Криміналістика

1. Поняття, предмет і завдання криміналістики

Криміналістика — наука про закономірності механізму вчинення злочину, виникнення інформації про злочин і його учасників, збирання, дослідження, оцінки і використання доказів та основаних на пізнанні цих закономірностей спеціальних засобах і методах судового дослідження та попередження злочинів.

Криміналістика — юридична наука, яка виникла у надрах кримінального процесу у минулому столітті як сукупність технічних засобів і тактичних прийомів, а також способів їх використання для розкриття злочинів. Це означає, що криміналістика вивчає злочин. Але злочин є предметом пізнання інших галузей знань (соціологія і філософія, кримінальне, цивільне і адміністративне право, психологія, статистика та інші), які досліджують деякі специфічні сторони, властивості і особливості злочинної діяльності для боротьби з нею. У цьому аспекті наука криміналістика має свій предмет пізнання.

Предмет будь-якої науки — це властивості і відношення оточуючого світу, що виділені в процесі практики і перетворені в об’єкт дослідження для розкриття їх спеціальних закономірностей. Таким чином, предметом будь-якої науки є вивчення закономірностей об’єктивної дійсності, пов’язаних з її метою і завданнями.

предметом науки криміналістики є сукупність об’єктивних закономірностей, пізнання яких необхідне для успішного розслідування і запобігання злочинів.

Предметом криміналістики охоплюються три групи закономірностей:

— закономірності виникнення і розвитку зв’язків і відношень усередині механізму злочину: зв’язок між дією і результатом, повторюваність дій у подібних ситуаціях, стереотипи дій суб’єкта злочину тощо;

— закономірності злочину, формування і реалізації способу вчинення і приховання злочину, зв’язок способу з особою злочинця, залежність способу від конкретних обставин вчинення злочину тощо;

— закономірності виникнення і перебігу явищ, пов’язаних зі злочином, що мають значення для розслідування: скритність підготовки до вчинення злочину, вибір засобів, рекогносцировка обстановки, вивчення предмета злочинного посягання тощо.

Наука криміналістика своїми рекомендаціями, специфічними методами та засобами виявлення, фіксації, дослідження та використання доказів сприяє правоохоронній діяльності, підвищує її ефективність у боротьбі зі злочинністю, і тим самим допомагає виконанню загального завдання, що стоїть перед правоохоронними державними структурами. Це завдання не тільки науки криміналістики, але й інших галузей права — кримінального, цивільного, адміністративного, а також суспільних і природничих наук, які так чи інакше займаються вивченням злочинності. Пізнання криміналістикою специфічної групи об’єктивних закономірностей дійсності необхідно науці для вирішення завдань, що стоять перед нею.

Загальним завданням криміналістики є сприяння правоохоронним органам у боротьбі зі злочинністю, повне і своєчасне техніко-криміналістичне забезпечення та супровід розкриття і розслідування злочинів. Дане завдання реалізується на основі всебічного використання досягнень сучасної науки і техніки. Криміналістика забезпечує діяльність органів дізнання, досудового слідства, суду і супроводжує процес криміналістичної експертизи науково продуманими засобами, прийомами і методами боротьби зі злочинністю.

Спеціальні завдання криміналістики:

— подальше вивчення об’єктивних закономірностей, що складають основу предмета криміналістики, розвиток її загальних і окремих теорій як основи розробки засобів, прийомів і рекомендацій з розкриття, розслідування і запобігання злочинів;

— розробка та удосконалювання техніко-криміналістичного забезпечення розслідування злочинів з використанням досягнень природничих, технічних і гуманітарних наук;

— розробка та удосконалювання організаційних, тактичних і методичних основ досудового і судового слідства, вивчення та узагальнення з цією метою слідчої і судової практики;

— розробка криміналістичних засобів і методів запобігання злочинів;

— вивчення досягнень закордонних криміналістів та їх використання у розслідуванні злочинів і подальших наукових дослідженнях.

Спеціальні завдання криміналістики — динамічні, вони змінюються залежно від соціальних змін у суспільстві і повинні служити потребам практики боротьби зі злочинністю, зміцненню законності і правопорядку. Конкретні завдання, у свою чергу, визначаються відносно тих напрямів практики, які спрямовані на боротьбу зі злочинністю.

Загальне і спеціальні завдання криміналістики вирішуються за допомогою конкретних завдань.

У постановці конкретних завдань проявляються тенденції розвитку криміналістики. Вона розвивається на основі зв’язку і спадкоємності між існуючими і новими криміналістичними концепціями; активного творчого пристосування для цілей боротьби зі злочинністю останніх досягнень тих наук, положення яких не можуть бути безпосередньо використані у кримінальному судочинстві; обумовленості криміналістичних рекомендацій потребами практики боротьби зі злочинністю і вдосконалювання цієї практики на основі досягнень криміналістичної науки; прискорення темпів розвитку криміналістики під впливом Науково-технічного прогресу у сфері як самої криміналістики, так і суміжних галузей наукового знання.

Конкретним називається завдання тимчасового характеру, яке наука вирішує на даному етапі.

Для вирішення такого конкретного завдання може виникнути необхідність як усієї сукупності криміналістичних знань, так і будь— який розділ криміналістики або навіть частина цього роздягнула. Іншими словами, конкретні завдання можуть бути досить різними за обсягом.

2. Сучасна система науки криміналістика

Система — це сукупність якісно визначених елементів, між якими існує закономірний зв’язок чи взаємозв’язок. Системність — це об’єктивна властивість, притаманна кожному об’єкту матеріального світу, явищу, події. Наука як галузь знань є сукупністю знань, що перебувають у певній послідовності щодо їхньої значущості, взаємозв’язку та відношення.

Узагальнення накопичених у процесі історичного розвитку наукових даних є одним із первинних етапів становлення науки як відокремленої галузі знань, а зведення цих даних у логічно обґрунтовану систему свідчить про самостійність і ступінь зрілості науки, рівень теоретичного узагальнення відображених у її предметі явищ об’єктивної дійсності, які вивчаються цією наукою. Система будь— якої науки визначається не довільним віднесенням тих чи інших питань до однієї дисципліни, а об’єднанням їх на підставі внутрішньої єдності та об’єктивних зв’язків. Як і кожна наука, криміналістика має свою систему яка в процесі історичного розвитку неодноразово піддавалася перегляду і змінам.

Система науки криміналістики — це складові її частини або розділи, розташовані в певній послідовності, яким притаманна наявність внутрішніх і зовнішніх взаємних зв’язків. Частини або розділи, які є самостійними структурними одиницями, одночасно співвідносяться за змістом, певними взаємозв’язками або закономірностями, які характеризують індивідуальне ціле.

На думку вітчизняних вчених, сучасна система науки криміналістики складається з таких частин:

— загальна теорія криміналістики;

— криміналістична техніка;

— криміналістична експертиза;

— криміналістична тактика;

— криміналістична методика (В.С. Кузьмічов, Г.І. Прокопенко, 2001).

Загальна теорія криміналістики — це система вчення про предмет криміналістики, її завдання, мету та закони розвитку, понятійний апарат і місце криміналістичних знань у системі юридичних наук, самостійні криміналістичні теорії і вчення, зокрема, криміналістична ідентифікація та діагностика, вчення про криміналістичні версії.

Криміналістична техніка включає в себе теоретичні положення, науково-технічні прийоми, методи виявлення, фіксації, вилучення, попереднього дослідження, збереження і подальшого використання з метою розслідування злочинів та їх запобіганню.

Криміналістична техніка як розділ криміналістики являє собою систему теоретичних положень та принципів розробки й використання науково-технічних засобів і методів виявлення, фіксації, вилучення, накопичення та обробки матеріалізованої інформації про події, що розслідуються, а також технічних засобів і способів попередження злочинів (М.С. Полевой, 1990).

Криміналістична експертиза являє собою систему наукових положень і розроблених на її основі спеціальних методів і методик для встановлення фактичних даних на основі дослідження об’єктів — матеріальних носіїв інформації з метою розслідування злочинів та їх запобіганню.

Криміналістична тактика — це розділ науки криміналістики, що займається розробкою прийомів проведення слідчих дій, загальних тактичних рекомендацій щодо організації і планування процесу слідства.

Криміналістична методика або методика розслідування окремих видів злочинів, як розділ науки криміналістики, є системою наукових положень і рекомендацій, що базуються на них, щодо розслідування і запобігання вбивств, розкрадань, крадіжок, розбоїв та інших видів злочинів.

3. Криміналістика в системі юридичних наук

Криміналістика — спеціальна юридична наука, яка має предмет свого дослідження, свою методологію та тісно пов’язана з правовими і суспільними науками, а з моменту свого виникнення активно та творчо використовує здобутки природничих і технічних наук.

Криміналістика пов’язана з багатьма науками правового циклу. Криміналістична інформація стосовно події, що розслідується, відображається в різноманітних джерелах матеріального середовища, а здобута та відповідним чином матеріалізована, може використовуватися в галузях права, перш за все кримінального, де вона виступає як докази або інформації, що має орієнтуючий характер. У кримінально-процесуальному праві криміналістична інформація використовується для прийняття тактичних рішень. Тому криміналістика взаємопов’язана з кримінальним і кримінально-процесуальним, цивільним та адміністративним правом, з теорією оперативно-розшукової діяльності.

Криміналістика розробляє методи й засоби отримання інформації з матеріальних та ідеальних джерел, для чого використовуються знання з природознавчих і технічних наук, а саме фізики, хімії, біології, анатомії, фізіології, психології, судової медицини тощо.

кримінально-процесуальна кваліфікація злочину ще в стадії порушення кримінальної справи служить орієнтиром для визначення напряму розслідування, конструювання загальних версій. Отже, для формування системи технічних засобів і тактичних прийомів пізнання конкретного злочину та його кримінально-процесуальної кваліфікації формуються обставини, які необхідно довести, що береться за основу для окремих версій та послідовної їх розробки. Криміналістика зародилася в надрах кримінального процесу і в подальшому відокремилася в самостійну науку. Звідси простежується безпосередній зв’язок з кримінально-процесуальним правом на всьому шляху її розвитку. Процесуальний закон є формою реалізації криміналістичної техніки та слідчої тактики в методиці розслідування конкретних видів злочинів. Тому збирання, дослідження доказів здійснюються тільки відповідно до кримінально-процесуального закону. Криміналістика, у свою чергу, впливає на кримінальний процес. Тактичні прийоми одержання інформації, що розробляються криміналістикою, нерідко виступають основою для створення нових процесуальних норм (наприклад слідчий експеримент, перевірка показань на місці). Зв’язок криміналістики з кримінологією полягає в тому, що профілактика злочинів є водночас серед завдань як кримінології, так і криміналістики. Дані кримінології використовуються в криміналістичній характеристиці злочинів, а прийоми збирання профілактичної інформації застосовуються в кримінології. З інших галузей наукових знань (логіки, психології, кібернетики, фізіології, теорії інформації) криміналістика здобуває основні посилки для окремих теорій, розробки технічних засобів і тактичних прийомів збирання й дослідження доказів. Зокрема, дані психології та теорії спілкування використовуються для розробки прийомів допиту, а теорія відображення і категорії логіки — для розробки теорії криміналістичної ідентифікації. Без використання знань судової медицини важко уявити розслідування злочинів проти особи, а без судово-бухгалтерського обліку — економічних злочинів.

Криміналістика та оперативно-розшукова діяльність тісно взаємопов’язані. Цей зв’язок виражений, перш за все, у прийомах, що використовуються, засобах виявлення та збирання джерел доказової інформації, виявлення ознак злочину. Разом з тим, оперативно-розшукова діяльність відрізняється своєю мобільністю, негласністю використання технічних засобів і тактичних прийомів, внаслідок застосування яких збирають тільки орієнтуючу інформацію, а не доказову. Для одержання статусу доказу орієнтуюча інформація повинна бути введена до процесу доказування процесуальними засобами. Багато оперативних технічних засобів використовуються при проведенні слідчих дій.

4. Зв'язок криміналістики з іншими науками

Дані природничих і технічних наук здавна використовуються безпосередньо для розкриття та запобігання злочинів. Фотографічна, мікроскопічна, рентгеноскопічна та інша техніка використовується без будь-яких переробок або із спеціальними переробками змінюється методика її використання для розв’язання спеціальних криміналістичних завдань.

Використовуючи фізико-хімічні закономірності кольорових матеріалів у криміналістиці був розроблений новий метод розпізнання кольору шляхом фотографування безпосередньо на кольоровий фотопапір, що дозволило розрізняти невидимі кольорові відтінки фарбувального матеріалу при різних дописках і виправленнях у документах.

Хімічна закономірність утворення пофарбованих сполук потожирової речовини сліду пальця з розчином нінгідрину дозволила припустити, що існують й інші хімічні речовини, які вступають у хімічну реакцію з речовиною сліду. Такою речовиною виявився марганцевокислий калій (перманганат калію). При нанесенні цього розчину на об’єкт потожирова речовина невидимого сліду офарблюється, і слід стає видимим.

Біологічні методи дослідження об’єктів тваринного і рослинного походження були вдосконалені криміналістами і трансформовані у криміналістичні методики, наприклад встановлення групової належності шляхом спорово-пилкового аналізу.

Разом з тим криміналістика впливає на фундаментальні науки. Так, метод криміналістичної ідентифікації використовується багатьма природничими науками як загальний метод пізнання, а криміналістичні методики встановлення підроблених грошей та інших паперів стали основою створення технічних детекторів визначення справжніх купюр і монет.

Криміналістика і судова медицина мають найбільш давні та міцні зв’язки. Судово-медичні знання використовувались у розкритті злочинів значно раніше, ніж виникла криміналістика. Тому деякі медичні прийоми виявлення слідів злочину на тілі людини були запозичені криміналістикою і навпаки, багато криміналістичних прийомів і технічних засобів з успіхом використовуються у судовій медицині.

Судова психіатрія, як і судова медицина, сформувались окремо від криміналістики і залишаються самостійними в силу чіткого розмежування їх предметів дослідження. Судова медицина досліджує тканини та різні об’єкти життєдіяльності людини, а також трупи. Судова психіатрія досліджує психіку людини, її поведінку при розладі психічної діяльності. Психічний стан злочинця безпосередньо пов’язаний із призначенням міри покарання і взагалі притягненням особи до кримінальної відповідальності.

Дані психології широко використовуються в криміналістичній тактиці і методиці розслідування окремих видів злочинів, а також для формування окремих методик, теорії спілкування на досудовому слідстві, вчення про навички, методів розпізнання інсценування, способи вчинення злочинів, детектування емоційного стану допитуваного тощо.

Криміналістика широко і творчо запозичує положення формальної та діалектичної логіки, особливо такі прийоми мислення як аналіз і синтез, індукцію і дедукцію, гіпотезу і аналогію, узагальнення і абстрагування тощо. Логічні закони та прийоми мислення входять до методологічних основ криміналістики, крім того використання їх дозволило розробити «логіку слідства», вчення про криміналістичну версію, логіку доказування у кримінальному судочинстві.

Розробки тактичних прийомів неможливо без урахування етичних правил спілкування і поведінки в суспільстві. Тактичні прийоми роботи з об’єктами живої та неживої природи розрізняються за етичними особливостями. Те, що можна використати для дослідження неорганічного об’єкта, треба простежити через принципи етики, щоб використати для дослідження об’єкта живої природи, особливо людини.

5. Поняття методологічних основ криміналістики

Методологія науки — це не тільки вчення про методи, а поняття значно ширше, що являє собою загальну теорію науки, яка включає пізнання її предмета, понятійного апарату, проблем та закономірностей розвитку конкретної галузі в історичному аспекті. Отже, загальна теорія криміналістики складає систему вчення про предмет криміналістики, її завдання, мету та закони розвитку, понятійний апарат та місце криміналістичних знань у системі юридичних наук.

Вчення в етимологічному аспекті є сукупністю теоретичних положень про яку-небудь сферу явищ. До найбільш важливих розділів криміналістики відноситься вчення про закономірності та окремі криміналістичні теорії.

Вчення про закономірності:

— закономірності механізму вчинення злочину;

— закономірності виникнення інформації та її джерел про злочин та його учасників;

— закономірності збирання та використання криміналістичної інформації у процесі доказування.

Окрема криміналістична теорія — це сукупність теоретичних положень, які розкривають суть, предмет та методи дослідження окремої галузі (розділу) криміналістики. До окремих криміналістичних теорій (вчень) відносять:

— криміналістичне вчення про навички;

— криміналістичне вчення про ознаки та властивості;

— теорія криміналістичної ідентифікації та групофікації;

— криміналістичне вчення про спосіб учинення злочину;

— вчення про криміналістичну версію та планування;

— вчення про систематизацію та реєстрацію криміналістичних джерел інформації;

— криміналістичне вчення про збирання, зберігання, обробку та автоматизоване використання інформації.

Перелік окремих криміналістичних теорій змінюється з розвитком науки криміналістики, потребами практики боротьби зі злочинністю. Тому наведений перелік не є вичерпним.

Мова науки — являє собою специфічний понятійний апарат, за допомогою якого наука описує свій предмет дослідження. Це термінологічний апарат, тезаурус, що використовується у конкретній галузі знань. Так, виділяють мову математичних, фізичних, хімічних галузей знань тощо. Існує й мова криміналістики. Такі поняття, як ідентифікація, криміналістична ситуація, слідча версія, розшук за свіжими слідами, дактилоскопія, трасологія, латентні сліди і т. ін. є криміналістичними термінами.

Розвиток науки визначається, передусім, становленням її мови. Останнім часом в мову криміналістики були введені нові поняття: криміналістична характеристика, слідча ситуація, тактична операція, тактичне рішення, групофікація, засоби польової криміналістики, верифікація тощо.

Зрозуміло, що не всі терміни мови криміналістики, як і будь-якої іншої науки є специфічними. Структура мови поділяється на всезагальні, загальні та окремі поняття (терміни). Всезагальні — це філософські поняття, що використовуються в мові як засоби спілкування взагалі. До загальних належать ті, що використовуються у кількох близьких галузях знань, групах наук; окремі (спеціальні) — це поняття, які вживаються в одній науці або близьких до неї за предметом дослідження, наприклад криміналістика і теорія оперативно-розшукової діяльності.

6. Класифікація методів науки криміналістики

Проблема класифікації методів найбільш дискутується в методології криміналістики. Останні досягнення науки та узагальнення досвіду практики свідчать, що в розв’язанні проблеми класифікації методів науки криміналістики слід керуватися загальноприйнятою класифікацією з урахуванням рівнів загальності дослідження та поділяти методи на загальний (всезагальний), загальнонаукові та окремі, власне криміналістичні (часткові або спеціальні). Така класифікація методів пізнання загальновизнана, вона поділяється більшістю вчених — криміналістів, відображена у підручниках і наукових працях.

Методи науки криміналістики дуже різноманітні, особливо окремі, оскільки в процесі судово-слідчої діяльності доводиться добувати та досліджувати доказову інформацію з різних матеріальних та ідеальних відображень, застосовувати безліч технічних засобів і методів. Саме через це проблема класифікації має теоретичне та практичне значення.

У теоретичному плані класифікація методів конкретної науки свідчить про її зрілість, сформованість «інструментарію» дослідження її об’єкту. На практиці класифікація дозволяє швидше орієнтуватися у засобах пізнання та обирати методи та засоби дослідження, найбільш економічні і ефективні для досягнення поставленої мети. У навчальній та криміналістичній літературі існує принаймні не менше п’яти класифікацій криміналістичних методів, причому окремі з них є спірними.

Методи науки криміналістики можна класифікувати так:

1. Всезагальний або загальний метод — це метод пізнання взагалі будь-яких об’єктів природи та суспільного життя. Він носить таку назву тому, що має найбільш високий рівень спільності. В основі загального методу лежить філософське знання. Антична філософія була першою формою пізнання (Демокрит, Платон, Піфагор). Найвище досягнення цього періоду — логіка Аристотеля. Основні закони діалектики та категорії діалектичної логіки, що розвивалися пізніше, використовуються як інструмент пізнання природи й суспільства. Наприклад закон переходу кількості в якість, єдність протилежностей, окремого та цілого, тотожності, загального зв’язку — присутні у пізнавальному процесі. Тому матеріалістична діалектика та її категорії становлять загальний інструмент пізнання, тобто загальний метод.

2. Загальнонаукові методи, тобто такі засоби пізнання, які застосовуються не до всіх об’єктів, що пізнаються, а тільки до деяких груп, систем. У криміналістиці до них відносять спостереження, порівняння, експеримент, опис, моделювання, ідентифікацію тощо. Криміналістична ідентифікація — це окремий метод, а ідентифікація взагалі як процес встановлення тотожності широко застосовується у фізиці, хімії, біології, археології та інших галузях знань.

3. Окремі (часткові) або спеціальні методи — такі методи дослідження, які використовуються в одній науці, або у суміжних з нею. Наприклад окремі методи криміналістики (фотографічні, дактилоскопічні, сигналетичні, тощо) нерідко застосовуються в теорії оперативно-розшукової діяльності, а метод криміналістичної ідентифікації — в теорії доказів та доказуванні взагалі. Окремі методи повинні відповідати принципам науковості, надійності, економічності, безпеки, етичності.

7. Загальнонаукові методи криміналістики

У криміналістиці поряд з окремими (спеціальними) методами ефективно використовуються загальнонаукові методи пізнання: спостереження, вимірювання, опису, порівняння, експеримент, моделювання, ідентифікації, математичні методи та інші.

Спостереження як систематичне цілеспрямоване безпосереднє сприйняття предмета чи явища широко використовується у криміналістиці як з науковою, так і з практичною метою: при вивченні та узагальненні правозастосовчої практики, у експертних дослідженнях, при провадженні слідчих та оперативно-розшукових дій і т. ін.

Вимірювання є необхідним методом пізнання різних просторових та часових величин. В наукових дослідженнях, і в практичній діяльності по вивченню слідів злочинів неможливо обійтися без вимірювання лінійних та кутових величин, об’єму, концентрації, температури, опору матеріалів, оптичних властивостей, а також без визначення різних часових показників: тривалості того чи іншого явища, швидкості руху, часу вчинення злочину, давності утворення слідів.

Порівняння дуже широко використовується у криміналістичній ідентифікації. Прийоми порівняння можуть бути різними: співставлення (візуальне або за допомогою приладів), суміщення і накладення (фотоаплікація у фотопортретній експертизі).

Експеримент також широко застосовується у науці криміналістики і практиці. У кримінальному судочинстві він носить назву слідчого експерименту. Експериментальний метод знайшов також широке застосування при проведенні експертиз і отримав назву експертного експерименту. Експериментальний метод застосовується також слідчим при отриманні порівняльних зразків для ідентифікаційних досліджень.

Моделювання. Суть цього методу полягає в заміщенні реального об’єкта пізнання його моделлю, яка піддається дослідженню, а одержані результати інтерпретують (переносять) на реальний об’єкт вивчення. Моделі, що використовуються у процесі пізнання можуть бути матеріальними (предметними), наприклад гіпсова копія сліду взуття, план місця події, макет будівлі; логічними (ідеальними) — слідча версія; структурними, що відображають внутрішню побудову (структуру) об’єкту та функціональними (динамічними) — які копіюють оригінал, що знаходиться у русі, динаміці, наприклад слідча версія, модель певного технологічного процесу.

Метод ідентифікації. У криміналістиці індивідуальна ідентифікація має переважне значення, тому що питання про тотожність вирішується як правило стосовно конкретних речових доказів, виконавців та авторів документів, конкретних об’єктів, що залишили ті чи інші сліди на місці події. З метою підвищення ефективності вирішення експертних ідентифікаційних завдань, наукою криміналістикою розроблена теорія криміналістичної ідентифікації, створені нові наукові методи для вирішення ідентифікаційних завдань у трасології, судовій балістиці, почеркознавстві, техніко-криміналістичному дослідженні документів, ідентифікації людини за ознаками зовнішності.

Загальнонаукові методи пізнання застосовуються завжди у комплексі. Наприклад, застосування методу порівняння неможливо без спостереження і опису, а систематизація і класифікація неможливі без порівняння, спостереження та порівняння завжди супроводжують один одного, а метод вимірювання пов’язаний з математичними методами.

8. Спеціальні методи криміналістики

Спеціальні або окремі (часткові) методи, що використовуються у криміналістиці можна поділити на 2 групи: власне криміналістичні та методи інших (природничих та технічних) наук, які використовуються у криміналістиці, як правило у криміналістичній експертизі.

Власне криміналістичні методи створені та обґрунтовані теорією криміналістики або запозичені та перетворені нею спеціально для дослідження криміналістичних об’єктів. До них належать різноманітні судово-фотографічні, трасологічні, судово-балістичні та інші методи. Наприклад в галузі судової фотографії розроблені методи сигналетичної (впізнавальної), вимірювальної, панорамної, стереоскопічної, мікроскопічної, крупномасштабної та інших видів фотозйомки, методи фотографічного підсилювання кольорових контрастів, методи виявлення текстів, що неможливо прочитати тощо.

Створені різні методи слідокопіювання у трасології, широко використовуються методи дактилоскопічної ідентифікації, мікроскопічного та профілографічного дослідження мікрорельєфу різних слідів (знарядь злому та інструментів, на кулях та гільзах та інших видів слідів).

У судовій балістиці розроблені та успішно застосовуються методи виявлення та фіксації слідів пострілу, ідентифікації зброї за слідами на кулях та гільзах, визначення дистанції пострілу, послідовності виконання кількох пострілів та інші методи судово-балістичної експертизи.

Криміналістика має також різноманітні ефективні методи техніко-криміналістичного дослідження документів, почеркознавчої експертизи, фотопортретної ідентифікації, кримінальної реєстрації.

Поряд з методами та засобами криміналістичної техніки широке застосування знаходять методи (прийоми) криміналістичної тактики і методики розслідування злочинів, зокрема методи планування розслідування, аналізу слідчих ситуацій, тактичні прийоми виконання слідчий дій, профілактики злочинів криміналістичними засобами.

Джерелом формування криміналістичних методів та засобів є природні, технічні та суспільні науки, а також слідча, судова та експертна практика. Методи наукового узагальнення цієї практики (анкетування, статистичні методи) також належать до спеціальних методів.

Методи природничих і технічних наук знаходять широке застосування у дослідженні криміналістичних об’єктів. Серед них можна виділити різноманітні фізичні методи (спектрального аналізу, дослідження в інфрачервоних та ультрафіолетових променях, із застосуванням радіоактивних ізотопів, методи електронної та лазерної техніки та інші), методи хімічного якісного та кількісного мікроаналізу, біологічні, мінералогічні та багато інших. У багатьох випадках розкриття злочинів залежить від того, наскільки повно та ефективно використовуються криміналістикою сучасні досягнення природничих та технічних наук.

Необхідно підкреслити, що всі методи криміналістики, які рекомендуються для практичного застосування у розкритті злочинів і особливо ті, що застосовуються у кримінальному судочинстві повинні відповідати принципам науковості, надійності, економічності, безпеки, етичності.

В світі цих вимог не можуть бути використаними у правосудці методи, що знаходяться у стадії наукової розробки та перевірки, а також антинаукові, і ті, що принижують людську гідність.

9. Закони розвитку науки криміналістики

Закони науки криміналістики поділяються на загальні і спеціальні. До загальних законів відносять: про об’єктивну необхідність, узагальнення, інтеграцію, безперервність накопичення знання; про диференціацію наукового знання; про взаємозв’язок науки і практики. Загальним законам підпорядковується розвиток усіх наук, усього наукового потенціалу людства.

Спеціальні закони регулюють розвиток конкретних наук, тому для кожної часткової науки вони мають свій перелік і структуру.

На думку більшості вчених, до спеціальних законів науки криміналістики відносять чотири.

Закон зв’язку і спадкоємності між існуючими і виникаючими концепціями. Нове завжди виникає на основі використання досвіду минулого. Так, відома закономірність нінгідрину вступати в хімічну реакцію із складовими частинами потожирової речовини і утворювати забарвлені сполуки використана для виявлення невидимих слідів рук. Ця, вже пізнана закономірність, стала передумовою розробки і створення нової методики виявлення невидимих слідів рук методом перманганату калію. Присутня в розчині марганцева кислота взаємодіє з потожировою речовиною сліду і утворює забарвлену сполуку, внаслідок чого слід стає видимим.

Закон активного творчого пристосування сучасних досягнень науки для розв’язання часткових завдань науки криміналістики. Цей закон О.І. Вінберг назвав законом криміналістичної трансформації. Він є розповсюдженим способом розробки окремих теорій, дослідження, оцінювання та використання доказів. Наприклад, відомий у фізиці метод люмінесценції пристосований для дослідження криміналістичних об’єктів в ультрафіолетовій та інфрачервоній ділянках спектру, розроблена методика люмінесцентної спектроскопії і мікроскопії для відновлення згаслих текстів, паливно-мастильних матеріалів, наркотичної сировини. Магнітні властивості металів використані при створенні магнітних порошків та магнітного пензля для роботи зі слідами рук.

Закон обумовленості криміналістичних рекомендацій потребами практики. Розробка криміналістикою нових методів та засобів обумовлена нагальними потребами практики для вдосконалення діяльності з розслідування та запобігання злочинів. Так, потреби практики щодо розшуку похованих трупів навели на думку про створення приладів для цього. Розшук людей та речей за допомогою службово— розшукових собак відомий з давніх часів, але не існувала методика ототожнення особи за запахом слідів. Ця потреба практики викликала появу окремої криміналістичної теорії — криміналістичної одорології, розробку засобів роботи зі слідами запаху. Виходячи з цих потреб, була запропонована процедура вибору особи як ідентифікаційна методика. З метою вдосконалення фіксації місця дорожньо— транспортних пригод були створені спеціальні засоби і метод стереофотограмметричної зйомки, що дозволяє у напівавтоматичному режимі накреслити масштабний план місця події з достатньо високим ступенем точності та скоротити час огляду до кількох хвилин.

Закон прискорення темпів розвитку криміналістичної науки в умовах Науково-технічного прогресу. Наукові дослідження стають продуктивною силою, могутнім фактором, що впливає на всі сфери суспільного життя, у тому числі й на соціальні, зокрема боротьбу зі злочинністю. Науково-технічний прогрес, як загальний закон науки, в криміналістиці не має часткових аналогів, що діють тільки задля неї. Прискорення темпів розвитку криміналістичних знань відбувається під безпосереднім впливом загального розвитку і набутих наукових знань. Швидко розвиваються теоретичні основи, з’являються нові окремі теорії — про механізм вчинення злочину, криміналістична габітоскопія, авторознавство, одорологія, фоноскопія тощо.

10. Ідентифікація у криміналістиці та інших галузях знання

Ідентифікація — (identificate) у перекладі з латинської означає ототожнювати, тобто встановлення тотожності об’єкта за певними ознаками, властивостями. Тому ідентифікація — це процес дослідження, пізнання об’єкта і отримання певної інформації для себе. Звідси, ідентифікацію можна інтерпретувати як форму пізнавальної діяльності, котра використовується в різних галузях знань, в тому числі і кримінальному судочинстві при встановленні істини у кримінальній справі.

Методологічною основою ідентифікації як форми пізнавальної діяльності є закони формальної логіки, головним чином закон тотожності і категорії матеріалістичної діалектики. Суть закону тотожності полягає в тому, що будь-яка думка про предмет у процесі даного розгляду тотожна самій собі, скільки б разів вона не повторювалась, тобто суть ідентифікації полягає у встановленні того самого в різних об’єктах або того самого об’єкта в його різних станах.

У відповідності з законом тотожності можна ідентифікувати широке коло матеріальних об’єктів, зараховуючи їх до відомих класів, видів, родів та груп. Наприклад, на місці злочину виявлено слід папілярного узору; спеціаліст, який досліджував слід встановив, що це слід нашарування, вид узору — петльовий, тобто він ідентифікував слід за механізмом утворення та будовою папілярного узору і за видом відніс його до петльового. Така ідентифікація є початком будь-якої розумової діяльності, якщо об’єкт досліджується від загального до часткового. Тому подібна ідентифікація зустрічається в різних науках: фізиці, біології, археології тощо.

Так, у фізиці на основі властивостей елементарних часток ідентифікують конкретні види елементів, наприклад, що частка, яка досліджується є плутонієм. У хімії за характером реакції ідентифікують реагуючі речовини, а в археології за залишками матеріальної культури встановлюють відрізки часу, побут та культуру.

Тому об’єктами ідентифікації, на основі закону формально-логічної тотожності, можуть бути як окремі предмети, так і їх види, роди, групи, класи, а також об’єми рідких, сипких та газоподібних речовин, ділянки місцевості, події, явища та різні стани матеріальних об’єктів, а також відрізки і моменти часу. У зв’язку з цим в деяких підручниках з криміналістики поряд із поняттями «індивідуальна ідентифікація», «індивідуальна тотожність» зустрічаються поняття не зовсім коректні — «групова ідентифікація», «групова тотожність».

Наведене вище свідчить, що ідентифікація як процес встановлення тотожності або збіжності будь-яких ознак в різних об’єктах є загальним (загальнонауковим) методом дослідження, теорія якого базується на формальних законах логіки та є сукупністю логічних правил розглядання (дослідження), в процесі яких встановлюється тотожність.

Багато вчених ще й до цього часу продовжують відносити ідентифікацію до окремих методів науки криміналістики. Однак ще С.М. Потапов розглядав ідентифікацію як універсальний метод пізнання, котрий дозволяє ототожнювати різноманітні об’єкти матеріального світу, явища, події, різні стани об’єктів зараз, в минулому і майбутньому, ділянки простору і відрізки часу на всіх стадіях кримінального процесу. Таким чином, універсальність методу ідентифікації як загальнонаукового інструмента, дозволяє використовувати методи природничих і технічних наук як прийоми для застосування ідентифікації як загального методу пізнання.

Те, що ідентифікація визнана загальнонауковим методом пізнання, свідчить про достатньо розроблені методологічні основи науки криміналістики, оскільки перехід окремого методу на більш високий рівень узагальненості переконливо це доводить.

11. Криміналістична ідентифікація як окремий метод науки криміналістики

Ідентифікацію як загальний метод, що використовується в різних галузях знання, необхідно відрізняти від криміналістичної ідентифікації як окремого методу науки криміналістики, який застосовується для розв’язання ідентифікаційних завдань у кримінальному судочинстві.

Криміналістична ідентифікація — метод, що дозволяє розв’язувати вузькі ідентифікаційні завдання, суть яких зводиться до встановлення тотожності конкретного об’єкта, що має стійку зовнішню форму. Такі завдання виникають при розслідуванні окремих видів злочину, коли необхідно встановити вид, клас чи модель пістолета, конкретний екземпляр зброї, з якої було зроблено постріл тощо. В процесі доказування прийнято оперувати категоричними висновками, достовірними фактами, хоча можливе використання й імовірних суджень про клас, вид або родову приналежність конкретного об’єкта. Цим криміналістична ідентифікація відрізняється від ідентифікації як загального методу, що використовується в різних галузях знання. Ось чому в процесі ідентифікації як загального методу, так і криміналістичної ідентифікації (окремого методу) встановлюється тотожність, тільки в першому випадку тотожність групи, виду, роду, класу, а в іншому — індивідуального конкретного об’єкта.

Методологічну основу ідентифікації як методу встановлення тотожності складають положення матеріалістичної діалектики.

1. Усі об’єкти, події матеріального світу взаємопов’язані та являють собою нескінченне сплетіння зв’язків та взаємодій. Якщо відомий наслідок, то неважко встановити причину, і навпаки. Отже, при розслідуванні за слідами, залишеними на місці події, встановлюють особу злочинця та обставини вчинення злочину. Всі об’єкти та явища можна пізнати, у світі нема таких речей, які не пізнаються, а є ще непізнані.

2. Події та явища матеріального світу індивідуальні (визначені), оскільки нема двох речей, які були б однакові. Це фундаментальне положення дозволяє знаходити та пізнавати реальні об’єкти, зумовлені практичною діяльністю людини.

3. Всі об’єкти матеріального світу перебувають у постійному русі, розвитку та зміні. Однак індивідуальність та визначеність об’єкта передбачають його відносну стійкість, незмінність, тобто збереження характерних ознак, що дозволяють ототожнити його з самим собою.

Об’єкт в кожний момент часу одночасно той і не той. Ось чому закон тотожності з погляду формальної логіки у даному випадку справедливий лише для певного моменту часу, коли об’єкт залишається самим собою.

Природні зміни — це ті, що відбуваються безперервно, внаслідок руху та розвитку об’єктів. У природі все існує тільки в силу певного руху. Людина старіє, сприйняте забувається, свіжий слід на металі окислюється, чорнило на папері вицвітає тощо.

Навмисні зміни — це такі, що вносить суб’єкт у відображення для його спотворення або знищення. Наприклад, спотворення почерку при підробці документа, використання маски і рукавичок при вчиненні розбійного нападу, знищення засобів вчинення злочину, розчленування трупа тощо.

Випадкові зміни не пов’язані із подією злочину. Наприклад, пошкодження слідів на місці події випадковими особами, транспортом, тваринами тощо. Випадкові зміни виникають завжди пізніше навмисних і з ними не пов’язані.

Ідентифікаційний період — це час, за який ознаки та властивості об’єкта хоча і змінюються, але залишаються достатніми для встановлення тотожності.

Криміналістична ідентифікація як окремий метод криміналістики відрізняється від ідентифікації, що використовується в інших галузях знання, формою встановлення тотожності: в першому випадку встановлюють тотожність конкретного об’єкта, що має стійку зовнішню форму, а в іншому — тотожність множини однакових об’єктів, розподілених на класи, види, роди та будь-які інші малі групи.

12. Об'єкти криміналістичної ідентифікації

Об’єктами криміналістичної ідентифікації є об’єкти матеріального світу: люди, тварини, їх трупи, тобто тверді фізичні тіла, що мають стійку форму, а також сипкі, рідкі, газоподібні речовини та їх стани, в окремих випадках — проміжки та моменти часу, стани людей в конкретних ситуаціях.

У процесі ідентифікаційного дослідження крім об’єктів, тотожність яких встановлюється, існують і такі, що мають інше ідентифікаційне значення: наприклад об’єкти з відображеннями (слідами) інших об’єктів; окремі частини, які раніше були одним цілим; зразки об’єктів. У теорії ідентифікації виділяють два значення поняття «об’єкти»:

— матеріальні об’єкти (тверді, сипкі, рідкі фізичні тіла неорганічного та органічного походження), щодо яких необхідно встановити тотожність або групову приналежність (ідентифіковані, шукані, що ототожнюються);

— будь-які матеріальні тіла органічного та неорганічного походження, які є засобами для встановлення тотожності (ідентифікуючі об’єкти).

За відсутності відповідних засобів здійснити ідентифікацію неможливо. Необхідною її передумовою є взаємодія об’єктів — відображення ознак і властивостей одного (ідентифікованого) на іншому (ідентифікуючому).

У процесі ідентифікації ознаки ідентифікованого об’єкта порівнюють з їх відображеннями на ідентифікуючому. Якщо вони збігаються, формують сукупність ознак, на основі яких встановлюють тотожність. Ідентифікований об’єкт може бути тільки один, а ідентифікуючих — декілька. Зокрема, людину можна ідентифікувати за слідами крові, пальців рук, ніг, зубів, за голосом, почерком, ознаками зовнішності.

Під час ідентифікації за уявним образом (ідеальним відображенням) ідентифікують реальний об’єкт, який пред’являють для впізнання. При цьому засобом ідентифікації є уявний образ (слід пам’яті) обвинуваченого, потерпілого, свідка, підозрюваного. Уявний образ, що зберігається в пам’яті людини, має відповідати таким вимогам: бути повним і чітким, мати достатню сукупність ознак, за якими можна ідентифікувати шуканий об’єкт.

Крім ідентифікуючого та ідентифікованого об’єктів у процесі ототожнення використовують порівняльні зразки. Вони необхідні у разі, коли безпосередньо порівняти ідентифікуючий та ідентифікований об’єкт неможливо чи досить важко: наприклад, для вирішення питання про виконавця досліджуваного рукопису без відповідних зразків неможливо порівняти ідентифікаційні ознаки, що відображені в рукописі, з почерком виконавця. Для цього необхідні порівняльні зразки почерків осіб, яких перевіряють. Зразки для порівняння мають відповідати таким вимогам: а) не повинні викликати сумнів у їх походженні від об’єктів, які перевіряють; б) мають відображати достатню кількість властивостей цих об’єктів; в) мають бути придатними для порівняння. Порівняльні зразки поділяють на вільні та експериментальні.

Вільні зразки — це об’єкти, які виникли поза зв’язком з певною кримінальною справою. Як правило, вільні зразки з’являються у період, що передував вчиненню правопорушення та порушенню кримінальної справи. До вільних зразків належать заяви, листи та інші документи, виявлені під час обшуку, виїмки, огляду.

Експериментальні зразки отримують спеціально в разі призначення ідентифікаційної експертизи для порівняльного дослідження у підозрюваного, обвинуваченого, свідка чи потерпілого на підставі і в порядку, передбаченому ст. 199 КПК України. Існують спеціальні тактичні прийоми та технічні способи отримання експериментальних зразків, які забезпечують їх придатність і максимальну інформативність. Як правило, експериментальні зразки отримує слідчий. Коли для одержання зразків необхідне застосування спеціальних методик (наприклад, експериментальних стріляних куль), необхідні дії виконує експерт, отримання експериментальних зразків є складовою експертного дослідження. Обов’язок слідчого в цьому разі — надати експерту не тільки досліджуваний об’єкт (наприклад, пістолет), а за можливості й відповідний матеріал для отримання зразків (наприклад, патрони, вилучені у підозрюваного).

13. Ідентифікаційні ознаки та властивості

Ознака — це показник, прикмета, знак, за якими можна розпізнати, визначити що-небудь. У криміналістичній літературі ознака нерідко визначається через властивість. Ідентифікуюча ознака — це властивість об’єкта, що відповідає певним вимогам.

Властивість — це філософська категорія, що виражає один з моментів виявлення сутності відносно інших речей, тобто те, що характеризує її схожість з іншими предметами або відрізняє від них. Властивість відображає якість речі, внутрішню її сутність, систему зв’язків та відносин, в яких предмет функціонує.

Криміналістична ідентифікація як окремий метод здійснює ототожнення тільки за зовнішніми ознаками об’єктів, а ідентифікація як загальний метод поряд з ознаками зовнішньої будови використовує внутрішні якості речей, тобто їх властивості.

Ознаки характеризують зовнішню будову предмета, його просторові границі, геометричну форму, розмір, об’єм, рельєф поверхні, розташування та співвідношення частин, сторін, кутів, точок, борозенок, валиків, заглиблень та опуклостей.

Властивості характеризують внутрішні якості об’єктів — фізичну природу та агрегатний стан: твердість, сипкість, текучість, теплопровідність тощо. Властивості всіх частин цілого однакові і при поділі його зберігаються у всіх утворених частинах. Наприклад, при поділі рідини на краплі їх властивості — питома вага, колір, теплопровідність, електропровідність, якісно-кількісний склад у кожній частині не змінюються, а при розчленуванні цілого, наприклад, віконного скла, кожна частина його набуває нової форми, розміру та іншого співвідношення зовнішніх ознак.

Достатність збіжних ознак для визнання неповторної сукупності визначаються не тільки їх кількістю, а також умовами утворення, виразністю, тобто повнотою відображення, стійкістю та незалежністю, просторовою відокремленістю. У зв’язку з цим не всі ознаки та властивості є ідентифікуючими. Ознака вважається ідентифікуючою, якщо вона відповідає певним вимогам.

1. Ознака повинна відображатися в ідентифікуючому об’єкті. Відображення виникає внаслідок матеріальної та психофізіологічної взаємодії.

2. Ознака повинна бути нестандартною, будь-яким відхиленням від норми, випадковим виробничим дефектом — дефектом обробки або експлуатації об’єкта.

3. Ідентифікуюча ознака повинна бути відносно стійкою і у певних межах ідентифікуючого періоду залишатися самою собою. Оскільки всі об’єкти піддаються постійним змінам, то для ідентифікуючої ознаки вони повинні бути несуттєвими.

4. Ідентифікуюча ознака повинна бути відносно незалежною. У світі все взаємопов’язане — поява однієї ознаки тягне за собою утворення іншої. Чим більше ознак взаємопов’язані, тим менша їх ідентифікаційна цінність. І навпаки, менший зв’язок між ознаками свідчить про рідку їх появу, а це означає й більшу ідентифікаційну значущість.

5. Ознака є ідентифікуючою, якщо інформація про неї отримана методами та засобами, що відповідають сучасному стану науки. Не можуть бути ознаками відомості окультних знань, результати явищ і фактів, які науково не підтверджені.

Властивості — це внутрішні ознаки, що відображають якісну кількість речовини (субстанції) та характеризують групову, родову та видову схожість порівнюваних частин цілого. Оскільки ототожненню підлягає ціле, яке в даний момент не існує, то властивості частин його лише умовно відповідають ідентифікуючим вимогам, вони входять до сукупності поряд з ідентифікуючими ознаками, які визнаються неповторними і робиться висновок про існування єдиного цілого, частини якого в даний час роз’єднані.

14. Види криміналістичної ідентифікації

Для класифікації видів ідентифікації в спеціальній літературі використовують різні підстави.

За об’єктом дослідження виділяють ідентифікацію людини, предметів, речей, речовин, тварин, процесів, станів, явищ.

За сферою криміналістичної техніки криміналістичну ідентифікацію поділяють на дактилоскопічну, судово-балістичну, трасологічну, почеркознавчу, техніко-криміналістичну, за ознаками зовнішності тощо.

За процесуальною формою ідентифікація поділяється на процесуальну та непроцесуальну. Процесуальна здійснюється під час слідчих і судових дій, а непроцесуальна — під час оперативно-розшукової діяльності.

За рівнем індивідуалізації ідентифікацію поділяють на родову (групову) та індивідуальну, тобто криміналістичну.

За природою ідентифікуючих об’єктів — на сигнальну та знакову.

За способом відображення ідентифікуючої інформації — на ідентифікацію цілих структур, розділення цілого та ідентифікацію джерела походження.

Зустрічаються змішані класифікації:

— за матеріально фіксованим відображенням;

— за ознаками загального походження;

— за уявним образом;

— за описом ознак.

Суть будь-якого виду ідентифікаційного процесу полягає у порівнянні ідентифікаційних ознак та властивостей ідентифікованого об’єкта з їх відображеннями в ідентифікуючому об’єкті. Порівнянню можуть піддаватися: безпосередньо ідентифікований предмет з відображеннями його ознак, як, наприклад, взуття з його слідом, знаряддя злому з об’ємним вдавленим слідом; безпосередньо ідентифікований об’єкт з його уявним образом — слідом пам’яті людини, допускається під час впізнання людей та речей; порівнюватися можуть тільки відображення ознак ідентифікованого об’єкта.

Ідентифікація за уявним образом передбачає врахування закономірностей і умов сприйняття об’єкта, властивостей пам’яті особи, яка впізнає, створення найсприятливіших умов пред’явлення об’єкта для впізнання, особливостей відтворення уявного образу та інших психологічних закономірностей.

В усіх випадках ідентифікації фігурують тільки матеріальні або ідеальні відображення. Ідентифікація за матеріальним слідом — відображенням, як правило, виконується спеціалістом з використанням різних технічних засобів та методів у формі судової експертизи, яку призначає слідчий.

Ідентифікація за ідеальним відображенням — слідом пам’яті, здійснюється суб’єктом, який сприймав ідентифікуючий об’єкт, при цьому ідентифікація здійснюється під час слідчої дії — пред’явлення для впізнання. Виконуючи різні види ідентифікаційного процесу встановлюють тотожність об’єкта або його класифікаційну приналежність.

Ідентифікація цілого за частинами передбачає не тільки вивчення слідів поділу цілого (слідів розриву, розпилювання, розрізу), а й аналіз структури та складу речовини (матеріалу) досліджуваних частин цілого.

Ідентифікацію за суб’єктом ототожнення поділяють на слідчу та експертну. Якщо для розв’язання ідентифікаційного завдання немає потреби застосовувати спеціальні знання, слідчий здійснює ідентифікацію самостійно за допомогою надання для впізнання особи чи предмета або безпосередньо аналізуючи та порівнюючи об’єкти під час слідчого огляду, обшуку, виїмки, а також допиту та очної ставки, коли слідчий впевнюється в особі допитуваного за паспортом чи іншим документом або порівнює об’єкт за описом допитуваного. До цього виду ідентифікації належить також ототожнення об’єктів оперативними працівниками у процесі оперативно-розшукової діяльності, а також судом у процесі судового розгляду. Експертну криміналістичну ідентифікацію здійснюють за постановою слідчого чи ухвалою суду відповідні спеціалісти — криміналісти.

15. Встановлення групової приналежності — окремий метод науки криміналістики

Встановлення групової приналежності — це окрема криміналістична теорія, практична реалізація якої в судово-слідчій практиці дозволяє встановлювати схожість об’єктів і на цій основі відносити їх до класу, виду, роду чи групи.

Основою процедури встановлення групової приналежності є той чи інший метод порівняння ознак та властивостей об’єкта з матеріальними відображеннями їх на іншому об’єкті-носії відображень, при цьому процес дослідження закінчується встановленням не тотожності, а групової приналежності (групофікацією).

Групофікація — це окрема криміналістична теорія, практична реалізація якої зводиться до встановлення загального (схожого) в двох порівнюваних об’єктах. Останні можуть бути: а) індивідуально визначені предмети, які мають сталу зовнішню форму, котра дозволяє ототожнювати ціле; б) предмети — речовини (сипкі, рідкі, газоподібні), наділені лише властивостями — внутрішніми якостями, достатніми для віднесення речовин до однієї групи, виду, роду, класу. В процесі групофікації як перші, так і другі є носіями ознак та властивостей цілого і називаються відображаючими об’єктами.

Відображуваний об’єкт (загальне джерело походження) у процесі групофікації — це те, що було розділено, розчленовано (зруйновано) на частини внаслідок події злочину і в даний час не існує, а лише уявляється як суб’єктивний образ, цілого, яке існувало раніше.

Криміналістична ідентифікація та групофікація мають єдину мету дослідження встановлення тотожності або групової приналежності. Якщо частини розчленованого цілого зберегли конформність границь (країв) на розчленованих об’єктах, то дослідження, як правило, закінчується висновком про тотожність розчленованого цілого. Якщо ж порівнювані розчленовані об’єкти не зберегли конформності границь (лінії розчленування), то встановлюють схожість властивостей, достатніх лише для класифікаційного висновку.

При групофікації речовин порівнюються конкретні маси та об’єми речовин, котрі не мають зовнішніх стійких ознак форми. Встановлені схожі властивості дозволяють сформувати сукупність, достатню лише для висновку про приналежність речовин до одного класу, роду, виду або будь-якої малої групи.

Групофікація як стадія ідентифікації. Подальший розвиток теорії встановлення групової приналежності дозволив інтерпретувати її, з одного боку, як першу стадію ідентифікації для пізнання загального в конкретному, а з іншого — як самостійний метод дослідження для віднесення об’єкта до класу, роду, виду чи більш вузької групи.

Групофікація як самостійний метод дослідження застосовується для дослідження сипких, рідких та газоподібних об’єктів, щодо яких встановлення тотожності за допомогою криміналістичної ідентифікації неможливо, оскільки ці об’єкти не мають сталої зовнішньої форми.

Встановлення джерела походження. У науковій літературі виділяють три види джерела походження: 1) конкретний предмет; 2) сукупність конкретних предметів і 3) визначена маса речовини.

Джерело як конкретний предмет, який має сталу зовнішню форму, відображає свої ознаки шляхом копіювання та ділення цілого на частини. В трасологічному плані це слідоутворюючий об’єкт.

Джерело як сукупність конкретних предметів є обмеженою масою однорідних або однотипних предметів, наприклад, ящик цвяхів.

Джерело як визначена маса речовини — це сипкі, рідкі та газоподібні речовини, які при діленні на частини утворюють конкретні порції, котрі відображають властивості цілого.

Встановлення загального джерела походження відносно предметів із сталою зовнішньою формою — це ідентифікація, а щодо сипких, рідких та газоподібних речовин — групофікація.

16. Методика групофікації та ідентифікації

Ідентифікація та групофікація — це дослідницькі процеси, структура яких поєднує одні й ті самі етапи:

1) огляд об’єктів;

2) роздільне дослідження;

3) експериментальне дослідження;

4) порівняльне дослідження;

5) оцінювання результатів порівняння та обґрунтування висновків.

Огляд об’єктів — це дослідження з метою встановлення відповідності їх ознак та властивостей опису у постанові про призначення експертизи або протоколі огляду місця події.

Роздільне дослідження спрямоване на окреме дослідження ототожнюваного (того, що ідентифікується) і ототожнюючого (того, що ідентифікує) об’єктів, їх фіксацію, виявлення, встановлення сукупності ознак та властивостей спочатку ототожнюваного об’єкта, що дозволяє його індивідуалізувати за характером його відображення в ототожнюючих об’єктах. Під час такого дослідження встановлюється механізм взаємодії і утворення ознак на як ототожнюваному, так і на ототожнюючому об’єктах.

Виявлені ознаки та властивості оцінюються, визначаються їх стійкість, незалежність, ідентифікаційна значущість. Повнота виявлених ознак забезпечується дослідженням усього ідентифікаційного поля об’єкта.

Експериментальне дослідження направлене на отримання властивостей і ознак ототожнюваного (відображуваного) об’єкта у формах, які задовольняють процес порівняльного дослідження.

Суть експериментального дослідження полягає не тільки в отриманні порівняльних зразків, але й у виявленні та фіксації внутрішніх властивостей ідентифікованого об’єкта та їх відображень у ідентифікуючому.

Порівняльне дослідження спрямоване на встановлення ступеня подібності ознак ототожнюваного об’єкта, зафіксованих в ідентифікуючих об’єктах. Порівняння відбувається трьома способами: співставлення, суміщення та накладення.

Зіставлення — це розміщення поряд порівнюваних об’єктів так, щоб можна було одночасно спостерігати їх ознаки. Воно відбувається шляхом безпосереднього зіставлення ознак ототожнюваного об’єкта з ознаками ототожнюючих об’єктів або шляхом проектування порівнювальних ознак на один екран або розміщення їх в одному полі мікроскопу.

Суміщення — це розташування в одному полі порівнюваних об’єктів так, щоб ознаки одного складали продовження ознак іншого. Цей прийом найчастіше застосовується для порівняння слідів ковзання, що являє собою чергування борозенок та валиків.

Накладення — це встановлення контакту між порівнюваними об’єктами так, щоб їх можна було спостерігати у наскрізному світлі.

До порівнюваного матеріалу пред’являються такі вимоги.

1. Зразки повинні бути отримані на однаковому або схожому з матеріалом ототожнюваного об’єкта копіювальному матеріалі.

2. Порівнювані об’єкти повинні бути зафіксовані в одному масштабі, ракурсі при однаковому освітленні.

3. Вираження порівнюваних ознак повинне мати однаковий рівень деталізації (мікроскопічний, макроскопічний тощо).

4. Збіжні ознаки повинні виявляти однакові результати при різних прийомах та засобах порівняння.

Оцінка результатів порівняння та формування висновків — це логічна діяльність, яка полягає у співвіднесенні результатів дослідження з походженням порівнюваних об’єктів, механізмом утворення відображень. Порівнюється якість та кількість збіжних та відмітних ознак, пояснюється їх походження. Після цього сформована сукупність оцінюється як неповторна, з’ясовується та пояснюється вплив на її індивідуальність об’єктів, що розрізняються, і робиться висновок, що сукупність індивідуальна.

При оцінюванні подібності або відмінності ознак формується внутрішнє переконання про неповторність збіжного комплексу ознак, а на його основі — висновок про тотожність або відмінність, вид, рід, клас об’єкта в процесі криміналістичної ідентифікації. У разі групофікації робиться висновок про схожість, однорідність або загальне джерело походження.

17. Поняття та класифікація криміналістичних версій

Розкриття злочину — процес встановлення об’єктивної істини у справі, який здійснюють на основі загальних положень теорії пізнання. У пізнанні обставин злочину важливе місце посідає метод аналогії. Під час досудового розслідування та судового слідства звернення до аналогії є стимулом до роздумів і логічною основою побудови версій. Порівнюючи розслідуваний злочин за подібними ознаками (способом і знаряддям вчинення, способом приховування та ін.) з аналогічними раніше розкритими злочинами, слідчий може встановити нові суттєві обставини у кримінальній справі.

У процесі розкриття злочинів слідчий звертається до фактів і подій минулого, тому особливе значення має формально-логічна категорія гіпотези. У діяльності правоохоронних органів з розкриття злочинів гіпотеза дістала назву криміналістична версія — як обґрунтоване припущення, яке пояснює характер злочину в цілому або його окремих обставин.

Необхідно зважати на те, що гіпотетичний метод пізнання характерний не тільки для досудового та судового слідства. Його широко застосовують в оперативно-розшуковій діяльності та експертній практиці.

Версії, що виникають у процесі дізнання та досудового слідства, називаються слідчими, а ті, що формуються на стадії судового розгляду, — судовими. Версії, які висуваються під час оперативно-розшукової діяльності, називаються оперативно-розшуковими. В експертній практиці використовують так звані експертні версії.

Як загальну форму розвитку людського знання гіпотезу (версію) широко застосовують у плануванні розслідування, пізнанні обставин кожного вчиненого злочину. У цьому пізнавальному процесі версії відіграють роль вірогідних інформаційно-логічних моделей розслідуваних діянь і поділяються на два види:

— загальні — припущення, які охоплюють розслідуваний злочин у цілому;

— окремі, які пояснюють певні обставини злочину.

У літературі зустрічаються також поняття робочої (припущення щодо дрібних і другорядних обставин злочину) та розшукової (припущення про місцезнаходження розшукуваного злочинця чи предметів, речей) версій, які належать до різновидів окремої версії.

Слідчі, судові, експертні та оперативно-розшукові версії мають єдину логічну природу. Деякі їх особливості та відмінності визначаються характером судової, слідчої, експертної і оперативно-розшукової діяльності та функціональними відмінностями її суб’єктів — слідчого, судді, експерта, оперуповноваженого.

Крім зазначених у криміналістиці виділяють ще типові версії, характерні для типових ситуацій, що виникають у процесі розкриття злочинів. Наприклад, під час розслідування справи за фактом пожежі, коли її причину не встановлено, типовими слідчими версіями можуть бути такі:

— пожежа сталася внаслідок злочинного порушення правил протипожежної безпеки;

— пожежа сталася через вплив природних факторів, наприклад внаслідок дії блискавки, відсутності чи несправності захисних засобів;

— пожежа сталася випадково через самозаймання, яке неможливо було передбачити;

— пожежа сталася внаслідок підпалу.

Здійснюючи розслідування в конкретній кримінальній справі, слідчий висуває не типові, а конкретні версії, які ґрунтуються на матеріалах справи, але з урахуванням типових версій.

Типові версії можуть бути загальними і окремими. Наведені раніше версії про причини пожежі є загальними. Типовими окремими вважаються версії щодо особи, винної в підпалі (особа, яка працює на цьому об’єкті; стороння особа).

Зазначені різновиди версій і теоретичні положення, що стосуються їх змісту, класифікації, стадій розвитку, а також умов достовірності, становлять вчення про криміналістичні версії.

18. Етапи розвитку криміналістичної версії

Однією з умов повноти та об’єктивності розслідування є дотримання правил побудови та перевірки версій. Відносно кожної неясної чи сумнівної обставини вчиненого злочину мають бути висунуті та перевірені всі можливі на цей момент версії: не можна захоплюватися одними з них та ігнорувати інші на тій підставі, що вони здаються маловірогідними. Кожна версія має бути достатньо обґрунтованою й підлягає ретельній перевірці. Порушення цієї вимоги породжує обвинувальний нахил у розслідуванні, який найчастіше є не так результатом навмисної тенденційності слідчого, як наслідком його однобічності, захоплення тією чи іншою версією. Надійним засобом попередження такої необ’єктивності слідчого поряд з іншими є його постійний самоконтроль, уважне, критичне ставлення до матеріалів, правильна їх правова оцінка, глибока та всебічна перевірка усіх висунутих версій.

Версія як ідеальна (уявна) логічна модель вчиненого злочину проходить у своєму розвитку три чітко окреслені послідовні стадії, які відображають процес розслідування: виникнення (висунення) версії, аналіз (розробка) висунутого припущення та визначення ряду наслідків (обставин, подій, фактів), які логічно випливають із висунутого припущення; практична перевірка можливих наслідків та порівняння їх із тими, що в результаті перевірки встановлені насправді. Якщо це порівняння засвідчить, що наслідки, які були логічно виведені аналізом змісту версії, насправді не існують, то це означає, що висунута версія не відповідає об’єктивній істині і має бути відкинута. Якщо ж можливі наслідки відповідають встановленим фактам дійсності, то висунута версія є вірогідною (можливою). Але вважати її достовірною (що відповідає дійсності) на цьому етапі поки що не можна, оскільки одні й ті самі наслідки можуть випливати з різних підстав, і не виключено, що встановлені факти дійсності зумовлені іншою закономірністю (причиною), яка не охоплюється висунутою версією.

Поділ процесу розвитку версії на три послідовні стадії має велике практичне значення. Поверхневе врахування або ігнорування тієї чи іншої стадії призводить до суттєвих помилок у плануванні розслідування і, як наслідок, — до порушення строків розслідування та його низької якості. Іноді слідчий, плануючи розслідування, обмежується формулюванням версій і переліком заходів їх перевірки, не аналізуючи змісту версій, не визначаючи можливих наслідків (фактів, обставин), не зупиняючись на конкретних питаннях, які слід з’ясувати в кожній з них. У результаті перелік заходів перевірки висунутих версій виявляється неповним або випадковим.

Розумова діяльність у процесі висування та аналізу версій охоплює сукупність встановлених у справі фактів, їх оцінювання та можливі причини. Через те, що справжня причина явища, яке перевіряється, фактично невідома, одразу виникають кілька версій, що виключають одна одну, конкурують між собою доти, поки не буде встановлено, які з них є безпідставними, а яка відповідає об’єктивній істині.

Пізнавальна роль версії полягає не тільки в тому, що вона може пояснити вже відомі слідству обставини злочину, а й у тому, що за її допомогою встановлюються нові обставини та факти, які не були відомі слідчому на момент висунення версії. Якщо версія виражає об’єктивну істину, то з її змісту аналітично можуть бути виведені не тільки ті висновки (факти), встановлення яких передувало висуненню версії, а й ті, які стали відомі після її висунення.

Зі структури версії як логічної моделі розслідуваного злочину в цілому чи його окремих епізодів випливає, які елементи цієї моделі є в наявності, а які відсутні й потребують додаткового пошуку та перевірки для того, щоб модель стала повною. Виявлення під час перевірки версії нових фактів, невідомих до її висунення, підвищує ступінь її надійності. Спроможність версії не тільки пояснювати раніше відомі факти, а й виявляти нові — важлива умова можливості перевірки висунутого припущення, свідчення великого пізнавального значення криміналістичних версій.

19. Висунення та аналіз криміналістичних версій

Логічний процес побудови версій є єдиним для всіх її видів (слідчої, судової, експертної, загальної, окремої). Версія не може бути продуктом необґрунтованих і надуманих здогадок і припущень.

В основу версії мають бути покладені фактичні дані, які поділяються на дві основні групи.

1. Дані, отримані з різних джерел, які стосуються кримінальної справи. Вони можуть міститись у судових доказах, матеріалах оперативно-розшукової діяльності, актах відомчих перевірок, заявах і повідомленнях громадян, повідомленнях засобів масової інформації та в інших джерелах. Для побудови версій на основі даних цієї групи застосовують переважно такі логічні прийоми та форми мислення, як аналіз і синтез, безпосередні та опосередковані (здебільшого індуктивні) умовиводи.

2. Дані, які є результатом наукових узагальнень і безпосередньо не стосуються кримінальної справи. Це дані природничих, технічних та інших наук (криміналістики, судової медицини, фізики, хімії), а також отримані з життєвого та професійного досвіду слідчого, узагальнень слідчої, судової та експертної практики.

Існує безпосередній зв’язок між побудовою слідчих версій і прийняттям процесуальних рішень. Як для процесуальних висновків та рішень, так і для висунення слідчих версій необхідні надійні критерії їх оцінювання. Висунення слідчих версій та їх подальша перевірка можуть потребувати прийняття процесуальних рішень, застосування заходів процесуального примусу (обшуку, виїмки, затримання, арешту). Перевірка за допомогою таких засобів необґрунтованих версій може призвести до порушення прав і законних інтересів громадян, що неприпустимо.

Висунення версій — процес, що охоплює всі сумнівні та невідомі обставини розслідуваного злочину. Якщо будь-які обставини слідчому поки що невідомі або сумнівні чи є дані про їх суперечливість, необхідно щодо кожної з цих обставин висунути всі можливі на цей момент розслідування обґрунтовані версії.

Процес розкриття злочинів з використанням гіпотетичного методу пізнання передбачає оцінювання розслідуваної події в цілому та висунення загальних версій, кожна з яких потім деталізується, поділяється на низку версій за окремими обставинами, що охоплюються загальною версією.

Обсяг окремої слідчої версії може бути різним: версія може стосуватися будь-якої обставини, що перевіряється, події чи охоплювати дві та більше взаємопов’язані обставини. Іноді в одній окремій слідчій версії об’єднуються кілька припущень щодо різних обставин злочину (наприклад, про суб’єкт, мотив, час, місце та спосіб). Аналіз і перевірка таких «збільшених», великих за обсягом версій ускладнені і їх можуть здійснити тільки досвідчені, висококваліфіковані слідчі. Під час розслідування багатоепізодних, складних злочинів бажано, щоб окремі версії охоплювали якусь одну обставину. При цьому збільшується кількість версій, але спрощуються їх аналіз і перевірка.

Логічна розробка висунутої версії призводить до уявлення про те, які факти, явища й обставини мають існувати насправді, якщо висунута версія виражає об’єктивну істину. Визначення конкретних наслідків, що випливають з кожної висунутої версії, — основне завдання аналізу (розробки) версії.

Важко передбачити всі наслідки висунутого припущення. Ступінь надійності версії тим вищий, чим більше наслідків виводиться з версії і підтверджується під час перевірки. Наслідки, що випливають з висунутої версії, мають бути максимально деталізовані для того, щоб полегшити їх порівняння з фактами реальної дійсності.

Логічні наслідки зробленого слідчим припущення щодо певної обставини розслідуваного злочину відображаються в питаннях, що мають бути з’ясовані. Визначення відносно кожної висунутої версії вичерпної сукупності таких питань — одна з передумов повноти, всебічності та об’єктивності розслідування справи.

20. Перевірка криміналістичних версій

Здійснювана при розслідуванні перевірка логічно виведених з висунутих припущень наслідків (фактів, явищ, закономірностей) спрямована на те, щоб з’ясувати, чи існують вони насправді.

Існують загальні правила перевірки криміналістичних версій, у теорії криміналістики використовують принцип паралельної (одночасної) перевірки версій, що забезпечує оптимальний темп розслідування, економію робочого часу слідчого, його сил, а також коштів. Поступова перевірка версій з дотриманням черговості не гарантує отримання цих переваг, а навпаки, містить загрозу втратити сліди злочину, цінну доказову інформацію, що викликає необхідність здійснення повторних слідчих дій, призводить до порушення процесуальних строків розслідування.

Кожний наслідок, що випливає з висунутої версії, необхідно детально перевірити. Доки версія не спростована і не відкинута, кожний факт, що логічно випливає з неї, необхідно перевірити з позиції відповідності чи невідповідності його реальній дійсності. Обмеження перевірки дослідженням тільки якоїсь певної частини наслідків не дає підстав для впевненості, що підтверджена версія виражає об’єктивну істину у справі.

Якщо при перевірці отримано суперечливі дані, одні з яких підтверджують версію, а інші спростовують її, зупиняти перевірку цієї версії неприпустимо — вона повинна тривати до повного виявлення та усунення розбіжностей.

З метою глибшої та детальнішої перевірки обставин, що випливають із висунутої версії, необхідно використовувати комплекс процесуальних і непроцесуальних засобів (наприклад, необхідно допитати свідків, здійснити слідчий експеримент, оперативно-розшукові заходи).

Послідовність виконання комплексу слідчих і оперативно-розшукових дій визначається з урахуванням певних факторів. Передусім виконують дії, спрямовані на виявлення й фіксацію слідів злочину, що швидко змінюються, а також доказів, які можуть бути втрачені чи навмисно змінені. Першими здійснюють також заходи, спрямовані на припинення злочинів, що готуються, а також на те, щоб перешкодити злочинцю знищити речові докази, утекти чи покінчити життя самогубством.

За інших рівних умов насамперед виконуються дії, результати яких мають значення для перевірки кількох версій, а також ті, які в тому чи іншому конкретному випадку можуть дати істотні та надійніші результати. Дії, спрямовані на встановлення попередніх епізодів злочину, доцільно виконувати до здійснення заходів, спрямованих на перевірку фактів, виявлених пізніше.

Важливе загальне правило перевірки версій полягає в тому, що перевірка здійснюється доти, доки висунута версія не буде спростована або поки не з’являться умови, за наявності яких її можна буде вважати об’єктивною істиною.

Версія достовірна в таких випадках:

— якщо було висунуто всі можливі припущення відносно обставини злочину, яка перевіряється, і при розслідуванні на основі нових додаткових даних не виникло іншої версії, що стосується тієї ж обставини;

— усі висунуті версії про певну обставину були перевірені, і всі їх, за винятком однієї, що була об’єктивно підтверджена, було спростовано та відкинуто;

— усі наслідки (обставини), що логічно виводяться з підтвердженої версії, були всебічно досліджені та знайшли підтвердження, тобто виявлені насправді;

— підтверджена версія повністю узгоджується з усіма іншими обставинами справи.

Тільки за наявності сукупності наведених умов можна визнати версію, що підтвердилася, такою, що відповідає дійсності, виражає об’єктивну істину у справі.

21. Правові основи і принципи участі громадськості у розслідуванні злочинів

Здійснення боротьби зі злочинністю передбачає широке залучення громадян до охорони громадського порядку, запобігання та припинення злочинів. Участь громадськості у розкритті злочинів сприяє своєчасному виявленню злочинів, що готуються та вже вчинених злочинів, виявленню причин та умов, що сприяють їх вчиненню, встановленню осіб, які скоїли злочини та розшуку злочинців.

Представники громадськості, приймаючи участь у розкритті злочинів, мають право діяти у межах повноважень, які надані їм законом, статутом організації, членом якої вони є, або іншим нормативним актом. Але при цьому вони не можуть підміняти слідчого та оперативних працівників.

На першочерговому етапі розслідування слідчий майже завжди звертається за допомогою до громадськості, щоб отримати інформацію щодо події злочину, його учасників, свідків.

Під час використання допомоги громадськості в розкритті злочинів необхідно розрізняти процесуальних та непроцесуальних учасників громадськості.

До процесуальних належать поняті, спеціалісти. Відомості щодо цих осіб заносяться до протоколу слідчої дії. Однак, у слідчих діях беруть участь й інші особи, відносно яких відомості не вказуються. Зокрема, при ексгумації трупа залучають копачів, для реконструкції обстановки та створення умов експерименту слідчий залучає столяра, тесляра, пічника, а при огляді місця події або обшуку для розкриття сховищ, вилучення слідів разом з підлоговою дошкою, залучають відповідного спеціаліста-виконавця. Такі особи є виконавцями певних дій, технічної роботи зі збирання доказів, яку слідчий зобов’язаний проводити сам. До таких осіб належать і громадяни, яким слідчий доручає охороняти місце події, виконувати окремі доручення, не пов’язані з безпосередньою участю в слідчій дії. Тому таких осіб доцільно називати учасниками-виконавцями, які не мають процесуальної регламентації. До процесуальних учасників громадськості належать також громадський обвинувач та громадський захисник, які уповноважуються відповідними трудовими колективами підприємств, установ та організацій і висловлюють думку цього колективу щодо вчиненого злочину, його кваліфікації, а також покарання, яке може бути застосовано до підсудного у судовому засіданні.

Залучення громадськості до участі в розслідуванні злочинів може здійснюватись з особистої ініціативи особи, або після запрошення її слідчим чи органом дізнання. В першому випадку громадянин діє з власної доброї волі, виконуючи свій громадський обов’язок. Таким чином, він діє на свій страх і ризик, наприклад, у разі затримання та доставляння у міліцію хулігана або грабіжника. Якщо особа допомагає органам за запрошенням слідчого, оперативного працівника, її діяльність підпорядковується певним принципам залучення громадськості до участі у розкритті та розслідуванні злочинів, до яких належать:

— добровільна участь у наданні допомоги органам дізнання та досудового слідства;

— забезпечення особистої безпеки осіб, які залучаються до участі в слідчих діях та оперативних заходах;

— економність у використанні допомоги громадськості (наприклад, залучення мінімальної кількості громадян при «прочісуванні» великих територій при оглядах, розшуку злочинців тощо);

— ефективність використання допомоги громадськості, тобто зменшення витрат всіх видів ресурсів у прагненні одержати бажані результати;

— допустимість, тобто функції слідчого — порушення кримінальної справи та проведення розслідування — не можна передоручати представникам громадськості;

— дії, які доручаються громадськості, повинні відповідати морально-етичним нормам, бути гуманними і не суперечити законові.

22. Форми участі громадськості у розкритті та розслідуванні злочинів

Форми участі громадськості в розкритті та розслідуванні злочинів поділяються на дві групи:

— не пов’язані з провадженням слідчих дій;

— пов’язані з підготовкою та провадженням слідчих дій.

Форми, не пов’язані з провадженням слідчих дій:

— з власної ініціативи громадянин може припиняти злочинні дії, повідомляти в правоохоронні органи про вчинені злочини;

— створення громадських формувань — добровільних народних дружин, громадських помічників слідчого, державної автоінспекції, оперативних загонів при карному розшуку, підрозділах державної служби боротьби з економічними злочинами.

Представники громадських організацій або окремі громадяни можуть за власною ініціативою повідомити органам розслідування про злочини, виявити і припинити злочини, виявити і затримати осіб, підозрюваних у вчиненні злочинів, розшукати викрадене майно, знаряддя вчинення злочину та інші речові докази, виявити потерпілих і свідків, причини і умови, що сприяли вчиненню злочину, і вжити заходи щодо їх усунення. Зазначені дії здійснюються представниками громадськості чи окремими громадянами без яких-небудь процесуальних дій, оскільки їх проведення віднесено законом до виняткової компетенції органів дізнання або досудового слідства.

Усі ці дії громадян або представників громадськості повинні бути у подальшому процесуально оформлені у передбаченому законом порядку відповідними посадовими особами органів дізнання і слідства. Ці дії мають велике значення для успішного розслідування злочинів, тому що без активної і свідомої участі громадян і представників громадськості щодо виявлення, припинення і розкриття злочинів у органів дізнання і наслідку фактично не буде реальної можливості для розкриття усіх злочинів і викриття винних.

Форми використання громадськості, пов’язані з підготовкою та провадженням слідчих дій, оперативних заходів:

— використання громадськості під час відтворення або реконструкції обстановки для ефективного провадження окремих слідчих дій;

— використання осіб та громадських формувань з метою виявлення джерел інформації стосовно дій, що розслідуються;

— використання громадськості для охорони слідчих дій, які проводяться (наприклад, огляду);

— використання громадськості для виконання окремих технічних прийомів, необхідних для проведення слідчої дії, пошукових дій для виявлення та вилучення речових джерел;

— використання громадськості для виконання окремих організаційних заходів, профілактики.

Тактика залучення громадськості до розкриття злочинів у більшості випадків визначається конкретними цілями, для досягнення яких необхідна допомога громадськості, характером запланованих з її участю заходів та їх обсягу, а також тим, кого саме слідчий залучає для надання допомоги у розслідуванні — осіб, які постійно надають допомогу правоохоронним органам (громадських помічників, позаштатних співробітників) або інших громадян.

Ефективність та якість взаємодії з громадськістю досягається дотриманням низки умов. До них відносяться: точне і неухильне виконання вимог кримінально-процесуального кодексу, використання допомоги громадськості на суто добровільних засадах і моральній основі; крім того, доручення не повинні бути пов’язані з небезпекою для їх життя і здоров’я.

23. Поняття та основні принципи взаємодії слідчого, оперативних та експертних підрозділів у процесі розкриття злочинів

Успішна боротьба зі злочинністю на сучасному етапі є неможливою без забезпечення тісної взаємодії слідчого, оперативно-розшукових та експертних підрозділів.

Так, слідчий наділений повноваженнями проводити слідчі дії у повному обсягу, передбаченому КПК України, і за їх допомогою він встановлює злочинців та доказує їх винуватість у вчиненні злочину, збирає інші докази у справі, виявляє обставини, що сприяли вчиненню злочину.

Значними можливостями у боротьбі зі злочинністю наділені оперативно-розшукові підрозділи, правовою основою діяльності яких є Закони України «Про оперативно-розшукову діяльність», «Про правові основи боротьби з організованою злочинністю». Уповноважені законом на проведення широкого спектру оперативно-розшукових дій, вони мають значні людські ресурси та технічні засоби, які дозволяють здійснювати пошук злочинців та можливих свідків вчинення злочинів, вести оперативне спостереження та оперативну розробку.

Експертно-криміналістичні підрозділи, маючи у своєму штаті досвідчених фахівців, користуються у своїй діяльності найсучаснішою технікою для виявлення, фіксації, вилучення та дослідження різноманітних слідів та інших речових доказів. Експертно-криміналістичні підрозділи ОВС з метою надання допомоги слідчим та працівникам органів дізнання створюють відповідні криміналістичні картотеки та обліки (слідів пальців рук, куль, гільз зі слідами зброї, колекції зброї, підроблених документів, зразків протекторів автомобільних шин та ін.). За допомогою цих обліків та колекцій, експертно-криміналістичні підрозділи можуть надавати слідчим працівникам різну інформацію, яка має суттєве значення для розкриття та розслідування злочинів.

Взаємодія слідчих, експертно-криміналістичних та оперативно— розшукових підрозділів повинна ґрунтуватися на таких основних принципах.

1. Взаємодія повинна ґрунтуватися на вимогах закону. З метою виключення суб’єктивізму в цьому питанні та залежності взаємодії від волі окремих осіб, що приймають у ній участь, основні аспекти взаємодії регламентуються законом.

2. Взаємодія передбачає виявлення ініціативи усіма її учасниками з метою забезпечення швидкого та повного розслідування. Із законодавчих положень, що регламентують взаємодію слідчого з оперативно-розшуковими та експертно-криміналістичними підрозділами вбачається, що ініціатива у такій взаємодії повинна виходити від слідчого. Саме йому надається право з урахуванням конкретних обставин справи визначати, у яких випадках, коли, та працівників яких саме служб (підрозділів) необхідно залучити для допомоги і з якою метою.

3. Взаємодія повинна тривати стільки, скільки цього вимагають інтереси справи. Виявлення ініціативи для здійснення взаємодії не повинно бути одноразовим, носити епізодичний характер. Взаємодія повинна розпочинатися, як правило, з моменту порушення кримінальної справи і тривати до повного закінчення провадження у справі.

4. Взаємодія повинна здійснюватися на основі планування. Як свідчить практика, взаємодія при розкритті злочинів буває конкретною та ефективною, якщо вона побудована на плановій основі.

5. Знання усіма учасниками взаємодії можливостей кожної з сторін. Слідчий не буде спроможний у повній мірі використати можливості оперативних або експертно-криміналістичних підрозділів, якщо він не буде мати про них достатньої уяви.

На підставі викладеного, взаємодію можна визначити як спільну діяльність слідчого, оперативних та експертно-криміналістичних підрозділів з розробки і здійснення заходів по комплексному використанню процесуальних, оперативно-розшукових та техніко-криміналістичних засобів з метою успішного розкриття злочинів, встановленню винних та виявленню обставин, що сприяли вчиненню злочину, вжиття заходів для їх усунення.

24. Форми взаємодії слідчого з експертом та оперативними працівниками

Форми взаємодії слідчого з оперативними та експертно-криміналістичними підрозділами визначаються обставинами конкретної розслідуваної справи. При розслідуванні справ взаємодія складається, як правило, з трьох етапів.

Перший етап розпочинається з виїзду на місце події і триває до закінчення розшуку злочинця за свіжими слідами. Слідчий проводить огляд місця події та процесуально оформлює його результати. Експерту слідчий доручає фотографування, виявлення, фіксацію та вилучення слідів на місці злочину, речей, мікрооб’єктів, застосування пошукової та іншої криміналістичної техніки, виготовлення планів, схем. Оперативний працівник встановлює можливих свідків злочину і опитує їх, з’ясовує можливі напрямки відходу злочинця з місця події, його прикмети, переслідує його і затримує.

На другому етапі слідчий, оперативний працівник та експерт-криміналіст спільно аналізують отримані на першому етапі дані про подію злочину і можливих його учасників на підставі отриманої кожним з них інформації. На основі такого обміну інформацією розробляються та висуваються слідчі версії, узгоджуються заходи для їх перевірки, визначаються конкретні виконавці та розробляється узгоджений план розслідування справи.

Оперативні працівники на цьому етапі вирішують питання перевірки раніш засуджених, які мешкають поблизу місця злочину, осіб, які перебувають під адміністративним наглядом, вивчають та аналізують розкриті та нерозкриті справи про злочини, вчинені аналогічним способом, орієнтують особовий склад суміжних ОВС про вчинений злочин, викрадені речі, отримують інформацію з оперативних джерел і дають відповідні завдання негласному апарату.

Експерт складає зі слів очевидців суб’єктивний портрет злочинця, розмножує його та передає в інші підрозділи ОВС; перевіряє за криміналістичними обліками сліди, що були вилучені на місці події. Проводить експертизи та інформує слідчого про їх результати.

Основне завдання третього етапу — отримання доказів, що підтверджують або спростовують підозру у вчиненні злочину, встановлення усіх учасників злочину, виявлення та вилучення викраденого майна, забезпечення можливої конфіскації майна особи, що вчинила злочин, отримання додаткових доказів, встановлення причин та умов, що сприяли вчиненню злочину.

До іншої групи справ, у якій має місце взаємодія слідчого з експертом та оперативним працівником належать справи, що порушуються внаслідок реалізації оперативних матеріалів. Оперативні працівники отримавши інформацію щодо злочинів що готуються, або триваючих злочинів, вживають заходи з встановлення всіх співучасників злочину, можливих свідків, місця переховування майна, здобутого злочинним шляхом, здійснюють оперативне стеження та фіксують злочинну діяльність і контакти фігурантів, встановлюють інші обставини, що мають значення для розслідування справи. Отримавши від оперативних працівників попередньо зібрані матеріали, слідчий оцінює їх з точки зору достатності, достовірності та обґрунтованості та приймає рішення про порушення кримінальної справи або пропонує оперативним працівникам їх доопрацювати та отримати додаткові дані. У разі порушення справи, слідчий обговорює з оперативними працівниками: коли, з якої слідчої дії розпочати реалізацію оперативних матеріалів — із затримання, одночасного обшуку у підозрюваних за місцем їх роботи або проживання, виїмки документів, допитів свідків тощо.

Спеціаліст-криміналіст допомагає слідчому провести правильний відбір документів, що підлягають вилученню під час обшуку або виїмки, надає допомогу у застосуванні пошукової техніки з метою виявлення схованок, застосовує фотографію, аудіо та відеозапис та іншу криміналістичну техніку.

25. Поняття, завдання і форми профілактичної діяльності слідчого

Профілактична діяльність взагалі — це система заходів економічного, соціально-культурного та правового характеру, які використовуються державними органами та громадськими організаціями з метою боротьби зі злочинністю та усунення її причин і передумов. Тому за видом суб’єкта профілактичну діяльність поділяють на: слідчу профілактику, яка проводиться слідчим, та оперативну, яка проводиться органами дізнання; експертну, судову тощо.

Метою профілактики є усунення причин та умов вчинення злочинів, запобігання злочинам. Профілактика може бути загальною та індивідуальною.

Розслідування злочинів та справедливе покарання злочинців, як і вся боротьба з правопорушеннями, виконують загально профілактичну функцію. Разом з тим органи дізнання та досудового слідства під час виконання своїх функцій зобов’язані проводити профілактичну роботу як загального плану, так і індивідуальну.

Відповідно до ст. 22 КПК України суд, прокурор, слідчий та особа, яка проводить дізнання, зобов’язані вжити всіх необхідних, передбачених законом, заходів щодо всебічного, повного та об’єктивного дослідження справи.

У зв’язку з проведенням дізнання, досудового слідства та судового розгляду справи, орган дізнання, слідчий, прокурор та суд зобов’язані згідно зі ст. 23 КПК України виявляти причини й умови, які сприяють вчиненню злочину. Засобами та методами виявлення причин є слідчі дії, оперативно-розшукові заходи, розвиток та узагальнення слідчої та судової практики, анкетування та опитування різних категорій осіб — слідчих, оперативних працівників, засуджених осіб, та таких, які відбувають покарання, посадових осіб та ін. На основі зібраної інформації формують загальні й конкретні причини та умови, які сприяють вчиненню злочину. Узагальнені матеріали доводяться до громадськості. Один з процесуальних засобів впливу слідчого — внесення подання у відповідний державний орган, громадську організацію або посадовій особі стосовно прийняття заходів щодо усунення виявлених причин злочину.

Орган дізнання, крім загальної профілактики, веде індивідуальну роботу з правопорушниками громадського порядку: виносить застереження, попередження, накладає штраф тощо.

Форми профілактичної діяльності відрізняються залежно від етапів розслідування злочинів. На стадії порушення кримінальної справи орган дізнання та слідчий ведуть профілактичну роботу обмеженими процесуальними засобами: бесіди, попередження, контроль руху та розподілу матеріальних засобів (якщо у вчиненій події відсутні ознаки злочину, вживають адміністративних заходів).

Основна робота з профілактики проводиться на наступній стадії розслідування, коли зібрана повна інформація, досліджено механізм злочину та встановлені причини злочину. Дотримуючись принципу збереження таємниці слідства, слідчий рідко на цьому етапі виступає перед колективом, де вчинена крадіжка та розкриває способи її вчинення. В цих випадках він частіше вносить подання і ще до кінця слідства зобов’язує керівництво організації ліквідувати причини та умови вчинення злочину (встановити охоронну сигналізацію, посилити пропускний режим, огородити територію, освітити конкретні ділянки території сховища, складу тощо). На заключному етапі розслідування та стадії судового розгляду організовуються виїзні сесії суду на виробництві, вносяться подання, окремі ухвали та ін.