосіб вчинення злочину, особу злочинця, різні сліди та обставини вчинення злочину. Щодо інших елементів, то вони так чи інакше належать до об’єктивної оцінки події та можуть бути об’єднані в єдине поняття — “слідова картина” події злочину в найширшому її розумінні. Справді, обстановка, умови, причини, обставини тощо — все це сліди, тобто певні зміни в матеріальному середовищі, які можна уявити як слідове середовище — “картину”, причому вона включає сліди обстановки та умов, що передують злочину, і сліди безпосередньо злочину, що утворилися під час вчинення злочину й приховання його слідів.

Таблиця 1

Зведена таблиця типових елементів криміналістичної характеристики

Проаналізувавши структуру криміналістичної характеристики, М. Салтевський зробив висновок, що більшість авторів зазначають елементи, які можна звести до чотирьох основних:

• предмет безпосереднього замаху;

• спосіб вчинення злочину в його широкому розумінні;

• “слідова картина” в її широкій інтерпретації;

• особа злочинця.

Наведені вище структури криміналістичної характеристики, що їх запропоновано останнім часом, також містять здебільшого елементи, які можна звести до чотирьох основних, зазначених М. Салтевським і підтриманих окремими ученими (В. Лисиченком, П. Кубраком, В. Чаюком та ін.).

При побудові криміналістичної характеристики слід використовувати структуру криміналістичної характеристики, запропоновану М. Салтевським, бо вона найповніше відображає криміналістично значущі ознаки злочинів. У кожному виді (групі) або конкретному злочині структура криміналістичної характеристики може конкретизуватися, змінювати свої параметри: якісний і кількісний склад криміналістично значущих ознак, зв’язки між ними; у взаємодію можуть вступати нові об’єкти або може змінюватися спосіб такої взаємодії. Тому структуру криміналістичної характеристики необхідно вивчати відповідно до кожної конкретної методики розслідування.

Криміналістична характеристика має такі особливості.

По-перше, криміналістична характеристика — це упорядкована сукупність інформації про криміналістично значущі ознаки злочину, а не процесу розслідування, тому недоцільно деталізувати дані про виявлення злочинів, етапи розслідування, шляхи доказування, напрями розслідування, особливості перевірки версій тощо, які належать саме до процесу розслідування.

По-друге, не слід виокремлювати такі елементи криміналістичної характеристики, як дані, що не належать до предмета дослідження криміналістики, а досліджуються іншими науками, зокрема кримінологією, кримінальним правом, кримінальним процесом та іншими. А тому недоцільно виділяти дані про динаміку, структуру і суспільну небезпеку злочину; про причини і умови, що призводять до вчинення злочину; про стан і особливості боротьби з окремими категоріями злочинів; про політичні, соціальні і кримінально-правові наслідки злочинних дій тощо.

По-третє, не варто також виокремлювати криміналістичну класифікацію злочинів, слідчі ситуації, предмет доказування, оскільки в цьому разі розглядаються різнопланові поняття, непорівнянні між собою. Це зазначали В. Образцов, В. Анцифіров, Л. Драпкін, М. Селіванов, О. Філіппов, Р. Бєлкін.

По-четверте, недоцільно також включати до криміналістичної характеристики сукупності відомостей про дії злочинців, спрямовані на маскування злочинів і їх слідів; умови охорони предметів, на які вчинено замах; склад учасників злочинних груп і наявність у них професійних або злочинних навичок; хитрощі поведінки злочинців; механізми слідоутворення тощо, які є частинами сукупностей відомостей, що характеризують відповідно способи вчинення злочину.

1. Конституція України: Прийнята на п’ятій сесії Верховної Ради України 28 червня 1996 р. — К., 1997. — 80 с.

2. Кримінальний кодекс України. — К., 2001. — 160 с.

3. Кримінально-процесуальний кодекс України. — К., 2001. — 208 с.

4. Цивільний кодекс України. — К., 2004. — 416 с.

5. Аленин Ю. П. Выявление и расследование очагов преступлений: теория и практика. — Одесса: Юрид. ин-т ОГУ, 1996. — 267 с.

6. Аленин Ю. П., Тихонов В. В. Особенности расследования тяжких преступлений против личности. — Одесса; К.: АО БАХВА, 1996.

7. Бахин В. П, Карпов Н. С. Преступная деятельность как объект криминалистического изучения. — К., 1999.

8. Бахин В. П., Биленчук П. Д., Ковалева В. В. Криминалистические рекомендации. — К., 1990.

9. Бахин В. П. Особенности расследования заказных убийств: Лекция. — К., 2001. — 48 с.

10. Бахин В. П. Следственная практика: проблемы изучения и совершенствования. — К.: Лыбидь, 1991. — 142 с.

11. Бахін В. П, Садченко О. О., Кузьмічов В. С. Потреби слідчої практики. — К., 1993.

12. Биленчук П. Д, Еркенов С. А., Кофанов А. В. Транснациональная преступность: состояние и трансформация. — К., 1999.

13. Біленчук П. Д, Ягодинський В. М. та ін. Організація розслідування кримінальних справ про злочини, вчинені неповнолітніми та за їх участю. — К., 1996.

14. Біленчук П. Д., Котляревський О. І. Портрет комп’ютерного злочинця. — К., 1997.

15. Біленчук П. Д., Зубань М. А. Комп’ютерні злочини: соціально-правові і кримінолого-криміналістичні аспекти: Навч. посіб. — К.: Укр. акад. внутр. справ, 1994. — 72 с.

16. Бояров В. И. Убийства, совершенные в процессе противостояния организованных преступных группировок (особенности расследования). — Харьков, 1998. — 364 с.

17. Гавло В. К. Теоретические проблемы и практика применения методики расследования отдельных видов преступлений. — Томск: Изд-во ТГУ, 1985. — 190 с.

18. Емельянов В. П. Терроризм и преступления террористической направленности. — Xарьков: Рубикон, 1997. — 176 с.

19. Зеленецкий В. С. Общая теория борьбы с преступностью. Концептуальные основы. — Xарьков: Основа, 1994. — 321 с.

20. Зеленецкий В. С. Возбуждение уголовного дела. — Харьков, 1998. — 368 с.

21. Зорин Г. А., Танкевич О. В. Стратегия борьбы с транснациональной преступностью. — Гродно, 1997. — 104 с.

22. Камлик М. І., Невмержицький С. В. Корупція в Україні. — К.: Знання, 1998. — 186 с.

23. Коновалова В. Е. Психология в расследовании преступлений. — Xарьков, 1978. — 143 с.

24. Коновалова В. Е. Правовая психология. — Харьков, 1997.

25. Коновалова В. О. Вбивство: мистецтво розслідування: Монографія. — X., 2001.

26. Колесниченко А. И., Коновалова В. Е. Криминалистическая характеристика преступлений: Учеб. пособие. — Xарьков: Юрид. ин-т, 1985. — 93 с.

27. Корж В. П. Теоретические основы методики расследования преступлений, совершаемых организованными преступными образованиями в сфере экономической деятельности: Монография. — Xарьков, 2002. — 412 с.

28. Криміналістика: Підручник / За ред. П. Д. Біленчука. — К.: Право, 1997. — 254 с.

29. Криміналістика: Підручник / За ред. П. Д. Біленчука. — К.: Атіка, 2001. — 544 с.

30. Криміналістика. Підручник / За ред. В. Ю. Шепітька. — К., 2001.

31. Криміналістика. Підручник / За ред. В. Ю. Шепітька. — К., 2004. — 726 с.

32. Кузьмічов В. С., Прокопенко Г. І. Криміналістика. — К.: Юрінком Інтер, 2001. — 368 с.

33. Кузьмічов В. С. Криміналістичний аналіз розслідування злочинів. — К.: НВТ, 2000. — 450 с.

34. Лисиченко В. К., Циркаль В. В. Использование специальных знаний в следственной и судебной практике. — К., 1987.

35. Лузгин И. М. Методологические проблемы расследования. — М.: Юрид. л-ра, 1973. — 216 с.

36. Лузгин И. М. Моделирование при расследовании преступлений. — М.: Юрид. лит., 1981. — 152 с.

37. Лук’янчиков Є. Д. Методологічні засади інформаційного забезпечення розслідування злочинів. — К.: НАВСУ, 2005. — 360 с.

38. Лукьянчиков Е. Д, Кузьмичев В. С. Тактические основы расследования преступлений. — К.: КВШ МВД СССР, 1989.

39. Матусовский Г. А. Методика расследования хищений. — К.: УМК ВО, 1988.

40. Михайленко А. Р. Расследование преступлений: законность и обеспечение прав граждан. — К., 1999. — 448 с.

41. Міжнародне право / За ред. В. Г. Буткевича. — К.: Либідь, 2002. — 606 с.

42. Образцов В. А. Криминалистическая классификация преступлений. — Красноярск: Изд-во Краснояр. ун-та, 1988. — 176 с.

43. Расследование хищений государственного или общественного имущества (проблемы тактики и методики). — Харьков: Выща шк., 1987.

44. Салтевский М. В. Основы методики расследования легализации денежных средств, нажитых незаконно. — Xарьков, 2000.

45. Салтевський М. В. Криміналістика. — К.: Кондор, 2005. — 588 с.

46. Скригонюк М. І. Криміналістика: Підручник. — К.: Атіка, 2005. — 496 с.

47. Советская криминалистика. Методика расследования отдельных видов преступлений / Под ред. В. К. Лисиченко. — К., 1988.

48. Шеремет А. П. Криміналістика: Навч. посіб. — К.: Центр навч. л-ри, 2005. — 472 с.

49. Шепітько В. Ю. Криміналістика: Енциклопедичний слов. — Х.: Право, 2001. — 560 с.

50. Экологические преступления: квалификация и методика расследования / Под общ. ред. В. Е. Коноваловой, Г. А. Матусовского. — Харьков, 1994.

51. Anrijs Kavalieris. Grime investigation. — Riga: The police academy of Latvia, 2003. — 528 с.

5.1.1. Історичний аспект використання повідомлень засобів масової інформації при розслідуванні злочинів

Перш ніж визначити ефективні напрями використання повідомлень ЗМІ під час розслідування злочинів, необхідно почати з короткого історичного екскурсу щодо розгляду цього питання в науковій літературі. Адже історія вчить і дає змогу по-новому подивитися на сучасний стан зазначеної наукової проблеми. Серед радянських учених-юристів, які вивчали проблеми використання правоохоронними органами повідомлень ЗМІ під час досудового слідства, можна назвати В. Попова, Т Добровольську, Н. Кулагіна, І. Гуткіна, І. Гальперіна, І. Індулена, Р. Кюттіма, В. Томіна, Ю. Наумкіна, Н. Майорова, В. Удовиченка та інших. Перші статті цієї тематики побачили світ наприкінці 50-х років минулого століття, однак монографічні дослідження з’явилися лише у 70-х роках. Проаналізуємо окремі наукові праці.

У 1976 р. В. Томін писав, що співпраця органів внутрішніх справ із ЗМІ в боротьбі зі злочинністю відбувається на двох рівнях. Перший — правове виховання населення, другий — спонукання населення до подання допомоги державним органам у розкритті конкретного злочину, розслідуванні конкретної кримінальної справи. На другому рівні стає можливим вирішити відразу два завдання: по-перше, поліпшуються умови для розкриття та розслідування конкретного злочину і, по-друге, ефективнішими, ніж правова пропаганда, засобами продовжує вирішуватися завдання правового виховання. Крім того, В. Томін вважає, що цілями опублікування матеріалів, що містять кримінальну інформацію, є такі:

• вирішення конкретного завдання оперативної або слідчої діяльності, зокрема, спонукання осіб, що володіють доказовою або орієнтуючою інформацією, довести її до відома компетентних представників правоохоронної системи, створення сприятливого соціально-психологічного клімату серед громадян, які забезпечують оптимальні умови діяльності органів внутрішніх справ;

• спонукання читачів, телеглядачів і радіослухачів вжити заходів до усунення виявлених при розслідуванні або в суді обставин, які сприяли вчиненню злочину;

• інформування населення про реальні події з метою попередження або спростування чуток.

Проблемам використання правоохоронними органами можливостей ЗМІ, а також їх взаємодії присвячено праці Ю. Наумкіна. Серед загальних напрямів використання правоохоронними органами ЗМІ він називає: формування громадської думки в сфері правопорядку; профілактика правопорушень; правове виховання; розкриття та розслідування злочинів. Отже, автор занадто звужує можливості використання ЗМІ під час розслідування та розкриття злочинів, зводячи їх лише до залучення населення до сфери кримінального судочинства. Слід підкреслити, що Ю. Наумкін справедливо зазначає: на відміну від профілактики злочинів, де ЗМІ давно й ефективно використовуються правоохоронними органами з метою залучення до цього населення, в сфері боротьби зі злочинністю їх потенціал використовується далеко не повною мірою. Суб’єктивними причинами цього він вважає загальний психологічний настрій співробітників правоохоронних органів (особливо оперативно-розшукових і слідчих підрозділів), багато хто з яких скептично ставиться до доцільності залучення до цієї складної діяльності широких верств населення. Серед об’єктивних причин це, по-перше, відмінність діяльності щодо припинення та розкриття злочинів і попереджувально-профілактичної роботи, перша з яких є прерогативою спеціалізованих підрозділів правоохоронних органів, які діють у більш жорстких нормативно-правових і морально-етичних рамках. По-друге, цей вид діяльності обмежений часовими межами. І, по-третє, розкриття злочинів завжди пов’язане з великим емоційно-вольовим і психофізичним навантаженням, яке зумовлене екстремальністю ситуацій, їх неочікуваністю, а інколи і небезпекою.

В. Удовиченко, автор навчального посібника “Использование средств массовой информации в деятельности городских, районных органов внутренних дел” (1983), виокремлює такі напрями використання ЗМІ органами внутрішніх справ: правове виховання населення; формування громадської думки в сфері правопорядку; розвиток соціальної активності населення в укріпленні правопорядку; укріплення авторитету органів внутрішніх справ (ОВС); профілактика правопорушень; вирішення специфічних завдань. Саме до вирішення специфічних завдань автор відносить використання ЗМІ у розшуковій діяльності, а також оперативне реагування на повідомлення ЗМІ. Разом з тим, В. Удовиченко також зазначає, що ЗМІ використовуються ОВС не в достатній мірі, кількість цих завдань має бути збільшена. Серед можливих напрямів автор зазначає лише задоволення потреб розшукової діяльності, врегулювання колізійних питань, стабілізацію психологічного стану різних спільнот громадян у період стихійних лих, скоєння в регіоні особливо небезпечних злочинів. Інші можливості використання ЗМІ для потреб правоохоронної діяльності в сфері кримінального судочинства автор не розглядає.

Інші дослідники називають такі напрями використання ЗМІ в розкритті злочинів: залучення громадськості до участі в розкритті злочинів; використання преси для реабілітації невинуватих осіб; використання преси з метою профілактики злочинів.

З огляду на вищевикладене, можна зробити висновок про те, що розвиток правової науки відносно питань використання ЗМІ в розкритті та розслідуванні злочинів зводився до вивчення та розробки вченими форм і методів участі громадськості під час досудового слідства, можливостей залучення населення до сфери кримінального судочинства. Потрібно зазначити, що така тенденція збереглася і до наших днів. У багатьох сучасних підручниках з криміналістики використання допомоги ЗМІ під час розслідування злочинів розглядається вченими лише у контексті залучення громадськості. Разом з тим кінець ХХ — початок ХХІ ст. демонструє великі можливості впливу масової інформації практично на всі сфери суспільного життя як у мирний час (наприклад, у політиці), так і під час збройних конфліктів (наприклад, в Югославії, Перській затоці, Чечні, Афганістані та ін.). Останні роки життя нашої держави також показали, що від інформаційного компонента значною мірою залежить і сфера кримінального судочинства, в тому числі ефективність діяльності правоохоронних органів щодо розкриття та розслідування злочинів.

5.1.2. Сучасні можливості використання повідомлень засобів масової інформації для вирішення завдань кримінального судочинства

Вплив інформаційних чинників на всі соціальні структури став невіддільною ознакою наших днів. Україна як держава перехідного періоду розвитку повільно, але неухильно просувається до світових стандартів інформаційної епохи. Важливо зазначити, що розвиток інформаційних технологій відбувається не лише в напрямі технічного оснащення, а й значною мірою і в гуманітарному. Це сприяло появі та накопиченню знань нових гуманітарних наукових дисциплін, таких, як соціальна психологія, інформаційне право, паблік рилейшнз, пропаганда, соціологія, реклама, журналістика, теорія комунікації та інших. Науковці цих галузей знань значну увагу приділяють вивченню можливостей діяльності ЗМІ, впливу масової інформації на життя суспільства. Цілком природно, що згодом досягнення цих наукових знань почали використовувати в злочинних цілях кримінальні структури. У зв’язку з такими негативними тенденціями робота правоохоронних органів з розкриття та розслідування злочинів на початку ХХІ ст. набуває особливої актуальності, до неї висуваються зовсім нові вимоги, які потребують нетрадиційних підходів. Серед них — вміння фахівців права (слідчих, прокурорів, адвокатів) працювати зі ЗМІ, які посідають значне місце в новій для правоохоронних органів сфері діяльності — інформаційній, від якої в подальшому дедалі більше залежатиме ефективність протидії сучасній злочинності.

Досліджуючи проблему залучення ЗМІ до сфери кримінального судочинства, Ю. Наумкін серед позитивних аспектів їх використання в оперативно-розшуковій та слідчій практиці зазначає такі:

• мінімальні витрати часу, сил і коштів, процесуальна економія;

• оперативність у здійсненні ініціюючого впливу на населення;

• практично необмежена територія, населення якої може бути залучене до розшуку злочинця, розслідування злочину за допомогою ЗМІ;

• створення за допомогою ЗМІ обстановки найбільшого сприяння розкриттю злочину. При цьому особливого значення набуває фактор інформування населення про злочинця, що створює для останнього умови, несприятливі для подальшої злочинної діяльності, що унеможливлює уникнення покарання;

• позитивний вплив на рівень правосвідомості і соціально-правову активність населення.

Разом з тим співробітники правоохоронних органів (слідчі, оперуповноважені, прокурори) повинні враховувати, що використання засобів масової інформації в сфері кримінального судочинства поряд з позитивними аспектами містить і негативні можливості, загрози для успішного розкриття та розслідування злочинів. Йдеться про можливості (реальні і потенційні) використання кримінальними структурами повідомлень ЗМІ для протидії органам досудового слідства, вчинення протиправних дій, розголошення даних досудового слідства або дізнання, дискредитації працівників правоохоронних органів тощо. З огляду на це можна зробити висновок, що використання слідчим під час розслідування злочинів повідомлень ЗМІ має тактичний характер.

Про використання можливостей ЗМІ при розслідуванні злочинів йде мова у багатьох наукових працях учених-криміналістів — Р. Бєлкіна, В. Бахіна, П. Біленчука, І. Возгріна, І. Герасимова, І. Гори, Л. Драпкіна, В. Кузьмічова, В. Образцова, В. Перкіна, Г. Прокопенка, С. Цвєткова, П. Цимбала, В. Шиканова, Н. Шурухнова, М. Яблокова та інших. Майже в кожному сучасному підручнику з криміналістики зазначається, переважно кількома реченнями, про можливості використання допомоги ЗМІ під час розслідування злочинів. Однак ґрунтовних досліджень з цієї наукової проблеми вчені-криміналісти до цього часу не здійснювали.

Сучасний стан використання органами досудового слідства повідомлень ЗМІ в процесі розкриття та розслідування злочинів повинен включати форми, які є результатом взаємодії між правоохоронними органами та установами ЗМІ: і ті, що склалися за часів СРСР, і ті, що напрацьовані останнім часом, у тому числі правоохоронними органами інших країн, і включають сучасні інформаційні технології, які передбачають використання масової інформації в військових операціях, конфліктних ситуаціях тощо. З цього приводу потрібно звернути увагу на думку С. Овчинського, який, досліджуючи проблеми протидії сучасній організованій злочинності, доходить висновку, що боротьба з нею повинна передбачати застосування всіх можливих засобів і методів, які раніше використовувалися проти ворожих спецслужб і армій. Ця боротьба, природно, повинна охоплювати інформаційні сфери, які включають насамперед ЗМІ, а також засоби телекомунікацій і зв’язку, глобальні комп’ютерні мережі, індустрію найрізноманітніших послуг. Таких поглядів дотримується й інший російський учений В. Кірін. Зокрема, він зазначає, що розвиток інформаційних технологій вплинув і на стан сучасної злочинності. Тому, на його думку, необхідні скоординовані зусилля з організації тісної взаємодії правоохоронних структур, передусім в інформаційно-аналітичній сфері.

Таким чином, існуючі до сьогодні форми використання ЗМІ в сфері кримінального судочинства потрібно переглянути з сучасних позицій, суттєво доповнити й удосконалити. Виконані дослідження дають змогу зробити висновок, що сучасний стан використання повідомлень ЗМІ правоохоронними органами в розкритті та розслідуванні злочинів включає такі напрями: формування відповідної громадської думки; розшукова діяльність; виявлення злочинів; подолання протидії розслідуванню; виявлення таємних комунікацій учасників організованих злочинних груп і членів терористичних організацій.

Зазначені напрями використання правоохоронними органами можливостей ЗМІ в сфері кримінального судочинства не є вичерпними. В подальшому ефективність їх використання для укріплення правопорядку та протидії сучасній злочинності багато в чому визначатиметься рівнем вивчення й узагальнення практики оперативно-розшукової та слідчої діяльності, виникненням нових способів і прийомів протиправного використання повідомлень ЗМІ. Звичайно, що використання можливостей ЗМІ у діяльності державних органів, які розкривають і розслідують злочини, є лише одним з напрямів удосконалення правоохоронної діяльності. Однак не звертати уваги на посилення впливу інформаційних чинників практично на всі сфери життя суспільства вже не можна. Тому і діяльність правоохоронних органів України в сфері кримінального судочинства повинна спиратися на знання закономірностей діяльності ЗМІ. Тож, перед правоохоронцями стоїть завдання вчитися взаємодіяти із засобами масової інформації, використовувати їх можливості в вирішенні завдань з розкриття та розслідування злочинів, уміти нейтралізувати негативний вплив, спрямований на діяльність правоохоронних органів.

5.1.3. Пріоритетні напрями діяльності інформаційних служб органів дізнання та досудового слідства при розслідуванні злочинів[20]

Після розпаду СРСР правоохоронні органи відчули масовий тиск з боку ЗМІ, які в публікаціях, радіо- і телепередачах звинувачували співробітників правоохоронних органів в утисках свободи слова і друку, у підтримці тоталітарного режиму тощо. В результаті склалася вкрай негативна громадська думка про імідж правоохоронних органів, що унеможливлювало ефективний опір зростаючій злочинності і практично загрожувало повним руйнуванням самої правоохоронної системи в державі (В. Серьогін).

Такі властивості ЗМІ, як оперативність, широта впливу на великі маси людей, ефективність і економічна доцільність, сьогодні висувають пресу, радіо, телебачення в ряд найперспективніших засобів впливу на широкі верстви населення (С. П. Лукницький).

У науковій літературі питання про відносини органів дізнання і досудового слідства із засобами масової інформації трактується по-різному. Так, російський учений Ю. Наумкін вважає, що методологія системного підходу в дослідженні інформаційної взаємодії системи правопорядку і засобів масової інформації дає змогу виокремити кілька напрямів такої взаємодії, які зумовлюють удосконалення і розвиток не тільки зазначених систем, а й усієї системи правопорядку. Завдання полягає у тому, щоб з великої кількості напрямів виокремити і проаналізувати найважливіші і найнеобхідніші.

Українські дослідники І. Неонов, А. Письменницький, В. Серьогін, О. Денисова, В. Московець називають такі напрями, за якими органи дізнання та досудового слідства можуть використовувати засоби масової інформації:

• правове виховання населення;

• спонукання населення до подання допомоги в розкритті та розслідуванні правопорушень;

• усунення, блокування або нейтралізація обставин, які сприяють вчиненню злочинів;

• активне використання прогресивних форм профілактики правопорушень;

• підвищення авторитету та інші.

Зазначені напрями використання ЗМІ збігаються, на нашу думку, з основними завданнями міліції, що закріплені у ст. 9 Закону України “Про міліцію”, а саме:

• запобігання правопорушенням та їх припинення;

• охорона і забезпечення громадського порядку;

• виявлення і розкриття злочинів, розшук осіб, які їх вчинили;

• забезпечення безпеки дорожнього руху.

Однак до наведеного переліку завдань слід додати розслідування злочинів, підслідних за КПК України, слідчими підрозділами ОВС України. Але такі завдання, як забезпечення особистої безпеки громадян, захист їхніх прав і свобод, законних інтересів, захист власності від злочинних посягань, виконання кримінальних покарань і адміністративних стягнень, участь у поданні соціальної та правової допомоги громадянам, сприяння у межах своєї компетенції державним органам, підприємствам, установам і організаціям у виконанні покладених на них законом обов’язків потрібно виключити в зв’язку з тим, що вони не можуть бути забезпечені міліцією.

Залучення громадськості до участі в розкритті злочинів і розшуку злочинців за допомогою ЗМІ — складний вид діяльності, який потребує знання психології людини і ЗМІ, дієвих відносин з редакціями газет, радіо і телебачення (І. Кулієв).

Підставами використання ЗМІ для розкриття та розслідування злочинів можуть бути:

• їхній великий суспільний резонанс;

• відсутність інформації, необхідної для ведення або активізації роботи з розкриття злочинів;

• неможливість або значні труднощі вирішення будь-якого завдання розкриття злочинів іншим способом.

Як показує практика роботи оперативних і слідчих підрозділів, основними причинами, що викликають необхідність звернення до населення по допомогу при розкритті і розслідуванні злочинів, є такі:

• відсутність свідків і очевидців;

• виявлення потерпілих при розслідуванні багатоепізодних злочинів;

• відсутність відомостей про особу, що скоїла злочин;

• відсутність відомостей про потерпілого в разі його смерті;

• отримання будь-яких фактичних даних, що дають змогу активно продовжувати роботу з розкриття злочинів;

• залучення громадян до участі в розкритті злочину і отриманні показів свідків;

• дезінформація осіб, що мають стосунок до вчинення злочину;

• спонукання учасників злочину до вчинення самовикривальних дій (у тому числі і до явки з повинною);

• протидія чуткам, що негативно впливають на роботу з розкриття злочину, або поширення тих із них, які полегшують співробітникам ОВС вирішення завдань;

• попередження про можливі дії злочинця, орієнтування громадян на вжиття заходів із забезпечення своєї особистої і майнової безпеки;

• використання матеріалів, що надані ЗМІ, для здійснення оперативно-розшукових заходів.

Для підвищення ефективності використання ЗМІ в розкритті злочинів і розшуку злочинців Ю. Наумкін пропонує таке: чітко визначити цілі і завдання громадськості; найти відповідну форму подання матеріалу (жанр); спільно з редакцією визначити час подання інформації (місце, обсяг, жанр повідомлення). Використання ЗМІ при реалізації перелічених завдань сприяє мінімізації витрат часу, оперативності інформування населення, дає можливість використовувати зусилля усіх категорій населення або на необмеженій території, позитивно впливає на рівень правосвідомості і соціальної активності значного кола осіб (В. Томін).

М. Кулагін зазначає, що діяльність ЗМІ необхідна органам дізнання і досудового слідства при здійсненні профілактичної роботи, і наголошує, що інформація, спрямована безпосередньо на реципієнта, набуває максимально зобов’язального характеру, тому що до авторитету закону і правоохоронної системи додається авторитет ЗМІ.

До основних напрямів профілактичної діяльності органів дізнання та досудового слідства і ЗМІ І. Кулієв відносить: підвищення авторитету співробітників правоохоронних органів; демонстрацію науково-технічного забезпечення сил правопорядку і можливість оперативного реагування на загострення ситуації.

На думку В. Ростова, спільна зі ЗМІ профілактична діяльність включає таке: тлумачення законодавчих актів; інформування про виявлені злочини, їх розкриття; обговорення проблем забезпечення суспільної і особистої безпеки громадян, стан правопорядку на вулицях та в інших громадських місцях; порушення питань перед місцевою адміністрацією про обставини, які сприяють вчиненню правопорушень, та ін.

М. Кержнер виокремлює два напрями використання ЗМІ в здійсненні профілактики правопорушень: зусилля, безпосереднім завданням яких є правове виховання населення; спонукання населення до подання допомоги державним органам у розкритті певного злочину, розслідуванні конкретної кримінальної справи.

Однак найповніше напрями використання ЗМІ в профілактиці правопорушень сформулював Ф. Рябикін. До них автор відносить:

• усунення, блокування або нейтралізація обставин, що сприяють вчиненню злочинів;

• попередження злочинних проявів у результаті надання громадянам інформації про способи вчинення злочинів і осіб, що їх скоїли;

• демонстрація невідворотності покарання за вчинений злочин;

• створення обстановки нетерпимості і загального осуду навколо порушників правопорядку і осіб, що їм сприяють;

• правове виховання громадян;

• поширення передового досвіду і прогресивних форм профілактики правопорушень;

• підвищення авторитету працівників ОВС;

• встановлення обставин, що мають значення для розкриття, розслідування злочинів і розшуку злочинців.

У належний спосіб відпрацьована система інформування про правоохоронну діяльність органів дізнання та досудового слідства сприяє вирішенню таких важливих завдань, як доведення до населення і суспільства своєчасної та об’єктивної інформації про їх діяльність; нейтралізація неправдивої інформації про неї; інформування громадян про способи самозахисту і поведінки у разі зустрічі з правопорушниками; роз’яснення і коментування дій з припинення і розкриття найбільш суспільно небезпечних злочинів; звернення до населення з проханням про допомогу при вирішенні конкретних правоохоронних завдань (В. Сальніков).

Вищезазначене стосується напрямів використання можливостей ЗМІ органами дізнання та досудового слідства. Стосовно ж діяльності інформаційних служб сьогодні серед науковців немає одностайності щодо їх уніфікованого визначення. Так, В. Томін основною метою інформування населення про стан правопорядку, в тому числі і за допомогою ЗМІ, визначає правове виховання. Він розглядає правове виховання як складний процес, що має три рівні. Початковий рівень — це ефект знання, на якому відбувається перше знайомство з проблемою, здобуття нових знань. Другий рівень — ефект переконання, на цьому рівні відбувається активний процес перетворення знань на переконання; і третій, найвищий рівень — це ефект дії, вчинку, поведінки. Відповідно, найвищий ступінь у процесі правового виховання — це формування в законослухняного громадянина готовності і вміння брати участь у забезпеченні законності. Виходячи з вищезазначеного, В. Томін поділяє правове виховання на таке:

• правову освіту — повідомлення особі відомостей і загальних уявлень у галузі правознавства і правозастосування;

• правове навчання — повідомлення сукупності знань, засвоєння яких готує особу до виконання певних функцій у правовій сфері, до набуття умінь і навичок;

• правову пропаганду — повідомлення інформації, що допомагає створити у слухача або читача установку на сприйняття факторів, що мають правове значення, дати знання, які допоможуть йому вирізнити такі факти з різноманітності суспільного життя;

• правову агітацію — доведення до об’єкта інформації, що має на меті спонукати потенційних союзників до конкретних дій у правовій сфері.

І. Кулієв вважає що, правова пропаганда і правова агітація різняться за цілями впливу. Правова агітація спрямована на визначення поведінки в конкретній ситуації, як правило, одразу після дій суб’єктів. Правова пропаганда повинна забезпечувати цілеспрямовану поведінку громадян у майбутньому. Хоча, на думку І. Кулієва, інформування включає елементи правової освіти і правової пропаганди, але він розглядає його як самостійний напрям взаємодії. Виходячи з нормативно-правових актів МВС Російської Федерації, інформування населення про стан боротьби зі злочинністю і правопорушеннями та пропаганду об’єднують в інформаційно-пропагандистську роботу.

Основним завданням з інформування населення є створення цілісного, діючого, адаптованого до сучасних умов механізму взаємодії (взаємовідносин) органів дізнання та досудового слідства зі ЗМІ (Г. Ярош). Російські вчені Ю. Аракелов, Ю. Потапов основними напрямами такої діяльності визначають: своєчасне та об’єктивне інформування громадян про державну політику в галузі охорони суспільного порядку і забезпечення загальної безпеки, боротьбу зі злочинністю і заходи, що здійснюються органами дізнання та досудового слідства для їх реалізації; роз’яснення положень законодавства, пропаганду законослухняної поведінки громадян, їх допомоги в здійсненні правоохоронної діяльності; пропаганду героїки служби, формування позитивного іміджу і підвищення суспільного престижу працівника правоохоронних органів, затвердження в свідомості споживача інформаційної впевненості в здатності органів правопорядку подолати кримінальний натиск; створення режиму ділового партнерства і взаємної довіри із засобами масової інформації; здійснення контрпропагандистських акцій, аби без зволікання спростовувати недостовірні матеріали щодо органів внутрішніх справ.

До основних функцій інформування населення органами дізнання та досудового слідства названі дослідники відносять: створення цілісного, дієвого і адаптованого до сучасних умов механізму взаємодії із ЗМІ; визначення ступеня їх інформаційної відкритості, реалізацію основних напрямів, форм і методів інформування населення про стан боротьби зі злочинністю і профілактики правопорушень. Вони також визначають основні напрями інформаційно-пропагандистської діяльності з інформування населення про стан боротьби зі злочинністю і заходи з профілактики правопорушень: правове інформування населення; профілактика правопорушень; формування громадської думки про діяльність правоохоронних органів; пропагандистська робота; залучення населення до участі в боротьбі зі злочинністю і правопорушеннями. В. Ростов до перелічених напрямів додає рекламу діяльності органів дізнання та досудового слідства, профорієнтаційну роботу, боротьбу за чистоту рядів і розвиток матеріально-технічної бази.

До найпоширеніших, на думку Н. Маюрова, Х. Лойта, Е. Сергачова, форм інформаційно-пропагандистської роботи, що практикуються міліцією і організовуються з участю представників ЗМІ, належать: засідання колегій МВС, ГУ МВС, УМВС, УВСТ з наступною пресконференцією для журналістів; лекція, доповідь, бесіда; конференції; лекторії правового виховання; вечір-портрет, усний журнал; тематичний вечір, вечір запитань і відповідей; мітинг, диспут, дискусія, “круглий стіл”.

Один із найпоширеніших методів аналізу пропаганди у США отримав назву SCAME (Source — Content — Audience — Media — Effect), тобто джерело, а саме — його достовірність, точність; зміст — конкретний формат, відповідно до якого оцінюється зміст; аудиторія — визначення типу аудиторії, на яку спрямоване повідомлення; медіа — який канал вибрано для передачі повідомлення; ефект — можливі наслідки введення повідомлення в масову свідомість.

Пропаганда використовує абстрактні об’єкти, що зовсім не зменшує її ефективності. Завдяки абстрактності об’єкта пропаганда значно краще працює в періоди кризового розвитку ситуації (Г. Почепцов). Однак на противагу пропаганді діє контрпропаганда, в межах якої визначається техніка зі спростування негативного повідомлення. До її прийомів належать: пряме спростування — має бути достовірним і швидко досягати аудиторії, щоб не дати можливості виявитися негативному ефекту повідомлення опонента; непряме спростування — спрямоване на боротьбу з достовірністю повідомлення опонента; відволікання уваги — введення нових тем, які відволікають масову свідомість від проблеми; мовчання — інколи краще промовчати, щоб не поширювати чуже повідомлення; мінімізація — робиться акцент на моментах, які позитивні стосовно себе в повідомленні опонента; попередження — наводиться інформація, яку може повідомити опонент.

Найбільш узагальнено зазначені напрями роботи інформаційних служб органів дізнання та досудового слідства виявляються в основних сферах PR (паблік рилейшнз). До них належать: популяризація у ЗМІ; комунікації; суспільна діяльність;поширення повідомлень керівництва; реклама; агітація в пресі; відносини із засобами масової інформації; пропаганда; групові взаємовідносини та інше (Д. Ньюсом, Д. ВанСлайк Терк, Д. Крукберг). Однак паблік рилейшнз — це дещо більше, ніж перелічений вище набір. Паблік рилейшнз відрізняється від пропаганди, а також від реклами, які можна ефективно використовувати в діяльності підрозділів інформаційних служб органів дізнання та досудового слідства. Професор П. Матрат пояснює це тим, що стратегія реклами полягає в тому, щоб викликати бажання, створити мотивування для попиту; стратегія пропаганди — збуджувати умовні рефлекси, які заміняють усвідомлені дії; паблік рилейшнз — стратегія довіри, яка одна тільки спонукає вірити повідомленню. Хоча безсумнівно реклама повинна доповнювати цілісну програму PR. Вона має в пресі і на каналах мовлення свій власний простір і час, які продаються.

Д. Ньюсом, Д. ВанСлайк Терк, Д. Крукберг виокремлюють три типи реклами, найпоширеніші в PR-практиці:

• “домашня” реклама — це те, що організація готує для використання в своєму власному ЗМІ або у тому, який перебуває у спільній власності;

• оголошення про публічні послуги (ОПП) — подаються в формі оголошення, під них виділяється, як правило, непроданий час. Самі оголошення готуються як комерційна реклама і розміщуються переважно благодійними і бюджетними організаціями;

• корпоративна реклама, що має тематичний, пропагандистський характер або використовується в цілях підкреслення індивідуальності тієї чи іншої організації:

- тематична реклама, що використовується організаціями для обговорення поглядів на тему або проблему і спрямована на певну суспільну групу;

- пропагандистська реклама організації, яка хоче, аби її політику підтримали. Її межі набагато ширші за загальні коментарі. Така реклама може містити навіть заклик надати підтримку позиції, яку займає організація, тому є формою лобіювання з метою впливу на громадську думку;

- реклама корпоративного іміджу, застосовувана компаніями, організаціями, які хочуть показати, що вони охороняють інтереси суспільства, а також спрямована на те, щоб викликати позитивне суспільне ставлення. Якщо рекламу іміджу не здійснювати, то організація може зіштовхнутися із зниженням довіри суспільства, результати якого можуть бути катастрофічними.

На думку Л. Брауна, імідж є однією з основних форм впливу на свідомість суспільства, під яким слід розуміти формування та підтримання стійкого позитивного враження, образу організації, яким його бачить громадськість. Термін “імідж” нерозривно пов’язаний з поняттям “стереотип”, який, на погляд І. Ліпмана, вживається для позначення поширених у громадській думці упереджених уявлень про членів різноманітних національно-етнічних, соціально-політичних і професійних груп. Як вважає Б. Борисов, дуже важливо, який зміст прихований за стереотипом, як глибоко він охоплює істотні взаємозв’язки явищ, типові ознаки, притаманні подіям або цим явищам. Якщо зв’язки, на яких зосереджується уява, або риси, на яких наголошують, неістотні та поверхові, то утворюється хибний, так званий псевдостереотип. Як зазначає Т Хеллер, саме в цій сфері інвестиції в дослідження громадськості є найнеобхіднішими, адже недоліки досліджень призводять до провалу багатьох кампаній з реклами корпоративного іміджу. В більшості ж випадків реклама іміджу настільки перевантажена фактами, що нечасто буває переконливою. Єдине, чого повинна прагнути реклама іміджу, — це підвищення впевненості в організації.

Д. Ньюсом, Д. ВанСлайк Терк, Д. Крукберг вважають, що одна із основних переваг оплатної реклами полягає в тому, що рекламодавець завжди має повний контроль над повідомленням, контекстом, в якому вона з’явиться (розмір, масштаб, колір), і над засобом інформації, де її розміщено. Більшість реклами одночасно розміщують у кількох видах ЗМІ, з огляду на це при розробці повідомлень і плануванні використання візуальних засобів дуже важливо продумати, як матеріал буде інтерпретований усіма видами ЗМІ.

Ще однією складовою PR є популяризація. На думку Д. Ньюсома, Д. ВанСлайк Терк, Д. Крукберга, популяризація — це новини про організацію, продукт або послугу, які з’являються в газеті або журналі як стаття, або у випуску новин на каналах теле-, радіотрансляції як сенсаційний матеріал. Це розповідь про організацію інформаційного, а не рекламного характеру. Як зазначає Ю. Потапов, бажаючи підвищити ефективність своєї діяльності, працівники “інформаційних служб” органів дізнання та досудового слідства повинні завоювати довіру ЗМІ, подаючи точну, правдиву і надійну інформацію. Більшість популяризаційної інформації надається організаціями у формі інформаційних листів або прес-релізів. Основними каналами їх передачі є факс, електронна пошта або пошта.

На нашу думку, в окремих підрозділах органів дізнання та досудового слідства також мають бути власні публікації. А різні проектні групи можуть працювати через електронні канали спілкування, не зустрічаючись один з одним.

Як зазначають працівники засобів інформації, друкована популяризація доходить до ЗМІ трьома основними каналами, до яких належать: прес-релізи, висвітлення будь-якої події, інтерв’ю (Д. Ньюсом, Д. ВанСлайк Терк, Д. Крукберг). Прес-реліз, як вважають Ю. Потапов, Ф. Сайтел та інші, має бути написаний у стилі, прийнятному для певного виду ЗМІ, а також поданий у формі, зручній для технології, що її застосовує ЗМІ. До подій належать публічний виступ, а також прес-конференція, але це не стосується інтерв’ю, яке організовується для репортера з керівниками різного рангу. При проведенні інтерв’ю завдання РР-фахівця полягає лише у підготовці керівника до ефективного представництва організації, органу.

Велику частину негативної популяризації американські вчені Д. Ньюсом, Д. ВанСлайк Терк, Д. Крукберг відносять на рахунок помилок найвищого керівництва: погане планування, неефективне спілкування або неправильна політика. Але відсутність будь-якої популяризації — це швидше за все вина РR-спеціалістів.

При проведенні популяризації через канали мовлення необхідно добре знати ЗМІ, щоб підготувати популяризаційний матеріал. Директори служб телебачення віддають перевагу матеріалу, що підготовлений їх власними співробітниками, інколи іншим інформаційним джерелам, але дедалі частіше використовують популяризаційні відеофільми. Відеоматеріали містять поточні новини, а не сенсаційні матеріали, і супроводжуються експертними оцінками, до яких у ЗМІ немає доступу. Освітні телевізійні програми теж часто використовують художні відеофільми і фільми, підготовлені фахівцями інформаційних служб. Новини, які були записані в момент їх перебігу, — це найкращий спосіб розказати багатообіцяючу історію про організацію. Інколи темою телевізійного документального фільму стає організація або професія. В такому разі РR-фахівець повинен активно співпрацювати з тими, хто займається такою діяльністю. Однією з форм телевізійної популяризації є ток-шоу. При використанні цієї форми Д. Ньюсом, Д. ВанСлайк Терк, Д. Крукберг, Ф. Сайтел радять переконатися в такому: шоу відповідає РR-цілям; організація або спонсор заслуговують на довіру; виступаючий добре підготовлений або має досвід виступів перед телевізійною аудиторією.

При наданні інформації представникам ЗМІ ефективним є використання компакт-дисків, на яких можна розмістити набір документів (брошури, відеоматеріали, презентації). У комп’ютерній мережі Інтернет є сторінки, які функціонують у режимі цілодобового глобального джерела інформації для ЗМІ. Майже кожна організація теж має свої сторінки в Інтернеті, що дає можливість як її співробітникам, так і працівникам ЗМІ отримати інформацію про організацію та її діяльність. З огляду на це виникає потреба у виконанні РR-фахівцями таких функцій: викладати зміст повідомлення, постійно оновлювати інформацію, забезпечувати доступність користування, забезпечувати наявність усіх базових даних організації, цікавої інформації, яка могла б привернути увагу аудиторії, а не тільки ЗМІ (Д. Гумперт). Можливість двостороннього інтерактивного спілкування — це те, що робить Інтернет таким привабливим каналом спілкування.

Як показують різноманітні опитування працівників у 90-х роках ХХ ст., проведені Ропер-центром світових досліджень для Американської спілки паблік рилейшнз, вони відчувають розчарування, невдоволення, відсутність впевненості в завтрашньому дні. За цими результатами С. Рівкін робить висновок про постійне погіршення морального стану працівників і зниження продуктивності праці. Особливу увагу організаціям, зокрема керівництву ОВС, потрібно приділяти спілкуванню з працівниками. Необхідно усвідомлювати той факт, що вони ніколи не зможуть домогтися позитивної громадської думки відносно себе, якщо рядові працівники сумніватимуться в авторитеті своєї установи (В. Новіков). Хоча саме вони є виразниками певної репутації (іміджу) органів дізнання та досудового слідства серед населення. МВС України для поліпшення свого іміджу:

• видає в межах МВС України, УВС та райвідділів газети, журнали, листівки, брошури, інформаційні бюлетені, методичні рекомендації для співробітників;

• випускає навчальні фільми для особового складу органів внутрішніх справ, відеоролики, телевізійні сюжети.

Ефективним засобом спілкування зі співробітниками є внутрішні інформаційні бюлетені. Вони повинні містити не дріб’язкові відомості, а корисну інформацію і можуть поширюватись як у друкованому вигляді, так і в електронній формі.

На думку Д. Ньюсома, Д. ВанСлайк Терк, Д. Крукберга, відеофільми для внутрішнього користування випускають з метою пропаганди корпоративної культури, інформування співробітників про ресурси, які використовуються для розв’язання таких проблем, як зловживання алкоголем або наркотиками, застосовуються для навчання співробітників, а також для того, щоб ознайомити співробітників з точкою зору організації на ту чи іншу проблему, в яку вона може бути втягнута.

Публічні виступи і зустрічі також є прийомами популяризації, попри те, внутрішні вони чи зовнішні. До них належать: використання на радіо і телебаченні прямого ефіру з керівниками органів дізнання та досудового слідства різних рівнів; поширення різного роду “круглих столів”, брифінгів, прес-конференцій, репортажів, збірних і комплексних передач. Присутність знаменитостей практично завжди гарантує популяризацію, тому дуже бажано запрошувати їх на різні заходи, які проводяться організацією, а також наводити їхню позитивну оцінку того, що відбувається.

Успіх популяризації залежить від налагодження тісних робочих взаємовідносин, що побудовані на знанні і прогнозуванні потреб ЗМІ. Робота з популяризації складається з двох частин: надання інформації, яку потрібно довести до відома аудиторії певного ЗМІ; відповіді на запити. Вона має відповідати таким критеріям: важливість для аудиторії певного ЗМІ; актуальність; правдивість і повнота.

Першочергове завдання при популяризації полягає в тому, щоб зацікавити ЗМІ в повідомлюваній інформації і відобразити в ній ідеї організації, які можуть становити інтерес. У зв’язку з цим необхідно вивчати стилі всіх ЗМІ і будувати робочі відносини з професіоналами в усіх галузях. Дуже важливо знати, з ким конкретно потрібно зв’язуватись у тому чи іншому ЗМІ для опублікування новин. Збираючи інформацію для преси, укладач популяризаційних текстів повинен поводитися так, як поводився б репортер, що має доступ до тих самих інформаційних джерел. Е. Бернайз вважає, що потрібно створювати, провокувати події, які заслуговують на те, щоб їх назвали новинами. Як вважають Д. Ньюсом, Д. ВанСлайк Терк, Д. Крукберг, перелічені чотири групи людей особливо важливі для фахівця, який займається популяризацією, а саме: співробітники відділів новин; люди, які займаються виробництвом популяризаційного матеріалу; інші PR-фахівці; незалежні журналісти.

У своїй діяльності підрозділи інформаційних служб органів дізнання та досудового слідства використовують різні форми паблік рилейшнз, що включають кілька сотень заходів, завдяки яким можна досягнути бажаних результатів. Але чітка їх класифікація в науковій літературі відсутня і виконати її неможливо, на думку І. Казанчук, тому що кожен підрозділ залежно від ситуації, специфіки діяльності та верстви населення вибирає PR-заходи, які можуть бути кваліфіковано виконані і матимуть найбільшу користь.

Підсумовуючи сказане, можна виокремити історичні моделі паблік рилейшнз, до яких американський науковець Дж. Груніг включає такі:

• пабліситі або прес-посередницька модель (одностороння комунікація);

• інформування громадськості (досягається поширенням серед населення якомога точнішої інформації);

• двостороння асиметрична модель (захищає інтереси організації, спрямована на прийняття населенням тієї чи іншої точки зору організації і передбачає наявність зворотного зв’язку);

• двостороння симетрична модель. При використанні цієї форми організація прагне налагодити ділові відносини зі ЗМІ та громадськістю, які були б прийнятні для обох сторін. Обидві сторони сприймаються як групи, що дійшли обопільної згоди і досягли взаєморозуміння (І. Казанчик).

Утім, підрозділи інформаційних служб органів дізнання та досудового слідства мають один загальний недолік: функції цих служб зводяться в основному до інформування, тобто вони займаються тим, що на заході називають “пабліситі” (В. Королько). Їхня прес-посередницька діяльність має здебільшого дорадчий і безсистемний характер, вирізняється, як правило, короткостроковістю акцій, що розраховані на негайний, цілеспрямований ефект. Вони нагадують швидше “пожежну команду”, ніж “службу з техніки безпеки”, і переважно реагують на події (тобто виконують реагуючу функцію) замість того, щоб запобігати негативним моментам, розробляти і виконувати тривалі програми, розраховані на перспективу, на створення стійкої позитивної репутації своєї установи. Технологія паблік рилейшнз якщо й застосовується, то винятково у вигляді так званої двосторонньої асиметричної моделі, покликаної насамперед захищати інтереси установи. При цьому зв’язки з громадськістю використовуються для того, щоб примусити публіку погодитися з точкою зору певної установи, а зворотний зв’язок потрібен здебільшого для досягнення маніпулятивних цілей (В. Королько). Хоча найбільш прийнятною для досягнення найсприятливішої громадської думки щодо виконання органами дізнання та досудового слідства завдань, які покладаються на них законодавством України, є двостороння симетрична модель відносин із ЗМІ.

Розглянемо детальніше тактико-криміналістичні засади напрямів використання повідомлень ЗМІ при розслідуванні злочинів. Умовно розподілимо їх на дві групи. Першу складають ті напрями, що використовуються органами дізнання та досудового слідства, другу — напрями щодо подолання суспільно небезпечних проявів і можливостей використання повідомлень засобів масової інформації кримінальними структурами.

5.2.1. Тактико-криміналістичні засади використання повідомлень засобів масової інформації органами дізнання і досудового слідства

Використання повідомлень засобів масової інформації для формування відповідної громадської думки при розслідуванні злочинів. Необхідною передумовою формування демократичних засад у суспільстві є спрямованість діяльності всіх органів держави на реалізацію прав і свобод громадян. Це наповнює діяльність органів державної влади конкретним соціальним змістом. Для правоохоронних органів України — це забезпечення протидії кримінальному світу, а також надання широкого спектра послуг із соціального обслуговування населення. А це, в свою чергу, потребує від органів дізнання та досудового слідства перегляду усталених понять щодо їх взаємодії з різними соціальними групами та суспільством загалом, інформування населення про результати їх практичної діяльності, формування позитивної громадської думки, завоювання поваги й довіри у населення.

На думку багатьох відомих учених-юристів (В. Томіна, Ю. Наумкіна, В. Удовиченка, Ю. Грошевого та інших), велика роль у забезпеченні відповідного рівня правопорядку належить силі громадської думки, вона є одним з чинників, який значною мірою впливає на діяльність правоохоронних органів, покликаних протидіяти злочинності, здійснювати як профілактику, так і розкриття та розслідування злочинів.

Громадська думка за своєю сутністю є способом вияву суспільної свідомості; це сукупність суджень та оцінок різних соціальних груп і верств населення з питань суспільного і державного життя. Вона формується в процесі спілкування людей як стихійно, так і під впливом політичних партій, громадських організацій, ЗМІ. У демократичних державах громадська думка є потужною силою суспільних процесів, будь-який вид соціальної діяльності не може розраховувати на успішний розвиток без відповідної підтримки з боку громадськості.

Одним з важливих напрямів підвищення якості роботи правоохоронних органів країн Європейського Союзу вважають їх орієнтацію на громадську думку. А з огляду на намагання України бути членом ЄС відповідні вимоги висуваються до діяльності правоохоронних органів нашої держави. Вирішення ними завдань укріплення правопорядку та боротьби зі злочинністю повинно бути тісно пов’язане з формуванням відповідної громадської думки в нашому суспільстві, що потребує збільшення обсягу та інтенсивності взаємодії правоохоронних органів з різними соціальними групами і верствами населення, соціальними інститутами, серед яких важливе місце посідають ЗМІ.

До 90-х років ХХ ст. у науковій юридичній літературі, присвяченій проблемі формування громадської думки під час розслідування злочинів, недостатньо уваги приділялося питанню можливості використання для цього ЗМІ особами, які не зацікавлені в результатах розслідування злочину. Серед об’єктивних причин цього — історичний час (доба СРСР), існування лише державних ЗМІ та ін. Небезпека маніпулювання громадською думкою під час досудового слідства полягає у можливості впливу на дії та рішення слідчого, прокурора, дізнавача, а також програмування поведінки потерпілого, свідків, інших підозрюваних особами, які не зацікавлені в об’єктивному розслідуванні злочину. Справа в тому, що КПК України не передбачає дотримання точного порядку слідчих дій або обов’язкового їх вибору, суворих вимог до умов вибору запобіжного заходу. Ці питання вирішує слідчий на основі професійного досвіду та власних переконань. Тому можливим стає вплив через ЗМІ на слідчого з метою прийняття ним рішення, яке є найсприятливішим для осіб, що не зацікавлені у розслідуванні справи (наприклад, вибір слідчим як запобіжного заходу підписки про невиїзд з метою створення можливості для підозрюваного уникнути в подальшому кримінальної відповідальності). Крім того, в ЗМІ може бути розміщена негативна інформація про особу або орган, що здійснює досудове розслідування. Це може значно вплинути на бажання інших учасників процесу давати правдиві свідчення.

Про можливість впливу ЗМІ на характер прийняття процесуальних рішень говорить Ю. Грошевий. Так, виконані ним дослідження показують, що 35 % опитаних працівників прокуратури підтвердили, що на їх позицію як державного обвинувача впливають оцінки злочину та злочинця, що містились у пресі, на радіо та телебаченні. 20 % суддів відповіли, що оцінка ЗМІ вплинула на формування їхнього внутрішнього переконання. У зв’язку з цим Ю. Грошевий зазначає, що вплив громадської думки через повідомлення ЗМІ на інспекторів, слідчих, прокурорів, суддів є явищем, що невіддільне від кримінального судочинства. А тому правоохоронцям потрібно навчитися створювати позитивну громадську думку, а негативну вміти нейтралізовувати. При цьому ЗМІ слід розглядати як спеціально створену систему управління громадською думкою.

І досі в криміналістичній науці теоретично не опрацьовано напрями ефективної взаємодії правоохоронних органів і ЗМІ при розслідуванні злочинів (у тому числі вчинених організованими злочинними групами), які викликали великий суспільний резонанс, коли для впливу на процесуальні рішення правоохоронних органів застосовувалася сила громадської думки. Такі випадки вже мали місце в практиці діяльності правоохоронних органів України. Так, не останню роль відіграли ЗМІ при розслідуванні злочину, скоєного відомим у минулому столичним кримінальним авторитетом Віктором Авдишевим, якого було заарештовано за звинуваченням у вчиненні вимагання (ч. 3 ст. 144 КК України 1960 р.). Тоді в пресі з’явилася низка публікацій про невідповідність запобіжного заходу, застосованого слідчим до особи обвинуваченого, публікувалися матеріали про його заслуги як спортсмена, заслуженого тренера, бізнесмена, мецената, наводилися факти про незадовільний стан його здоров’я, несумісний з перебуванням у СІЗО. На підтримку В. Авдишева виступали відома екстрасенс Джуна Давіташвілі, співак Й. Кобзон. Під час суду В. Авдишева відпустили на похорон матері, змінивши запобіжний захід на підписку про невиїзд, чим він і скористався для ухилення від слідства. В подальшому, за орієнтуванням Управління по боротьбі з організованою злочинністю м. Києва, В. Авдишева затримали російські правоохоронці.

У плані розробки проблем взаємодії правоохоронної системи зі ЗМІ теорія явно відстає від практики. За цих умов практичним працівникам доводиться діяти далеко не найраціональнішим способом “спроб і помилок”. Якщо керівники правоохоронних відомств держави при підготовці до прес-конференції, на якій повідомляється про перебіг розслідування певних кримінальних справ, можуть використовувати допомогу та консультації фахівців своїх прес-служб (в ОВС — центри громадських зв’язків), то керівники місцевих правоохоронних структур можуть покладатися лише на власні знання та досвід, яких досить часто бракує.

Причинами низького рівня інформаційного забезпечення формування громадської думки при розслідуванні кримінальних справ є такі:

• психологічного характеру — скептичне ставлення багатьох правоохоронців до використання ЗМІ під час розслідування злочинів;

• методичного характеру — дослідження слідчої практики, аналіз правових матеріалів показують, що слідчі не мають достатнього досвіду, навичок виступів на радіо, телебаченні, в газетах.

Запобігти цим негативним явищам у діяльності правоохоронних органів може належна теоретична підготовка. Тому необхідно розробляти та організовувати інформаційно-психологічні тренінги для осіб, які приймають організаційно-процесуальні рішення, здійснювати відповідні дослідження у межах компетентних установ, впроваджувати у програму навчальних закладів, що готують правоохоронців, відповідні спеціальні курси. Перші кроки в підготовці працівників правоохоронних органів України вже зроблено. Серед них — введення у 2000 р. у Національному університеті внутрішніх справ України спеціального курсу із взаємодії міліції та населення. Під керівництвом ректора вузу професора О. Бандурки підготовлено до друку підручник. Потрібно зазначити, що належному рівню теоретичної підготовки кадрів правоохоронних органів приділяють значну увагу в США, Великобританії, Болгарії та інших країнах світу. А у Росії навіть на рівні райвідділу міліції створено нову посаду офіцера прес-служби. У провідних країнах світу давно помітили, що рівень злочинності значно залежить від рівня довіри населення до роботи поліції. А тому лише в разі схвального ставлення громадськості до діяльності правоохоронних органів України можна розраховувати на тривалий позитивний ефект. Потрібно зазначити відповідні зрушення в діяльності правоохоронних органів України з формування позитивної громадської думки, що відбулись останнім часом. Це підтвердили, зокрема, результати програми “Зупини злочинця” в рамках українсько-британського проекту “Впровадження в Україні моделі поліцейської діяльності, що ґрунтується на підтримці громадськості”, що діяла в Харкові з 15 січня 2002 р. до 1 квітня 2003 р. і довела свою ефективність. Програма була організована Харківським МУ МВС спільно з Національним університетом внутрішніх справ України за фінансової підтримки уряду Великобританії. Її суть полягала в роботі анонімної телефонної лінії, за якої будь-хто міг подзвонити і повідомити будь-яку інформацію про злочин, що готується або вже скоєний. При цьому кожному, хто телефонує, гарантувалася анонімність, а якщо надана інформація допомагала заарештувати злочинця, то особа могла отримати грошову винагороду. Для створення позитивного ставлення громадськості програма широко висвітлювалась у ЗМІ.

Використання повідомлень засобів масової інформації в розшуковій діяльності. Слідча діяльність є різновидом соціальної діяльності, отже, до неї залучається велика кількість людей. Це свідки, потерпілий, підозрюваний, обвинувачений, експерт, поняті тощо, з якими слідчому необхідно спілкуватись як безпосередньо, так і опосередковано. Одержання слідчим будь-якого виду інформації, навіть за відсутності безпосереднього міжособистісного спілкування, все ж відбувається в умовах спілкування опосередкованого, в умовах комунікації. Тому можна сказати, що слідчий, розслідуючи кримінальну справу, перебуває у певному комунікативному середовищі, а тому його діяльність повинна спиратися на знання комунікативних закономірностей. На сьогодні завдяки здійсненим на основі теорії комунікації науковим дослідженням накопичено достатньо знань і досвіду в цій сфері, які після вивчення та аналізу можна ефективно використовувати в слідчій діяльності і, зокрема, в розшуковій діяльності слідчого.

Розшукова діяльність слідчого — це комплекс процесуальних, слідчих, розшукових (включаючи розшук обвинуваченого) і організаційних заходів, спрямованих на пошук відомих осіб, запідозрених у скоєнні злочину, зниклих обвинувачених, підозрюваних, потерпілих, свідків, трупів та їх частин, а також відомих знарядь злочину та інших об’єктів, місцезнаходження яких невідоме. Основними засобами розшукової діяльності слідчого є такі:

• процесуальні дії;

• слідчі дії;

• розшукові дії;

• розшук обвинуваченого;

• організаційні заходи (в тому числі інформування населення через ЗМІ про прикмети розшукуваної особи).

Вирішуючи завдання розшукового характеру, слідчому досить часто доводиться перебувати в невизначеному інформаційному середовищі, яке характеризується такими ознаками: невизначеністю вихідної слідчої ситуації; невизначеністю процесу розвитку вихідної слідчої ситуації в подальших слідчих діях; непередбаченістю дій осіб, залучених у сферу досудового розслідування; відсутністю традиційних, типових методів вирішення поставлених завдань; невизначеністю дій слідчого. Часто таку ситуацію інформаційної невизначеності не вдається подолати проведенням тільки слідчих дій та оперативно-розшукових заходів. Нерідко ситуацію пасивного очікування отримання корисної інформації щодо об’єкта розшуку, позитивна зміна якої досить часто випадкова, можна замінити на активні дії слідчого з використанням комунікативних зв’язків з населенням, із залученням до цього різних ЗМІ. Адже особа, яка вчинила злочин і розшукується, залишається жити і працювати в соціальному середовищі. Намагаючись уникнути відповідальності за скоєний злочин, вона може змінити місце проживання, роботи, спосіб життя, оточення. Однак вона все одно змушена спілкуватися, контактувати з іншими людьми, відвідувати магазини для купівлі продуктів харчування, звертатися по допомогу (у зв’язку з пораненням, хворобою, для переховування знарядь вчинення злочину і предметів, здобутих злочинним шляхом тощо). Тобто бачити розшукувану особу може будь-хто, не знаючи про скоєння нею злочину. Між цією особою та іншими людьми відбуваються як вербальні, так і візуальні контакти. Тому налагодження двостороннього зв’язку з населенням стає для слідчого таким важливим саме з огляду на необхідність встановити місцезнаходження об’єкта розшуку.

Тактично правильно організована і проведена в розшукових цілях комунікативна акція дасть змогу слідчому одержати нову потрібну інформацію у результаті виявлення:

• осіб, які є свідками або потерпілими від злочину і можуть володіти інформацією про злочин або осіб, що його скоїли;

• осіб, що знають розшукуваного. Вони можуть повідомити інформацію, не пов’язану з фактом скоєння злочину, однак це може допомогти слідчому в формуванні уявлення про психологічний портрет розшукуваного, його зв’язки, професійні навички, що в подальшому буде використано для прогнозування його дій і визначення вірогідних місць перебування;

• осіб, які не знайомі з розшукуваним, яким невідомі обставини скоєння злочину, але вони бачили об’єкти розшуку (людей, предмети тощо) після скоєння злочину. Це можуть бути працівники транспорту, торгівлі, сфери обслуговування, пасажири тощо. Злочинець випадково міг повідомити їм якісь імена, населені пункти, автобіографічні факти. Це дасть змогу слідчому визначити район можливого перебування об’єкта розшуку або шляхи його пересування.

Крім того, на основі інформації, отриманої від цих осіб, слідчий може:

• привести в дію план загороджувальних заходів, перешкоджаючи пересуванню розшукуваного;

• на ґрунті значного соціального резонансу чинити психологічний вплив на особу, що скоїла злочин і переховується, а також на тих, хто всіляко допомагає їй уникнути відповідальності;

• сприяти попередженню злочинів і підвищенню авторитету правоохоронних органів.

Важливим аспектом є багатоканальність поширення розшукової інформації через різні ЗМІ, адже одне і те саме повідомлення буде оголошене з різних джерел. Це пояснюється тим, що одні канали можуть сприяти поширенню інформації серед певної аудиторії, яка не користується іншими каналами (одні люблять читати газети, інші — слухати радіо). Крім того, при цьому можливе максимальне використання характеристик кожного каналу. Наприклад, про номер, марку та ознаки вкраденого автомобіля можна повідомити протягом години після скоєння злочину через радіо, фоторобот підозрюваного у вчиненні злочину можна розмістити в друкованих ЗМІ та на телебаченні.

При повідомленні слідчим через ЗМІ про розшук конкретної особи (або предметів, що їй належать) вона змушена діяти в ускладненій обстановці і в стані підвищеної психологічної тривоги (наприклад, оприлюднивши в ЗМІ фотографію і паспортні дані, слідчий позбавляє цю особу можливості використовувати свої документи). У цей час через ЗМІ можна впливати на прийняття цією особою рішень у потрібному для слідчого напрямку, часто з використанням слідчим різних тактичних прийомів, за допомогою таких дій:

• повідомлення про виявлення слідчим фактів, які розшукуваний намагався всіляко приховати (знищити);

• повідомлення про давання правдивих показань іншим співучасником;

• повідомлення про наявність випадкових очевидців;

• схиляння до відмови від переховування від органів досудового слідства і суду, від приховування розшукуваних предметів і, як наслідок цього, до явки з повинною;

• впливу через родинні, професійні, дружні та інші зв’язки (ефективно щодо неповнолітніх, осіб, які піддаються впливу інших, найменш стійких членів злочинної групи).

Визначаючи зміст повідомлень ЗМІ, які планується оприлюднити, слідчий повинен обов’язково передбачати можливий психічний стан підозрюваного або обвинуваченого. Потрібно враховувати, що розшукуваний перебуває у стані постійної внутрішньої напруги, спричиненої загрозою повного викриття, бажанням отримати інформацію про дії слідчого, про наявність у нього доказів, про поведінку співучасників тощо. У зв’язку з цим у нього виникає підвищений інтерес до сприйняття інформації. Тому перед слідчим постає завдання ефективно використати таку ситуацію, за допомогою маневрування інформацією створити в особи, яка переховується, уявлення про хід розслідування у потрібному напрямі. Привернувши увагу розшукуваної особи до повідомлень ЗМІ про результати розслідування, слідчий розраховує на можливість рефлексивного управління її поведінкою, психічним станом, що дасть змогу встановити її місце перебування і зрештою затримати.

Отримана від громадян інформація потребує ретельної перевірки. Не виключено, що громадянин може помилитися, коли повідомляє, що бачив розшукувану особу (це висуває певні вимоги до розміщення особистих прикмет розшукуваного, його фотографії, фотокомпозиції або малюнка). Потребує детальної перевірки інформація, що надходить з різних джерел і в різний час. При цьому потрібно брати до уваги можливість дезінформації з боку злочинців, особливо в разі скоєння злочину організованою групою. Після оприлюднення через ЗМІ повідомлень розшукового змісту злочинці можуть “інформувати” слідчого досить суперечливими повідомленнями, розраховуючи на те, що правдиву інформацію про їхню злочинну діяльність, яка надходить від громадян, слідчий пропустить або не відреагує на неї відповідно.

Дезінформувати слідчого може особа, що причетна до злочину. Тому до слідчого висуваються підвищені вимоги щодо перевірки і встановлення особи “інформатора”. Адже цей обман має активний характер, а це дає певні можливості отримати нову правдиву інформацію. Слідчий повинен зіставити отриману інформацію з тією, що є у нього, особливу увагу звернути на випадкові висловлювання “інформатора”, що може свідчити про його причетність до злочину.

Також можливе настання такої ситуації, коли після поширення розшукової інформації вона стала відома розшукуваному, і той, аби себе не викривати, переховується в якійсь схованці. При цьому слідчому важко розраховувати на отримання важливої інформації від громадян. У такому разі можна стимулювати активність злочинця за допомогою розміщення в ЗМІ тривожної для нього або потрібної слідчому інформації. При цьому її зміст залежить від знання слідчим особистості розшукуваного, географічних, демографічних та інших чинників місцевості, від прогнозування поведінки розшукуваного. Наприклад, розміщення в спеціалізованих ЗМІ повідомлення про бажання купити якесь майно, якщо злочинець викрав відповідні матеріальні цінності (комп’ютерна, аудіо-, відеотехніка); або відповідне рекламне оголошення, якщо вкрадене майно потребує специфічного ремонту, тощо. Отже, важливого значення в розшуковій діяльності слідчого набуває рефлексія — вміння поставити себе на місце розшукуваного і подивитися на себе його очима, уявити собі його дії у відповідь, а також вміння переграти його.

Для підвищення ефективності розшукової діяльності здійснюють тактичні операції, в тому числі з розміщенням у ЗМІ повідомлень, зміст яких залежить від завдань такої операції. Вони можуть різнитися залежно від етапу розслідування та слідчої ситуації. На початковому етапі розслідування тактичні операції виконують з метою розшуку злочинця у місцях вірогідної його появи, оперативного перекриття можливих місць збуту вкраденого, орієнтування громадян, працівників підприємств, організацій та установ на можливу появу злочинців і спробу вчинення ними нових злочинів. На наступному етапі розслідування здійснення слідчих дій, оперативно-розшукових, технічних, організаційних заходів під час проведення тактичних операцій передбачає вирішення такого комплексу розшукових завдань:

• встановити час і місце реалізації вкраденого, маршрут пересування у разі зміни місця схованки;

• встановити осіб, які знають місцезнаходження розшукуваного; створити умови, що спонукають розшукуваного діяти в ускладненій для нього обстановці, приймати рішення про реалізацію вкраденого, зміну місця або умов його схову;

• створити умови, через які розшукуваний змушений вдаватися до конкретних дій;

• створити умови для хибного уявлення розшукуваної особи та його близького оточення відносно району, часу, характеру розшукових заходів;

• створити умови для хибного уявлення розшукуваної особи та її близького оточення відносно характеру інформації, якою володіє слідчий;

• створити умови, через які розшукувана особа змушена з’явитися до органу внутрішніх справ тощо.

Також важливого значення в розшуковій роботі слідчого набуває поряд з масовою комунікацією і буденна — міжособистісна, усна. Кожне повідомлення розшукового змісту, що міститься в ЗМІ, ефективніше вплине на свідомість пересічних громадян, якщо його буде підтримано в межах міжособистісного спілкування. У зв’язку з цим нового значення набуває взаємодія слідчого з іншими підрозділами правоохоронних органів, що тісно співпрацюють з населенням (ДАІ, ППС, служба охорони, паспортні столи тощо).

Використання повідомлень засобів масової інформації для виявлення злочинів. Важливим елементом роботи правоохоронних органів, які покликані розкривати та розслідувати злочини, є діяльність з виявлення злочинів, що дає можливість ефективно протидіяти сучасній злочинності, швидко і повно розкривати злочини, викривати винних, а також припиняти і попереджати протиправні дії. Під виявленням злочинів, на думку І. Герасимова, потрібно розуміти поінформованість компетентних органів про вчинення протиправного діяння, В. Ледащев вважає, що це виявлення ознак злочину в результаті пізнавальної діяльності органів дізнання та досудового слідства, що здійснюється криміналістичними методами і документально зафіксована. У криміналістиці цей напрям діяльності органів дізнання та досудового слідства ще називають пошуковим. Так, Н. Шурухнов зазначає, що пошукова діяльність слідчого — це комплекс процесуальних і непроцесуальних засобів, які реалізовує слідчий при розслідуванні злочину з метою забезпечення збирання доказів і пізнання всіх обставин, які мають значення для правильного вирішення кримінальної справи. В. Васильєв вважає, що основна сутність пошукової діяльності полягає у виявленні із зовнішнього середовища інформації, яка є значущою для розкриття злочинів певної категорії.

Про важливість виявлення злочинів у діяльності правоохоронних органів зазначається у положеннях ряду нормативно-правових актів. Так, про виявлення злочинів як обов’язок ОВС, що випливає з основних завдань міліції, йдеться у Законі України “Про міліцію” (ст. 10), як обов’язок СБУ — у Законі України “Про Службу безпеки України” (ст. 24). У ст. 6 Закону України “Про організаційно-правові основи боротьби з організованою злочинністю” серед основних напрямів діяльності спеціалізованих підрозділів ОВС України названо виявлення учасників організованих злочинних угруповань. Безпосередні вказівки на вжиття органами дізнання необхідних оперативно-розшукових заходів з метою виявлення ознак злочину і осіб, що його вчинили, містить ст. 103 КПК України. Про пошук і фіксацію фактичних даних щодо протиправної діяльності окремих осіб і груп як завдання оперативно-розшукової діяльності йдеться в ст. 1 Закону України “Про оперативно-розшукову діяльність”. І хоча згідно з положеннями нормативно-правових актів виявлення злочинів є складовою загальної діяльності правоохоронних органів з розкриття та розслідування злочинів, це питання не достатньо повно висвітлене в юридичній літературі. Тому В. Степанов справедливо зазначає, що виявленню злочинів у криміналістиці приділялося недостатньо уваги, незважаючи на те, що своєчасна поінформованість компетентних органів про скоєний злочин дає змогу ефективно організувати роботу з його розкриття.

Форми виявлення злочинів правоохоронними органами такі: розгляд заяв і повідомлень про злочини; безпосереднє виявлення ознак злочину. Слід зазначити, що наприкінці ХХ — на початку XXI ст. з’явилися чималі можливості використання в діяльності з виявлення злочинів повідомлень сучасних ЗМІ. При цьому повідомлення ЗМІ можуть використовуватися правоохоронними органами для обох зазначених форм виявлення злочинів. Розглянемо ці можливості.

Засоби масової інформації можуть повідомляти про скоєння злочину, його обставини, учасників, здійснювати власне розслідування. Як показує практика, після повідомлення в ЗМІ про явища кримінального характеру правоохоронні органи перевіряють цю інформацію, відбирають пояснення, витребують документи про результати перевірок тощо. Прикладом реагування правоохоронних органів на повідомлення ЗМІ може слугувати випадок, що стався в липні 2001 року. Так, 30 липня в “ТСН” телеканалу “1 + 1” у репортажі К. Грубича було повідомлено про те, що фонд “Діти Батьківщини” направив групу дітей на відпочинок у Миргород до санаторію “Зелений гай”, сплативши за це кошти, хоча насправді такого санаторію не існує. У цей час діти проживали в школі в неналежних умовах, хворіли, погано харчувалися, на них здійснювали релігійний вплив. У репортажі було показано коментарі обурених батьків, а також самих дітей. А вже 31 липня до телеканалу “1 + 1” звернулись з Генеральної прокуратури України, в якій зацікавилися цією історією. Тобто в цьому випадку телеканал став для органів прокуратури джерелом інформації про можливе вчинення протиправних дій, про які правоохоронцям до того часу не було відомо, і завдяки цьому джерелу стало можливе їх реагування.

Разом з тим, правоохоронні органи можуть ефективно використовувати для виявлення злочинів не лише повідомлення ЗМІ про скоєний злочин або результати журналістського розслідування про факти протиправного характеру. Як показує практика правоохоронної діяльності, останнім часом злочинці досить часто використовують ЗМІ для вчинення різного роду злочинів (розповсюдження порнографії, шахрайств, надання сексуальних послуг тощо). Привертає увагу збільшення кількості випадків використання злочинцями повідомлень ЗМІ для вчинення шахрайств, які останнім часом набувають масового характеру. Можна згадати ситуації з фінансовими пірамідами на кшталт МММ, “Російський дім Селенга”, “Гермес” тощо, які мали місце у 90-х роках минулого століття. Завдяки рекламі в ЗМІ засновнику МММ С. Мавроді вдалося ошукати, за різними підрахунками, від 5 до 15 млн громадян на суму близько 100 млн дол. Засновники АТЗТ “Російський дім Селенга” О. Саломадін і С. Грузін ошукали понад 2,5 млн громадян. У новітній історії України також достатньо прикладів використання рекламних оголошень у ЗМІ з метою вчинення шахрайств. Досить згадати рекламні акції про проведення лотерейних розіграшів (“Ліберті” та “Бакс” у Запоріжжі), працевлаштування (“Алонса” у Харкові, міжнародна кадрова агенція “Міленіум” у Києві), навчання (“Інженерна фізико-технічна академія” у Запоріжжі), продаж матеріальних цінностей (“Нергал” у Білій Церкві, “Турбота” у Дніпропетровській і Кіровоградській областях) та багато інших. Потерпілими від їх діяльності ставали від кількох десятків до кількох тисяч громадян. Серед останніх скандальних випадків — організація фірмою “Офір” широкого рекламного висвітлення у ЗМІ гастролей псевдо-“Мулен Руж”, які відбулися у палаці “Україна”. Як з’ясувалося, глядачів ошукали “гастролери”, які не мали жодного стосунку до відомого кабаре. Також значного розголосу набула історія з діяльністю у м. Києві у 2003 р. школи акторської майстерності однієї з відомих російських акторок. Реклама про набір бажаючих навчатися демонструвалася як на державних, так і на комерційних телеканалах. Після півроку її роботи десятки колишніх учнів звернулися зі скаргами до прокуратури м. Києва. Як з’ясувалося, школа працювала без ліцензії. Управління з охорони прав споживачів підтвердило наявність порушень, у тому числі використання неправдивої реклами.

Останніми роками для вчинення злочинів як окремими злочинцями, так і організованими групами активно використовується Інтернет. Так, досить поширеним є вчинення шахрайства під виглядом гри “Піраміда”, в якій учасникам пропонується сплатити невелику суму і залучити до гри своїх друзів, колег (що більше, то швидше можна одержати виграш). Отримавши гроші, організатори гри зникають. Іншими способами вчинення шахрайства є створення онлайн-магазину та проведення інтернет-аукціонів. Схема вчинення злочину проста — після рекламної акції про наявність великої кількості товару та сплати покупцями за цей товар грошей онлайн-магазин перестає існувати.

За повідомленням інформаційного агентства Assocciated Press, у 2001 р. за вчинення шахрайства під виглядом інтернет-аукціону були засуджені до 75 та 40 років тюремного ув’язнення громадяни США К. та X. Їх жертвами стали більш як 240 громадян США. Під виглядом проведення торгів комп’ютерів вони ошукали потерпілих на суму 110 тис. дол. США і ще на 34 тис. — ФБР зупинило перекази. Проведене Агентством цінних паперів дослідження показало, що чітко визначених меж між надійною та ненадійною інформацією в Інтернеті не існує. Кількість користувачів мережі Інтернет, які потерпіли від віртуального шахрайства в 2000 р., згідно з дослідженням, проведеним компанією e-Market, становила 34 % від загальної кількості.

З огляду на це можна з упевненістю сказати, що прогноз Г. Тарда таки справдився. Цей вчений-криміналіст ще наприкінці ХІХ ст. висунув гіпотезу про те, що наступне ХХ століття буде століттям глобалізованої публіки, об’єднаної засобами масової комунікації, а суспільство він характеризував як продукт взаємодії індивідуальних свідомостей через спілкування, причому важливе місце у ньому займає процес наслідування. Зараз ми можемо лише констатувати безліч випадків використання злочинцями рекламних оголошень у ЗМІ для вчинення шахрайств стосовно великої кількості людей, які повірили цій рекламі, і неефективність традиційних форм діяльності правоохоронних органів для протидії та запобігання таким випадкам.

Викладене вище свідчить про актуальність проблеми використання ЗМІ кримінальними структурами для вчинення злочинів, а тому потребує нового підходу до розробки тактики виявлення правоохоронними органами злочинів та осіб, що їх вчинили. Тому, пояснюючи причини слабкої результативності боротьби з організованою злочинністю, керівники правоохоронних органів вказують на неефективність традиційних криміналістичних методів. З цим можна погодитися стосовно питання теорії та практики виявлення злочинів. Проте повідомлення ЗМІ можуть використовуватися правоохоронними органами як постійні канали надходження інформації про скоєння злочинів. Тому для них важливим є володіння методами та прийомами такої діяльності. Однак на сьогодні можливість використання правоохоронними органами повідомлень ЗМІ для виявлення злочинів на практиці реалізується далеко не повною мірою. Зазначимо, що завдання протидіяти використанню окремими зацікавленими особами, а також злочинними групами ЗМІ для вчинення великої кількості злочинів, які перелічені в нормах кримінального законодавства, постало перед правоохоронними органами України лише за новітньої історії. З огляду на фактичне існування цензури в роботі ЗМІ за часів Союзу ця проблема не розглядалася радянськими вченими-криміналістами. Не маючи належних теоретичних напрацювань і правових засобів протидії, правоохоронні органи України практично не займаються виявленням ознак злочинів з повідомлень ЗМІ для оперативного реагування. Це пов’язано з тим, що специфіка основної роботи оперативного уповноваженого, слідчого, прокурора не включає елементу пошуку інформації з газет, журналів, теле- та радіопередач, Інтернету. Звичайно, слідчий після ознайомлення з матеріалами різних кримінальних справ, в яких для вчинення злочинів злочинцями були використані повідомлення ЗМІ, може виявити схожі обставини вчинення злочинів. Встановлення їх подібності дасть змогу зробити висновок про діяльність однієї особи або групи. Однак такий порівняльний аналіз, виконаний слідчим або слідчо-оперативною групою, обмежується лише територією міста, району, у крайньому разі області чи регіону. Охопити весь масив інформації, що міститься у повідомленнях як загальнодержавних, так і регіональних ЗМІ, людина фізично не в змозі. Не повинні цим займатися і працівники ЗМІ. Крім того, для виявлення з повідомлень ЗМІ криміналістично значущої інформації правоохоронцям потрібно володіти знаннями наукових дисциплін, які займаються вивченням особливостей діяльності ЗМІ. В навчальних закладах ці дисципліни майбутнім слідчим, оперуповноваженим, прокурорам не викладають. Тому шляхом вирішення цієї проблеми, на нашу думку, має стати створення спеціальних інформаційно-аналітичних підрозділів, які займалися б моніторингом повідомлень ЗМІ. Після виявлення потрібної інформації вони передавали б її відповідним підрозділам для перевірки та реагування.

Підрозділи, що здійснюють моніторинг відкритих джерел інформації з метою виявлення криміналістично значущої інформації, вже давно існують у США, Німеччині та багатьох інших країнах. Так, фахівці ФБР запевняють, що до 90 % інформації стратегічного характеру можна взяти з відкритих джерел: газет, журналів, телебачення, радіо, комп’ютерів. Спеціальні підрозділи комп’ютерної розвідки США (ФБР) та Німеччини (ВКА) відстежують кримінальні явища в мережі Інтернет.

Відповідно до законів України “Про організаційно-правові основи боротьби з організованою злочинністю” (ст. 9) та “Про Службу безпеки України” (ст. 10) у МВС та Службі безпеки України створено інформаційно-аналітичні підрозділи. Серед їх завдань є і викриття та припинення діяльності організованих злочинних груп. В Управлінні оперативної інформації МВС України працюють кваліфіковані юристи, інженери-електронники, системотехніки, експлуатаційники, програмісти, дактилоскопісти, оператори ЕОМ, архівісти та інші фахівці. Проте їхня робота не спрямована на виявлення злочинів з повідомлень ЗМІ. Зазначені підрозділи виконують лише обліково-статистичну, інформаційно-довідкову та архівну роботу.

Перші кроки у створенні підрозділів, що здійснюють моніторинг повідомлень ЗМІ з метою виявлення криміналістично значущої інформації, вже зроблено. При відділі Державної служби боротьби з економічними злочинами МВС України створено підрозділ боротьби зі злочинами у сфері високих технологій. Серед його завдань — здійснення моніторингу Інтернету з метою виявлення випадків поширення інформації злочинного змісту. Такі підрозділи мають бути створені і в інших містах України, крім того, вони повинні здійснювати моніторинг ще й інших ЗМІ. Втім, вже була спроба створити в Україні міжвідомчу інтегровану інформаційно-аналітичну систему (МІІАС) правоохоронних органів. З ініціативою про створення такого підрозділу МВС України зверталося до інших правоохоронних органів. Щодо необхідності створення МІІАС правоохоронних органів йшлося у розпорядженні МВС України від 25 вересня 1997 року. В ньому, зокрема, зазначалося, що основною метою функціонування МІІАС є всебічне інформаційне забезпечення діяльності оперативних служб, експертно-криміналістичних і слідчих підрозділів МВС, СБУ, Генеральної прокуратури, Державної податкової адміністрації, Держкомкордону, Міністерства оборони, Державної митної служби та інших зацікавлених відомств під час розслідування злочинів і в розшуковій роботі, а також підготовка для державних органів інформації з цих питань та інтеграція у відповідні інформаційні системи. Однак ідея створення такого підрозділу залишилася нереалізованою.

Для успішного виконання покладених на них обов’язків зазначені підрозділи в Україні повинні тісно співпрацювати з відповідними державними органами та громадськими об’єднаннями, серед яких — Національна рада України з питань телебачення і радіомовлення, Державний комітет телебачення та радіомовлення, Національна спілка журналістів України, Громадська рада із захисту суспільної моралі та інші. Тому на часі обговорення питання про створення зазначених спеціалізованих підрозділів в Україні. Створення таких підрозділів дасть змогу:

• ретельно вивчати потоки інформації в ЗМІ про кримінальні явища, здійснювати пошук ознак підготовки та вчинення злочину;

• своєчасно виявляти події з ознаками злочину та інформувати про них відповідні правоохоронні органи для реагування;

• розкривати злочини “за свіжими слідами”;

• прогнозувати злочинність, виявляти її тенденції (особливо щодо можливостей використання ЗМІ в протиправній діяльності);

• попереджувати злочини на стадії підготовки;

• виявляти причини та умови, що сприяли скоєнню злочинів.

Сьогодні більшість друкованих та аудіовізуальних ЗМІ уже представлені в електронній версії у мережі Інтернет. Це дає змогу правоохоронцям для пошуку криміналістично значущої інформації, її класифікації та збереження у відповідних банках даних використовувати автоматизовані інформаційно-пошукові системи (АІПС). На жаль, слід констатувати, що на заваді створенню зазначених інформаційно-аналітичних підрозділів та АІПС стоїть недостатнє матеріально-технічне забезпечення потреб правоохоронної діяльності в Україні. Створення АІПС є надзвичайно дорогою справою. Навіть така економічно розвинена держава, як США, змушена здійснювати поетапне фінансування відповідних проектів. При цьому закономірно проявляється зворотний зв’язок між потребою та можливостями суспільства створювати такі системи. Що більше суспільство криміналізоване, то воно слабкіше економічно і потребує значно більшої кількості таких ефективних засобів боротьби зі злочинністю.

5.2.2. Шляхи подолання суспільно небезпечних проявів і можливості використання повідомлень засобів масової інформації під час досудового слідства

Одним з об’єктів вивчення криміналістики є злочинна діяльність. Про необхідність вивчення тактики злочинної діяльності як складової криміналістичної тактики зазначають В. Бахін, Р. Бєлкін, М. Когамов, Н. Карпов, І. Строков, В. Шепітько та інші вчені-криміналісти. Слід погодитися з В. Бахіним, І. Горою, П. Цимбалом, які вважають: щоб грамотно вести розслідування, необхідно знати тактику дій злочинців і володіти арсеналом достатніх засобів виявлення і нейтралізації їхніх тактичних хитрощів. Звідси випливає необхідність криміналістичного вивчення злочинної діяльності як виду соціальної діяльності з урахуванням усіх елементів і ознак, що притаманні цьому явищу (а не лише способів скоєння злочинів), і насамперед такої складової, як тактика. Як уже зазначалося, сьогодні кримінальні структури активно використовують можливості ЗМІ для вчинення злочинів. Тому потрібно дослідити, в який спосіб реально та потенційно ЗМІ можуть використовуватися у діяльності злочинців, аби правоохоронці могли ефективно протидіяти новим проявам суспільно небезпечної поведінки.

Можливості використання повідомлень засобів масової інформації для протидії розслідуванню злочинів і шляхи подолання такої протидії. Однією з особливостей діяльності органів дізнання та досудового слідства, що відрізняє її від більшості інших видів людської діяльності, є здійснення протидії вирішенню завдань розслідування з боку незацікавлених осіб Ця ознака слідчої діяльності більшою або меншою мірою виявлялася завжди і в найрізноманітніших формах, однак сьогодні вона набула значно більшого поширення, спрямованості та організованості.

Термін “протидіяти розслідуванню” в кримінально-процесуальній і криміналістичній літературі з’явився давно. “Протидіяти” означає вчиняти протидію, перешкоджати досягненню цілей, які ставить перед собою слідчий. Усі явища протидії створюють передумови для того, щоб порушувався нормальний процес досягнення істини, процес пізнання, притаманний юридичній діяльності. Р. Бєлкін зазначає, що коли раніше під протидією розслідуванню розуміли переважно різні форми, способи приховання злочинів, то тепер це поняття наповнилося ширшим змістом і може бути визначене, як навмисна діяльність з метою перешкодити розслідуванню і зрештою встановити істину в кримінальній справі. На думку В. Карагодіна, протидію розслідуванню можна визначити як поведінку різних суб’єктів, що заважає або спрямована на перешкоджання виконанню органами слідства завдань кримінального судочинства.

В Україні у 90-х роках XX ст. було створено велику кількість різних ЗМІ, що належать фізичним особам, організаціям (у тому числі іноземним), політичним партіям, рухам тощо. При цьому спостерігається тенденція зростання інформаційних і бізнесових структур, які володіють ЗМІ. Держава в особі органів влади дедалі більше позбавляється можливості контролювати інформаційний простір. Саме у зазначений період правоохоронні органи вперше зіштовхнулися з проблемою протидії через ЗМІ при розкритті та розслідуванні злочинів. У зв’язку із зростанням ваги інформаційного компонента в практиці боротьби зі злочинністю проблема інформаційної протидії органам досудового розслідування з боку осіб, не зацікавлених у вирішенні кримінальної справи, з використанням для цього сучасних ЗМІ набула особливої актуальності і гостроти. Це пов’язано також з розмахом сучасної організованої злочинності.

Потрібно зазначити, що до початку 90-х років ХХ ст. у криміналістичній науці та слідчій практиці діяльність засобів масової інформації не розглядалася серед загроз розслідуванню, а тому не розроблялися тактичні засоби подолання та попередження такого виду протидії. Одним з перших, хто вказав на випадки протидії слідчим органам у розслідуванні кримінальних справ через повідомлення ЗМІ, був В. Карагодін. Він наголошував на необхідності встановлення правових гарантій спростування неправдивої інформації, розробки і використання нових форм взаємодії між правоохоронцями та представниками ЗМІ, шляхів обміну між ними інформацією.

Стосовно процесу розслідування конкретного злочину у криміналістиці розрізняють внутрішню та зовнішню протидію. Проблема щодо можливостей використання повідомлень ЗМІ для протидії розслідуванню злочинів розглядається саме у контексті зовнішньої протидії, під якою розуміють протидіючу діяльність осіб, котрі взагалі не пов’язані з розслідуваною подією та особою, яка здійснює розслідування, або пов’язані зі слідчим (дізнавачем) процесуальними, службовими або іншими владними відносинами чи іншими залежностями. Суб’єкти зовнішньої протидії реалізують свої задуми, як правило, за допомогою впливу, тиску на слідчого, створення умов для вчинення ним незаконних дій або спонукання його до вчинення посадового проступку чи злочину тощо.

Говорячи про можливості використання діяльності ЗМІ для протидії розслідуванню злочинів, потрібно зазначити, що така протидія передбачає ту чи іншу форму спілкування суб’єкта протидії зі слідчим. А комунікативна функція ЗМІ є однією з основних в їхній діяльності. Тому дивуватися “винахідливості” осіб, які протидіють розслідуванню, немає жодних підстав. З огляду на це правоохоронцям конче необхідно здобувати знання щодо можливостей використання повідомлень ЗМІ не зацікавленими в розслідуванні особами, їх передбачення та створення належних засобів подолання. До речі, повідомлення ЗМІ як аспект психологічного впливу інформаційних технологій широко використовуються в мирний час у політиці, а також під час збройних конфліктів (наприклад, в колишній Югославії, Перській затоці, Чечні, Афганістані). Тому не випадково останнім часом досить часто вживаються в літературі такі терміни, як “інформаційна війна”, “інформаційна зброя”, “психологічні операції”, “інформаційна атака” та інші, суть яких полягає у зміні уявлень, переконань і, як наслідок цього, поведінки супротивника внаслідок передачі інформації.

Розслідуючи кримінальні справи, пов’язані з відомими особами (політиками, підприємцями), слідчі органи нерідко зазнають інформаційного впливу через ЗМІ, що має характер протидії. Як свідчить практика, протидія розслідуванню через ЗМІ виражається у розміщенні матеріалів про незаконність діяльності правоохоронців, порушення ними етичних норм; в оприлюдненні компрометуючих матеріалів, інформації, що відволікає від розслідування; у проведенні власного (сфальсифікованого) розслідування тощо. При цьому такий вплив спрямований на процес розслідування кримінальної справи, результати проведення слідчих дій і криміналістичних досліджень, на працівників слідчого підрозділу (слідчого, керівника), які приймають кримінально-процесуальні рішення, а також інших учасників процесу (свідків, потерпілих). При цьому досить часто виникає конфліктна ситуація, яка може викликати у слідчого стан підвищеної тривоги, переживання за результати розслідування кримінальної справи. Завданням керівника органу досудового слідства у цьому разі є підтримати слідчого, допомогти йому в організації та здійсненні відповідних заходів реагування. Серед них — проведення зустрічей з представниками ЗМІ (прес-конференція, брифінг тощо), інформування громадськості про результати розслідування. В зв’язку з цим С. Овчинський справедливо говорить про “незахищеність” представників правоохоронних органів від сильного впливу злочинних структур, а також ЗМІ, що потребує пошуку нових нетрадиційних підходів у боротьбі з організованою злочинністю. Крім того, він пропонує як один з напрямів боротьби з організованою злочинністю, що ґрунтується на застосуванні сучасних інформаційних технологій, технічних засобів отримання інформації та використання ЗМІ, інформаційно-аналітичне розслідування, що передбачає спрямованість слідчих органів не на розслідування злочинної діяльності конкретних осіб, а на дослідження негативних соціальних явищ і процесів, що їх супроводжують. З огляду на це виникає потреба у розробці методики і тактики інформаційно-аналітичного супроводження процесу розслідування кримінальних справ, коли можлива протидія через ЗМІ, а також у підготовці та використанні для цього допомоги провідних фахівців. Як уже зазначалось, використання слідчим можливостей ЗМІ у попередженні та подоланні протидії розслідуванню має очевидний тактичний характер. Важливого значення набуває час оприлюднення таких відомостей, зміст повідомлень, їх допустимість, спрямованість на формування належної громадської думки, врахування тактичного ризику.

Ознакою нашого часу стало використання не зацікавленими у результатах розслідування злочину особами відповідних повідомлень ЗМІ для створення негативного соціального фону щодо процесу розслідування. О. Гриценко та В. Шкляр, розглядаючи стратегію розвитку діяльності ЗМІ в Україні, зазначають розвиток різних видів журналістики, особливо адвокатської. Про існування так званої телевізійної, радійної і газетної адвокатури говорить М. Федотов. Вчений зазначає, що з метою формування громадської думки з обвинувальним ухилом адвокати висвітлюють у ЗМІ тільки сприятливу для здійснення захисту інформацію. Справді, останнім часом активність декого з адвокатів поширилась і на спроби висвітлювати у ЗМІ процес розслідування кримінальних справ. Окремі захисники вдаються до різних способів подання інформації, нерідко суб’єктивних, таких, що не відповідають реальним обставинам. Та все ж не будемо стверджувати про необхідність розвитку й чогось на кшталт слідчої журналістики. Такі тенденції вже мали місце у криміналістичній науці, коли висувалися пропозиції про створення “криміналістики захисту” і “криміналістики обвинувачення”. А тому, на відміну від практики адвокатської діяльності з висвітлення процесу розслідування кримінальних справ, виникає потреба у створенні криміналістичних рекомендацій щодо використання повідомлень ЗМІ у потрібних для слідчого напрямах, у тому числі для подолання протидії.

Значна роль у здійсненні інформаційних заходів протидії органам досудового слідства з боку осіб, які не зацікавлені в результатах розслідування, відводиться Інтернету. Якщо газета, телекомпанія, радіостанція несуть відповідальність за розміщення повідомлення, яке не відповідає дійсності, то Інтернету це не стосується, адже розміщення в ньому інформації не підлягає цензурі, а також не потрапляє до сфери правового регулювання. Інформація кримінального характеру може бути розміщена на сайтах, що належать як юридичним, так і фізичним особам. При цьому досить легко розмістити повідомлення анонімного характеру. Потім цю інформацію можна розміщувати в інших ЗМІ із посиланням на Інтернет. І ЗМІ охоче це роблять, враховуючи соціальний інтерес до негативних публікацій і повідомлень про роботу правоохоронних органів. Тобто Інтернет може бути використаний як фіктивне джерело інформації для інших ЗМІ. Про те, “що сьогодні діяльність інтернет-ЗМІ не регулюється жодним нормативно-правовим актом”, зазначається у заяві комітету Верховної Ради України з питань свободи слова та інформації з приводу прийняття Генеральною прокуратурою України положення “Про порядок акредитації засобів масової інформації та інформаційних агентств на заходи, що проводить прес-служба Генеральної прокуратури України”.

З огляду на це необхідно звернути увагу на важливість ознайомлення працівників правоохоронних органів не лише з деструктивними (негативними) інформаційними заходами з використанням ЗМІ щодо процесу досудового розслідування, а й з конструктивними (стабілізуючими), що включають інформаційно-психологічний вплив на конкретних осіб. У судовій психології вплив на особу визначається як процес передачі інформації від суб’єкта впливу за допомогою різноманітних методів і засобів, а також відображення цієї інформації у психіці цієї особи, що може викликати відповідну реакцію. Ця реакція виявляється в поведінці особи, її діяльності, відносинах і станах. Використання слідчим можливостей ЗМІ для психологічного впливу на осіб, не зацікавлених у розслідуванні злочинів, дасть змогу йому підтримувати належну увагу з боку населення до розслідування злочину, дезінформувати супротивника, сприяти профілактиці злочинів, підвищувати авторитет правоохоронних органів, за допомогою розміщення тривожної для злочинців інформації активізувати їх діяльність з метою її документування та подальшого припинення. Справедлива також думка С. Овчинського і про те, що правоохоронні органи повинні повною мірою володіти технологіями застосування “інформаційної зброї”, що включають технології завдання інформаційних ударів з використанням як ЗМІ, так і комп’ютерних мереж, радіоефіру й телекомунікацій. Це висуває нові вимоги до тактики здійснення досудового розслідування, подолання протидії.

Для здійснення під час розслідування кримінальних справ заходів інформаційно-психологічного впливу через оприлюднення потрібних слідству повідомлень ЗМІ потрібно залучати спеціалістів, що володіють необхідними знаннями з таких галузей науки, як теорія інформації, психологія, соціологія, теорія комунікації, паблік рилейшнз, пропаганда та ін. У правоохоронних органах України таких фахівців сьогодні бракує. Тому наведемо приклади з досвіду їх підготовки в інших країнах. Так, у військових академіях Великобританії, США обов’язковим є проходження офіцерами спецкурсів з організації роботи зі ЗМІ. У міністерстві оборони Швеції існує підрозділ під назвою “психологічний захист”. За результатами бойових дій у Чечні у МВС Росії підготовлено аналітичну записку, в якій зазначається необхідність створити повноцінну службу інформаційно-психологічного протистояння (ІПП), у складі якої повинен бути Центр з організації дезінформації. Крім того, у Росії всі інформаційні структури МВС об’єднуються у нове управління друку та інформації, завданням якого стає інформаційне забезпечення структур міністерства і пропаганда досвіду боротьби із злочинністю. У результаті таких заходів навіть на рівні райвідділу міліції створюється посада офіцера прес-служби. До того ж, у московському FM-ефірі почала працювати державна радіостанція “Милицейская волна”, що входить в об’єднання телерадіостудії МВС Росії. У подальшому планується створити ще й телеканал. Тобто досвід роботи та увага, яку приділяють силовим відомствам і правоохоронним органам в інших країнах, свідчать про важливість вивчення, знання та узагальнення досвіду щодо можливостей інформаційно-психологічного впливу через ЗМІ.

Виявлення таємних комунікацій як елемент розслідування злочинів, вчинених учасниками організованих злочинних груп і терористичних організацій. Певні групи людей (великі або малі, що різняться, наприклад, за соціально-демографічними чинниками — віком, інтересами, професією, національністю тощо) можуть створювати притаманні та зрозумілі тільки їхнім членам комунікаційні системи, які мають семантичний зміст. Цілком природно, що представники злочинного середовища для вчинення протиправних дій також вступають між собою в різного роду взаємовідносини, спілкуються. Враховуючи зацікавленість з боку правоохоронних органів до їх діяльності, злочинці створюють свої власні комунікаційні системи, що мають конспіративний характер і зрозумілі тільки їм. Як показує практика діяльності правоохоронних органів, які беруть участь у боротьбі з організованою злочинністю та тероризмом, кримінальні структури для вчинення протиправних дій, взаємного інформування активно використовують різноманітні форми таємних комунікацій. На важливість знання таємних способів спілкування між злочинцями в роботі судового слідчого вказував основоположник криміналістики Г. Гросс. Навіть через 100 років актуальними залишаються його слова, що причиною невдач у більшості випадків було незнання судовим слідчим якихось важливих прийомів, які використовували злочинці, невміння розібратися з виявленими слідами, розшифрувати листа.

У злочинному середовищі таємні комунікації набувають форм малюнків, графічних знаків, татуювань, жестів, звукових сигналів тощо. І досі у злочинців одним з надійних способів приховання повідомлень від правоохоронних органів є його шифрування. Для цього часто використовуються методи криптології — науки про створення та аналіз систем безпечного зв’язку. Сучасна криптологія включає в себе два органічно пов’язані між собою напрями наукових досліджень, а саме:

• криптографія (від грецьк. kryptos — таємний, прихований і grapho — пишу) — наука про методи захисту інформації на основі її перетворення з допомогою різноманітних шифрів і збереження достовірності семантичного змісту;

• криптоаналіз (від грецьк. kryptos — таємний, прихований і analysis — розкладання) — наука про методи розкриття і модифікації даних. Цей науковий напрям має на меті, по-перше, дослідження закриптографованої інформації з метою відтворення семантичного змісту вихідного документа, по-друге, на основі вивчення і розпізнання методів криптографування фальсифікувати вихідні документи з метою передачі неправдивої інформації.

Методи криптографії можуть використовувати члени організованих злочинних груп, що відбувають покарання в місцях позбавлення волі. Відсилаючи приховане повідомлення в листі, вони враховують контроль кореспонденції адміністрацією установи. Застосовуючи методи кодування і декодування, вони шифрують текст повідомлення у такий спосіб. Спочатку складають “сітку” — роблять отвори на папері в будь-якому порядку, на кшталт перфокарти. Сітку накладають на чистий аркуш паперу і в місця отворів вписують літери, з яких формується повідомлення. Потім проміжки між вписаними літерами заповнюють іншими літерами, об’єднуючи їх в слова та намагаючись досягти правдоподібності і логічності нового тексту. Для розшифрування повідомлення потрібна така сама сітка або знання принципу її побудови. Виявити таке приховане повідомлення правоохоронці можуть, звернувши увагу на незграбність тексту листа. Однак за вдалого підбору слів тексту листа та недостатнього знання методів криптоаналізу виявити таке приховане повідомлення досить складно.

Розвиток інформаційних технологій, вдосконалення телекомунікаційних мереж і комп’ютерної техніки дали змогу створити спеціальні технічні засоби, з допомогою яких можна передавати аналогову інформацію цифровими методами. В основі їх роботи поряд з методами криптології використовують стеганографію, яку розуміють як метод перетворення інформації, що приховує сам факт передачі будь-якого повідомлення, метод, в основі якого лежить принцип розвідзахищеності конфіденційних повідомлень. При цьому особливо ускладнюється можливість розпізнання зашифрованої інформації у вигляді тексту, фото-, відео- та голографічного зображення, фонозапису. Інколи цей метод ще називають стелсографією.

З часом спеціальні технічні засоби для таємного зв’язку стали використовувати і кримінальні структури. “Технізація” злочинності, оснащення організованих злочинних угруповань сучасними засобами зв’язку та широке застосування цих засобів при скоєнні різноманітних злочинів надають особливої актуальності питанню щодо вжиття правоохоронними органами адекватних заходів, які дають змогу своєчасно розкривати задуми злочинців і отримувати необхідну інформацію і зрештою оперативно попереджати та розкривати злочини.

Сьогодні представники кримінальних структур активно використовують останні досягнення інформаційних технологій, найкращі зразки комп’ютерної техніки і спеціальних технічних засобів для створення таємних комунікаційних каналів. Певна роль у створенні таких каналів членами організованих злочинних груп і терористичних організацій належить і ЗМІ, як традиційним (друкованим та аудіовізуальним), так і бінарнокодованим (Інтернет). Найдоступнішою для цього є глобальна мережа Інтернет. Під виглядом розважальних ігрових веб-сайтів в Інтернеті члени злочинних угруповань і терористичних організацій, які можуть перебувати в різних куточках планети, з допомогою методів стеганографії мають можливість вільно обмінюватись інструкціями щодо об’єктів здійснення нових злочинів, терористичних актів, схемами та фотозображеннями об’єктів посягань, картами тощо.

Останнім часом з’явилися нові способи кодування і шифрування інформації, для розшифрування яких недостатньо навіть залучення до роботи всіх комп’ютерів США. Будь-хто, а отже, і члени терористичних організацій можуть зашифрувати з допомогою доступної комп’ютерної програми PGP електронне послання у такий спосіб, що навіть секретній системі перехоплення інформації “Ешелон” знадобиться досить багато часу, щоб його розкодувати, до того ж це не завжди вдається. Аналогічно створюються програми і для мобільних телефонів, що значно ускладнює роботу відповідних правоохоронних органів. Також існує багато радіоорганізацій, які, використовуючи технології цифрового радіомовлення, передають свої програми через мережу Інтернет. З огляду на це зазначимо, що ще у березні 2000 р. директор ФБР Луї Фрі на закритому від преси засіданні виступив перед Сенатом США і заявив, що криптографія дає можливість терористам з “Хамас”, “Хезболлах”, “Аль-Каїда” підтримувати зв’язок один з одним без побоювань, що хтось їм завадить; це зводить нанівець спроби правоохоронних органів запобігати і розслідувати незаконну діяльність терористів.

Сучасні технічні можливості дають змогу терористам використовувати як таємні комунікаційні канали, крім Інтернету, й інші ЗМІ, адже останнім часом значно розширюється географія радіо- і телемовлення, розвивається супутникове телебачення, певні друковані видання виходять одночасно в кількох державах світу. Багато радіостанцій використовують мережу Інтернет для поширення своїх радіопрограм по всьому світу. Також слід враховувати перебування певних ЗМІ у власності або під контролем конкретних терористичних організацій: “Хезболлах” володіє телекомпанією “Аль-Манар”, “Аль-Каїда” — катарською супутниковою телекомпанією “Аль-Джазіра”. Крім того, в різний час повідомлення керівників “Аль-Каїди” були вперше оприлюднені в ЗМІ різних країн світу — в алжирській газеті “Аль-Йаум”, супутниковим телеканалом “Близькосхідний центр мовлення”, афганським інформаційним агентством Afghan Islamic Press, в арабомовній газеті “Лшарк Аль-Авсат”, яка видається в Лондоні, та ін.

Зробивши припущення про те, що в осередків терористичної організації налагоджено контакти з багатьма ЗМІ у різних країнах світу, можна зробити висновок, що сучасні телекомунікаційні мережі і системи дають змогу її членам використовувати різні офіційні відкриті канали для обміну зашифрованою інформацією. Крім того, у зв’язку з набуттям сучасною організованою злочинністю характеру транснаціональної, елементами якої є торгівля наркотичними засобами, зброєю, людьми тощо, постає необхідність виявлення та блокування правоохоронними органами можливості використання таємних комунікацій організованими злочинними групами. Лише у 2002 р. на території України правоохоронні органи виявили і припинили діяльність 21 організованої злочинної групи з міжнародними зв’язками.

З огляду на такий стан справ значна увага спецслужб і правоохоронних органів провідних країн світу приділяється виявленню таємних комунікацій між членами організованих злочинних груп і терористичних організацій. Так, у США, Великобританії та Німеччині існують спеціальні підрозділи фінансової розвідки, комп’ютерної розвідки, діяльність яких спрямована на виявлення комунікативних зв’язків членів терористичних організацій в Інтернеті. В Національній криптологічній школі Агентства національної безпеки (АНБ) США щороку проходять підготовку 19 тисяч спеціалістів (13,5 тисячі — цивільний персонал АНБ, 2,5 тисячі — військовий персонал і 3 тисячі — з інших відомств). Таку підготовку спеціалістів також здійснюють й інші навчальні заклади США. З метою унеможливити використання членами “Аль-Каїди” повідомлень ЗМІ для передачі зашифрованої інформації тодішній прес-секретар Білого дому Арі Флейшер, після консультацій з експертами ЦРУ, звернувся 11 жовтня 2001 р. до провідних американських телекомпаній з проханням не передавати в ефір звернень лідерів “Аль-Каїди” до мусульманського світу, тому що ці плівки можуть містити закодовані послання до прихильників бен Ладена в інших країнах. Після проведеної відповідної наради керівники телеканалів АВС, CBS, CNN, NBC і Fox news погодилися не ретранслювати відеозвернень бен Ладена та інших членів “Аль-Каїди” без попереднього аналізу та підбору. На жаль, цю ідею було реалізовано тільки після того, як бен Ладен виступив на основних телеканалах провідних світових телекомпаній.

Серед прикладів виявлення спецслужбами та правоохоронними органами зашифрованих повідомлень терористів, які містили інструкції щодо організації та порядку вчинення терористичних актів, — арешт Халіла Діка в Пакистані у 1999 році. Він використовував шифрування комп’ютерних файлів при підготовці вибухів у Йорданії. Представники влади знайшли комп’ютер Діка в Пешаварі (Пакистан) і передали його Агентству національної безпеки США. Криптоаналітики, використовуючи суперкомп’ютери, розшифрували повідомлення, що дало можливість ФБР запобігти таким вибухам. Ще раніше, а саме 25 жовтня 1998 р., було пред’явлено обвинувачення Вадіху ель Хаге, якого підозрювали у причетності до вчинення вибухів у двох посольствах США у Східній Африці у 1998 році. Він відправляв зашифровані повідомлення по e-mail під різними вигаданими іменами (зокрема, “Норман” і “Абдус Саббур”) спільникам з “Аль-Каїди”. А Рамзі Юсеф, який керував вибухом у Всесвітньому торговому центрі у 1993 р., використовував шифровані файли для збереження плану атаки на 11 американських авіалайнерів. Представники філіппінської влади знайшли комп’ютер Юсефа в його будинку в Манілі у 1995 році. Спецслужби США розкрили шифр, але щоб розшифрувати тільки два з усіх файлів, знадобилося більше року.

З наведених прикладів чітко видно, що найбільшу увагу проблемі своєчасного перехоплення, фіксування та розшифрування закодованих повідомлень терористів приділяють сьогодні в США. Ще за часів перебування на посту президента США Б. Клінтона правоохоронні органи цієї країни неодноразово зверталися до виробників комп’ютерної техніки погодитися на стандартизацію кодувального обладнання — скремблерів, які мали б забезпечити захист інформації від небажаного втручання, але не з боку правоохоронних органів. З цією метою адміністрація Б. Клінтона виступила з пропозицією про застосування в комп’ютерній індустрії так званого кліпер-чипа — кодувального пристрою, розробленого за участю експертів АНБ США. На відміну від інших кодувальних систем, інформація, передана кліпер-чипом може бути дешифрована правоохоронцями за допомогою “електронних ключів”. Планувалося, що їх матимуть лише два федеральні відомства і використовуватимуть лише для дешифрування інформації стосовно осіб, підозрюваних у вчиненні злочинів. Проте сам факт існування “електронних ключів” зробив проект “кліппер-чипа” комерційно непривабливим для потенційних покупців, особливо з-за кордону. Тому від цієї програми відмовилися. Натомість інтерес до контролю зашифрованих повідомлень зберігається і сьогодні. У Конгресі США вже неодноразово порушувалося питання щодо заборони використання дуже складних шифрувальних програм, які значно утруднюють роботу відповідних служб щодо виявлення і блокування таємних комунікацій терористів.

Згідно з указом Президента України “Про заходи щодо подальшого зміцнення правопорядку, охорони прав і свобод” від 18 лютого 2002 р. серед пріоритетних напрямів діяльності правоохоронних органів названо боротьбу з організованою злочинністю та тероризмом. А у ст. 6 Закону України “Про організаційно-правові основи боротьби з організованою злочинністю” серед основних напрямів боротьби з організованою злочинністю названо протидію використанню учасниками організованих злочинних угруповань у своїх інтересах ЗМІ.

Міжнародний тероризм і організована злочинність набувають загрозливих масштабів і для країн СНД, про що було зазначено під час зустрічі делегацій МВС України, Білорусі, Молдови та Росії у 2003 році. Учасники зустрічі наголосили, що для протидії цим небезпечним явищам на сьогодні одного лише інформаційного обміну замало. Необхідно створити таку систему заходів, котра забезпечувала б тактичну перевагу правоохоронних органів над злочинцями. Також потрібні нетрадиційні форми і методи оперативно-розшукової роботи. У зв’язку з можливістю використання кримінальними структурами ЗМІ як каналів поширення зашифрованих повідомлень криптологія та стеганографія мають набути особливого значення в діяльності правоохоронних органів України, що покликані протидіяти сучасній організованій злочинності. Хоча справедливо зазначити, що і досі в окремих працях учених-криміналістів конспірація спілкування між членами організованих злочинних угруповань розглядається на рівні використання кримінального жаргону, шифрів, паролів, сигналів тощо; у підручниках з криміналістики криптографія або тайнопис розглядається як прихований текст, виконаний на папері з допомогою “симпатичного чорнила” (розчинів лікарських речовин — аспірину, нашатирного спирту; продуктів харчування — молока, соку овочів і фруктів; виділень людини — слини, сечі тощо), а також лист, виконаний з допомогою різних знаків (малюнки, цифри, літери). Можливості використання злочинцями інформаційних технологій для створення таємних комунікаційних систем не розглядаються. Можемо лише констатувати, що у вітчизняній криміналістиці питання виявлення та розшифрування таємних комунікацій між злочинцями залишаються на рівні ХІХ століття.

Також до цього часу українські вчені-криміналісти не приділяли достатньої уваги вивченню проблеми використання членами організованих злочинних груп і терористичних організацій таємних комунікаційних систем. В. Шепітько розглядає прослуховування телефонних переговорів як елемент тактики розслідування злочинів, скоєних організованими групами і злочинними організаціями. При цьому він зазначає, що запис телефонних переговорів може містити важливу інформацію про злочинне формування, його склад, зв’язки, замислені або скоєні злочини, злочинні ролі та функції учасників організованої групи, місця зустрічей тощо. Тому аналіз записів телефонних переговорів потребує мобільного реагування оперативних працівників з перевірки інформації, служить необхідною базою для розробки тактичних і оперативно-тактичних операцій, вважає за можливе використовувати отримані дані при провадженні слідчих дій. Ця думка В. Шепітька повною мірою стосується і виявлення правоохоронними органами України приховуваної інформації учасників організованих злочинних груп і терористичних організацій з повідомлень ЗМІ. Тому для ефективної протидії сучасній організованій злочинності та тероризму правоохоронні органи України повинні приділяти увагу вивченню прийомів і способів таємних комунікацій організованих злочинних груп, володіти достатнім рівнем спеціальних знань у цій галузі, використовувати сучасну спеціальну техніку, а також вивчати міжнародний досвід і взаємодіяти з правоохоронними органами інших держав світу. Крім того, подальшого дослідження потребує питання про можливість використання у кримінальному судочинстві України інформації, отриманої в результаті проведення оперативно-розшукових заходів із застосуванням спеціальних автоматизованих систем, здатних відстежувати зашифровані повідомлення, що передаються через інтернет-видання. Слід визнати, що міжнародному тероризму сьогодні вже неможливо протидіяти лише відомими всім традиційними силовими методами.

Учасники засідання Ради національної безпеки і оборони України, яке відбулося 31 жовтня 2001 р., дійшли висновку, що телекомунікаційна сфера в Україні дуже криміналізована, а в інформаційній спостерігаються негативні тенденції, які створюють загрозу національним інтересам країни. Також на засіданні було зазначено, що рівень вітчизняного інформаційного продукту є сьогодні незадовільним і не відповідає сучасним вимогам. Державні органи України, на які покладено функції гарантування інформаційної безпеки, не виконують достатньою мірою роботу із запобігання інформаційним загрозам, їх негативному впливу на політичну, соціальну і духовну сферу. Належне здійснення такого комплексу заходів допоможе правоохоронцям у виявленні та встановленні учасників злочинних груп і терористичних організацій, прогнозуванні їхньої злочинної діяльності, розкритті, розслідуванні та попередженні вчинення ними злочинів. Такі завдання визначаються чинним законодавством України, міжнародними нормативно-правовими актами, а також зумовлені тими подіями, що відбуваються у світі. Крім того, зазначені напрями мають стати пріоритетними в науково-дослідній і практичній діяльності правоохоронних органів України, потребують подальших досліджень.

Таким чином, дослідження ряду питань, що стосуються тактичних засад використання повідомлень засобів масової інформації при розслідуванні злочинів, дає змогу зробити такі висновки.

1. Ефективність використання ЗМІ в укріпленні правопорядку та належної протидії проявам злочинності багато в чому визначається рівнем організації інформаційної діяльності самих правоохоронних органів. Це потребує подальшого вдосконалення нормативно-правової бази, відпрацювання механізму співпраці зі ЗМІ, створення власної системи підготовки відповідних спеціалістів, подальшого теоретичного опрацювання тактико-криміналістичних положень щодо використання повідомлень ЗМІ при розслідуванні злочинів.

2. За сучасних умов розвитку нашої держави формування громадської думки є важливою складовою діяльності правоохоронних органів у сфері кримінального судочинства. Вплив громадської думки на діяльність правоохоронних органів має розглядатись як явище об’єктивне, невіддільне від процесу розкриття і розслідування злочинів. Проблема використання правоохоронними органами ЗМІ для формування належної громадської думки під час розкриття та розслідування злочинів має комплексний характер і включає вирішення цілої низки питань: підвищення авторитету правоохоронних органів, залучення населення до розкриття злочинів, здійснення соціального контролю за правоохоронними органами, створення сприятливого соціально-психологічного клімату серед населення (це забезпечує оптимальні умови діяльності правоохоронних органів), правового виховання населення, профілактики скоєння злочинів, протидії проявам організованої злочинності та корупції. Ці питання є досить актуальними в діяльності правоохоронної системи України, а тому потребують подальшого теоретичного вивчення і практичного впровадження в діяльність органів правопорядку.

3. Одним з елементів криміналістичної теорії розшуку має стати комунікативний. В інформаційно невизначеній ситуації, що характерна для розшукової роботи, слідчий може використовувати комунікативні потоки як джерела отримання орієнтовної і доказової інформації. Це потребує підвищення рівня необхідних знань у галузі комунікативних технологій осіб, які проводять розслідування злочинів, а також здійснення вченими-криміналістами необхідних теоретичних досліджень у цьому напрямі.

4. Результати протидії сучасній злочинності значною мірою залежать від знання правоохоронними органами прийомів і засобів використання кримінальними структурами ЗМІ, вміння своєчасно виявляти злочини та осіб, що їх вчинили, нейтралізації протидії органам досудового слідства. Для вирішення цих завдань потрібно створити спеціалізовані підрозділи, завданням яких є виявлення з потоку повідомлень різних ЗМІ явищ кримінального характеру та інформування відповідних правоохоронних органів для реагування, а також готувати відповідні кадри. Це допоможе поліпшити існуючі умови для швидкого та повного розкриття злочинів, їх припинення, забезпечення відшкодування збитків, завданих злочином, а також запобігання протиправним діям.

5. Розвиток інформаційних технологій потребує розробки нових для криміналістичної науки підходів до проблем протидії організованій злочинній діяльності та тероризму. Це зумовлено тим, що для вчинення злочинів, взаємного інформування, координування дій члени таких злочинних груп змушені спілкуватись, а для цього вони можуть створювати комунікаційні системи, які мають таємний, конспіративний характер. Для створення таємних комунікацій злочинці використовують найсучасніші досягнення науки і техніки, в тому числі й методи криптології і стеганографії. Це, в свою чергу, висуває нові вимоги до тактики здійснення досудового розслідування, демонструє необхідність пошуку нових нетрадиційних підходів до проблеми забезпечення інформаційної безпеки, вивчення можливостей використання ЗМІ кримінальними структурами. Лише за таких умов можна буде підвищити ефективність та поліпшити результати боротьби зі злочинністю у XXI столітті.

1. Аверьянова Т. В., Белкин Р. С., Корухов Ю. Г., Россинская Е. Р. Криминалистика: Учебник для вузов / Под ред. Р. С. Белкина. — М.: НОРМА, 2000.

2. Бахин В. П. Задачи криминалистики в современных условиях // Актуальные проблемы уголовного процесса и криминалистики на современном этапе: Межвуз. сб. науч. тр. — Одесса, 1993.

3. Бахін В. П., Гора І. В, Цимбал П. В. Криміналістика: Курс лекцій. — Ірпінь: Академія ДПС України, 2002.

4. Васильев В. Л. Психологические аспекты раскрытия убийств, совершенных в условиях неочевидности // Проблемы раскрытия и раследования преступлений, совершенных в условиях неочевидности. — Волгоград: ВСШ МВД СССР, 1989. — С. 87-95.

5. Гочаренко В. Г., Сокиран Ф. М. Тактика психологічного впливу на попередньому слідстві: Навч. посіб. — К.: Укр. акад. внутр. справ, 1994.

6. Грищенко О. М., Шкляр В. І. Основи теорії міжнародної журналістики. — К.: Вид.-полігр. центр “Київський ун-т”, 2002.

7. Гросс Г. Руководство для судебных следователей, чинов общей и жандармской полиции. — Смоленск, 1895.

8. Гуцалюк М. Кримінал у потаємних кутках мережі // Міліція України. — 2001. — № 8.

9. Заява Комітету Верховної Ради України з питань свободи слова та інформації з приводу прийняття Генеральною прокуратурою України Положення “Про порядок акредитації засобів масової інформації та інформаційних агентств на заходи, що проводить прес-служба Генеральної прокуратури України” // Голос України. — 2003. — 23 січ.

10. Зорин Г. А. Криминалистический риск: природа и методы оценки: Учеб. пособие. — Минск: БГУ, 1990.

11. Іванов В. Ф., Мелещенко О. К. Сучасні комп’ютерні технології і засоби масової комунікації: аспекти застосування. — К.: ІЗМН, 1996.

12. Карагодин В. Н. Вопросы информационного обеспечения расследования в условиях противодействия заинтересованных лиц // Проблемы программирования, организации и информационного обеспечения предварительного следствия: Межвузовский науч. сб. — Уфа: Башкирский ун-т, 1989. — С. 126-130.

13. Келлі Дж. Шифрування на службі в терористів // Свобода висловлювань і приватність. — 2002. — № 2 (14).

14. Криминалистика: Учебник для вузов / А. Ф. Волынский, Т В. Аверьянова, И. Л. Александрова и др.; Под ред. проф. А. Ф. Волынского. — М.: Закон и право; ЮНИТИ-ДАНА, 1999.

15. Криминалистика: Учебник / Под ред. И. Ф. Крылова, А. И. Бастрыкина. — М.: Дело, 2001.

16. Ледащев В. А. Своевременное обнаружение преступления: понятие, методы и профилактическое значение // Правовые и организационные вопросы предварительного расследования. Высшая следственная школа МВД СССР. — Волгоград, 1977. — Вып. 17. — С. 19-24.

17. Майоров Н. И., Наумкин Ю. В. Расследование преступлений и средства массовой информации // Советское государство и право. — 1978. — № 6. — С. 74-78.

18. Наумкин Ю. В. Взаимодействие органов внутренних дел с учреждениями массовой информации в борьбе с преступностью: Учеб. пособие. — Ташкент: Ташкентская высш. шк. МВД СССР, 1990.

19. Наумкин Ю. В. Взаимодействие правоохранительных органов и учреждений массовой информации в обеспечении социалистического правопорядка: Автореф. дис. ... д-ра юрид. наук. — М., 1988.

20. Овчинский С. С. Оперативно-розыскная информация / Под ред. А. С. Овчинского и В. С. Овчинского. — М.: ИНФРА-М, 2000.

21. Почепцов Г. Г. Информационные войны. — М.: Рефл-бук; К.: Ваклер, 2000.

22. Почепцов Г. Г. Информация @ дезинформация. — К.: Ника-Центр; Эльга, 2001.

23. Специальная техника и информационная безопасность: Учебник / Под ред. В. И. Кирина. — М., 2000. — Т 1.

24. Степанов В. В. Выявление преступлений как элемент криминалистики // Проблемы программирования, организации и информационного обеспечения предварительного следствия: Межвузовский науч. сб. — Уфа: Башкирский ун-т, 1989. — С. 146-150.

25. Степанов В. В. Выявление преступлений — начальный этап борьбы с преступностью // Проблемы оптимизации первоначального этапа расследования преступлений. — Свердловск, 1988. — С. 25-32.

26. Томин В. Т. Использование средств массовой информации в борьбе с преступностью: Учеб. пособие. — Горький: Горьковская высш. шк. МВД СССР, 1976.

27. Удовиченко В. А. Использование средств массовой информации в деятельности городских, районных органов внутренних дел: Учеб. пособие. — М., 1983.

28. Федотов М. А. Право массовой информации в Российской Федерации. — М.: Междунар. отношения, 2002.

29. Шепитько В. Ю. Теория криминалистической тактики: Монография. — Харьков: Гриф, 2002.

6.1.1. Поняття і криміналістична характеристика злочинів, вчинених організованими злочинними групами

Поняття криміналістичної характеристики злочинів в останні роки стало предметом інтенсивного дослідження в криміналістиці. У зміст криміналістичної характеристики злочинів включають:

• типові слідчі ситуації, під якими розуміють характер вихідних даних;

• спосіб підготовки і вчинення злочину;

• спосіб приховання злочину, маскування;

• типові матеріальні сліди злочину і ймовірні місця їхнього перебування (слідова картина);

• предмет злочинного посягання;

• характеристику особистості злочинця;

• обстановку злочину (місце, час, інші обставини).

Очевидно, потрібно розрізняти зміст родових і видових криміналістичних характеристик злочинів, пов’язаних з організованою злочинною діяльністю. Зміст видових криміналістичних характеристик (окремі види злочинів, учинених учасниками організованих злочинних структур) — ширший. Криміналістична характеристика злочинів, учинених транснаціональними злочинними співтовариствами, безумовно, є частиною родової криміналістичної характеристики організованої злочинності.

У дослідженнях Р. Бєлкіна, І. Биховського, А. Дулова зазначається, що практичне значення криміналістичних характеристик дуже перебільшене[21]. Згодом Р. Бєлкін додав, що дані про ці залежності можуть служити моделлю розслідування і бути основою для побудови типових версій за конкретними справами, тільки в цьому полягає практичне значення криміналістичної характеристики як цілого[22]. Звісно, можливості використання даних криміналістичної характеристики міжнародної організованої злочинності набагато ширші. Зокрема, дослідження в цьому напрямі можуть допомогти надалі удосконалювати систему міжнародних угод по боротьбі з організованою злочинністю. Без такої характеристики важко визначити зміст, структуру, механізм використання міждержавних баз криміналістичної інформації, у цілому визначити найважливіші напрями спільної діяльності правоохоронних органів різних держав світу[23].

Насамперед криміналістична характеристика транснаціональної організованої злочинності повинна визначити саме поняття предмета, бо без цього неможливе його дослідження.

На другій сесії Комісії з запобігання злочинності і кримінального правосуддя Економічної і соціальної ради ООН 13-23 квітня 1993 р. було названо ознаки, що певною мірою допомагають пояснити сутність організованої злочинності:

• організована злочинність — це діяльність об’єднань злочинних осіб чи угруповань, що об’єдналися на економічній основі. Ці угруповання дуже нагадують банди періоду феодалізму, що існували в середньовічній Європі. Економічні вигоди вони отримують у результаті надання незаконних послуг і товарів чи внаслідок надання законних послуг і товарів у незаконній формі;

• організована злочинність передбачає конспіративну злочинну діяльність, під час якої за допомогою ієрархічно побудованих структур координуються планування і здійснення незаконних діянь чи досягнення законних цілей за допомогою незаконних коштів;

• організовані злочинні угруповання мають тенденцію встановлювати часткову чи повну монополію на надання незаконних товарів і послуг споживачам, оскільки у такий спосіб гарантується одержання вищих доходів;

• організована злочинність не обмежується лише здійсненням свідомо незаконної діяльності чи наданням незаконних послуг. Вона включає також такі витончені види діяльності, як “відмивання” грошей за допомогою електронних коштів, вкладення коштів у легальні види діяльності;

• організовані в угруповання злочинці використовують у своїй діяльності різні заходи, що можуть бути витонченими чи, навпаки, грубуватими, прямими і відкритими, для встановлення монополії на надання незаконних товарів і послуг, для проникнення в законні види діяльності, для корумпування посадових осіб.

Таким чином, коли особи, що беруть участь в організованій злочинній діяльності, починають займатися законною комерційною діяльністю, вони, звичайно, привносять у неї методи насильства і залякування, що застосовуються в незаконних видах діяльності. Однак це лише один з багатьох чинників, що визначають небезпеку транснаціональних злочинних співтовариств. Серед інших можна назвати такі:

• тенденцію до здійснення ними комплексу взаємозв’язаних злочинів на території кількох держав;

• особливу складність доведення організаторської ролі керівників злочинних співтовариств, що найчастіше навіть не бувають на місці вчинення злочинів;

• активну протидію розслідуванню злочинів;

• постійну тенденцію до розширення сфери діяльності злочинного угруповання із залученням до неї громадян кількох держав, насамперед емігрантів, безробітних, неповнолітніх;

• пошуки корумпованих зв’язків, проникнення в правоохоронні органи.

У загальному вигляді зазначені складові можна поділити на такі дві групи:

• ті, що стосуються особистості учасників злочинних угруповань і їхньої структури;

• ті, що належать до механізму здійснення злочинів.

6.1.2. Криміналістична характеристика організованих злочинних груп і основних напрямів їх протиправної діяльності

Для міжнародної злочинності характерні певні властивості, функції, що відрізняють її від інших форм міжнародної злочинності. Ці функції можуть полягати в спеціалізації діяльності злочинних співтовариств за такими напрямами[24]:

• розвідка і підготовка вчинення конкретних злочинних акцій, підшукування потенційних потерпілих, з’ясування їхнього матеріального становища;

• планування кримінальної діяльності організації;

• реалізація планів вчинення конкретних злочинів;

• зберігання, приховування, реалізація майна, набутого в результаті злочинної діяльності, “відмивання” і легалізація злочинних доходів;

• забезпечення співтовариства чи організації транспортом і засобами зв’язку, зброєю і боєприпасами;

• фінансування, збирання і розподіл коштів на подання допомоги родинам учасників, заарештованих і потерпілих у результаті злочинної діяльності, зіткнень з конкуруючими групами;

• підтримка загальної каси;

• забезпечення справжніми чи підробленими документами, атрибутикою правоохоронних і контролюючих органів;

• організація власної служби безпеки (розвідки, контррозвідки);

• організація і підтримка каналів для переходу на нелегальне становище учасників співтовариства чи організації, забезпечення для них умов продовження злочинної діяльності;

• представництво інтересів злочинного об’єднання у владних структурах, розв’язання суперечок з іншими кримінальними організаціями;

• захист від конкуруючих угруповань і боротьба за перерозподіл сфер впливу;

• забезпечення систематичного впливу на прийняття рішень органами місцевого самоврядування, державної влади і управління.

В діяльності організованої злочинної групи умовно можна виокремити такі основні ознаки:

• наявність постійного “професійного ядра” у злочинному угрупованні;

• основна маса її учасників не обмежена рамками формалізованих організаційних структур;

• між учасниками злочинного угруповання підтримуються зв’язки типу “начальник — підлеглий”;

• для декого з них участь у злочинному угрупованні (для якого особливо характерні корумповані зв’язки) можлива на основі взаємовигідних умов.

Певні злочинні угруповання вирізняються не тільки великою кількістю учасників, а й широким спектром злочинної діяльності, великою географією вчинення злочинів.

Відповідно до криміналістичної характеристики злочинів, учинених міжнародними злочинними групами, взаємодія між правоохоронними органами різних держав світу повинна бути спрямована на встановлення всіх елементів[25] криміналістичної характеристики вчиненого злочину:

• приблизної кількості злочинного співтовариства чи злочинної організації;

• структури злочинного угруповання;

• лідерів злочинної групи;

• ролі кожного члена в злочинній ієрархії;

• даних, що характеризують особистість лідерів і їхню поведінку;

• способу життя і можливих зв’язків усіх членів групи;

• базової спрямованості злочинної діяльності утворення;

• сфери кримінальної діяльності і розподілу регіонів та напрямів впливу;

• схильності окремих членів до побічної злочинної діяльності і можливості вчинення ними конкретних злочинів;

• корумпованості зв’язків злочинного формування.

Розглянемо зарубіжні аналоги злочинних співтовариств, що існують протягом десятків і сотень років. Серед транснаціональних злочинних організацій експерти ООН насамперед вирізняють сицилійську й італійську мафії, які мають одну із найскладніших таємних структур. Міграція сицилійців до Сполучених Штатів Америки призвела до утворення відповідної сфери впливу на американському ринку збуту героїну. Те ж саме відбувається в Німеччині, де недавно було встановлено, що групи сицилійських емігрантів, які підтримують тісний зв’язок зі своїми родинами, займаються інвестиційною діяльністю і готують групи виконавців злочинних операцій у Сицилії.

Для Казахстану і багатьох регіонів Росії сьогодні характерне проникнення китайських злочинних угруповань. Хоча окремі китайські “тріади” здійснюють свої операції на материковій частині Китаю, вони розміщуються переважно на території Гонконгу, що є місцем базування організацій “Сунь Е Он”, “14К” і “Група Во”. Разом з тим організація “Юнайтед бамбу” базується в китайській провінції Тайвань. Відповідно до оцінок окремих експертів, у Гонконгу налічується 160 тис. членів “тріад”, що належать до 50 різних організацій. Юристи-практики та вчені-аналітики дотепер не можуть чітко визначити ступінь організованості “тріад”. Членство в “тріаді” означає висловлення довіри певного ступеня, її члени формують єдиний робочий колектив, покликаний допомагати іншим членам, нехай навіть незнайомим. Тому, хоча “тріади” і мають певну формальну структуру, що включає “голову дракона” і штат таких “фахівців”, як інфорсери і керуючі, значна частина їхньої злочинної діяльності, як правило, здійснюється тими членами, що залучаються для кожного окремого випадку в рамках гнучкої мережевої системи, яка може змінюватися залежно від тієї чи іншої виконаної злочинної операції. “Тріади” займаються багатьма видами злочинної діяльності, включаючи вимагання, незаконний обіг наркотиків, проституцію й азартні ігри. Вони мають у своєму розпорядженні також широку закордонну мережу, що дає їм змогу без особливих зусиль займатися транснаціональною організованою злочинною діяльністю. З практики відомо, що співтовариства “тріад” підтримують дуже тісні зв’язки як з “тонгами”, чи таємними співтовариствами, так і з молодіжними бандформуваннями, що існують у багатьох китайських громадах у Північній Америці. Тому не дивно, що “тріади” є великими постачальниками героїну з Південно-Східної Азії в США[26].

Японська “Якудза”, чи, як її ще називають, “Боріокудан”, часто вдається до насильницьких злочинів, і її діяльність у місці базування є значно помітнішою, ніж діяльність більшості інших злочинних організацій. У “Якудзу” входять кілька великих організацій, серед яких лідирує “Ямагучі-гуми”, що налічує понад 26 тис. членів у складі 944 менших банд. Для “Якудзи” характерна широкомасштабна міжусобна боротьба між її різними угрупованнями, однак це не заважає їй долучатися до сфери законного бізнесу і займатися корупцією в межах політичної системи. Хоча японська “Якудза” і не має на меті включитися в сферу транснаціональної діяльності, однак вона здійснює досить широку злочинну діяльність за межами національних кордонів, у тому числі займається контрабандою на Гавайських островах і в Каліфорнії, а також контрабандним вивезенням зброї зі Сполучених Штатів до Японії[27]. Специфічні особливості вирізняють діяльність цього типу злочинних структур і з точки зору методів злочинної діяльності. Для “Якудзи” характерні аналітичні, а не силові методи роботи. Вимагання пов’язане не з погрозою грубого насильства, а з використанням ретельно зібраного компрометувального матеріалу. Треба зазначити, що такі методи стають дедалі характернішими і для великих злочинних співтовариств у країнах СНД (Росії, Узбекистані, Казахстані тощо).

Унікальними з усіх поглядів є колумбійські картелі. На відміну від більшості інших транснаціональних злочинних організацій, що здійснюють, як правило, найрізноманітнішу діяльність, картелі займаються винятково наркобізнесом. На практиці картелі (що особливо характерно для колумбійського картелю, який сьогодні займає панівне становище в сфері кокаїнового наркобізнесу) створили більш високоорганізоване корпоративне і злочинне середовище, ніж будь-яке інше угруповання. Організований ними бізнес ґрунтується на таких ефективних принципах керування, як спеціалізація і поділ праці. Нині спостерігається посилене проникнення цих злочинних співтовариств у Росію і Казахстан через діючі в цих країнах транснаціональні злочинні угруповання.

Те саме можна сказати і про нігерійські злочинні організації, що зайнялися широкомасштабним оборотом наркотиків і, відповідно до наявної інформації, за обсягом ввезення героїну в США поступаються лише китайцям. Цьому сприяв той фактор, що вони могли керувати своїми операціями з відносно безпечного місця базування, яке характеризується відсутністю відповідного законодавства і слабкістю науково-технічного забезпечення правоохоронних органів, а також певною політичною нестабільністю, фактами корупції і дефіцитом ресурсів, необхідних для боротьби з організованою злочинністю.

Практика показала, що вони дуже добре пристосовуються до нових умов, що виявляється в розробці альтернативних маршрутів для обороту наркотиків, способах приховання наркотиків, виборі кур’єрів і відповідного товару для збуту. З простих перевізників, що працювали на інші транснаціональні злочинні організації, нігерійські наркоторговці перетворилися на великих ділків, які діють самостійно. І хоча відсутні свідчення про існування нігерійського картелю, все ж було виявлено певну аморфну мережу великих ділків наркобізнесу, тому немає жодних сумнівів у тому, що навіть діяльність кур’єрів ретельно планується. Представники нігерійських злочинних організацій у середині 90-х років ХХ ст. з’явилися в Росії і Казахстані, де намагалися налагодити мережу збуту наркотиків.

Злочинна діяльність нігерійців не обмежується незаконним оборотом наркотиків. Нігерійські організації займаються також широкомасштабним шахрайством і вимаганням, у тому числі підробкою кредитних карток і махінаціями, пов’язаними з діяльністю комерційних банків і програмами допомоги по лінії уряду. Вони досягли успіхів у виготовленні фіктивних посвідчень особи, що дають їм змогу здійснювати такі операції, як використання підроблених чеків для одержання неінкасованих сум, субсидій, шахрайство з метою отримання соціальних пільг, одержання обманним шляхом страхових виплат і коштів з допомогою електронного переказу. Були спроби використання в ряді країн світу традиційних способів здійснення шахрайства, зокрема внаслідок розсилання так званих нігерійських листів, що містять пропозиції щодо здійснення вигідних угод з метою подальшого заволодіння коштами.

Набуває реальних форм міжнародний корпус найманих убивць, що характеризується високою мобільністю, технічною досконалістю виконання “замовлення”, знищенням доказів на стадії підготовки, включенням у динаміку злочину “несуб’єктів”, наприклад, підлітків віком 12-13 років, що не несуть відповідальності за вчинені дії. Кілери, виконуючи убивства на замовлення в Росії, відразу виїжджають, користуючись прозорими кордонами, до сусідніх країн, де і переховуються.

Транснаціональні злочинні товариства планують і здійснюють не передбачені законом кримінальні операції, такі, як продаж права на криміналізацію певної контрольованої території та ін. Наприклад, мав місце випадок обміну прав на криміналізацію території в Європі на права на злочинну діяльність у Латинській Америці.

Активізуються процеси аналітичної кримінальної діяльності, до якої належить системний аналіз законодавства в плані пошуку неврегульованості і протиріч, що дають змогу спрямовано витлумачувати і кримінально використовувати недоліки закону. Кримінальні аналітики уважно стежать за динамікою економічної активності й оперативно використовують вигідні економічні ніші на території різних країн світу, офшорні зони, слабкі місця в податкових відносинах. Офшорні компанії використовуються насамперед для легалізації злочинних доходів організованих злочинних співтовариств, а також для ухиляння від сплати податків.

Удосконалюється міжнародна корупція чиновників, що здійснюють кримінальні дії по різні боки кордону, але на адресу однієї організації або щодо спільної для різних організацій комерційної справи. Особливо небезпечними є корумповані працівники митниці. Так, у Росії була порушена кримінальна справа проти працівників Брянської митниці, що незаконно оформляли документи про помилковий транзит імпорту в Україну. У результаті тільки за даними однієї кримінальної справи економіці був завданий збиток у розмірі кількох мільярдів доларів США. Організовують такі злочини, як правило, злочинні співтовариства, що використовують для цього мережу підставних фірм-одноденок.

Якщо міжнародна злочинність захопила величезні простори суміжних держав, то транскордонна злочинність концентрується на обмежених площах усередині митних територій.

Транскордонна злочинність має певні ознаки:

• реалізується в зонах митного і прикордонного контролю, тобто має спеціальний простір, обмежений шлагбаумом, колючим дротом і системою охорони;

• обмежує сферу зовнішнього контролю, створюючи латентну форму існування, що сприяє виникненню злочинної ніші для посадових злочинів, групової контрабанди, вимагання (рекету), вимагання хабарів, розкрадань з боку страхових служб і екологічних підрозділів;

• здійснюється спеціальними суб’єктами: працівниками митниці, прикордонних служб, служб екологічного контролю, а також страховими і туристичними агентствами, що мають свої представництва в зонах прикордонно-митного контролю;

• має “супутні” утворення, включені в органічний прикордонний простір.

Транскордонні канали збуту універсальні. За тими самими каналами можуть надходити наркотики, фальшиві гроші, зброя, контрабанда, “живий товар”, радіоактивні речовини, підроблені документи. Цьому сприяють дії іноземних громадян на території суміжних країн.

Управлінням по м. Мінськ (Білорусь) комітету по боротьбі з організованою злочинністю в ході реалізації оперативної інформації зі справи оперативного обліку було викрито міжнародну організовану злочинну групу, що займалася незаконним виготовленням і збутом підроблених документів на автотранспортні засоби, використовуючи комп’ютерну техніку. До складу групи входили: С. 1971 р. народження, жителька Мінська; Н. 1972 р. народження, Ю. 1973 р. народження — жителі Вільнюса; А. 1969 р. народження й М. 1961 р. народження — жителі Грузії. При проведенні обшуку були вилучені комп’ютер, підроблені бланки техпаспортів, рахунки-довідки, доручення, транзитні номери Російської Федерації і Республіки Литва, печатки різних організацій. Порушено кримінальну справу за ч. 1 ст. 192 КК Білорусі.

Під час проведення спільних заходів на автовокзалі м. Чимкент співробітниками МВС Республіки Казахстан був затриманий громадянин Узбекистану Ж., в якого виявлено і вилучено 1000 штук набоїв калібру 7,62 мм.

Органам внутрішніх справ суміжних територій Росії і Казахстану доводиться постійно вирішувати спільні проблеми, пов’язані з боротьбою з випадками розбоїв і вимагання на транспортних магістралях.

Транскордонні злочинні групи мають такі характеристики:

• синтетичний склад членів груп: особи з владними повноваженнями, члени організованих міжнародних організацій, члени вузькоспеціалізованих транскордонних злочинних груп;

• геополітичні особливості групи, її кількість, масштаби діяльності, ступінь проникнення у владні структури, організаційна гнучкість, злочинна міць і оперативність реагування, системи захисту;

• оперативне проникнення по обидва боки кордону, що можливо завдяки глибоким знанням дефектів охорони прикордонних структур, людей, які повинні забезпечувати життєдіяльність зон контролю (працівників технічних служб);

• відпрацьованість нелегального переміщення вантажів, грошей, людей, що в комплексі знімає проблему кордону як такого.

Розширенню і посиленню діяльності міжнародних організованих злочинних груп об’єктивно сприяє міграція населення в різні регіони країн СНД. Наприклад, з потоком цілком законослухняних мігрантів у Росію проникають і представники злочинного світу, які з різних причин (пресинг національних злочинних груп, потрапляння до сфери уваги правоохоронних органів тощо) змушені залишати країну перебування. Зрозуміло, на відміну від більшості мігрантів, для злочинців це відбувається не так болісно, адже вони заздалегідь переказують капітали, готують нове місце проживання. Причому вони намагаються не розривати злочинних зв’язків з національними злочинними групами. Таким чином, злочинність у країнах СНД починає набувати не тільки міжрегіонального, а й міжнародного характеру[28]. Переміщення осіб з кримінальним минулим із країни в країну зміцнює зв’язки міжнародних злочинних співтовариств, оскільки між злочинцями, що емігрували, і їхніми родичами, знайомими, співучасниками вчинення злочинів зв’язки не розриваються.

Транскордонна злочинність ще не стала проблемою поліфункціонального дослідження, але напрями злочинної практики організованих злочинних груп, що сконцентрувалися навколо кордону, стали ключовими для розвитку транснаціональної злочинності.

Міжнародна економічна злочинність формується на “спинах” і в складі вже створених міжнародних економічних корпорацій, що забезпечують переливання транснаціонального капіталу по всьому світі, перетворюючи процеси “відмивання брудних грошей” на безпрограшну лотерею, де всі призи одержують самі засновники. Формується корпорація міжнародних економічних шахраїв, що оперують чималими сумами, документами неіснуючих міжнародних економічних організацій, укладають договори, одержують кредити, аванси, здійснюють оперативні грошові комбінації в банківській і податковій сферах. Активізується розвиток міжнародного промислово-економічного шпигунства, наслідком якого є продаж комерцій них таємниць, спрямований на руйнування окремих підприємств чи навіть галузей незлочинної економіки, для того щоб звільнити нішу для кримінальної економічної діяльності.

6.1.3. Способи вчинення і приховання злочинів учасниками організованих злочинних груп

Сьогодні в усіх країнах світу формуються тіньові міжрегіональні і міжнародні кримінальні структури, що забезпечують безпрецедентні за масштабами розкрадання грошей і матеріальних цінностей у господарських суб’єктів незалежно від форм власності; одержання надприбутків від корисливих насильницьких злочинів, незаконної торгівлі антикваріатом, зброєю, від автомобільного, ігорного, нарко- і порнобізнесу. За оперативною інформацією, російські кримінальні утворення встановили стійкі відносини зі злочинними структурами 29 країн світу, у тому числі США[29]. Розглянемо найнебезпечніші прояви діяльності міжнародних злочинних співтовариств.

1. Міжнародний тероризм.

Потрібно зазначити, що значну частину контингенту, який поповнює ряди міжнародних злочинних утворень, становлять особи, що брали участь у численних конфліктах у “гарячих точках” на території колишнього СРСР. Вони становлять небезпеку для всіх країн світу, оскільки навіть після завершення конфліктів зберігають озброєння і структуру, займаються, поряд зі здійсненням терористичних актів, переправлянням наркотиків, вимаганням, торгівлею зброєю. Поява у величезних кількостях викраденої і контрабандної зброї різко підвищує небезпеку міжнародного тероризму в країнах СНД, до чого призводять певні нерозв’язані проблеми взаємодії цих країн. Найгостріше проблеми взаємодії правоохоронних органів країн СНД позначаються при реагуванні на факти здійснення актів міжнародного тероризму[30].

Оскільки в сучасному світі дедалі більшу цінність становить інформація, у тому числі науково-технічного і промислового призначення, найчастіше групи міжнародних злочинців починають спеціалізуватися саме на здійсненні цих злочинів. При цьому об’єктом злочинних зазіхань стає насамперед закрита технологічна інформація організацій і підприємств країн СНД, що має чималу цінність і найчастіше не захищена патентами[31].

2. Вчинення серій загальнокримінальних злочинів.

Досить поширеною є практика виїзду злочинців для вчинення злочинів до інших країн світу. У суміжних з Росією областях Республіки Казахстан спостерігається значне зростання кількості злочинів, учинених злочинними утвореннями, що базуються в Росії, і навпаки. Простежується посилення злочинних зв’язків між угрупованнями цих країн. Практикується здійснення на замовлення крадіжок, розбійних нападів з поверненням злочинців за кордон. При цьому викрадене майно збувають так само за кордоном, що істотно ускладнює його виявлення. Так, керівник ломбарду “Невський” у м. Волгограді (Росія), викравши шляхом шахрайства кілька десятків кілограмів ювелірних виробів, сховався в Києві, де при спробі збути цінності на нього напали злочинці, які були затримані. Керівник ломбарду був підданий екстрадиції, а з поверненням вилучених цінностей виникли серйозні проблеми.

Найбільшу небезпеку становлять міжнародні групи убивць, що працюють за замовленням. Такі замовлення надходять до них через посередників, що мають злочинні зв’язки в різних країнах[32].

3. Легалізація злочинних доходів.

За відсутності досить ефективної взаємодії податкових і митних органів країн СНД важко налагодити боротьбу з легалізацією злочинних доходів через торговельно-закупівельні організації в країнах СНД. Злочинці, вивозячи кошти “чорним налом” чи у результаті укладання фіктивних угод, вкрай ускладнюють роботу контролюючих органів. Відмивання “брудних” грошей набуває характеру злочинного інсценування, тому що наслідки злочинного результату (надприбутки) подаються державній фінансовій системі як легально отримані доходи.

Спочатку ця тема виникла на тлі прибуткового наркобізнесу, але згодом вона поширилася на всі види транснаціональної злочинної діяльності. Термін неодноразово зустрічається в різних документах ООН, але одне з перших визначень “брудних грошей” запропоновано на Конгресі ООН у Гавані в 1990 році. Основними у відмиванні цих грошей є такі характеристики:

• приховування і маскування справжнього характеру джерела походження грошей, що мають кримінальне минуле;

• передача права власності на майно кримінального походження легальній організації чи приватній особі, що можуть обґрунтувати правомірність походження майна;

• перетворення форми власності (із кримінальним минулим) у некримінальну;

• дроблення великої суми та її вливання у фінансову діяльність в обсязі недекларованого характеру, тобто обсяг кримінальної суми “брудних” у минулому грошей розчиняється в обсязі серій дрібних угод;

• документована демонстрація легальності “брудних” у минулому грошей. Наприклад, для колишньої практики були характерні купівля виграшних лотерейних білетів, інсценування одержання спадщини від підставних багатих родичів та ін.;

• переказування грошей на рахунки різних осіб, а потім їхнє повернення у вигляді боргу, оплати реально не виконаних послуг;

• скуповування банківських платіжних документів і цінних паперів;

• використання рахунків на пред’явника;

• придбання нерухомості, а потім легалізована реалізація зі збільшенням вартості за рахунок прихованого включення кримінальних коштів;

• підставне співзасновництво спільних підприємств із подальшим експортом-імпортом капіталів за кордон чи, навпаки, у країну перебування;

• перекачування грошей через банки країн, що мають пільговий податковий режим (Гонконг, Люксембург, Ірландія, Швейцарія);

• використання банківських авізо.

Високорентабельним у плані відмивання “брудних” грошей є використання злочинними структурами офшорних зон, що є відпрацьованими за своєю технологією “податковими гаванями”. Офшорні зони забезпечують високу таємність вкладів і осіб вкладників, що дає змогу нагромаджувати там колосальні суми. В окремих країнах діють десятки тисяч офшорних підприємств різної спеціалізації. Для організації такої компанії в країнах СНД необхідно витратити всього від 300 до 1000 дол. Ще один із способів відмивання — відкриття тіньових комерційних структур, що інсценують легальну економічну діяльність, імітуючи прибутковість підприємств, і легалізують доходи за допомогою укладення “безтоварних договорів”. Продуктивним для відмивання є також такий спосіб: інсценування іноземних інвестицій від фірм за кордоном, в якій капітали формувалися зі злочинних джерел за кордоном чи усередині країни, в якій створювалося спільне підприємство. Створення й інвестування підприємств за кордоном, з переведенням туди устаткування і капіталів, дає змогу підготувати місце для можливої втечі.

В Україні у новому Кримінальному кодексі (2001 р.) введено ряд статей, які стосуються легалізації злочинних доходів (ст. 207-209, 212 та інші), вони виділені в окремому розділі VII “Злочини у сфері господарської діяльності”.

4. Комп’ютерні кримінальні операції з грошима на рахунках вітчизняних і іноземних банків. Проникнення в бази даних конфіденційної інформації.

Сьогодні організовані злочинні структури дедалі частіше проникають до електронних банків даних для здійснення великомасштабних економічних афер. До таких спроб як транснаціональних злочинів найчастіше вдаються одночасно на території кількох країн. З використанням комп’ютерних технологій злочинні угруповання викрадають кошти з використанням підробки кредитних карток. Комп’ютерні технології застосовуються і при вчиненні інших злочинів проти економічної безпеки країн СНД, наприклад, при здійсненні фальшивомонетництва.

У міжнародних злочинних угрупованнях з’явилися групи комп’ютерних зломників. Так, група зломників, що складалася з американських, англійських і російських хакерів, восени 1997 р. проникла в комп’ютерні бази даних міністерства оборони США, а навесні 1998 р. викрала звідти цілком таємні відомості.

5. Підробка грошей і документів.

У зв’язку з тим, що підробка і збут грошей, документів і цінних паперів потребує значних попередніх витрат і наявності злочинних зв’язків у різних країнах світу (без цього неможливо придбати дороге устаткування і збувати фальшиву продукцію), ця сфера уже давно перестала бути полем діяльності злочинців-одинаків і нині є одним із проявів діяльності міжнародних злочинних співтовариств. Існують підпільні підприємства, що виготовляють підроблені паспорти різних країн. Особливо це характерно для нігерійських злочинних груп, що у великій кількості почали проникати на територію України, Росії і Казахстану, використовуючи при цьому фальшиві паспорти (насамперед Ямайки і Великобританії).

Дедалі більшого поширення набувають злочини, вчинені іноземцями, які кваліфіковано, у промислових масштабах виготовляють підроблені документи. Ці особи також скоюють такі злочини: збут підроблених закордонних паспортів; незаконний в’їзд в інші держави; нелегальне проживання; неправомірне використання кредитних карток та інших міжнародних платіжних банківських документів. Виявлено факти встановлення іноземними громадянами злочинних контактів з громадянами України з метою збуту товару, що має попит, обміну валюти за підвищеним курсом і для здійснення інших, у тому числі загальнокримінальних злочинів[33]. Останнім часом встановлено факти здійснення злочинів організованими міжнародними злочинними угрупованнями, що створені на основі як національних злочинних організацій (китайські, японські, афганські, в’єтнамські, поєднувані в централізовані злочинні співтовариства), так і міжнаціональних груп, організованих за принципом знайомств і земляцтв, без чіткої координації між ними (нігерійці).

6. Міжнародні економічні шахрайства.

Кримінальні елементи вдаються до спроб за рахунок злочинних коштів приватизовувати державні об’єкти, причому найрентабельніші з них[34]. Злочинні угруповання планують і здійснюють великомасштабні шахрайства з використанням уже наявних злочинних зв’язків. Створення спільних підприємств найчастіше є прикриттям для діяльності міжнародних злочинних співтовариств. Можна стверджувати, що на території країн СНД діють найнебезпечніші міжнародні злочинні групи, що спеціалізуються на економічних шахрайствах. Так, ті шахрайства, що заподіяли значний збиток економіці США і країнам Західної Європи, пов’язані з використанням “нігерійських листів” і вже досить широко практикуються в Україні, Росії і Казахстані. Суть цієї махінації — у відправленні на ім’я організацій від імені державних органів африканських країн надзвичайно вигідних пропозицій щодо реалізації тих чи інших угод. Навіть переговори з цього питання відбуваються у приміщеннях посольств за участю “дипломатичних” представників. Природно, усе завершується злочинним заволодінням грошима довірливих клієнтів.

Одним з найнебезпечніших явищ останніх років стало злиття міжнародних злочинних організацій із представниками органів влади, банківським, промисловим капіталом, а також із правоохоронними органами. Те, що відбувається в Росії, Казахстані та інших країнах СНД, не може не викликати занепокоєння. В зв’язку з цим можна зазначити такі вкрай небезпечні тенденції:

• значна частина дрібних і середніх банків потрапили під цілковитий контроль мафіозних структур, які і контролюють насамперед зовнішньоекономічні операції, пов’язані з контрабандою, прихованням злочинних доходів, незаконними операціями при експорті-імпорті, при скуповуванні цінностей за кордоном;

• ряд великих банків використовує мафіозні структури у своїх інтересах з метою тиску на місцеві органи влади, правоохоронні органи, для вимагання під час здійснення низки свідомо невигідних для контрагентів дій;

• великі банки і підприємства використовують мафіозні структури з метою заміни легального цивільного й арбітражного провадження злочинними розбірками, санкціями за невиконання рішень яких найчастіше є смерть;

• в окремих регіонах керівниками адміністрації стають ставленики конкретних банків і фінансових груп, те саме можна сказати про багатьох колишніх членів уряду Росії, які виконували їхні доручення, особливо в зовнішньоекономічній діяльності. Це призвело до того, що відсутня вільна торгівля цілим переліком стратегічно важливих товарів;

• чимало великих корпорацій Заходу безпосередньо займаються підкупом посадових осіб з метою укладення свідомо вигідних для них угод і заволодіння найціннішими галузями національної промисловості. Так, останнім часом у російських засобах масової інформації часто з’являлися повідомлення про незаконні операції через підставні фірми між німецькою компанією “Сіменс” і керівництвом ФАПСІ Росії. Небезпека цього полягає ще й у тому, що аналогічні угоди відбувалися між “Сіменс” і МВС Росії при закупівлі інформаційних систем для Головного інформаційного центру МВС Росії. Це створює реальну небезпеку для інтегрованих баз даних правоохоронних органів країн СНД;

• злиття промислових корпорацій з організованою злочинністю завдає колосальних збитків економікам держав СНД. Як приклад можна навести цілу низку незаконних угод з транзиту товарів, здійснених в середині 90-х років ХХ ст. у Росії. Так, завезені в Росію із Західної Європи товари на суму понад 15 млрд дол. оформлялися як транзит до України, а реалізовувалися тільки в Росії через підставні фірми;

• в окремих випадках контрабанда маскується як внутрішні перевезення. Величезна кількість нафтопродуктів вивозилася з Росії як контрабанда так званим калінінградським транзитом. Через мережу контрольованих організованою злочинністю дрібних збутових фірм, за фіктивними угодами нафтопродукти спрямовувалися в Калінінград. Однак у Вільнюсі представники міжнародних злочинних угруповань з використанням корупційних зв’язків серед керівництва на транспорті на папері переадресовували склади у порти Прибалтики. Різниця між внутрішньоросійською і міжнародною ціною розподілялася між усіма учасниками злочинної угоди, потім за допомогою спеціальних кур’єрів з числа бандитських формувань частина виручки у валюті незаконно поверталася в Росію. Потрібно зазначити, що за такими кур’єрами постійно велося полювання з боку інших бандформувань.

7. Ухилення від сплати податків.

Ухилення від сплати податків у країнах СНД досягло величезних масштабів, що дуже негативно позначається на економіці і соціальному розвитку ряду країн. Масове ухилення від сплати податків здійснюється за участю міжнародних організованих злочинних структур, частина яких діє легально під виглядом комерційних організацій, з перекиданням коштів за кордон. Ці операції відбуваються разом з іншими видами економічних злочинів і не можуть бути виявлені без погодженої участі правоохоронних органів різних країн.

8. Протидія розслідуванню злочинів.

Проаналізувавши способи приховання злочинів міжнародними злочинними організаціями, можна зазначити, що їхні можливості набагато більші, ніж традиційних злочинних груп. Насамперед це пов’язано з прямою протидією розслідуванню таких злочинів. На стадії підготовки до здійснення злочинів заходи протидії полягають у проведенні таких дій, як виявлення умов, спостереження за об’єктами, проникнення на об’єкт, установлення контактів з потрібними людьми, підбір виконавців тощо, що дають змогу здійснити задум з мінімумом перешкод і зникнути з місця злочину. Протидія на етапі дізнання і слідства полягає в приховуванні злочинної діяльності та активному впливі на перебіг слідства з метою заведення його в глухий кут або спрямування за потрібним лідерам злочинного світу сценарієм. При цьому дедалі частіше спостерігаються спроби використання міжнародними злочинними структурами корупційних зв’язків, особливо серед працівників державних і правоохоронних органів, з такою метою:

• для забезпечення переправляння вантажів і цінностей через кордон;

• для протидії екстрадиції;

• для “відсікання” у процесі розслідування епізодів тяжких злочинів, вчинених за кордоном;

• для отримання конфіденційної інформації.

Зоною підвищеного інтересу організованих злочинних формувань є слідчі установи й органи кримінально-виконавчої системи. У разі засудження ключовим інтересом злочинців стає створення найсприятливіших умов відбування покарання, вирішення питання умовно-дострокового звільнення з місць позбавлення волі[35].

Специфічною особливістю механізму вчинення злочинів транснаціональними злочинними співтовариствами є те, що вони використовують для цього наявні канали зв’язку. За цими каналами у різні країни світу найчастіше переміщають наркотики, фальшиві гроші, зброю, радіоактивні речовини, антикваріат, цінності, злочинців, які переховуються від слідства і суду. Саме наявність каналів злочинних зв’язків відкриває шляхи для широкого спектра операцій із предметами, забороненими до обігу, а саме:

• незаконний обіг і виробництво зброї та спеціальних вибухових пристроїв (наприклад, протягом тривалого часу вибухові пристрої для злочинних організацій у Росії вироблялися в Латвії);

• незаконне виробництво й обіг наркотиків і сильнодіючих речовин;

• незаконний обіг сильних отрут та отруйних і радіоактивних речовин;

• торгівля людьми (жінками, дітьми);

• незаконне переправляння людей через кордон;

• виготовлення і збут фальшивих грошей;

• міжнародна торгівля викраденими автомобілями;

• транснаціональний рекет на транспорті й автомагістралях.

Особливу небезпеку становлять міжнародні злочинні організації, що займаються виробництвом, контрабандним вивезенням у сусідні країни і розповсюдженням наркотиків. Масштаби цієї діяльності такі великі і складні, що здійснення цього злочину потребує обов’язкової участі організованих злочинних співтовариств. Як приклад наведемо кілька каналів зв’язку міжнародної наркомафії, що проходять через Казахстан і Росію:

• з Казахстану в Росію та інші країни — наркотики рослинного походження (коноплі);

• з напівпідпільних китайських фармацевтичних підприємств у Росію і Казахстан — сильнодіючі лікарські препарати;

• Афганістан — Таджикистан — Киргизстан (Ош) — Росія і Казахстан: опіумний маршрут;

• Колумбія — Росія — Казахстан: кокаїн і його похідні в обмін на зброю; паралельно в країни СНД колумбійська наркомафія ввозить також фальшиві гроші;

• з перевалочних баз у Західній Європі в Україну і Росію — наркотики.

Завдяки величезному науковому потенціалу в країнах СНД організоване виробництво принципово нових видів наркотиків, зокрема 3-метилфентанілу. Для вживання цю речовину наркомани розводять у співвідношенні 1: 20 000, тому її майже безперешкодно можна перевозити через державні кордони (був випадок, коли з Москви цей наркотик переправлявся до Ізраїлю у вигляді поштових листівок, просочених цією речовиною). Розслідування цих злочинів, що здійснювалося спільно МВС і ФСБ Росії, дало змогу розкрити значну частину мережі збуту наркотику і, головне, знищити підпільні лабораторії з виготовлення синтетичних наркотиків. Здійснені в цьому зв’язку оперативно-розшукові заходи допомогли затримати в м. Москва за підозрою в здійсненні незаконних операцій з цим новим наркотичним товаром Т. Квабзирідзе. У результаті особистого обшуку й обшуку, проведеного в квартирі в Квабзирідзе, виявлено 719 мл рідини в ампулах. Експертне дослідження вмісту ампул показало, що ця рідина є розчином 3-метилфентанілу — синтетичного наркотичного препарату, який за своєю наркотичною активністю і впливом на організм людини в багато разів переважає раніше відомі види наркотиків, зокрема морфін — у 5,5 тис. разів. Подальше розслідування дало змогу виявити добре організовану і технічно оснащену законспіровану мережу торговців 3-метилфентанілом, припинити діяльність підпільних лабораторій з його виробництва. Виявлені особи, причетність яких до справи доведено, притягнуті до кримінальної відповідальності.

Крім того, у процесі досудового слідства в справі про незаконний обіг наркотиків було виявлено групу осіб, що вчинили контрабандне ввезення на територію Російської Федерації великої партії наркотичного препарату — бупренорфіну, незаконні угоди зі збуту цього препарату, незаконні валютні операції і контрабандне вивезення валютних коштів у великих розмірах з території Росії, а також численні заволодіння особистим майном громадян за допомогою шахрайства під виглядом купівлі-продажу валютних коштів. Розслідуванням цієї справи встановлено, що В. Жмудський, займаючись протягом тривалого часу приватним бізнесом, у тому числі пов’язаним з купівлею-продажем автомобілів, вирішив збільшити свої доходи на угодах з незаконним обігом наркотиків. Він створив злочинну групу в складі Абдулліна — одного з авторитетів злочинного світу, що спеціалізувався на вимаганнях і шахрайствах під час здійснення валютних операцій, і громадянки Грузії Мчедлишвілі, яка мала досвід злочинної діяльності в сфері наркобізнесу і зв’язки серед наркоділків Грузії. Маючи інформацію про те, що в Індії практично вільно продається наркотичний препарат бупренорфін, який має великий попит у Грузії, обвинувачені розробили план контрабандної доставки в Росію цього наркотику. Через громадянина Індії Пуранда Чанда вони організували приватне запрошення в м. Делі і, уточнивши деталі поїздки, усі разом вилетіли туди. Протягом п’яти днів в Індії обвинувачені незаконно придбали в місцевих постачальників з метою збуту велику партію бупренорфіну в кількості близько 40 тис. ампул ємністю 2 мл кожна і рейсом Аерофлоту, сховавши від митного огляду ампули, контрабандним шляхом доставили куплені наркотики в Москву, де їх було затримано.

Необхідно зазначити типовість і масовість аналогічних кримінальних справ. З участю восьми УВС і двох УВСТ Росії і МВС України було здійснено комплексну операцію з перекриття каналів контрабандного надходження наркотиків і зброї з-за кордону. Вилучено близько 100 кг наркотиків, 58 одиниць вогнепальної і холодної зброї, велику кількість боєприпасів, затримано незаконно ввезених товарів на кілька мільйонів доларів.

Свого часу з метою стабілізації криміногенної обстановки правоохоронними органами суміжних держав було здійснено дві оперативно-розшукові операції за маршрутом Душанбе-Москва. Викрито три організовані етнічні злочинні угруповання, порушено 35 кримінальних справ, додатково виявлено і взято на облік для подальшого оперативного відпрацьовування близько 200 правопорушників.

Очевидно, що для розв’язання проблеми боротьби з незаконним обігом наркотиків, як свідчить аналіз даних криміналістичної характеристики цих злочинів, потрібна подальша інтеграція зусиль кількох держав.

9. Вимагання, вчинене транснаціональними злочинними угрупованнями.

Можна виокремити кілька типів транснаціональних злочинних угруповань, що спеціалізуються на вимаганні, залежно від способу здійснення вимагання, особистості потерпілих і сфер злочинної діяльності.

Вимагання щодо співвітчизників, які виїжджають за кордон:

• вимагання щодо співвітчизників, які займаються бізнесом в одній із країн СНД (китайці, в’єтнамці, громадяни України, Росії і Казахстану, що входять до злочинних угруповань, які діють за кордоном);

• вимагання щодо дрібних торговців, які виїжджають за покупками за кордон (контролюється практично весь шлях їхнього пересування, момент купівлі товарів і, як правило, за участю корумпованих митників, повернення в країну перебування);

• вимагання щодо біженців, які залишили “гарячі точки”;

• вимагання щодо дуже багатих підприємців із країн СНД, які здійснюють угоди за кордоном, особливо не цілком законні; відносно таких осіб злочинні угруповання ведуть справжню економічну розвідку, в тому числі з використанням корумпованих зв’язків у правоохоронних органах, у цілях заволодіння вигідним напрямом бізнесу, захоплення майна, вимагання великих сум грошей;

• сексуальна експлуатація жінок, вивезених під різними приводами за кордон.

Організоване викрадення автомобілів:

• організація викрадень у країнах Західної Європи (часто в змові з “потерпілим”, який одержує частину суми і страховку, заявляє про викрадення із запізненням); перегін кількох автомобілів через кордон за тими самими підробленими документами через пункти митного контролю, виготовлення нових документів, номерів і збут у різних країнах СНД;

• контроль за трасами перегону куплених іномарок у країни СНД;

• контроль за маршрутами міжнародних автотранспортних перевезень з нападами на водіїв чи вимаганням грошей, вантажів, за організацією збуту викрадених вантажів (іноді разом з автомобілями) через підставні фірми.

10. Злочини проти інтелектуальної власності.

Останнім часом з’явилися нові види міжнародних злочинів, які хоча й не прийнято відносити до проявів організованої злочинної діяльності, однак вони, власне кажучи, ними є. Це стосується, зокрема, порушень авторських прав, присвоєння чужої інтелектуальної власності. Річ у тому, що участь у здійсненні злочинів цілої групи осіб офіційно існуючої державної чи комерційної організації має ознаки системної злочинної діяльності з високим рівнем організації (наприклад, виготовлення і поширення “піратських” відеокасет тощо). Оскільки в цьому разі злочинна діяльність поширюється на кілька країн, то і боротьба з нею є спільним завданням правоохоронних органів цих країн. Тут, по суті, повинен бути застосований увесь комплекс слідчих дій і оперативно-розшукових заходів, аналогічний спільному розслідуванню організованої злочинної діяльності.

Криміналістичний аналіз транснаціональної організованої злочинності показує, що, по-перше, її рівень постійно зростає і посідає дедалі помітніше місце в структурі національної злочинності насамперед через недостатньо ефективну боротьбу з нею; по-друге, поява на території колишнього СРСР суверенних держав створила додаткові труднощі у боротьбі з організованою злочинністю, яка залишилася об’єднаною і потребує абсолютно нових методів взаємодії між правоохоронними органами різних країн і нової організації цієї діяльності.

На сьогодні грандіозних масштабів набули викрадення і незаконне вивезення культурних цінностей за межі країн СНД. Правоохоронним органам удається затримати лише невелику їхню частину. Однак прогрес у цьому напрямі безсумнівний. З метою профілактики і розкриття злочинних зазіхань на культурні цінності, а також припинення їхньої незаконної торгівлі і контрабандного вивезення за межі Росії і Казахстану у 1998 р. було підготовлено і здійснено комплекс спеціальних заходів під умовною назвою “Антикваріат”.

Під час проведення на території Челябінської області операції “Антикваріат” на кордоні з Республікою Казахстан, на митному посту м. Троїцьк, були організовані групи заслону, групи розшуку, групи аналізу з числа співробітників міліції, представників митниці, Федеральної прикордонної служби. Аналогічні групи за домовленістю із силовими структурами були організовані на території Республіки Казахстан. У ході операції “Антикваріат” у місті й області зареєстровано 512 злочинів, при цьому розкрито 347 (з них 121 раніше вчинений), притягнуто до кримінальної відповідальності 86 чоловік. Затриманий 31 злочинець з числа тих, що перебували у федеральному розшуку. Розкриття за свіжими слідами становило 48,7 %.

6.2.1. Поняття і сутність злочинів, пов’язаних із торгівлею людьми

У XV-XVII ст. українці були основним джерелом надходження рабів на татарські невільницькі ринки. Рабів вивозили до Криму, а звідти продавали в країни Середземномор’я. Щороку татари укладали контракти на постачання певної кількості рабів. На невільницькому ринку українців дуже цінували як працьовитих, нехитрих, простих і незіпсованих. Найдорожчим товаром вважалися українські жінки, бо вони вирізнялися вродою та звикли багато працювати. Їх доля була дещо кращою порівняно з долею українських чоловіків, яких використовували на роботах у каменоломнях. Це сторінки історії. А що ж відбувається в наш час?

На сьогодні Україна посідає майже останнє місце серед країн світу за рівнем соціальної забезпеченості населення і, на жаль, одне з перших місць за рівнем корумпованості та злочинності. Саме тому такий прибутковий вид злочинної діяльності, як торгівля людьми, набув у нашій країні великого поширення.

Зберігаючи традиції замовчувати свої негаразди, а також свою неспроможність їх подолати, уряд “робив вигляд”, ніби-то проблема торгівлі громадянами України його не стосується. Можливо, ця позиція зберігалася б і надалі, якби в міжнародній системі Україну не ідентифікували як основну постачальницю “живого товару” на відкриті і таємні ринки Європи та Азії. Дуже повільно та неохоче чиновники почали надавати інформацію в пресі та на телебаченні про те, що, справді, Україна не здатна захистити права своїх громадян, внаслідок чого українці потрапляють на невільницькі ринки. Ще повільніше вирішувалося питання про вдосконалення чинного законодавства з цього приводу. Врешті-решт у 1998 р. було внесено зміни до деяких законодавчих актів України, в результаті чого було встановлено відповідальність за торгівлю людьми та незаконну посередницьку діяльність щодо усиновлення дітей з метою їх залучення у злочинну діяльність, використання в секс-індустрії, вилучення органів і тканин для трансплантації чи насильницького донорства тощо. Але як показує практика, ці закони не є дійовими, оскільки не були достатньо опрацьовані, а тому містять у собі суперечності[37].

До цього часу порятунком жертв торгівлі людьми займаються здебільшого неурядові правозахисні організації. Крім активної діяльності в напрямі повернення потерпілих додому, вони здійснюють цілу низку превентивних заходів, а саме: друкують і розповсюджують листівки, буклети, статті, проводять семінарські заняття з цих питань. Але проблеми таких масштабів повинні вирішуватися на вищому рівні. Розглянемо, як саме здійснюється торгівля людьми в Україні.

Визначення “торгівля людьми” сформульовано в ст. 149 Кримінального кодексу України. По-перше, під торгівлею людьми слід розуміти таке: “Продаж, інша оплатна передача людини, а так само здійснення стосовно неї будь-якої іншої незаконної угоди, пов’язаної із законним чи незаконним переміщенням за її згодою або без згоди через державний кордон України для подальшого продажу чи іншої передачі іншій особі (особам) з метою сексуальної експлуатації, використання в порнобізнесі, втягнення у злочинну діяльність, залучення в боргову кабалу, усиновлення (удочеріння) в комерційних цілях, використання у збройних конфліктах, експлуатації її праці”. По-друге, згідно з ч. 2 ст. 149 КК України поняття “торгівля людьми” законодавець визначає як такі само дії, що зазначені в ч. 1 ст. 149 КК України, що “вчинені щодо неповнолітнього, кількох осіб, повторно, за попередньою змовою групою осіб, з використанням службового становища або особою, від якої потерпілий був у матеріальній або іншій залежності”. По-третє, відповідно до чинного законодавства “торгівля людьми або інша незаконна угода щодо передачі людини” — це дії, які передбачені частинами першою або другою ст. 149 КК України і “вчинені організованою групою або пов’язані з незаконним вивезенням дітей за кордон чи неповерненням їх в Україну, або з метою вилучення у потерпілого органів чи тканин для трансплантації чи насильницького донорства, або якщо вони спричинили тяжкі наслідки”.

Для того щоб з’ясувати причини виникнення торгівлі людьми, необхідно поділити її жертви на три категорії:

• чоловіки;

• жінки;

• діти.

Чоловіки стають жертвами переважно через те, що шукають кращих умов праці, роботи, яка б добре оплачувалася.

На першому місці серед причин поширення торгівлі жінками стоїть практична неможливість отримати роботу в Україні. За статистичними даними, переважну більшість безробітних в Україні становлять жінки. Опинившись у скрутному матеріальному становищі, вони змушені шукати роботу за межами України за об’явами про працевлаштування за кордоном, які друкуються майже в усіх українських газетах. Проте, як було виявлено при проведенні аналізу, в кожному номері газет “РІО”, “Авізо”, “Робота для вас”, “Пропонуємо роботу” міститься в середньому від 5 до 20 “загадкових” об’яв із запрошенням для молодих жінок. А взагалі приблизно 80 % об’яв із пропозиціями роботи — для чоловіків (як у межах країни, так і за кордоном) і тільки 20 % — для жінок, причому переважна більшість пропозицій — офіціантки, хатні робітниці, швачки, секретарки.

Україна уклала державні угоди щодо працевлаштування з 10 країнами світу, але на практичному рівні всі вони стосуються чоловіків. Враховуючи те, що фірми, які займаються працевлаштуванням українських громадян за кордоном, зобов’язані отримати ліцензію Міністерства праці та соціальної політики України, що дуже важко зробити за умови існуючої бюрократії, то працевлаштуванням займаються окремі посередники та фіктивні фірми за своїми каналами, за спрощеною схемою, в стисліші строки. При цьому державним органам перевірити існування фірми-роботодавця або легальність її бізнесу майже неможливо, оскільки в нашій країні відсутні закони, які дозволяли б це зробити.

Інший спосіб працевлаштування — за посередництва своїх знайомих, які працюють за кордоном і мають можливість допомогти у влаштуванні на роботу в цій країні. На жаль, такими знайомими часто виявляються звідники та сутенери або жінки, які вперше потрапили до секс-бізнесу за кордоном обманним шляхом, але добре пристосувалися до нового життя.

Склалася така ситуація, що українські жінки не мають можливості реалізувати себе та прогодувати свою сім’ю. Якщо розглядати економічний бік справи, то видно, що зарплата жінок у державному секторі економіки становить 70 % від зарплати чоловіків. У приватному секторі ця різниця ще більша, тоді як робочий день жінок довший за рахунок домашньої праці. Водночас жінки втрачають роботу першими.

Що стосується дітей, то вони, на жаль, зовсім беззахисні, а тому є легкою здобиччю для торговців і посередників у торгівлі людьми. Крім того, чинне законодавство дуже недосконале, отже, питання про захист прав та інтересів дітей і досі залишається відкритим.

Існують і загальні причини торгівлі людьми:

• недостатнє інформування населення через засоби масової інформації про те, що насправді відбувається з людьми, які їдуть працювати за кордон. Особливо це стосується малих міст і районних центрів, внаслідок чого саме їхні жителі найчастіше стають жертвами неправдивих і фальшивих оголошень стосовно працевлаштування за кордоном;

• інтернаціоналізація тіньової економіки;

• прозорість кордонів;

• недостатня врегульованість законодавчої бази, що не дає змоги вирішувати такі питання;

• недостатня контрольованість діяльності туристичних фірм і допуск їх до оформлення виїзних документів;

• недосконалість зразка анкети для отримання закордонного паспорта, в якій не зазначається країна та мета виїзду;

• “сексоманія”, на яку хворіють усі столиці та великі міста Східної, Центральної та Західної Європи, йдеться про Афіни, Берлін, Будапешт, Відень, Гамбург, Москву, Прагу, Ригу, Київ, Цюріх. З огляду на те, що Україна славиться гарними жінками, недивно, що вона стала постачальником найдорожчого та якісного “товару” для зайняття проституцією.

Торговці людьми використовують різні шляхи та засоби для втягнення в свій бізнес українських громадян. Розглянемо їх докладніше.

1. Трудові угоди складають у такий спосіб, що умови найму і характер професії, а також обов’язки роботодавця сформульовано дуже розпливчасто, в результаті чого громадяни України отримують роботу, яка їх не влаштовує, обмежує їхні права, але при цьому умови угоди формально не порушено.

2. Організовують так звані шлюбні агентства, діяльність яких не підлягає перевірці та ліцензуванню. За допомогою “свах” укладають угоди з українськими дівчатами про шлюб із заможними іноземцями, проте насправді продають їх у рабство. Мають місце випадки, коли наречений пропонує своїй майбутній дружині здійснити обряд вінчання за кордоном (найчастіше в Константинополі — колишньому центрі християнства), сам займається оформленням усіх необхідних документів. А коли щаслива наречена виїжджає з “коханим” за межі України, то потрапляє в пастку: не маючи документів і грошей, наречена перетворюється на “товар”, який продають заздалегідь знайденому покупцеві. “Наречений” отримує кругленьку суму і через якийсь час починає шукати нову жертву.

3. Надсилають запрошення дівчатам на “кастинг-перегляд” з наданням короткострокових віз. Коли віза закінчується, то через відсутність грошей дівчата не мають можливості повернутися додому.

4. Так звані діячі мистецтва, що пов’язані з торговцями людьми, пропонують зарубіжні гастролі театрально-концертним групам, ансамблям і хоровим колективам, допомагають в оформленні виїзних документів, а потім за допомогою фізичного та психічного впливу змушують їх займатися незаконною діяльністю та виставляють на продаж.

5. Студентам пропонують короткострокову роботу за кордоном з оплатою праці, проживанням у сім’ї, з наданням можливості поглибленого вивчення мови. Як правило, студенти потрапляють у такі умови праці, за яких виконати встановлені норми, найчастіше у сільському господарстві, неможливо. В результаті вони не отримують обіцяних грошей і потрапляють у боргову кабалу, оскільки не відпрацьовують витрачених коштів на їхнє проживання та харчування. Виїхати з країни можна лише за умови виплати боргу або з порожніми кишенями.

6. Торговці дітьми застосовують такий спосіб, як запрошення хворих дітей до санаторіїв і лікувальних закладів для їх оздоровлення. Також запрошують школярів до дитячих будинків відпочинку і таборів у Франції, Болгарії, Туреччині та на Кіпрі. Багато хто з тих дітей, які прийняли ці пропозиції, до України не повернулися. Їх використовують як донорів для трансплантації органів, залучають до злочинної діяльності, використовують у секс-індустрії і порнобізнесі.

7. Українських чоловіків вербують на сезонні роботи до Чехії, Сербії, Хорватії, Польщі та інших країн. За межами України в них відбирають особисті документи, після чого продають замовникам як рабів. Останні використовують рабів для збирання врожаю, виснажливої праці на промислових підприємствах, у будівництві та готують їх як бойовиків для участі у збройних конфліктах. Тих, кого використовують для роботи на промислових підприємствах і в сільському господарстві, по закінченні одного-двох років через повне виснаження та непридатність для подальшої праці знищують фізично, аби запобігти викриттю каналів постачання “живого товару”.

Торгівля “живим товаром” розвивається стрімкими темпами у всьому світові, бо корумповані чиновники сприяють її процвітанню. Особливо небезпечним є те, що отримані прибутки йдуть на фінансування інших різновидів злочинної діяльності, таких, як торгівля наркотиками, зброєю тощо.

Ще одним негативним наслідком торгівлі людьми з метою сексуальної експлуатації, є поширення СНІДу, що стає великою загрозою для людства загалом. Ситуація ускладнюється тим, що заняття проституцією в переважній більшості країн є забороненим, а тому виявлення точної кількості хворих на СНІД та надання їм необхідної медичної допомоги стає неможливим.

За прогнозами Держкомстату, торгівля людьми в Україні за нинішніх умов збільшуватиметься. Крім того, відбувається постійне вдосконалення тактики дій, механізму взаємодії організаторів, перевізників, підсобників на міжнародному рівні. Тому для розв’язання цієї проблеми працівникам органів внутрішніх справ і прокуратури, які безпосередньо розслідують ці злочини, потрібно дотримуватися такої взаємної тактики дій:

• створення та поповнення єдиного банку даних і відповідних інформаційних програм, за допомогою яких процес розкриття та розслідування злочинів, пов’язаних з торгівлею людьми, значно прискориться;

• забезпечення оперативного обміну інформацією з цього питання з Інтерполом і Європолом, представниками правоохоронних органів у посольствах;

• упровадження практики здійснення дво- та багатостороннього обміну досвідом роботи з правоохоронними органами інших країн;

• розробка, планування та здійснення спільних заходів з виявлення і перекриття каналів провезення жінок і дітей; подання правової допомоги з цього питання;

• вивчення на національному і міжнародному рівнях питань взаємозв’язку торгівлі людьми, їх прибуткової та іншої корисливої експлуатації з іншими формами організованої злочинності;

• вироблення адекватних заходів правового протистояння торгівлі людьми.

6.2.2. Криміналістична характеристика і особливості методики розслідування злочинів, пов’язаних з торгівлею людьми

Методика розслідування цих видів злочинів може розглядатися в двох аспектах. По-перше, це сам процес розслідування злочинів як специфічна діяльність уповноважених законом органів та осіб, що здійснюється на основі застосування засобів криміналістичної техніки, прийомів слідчої тактики, методів розслідування певних видів злочинів. По-друге, це розділ науки криміналістики, який містить систему комплексних криміналістичних рекомендацій щодо виявлення, розслідування та профілактики окремих видів злочинів[38].

Методика розслідування злочинів включає таке:

• криміналістичну характеристику;

• обставини, що підлягають доказуванню;

• особливості порушення кримінальної справи;

• типові слідчі ситуації, побудову версій та планування розслідування;

• тактику проведення першочергових і подальших окремих слідчих дій;

• профілактичні дії слідчого при розслідуванні конкретного злочину.

Криміналістична характеристика торгівлі людьми включає такі елементи:

• особа злочинця: посадові особи, співробітники правоохоронних органів, службовці еміграційних служб і посольств, представники туристичних фірм, агентств моделей, а також будь-яка фізична особа;

• способи підготовки до злочину: надання рекламних оголошень, укладання фіктивних угод; способи вчинення злочину: відкрите чи таємне заволодіння людиною, пов’язане з законним чи незаконним переміщенням через державний кордон, із застосуванням насильства, погроз або іншого тиску, із зловживанням службовим становищем; способи приховування злочину: підробка документів, підкуп посадових осіб, представників правоохоронних органів, службовців еміграційних служб і посольств, фізичне знищення потерпілих;

• особа потерпілого: особи будь-якої статі, але здебільшого це жінки, які шукають роботу; особливістю є те, що найчастіше жертвами торгівлі людьми стають жителі областей, де існують певні проблеми з працевлаштуванням;

• предмет злочинного посягання: особи будь-якої статі, переважно молодь (жінки, діти, чоловіки);

• обстановка вчинення злочину: в кожному випадку обстановка різна, але потрібно звертати увагу на порядок діяльності тієї фірми, агентства, за посередництва яких оформлялись виїзні документи потерпілої особи. Слід перевіряти наявність документів (статуту), які регламентують діяльність цієї фірми, агентства, контори; наявність документів (статуту), угод, які укладала ця фірма, агентство, контора з потерпілою особою; наявність у цих документах слідів виправлення, підчищання, дописування, підробки підпису потерпілої особи; керівників фірми, агентства, контори та колективу загалом; фірми, установи, організації, які мають ділові та особисті відносини з фірмою, агентством, конторою;

• наслідки у вигляді будь-яких змін, викликаних злочином (слідова картина): порушення психіки, тілесні ушкодження різних ступенів, розлад здоров’я, повне фізичне виснаження, смерть потерпілої особи.

Обставини, які підлягають доказуванню, перелічені в ст. 64 КПК України.

Особливостями порушення кримінальної справи за цією категорією злочинів є те, що спочатку перевіряється інформація про злочинні дії, пов’язані з торгівлею людьми. Складнощі полягають у тому, що її перевірку необхідно здійснити за межами України, а це можливо зробити лише за згодою відповідної країни та фінансування цієї перевірки Україною. Не слід забувати і про те, що далеко не завжди інші країни бажають співпрацювати і подавати необхідну правову допомогу з цих питань.

Крім того, для порушення кримінальної справи по торгівлі людьми необхідно, щоб у проданих осіб було бажання сприяти слідству.

Що стосується тактики проведення першочергових і подальших окремих слідчих дій, то практичним працівникам необхідно цікавитися та узагальнювати досвід своїх колег в інших країнах і намагатися використовувати його з метою вирішення конкретних процесуальних і кримінальних питань.

До профілактичних дій слідчого слід віднести перевірку сумнівних оголошень про працевлаштування.

1. Аленин Ю. П, Тищенко В. В., Аркуша Л. И. Расследование тяжких преступлений. — Харьков: Одиссей, 2006. — 256 с.

2. Біленчук П. Д, Кофанов А. В, Сулява О. Ф. Балістика: Криміналістичне вогнестрільне зброєзнавство. — К.: Bee Zone, 2003. — 384 с.

3. Дрьомін В. М, Туляков В. О., Орловська Н. А. Кримінологія. — Одеса: Юрид. л-ра, 2003. — 170 с.

4. Дубягин Ю. П., Дубягина О. П., Логвинов С. Г. Особенности методики расследования неочевидных убийств. — М.: Юрлитинформ, 2004. — 250 с.

5. Карпов Н. С. Криминалистическое изучение преступной деятельности, средств и методов борьбы с ней (данные эмпирических исследований). — К.: НАВСУ, 2004. — 218 с.

6. Криміналістика: Підручник / За ред. П. Д. Біленчука. — К.: Атіка, 2001. — 544 с.

7. Мирошниченко Н. А., Козаченко О. В. Кримінально-правова боротьба з розповсюдженням наркоманії. — Одеса: Юрид. л-ра, 2005. — 160 с.

8. Холмс Пол. Найкращі зразки міжнародної практики боротьби з торгівлею людьми. — К.: МОМ, 2003. — 210 с.

9. Щур Б. В. Тактика нейтралізації протидії розслідуванню злочинів, вчинених організованими групами. — Х.: Гриф, 2005. — 176 с.

7.1.1. Характеристика міжнародного тероризму

Слово “терор” походить від лат. terror, яке означає страх, жах. Аналогічне значення мають англійське слово terror та французьке terreur. Тероризм (франц. terrorisme, англ. terrorism) визначається як здійснення терору, діяльність і тактика терористів. У сучасній літературі існує понад сто визначень поняття “тероризм”. Але всі дослідники одностайні в думці, що тероризм являє собою специфічну форму насильства, яке спрямоване проти невинних людей. Відомий дослідник тероризму Б. Дженкінс (США) вважає, що погроза застосування насильства, індивідуальні акти насильства чи кампанія насильства, які породжують відчуття страху, можуть бути визначені як тероризм. Насильство із застосуванням зброї, не обмежене географічними рамками і жодними нормами, без чіткої лінії фронту, потайність у підготовці операцій, їхній несистематичний характер — все це дало підстави Б. Дженкінсу висунути тезу, згідно з якою тероризм — це новий вид війни. Зрозуміло, що ототожнювати війну і тероризм неможливо, але вони тісно пов’язані та інколи переходять одне в друге, свідченням чого є, наприклад, події у Чечні.

Англійський дослідник П. Уілкінс пише, що терор кардинально відрізняється від інших видів насильства не просто жорстокістю, а й вищим ступенем аморальності, нерозбірливістю в засобах і некерованістю.

Суверенна Україна поділяє глибоку стурбованість європейського та світового співтовариства з приводу розповсюдження міжнародної злочинності та тероризму і має твердий намір стати цивілізованою правовою державою, використовувати міжнародний досвід право охоронців у боротьбі з цими небезпечними явищами[39]. Це пов’язано з непередбаченістю наслідків і великою кількістю жертв після актів тероризму, порівняно високою ефективністю в досягненні терористами поставленої мети.

Міжнародний тероризм — це злочин, загальним об’єктом якого є міжнародні відносини. Під тероризмом розуміють акти насилля або погрози насиллям, мета яких — посіяти страх, спонукати до дій або утримання від них у потрібному терористам напрямі[40].

Терористичний акт завжди є актом насилля, агресії та має такі характеристики:

• насильницькі дії в різних формах і, як наслідок, вибір найефективніших форм для привернення уваги громадськості;

• сам терористичний акт спрямований проти особи або групи осіб;

• відсутність реальної можливості досягти поставленої мети, не вдаючись до насильницького акту.

Міжнародний тероризм слід розглядати, як багаторівневе правопорушення, коли заподіюється шкода міжнародним зв’язкам, що позначається на такому:

• функціонуванні системи дипломатичних зв’язків;

• забезпеченні суверенітету держави;

• забезпеченні права націй на самовизначення;

• забезпеченні спеціальної правосуб’єктності міжнародної міжурядової організації;

• забезпеченні прав і свобод людини;

• нормальному функціонуванні міжнародних наземних, повітряних і морських комунікацій.

До основних галузевих об’єктів тероризму належать:

• суверенітет держави;

• система дипломатичних зв’язків;

• системи міжнародних наземних, повітряних і морських комунікацій.

Проблема класифікації та кваліфікації терористичного акту вирішується на основі аналізу відмінностей у суб’єкті здійснення та об’єкті спрямованості з урахуванням ступеня його небезпечності для міжнародних відносин[41]. Визначальним моментом для кваліфікації теракту як міжнародного злочину є співвідношення його складу зі складом таких міжнародних злочинів, як злочини проти миру, військові злочини, проти людяності, геноцид, апартеїд.

Щодо терактів, які підпадають під дію міжнародного права, можна зробити такий висновок:

1) теракти можуть вчинювати як у мирний, так і в воєнний час;

2) треба розрізняти теракти за суб’єктом вчинення та об’єктом спрямованості:

за суб’єктом вчинення виокремлюють:

• теракти, вчинювані особами, які перебувають на службі та спеціально підготовлені для цієї мети — державний тероризм;

• теракти, вчинювані окремими індивідами чи групами осіб;

за об’єктом спрямованості вирізняють:

• теракти, вчинювані проти безпеки держави;

• теракти проти осіб;

• теракти проти власності держави або окремих фізичних чи юридичних осіб;

3) теракт підпадає під дію міжнародного права в силу:

• його вчинення суб’єктами міжнародного права;

• небезпеки для міжнародних відносин;

• наявності міжнародного елемента;

• зацікавленості держав унаслідок соціальної небезпеки того чи іншого виду тероризму.

Міжнародний елемент означає, що теракт вчинюється:

• на території однієї чи кількох держав або ж на території, яка не підпадає під юрисдикцію жодної з них;

• іноземним громадянином або підданим, або має місце співучасть зазначених осіб;

• відносно іноземного громадянина або власності іноземної фізичної, юридичної особи.

Під терактами міжнародного характеру потрібно розуміти:

• насильницькі дії у вигляді спроби або вчинення нападу, захоплення, викрадення, заподіяння тілесних ушкоджень, вбивства або дій, які створюють загрозу офіційним представникам і членам їхніх сімей;

• захоплення, заподіяння шкоди та знищення власності, необхідної для здійснення політичних, економічних, торговельних, культурних відносин між державами, а також засобів, установ повітряного, водного, залізничного та автотранспорту, якщо дії характеризуються наявністю міжнародного елемента.

Таким чином, під терактом слід розуміти насильницькі дії відносно осіб, групи осіб, класів, представників влади, держави, спрямовані на залякування або спонукання останніх до виконання вимог, досягнення цілей, покладених в основу здійснення терористичного акту.

7.1.2. Основні види терористичних актів: історія і сьогодення

Тероризм як антисуспільне явище сягає в глибину віків у вигляді насильницького способу захоплення та утримання влади. Узагальнення світового досвіду свідчить, що терористична діяльність може набувати форм внутрішнього і міжнародного тероризму. Протягом XIX ст. тероризм залишався переважно внутрішнім явищем. У XX ст. міжнародний тероризм набув загрозливих масштабів. Внутрішній тероризм здійснюється на території однієї держави; терористи і жертви є громадянами цієї держави; міжнародний тероризм здійснюється терористами проти представників іноземних держав і міжнародних організацій, громадян іноземних держав на території країн, громадянами яких терористи не є.

Безпосередньо тероризм виявляється у вигляді вчинення терористичного акту — здійснення злочину терористичного характеру, що є завершальним етапом терористичної операції. Терористична операція є досить тривалою, включає підготовку і здійснення терористичного акту. У здійсненні операції можуть брати участь бойові групи, групи розвідки, матеріального, пропагандистського забезпечення і забезпечення безпеки. Терористична група — підрозділ терористичної організації, до обов’язків якої належить діяльність, безпосередньо пов’язана з підготовкою і здійсненням терористичного акту. Терористична група характеризується тісною взаємодією її членів, об’єднаних конкретними цілями, і складається з терористів, що беруть безпосередню участь у терористичній діяльності. Терористична діяльність характеризується численністю рядів, порівняно тривалим часом існування, наявністю керівної ієрархії, поділом функцій керування і здійснення терористичних акцій, розвідки, пропаганди і фінансування. Можлива наявність філій у різних регіонах країни і на території кількох держав.

Виокремлюють такі види терористичних актів.

Диверсія (вибухи, розпилення отруйних речовин тощо). Здійснюють висадження в повітря транспортних засобів, будівель з метою завдати шкоди і спричинити людські жертви, а також на відкритому просторі для знищення людей. У результаті вибухів страждає велика кількість випадкових людей, тому саме така тактика призводить до найсильнішого психологічного ефекту. Для нападів, як правило, використовують ручні бомби, влаштовують підкопи, мінують житлові будинки, торгові місця. Основним об’єктом замаху стала людина. Дуже часто диверсійну тактику беруть на озброєння терористи національних рухів (ІРА), лівацькі організації крайнього сектантського характеру (РАФ), релігійні екстремісти. Як і раніше, застосовуються ручні гранати, але меншої потужності, що дає змогу терористу непошкодженим зникнути з місця злочину. Найстрашніші терористичні акції виконані за допомогою мінування автомобілів (“автомобільних бомб”). Також терористи мінують різні об’єкти: житлові будинки, магазини, банки, готелі, аеропорти, транспортні магістралі, виробничі споруди. Особливо численними є жертви в результаті вибухів літаків.

Викрадення. Як правило, викрадають осіб, які можуть привернути увагу громадськості: відомих політиків, чиновників, журналістів, дипломатів. Це складний у виконанні спосіб здійснення терористичної діяльності, тому що потребує злагодженої, дисциплінованої роботи злочинців протягом тривалого часу. Статистика свідчить, що викрадення цивільних і військових представників іноземних держав нині набули нечуваного розмаху.

Замах і убивство є одним з основних методів вчинення тероризму. Здійснюється збройними групами, вирізняється демонстративною адресністю, тому ефективний для цілеспрямованого психологічного впливу на вузьку аудиторію. При здійсненні замахів використовується холодна і легка стрілецька зброя, ручні гранати, міномети і гранатомети. При бойовій операції цього типу життю терориста загрожує небезпека, тому її здійснюють високопрофесійні терористи в державах з ослабленою правоохоронною структурою, а також у випадках, коли терористи у змозі створити кількісну перевагу над поліцейськими підрозділами.

Хайджекінг — захоплення транспортного засобу: літака, залізничного потяга, автомобіля, корабля. Найчастіші у світі захоплення літаків ще називають скайджекінгом. Перший випадок авіапіратства стався в 1930 році. По шість нападів було скоєно в 1946, 1960, 1961, 1967 році. У США на початку 60-х років ХХ ст. був поширений авіатероризм кубинських емігрантів і лівих екстремістів, що захоплювали літаки з метою пропаганди й одержання викупу. З 1968 р. починається здійснювана палестинцями кампанія авіапіратства в Європі і на Близькому Сході. У 1969 р. вчинено 91 захоплення цивільних літаків (при цьому п’ять чоловік убито і 32 поранено), у 1972 р. зроблено 59 спроб викрадення, з яких 30 — вдалі (141 чоловік убитий, 99 — поранені). У вересні 1971 р. за 11 днів були захоплені 300 пасажирів і знищені чотири літаки різних західних авіакомпаній. Найстрашніший на сьогодні терористичний акт стався 11 вересня 2001 р., коли захоплені терористами літаки було спрямовано у дві будівлі Всесвітнього торговельного центру і на будівлю Пентагону.

Масштаби авіатероризму змусили уряди й авіакомпанії вжити низку заходів по боротьбі з піратами. На початку 70-х років ХХ ст. в Україні для боротьби з авіапіратством були створені спецпідрозділи міліції в аеропортах. У 1973 р. американські та європейські авіаслужби почали систематично перевіряти багаж пасажирів, що трохи знизило терористичну активність, але все одно її рівень залишався досить високим: у 1976 р. вчинено 25 викрадень аеробусів (218 чоловік загинуло і 215 поранено). У 1980-1990-х роках акти повітряного піратства відбувалися, але в значно меншій кількості. Кількість актів авіатероризму, досягши піка в 1960-х роках, коли 38 % усіх терористичних актів становили напади на авіалінії, скоротилася до кінця ХХ ст. до 12 % від усіх нападів. Скайджекінг є найефективнішим для терористів видом хайджекінгу, тому що, по-перше, спецслужби утримуються від проведення атак на терористів у літаку через високий ризик ураження заручників, по-друге, авіатранспорт видається більш зручним видом транспорту для того, аби сховатися від переслідування. Викрадення суден, потягів, автобусів тощо є менш привабливим для терористів. Наприклад, злочинцям складніше встановити контроль над судном. Проти осіб, що захопили потяг, автобус та інші наземні види транспорту, провести антитерористичну операцію набагато простіше, ніж звільнити від терористів літак.

Захоплення будівель активно здійснюють ліві терористи в Європі, а також латиноамериканські партизани і палестинські організації, що використовують тактику міжнародного тероризму. Найчастіше вчиняють напади на будівлі посольств, урядові установи, партійні офіси. Чеченські терористи захоплювали лікарні. Як правило, захопленням будинку терористична операція не обмежується. У разі успішного для терористів розвитку подій їм вдається залишити захоплену будівлю під прикриттям заручників.

Найближчою до терористичної діяльності є партизанська війна, що локалізується в сільській місцевості. Партизанська війна характерна для країн третього світу з відсталою соціальною структурою. Партизанські загони вирізняються насамперед специфічним складом бойовиків (селяни, малоосвічені робітники і ремісники, декласовані елементи). Їхня діяльність має характер масових збройних зіткнень, триває десятиліттями, то майже припиняється, то знову активізується. Нерідко партизани використовують терористичні методи боротьби: диверсії на залізницях, трубопроводах та інших комунікаціях, замахи на відомих політиків, чиновників, суддів. Для здійснення антиурядової диверсійно-терористичної діяльності створюються спеціальні бойові структури. Партизанські формування обмежуються встановленням контролю над місцем постійного проживання бойовиків.

Політичні убивства, у здійсненні яких як замовник, так і убивця зацікавлені корисливо. Такі злочини не зумовлені соціальною боротьбою. Часто стосовно конкретних вчинених злочинів неможливо однозначно стверджувати, що це терористичний акт чи просто політичне убивство. В окремих випадках політичне убивство і терористичний акт можуть становити одне ціле (убивство А. Лінкольна)[42].

Збройний напад без смертельного результату і заподіяння незначного збитку майну здійснюються терористичними організаціями на стадії становлення, коли ще не накопичений досвід проведення великомасштабних операцій, а також активно діючими організаціями, яким необхідно тільки продемонструвати здатність до проведення збройних операцій.

Кібертероризм (кібервійна) — напади на комп’ютерні мережі і банки даних. Перші випадки “комп’ютерного тероризму” сталися наприкінці 1990-х років, що пов’язано як з розвитком світових мереж, телекомунікацій, так і зі зрослою роллю комп’ютерів у всіх сферах життя. Зворотний бік цього явища — залежність нормальної життєдіяльності суспільства від надійності комп’ютерів і, як наслідок, підвищена увага до них так званих суперхакерів і кіберхуліганів. Напади на комп’ютери за допомогою несанкціонованого доступу здійснюються з метою саботувати роботу відповідних установ. Так, відділ захисту Пентагону свідчить, що щотижня інформаційні вузли міністерства піддаються більш як 60 нападам. Більшість із них вчиняють хакери, що займаються хуліганством, але під час бомбардувань Югославії в 1999 р. групи хакерів у Росії, Сербії й інших країнах цілеспрямовано атакували сервери, що належать американським державним структурам. У 1997 р. зафіксований випадок нападу тамільської кібергрупи “Чорні тигри Інтернет” на електронну пошту уряду Шрі-Ланки. У травні-червні 1998 р. хакери, які протестували проти індійських ядерних випробувань, знищили “домашню сторінку” й електронну пошту Індійського атомного дослідного центру в Бадхе. У вересні 1998 р. у Швеції одним з лівих угруповань був знищений сервер шведських правих радикалів. Сьогодні кібертероризм завдає значних збитків урядовим та комерційним мережам. Разом з тим багато фахівців зазначають недостатній рівень захисту життєво важливих інформаційних вузлів і мереж.

Кримінальні злочини, які епізодично або випадково використовують терористичні методи: захоплення заручників при загрозі арешту тощо. Таку злочинність, як правило, не можна кваліфікувати як терористичний акт.

Після розпаду Радянського Союзу на його теренах виник цілий комплекс передумов для напруженості соціального, національного, ідеологічного, психологічного, міжконфесійного характеру. Насамперед крах тоталітарної системи, параліч влади і затяжна економічна криза, різке падіння життєвого рівня переважної більшості народу і подальше його зубожіння, а також загострення суспільних протиріч, зміна світогляду, падіння моральності, торжество цинізму, вибух злочинності зумовили посилення тероризму.

Своєрідним полігоном для підготовки членів терористичних організацій убивць на замовлення стала й тривала війна в Афганістані. Своєю жорстокістю та усвідомленням неможливості переможного її завершення, іншими негативними чинниками вона надломила психіку тисяч наших співвітчизників, розлютила і виробила звичку в конфліктних ситуаціях вдаватися до брутальної сили із застосуванням зброї.

За своїми основними характеристиками тероризм у країнах, які утворилися на території колишнього Радянського Союзу, подібний до загальновідомого тероризму в усіх його проявах. Про це свідчить вибух на центральному ринку Владикавказа у 2003 р. Вибуховий пристрій терористи розмістили в овочевих рядах, де завжди багатолюдно. Його потужність, за оцінкою фахівців, була еквівалентна 7 кг тротилу. Постраждало понад 200 чоловік, 62 з них загинуло. У нашому суспільстві відбуваються такі негативні явища та процеси, які створюють реальну загрозу вибуху тероризму в нашій державі: соціально-економічна криза, протистояння політичних сил, наростання проявів сепаратизму, зубожіння та люмпенізація значної частини населення при дуже невеликому прошарку середнього класу, зрощення кримінальних, бізнесових і державних структур, корумпованість державного апарату, організована злочинність, великомасштабний незаконний обіг зброї, девальвація моральних і духовних цінностей[43].

Статистичні дані свідчать, що в Україні дедалі загрозливішого характеру набуває тенденція вчинення злочинів терористичної спрямованості з використанням саморобних вибухових пристроїв. У 20032004 рр. в Україні вчинено понад 560 таких злочинів, внаслідок чого 90 осіб загинуло (з них 15 представників владних структур), 218 дістали поранення. Проведений аналіз засвідчує, що ці акти, як правило, здійснюють кримінальні елементи під час боротьби за розподіл сфер впливу у незаконній підприємницькій діяльності з метою усунення конкурентів, а також вбивства або залякування представників органів державної влади та управління.

Істотну і реальну загрозу міжнародній стабільності та безпеці становить сьогодні проблема незаконної торгівлі усіма видами озброєнь та військової техніки, боєприпасами, вибуховими речовинами, технологіями оборонного та подвійного застосування, окремими видами сировини, матеріалами, що використовуються при розробці або виробництві озброєння, військової та спеціальної техніки, експорт та імпорт яких підлягає контролю згідно з міжнародними угодами.

Міжнародний досвід свідчить, що зниження активності терористичної діяльності можливе лише за умови протидії з боку держави скоординованими зусиллями спеціально сформованих сил. Боротьба з проявами тероризму в Україні є одним із пріоритетних завдань, вирішення яких неможливе без термінового створення державно-правової системи запобігання та боротьби з тероризмом. З цією метою з урахуванням досвіду боротьби з тероризмом в інших країнах потрібно продовжувати роботу, спрямовану на вдосконалення чинного законодавства, передбачити посилення відповідальності за найнебезпечніші злочини, вчинені з метою тиску на державні органи та громадськість. Внутрішні заходи необхідно поєднувати з багатостороннім міжнародним співробітництвом, всіляко сприяти розвитку взаємодії правоохоронних та інших державних органів України з відповідними організаціями та правоохоронним органами зарубіжних країн у боротьбі з організованою злочинністю, тероризмом та незаконним наркообігом тощо.

За наявності більш як десяти міжнародних конвенцій з проблем боротьби з тероризмом, зокрема Європейської конвенції по боротьбі з тероризмом (1977), Римської конвенції про боротьбу з незаконними актами, спрямованими проти безпеки морського судноплавства (1988), Міжнародної конвенції про боротьбу з захопленням заручників (1979) та інших, які приймалися у різні часи та з різними, подекуди протилежними підходами й оцінками щодо одних і тих самих подій, ускладнюється порядок їх застосування, унеможливлюється забезпечення відповідної організації взаємодії між державами-учасницями щодо ліквідації терористичних конфліктів.

Українські вчені, які досліджують цю проблему (В. Ємельянов, В. Глушков, Я. Кондратьєв, В. Ліпкан та інші) зазначають, що сьогодні існує нагальна потреба розробити і прийняти міжнародним співтовариством єдину конвенцію з питань боротьби з тероризмом, в якій з урахуванням міжнародного досвіду захисту прав людини було б визначено поняття тероризму та терористичного акту, передбачено чіткий порядок взаємодії держав та умови обов’язкової видачі терористів зацікавленій країні, правовий статус держав, які здійснюють терористичну політику[44].

Міжнародний досвід боротьби з тероризмом свідчить про надзвичайну важливість створення механізму реалізації положень конвенції з боку органів, які виконують поліцейські функції. Цей механізм включає:

• визначення прав і обов’язків органів, які виконують поліцейські функції;

• налагодження взаємодії органів, які виконують поліцейські функції, у боротьбі з тероризмом по лінії Інтерполу та Європолу;

• координація дій між державами, особливо між правоохоронними структурами, які борються з тероризмом;

• врегулювання правового аспекту взаємодії, наприклад, за допомогою підписання міжнародної конвенції з широкого кола питань, зокрема щодо обміну інформацією, спільних практичних дій на кордонах, відстеження місць перебування та пересування осіб, схильних до вчинення терористичних актів, контролю за обігом зброї, вибухових речовин тощо.

7.2.1. Поняття і криміналістична характеристика терористичних актів

Тероризм у всьому світі має тенденцію до стійкого зростання: якщо у 80-х роках ХХ ст. фіксували від 500 до 800 (1985 р.) терористичних актів, то у 90-х роках — від 900 і до більш як тисячі. Як зазначають кримінологи, з кожним роком терористи вдосконалюють свою діяльність, терористичні акти з кожним роком стають дедалі організованішими, вчиняються з використанням вибухових речовин і сучасної зброї, завдають шкоди здоров’ю і забирають життя людей. У Росії в 1996 р. кількість терористичних акцій збільшилася в 2,5 разу порівняно з двома попередніми роками. В міжнародному масштабі тероризм у ХХ ст. розповсюдився, як страшна епідемія.

“Тероризм”, “терор”, “терористичний акт” — що це? Кожен день на шпальтах газет ми бачимо ці слова, вони щодня лунають з наших телевізорів і радіоприймачів. А чи знають самі журналісти, про що вони пишуть, чи знають ведучі телепередач і диктори новин, про що вони говорять?

Ми схильні вважати, що ні, а якщо і знають, то далеко не всі, тому що на сьогодні, на превеликий жаль, у жодному законодавчому акті України не знайшли свого відображення перелічені терміни. Стаття 258 нині чинного Кримінального кодексу України дає визначення поняття “терористичний акт”, але воно далеко не таке, яким хотілося б його бачити в сучасному чинному кримінальному законодавстві. Тож, як можна говорити про те, про що ми самі не знаємо. Адже фахівці, які займаються цією проблематикою, на сьогодні не досягли компромісу в питанні чіткої дефініції термінології цього явища, то якою має бути реакція простих людей, котрі чують про тероризм здебільшого із засобів масової інформації.

Спираючись на результати дослідження, проведеного російським вченим Д. Ольшанським, можна стверджувати, що люди не досить чітко знають і мають уявлення про те, що таке тероризм. Із тисячі опитаних москвичів на запитання “Що таке тероризм ?” 47 % відповіли, що це терористичний акт, тобто визначили одне слово через два пов’язаних з ним, 38 % дали суто оціночні відповіді: “злочин”, “варварство”, “насилля” тощо, 12 % важко було взагалі щось відповісти на це запитання, 2 % відповіли “не знаю”. І тільки 1 % опитаних спробували сформулювати визначення тероризму як чиїсь дії, спрямовані на досягнення якоїсь поставленої терористами мети. І коли вже навіть жителі Москви, переживши підриви жилих будинків, трагедію з захопленням заручників у театрі на Дубровці, вибух у метро, так визначають поняття “тероризм”, то громадяни України знайомі з цією проблемою ще менше.

Отже, про яку протидію цьому явищу можна вести мову, які шляхи боротьби слід визначати, коли суспільство взагалі не готове відповісти на це запитання, тобто дати визначення, що ж таке тероризм? З огляду на це доцільно проаналізувати результати діяльності дослідників у зазначеній галузі і висвітлити їхнє реальне бачення наболілої на сьогодні проблеми, тому що не тільки в практичній, а й у теоретичній сфері лежить вирішення багатьох питань, які стосуються забезпечення ефективного національного і глобального контролю над тероризмом. Якщо узагальнити, то слово “тероризм” тісно пов’язане з такими термінами, як “терор”, “білий терор”, “червоний терор”, “терористичний акт”. Аналіз літератури, присвяченої цій проблемі, свідчить, що загальноприйнятої дефініції тероризму нині в світі не існує.

Разом з тим можна зазначити від 100 до 200 визначень тероризму, але жодне з них учені не визнають класичним.

Слово “терор” вживається в латинській (terror), англійській (terror) та французькій (terreur) мовах. У літературі і законодавчих актах також використовується такий термін, як терористичний акт (akte de terrour).

Тлумачні словники білоруської і російської мови визначають тероризм, як політику і тактику терору, а тлумачний словник В. Даля зазначає, що тероризм — це залякування, залякування карою на смерть, вбивствами і всіма жахами шаленства (несамовитості, оскаженіння). Сучасний тлумачний словник української мови пояснює тероризм як здійснювання, застосування терору; як діяльність і тактику терористів. В українській радянській енциклопедії взагалі йдеться тільки про тероризм міжнародний — це вбивства чи інші посягання на життя керівників держав, керівників і членів уряду, дипломатичних представників та інших посадових осіб, захоплення заручників і насильне викрадення повітряного судна, піратство, напади на приміщення посольств і прогресивних організацій й інші аналогічні злочини, які здійснюються і організовуються імперіалістичними колами з наміром змінити внутрішню чи зовнішню політику інших держав, провокації з метою виникнення міжнародних ускладнень чи початку війни, придушення національно-визвольних рухів. А що стосується окремого визначення поняття “тероризм”, то в енциклопедії воно відсутнє. Словник міжнародного права за ред. С. Бацанова дає визначення міжнародного тероризму як сукупності суспільно небезпечних у міжнародному масштабі дій, які тягнуть за собою безглузду загибель людей, порушують нормальну дипломатичну діяльність держав і їх представників та ускладнюють здійснення міжнародних контактів і зустрічей, а також транспортних зв’язків між державами. З вищенаведеного можна зробити висновок, що більшість визначень тероризму, які викладені в літературі, взагалі відсилають до поняття “терор”, яке ненабагато зрозуміліше і вивченіше, ніж попереднє.

В українській радянській енциклопедії поняття “терор” висвітлено так: “Політика залякування, насильства, розправи з політичними противниками аж до їх фізичного знищення, основний метод боротьби буржуазної контрреволюції, фашистських режимів проти прогресивних сил”. Зазначимо, що це визначення робить акцент на політичній спрямованості терору (розправа з політичними противниками). Цей термін почали застосовувати після Великої французької революції, а пізніше з’явився термін “масовий терор”, що його спрямовано проти цілих класових груп, наприклад, проти “аристократів” під час Великої французької революції, і термін “індивідуальний терор”, який практикується проти окремих представників ворожого табору. К. Маркс, Ф. Енгельс, а пізніше і В. Ленін не відкидали доцільності застосування масового терору як певної форми революційного насилля, тому що “є один засіб скоротити, спростити, сконцентрувати родові муки старого суспільства — революційний тероризм” (К. Маркс). Але марксистсько-ленінська теорія на основі класового критерію передбачає і контрреволюційний терор. При цьому революційний терор трактується як історично необхідний, прогресивний, вимушений і гуманний, що нав’язаний силами контрреволюції, яка не хоче поступитися без бою. Відповідно терор контрреволюційний (білий) є реакційним, кривавим, жорстоким, нелюдяним.

Інколи окремі автори відрізняють терор і тероризм за характером дій: терор — це відкриті, демонстративні дії, а тероризм реалізується в конспіративних, нелегальних діях. Інші автори дуже часто ці поняття вживають як синоніми. Вважатимемо, що більш точні в своїх визначеннях ті автори, які говорять, що тероризм — це злочин, а терор — спосіб дії будь-якого суб’єкта (держави, організації, фізичної особи) з використанням сили, погрози, залякування. Зокрема, в тлумачному словнику російської мови С. Ожегова за редакцією Н. Шведової пропонується таке роз’яснення цих понять: терор — це фізичне насилля, аж до фізичного знищення, відносно політичних супротивників, а тероризм — це практика терору. Як у цьому словнику, так і в українській радянській енциклопедії йдеться про політичне спрямування терору. Польський учений А. Бернард у своїй праці “Стратегія тероризму” розмежовує ці поняття: терор є насиллям і залякуванням, яке об’єктивно використовується сильнішим стосовно слабшого; а тероризм — це насилля і залякування, яке використовується слабшим відносно сильнішого.

Ще у 80-х роках ХІХ ст. А. Шмідт склав список із 109 визначень тероризму з метою узагальнити цей матеріал і вивести загальноприйняте визначення тероризму. Зусилля вченого виявилися марними, тому що після нього ще багато дослідників намагалися зробити те ж саме, але безуспішно, нові визначення призводили до ще більшої плутанини. Одна з основних і найтриваліших суперечок щодо поняття тероризму точиться сьогодні навколо того, як розуміти тероризм: як державні репресії чи як недержавну революцію. Тероризм постійно пов’язують з політикою, стверджують, що це явище переслідує політичну мету і ґрунтується виключно на політичних мотивах. Якщо підійти до цієї проблеми з такої точки зору, то виходить, що “терорист з легкістю перетвориться на борця за свободу”, як констатував свого часу у політичних дебатах Р. Рейган стосовно нікарагуанських “Контрас”. Уряди окремих країн називають тероризмом озброєну боротьбу політичних опозиційних груп, а останні в своє виправдання намагаються довести, що держави застосовують до них “тактику терору”.

Не менш складним аспектом цієї дефініції є питання про те, як розуміти тероризм — як форму війни чи як форму насильства. Терористи, на відміну від військових, не намагаються приховати своїх злочинних намірів, і у них немає певної території, на якій відбуваються воєнні дії, відсутня нейтральна територія, не існує також обмеження на певні види використовуваної зброї. Військові усвідомлюють, що застосування зброї проти цивільного населення є винятком або непорозумінням, а у терористів усе навпаки, їхня мета — навести жах, викликати паніку, змусити боятися, а мішень — цілий світ, і в переважній більшості випадків — це мирне населення. П. Віткінсон зазначає, що на практиці неймовірно складно провести межу між війною та терором. Але навіть цей факт не перетворює кожну гверилью (тобто партизанську війну), яка вимушено ухиляється від правил війни, на тероризм. Тому доцільно розмежовувати ці поняття і в жодному разі їх не можна узагальнювати.

У. Лакер заявив, що найближчим часом взагалі неможливо визначити поняття “тероризм”, бо багато зовнішніх чинників суспільства суперечать цьому. Але сам учений постійно вдається до спроб визначити це складне явище, тому, на його думку, тероризм — це застосування насильства групою людей, які діють з певною політичною або релігійною метою зазвичай проти якогось уряду, інколи проти іншої етнічної групи, класу, релігії чи політичного руху.

Отже, узагальнивши проаналізовані вище джерела і наукові напрацювання вітчизняних і іноземних дослідників з цієї проблеми, можна запропонувати таке визначення тероризму. Тероризм — це соціальне явище, яке виникає і загострюється на ґрунті соціальної, правової, політичної та економічної нестабільності в державі з метою досягнення певних змін (виконання висунутих вимог) на користь злочинців, шляхом застосування чи погрози застосування насильства та виявляється у застосуванні зброї, вчиненні вибухів, підпалів та інших загально небезпечних дій певною особою чи організованою групою осіб.

Тероризм за останні десятиліття набув статусу явища глобального масштабу. З року в рік зростає кількість терористичних актів, а самі вони стають дедалі агресивнішими та жорстокішими. Якщо на початку 70-х років ХХ ст. основним об’єктом терористів була власність, то у 80-х роках, за урядовими даними США, половина всіх терористичних актів була спрямована проти людей.

Криміналістична характеристика тероризму складається з певних елементів: Розглянемо їх докладніше.

Спосіб вчинення злочину. Аналіз сучасної діяльності різних терористичних груп свідчить, що в цілому спосіб вчинення терористичного акту залежить від ідеологічної платформи конкретного угруповання, його цілей і напрямків діяльності. Але також існують такі способи, як захоплення заручників, підпали, викрадення літаків, захоплення адміністративних будівель, вбивство вищих посадових осіб держави і посадових осіб спецслужб, використання біологічної зброї, зброї масового ураження, комп’ютерний тероризм тощо.

Спосіб підготовки до вчинення злочину. Вчиненню терористичних актів, як правило, передує ретельна підготовка. Це може бути пошук вибухівки, виготовлення вибухових пристроїв, придбання зброї, підшукування співучасників, спеціальна підготовка виконавців та інше. Слід мати на увазі, що підготовчі дії терористів залежать від того, в якій формі планується вчинити той чи інший теракт.

На етапі підготовки до вчинення теракту у правоохоронців уже з’являється можливість притягнення до кримінальної відповідальності за вчинення таких злочинів, як незаконне зберігання вогнепальної зброї, вибухових речовин та інше.

Підготовка терористів здійснюється, як правило, у спеціально створених для цих цілей таборах і на полігонах, із залученням інструкторів для навчання володіння зброєю, вибухівкою, прийомами рукопашного бою тощо. Досить часто вчиненню певного терористичного акту передує скоєння цілої низки інших злочинів.

Спосіб приховування злочину. Для терористів важливо, щоб про їхню діяльність, про вчинені ними терористичні акти дізналося якомога більше людей, було привернуто увагу світової спільноти. Тому, як правило, вони не приховують здійснення ними терактів, але приховують сліди злочину, які можуть вказувати на причетність до цього злочину конкретної особи. Вони намагаються всіляко приховати сліди, які вказували б на конкретну особу. Наприклад, використовують вибухові пристрої сповільненої дії, з годинниковими замикачами чи з радіокерованими детонаторами, тобто застосовують вибухові пристрої, які можуть вибухнути без обов’язкової присутності на місці вибуху терориста. Разом з цим більшість слідів, які могли б допомогти слідству встановити особу, причетну до вчинення вибуху, знищуються безпосередньо самим вибухом, а свідки, які могли б вказати на злочинця, під впливом пережитого від вибуху жаху не в змозі дати достовірні свідчення.

Місце вчинення злочину залежить від того, в який саме спосіб буде здійснено терористичний акт. Наприклад, місцем вчинення вибуху будуть місця найбільшого скупчення людей (великі адміністративні будівлі, заклади торгівлі, громадський транспорт, зокрема метрополітен, місця громадського відпочинку, вокзали, аеропорти, літаки, людні вулиці та площі тощо). А у разі захоплення заручників місцем вчинення можуть бути літаки, адміністративні будівлі, приміщення дипломатичних представництв, заклади торгівлі тощо.

Час вчинення терористичних актів залежить від конкретної мети, яка стоїть перед терористами. Слід пам’ятати, що вони чітко планують свої операції, тому для вчинення теракту вибирають найбільш слушний з їхньої точки зору час. Наприклад, якщо терористи мають намір здійснити вибух на вулиці, то це буде у “час пік”; коли планують підірвати житловий будинок, то це станеться у нічний час, тощо.

Особа злочинця (терориста). На жаль, на сьогодні відсутні наукові дослідження стосовно розгорнутої характеристики особи терориста на достатньо репрезентативному рівні. Тому навіть відомі досить розрізнені факти з цього приводу мають велике значення для розуміння саме мотивації тероризму. Особи старшого віку переважно є організаторами та керівниками, а молодшого — виконавцями. Певну частку серед терористів становлять люди зі спеціальною, спрямованою на терористичну діяльність, підготовкою. На думку психологів, для терористів характерним є верховенство емоцій над розумом (імпульсивність), упередженість оцінок, низький поріг терпимості (дратівливість, збудливість), відсутність належного самоконтролю. Окремі вчені припускають, що терористи за своїми психологічними особливостями близькі до убивць. До терористичних груп потрапляють особи різних професій, практично з усіх прошарків суспільства. Вони представляють різноманітність культур та національностей і підтримують широкий спектр ідеологічних напрямів. Багато терористів є людьми, які свого часу, виступаючи за певні права і свободи, були засуджені державою, поставлені за межі закону. Для таких людей тероризм стає соціальною помстою державі.

Особистісні особливості терористів багато в чому залежать від форм і видів тероризму, його цільової і значеннєвої спрямованості, характеру функціонуючих у них терористичних груп, регіону дій усього формування, соціально-демографічних, етнопсихологічних, кримінологічних та інших рис особистості терористів. Для виявлення рис, що мають криміналістичне значення, необхідно звернути увагу на рівень злочинного досвіду і професіоналізму членів групи, їхнє становище в структурі групи. У терористичних організаціях, у всіх їхніх структурних ланках переважають в основному чоловіки віком від 20 до 35 років, непрацюючі, з неповною середньою і середньою освітою, втім, серед терористів є чимало жінок.

У терористичних організаціях, що займаються наркобізнесом, який забезпечує високий прибуток при відносно некваліфікованій і нетрудомісткій роботі, особливо високою є частка молоді, що не має спеціальності. У групах, які здійснюють терористичну діяльність у сфері економіки і фінансів, вік її учасників вищий, як і рівень їхньої загальної і спеціальної кримінальної підготовки.

У терористичних формуваннях ідейно-політичної спрямованості відсоток раніше засуджених незначний. Проте у злочинних формуваннях, що займаються безпосередньо кримінальним тероризмом, спостерігається великий відсоток раніше засуджених (72 %). Кримінальному тероризму притаманна така ознака, як досить високий рівень злочинного професіоналізму. 82 % членів груп, котрі задіяні у кримінальному тероризмі, мають більшість типових ознак кримінального професіоналізму. Специфікою кримінального терористичного формування є і те, що поряд із кримінальним професіоналізмом його члени (особливо ті, що здійснюють злочини в сфері економіки) ширше, ніж у будь-яких інших злочинах, використовують звичайний трудовий і службово-посадовий професіоналізм і свої спеціальні знання.

Серед керівників кримінальної терористичної організації великий відсоток раніше засуджених. До основних якостей, властивих для сучасного лідера терористичної злочинної групи, належать: наявність досвіду злочинної діяльності; вольові якості; вищі порівняно з іншими учасниками розумові здібності; фізична сила; уміння дотримувати слова; заповзятливість; комунікабельність; рішучість у діях; знання зовнішніх і внутрішніх умов функціонування групи; швидкість орієнтування і прийняття рішень у складних для злочинної терористичної групи ситуаціях; уміння забезпечити конспіративність підготовлюваних і здійснюваних групою злочинів. Вивчення кримінальних справ дало змогу виокремити такі типи лідерів кримінальних терористичних груп: натхненники, ініціатори, організатори, лідери змішаного типу, а також лідери, що не тільки безпосередньо керують злочинними діями, а й виявляють активність у створенні терористичних груп і забезпечують їхнє функціонування. Найвіддаленішими від реальних злочинів є лідери-натхненники, що можуть задля особистої безпеки виконувати функції лише технічного чи “кримінального” керівника, або радника, юридичного консультанта, який застерігає членів своєї групи від небезпечних для її існування кроків. Разом з тим такий лідер часто є психологічно сильною особистістю, здатною зміцнити рішучість своїх підлеглих. У вивчених кримінальних справах лідерів цього типу виявлено 4 %.

Ініціатор — нестабільний, перехідний тип лідера. Найчастіше ініціатива в нього поєднується з іншими функціями, наприклад, організаторськими. У розглянутих кримінальних справах було кілька випадків, коли терористична група доручала одному чи кільком своїм членам влаштуватися на роботу до певної господарської організації та стати ініціаторами діяльності, вигідної для терористичної групи. Центральною фігурою терористичного формування, як правило, є лідер-організатор. Найчастіше це послідовно-криміногенний тип особистості, що характеризується високим ступенем антигромадської спрямованості, зі сформованою негативною особистісною орієнтацією, який не просто використовує чи підшукує придатну ситуацію для здійснення злочинів, а й створює її, активно долаючи перешкоди.

У великих терористичних організаціях серед виконавців можуть бути свої лідери. Це найдосвідченіші у кримінальній діяльності люди або особи, які за дорученням керівників виконують контрольні функції, стежать за “чистотою” вчинення злочинів. Таких лідерів середньої ланки виявлено в 20 % вивчених справ. Характеристика лідерів була б неповною без інформації про лідерів змішаного типу. У процесі дослідження вченим вдалося виявити такі їхні різновиди:

• лідери, які послідовно чи одночасно виконують функції натхненника, ініціатора й організатора, у вивчених кримінальних справах лідерів такого типу було 5 %;

• лідери, що виконували роль ініціатора-організатора (16 % справ);

• організатори-керівники, зафіксовані у 42 % випадків;

• керівник-виконавець — у 37 % кримінальних терористичних злочинних груп.

Роль виконавців у кримінальній терористичній діяльності значна. Дослідження показали, що у структурі терористичної групи може бути кілька різновидів виконавців. Основне виконавське “навантаження” у ній несуть не всі особи, а лише їхня частина, яку можна назвати головною. Серед них особливо вирізняються ініціативні виконавці, що, як правило, або здійснюють функції лідерів-виконавців, або змушені бути лідерами зі змішаними функціями, а також особи, які мають вкрай корисливі нахили.

Особливу частину активних виконавців становлять члени груп, які потрапили до складного кримінального “технологічного” ланцюжка й об’єктивно не можуть залишити свою злочинну діяльність без шкоди для злочинної групи загалом. Другорядні виконавці, як правило, діють у складі кримінально-терористичної групи постійно або залучаються епізодично. Вони можуть отримувати частку прибутку від явно злочинних операцій.

Найвища психологічна згуртованість притаманна терористичним формуванням ідейно-політичного спрямування, де еліта являє собою вольових, грамотних організаторів, ідеологів, політиків, де достатньо заможних людей, які фінансово та матеріально забезпечують терористичну діяльність. Ці люди зазвичай самі пов’язані з громадськими рухами, партіями, керівниками і політиками інших держав, здійснюють фінансову, ідеологічну й іншу підтримку тероризму.

Особа потерпілого. Жертвою тероризму може стати будь-яка особа — як президент країни, так і будь-який пересічний громадянин. Усе залежить від конкретного терористичного угруповання, його ідеологічної платформи та способів втілення в життя своїх намірів. Наприклад, жертвами націоналістичного тероризму стають вищі посадові особи держави, військовослужбовці, правоохоронці та представники “ворожої” нації, а жертвами релігійного тероризму — представники іншого віросповідання.

Обстановка місця вчинення злочину. Характерним є те, що терористи досить часто використовують певну обстановку. Більшість терактів із застосуванням вибухівки здійснюють у місцях найбільшого скупчення людей, з незначним контролем з боку правоохоронців, у цьому разі можлива велика кількість як постраждалих, так і свідків.

Відомі випадки, коли терористи самі створювали певну обстановку для здійснення теракту.

Предмет злочинного посягання. Для терористів не характерні посягання на предмети матеріального світу. Вони тепер досить рідко викрадають літаки і захоплюють будівлі. В основному вони посягають на ті предмети, які можуть сприяти успішному здійсненню терористичних актів, а самі теракти спрямовані проти особи.

Слідова картина злочину. При вчиненні терористичного акту, як правило, залишається багато слідів самого теракту та майже немає слідів, які вказували б на конкретну особу, яка його здійснила. Це пов’язано з мотивацією терористичних актів. Для терористів важливо, щоб про їхню терористичну діяльність дізналося якнайбільше людей, тільки в такому разі буде досягнуто мети — тримати суспільство в страху, дестабілізувати його тощо. Безкарність терористів ще більше загострює кризу в суспільстві, що також сприяє терористам. Тому слід приділяти особливу увагу відшуканню слідів, які вказували б на причетність до злочину певної терористичної групи та конкретної особи, члена цього злочинного формування. Також характерно те, що при вчиненні теракту є велика кількість свідків, а тому вчасне виявлення всіх можливих очевидців події та їх правильно організоване (з урахуванням їхнього психологічного стану) опитування сприятиме розкриттю і розслідування такого злочину.

7.2.2. Криміналістична класифікація терористичних актів

Теоретична розробка проблем класифікації злочинів на криміналістичній основі має важливе значення для подальшого розвитку теорії криміналістики, вдосконалення методики виявлення і розкриття злочинів, поліпшення процесу підготовки слідчо-оперативних кадрів, підвищення їх професійного рівня. Цій проблематиці присвятили свої наукові праці такі криміналісти, як Р. Бєлкін, А. Вінберг, В. Віденін, В. Образцов, А. Васильєв, Н. Яблоков, І. Герасимов, Л. Гумашвілі та багато інших.

Класифікаційні ідеї мають глибоке історичне коріння. Щойно людина здобуває певну кількість знань про будь-який предмет, вона одразу ж намагається систематизувати їх у певному порядку, щоб краще ними розпоряджатися і за потреби повідомляти про них інших. Такі класифікації не лише приносять людині вигоду, а й сприяють збільшенню суми знань у кожному предметі, що вивчається, змушуючи розглядати ці предмети під різними кутами зору і відкривати нові можливості, які без цього могли б залишитися непоміченими.

Як засіб упорядкування і систематизації матеріалу класифікація в криміналістиці використовується з часів становлення науки, а ось теоретичним осмисленням процедури класифікації і пов’язаних з нею питань науковці-криміналісти займаються не так давно. Як справедливо зазначив В. Віденін, криміналістична класифікація за своїм характером не відрізняється від класифікації інших наук. У будь-якій сфері наукового знання класифікація ґрунтується на єдиних законах і правилах діалектичної і формальної логіки, а не на принципах і правилах певної науки. Не є винятком і криміналістика, тому криміналістичні класифікації різняться від класифікацій інших наук тільки об’єктами і цілями класифікації.

Зазначаючи важливість криміналістичної класифікації для встановлення об’єктивної істини при розслідуванні злочинів, Р. Бєлкін, А. Вінберг наголошують, що в криміналістиці, як і в інших галузях наукового знання, систематизація і класифікація служать засобом проникнення в сутність явищ і предметів, які пізнаються, встановлення зв’язку і залежності між ними, вираження відношення між елементами структури та між підсистемами.

У зв’язку з тим, що видова різноманітність тероризму законодавчо не закріплена, в літературі можна зустріти досить різні погляди на класифікацію тероризму і терористичних актів. Наукові дослідження, здійснювані під керівництвом фахівців з різних галузей знань, зокрема таких, як філософія, історія, соціологія, психологія, політологія, юриспруденція, систематизують тероризм з різних точок зору, пропонуючи специфічні критерії класифікації.

Так, під час міжнародної конференції “Тероризм і національна безпека України”, яка проходила в НАВС України, ректор Академії поліції “Стефан чел Маре” МВС республіки Молдова, доктор права Д. Балтаг та його колега, а також доктор О. Балан висловили думку, що тероризм має багато форм і цілей, варіюється у часі і в просторі, а тому його можна класифікувати за такими критеріями:

• за цілями і намірами терористичного акту — кримінальний, соціальний і політичний тероризм;

• за територією вчинення терористичного акту — внутрішній, або національний, міжнародний і транснаціональний тероризм;

• за причинами прояву — расовий, національний, неофашистський і фундаментально-релігійний тероризм;

• за способами здійснення терористичних актів. Такий тероризм поділяється на спрямований — до актів насильства вдаються тільки для реалізації поставленої мети та побічний — терористичні акти здійснюються з використанням непрямих прийомів і методів, які призводять до досягнення поставленої мети.

Дещо інше бачення проблеми мають російські вчені В. Замковий і М. Ільчиков. Вони пропонують попарні варіанти класифікації і виокремлюють такі види тероризму:

• революційний і контрреволюційний;

• субверсивний і репресивний;

• фізичний і духовний;

• селективний і сліпий;

• провокаційний;

• превентивний терор;

• військовий терор;

• кримінальний терор.

Під цими видами автори розуміють таке. Субверсивний тероризм — тероризм, спрямований на дестабілізацію системи; репресивний — пов’язаний з придушенням системи. Селективний тероризм — це індивідуальні теракти; сліпий — це акти насилля, спрямовані на невизначене коло осіб. Провокаційний характерний для міжнародного тероризму. Превентивний терор — це той, що здійснюється спецслужбами держав. Військовий має місце тоді, коли доктрина ведення війни вирізняється особливою нелюдяністю, безжалісністю, жорстокістю військових операцій відносно мирного населення, дітей, об’єктів Червоного Хреста, військовополонених тощо. Кримінальний терор — це стан злочинності, коли вона виходить з-під контролю правоохоронних органів.

У своєму дослідженні Е. Ляхов та А. Попов також за парним принципом пропонують таку класифікацію тероризму:

• воєнний і мирний;

• революційний і контрреволюційний;

• визвольний і репресивний;

• політичний і загальнокримінальний.

Під мирним тероризмом учені мають на увазі здійснення терористичних актів у мирний час.

Н. Мелентьєва пропонує класифікувати тероризм за такими видами: ідеологічний, етнічний, релігійний та індивідуальний.

П. Біленчук підходить до класифікації тероризму з такої позиції. Залежно від території вчинення тероризм поділяється на внутрішній і міжнародний. А самі терористичні акти можуть бути таких видів:

• диверсія (вибухи, розпилення отруйних речовин та ін.);

• викрадення відомих політиків, чиновників, журналістів, дипломатів;

• замах і убивство;

• хайджекінг — захоплення транспортного засобу: літака (скайджекінг), залізничного потяга, автомобіля, судна;

• захоплення будівель;

• партизанська війна, що локалізується в сільській місцевості;

• політичні вбивства;

• кібертероризм (кібервійна) — напади на комп’ютерні мережі і банки даних.

На думку вченого, не можна кваліфікувати як терористичний акт такі карні злочини, які епізодично або випадково використовують терористичні методи.

Ю. Антонян у своєму кримінологічному дослідженні пропонує поділ тероризму на державний, націоналістичний, військовий, корисливий, кримінальний та ідеологічний.

С. Мохончук схильний вважати, що чіткої класифікації зробити не можна, тому що з огляду на величезну різноманітність форм тероризму будь-яка класифікація тероризму буде умовною. За такого підходу науковець розмежовує тероризм за його мотивацією, тобто на кримінологічному або психологічному рівні, виокремлюючи такі його види:

• націоналістичний;

• релігійний;

• політичний;

• інформаційний.

Науковець робить слушне зауваження щодо розмежування тероризму і терору, про що йшлося у попередньому підрозділі. Державного терору немає в жодній класифікації, тому ми схильні вважати, що він взагалі не належить до тероризму.

Згадаємо ст. 3 Конституції України: “Людина, її життя і здоров’я, честь і гідність, недоторканність і безпека визнаються в Україні найвищою соціальною цінністю.

Права і свободи людини та їх гарантії визначають зміст і спрямованість діяльності держави. Держава відповідає перед людиною за свою діяльність. Утвердження і забезпечення прав і свобод людини є головним обов’язком держави”.

Тому слід підтримати С. Мохончука і ще раз наголосити, що держава повинна захищати своїх громадян від свавілля, безчинств, різного роду екстремістів і кримінальних злочинців. І така діяльність держави нічого спільного з терором не має. Це нормальна й обов’язкова функція кожної держави. Якщо за критерій класифікації взяти розповсюдження тероризму, то тут учений є однодумцем П. Біленчука, В. Глушкова і вирізняє внутрішній і міжнародний тероризм. Він також чітко наголошує на відмітних ознаках внутрішнього і міжнародного тероризму.

Під час вчинення акту міжнародного тероризму:

• держава не несе відповідальності за вчинення акту тероризму. Кримінальному переслідуванню підлягають тільки фізичні особи на основі міжнародних договорів, але за кримінальними і кримінально-процесуальними законами тієї держави, громадянином якої є терорист;

• цей злочин вчиняється на території кількох держав або співучасниками є іноземці, або наслідки злочину виявляються за межами держав, де вони були вчинені;

• існує міжнародний договір, який визначає діяння злочинним і встановлює за нього відповідальність.

Щодо державного терору, то ми маємо жахливий досвід жовтневих подій 1917 р. і тоталітарного режиму, який був встановлений у СРСР і проіснував аж до серпневих подій 1991 року. Як згадується в збірнику документів Всеросійського надзвичайного комітету, відразу ж після перемоги Жовтневого збройного повстання російська буржуазія стала на шлях розгортання кровопролитної боротьби, на шлях терору і змов.

Повертаючись до класифікації тероризму, слід згадати В. Лунєєва, який виокремлює характерні для російського суспільства види тероризму:

• політичний;

• кримінальний;

• національний і релігійний;

• державний;

• стихійний і організований;

• повітряний;

• міжнародний.

С. Батюшкін і С. Харламов, узагальнивши результати досліджень вітчизняних і зарубіжних експертів з питань тероризму, у статті «Вакцина від “чуми”» дійшли висновку, що тероризм є таких видів:

• політичний, або як його ще називають, соціально мотивований (ліво- та праворадикальний);

• етнічний (націоналістичний);

• релігійний.

Автори роблять наголос на особливій небезпеці останнього виду тероризму, в основному тієї його гілки, яка приховується за маскою “мусульманства”.

Вчені вирізняють абсолютно новий, донедавна неможливий вид тероризму — “віртуальний ”. Це тероризм, при якому у терористів є можливість доступу до інформаційно-комп’ютерних технологій, за допомогою яких вони створюють видимість терористичної кампанії або окремого терористичного акту, якого насправді немає. Тим самим може бути досягнутий потрібний терористам психологічний вплив на широку аудиторію. Науковці також виокремлюють інформаційний і комп’ютерний (“кібернетичний”) тероризм. Американські правознавці розглядають ці види тероризму як навмисне злочинне використання інформаційних комп’ютерних систем, мереж чи їхніх окремих компонентів, а також стільникового зв’язку, телефонних мереж та інших технічних систем з метою підтримання або полегшення терористичної кампанії чи дії (теракту). Так, ФБР визначило технологію Voice over Ip (Iр-телефонія), яка дає змогу спілкуватися телефоном, використовуючи підключення до Інтернету, як чергову загрозу національній безпеці США. ФБР заявило, що Iр-телефонія може виявитися досить зручною системою в руках терористів. У зв’язку з цим до Федеральної комісії із зв’язку надійшов проект про включення Iр-телефонії у закон, який стосується перехоплення телефонних розмов. Це дасть змогу контролювати усі види повідомлень, які передаються Інтернетом: Е-mail, SMS, chat тощо. Така пропозиція викликала у правозахисних організаціях занепокоєння, але фахівці з ФБР, як і російські дослідники С. Батюшкін і С. Харламов вважають, що терористи можуть ефективно використовувати глобальні міжнародні інформаційні мережі типу Інтернет, Iр-телефонії з метою пропаганди тероризму, вербування однодумців, фінансування своєї діяльності, дискредитації антитерористичних дій, для створення хаосу в фінансових, енергетичних, транспортних та інших критичних інфраструктурах, а також для отримання необхідної інформації чи внесення дезінформації тощо.

Узагальнивши результати виконаних на сьогодні досліджень, можна запропонувати таку класифікацію.

Види тероризму за причиною здійснення:

• політичний (об’єднуючий, демонстраційний, конфронтаційний і провокаційний);

• економічний;

• етнічний, тобто коли народ не може досягнути консенсусу (національно-визвольний, расовий);

• світоглядний, що здійснюється з мотивів принципової незгоди з панівними нормами і відносинами (релігійний, екологічний, феміністський).

Політичний тероризм — це сукупність проявів терористичної активності, спрямованих на зміну державного устрою та суспільного ладу в цілому або частково. Зазвичай здійснюється представниками окремих політичних течій, які з тих чи інших причин вилучені із сфери офіційної або легітимної політики.

Об’єднуючий тероризм спрямований на об’єднання організацій або структур екстремістського характеру.

Демонстративний тероризм покликаний забезпечити широку славу чи популярність якоїсь терористичної організації, її ідеології, а також показати силу і готовність до рішучих дій. Найхарактернішим проявом цього виду тероризму у ХХ ст. були події 5 вересня 1972 р. на ХХ Олімпійських іграх у Мюнхені, коли члени арабської екстремістської організації “Чорний вересень” спочатку схопили, а потім розстріляли ізраїльських спортсменів — учасників Олімпійських ігор. Час цієї кривавої акції, її місце і форма — все було розраховано на максимальний пропагандистський ефект.

Конфронтаційний тероризм виявляється у застосуванні насильства в боротьбі протидіючих організацій, рухів, політичних блоків, державних структур.

Провокаційний тероризм характерний тим, що організатори насильницьких дій провокують свого противника застосовувати непопулярні серед населення чи вигідні для терористів дії.

Економічний тероризм — це свідомі примусові методи, спрямовані на занепад економіки, вимога відмови від вигідних поставок або запровадження невигідних економічних санкцій.

Види тероризму за способом вчинення терористичних актів:

• традиційний (коли використовується вогнепальна, холодна зброя, вибухові речовини, отрута та інші відомі здавна способи вбивств);

• технологічний (коли в злочинних цілях використовуються найновітніші досягнення в галузі інформаційних і комп’ютерних технологій, радіоелектроніки, ядерної технології, генної інженерії, хімії, бактеріології, імунології тощо);

• хайджекінг (викрадення транспортного засобу з метою вчинення теракту);

• холодний (присутній тільки факт погрози, без застосування якихось дій).

Види тероризму за територіальною діяльністю терористичної організації:

• міжнародний (вплив на міжнародні відносини і міжнародний правопорядок терористичною організацією, державою);

• внутрішній (наслідки терактів не виходять за межі держави);

• об’єктний (точковий), спрямований проти певних об’єктів.

7.2.3. Загальні засади методики розслідування терористичних актів

Своєрідність і специфічність терористичної злочинності загалом та її окремих кримінальних проявів полягає не тільки в розглянутих вище особливостях, а й у криміналістичній методиці розкриття і розслідування терористичних актів.

Особливістю порушення кримінальної справи за фактом тероризму є те, що в одних випадках розслідуванню передує різна за тривалістю (найчастіше тривала) оперативна перевірка функціонування терористичної групи, що закінчується слідчо-оперативною операцією із затримання на “гарячому” окремих її учасників. В інших — розслідування починається з факту вчинення терористичного акту. У першому випадку розслідуванню передує виявлення, вивчення, накопичення необхідної інформації і відповідне процесуальне документування злочинної діяльності на оперативно-розшуковому рівні, що має свою методику.

Слідчий і оперативні працівники спочатку мусять визначити належність терористичної організації, а вже потім зібрати необхідну інформацію для встановлення винних. Оперативні працівники повинні бути добре поінформовані про всі особливості терористичної організації, підтримувати постійний зв’язок із правоохоронними органами інших країн, від яких можна одержати інформацію про злочин, що готується, або дані, що допомагають розкрити вже вчинений терористичний злочин. Оперативні працівники повинні бути оснащені відповідними технічними засобами для фіксації інформації (відео- і фотозйомка, звукозапис та ін.).

Недоліки, притаманні документуванню результатів діяльності злочинних угруповань, нерідко пов’язані з неможливістю використовувати необхідні технічні засоби (іноді через їх відсутність, а часом і через невміння їх правильно застосовувати) та з недостатнім знанням кримінально-процесуального законодавства оперативно-розшуковими працівниками. Зокрема, незнання ними норм КПК (того, що слід доказувати по кримінальній справі) позбавляє оперативних працівників цільової спрямованості в збиранні розшукової інформації. Це призводить до того, що зібрані і задокументовані дані не дають змоги вчасно почати розслідування, тому що не забезпечують слідчої перспективи кримінальної справи.

Розслідування злочинів, здійснених терористичними групами, потрібно доручати спеціально створеному для цього підрозділу. Основним завданням у процесі розслідування є якнайшвидше виявлення ознак діяльності терористичної групи. Для цього насамперед необхідно відштовхуватися від специфічних ознак, притаманних її окремим видам. Необхідно звертати увагу на конкретні прояви типових ознак терористичної злочинності: навмисність, зухвалість діяння, продуманість місця і часу його вчинення; складний спосіб здійснення терористичного акту і можливість його безпечного вчинення за участю кількох виконавців з чітким розподілом рольових функцій; тривале, ретельне і приховане спостереження за об’єктом злочинного зазіхання; наявність слідів та інших матеріальних наслідків діяння, що вказують на високу технічну оснащеність і озброєність її виконавців, які доступні лише злочинній організації з великими матеріальними можливостями (використання пристроїв підслуховування, передавачів, автомобілів іноземних марок, форми працівників правоохоронних органів і відповідних документів, сучасної вогнепальної зброї, електрошокових кийків та ін.); характер спрямованості теракту, пов’язаного з одержанням великих грошових сум чи матеріальних цінностей; ретельно продуманий (не випадковий) вибір об’єктів злочинного зазіхання (банківські, комерційні й інші структури або окремі громадяни, що володіють великими грошовими сумами чи коштовностями, нерідко отриманими протиправним шляхом); хитромудрі, витончені і швидкі способи реалізації грошей і матеріальних цінностей, отриманих злочинним шляхом; здійснення терористичного акту ще невідомою групою; специфічна поведінка затриманих, підозрюваних (нахабність, заперечення своєї вини, обструкція, конфронтація зі слідчим, складні стосунки затриманих між собою тощо); часто відсутність свідків чи їх повна “непоінформованість”, нещирість показань потерпілих і свідків; швидке спрацьовування захисних механізмів, характерних саме для терористичної організації, що має політичні і корумповані зв’язки, групи безпеки, своїх адвокатів (погрози слідчому і його близьким, тиск на слідство різних впливових осіб, залучення найдосвідченіших адвокатів, що блокують процес розслідування, унеможливлюють документування дій терористичного злочинного формування тощо).

Зазначені ознаки повинні виявлятися не тільки під час дослідчої перевірки, а і з початком розслідування. Однак далеко не всі вони можуть бути виявлені навіть на початку розслідування, тому що на це впливає те, що винні є членами не простої групи злочинців, а терористичного формування. Відомості про це можна отримати під час допиту свідків (очевидців), потерпілих, огляду місця події чи використаних при вчиненні злочину документів, знарядь, зброї, технічних, транспортних та інших засобів, за слідами пальців рук, взуття, виявленими кулями і гільзами, способом вчинення діяння тощо.

Ретельна процесуально-криміналістична оцінка первинної інформації необхідна і тоді, коли до слідчого надходять результати тривалої роботи оперативно-розшукових органів, які вказують на те, що злочин, який підлягає розслідуванню, вчинений терористичною групою. Саме наявність у первинній оперативно-розшуковій інформації відомостей про подію злочину й осіб, до нього причетних, забезпечує слідчу і судову перспективу, дає змогу чіткіше спланувати розслідування. Подальше розслідування повинне бути спрямоване на перевірку факту вчинення злочину терористичною групою, з’ясування її цілей, чисельності, структури, району дії тощо. Не менш важливо якнайшвидше розібратися в механізмі вчинення акту тероризму. Саме такі знання допомагають виявити базову спрямованість злочинної діяльності групи, її системність, інші чинники та епізоди терористичної активності.

Законспірованість терористичних формувань і їхніх зв’язків між окремими членами, їхня кругова порука, ретельна підготовка злочинних акцій і приховання слідів, зухвалість, твердість, витонченість дій, швидкість скоєння самого злочину, нерідко збройний опір оперативним і слідчим органам, можливість витоку і розшифрування оперативно-розшукової інформації, отриманої внаслідок існування корумпованих і політичних зв’язків, відсутність необхідного захисту від злочинців свідків і потерпілих додають певної специфіки комплексу методів і засобів розслідування терористичної діяльності й оперативно-розшуковим заходам.

Розслідуючи такі справи, потрібно здійснювати значно більше, ніж за іншими кримінальними справами, різних криміналістичних операцій на всіх стадіях розслідування й особливо з його початком. У цьому полягає специфіка їхнього розслідування. Зокрема йдеться про припинення і попередження розпочатих і підготовлених терористичних актів, затримання злочинців “на гарячому”, їх розшук за ознаками зовнішності й іншими даними, встановлення номерів телефонів і місць, звідки ведуться телефонні переговори, прослуховування і запис телефонних та інших переговорів, виявлення корумпованих і політичних зв’язків, контрольовані операції з предметами, що перебувають у легальному і нелегальному обігу, забезпечення захисту потерпілих і свідків тощо. Слідчий, визначивши необхідність здійснення криміналістичної операції і достатність наявної для цього інформації, разом з оперативно-розшуковими працівниками повинен розробити спільний план її проведення. У ньому необхідно визначити час і місце здійснення операції, кількість виконавців і їхні ролі, характер використовуваних технічних засобів і методів, порядок фіксації перебігу операції та її результатів. Повинно бути вирішене питання про доцільність участі в операції слідчого, у разі потреби такої участі треба визначити його роль у суворій відповідності з кримінально-процесуальним законодавством. Криміналістичні операції (здебільшого із забезпечення безпеки свідків і потерпілих) можуть проводитися як до, так і після закінчення розслідування, вже в суді.

Для успіху розслідування важливо вміло застосувати криміналістичну та іншу техніку і відповідні навички, тому що винні, як правило, не дають правдивих показань, не зізнаються у скоєному, створюють перешкоди в роботі слідчого, а інформацію з інших джерел, наприклад, від свідків і потерпілих, яка викривала б їх, слідчий не завжди може отримати. Тому потрібно широко використовувати аудіо- та відеозапис, фото- і кінозйомку, засоби електронного прослуховування і спостереження та іншу спеціальну техніку. Необхідно використовувати інформаційно-довідкові обліки, автоматизовані інформаційно-пошукові системи і накопичені в окремих слідчо-оперативних підрозділах масиви комп’ютерної інформації про організації і осіб, підозрюваних у причетності до терористичної діяльності, про вже вчинені злочини, що перебувають у стадії розслідування. Досить важливу інформацію про терористів і терористичні організації можна отримати і по лінії НЦБ Інтерполу чи Європолу, а також Міжнародної поліцейської асоціації (МПА).

Першочергові і невідкладні слідчі дії.

До першочергових слідчих дій належить допит підозрюваного. При допиті треба враховувати індивідуальні особливості підозрюваного, а також його місце в структурі терористичної групи, стосунки з лідером тощо. Слідчому необхідно також визначити послідовність перших допитів з урахуванням наявних рекомендацій з розслідування терористичних злочинів. При допиті можуть бути використані комплекси тактичних прийомів, придатні для ситуацій, коли доказів недостатньо чи в них є прогалини. При проведенні слідчих дій потрібно враховувати і використовувати той факт, що в терористичних групах можуть існувати приховані чи явні суперечності і конфлікти, між окремими затриманими підозрюваними можуть складатися напружені взаємини, які у разі їхньої затримки можуть ще більше посилитися через незнання того, як поведеться і які дасть показання інший затриманий. Вплив цих конфліктів може посилити і слідчий, наприклад, демонструючи поінформованість про їхнє існування та причини, вибираючи щодо затриманих різні запобіжні заходи, умови утримання, використовуючи отримані від них показання тощо. Протиріччя, які будуть виникати в їхніх показаннях, іноді потрібно усувати не з допомогою проведення очних ставок, а іншими способами, тому що стосовно членів терористичних злочинних груп дуже важко спрогнозувати усі варіанти їхньої поведінки на очній ставці. Згодом, коли слідчий добре вивчить підозрюваних і поповнить свій арсенал доказів, проведення очних ставок цілком можливе.

Подальші слідчі дії.

Комплекс подальших слідчих дій включає допити свідків, перевірку показань на місці, очні ставки, допити обвинувачених. При цьому можна використовувати чимало різноманітних тактичних прийомів, але з урахуванням особливостей терористичної злочинності, психологічних рис затриманих терористів.

Ситуації, що виникають у ході розслідування, зумовлені здебільшого такими чинниками.

1. Через корумповані зв’язки, у тому числі і в правоохоронних органах, слідча й оперативно-розшукова інформація частково або повністю нерідко стає відомою злочинному формуванню, діяння якого розслідуються. Відтак група має можливість контролювати слідство, навіть спрямовувати його, передбачати можливий перебіг справи. Тому слідство може бути ускладнене значною протидією з боку ще існуючої терористичної групи, її спробами нейтралізувати, зробити виниклу ситуацію сприятливішою для себе.

2. Інформаційний аспект розслідування тероризму, особливо на початковому етапі, зазвичай містить більше оперативно-розшукових і в основному орієнтовних відомостей, ніж кримінально-процесуальних даних, що теж певною мірою посилює проблемність їхнього використання.

3. Багато що зумовлюється не тільки зібраними фактичними пошуковими і слідчими даними про розслідувану подію, а й низкою інших інформаційних чинників: наявністю чи відсутністю даних, що дають змогу побачити перспективу вирішення питання про відповідальність усіх членів терористичної групи; характером наявних у слідства правових та інших можливостей забезпечення безпеки потерпілих і свідків; правовою врегульованістю методів легалізації розвідувальної роботи оперативно-розшукових органів щодо цієї справи; впевненістю (невпевненістю) у збереженні таємниці слідства від членів групи, що залишилися на волі; характером наявних відомостей з інформаційно-довідкових джерел МВС і налагодженого взаємозв’язку між слідчим і оперативними співробітниками; теоретичним і практичним рівнем підготовленості слідчих і оперативних працівників до розкриття злочинів, учинених терористичними групами; особливостями прояву затриманими солідарності й водночас суперництва між ними тощо.

4. Політичні чинники, що стосуються внутрішньодержавних і міждержавних відносин. Як правило, вони виявляються з розслідуванням кримінальних справ про терористичні формування ідейно-політичного спрямування і можуть підштовхнути державні органи до певних дій, наприклад, під загрозою вбивства заручників обміняти їх на затриманих терористів. Тому слідчий від початку розслідування повинен зібрати інформацію про всі вчинені цією терористичною організацією терористичні акти, їхні зв’язки з політичними, громадськими формуваннями, місця розміщення основних сил, зв’язки з іншими терористичними групами, джерела фінансування і поставок вибухових пристроїв, зброї тощо.

Криміналістичні ситуації щодо аналізованих справ можуть мати не тільки слідчий, а й дослідчий і післяслідчий характер. Дослідчі ситуації розслідування, особливо якщо терористична група тривалий час перебувала під контролем чи в оперативній перевірці, мають дуже значний вплив на перебіг і результати слідства, тому що вони містять істотну для розслідування інформацію. Післяслідчі ситуації характерні для кримінальних справ, за якими, незважаючи на зусилля слідства, вдається виявити не всіх, а лише частину членів терористичної групи. Решта членів, що залишилися на волі, як правило, знову починають вчиняти злочини. Водночас окремі заарештовані (засуджені) можуть з різних причин “розговоритися” в місцях позбавлення волі про діяльність їхньої групи, і це може дати можливість продовжувати роботу з виявлення злочинців, що переховуються (особливо лідерів), сприяючи остаточному розвалу формування.

Слідчі ситуації при розслідуванні тероризму потрібно поділяти не тільки на ситуації розслідування і ситуації окремих слідчих дій, а й на ситуації криміналістичних операцій. Перші можна поділити на ситуації стратегічного і тактичного характеру. До ситуацій стратегічного характеру належать такі, що незалежно від слідства полегшують чи ускладнюють (навіть унеможливлюють) повне розкриття терористичної діяльності і вирішення всіх завдань розслідування. Найчастіше вони пов’язані з впливом на перебіг розслідування політичних, міжнародних, правових, національних та інших обставин, політичних і корумпованих зв’язків злочинців. Це нерідко робить слідчого заручником політичної і міжнаціональної боротьби, недосконалого законодавства й інших складних процесів. Ситуації тактичного характеру не можуть істотно утруднити чи навіть унеможливити вирішення стратегічних завдань, але можуть ускладнити чи полегшити вирішення важливих проміжних завдань. Наприклад, рішення одного із затриманих піти на співпрацю зі слідством може полегшити подальше розслідування. Але безуспішні спроби затримати інших виконавців і організаторів можуть ускладнити слідство, але не унеможливити. Нерідко виникають ситуації, пов’язані з необхідністю здійснення операцій силами слідчих і оперативно-розшукових служб (наприклад, із “взяття на гарячому”, звільнення заручників, затримки інших злочинців та ін.).

За ступенем можливого впливу слідчого ситуації можна поділити на контрольовані ним, частково контрольовані і неконтрольовані. Перші, у свою чергу, можна поділити на контрольовані оперативно-розшуковими засобами під час дослідчого накопичення розвідувальної інформації і ситуації, контрольовані процесуальними засобами вже при розслідуванні. Частково контрольовані поділяються на ситуації, що піддаються частковому регулюванню засобами криміналістики, організаційно-управлінськими засобами і психологічно. Це ситуації з приблизно однаковим набором типових і нетипових ознак; останні складніші для слідства і потребують індивідуального підходу, з урахуванням можливостей слідства, на відміну від типових. Наприклад, необхідно шукати і застосовувати нетрадиційні прийоми, використовуючи рекомендації соціологів і психологів. До організаційно-управлінських засобів впливу на ситуації розслідування належать ініціювання перевірок, що може змусити організовану злочинну групу змінити лінію своєї кримінальної діяльності і, відповідно, в чомусь себе виявити, що дасть змогу надалі її контролювати. Психологічними засобами регулювання ситуацій можуть бути продумані й організовані витоки вигідної для слідства інформації у пресу, кримінальне середовище, а також використання методів рефлексивного управління та ін.

Слідчі ситуації щодо справ аналізованої категорії можна поділити на ситуації, що належать до початкового, наступного і заключного етапів розслідування.

Етапи розслідування.

На початковому і наступному етапах розслідування характер ситуації часто залежить від протидії розслідуванню окремими злочинцями і терористичною організацією загалом, а також від того, чи вдалося схилити когось із затриманих до співпраці, чи беруть участь у розслідуванні захисники та ін. Якщо злочинна діяльність перебувала під контролем оперативно-розшукових служб до початку розслідування, то найчастіше фіксуються окремі злочини, наприклад, оптова торгівля наркотичними речовинами і зброєю, вимагання коштів, незаконна торгівля зброєю тощо. Накопичується матеріал, що дає змогу захопити злочинців зненацька і здійснити інші операції.

Завданням слідчого є процесуальне закріплення оперативно-розшукової інформації і введення її в процес доказування. З огляду на особливості її одержання і можливу недостовірність її необхідно ретельно перевіряти, використовуючи оперативно-розшукові методи і дані, отримані слідчим шляхом. Маючи загальне уявлення про злочини терористичної групи, слідчі й оперативно-розшукові органи повинні намагатися за рахунок пошукових та інших методів розвивати систему одержання даних для виявлення всіх її злочинних акцій. Для цього потрібно максимально використовувати і процесуальні засоби (допит підозрюваних, свідків і потерпілих, виїмка й огляд, обшук та ін.). Оскільки розслідування тероризму зазвичай починається з одного епізоду, важливо швидко виявити всі вчинені цим формуванням злочини і його основну спрямованість.

Схилення когось із терористів до співпраці зі слідством істотно полегшує вирішення основних завдань слідства. Багато що залежить від того, яке місце ця особа посідала в ієрархії групи, наскільки вона обізнана про здійснені групою злочини, про її керівників, їхні ролі в проведенні злочинних акцій, психологічну атмосферу всередині групи. Дуже важливими є відомості про керівників організації, організаторів окремих злочинних акцій, політичні зв’язки, джерела фінансування, місця розміщення терористичних груп тощо.

Участь захисника в розслідувані з моменту оголошення підозрюваному постанови про затримання також іноді створює своєрідну слідчу ситуацію, що потребує від слідчого тактичної перебудови його діяльності. Він у певному сенсі втрачає свободу використовувати наявні докази. Терористичні групи часто утримують своїх добре оплачуваних адвокатів, що, як правило, з’являються відразу ж після затримання терориста. Адвокат, звичайно, необхідний для забезпечення в процесі демократичності і змагальності. Але, на жаль, не всі адвокати вибирають законні шляхи у своїй роботі. Дехто з них переконує затриманих відмовитися від несприятливих для них особисто чи групи показань, які вони вже дали, вживають заходів з приховування слідів і речових доказів, про які затриманий повідомив і які слідчий не встиг ще процесуально закріпити. Адвокат може «натиснути» на свідків і навіть понятих, не несучи за це відповідальності.

Слідчий повинен пристосовуватися до таких ситуацій, зокрема, максимально використовувати час до моменту допущення адвоката до справи, вдаючись до всіх тактичних прийомів розслідування “за свіжими слідами” після затримки терориста. Необхідно також правильно використовувати фактор раптовості затримання, приховуючи можливу обмеженість інформації про обсяг наявних проти нього доказів, дефіцит часу в нього для необхідних пояснень, можливість їхньої швидкої перевірки, у тому числі на місці вчинення злочину, що дає можливість закріпити наявні в матеріалах справи докази. При одержанні від підозрюваного даних, що вказують на нові можливі джерела доказів, їх необхідно швидко закріпити процесуально. Це дасть змогу впевнено працювати з ним навіть за участі адвоката.

На наступному і заключному етапах розслідування слідчі ситуації зумовлені таким: характером зібраного до цього часу фактичного матеріалу про обсяг злочинної діяльності (усієї чи тільки частини) терористичної організації, кількість й особливості функціонування; кількістю виявлених і затриманих її членів; наявністю відомостей про те, які ланки організації чи конкретні члени є найуразливішими елементами її системи; тим, чи вдалося слідству розхитати єдність основних і другорядних членів групи; наявністю реальних умов, забезпечених зібраними даними, для удару по керівництву групи з метою її знищення і наступного викриття політичних сил, що є натхненниками терору.

1. Антипенко В. Ф. Современный терроризм: состояние и возможности его упреждения. — К., 1998.

2. Антонян Ю. М. Терроризм. Криминологическое и уголовно-правовое исследование. — М., 1998. — С. 39-42.

3. Балтаг Д, Балан О. Понятие, причины и классификация терроризма // Міжнар. конф. “Тероризм і національна безпека України”. — К.: Нац. акад. внутр. справ України, 2003. — С. 25-32.

4. Батюшкин С., Харламов С. Вакцина от “чумы” // Армейский сборник. — 2003. — № 2. — С. 5-9.

5. Белкин Р. С., Винберг А. И. Криминалистика. Общетеоретические проблемы. — М., 1973. — С. 182.

6. Бернгард А. Стратегия терроризма. — Варшава, 1978. — С. 23.

7. Біленчук П. Д, Кофанов А., В., Сулява О. Ф. Зброєзнавство: право, безпека. Правові основи обігу вогнепальної зброї. Порівняльний аналіз вітчизняного і зарубіжного законодавства: Україна, Європа, Світ: Монографія / За ред. проф. П. Д. Біленчука. — К.: Міжнар. агенція “Bee Zone”, 2004. — 464 с.

8. Босхолов С. С., Литвинов Н. Д. Проблемы нормативного регулирования борьбы с терроризмом в современной России // Актуальные проблемы борьбы с организованной преступностью. — Калининград, 1997. — С. 70.

9. Будницкий О. В. История терроризма в России в документах, биографиях и исследованиях. — Ростов н/Д, 1996. — С. 13.

10. Ведерников Н. Т. Личность обвиняемого и подсудимого (понятие, предмет и методика изучения) // Методика расследования преступлений (общие положения). — М., 1976. — С. 94-95.

11. Виденин В. И. Некоторые черты понятия классификации как средства познания в советской криминалистике: Сб. статей адъюнктов и соискателей. — М., 1973. — Вып. 1. — С. 67.

12. Власенко В. Г. Значение криминалистической классификации в предупреждении и расследовании преступлений // Проблемы социальной справедливости в отраслевых юридических науках: Сб. статей. — Саратов: Изд-во Саратовского ун-та, 1988. — С. 112.

13. Ємельянов В. П. Злочини терористичної спрямованості. — К., 1997.

14. Замковой В. И., Ильчиков М. З. Терроризм — глобальная проблема современности. — М.: Ин-т междунар. права и экономики, 1996. — С. 8-51.

15. Зорин А. М., Аветисян М. А. Пособие руководителям и работникам станций по выявлению и предупреждению террористических актов. — М., 2001. — С. 6.

16. Из истории Всероссийской Чрезвычайной комиссии: Сб. документов (1917-1921 гг.). — М.: Гос. изд-во полит. л-ры, 1958.

17. Кирсанов З. И. Теоретические основы криминалистики: Учеб. пособие. — М., 1998. — С. 95.

18. Комп’ютерна злочинність: Навч. посіб. / П. Д. Біленчук, Б. В. Романюк, В. С. Цимбалюк та ін. — К.: Атіка, 2002. — С. 158-166.

19. Криміналістика: Підручник / За ред. П. Д. Біленчука. — К., 2001.

20. Ляхов Е. Г., Попов А. В. Терроризм: национальный, региональный и международный контроль: Монография. — Ростов н/Д: РЮИ МВД России, 1999. — С. 71.

21. Матусевич И. А. Изучение личности обвиняемого в процессе предварительного расследования преступлений. — Минск, 1975. — С. 33.

22. Мелентьева Н. Размышления о терроре // Европейское обозрение. — 1995. — № 7. — С. 17-19.

23. Миньковский Г. М., Ревин В. П. Характеристика терроризма и некоторые направления повышения эффективности борьбы с ним // Государство и право. — 1997. — № 8. — С. 84.

24. Овчинникова Г. В. Терроризм / Науч. ред. проф. Б. В. Волженкин. — СПб., 1998. — Сер. Современные стандарты в уголовном праве и процессе.

25. Образцов В. А. О криминалистической классификации преступлений // Вопр. борьбы с преступностью. — Вып. 33. — М.: Юрид. л-ра, 1980. — С. 90.

26. Ольшанский Д. В. Психология терроризма. — СПб.: Питер, 2002.

27. Терроризм: психологические корни и правовые оценки: Круглый стол // Государство и право. — 1995. — № 4.

28. Ip-телефонія як інструмент терористів // Уряд. кур’єр. — 2003. — № 176.

8.1.1. Поняття і загальна характеристика злочинів, які вчинені з використанням досягнень сучасних інформаційних технологій

Сьогодні людство переживає бурхливий розвиток автоматизації, інформатизації і комп’ютеризації всіх сфер життя. За даними Nua Internet Surveys, кількість користувачів глобальної мережі Інтернет з 80 тис. у 1988 р. зросла до 400 млн на кінець 2000 р., серед них близько мільйона — в Україні. У 2006 р. кількість українських користувачів Інтернет зросла до 2 млн чол. У нашій державі ефективному використанню можливостей глобальної мережі для розвитку науки, освіти, культури, підприємницької діяльності сприяє підписаний 31 липня 2000 р. Президентом України Указ “Про заходи щодо розвитку національної складової глобальної інформаційної мережі Інтернет та забезпечення широкого доступу до цієї мережі в Україні”. Указ, зокрема, передбачає встановлення та наповнення інформацією веб-сторінок центральними органами виконавчої влади, створення належних економічних, правових, технічних умов для забезпечення широкого доступу до мережі громадян та юридичних осіб усіх форм власності. Але поширення інформаційних технологій має і негативний аспект: відкриває шлях до антисоціальної та злочинної поведінки. Комп’ютерні системи містять у собі нові, дуже досконалі можливості для невідомих раніше правопорушень, а також для вчинення традиційних злочинів, але нетрадиційними засобами.

На конференції країн “великої вісімки” щодо проблем кіберзлочинності, яка відбулася у жовтні 2000 р., зазначалося, що збитки від кіберзлочинів сягають 100 млрд німецьких марок щороку. А за оцінками Рахункової палати уряду США, щорічні збитки від розкрадань і шахрайств, здійснених за допомогою інформаційних технологій тільки через Інтернет, становлять 5 млрд дол.

Злочини, які вчиняють з використанням переваг найсучасніших технологій, завдають великих економічних збитків, до того ж суспільство стає дедалі залежнішим від роботи автоматизованих систем у різноманітних сферах життя — від управління збройними силами, підприємствами, організаціями, відомствами, рухом літаків і поїздів до медичного обслуговування населення та національної безпеки. Іноді навіть незначний збій у функціонуванні таких систем може спричинити реальну загрозу життю людей. Стрімке зростання глобальних комп’ютерних і телекомунікаційних мереж, а також можливість підключення до них через звичайні телефонні лінії посилюють можливості їх використання у кримінальній діяльності.

Безумовно, найбільше від комп’ютерних (тут і далі термін “комп’ютерний” буде використовуватися як умовний) злочинів потерпають технічно розвинені країни, однак і в інших країнах з початком процесу комп’ютеризації створюються сприятливі умови для вчинення таких злочинів. Зокрема, глобальна комп’ютерна мережа Інтернет надає можливість увійти до будь-якої світової відомчої комп’ютерної системи, у тому числі і військової. До того ж це можна зробити майже з будь-якої точки світу. Порівняно з Великобританією, Німеччиною, США, Японією національна безпека України поки що залежить від комп’ютерних мереж значно менше: від комп’ютерних злочинів в основному потерпає фінансово-кредитна сфера. Але у недалекому майбутньому такі злочини можуть призвести до глобальних катастроф — екологічних, економічних, на транспорті тощо. Запровадження сучасної системи управління культурою, освітою, наукою, медициною, рухом літаків у повітрі, поширення телекомунікаційної мережі, впровадження системи електронних платежів, використання комп’ютерів у діяльності правоохоронних органів та у військовій справі значно розширили сферу діяльності всіх різновидів комп’ютерних злочинців: хакерів і крекерів, фріків і кібершахраїв, колекціонерів і піратів.

Протягом останнього десятиріччя велика увага приділялася проблемам, пов’язаним з бурхливим розвитком феномену, відомого в усьому світі під назвою “комп’ютерна злочинність”. На сьогодні це поняття (досить умовно) включає всі протизаконні дії, при яких електронна обробка інформації була знаряддям їх вчинення або їх об’єктом. Таким чином, до цього кола проблем потрапили не тільки злочини, безпосередньо пов’язані з комп’ютерами, а й такі, як шахрайство з кредитними магнітними картками, злочини у сфері телекомунікацій (шахрайство з оплатою міжнародних телефонних переговорів), незаконне використання банківської мережі електронних платежів, програмне “піратство”, шахрайство з використанням ігрових автоматів та багато інших. До цієї групи проблем належать також ті, що пов’язані з використанням доказів комп’ютерного походження при розслідуванні традиційних злочинів.

Комп’ютерна злочинність — це міжнародне явище, рівень якого тісно пов’язаний з економічним рівнем розвитку суспільства у різних державах і регіонах. При цьому технічно менш розвинені країни завдяки діяльності міжнародних правоохоронних організацій мають можливість використати досвід розвиненіших країн для запобігання та викриття комп’ютерних злочинів. Загальні тенденції, злочинні засоби та заходи запобігання є у різні проміжки часу однаковими у різних країнах і зумовлені єдністю технічної, програмної та методичної бази цих злочинів.

Таким чином, поняття “комп’ютерна злочинність” разом з розвитком комп’ютерних, телефонних технологій поступово трансформувалось у поняття “злочини у сфері інформаційних технологій”.

Злочинність у галузі інформаційних технологій має такі основні ознаки:

• як правило, міжнародний характер (злочин виходить за межі однієї держави);

• труднощі у визначенні “місцезнаходження” злочину;

• слабкі зв’язки між ланками в системі доказів;

• неможливість спостерігати і фіксувати докази візуально;

• широке використання злочинцями засобів шифрування інформації.

Громадськість дедалі більше цікавиться цими питаннями, оскільки кожний власник або користувач комп’ютера, телефону, радіотелефону, модема, пластикової картки — це потенційний потерпілий, якого можуть очікувати тяжкі наслідки в разі вчинення злочину, особливо у державному, комерційному та промисловому секторі, де можливі великі фінансові втрати. Комп’ютерні злочинці за допомогою міжнародних комп’ютерних мереж типу Інтернет поширюють свій кримінальний досвід, не звертаючи уваги на національні кордони, що потребує відповідних кроків кооперації від правоохоронних установ, які протидіють цим злочинам, оперативного обміну інформацією про комп’ютерні злочини.

З розвитком глобальних комп’ютерних і телекомунікаційних мереж набула поширення практика промислового шпигунства. Саме тому проблеми розробки систем захисту та зберігання державної, службової та комерційної таємниці набувають сьогодні особливого значення. Багато проблем виникає у зв’язку з крадіжками послуг, зокрема вторгненням до телефонних мереж і незаконною торгівлею послугами зв’язку. Також Інтернет широко використовують торговці піратським програмним забезпеченням, порнографією, зброєю та наркотиками для ведення справ, обміну інформацією, координації дій. Крім цього, комп’ютерні мережі можуть стати об’єктом нападу терористів. У травні 1998 р. “тигри звільнення Тамілу” у Шрі-Ланці вперше серед терористичних груп провели кібернетичну атаку, спрямовану проти посольств у столиці.

Починаючи з 1991 р. при Генеральному секретаріаті Інтерполу діє Робоча група з проблем комп’ютерної злочинності, яка вивчає цей вид злочинів у різних країнах, розробляє рекомендації, допомагає у стандартизації національних законодавств, напрацьовує методичний досвід розслідування комп’ютерних злочинів. За час існування Робоча група створила сучасну класифікацію комп’ютерних злочинів, розробила уніфіковану форму повідомлення (запиту) про такі злочини, працює над створенням довідника “Комп’ютери та злочини”, намагаючись стандартизувати методи і процедури розслідування у різних країнах, щороку організовує навчальні курси з підготовки фахівців. Розширення сфери діяльності Робочої групи привело до її перейменування у 1996 р. в Європейську робочу групу з проблем злочинності в сфері інформаційних технологій. Були визначені три пріоритетні напрями діяльності Робочої групи:

• інтернет-аналіз ситуації, дослідження питань правового і поліцейського характеру;

• шахрайства з використанням електронних засобів платежу;

• шахрайства з використанням різних засобів зв’язку і телекомунікацій.

Особлива увага приділяється саме питанням міжнародного співробітництва під час розслідування комп’ютерних злочинів. У багатьох країнах для боротьби з цим видом злочину створено спеціалізовані підрозділи, які займаються виявленням, розслідуванням комп’ютерних злочинів і збиранням на національному рівні іншої інформації з цього питання. Саме спеціалізовані національні поліцейські підрозділи утворюють основне ядро сил протидії міжнародній комп’ютерній злочинності. Такі підрозділи вже створені і діють тривалий час у Сполучених Штатах Америки, Канаді, Великобританії, Німеччині, Швеції, Швейцарії, Бельгії, Португалії, Австрії, Польщі та багатьох інших країнах.

Беззаперечним міжнародним авторитетом у галузі безпеки Інтернет є служба Computer Emergency Response Team (CERT), заснована інститутом розробки програмного забезпечення Пітсбурзького університету Карнегі — Мелона (Carnegie Mellon University Pittsburgh, США). Працівники CERT допомагають користувачам Інтернету виявляти випадки проникнення в інформаційні системи, розробляти та розповсюджувати посібники з інформаційної безпеки.

Міжнародна спільнота дійшла висновку, що організація захисту інформаційної інфраструктури тільки на національному рівні буде малоефективною. Водночас організація протидії кримінальним проявам лише засобами правоохоронних органів не завжди буває ефективною. Тому на початку 90-х років ХХ ст. була створена організація FIRST — форум-команд-реагування на інциденти, яка об’єднує 80 бригад реагування з 19 країн світу. Ці бригади представляють державні, комерційні, промислові установи та навчальні заклади.

Для того щоб інформація з інших країн швидко та у доступній формі (мова повідомлення, специфічні терміни, коди злочинів тощо) надходила до національних спеціалізованих підрозділів (якщо їх немає, то до інших компетентних органів), а також для оперативного обміну такою інформацією між країнами Генеральний секретаріат Інтерполу ще у 1994 р. рекомендував усім країнам — членам організації створити національний центральний консультативний пункт з проблем комп’ютерної злочинності (national central reference point) і закріпити конкретних співробітників для роботи з інформацією про комп’ютерні злочини. Ці пункти створені, як правило, в апараті національних бюро Інтерполу або у спеціалізованих підрозділах, що займаються комп’ютерною злочинністю або економічними злочинами. На базі НЦБ Інтерполу в Україні такий пункт був створений 17 вересня 1996 року. Це дало можливість накопичити матеріал про законодавче регулювання та організаційний досвід попередження, розкриття і розслідування комп’ютерних злочинів у різних країнах, підготувати низку аналітичних оглядів і публікацій з актуальних питань, ознайомити співробітників МВС, прокуратури, суду з цим новим для України видом злочинів, внести конкретні пропозиції щодо вдосконалення кримінального законодавства України.

8.1.2. Криміналістична класифікація злочинів у сфері високих технологій

Комп’ютерна злочинність у світі досягла широких масштабів і завдала багатомільйонних збитків. У матеріалах симпозіуму ООН з питань боротьби з комп’ютерною злочинністю, який проходив у м. Гавані, зазначалося, що комп’ютерні злочини набули міжнародного характеру і загрожують економічним основам держав і світовій економічній системі загалом. Комітет з юридичних питань Ради Європи розробив спеціальні рекомендації з цього приводу (Рекомендації № R (89) 9). Інші міжнародні організації, такі, як Організація з економічного співробітництва та розвитку, а також підкомісії ООН визнали факт існування цієї проблеми та необхідність її вивчення. Зрозуміло, що розробка рекомендацій, їх вивчення національними органами та внесення змін до національних законодавств потребують певного часу. Водночас органи прокуратури, суди вимушені вести велику кількість справ, які так чи інакше пов’язані з комп’ютерними технологіями.

Комітет у справах законодавства при Раді Європи уклав два переліки: перший — обов’язковий для всіх країн, для включення до національних законодавств, мінімальний перелік правопорушень, другий — необов’язковий (вибірковий) перелік правопорушень для розгляду. У проекті конвенції щодо комп’ютерних злочинів рекомендується уніфікувати кримінальне законодавство з питань комп’ютерних правопорушень і передбачити відповідальність за такі злочини.

Різні країни мають неоднакові національні законодавчі системи. окремі з них уже включили спеціальні норми у кримінальне законодавство, які передбачають відповідальність за вчинення комп’ютерних злочинів, інші — тільки у процесі прийняття відповідних законів. У багатьох країнах відповідальність за вчинення комп’ютерних злочинів настає за традиційними статтями кримінального законодавства (крадіжка, шахрайство, підробка та інші). Нижче наведено прийняту в міжнародній практиці класифікацію комп’ютерних злочинів і стислу характеристику злочинів відповідно до рекомендацій Комітету з питань законодавства Ради Європи 1990 року. Для зручності користування та статистичної обробки даних кожному виду злочинів надано відповідний код. Для кожного типу злочинів є група з позначкою “Z”, що означає інші можливі форми цього типу, оскільки бурхливий розвиток комп’ютерних технологій не виключає можливості швидкої появи нових видів інформаційних злочинів.

Міжнародна класифікація та коди комп’ютерних злочинів:

QA — втручання або перехоплення:

QAH — незаконний доступ;

QAI — перехоплення;

QAT — викрадення часу;

QAZ — інші випадки несанкціонованого доступу або перехоплення.

QD — зміна або пошкодження інформації:

QDL — “логічна бомба”;

QDT — “троянський кінь”;

QDV — програми-віруси;

QDW — “черв’яки”;

QDZ — інші випадки пошкодження інформації.

QF — комп’ютерне шахрайство:

QFC — шахрайство з автоматами по видачі готівки;

QFF — комп’ютерна підробка;

QFG — шахрайство з ігровими автоматами;

QFM — шахрайство шляхом неправильного введення/виведення з комп’ютерної системи або маніпуляції програмами;

QFP — шахрайство з платіжними засобами;

QFT — телефонне шахрайство;

QFZ — інші випадки комп’ютерного шахрайства.

QR — несанкціоноване копіювання:

QRG — несанкціоноване тиражування комп’ютерних ігор;

QRS — несанкціоноване тиражування програмного забезпечення; QRT — несанкціоноване тиражування напівпровідникової продукції;

QRZ — інші випадки несанкціонованого копіювання.

QS — комп’ютерний саботаж:

QSH — саботаж технічного забезпечення;

QSS — саботаж програмного забезпечення;

QSZ — інші види комп’ютерного саботажу;

QZ — злочини, пов’язані з комп’ютерами:

QZB — незаконне використання дошки електронних оголошень (BBS);

QZE — викрадення комерційної таємниці;

QZS — зберігання або розповсюдження матеріалів, які є об’єктом судового переслідування;

QZZ — інші злочини, пов’язані з комп’ютерами.

Необов’язковий перелік (список) правопорушень:

1. Несанкціонована заміна комп’ютерної інформації або комп’ютерних програм.

2. Комп’ютерне шпигунство — придбання протиправними засобами або відкриття, переміщення чи використання торгової, комерційної, промислової таємниці без дозволу або інших законних підстав з метою завдання економічної шкоди особою, яка допущена до таємниці, або одержання протизаконної економічної переваги для себе чи для інших осіб.

3. Протиправне використання комп’ютера — використання комп’ютерних систем або мереж без дозволу користувача:

• учинене з ризиком завдання збитків особі, якій надано право користуватися системою, або завдання шкоди самій системі чи її роботі;

• учинене з метою завдання збитків особі, якій надано право користування, або завдання шкоди самій системі чи її роботі;

• завдання збитків особі, якій надано право користуватися системою, або завдання шкоди самій системі чи її роботі.

4. Несанкціоноване використання захищених комп’ютерних програм — використання без дозволу комп’ютерних програм, які захищені законом і були скопійовані без дозволу з метою отримання протизаконного економічного прибутку для себе та інших осіб, або завдання шкоди власнику програм.

Розглянемо докладніше обов’язковий перелік правопорушень у сфері високих технологій.

1. Втручання або перехоплення

1.1. Незаконний доступ, код QAH.

“Незаконний доступ до комп’ютерної системи або мережі”.

Метою цього злочину є комп’ютерна система або мережа (два чи більше комп’ютерів). Доступ означає проникнення в усю систему або її частину, до програм і даних, які там містяться. Засоби зв’язку не мають значення. Це може бути прямий фізичний доступ до комп’ютера або входження з віддаленого місця, наприклад, із застосуванням супутникового зв’язку або через іншу комп’ютерну систему.

З розвитком міжнародних комп’ютерних мереж такі злочини можуть мати інтернаціональний характер у випадках, коли злочинець перебуває в одній країні і незаконно входить до комп’ютерної системи (банку даних), що розташована в іншій країні.

Хакінгом (від англ. hack — розрубувати) називають у зарубіжних країнах протиправний доступ до комп’ютерних систем або мереж з порушенням засобів захисту. Як синонім “haking” часом ще вживають терміни “cracking” (ламання) та “intrasion” (вторгнення). Хакінг в окремих країнах вважають особливим видом злочинів. Доступ досягається внаслідок знищення системи безпеки комп’ютера в обхід системи паролів. Методика несанкціонованого доступу технічно складна, однак комп’ютерні злочинці мають спеціальні знання стосовно ЕОМ. Правопорушників, які без дозволу проникають до чужих інформаційних мереж, називають “комп’ютерні пірати”. Особливу групу комп’ютерних піратів становлять хакери і крекери. Вони чудово знають інформаційну техніку: за допомогою телефону й домашнього комп’ютера підключаються до мереж, що передають дані економіки, науково-дослідних центрів, банків тощо.

Хакери активно використовують електронні дошки оголошень, через які обмінюються зібраною інформацією: телефонними номерами, паролями, кодами користувачів, спеціальним програмним забезпеченням, способами отримання несанкціонованого доступу тощо. Інколи хакінг є лише першим кроком до тяжчого злочину, наприклад, шпигунства або саботажу в комп’ютерних мережах. Хакери користуються власним жаргоном і вигаданими іменами, щоб приховати відомості про свою особу та діяльність. Внаслідок розваг одного хакера страхова компанія у Великобританії втратила велику кількість комп’ютерних файлів і дублюючих копій. На відновлення інформації було витрачено близько одного року і коштувало це понад 7 млн фунтів стерлінгів. Фахівцями підраховано, що компанія втратила 15 млн фунтів стерлінгів комерційних можливостей.

Згідно зі ст. 363 КК України встановлено відповідальність за порушення роботи автоматизованих систем.

1.2. Перехоплення, код QAI.

“Незаконне перехоплення за допомогою будь-яких технічних пристроїв і засобів зв’язку даних, які містяться в комп’ютерній системі або мережі чи прямують до/або з неї”.

Метою цього злочину є будь-яка форма комп’ютерного зв’язку. Найчастіше це стосується перехоплення інформації, яка передається громадськими або приватними системами телекомунікації. Це може бути зв’язок усередині єдиної комп’ютерної системи, між двома комп’ютерними системами, між двома комп’ютерами або комп’ютером та особою. Перехоплення в технічному плані є «прослуховуванням» змісту повідомлення, що може бути забезпечено через прямий доступ та використання самої комп’ютерної системи або через непрямий доступ з використанням електронних засобів підслуховування чи підключення. Протиправними є тільки ті випадки, коли такі дії вчиняються незаконно та навмисно.

Перехоплення інформації з комп’ютерних систем без дозволу компетентних органів за допомогою технічних засобів неможливо здійснити без вчинення протиправного доступу до комп’ютерних мереж. Тому при розгляді таких судових справ несанкціоноване перехоплення даних в окремих країнах ставлять за провину і вважають, що вчинено протиправний доступ до мережі. Так, у Німеччині ці два типи злочинів регулюються однією ст. 202а КК “Інформаційне шпигунство”, яка встановлює міру відповідальності за отримання без дозволу спеціально захищеної від несанкціонованого доступу інформації, в Швеції — ч. 8 ст. 4 КК “Порушення поштової та телекомунікаційної таємниці”, ч. 9 ст. 4 КК “Вторгнення до захищених банків даних”, ст. 4 ч. 9а КК “Підслухування”, ч. 21 закону про інформацію.

У КК України є ст. 163 “Порушення таємниці листування, телефонних розмов, телеграфних та інших повідомлень, що передаються засобами зв’язку” та ст. 231 “Незаконне збирання з метою використання або використання відомостей, що становлять комерційну таємницю”.

1.3. Викрадення часу, код QAT.

“Неправомірне використання комп’ютера або комп’ютерної мережі з наміром уникнути оплати за користування”.

Великі компанії з обслуговування комп’ютерних систем і мереж використовують засоби автоматичних розрахунків за користування з метою обліку користувачів та отримання належної оплати. Спроби ухилення від оплати за використані послуги є формою крадіжки.

КК України містить ст. 163, що передбачає відповідальність за цей вид злочину.

2. Зміна або пошкодження інформації

2.1. “Логічна бомба”, код QDL.

“Незаконна заміна комп’ютерних даних або програм шляхом впровадження логічної бомби”.

“Логічна бомба” не має чіткого офіційного та законодавчого визначення. Це логічний засіб, який впроваджується злочинцями і стає активним, коли система виконує специфічне завдання (наприклад, коли починає працювати програма з виплати заробітної плати). Будучи активною, “логічна бомба” запускає невелику програму, яка має шкідливий вплив на роботу комп’ютерної системи чи мережі. Цей вплив може бути різним: комп’ютер може припинити роботу, може згаснути екран чи буде знищено дані. Різновидом “логічної бомби” є “часова бомба”, яка стає активною у чітко визначений день і час.

Згідно зі ст. 361-363 КК України передбачено відповідальність за порушення роботи автоматизованих систем.

2.2. “Троянський кінь”, код QDT.

“Незаконна зміна комп’ютерних даних або програм шляхом впровадження «троянського коня»”.

Так само, як і у випадку з “логічною бомбою”, поняття “троянський кінь” не має законодавчого визначення. “Троянський кінь” — це прихована програма, що використовується злочинцями для отримання доступу до комп’ютера, незважаючи на систему захисту. Оскільки захисні функції комп’ютера контролюються системними програмами-утилітами, “троянський кінь” при його впровадженні спричиняє відповідні зміни.

Відповідно до ст. 361-363 КК України передбачено відповідальність за порушення роботи автоматизованих систем.

2.3. Програми-віруси, код QDV.

“Незаконна зміна комп’ютерних даних або програм шляхом впровадження або розповсюдження комп’ютерних вірусів”.

Комп’ютерний вірус — це програма або частина програми, яка змінює дані або програми, порушуючи цілісність системи. Комп’ютерні віруси набули значного розповсюдження завдяки здатності заражених файлів інфікувати інші файли, переходячи з комп’ютера на комп’ютер (нерідко з допомогою дискет). Існує сотні різновидів вірусів, кожен з яких має власну характеристику, але всі вони змінюють або самі дані, або комп’ютерні програми. Більшість вірусів загрожують тільки ІВМ-сумісним комп’ютерам, однак саме ці комп’ютери є найпоширенішими. Вплив вірусів може бути різний: від незначних незручностей у користуванні комп’ютером до повного знищення даних і програмного забезпечення.

Програми-віруси таємно інфікують інформацію на дисках і завдають великих труднощів щодо їх виявлення і подальшого знешкодження. Користувачі часто мимоволі розповсюджують віруси щоденним переписуванням інформації на дискети і передаванням її з комп’ютера на комп’ютер. Існує чимало різних категорій комп’ютерних вірусів, які були предметом аналізу експертів поліції та незалежних дослідників. У результаті встановлено, що більшість вірусів можна виявити і легко знешкодити.

Комп’ютерні віруси — це міжнародна проблема. Вони переносяться з комп’ютера на комп’ютер, з країни — в країну. Комп’ютерний вірус може завдати непоправних матеріальних та інших збитків.

Найнебезпечніший комп’ютерний вірус, що одержав назву “Жучок любові”, або “Любовна лихоманка”, з небаченою швидкістю поширився по всьому світові у квітні 2000 року. “Епідемія” почалася в країнах Азії, однак швидко перекинулася на інші регіони, у тому числі Європу і США, викликавши справжній хаос. Розмножується вірус I-Worm.LoveLetter у такий спосіб. Користувач одержує електронною поштою листа на дуже привабливу тему: ILOVEYOU (“Я тебе люблю”). До нього додається спеціальний файл LOVE-LETTER-FOR-YOU.TXT.vbs, що його люб’язно і наполегливо рекомендується прочитати. Варто відкрити додаток, як вірус, що належить до типу так званих інтернет-черв’яків, починає самостійно розсилатися по всіх адресах, що є в адресній книзі користувача. У результаті відбувається перевантаження електронної пошти, затримки і збої в комп’ютерних мережах, виявляється цілком паралізованою інтернет-комерція і до того ж безповоротно знищуються окремі файли в комп’ютері самого користувача.

Наслідки підвищеного інтересу до загадкових любовних визнань виявилися вражаючими. У США на якийсь час було блоковано роботу ЦРУ і Пентагону, Сенату, Нью-Йоркської фондової біржі і навіть комп’ютерних мереж адміністрації президента. “Любовна лихоманка” ледь не зірвала підрахунок голосів на виборах мера Лондона: інформація від виборчих округів надійшла із запізненням. У британській столиці було паралізовано мережу урядового електронного зв’язку, роботу найбільших банків, юридичних компаній. За заявою британської влади, копії заражених листів з’явилися в системі електронної пошти англійського парламенту і Скотленд-Ярду.

У Франції інтернет-черв’як атакував комп’ютерні мережі косметичного гіганта “Л’ореаль”. У Швейцарії без електронного зв’язку залишилися урядові департаменти і банки. Відмовили системи пересилання в парламенті Данії. У Бельгії черв’як “заповз” у комп’ютерні мережі Європарламенту, у Новій Зеландії постраждали два міністерства. В Іспанії вийшли з ладу тисячі електронних систем. Зазнали збитків великі азіатські компанії — редакції азіатського видання “Уолл-стріт джорнал” і фінансового інформаційного агентства “Доу Джонс”.

Схожий вірус за назвою “Меліса” вразив світові комп’ютерні мережі у 1999 р., однак фахівці стверджують, що “Я тебе люблю” набагато небезпечніший і потужніший. Збиток, завданий “Мелісою”, становив 80 млн дол. Збитки від “любовних” послань тільки в США перевищили 100 млн дол. За підрахунками британської газети “Сан”, збитки в усьому світі сягнули 1,5 млрд дол.

Згідно зі ст. 361, 362 КК України встановлено відповідальність за порушення роботи автоматизованих систем.

2.4. “Черв’яки”, код QDW.

“Незаконна зміна комп’ютерних даних або програм пересилкою, впровадженням або розповсюдженням комп’ютерних черв’яків по комп’ютерних мережах”.

Законодавчого визначення комп’ютерних “черв’яків” немає. Це логічний засіб (комп’ютерна програма), яка розроблена для того, щоб мандрувати по комп’ютерній мережі, пошкоджуючи чи змінюючи бази даних. Вони не так поширені, як віруси. Відповідальність повинна наступати за ту шкоду, яку вони спричинили.

Згідно зі ст. 361, 362 КК України встановлено відповідальність за порушення роботи автоматизованих систем.

3. Комп’ютерне шахрайство

Комп’ютерне шахрайство відрізняється від звичайного тільки тим, що злочинці використовують переваги сучасних комп’ютерних технологій і мереж. Шахрайства, пов’язані з комп’ютерами, за відсутності специфічних правових норм підпадають під існуючі в кримінальному законодавстві визначення шахрайських дій, відповідальність може наступати за цими статтями.

Комп’ютерне шахрайство — це введення, заміна, виправлення, знищення комп’ютерних даних чи програм або інші втручання до процесу обробки інформації, які впливають на кінцевий результат, спричинюючи економічну або майнову втрату з метою одержання незаконного економічного прибутку для себе чи іншої особи. На процес обробки інформації впливають фактори неправильного програмного забезпечення, використання недостовірної та неповної інформації, несанкціоноване використання даних, інші несанкціоновані втручання до обробки. До злочинів такого типу належать несанкціоновані маніпуляції з програмним забезпеченням та апаратними засобами (неправомочна заміна програмних файлів і носіїв інформації) на етапах введення, обробки та виведення відомостей.

Стаття 263а Кримінального кодексу Німеччини регламентує склад протизаконних дій, які становлять форми комп’ютерних маніпуляцій і пов’язані із завданням шкоди. Вона передбачає кримінальну відповідальність за неправомочний вплив на кінцеві результати процесу обробки інформації за допомогою протизаконного використання неправильних та неповних програм і відомостей, технічних засобів. Аналогічні статті щодо кримінальної відповідальності за комп’ютерне шахрайство передбачені законами Австрії, Данії, Фінляндії, Швейцарії та інших країн.

Поширені також різноманітні шахрайства, пов’язані з платіжними засобами і системами реєстрації платежів. Ці системи зазвичай використовуються в пунктах роздрібної торгівлі. Вони належать фінансовим компаніям (банкам) та захищені від стороннього доступу, оскільки ними передається інформація про переказ платежів по закодованих телекомунікаційних лініях. Передусім маються на увазі усі різновиди магнітних карток (кредитні, дебетні тощо).

На початок ХХІ ст. виручка злочинців від комп’ютерного шахрайства в США оцінюється в 3 млрд дол. на рік. Стенфордським науково-дослідним інститутом підраховано, що середнє комп’ютерне шахрайство в США коштує основній компанії 425 тис. дол., банку — 132 тис. дол., державній установі — 220 тис. дол. Комерційна школа в Лондоні оцінює втрати Великобританії від комп’ютерних злочинів у розмірі 407 млн фунтів стерлінгів щороку, дехто з консультантів вважає, що вони можуть дорівнювати 2 млрд фунтів стерлінгів.

Жертвами комп’ютерного шахрайства переважно стають великі корпорації, банки, урядові установи. Конкуренція на комп’ютерному ринку примушує фірми налагоджувати випуск нової продукції, що є однією з причин відставання комп’ютерної промисловості від потреб впровадження засобів захисту проти шахраїв.

3.1. Шахрайство з автоматами по видачі готівки, код QFC.

“Шахрайство та крадіжки з використанням автоматів по видачі готівки”.

Електронні автомати з видачі готівкових грошей широко використовуються в багатьох країнах світу. Впроваджуються вони сьогодні і в Україні. Нині лише в Канаді використовуються понад 2000 банкоматів для одержання готівки із автоматичних касових машин АКМ (АТМ — Аutomated Teller Machines) і кількість їх постійно зростає. Окремі фінансові установи випускають спеціальні картки для користування АКМ, але для деяких видів цих машин можуть використовуватися закодовані банківські картки типу Visa і MasterCard. У будь-якому разі картка використовується разом з персональним ідентифікаційним номером (так званий PIN-код — Personal Identification Number) для доступу до АКМ. Персональний ідентифікаційний номер відомий тільки власникові картки, його треба запам’ятати і не слід записувати, особливо на картці, оскільки у разі викрадення картки до рук злочинця потрапляє особистий код, що значно полегшує вчинення злочину.

Основна користь від впровадження автоматичних касових апаратів, що робить їх зручними для широкого кола населення, — більша продуктивність порівняно з живим працівником. Зрозуміло, що важливим засобом для зменшення збитків залишається обмеження грошової суми (кілька сотень доларів), яка може бути видана одним автоматом протягом дня. Іншим запобіжним заходом є спеціальні комп’ютерні програми, що керують автоматичною касою. Вся інформація, якою АКМ обмінюється з центральним комп’ютером, шифрується, щоб запобігти підключенню і перехопленню інформації. Підозріло часта видача грошей протягом короткого періоду або неправильно зазначений персональний номер може призвести до “ковтання” картки автоматом.

Незважаючи на це, злочинці постійно грабують АКМ, застосовуючи як силові засоби (зламування, руйнування тощо), так і шахрайські дії. У більшості випадків картку і персональний код злочинці отримують внаслідок крадіжки у законного власника або обманним шляхом від фінансової установи. Відомі випадки, коли шахраї телефонують до особи, яка загубила картку, представляючись інспектором банку, запитують нібито з метою перевірки реєстрації картки персональний ідентифікаційний номер. Після чого рахунок стає доступним для крадіжки через касові автомати. Відповідальність законного власника картки за збитки, завдані в разі неправомірного використання його картки і особистого коду, зазвичай не перевищує 50 дол. США. Фінансові компанії постійно наголошують, що клієнти несуть певну відповідальність за зберігання персонального ідентифікаційного номера.

Сьогодні в Україні набувають поширення магнітні картки (кредитні, дебетові). В результаті цього також збільшується кількість автоматів по видачі готівки. Банки, бажаючи збільшити кількість своїх клієнтів, створюють розвинену мережу автоматів по видачі готівки (банкомати). З поширенням таких автоматів зростає ймовірність того, що злочини з використанням банкоматів можуть поширитися і в Україні. Розвиток сучасних інформаційних технологій уможливлює різні маніпуляції з картками.

3.2. Комп’ютерна підробка, код QFF.

“Шахрайство та крадіжки, пов’язані з виготовленням підроблених засобів із застосуванням комп’ютерних технологій”.

Комп’ютерна підробка — це втручання до процесу обробки інформації з метою введення, заміни, виправлення, знищення комп’ютерних даних чи програм або здійснення інших акцій, які згідно з національним законодавством становлять протиправні дії, пов’язані з підробкою і спрямовані на фальсифікацію відомостей або програмного забезпечення. Підробка програмного забезпечення комп’ютерної системи має місце, наприклад, коли до комп’ютера вводиться інша інформація на заміну існуючої або використовується дійсна інформація, але з метою шахрайства. Це також може бути виготовлення даних на мікрочипі — звичайний приклад підробки електронного серійного номера стільникових або мобільних телефонів. Так само це стосується виготовлення підроблених магнітних карток.

Здебільшого злочинці здійснюють різного роду підробки даних з метою порушення параметрів показників, документального подання інформації у зміненому вигляді для подальшого зберігання і використання при вчиненні протиправних комп’ютерних маніпуляцій та інших злочинів.

У Німеччині склад цього злочину регламентується ст. 269 КК, яка передбачає кримінальну відповідальність за протиправне введення даних до ЕОМ чи їх повну заміну іншими даними (фальсифікація інформації) з метою сприйняття її у хибному вигляді, або подання зміненої інформації у документальному вигляді, використання такої інформації. Статтею 270 КК Німеччини передбачена відповідальність за підробку даних. Порівняльний аналіз норм права свідчить, що в законодавствах про комп’ютерні злочини більшості європейських країн, наприклад, у Нідерландах, Німеччині, Швеції, комп’ютерне шахрайство та комп’ютерні підробки об’єднані в блок — комп’ютерні маніпуляції. Строки покарання за такі дії у Німеччині — до п’яти років позбавлення волі, у Нідерландах — до шести років, у Швеції — від трьох місяців до шести років.

Підроблені засоби можуть бути виготовлені як роздрукований за допомогою комп’ютера документ. Сучасні технології, зокрема розвиток лазерних кольорових принтерів, дають змогу робити копії документів, які раніше не можна було підробити. Це підробка грошових банкнот, фінансових документів, таких, як рахунки, облігації та інші цінні папери.

Відповідно до ст. 199, 200 КК України встановлено відповідальність за виготовлення, зберігання, придбання, перевезення, пересилання, збут підроблених грошей, державних цінних паперів.

3.3. Шахрайство з ігровими автоматами, код QFG.

“Шахрайство та крадіжки з використанням ігрових автоматів”.

Сучасні ігрові автомати контролюються програмою, яка записана на мікрочипі. Ці чипи розробляються компаніями з виробництва комп’ютерних програм і можуть бути об’єктом крадіжки, заміни даних або несанкціонованого копіювання. Технічний аналіз чипа — це завдання для інженера-програміста. При описі злочину необхідно вказувати номер патенту та інші маркування.

Відповідальність за ці злочини встановлена ст. 361-363 КК України.

3.4. Шахрайство шляхом неправильного введення/виведення з комп’ютерної системи або маніпуляції програмами, код QFM.

“Шахрайство та крадіжка шляхом неправильного введення/виведення з комп’ютерної системи або маніпуляції програмами”.

Неправильне входження до комп’ютерної бази даних — звичайний шлях вчинення шахрайства. У таких випадках необхідний повний технічний опис системи, включаючи програмне забезпечення. Неправильний вихід менш поширений і, як правило, стосується виготовлення підроблених документів або інших роздруківок.

Маніпуляцію програмами виявити важче. Є три категорії програмного забезпечення:

• програмне забезпечення для комерційного продажу, яке постійно є у продажу;

• серійне програмне забезпечення, яке було перероблене під конкретні цілі;

• унікальне програмне забезпечення, написане для спеціальних цілей і недоступне для продажу та розповсюдження.

У всіх цих випадках потрібна участь фахівця з програмного забезпечення.

Згідно із ст. 198¹, 361-363 КК України передбачено відповідальність за порушення роботи автоматизованих систем.

3.5. Шахрайство з платіжними засобами, код QFP.

“Шахрайство та крадіжка, пов’язані з платіжними засобами та системами реєстрації платежів”.

Ці системи, як правило, використовуються в пунктах роздрібної торгівлі. Вони належать фінансовим компаніям, таким, як банки, та захищені від стороннього доступу, оскільки ними передається інформація про переказ платежів по закодованих телекомунікаційних лініях. Насамперед маються на увазі всі різновиди магнітних карток (кредитні, дебетові тощо).

Відповідальність за цей вид злочину передбачено ст. 361-363 КК України.

3.6. Телефонне шахрайство, код QFT.

“Несанкціонований доступ до (теле-) комунікаційних послуг з порушенням загальноприйнятих протоколів і процедур”.

Шахрайства з телефонними розмовами може бути окреслене як неправильне використання телекомунікаційних послуг. Іноді ці злочини вчиняють з метою уникнути оплати великих рахунків за переговори, іноді — щоб запобігти підслуховуванню або використанню спеціальних засобів, призначених для негласного зняття інформації.

Прикладом телефонного шахрайства є застосування спеціального пристрою, який може маніпулювати обміном телефонними переговорами. Пристрій генерує звуки, на які станція відповідає. Іншим прикладом є неправомірне використання стільникових телефонів (у тому числі автомобільних). При цьому немає необхідності у фізичному контакті. Розмова може відбутися шляхом підключення за допомогою сканування. Можливе також перепрограмування стільникового телефону, після чого злочинець використовуватиме телефон, а рахунки надійдуть іншій особі чи організації.

У КК України є ст. 163 “Порушення таємниці телефонних розмов, телеграфної чи іншої кореспонденції, що передаються засобами зв’язку або через комп’ютер”.

4. Несанкціоноване копіювання.

“Несанкціоноване копіювання, розповсюдження або публікація програмного забезпечення, захищеного правом”.

Авторське право поширюється на твори, які є інтелектуальним творінням у галузі науки, літератури і мистецтва. Сюди належать також комп’ютерні програми і зразки топології напівпровідникової продукції.

Копіювання, розповсюдження або передача до публікації без такого права комп’ютерних програм — це категорія комп’ютерних злочинів, які вчиняються найчастіше з використанням важливих елементів ЕОМ. Компанії з виробництва програмного забезпечення ЕОМ, яке охороняється нормами авторського права, вважають злочином протизаконне копіювання цього забезпечення. Завдані збитки від такого копіювання у США щороку сягають 1 млрд дол.

Нелегальне копіювання і використання програмного забезпечення — це порушення авторських прав відповідно до ст. 69 і 106 закону Німеччини “Про авторське право”. Покарання за порушення авторських прав включає тюремне ув’язнення до трьох років або великі штрафи. Стаття 108 зазначеного закону регламентує міру відповідальності за протизаконне і неодноразове використання програмного продукту з метою одержання прибутку, строк ув’язнення — до п’яти років або штраф.

Відповідно до інформації організації Business Softweare Association (BSA, Вашингтон), нині компанії з виробництва програм щотижня втрачають 263 млн дол. через комп’ютерне піратство. Статистика BSA свідчить, що, наприклад, у Росії 90-98 % програм використовується нелегально.

У Швеції суворість законодавства така, що до трьох осіб, які очікували судового розслідування за підозрою у вчиненні саме такого злочину, як запобіжний захід було обрано утримання під вартою. У кожній з компаній, де працювали торговці, поліція підозрювала про існування сотень створених та розповсюджених протизаконних копій програм фірми Microsoft. Власників цих компаній чекають великі штрафи або тюремне ув’язнення до двох років.

4.1. Несанкціоноване тиражування комп’ютерних ігор, код QRG.

“Несанкціоноване копіювання, незаконне втручання в роботу комп’ютерних мереж, розповсюдження або публікація комп’ютерних ігор”.

Згідно зі ст. 176, 361 КК України передбачено відповідальність за порушення авторського права.

4.2. Несанкціоноване тиражування програмного забезпечення, код QRS.

“Несанкціоноване копіювання, викрадення чи привласнення, вимагання комп’ютерної інформації, розповсюдження або публікація програмного забезпечення, захищеного авторським правом”.

Авторське право поширюється на твори, які є інтелектуальним творінням у галузі науки, літератури і мистецтва. До них належать також комп’ютерні програми та зразки топології напівпровідникової продукції.

Статтями ст. 176, 362 КК України встановлено відповідальність за порушення авторського права.

4.3. Несанкціоноване тиражування напівпровідникової продукції, код QRT.

“Виробництво без дозволу копій топології інтегральних мікросхем, які захищені законом, або їх не дозволене тиражування, комерційне використання чи імпорт”.

Правопорушення цієї категорії в зарубіжних країнах визначено окремими законодавчими актами та статтями кримінальних кодексів. Наприклад, у Німеччині ст. 10 закону “Про захист напівпровідників” обумовлює склад цього правопорушення, яке залежно від способу вчинення регламентується ст. 202а “Інформаційне шпигунство” або ст. 106, 108а закону “Про авторське право”. Порушення, пов’язані з незаконним комерційним використанням та розкриттям комерційної і промислової таємниці з особистої зацікавленості або на користь інших осіб, конкуренція, пошкодження власності регламентуються ст. 17 закону Німеччини “Про нечесну конкуренцію”, яка передбачає міру покарання від трьох до п’яти років позбавлення волі або штраф. Покарання за порушення приватної таємниці та використання інших секретів визначають відповідно до ст. 203, 204 Кримінального кодексу Німеччини.

У ст. 176 КК України також передбачено відповідальність за порушення авторського права.

5. Комп’ютерний саботаж

“Введення, заміна, стирання або приховування комп’ютерних програм чи інформації або втручання у комп’ютерні системи з метою зашкодити функціонуванню комп’ютерних або телекомунікаційних систем”.

Комп’ютерний саботаж розуміють як вчинення таких протиправних дій: стирання, приведення у непридатний стан або фальсифікація інформації, пошкодження засобів інформаційної техніки у результаті втручання до комп’ютерних мереж з метою перешкодити функціонуванню комп’ютерів чи телекомунікаційних систем. Його може бути здійснено як на рівні апаратного, так і на рівні програмного забезпечення.

Це поняття по суті включає диспозицію блоку злочинів “Зміна або пошкодження інформації”. Тому в законодавствах західних країн ці блоки злочинів об’єднані в один — “Комп’ютерний саботаж”. Кримінальна відповідальність за вчинення або спробу вчинення такого типу злочинів регламентується в кримінальних кодексах, наприклад, Німеччини — ст. 303а “Заміна даних”, ст. 303b “Комп’ютерний саботаж”, Швеції — ст. 12 ч. 1-3 “Кримінальне пошкодження”, ст. 13 ч. 4, 5 “Саботаж”, ст. 14 ч. 4 “Пошкодження документів” тощо. Залежно від небезпечності злочину визначаються строки покарання за такі дії: у Німеччині (за менш небезпечні факти) передбачено два роки ув’язнення або штраф, за тяжкі — п’ять років або штраф, у Швеції — відповідно шість місяців і десять років, у Нідерландах — два роки або штраф 25 тис. гульденів і чотири роки або штраф 100 тис. гульденів.

Останнім часом з’явилися нові види комп’ютерного саботажу. Це нав’язування захисту комп’ютерних систем і комп’ютерне вимагання (різновид рекету). Відносно легко ввести чужу (шахрайську) програму в комп’ютер, яка автоматично перейде до програмного забезпечення інших комп’ютерів. Завдані банкам, страховим компаніям, фірмам збитки можуть бути катастрофічними. Коли вірус “бомби сповільненої дії” проявить себе, сотні тисяч і навіть мільйони фунтів або доларів будуть витрачені на перевірку програм, щоб визначити, чи не зачепив він їх. Уже тільки погрозу впровадити вірус можна використовувати для вимагання коштів, сплату яких велика корпорація вважатиме меншим злом. Як і інші жертви шантажу, корпорації рідко повідомляють про це.

В одному випадку, наприклад, що стався в Німеччині, злочинець мав доступ до комп’ютерної системи фірми і вимагав від неї 50 тис. євро. У разі несплати грошей він погрожував знищити дані і програми. В іншому випадку тисячі комп’ютерних дискет з пакетом “AIDS” (противірусні програми) було випущено компанією з Великобританії на західноєвропейський ринок. Проте насправді на дискетах була записана програма-вірус. Після перезапису пакета на стаціонарні диски в ЕОМ програма-вірус починала діяти, пошкоджуючи інформацію. Із супровідної примітки було зрозуміло, що користувачі повинні сплатити грошову суму для одержання інформації про спосіб відновлення вмісту їхніх комп’ютерів.

Інші форми вимагання — загроза викрадення, убивства, саботажу, вибуху тощо також використовуються терористами і кримінальними елементами за допомогою комп’ютера.

5.1. Саботаж технічного забезпечення, код QSH.

“Внесення, зміна, пошкодження або знищення комп’ютерних даних або програм, а також втручання до комп’ютерної системи з наміром перешкоджати функціонуванню комп’ютера або телекомунікаційної системи”.

Основна мета цього злочину — перешкоджати функціонуванню комп’ютера або телекомунікаційної системи. Він охоплює ширше коло діянь, ніж пошкодження комп’ютерних даних.

Комп’ютерний саботаж включає всі види втручання до комп’ютерної системи, в тому числі введення неправильних даних або несанкціоноване введення даних з метою порушити роботу системи. Сюди також належать усі види фізичного руйнування комп’ютера і такі дії, як відключення напруги. Хакери можуть досягти цієї мети також за допомогою модифікації системних файлів.

Саботаж на рівні технічного забезпечення — це введення, заміна, пошкодження або знищення комп’ютерних даних або програм, а також втручання до комп’ютерної системи з наміром перешкоджати функціонуванню комп’ютера або телекомунікаційної системи.

Згідно зі ст. 361-363 КК України передбачена відповідальність за порушення роботи автоматизованих систем.

5.2. Саботаж програмного забезпечення, код QSS.

“Незаконне пошкодження, порушення, викривлення та знищення комп’ютерних даних або програм”.

Пошкодження даних аналогічно руйнуванню фізичного об’єкта. Знищення та викривлення інформації є практично зміною даних, при якій втрачається практична вартість пошкодженої програми чи даних. Такі дії є злочинними лише тоді, коли вони вчинені навмисно.

Саботаж на рівні програмного забезпечення — це незаконне пошкодження, порушення, викривлення та знищення комп’ютерних даних або програм.

Відповідальність за порушення роботи автоматизованих систем передбачена ст. 361-363 КК України.

6. Інші злочини, пов’язані з комп’ютерами

6.1. Незаконне використання дошки електронних оголошень (BBS), код QZB (використовуються в комп’ютерних мережах типу Інтернет).

“Використання BBS для приховування, обміну та розповсюдження матеріалів, пов’язаних з кримінальними злочинами”.

Bulletin Board Systems (BBS) — це так звані електронні дошки об’яв, де можуть накопичуватися повідомлення і здійснюватися обмін інформацією. Висловлюючись образно, це зустріч великої кількості осіб, які можуть спілкуватися, не називаючи себе. Дошки електронних об’яв дають змогу дуже швидко поширювати інформацію. Найчастіше вони використовуються злочинцями для розповсюдження порнографії (зокрема дитячої), інформації для хакерів (паролі, рахунки), нелегального програмного забезпечення. Оскільки останнім часом з’явилися міжнародні комп’ютерні мережі, дошки електронних оголошень можуть поширювати інформацію у будь-які країни.

Згідно зі ст. 176 КК України встановлено відповідальність за порушення авторських прав.

6.2. Викрадення комерційної таємниці, код QZE.

“Незаконне привласнення або розголошення, передача або використання комерційної таємниці з наміром завдати економічних збитків або отримати незаконні економічні вигоди”.

До комп’ютерних злочинів належить і крадіжка комерційної таємниці, що відома у світі як промислове шпигунство, коли інформація міститься у пам’яті комп’ютера.

Відповідальність за цей вид злочину передбачено ст. 361-363 КК України.

6.3. Зберігання або розповсюдження матеріалів, які є об’єктом судового переслідування, код QZS.

“Використання комп’ютерних систем або мереж для зберігання або пересилання матеріалів, які є об’єктом судового переслідування”.

Матеріалами, які є об’єктами судового переслідування, можуть бути порнографія (в тому числі дитяча), пропаганда насильства та жорстокості, расової дискримінації, нелегальне програмне забезпечення та інші. Розповсюдження таких матеріалів, як правило, переслідується згідно з кримінальним законодавством у більшості країн світу. Використання з цією метою сучасних комп’ютерних і телекомунікаційних технологій стає дедалі соціально небезпечнішим, оскільки збільшуються швидкість і територія розповсюдження такої інформації.

Статтями 361-363, а також ст. 176 КК України “Порушення авторських прав” встановлено відповідальність за ці злочини.

8.2.1. Кримінально-процесуальна і криміналістична документологія злочинів у сфері високих технологій

Згідно з наказом МВС від 17 серпня 1996 р. № 572 та з урахуванням рекомендацій Генерального секретаріату Інтерполу, з метою стандартизації повідомлень про комп’ютерні злочини 16 грудня 1996 р. розпорядженням першого заступника міністра внутрішніх справ України Л. В. Бородича № 6991 була затверджена типова форма повідомлення про комп’ютерні злочини.

Форма повідомлення про комп’ютерний злочин і стислий зміст її розділів і підрозділів наведено нижче.

1. ПОВІДОМЛЕННЯ.

1.1. Назва органу.

1.2. Номер посилання.

1.3. Дата повідомлення.

2. ЗЛОЧИН.

2.1. Злочин (злочини).

Стислий опис обставин вчинення злочину з використанням загальноприйнятої термінології.

2.2. Код злочину згідно з додатком.

Якщо кодів кілька, то їх потрібно зазначати у порядку тяжкості злочинів, починаючи з коду найтяжчого злочину.

2.3. Дата та місце вчинення злочину.

У комп’ютерного злочину може бути два місця, які потрібно зазначати: місце, де діяв злочинець, та місце, де виникли наслідки злочинної діяльності. Якщо ці два місця не збігаються, потрібно вказувати обидва.

2.4. Підозрілі.

2.4.1. Особи.

Необхідно щодо кожної особи зазначити: прізвище (великими літерами), ім’я та по батькові, стать, дату і місце народження, національність, підтвердження ідентифікації (так/ні), прізвище, ім’я та по батькові батька і матері, поштову адресу, номер телефону та факсу, якщо є, адресу користувача Інтернету (якщо він таким є), документи, що посвідчують особу, прізвиська, процесуальне становище (виправданий, розшукується, заарештований, засуджений, підозрюваний), відбитки пальців, фотознімки (є чи ні), застереження.

2.4.2. Фірми/Організації/Організовані групи.

Назва, адреса, телефон, факс.

2.5. Потерпілі.

Назва, адреса, фактична чи потенційна фінансова втрата або персональна шкода.

3. СПОСІБ ВЧИНЕННЯ ЗЛОЧИНУ (modus operandi).

Необхідно детально описати методи та процес вчинення злочину, зокрема обладнання та програмне забезпечення, недоліки у комп’ютерній техніці, програмному забезпеченні та захисних системах потерпілого.

4. СПЕЦИФІЧНІ ДАНІ.

Мета цього розділу — зібрати чи передати специфічну інформацію про випадки незаконного доступу до комп’ютерної системи чи застосування програм-вірусів.

4.1. Шкідливі програми.

Включає програми: “логічні бомби”, “троянський кінь”, програми-віруси та “черв’яки”.

4.1.1. Назви. Необхідно зазначити загальновідомі назви шкідливих програм.

4.1.2. Характеристика. Дати опис шкідливої програми, включаючи специфічні ознаки та ефект, який вона мала у цьому випадку.

4.1.3. Джерело зараження.

4.2. Незаконний доступ до комп’ютерної системи (hacking).

4.2.1. Джерело (звідки входили).

Повна електронна міжнародна адреса та повна поштова адреса.

4.2.2. Ціль (куди входили).

Так само, як пункт 4.2.1.

4.2.3. Дата та час входження до системи.

Скопіювати інформацію із вбудованого до комп’ютера годинника про дату і час входження до системи. Зафіксувати місцевий час і встановити розходження між місцевим часом та годинником у комп’ютері.

4.2.4. Дата та час виходу із системи.

Так само, як і пункт 4.2.3.

4.2.5. Термін підключення.

Зазначити, скільки часу тривало підключення та кількість підключень.

5. ДОДАТКОВА ІНФОРМАЦІЯ.

Стисле викладення обставин вчинення злочину разом з описом технічних засобів і програмного забезпечення злочинця і потерпілого, включаючи операційні системи та версії. Якщо це можливо, провести зв’язок з аналогічними випадками.

6. ЗМІСТ ЗАПИТУ ЧИ ПОВІДОМЛЕННЯ.

Повідомлення про вчинення комп’ютерного злочину може бути направлене або тільки з інформаційною метою, або також з метою отримання додаткової інформації щодо цього випадку. Із запиту має бути чітко зрозуміло, яка інформація потрібна (про осіб, фірми, факсові та телефонні номери, комп’ютерні чи поштові адреси та ін.).

Повідомлення до Національного центрального консультаційного пункту з проблем комп’ютерної злочинності надсилає той орган внутрішніх справ, який виявив цей злочин, безпосередньо після отримання інформації незалежно від прийнятого щодо цієї інформації рішення.

8.2.2. Криміналістична характеристика злочинів у сфері високих технологій

Портрет комп’ютерного злочинця. Відомо, що особу злочинця досліджують різні науки. Кримінологічні дослідження обмежуються здебільшого тими особливостями людини, які необхідні для використання з метою кримінальної профілактики, попередження злочинів.

Що стосується криміналістики, то вона вивчає насамперед “професійні” звички злочинців, які виявляються в основному в певних способах і прийомах вчинення злочинів, сліди на місці вчинення злочинів, характерний “почерк” злочинця. Виявлення на місці вчинення злочину речових доказів проливає світло на відомості як про певні особисті соціально-психологічні ознаки злочинця, так і про його злочинний досвід, професію, соціальні знання, стать, вік, особливості взаємодії з потерпілим.

Криміналістично значущі дані про особу злочинця ґрунтуються на двох специфічних групах інформації. Перша група включає дані про особу невідомого злочинця як за залишеними ним слідами на місці події, в пам’яті свідків, так і за іншими джерелами з метою встановлення напрямів і прийомів його розшуку і затримання. Така інформація дає уявлення про загальні ознаки певної групи осіб, серед яких може бути і злочинець. Отримані відомості слід порівнювати з наявними криміналістичними даними про особу, яка вчиняє злочини певного виду. Друга група об’єднує інформацію, отриману при вивченні особи затриманого підозрюваного чи обвинуваченого з метою вичерпної криміналістичної оцінки особи — суб’єкта злочину. З цією метою збирають відомості не тільки про ціннісні орієнтації, особливості антисуспільних поглядів, а й про те, яка інформація про особу суб’єкта злочину, його зв’язки, особливості поведінки до, під час і після вчинення злочину може допомогти слідчому чи оперативному працівникові встановити зі злочинцем необхідний психологічний контакт, отримати правдиві свідчення, а також вибрати найдієвіші способи профілактичного впливу на нього.

Вважається, що ця інформація, з урахуванням відомостей про злочинців, які відображаються в інших елементах криміналістичної характеристики, може бути покладена в основу типізації злочинців. Формування банку типових моделей різних категорій злочинців, вивчення загальних (спільних) рис цих людей дає змогу оптимізувати процес виявлення кола осіб, серед яких вірогідно шукати злочинця.

Характеризуючи особу комп’ютерного злочинця, необхідно назвати основну ознаку, а саме: в електронну злочинність втягнуто широке коло осіб — від висококваліфікованих фахівців до дилетантів. Правопорушники мають різний соціальний статус і різний рівень освіти (навчання та виховання).

З метою глибшого вивчення цієї проблеми необхідно чітко знати, хто ж вони — комп’ютерні злочинці. Вітчизняні та зарубіжні дослідження дають змогу намалювати портрет типового комп’ютерного злодія, тобто відповідний профіль цього соціального типу.

Загальні характерні риси комп’ютерного злочинця. Такий злочинець знайомиться з комп’ютером у дитинстві, обожнює його, для нього комп’ютерна система — це таємниця, яку необхідно дослідити та ефективно використовувати. Вже у школі, особливо у вищих навчальних закладах студенти вивчають основи комп’ютерної науки. Тому в більшості випадків злочинці здобувають знання у коледжі або в університеті. Самостійне вивчення ЕОМ також може бути фундаментом майбутньої злочинної діяльності.

Аналіз вітчизняної і зарубіжної практики та вивчення літературних джерел свідчать, що вік комп’ютерних правопорушників коливається в досить широких межах (в середньому 15-45 років). За матеріалами досліджень, вік 33 % злочинців на момент вчинення злочину не перевищував 20 років, 13 % були старші 40 років і 54 % були у віці від 20 до 40 років. Отже, хакери — це не завжди хлопчики, як вважали раніше. Для прикладу наведемо віковий розподіл злочинців, які були заарештовані в США за комп’ютерні злочини наприкінці XX ст. (рис. 3).

Рис. 3. Віковий розподіл злочинців, заарештованих у США за комп’ютерні злочини

Близько 83 % осіб цієї категорії — чоловіки, але слід зауважити, що частка жінок швидко зростає з огляду на професійну орієнтацію окремих спеціальностей і посад, які займають переважно жінки (секретар, бухгалтер, економіст, менеджер, касир, контролер, діловод тощо). При цьому розмір збитків від злочинів, які вчинюють чоловіки, у чотири рази перевищує розмір збитків від злочинів, що вчинюють жінки. За даними соціологів США, приблизно третину комп’ютерних злочинців становлять жінки.

Більшість комп’ютерних злочинців у віці від 14 до 21 року навчаються у коледжі або інституті. Про це свідчить той факт, що найбільше вірусів виникає у період літніх або зимових канікул. Такі студенти добре встигають з одних дисциплін, але можуть відставати з інших. Значна частина програмістів, наприклад, погано пише документацію або має слабкі мовні навички.

Комп’ютерні злочинці мають коефіцієнт інтелекту (IQ) вищий від середнього, оскільки для написання компактної програми необхідний високий рівень інтелекту. Цікаво, що 77 % злочинців, які вчинили комп’ютерний злочин, мали середній рівень інтелектуального розвитку, 21 % — вищий від середнього і лише 2 % — нижчий від середнього. При цьому 20 % злочинців мали середню освіту, 20 % — середню спеціальну і 40 % — вищу.

Діапазон рівня спеціальної освіти правопорушників також достатньо широкий — від користувача з мінімальними знаннями до висококваліфікованих фахівців своєї справи. Крім того, 52 % злочинців мали спеціальну підготовку в галузі автоматизованої обробки інформації, 97 % — були службовцями державних установ і організацій, які використовували комп’ютерні системи і інформаційні технології в своїх виробничих процесах, а 30 % з них мали безпосередній стосунок до експлуатації засобів комп’ютерної техніки.

Основними характеристиками особи комп’ютерного злочинця є активна життєва позиція, оригінальність (нестандартність) мислення і поведінки, обережність, уважність. Такі особи зосереджують увагу на розумінні, передбаченні й управлінні процесами. До того ж вони вирізняються уважністю і пильністю, їхні дії витончені, хитрі, супроводжуються неабияким маскуванням.

З точки зору психофізіологічних характеристик, це, як правило, яскрава мисляча і творча особа, професіонал у своїй справі, здатний піти на технічний виклик, бажаний працівник. Водночас це людина, яка боїться втратити свій авторитет або соціальний статус у рамках соціальної групи, або ж вона побоюється глузувань. Її поведінка рідко відхиляється від загальноприйнятих у суспільстві соціальних норм. Крім того, практика свідчить, що комп’ютерні злочинці у своїй більшості не мають кримінального минулого.

Значна частина комп’ютерних злочинів здійснюється індивідуально. Але останнім часом спостерігається тенденція до співучасті в групових посяганнях. Кримінальна практика свідчить, що 38 % злочинців діяли без співучасників, тоді як 62 % вчиняли злочини в складі організованих злочинних груп і співтовариств.

Дехто з правопорушників цієї категорії технічно оснащений досить слабко, інші ж мають дорогі, престижні, наукомісткі й потужні комп’ютерні системи. Прогрес у технології супроводжується освоєнням нових методів вчинення злочинів. Комп’ютери і засоби телекомунікації дають зручну можливість для здійснення злочинних намірів з віддалених пунктів.

Велика кількість комп’ютерних злочинців (понад 25 %) — посадові керівники всіх рангів. Це зумовлено тим, що керівник, як правило, є спеціалістом високого класу, що володіє достатніми професійними знаннями, має доступ до широкого кола інформації, може давати відповідні вказівки та розпорядження і безпосередньо не відповідає за роботу комп’ютерної техніки.

Розглянуті положення у своїй сукупності визначають поняття “комп’ютерний злочинець”. Тому з криміналістичної точки зору (за В. Вєховим), характеристику його особи слід вважати поняттям комплексним у широкому розумінні цього слова, хоча з певним поділом на самостійні групи за окремими специфічними ознаками.

Здійснені дослідження дають змогу визначити три основні групи людей, які схильні до вчинення комп’ютерних злочинів.

Дехто вважає, що до першої групи комп’ютерних злочинців слід включити осіб, які характеризуються стійким поєднанням професіоналізму в галузі комп’ютерної техніки та програмування з елементами своєрідного фанатизму і винахідливості. На думку інших, ці суб’єкти сприймають засоби комп’ютерної техніки як своєрідний виклик їхнім творчим і професійним знанням, умінням і навичкам. Саме це у соціально-психологічному плані є стимулюючим фактором для вчинення різних дій, більшість з яких має виражений злочинний характер. За оперативними даними МВС, ФБР, ФСБ та інших спецслужб, хакерів широко використовують організовані злочинні групи для проникнення в зарубіжні та вітчизняні комп’ютерні системи.

Під впливом зазначеного чинника особи цієї групи розробляють і вишукують різні методи несанкціонованого проникнення в комп’ютерні мережі, постійно працюють над тим, як обійти системи захисту, що стають дедалі досконалішими. Це, в свою чергу, призводить до збільшення алгоритму злочинних дій, що об’єктивно сприяє вдосконаленню і нарощуванню банку даних про способи вчинення комп’ютерних злочинів. Потрібно зазначити, що характерною особливістю злочинців цієї групи є відсутність у них чітко виражених протиправних намірів. Практика свідчить, що всі дії вони вчиняють з метою реалізації своїх інтелектуальних і професійних здібностей.

Таку ситуацію умовно можна порівняти з тією, що виникає при різноманітних іграх, які стимулюють розумову активність гравців, зокрема у шахи, карти тощо. Однак у нашому випадку в ролі одного гравця виступає гіпотетичний злочинець, а в ролі іншого — узагальнений образ комп’ютерної системи й інтелект розробників засобів захисту від несанкціонованого доступу. Детально такі ситуації досліджуються в теорії ігор, математичній науці, коли науковці вивчають моделі поведінки двох протилежних сторін. При цьому основне завдання полягає в тому, щоб розрізнити протилежні сторони як антагоністичні і неантагоністичні, а також ситуації, де по один бік перебуває людина, а по інший — природа або комп’ютерна система. Що стосується взаємодії людини та ЕОМ, то вона реалізується за повним заданим ігровим алгоритмом з метою навчання, тренування, імітації обстановки або з ігровими цілями.

Фахівці вважають, що особливий інтерес у криміналістичному аспекті вивчення особи злочинця становлять професіонали у галузі засобів комп’ютерної техніки. Узагальнені емпіричні дані, отримані В. Вєховим, дають змогу визначити соціально-психологічну характеристику цього кола осіб. Представники цієї спеціальності, як правило, досить фахово підготовлені, майстри своєї справи, мають достатні розумові здібності. При цьому вони не позбавлені своєрідного “спортивного” азарту і фанатизму. Тому нові заходи щодо безпеки комп’ютерних систем і мереж вони сприймають у психофізіологічному плані як своєрідний виклик особистості, намагаються будь-що знайти ефективний підхід, розробити оптимальні методи втручання в банки даних і в такий спосіб довести свою неперевершеність. Ця зухвалість, “спортивний” інтерес, азарт і призводять зазвичай до вчинення злочину. Певний час окремі суб’єкти цієї категорії не тільки набувають необхідний досвід, а й знаходять особисту зацікавленість у цьому виді діяльності. Безкорислива гра поступово переходить у нову якість, оскільки цікавіше поєднувати своє захоплення та професійне зростання з реальною матеріальною винагородою. В Україні це пов’язано ще і з тим, що досвідченим фахівцям скрутно вижити у складних кризових матеріальних умовах сьогодення. Таким чином, комп’ютерну злочинність “підштовхують” реальні соціально-економічні фактори. Наміри вдатися до злочинних дій можуть висловлюватися як у відкритій формі (при спілкуванні зі знайомими, рідними, співробітниками), так і в прихованій (думки, роздуми, переживання без будь-яких зовнішніх проявів). Отже, вище розглянуто основні етапи процесу появи, розвитку і переродження любителя-програміста у досвідченого, професійно орієнтованого комп’ютерного злочинця.

В. Вєхов виокремлює певні особливості, що характеризують особу комп’ютерних злочинців цієї категорії:

• відсутність чітко продуманого плану підготовки до вчинення злочину;

• оригінальність способу вчинення злочину;

• використання як знарядь злочину побутових технічних засобів і предметів;

• невжиття заходів до приховування злочину;

• вчинення пустотливих дій на місці події.

До другої групи комп’ютерних злочинців слід віднести осіб, які страждають на новий вид психічних захворювань — інформаційні хвороби, комп’ютерні фобії. Цей вид захворювань спричиняють систематичні порушення інформаційного режиму людини, інформаційне перевантаження, інформаційний голод, збої темпоритму, інформаційний шум тощо. Дослідженням таких професійних хвороб займається порівняно нова і молода галузь медицини — інформаційна медицина.

За даними спеціальної комісії Всесвітньої організації охорони здоров’я (ВООЗ), яка узагальнила всі наявні в її розпорядженні матеріали про вплив комп’ютерних терміналів на здоров’я користувачів, негативні наслідки для здоров’я людини у разі частої і тривалої праці за персональним комп’ютером є об’єктивною реальністю.

Таким чином, можна стверджувати, що комп’ютерні злочини вчиняють особи, які страждають на зазначений вид психічних захворювань, а тому при розслідуванні таких фактів слід обов’язково призначати судово-психіатричну експертизу. Це дасть змогу встановити, чи вчинила особа злочин у стані афекту, чи з причини психічного захворювання тощо.

На основі всебічного аналізу емпіричних даних дослідники дійшли висновку, що комп’ютерні злочини, які вчиняються злочинцями цієї групи, переважно пов’язані зі злочинними діями, спрямованими на фізичне знищення або пошкодження засобів комп’ютерної техніки без наявності злочинного умислу, з частковою або повною втратою контролю над своїми діями.

До третьої і найнебезпечнішої групи належать професійні комп’ютерні злочинці з яскраво вираженою корисливою метою, так звані профі. На відміну від першої групи — “любителів” і другої специфічної групи — “хворих”, злочинці з третьої групи характеризуються систематичним багаторазовим вчиненням комп’ютерних злочинів з обов’язковим виконанням дій, спрямованих на приховування злочину. Вони володіють стійкими злочинними навичками і знаннями. Дослідження показують, що злочинці цієї групи, як правило, є членами добре організованих, мобільних і технічно оснащених висококласним обладнанням і спеціальною технікою (нерідко оперативно-технічного характеру) злочинних груп і співтовариств. Осіб, які входять до їх складу, загалом можна охарактеризувати як висококваліфікованих фахівців з вищою юридичною, економічною (фінансовою) і технічною освітою. Саме ця група злочинців і становить основну загрозу для людей, суспільства і держави взагалі, є реальним кадровим ядром комп’ютерної злочинності як у якісному, так і в кількісному плані. Слідча практика показує, що на частку цих злочинців припадає максимальна кількість особливо небезпечних посягань, наприклад, близько 79 % розкрадань коштів у великих і надвеликих розмірах і різного роду посадових злочинів, які вчинюються з використанням засобів комп’ютерної техніки.

Як зазначається у зарубіжній пресі, нерідко професійні програмісти з країн колишнього Радянського Союзу після еміграції на Захід не можуть знайти роботи і приймають запрошення злочинних угруповань. Цих злочинців майже неможливо спіймати, оскільки “операція” ретельно планується і триває всього кілька хвилин. Приміщення, звідки виконує свою роботу хакер, наймають на вигадане ім’я.

Отже, для представників третьої групи характерні такі ознаки:

• є фахівцями найвищого класу (High Tech Anarchists);

• мають сучасне технічне та програмне забезпечення;

• добре організовані;

• мають чітко налагоджений порядок обміну інформацією;

• добре законспіровані;

• мають високий рівень взаємодії та кооперації.

Класифікація комп’ютерних злочинців. У науковій літературі можна зустріти різні класифікації комп’ютерних злочинців.

Соціологічні дослідження, проведені, зокрема, в Австралії, Канаді, США, Німеччині, допомогли розподілити комп’ютерних злочинців за віком на три категорії:

• 11-15 років — переважно займаються злочинами з використанням телефонних мереж, кредитних карток та автоматів по видачі готівки;

• 17-25 років — займаються комп’ютерним хакерством;

• 30-45 років — використовують комп’ютери в корисливих цілях і для шпигунства.

Як видно, з віком ускладнюється рівень технічних завдань, а мотивація стає більш раціональною.

Стосовно жертви всіх комп’ютерних порушників можна умовно поділити на чотири великі групи:

• сторонні особи, які не мають і ніколи не мали жодних стосунків з фірмою-жертвою (або потерпілою особою);

• сторонні особи, які володіють певною інформацією про фірму-жертву (потерпілого), у тому числі звільнені працівники;

• співробітники, які займають у фірмі посади, що не пов’язані з обчислювальною технікою;

• співробітники, які користуються ЕОМ і зловживають своїм службовим становищем.

Цікавий випадок стався на нафтопереробному підприємстві у м. Річмонд штату Віргінія (США), де захист населення забезпечувався за допомогою комп’ютерної системи Community Alert Network (CAN), яка мала сповіщати людей, що перебувають поблизу підприємства, про можливу загрозу. Коли із нью-йоркського відділення CAN було звільнено працівника, який вважав це несправедливим, то він вніс певні зміни до програмного забезпечення так, що система не спрацьовувала під час користування. Пізніше на нафтопереробному підприємстві сталася аварія, і адміністрація намагалася скористатися системою оповіщення, однак їй це не вдалося.

До кола комп’ютерних злочинців, згідно з наявними даними, досить часто потрапляють комерційні директори, управляючі, начальники змін, відділів і служб, бухгалтери, фінансисти, табельники, контролери, нормувальники, оператори автозаправних станцій, програмісти, інженери, банківські службовці, адвокати, менеджери, юристи, працівники служб безпеки тощо. Так, статистика комп’ютерних злочинів у США за останніх 30 років свідчить, що більшість (70 %) злочинців — це працівники компаній, які мають доступ до ЕОМ. Ця особа, як правило:

• працює в компанії не менше чотирьох років;

• першою приходить на роботу і останньою залишає її;

• не користується або рідко користується відпустками;

• робить усе можливе для завоювання довіри адміністрації, інформує про помилки і вчинки інших працівників;

• добре знайома з роботою систем захисту інформації і має ключі від основних службових приміщень.

За даними зарубіжних кримінологів можна визначати процентне співвідношення окремих груп комп’ютерних злочинців. Усіх їх можна умовно поділити (за В. Вєховим) на дві основні групи, виходячи з класифікаційної ознаки категорії доступу до засобів комп’ютерної техніки:

• внутрішні користувачі;

• зовнішні користувачі, де користувач — суб’єкт, який звертається до інформаційної системи або посередника, аби отримати необхідну йому для користування інформацію.

Також фахівці поділяють користувачів на дві основні групи (види): зареєстровані (санкціоновані, законні) і незареєстровані (несанкціоновані, незаконні). Більшість представників служб безпеки вважає, що основна небезпека в плані вчинення комп’ютерного злочину виходить саме від внутрішніх користувачів (тобто своїх), які скоюють 94 % злочинів, тоді як зовнішні користувачі — лише 6 %, при цьому 70 % — це клієнти, користувачі комп’ютерної системи, а 24 % — обслуговуючий персонал.

На основі функціональної категорії доступу до засобів комп’ютерної техніки внутрішніх злочинців умовно поділяють на три основні групи:

• особи, які вчинили комп’ютерні злочини з використанням програмних засобів. Це оператори ЕОМ, касири, бухгалтери, фінансисти, табельники, оператори периферійних засобів, оператори-програмісти (системні та прикладні), інженери-системники та інженери-програмісти тощо;

• особи, які вчинили комп’ютерні злочини з використанням апаратних засобів комп’ютерної техніки. До цієї групи належать оператори засобів зв’язку і телекомунікацій, інженери з термінального обладнання, фахівці з комп’ютерного аудиту, інженери з електронного обладнання, інженери-зв’язківці;

• особи, які вчинили комп’ютерні злочини на базі непрямого доступу до засобів комп’ютерної техніки. Як правило, такі злочини вчиняють ті, хто займається організаційно-управлінськими питаннями керування комп’ютерною системою або мережею, керування операторами, керування базами даних, керівництвом процесом розробки програмного забезпечення. Це можуть бути головні (старші) інженери, програмісти, зв’язківці, керівники і начальники різних служб та відділів (зокрема інформаційно-аналітичного), співробітники служб безпеки, менеджери тощо.

Що ж до злочинців з числа зовнішніх користувачів, то ними, як свідчить практика, найчастіше бувають особи, які добре володіють інформацією стосовно діяльності потерпілої сторони. Їх коло досить широке. Це така велика кількість різних осіб, яку практично неможливо об’єктивно систематизувати чи класифікувати. Серед них може бути будь-хто, навіть випадкові особи, зокрема представники організацій, які займаються сервісним обслуговуванням, ремонтом, конструюванням і розробкою технічних та програмних засобів комп’ютерної техніки, представники різних контролюючих і владних органів, клієнти і просто хакери.

За метою та сферою злочинної діяльності комп’ютерних злочинців можна розподілити на окремі підгрупи.

Хакери (hacker) отримують задоволення від вторгнення та вивчення великих ЕОМ за допомогою телефонних ліній і комп’ютерних мереж. Це комп’ютерні хулігани, електронні корсари, які без дозволу проникають у чужі інформаційні мережі для забави. Значною мірою їх приваблює подолання труднощів. Що складніша система, то привабливіша вона для хакера. Вони чудові знавці інформаційної техніки. За допомогою телефону і домашніх комп’ютерів вони підключаються до мереж, які пов’язані з державними і банківськими установами, науково-дослідними та університетськими центрами, військовими об’єктами. Хакери, як правило, не завдають шкоди системі та даним, отримуючи задоволення лише від відчуття своєї влади над комп’ютерною системою.

Наприклад, американський хакер Р. Чешир, якого запросили до Мюнхена на нараду експертів з охорони даних у комп’ютерах, на очах у фахівців забезпечив собі доступ спочатку в німецьку, потім в американську інформаційні мережі, а звідти проник в один із найважливіших стратегічних комп’ютерів США.

Крекери (cracker) — різновид хакерів. Це серйозніші за хакерів порушники, здатні завдати будь-якої шкоди системі. Вони викрадають інформацію, викачуючи за допомогою комп’ютера цілі інформаційні банки, змінюють і псують файли. З технічного боку, це набагато складніше від того, що роблять хакери. За кілька годин, не докладаючи особливих зусиль, будь-який технік середньої руки може пограбувати банк даних французького комісаріату з атомної енергії та отримати таємні відомості, наприклад, проект створення лазера чи програму будівництва ядерного реактора.

Фріки (phone + break = phreak) спеціалізуються на використанні телефонних систем з метою уникнення оплати за телекомунікаційні послуги, а також отримують задоволення від подолання труднощів технічного плану. У своїй діяльності фріки використовують спеціальне обладнання, яке генерує спеціальні тони виклику для телефонних мереж. Ці комп’ютерні злочинці орієнтуються переважно на отримання кодів доступу, крадіжки телефонних карток і номерів доступу з метою віднести плату за телефонні розмови на рахунок іншого абонента. Досить часто прослуховують телефонні розмови.

Колекціонери (codes kids) збирають і використовують програми, які перехоплюють різні паролі, а також коди телефонного виклику та номери приватних телефонних компаній, які мають вихід до загальної мережі. Як правило, молодші за віком, ніж хакери та фріки. Обмінюються програмним забезпеченням, паролями, номерами, але не торгують ними.

Кібершахраї (cybercrooks) — злочинці, які спеціалізуються на розрахунках. Використовують комп’ютери для крадіжки грошей, отримання номерів кредитних карток та іншої цінної інформації. Одержану інформацію потім продають іншим особам, досить часто контактують з організованими злочинцями. Коди можуть продаватися, як і інші види інформації, неодноразово. Популярним товаром є кредитна інформація, інформаційні бази правоохоронних органів та інших державних установ.

Торгаші, або пірати (wares dudes), спеціалізуються на збиранні та торгівлі піратським програмним забезпеченням. На сьогодні це дуже численна група злочинців.

Особливу групу комп’ютерних злочинців становлять хакери, тому розглянемо їх докладніше. Сам факт появи комп’ютерної злочинності у суспільстві більшість дослідників пов’язує з діяльністю так званих хакерів — користувачів обчислювальних систем і мереж ЕОМ, які займаються пошуком незаконних методів отримання несанкціонованого (самовільного) доступу до засобів комп’ютерної техніки і баз даних, а також їх несанкціонованим використанням з корисливою метою.

У спеціальній літературі та засобах масової інформації таких осіб називають по-різному: “комп’ютерні зломщики”, “електронні злодії або шахраї”, “пірати”, “одержимі програмісти”, “електронні бандити”, “злодії з електронними ломиками і відмичками” тощо. Однак термін “хакер” не завжди сприймався як синонім комп’ютерного злочинця. Дослівно “хакер” — це трудівник, найманий працівник. Спочатку так називали програмістів, що були здатні розробляти програми без попередньої підготовки та оперативно вносити виправлення до програм, до яких не було документації. Розглянемо це детальніше в історичному аспекті.

Термін “хакер” вперше почали використовувати на початку 70-х років ХХ ст. у Массачусетському технологічному інституті стосовно молодих програмістів, які проектували апаратні засоби ЕОМ і намагалися сконструювати перші персональні комп’ютери. Коли у Сполучених Штатах Америки з’явилися великі ЕОМ, компанії дозволяли студентам користуватися ними. Як правило, для цього відводили нічні години, і студенти, яких стали звати хакерами, розподіляючись на зміни, залишалися біля машин на всю ніч. Одна зміна мала для праці квант часу, наприклад, з 3-ї до 4-ї години ночі. Закінчивши програмування, хакери залишали розроблені програми у шухлядах біля комп’ютера. Кожен міг заглянути при цьому в записи своїх друзів. Досить часто вони брали чужі нотатки та вносили до них виправлення, намагаючись удосконалити результати програмування. Хакери не псували чужої роботи і не намагалися захистити свої програми від інших хакерів. Усі програми, які вони розробляли, були призначені для спільного користування. Хакери вірили, що комп’ютери — це ключ до повного визволення людини, оскільки роблять знання доступними для всіх людей. Уявлення хакерів про проблеми суспільства та роль у ньому інформаційних технологій знайшли своє відображення у вигляді специфічних маніфестів і звернень. Не можна заперечувати, що певні положення мали, крім технічних та філософських аспектів, і суто соціальне забарвлення. Окремі з маніфестів хакерів й досі можна знайти на дошках електронних оголошень (BBS) у великих комп’ютерних мережах.

Етика справжніх хакерів ґрунтується на таких загальних принципах:

• комп’ютери — це інструмент для народу, вони не повинні бути власністю лише заможних осіб або інших привілейованих верств населення та використовуватися для досягнення їхніх приватних інтересів;

• інформація також належить усім. З огляду на те, що більшість хакерів здобували університетську освіту, а завдання університету — розповсюджувати знання, а не приховувати їх, то хакери, вже не будучи студентами, продовжують дотримуватися цієї точки зору. Тільки невелика кількість хакерів допускає навмисне знешкодження файлів або їх таємну модифікацію;

• програмний код — загальнонародне надбання, гарним кодом мають користуватися усі, поганий код необхідно виправити. Доступ до коду має бути вільним, програми не повинні бути захищені авторським правом і захистом від копіювання. Все програмне забезпечення, безплатне чи комерційне, можна копіювати та розповсюджувати, незважаючи на авторське право чи право власності. Схеми захисту від копіювання повинні бути знищені;

• програмування — це різновид мистецтва, зміст якого та краса полягають у компактному кодуванні, коли програма займає невелику кількість рядків. Основна мета — створити таку програму, яка може робити те, що не може інша, взаємодіяти з іншими програмами, входити до них, маніпулювати файлами так, як раніше вважалося неможливим;

• комп’ютер — це жива істота. Хакер має суспільні та приватні стосунки з комп’ютерами, він доглядає за ними, співчуває їм, як людині. Хакер живе програмуванням, він може працювати усю ніч над цікавим проектом, займаючись програмуванням по 80-100 годин на тиждень.

З розширенням сфери застосування комп’ютерів у суспільстві ентузіазм хакерів зменшився, а ідеї хакерства стали втрачати свою прогресивну спрямованість. Ідеалістичні уявлення студентів увійшли у конфлікт з бурхливим технічним та економічним розвитком суспільства і стали своєрідною формою протесту проти соціальної несправедливості. Цим деякою мірою можна пояснити початок створення хакерами антисоціальних і небезпечних комп’ютерних вірусів, а також ігнорування ними загальноприйнятих правил користування комп’ютерними системами.

17-річний юнак був заарештований у травні 1990 р. у Нью-Йорку, США, та звинувачений у вчиненні фальсифікації з використанням комп’ютера та крадіжці послуг. Юнак використав вільний телефонний номер і кодове слово для проникнення до комп’ютерної системи American SAW. Жодних пошкоджень системи виявлено не було.

Крім випадків суто ірраціональної поведінки, серед мотивів діяльності хакерів можна виокремити такі загальні групи:

• персональна помста;

• самореклама;

• спроба спричинити хаос, який руйнує підвалини суспільства;

• отримання матеріальної вигоди.

Можна вирізнити також типи хакерів:

• “трамвайний контролер” або “мандрівник”. Намагається проникнути у якомога більшу кількість систем, дуже рідко повертається туди, де вже був;

• “той, хто залишає сліди”. Це хакер, який отримує задоволення у тому разі, якщо залишає докази того, що він проник у систему;

• “хакер-користувач”. Намагається користуватися обладнанням, банком даних або програмним забезпеченням, у доступі до яких йому відмовлено;

• “шпигун”. Полює за конфіденційною інформацією;

• “фальсифікатор”. Хакер, який намагається модифікувати окремі елементи даних, зокрема баланс банку, кримінальний запис або екзаменаційну оцінку;

• “вандал”. Намагається завдати шкоди системі та збитків її власнику.

Більшість хакерів мають прізвиська, за якими вони відомі серед інших хакерів. Підбір прізвиська, як правило, пов’язаний з віком та інтересами хакера. Найпоширеніші з них: Скорпіон (Scorpion), Бандит (Bandito), Капітан (Captain), Розбещенець (Corrupt), Король Таран (Taran King), Божевільний Едді (Crazy Eddie), Рейнджер Рік (Ranger Rick), Мисливець за головами (Head Hunter), Червоний ніж (Red Knight), Шпигун (Spy), Оратор (Orator) та багато інших. Більшість із них свідчить про моральні якості їхніх власників, зокрема підкреслюється влада грубої сили. При спілкуванні хакери також широко використовують свій мовний жаргон.

Досить часто хакери утворюють за спільними інтересами або поглядами невеличкі групи, зокрема такі: Військо Люцифера (Legion of Lucifer), Фахівці катастроф (скорочено MoD), Військо Дума (Legion of Doom — за назвою відомого героя комп’ютерних ігор), Комп’ютерний Клуб Хаосу (Chaos Computer Club). Іноді ці групи збираються щороку, а у великих містах такі зустрічі можуть проводитися щомісяця. Але основною формою обміну інформацією залишаються дошки електронних оголошень (BBS), особливо підпільні. Серед найвідоміших підпільних BBS можна назвати такі: Безодня (Abyss), Опік (Acid Phreak), Альтернативний Світ (Alternative Universe), Кубло Наркоманів (DrugHouse), Ейфорія (Euphoria), Зона Хакерів (Hackers Zone), Залізна Завіса (Don Curtain) та інші.

Кількість підпільних BBS важко оцінити та підрахувати. За оцінками зарубіжних фахівців, лише на території США функціонують десятки тисяч підпільних BBS, з яких від 100 до 200 є спеціалізовані BBS для хакерів, а приблизно у 1000 з них є важлива інформація для хакерів (зокрема, про засоби зламу різних систем, програмне забезпечення для перехоплення паролів тощо). В окремих країнах, зокрема Великобританії, Італії та країнах Східної Європи, спостерігається ще більша концентрація підпільних BBS.

Хоча хакери і не майстри слова, але вони мають свої власні як електронні, так і друковані видання, з яких найвідоміші “Phrank”, “Hack-Tic”, “2600”, “40 Hex”.

Визначити масштаби проблем, пов’язаних з діяльністю хакерів, дуже складно. Насамперед це пояснюється невеликою кількістю відомих фактів. Однак, безумовно, комп’ютерні системи залишаються дуже вразливими для хакерів. Пошкодити кабель, вгадати пароль, змінити атрибути файлів, стерти зашифрований файл, замінити числа у бухгалтерській звітності — все це досить просто.

За даними Computer Emergency Response Team (CERT), кількість несанкціонованих доступів в інформаційні системи почала зростати в геометричній прогресії (рис. 4).

Рис. 4. Несанкціонований доступ в інформаційні системи

Газети “New York Times” і “Washington Post” у липні 1992 р. опублікували подробиці звинувачень, які були висунуті проти п’яти хакерів із Нью-Йорка. Вони обвинувачувалися за 11 пунктами, зокрема за комп’ютерне шахрайство, комп’ютерне втручання, телеграфне шахрайство, перехоплення телеграм, зговір щодо знищення та крадіжки банку даних з кредитною інформацією (яку вони продали), вторгнення до систем комп’ютерних комунікацій університетських мереж. 28 січня 1989 р. ця група знищила майже всі дані у комп’ютері громадської телевізійної станції WNET (канал 13 у Нью-Йорку). Акт обвинувачення був результатом спільного розслідування окружної прокуратури, Secret Service і FBI.

Ситуація на території країн колишнього Радянського Союзу набагато складніша, ніж на Заході. Хоча комп’ютерна злочинність тут почала розвиватися пізніше, однак повна відсутність законодавчої бази для боротьби з нею створила сприятливі умови для її розвитку.

Цікавою є заява міжнародного банку “Сіті Банк” про те, що за 1994 р. було виявлено близько ста спроб електронних крадіжок із Росії. Приблизно половина з них були вдалими і спричинили збитків на десятки мільйонів доларів США.

За останніми узагальненими оперативними даними, хакери в Україні, Росії та інших країнах колишнього Радянського Союзу об’єднані в регіональні групи, мають свої електронні засоби інформації (газети, журнали, електронні дошки оголошень). Вони проводять електронні конференції, мають свій словник жаргонів, який постійно поповнюється і поширюється за допомогою комп’ютерних бюлетенів, що містять усі необхідні відомості для підвищення майстерності початківців — методики проникнення в конкретні системи і способи зламу систем захисту.

Українські, російські хакери і крекери тісно контактують зі своїми колегами з інших країн світу, співпрацюють з ними, обмінюються досвідом, широко використовуючи для цього канали глобальних телекомунікаційних мереж.

Викладене дає змогу створити узагальнену характеристику (портрет) особи комп’ютерного злочинця, який однаковою мірою стосується усіх розглянутих раніше класифікацій.

Типологія осіб, які вчинюють різні види комп’ютерних злочинів:

1. “Операційні” злочини можуть вчинювати:

• оператори ЕОМ;

• оператори периферійних пристроїв;

• оператори, які обслуговують лінії телекомунікації.

2. Злочини, основою яких є використання програмного забезпечення, вчинюють:

• особи, в яких є колекція програмного забезпечення;

• системні програмісти;

• прикладні програмісти;

• достатньо підготовлені користувачі.

3. Для апаратної частини комп’ютерних систем небезпеку становлять:

• інженери-системники;

• інженери територіальних пристроїв;

• інженери-зв’язківці;

• інженери-електронники.

4. Певну схильність до вчинення комп’ютерних злочинів мають працівники, які займаються організаційною роботою та керують:

• комп’ютерною мережею;

• операторами;

• базами даних;

• роботою з програмного забезпечення.

5. Загрозу також можуть становити:

• різного роду клерки;

• працівники служби безпеки;

• працівники, які контролюють функціонування ЕОМ.

6. Вчинити комп’ютерний злочин можуть представники інших відомств:

• працівники, які займаються сервісним обслуговуванням ЕОМ;

• працівники, які займаються ремонтом ЕОМ.

7. Вчинення злочину можливе також:

• безробітними;

• учнями старших класів і студентами;

• викладачами середніх і вищих навчальних закладів.

Дані про портрет комп’ютерного злочинця доцільно систематизувати у вигляді таблиці (табл. 2).

Отже, комп’ютерні злочинці — це особи, які здебільшого не є вихідцями з малозабезпечених верств суспільства. Навпаки, вони фахівці своєї справи, досконало знають обчислювальну техніку, віртуозно володіють програмуванням. Їхні дії розумні, хитрі, супроводжуються чудовим маскуванням, особливо у разі вчинення злочинів з метою збагачення або якщо вони мають політичний характер.

Таблиця 2

Портрет комп’ютерного злочинця

Серед комп’ютерних злочинців є представники усіх груп традиційної класифікації “білокомірцевого”, організованого і загальнокримінального злочинного світу. Вони працюють як у самих організаціях, проти яких вчинюють злочини, так і поза ними, поодинці та у групі співучасників. Зрозуміло, що провідне місце посідає організована “білокомірцева” злочинність. По-перше, діяльність мафіозних структур є частиною великомасштабного бізнесу. По-друге, із організацій, які використовують комп’ютерні системи, значно простіше і зручніше “витягувати” гроші також за допомогою комп’ютерної техніки. Нарешті, по-третє, оскільки сили безпеки і поліції використовують комп’ютерні технології для боротьби зі злочинністю, то, відповідно, щоб попередити стеження і розгадати плани правоохоронців, лідери злочинних угруповань широко використовують таку потужну зброю, як комп’ютер.

Криміналістична характеристика жертви комп’ютерного злочину. Розвиток всесвітніх інформаційних технологій має і свій негативний аспект, адже це відкрило шлях до проявів антисоціальної та злочинної поведінки у цій сфері діяльності, яка раніше взагалі не існувала. Комп’ютерні системи містять у собі нові та дуже досконалі можливості для невідомих раніше правопорушень, а також для вчинення традиційних злочинів, але нетрадиційними способами.

Слідча практика показує, що при вчиненні комп’ютерних злочинів потерпілою стороною можуть бути і юридичні, і фізичні особи. Безперечно, більша частина потерпілих — це юридичні особи (різні відомства, організації, підприємства всіх форм власності).

Згідно з даними міжнародного комітету по комп’ютерній злочинності, який займається дослідженням масштабів і видів комп’ютерних злочинів, а також правовими аспектами боротьби з цим видом злочинності, комп’ютерні злочини становлять загрозу для будь-якої організації, що має комп’ютерну техніку. За існуючими підрахунками, виведення з ладу електронно-обчислювальної системи в результаті виникнення нештатної ситуації або вчинення злочину може призвести навіть найбільший банк до повного банкрутства, руйнування та краху за чотири доби, а менше підприємство — за добу.

Що стосується фізичних осіб, то потерпілих тут значно менше. Це пов’язано з тим, що для більшості громадян, зокрема країн такого економічного рівня розвитку, як Україна, персональний комп’ютер недоступний через високу ціну. Разом з тим швидкий процес комп’ютеризації в Україні призведе незабаром до появи як потерпілої сторони від комп’ютерного злочину великої кількості фізичних осіб, що наочно видно на прикладі високорозвинених країн світу.

Сьогодні дослідники, виходячи з права власності на комп’ютерну систему, вирізняють три групи потерпілих від комп’ютерних злочинів. Відповідно до даних, узагальнених Ю. Батуріним, ці групи виглядають так:

• власники комп’ютерних систем — 79 %;

• клієнти, які користуються їх послугами, — 13 %;

• треті особи — 8 %.

Особливо треба зазначити, що для комп’ютерних злочинів характерною ознакою є їхня велика латентність. Це пояснюється тим, що потерпіла сторона, яка є власником комп’ютерної системи, досить неохоче повідомляє (якщо повідомляє взагалі) в правоохоронні органи про факти вчинення комп’ютерних злочинів. Оскільки такі потерпілі становлять переважну більшість, саме цим частково можна пояснити високий рівень латентності цих злочинів. Так, за оцінками провідних зарубіжних і вітчизняних фахівців, 90 % комп’ютерних злочинів залишаються невиявленими або про них не повідомляють правоохоронні органи з різних причин (об’єктивних і суб’єктивних), а з 10 % виявлених і зареєстрованих злочинів розкривається тільки кожне десяте (отже, тільки 1 %). Необхідно також зазначити, що компанії досить часто починають думати про безпеку лише тоді, коли стають жертвами злочину. Але навіть після вчинення щодо них злочину вони не поспішають звернутися до правоохоронних органів. Американська статистика свідчить, що надбанням гласності стають лише 5 % комп’ютерних злочинів і лише 20 % з них є предметом судового розслідування. Згідно з проведеними дослідженнями, фахівці виокремлюють такі фактори, що впливають на вирішення потерпілою стороною питання про звернення до правоохоронних органів щодо факту вчинення проти них комп’ютерного злочину:

• некомпетентність працівників правоохоронних органів у питаннях встановлення самого факту вчинення комп’ютерного злочину, не кажучи вже про механізм його розкриття і методику розслідування. Це стосується співробітників як українських, так і зарубіжних правоохоронних органів. Державні правоохоронні органи не користуються повною довірою банківських установ, телекомунікаційних компаній та інших потенційних жертв комп’ютерних злочинів;

• можливість того, що видатки на розслідування перевищать суму завданого збитку, яку можуть повернути в судовому порядку. У такому разі багато організацій намагаються вирішувати конфлікт власними силами;

• небажання банків та інших фінансово-промислових підприємств, які займаються широкою автоматизацією своїх виробничих процесів, втрачати свій авторитет у бізнесових (підприємницьких) колах, адже заява про недосконалу систему захисту (наприклад, банку) може призвести до втрати значної кількості клієнтів;

• неминучість розкриття секретів електронних систем захисту і заходів безпеки відомства чи організації, яке відбудеться під час слідства;

• можливість виявлення під час слідства особистих незаконних махінацій при здійсненні фінансово-економічних операцій;

• правова, законодавча і технічна неграмотність більшості посадових осіб у питаннях комп’ютерних злочинів;

• виявлення в ході розслідування злочину причин, які в результаті сприяли його вчиненню, можливість поставити під сумнів професійну компетентність (профпридатність) окремих посадових осіб організації-жертви, що може в подальшому спричинити негативні наслідки для цих осіб;

• у більшості випадків досить приблизне уявлення відомств та організацій про потенційну цінність інформації, яка міститься в їхніх комп’ютерних системах;

• значно легше застосування заходів дисциплінарного впливу — звільнення, переведення на менш оплачувану посаду, відмова у виплаті премій, пільгах тощо.

Незважаючи на те, яка з перелічених причин відіграла провідну роль, відмова від кримінального переслідування свідчить про нерозуміння соціальної небезпеки цих злочинних дій, що дає змогу справжнім злочинцям уникнути кримінального покарання. Все це призводить зрештою до повного розмивання межі між законними і незаконними діями.

При цьому, як показують статистичні дослідження, зареєстровані комп’ютерні злочини виявляють у такий спосіб:

• завдяки регулярним перевіркам доступу до даних службами комерційної безпеки — 31 %;

• за допомогою роботи з агентурою, а також під час здійснення оперативних заходів з перевірки заяв громадян (скарги клієнтів) — 28 %;

• випадково — 18 %;

• під час бухгалтерських ревізій — 13 %;

• у ході розслідування інших видів злочинів — 10 %.

Досить часто жертви комп’ютерних злочинів не повідомляють про виявлення ними злочинів, якщо це стосується використання сучасних технологій. Є кілька типових причин такої поведінки:

1. Можливість надто невеликих збитків порівняно з витратами коштів і часу на порушення кримінальної справи. У такому разі фірма намагається вирішити проблему за допомогою адміністративних заходів впливу.

2. Впевненість окремих фірм у тому, що розслідування виявить слабкі місця систем захисту, чим можуть скористатися інші злочинці.

3. Страх втратити імідж надійної компанії, завдати шкоду бізнесу компанії.

4. Впевненість у тому, що незнання працівниками правоохоронних органів технічних питань зашкодить порушенню кримінальної справи та її успішному розслідуванню. Крім того, в інформаційному суспільстві дедалі більше інформації зберігається у комп’ютерах, пов’язаних між собою у великі комп’ютерні мережі типу Інтернет.

8.2.3. Загроза інтересам підприємств, відомств і організацій

Державні національні та регіональні комп’ютерні бази даних. Такі бази даних містять повне ім’я особи, рік народження, адресу, попередню адресу, номер картки соціального страхування, де і в яких організаціях працювала.

Особливо важливими базами даних є обліки злочинців і кримінальної інформації, включаючи інформацію про злочини, розшук злочинців, переліки викраденого та обліки про притягнення до кримінальної та адміністративної відповідальності. У кожній країні також існують обліки видачі посвідчень водія та реєстрації автомототранспорту, а також зброї. Не у всіх країнах ці обліки автоматизовані, однак це лише питання часу.

Бази даних фінансово-кредитних установ (внутрішні банківські комп’ютерні системи). Усі комп’ютери у фінансово-кредитних установах передають інформацію у зашифрованому вигляді через закриті мережі. Також у зашифрованому вигляді передається інформація при видачі готівки через автоматичні касові апарати. У разі проникнення у таку систему хакера необхідно вирішити питання розшифрування, що є само по собі складним завданням, оскільки потребує чимало часу. Тому хакери намагаються використовувати потужні комп’ютери, аби зруйнувати код шифровки.

До того ж більшість комп’ютерних злодіїв, які втручаються до банківських мереж, або самі є користувачами системи, або ж мають в установі співучасника.

Санкціоновані користувачі також можуть намагатися отримати вищий рівень доступу, ніж вони мають, з метою:

• оформити фіктивний платіж на рахунок, який вони контролюють;

• модифікувати програму так, щоб вона автоматично пересилала невелику кількість грошей на спеціально відкритий рахунок.

В Україні у 1998 р. організоване злочинне угруповання, в яке входив працівник банку, викрало державні кошти на суму 80435006 грн. Перебуваючи на своєму робочому місці і використовуючи резервний комп’ютер, працівник К. періодично робив несанкціонований доступ у локальну мережу. За цей час йому вдалося скопіювати цифровий підпис платіжних документів. Водночас, використовуючи доступ зі свого робочого місця до розрахункових рахунків банку шляхом візуального перегляду на моніторі комп’ютера, він встановив, що на спеціальному рахунку є велика сума грошей. Зі свого робочого місця технічний працівник сформував дев’ять пачок платіжних документів на загальну суму 80435006 грн, підписавши їх за допомогою раніше скопійованого електронного цифрового підпису, і направив у систему електронних платежів, незаконно перевівши суму зі спеціального рахунка. Після проведення оперативно-розшукових заходів гроші було повернуто державі.

Крім викрадення грошей, метою злодія може бути незаконний доступ до баз даних фінансово-кредитних установ, у яких міститься кредитна інформація про клієнтів. У США та Канаді, наприклад, це можуть бути бази даних кредитних бюро TRW і Trans Union Crediti, які мають повні кредитні історії про конкретну особу. У разі вдалого доступу до системи злочинець може викрасти чи змінити файли.

Отриману у такий спосіб інформацію можна продати або використати для вчинення іншого злочину (зокрема, у шахрайстві з кредитними картками, рекеті, шантажі). Наприклад, при вчиненні шахрайства з кредитними картками таку інформацію можна використати так:

• для отримання справжньої картки на вигадане ім’я;

• для отримання справжньої кредитної картки на власне ім’я;

• для купівлі товарів на замовлення поштою;

• для виготовлення підроблених кредитних карток.

Незаконний доступ до телефонних комунікацій. Телефонна мережа — це найбільша у світі комп’ютерна мережа. Хакери називають її просто — Switch (комутатор). Це поняття об’єднує мережі, що забезпечують обмін голосовим і цифровим видами комунікації з кожним будинком, організацією, установою в усьому світі. Зокрема, в США телефонною мережею володіють і керують кілька великих компаній AT&T, MCI, Sprint та сім регіональних телефонних операційних компаній (так звані Baby’Bells).

Один з американських хакерів спеціалізувався на втручанні до комп’ютерної мережі Тихоокеанської телефонної компанії, що надавало йому можливість:

• контролювати телефонні дзвінки, які надходили в різні компанії та установи, і використовувати це у корисливих цілях або заради зведення особистих рахунків;

• слухати телефонні розмови, які прослуховувалися за санкцією судових органів;

• стежити за веденням проти нього оперативно-розшукових заходів правоохоронними органами.

1 березня 1999 р. прокуратура міста Чернігова відповідно до ч. 2 ст. 1981 КК України порушила кримінальну справу за фактом несанкціонованого втручання у роботу автоматизованих комп’ютерних систем мережі Інтернет. Ще у жовтні 1998 р. ряд клієнтів провайдера відмовилися від оплати рахунків, мотивуючи це тим, що в роздруківці сеансів зв’язку були зазначені сеанси, які вони не здійснювали. Серед таких клієнтів були державні підприємства, комерційні структури і навчальні заклади. Стало очевидно, що на сервері доступу провайдера має місце витік облікової інформації клієнтів. Почалося розслідування інциденту з метою пошуку і виявлення причин цього.

Попередній аналіз отриманої інформації дав змогу виявити чотири сторонні телефонні номери. З цих номерів установлювали зв’язок і організовували сеанси доступу до ресурсів мережі Інтернет з використанням облікової інформації клієнтів цієї мережі без їх відома. Більш того, було встановлено, що саме з цих телефонних номерів систематично здійснювалися сеанси зв’язку під мережними реквізитами постраждалих клієнтів, що і викликало їхнє справедливе обурення.

На підставі наявних даних і відповідно до заяви потерпілих разом із спеціалізованими телекомунікаційними службами було здійснено технічну експертизу для встановлення порушників. Під час розслідування з’ясували, що справді мав місце витік облікової інформації, яку потім використовували для несанкціонованого доступу у мережу Інтернет.

Комп’ютерні системи підприємств, відомств, фірм, наукових установ і навчальних закладів. Втручання до таких систем має на меті передусім викрадення комерційної таємниці, зокрема бізнесових та фінансових планів, розробок нових програм і технологій, інформації про науково-дослідні проекти (в тому числі військові), медичні дослідження тощо. Здійснені департаментом юстиції США дослідження виявили той факт, що з 150 дослідних і виробничих установ, які були пов’язані з використанням новітніх технологій, 48 % стали жертвами викрадення у них комерційних таємниць.

У зв’язку з поширенням використання комп’ютерних мереж типу Інтернет проблеми розробки систем захисту та збереження комерційних таємниць компаній і правоохоронних органів набувають особливого значення.

Бази даних установ системи охорони здоров’я та лікувальних закладів. Комп’ютерні злочини можуть бути загрозою для здоров’я та особистої безпеки громадян, про що свідчать випадки нападу на банки даних медичних закладів і файли пацієнтів. Наприклад, у Великобританії у результаті зараження комп’ютерним вірусом система охорони здоров’я втратила суттєву інформацію з гематології, а один італійський університет — результати цілого року досліджень з проблем СНІДу. Один з відомих способів комп’ютерного здирства — це зараження комп’ютера лікувального закладу вірусом з метою шантажу та отримання грошей за антивірус. В одному з госпіталів на півночі США комп’ютерний вірус знищив понад 40 % інформації про пацієнтів.

Можливі і смертельні випадки. Троє хворих на рак померли через модифікацію програми радіологічного випромінюючого обладнання, в результаті якої вони отримали збільшену у сто разів дозу випромінювання. У лютому 1999 р. у США був зареєстрований випадок, коли комп’ютер використовували для здійснення убивства. Для фізичного знищення важливого свідка, що перебував у госпіталі під охороною агентів ФБР, після застосування двох невдалих спроб його ліквідації за допомогою зброї злочинці, найнявши хакерів, через Інтернет проникли в локальну мережу цього госпіталю і змінили режим роботи кардіостимулятора та апарата штучної вентиляції легень, у результаті чого пацієнт помер. Його смерть була цілком природною, як наслідок несумісності життя з пораненням. І тільки згодом, після аналізу логічних файлів провайдером щодо доступу в локальну мережу, було зроблено висновок, що режим роботи кардіостимулятора було змінено несанкціоновано.

Шкода інтересам національної безпеки. Збитки від комп’ютерних злочинів можуть вимірюватися не тільки у грошовому еквіваленті. Хакери можуть становити загрозу для національної безпеки. Шпигунство з використанням сучасних технологій сьогодні звичайне явище, і кількість хакерів, що полюють за стратегічною інформацією, не зменшується. Це також стосується і промислового шпигунства.

Яскравим прикладом є арешт у травні 1990 р. групи хакерів, які отримали доступ до військових і дослідних комп’ютерних мереж США, Франції, Італії, Швейцарії, Великобританії, Німеччини, Японії, а отримані дані намагалися продати представникам КДБ СРСР приблизно за 50 тис. доларів США. Один з обвинувачених К. Кох наклав на себе руки, інші — Д. Бржезинський, П. Карл та М. Гесс були засуджені, але отримали відстрочку виконання вироку, оскільки “не вдалося довести завдання реальних збитків ФРН або партнерам по НАТО”.

Нині у США збитки від комп’ютерного шахрайства перевищують 10 млрд дол. на рік. У Великобританії, де комп’ютерна злочинність зростає з астрономічною швидкістю (за останні кілька років — учетверо), за даними Конфедерації британських промисловців, щорічні збитки оцінено у 5 млрд фунтів стерлінгів. Ризик потерпіти від комп’ютерних злочинів став таким реальним, що страхове агентство Ллойда у Лондоні вже укладає договори страхування від цього виду злочинів. Цей вид страхування впроваджено і в Німеччині.

Крім цікавості, мотиви для отримання різноманітної інформації можуть бути такими:

• інформацію з задоволенням придбають страхові та кредитні установи, конкуренти по бізнесу, адвокати, приватні детективні агентства, представники організованої злочинності, іноземні держави;

• інформацію можна використати для вчинення інших злочинів, зокрема підробки кредитних карток, і різного виду шахрайств (телефонного, з цінними паперами, телемаркетингу), погроз, шантажу, здирства тощо.

Практика свідчить, що жертва, як правило, не знає мети і мотивів вторгнення до своєї комп’ютерної системи, відповідно, втрачає кошти і час на розслідування навіть тоді, коли несанкціонований доступ не мав злочинної спрямованості. Якщо хакер і не завдав шкоди системі та даним, однак його дії потребують вжиття дорогих запобіжних заходів. Зокрема, зараження системи комп’ютерним вірусом призводить більше до втрати працездатності підприємства, ніж до втрати даних.

Розмір збитків на повернення системи до нормальної роботи може коливатися від 2 до 100 тис. доларів США. Цікаво те, що перше зараження вірусом завдає найбільших збитків, оскільки ще не було відпрацьовано організаційні заходи.

Правоохоронні органи для успішного проведення розслідування конче потребують допомоги з боку самої жертви злочину. Справді, необхідно бути впевненим у тому, що злочин мав місце, необхідно знати розмір заподіяної шкоди. Якщо було викрадено інформацію, то необхідно знати, що вона собою становить, її значення, обставини викрадення. Допомога жертви також вкрай необхідна, щоб визначити джерело нападу, зокрема відстежити вузол вторгнення.

У зв’язку з поширенням комп’ютерних злочинів на практиці досить часто постає питання, якою мірою сама жертва має відповідати за те, що сталося. Якщо ви залишили систему відкритою і хтось проник до неї, то чи маєте ви право на судовий захист? В окремих штатах США (зокрема Техасі) існує закон, який передбачає відповідальність жертви.

У судовому засіданні під час слухання справи про комп’ютерний злочин потерпілим завжди ставлять такі запитання:

1. Що ви зробили для того, щоб:

• уникнути несанкціонованого доступу?

• виявити та зафіксувати факт незаконного доступу?

• своєчасно припинити незаконний доступ?

2. У разі знищення інформації:

• чому не було зроблено резервну копію даних?

3. Чи попередили ви інших користувачів системи про небезпеку?

Негативними наслідками злочинів у галузі інформаційних технологій можуть бути як чималі економічні збитки, так і великі втрати часу працівників, яких залучають до здійснення заходів безпеки та ліквідації наслідків цих злочинів.

8.2.4. Особливості пошуку, вилучення і зберігання комп’ютерної інформації, що може бути використана як доказ у процесі розслідування

У загальному вигляді так звані електронні докази — це сукупність інформації, яка зберігається в електронному вигляді на всіх типах електронних носіїв і в електронних засобах. Особливість цих доказів полягає в тому, що вони не можуть сприйматися безпосередньо, а мають бути інтерпретовані у певний спосіб і проаналізовані за допомогою спеціальних технічних засобів і програмного забезпечення.

У правоохоронних органах різних країн світу з кожним роком збільшується кількість спеціалізованих підрозділів для збирання та аналізу електронних доказів. Цю функцію також виконують численні лабораторії судової експертизи (державні і приватні).

Встановлено, що більшість злочинів, де електронні докази були долучені в процесі розслідування, — це злочини у сфері економіки. Однак такі випадки не поодинокі і при розслідуванні будь-яких інших видів злочинів.

Електронні докази можуть бути отримані з різноманітних джерел. Сучасне суспільство у багатьох випадках залежить від автоматизованих і комп’ютеризованих систем, які надають певні види послуг, робіт, виконують захисні функції. У повсякденному житті ми звертаємо мало уваги на різноманітні комп’ютерні системи, які є навколо нас і які впливають на наші життя і діяльність. Ніхто з нас не замислюється про велику кількість мобільних телефонів, радіоприймачів і передавачів, які взаємозв’язані між собою, комп’ютерів, які керують виробничими процесами на підприємствах, а також про невеликі електронні пристрої, де зберігається персональна інформація (адреси, телефонні номери, розклад дня тощо).

Дуже часто правоохоронні органи стикаються з комп’ютерами, коли розслідуються звичайні види кримінальних злочинів — крадіжка, вимагання, шантаж, торгівля наркотиками тощо. Для криміналістів також дедалі звичнішим стає пошук та аналіз у комп’ютерних системах інформації, яку можна використати як доказ при розгляді кримінальної справи в суді. І хоча законодавчі процедури і правила вилучення та оформлення доказів відрізняються в різних країнах, однак спільним є те, що визнання комп’ютерних доказів судами — процес складний і потребує впевненості в тому, що докази було виявлено та вилучено співробітником, який має певні навички та підготовку для цієї діяльності.

Під час обшуку всі електронні докази, які містяться у комп’ютері чи комп’ютерній системі, мають бути зібрані у такий спосіб, щоб їх потім визнав суд. Світова практика свідчить, що під тиском представників захисту в суді електронні докази не беруться до уваги. Для того щоб гарантувати їх визнання як доказів, необхідно суворо дотримуватися вимог національного кримінально-процесуального законодавства, а також стандартизованих прийомів і методів, напрацьованих експертами та фахівцями з розслідування цих видів злочинів.

Важливо, щоб комп’ютерні злочини розслідували лише ті підрозділи чи співробітники правоохоронних органів, які мають спеціальні навички для ведення таких справ і пройшли відповідну підготовку. Робота з комп’ютерами і комп’ютерним обладнанням потребує спеціальних знань. Якщо з цією технікою працюватиме некваліфікована особа, можуть виникнути серйозні проблеми, які призведуть до значних витрат. Тому існує нагальна потреба у спеціалізованих “комп’ютерних” підрозділах у системі правоохоронних органів або у кваліфікованих технічних працівниках.

Комп’ютери — це складне обладнання, яке потребує обережного поводження з ним під час роботи на місці події. Потрібно пам’ятати, що комп’ютери можуть містити велику кількість даних, які належать сторонній особі або організації (наприклад, можуть бути об’єктом інтелектуальної власності). Тому обережність при поводженні з комп’ютером необхідна як з точки зору збереження важливої доказової інформації, так і з точки зору запобігання завданню матеріальних збитків, а також збереження власності. Без перебільшення, одна помилка може коштувати мільйонних економічних втрат. Саме тому необхідно, щоб з комп’ютером на місці події працювала кваліфікована особа.

Справедливим є твердження, що не існує такого поняття, як “універсальний комп’ютерний експерт”. Можна говорити про осіб, які є компетентними фахівцями в певних видах комп’ютерних систем. Тому, збираючись на місце події, важливо встановити, з якою технікою і з якою операційною системою доведеться працювати. Насамперед необхідно встановити назву операційної системи. Не всі комп’ютерні системи однаково розповсюджені, і тут можуть виникнути певні проблеми. Спеціаліст з операційної системи MS DOS може не володіти необхідними знаннями для управління машиною з іншою операційною системою, наприклад, UNIX. Потрібно мати на увазі, що тип операційної системи, що використовується в комп’ютері, як правило, не зазначається на його корпусі. На корпусі є інформація про виробника комп’ютера або тільки номер моделі. Але, незважаючи на певні труднощі, фахівець повинен визначитися, чи може він працювати з цією системою. Водночас необхідно пам’ятати, що відповідальність за дії на місці події несе офіцер правоохоронних органів. Якщо до проведення операції був залучений експерт чи фахівець, дії цієї особи з обладнанням необхідно ретельно фіксувати.

Найпростіше, коли мова йде про один окремий комп’ютер. Однак комп’ютери можуть бути об’єднані між собою в комп’ютерну мережу (наприклад, локальну), які, в свою чергу, можуть бути об’єднані через глобальні комп’ютерні мережі (типу Інтернет). Тому можлива ситуація, що певну важливу інформацію (яку можна використати як доказ) буде передано через мережу в інше місце. Не виключено також, що це місце буде десь за кордоном, а іноді важлива для кримінальної справи інформація може бути передана на територію кількох країн. У такому разі необхідно використати всі можливості (документація, допити осіб, технічні можливості системи) для встановлення місцезнаходження іншої комп’ютерної системи, куди було передано інформацію. Щойно це буде зроблено, потрібно терміново надіслати запит, з виконанням встановлених вимог, про подання допомоги (або правової допомоги, якщо вона необхідна для виконання поставлених у запиті питань) до компетентного правоохоронного органу відповідної країни. Саме на цьому етапі виникають найбільші труднощі в організації роботи з розслідування комп’ютерного злочину та кримінального переслідування злочинців.

Співробітники правоохоронних органів дедалі частіше стикаються при обшуках в офісах підприємств та установ із локальними комп’ютерними мережами. Технології мереж дуже розвинені та складні, ось чому існує небезпека, що слідство може втратити важливі докази, якщо особи, що ведуть його, не будуть ознайомлені з можливостями цих технологій. Необхідно зрозуміти, що реальне фізичне місцезнаходження даних може бути зовсім не в тому місці, як це сприймається на перший погляд. Технології мереж дають змогу приховати реальне розташування існуючих твердих дисків і файлових систем.

Особливу цінність при розслідуванні у комп’ютерних мережах відіграють так звані логи, інформація, яка міститься в лог-файлах. За допомогою цих файлів можна відповісти на такі важливі запитання:

• Хто? — рахунок користувача, ідентифікатор користувача;

• Коли? — час транзакції;

• Звідки? — мережна адреса, номер термінала, телефонний номер;

• Що? — що трапилось у системі, що було знищено, змінено, замінено, скопійовано, які ресурси були задіяні для цього, в чому виражаються завдані збитки.

Лог-файли можуть бути організовані в комп’ютерах на різних рівнях: операційної системи, спеціально встановленого програмного забезпечення, окремих модулів баз даних і навіть у програмах-додатках. Фізично ця інформація може міститися в різних місцях від локальної станції і сервера мережі до головних великих ЕОМ.

8.2.5. Правові засади і особливості методики розслідування злочинів у сфері високих технологій

Стадія підготовки до розслідування комп’ютерного злочину. До підготовки будь-якої акції (слідчої дії, організаційних заходів), пов’язаної з розслідуванням комп’ютерного злочину (особливо огляду), доцільно з самого початку залучити фахівця з комп’ютерних систем. До початку операції необхідно також мати певну “розвідувальну” інформацію: марка, модель комп’ютера, операційна система, периферійні пристрої, засоби зв’язку та будь-які інші відомості про систему, яка є об’єктом розслідування.

Наявну інформацію потрібно терміново повідомити фахівцю, щоб він мав час для встановлення контакту, консультацій з іншими фахівцями (якщо в цьому виникає необхідність), а також підготовки необхідних для збирання доказової комп’ютерної інформації, обладнання, інструментів, програмного забезпечення та магнітних носіїв.

Слідча пошукова група повинна бути певним чином проінструктована. Необхідно переконатися, що члени слідчої групи знайомі з типами технічних об’єктів, з якими вони працюватимуть. Адже нині зустрічаються комп’ютери різноманітних типів та розмірів — від маленьких, розміром з годинник, до традиційно великих машин. На цьому треба зосередити увагу учасників слідчої дії (обшуку, огляду).

Пошук необхідної інформації у комп’ютерних системах може зайняти кілька годин або й кілька днів. У разі, коли систему неможливо фізично вилучити і перемістити в інше місце, виникає потреба скопіювати інформацію та комп’ютерні програми на магнітні носії (зробити повні копії окремих машин або окремих директорій, дисків тощо). Тому для пошуку та копіювання інформації необхідно зарезервувати час.

Магнітні носії, на які передбачається скопіювати інформацію, повинні бути відформатовані (необхідно перевірити, що на них немає якоїсь інформації). Носії потрібно зберігати у спеціальних упаковках або загортати у чистий папір (не слід використовувати звичайні поліетиленові пакети). Треба пам’ятати, що інформація може бути пошкоджена вологістю, пилом або електростатичними (магнітними) полями.

Під час транспортування комп’ютерного обладнання з ним слід поводитися обережно, оскільки головки запису й стирання можуть бути пошкоджені під час руху. Для перевезення великих комп’ютерних систем треба підготувати транспорт і спеціальну упаковку.

Слідчий огляд і вилучення комп’ютерної інформації. Після прибуття на місце події (огляду) необхідно передусім “заморозити” ситуацію, тобто вивести всіх осіб із зони доступу до обладнання, забезпечити неможливість втручання до системи через лінії зв’язку (зокрема через модеми), не дозволяти нічого змінювати у роботі системи. Система може бути дуже складна, тому, чітко не розібравшись у її конфігурації, не можна приймати поспішних рішень. Якщо потрібна допомога фахівця, забезпечити його виклик і чекати на нього.

У жодному разі та під будь-яким приводом не можна дозволяти підозрюваній особі торкатися комп’ютера. Адже не виключено, що в комп’ютері передбачена можливість стирання інформації в разі натиснення однієї клавіші. Бажано, щоб підозрюваний був присутній при огляді, оскільки саме він може надати найважливішу інформацію про систему — паролі, коди доступу, перелік інстальованих програм і місцезнаходження окремих директорій (у тому числі прихованих). Однак його необхідно тримати на відстані від комп’ютерного обладнання та джерела струму, щоб запобігти спробам змінити або знищити комп’ютерні докази.

Потрібно ретельно обстежити комп’ютерне обладнання та описати його в протоколі, обов’язково намалювати схему системи. Слід пам’ятати, що самовільне втручання до системи може внести зміни у доказову інформацію або призвести до цілковитої її втрати. Крім того, знищення даних або пошкодження обладнання в результаті некваліфікованих дій можуть спричинити виникнення матеріальних претензій до організації, яка здійснює розслідування чи перевірку.

Доцільно також зробити огляд та детальну фотозйомку місця події, за можливості провести відеозапис. Буває, що окремі компоненти системи можуть розміщуватися в інших приміщеннях і навіть будівлях, або взагалі бути прихованими. Схованки можуть бути зроблені в стінах будівель, стелях, горищних приміщеннях.

Як уже зазначалося, потрібно дотримуватися певних правил поводження з комп’ютерним обладнанням (саме тоді й перевіряється ступінь підготовленості співробітників правоохоронних органів). Коротко наведемо окремі рекомендації:

1. На будь-якому етапі роботи з комп’ютерним обладнанням та доказами комп’ютерного походження, якщо ви не впевнені в собі, дочекайтеся прибуття експерта або забезпечте участь фахівця.

2. Якщо участь експерта або фахівця неможлива, дотримуйтесь такої послідовності дій (невиконання цих вимог може призвести до втрати інформації або її доказової сили):

• не користуйтеся поблизу комп’ютерів радіотелефонами, оскільки вони можуть негативно вплинути на комп’ютерну систему;

• при охороні комп’ютера не дозволяйте нікому вимикати напругу, торкатися клавіатури, змінювати положення комп’ютера або пов’язаного з ним обладнання. Ніколи не рухайте комп’ютер, коли він увімкнутий. Дозвольте принтеру закінчити друкування, якщо воно почалося;

• зафіксуйте, як кожні з частин комп’ютерної мережі з’єднані між собою та з іншим обладнанням. У разі розбирання позначайте обидва кінці кабелів. Забезпечте фотографування загального інтер’єру кімнати та підготуйте план приміщення, де буде відображено місцезнаходження апаратури, її підключення та взаємне з’єднання. На цій стадії не вимикайте і не вмикайте комп’ютер. Вимикання живлення з метою вилучення обладнання призведе до втрати часової пам’яті комп’ютера (RAM), а також може викликати ускладнення з запуском системи у майбутньому, тому що вона може бути захищена паролями. Коли екран монітора не світиться, це ще не означає, що комп’ютер обов’язково вимкнений. Можуть бути пошкоджені окремі деталі обладнання, не працювати вентилятор чи бути вимкнутим тільки монітор;

• занотуйте у повному обсязі інформацію, яка є на екрані (екранах);

• забезпечте охорону комп’ютерної системи, після чого з’ясуйте такі питання:

- чи підключений комп’ютер до телефонної мережі за допомогою модему. Якщо це телефонний роз’єм, то від’єднайте його. Якщо він підключений через модем, то вимкніть живлення цього пристрою (не комп’ютера). Запишіть номер використаного телефону;

- де розміщується джерело живлення (батареї, акумулятори, джерело безперервного живлення та інше);

• закрийте активні програми, після чого можна вимкнути монітор, процесор і відключити напругу;

• установіть і зазначте виробника, модель і серійний номер усіх вузлів та операційних систем;

• від’єднайте кабелі живлення клавіатури, монітора, модему та принтера;

• упакуйте процесор або CPU (якщо твердий диск змонтовано окремо) в опечатані пакети (паперові або спеціальні упаковки) та позначте номери печаток. Якщо це портативний комп’ютер, то вкладіть його до конверта, а потім до опечатаного пакета. Не відкривайте портативний комп’ютер.

3. Переконайтеся, що всі перелічені пункти виконані. Упакуйте в окремі опечатані пакети:

• CPU (кожний окремо);

• портативні комп’ютери;

• дискети;

• окремо змонтовані тверді диски;

• носії інформації, які можуть використовуватися разом з комп’ютерами (касети, дискети, лазерні диски).

Перевірте, чи були вилучені:

• монітор (за винятком, коли комп’ютер підключений до телевізора);

• клавіатура;

• принтер;

• модем;

• документація та інструкції з експлуатації;

• адаптери до портативних комп’ютерів;

• позначені кабелі та роз’єми;

• зразки фірмових та інших бланків комп’ютерного походження;

• роздруковані комп’ютерні тексти, які можуть стосуватися злочину (вони могли бути знищені у комп’ютері);

• нотатки чи записи, якщо є підозра, що це комп’ютерні паролі чи інструкції щодо доступу до мережі або програм.

Усі речі та документи повинні бути вилучені та описані відповідно до норм чинного кримінально-процесуального законодавства.

4. Опитайте підозрюваних і свідків, для чого використовувався комп’ютер, чи застосовувалися паролі і які саме, де були придбані захисні програми. Необхідно визначити, чи є контракт на технічне обслуговування комп’ютерного обладнання, з ким він укладений, чи були збої під час експлуатації техніки та які саме.

5. Якнайшвидше передайте усе вилучене у розпорядження експерта або фахівця для подальшого вивчення.

Дослідження, аналіз і оцінка вилученої комп’ютерної інформації. Оскільки результати комп’ютерно-технічної експертизи, особливо експертизи програмного забезпечення безпосередньо залежать від зберігання інформації на внутрішніх і зовнішніх магнітних носіях, необхідно при вилученні об’єктів дотримуватися правил, які були зазначені вище.

Під час розслідування злочинів, які пов’язані з комп’ютерами та комп’ютерними системами, найважливішим є уникати дій, які можуть пошкодити чи змінити наявну інформацію, у той чи інший спосіб змінити цілісність вилучених даних. Використання відпрацьованих і перевірених процедур і методик зменшує, але повністю не виключає такої можливості. У ряді випадків неминуче окремі дані системи будуть змінені чи переписані у ході проведення досліджень системи, наприклад, зміна тимчасових файлів, поява змін при закритті програм-додатків, на бітовому рівні можуть бути внесені зміни у парольний захист. Особи, які досліджують комп’ютерну систему, повинні чітко уявляти всі побічні негативні наслідки проведених з системою операцій і ретельно фіксувати кожен свій крок дослідження, щоб бути готовими в майбутньому пояснити, чому і які зміни відбулися в системі.

Комп’ютери та їх комплектуючі опечатують шляхом наклеювання на місця з’єднань аркушів паперу із закріпленням їхніх країв на бокових стінках комп’ютера густим клеєм або клейкою стрічкою, щоб виключити роботу з ними за відсутності власника або експерта. Магнітні носії упаковують і транспортують у спеціальних екранованих контейнерах або у стандартних дискетних чи інших алюмінієвих футлярах заводського виробництва, які виключають шкідливий вплив електромагнітних і магнітних полів, спрямованих випромінювань. Опечатують тільки контейнери або футляри. Пояснювальні написи можна наносити тільки на самоклейні етикетки для дискет, причому спочатку робиться запис, а потім етикетка наклеюється на призначене для неї місце на дискеті. Якщо на дискеті вже є етикетка з якимось написом, проставляється тільки порядковий номер, а пояснювальні написи під цим номером робляться на окремому аркуші, який вкладається в коробку. Неприпустимо наклеювати будь-що безпосередньо на магнітний носій, пропускати через нього нитку, пробивати отвори, робити написи, помітки, ставити печатки тощо.

У постанові про призначення експертизи зазначають серійний номер комп’ютера та його індивідуальні ознаки (конфігурація, колір, написи на корпусі).

Повинно стати нормою в слідчій та експертній практиці робити повну копію досліджуваної системи і всі дослідження проводити з копією, а не з самим оригіналом. Як правило, такий шлях можливий у будь-якому випадку. З точки зору дослідника, дані, що існують у системі, можна поділити на три великі категорії. Перша категорія — це дані, які існують на файловому рівні, друга — це дані, що були знищені, але є можливість їх відновлення на файловому рівні, третя — це окремі частини даних, які раніше були частинами окремих файлів і які вже неможливо відновити на рівні файлу.

Здійснення досліджень з цих питань — процес, який коштує великих грошей та потребує значних затрат часу. Неможливо перелічити всі методи, обладнання та програмне забезпечення, які використовуються для аналізу електронної інформації. Можна лише зазначити, що для цієї мети застосовують як загальнодоступні програмні засоби, так і спеціально розроблені програми для правоохоронних органів та експертних лабораторій. Вилучений матеріал вивчають, як правило, у спеціалізованих підрозділах, органах судової експертизи, спеціалізованих приватних компаніях, науково-дослідних установах, дослідних центрах.

Під час розслідування можливі випадки, коли слідчий чітко знає, який доказ він бажає знайти в комп’ютерній системі — конкретний документ чи угоду. У цьому разі завдання полегшується, і потрібно тільки встановити місцезнаходження цієї інформації в системі. Але ситуація різко змінюється, коли конкретно невідомо, яка інформація може становити інтерес для слідства. За цих умов особа, що веде розслідування, вимушена за допомогою експерта ознайомитися з усіма вилученими матеріалами. Сам експерт не може виконати цю роботу, оскільки не знає усіх обставин справи і не може оцінити доказову силу тієї чи іншої інформації.

Як характерні приклади електронних доказів можна навести існуючу в комп’ютерних системах інформацію про робочі контакти, листування, укладені контракти та угоди, бухгалтерські баланси та звіти, платіжні перекази і виплати тощо.

Не можна дозволяти стороннім особам і непідготовленому персоналу вмикати та користуватися вилученим обладнанням. Якщо це можливо, всі дослідження необхідно здійснювати за участю фахівців спеціальних підрозділів або в судових лабораторіях. Це гарантує від випадкових помилок та зберігає цілісність вилученої доказової інформації. Всі операції, які здійснюються з системою, необхідно ретельно фіксуватися.

Зберігання вилученої комп’ютерної інформації. Перевозити і зберігати комп’ютерну техніку потрібно в умовах, що виключають її пошкодження, в тому числі в результаті дії металодетекторів, що використовуються для перевірки багажу в аеропортах. При перевезенні і складуванні комп’ютерів неприпустимо ставити їх один на одного, розміщувати на них будь-які інші предмети.

Обладнання та магнітні носії інформації повинні зберігатися у сухому приміщенні (вологість 50-70 %), без пилу та магнітних полів, при температурі 15-20 °С. Багато комп’ютерів працюють від батарейок та акумуляторів. Перед зберіганням слід переконатися, що вони придатні для подальшої роботи, або їх слід замінити. В окремих типах техніки відсутність живлення може призвести до втрати записаної інформації. Слід перевірити, що в приміщенні немає гризунів (мишей і пацюків), які часто є причиною несправності апаратури.

1. Біленчук П. Д., Зубань М. А. Комп’ютерні злочини. — К., 1994. — 72 с.

2. Біленчук П. Д., Котляревський О. І. Портрет комп’ютерного злочинця. — К., 1997. — 48 с.

3. Волобуєв В. О. Проблеми розслідування “комп’ютерних” злочинів // Вісн. Нац. ун-ту внутр. справ України. — 1996. — № 1. — С. 63-70.

4. Голубєв В. О. Комп’ютерні злочини в банківській діяльності. — Запоріжжя: ВЦ “Павел”, 1997. — 118 с.

5. Голубєв В. О., Гавловський В. О., Цимбалюк В. С. Проблеми боротьби зі злочинами у сфері використання комп’ютерних технологій. — Запоріжжя: ГУ “ЗІДМУ”, 2002. — 292 с.

6. Гончаренко В. И. Использование данных естественных и технических наук в уголовном судопроизводстве. — К.: Выща шк., 1980. — 157 с.

7. Гончаренко В. І. Науково-технічні засоби у роботі слідчого. — К.: Вид-во КДУ, 1972. — 208 с.

8. Криміналістика: Підручник / П. Д. Біленчук, В. В. Головач, М. В. Салтевський та ін. — К.: Право, 1997. — 254 с.

9. Криміналістика: Підручник / За ред. П. Д. Біленчука. — К.: Атіка, 1998. — 418 с.

10. Криміналістика: Підручник / За ред. П. Д. Біленчука. — К.: Атіка, 2001. — 544 с.

11. Комп’ютерна злочинність / П. Д. Біленчук, Б. В. Романюк, В. С. Цимбалюк та ін. — К.: Атіка, 2002. — 240 с.

9.1.1. Легалізація (відмивання) доходів, отриманих злочинним шляхом: міжнародний досвід

Світове співтовариство сьогодні на офіційному рівні визнало той факт, що однією з найбільших загроз національній безпеці країни є використання на її території банківського сектора та інших фінансових установ для вчинення масштабних фінансових злочинів, приховування і відмивання доходів, отриманих злочинним шляхом. Кримінальні кола ефективно використовують у своїх цілях традиційну закритість банківської інформації від контролю з боку органів державної влади та прагнення фінансових інститутів будь-що залучити клієнтів.

Як свідчить міжнародний досвід, легалізація (відмивання) доходів, отриманих злочинним шляхом, відбувається не лише через банківський сектор країни, а також з використанням страхових фірм, інвестиційних, пенсійних, благодійних фондів, бірж, дилерських і брокерських фірм, нотаріусів, торговців антикваріатом і предметами розкоші, ігрових закладів, ломбардів та інших установ, які здійснюють фінансові операції.

Проведений аналіз міжнародної і вітчизняної практики з легалізації (відмивання) доходів, отриманих злочинним шляхом, дає змогу виокремити такі моделі легалізації: двофазова, трифазова, чотирифазова і чотирисекторна.

Двофазова модель. Відповідно до цієї моделі основними стадіями легалізації є “відмивання” коштів і повернення їх в обіг. Так, П. Бернасконі відносить ці стадії відповідно до першого і другого рівня.

Перший рівень являє собою “відмивання” коштів, отриманих безпосередньо від вчиненого злочину. “Відмивання” першого рівня здійснюється за допомогою обміну коштів на купюри іншого номіналу або інші види валют. На цій стадії здійснюються короткострокові операції.

На другому рівні здійснюються середньострокові і тривалі операції, за допомогою яких попередньо відмитим коштам зовнішньо надається видимість отримання їх із законних джерел і відбувається введення в легальний економічний обіг. Відповідно до цього підходу, П. Бернасконі розрізняє країни вчинення основного злочину, які стали джерелом доходів, і країни “відмивання” коштів.

Отже, основна проблема зводиться до переведення великих незаконно отриманих готівкових коштів або іншого майна в фінансові інструменти або інші види майна, якими можна було б легко керувати.

Трифазова модель відмивання коштів є найпоширенішою і передбачає виокремлення в єдиному процесі легалізації таких стадій: розміщення, розшарування та інтеграція коштів.

Під розміщенням необхідно розуміти фізичне розміщення готівкових коштів у мобільні фінансові інструменти, які є територіально віддаленими від місць їх походження. Розміщення здійснюється як у традиційних, так і в нетрадиційних фінансових установах, роздрібній торгівлі або повністю за межами країни.

Друга стадія — розшарування коштів, тобто відокремлення незаконних доходів від джерел їх походження за допомогою здійснення цілої низки фінансових операцій, які спрямовані на маскування сліду цих доходів. Якщо розміщення великих сум доходів пройшло успішно, тобто їх не було виявлено ні банком, ні органом фінансової розвідки країни або правоохоронними органами, то викрити подальші дії з відмивання коштів стає набагато складніше. Різноманітні фінансові операції нашаровуються одна на одну з метою ускладнити роботу правоохоронних органів з виявлення незаконних фондів, які підлягають конфіскації.

Завершальна стадія в процесі легалізації (відмивання) доходів, отриманих злочинним шляхом, — це інтеграція. Вона безпосередньо спрямована на створення зовнішньої видимості законності отримання коштів, здобутих злочинним шляхом. Після процесу розшарування постає завдання створити видимість достовірності при поясненні походження джерел коштів та іншого майна, яке перебуває у володінні особи. Під час інтеграції відмиті кошти найчастіше у вигляді інвестицій знову повертаються в економіку. Таким чином, вони входять у банківську систему у вигляді чесно заробленого доходу. Якщо сліди відмивання коштів не були виявлені на двох попередніх стадіях, то відокремити законні кошти від незаконних дуже важко. Виявити відмивання коштів на цій стадії можна лише за допомогою агентурної роботи.

Чотирифазова модель. Цей підхід до структурування процесу легалізації (відмивання) доходів, отриманих злочинним шляхом, використовують експерти ООН. Основними стадіями процесу легалізації є такі:

1. Звільнення від готівкових коштів і перерахування їх на рахунки підставних (фіктивних) осіб. При цьому дотримується тільки одна умова: посередники повинні мати власні рахунки в банках. Сьогодні спостерігається тенденція до пошуку посередників, які мають вихід на міжнародні банки.

2. Розподіл коштів. Вони реалізуються за допомогою скуповування банківських платіжних документів та інших цінних паперів. На цій стадії створюється мережа інформаторів, які можуть повідомляти правоохоронні органи про незаконний обіг грошової маси, розподіл готівкових коштів досить часто здійснюється в пунктах з обміну валюти, казино і нічних клубах.

3. Маскування слідів вчиненого злочину. Перед особою, яка легалізує кошти, на цій стадії стоять такі завдання: вжити всіх можливих заходів для того, щоб стороння особа не дізналася, звідки отримано кошти і за допомогою кого вони розподілені в ті чи інші установи або організації. З метою виконання цього завдання, як правило, здійснюють такі заходи:

• відкриття рахунків у банках, що зазвичай розташовані далеко від місця роботи і проживання осіб, які вчиняють цей вид злочину;

• переказ грошових коштів у країну проживання з-за кордону, але вже легально з нових рахунків фірм або інших установ;

• використання підпільної системи банківських рахунків.

4. Інтеграція грошової маси. На цій стадії особи, які найчастіше діють у складі організованих груп і злочинних організацій, інвестують легалізовані капітали у високоприбуткові галузі і сфери економіки країни.

Чотирисекторна модель легалізації коштів запропонована швейцарським спеціалістом К. Мюллером. У рамках цієї моделі виокремлюють сектори і пов’язані з ними стадії відмивання коштів. Критеріями для виокремлення є: легальність / нелегальність операції і країна вчинення основного злочину / країна відмивання коштів.

Перший сектор — країна основного злочину / легальність. У цьому секторі здійснюється внутрішня, попередня легалізація відмивання коштів.

Другий сектор — країна основного злочину / нелегальність. У цьому секторі відбувається збирання коштів, які пройшли попередню легалізацію, в пул і підготовка їх до контрабанди.

Третій сектор — країна відмивання коштів / нелегальність. У цьому секторі відбувається підготовка до введення коштів у сферу легальної фінансової системи.

Четвертий сектор — країна відмивання грошових коштів / легальність. Тут відбуваються дії, спрямовані на маскування незаконного отримання коштів у вигляді переказів, інвестицій.

9.1.2. Міжнародна система протидії легалізації (відмиванню) доходів, отриманих злочинним шляхом

Сьогодні в світі створено систему міжнародних і регіональних організацій з протидії легалізації (відмиванню) коштів, отриманих злочинним шляхом. До них належать ООН, ФАТФ, Азіатсько-Тихоокеанська група по боротьбі з відмиванням грошей, Група з розробки заходів боротьби з відмиванням грошей у Південній Америці, Карибська група з розробки заходів боротьби з відмиванням грошей, Спеціальний комітет експертів Ради Європи з оцінки заходів боротьби з відмиванням грошей, Південно-Східна Африканська група по боротьбі з відмиванням грошей.

Для узгодження діяльності з протидії легалізації (відмиванню) доходів, отриманих злочинним шляхом, міжнародною спільнотою було розроблено цілу низку міжнародно-правових актів:

• Конвенція ООН про боротьбу проти незаконного обігу наркотичних засобів і психотропних речовин від 20 грудня 1988 року;

• Конвенція Ради Європи про відмивання, пошук, арешт та конфіскацію доходів, одержаних злочинним шляхом, від 8 листопада 1990 року;

• Директива Ради Європи “Про запобігання використанню фінансової системи з метою відмивання грошей”, прийнята в 1991 році;

• Міжнародна конвенція ООН про боротьбу з фінансуванням тероризму від 8 червня 2000 року;

• Конвенція ООН проти транснаціональної організованої злочинності від 15 листопада 2000 року;

• Типовий закон про відмивання грошей, отриманих від наркотиків;

• Типова угода ООН про групу по боротьбі з відмиванням грошей, отриманих від незаконного обігу наркотиків;

• Рамкове рішення Ради Європи про відмивання грошей, ідентифікацію, відстеження, замороження, арешт та конфіскацію знарядь злочинів і доходів від них від 26 червня 2001 року;

• Сорок рекомендацій Групи з розробки фінансових заходів боротьби з відмиванням грошей (розроблено FATF).

У сфері протидії легалізації (відмиванню) доходів, отриманих злочинним шляхом, найактивнішою сьогодні на міжнародній арені є FATF (ФАТФ).

FATF (Financial Action Task Force on Money Laundering) — міжурядова організація, яка створена відповідно до рішення саміту “великої сімки” в Парижі в 1989 р. як реакція на зростаюче занепокоєння рівнем відмивання (легалізації) коштів. На момент створення вона налічувала 16 членів: країни “великої сімки”, Європейська Комісія та вісім інших країн. Скликання FATF відбувалося за ініціативою голів країн “великої сімки” або урядом і президентом Європейської Комісії.

Перед цією організацією ставляться завдання дослідження методів і тенденцій відмивання (легалізації) коштів, аналіз заходів по боротьбі з відмиванням грошей на національному і міжнародному рівні, які були здійснені, а також розробка і викладення заходів, які повинні бути вжиті в процесі боротьби з відмиванням (легалізацією) коштів.

Особливістю діяльності FATF є те, що ця організація не має чітко визначеного статуту або необмеженої тривалості свого існування. Міжнародна група здійснює свою діяльність на основі спеціального мандата, який видається на п’ять років. У квітні 1990 р. FATF оприлюднила “Сорок рекомендацій з розробки фінансових заходів боротьби з відмиванням грошей”. Цей документ являє собою всебічний план дій, який має забезпечити боротьбу проти відмивання коштів. Рекомендації містять необхідну сукупність контрзаходів проти відмивання коштів, які охоплюють злочинні прояви в системі правосуддя і правозастосовну діяльність, фінансову систему і її регулювання, міжнародну співпрацю. “Сорок рекомендацій...” були визнані, індосовані та прийняті багатьма міжнародними організаціями. Вони базуються на принципах, які повинні бути покладені в основу боротьби з відмиванням коштів, при цьому гнучкість цих принципів дає змогу їх реалізовувати з урахуванням специфічних обставин і конституційної побудови країни.

У 1996 і 2003 р. FATF вносила зміни до “Сорока рекомендацій з розробки фінансових заходів боротьби з відмиванням грошей” на основі висновків, які були зроблені в процесі вивчення методів з відмивання (легалізації) кримінальних доходів, і після проведення двох раундів взаємних оцінок її країн — членів та юрисдикцій.

Сьогодні організація налічує 32 країни: Аргентина, Австралія, Австрія, Бельгія, Бразилія, Канада, Данія, Фінляндія, Франція, Німеччина, Греція, Гонконг, Китай, Ісландія, Ірландія, Італія, Японія, Люксембург, Мексика, Нідерланди, Норвегія, Португалія, Російська Федерація, Сінгапур, Південно-Африканська Республіка, Іспанія, Швеція, Швейцарія, Туреччина, Великобританія, Сполучені Штати Америки, Фінляндія, а також дві міжнародні організації: Рада співпраці країн Перської затоки, Єврокомісія.

Крім того, є міжнародні організації, які співпрацюють з FATF і мають на меті боротися з відмиванням коштів, зокрема APG — Азіатсько-Тихоокеанська група по боротьбі з відмиванням грошей; GAFISUD — Група з розробки заходів боротьби з відмиванням грошей у Південній Америці; CFAFTF — Карибська група з розробки заходів боротьби з відмиванням грошей; MONEYVAL — Спеціальний комітет експертів Ради Європи з оцінки заходів боротьби з відмиванням грошей; ESAAMLG — Південно-Східна Африканська група по боротьбі з відмиванням грошей. Міжнародні організації, які спостерігають за діяльністю FATF: Африканський банк розвитку, Азіатський банк розвитку, Секретаріат Співдружності націй, Європейський банк реконструкції і розвитку (EBRD), Центральний європейський банк (ECB), Міжамериканський банк розвитку (IADB), Європол, Міжнародна асоціація страхових спостерігачів (IAIS), Міжнародний валютний фонд, Міжнародна організація комісії цінних паперів (IOSCO), Інтерпол, Організація американських країн / Міжамериканський комітет проти тероризму (OAS/CICTE), Організація американських країн / Міжамериканська комісія контролю (управління) зловживання наркотиками (OAS/CICAD), Офшорна група банківських спостерігачів (OGBS), ООН, Світовий банк, Світова митна організація ( WCO).

Структурна будова ФАТФ має такий вигляд: секретаріат, президент, спеціалізовані служби, фінансовий форум і тимчасові групи. Рішення, які приймаються секретаріатом, відображаються на папері і базуються на письмових або усних заявах від делегацій. Усі члени активно працюють, щоб досягти домовленості з багатьох проблем, з якими вони мають справу. Офіційними мовами FATF є англійська і французька.

Президент призначається для головування у FATF терміном на один рік з числа посадових осіб найвищого рівня з країн-членів. Серед країн, представники яких головували в організації, можна назвати такі: Франція (протягом перших двох років), Швейцарія, Австралія, Великобританія, Нідерланди, США, Італія, Бельгія, Японія, Португалія, Іспанія, Гонконг, Китай, Німеччина, Швеція.

Фінансовий форум послуг збирається кожні два роки з метою обговорення стану фінансового сектора послуг та інших сумісних професійних чи ділових інтересів, а також для обговорення тем загального занепокоєння.

Тимчасові групи досліджують спеціальні теми, що потребують детальнішого аналізу в рамках повних зустрічей FATF. Такі групи мають спеціальні мандати і звітують на кожній повній зустрічі про результати своєї роботи.

Спеціалізовані служби є складовими секретаріату цільової групи і допомагають президенту. Ці служби, як і сам секретаріат, розміщені в штабі Організації економічного Співробітництва і розвитку в Парижі, Франція. Хоча секретаріат FATF базується в штаб-квартирі ОЕСР, FATF є незалежною міжнародною організацією.

Результати своєї діяльності ФАТФ публікує у щорічних звітах, які мають назву “Звіт про типології відмивання грошей” і в яких відображено схеми відмивання грошей, що використовуються у світовій практиці.

9.1.3. Міжнародні організації по боротьбі з легалізацією (відмиванням) доходів, отриманих злочинним шляхом

Система міжнародних організацій по боротьбі з легалізацією (відмиванням) доходів, отриманих злочинним шляхом, включає:

• FATF — Міжнародна міжурядова організація по розробці фінансових заходів протидії легалізації (відмиванню) коштів;

• APG — Азіатсько-Тихоокеанська група по боротьбі з відмиванням грошей;

• GAFISUD — Група з розробки заходів боротьби з відмиванням грошей у Південній Америці;

• CFAFTF — Карибська група з розробки заходів боротьби з відмиванням грошей;

• MONEYVAL — Спеціальний комітет експертів Ради Європи з оцінки заходів боротьби з відмиванням грошей;

• ESAAMLG — Південно-Східна Африканська група по боротьбі з відмиванням грошей.

Рис. 5. Сучасна система міжнародних організацій по боротьбі з легалізацією коштів, отриманих злочинним шляхом

10.1.1. Ядерна і радіаційна безпека як обов’язковий компонент національної безпеки України

У розробці та функціонуванні багатопланової, цілеспрямованої системи захисту національних інтересів України вирішальна роль належить Концепції (Основам державної політики) національної безпеки України, яка була схвалена Верховною Радою України 16 січня 1997 р. У цій Концепції національна безпека України визначена як стан захищеності життєво важливих інтересів особи, суспільства і держави від внутрішніх та зовнішніх загроз і є необхідною умовою збереження та примноження духовних і матеріальних цінностей. Основними об’єктами національної безпеки є: громадянин — його права і свободи; суспільство — його духовні та матеріальні цінності; держава — її конституційний лад, суверенітет, територіальна цілісність, недоторканність кордонів.

У сучасному світі національна безпека — це конкретний напрям діяльності, пов’язаний з виявленням, профілактикою та подоланням того, що деструктивно впливає на усталене існування країни, її громадян, важливих суспільних і державних інституцій. Політика національної безпеки здійснюється з метою уникнення чинників, які погіршують життя людей, знищують потенціал нормального розвитку країни; вона унеможливлює втрати того, що для народу є реальною цінністю (ресурси, культурні надбання, екосистема тощо).

Система національної безпеки України передбачає такі види безпеки: політичну, економічну, соціальну, військову, екологічну, науково-технічну, інформаційну. Вони об’єднані в загальну систему на основі Концепції національної безпеки України.

Важливе місце в національній безпеці посідає екологічна безпека, яка передбачає забезпечення екологічно та технологічно безпечних умов життєдіяльності суспільства, зміцнення генофонду українського народу, його фізичного й морального здоров’я та інтелектуального потенціалу тощо. Катастрофа на Чорнобильській АЕС і пов’язані з нею винятково тяжкі наслідки як для здоров’я людей і навколишнього природного середовища, так і для виробничої діяльності всього господарського комплексу, численні порушення правил виробництва, використання, зберігання, транспортування, утилізації, вилучення і захоронення радіоактивних речовин, що призводять до радіаційного забруднення місцевості, різноманітних об’єктів і предметів, а також використання атомної енергії в мирних і оборонних цілях, застосування джерел іонізуючого випромінювання в медицині, промисловості і сільському господарстві створюють загрозу життю та здоров’ю громадян. Усе це робить особливо актуальним питання забезпечення ядерної та радіаційної безпеки в Україні як найважливіших складових національної безпеки держави.

Згідно із Законом України “Про використання ядерної енергії та радіаційну безпеку” від 8 лютого 1995 р. ядерна безпека визначена як дотримання норм, правил, стандартів та умов використання ядерних матеріалів, що забезпечують радіаційну безпеку. У цьому ж законі дано визначення радіаційної безпеки як дотримання меж радіаційного впливу на персонал, населення та навколишнє середовище, встановлених нормативами, правилами та стандартами з безпеки.

На нашу думку, поняття “ядерна” та “радіаційна” безпека, які містяться в чинному законодавстві України, не відповідають їхньому реальному змісту, а тому не можуть бути визнані задовільними і потребують уточнення. Серед фахівців існує думка, що ядерна безпека — це такий стан розвитку суспільних відносин у сфері використання ядерної енергії, зокрема в ядерній енергетиці, за якого системою науково-технічних, організаційних, економічних, державно-правових та інших соціальних засобів регулювання забезпечується належний безпечний режим використання ядерних установок (об’єктів), ядерних матеріалів тощо, який спонукає до безумовного дотримання вимог законодавства, норм, правил, стандартів та умов, що діють у сфері використання ядерної енергії. Чітке дотримання режиму використання ядерної енергії є основою попередження і недопущення радіоактивного забруднення навколишнього природного середовища з метою як забезпечення життя і здоров’я людей, так і охорони довкілля, або, інакше кажучи, з метою забезпечення радіаційної безпеки. Саме дотримання вимог ядерного законодавства, норм, правил, стандартів та умов використання ядерних матеріалів є передумовою забезпечення радіаційної безпеки. Отже, ядерна та радіаційна безпека настільки тісно взаємопов’язані, що без дотримання і забезпечення першої не можна говорити і сподіватися на забезпечення другої.

Ядерну та радіаційну безпеку в широкому сенсі можна розглядати як стан захищеності нинішнього та майбутніх поколінь людства від шкідливого для їхнього здоров’я впливу іонізуючого випромінювання. Це забезпечує комплекс техніко-економічних і правових заходів, покликаних сприяти надійній експлуатації ядерних об’єктів, джерел іонізуючого випромінювання з метою дотримання допустимих меж радіаційного впливу на персонал, населення та навколишнє природне середовище, встановлених нормами, правилами та стандартами з безпеки, а у разі виникнення ядерного інциденту чи радіаційної аварії — локалізацією останніх, захистом обслуговуючого персоналу, населення, прилеглих територій.

Метою державної політики в сучасних умовах повинні стати мінімізація радіаційного впливу на людину і середовище її існування за допомогою значного підвищення безпеки діючих і проектованих об’єктів використання атомної енергії, забезпечення безпеки при поводженні з радіоактивними відходами і відпрацьованими ядерними матеріалами, здійснення спеціальних заходів з радіаційного захисту населення, реабілітації забруднених територій, фізичного захисту ядерних матеріалів і ядерних установок.

Складність вирішення проблеми зумовлена тим, що раніше не приділялося належної уваги розробці методології комплексного аналізу питань забезпечення ядерної і радіаційної безпеки України і довгострокового прогнозування її стану.

Для забезпечення ядерної та радіаційної безпеки дуже важливим є не допустити потрапляння джерел іонізуючого випромінювання в руки сторонніх осіб, організованих злочинних угруповань і терористів. Адже прояви терористичної та злочинної діяльності, які мають місце в сучасному світі, свідчать про те, що злочинці не зупиняються ні перед чим заради досягнення своєї мети.

10.1.2. Особливості розслідування злочинів у сфері порушення правил поводження з радіоактивними матеріалами

Останніми роками світове співтовариство зіштовхнулося із ситуацією, що її досі розглядали як майже абстрактну. Це неконтрольоване поширення ядерних і радіоактивних матеріалів. Цей процес різко прискорився з розпадом СРСР, виникненням на його території незалежних держав, у розпорядженні яких опинилися найрізноманітніші радіоактивні матеріали, джерела іонізуючого випромінювання різних типів активності, а також спеціальні ядерні матеріали (СЯМ). Так, на початку 90-х років ХХ ст. на території Радянського Союзу виробляли величезну кількість джерел іонізуючого випромінювання (тільки в 1990 р. у СРСР їх було випущено близько 66 тис.). У процесі розпаду країни контроль за цими джерелами було істотно послаблено. До того ж раніше закриті наукові і виробничі центри країни, що виробляли або використовували у своїй діяльності не тільки радіоактивні, а й подільні матеріали (ядерні), стали значно доступнішими. Складне економічне становище окремих підприємств цієї галузі і самих держав СНД призвело також до різкого зростання децентралізованої торгівлі радіоактивними матеріалами, їхнього транспортування і, як наслідок, до контрабанди. Свій відбиток наклала і катастрофа на ЧАЕС, у перші дні після якої велика кількість різних предметів зі значним радіоактивним забрудненням поширилася із зон евакуації за межі постраждалих районів. До того ж в Інтернеті та ЗМІ можна знайти інструкції та поради, як викрасти радіоактивні матеріали на теренах колишнього СРСР. Автори інструкцій запевняють, що викрасти радіоактивні матеріали досить просто, оскільки контроль за їх схоронністю досить слабкий.

Це є проблемою не тільки країн СНД, а й країн світу. Так, генеральний директор Міжнародного агентства з атомної енергетики (МАГАТЕ) Мухаммед аль-Барадеї у своєму виступі від 27 січня 2004 р. зазначив, що небезпека ядерної війни ще ніколи не була такою великою, як зараз. Особливо він стурбований новими даними щодо незаконної торгівлі ядерними технологіями. Він наголосив, що небезпека ядерної війни наблизиться, якщо не буде створено нову міжнародну систему контролю. За словами керівника МАГАТЕ, реально виник ядерний “чорний” ринок, який розвивається надзвичайно розумно. В одній країні складають плани, в іншій — виробляють центрифуги, які потім відправляють через третю країну невідомому кінцевому замовнику. В цьому замішані підприємливі експерти, приватні фірми і навіть державні органи, через що останнім часом система міжнародного контролю за експортом виявилася цілком безпорадною.

Очевидно, що ймовірність неконтрольованого поширення зазначених матеріалів становить загрозу виникнення надзвичайних ситуацій навіть там, де ще зовсім недавно це було практично неможливо. Як наслідок, досить вірогідною стає загроза радіаційного тероризму, спричинена можливістю незаконного заволодіння і застосування ядерних матеріалів, відходів ядерного виробництва та ізотопної продукції.

Причинами радіаційного тероризму можуть бути воєнні конфлікти, конкурентна політична, комерційно-фінансова боротьба, міжнаціональні конфлікти, кланові, родинні та сімейні чвари. Об’єктами, на які можуть впливати терористи, можуть бути не тільки радіаційно небезпечні, а й радіаційно чутливі підприємства (наприклад, підприємства з виробництва сільськогосподарської та харчової продукції, напоїв, ліків тощо).

Крім цього, місцем здійснення терактів можуть стати території та об’єкти масового скупчення людей: населені пункти чи їх частини, аеровокзали, морські та річкові порти, залізничні та автовокзали, митні пости і пропускні пункти, метро, стадіони, концертні зали, банки, торговельні комплекси, універмаги, магазини, адміністративні та житлові будівлі, різні наукові, промислові, сільськогосподарські та медичні установи, лікарні, а також водо- та повітрозабірні станції.

Географічне розташування, ядерний комплекс і відсутність достатнього контролю за радіоактивними матеріалами роблять Україну однією з найпривабливіших для терористів та інших організованих злочинних угруповань країн з точки зору заволодіння та транзиту радіоактивних матеріалів. З огляду на велику кількість у країні ядерних матеріалів, приладів, які містять такі матеріали, на відсутність належного обліку й контролю за їх використанням, оборотом, зберіганням тощо зростає потенційна небезпека їх явного чи таємного вилучення в злочинних цілях.

Перш ніж розглянути суть цього виду злочинної діяльності, необхідно визначити, в чому полягає небезпека радіоактивних матеріалів. Так, потрапляння джерел іонізуючого випромінювання в сферу життєдіяльності людини таїть у собі серйозну небезпеку її здоров’ю. Причина підвищеної небезпеки полягає в особливих властивостях цих джерел. Навіть дуже малі кількості радіоактивних матеріалів залежно від шляхів потрапляння в людський організм можуть завдати непоправної шкоди і насамперед тим, що без спеціальних технічних засобів їхній вплив не можна встановити за допомогою органів чуттів людини, а виявляють себе такі матеріали лише вже ознаками хвороби.

Опромінення організму можна поділити на зовнішнє та внутрішнє. Зовнішнє опромінення виникає у результаті потрапляння джерела іонізуючого опромінення в організм із зовнішнього середовища. Таке опромінення можуть створити технологічні установки, які містять радіоактивні ізотопи чи прискорювачі частинок. Вплив джерела зовнішнього опромінення на організм залежить від енергії, яку несуть заряджені частинки, величини їх вільного пробігу, відстані до джерела та його активності, а також часу опромінення. Найбільшу небезпеку становлять джерела нейтронного та гамма-випромінювання, тому що нейтрони і у-кванти наділені найбільшою проникною здатністю.

Внутрішнє опромінення викликають радіоактивні речовини, що потрапили в організм. Найбільшу небезпеку становлять а-радіоактивні джерела, оскільки вся енергія випромінювання поглинається безпосередньо біля джерела, завдаючи при цьому найбільшої шкоди здоров’ю людини.

Іонізуюче випромінювання в основному завдає шкоди у такий спосіб: під його впливом відбувається розлад генетичного апарату кліток, що призводить або до їх смерті, або ж, що гірше для організму загалом, до трансформації з втратою диференціювання. Такі клітини можуть утворювати злоякісну пухлину, яка проростає в органи та порушує їхню роботу. При отриманні певної дози опромінення виникає так звана променева хвороба, яка характеризується враженням слизової оболонки тонкої кишки, а також нервової системи. Ступінь тяжкості променевої хвороби залежить від отриманої організмом дози. Існують гостра та хронічна форми променевої хвороби.

Небезпека неконтрольованих джерел за радіаційним впливом залежить від типу радіонукліда, його активності, де він перебуває — в контейнері чи без контейнера, від якості захисту контейнера, а також від ступеня екранованості людини, наприклад, стіною, металевою шафою чи сейфом, тощо. Доза опромінення обернено пропорційна квадрату відстані від джерела і прямо пропорційна часу опромінення. Джерела за розмірами і зовнішнім виглядом можуть відрізнятися. Вони можуть привертати увагу, а можуть бути непомітними і виглядати як безпечна деталь, предмет, металобрухт та ін.

Ці властивості радіоактивного випромінювання і його джерел можуть бути використані як специфічна зброя тероризму.

У злочинних цілях радіоактивні речовини і джерела випромінювання можуть використовуватися по-різному. Наприклад, з метою вбивства чи завдання шкоди здоров’ю конкретної особи одне чи кілька джерел гамма- або нейтронного випромінювання закладають у меблі чи інші предмети, які оточують жертву. Найефективнішим вважається закласти таке джерело в крісло, тому що при цьому в людини опромінюється область геніталій. Коли ж злочинцем рухають диверсійні мотиви, він може встановити потужне джерело гамма-випромінювання в місцях скупчення або перебування великої кількості людей. Такі речовини, як сполуки полонію, трансуранові елементи, талій та інші наносять на предмети, з якими стикаються жертви, у такий спосіб, щоб отрута потрапляла усередину організму по дихальному чи травному тракту, завдаючи здоров’ю величезної шкоди. Створення міні-Чорнобиля за схемою погроз терориста Басаєва передбачає забруднення радіоактивними речовинами великих площ у місцях проживання і скупчення населення, транспортних магістралей, джерел водопостачання, харчових продуктів і широко використовуваних у побуті предметів. За такої схеми потрібна значна кількість радіоактивних речовин у рідкій чи порошкоподібній формі.

Однією з причин, через яку на цей вид тероризму звертають особливу увагу правоохоронні органи, є надзвичайна складність встановлення його прояву. По-перше, це пов’язано з тим, що за професійного підходу злочинців майже неможливо встановити причину смерті людини, яка стала ціллю терористів. Радіоактивне випромінювання при певних дозах не викликає променевої хвороби, ознаки якої розпізнавані, а ініціює виникнення “звичайних” злоякісних утворень. При цьому виникла пухлина може бути наслідком великої кількості причин, і за її виглядом і характером неможливо встановити істину. По-друге, завдяки мініатюрності джерело випромінювання можна легко закамуфлювати і без будь-яких проблем розмістити під кришкою письмового стола, на килимі, у кріслі, сидінні автомобіля тощо. Саме з цієї причини сьогодні у багатьох країнах установлюють спеціальні системи радіаційного контролю в державних установах, великих компаніях.

На відміну від аварійної ситуації, коли виробничий персонал і населення можуть бути попереджені про радіаційний вплив службами радіаційної безпеки, МНС України та іншими установами заздалегідь чи за фактом виявлення, і є можливість вжити захисних заходів, терористичний акт з радіаційним впливом можна здійснити раптово, швидко, приховано і в непередбачуваному та неочікуваному місті.

Таким чином, протидія нелегальним перевезенням подільних матеріалів набуває особливого значення не тільки у зв’язку з імовірністю несанкціонованого виробництва зброї масового знищення та активізацією боротьби з міжнародним тероризмом, а й з огляду на можливість використання радіоактивних матеріалів злочинними угрупованнями з метою позбавити життя конкретну особу. Численні спроби перетину державного кордону України з радіоактивними матеріалами свідчать про те, що зацікавленість різних злочинних угруповань у радіоактивних матеріалах зростає. Та незважаючи на це, відповідного реагування з боку держави на це немає.

10.1.3. Проблеми правового регулювання при розкритті і розслідуванні злочинів, пов’язаних з порушенням правил поводження з радіоактивними матеріалами

Згідно з п. 1.8 Правил забезпечення зберігання ядерних матеріалів, радіоактивних відходів, інших джерел іонізуючого випромінювання (затверджені наказом Міністерства екології та природних ресурсів України від 14 грудня 2000 р. № 241) радіоактивні матеріали — це будь-які матеріали, які містять радіонукліди і для яких питома активність та сумарна активність вантажу перевищують межі, встановлені нормами, правилами й стандартами з ядерної та радіаційної безпеки.

У Кримінальному кодексі України виокремлено ряд злочинів, що стосуються дій з подільними матеріалами. Зокрема у ст. 261 “Напад на об’єкти, на яких є предмети, що становлять підвищену небезпеку для оточення”, ст. 265 “Незаконне поводження з радіоактивними матеріалами”, ст. 266 “Погроза вчинити викрадення або використати радіоактивні матеріали”, ст. 267 “Порушення правил поводження з вибуховими, легкозаймистими та їдкими речовинами або радіоактивними матеріалами”, ст. 274 “Порушення правил ядерної та радіаційної безпеки” та інших, у тому числі й тих, які стосуються охорони навколишнього середовища.

Законодавча база України з питань регулювання відносин, пов’язаних з виготовленням, використанням, перевезенням, зберіганням і знищенням радіоактивних матеріалів, визначається потребами безпечної експлуатації АЕС та наслідками Чорнобильської катастрофи. Тобто законодавча база, яка мала б регулювати відносини в сфері ядерної та радіаційної безпеки, застаріла. Не відповідає вимогам і сучасна процесуально-правова база боротьби зі злочинністю, пов’язаною з використанням радіоактивних речовин. Так, складна ситуація склалася щодо правової регламентації дій правоохоронних органів у боротьбі зі злочинністю, пов’язаною з незаконним поводженням з радіоактивними матеріалами.

Так, на сьогодні можна виокремити такі проблеми, які існують у діяльності правоохоронних органів при виявленні радіоактивних матеріалів:

1. Забезпечення безпеки життя та здоров’я працівників правоохоронних органів, які мають безпосередній контакт з радіоактивними матеріалами при обшуку, огляді приміщення та вилученні цих матеріалів. До відома працівників міліції не доводяться елементарні дії із захисту від ураження радіоактивними матеріалами. Незнання реального ступеня загрози при контакті з подільними матеріалами та ігнорування запобіжних заходів може завдати серйозної шкоди їх здоров’ю. При виїзді на місце подій у працівників правоохоронних органів мають бути атестовані дозиметричні прилади. При цьому також є обов’язковим профілактичний огляд працівників після проведення слідчих дій.

2. Зберігання подільних матеріалів після їх вилучення. Як відомо, радіоактивні матеріали мають зберігатися у спеціально відведених приміщеннях, що відповідають санітарним нормам зберігання і, як правило, не належать системі МВС. Тому в кожному регіоні мають бути визначені та доведені до відома ОВС у результаті видання спеціальних нормативних актів місця, безпосередньо призначені для зберігання радіоактивних матеріалів. При цьому дуже важливо на рівні Кабінету міністрів України за допомогою прийняття міжвідомчих нормативно-правових актів визначити механізм міжвідомчої взаємодії для використання цих приміщень. Досить часто на практиці працівники ОВС, не усвідомлюючи ступеня суспільної небезпеки радіоактивних матеріалів, зберігають їх у службових приміщеннях і завдають при цьому серйозної шкоди не тільки власному здоров’ю, а й здоров’ю пересічних громадян, які відвідують установи ОВС.

3. Чітке визначення установ, які можуть залучатися до проведення експертиз щодо подільних матеріалів і оцінки ступеня суспільної загрози, яку вони становлять. Ці питання викликають суперечки при судовому розгляді такої категорії справ, коли захисник підсудних ставить під сумнів компетентність установ, які здійснювали експертизи щодо цих справ. Отже, потрібно розробити правовий механізм проведення такої експертизи, її повноти та вичерпності. Про актуальність цієї проблеми свідчать законодавчі акти, ухвалені останнім часом.

4. Створення бази спектроскопічних даних дослідження подільних матеріалів для поліпшення якості та достовірності судово-криміналістичної експертизи і можливості створення територіальної карти радіоактивних матеріалів України. Як відомо, кожен радіоактивний матеріал проходить певні процедури обробки. Кожна з цих процедур залишає специфічні ознаки на радіоактивному матеріалі. Створення банку даних радіоактивних матеріалів дасть змогу визначити установу, в якій проводилися маніпуляції з вилученим матеріалом, що, в свою чергу, дасть можливість встановити прив’язку до конкретної установи та ступінь суспільної небезпеки конкретного матеріалу.

5. Налагодження міжнародної взаємодії за допомогою підписання відповідних договорів з правоохоронними органами інших держав та уніфікації відповідних правових документів тощо. Останні дії МВС України дають надію на можливість підписання найближчим часом ряду договорів з іншими країнами, що допоможе полегшити взаємодію між правоохоронними органами різних держав.

Також потрібно враховувати, що цей вид злочинності є відносно новим, тому постійно змінює свої зовнішні форми прояву. З огляду на це перед правоохоронними органами постає дедалі більше нових проблем. І тому дуже важливо вести постійний контроль за цим видом злочинності, щоб мати змогу негайно реагувати на її нові прояви.

10.2.1. Критерії допустимості використання спеціальних знань при розслідуванні злочинів, пов’язаних з порушенням правил поводження з радіоактивними матеріалами

Після забезпечення безпеки працівників, які беруть участь у розкритті цього виду злочинів, проведення експертизи посідає провідне місце серед проблем, які постають перед правоохоронною практикою. Як зазначалося вище, система МВС не володіє достатнім обладнанням і фахівцями в цій галузі знань. На сьогодні такі дослідження проводять в Інституті ядерних досліджень при НАН України.

Як відомо, останніми роками криміналістичні апарати ОВС України було оснащено різноманітною криміналістичною технікою. Спеціалісти, які працюють у криміналістичних підрозділах ОВС, широко використовують сучасні досягнення природничих і технічних наук. Серед багатьох природничих наук, у тісному контакті з якими перебуває криміналістика, на перше місце треба поставити фізику. Дехто з криміналістів у літературі уже давно порушив питання про необхідність створення такого розділу криміналістичної техніки, як судова фізика.

Останнім часом сфера застосування фізичних методів і засобів у криміналістичній практиці ОВС України постійно розширюється. Тільки за останні шість років кількість експертиз, які виконувалися за допомогою фізичних методів, збільшилася вдвічі. Результати цих досліджень є надійним джерелом розшукової та доказової інформації в тих випадках, коли необхідні для розкриття злочинів дані не можна отримати традиційними методами і засобами криміналістичної техніки.

Сьогодні за конкретними кримінальними справами здійснюють експертні дослідження із застосуванням інструментальних методів: атомного спектрального аналізу, молекулярної спектроскопії, газової хроматографії, рентгеноструктурного, нейтронно-активаційного аналізу та інших. Та незважаючи на це, праць, які присвячені проблемам використання фізичних методів дослідження в практичній діяльності ОВС України, дуже мало, окремі з опублікованих стали бібліографічною рідкістю. Цим дослідженням присвячені праці Н. Зюскіна, Б. Киричинського, Є. Зуєва, В. Бібікова, В. Колосова, В. Мітрічева, Є. Семкіна, Г Бутрименко, О. Бурова, Н. Кузьміна, А. Скорченко, Т. Одиночкіної, О. Безфамільного, Б. Бойцова, С. Дубровіна, І. Писаренко, В. Лисиченка, П. Біленчука та ін.

Дослідження перелічених авторів опубліковані досить давно і видані невеликими тиражами, тому рекомендації вчених на практиці не завжди виконуються, не враховуються специфічні особливості виявлення та зберігання об’єктів, призначених для дослідження фізичними методами. В багатьох випадках об’єкт через невміле поводження з ним стає непридатним для наступного дослідження.

Хоча останніми роками фізичні дослідження посіли одне з найважливіших місць серед досліджень різних наук, які застосовуються в криміналістичних цілях, однак сьогодні відсутня певна система судової фізики, цю галузь знань і досі не впроваджено як самостійний розділ криміналістичної техніки в курс криміналістики.

Для сучасної науки характерною ознакою є швидкий розвиток фізики, хімії, математики, їх глибоке проникнення в інші галузі. Саме сучасні досягнення ядерної фізики дали б змогу реально допомогти у боротьбі зі злочинами, пов’язаними з незаконним поводженням з радіоактивними матеріалами. Проаналізуємо допустимість використання новітніх науково-технічних методик на прикладі ядерно-фізичних методик у криміналістиці. Але спочатку розглянемо зміст терміна “науково-технічні засоби”.

Система правових норм, яка утворює засади використання науково-технічних засобів у розслідуванні злочинів, не містить єдиних підходів стосовно термінологічного визначення цих засобів, оперуючи не тільки в межах такої системи, а навіть у межах окремого законодавчого акта різноманітними поняттями: “технічні засоби”, “оперативно-технічні засоби”, “технічні засоби отримання інформації”, “технічні засоби візуального спостереження”, “спеціальні технічні засоби”, “науково-технічні засоби”. Незважаючи на таке розмаїття термінів, вони визначають одну й ту саму категорію. Беззаперечним є те, що єдина правова категорія надасть усій сукупності норм, спрямованих на врегулювання суспільних відносин цього виду, форму цілісної правової системи. На жаль, доводиться констатувати, що на сучасному етапі стан розвитку законодавчого регламентування процесу застосування цих спеціальних засобів у розслідуванні злочинів є далеким від досконалості, а наявність у системі норм, які регулюють відносини у цій сфері, широкого кола термінів, що визначають єдине правове поняття, створює негативну ситуацію законодавчої невизначеності та можливості неоднозначного тлумачення цих понять у правозастосовній діяльності суб’єктів використання таких засобів.

Аргументування необхідності звернення саме до такого термінологічного поняття, як “науково-технічні засоби”, і його впровадження як єдиного загального поняття у цю сукупність правових норм передбачається технічною та науковою природою зазначених засобів, а також сукупністю поглядів різних науковців у системі знань, що формується такою юридичною наукою, як наука кримінального процесу. Безумовно, звернення до загальних підходів у розв’язанні зазначеної проблеми, що склалися і продовжують формуватися у сучасній кримінально-процесуальній науці, передусім спрямоване на визначення і встановлення тих загальних тенденцій, що породжені практикою і підтверджені наукою, яка вивчає кримінальне судочинство.

Такою загальною в наш час тенденцією є звернення саме до визначення цих засобів як засобів “науково-технічних”. Зокрема, цей термін активно використовував учений-криміналіст В.Гончаренко. Звернення до такого терміна пояснювалося залученням великих досягнень науки у діяльність слідчого і було зумовлено можливістю переведення розслідування на якісно нову основу в частині застосування засобів техніки. Це також було пов’язано і з певною потребою впровадження у практику наукових методів розслідування, що насамперед ґрунтувалося на здобутках науково-технічної революції, позитивний досвід якої впливав на розвиток наукових засад і підходів до розкриття, розслідування і попередження злочинів.

Серед відомих науковців, які застосовували у своїх працях термін “науково-технічні засоби” для позначення цього предмета дослідження, слід назвати і М. Строговича, який, визначаючи можливість використання і місце у кримінальному судочинстві цих засобів, не тільки вказував на їхню науково-технічну природу, а й сформував один з поширених і досить обґрунтованих напрямів щодо доказового значення матеріалів їх застосування.

Активно досліджували цю тему і відомі вчені О. Леві та М. Селіванов. Відомі вітчизняні вчені М. Михеєнко, В. Нор, В. Шибіко, А. Дубинський, В. Тертишник, В. Кузьмічов, В. Бахін у своїх працях встановили чітко визначений підхід до характеристики використовуваних у кримінальному судочинстві технічних засобів саме як засобів науково-технічних.

Викладені обставини беззаперечно доводять необхідність застосування у дослідженні терміна “науково-технічний засіб”. При цьому закономірно постає запитання: чи може бути залучений у кримінальний процес будь-який науково-технічний засіб? Відповідь може бути лише одна: безумовно, ні. Однак для того, щоб з’ясувати, які науково-технічні засоби можуть бути використані у кримінальному судочинстві, а які ні, потрібно визначити комплекс вимог, яким ці засоби мають відповідати. Сукупність таких вимог можна об’єднати в єдиному комплексному понятті допустимості.

Щодо необхідності визначення такого критерію допустимості використання ядерно-фізичних методик у кримінальному процесі, як наявність результату застосування науково-технічних засобів, висловлюються вимоги, щоб під час виконання слідчих дій залучались, а отже, були допустимими лише ті засоби і методи, які дадуть очевидний результат, зрозумілий усім учасникам такої слідчої дії.

З поняттям допустимості пов’язана вимога процесуального закріплення факту застосування науково-технічних засобів у протоколах слідчих дій. Дотримання цієї вимоги є обов’язковим у плані визнання за результатом використання науково-технічного засобу місця джерела доказової інформації. Така вимога стосується саме результату, а не самого факту застосування цього засобу у кримінально-процесуальній діяльності. Тому з погляду визнання допустимості використання науково-технічного засобу ця вимога не є елементом поняття допустимості в аспекті, який ми розглядаємо.

Отже, допустимим визнається науково-технічний засіб, який:

• використовується зі спеціальною метою, що полягає в сприянні виконанню завдань кримінального судочинства;

• застосовується лише спеціально уповноваженими особами;

• застосовується згідно із законом або якщо його використання не суперечить закону;

• не суперечить етичним, моральним нормам, принципові гуманізму та демократизму права, не принижує честі і гідності осіб, щодо яких він використаний;

• відповідає вимогам безпеки осіб, що беруть участь у кримінальному судочинстві, тобто не створює загрози життю та здоров’ю цих осіб;

• не завдає шкоди навколишньому середовищу.

Постає актуальне питання, зумовлене суб’єктами та формами використання науково-технічних засобів при провадженні слідчих дій. Воно полягає в наявності дилеми стосовно тактики використання науково-технічних засобів у процесі розслідування кримінальної справи. Є думка, згідно з якою переважною формою використання науково-технічних засобів має бути участь спеціаліста-криміналіста. Проте, як зазначено вище, у сучасних криміналістичних службах немає спеціалістів, які змогли б провести експертизу за такими категоріями справ. Тому в цьому разі необхідно забезпечити присутність спеціаліста з необхідними знаннями.

Отже, науково обґрунтованими є ті науково-технічні засоби, які дають змогу розробити програми їх використання залежно від конкретних умов, а також дають можливість передбачити ймовірність і ступінь точності результатів їх застосування.

Використання ядерно-фізичних методик не суперечить жодному з наведених критеріїв допустимості. Отже, вони повною мірою можуть бути використані при здійсненні криміналістичних досліджень.

10.2.2. Використання сучасних можливостей ядерної фізики при розслідуванні злочинів, пов’язаних з порушенням правил поводження з радіоактивними матеріалами

Розглянемо коротко можливості ряду ядерно-фізичних методик при розслідуванні злочинів, пов’язаних з незаконним поводженням з радіоактивними матеріалами.

При експертизі подільних матеріалів слід враховувати ступінь їх соціальної небезпеки, що визначається можливістю використання для виготовлення зброї масового знищення або ж як джерело радіоактивного забруднення. Для цього слід встановити ізотопний склад речовини, аналізуючи радіоактивне випромінювання за типом розпаду та відповідний спектр ядерних частинок.

Визначення складу і сертифікація подільних матеріалів потребує розробки та впровадження методики виконання вимірів їх ідентифікаційних ознак. Раніше такі вимоги регламентувалися Додатком 4 ГОСТ 8.505-84, що вирізняв три елементи: метод, засоби і правила вимірювання ідентифікаційних ознак матеріалів.

Відомо, що α-, β- та γ-спектри випромінювання (розподіл ядерних частинок за енергіями) є достатньою ідентифікаційною ознакою подільних матеріалів. Окремо вони мають різні інформаційні можливості для ідентифікації конкретних ізотопів, що зумовлено фізикою процесів, які супроводжують емісію ядерних частинок. Так, в-спектри характеризують процеси перетворення нейтрона в протон і навпаки та належать до слабкої взаємодії ядерних частинок. Загальною характеристикою β-спектрів є їх плавність і наявність для β-активного ізотопу максимальної енергії Е_м, на якій спектр обривається.

У більш як 200 нуклідів спостерігається α-розпад, усі важкі ядра з масовим числом А > 209 нестабільні і розпадаються, випромінюючи α-частинку. На відміну від спектрів β-розпаду, в енергетичному спектрі α-частинок (4-8 МеВ) часто зустрічається так звана тонка структура, зумовлена переходом ядра із збудженого в основний стан з випромінюванням γ-кванта, що поліпшує достовірність їх ідентифікації. Іншими ознаками є періоди напіврозпаду Т_1/2 важких α-випромінюючих ядер, які лежать в широких межах, та питома активність за α-розпадом. Комплексний аналіз цих параметрів дає достатні можливості для забезпечення потрібної вибірковості аналізу.

Наявність нейтронного випромінювання є достатньою ознакою присутності в зразках подільних матеріалів, адже нейтрони утворюються як у процесі поділу (миттєві нейтрони), так і в результаті емісії з продуктів поділу (запізнілі нейтрони). В першому разі спектр випромінювання нейтронів поділу має плавну залежність від енергії, параметри якої можна використати для визначення сорту подільного матеріалу. Спектр запізнілих нейтронів, отриманих після активації важких ядер α- або γ-випромінюванням, містить тонку структуру, зумовлену наявністю кількох груп нейтронів з різними періодами напіврозпаду. Ідентифікація подільного матеріалу за цими ознаками можлива лише в лабораторних умовах з використанням складних систем детектування та обробки часових залежностей нейтронної активності.

Визначення ізотопного складу речовини за її γ-спектрами покладено в основу ідентифікаційних методик. Справді, спектр γ-випромінювання атомних ядер визначається структурою енергетичних рівнів їх одночастинкових станів (протонів, нейтронів) і містить набір характеристичних ліній, розташування та інтенсивність яких є індивідуальними для конкретного нукліда. Висока проникна здатність γ-квантів спрощує розробку детекторів і спектрометрів у-випромінювання, в тому числі і високотемпературних. Наявність вичерпної бази даних апаратурних γ-спектрів, отриманих для спонтанних і стимульованих реакцій поділу важких ядер, створює можливості автоматизації процесу їх визначення в складі подільних матеріалах.

Слід врахувати, що окремі характеристики ядерного випромінювання, такі, як нейтронна активність та спектри β-випромінювання, можуть служити якісною ознакою подільного матеріалу, тоді як спектри α- та γ-випромінювання дають змогу з великою точністю встановити його кількісні ознаки за ізотопним складом.

Аналіз ізотопного складу подільних матеріалів може дати інформацію про те, чи є вони природними або штучними об’єктами. Для перших характерним є збереження стану ізотопної рівноваги в межах ланцюжків радіоактивного розпаду, наприклад, ²³⁵U (²³¹Th, ²³¹Pa), ²³⁸U (²³⁴Th, ^234mPa, ²³⁴U, ²³⁰Th), ²³²Th (²²⁸Ra, ²²⁸Ac, ²²⁸Th, ²²⁴Ra). Хімічна переробка, процес збагачення або використання подільних матеріалів як ядерного палива приводить до порушення радіоактивної рівноваги. Так, нукліди ²³¹Pa, ²³⁰Th відсутні в урані відразу після переробки руди й отримання сполук урану UF₆, UO₂. Для експертизи зразків ядерного палива блоків типу ВВЕР важливим є аналіз ізотопного складу ²³⁵U, ²³⁹Pu, ²⁴¹Pu. Для ядерного палива контроль вигорання здійснюється також за допомогою порівняння активностей ізотопів ¹³⁴Cs/¹³⁷Cs.

Слід зауважити, що ізотопи-маркери вибирають з усієї суми продуктів поділу згідно з умовою високого виходу ядерних частинок на акт поділу та наявності високоенергетичних компонентів спектра γ-випромінювання.

Для підвищення достовірності ідентифікації подільних матеріалів зразки активізують пучками нейтронів або гальмівним γ-випромінюванням з максимальною енергією E > 6-8 МеВ з подальшим дослідженням продуктів поділу. Такі дослідження можна здійснити лише з використанням ядерно-фізичної установки, зокрема, прискорювача електронів. Параметри електронного прискорювача-мікротрона М30 в ІЕФ НАН України (енергія прискорених електронів М30 становить 1-25 МеВ при силі струму до 20 мкА) дають змогу формувати потоки фотонейтронів до 10⁹-10¹⁰ н/c та потужні γ-пучки для активаційних експериментів. Нейтронно-активаційні експерименти в ІЕФ НАН України здійснюють також на нейтронному стенді, що містить Pu-α-Be джерело швидких (2-4 Мев) нейтронів з виходом 2,73-10⁶ н/с.

Один із методів визначення концентрації радіоізотопів у досліджуваних зразках — це метод γ-спектрометрії, на базі сцинтиляційних і напівпровідникових детекторів. Метод ядерної γ-спектрометрії є аналогом атомно-адсорбційного методу, що широко використовується в експертній практиці. Наявність у спектрах γ-випромінювання конкретного ізотопу набору характеристичних ліній, індивідуальних за енергетичним положенням та інтенсивностями, вирішує завдання його ідентифікації для складних сумішей.

Основні γ-випромінювачі ряду ²³⁸U — це ²¹⁴Pb та ²¹⁴Bi. На їх частку припадає близько 98 %. У ряді ²³²Th основні випромінювачі — це ²²⁸Ac, ²¹²Pb, ²¹²Bi та ²⁰⁸Tl, частка яких становить приблизно 98 % випромінювання ряду. Причому частка ²⁰⁸Tl — близько 52,1 %, а ²²⁸Ac — 31 %. На частку у-випромінювання ряду ²³⁵U припадає приблизно 2 % випромінювання ряду урану. Основні γ-випромінювачі ряду ²³⁵U — це ²¹¹Pb (майже 19 %) та ²³⁵U (близько 17 %). Тому ці елементи найчастіше використовують як реперні при аналізі досліджуваних об’єктів.

Підсумовуючи викладене, можна сказати, що синтез науки і техніки дає змогу вдосконалювати наявні та створювати нові засоби виробництва. Безумовно, поява нових засобів, які є втіленням науково-технічних досягнень, сприяє підвищенню ефективності реалізації завдань в окремій сфері суспільного життя. Одна з них — це сфера суспільних відносин, зумовлених боротьбою зі злочинністю. Проникнення в неї сучасних науково-технічних засобів, розробка специфічних приладів, апаратів та прийомів роботи з ними, всебічне впровадження у практику розслідування і попередження злочинів призводить до виникнення низки проблемних питань, що потребують невідкладного розв’язання.

Особливу увагу привертають питання щодо результатів застосування науково-технічних засобів у доказуванні в кримінальному процесі. З’ясування цього центрального проблематичного питання дасть повніше уявлення про роль і місце науково-технічних засобів у кримінальному судочинстві.

Проблеми використання різноманітних науково-технічних засобів у сфері боротьби зі злочинністю тривалий час залишалися поза увагою науки кримінально-процесуального права. Дослідження здебільшого здійснювали у розрізі криміналістичної науки. Відсутність аналізу цих питань негативно впливає на формування нормативно-правової бази, яка регулює відносини, пов’язані із застосуванням науково-технічних засобів у процесі розслідування злочинів. Внаслідок цього неможливо повною мірою використати одержані результати в практичній діяльності правоохоронних органів.

Таким чином, спектроскопічні дослідження подільних матеріалів дають можливість встановити достатні ідентифікаційні ознаки (ізотопний склад, співвідношення хімічних компонентів, питому активність тощо) подільного матеріалу, затриманого в результаті оперативної діяльності. В свою чергу, за наявності відповідного банку даних апаратурних спектрів такі ознаки дають змогу зробити висновки не лише про ступінь соціальної небезпеки конкретного подільного матеріалу, а й про характер технологічного циклу їх виготовлення та призначення, а в окремих випадках — встановити його географічну прив’язку.

З огляду на новизну злочинної діяльності, пов’язаної з подільними матеріалами, та відсутність досвіду попередньої роботи з ними виникає потреба додаткової регламентації дій правоохоронних органів як на оперативно-розшуковому, так і на експертно-криміналістичному етапах та вивчення правового досвіду роботи з подільними матеріалами в інших країнах.

Досягнення сучасної ядерної фізики яскраво показують її можливість сприяти боротьбі зі злочинністю у сфері незаконного поводження з радіоактивними матеріалами. При цьому в системі МВС України можливе створення відповідних відділень, які здійснювали б дослідження за цією категорією справ. Однак можливе їх функціонування і в структурі інших відділень. Нехтування цієї проблеми дає змогу активно розвиватися зазначеному виду злочинності саме в Україні.

1. Закон України “Про поводження з радіоактивними відходами” від 30.06.95 № 255/95-ВР.

2. Закон України “Про використання ядерної енергії та радіаційну безпеку” від 08.02.95 № 39/95-ВР.

3. Концепція національної безпеки України: Схвалено Верховною Радою України 16.01.97.

4. ГОСТ8.505-84 “Метрологическая аттестация выполнения измерений содержания компонент проб веществ и материалов”. — М.: Изд-во стандартов, 1984. — 25 с.

5. Постанова Кабінету Міністрів України “Про затвердження Порядку взаємодії органів виконавчої влади та юридичних осіб, які провадять діяльність у сфері використання ядерної енергії, в разі виявлення радіонуклідних джерел іонізуючого випромінювання у незаконному обігу” від 02.06.03 № 813.

6. Постанова Пленуму Верховного суду України “Про судову практику в справах про викрадення та інше незаконне поводження зі зброєю, бойовими припасами, вибуховими речовинами, вибуховими пристроями чи радіоактивними матеріалами” від 26.04.02 № 3.

7. Балюк Т. Г. Ядерне право України. — К.: Юрінком, 1997.

8. Гончаренко В. И. Использование данных естественных и технических наук в уголовном судопроизводстве. — К.: Выща шк., 1980. — 156 с.

9. Гончаренко В. И. Научно-технические средства в следственной практике. — К.: Выща шк., 1984. — 140 с.

10. Гончаренко В. Г. Науково-технічні засоби в роботі слідчого. — К.: Вид-во Київ. ун-ту, 1972. — 108 с.

11. Краткая медицинская энциклопедия: В 2 т. / Под ред. В. И. Покровского. — М.: НПО “Медицинская энциклопедия”;“Крон-Пресс”, 1994. — Т. 1.

12. Леонов А. Ф., Стась К. Н., Чебышов С. Б. Измерительно-информационная технология предотвращения несанкционированного распространения радиоактивных веществ в системе ЕГАСКРО. Ядерные измерительно-информационные технологии (Труды Научно-инж. центра “СНИИП”). — М.: НИЦ “СНИИП”, 1997. — С. 69-75.

13. Матвеев В. В., Поленов Б. В., Стась К. Н., Чебышов С. Б. О некоторых перспективах расширения областей применения ядерных измерительно-информационных технологий // Ядерные измерительно-информационные технологии. (Труды Научно-инженерного центра). — М.: НИЦ “СНИИП”, 1997.

14. Матвеев В. В., Поленов Б. В., Стась К. Н., Чебышов С. Б. Современное состояние и тенденции развития радиоэкологического приборостроения // Экологические системы и приборы. — 1999. — № 1. — С. 17-21.

15. Михеєнко М. М, Нор В. Т., Шибіко В. П. Кримінальний процес України: Підручник. — К.: Либідь, 1999. — 536 с.

16. Потебенько М. О., Гончаренко В. Г. Науково-практичний коментар до Кримінального кодексу України: У 2 ч. — К.: Форум, 2001.

17. Радиоактивные индикаторы в химии. Проведение эксперимента и обработка результатов: Учеб. пособие для вузов / В. Б. Лукьянов, С. С. Бердоносов, И. О. Богатырев и др. — М.: Высш. шк., 1977.

18. Разумов Э. А., Молибога Н. П. Осмотр места происшествия. — К.: РИО МВД Украины, 1994. — 672 с.

19. Селиванов Н. А. Основания и форма применения научно-технических средств и специальных знаний при расследовании преступлений // Вопр. криминалистики. — 1964. — № 12. — С. 9-20.

20. Селиванов Н. А. Основания и формы применения научно-технических средств и специальных знаний при расследовании преступления // Вопр. предупреждения преступности. — 1965. — Вып. 1. — С.151-156.

21. “Сім няньок” для радіаційної безпеки // Дзеркало тижня. — 2004. — № 25.

22. ТертишникВ. М. Науково-практичний коментар до Кримінально-процесуального кодексу України. — К.: А.С.К., 2002. — 1056 с.

23. Шумилин И. П. Возможности применения Ge(Li)-детектора для анализов естественной радиоактивности // Атомная энергия. — 1974. — Т. 37. — № 5. — С. 384-389.

24. Фролов В. В. Ядерно-физические методы контроля делящихся веществ. — М.: Энергоатомиздат, 1989. — 181 с.

25. Ядерная война приближается // Вечерние вести. — 2004. — № 12.

26. Radna Z, Spacek B. Nondestructive gamma activation analysis of mineral materials. Nuclear Information Centre. — Prague, 1981. — 321 р.