Лісом, небом, водою. Книга 2. Леля

Ми його знайдемо

Нічна звірина в паніці розбігалася, почувши запах зграї. Уже втікаючи, миші, вовки, їжаки чули за спинами приглушений тупіт десятків ніг і лап, сопіння й здавлене гарчання. Гірше було тваринам, які вночі сплять. Вони встигали прокинутися, але не знали куди бігти й потрапляли під волохаті ступні й долоні. Розчавлених, їх здирали з землі та глиці й відправляли в пащі — на ходу, ні на мить не стишуючи злагодженого руху вперед, до мети, про яку самі ще не знали. Вони тільки знали, що треба йти за вожаком — туди, куди він веде їх. Вожак знає.

Насправді вожак і сам не знав, куди веде зграю, тільки наливався люттю з кожним кроком. Ця лють передавалася тим, хто йшов за ним. А він не міг спинитися. Часом виникало бажання кинутися праворуч за сліпим у темряві зайцем, але щось не пускало його, щось гнало вперед. «Там здобич більша й смачніша», — намагався він собі пояснити. Тут же в голові промайнула думка, що ніяка велика здобич не зрівняється з ніжною зайчатиною, але думка тільки блимнула й зникла, вожак не встиг схопити її за куцого волохатого хвоста.

«Там ворог, там, попереду», — натомість виринало інше, тверде й неспростовне розуміння. А за ним приходила згадка про тіла вбитих родичів, що валялися безладно на галявині — ще цілі, майже неушкоджені. Тільки невеличкі ранки, зовсім маленькі криваві цяточки у кого в грудях, у кого на стегні, у кого в спині. Якщо спрожогу напорешся на гострий сучок, поранення буде більше. Але від сучків ніхто в їхній зграї не помре. А від цих малесеньких дірочок померли кращі мисливці племені.

Хто зробив їх? Чим? Кого покарати за це?

Вожак не мав відповіді на ці запитання. Він тільки знав, що саме до цього ворога й веде рештки свого племені. Вони знайдуть його. Вони підкрадуться нечутно, жодна гілочка не хрусне. Жоден листочок не шурхне під їхніми ногами. Вони знайдуть і знищать. Це вожак знав напевне. А більше йому нічого знати не потрібно. Він уже звик до цього — що знати не потрібно, що все стане зрозумілим тоді, коли буде треба, коли настане вирішальна мить. А зараз треба йти й намагатися не здіймати занадто великого шуму. Тихо йти. Хоча й не так тихо, як тоді, коли вони вже будуть поблизу…

Десь далеко за деревами й чагарями прокричав півень. Він іще смачніший, ніж заєць. Але зараз не потрібен. Його час іще не прийшов. Його кукурікання означає тільки одне: от-от почнеться день. Тому час спинятися й лягати спати.

Спати справді дуже хотілося. Лють зникла, як і не було. Сонливість навалилася раптово, зненацька. Вожак зупинився й тихенько гаркнув. Зграя миттю розсипалася й почала обламувати зелене гілля з дерев. Потім усі збігалися й мостили для нього, вожака, м ’яку постіль. Він стояв непорушно, намагаючись не позіхати, хоча щелепи роззявлялися самі, без його волі. Аж ось ложе готове. Вожак гепнувся на спину, і вся зграя почала влягатися довкола нього.

Починався день.

Втеча сусіди

Дорога була недалека, хоч і не дуже знайома. Леля вирішила взяти з собою Глину. Власне, він і не відпустив би її саму. Сили такої не існувало, щоб утримати цю кошлату кучугуру в селі, коли хазяйка кудись іде.

Поки хати ще остаточно не зникли в гущавині, Глина носився навколо Лелі та Василька, знайшов суху соснову гілку й приніс Лелі. Він негайно почав гавкати, вимагаючи, щоб вона кинула гілку подалі від себе, — аби було що їй знову принести. Палиця виявилася досить великою, замашною — цілком придатною для такої гри, однак діти вийшли не на прогулянку, тож Леля не піддалася на Глинині загравання.

Він ображено зупинився, перестав махати хвостом і навіть сказав своєю собачою мовою:

— Та… Я так не граюся. Я з вами, як з людьми, а ви — як не родичі!..

Втім, Глина тут же зрозумів, що розмови також не вийде, і вирішив налаштуватися на роботу. Він перестав носитися, пішов попереду, сторожко вдивляючись удалину й принюхуючись до слідів у траві, але гілку із зубів усе одно не випускав. Мабуть, сподівався, що не вічно ж вони йтимуть так серйозно й діловито, а тоді навіщо шукати придатну палицю — вона вже є. Час від часу він зупинявся, озирався на Лелю й Василька і мовчки давав зрозуміти:

— Поки що все безпечно. Щойно виникне щось загрозливе, я попереджу, — і знову біг уперед.

Леля й Василько йшли мовчки. Дівчинка досі не могла примиритися з тим, що її не відпустили саму, а Василько відчував певну незручність. Для нього, звісно, було дуже почесно виконувати роль Лелиного захисника й оборонця, він свідомо погодився з Лесиком, що удвох вони легше подолають можливі небезпеки. Разом із тим — це ж Леля! Вона старша, сильніша, краще стріляє, її лісовий досвід не порівняти з Васильковим. Він почувався ніби винним перед дівчинкою.

Мовчання допомагало приховувати ніяковість, але воно й поглиблювало її. Що довше вони мовчали, то важче, здавалося, заговорити.

Трава під ногами була суха — друга половина літа не принесла дощів. Якби не Лиса криниця, селу довелося б дуже сутужно. Лисою назвав її Василько. Коли криницю викопали, підземний пісок розрівняли навколо зрубу, щоб було чисто, тож тепер це місце світилося серед трави, мов лисина. Ну, і те, що викопав її Лисий, також усі пам’ятали. Придумане Васильком ім’я мало аж два значення. Всі в селі сміялися й поступово звикли так її називати.

— І як ти додумався назвати криницю Лисою? — порушила Леля мовчанку.

Василько зрадів її словам, але не знав, що відповісти. Він думав-думав, а тим часом уже вийшло так, що ніби він тепер ображається на Лелю й не хоче з нею розмовляти. Вона усвідомлювала, що мовчазністю він узагалі не відзначається, тож виходило ще гірше.

— Ач який гордий, — за кілька хвилин промовила дівчинка, і Василько розсміявся.

Леля йшла не зупиняючись. Вона не озирнулася на хлопця, але з того, як затрусилися її плечі, він зрозумів, що вона теж сміється. Одразу стало легко. Досі він підбирав слова, аби пояснити їй, що насправді зовсім не вважає себе гідним бути її охоронцем, що просто вдвох подорожувати безпечніше — навіть якщо подорож недалека й звична. А це ж не просто прогулянка. Ніхто не знає, що чекає на них, тому ще дві руки… Але вона пожартувала, і стало ясно, що нічого пояснювати не треба, що вона не ображається й що вони друзі.

Почувши сміх, Глина спинився, радісно замахав хвостом і хотів уже було кинутися до них, щоб розділити радість, але раптом випустив із зубів палицю, нашорошив вуха й припав до землі.

Леля й Василько, мов за командою, також упали в траву, вихопили з-за спин стріли й зарядили арбалети.

Нічого не відбулося. Нічого й не могло відбутися. Від них до села було не більше, як півгодини ходу. Тут скрізь запах людей, тут жоден звір не наважився б ходити. Леля пильно вдивлялася в кущі ліщини, з яких уже повибирали всі горіхи, в жовтогарячі стовбури сосон, у непроглядні крони дубів. Вона «зробила очі незрячими» — колись іще батько навчив ії цього прийому: якщо не зупиняти погляд на чомусь окремому, а дивитися нібито на все зразу, тоді помічаєш найменший рух.

Руху не було. Анішелесь. Великий крислатий дуб, оточений чотирма соснами, що, немов до рідного, нахилилися до нього. Далі — зарості ліщини, праворуч і ліворуч — прозорий сосновий ліс, через який вона вже не раз ходила.

Однак Глина й далі лежав у траві, нашорошивши вуха, і всім своїм виглядом показував, що попереду страшна небезпека. Ніхто б не назвав його полохливим. За ті два місяці, що він ріс у Лелі на очах, він жодного разу не виказав страху, але був розумно обережним. Цим він нагадував Лисого: хоробрий, але не безоглядний.

Леля почула тихий шум за собою і зрозуміла, що Василько вирішив по-пластунськи обігнути місце, яке так не сподобалося Глині. Вона ледь підняла ліву руку й зупинила його. Це було небезпечно — адже де саме ця небезпека, вони не знали, тож не знали й того, чи можна її взагалі обійти.

Втім, і лежати так — безглуздо. Можна цілий день пролежати…

Раптом кілька пагонів ліщини хитнулися, за ними ворухнулося щось дуже велике, дуже голосно хруснула гілка. А потім тупіт важких ніг дав зрозуміти, що ворог побіг геть. Це була істота, яка нічого не боїться, — наробити стільки шуму при відступі може тільки хтось дуже великий і сильний, хто не страшиться переслідування.

Глина голосно загавкав і кинувся за ним.

— Глино, до мене! — вигукнула Леля.

Він зупинився, ніби припнутий, ніби шворка тримала його, не давала зірватися навздогін. Ще тричі гавкнув і аж тоді озирнувся на Лелю.

— Ну от. Я його прогнав, тепер можна йти далі, — сказав він.

Леля сторожко підвелася й обережно рушила до куща, обходячи його з правого боку. Василько огинав кущ зліва. За ним нікого не було — на ту мить. А до того… Трава витовчена величезним тілом, земля розрита могутніми пазурами.

Діти ніколи не бачили живого ведмедя — його взагалі рідко хто бачив із живих. Точніше, мало хто пережив зустріч. Проте зараз вони відразу впізнали сліди перебування цієї велетенської істоти. Волосся стало дибки, якийсь первісний жах охопив їх. Глина до них не підходив — він стояв за два кроки від лігва й, настовбурчивши свою руду щетину, безперестанку гарчав, ошкіривши білі ікла. Він ніби попереджав, що ведмідь — це дуже небезпечний звір і що так просто роздивлятися його сліди — щонайменше необачно. Невже не зрозуміло!

Раптом пес замовк, зірвався з місця і, оббігаючи колом Лелю й Василька, кинувся до якогось предмета, що валявся на траві в кількох кроках від них.

Маріччині кошики

Це були пошматовані рештки невеличкого берестяного кошика. Очевидно, ведмідь виїдав те, що в кошику було, дбаючи тільки про вміст і не обтяжуючи себе піклуванням про збереження тари.

Глина знову розкричався й погнав в інший бік галявини — і там лежали уламки кошика.

Лелі все всередині похололо.

Тижнів зо два тому вона звернула увагу, що мала Марічка без кінця збирає й обробляє бересту й плете з неї кошики. Леля не спитала, навіщо. Зрештою, це було досить корисне заняття, тож хай собі… Тільки тепер дівчинка збагнула, що ніколи цих кошиків у вжитку вона не бачила. І от уламки їх валяються тут, пошматовані й пожовані таким небезпечним гостем.

Перед самим виходом із села — якусь годину тому — Леля бачила Марічку. Отже, кошики сюди принесла не вона. То хто? І навіщо? І де цей хтось тепер? Що з ним? З розповідей батька Леля знала, що втекти від ведмедя майже неможливо — незважаючи на вдавану незграбність і величезне тіло, це дуже спритний звір. Якби ведмідь не втік, то їм із Васильком навряд чи вдалося б урятуватися, хоч і були в них арбалети. Арбалетна стріла, швидше за все, могла б лише роздратувати ведмедя. Та й Глина не дуже допоміг би.

Все це незрозуміло, ні в яку логіку не вкладається. Чому він утік?..

А головне — як бути далі? Відпускаючи її, Лисий суворо наказував: якщо зустрінеться їм на шляху будь-яка — найменша! — небезпека, негайно повертатися назад, не ризикувати нізащо. Ведмідь — це небезпека не така вже й мала.

Леля розуміла, що Лисий мав рацію. Розуміла, що треба йти додому й відкласти таку важливу для неї (та й для всіх у селі) подорож. Відкласти до… Отут і перечіпка. Зволікати можна до смерті. До того ж вона так багато надій покладала на ті наслідки, які може мати ця мандрівка, так готувалася до неї, так обмірковувала всі можливі кроки й небезпеки…

— Треба повертатися, Лелю, — промовив Василько.

— Так, — відповіла вона. — Тобі треба повертатися й попередити Лесика про ведмедя. Не приведи, на нього натраплять діти!

— Нам обом треба повертатися.

Леля знала, що Василько опиратиметься. Знала й те, що впертістю він може змагатися з Лисим. Та й аргументів у неї не було. Те, що вони зустріли, — це не просто небезпека. Під самим селом ходить ведмідь! Скільки односельців наражається на небезпеку. А діти!..

— Васильку, зрозумій мене, — тихо сказала вона. — Якщо я зараз повернуся, потім з’явиться ціла купа причин, щоб мені туди не ходити. А це означає…

— Я розумію, що це означає. Тільки ж Лесик наказав, щоб я тебе не залишав!

— Правильно. Але ж він не знав, що ми зустрінемо ведмедя. — Леля й сама усвідомлювала, що веде нечесну гру, просто на неї ніби щось найшло. Вона говорила й починала вірити в те, що говорить. — Повертайся, Васильку, розкажи про те, що ми побачили. І про ці кошики також.

— Які кошики?

— Оце берестяне шмаття дуже схоже на кошики, які Марічка останніми днями плете без кінця.

— Точно! — Василько й сам упізнав їх. — Так це ж… Так ми ж її залишили в селі. Вона не могла тут бути!

— Не могла, згодна. Однак кошики тут. Треба з’ясувати, як вони сюди потрапили. Вертайся, Васильку.

І хлопчик скорився.

Темна постать проти світлого вікна

Біля самої Інженерової хати Лисий зустрів Любу — вона саме виходила з дверей. Лисий здивувався. Він ніколи не бачив, щоб Люба заходила в хату до Інженера. Її взагалі рідко було видно. Зазвичай сиділа вдома, хоч і жила сама — батьки її померли ще як Лисий був зовсім малий, а бабуся-повитуха загадково й безслідно зникла, коли він щойно народився. Куди вона поділася, ніхто не знав. Була така міцна, рухлива, завжди готова допомогти. От тільки ходила завжди з костуром, який правив їй майже за все. Ним вона стукала в двері, коли приходила когось зцілювати від болячок, вишіптувати переляки чи приймати пологи. Тим же костуром стукала об підлогу, коли гнівалася (хоч то було досить рідко), ним же торкалася чола новонародженої дитини, і та одразу переставала кричати.

Усе село завжди дивувалось, як у такої доброї й корисної для всіх старої могла вирости така лиха й сварлива онука. Люба була писана красуня, але жодного охочого одружитися з нею в селі не знаходилося. Тільки Борода — працьовитий коваль, справжній велетень — щойно її бачив, раптом кам’янів і мовчки дивився Любі в очі, нездатний відвести погляд. Але й він, чув якось Лисий, одного разу висловився з приводу одруження з дівкою однозначно:

— То й що, що задивляюся. То моя справа — на кого задивлятись. А одружуватися… Краще вже в річку, до русалок.

Побачивши Лисого, Люба мимоволі зробила рух, ніби хотіла повернутися до Інженера в хату, а може, то хлопцеві здалося, бо вже наступної миті дівчина широко посміхнулася й заворкотіла лагідно, як ніколи:

— О, Лесику! Як справи? Невже ти справді відпустив свою наречену з іншим хлопцем? Не радила б тобі такого робити. Василько, звісно, тобі не суперник, але хтозна, що їй спаде на розум! Леля в тебе дівчинка незалежна…

Лисий вперше помітив, що в неї очі такого ж кольору, як і в Лелі — темно-зелені. Ні, мабуть, усе ж таки темніші, ніж у Лелі, майже чорні. Люба була стурбована. Невже з Інженером щось сталося?

— Що з ним? — спитався Лисий.

— З ким? — здивувалася дівчина.

— З Інженером.

— А! З ним нічого й нікого, крім Ряхи, немає, — відповіла Люба і якось силувано розреготалася.

Сміялася вона різко й пронизливо. Неприємний сміх.

— А з тобою? — знову спитав Лисий.

— І зі мною нічого, — з подивом урвала сміх Люба. — А що?

— Та вигляд у тебе якийсь змарнілий. Мішки під очима… Й зморшки… — Він добре знав Любу, тож знав і як їй допекти.

Дівчина завмерла, очі люто вистрілили отрутою, і вона ворухнула губами, ніби збиралася відповісти, але хлопець уже переступив поріг і зачинив за собою двері. Звісно, прикро, що весь запал її ненависті дістанеться зараз комусь іншому, хто випадково зустрінеться Любі на шляху. Однак Лисому дуже не подобалося, коли хтось починав кепкувати з нього. Особливо якщо йшлося про їхні з Лелею стосунки. Втім, уже ніхто в селі й не наважувався з цього приводу жартувати. Дивно навіть, що Люба раптом вдалася до глузів…

— Доброго ранку! — привітався він дещо поквапливо, щоб перебити, якщо Люба все ж таки спроможеться щось сказати йому в спину.

— Вітаю, — коротко відповів Інженер.

Він сидів за столом, навпроти дверей, просто на тлі вікна, тож у темній хаті, де вікно було єдиною світлою плямою, Лисий не міг бачити його очей і виразу обличчя. Він уже знав, що Інженер більше нічого не скаже, не почне розмови перший. Після повернення Лисого з Руїни Інженер ні разу не почав з ним розмови перший — завжди чекав, поки почне хлопець. І так виходило щоразу, ніби Лисий приходив про щось Інженера просити, про щось радитися з ним. Хлопця такий спосіб спілкування дуже дратував, однак він не знав, як із цим боротися.

Втім, саме зараз у нього було з чого почати розмову, тим паче, що він і справді злякався за здоров’я Інженера, зустрівши тут у такий ранній час Любу.

— Вам зле? — співчутливо спитав він.

— Що? — схоже, Інженер справді не зрозумів запитання.

— Я кажу, ви погано почуваєтеся?

— З чого ти взяв? — знову дуже щиро здивувався Інженер, а потім зрозумів, що Лисий зустрів Любу, й виправився зі старечими нотками в голосі: — Так, щось ноги крутить, мабуть, на дощі.

— Воно й справді — скоро осінь, — відгукнувся хлопець йому в тон.

— А врожай не зібраний, — додав Інженер.

Старий сторожовий пацюк Ряха сидів на його лівому плечі, подалі від сонячного проміння, що вже відвоювало в темряви клаптик правої стіни й неметеної глиняної долівки під нею. При цих Інженерових словах пацюк підвів свій сивовусий гострий писок і уважно подивився на хазяїна.

Лисий завжди підозрював, що Ряха не такий простий, як хоче здаватись. Однак цього разу хлопець аж здригнувся: Інженер перший заговорив про те, про що говорити хотів Лисий, це було дуже несподівано. Поведінка Ряхи, мабуть, випадкова, та надто вже вчасно він підвів голову, ніби зрозумів слова, ніби і його, як Лисого, ці слова заскочили зненацька.

— Урожай зберемо, там зараз і жінкам із дітьми роботи не вистачає.

— Не вистачало, — виправив його Інженер. — До того, як ти одразу двох найсильніших вирядив невідь куди, невідь по що… Тепер вистачає всім.

Лисий помовчав, удруге за сьогоднішній ранок наливаючись роздратуванням.

— Якщо роботи справді так багато, чого ж тоді ваша Люба не працює ні в саду, ні на городі?

— А чого це вона моя, — швидше стверджувально, ніж запитально промовив Інженер. — Скажи їй, хай іде на роботу.

— Я тут не зверхник, аби щось їй наказувати, — Лисий дедалі більше втрачав над собою контроль, відчував, що Інженер навмисне відвертає розмову від тієї теми, яка найбільше хвилює хлопця. — Якщо ви скажете, то вона піде. Тільки на цих роботах вона нікому не потрібна. Однаково нічого робити не здатна.

— Щось я тебе не розумію — то потрібна, то не потрібна…

— Ви все розумієте, — нарешті не витримав Лисий. — Мені потрібна не Люба. Мені потрібні інші люди: Борода і Вухань. А ви їм заборонили мені допомагати.

Ряха розлючено ошкірився й загрозливо запищав. Здавалося, от зараз стрибне просто в обличчя і ввіп’ється гострими іклами Лисому в ніс. Однак хлопець його вже не боявся. По-перше, він зустрічався з пацюками значно більшими й страшнішими за Ряху, а по-друге, добре знав, що не ті вже в цього щура ноги, щоб отак стрибати. Старий він став. Старенький.

— Нічого я їм не забороняв, — заперечив Інженер стомленим голосом. — Просто є справи важливіші.

— Ви ніби навмисно не хочете мене зрозуміти, — теж стомленим голосом відповів Лисий. — Я вже вам розповідав. Коли ми поверталися з Руїни, ми бачили новий слід. Він відгалужувався від Лелиного села і йшов далі на схід, попід самою рікою. Можливо, зараз він пролягає між рікою і нами. А це означає, що вони можуть з’явитися будь-якої ночі.

— Так, про твої подвиги ми чули… Тільки не бачили…

На початку літа Лисому з Лелею довелося витримати страшний бій зі зграєю вовкулаків, щоб звільнити захоплених вовкулаками дітей з Лелиного села. Всі вони тоді мало не загинули. Звісно, ні Інженер, ні хто інший із села цього не бачили — знали тільки з розповідей дітей.

У словах Інженера, відчував Лисий, не було сумніву Він, безперечно, вірив, що діти справді бачили вовкулаків і билися з ними. Але сам він цих тварюк не бачив ніколи. Ліс його вберіг від такої зустрічі, коли він сам ходив до Руїни — багато-багато років тому. А не побачивши їх, уявити, що це таке, неможливо.

Однак несправедливість у цих словах була, зумисна несправедливість, і Лисий вирішив не звертати на неї уваги.

— Так, ви не бачили, — як зміг спокійно сказав він. — А я бачив. І ще я бачив село, в якому вони побували. Люди там заздалегідь готували зброю проти них, але навіть не встигли нею скористатися…

— Ну, то що ти хочеш від нашого села? — перебив його Інженер. — Де ми цю зброю візьмемо? У нас срібла немає… А головне — не прийдуть вони до нас. Далеко ми від них живемо.

— Не вірите мені, повірте дітям, — не здавався Лисий. — Найсвіжіший слід ми бачили в двох-трьох днях ходи звідси. Ви розумієте, що це означає!

Сонячне проміння вже затопило хату, відбивалося від давно не білених, але ще достатньо світлих стін, тому Лисий зміг побачити недобру посмішку на вустах Інженера.

— Розумію, — відповів той. — Це означає, що тобі мало розповідей про свої сумнівні подвиги в дорозі, ти вирішив стати ще важливішим. Найважливішим. Почекай, хлопче! Згадай, скільки тобі років. Згадай, хто тебе всього навчив і хто вирядив тебе в ту подорож, після якої ти почав так себе поважати…

Тепер уже Лисий перебив Інженера, хоча ще три-чотири місяці тому не міг навіть уявити, що можна вставити своє слово, коли говорить сам старий Інженер.

— Мені не треба згадувати. Я пам’ятаю, хто мене навчив усього, що я знав до того, як вирушив із села в пошуках Руїни. Я пам’ятаю. Але я думав, ви для того й вирядили мене в ту далеку подорож, аби я набрався нового досвіду й передав його односельцям. І ще я думав, що ви й далі будете навчати мене. Що після мого повернення ви не почнете до мене ставитись як до ворога…

Хлопцеві було так прикро, що він відчув: іще кілька слів, і можна розплакатись. А плакати він уже не мав права. Його сльози тільки підтвердили б те, що казав Інженер.

Він встав і вийшов з Інженерової хати.

Сонце стояло високо над головою.

«Як там Василько? — подумав Лисий. — Чи дісталися вони вже берега?»

Берег

Берега вони дісталися без пригод. Почувши воду, Глина розхвилювався. Він почав бігати вздовж високого берега, намагаючись знайти безпечний спуск і голосно обурюючись із його відсутності.

— Глино, до мене! — суворо гукнула Леля.

Не вистачало тільки, щоб він усе зіпсував. Дівчинка вперше пошкодувала, що відіслала Василька до села. Він міг би посидіти з Глиною, поки вона розмовлятиме. Якщо, звичайно, розмова взагалі відбудеться.

Леля пішла берегом униз за течією. Річка під нею виблискувала сонячними зайчиками, сліпила очі й водночас підступно приманювала, ніби запрошувала зайти у воду.

— Нема дурних, — відповіла їй Леля.

Глина миттю зупинився й подивився на неї відданими очима.

— Не зрозумів наказу.

— Це я не тобі, — пояснила дівчинка, не зупиняючись.

Батько казав колись, що з роками отруйна вода в річках стече до моря, а замість неї знову потече така чиста, що її можна буде просто пригорщами брати й пити. Можна буде заходити в потік і плисти хоч за течією, хоч проти неї. Скільки ж іще років повинно минути? Чи доживе вона? Батько вже не дожив… І мама. І майже ціле їхнє село не дожило. Тепер у ньому хазяйнують пацюки та круки. А може, і їх уже немає…

Треба рухатись обережно — тут, біля річки, можуть бути гадюки. Вони непомітні у високій перестояній траві. Якщо, звичайно, йти і голосно щось говорити, вони й самі втечуть. Але голосу зараз краще не подавати. Гадюку чи ще злякаєш, а якусь іншу гидоту напевне принадиш. Та й Глина змію почує заздалегідь. Якби ж тільки біг весь час попереду, а то зовсім розум утратив від запаху річки.

Леля й сама не знала, яке місце вона видивляється. Найкраще, якщо буде невеличка круча над водою, щоб туди було легко дістатися й звідти легко втекти, якщо доведеться. І щоб можна було розмовляти. От тільки що робити з Глиною? Його, як Василька, додому не відішлеш.

Леля йшла узліссям, час від часу звертаючи до краю кручі й знову пірнаючи під крони дерев. Тут вона почувалася затишніше, ніж на відкритому місці. Але ця постійна зміна затіненого лісу та яскравого сонячного світла й зіграла з нею лихий жарт.

Ріка в тому місці круто завертала праворуч, ліс від річки відступив, на кручі, видно, росла тільки самотня сосна. Може, вітер був сильний, може, просто вік її вийшов — сосна впала з кручі, кроною вниз, але коріння не відпустило її. Це був природний похилий місток. Якби вдалося ним зійти донизу, там можна було б чекати на невеличкому майданчику, половину якого займала вже майже суха крона дерева. Це місце вище берега десь на зріст дорослого чоловіка, тож там цілком безпечно.

Вона ослизнулася вже на другому кроці — соснова кора буває дуже слизькою. Щоб не впасти, Леля вхопилася за колюче гілля й мимоволі випустила з правої руки арбалет. Сталося диво: зброя впала наконечником стріли на стовбур, від удару вистрілила, а що стріла впиралася в стовбур, то сам арбалет підлетів угору і впав нагорі біля краю урвища.

Леля нарешті вибралася на землю й пішла до лісу, навіть не подумавши знову спробувати спуститися цим стовбуром. Глина того часу, радий, що хазяйка втратила над ним контроль, погнався за великою зеленою мухою, тож уся ця подія пройшла повз його увагу.

Знайшовши його поглядом, дівчинка трохи заспокоїлася й знову заглибилася в гущавину. Вона не зробила й десяти кроків, як раптом зупинилася мов укопана.

В якихось п’яти-семи кроках перед нею стояв сірий ошкірений вовк.

Увесь цей час вони йшли вздовж берега ріки на південь, назустріч вітру, тому, видно, Глина й не унюхав ворога.

Якби не ця різниця в освітленні, вона помітила б вовка раніше і легко встигла б зарядити арбалет. Власне, вовк і сам був заскочений зненацька. Він не справляв враження голодної тварини. Однак у такій ситуації тікати він не міг. Для нього існував тільки один шлях: напасти першим. Він зробив обережний, але загрозливий крок назустріч Лелі.

Дівчинка ледь зігнула ноги в колінах. Вона знала, що звір стрибатиме, щоб ухопити її зубами за шию. Ухилитися вона зможе, а далі… Далі можливо, вона й переможе. Але як зробити, щоб вовк не встиг укусити її, Леля не знала. Знала тільки: не приведи, таке трапиться, порятунку не буде. Дістатися села, де є мертва вода, вона не встигне. Батько казав колись, що вовча слина страшенно отруйна. Не така, як вовкулача, однак…

Вовк зробив іще один крок — останній перед стрибком… і зараз же в повітрі просвистіла стріла і вдарила вовка в шию. Від несподіванки він присів на хвіст, а Леля тим часом вихопила з-за спини свою стрілу і вклала її в арбалет.

Її постріл добив звіра.

«Ох і хлопчик!» — подумала Леля.

Захисні споруди різних часів

Хлопчик і дорослий затіяли гру.

— Лесику, поглянь! — гукнув Петрусь.

Вухань з усмішкою, що перетинала його широке обличчя від одного величезного вуха до другого, зробив урочистий крок уперед. Він ураз повалився на спину й поїхав ногами вперед по траві. Петрусь розреготався, й Вухань підхопив його сміх. Лисий також не втримався, щоб не розсміятися, хоч насправді мусив розгніватися.

Коли Вухань нарешті визволив ногу із зашморгу, який щойно протягнув його кроків із двадцять по траві, Лисий перестав сміятися, взяв мотузку й серйозно спитав Вуханя:

— Як ти гадаєш, чим вона пахне? Понюхай.

Вухань понюхав і, відвівши очі вбік, відповів:

— Ну, той… нічим…

— Нічим… — передражнив Лисий. — Вона твоїми немитими ногами пахне. Навіть я відчуваю цей запах. А я не вовкулака. У мене не такий гострий нюх. Хай уже Вухань не бачив вовкулаків. А ти? — повернувся він до Петруся.

— Ну… треба ж перевірити… — винувато промимрив той.

— І скільки ж разів ви перевіряли? — Лисий виразно подивився на витолочену траву. — Ти думаєш, хоч один найтупіший вовкулака ступить на цю ріллю? Таку добру річ придумав і сам же зіпсував. От як це називається.

Похнюпившись, Петрусь мовчав. Лисому стало навіть шкода його.

— Можеш перенести цю пастку в інше місце?

— А навіщо? — Вухань уже опанував себе. — Ти ж казав, що вони той… пруть зграєю, що все на своєму шляху аж… ну, тобто той… Хіба ж подивляться, що хтось тут на траві той?

— Це коли вони додому вертаються зі здобиччю, тоді так — пруть, витолочуючи все на своєму шляху. І потім три дні жодна погань не наважиться ступити на той шлях. А от коли вони йдуть на полювання, то принюхуються дуже пильно. А попереду ночами йдуть вивідники — скрадливі й непомітні. Зрозуміло?

Вухань і Петрусь кивнули.

— А де Івась, не знаєте? — на прощання спитав Лисий.

Ті двоє змовницьки перезирнулися й засміялися.

Лисий швидко роззирнувся, бо зрозумів цей сміх так, що Івась десь поруч ховається. Він не помітив ніяких ознак цього і знову повернувся до Петруся й Вуханя.

Дивовижа, подумав він. Як вони подружились. І зовсім не відчувається, що одному вже понад тридцять років, а другому заледве дев’ять. Ще коли тільки прийшли до села, Вухань запропонував Петрусеві жити в його хаті. І Вуханиха дуже цьому зраділа — своїх дітей у них не було. А далі й почалося: вони дуже швидко з’ясували, що обоє люблять майструвати. Вухань був вражений, який Петрусь у майструванні винахідливий. А Петрусеві страшенно подобалося, що будь-який його задум Вухань одразу розуміє й може змайструвати все, хоч би що він забагав, — тільки намалювати треба. Потім, коли Лисий запропонував підготуватися до можливого нашестя вовкулаків, саме ці двоє стали головними працівниками. Вони понавидумали стільки дотепних пасток навколо села, що Лисий уже почав хвилюватися — тільки б ніхто зі своїх до тих пасток не втрапив.

Раптом щось зашаруділо на дубі просто над ним, і на голову впав торішній жолудь, боляче дзьобнувши в тім’я. Лисий різко відскочив назад, перед тим устигши відштовхнути Петруся. Той був зовсім до такого не готовий, він стояв розслаблений і сміявся. Від поштовху хлопець дуже незручно впав на куприк і голосно застогнав. Вухань кинувся до нього, а Лисий в падінні вихопив з-за спини стрілу й зарядив арбалет.

— Мало що Петруся покалічив, так тепер іще мене лишилося підстрелити, — пролунав із дерева голос Івася. — Краще залазь сюди, подивися, що я знайшов.

Петрусь на Лисого не ображався, хоч і було йому дуже боляче — таки сильно забився. Зрештою, він розумів, що сам винен, — із Лисим жартувати треба обережно. Коли голова в нього зайнята важливими справами, він на жарти подеколи реагує досить несподівано.

Лисий обійшов навколо дерева, видивляючись, як на нього здертися. Дуб був старезний, широченний — навряд щоб троє дорослих чоловіків змогли його обхопити. Страшно подумати, скільки йому могло бути років. Нарешті Лисий збагнув, що Івась вилазив на дерево, використовуючи як сходинки широкі розщілини в корі. Навіть для Лисого це було непросте завдання. Але так, як Івась, по деревах узагалі ніхто не міг лазити. Він був мов рись, пальці — ніби кігті, і на руках, і на ногах.

— Тільки ж пильнуй, щоб кору не подряпати, — навчав малий Лисого, спостерігаючи зверху за його не дуже вправними спробами.

Цього він, зрештою, міг би й не казати. Малу дитину, яка вперше дряпається на дерево, завжди навчають, що головне, звичайно, не впасти, але й подряпин не залишати — це теж головне. Який сенс ховатися на дереві, якщо всі знатимуть, де ти сховався?

Нарешті вдалося дістатися до першої гілки, а далі пішло легше. Втім, поки ліз до Івася, минуло не менш як чверть години. Внизу хихотів Вухань — його завжди смішило, коли люди займалися чимось таким, чого сам він не вмів. Наприклад, майстрування — це серйозно, це ніколи не викликало сміху. А коли Леля, скажімо, стріляла з арбалета в ціль, навіть якщо дуже добре стріляла, Вухань хихотів, ніби збиткувався.

Івась сидів на пні, мов на столі. Це було неймовірно, але не вірити очам Лисий не міг. Високо-високо над землею — не менше п’яти людських зростів — стовбур був спиляний. Він був рівно й акуратно зрізаний, ніби пилкою. Хоча уявити пилку, здатну зрізати такий грубезний стовбур, мабуть, ніхто не зміг би. Очевидно, колись — багато-багато років тому, коли такі пилки існували, звідси відкривався розкішний круговид на цілий світ. Мабуть, тоді тут селилися лелеки, які люблять, щоб довкруги було далеко видно. Потім гілки навколо піднялися й сховали зріз від людських очей. Лелеки розлюбили це гніздо, а вітри з роками зруйнували його і майже знищили сліди на рівнесенькій поверхні. Дощі й сніги, спека й мороз марно боролися, щоб помережити зріз тріщинами, запустити в тіло дерева трухлявість, шашіль та інших руйнівників. Нічого не вийшло. Поверхня була гладенька, міцна й непіддатна.

«Яким же інструментом можна було таке зробити?! — знову здивувався Лисий. — А вирівняти так?»

— Сюди можна витягти скриню з арбалетами й стрілами, з харчами навіть, — Івась любовно гладив рукою поверхню, на якій сидів. — Не тільки від вовкулаків — від будь-кого можна відбитися. Тільки трохи прорідити гілки отам і отам, праворуч…

— Чим? — засумнівався Лисий.

— Петрусь придумає чим.

— Ну, а хто, крім тебе, зможе сюди видертися? Чи ти тут і житимеш, щоб не пропустити ворога? А якщо ворог так і не прийде?

— Дуже смішно, — Івась не образився. — Петрусь, запропонував зробити драбину з мотузки. І спускати її на землю тільки коли треба.

— Хто ще, крім Петруся, знає про це місце?

— Вухань.

— Вони сюди лазили?

— Тільки Петрусь, він потім розповів Вуханеві. — Івась мимоволі намагався говорити тихо, як і Лисий, хоча й не розумів, навіщо така таємничість. — Вухань потім хотів подивитися, як це можна було так відрізати верхівку, але залізти не зміг, а ми не могли його підсадити.

— Треба попередити, щоб нікому не розповідали — ні Петрусь, ні Вухань.

— Чому? — здивувався Івась. — Ти в селі когось боїшся?

— Не боюся, — відповів Лисий після паузи. — Але мушу спершу дещо перевірити. Мені чомусь здається, що не ти перший знайшов це дерево. Що тут було, коли ти вперше сюди дістався?

— Нічого не було… — Івась стенув плечима. — Так, сміття якесь… Пір’я…

— Чиє пір’я?

— А я знаю? Чорне, схоже на куряче, тільки ж курка… Як би вона сюди дісталась? Я подумав, що шуліка сюди затягнув курку та й з’їв…

— Може, й шуліка, — Лисий задумався. Ця табуретка йому не подобалася. Вона була й справді дуже приємна на дотик, тішила око, та разом із тим він відчував щось дуже непривітне, чуже й навіть вороже.

Коли Івась поліз униз, Лисий зірвав із найближчої гілки перекособоченого жолудя і встромив його хвостик у ледь помітну щілину в корі. Обдивився й вирішив, що виглядає досить природно: за певних умов жолудь і сам міг би так зачепитися за кору.

Піди туди, не знаю куди

— Виходь уже! Визираєш там… — сказала вона. Звісно, Василькову стрілу Леля впізнала одразу.

Але перш ніж із-за дерева вийшов Василько, розлігся лютий гавкіт Глини, який саме встиг виявити хоробрість і надійність. Він гасав навколо мертвого вовчого тіла, присідав на передні лапи. Як ти наважився загрожувати моїй Лелі, кричав він, хто ти такий, щоб так зухвало поводитися, тепер знатимеш, вигавкував він на весь ліс.

Леля вирішила не чекати, доки він почне хапати й шматувати зубами цінну вовчу шкуру, й відігнала собаку.

— Раз уже ти такий неслухняний, — тепло сказала вона Василькові, — матимеш іще одну розвагу: здиратимемо шкуру з вовка.

Різкий запах ворожої крові не давав Глині спокою. Він гарчав, переходив з місця на місце, лягав на глицю й одразу ж підводився, але наблизитися не наважувався, пам’ятаючи Лелину команду.

— Та як же можна так знущатись, — ображено бурмотів він. — Та хіба ж я вам чужий? Самі розважаються, шкуру з нього здирають, а мені — зась? Ну, я так не граюся! Чуєте, я так не граюся!.. Ну гаразд, граюся, тільки ж підпустіть мене до нього!!!

Він наробив стільки галасу, що розлякав усіх — не тільки в лісі, а, мабуть, і в річці. Леля відчувала, що цей вовк зруйнував усі її плани. Чи той ведмідь? Зустріти двох таких небезпечних хижаків в один день, та ще й так близько від села — це справді дуже дивно й незвичайно. Не так багато вовків у цих лісах, а ведмедів, наскільки Леля знала, тут зроду-віку ніхто не бачив.

Закінчивши роботу, діти натягли шкуру на сяк-так зв’язану раму з гілочок, а потім відбатували від підв’язаної до великої липової гілки вовчої туші кілька невеликих шматків м’яса й кинули їх Глині. Самі вони їсти вовчатину не погодилися б нізащо. Та й Глина не дуже нею ласував: довго принюхувався, гидливо взяв у пащу й тут же виплюнув на глицю, потім так само повівся з другим шматком… Але коли побачив, що Леля й Василько намірилися йти далі, за кілька секунд усе проковтнув і погнався за ними.

Сонце піднялося до найвищої точки. В лісі було добре, а біля урвища аж припікало. Хотілося їсти, але руки вони так виробили у вовчій крові, що спершу вирішили дістатися до води, помити руки, а тоді вже щось перекусити.

Знову підійшли до урвища вже за поворотом і там, удалині, побачили пологий яр, що глибоко прорізав прибережну кручу й виводив до ріки невеликий струмок. Ще краще. У струмку вода може бути значно чистіша, ніж у річці. Хоча це й не обов’язково.

Зблизька з’ясувалося, що спуститися до цього яру так само нелегко, як і до річки. Леля й Василько рушили праворуч, намагаючись триматися недалеко від яру, щоб не проґавити можливу стежину чи бодай якийсь пологий спуск. Це було непросто — ребро яру густо поросло малинником. Ягід на ньому вже не лишилося, тільки колючки й непролазні лози. Рубати їх і продиратися навпростець вони не хотіли, бо це створило б занадто багато шуму й дуже скувало б їхню рухливість і здатність миттєво реагувати на небезпеку.

Довелось обходити. І досить далеко. Згаяли дуже багато часу. Леля відчувала, що все пропало, що нічого вже сьогодні не вийде. А це означає, що наступного разу відпроситися буде ще важче. Адже вони муситимуть розповісти й про вовка, і про ведмедя, і про те, що впоратися за один день не вдасться, швидше за все, й наступного разу.

Аж ось ліс розступився, й глибока улоговина побігла вниз — до струмка. Її густо вкривала буйна трава, ніде не м’ята й не топтана, і це Лелі не сподобалося. Навіть не те її бентежило, що в цій траві залюбки могли ховатися гадюки, бо ж і для них ця улоговина була добрим шляхом від струмка в ліс, де є миші, пташині яйця й інші харчі. Найгірше те, що це місце — таке зручне для водопою, ніякі звірі не відвідували. Якби хоч зрідка вони сюди приходили, то трава не виросла б така густа й висока.

Мабуть, Василько теж про це подумав, бо, спинившись, нічого не сказав і ні про що не спитав. Не виходячи з-за стовбурів останніх перед улоговиною сосон, діти стояли й дивилися. Вони не помічали нічого загрозливого і від того ще гостріше відчували небезпеку. Це місце дуже нагадувало пастку, от тільки ким наготовану? Леля перебирала подумки різні варіанти і ні з чим знайомим порівняти побачене не могла.

Вона глянула на Глину, що притиснувся спиною до її стегна й дрібно тремтів. Леля тільки тепер усвідомила, що відчувала це тремтіння від тієї миті, коли вони зупинилися перед улоговиною. Глина був наїжачений, переляканий, зуби ошкірені, але навіть гарчати він не наважувався. Якби мав голос, то сказав би:

— Ходімте звідси якомога далі! Тут навіть стояти не можна, не кажучи вже про те, щоб іще хоч крок ступити вперед. Можете мене вважати боягузом, панікером, навіть зрадником. Тільки мерщій ходімте звідси світ за очі!

Василько повільно нахилився, підняв із землі гілку й показав Лелі очима на Глину. Вона зрозуміла, взяла пса за нашийник. Хлопчик розмахнувся і, не виходячи з-за дерева, сильно кинув палицю майже на середину улоговини. Гілка зникла у траві.

І нічого не відбулося. Тобто не відбулося зовсім нічого. Палиця зникла, немов влетіла в темряву. Вона не зрізала трави, навіть не прим’яла її. Просто гулькнула крізь неї, наче у воду. От тільки кіл на поверхні не з’явилося. І ніякого звуку не пролунало.

За півхвилини щось ніби загуло десь далеко під землею, під їхніми ногами, під непорушною травою перед ними. Земля дрібно затремтіла, затремтів стовбур дерева, якого Леля торкалася долонею. Там — під землею — було щось велетенське й неспівмірне ні з чим, що вони знали. Не змовляючись, діти розвернулися й щодуху побігли геть від цього страшного й незрозумілого місця.

Висотний пень

Зіскочивши на землю, Лисий розвернувся і як міг весело глянув на Петруся й Вуханя.

— То що, розважатиметеся далі?

Вухань, який перед тим радісно йому усміхався, опустив очі й винувато відповів:

— Так ми ж хіба… Ми ж не той…

— Отож-бо й є, що не той, — передражнив його Лисий. — Звідки ви знаєте, що ніякий вовкулачий вивідник не стежив, поки ви тут «хіба»?

— Ніхто за нами не стежив, — серйозно промовив Петрусь. — Ми помітили б. Взагалі нікого поблизу не було. Тільки Люба пройшлася двічі.

— Що то значить «пройшлася»? — Лисий намагався не виказати здивування.

— Та кудись той… Ішла… — пояснив Вухань. — А потім той… Поверталася.

— Взагалі мені здалося, що вона до нас ішла, — втрутився Петрусь. — Бо спочатку йшла швидко, а як наблизилася, то… Почала якісь дурниці теревенити… Що ми такі майстри і що в неї причілок розхитався в хаті…

— Ну?

— Ну й нічого. Пішла далі — отуди, — Петрусь показав рукою в напрямку заростів шипшини. — А за кілька хвилин повернулася й пішла в село, а з нами вже не розмовляла більше.

— Мабуть, до вітру той… — припустив Вухань.

— Чи не далеко вона до вітру ходить? — Лисий зняв капелюха й струсив із нього чіпке павутиння, що назбирав, поки спускався з дерева. — У неї в дворі вбиральня є… Ну гаразд, закінчуйте й приходьте до села. Треба порадитися всім разом.

Лисий пішов далі й по дорозі зрозумів, що сказав дурницю. Всім разом порадитися не вдасться. Принаймні найближчим часом. Немає ж Лелі й Василька. Коли вони повернуться, передбачити важко. Хлопець знову почав картати себе за те, що відпустив їх у цю небезпечну й не дуже зрозумілу подорож.

У селі мало хто знав, куди пішли Леля й Василько. Знали тільки діти й Інженер. Схоже, тепер знала й Люба. Звісно, якби не Лисий, Інженер Лелю не відпустив би. І Лисий не відпустив би.

Втім, він не міг не визнати, що ця подорож потрібна. Сам скільки разів повторював:

— Ми нічого не знаємо!.. Цим діти й відрізняються від дорослих. Дорослі за своє життя так багато бачили, стільки пережили. Вони навчилися все одне з одним порівнювати.

— Я також усе з усім порівнюю, — сказав якось Василько.

— Ти не так порівнюєш, — не погодився Лисий. — Вони будь-що незнайоме порівнюють із чимось знайомим. Дорослі майже завжди вміють передбачити, до чого приведуть ті чи інші вчинки. А діти цього не роблять. Діти думають про те, що буде, коли воно вже сталося…

Лелина мандрівка обіцяла найдорожче — знання. Але вона ж обіцяла й інше — небезпеки. Якби йти треба було самому Лисому, він би не вагався й миті. А відпускати Лелю… І не відпустив би.

Але дівчинка все добре розрахувала, знаючи про постійне напруження в стосунках між двома керівниками села. Лисому стало прикро, коли він зрозумів, що дозволив Лелі йти не через необхідність. Насправді він її відпустив через те, що Інженер був проти цього. Виходило, він, Лисий, приймав рішення, виходячи не з його доцільності, а просто аби насолити іншому.

Хлопець сів під деревом і спробував угамувати сором, що душив йому серце. Може, і вдалося б, якби він міг зосередитися на цьому. А саме зосередитися й не виходило, бо глибоко в голові сиділа, мов скалка в нозі, одна-єдина думка: «Як же вони там? Де вони? Чи все гаразд?»

Равлик на похилому стовбурі

Вони й самі не знали, куди забігли; зупинилися тільки тоді, коли дихати вже стало зовсім неможливо. Глина промчав іще кільканадцять кроків і теж зупинився, висолопивши червоного язика й озирнувшись на Лелю й Василька. Поки бігли, все здавалося, що за ними хтось женеться. Тепер хоч би й гнався хтось, бігти далі діти вже просто не могли. Мабуть, ніхто таки не переслідував їх, бо Глина ліг на глицю й важко, але безтурботно дихав.

— Це називається: «Піди туди, не знаю куди, принеси те, не знаю що», — промовила Леля, щойно дихання трохи заспокоїлося й до неї повернулася здатність говорити. — Шукали страшне, знайшли ще страшніше.

— Не варто мені було кидати палицю в ту яму, — відповів Василько.

— А що? Самому йти?! — Леля невесело посміхнулася.

Дякувати ногам, не занесли їх світ за очі. Коли бігли, не думали, куди. Тепер з’ясувалося: туди, звідки прийшли. Попереду був берег Малої ріки й вивернуте коріння сосни, по стовбуру якої Леля колись намагалася спуститися ближче до води. Колись! Минуло відтоді лиш кілька годин, а здавалося, це було так давно!

Весь день сьогоднішній пробіг перед Лелиними очима, і вона мусила визнати, що Лисий мав рацію, коли не хотів її відпускати. Вона й уявити не могла, як багато всього могло трапитися дорогою. А до мети подорожі так і не дійшли. Сонце пройшло свою найвищу точку в небі й повільно покотилося вниз. Треба повертатись. Отже, цю справу дівчинка остаточно завалила. Вдруге її ніхто не відпустить.

Втім, дорога сама по собі не така вже й довга. Якби вдалося зустрітися з ними зараз, то до вечора мандрівники б іще встигли повернутися.

— Лелю, я тебе прошу, — Василько втрутився в її думки. — Ходімо додому. Лесик нас уб’є.

— Не вб’є, — вперто відповіла Леля.

— А як йому самому буде?

Тут їй заперечити було нічого. Лисий відпустив їх усупереч волі Інженера. Якщо вони до ночі не повернуться, хлопцеві буде непереливки. Мало, що якось Інженерові треба в очі дивитися, так іще ж… Звісно, він нізащо не сидітиме склавши руки. Піде шукати. Вночі. І вони можуть розминутися…

Він може натрапити на ведмедя, якщо той повернувся до заростів ліщини, його може перестріти якийсь інший вовк — уночі така зустріч іще небезпечніша. Зрештою, він може набрести на ту кляту улоговину, до якої вони з Васильком ледве не втрапили… Безперечно, треба йти додому. Заперечити Василькові нічого.

— Поглянь на цю сосну, — сказала Леля. — Якщо ти допоможеш, я спущусь на той майданчик.

— Лелю!..

— Я довго не чекатиму. Півгодинки посиджу. Вийде — вийде. Не вийде — одразу підемо додому.

— Лелю!.. — Василько здаватися не хотів.

— Ти мені друг чи не друг? — вдалася вона до останнього аргументу.

Тут, зверху, стовбур був майже голий. Тільки один уламок гілки, власне, сучок, який нещодавно врятував Лелин арбалет. А за ним кілька кроків просто слизька кора, що лущилася під ногою, і стовбур ставав іще слизькішим. Тримаючись за довгу кленову лозину, зрізану щойно Васильком, Леля обережно спускалася по колоді, намагаючись не думати про те, як вона вертатиметься нагору. Мабуть, краще б лягти на дерево й спускатись, обхопивши стовбур руками й ногами. Але на ньому траплялися сучки, бракувало ще порвати одяг.

Вона була струнка й легенька. Але Василькові щойно виповнилося лише десять років, він був значно нижчий за Лелю й переживав, чи не стягне вона його за собою вниз.

Ноги її ковзали, з-під них сипалася дрібна луска кори й золотими кружальцями лягала на пісок далеко внизу. Дуже далеко.

Глина то присідав на передні лапи, то знову вставав на чотири, то лягав і, дрібно перебираючи лапами, підповзав до стовбура. І тихенько й тоненько скиглив:

— Ну куди тебе понесло? Чи ти не відчуваєш, як там небезпечно? А що як упадеш? Як же я зможу тебе виручити, коли ти так далеко залізла від мене?!

— Глино, лежати! — час від часу промовляв Василько, хоча, з останніх сил утримуючи лозину з Лелею, він не те що говорити не міг — дихав через силу.

Собаче серце рвалося до Лелі, але наказ Васильків Глина розумів, тому кинутися вниз стовбуром поваленої сосни не наважувався.

Аж ось лозина натяглася на всю свою довжину. Більше Василько допомогти не міг нічим — він і так уже впирався ногами в останнє кореневище, далі був голий стовбур. Лелі лишалося якихось два кроки до найближчих гілок. Вона повільно опустилася на коліна й спробувала закріпити край кленової лозини, настромивши його на сучок. Втім, сучок виявився не дуже гострим. Трохи пометикувавши, Леля вирішила затиснути лозину в розщелині іншого сучка. Щоправда, він був на лікоть вище, тобто ближче до Василька.

Далі вона вже на ноги й не зводилася — так і лізла рачки, п’ятами вперед. Тільки хітинової хатки на спині бракує, подумала Леля. Був би чистий тобі равлик. Коли ноги вперлись у велику гілку, що стриміла зі стовбура майже вертикально вгору, Леля полегшено зітхнула. Тримаючись за гілку, обережно звелася на ноги, розвернулась і швиденько спустилася майже на самісіньку верхівку сосни. А звідти легко зістрибнула на піщану приступку, від якої до води вів зовсім не крутий схил.

Однак спускатися туди вона не мала наміру. Її місце — саме тут. Так принаймні колись навчали жінки з їхнього села — близько до води підходити не можна.

Власне, вони її не навчали, а просто розповідали про свій досвід. Але, як з’ясувалося згодом, ніхто інший такого досвіду не мав. Тож можна вважати, що жінки її навчили.

Леля всілася на пісок обличчям до води й почала малювати гілочкою на піску казна-що, вдаючи, що на воду вона й не дивиться. Втім, казна-що не виходило. Виходила дуже схожа лиса голова, на яку їй довелося надіти бриль. Подібність одразу пропала. Власне, вона була, але не з тим Лисим, із яким вона ходила до Руїни, а з цим — теперішнім. Леля розрівняла пісок і почала спочатку.

Василько тим часом відтяг Глину за кущ верболозу в кільканадцяти кроках від сосни, знайшов зручну позицію, щоб було добре видно Лелю й плесо ріки під нею, наказав собаці лежати поруч, зарядив арбалет і завмер. Тепер його діло — чекати й не висовувати носа.

Чорна курка

Припікало. Лисий зняв бриля й витер голову рукавом сорочки. Потім із відчуттям огиди надів бриля. Після повернення з Руїни батьків капелюх уже неможливо було носити. Борода сплів йому це ширококрисе очеретяне диво. Носити його загалом можна, тільки якщо нічого не робиш. Бриль був зовсім круглий і завеликий, тому тільки-но Лисий починав рухатися, бриль повільно сповзав на очі або на потилицю. Лисий благав Бороду зробити щось на зразок його старого капелюха, однак той відмовився.

— Я тобі не якийсь там… — казав Борода. — Що вмію, те й плету. Допетрав?

— Допетрав, — махнув рукою Лисий.

Зрештою, ходити з непокритою головою йому все одно не випадало. Він не Борода, в якого волосся не росте хіба що на очах.

Любина хатина стояла майже на узліссі. Зараз уперше Лисий подумав, що Любі, як нікому іншому, зручно залишати село непоміченою. Хоча далеко в цьому напрямку вона б не зайшла — за якусь сотню метрів лісок обривався. Там свого часу пагорб підмило повінню й утворилася висока круча. Ні спуститися вниз, ні піднятися нею до села не вдавалося навіть Довгоногому, коли в дитинстві вони бігали туди гратися.

З цього боку село й не охороняли. Пости вартових стояли правіше й лівіше — там, де ліс огинав яругу. Втім, Люба, безперечно, знала, де чергують вартові, тож для неї було зовсім не складно обійти і їх непоміченою.

Навіщо їй це, Лисий не знав. Він тепер зрозумів, що зовсім нічого не знає про цю вродливу самотню дівчину. Тільки те, що вона самотня, що ніхто не хоче з нею одружуватися через її лиху вдачу і що бабуся в Люби була ворожбиткою, зцілювала людей. Він би, може, й тепер не зацікавився нею, якби не дві обставини сьогоднішнього ранку. Перша — це зустріч із нею біля дому Інженера на світанку, а друга — те, що Люба крутилася біля дуба з таким дивним висотним пнем.

Тут цілком міг бути простий збіг, який нічого не означав. Ну, зайшла дівчина до Інженера. Той був старійшиною в селі й сам вирішував, кому до нього заходити, а кому ні. Ну, пройшлася повз дуб, привіталася з хлопцями, прогулялася ще собі до лісу та й повернулася. Випадковістю могло бути й те, що гуляла вона там, де її не могли бачити вартові, й те, що саме в цьому місці стоїть той незбагненний дуб. Усе могло бути звичайним збігом подій, ніяк між собою не пов’язаних.

Мабуть, тут більше важила дивна й неприязна поведінка Інженера після того, як хлопець повернувся з Руїни. Йому все було не так, він виступав проти всього, що Лисий пропонував. Навіть коли вже Лисий довів, що його пропозиції можуть бути корисними, як це трапилося з криницею. Тепер навіть дивно згадувати, що така проста ідея не спала на думку нікому з односельців раніше. Коли вже справу було закінчено і всі обливалися крижаною водою, щасливо регочучи, дехто з них пригадав, що колись чули про криниці, але цей спогад чомусь повернувся тільки тепер.

Власне, після криниці стосунки хлопця з Інженером зіпсувалися ще більше. Якби йшлося про когось іншого, Лисий міг би подумати, що людина просто заздрить йому. Але ж це був Інженер!

— Ну то й що, що Інженер? — заперечувала Леля. — Та й не Інженер він ніякий. Я думаю, він і був тим хлопцем, що багато років тому приходив до справжнього Інженера. Потім пішов додому й присвоїв собі чуже ім’я…

Лисий це зрозумів іще тоді, коли лежав хворий в ошатній хатинці край Руїни. Що ж до всього іншого… Не вірити Інженерові — це все одно, що не вірити батькові.

У відповідь на це Леля тільки хмикала й замовкала. Лисий також втратив батька, був сиротою. Однак у Лелі це був зовсім свіжий біль. Тому й хлопець замовкав, коли їхні суперечки мимоволі торкалися цієї теми.

Тепер, роздивляючись із колючих заростів ожини Любину хатину, Лисий усе те згадував і намагався знайти в пам’яті щось таке, що дозволило б усі ці факти або відкинути як не варті уваги, або вибудувати бодай якесь пояснення, що трималося б купи. Не вдавалося.

Він не вперше бачив Любину хату з цієї точки. Власне, в селі нічого не було такого, чого б він не бачив. І всередині хати колись був — ще за життя Любиної бабусі. Але тепер дивився іншими очима. Не сказати б, що йому це подобалося — бути вивідником, однак…

Невелике обійстя досить занедбане. Город заріс відцвілими будяками, височенною кропивою й пузатою коноплею. Тільки під самою хатою — з південного боку, куди виходять два віконця, серед бур’янів стриміли білоголові стріли цибулі й часнику. З того ж боку, приставлена до невеликих дверцят горища, стояла груба драбина. І що здалося Лисому особливо прикметним, від драбини до лісу вела ледь помітна стежинка, якою, без сумніву, користувалася тільки одна людина, що знала цей шлях, як свої п’ять пальців. Лисий цієї стежки й не помітив би, якби не шукав. Більше того, іншим разом він би й сам не пішов цією стежиною. Бо якщо стояти біля драбини, то варто було б вибрати якийсь інший шлях, адже стежина впиралася в густий кропивний ліс. І тільки підійшовши до нього, можна було помітити, що кропива стоїть не суцільною стіною, що через неї в’ється прохід.

Виходить, Люба цей шлях навмисне заплутала. Навмисне хотіла, щоб ніхто про цей прохід не знав. Адже навіть стоячи біля драбини, навіть помітивши щось на зразок стежини, ніхто б і не подумав, що це шлях до лісу.

За спиною Лисого щось зашурхотіло в траві, і він від несподіванки здригнувся. Але нічого небезпечного — просто греблася в землі чорна курка.

Перше побачення

Сірі й чорні чайки ширяли над водою, стрімко падали в хвилі й знову злітали вгору, проковтнувши здобич. На протилежному боці ріки стелилися луки. Там походжала пара лелек. Лелі нечасто доводилося спостерігати, як вони полюють. Рухи їхні були вповільнені й сповнені владної гідності. Стоячи на одній нозі, вони пильно стежили за тим, що відбувається у воді під ними, потім стрімко опускали довгого дзьоба у воду, тоді задирали голову й ковтали жабу чи що там вони знаходили. Детальніше роздивитися було важко — все ж таки річка досить широка.

Плесом миготіли сонячні зайчики. Часом набігав легенький вітерець і ковтав їх десятками, поребривши поверхню води. Але щойно він заспокоювався, зайчики знову займали водний простір.

Одне пожирає іншого. Одне пожирає іншого. Закон життя. Леля розуміла це, але все її єство проти цього закону повставало. Вона не могла змиритися…

Щось стиха хлюпнуло біля самого берега. Дівчинка підвела очі й побачила над водою голову чарівної жінки з довгим мокрим волоссям. Леля знала, якою отруйною є вода в річці, але ця жінка світилася чистотою і здоров’ям. Серед наземних людей таке дуже рідко можна побачити.

Її темно-зелені очі дивилися привітно, хоча й дещо насмішкувато.

— Як погода? — весело спитала русалка.

Леля розсміялася. Вона так давно мріяла про цю мить, шлях до неї був такий тяжкий і небезпечний, що буденність русалчиного запитання здалася їй неймовірно смішною.

Схоже, саму русалку Лелин сміх здивував іще більше, бо вона якось швидко глянула, звівши брови, а потім зненацька зникла під водою.

Сміх замерз у Лелі на вустах. Чого вона найменше хотіла, то це образити русалку. Спливали хвилини, а підводна жінка не поверталася. Лелю охопив розпач. Невже ж така дрібничка могла все зіпсувати!? Все зруйнувати! Вона мимоволі озирнулася туди, де ховався Василько. Але його не було видно — мабуть, добре сховався. Коли ж Леля знову повернула голову до води, над її поверхнею вона побачила вже дві жіночі голови, тільки в іншому місці — трохи нижче за течією. Коли вони з’явилися? Чи встигли помітити, куди Леля дивилась? Адже якщо русалки здогадаються, що вона не сама, розмови може не відбутися. Тобто змарнованою виявиться ще одна можливість!

— То чим же тебе так погода насмішила? — спитала її друга, стріпнувши волоссям і розсипавши навколо дрібненькі кульки води.

— Не погода, — Леля усміхнулась у відповідь на їхню привітність. — Просто запитання про погоду… Ну, мені здалося, що воно було якесь… Ми ж іще не знайомі.

Тепер уже засміялися русалки.

— То давай познайомимося. Мене звуть Русалка, — сказала перша.

— А мене — Русалка, — додала друга.

Тепер, коли вони назвались однаковим іменем (та й не іменем зовсім: те, що вони русалки, Лелі й так було відомо), вона здивовано помітила, що вже не певна, котра з них з’явилася першою. Дівчинка придивилася пильніше. Ні, обличчя були дуже різні, тільки от… Вони ніби мінялись обличчями. Ніби одне перетікало в друге, і знову…

Раптом Леля згадала розповіді жінок із їхньої вьоски. Точніше, одну тільки розповідь: жінки казали, що якось до них випірнуло відразу двоє русалок, і вони тоді вирішили з ними не розмовляти, бо відчули, що русалки дужчі. Тоді, два чи три роки тому, Леля ще більше здивувалася. Тепер, згадавши, вона зрозуміла, про що говорили жінки. Але було вже пізно.

Вона не встигала стежити за зміною облич. Вона й не могла встежити за цим перетіканням, русалки мінялися то очима, то губами, то волоссям, це був якийсь невловимий, химерний танок; вони були такі гарні, їхня краса притягувала, Леля відчула непереборний потяг взяти участь у цій грі. Русалки кликали її до себе, й це було так прекрасно, так почесно — саме вони й саме її бажали прийняти до свого гурту, поділитися з нею своєю красою, своїми вміннями, своїми талантами й життями. Вона звелася на ноги й повільно рушила до води, злегка ослизаючись на грузькому піску і все ж таки не втрачаючи рівноваги.

Забудькувата лікарка

Ця зустріч накоїла лиха. Різко обернувшись на звук, Лисий мало не втрапив обличчям у високу кропиву. Він мимоволі сахнувся назад, але нога вгрузла в плетиво трави. Видивляючись, що діється на Любиному городі, хлопець і не помітив, що назаплітав ногами справжнє сильце. Воно не було таким уже міцним, проте достатнім, аби він втратив рівновагу й повалився в кущ ожини. Численні голки пройшлися по обличчю й руках. Хлопець мимоволі скрикнув. Одне слово, галасу наробив більше, ніж вимагалося для того, щоб Люба почула й вийшла з хати.

І вона почула й вийшла. Це було дуже дивно, але Люба безпомилково пішла просто до того куща, під яким борсався серед колючок Лисий. Треба було щось робити. Не вистачало тільки, щоб вона побачила, що він тут підглядає.

А Люба вже наближалася до заростів ожини. І коли їй лишалося зробити три-чотири кроки, Лисий, подряпаний, але щасливий, вийшов назустріч, тримаючи в руках чорну курку.

— Любо, це не твоя курка тут заплуталася в ожині?

Побачивши його, дівчина спершу скептично посміхнулася, та після цих слів, перевівши погляд на птаха, повелася зовсім несподівано й незрозуміло. Спершу вона наче хотіла кинутися до Лисого, щоб відібрати курку. Потім завмерла й розпливлася в радісній усмішці. Потім пригасила цю усмішку, хоча й не до кінця. Все це тривало якихось дві секунди. Ці настрої змінювалися так швидко, що хлопець не встигав їх осмислювати — тільки фіксував, як один переходив в інший.

— Як це мило, Лесику, що ти її визволив! — защебетала Люба, беручи птаха з його рук. — Аж сам геть обдряпався. Дякую тобі.

— Не варто. Бувай здорова, — відповів Лисий, роздратований тим, що вона назвала його Лесиком. Пояснити цього він не міг, але відчував, що йому приємно, коли так називають його Леля й діти, і страшенно дратівливо чути це ім’я від Люби. Може, тому що в неї виходило нещиро?

— Та чого тобі знову через ожину дертися? — Люба була солодка, мов мед. — Іди через подвір’я. Так же ближче!

— А й то.

Лисий пройшов через її город, вони разом обійшли хату до дверей, і там Люба лишилась, а він, іще раз попрощавшись, рушив до центру села.

І тільки тоді, коли вже майже дійшов до криниці, хлопець раптово зупинився, вражений несподіваною думкою. Це знову міг бути простий збіг обставин і настроїв. Міг бути. Але чи був? Надто вже ненормальним видалося йому те, що Люба не запропонувала йому чимось помастити подряпини. Завжди і всім, навіть якщо не було особливої потреби чи бажання, Люба пропонувала лікування. За будь-яких обставин. Лисий на ці пропозиції ніколи не приставав, якщо не було зовсім зле. Йому завжди здавалося, що вона пропонує нещиро. Хоча після смерті її бабусі Люба була єдиною людиною в селі, яка справді вміла лікувати чимало хвороб. А тут…

Щось її так ощасливило, щось їй принесло таку втіху, що вона забула запропонувати допомогу. Більше того, вона навіть не поцікавилася, що він робив біля її городу — в такому місці, яке нікуди не веде, крім її оселі. Чим же він її так порадував? Тим, що знайшов курку? Майнула думка про чорне куряче пір’я на зрізаній вершині дуба. Про це пір’я згадував Івась. До чого тут це? Лисий знову й знову внутрішнім зором передивлявся події цієї зустрічі й не міг зрозуміти.

Біля криниці сиділа на траві мала Марічка і, як завжди, плела берестяний кошик. Побачивши Лисого, вона сховала свою роботу за спину й винувато усміхнулася хлопцеві.

— Ти не застудишся? — спитав він.

— Ні, земля тепла. А де ти так подряпався?

— За селом, у кущ упав. Сильно?

— Сильно. А Леля ще не прийшла?

— Ще не прийшла. Думаю, їй іще рано.

— А чого вона так далеко пішла? До річки ж недалеко.

— Річка довга, — Лисий не знав, що відповідати, бо й сам не розумів до ладу Лелину логіку. — Вона вважає, що краще йти далі — вниз по ріці.

— А ти?

— А я думаю, що їй видніше. Це ж її ідея.

— І я так думаю, — зраділа Марічка.

Лисий рушив далі, дивуючись, чому вона сховала від нього кошика. Про ці кошики й так усім відомо. Неясно тільки, навіщо вона їх плете.

Хлопець розсердився на себе: зовсім став підозрілий. Вже й Марічка заслужила. Може, вона просто соромиться. Дівчата завжди чогось соромляться. Інші дівчата, не Леля.

Хоч би з ними все було гаразд!

Хто боїться Глини

Хоч би видно було добре, а то ж… Василько бачив Лелю, бачив, що вона щось малює на піску, але що саме, розібрати з такої відстані не міг. Вона витирала рукою один малюнок і починала інший, і так тривало, аж поки перед нею випірнула русалка. Побачивши її, Леля розсміялась, а русалка зникла. Потім дівчинка кинула розпачливий погляд туди, де ховався Василько, і він відчув, що її відчаю не поділяє. Навпаки, зрадів, що знайомство зірвалося. Він уже хотів вийти з-за кущів, коли побачив голови одразу двох русалок, що з’явилися нижче за течією. Схоже, вони про щось із Лелею розмовляли, однак жодного слова він не міг розібрати — тільки дівчинка щось сказала їм, а потім зовсім нічого не стало чутно. І це при тому, що він добре чув плескіт легеньких хвиль. Глина ледь чутно гарчав і щосили намагався вирватися з хлопчикових рук. Василько ледве стримував його, намагаючись водночас не відвести арбалета від цілі. Втім, відстань була невелика. Якби виникла потреба, він би не схибив.

Хвилі шурхотіли по піску голосніше й голосніше. Василько дивувався, чому Леля, так тяжко діставшись до цих русалок і нарешті зустрівши їх, нічого їм не каже й ні про що їх не питає. А може, так і треба, подумав хлопчик. Може, для першої зустрічі слова й не потрібні.

Та й про що говорити, коли вони такі чарівні — не гірші від самої Лелі, і такі добрі й привітні, так ласкаво усміхаються йому. Він зрозумів, що все закінчилося добре й можна відпочити. Голова його почала хилитись, очі заплющувалися…

От і Леля вирішила закінчувати зустріч. Вона повільно підвелась, але рушила не нагору, а вниз, до води. Щось тут було не так. Уже майже заснувши, Василько раптом захвилювався. Він спробував підняти арбалет і зрозумів, що це йому не під силу.

— Лелю, стій! — крикнув він, але відчув, що крику не вийшло.

Треба було протерти очі, так йому здавалося, тоді він прокинеться. Він уже розумів, що його заморочили, як і Лелю. Однак заморочили так сильно, що подолати, подужати цієї напасті він не міг. Заморочили, то й заморочили. Це ж так приємно!.. Василько випустив із рук арбалет і ошийник собаки й почав терти очі.

Це трохи допомогло. Він схопив зброю й навів на русалок.

Стріляти він не міг. Між ним і русалками стояла Леля. Точніше, не стояла, а рухалася до води — повільно й неухильно.

Відчувши, що Василько більше не тримає його за ошийник, Глина зірвався з місця і з голосним гавкотом кинувся до поваленої сосни.

Він вискочив на стовбур з такою швидкістю, що перш ніж втратив рівновагу, встиг подолати добру половину шляху. Після цього почав завалюватися набік, туди, де під ним зяяла глибочезна прірва.

Лелю в цей час відділяло від води лиш кілька кроків, і вона ні на мить не зупинялася.

Побачивши Глину, русалки почали підпливати ближче до берега, щоб встигнути підхопити дівчинку, як тільки вона ввійде у воду. Берег тут був крутий, глибина починалась одразу — два кроки — і вода накриє її з головою.

Глина вже знав, що все одно впаде, але зупинятися не став, і це його врятувало. Він іще прискорив швидкість, і це дало можливість добігти майже до крони. А коли все ж таки остаточно зірвався зі стовбура, то полетів не вниз, а вперед, просто на колючі, але м’які соснові гілки. Вони відчутно пом’якшили удар, Глина з них скотився на пісок, і тепер встигав. Він досягнув берега одночасно з Лелею, навіть на голову випередив її. Перед самісінькою береговою лінією він різко загальмував, виставивши перед собою всі чотири лапи.

Русалки вже підвели руки, щоб підхопити Лелю, коли по них ударила хвиля піску з-під собачих лап. Схоже, сухого піску вони не любили, бо наступної миті, не змовляючись, не встигши навіть подумати про можливі наслідки, дружно пірнули під воду.

За дві секунди випірнули знов, але цього часу Лелі вистачило, щоб струсити з себе заціпеніння. Тож коли голови русалок випірнули, вона розвернулася й повільно пішла вгору, до соснового гілля.

Василько теж прокинувся в одну мить. Він стріпнув головою, схопив арбалет і підвівся на повен зріст. Тепер Леля поверталася від води, але так само затуляла собою русалок. Тобто Василько їх бачив, та вони й Леля були майже на одній прямій, тож стріляти він не міг. Хлопчик щодуху побіг до сосни, звідки міг влучити бодай в одну з річкових істот, не наражаючи Лелю не небезпеку.

Втім, русалки його пострілу вирішили не чекати. Тільки два кола води, накладаючись одне на одне і навзаєм руйнуючись, розбігалися поверхнею річки.

До Лелі ще й не дійшло, що небезпека вже позаду, коли на неї налетів Глина, повалив на пісок і почав радісно лизати їй обличчя. Вона спочатку намагалася ухилитись, а потім обхопила його обома руками за шию, притисла до себе й заплакала.

Глина вивернувся з її рук. Хоча смак її сліз йому сподобався.

Пограбування

Дорога до саду, де більшість односельців зараз збирала смачні соковиті яблука й груші, пролягала повз хату Лисого. Він подумав, що добре було б зайти щось перекусити, бо від світання, коли Леля й Василько пішли до річки, ще й рісочки в роті не мав. Чомусь згадав Інженерову шинку, яку вони з Лелею їли в Руїні. От якби їм зараз солі! Тільки де ж її взяти? А без солі нічого не виходить — не зберігається м’ясо. Іще копчене днів три-чотири можна їсти, але все одно це нічого не вирішує — не будеш же двічі на тиждень забивати свиню чи навіть птицю… Хіба що мисливці щось уполюють, так то ж далеко не щодня.

Назустріч вибігла з його хати Наталка. Вигляд у неї був зляканий. Очі широко розкриті. Вона, схоже, мала намір далеко бігти, але побачивши Лисого, раптом зупинилася й ніби навіть зраділа:

— Лесику! Там… Там… — вона не знаходила слів і дихала так, наче прибігла здалеку.

Не чекаючи, доки вона спроможеться щось пояснити, Лисий кинувся до хати, вже здогадуючись, що могло статися.

Ще коли вони з дітьми повернулися з Руїни, особливу Інженерову увагу привернули чарівні речі баби Яги — ступа, рогач, мітла й казанок. У ступі за допомогою мітли можна було літати, рогач був самоносний — найменша дитина могла підняти ним будь-яку вагу, казанок мав іншу страшну силу: зварена в ньому вода ставала отрутою.

Старий Інженер тоді не на жарт розлютився. Він казав, що цим жахливим речам не місце в селі, від них може бути стільки лиха, що й уявити неможливо.

— Я сам їх викину на смітник! — підсумував він.

Однак Лисий на те не погодився.

— Я знаю, скільки лиха можуть вони завдати, але поки що нам від них було чимало користі. Вони стільки разів рятували нам життя, що ми мусимо зберегти їх бодай із вдячності, — сказав хлопець.

— Може, для того вони й рятували вам життя, — наполягав Інженер, — щоб потім ви їх врятували.

Це була не перша суперечка Лисого з Інженером після повернення. Хлопець на той час уже трохи навчився протистояти владі старого. Тож вирішив не знищувати реманент баби Яги.

— Ми їх принесли, ми за них і відповідаємо, — поставив він крапку в суперечці. — Ваш Ряха теж не всім у селі подобається, але ви за нього відповідаєте, тож люди й терплять. Потерплять і ступу з рогачем.

Про те, на що здатен казанок, Лисий не розповідав нікому, крім Інженера. А про те, що мітлу можна використовувати ще й для замітання слідів, він не казав навіть Інженерові. І про те, як ступа розправилася з собачим пацюком, теж не розповідав. Щось його тоді зупинило. Згодом з’ясувалося, що він розповів і так забагато.

Того ж дня Лисий попросив Петруся змайструвати хитромудрий замок на дверях комори, де зберігалися ці речі. Всім дітям він заборонив їх виносити й тим більше користуватися ними. Діти були свідками суперечки Лисого з Інженером, тож прийняли цю заборону без опору. Навіть учора, коли вони востаннє говорили з Лелею про похід до річки, вона не наважилася навіть згадати про ступу. Ясна річ, долетіти до річки було б значно легше. Проте, літаючи, ніколи не знаєш, чи помітив тебе хто знизу, чи ні. І що далі робитиме той, хто помітив…

Тепер чи не найкращий Петрусів винахід, його гордість — замок на дверях комори — виявився зламаним. Два дерев’яні кілки кожен завтовшки з руку дорослого чоловіка було перерубано сокирою. На порозі біліли тріски. Двері й одвірок повідколювано там, де рубали кілки. Двері так і лишилися прочинені.

Лисий приклав палець до губів, щоб Наталка замовкла, витяг шаблю й злегка штовхнув двері.

Вони беззвучно відчинилися. Лисий почекав, поки очі звикнуть до сутінків у коморі, а потім ступив усередину.

Звичайно, там нікого не було. Стояла ступа, поруч у куточку, притулені до стіни, — рогач і мітла, на полиці під самим дахом, де раніше мешкав казанок, нічого не було. Просто гола полиця.

Дівчинка в пісках

На поверхні води було порожньо. Русалки зникли, сонячні зайчики втекли від тіні, що впала на плесо з крутого берега, під яким Леля думала, як їм із Глиною вибратися нагору. Самій їй було б дуже нелегко. Присутність собаки робила завдання майже нездійсненним. От би зараз сюди ступу! Звісно, Лисий має рацію, що користуватися тут — біля свого села — ступою вкрай небезпечно. Але зараз вона була б дуже корисна.

Леля пробувала лізти по стовбуру, підштовхуючи Глину, та після двох падінь на пісок (дякувати хоч, не з великої висоти) відмовилася від цих спроб. Власне, відмовився пес. Він сказав, що третьої спроби не буде ні за які маслаки.

Над Васильковою головою клекотало гайвороння. Про те, щоб тут лишитися надовго, не могло бути й мови. Що привабило сюди птахів, Леля не уявляла, та й думати про це їй було ніколи. Існувала інша тема. Леля сіла на товсту соснову гілку, яка розпласталася на піску, мов рука, що вп’ялася пальцями в землю.

Тієї ж миті над поверхнею води з’явилися голови русалок.

— Нічого не вийде! — сказали вони.

Власне, говорила, мабуть, тільки одна, але яка саме, Леля не знала. Вона відвернулася від них і знову підняла Глину, поставила його на стовбур сосни. Однак Глина вивернувся, зіскочив на пісок і несамовито загавкав на русалок.

Видно, собак вони боялися, тому відпливли далі від берега, але не далеко.

Глина, втім, хоч і дуже відважно гавкав, до берега не наближався.

Леля відчувала, що зараз уже русалки нічого лихого їй не зроблять, але таке складне завдання — витягти Глину з цієї прірви — тепер ставало ще складнішим. Відвернути від них увагу пса — годі сподіватися. Чекати, поки він нагавкається, також безглуздо.

Дівчина безпорадно глянула вгору на Василька й похолола. Він стояв за кущами, майже непомітний, і цілився в одну з русалок.

— Васильку, не треба! — встигла вона вигукнути.

Йому не вистачило якоїсь миті. Від її крику він ледь здригнувся, і стріла майже беззвучно ввійшла у воду між двома русалками.

— Васильку, не стріляй! — повторила Леля. — Вони нам уже нічого не зроблять!

— Ми б і так нічого не зробили, — сказали русалки. — Тобто нічого поганого.

— Ви вже зробили, — не погодилася дівчинка, не озираючись до них. — Тобто спробували зробити.

Глина замовк і повернув голову до Лелі.

— Ходи сюди, — наказала вона.

Пес цього разу послухався. Тільки от що робити далі, дівчинка не знала.

— А ти його візьми собі на плечі, — підказали русалки.

Леля не відповіла.

Вона розуміла, що перш, ніж самій видиратися нагору, треба туди якось виперти Глину. Залишати його внизу не можна. У нього серце розірветься. Якщо піти самій і гукати його, цілком можливо, що він послухаєтся й не захоче лишатися сам. Але ж він уже один раз зірвався зі стовбура. Щоправда, це було вже біля самісінької крони, а якщо він подолає половину відстані, а потім зірветься? З такої висоти…

Втім, у самої Лелі ще більше шансів зірватися. Вона згадала, яка слизька соснова кора, згадала, як, спускаючись до води, з жахом думала про зворотний шлях…

Правильно думала.

— Васильку! Опусти арбалета, я тобі сказала! Краще погукай собаку. Може, він сам здереться, а я страхуватиму внизу. Якщо, не приведи, зірветься, постараюся його зловити.

— Глино! До мене! — гукнув хлопчик.

Пес кинувся до поваленого дерева, та зразу ж спинився й недовірливо покрутив головою. Він нічого не сказав, але діти його зрозуміли:

— Треба мене якось переконливіше переконувати. Це не так просто — здертися на це кляте дерево. — Мабуть, він сказав би щось таке.

Леля зняла баклажку з паска й зробила два ковтки.

— А мені!? — гавкнув Глина, здивовано дивлячись на неї.

— Покажи йому воду, — крикнула вона до Василька.

Той відкрутив баклажку й трохи налив собі на долоню. Потім з долоні випив воду.

— Глино, йди дам води! — гукнув він, з насолодою облизавшись.

Пес знову смикнувся до дерева, навіть вискочив на стовбур, але знову зупинився й недовірливо поглянув на Лелю.

— Ти ж ближче, давай я в тебе нап’юся.

— Ні, — похитала вона головою. — Йди до Василька.

Той вилив собі на долоні ще трохи води. Глина пішов угору по стовбуру, викрешуючи з-під кігтів золоту луску соснової кори. Леля, виставивши вперед руки, йшла під ним по піску, готова будь-якої миті зловити пса, якщо він втратить рівновагу й зірветься.

Метр, іще метр… Глина поглянув угору на Василька. Той миттю підніс долоню до рота й сьорбнув воду. Це подіяло. Пес пришвидшив ходу.

Леля дійшла до земляної стіни й зупинилася. Далі вона вже не могла підстраховувати собаку. Втім, стіна була зовсім не вертикальна — Глині лишалося пройти не менше п’яти метрів. Русалки мовчали. Схоже, вони теж затамували подих. Навіть вітерець ущух, нашорошено спостерігаючи за небезпечним сходженням.

Через два кроки він зірвався, коли залишалося зовсім мало. Панічно намагаючись зачепитися кігтями за стовбур, Глина спочатку втратив опору задніх лап, ще продер кігтями передніх глибокі рівчаки на дереві, а потім, не видавши й звуку, полетів униз. Крутий земляний схил пом’якшив удар, але зовсім позбавив пса орієнтації. Собака котився піщаним схилом зі страшною швидкістю, здійнявши хмару пилу й спричинивши невеликий обвал.

Леля встигла підхопити Глину, але сама не змогла встояти на ногах, повалилася разом із ним на пісок і запросто могла покотитись у воду, якби обох їх — дівчинку й собаку — не присипало землею, що зсунулася зі схилу слідом за Глиною.

Пса засипало з головою, тож він почав виборсуватися з-під завалу першим. А що Леля опинилася під ним, то їй іще й дісталося від собачих лап — Глина вже не вибирав, куди їх ставити. Тільки дочекавшись, поки він зовсім злізе, Леля почала відкопуватися сама. Собака виліз із-під землі, лизнув безпорадну дівчинку в обличчя і зараз же смачно обтрусився, засипавши піском ще й її голову.

— Дуже вдячний хлопчик, — сказали русалки.

Хоча Лелі зараз було не до сміху, та русалчин жарт їй сподобався. Втім, вона стрималася. Була вже лиха й на Глину, й на русалок, і навіть на Василька — невідь за що.

Звівшись на ноги, мовчки почала обтрушуватись. Але це було не так просто — пісок набився під сорочку й штани, ще й з волосся гидко сипався за комір. Вона повернулася спиною до Василька, зняла сорочку й витріпала її.

— Тебе помити — писаною красунею будеш, — прокоментували русалки.

Леля так і не могла розібратися, хто саме з них говорив, але намагалася не з’ясовувати. Взагалі не дивилася на них.

Заварив кашу казанок

— Так ніби ні на кого не дивися. Зрозуміла? Головне — простеж, щоб ніхто нічого туди не налив. Зрозуміла?

На кожне «зрозуміла?» Марічка кивала головою.

— І все запам’ятовуй. Зрозуміла?

— Зрозуміла. А хто ж би це почав щось лити в криницю? Криниця ж навіщо! Щоб не в неї лити, а з неї набирати воду. У нас у селі ніби й нема таких дурних, щоб у криницю воду лити…

— У тому й річ, — відповіла Наталочка, — що ми цього не знаємо. Зрозуміла?

Марічка кивнула.

— Тільки так, щоб ніхто не здогадався, що ти за ними стежиш. Зрозуміла?

— Зрозуміла, — кивнула Марічка. — А чому?..

Але Наталка вже побігла далі — виконувати інші доручення Лисого.

Марічка глибоко замислилася, на якийсь час забувши про недоплетеного кошика, що лежав у неї на колінах.

У саду збирали яблука. Борода відносив повні плетені з лози кошики до стежини, всі інші — жінки й діти — лазили по деревах. Звісно, якби тут було більше малих хлопців — таких, як Івась та Петрусь, — справа рухалася б швидше. Адже зняти яблука з верхніх гілок було непросто, а дорослу людину не кожна гілка витримає — навіть жінку.

Дуже допомагала змайстрована Петрусем і Вуханем довга жердина з маленьким — на два-три яблука — кошиком і гострим ножем на кінці. Але все одно з дітьми було б значно легше.

З чоловіків були в саду, крім Бороди, русоволосий Солома й Ховрах. Носити такі важкі кошики вони могли хіба що вдвох. Як тут обійдуться без Бороди, Надійка намагалася не думати. Лесик наказав — от і все.

— Бородо! Бородо! — погукала вона, коли здоровань уже рушив знову до дерев.

Той зупинився, озирнувся й слухняно пішов їй назустріч.

— Сказав Лесик, щоб ви мерщій прийшли до нього додому. Тільки нікому не кажіть, куди йдете. Скажіть, що вам треба додому, що ви скоро повернетеся.

Борода обернувся до жінок, що припинили роботу й чекали, чим закінчиться його розмова з Наталкою.

— Мені треба додому, — низьким густим голосом гримнув чоловік. — Скоро повернуся.

— Чого так далеко йти, — гукнула у відповідь котрась із жінок, — онде кущі густі, якщо припекло.

Решта жінок і діти зареготали. Борода мовчки, не зважаючи на сміх, рушив до села. А Наталка побігла далі. Власне, її шлях теж пролягав через село, тож побігла вона в тому самому напрямку, що й Борода. От тільки кроки його були чи не втричі довші, тож виходило, що вони ніби й не розлучалися, ніби Наталка його вела.

— Ач, яка в нас суперниця вишукалася! — знову подала голос жінка, й усі підхопили її сміх.

У центрі села на порозі своєї хати мовчки стояв старий Інженер і дивився на куряву, здійняту Наталчиними черевиками, крізь яку потужно крокував волохатий чоловік величезного зросту. Волосся в нього росло на щоках і на чолі, на руках і ногах. Якби не пряма постава, широкі плечі та ясні розумні очі, можна було б прийняти його й за вовкулаку. Втім, старий Інженер вовкулаків ніколи не бачив. Це він просто так подумав. Останнім часом життя його стало таким складним, що він і сам не знав, що думати, кому вірити, на кого покладатися…

Поки добігла до старого дуба, Наталка аж захекалася. Бігала вона загалом добре — не так прудко, але витривало. Довго могла бігти. Однак цього разу треба було бігти не тільки далеко, а й швидко.

Петрусь із Вуханем щось самозабутньо майстрували під деревом. Івася ніде не було видно. Почувши Наталчині кроки, майстри підвели голови й дивилися на неї. Вухань засміявся. Видно, йому сподобалось, як Наталочка бігає. А Петрусь скочив на ноги й пішов їй назустріч, зрозумівши, що сталося щось недобре.

— Що з Лелею? — спитав він.

— Нічого. Все гаразд, — віддихуючись, відповіла дівчинка.

— Вони повернулися?

— Ні.

— То звідки ж ти знаєш, що все гаразд?

— Ну, поки ми не знаємо, що щось негаразд, ми знаємо, що все гаразд. Правильно?

Петрусь вирішив не сперечатись.

— То що ж сталося?

— А ти звідки вже знаєш?

Із півхвилини вони мовчки дивились одне на одного. Нарешті Наталка збагнула, що Петрусь нічого не знає.

— Сказав Лесик, — почала вона, — щоб ви з Вуханем одразу йшли до нього. Він удома. А Івась… А де Івась?

— Ну, то що Івась? — нетерпеливився Петрусь.

— Нічого. Я йому самому повинна сказати. Лесик наказував, щоб усе казала тільки тому, кому треба. Тобі я сказала те, що треба сказати тобі. А те, що треба йому, скажу тільки йому самому. Зрозумів?

— Зрозумів. А що трапилося?

— Прибіжиш до Лесика — і про все довідаєшся. Зрозумів?

— Зрозумів, — відповів Петрусь. Він повернувся до Вуханя й крикнув: — Ходімо, Вуханю! Нас Лесик гукає. Терміново.

— Чекай! — зупинила його Наталка. — Ти ж мені так і не сказав, де Івась!

— Я тут, — почулося за її спиною.

— Івасю, — сказала Наталка, не з’ясовуючи, де той ховався. — У Лесика в хаті зламали замок від комори й викрали казанок баби Яги. Лесик сказав, щоб я всіх зібрала, але щоб ти лишався тут і стежив, чи не полізе хтось на дуба. Тільки щоб сам ти був не на дубі, а десь неподалік. Щоб якщо хтось полізе, то тебе не побачив. Зрозумів?

— Зрозумів, — відповів Івась.

І Наталка помчала до села.

Івась повільно пішов навколо дуба, шукаючи надійної схованки.

Порятунок равлика

Пошуки шляху нагору завершилися нічим. Якби Леля була тут сама, вона б, звісно, якось та й видерлася. Хоча б у той самий спосіб, у який спустилася сюди, — навкарачки, повільно й обережно, ніби равлик. Але ж Глина!..

— А ти візьми його за хвіст, розкрути над головою й закинь нагору, — запропонували русалки. Цілком очевидно, що Глину вони не полюбили. Зрештою, це ж він зірвав їм увесь задум — не дав затягти Лелю у воду.

І вона розсердилася. Рвучко повернулася до них і з усієї люті крикнула:

— Ану геть звідси! Жаби. Ще й знущаються!..

— А я вам те саме ще раніше казав! — прогавкав їм Глина на додачу. — Нічого доброго не зробили, а такі дурниці плетете! Вас би за хвіст — і розкрутити над головою! Не такої б заспівали.

Глина закінчив промову й подивився на Лелю. Мовляв, правильно?

Русалки розсміялися.

— Уся біда в тому, що на тобі занадто багато всього надіто, — вже іншим тоном сказали вони. — І чому ви, люди, вирішили, що одяг і взуття допомагають!

Леля збагнула, що вони мають рацію. Русалки підказали, можливо, не найкраще вирішення проблеми, але кращого, схоже, просто не існувало. Дівчинка роззулася, зв’язала докупи черевики й почепила їх на шию. Потім узяла на руки Глину, стала на стовбур сосни й повільно рушила вгору.

Усі м’язи Глинині були напружені. Він уже падав із цієї колоди й пам’ятав, що це йому не сподобалося. Леля відчувала, що варто їй лиш на мить ослабити руки, й пес вирветься, зіскочить униз, і доведеться все починати спочатку.

Вона зразу відчула, що босоніж іти по нахиленому дереву значно легше, ніж у черевиках. Власне, знала це з самого дитинства, коли доводилося часто лазити по деревах. А тут знадобилася підказка русалок, щоб згадати такі прості речі.

Втім, значно легше — це зовсім не означає легко. Босим ногам було колько, але вони не ослизалися, добре тримали. Леля робила кроки обережно й повільно: спершу ставила ногу, пересвідчувалася в тому, що вона не ослизає, і тільки тоді переносила на неї всю вагу свого й Глининого тіл. Глина був дуже важкий. І що далі, то важчий. Він дуже нервував, і це передавалося Лелі.

А найгірше те, що тіло пса перекривало дівчинці поле зору. Їй не видно було, куди ступати ногою. Вона бачила тільки стовбур сосни перед собою й далеку мету на вершечку, точніше, біля кореня.

Леля подумала, що цей її рух навпаки — від крони до коріння — чимось нагадує їхнє життя взагалі. Все в ньому не так, усе перевернуто з ніг на голову. І по деревах вони так само ходять — угору від крони до коріння.

Вага собаки вже відривала руки. Але мета була ось-ось. Іще кілька кроків. Головне — йти повільно. Не намагатися прискорити ходу, не побігти…

Тіло було брудне й мокре. Між лопатками стікав піт і лоскотав до нестями. На додаток іще й ґедзь усівся на потилицю. Біль був такий, що Леля мало не закричала. Вона скільки могла закинула назад голову, намагаючись його зігнати, і тут же втратила рівновагу, заточилася. Дівчинка мимоволі витягла вперед руки, на яких лежав Глина. Важкий собака допоміг відновити рівновагу.

Але тепер м’язи рук і плечі боліли так, що вона й не уявляла, як зможе дійти й не випустити пса.

Глині вочевидь було незручно. Та він розумів відповідальність моменту, сам відчував ті муки, яких завдавав Лелі. Тому терпів і не скиглив. Тільки дрібно тремтів усім тілом. Висота була страшна — він це знав, як ніхто інший.

— Якщо почнеш падати, — порадили русалки, — спершу відпусти свого звірюку й спробуй упасти на нього — він пом’якшить удар.

Леля не відповіла. Вона вже знала, що дійде, хоч би чого це їй коштувало. Вона дійде.

І русалки це знали також. Недаремно ж вони сказали на прощання:

— Приходь до нас іще. З тобою весело. Якщо, звісно, не зустрінеш давнього знайомого…

Й цього разу Леля не відповіла, та була твердо переконана, що прийде до них знову. Неодмінно.

Понівечена комора

Останньою прийшла Наталка, яка по дорозі ще збігала до криниці. Вона з порога вигукнула:

— Тільки Осьмачиха й двічі — Люба. Мабуть, затіяла прання.

— Про що це ти, Наталко? — повільно перепитав Лисий, невдоволений з того, що вона перервала розмову.

— Про воду, — відповіла вона й замовкла.

— То що про воду?

— Тільки Осьмачиха й двічі — Люба, — повторила дівчинка. — Мабуть, Люба затіяла прання. Зрозумів?

— Зрозумів, — відповів Лисий, не стримавши усмішки. — А в криницю води ніхто не лив?

Наталка розцвіла й собі.

— Ніхто не лив.

— Ти вже й так натомилась, а я хотів тебе ще попросити пробігтися.

— Звичайно, — миттю погодилася дівчинка. — А куди?

— А збігай до Вуханя, скажи йому, що я просив зайти до мене.

Усмішка зникла з Наталчиних уст. Вона невпевнено перевела погляд з Лисого на Вуханя, потім знову на Лисого.

— Ти жартуєш?..

— Але ж ти могла й не знати, що він уже тут, правда?

Наталка промовчала, досі нічого не збагнувши.

— Прийдеш, постукаєш. Якщо хтось спитає, чого тобі, скажеш, що я хотів бачити Вуханя, а ти не знаєш, де його шукати.

— А хто спитає?..

— Та, може, ніхто й не спитає. Тоді просто повернешся сюди. А по дорозі кинеш оком на Любине подвір’я. Якщо вона справді затіяла прання, то ти ж побачиш, правда?

— Звісно, побачу, — погодилася Наталка. — Не в хаті ж їй зараз прати! По такій погоді. А… Зрозуміла! — додала вона. — Це щоб Люба не здогадалася, що я до неї, так?

— Так. Молодець, що збагнула. А якщо зустрінеш…

— Кого?

— Та ні, нічого. Це я так…

Однак цього разу Наталка зрозуміла його з півслова.

— А якщо зустріну Лелю з Васильком, то скажу, щоб одразу йшли сюди. Так?

— Так, звичайно. Якщо зустрінеш.

І Наталка побігла.

— Тобто зараз мене найбільше хвилює одне питання, — Лисий повернувся до розмови, що точилася до приходу Наталки. — Навіщо комусь потрібен казанок?

Тут є значно корисніші речі. Якщо вже відчинили комірчину, то могли взяти й ступу, й мітлу, й рогач…

— Мабуть, хочуть когось отруїти, — просто пояснив Борода, який сидів на лаві, широко розставивши ноги.

— Може, й так, — погодився Лисий. — А може, й не так.

— Чому не так? — здивувався Борода.

— Якось занадто просто. І занадто складно. — Лисий провів рукою по голому черепу, ніби причісуючи думки. — Уявімо, що хтось у селі вирішив когось убити…

— Ну, це ти той… Зроду такого не було, — заперечив Вухань. Він був молодший від Бороди, однак постійно намагався показати, ніби пам’ятає значно більше, ніж його співрозмовник.

— Не було, — повторив Лисий. — Не було… Але навіть якби справді хтось намірився когось убити, навіщо так складно?

— Щоб ніхто не здогадався, — Борода почухмарив у бороді.

— Як це «не здогадався»! — Вухань аж підскочив. — Люди так просто не той… Як хтось поп’є той… і простягне той…, одразу зрозуміло, що його той… Отруїли тобто.

— Хто? — тихо спитав Лисий.

— Що «хто»? — не зрозумів Вухань запитання.

— Хто отруїв?

— Той, у кого той… казанок, — Вухань здивувався такій нетямущості.

— А в кого казанок?

— Та ти мене просто той, — образився чоловік. — Просто заплутати вирішив?

— Ні, я сам хочу розібратися, — Лисий спробував заспокоїти його. — Провернути таку роботу, розрубати замок — усе це для чогось треба, правда? Щось же змусило людину все це зробити. В нас у селі взагалі ніяких замків досі не було. Ніхто й не чув про них. Хочеш убити людину — зайди вночі до хати й… І ніхто не довідається що це ти…

— Так не буває, — заперечив Борода. — Хтось побачить, здогадається… І навіщо? Хтось же знатиме, кому він заважав. Так же просто не вбивають.

— Згоден, — підхопив Лисий. — А тепер уяви собі, що хтось хоче отруїти людину водою з казанка. Це легше зробити чи важче?

І Борода, і Вухань замислилися. Ніяк не могли збагнути, куди Лисий хилить.

— І все одно казанок украли… — закінчив Лисий свою думку. — Постає питання: навіщо?

— А може, він іще щось уміє, — нарешті подав голос Борода.

— Хто? — скинувся Вухань.

— Казанок.

— А хто може про це знати? — здавалося, Лисий не стільки питав їх, скільки підказував відповідь.

— Баба Яга, — промовив Петрусь.

Усі дуже здивувалися. Не з того, що хлопчик згадав бабу Ягу, яка давно загинула Просто доти Петрусь жодного разу не втрутився в розмову, уважно вивчаючи пошкодження, завдані замкові.

— Баби Яги в нас у селі немає, — після паузи відмахнувся Вухань.

— І Лішак, — тихо додав Петрусь.

Із Лішаком діти познайомились у хатині баби Яги. Це був хитрий і підступний маленький дідок, що вмів перекидатися на велику сову. Він тоді пропонував убити стару й забрати все її причандалля. Собі просив тільки ступу. А потім усе склалося так, що єдиним правильним рішенням було вбити Лішака, аби не наражати себе на страшні небезпеки в майбутньому. Однак убити його Лисий тоді не зміг — просто не звелася рука пустити стрілу в беззбройну істоту.

Діти замовкли й мовчали досить довго. Все зваживши, Лисий не погодився.

— Лішак над усе хотів ступу, якщо пам’ятаєш. Якби це був Лішак, то ступу він би й узяв.

— Це він сам так казав, що хоче ступу. А йди знай, на що б він погодився, якби ми почали з ним далі про це розмовляти.

Це була версія досить переконлива. Справді, якщо це Лішак, тоді можна припустити, що казанок йому справді потрібніший, ніж ступа й мітла. Це до певної міри заспокоювало. Адже дуже не хотілося вірити, що хтось із односельців хотів когось отруїти.

— Якщо Лішак, то чи не задумав він отруїти все село — у нього ж зуб на вас, — припустив Борода.

— Як це він… хіба ж це що?.. — Вухань не міг погодитися хоча б тому, що це припущення висловив не хтось інший, а саме Борода. Як усі невеликі на зріст люди, він дуже ревниво й недовірливо ставився до велетня Бороди, тож брав під сумнів будь-які слова, якщо їх промовляв цей здоровань. — Ходитиме по хатах і той… «не хочете водички?» Чи як?

Петрусь засміявся, уявивши, як людина відчиняє двері своєї хати, а на порозі Лішак із казанком: «Водички попити не хочете?»

Тут Борода збагнув, про що говорила Наталка.

— То це Марічка стежить, щоб ніхто не налив води в криницю?

— Так, — відповів Лисий.

— Тут іще одне треба зрозуміти, — подав голос Петрусь. — Навіщо було рубати замок?

— Ну, це зрозуміло, — відгукнувся Борода. — Щоб зайти в комору.

— Та ні, — заперечив Петрусь. — У комору він зайшов якось інакше. І вже зсередини почав рубати.

— Як так зсередини? — Вухань образився, що Петрусь помітив щось таке, чого не помітив він сам. — Ану покажи!

Усі тісно обступили двері. Тепер, коли Петрусь звернув на це увагу, стало очевидно, що замок і справді рубали зсередини комірчини.

— Мабуть, від нас хотіли приховати, — роздумливо сказав Лисий, — як насправді можна проникнути до комірчини.

— А як тут можна було побачити, де рубати й де що стоїть? — додав Петрусь.

Справді, в коморі віконця не було, не було й будь-якого сліду, що міг би пояснити, чим тут світили. Лисий з Петрусем зайшли всередину, зачинили за собою двері, і їх огорнув безпросвітний морок.

Нічний птах

Під деревами було вже темно. Тут, у лісі, вечір наставав швидше, ніж на відкритому місці над річкою. Йти доводилося повільно. Хоч, звісно, Глина почув би небезпеку заздалегідь, але вони вже сьогодні не раз переконалися, що від нього буває не тільки користь, а й клопіт.

Ліс нашорошено перегукувався рипом, шипінням, писком, пугуканням та іншими звичними й тому не страшними звуками. Ліс готувався до ночі. Він ніби переходив з одного стану в інший — як людина, що вкладається спати після тяжкого напруженого дня. Різниця лише в тому, що ліс і вночі не спить. Просто вночі його життя стає іншим — жорстокішим і потаємнішим. І, зрозуміло, про це життя вони знали незрівнянно менше, ніж про денне. «Ми про ліс нічого не знаємо», — якось здивував Лелю Лисий. Уже стільки, скільки він знає, здається, й знати неможливо. А тут раптом: «Усі наші негаразди від того, що нам бракує знань. Ми навіть не знаємо, де ще є села, скільки їх. Чи вовкулаки живуть тільки в прирічному лісі, де ми їх бачили, чи ще десь. Що таке порожні дерева, хто такі мавки. А мавки ж знають про ліс щось таке, чого ми не знаємо, і русалки…» Тоді вона й завела з ним мову про необхідність сходити до русалок і познайомитися з ними. Сходила…

Леля постійно відчувала, яка вона брудна, — це її чи не найдужче мучило. Однак, попри це й страшну втому, вона відчувала радість, піднесення. Їй вдалося! Вона познайомилася з русалками, вона тепер знає, які вони небезпечні, але знає й те, які вони вродливі й веселі. Дівчинка розуміла, що зможе знайти з ними спільну мову.

— Русалки дуже багато знають, — казав колись її батько. — І не лише про те, що є під водою, а й про те, що діється на землі. Вони не до кінця щирі з людьми, розмовляють зверхньо й навіть знущально. Якби домогтися їхньої прихильності й довіри, вони могли б стати надзвичайно корисними.

Поки що судити про їхні знання Леля не могла. Але вона неодмінно подружиться з ними, неодмінно знайде спільну мову!

От тільки б нічого не завадило! А що може завадити? По-перше, Лесик. Довідавшись, яких вони з Васильком зазнали небезпек, він може не дозволити наступну подорож до русалок. По-друге, погода. От-от почнеться осінь, проллються дощі, і чи вдасться туди вибратися вдруге? По-третє, треба ще сьогодні дістатися додому. І вдень їм довелось ого-го скільки зустріти. А вночі?..

Наче на підтвердження цих побоювань, десь дуже близько залопотіли великі крила. Глина невпевнено гавкнув і замовк. Леля й Василько завмерли, сторожко вдивляючись у сплетіння гілок над головами. Звісно, ніяких таких великих птахів, щоб були небезпечні для людини, тут не водиться, та обережність ніколи не зайва. До того ж одного такого небезпечного птаха (а Леля — навіть двох!) вони таки колись бачили. І спогади були геть неприємні.

Мабуть, Василько подумав про те саме. Бо раптом він голосно мовив:

— Приготуй вогонь. Наш давній знайомий його, здається, не дуже любить.

Леля зрозуміла натяк. Ясна річ, ніякого вогню, крім кресала й труту, вона не мала.

Однак про це знали тільки вони з Васильком. Дівчинка швидко скинула з плеча сумку й запустила в неї руку.

— Тільки ти не дивися на мене, — сказала вона Василькові. — Стань до мене спиною. Приготувався?

Тієї ж миті знову залопотіли могутні крила, й з крони сусіднього дерева на землю посипалась обідрана кігтями кора. Це могла бути звичайна сова — просто збіг, що вона відлетіла, саме почувши ці слова. Але ж могло бути…

Леля згадала останні слова русалок. Невже вони мали на увазі саме його!..

Якщо це так, то слід триматися під самісінькими деревами, продиратися крізь чагарі — тільки не на відкритому просторі. Бо якщо він нападе з неба, не тільки відбитись, а й помітити його не встигнеш.

Але ж там — під деревами і в чагарях — свої небезпеки. Там ховаються інші великі й малі хижаки. Тут уже єдина надія на Глину. Хоча й Глина ще багато чого не знає. Якщо трапляться пекучі світляки, наприклад, іще невідомо, чи зачує він небезпеку.

Десь просвистів кажан. Леля про всяк випадок відповіла таким самим криком. Але то, мабуть, не міг іще бути хтось свій. Швидше за все — справжній кажан.

А от саранці вночі зовсім безпечні. І стрибунці або «їдючі жаби», як їх називають у Лесиковому селі, — материнка вночі спить. Та й для неї вночі немає ніякої небезпеки. Хіба її розгледиш?

Темрява ставала дедалі густішою. В нерухомому повітрі стояв запах грибів. Мабуть, Глина дуже не любив цього запаху. Бо час від часу він роздратовано гарчав, стиха підгавкував — і все це без видимих причин. Принаймні діти нічого підозрілого не чули. Швидше за все Глині просто не подобалася ця прогулянка або не подобався нічний ліс.

Вони перестали дослухатися до порад Глини, й дуже скоро за це довелося розплачуватися.

Коли собака вкотре заскімлив і загарчав одночасно, Леля не зважила на те, тож і не помітила, що Глина різко зупинився. Щоб не наступити на нього, дівчинка спробувала стати праворуч. Тієї ж миті над головою шурхотнули величезні крила. Леля інстинктивно нахилилася, втратила рівновагу і впала в густі зарості малини.

Уже падаючи, вона побачила великого чорного птаха, що промайнув над її головою. От тільки не змогла роздивитися, сова це чи не сова, — і пролетів той птах швидко, і темно в лісі хоч в око стрель.

Один під зорями

Коли очі трохи призвичаїлися до темряви, над головою Лисий побачив свою зірку. А може, то й не була його зірка — просто одна із зірок на зоряному небі, така недоречна в зачиненій ізсередини коморі. А все це тому, що зі стріхи аж ген під сволоком було вистріпано солому.

Жодного сумніву не лишалося: злодій проник до комори через цю шпарину. Здертися знову нагору він уже не міг, тож мусив рубати двері. Принаймні так скидалося на перший погляд. А Лисий уже знав, що вірити першому поглядові варто тільки у виняткових випадках.

По-перше, доросла людина в ту шпарину не пролізе. А по-друге, якби й пролізла, то треба ще якось спуститися з-під стріхи на долівку. Єдина можливість — зіскочити. А висота тут така, що не кожен на те зважиться.

Одне слово, найвірогідніше — це Лішак. Прилетів совою, розібрав дах, злетів униз і перетворився на дідка. А назад уже злетіти не зміг, бо його крилам тут затісно. Тож порубав Петрусів замок і втік. У такому разі неясно, чому він узяв саме казанок… Зрештою, міг усе винести. Винести — так, а віднести туди, де йому треба? Прилетіти сюди він би ще міг, а от пішки піти з села, та ще й зі ступою, з рогачем… А в ступі?..

Все було якесь безглузде. Все не трималося купи. Якщо зважити, скільки зусиль коштувало це пограбування, то й поготів видавалося чиєюсь дурнуватою забавою, розіграшем.

А може, річ у тому, що як слід зосередитися на цій розумовій вправі Лисий не міг. Він знав: щойно Леля повернеться, вона одразу ж усе зрозуміє й пояснить. Він і сам усе зрозуміє, коли вона повернеться. От тільки ніч уже — зірки видно крізь дірку в стелі. Треба йти їй назустріч, але ж це дурниця! Як уночі знайти людину в лісі? Ще й галасувати не можна…

Що може бути гидотніше, ніж отаке сліпе чекання! Де вона, що з нею? Чи вже повертається, чи… Лисий краще, ніж будь-хто інший, знав, що таке ліс, які небезпеки там чекають на двох дітей, тому намагався про це не думати. Та як же ти зупиниш думки! Вони крутилися навколо найгіршого, найстрашнішого — за інших умов і не придумав би стільки жахів, скільки тепер без зусиль і примусу лізло в голову.

Лисий ніби бачив перед собою зграю саранців, котра напала на Лелю й Василька. Хоча добре знав, що вночі саранці сплять, — їх можна брати голими руками. От тільки навіщо?

Потім він уявляв порожні дерева, які своїми піснями приманюють людей і тварин, а тоді висмоктують із них душу. І більше цю людину вже ніхто ніколи не зустріне. Хлопець знав, що до найближчих порожніх дерев не менше двох днів ходу, але вигнати цієї картини з голови не міг дуже довго.

Хробаків, що змушують тінь рухатися проти сонця, також поблизу немає. Та Лисому здавалося, що він чує скрегіт велетенських хробакових зубів, — ніби граніт треться об граніт.

Якби ж то поруч був Інженер! Не цей, сільський, а той — з Руїни. Тоді, на початку року, Лисий мав так мало часу, щоб побалакати з ним. Щодня тепер він відчував потребу поговорити зі старим, порадитися. Коли хлопець ішов лісом до Руїни, він усі рішення брав на себе. Потім, коли поруч були діти й Леля, також усе вирішував він, Лисий. Тут, удома, знову йому доводилося все вирішувати. І Борода, і Вухань, і всі інші односельці готові були його слухатись — особливо якщо Інженер не казав їм чогось упоперек. Зі старим можна було радитися з якихось простих побутових питань: коли збирати врожай яблук, коли починати копати картоплю чи буряки…

Як бути зараз, чи йти шукати Лелю самому, чи всім миром — із цього приводу порадитися було ні з ким. Єдина людина в селі, яка могла б допомогти, не допоможе. Навпаки, ця людина тільки зловтішатиметься: мовляв, я тобі колись розповідав, які небезпечні русалки, я й учора казав, що відпускати дівку до річки не можна… Найгірше те, що він мав цілковиту рацію. Не можна було відпускати її.

Але це зовсім не означає, що тепер не треба її шукати. От тільки як сказати про це людям? «Я оце вранці відпустив Лелю з Васильком невідь-куди невідь по що, і вони не повернулися. Ходімте шукати…»

Чистої води дурниця. Кожен, навіть зовсім мовчазний Хом’як, скаже, що це дурниця. А що вже скаже Опенько чи там Миша! По-перше, вночі в лісі не ходять — ніхто. Якщо мисливці чи розвідники не встигають засвітло повернутися до села, то ніхто особливо не переймається з цього приводу — отже, сплять на дереві. Якщо діти ке повернулися поки день, це погано. Але це ще зовсім не означає, що діти дурні, що вони йтимуть уночі лісом. Це означає тільки одне — що їх щось затримало, тож вони залізли на дерево й сплять. І нічого іншого. Якби щось інше, то Глина вже давно прибіг би й розповів своєю собачою мовою, що все це означає щось інше…

Приблизно таке почув би Лисий у відповідь, якби запропонував зараз людям іти на пошуки. І це було б цілком справедливо. Він і сам усе це добре знав…

Хлопець стояв у темній комірчині й дивився на зірку над головою. Поруч стояли Борода й Петрусь. Однак Лисий був сам.

Вогонь

Над малинником не було дерев, тож Леля добре бачила зоряне небо. Літо закінчувалось, і з неба, мов яблука з дерев, раз-по-раз зривалися зірки, прокреслювали палаючі риски й зникали з очей. Батько колись казав, що вони згорають. Мов іскри.

А може, вони — це подряпини на небі? Небові вони печуть, як і Лелі зараз — тут, у малиннику.

— Лелю, ти як? — ледь чутно спитав Василько.

Вона почула його, незважаючи на несамовитий гавкіт Глини, який проклинав ліс, ніч, осоружних птахів і остогидлі зарості малини: нічого їстівного для собаки на них не росте, а пройти крізь них до того, що, можливо, живе під ними, ніяк. Глина й раніше малинників не любив, близько до них не підходив. А тепер, коли треба було вкотре рятувати Лелю, яка так необережно впала в самісіньку середину цього колючого чагаря, пес почувався ображеним. І справді: скільки ж можна! Він сьогодні вже з кручі падав, по деревах, мов якийсь Мурзик, лазив, русалок ганяв, ведмедя навіть не на жарт перелякав… Мусить бути якась межа, не можна ж від бідного собаки так багато вимагати — ще й в один день!

— Нічого, ще жива, — теж стиха відповіла Леля. — Мабуть, доведеться таки запалювати вогонь.

Останні слова вона промовила голосніше, ніж було треба. У відповідь — ні звуку, і Леля зрозуміла, що ця погроза вже не діє.

А Василько зрозумів її буквально. Він дістав трут і кресало й почав висікати вогонь. Коли трут зажеврів, Василько підгорнув докупи трохи сухої трави й запалив маленьке вогнище. За кілька хвилин, поки Леля вибиралася з малинника, взявся вогнем хмиз, а незабаром вони як слід затоптали багаття й рушили далі, тримаючи в руках довгі сухі гілки, що досить пристойно висвічували голови нічних мандрівників. Щоправда, навколо в лісі стало ніби ще темніше, рухатися тепер було ще важче. Але — як вони сподівалися — безпечніше.

Втім, на світло позліталося стільки комашні, що доводилося тримати смолоскипи високо над головою, водночас намагаючись не підпалити крон дерев, під якими проходили.

Вони йшли наче в невеличкій освітленій кульці, за якою тепер зовсім нічого не було видно — хіба що тут під ногами й за два кроки попереду. Леля вела перед, тож Василько й того не бачив, бо мимоволі дивився на вогонь над Лелиною головою і смертельний танок комашні навколо нього.

Однак і це тривало недовго, бо їхні смолоскипи горіли ледь-ледь, а скоро й зовсім стали гаснути. Довелося шукати нові сухі гілки, чекати, доки вони розгоряться. Втім, Василькові це зрештою набридло, і він просто поклав собі на голову вовчу шкуру на дерев’яних розпірках. Так, ніби під парасолькою, і йшов далі, сподіваючись, що коли птах чи хто він там спробує напасти знову, то вовча шкура його, Василька, захистить.

Поки Леля запалювала нові смолоскипи, Василько намагався з’ясувати, чи правильно вони йдуть, чи в тому напрямку Вночі це не так просто, як удень, але зрештою він розібрався: наче правильно. Приблизно правильно. Аби лиш не проминути село; він був певен, що вночі вони не впізнають навколишнього лісу. Хіба що випадково вийдуть на хати чи городи, які тягнуться на південь — кроків на двісті. Північніше села, правда, яруги. Теж добрий орієнтир, якщо тільки вдасться розгледіти їх заздалегідь, а не тоді вже, як котитимешся вниз…

Знову загарчав Глина. Знову зупинка. Знову чекання, граничне напруження слуху. На очі вони вже звикли не покладатися. Мимоволі хотілося глянути вгору, однак там був слабенький вогонь палаючої гілки, тож ні зірок, ні чогось ближчого роздивитися все одно не можна. А втратити можливість бачити бодай щось після цього вогню — цілком можливо. Принаймні надовго.

Глина загарчав зліше. Дивився він при цьому кудись уперед. Якщо Леля правильно розрахувала, незабаром мусять бути кущі ліщини, де вранці вони зустріли ведмедя. Не змовляючись, вони з Васильком опустили смолоскипи й тихенько затоптали вогонь. Обоє враз сіли навпочіпки й завмерли, наготувавши зброю.

У кронах дерев було тихо. Не тільки велетенських крил, що завдали їм стільки клопоту, навіть найменшого свисту пташиного ніде не чути. Та й не час птахам заливатися до ранку — скоро осінь.

— А ведмідь — денний чи нічний? — ледь чутно спитав Василько.

— Шшш, — відповіла Леля. Якби ж вона знала. З цими велетами їй досі зутрічатися не доводилось.

Глина голосно гавкнув щось незрозуміле, рвонув з місця й зник у темряві.

— Глино, стій! — забувши про обережність, крикнула Леля, але це не подіяло.

Вони з Васильком підхопилися на ноги й кинулися навздогін.

Бігти на собачий голос, що стрімко віддаляється, в темному лісі, ризикуючи наскочити в кращому випадку на стовбур дерева чи колючі чагарі, а в гіршому — на гадюку чи якогось більшого ворога… Це й бігом не дуже назвеш. Просто намагалися пересуватись якомога швидше й тихіше.

Раптом далекий гавкіт різко урвався. Лелі здалося, вона почула скімлення. А потім Глина, як вона зрозуміла, пустився навтьоки — і просто на них.

Вони з Васильком знову завмерли, навели в темряву заряджені арбалети. Головне — не поцілити свого ж навіженого собаку. Ось він уже близько. Ось уже чути не лише гавкання, а й тупіт його ніг, ось він вискочив із мороку й на всій швидкості кинувся на Лелю. Напад Глини був такий несподіваний, що вона не втрималася на ногах, упала на спину, випустивши стрілу кудись угору і вбік. Глина лизнув її в брудне обличчя й знову несамовито загавкав:

— Мерщій за мною! Дивіться, кого я знайшов!

Він незграбно зіскочив із Лелі, боляче дряпнувши її задньою лапою по щоці, і знову зник у лісі.

Василько допоміг їй підвестися, й вони побігли за Глиною, намагаючись не вірити жодному його слову і все ж розриваючись від такої спокусливої надії.

Глина знову повернувся до них і знову їх кинув, а потім іще раз вибіг їм назустріч, але вже не сам.

Леля міцно обхопила Лисого руками за шию й заплакала, видавивши з себе між схлипами лиш кілька слів:

— Лесику!.. Я їх бачила!.. Я розмовляла з ними…

Втім, йому було байдуже, що саме вона каже. Аби не розмикала судомно зведених рук.