Лісом, небом, водою. Книга 2. Леля

Горе тому…

Вивідник, якого ще дві ночі тому послав вожак на захід, досі не повернувся. Вожак весь час тримав у голові це запитання: де він? І тільки зараз запитання зникло, як не було. Тому що з’явилося завдання, з’явилася нова мета. Він раптом зрозумів, що треба йти на північ, що той, хто йому потрібен, саме там. Понад те, вони всі там — усі, хто йому потрібен. Він зрозумів і те, що тепер йому не потрібно полонити й приводити кудись цих негідників, які повбивали половину його зграї. Він знав, що може й мусить сам їх убити. Це раптом стало очевидно. Просто знайти й убити. І все.

Це знання надихало вожака, змушувало його серце колотитися прискорено, слина сама скрапувала з зубів від передчуття довгожданої помсти.

Зграя, як завжди, підхопила настрій вожака. Всі відчували його окриленість і рішучість, усі ставали такими ж. Сьогодні! Сьогодні під ранок вони прийдуть до села. А наступної ночі нападуть на нього. Їх ніщо й ніхто не спинить. Там не залишиться нічого живого. Вони впиватимуться кров’ю своїх ворогів, із шалом трощитимуть кістки!.. Зграя бігла швидше, ніж у попередні ночі. Навіть нахилитися й підібрати розчавлену звіринку — ні, сьогодні їм це не потрібно. Швидше вперед, швидше туди, де вожак гаркне одне, найголовніше, найкраще, найсмачніше слово: «Вперед!»

Вони знали, що до села ще далеко, але ж ціла ніч іще була попереду. Вони встигнуть. І горе тому, хто опиниться на їхньому шляху!..

Куди поділася Марічка? 3

Куди ж поділася Марічка? Що це взагалі за дитина така, яку постійно треба шукати! Тут стільки справ, стільки колотнечі в селі, а вона знову десь завіялася! Попереджав же її: замкнися й сиди вдома, нікуди ні ногою! Як навмисне. Наче заповзялася довести до сказу!

Івась не знав, куди себе подіти. Знову полізли в голову гидотні думки — що він ні на що не здатен, що даремно Лесик довірив йому бути тут старшим, що він не просто не впорався зі своїми обов’язками, а зробив усе гірше нікуди. Був би Лесик, була б Леля, виконував би те, що йому сказано, і все було б гаразд. А за Марічку, за комору, за вовкулаків відповідали б інші.

Сидів за столом, обхопивши голову руками й думав, думав. Василько дивився на нього співчутливо, а Петрусеві, здається, все було байдуже. Встав із-за столу, підійшов до дверей, щось обдивляється, тепер ось до комори пішов — що йому ті двері, що йому та комора! Хіба зараз до цього — коли до села дісталися вовкулачі вивідники!

— Івасю, тут нічого немає! — долинув із комори голос Петруся.

— А що ти там хотів знайти? — не зрозумів його Івась.

— Я нічого не хотів, — розважливо відповів хлопчик, — але тут усе пропало. Зникло.

— Що — все? — не підводячись із-за столу, спитав Івась.

— Усе — значить усе, — Петрусь не дратувався, відповідав так само статечно. — Ступа, мітла, казанок — усе зникло. Тільки рогач на місці, але ж це не той рогач.

— Який — не той? — спитав Івась, уже в дверях комори.

— Не самоносний. Самоносний вона забрала разом із усім іншим.

Мабуть, в Івася було якесь затемнення — чи то занадто багато відповідальності лягло на його плечі, чи то давався взнаки нічний час і жахливі враження від зустрічі з вовкулакою, чи то переживання за Лелю, Лесика, а тепер іще й за Марічку притупили кмітливість. Тільки він не зразу зрозумів.

— Хто — вона? Ти думаєш, тут знову була Люба?

Петрусь підніс свічку до Івасевого обличчя, щоб подивитися, чи той, бува, не жартує.

— До чого тут Люба? Ти що, не зрозумів? Марічка забрала.

— Марічка?!

— Звісно, Марічка! Вона полетіла рятувати Лелю й Лесика.

Івась зрозумів, що Петрусь має рацію. Тепер, коли він сказав це, стало цілком ясно, що саме так воно й було. Хлопцеві мурахи побігли по спині. Нічний політ на ступі — це не іграшки. А найгірше, що тут нічим не можна зарадити. Де її тепер шукати? Як її тепер спинити?..

Івась опустився на підлогу, притулився спиною до одвірка й так сидів, безпорадний і спорожнілий.

— Нічого з нею не станеться, — сказав Василько, аби щось сказати. — Ступа її слухається, літає вона добре…

Він замовк, розуміючи, що ці слова нічого не важать, що можна і вдесятеро краще літати й наразитися на таку небезпеку… Взяти хоча б лішака. Він також уміє літати. І ще невідомо, чи може ступа від нього втекти.

Найбільше всіх мучила невідомість. Вони не знали того, що вже знаємо ми, тож їх найдужче хвилювали події, які пройшли якраз без великих неприємностей. А що було справді страшним, про те вони нічого не знали.

Не знав, звісно, й Вухань, який прийшов поговорити про свої найбільш наболілі проблеми. Видно, він довго готувався до цієї розмови, продумав, що скаже, тому з першої фрази висловився дуже чітко:

— Ну, все одно так не… той…

— А як той? — в’їдливо спитав Івась, який, безперечно, зрозумів, про що йдеться.

— Треба поваляти, — здавалося, Вухань в’їдливості не помітив.

— Я тобі поваляю! Я тобі поваляю! — вибухнув Петрусь, узагалі не схильний до такого відкритого вияву своїх почуттів.

— А ти вважаєш, було б краще, якби це страховисько вночі прийшло до села й почало вбивати сонних людей? — Івась спробував перевести розмову в логічне русло.

Вухань пошкріб потилицю.

— Звісно, не краще. Чого ж його!.. Я ж не кажу! Тільки ж дуже воно… той.

— Дуже, — погодився Івась. — І все одно ми його ледве заспокоїли. А якби не дуже? Що б тоді було?

— Так хіба ж я що кажу! — Вухань мучився від того, що його не розуміють. — Я ж тобі людською мовою кажу: я ж не якийсь той… Тільки ж і так не можна! Він же висить, а ти той… Просто в серце. Він же ні втекти, ні той… От я про що!

— Ага-а! — здивовано промовив Івась. — Тобто хай би краще втік! Оце добре! Оце ти молодця придумав! Хай би втік. І розповів іншим вовкулакам, що тут на них пастки. Вони б тоді вже так обережно прийшли вдруге!..

— Та хіба ж я той!.. — спересердя кинув Вухань. — Та хай би вже краще вбило! А так висіти!.. Це ж просто… той!

— Як же ти його вб’єш! — Петрусь замислився. — Це ж сріблом треба. А у нас срібла майже немає. Тільки той уламок, який раніше в воді лежав. Скільки ж там його!..

— Так що ж сріблом… Можна й не сріблом…

— А чим? — з надією спитали Івась і Петрусь одночасно.

— Осикою, — незвично коротко відповів Вухань.

— Якою осикою?

— Звичайно якою, — відповів Вухань. — Кілками осиковими. Вони й упирів той… А що вже вовкулака!..

— А стріли осикові також можна? — поцікавився Петрусь.

— Так хіба ж я той… Так люди кажуть, що осикою можна. А я… що ж… Може, й той…

Петрусь їх уже не слухав. Він узяв із печі залежалу із зими вуглинку й почав щось малювати на підлозі.

— От повернеться мала, вона тобі помалює, — сказав Василько, який досі сидів тихо. Сказав, і прикусив язика.

— А де ж це вона? — стрепенувся Вухань. Він так любив розмовляти з Марічкою. Вона ніколи не знущалася з нього й точно розуміла все, що він намагався сказати.

— Та хто ж її знає, де вона, — швидко відповів Івась, щоб ніхто інший не сказав чогось іншого. Спробуй потім пояснити, як літає ступа й чому досі про це ніхто в селі не знає.

Просіка

Досі він ніколи не бачив такої просіки. Вона й вовкулачий слід не нагадувала — чиста й неширока, зверху вкрита гіллям. Було темно, але безпечно. Лисий мчав просікою, не торкаючись ногами землі. І зустрічного вітру не було — тільки тонкий холодний струмінь бив у груди й холодив їх. Дорога звивалася, але дивним чином у кінці її — там, далеко попереду, хлопець постійно бачив світло. Саме до нього він летів, воно було метою подорожі.

Аж ось гаряча рідина пролилася з повітря йому на груди й зігріла вихолоджене струменем вітру місце.

І водночас він літав над землею — без ступи, сам по собі, спостерігаючи все, що діялося під ним. Це не так, як одна частина його мчить просікою, а друга літає. Він був весь разом, цілий. Та одночасно перебував і там, і тут.

Лисий знав, що це він уже помер. Однак не було ні боляче, ні сумно. Все, що під ним відбувалося, було якимось нецікавим, байдужим. Ось тіло вождя з простромленим горлом — порожнє, мов ганчірка. Ось його тіло — таке ж порожнє. Над ним схилилася Леля й гірко плаче. Поруч б’ється в риданнях мала Марічка. Натовп навколо поступово розходиться. Лисий відчував Лелин і Марійчин біль, та сам ним не перейнявся. Вони так побиваються, бо думають, що йому погано…

Погано йому не було. І добре не було. Він усе бачив, і йому було ніяк. Тобто не було відчуттів.

Вони з’явилися спочатку непомітно, ледь-ледь. Лелині сльози почали стримувати його, затримувати, зменшувати швидкість, із якою він мчав просікою. Вони ніби заливали очі, й Лисий поступово втрачав вогник попереду — йому вже нібито й нікуди летіти. А потім з’явився біль у грудях, там, де холодило його зустрічне повітря, і він зрозумів, що то знову почала боліти рана, якої завдав йому Василь-Василем.

Лелині сльози геть засліпили його, й він перестав бачити майдан, дівчаток і тіло вождя. Він узагалі нічого не бачив, але тепер — розумів. От чого не було, коли він був мертвий — розуміння. Було знання, а розуміння — ні.

Та й як же він міг щось бачити, коли мав заплющені очі! Це ж Леля закрила їх, коли він помер. Її сльози огортали душу, ось уже й просіка десь зникла, як і не було її. Шкода, вона йому подобалась. От і почуття повернулися…

І раптом усе зразу стало на свої місця. Він розплющив очі й промовив:

— Скільки ж ти мене рятуватимеш?

Марічка голосно скрикнула.

— Я знала! Я знала! — репетувала вона крізь сльози, що полилися з її очей. — Я знала-а!

Що саме вона знала, Лисий так і не зрозумів. Потім колись спитає. Він дивився на Лелю. Сльози висохли в неї на широко розплющених прекрасних очах, вона невідривно дивилася на нього, більше вражена, ніж щаслива.

— То от про що казала русалка! — стиха промовила Леля.

Потім подумала й додала пошепки:

— Лежи тихо, щоб ніхто не побачив, що ти живий. Марічко, замовкни. Як стемніє, будемо тікати.

— Ні, — відповів їй Лисий. — Я знаю, що робити. Головне — не втручайся. Потім усе поясню.

Він повільно звівся на ноги. Цього, здається, ніхто з місцевих мешканців не побачив.

— Гей, Василю! — щодуху вигукнув Лисий. — Де ти є?

За мить усе село було знову на майдані. Ще хвилину вони всі мовчки дивилися на Лисого, а потім Василь, а за ним і всі інші, мов за наказом, упали на коліна. Жінки заголосили. Діти заплакали. Десь за деревами стривожено заіржали коні.

— Ану тихо! — розлігся над майданом голос Степана, того чоловіка з наполовину сивою бородою, який напередодні насмілився сперечатися з вождем.

Не зразу, але все ж таки запала мовчанка, яку переривали тільки окремі зітхання й схлипування.

Степана починали слухатися. Втім, Лисий міг бачити кілька лютих пар чоловічих очей, він розумів, що стати вождем Степанові буде нелегко. Чимало тут залежить і від того, як він поведеться зараз.

— Вислухай мене без гніву, Лисий і босий! — почав чоловік. Він помовчав, збираючи думки докупи, й вів далі: — Ми були несправедливі до тебе… Це так. Ми винні перед тобою. Але ми не хотіли тобі зла. Навіть коли намагалися вбити тебе, ми просто захищалися. Ми не могли повірити в те, що ти насправді прийшов… Наші діди й батьки жили біля цього каменя… Ми завжди чекали, коли ти прийдеш, а коли ти прийшов, ми не повірили… Так буває…

Серед його односельців почулися голоси, які підтримували сказане. Мовляв, так, ми справді не повірили, а треба ж було повірити. Степан підніс угору праву руку, й шум стих.

— Вірити дуже важко… Покійний вождь учив нас вірити… А з'ясувалося, що й сам не вірив… А може, вірив, тільки втратив голову, побачивши твою сестру. Так буває з чоловіками… Вони втрачають голову, коли бачать вродливу дівчину… Ми були легковажні. Ми покладалися на вождя… Знайди прощення в своєму серці. Не карай наших жінок і дітей.

Лисому дедалі більше подобався цей чоловік. Він благав прощення, але все це промовив з гідністю, він не стояв на колінах, як решта його односельців. Дуже хотілося сказати, що все це чистий збіг обставин, що нічим він селу не загрожує, що, мовляв, відпустіть нас і будемо друзями.

Лисий знав, що так казати не можна. По-перше, йому все одно не повірять. Не кожного дня трапляються такі збіги, не кожного дня в усіх на очах оживають убиті й не кожного дня малі діти літають у небі на ступах. Йому не повірять. По-друге, якщо й повірять, то це ще гірше, бо тоді ніхто їх не відпустить. Добре ще, як не повбивають. А що не відпустять, то однозначно. Можливо, ще вранці Лисий і піддався б на цю спокусу — сказати правду. Але тепер — після смерті й воскресіння — він уже був іншою людиною. Він став дорослим і відчував це.

— Ти сам кажеш, що ви не вірили, — почав він спокійно й виважено. — Як же я можу вірити вам? Ви все життя прожили з цим кам’яним пророцтвом — і зрадили його. Тепер хочете, щоб я, пожалівши вас, сам порушив те, що сказано древніми?

Люди на майдані приречено похнюпили голови. Лисий бачив, що вони на все згодні, готові прийняти кару, яку вважали заслуженою. Мовчав і Степан, розуміючи, що хлопець каже правду — ту правду, яку він, Степан, знав і в яку сам Лисий уже майже вірив.

— Ти говориш, як доросла людина, хоч іще дуже молодий, — знову мовив чоловік. — У тебе попереду довге життя. Не починай його з помсти. Подивися на цих людей. Вони все готові віддати тобі й твоїм дівчаткам. Скажи, що ви хочете, ми нічого не пошкодуємо.

Леля слухала й вухам своїм не вірила. Вона розуміла, що не може втручатися, бо не знає всього — не знає, про яке пророцтво йдеться, чому ці люди так бояться Лисого. Та й він сам заборонив їй втручатись. Але навіть не ця невідома правда найбільше дивувала дівчинку. Вона не впізнавала свого друга. Він нібито був таким самим, але раніше вона ніколи не чула, щоб він так розважливо говорив, щоб у його голосі була така доросла сила. Лисий і раніше був доросліший за свій вік. Тепер вона бачила, що нагла смерть хоч і відступила, та забрала те найцінніше, що має кожна людина і що не повертається, коли людина стає дорослою. Їй стало дуже сумно. Дівчинка ладна була заплакати. Тільки от її сльози, які вміють повертати людині життя, не можуть повернути їй дитинство.

— Мої умови такі, — спокійно й неголосно промовив Лисий, але кожне його слово так пильно ловили всі присутні на майдані, що він міг собі дозволити говорити тихо. — Ви даєте нам пару коней. Молодих. — Він зробив паузу, щоб пересвідчитися, що заперечень немає й до цього питання можна вже не повертатися. Люди мовчали, тож він знову заговорив: — Ви обіцяєте, що не будете переслідувати нас, не будете стежити за нами. Ми обіцяємо, що підемо від вас назавжди. І що ніякого лиха вам не заподіємо.

— Домовилися, — сказав Степан.

Але погляд Лисого на мить упав на Василя, і хлопець зрозумів, що ніяка сила не змусить того виконати угоду.

— Якщо домовилися, — Лисий хвилинку подумав, — то затримайте Василя, щоб він не пішов по наших слідах. Він і раніше не дуже дбав про інших, і тепер не збирається.

— Це я тобі також обіцяю, — кинувши тяжкий погляд на Василя, відповів Степан.

— Тоді давай потиснемо один одному руки, скріпимо нашу угоду, — запропонував хлопець. — Ти від імені вашого села, я від імені своїх друзів.

Він знову поглянув на Василя й подумав, що Степанові все ж таки нелегко буде дотримати слова й не пустити цього похмурого й недалекого чоловіка. Що ж. Хай спробує їх вистежити.

Новина на все село

Спробуй протиснутися туди! Люди з’юрмилися так щільно, що навіть Петрусь — на що вже худий! — і той не міг протовпитися ближче. Вони стояли мовчки, лише зрідка котрась із жінок прицокувала язиком і тяжко зітхала.

Хлопчик вирішив, що саме тут і є слабке місце в людському паркані. Він уперся плечем у могутнє стегно жінки, й вона відступила. Не для того, щоб пропустити, а щоб подивитися, хто це тут такий зухвалий. Але й цього виявилося досить. Петрусь протиснувся наперед, а за ним, скориставшись нагодою, проникли й Івась із Васильком.

У центрі кола лежало велетенське смердюче тіло вовкулаки, вбитого вночі. Вдень воно мало ще гидотніший вигляд. Усі троє хлопців кілька днів перебували серед цих страшних істот, але й вони зараз здригнулися, одночасно відчувши брид і страх.

— Прийшли, — тихо промовив хтось із чоловіків у натовпі.

— Привели на нашу голову, — озвався другий. — Уже хоч би на очі не з’являлись.

Івась зрозумів, що це стосується саме їх, але що воно означає, не збагнув. Так наче саме їх тут чекали. А чого їх чекати? Вони що — найстарші, найдужчі? Зараз, як ніколи, дивлячись на мертвого вовкулаку, хлопчик усвідомлював, що вони просто діти. І не більше. Ще з Лесиком і Лелею…

— Чого ти… той! — гримнув на чоловіка Вухань. — Що вони тобі?..

— А ти не визвіряйся на мене! — огризнувся чоловік. — Як мале дитя… Знай собі в іграшки грається!

Чого-чого, а такого озлоблення серед людей Івась не чекав. Видавалося, ніби люди шукають крайнього, винного. Але ж діти не могли бути винними! В чому? А Вухань? Якби не його «іграшки», вовкулаку тут ніхто так би й не побачив. Принаймні до того часу, коли вони прийшли б усі разом, зграєю, серед ночі. Та й тоді розгледіти їх ніхто в селі не встиг би.

Разом із тим, люди стримувалися. Чогось чекали. Й Івась зрозумів, чого. Точніше, кого. Чекали Інженера.

І той з’явився. Хлопцеві дуже не хотілося з ним розмовляти — все ще був лихий на старого. При тому й почувався трохи винним, бо занадто вже різко останнього разу розмовляв із ним. Але зараз, він розумів, не до образ. Надто страшна небезпека нависла над селом. Треба разом вирішувати, що робити, як боронитися.

— Все ж прийшли, — стиха мовив Інженер, дивлячись на волохату потвору. — А я ж так сподівався, що тепер уже не прийдуть.

— Чому ви так сподівалися? — спитав Івась.

Інженер не відповів.

Усі мовчали, з надією дивлячись на нього. Та що довше дивилися, то менше надії лишалося в очах односельців. Усі якось разом почали розуміти, що перед ними стара немічна людина, яка не знає, що робити, й просто боїться за своє життя. Раніше хоч Ряха додавав Інженерові ваги й незвичайності. Тепер — уже вдруге — Івась бачив старого без вірного сторожового пацюка.

— Що з Ряхою? — майже лагідно спитав він Інженера.

Цього разу він дуже швидко дочекався відповіді:

— Немає Ряхи. Немає. Зовсім немає. Помер Ряха.

На затуманених очах старого виступили мутні сльози. Не зганяючи їх з очей, Інженер повернувся й важко побрів додому.

Йому в спину дивилися всі. І всі раптом збагнули, що старійшини в їхньому селі більше немає. Що вони самі повинні приймати рішення й якось боронити себе й свої оселі. І мимоволі всі глянули на Івася. Від тих поглядів йому стало моторошно.

Він був лише на три роки молодший за Лесика, але зараз розумів, що тільки Лесик може врятувати село. А його немає… Щоб не дивитися людям в очі, Івась опустив голову й дивився на те, що лежало просто перед ним. Брудна сіро-руда істота, більша за найбільшу в селі людину — Бороду. На пальцях загнуті жовті пазурі. З ошкіреного рота визирають могутні ікла, що звикли рвати м’ясо. Широченні груди, посередині яких зяяла рана.

— Петрусю, скільки людей вам потрібно в допомогу, щоб до вечора підготувати пастки і зброю? — тихо спитав Івась, не підводячи голови.

Малий подумав, потім відповів:

— Не знаю… Арбалети я сам доведу до ладу… Пастки й Вухань може зробити, якщо троє… четверо чоловіків допомагатимуть. Іще двоє… троє, щоб нарубати й нагострити осикових кілків. От і все.

— Хто може допомогти Вуханеві й Петрусеві робити «іграшки», — Івась зробив наголос на останньому слові, — починайте роботу. Де Борода?

— Я тут, — з готовністю відповів той за спиною.

— Бородо, — Івась нарешті підвів голову й зазирнув велетневі в очі. — Треба зібрати все срібло, яке тільки є в селі.

— Та де ж його… — почав чоловік, але Івась перебив його.

— Я знаю, що немає. Але треба знайти бодай жменю. Щоб зробити наконечники для стріл. Чуєте, люди? — Він подивився на всіх, хто стояв довкола. — Пригадайте, подумайте. Тільки сріблом ми можемо перестріляти цю погань. Пошукайте.

Ніхто нічого не сказав, та й не треба було казати. Івась полегшено зітхнув, коли люди почали розходитися. Ніхто не заперечив. Це головне. Бо слів, щоб переконати тих, хто не вірить у можливість захистити село, у хлопця не було. Він і сам сильно в тому сумнівався. Де ж Лесик? Де Леля? Де Марічка?

Безслідна мітла

Вони вирушили на світанку — дівчатка верхи, а Лисий пішки, зі ступою на рогачі в лівій руці й зарядженим арбалетом у правій. Ліс навколо стояв вогкий і холодний. Вчорашній дощ ніби змив залишки літа й приготував землю до осені. Он уже й жовте листя на осиці. Його ще мало, але скоро вже все воно пожовкне, а оці листочки, які почали золотіти першими, першими й облетять.

Між нею і Лисим була кобила, на якій сиділа Марічка. Тому Лисого Леля майже не бачила. Більше бачила спину малої, і відчувала, як дівчинці важко. Відчувала, швидше порівнюючи з собою. Їзда верхи виявилася дуже непростою справою. Стремена їм підв’язали, навіть Марійчині ніжки діставали до них. Але це не дуже рятувало. Сідло було слизьке й велике — на дорослого чоловіка, доводилося постійно триматись однією рукою за луку, щоб не з’їхати й не випасти. А кінь із кожним кроком так підкидав! За півгодини Леля набила собі сідниці й тільки дивувалася, як це Марічка терпить.

Йшли вони прямо на південь, нікуди не звертаючи, якщо можна так сказати, якщо можна в лісі йти, нікуди не звертаючи. Леля знала, що Лисий не довіряє Василю-Василему, як він називає того чоловіка, що завдав йому смертельного удару в груди. Загалом вона була схильна вірити Лисому — і в цьому також. Цілу ніч вони прошепотілись у великій круглій хаті покійного вождя, де тхнуло старістю й цвіллю, намагаючись не розбудити Марічку. Мала була така виснажена майже безсонною ніччю напередодні й переживаннями попереднього дня, що заснула зразу ж, щойно голова її торкнулася подушки.

А Лелі й Лисому було про що поговорити. Він їй усе розповів, вони разом спланували дорогу додому. Тільки одну тему всіляко оминали в розмові — про те, що у Лелі є жива вода. Вона й тоді, на березі, після розмови з русалкою нічого не сказала про це. Тепер це було те, що найбільше бентежило її. Від самого воскресіння Лисого вона майже ні про що інше не могла думати.

Безперечно, Лисий здогадувався, чому він ожив. Таке з ним уже було. Чи майже таке. Ще коли він захворів на страшну смертельну хворобу, його врятували Лелині сльози. Старий Інженер (от уже кого треба називати вічним!)

розповів їм тоді історію про своє одужання. І його також врятували сльози — сльози його дочки.

Але одужання й оживлення — це все ж таки різні речі. Тепер Леля була впевнена, що русалка сказала правду. Вона справді має неоціненний скарб. І від цього усвідомлення Лелі ставало страшно. Занадто важкий тягар для дівчинки тринадцяти років.

— Марічко, як ти? — стиха спитала вона.

— Нічого, — відповіла дівчинка. — Верхи краще, ніж на ступі.

Це було несподівано.

— Чим же краще? — поцікавилася Леля.

— Не холодно. Кінь теплий. А тобі хіба не краще?

— Ой ні, — зізналася Леля. — Я тепер уже не тільки сидіти не зможу, а мабуть, і кроку не зроблю. Все собі повідбивала.

Лисий їх почув і зупинився.

— Злазь, — коротко мовив він. — Іди попереду. Зі ступою.

Сам він узяв мітлу й пішов у хвості, замітаючи сліди. Мітла ніби жила своїм окремим життям — метелялася позаду, і Лисий навіть не озирався, бо знав, що тепер їх ніхто не знайде. Мітлу недаремно називали безслідною. Сліди вона не замітала, а просто знищувала — ще один цінний «подарунок» від баби Яги.

— Лелю, — погукав він через кілька хвилин.

Дівчинка озирнулася, й Лисий рукою показав їй, що треба завертати праворуч, іти на захід. На південь від цього села вони вже були. Й ніяких приємних спогадів не лишилося — ні про Чату, ні про порожні дерева, ні про болотну погань.

Леля погукала Глину, який забіг надто далеко вперед. Собаці, схоже, зовсім не до вподоби були їхні нові супутники, тож він намагався триматися подалі від коней, розуміючи, що ніякі його протести тут не зарадять — коней ніхто не прожене.

У лісі ставало парко. Діти поспішали. Втім, Леля стала забобонною — вона знала, що коли спішиш, неодмінно стається щось погане, щось затримує тебе, ще й невідомо, як надовго.

Глині велося ще гірше. Він не розумів, навіщо було звертати зі знайомої дороги. Доти вони поверталися додому так, як прийшли сюди. Тепер занурювались у незнайомий ліс. Тут, звісно, було цікаво — нові запахи, взагалі новий простір. Але знайомою дорогою ходити принаймні не менш цікаво, бо можна відшуковувати ледь вловимий свій і Лелин запах, так було більше впевненості в тому, що вони на правильному шляху.

А Марічка, так багато переживши за останні дні, майже куняла в сідлі, хоча й була як ніколи збентежена. Що сталося в селі, чому Лисий так дивно розмовляв із людьми, вона не розуміла. А те, чого не розуміла, їй не подобалося. Марічка вміла розуміти навіть те, чого не розуміють інші — найрозумніші. От Леля, наприклад. Вона вже така розумна, така розумна! І все одно не вміє так, як Марічка, розуміти тварин, воду, траву…

А от те, що сталося в цьому дивному селі, Лелю, схоже, не здивувало. А мала губилася в здогадках. Найбільше її бентежив Лесик. Він був не такий, якого вона знала. Ні, він не міг бути поганим чи що там. Просто Марічка ніколи не бачила, щоб люди так швидко змінювалися. Це було ще страшніше, ніж те, як змінився Пластун. Хоча той, можливо, ще зміниться назад. А Лесик…

Вони все йшли незнайомим лісом, сторожко, обережно, водночас намагаючись не гаяти часу. Крик вовкулаки, про який розповіла Марічка, хоч і був дуже далеко, все ж мимоволі підганяв і Лисого, і Лелю. А якби вони знали, що діється за їхніми спинами, то, можливо, йшли б іще швидше.

А коли б не звернули на захід, то втрапили б у ту ще халепу!

Засихання живої людини

Якби не Степан, Василя б село вбило зразу після того, як чужі діти зникли в лісі.

— Це він! Це все він! — гукали люди, повільно стискаючи коло довкруг Василя.

Хоч від лисого й босого вдалося відкупитися, ніхто до кінця не повірив, що напасть їх тепер мине. Та й коней шкода! Пара найкращих коней! І в цьому звинувачували насамперед його — адже ніхто інший, як він, зміг убити лисого й босого, хоч і ненадовго.

Його просто розшматували б, якби не Степан. Той вийшов наперед, розвернувся спиною до Василя, й голосно гукнув:

— Ану скажіть мені, хто не хотів убити хлопця!

Натовп на мить завмер. Не чекаючи, поки люд знову загомонить, Степан вів далі:

— Хто кидав у нього списа?

Таких було кілька, але жоден із них зараз у тому не зізнався.

— Мовчите! Хто хоч слово сказав вождеві, коли той вирішив одружитися з дівчиськом?.. Знову мовчите! Чим же тоді Василь гірший від вас?

Люди мовчали, однак видно було, що мовчали більше зі страху. Чим глибше вони усвідомлювали свою провину, тим більше ненавиділи Василя. Він ніби був призвідцем. Ніби самі вони стали винними через нього. Якби подумали, то зрозуміли б, що це не так. Але ж такі люди. Упав із дерева, набив ґулю — хто винен? Дерево. Не я ж!

— А тепер усі по хатах! — сказав Степан неголосно, та всі зрозуміли, що справді треба йти, бо хто його зна, чим воно закінчиться.

Народ повільно побрів додому. Тільки Степан, Василь і ще троє чоловіків, які не відходили від нового вождя, лишилися на майдані.

— Самі ж хотіли вбити, а тут крайнього знайшли… — почав Василь, зазираючи в очі Степанові.

— Мовчи, покидьку! — гаркнув на нього новий вождь так, що всі, хто ще не встиг сховатися в хаті, озирнулися.

«Оце правильно!» — подумали вони, перш ніж переступити поріг.

— Та чого ж ти на мене, Степане? — знову заговорив Василь. — Та чого ж я покидьок?..

— Мовчи, я сказав! Я б тобі пояснив, але людина, яка може лежачу дитину вдарити списом у груди, це й не людина. А просто покидьок. Замкніть його в тій хаті, де ночував лисий і босий, — кинув Степан через плече чоловікам.

Василь ходив із кутка в куток, зупинявся, грюкав кулаками по столу, навіть головою в стіну бився — і ніяк не міг заспокоїтися. Він, єдиний, хто справді захищав вождя, хто до кінця лишався йому вірним, хто навіть після смерті вождя виконав його наказ… Він же й виявився крайнім. Його ж у всьому й звинуватили! Не пуголовка того лисого, через якого все трапилось, а Василя, який цього пуголовка зумів убити, — хоча й не надовго.

Та вони ж узагалі про вождя вже не думають, наче його й не було! Наче не він виховав їх, наче й не він стільки років мудро правив селом! Тільки б цього босого пацана не образити! Після всього, що те непорозуміння принесло в їхнє село!!!

Василя колотило, немов у пропасниці. Його, мов ворога, зачинили в хаті, наче свиню недоумкувату, щоб не втік, щоб не простежив, куди ці малі пішли з їхнього села. А вони ж знають, куди йдуть. Хай хто хоче, вірить, що вони сюди випадково приблудилися, та Василя не обдуриш. Отак усі троє й приблудилися! Ще й зі своїм шолудивим псом! Він ось уже більше тридцяти років на світі живе, а таких великих собак іще ніколи не бачив. Нема в нього такого великого собаки. А в них, бач, є! Він зроду-віку не чуй, щоб довбана колода могла літати по небу, ще й дітей у собі возити. А в них, бач, є! Навіть вождь, якого Василь любив більше, ніж рідного батька, і той із лисим жабеням розмовляв шанобливо, як із Василем не розмовляв ніколи!

Весь світ виявився незрозумілим, неправильним, диким. І виходило так, що тільки він, Василь, знає, як воно мусить бути. Тільки він один може все виправити — знайти цього недорослого негідника і вбити. Вбити ще раз — і вже остаточно. Щоб не ожив. Це та відьма зеленоока його оживила, не інакше. Тож і її треба вбити. Щоб уже ніхто не оживив.

Тоді все в світі знову стане на свої місця. Може, вождь і не оживе… Але хто сказав, що вождем тепер повинен стати Степан, який так принизив їх усіх? Ні, вождем повинен стати той, хто справді любив вічного вождя, був до кінця вірний і відданий йому. Той, хто виправив кричущу несправедливість. От хто повинен стати вождем. А ставши вождем, він стане й вічним. А не Степан.

Не Степан.

Василь знав, що робити.

— Охріме! — погукав він через двері.

Охоронець не відповів.

— Охріме, чуєш? — повторив Василь.

— Чого тобі?

— Пити хочу, як павук!

— Ото смішний! — Охрім і справді розсміявся. — Хіба ж павуки п’ють?

— А як же вони живуть, якщо не п’ють? Пити всі повинні — курка, й та п’є… А я ж не курка.

Охрім не відповів. Перечекавши кілька хвилин, Василь знову погукав його:

— То що, так мені без води й сидіти?.. — Не дочекавшись відповіді, Василь повів далі: — З самісінького ранку нічого не пив. Як ото розбудив мене вождь, щоб за малим стежив, то так я й не їв, і не пив.

— Потерпиш, — озвався нарешті вартовий.

— Ні, засохну, — твердо відповів Василь.

Розмова урвалася. В’язень був задоволений. Він і не розраховував, що Охрім порушить Степанів наказ і так тобі й відчинить двері.

Але Василь знав людей. У кожній людині він, як ніхто, вмів розгадати найгірші й найпотаємніші порухи. Вони всі були і в його власній душі, тож він умів ними користуватися. Йому лишалося чекати.

Чекати — не страшно. Чекати він умів. Та й поспішати нікуди. Хоч куди б ті зайди подалися, Василь знайде їх. Це добре, що вони коней взяли. У коня такий слід! А у двох коней — то й поготів. Знайде. А зараз, якби й пощастило звільнитися, всі ж негайно помітять. Тоді вже сам він далеко не втече. Доженуть. А якщо доженуть…

Про це Василь думати не хотів.

Спливла година. За нею — друга. От зараз Охрім уже починає нервувати. «Чом же це Василь так довго мовчить? — думає він. — То вже прямо помирав від спраги, а тепер мовчить. Чи не засох?» Мабуть, саме так він і думає. Хвилюється. Йому ж теж Василя шкода. Хай і завинив, та не чужий же! Не зайда якийсь — лисий і босий!

В’язень тихенько роззувся й поклав чоботи посеред світлиці, халявами до вікна. Потім неголосно охнув і повалив стільця.

Як він і розраховував, Охрім уже не просто переживав за нього, а й уважно прислухався до того, що діялося в хаті. Почувши, як охнув, а потім упав Василь, Охрім озирнувся на майдан, щоб когось покликати на допомогу. Ні живої душі. Він кинувся до віконця й зазирнув усередину. Затуливши долонями тьмяне скло — від сонячного світла — все одно нічого до ладу не побачив. Тільки дивним чином вигнуті Василеві ноги серед кімнати. Охрім знову підбіг до дверей і відчинив їх.

Останній подарунок Інженера

Знову пішов дощ. Він дуже затримував роботу, хоча в чомусь був і корисний. Так, дощ піднімав траву на тих клаптях дерну, що прикривали вже готові пастки, й змивав запахи.

Борода намагався як найощадливіше поводитися зі сріблом, але дедалі очевидніше ставало, що стріл вийде дуже мало. Прийшла Каченя. Тихо стала в дверях і не наважувалася зайти, доки Борода щось чаклував над кувалдою, стоячи до неї спиною. Коли велетень нарешті озирнувся, дівчина несміливо всміхнулася йому.

— Що ж це буде, Бородо?

— Ти, якщо прийшла дурні питання ставити, то вже йди, — в устах Бороди це було вишукано чемною фразою. Борода любив Каченю. Але одружуватися з нею не збирався, тож завжди розмовляв із дівчиною так, ніби щось вона не так зробила.

Каченя не йшла, сором’язливо опустивши очі долу.

— То що ще? — спитав Борода.

Дівчина спалахнула. А може, то просто майнув по обличчю відблиск вогню в горнилі.

— Я ось… Принесла. Не знаю, що воно таке, але… Мені здається, це також срібло.

— А де це ти взяла? — поцікавився Борода, роздивляючись маленьку незрозумілу річ, трохи схожу на чотирилисту квітку бузку. Тільки одна з пелюсток довша за решту.

— Це у нас іще від бабуні. А звідки вона взяла, я й не знаю, — знову впали на обличчя Качені маленькі яскраві заграви.

— А що бабуня з ним робила? — Борода не міг збагнути призначення такої маленької і, схоже, зовсім непотрібної речі, яку Каченина бабуня навіщось берегла.

— Нічого не робила. Воно собі лежало в її скриньці. Скринька вже зовсім стара, розсипатися почала, а колись дуже гарна була.

— Принеси, подивлюся. Може, щось зроблю, якось полагоджу, — Борода сам себе не впізнавав.

— Гаразд, — тихо відповіла дівчина.

— Ну, то й гаразд, якщо гаразд. Іди вже. Роботи багато.

Каченя мовчки розвернулася й пішла геть, а Борода стояв і дивився, як вона перевалюється з ноги на ногу. Качка, та й годі. І чому краса — Любі, а вдача — Качені?

Борода кинув срібний хрестик у чашку і спересердя сильно вдарив молотком по ковадлу. Сипонули іскри.

У Вуханя робота йшла через пень-колоду. Коли Петрусь пояснював йому свій задум, Вухань радісно сміявся, щасливий, що хлопчина так дотепно придумав. А потім ураз похмурнів і починав говорити.

— Нє, ну, воно, звісно, той… Тільки ж… Ох, не знаю!..

Більш змістовних висловів, як правило, не було. Він і сам розумів, що зараз не до розмов. Брався до роботи, і все ж не міг прогнати думки про те, яких же мук зазнають у цих пастках бідні вовкулаченьки. Тож і робота не дуже рухалась.

А Петрусь, залишивши Вуханя керувати чоловіками, які йому допомагають, біг до своїх арбалетів. Справ у нього вистачало.

Та найбільш заклопотаний був Івась. Збігав до дуба, де Василько сидів на зрізі верхівки, й допоміг пояснити трьом чоловікам, які гілки треба зрубати, аби не затуляли галявин, що ними можуть бігти вовкулаки. Потім з одним із чоловіків мчав до яруги, в яку треба позносити зрубане гілля, щоб перегородити їм шлях, — яругу з жодного дерева не було видно. Звідти до жінок, які копали вовчі ями на зібраних городах, до теслі, що гострив осикові кілки для цих ям та інших пасток, придуманих Петрусем і Вуханем. По дорозі висвистав із засідки Наталку, й та розповіла, що Люба з хати не виходить, але вона там, бо на вікні фіранки спочатку були розсунуті, а потім запнулися. Тобто Люба ж їх запнула, хто ж іще? Пластун також до неї не приходив, ані Інженер. Ніхто не приходив.

Івась побіг до кузні, щоб з’ясувати, скільки наконечників зі сріблом виходить у Бороди, й по дорозі нагнав Інженера.

Першим бажанням було звернути на іншу вулицю й піти до якогось іншого місця, пізніше зайти до кузні. Але стало соромно. Невже він боїться? Он як тяжко людина пересувається, човпе ногами, здіймаючи куряву, спина зігнута — зовсім старий чоловік. Навіть шкода його стало.

Івась порівнявся з Інженером і спокійно з ним привітався.

— Добре, що я тебе зустрів, — втомлено й захекано промовив Інженер.

— Не гнівайтеся, — несподівано для себе самого сказав Івась. — Я так із вами розмовляв… Просто…

— Я знаю, — перебив його Інженер і, трохи віддихавшись, додав: — Не вибачайся. Я все ставлюся до вас як до дітей, а ви… Ви, звичайно, і справді ще діти. Тільки от занадто багато недитячих клопотів у вас. Тому вам і здається, що ви вже дорослі… Втім… Ви справді доросліші, ніж інші діти вашого віку.

— То, може, ми вже заслуговуємо на те, щоб знати правду? — обережно спитав його хлопчик.

— Правду? — здивувавсь Інженер. — Яку правду ви хочете знати?

Івась миттю роздратувався.

— Ви добре знаєте, що я маю на увазі!

— Можливо, — нібито погодився старий. — Може, я й знаю. Але я знаю все ж таки не те, що ти маєш на увазі…

— Правда одна! — тепер уже Івась перебив Інженера. — І саме її я маю на увазі!

— Ти гарячий, — Інженер замислився. Потім знову заговорив: — Таким же гарячим був і Довгоногий… Я любив його. Я знав, що він довго не проживе. Знав, що для походу в Руїну більше годиться Лисий… Але я любив Довгоногого. Саме тому, що він був гарячий і нерозважливий. Навіть ти ще не встиг наговорити мені стільки зухвалого й нахабного, як устиг за своє коротке життя Довгоногий. Бач, як воно виходить… Давай сядемо, якщо хочеш далі розмовляти.

Івась не знав, що відповісти. Він хотів розмовляти. Він таки сподівався, що Інженер скаже йому те головне, що мусить сказати. Але ж там було стільки справ! Хвилинки вільної він не мав.

— Сідай, сідай, — заохотив старий, важко опускаючись на колоду під чиїмось зеленим від моху тином. — Часу в тебе вистачить. Вовкулаки сьогодні не прийдуть.

— Звідки ви знаєте?

— Це, друже, найстрашніше дитяче запитання: звідки ви знаєте? На нього завжди найважче відповідати. Бо я й сам часом не пам’ятаю, звідки які в мене знання. А тим більше, коли йдеться не так про знання, як про висновки… З життя знаю — от звідки. Вовкулакам ми не потрібні. Їм потрібен Лисий. А Лисого тут немає. Тому, я гадаю, вони й не нападатимуть на нас, доки Лисий не повернеться до села. Може, й зовсім не нападатимуть, якщо перехоплять його десь по дорозі…

— Не перехоплять, — упевнено мовив Івась. — Його ніхто не перехопить. Тим більше, що він завжди може залізти на дерево, а вони по деревах не лазять.

— І скільки ж він там на дереві сидітиме? Та ще й сам-один.

— Він не сам-один. З ним Леля. І Глина.

— О! Від вашого Глини багато користі! — глузливо протягнув Інженер. — А Леля… Це добре, якщо вони разом. Коли вони разом, їх справді важко подолати.

— Ви так кажете, ніби й самі хотіли їх подолати, — майже ображено пробурмотів Івась.

— Та де вже мені, старому, — ще більш глузливо відповів Інженер.

— Чекайте, — раптом осінило Івася. — А чого ж вони тоді напали на наше село? Там Лесика не могло бути.

— Ну, — відповів старий, — там був хтось інший. Їм потрібен був хтось із вас. Я так думаю.

— Леля?

— Може, Леля. Може, ти. Не знаю. Але хтось із вас — це напевно.

— Тому ви так розгнівалися на Лесика, коли він нас сюди привів?

Інженер, схоже, здивувався.

— Чому розгнівався? Тобто так, я на нього розгнівався, але не через те. Вам я зрадів. Діти в селі — це завжди добре. Це означає, що село не вмерло. Адже діти — це майбутнє. Я вам дуже зрадів тоді…

— От бачите, — знову перебив його Івась. — Ви знову починаєте говорити про щось інше, замість того, щоб сказати мені правду. І так завжди.

— Правду?.. — Інженер замислився. Він думав довго, бгав у руці своє жовте ліве вухо, ніби намагався запхнути його в голову. — Правду… А що таке правда? Як ти її уявляєш?

Івась розгубився. Він добре знав, завжди знав, що таке правда, однак зараз збагнув, що не може відповісти на запитання старого. Як пояснити, що таке правда? «Це не брехня»? Так Інженер і не брехав йому. Просто говорив про інше. В цілому, правду казав.

— Правда, — нарешті порушив він мовчанку, — це те, що є.

— Ага, — зрадів Інженер, — тобто це ось дерево — це правда?

— Ні, — не погодився Івась. — Дерево — це дерево. А правда — це те, що ми про це дерево знаємо…

Він іще не договорив, а вже зрозумів, що верзе дурниці. Зрозумів, бо згадав ману, яку Люба наводила на порожні місця. То були кущі, трава, паркан, але то була неправда. Він знав про ці кущі одне, а вийшло зовсім інше.

Однак Інженер, очевидно, не зрозумів, чому Івась замовк.

— А знаємо ми те, що бачимо, чуємо, чого торкаємося. Побачили дерево, торкнулися його — і вирішили, що це і є правда, що ми про нього все знаємо. Насправді ж усе зовсім не так, Івасю. Зовсім не так.

— А як? — спитав Івась, хоч міг і не питати. І так уже було ясно, що Інженер доведе свою думку до кінця.

— Як? Не знаю. Знаю тільки, що єдиної правди не існує. А якщо й існує, то її ніхто не знає. Бо знати її неможливо. Правда — як ліс. Ми знаємо, що вона є, ми живемо серед неї, але про неї не знаємо майже нічого. Що з того, що ти бачиш осокір і можеш торкнутися його рукою? Ти можеш сказати, скільки років він росте на землі, хто його посадив, чи є в ньому шашіль, чи водяться під ним черв’яки? Якщо з’їсти його плоди, що з того вийде? Навіть про одне дерево ти не можеш знати всього. А що вже казати про весь ліс? Про всю правду?

Інженер знову замовк і зайнявся своїм старечим вухом. Івась мовчав і чекав.

— Її ніхто не знає, — повторив Інженер. — Кожен знає тільки свою правду. От ти думаєш, що це просто дерево, — і в цьому твоя правда. А я знаю, що його посадив мій дід на честь мого народження. Тоді ще діди доживали до народження онуків. І це моя правда. Чи стала вона твоєю від того, що я тобі про неї розповів? Звісно, ні. Ти просто про це знаєш, а я це відчуваю… Для мене це навіть більше, ніж правда…

Івась уже зовсім заплутався в цій розмові. Він зрозумів, що Інженер і далі нічого важливого не скаже. А правда про дерева йому набридла.

— Ну, не хочете казати, то й не кажіть. Мені треба бігти. — Івась підвівся й швидко пішов геть.

— Стривай! — погукав його Інженер, коли їх розділяли вже з десять кроків.

Хлопчик зупинився.

— Візьми ось, — ховаючи очі, промовив старий.

Він простягнув Івасеві полотняний вузлик, у якому лежало щось важке. Івась розгорнув полотно. У ньому була срібна ложка — величезна, як дерев’яна, з майстерно зробленими візерунками на ручці.

— Тримав її про всяк випадок, щоб очищати воду, — не дивлячись в очі, пояснив дід. — Ну, вода зараз і так добра. А нащо буде та вода, якщо… Сподіваюся, вам знову вдасться перемогти вовкулаків. От тільки чи це вас порятує…

Він розвернувся й почовгав додому. Старий, геть сивий чоловік, зігнутий у спині чи то знаннями, чи то роками, чи просто переживаннями.

Найкоротший шлях — плутаний

Вони, звісно, переживали, як там удома, однак усе одно намагались якомога частіше змінювати напрямок, заплутувати сліди.

— Він уже ніжащо наш не жнайде, — сказала Марічка на привалі, жуючи шмат смаженого м’яса.

М’ясо дав їм на дорогу Степан. Хоч Лисий і вірив йому, але ще на світанні, коли вони відійшли зовсім недалеко від села, Марічка уважно обдивилася соковиті смажені шматки свинини, понюхала, послухала і сказала, що м’ясо добре, їсти можна. Лисий відбатував ножем чималий шматок і кинув Глині.

Пес не чекав такої щедрості й просто проковтнув кусень м’яса, не лише не розжувавши, а й смаку майже не відчувши. Він подивився на Лисого, схиливши голову набік. Замість того, щоб кинути ще шматок, хлопець і собі уважно дивився на собаку. Так вони й перезиралися, доки Глина не сказав:

— Так нечесно.

— Я знаю, дорогий, — відповів Лисий. — Але де ж ти бачив чесних людей?

Відтоді минуло вже півдня, Глина почувався прекрасно, тож Лисий і дівчатам дозволив їсти м’ясо, сам залюбки жував разом із ними.

— Василема не треба недооцінювати, — відповів він Марічці, проковтнувши черговий шматок. — Це дуже хитра й досвідчена людина. Якщо я не помилився в ньому, то він не заспокоїться, поки нас не знайде.

— А якщо помилився? — спитала Леля.

— Може бути й таке. Одного разу я вже його недооцінив. Тепер краще перестрахуватись. І взагалі, найкоротший шлях — плутаний.

Лелю не так переконали ці слова, як вона вже знала з досвіду, що в таких випадках краще його слухатися.

Пообідавши, діти рушили далі, зберігаючи той самий порядок, що й раніше — тільки Леля й Лисий час від часу мінялися місцями: то він ішов попереду зі ступою та арбалетом, а вона в хвості з мітлою, то навпаки. Марічка ж невтомно їхала верхи, і, схоже, їй це не було важко.

Уже під вечір вони опинилися в дивному місці. Це була похила галявина, оточена високими соснами та ялинами. Ще не дійшовши до неї, діти вже могли її як слід роздивитися. Тому не були заскочені зненацька, коли Глина зупинився, шерсть його настовбурчилася, він ошкірив зуби й люто, але якось наче злякано загарчав. А за мить захропли й сахнулися коні — аж Марічка мало не вилетіла з сідла. Власне, вона б таки вилетіла, й коні забігли б на край світу, якби Лисий не втримав у руці повід.

Галявина була вся розрита, ніби безладно переорана. А в дальньому її кінці, під коренями старезної ялини чорніла яма. Тут, без сумнівів, було небезпечно. І цим якраз галявина була дивна. Лисий розумів, що тут небезпечно, але відчуття небезпеки не з’явилося.

Він усю дорогу прислухався до себе. Хлопцеві здавалося, він щось втратив після своєї смерті й повернення до життя. Але що? Цього він не розумів. І от тепер, схоже, відповідь знайдено. І йому стало страшно. Він зовсім не був до цього готовий. Завжди знав, що це унікальне передчуття його врятує. Тепер його немає. І покладатися можна тільки на зір, слух, спритність…

Краще, звісно, обійти галявину десятою дорогою, не ризикувати. Вдома чекають, переживають, удома готуються до нападу вовкулаків. Вовкулаків насилають ті, хто всім урядує. Треба швидше йти туди, тут не можна затримуватися. Потім, згодом, можна повернутись і як слід ознайомитися з усім тут, розвідати все. Потім. Та й із відчуттям небезпеки тоді буде зрозуміліше — є воно в нього чи вже немає.

— Лесику, не ходи туди, — сказала Леля, ніби почувши його думки. — Не наражайся. Нам треба додому.

— Я знаю, — відповів Лисий. — Звідси до села кілька годин ходу. Хіба можна залишати так близько щось невідоме й небезпечне? Марічко, сідай у ступу. Якщо трапиться щось, одразу лети до села. Зрозуміла?

— Зрозуміла, — відповіла мала. — А що може трапитися?

— Будь-що.

— Якщо будь-що трапиться, як же я полечу до села? А ви?

— Марічко, слухай, що кажуть старші й не влаштовуй суперечок. Зрозуміла?

— Зрозуміла, — сказала Марічка. — Хіба ж це я влаштовую суперечки? Це ти неправду кажеш.

— Яку ще неправду? — здивувався Лисий.

— Кажеш, що кажуть старші. А каже тільки один старший, а другий старший нічого не каже, бо думає навпаки.

— Тихо, дитинко, роби, як каже Лесик, — сказала Леля.

Мала важко зітхнула й відповіла:

— Гаразд.

Вона злізла з коня й на дерев’яних від довго сидіння верхи ногах підійшла до ступи. Вже залізла на її вінце, але не втрималася й додала:

— Тільки нічого не трапиться.

Їй ніхто не відповів, тому вона подумала, скочила всередину ступи й поділилася ще одним міркуванням:

— Там нікого немає.

— Де нікого немає? — Лисий спитав просто так, бо сам уже подумки був на галявині.

— В барлогу, — відповіла Марічка.

Навіть Глина завмер від несподіванки. А Лелі й Лисому справді все стало ясно. Коли мала вимовила це слово, воно все пояснило: і чому така переорана галявина, і чому там зараз нікого немає. Адже ведмеді влітку в барлогу не живуть. Стало зрозуміло і те, звідки на околиці села з’явився ведмідь. От тільки…

— А звідки ти знаєш, що то барліг? — байдужим голосом спитав Марічку Лисий.

Мала прикусила язика й опустила очі, потім знову підвела їх, щоправда, не на Лисого, а кудись убік і запитала, аж занадто жваво:

— Лесику, а хочеш, ти поїдеш верхи, а я піду пішки з мітлою?

— Ні, — відповів Лисий. — А якщо ти втомилася їхати верхи, можеш також пройтися пішки.

— Ну, якщо ти не хочеш, тоді я й далі поїду верхи.

Тільки через сотню кроків Лисий збагнув, як хитро Марічка збила його з пантелику. Він так і не почув відповіді на своє запитання, так і не довідався, звідки мала знає, як виглядає ведмежий барліг.

А Леля нарешті зрозуміла. Тільки вирішила поки що нічого не казати. На ходу говорити не варто, та й з’ясовувати все з Марічкою краще сам-на-сам. Тим більше, що до села вже лишилося зовсім близько.

Таємниця лисого і босого

Село далеко позаду. Там іще не почали його шукати. Всі зараз на городах — навіть Степан. Дурень. Міг би вже не копати картоплю. Й без нього впораються. Це він виставляється перед односельцями. Мовляв, бачите, який я буду вождь: не сидітиму в хаті, а працюватиму в полі разом із вами, й на полювання разом із вами ходитиму! Так йому й повірили!

Нічого, ми ще побачимо, сказав собі Василь. Іти цим слідом — заввиграшки. Малеча й не ховалася. Та й як ти сховаєш сліди копит! На мокрій землі! Головне — не наздогнати їх занадто швидко. Хай це все станеться подалі від села. За день вони до свого села не дійдуть — немає тут таких близьких сіл. А вночі… Вночі вони спатимуть.

А дівку не вбиватиму, подумав Василь. Дівка гарна. От тільки трохи підросте нехай. Але хай підростає у мене. Буду з нею лагідний, пеститиму її… Гарна дівка. Гарна. Не дивно ж, що покійний вождь так до неї прикипів із першого погляду. Тільки ж він справді вже був застарий для неї. Ні, до такої дівки й чоловіка треба молодого, сильного. І пильного. Бо якщо не встежиш… Це кожне схоче покласти око на таку.

Та й малу відьмачку можна не вбивати. Виросте — все село лікуватиме. З таких завзятих якраз добрі цілительки виростають. У них у селі, правда, цілительки немає. Але ж Василеві відомо не лише те, що є у них у селі. Справа ж не в тому, бачив ти чи не бачив. Справа в тому, чи маєш ти на плечах голову — от у чому справа. Людина з головою, та ще такою, як у нього — це зовсім інше. От.

А якщо шмаркачеві голову відрізати? І принести в село? Ото вже буде! «Непіддатний смерті!» А Василеві піддатний! Ось вам його макітра порожня. Хто її приніс? Хто знайшов шмаркача й покарав за вождя? Хто найкмітливіший і найспритніший у селі? А найсправедливіший хто? Ото ж бо й воно!

Сліди урвалися. Василь навіть не одразу те помітив. Ішов собі легко, думаючи про приємне, і раптом — на тобі. Він повернувся на кількадесят кроків. Ось слід є. А ось його немає. Як це? То ж коні! Двоє! Що ж вони — по небу полетіли? Коні?!

Василеві почало макітритися в голові. Він точно знав, що коні по небу не літають. Але ж іще вчора він точно знав, що дівчатка теж по небу не літають. А якщо літають дівчатка…

Ні! Коні не можуть літати, вони великі й важкі!

Тоді де вони? Куди поділися?

Василь нахилився й почав пильно роздивлятися землю. І тут мокра після вчорашнього дощу, і тут мокра. Тут сліди є, тут слідів немає. А так не буває. А оскільки так не буває, але все одно є, значить, коні також літають. Це вони їх прив’язали до тієї колоди й перенесли по небу. По одному. Пару зразу не змогли б. Перенесли на якусь відстань, потім повернулися до другого. Спершу коня, потім кобилу. Або навпаки — спершу кобилу, а потім коня. І обдурили Василя.

Тільки все не так просто, діточки! Василя не обдуриш! Такої голови, як у Василя, ще пошукай!

Якщо вони перенесли коней по небу, то не вперед. Бо ж хитрі. О, вони таки хитрі! Тільки не хитріші за Василя. Напевне ж перенесли праворуч або ліворуч.

Василь подивився навколо. Праворуч був непоганий шлях — ліс негустий, висока трава, рівно. Ліворуч такі зарості, що через них не продерешся. Ага. Ото ж туди вони й полетіли. Це ясно. Думали, ніхто ж і не подумає, що там їх можна шукати. А ніхто й не подумав би. Бо не хтось іде вашим слідом, маляточка, а Василь іде!

Подряпавши обличчя, він продерся крізь чагарник, спустився в улоговину, де росли рідкі сосни, й почав уважно роздивлятися землю. Ніяких слідів. Мабуть, далі перелетіли. Василь повільно побрів на схід. Він рухався не по прямій, а постійно змінюючи напрямок, щоб захопити якомога ширшу смугу, щоб мимохідь не пропустити слід.

Потім зупинився й ударив себе долонею по лобі. Як же він одразу, не здогадався! Треба просто піти по колу. Десь же вони опинилися з кіньми своїми! Якщо зробити півколо, неодмінно натрапиш на слід.

Коло виявилося довгим. Але він не шкодував за втраченим часом. Тепер він точно знав, що вони перенесли коней далі, за межі цього кола. Треба просто збільшити відстань від тієї точки, звідки зникли сліди.

Сонце вже стояло високо в небі, коли, завершуючи друге півколо, Василь наштовхнувся на сліди, яких раніше ніколи не бачив. Їх було дуже багато й вони були різні — два різні типи слідів. Одні нагадували відбиток величезної людської босої ноги. Другі — слід глибоко вдавленого в землю людського кулака, також надзвичайно великого. Сліди вели на північ, до їхнього села. Хоча й не зовсім до села. Якщо вони не звертатимуть, то обминуть село, залишать його праворуч.

Коли він повернеться з лисою головою і двома дівчатами, треба буде вислати мисливців навздогін цим дивним істотам. Але то потім. Спершу — головне.

Еге-ге! Якби ж то він знав, що — головне! Якби ж то допетрав, що то за сліди! Якби ж то здогадався! А він не здогадався. Звідки ж йому було знати, хто залишає такі сліди! Звідки ж йому було знати, що ті, хто залишив ці сліди, сіл не оминають… Та він цього не знав, як і багато чого іншого…

І знову Василь зупинився і вдарив себе долонею по лобі. Як же він міг одразу не здогадатися! Звісно ж, вони тільки туди могли піти. Тільки туди, звідки прийшли. Хай хоч як заплутують сліди, але ж у них один шлях: до Видриного болота. Саме там, біля болота вони зловили лисого пуголовка. Далі його везли, перекинутого через сідло, він не міг як слід запам’ятати дорогу.

Але у них є пес. А собаки, кажуть, чують навіть давні запахи. Так чи інак, вони мусять іти до Видриного болота.

«Там і зустрінемося», — подумки промовив Василь.

Тепер, коли була чітка мета й не варто було робити безглузді кола, він ішов швидше, впевненіше. Вже надвечір опинився на тому самому місці, де кілька ночей тому вони захопили пацана.

І тут на Василя чекало кілька несподіваних відкриттів. Виявляється, і шмаркач, і його дівка вилізли з болота. Переслідувач побачив, де вони вирубали зарості внизу, де палили багаття, яким чином дісталися на кручу. Там усе збереглося так, як і було, хоч дощ, звичайно, багато чого змив. Але драбина, якою вони лізли нагору, сліди мотузки на корі дерева — це для Василя були такі ж промовисті написи, як і значки на кам’яній брилі — для лисого й босого пуголовка.

Звичайні люди не могли пройти болотом. Ніякі люди не могли. Навіть мисливці з його села — сильні досвідчені воїни, які кидали у видр списи на мотузці з гачком на наконечнику, вони ніколи не наважувалися спускатися вниз, до болота. Звідти не вибратися. Там тих видр — сотні. Виходить…

Виходить, що вони не люди. Он у чому річ! Василеві аж голова заболіла від такого страшного відкриття. Це видри! Видри, що обернулися людськими дітьми, щоб обдурити його, Василя, його односельців і навіть самого вічного вождя! Вони не просто так потрапили до його села. Вони прийшли мститися! На них стільки полювали, їхнє м’ясо їли в селі, з їхніх шкур шили одяг і взуття, тому вони й вирішили покарати село. Так от чому він непіддатний смерті! Про те, що на видр вони постійно полювали, що видри завжди виявлялися дуже вже піддатні смерті, Василь якось не подумав.

Тепер усе вибудовувалося в цілісну систему. Тепер стало зрозуміло, чому вони приходили до села по черзі — коли переконалися, що хлопець не може впоратися, прийшла дівчина, коли й вона нічим не допомогла, прилетіла мала… Та всі вони троє — малі. Ну, й зрозуміло. Хіба маленька видра може перетворитися на великого дорослого чоловіка? Тільки на дитину й може…

Подих перехоплює. Коли збагнеш, хто вони, все інше також стає зрозумілим.

А головне — тепер він знає, як їх подолати. Адже відомо, що всі перевертні бояться часнику. Отже, якщо натерти наконечник списа часником, ці почвари ніяк не врятуються. Треба тільки їх знайти. Може, для когось це було б надто складне завдання, тільки не для Василя.

Бо невідомо, як кому, а йому, досвідченому слідопитові, добре відомо, куди їм іти. З болота вийшли — в болото й повернуться. А чекати він умів.

Куди поділася Любина бабуся?

Нарешті Наталка дочекалася: до Люби прийшов Пластун. Він сторожко роззирнувся біля хвіртки й тільки пересвідчившись, що ніхто його не бачить, пройшов на подвір’я. Стукнув у двері тричі з перервою після кожного удару. Двері негайно відчинилися. Очевидно, Люба побачила його в віконечко ще раніше. Знову озирнувшись, Пластун зник за дверима.

Наталка тихенько вилізла зі своєї схованки й чимдуж помчала до Бороди.

— Є! — вигукнула з порога, розвернулася й кинулася знову до своєї схованки.

Борода подивився їй услід, потім збагнув, що сталося, дістав із купи мотлоху довгий залізний брус із діркою на одному кінці. За ту дірку коваль причепив брус до великого цвяха біля дверей кузні, а потім сильно вдарив кілька разів по залізяці. Вона, мабуть, була незвичайна, з якогось особливого заліза, бо понад селом розлігся дзвін.

Чоловік, який допомагав Бороді в кузні, дивився на все те вражено, нічого не розуміючи, але визнаючи, що, мабуть, так треба, якщо Борода так робить. Він багато чого не розумів із того, що робить Борода, тож вирішив просто вірити, що так і мусить бути.

— Підтримуй вогонь у горнилі, — кинув йому велетень. — Ледь-ледь, тільки щоб не згас, дійшло?

— Еге, — кивнув чоловік.

— Скоро вернуся, — додав Борода, — не скиснеш.

Швидким кроком він вирушив до Любиної хати.

З іншого краю села, почувши дзвін, туди ж поспішив Івась.

Василько в цей час був удома, допомагав Петрусеві переробляти арбалети. Коли почулися металеві удари, він миттю поклав недороблену зброю й вибіг із хати.

Йому було найближче, тож він і прийшов перший. Василько не знав про це, чомусь він вважав, що Борода й Івась уже там. Він підійшов до дверей і рвонув їх на себе. Двері не відчинилися, тільки всередині щось швидко заторохтіло — наче горох висипали в залізні ночви.

Василькові цей звук дуже не сподобався. «Невже я не встиг!» — розпачливо подумав він і закалатав кулаками в двері.

За ними тепер було зовсім тихо. Василько притулився вухом до вкритої мохом деревини, прислухаючись. Але не почув нічого. Двері раптово відчинились, і він просто впав у хату. Сильні руки підхопили його й затулили рота. Василько махав руками й ногами, але Пластун виявився значно сильнішим, ніж можна було про нього подумати. А Люба, лагідно посміхаючись, тихо сказала йому:

— Будеш пручатися й репетувати — гірше буде.

Від тих слів у Василька пішов мороз по шкірі. Не так навіть від слів, як від тієї гадючої лагідності.

— Гіге уде! Ага! — додав для вагомості Пластун і так струснув хлопця, що в того загуло в голові.

Усе ще солодко посміхаючись, Люба обійшла його ззаду, схопила за руки — де й сила береться в такому тендітному дівочому тілі? — й спритно зв’язала їх.

— То ти не будеш репетувати? — ще раз спитала вона, зазирнувши Василькові в очі.

Він спробував похитати головою, хоч у таких міцних лабетах особливо не покрутишся. Втім, Люба зрозуміла його.

— Відпусти, — сказала вона Пластунові.

Той відняв руку від Василькового рота. Хлопчик мимоволі розкрив його, щоб набрати повітря в легені, й тієї ж миті у роті в нього опинилася чимала ганчірка. Він спробував виштовхнути її язиком, але Люба ще дужче запхнула її.

Брудна ганчірка в роті — це дуже неприємно. Однак не настільки, як уся історія, в яку він вляпався з власної дурості. Що б же було почекати й обдивитися! Івась ні за що такої дурниці не зробив би.

Разом із тим, Василько не боявся. Він знав, що зараз повинні прийти друзі, які його, безперечно, звільнять. От тільки дивитимуться потім скоса.

— Що ж тебе привело до нас, дорогий гостю? — солодким голосом поцікавилася Люба.

З ганчіркою в роті він усе одно не міг би відповісти, тож ясно, що запитання вона поставила не для того, щоб почути відповідь. Все ж хвильку почекала, й додала:

— Де ж це тебе так виховували, що без стуку в двері вирішив вломитися до чужої хати? До самотньої дівчини, яку й захистити нікому.

Хто б уже казав! Пластун — той взагалі ніколи в двері не стукає. Та й сама вона лазила до їхньої хати, коли нікого вдома не було. Це як?

І знову почувся горох у залізних ночвах. Он воно що! Це їй попередження, коли хтось намагається відчинити двері. От тільки що це таке? Василько сидів на підлозі під стіною, тож не міг бачити, звідки той звук. Він спробував закричати, заколотив ногами по підлозі, й тут же дістав тяжкого ляпаса від Люби.

А далі повторилося те, що сталося з ним самим. Люба різко відчинила двері, Івась ввалився в хату, а Пластун міцно схопив його, затиснувши рота долонею. Івась махав руками й ногами, та нічим зарадити не міг. Люба зв’язала його, а потім повторила ту ж саму процедуру з ганчіркою. Ганчірок у неї, схоже, вистачало. Івася посадили на підлогу навпроти Василька — під протилежною стіною.

— Ги-ги-ги! Ага! — щасливо сказав Пластун.

— Зачекай гигикати! — зупинила Люба його радість і звернулася до хлопців, по черзі переводячи погляд з одного на другого: — Ну, хто ще має прийти? Борода чи Вухань?

Хлопці перезирнулися й нічого не відповіли.

— Значить, Борода, — зробила Люба висновок з їхнього мовчання. — Ну, Борода, то й Борода. Ще краще.

Пластун зняв із гачка на стіні великого праника.

— Тільки обережно, не вбий, — застерегла його Люба.

— Етітє, — заспокоїв її Пластун.

— Знаємо, який ти вчений! — із сумнівом у голосі промовила дівчина. — Приготуйся.

Пластун із праником став за дверима. Надворі почулися важкі кроки. Так потужно ступати міг тільки Борода. Треба його попередити. Василько глянув на Івася й зрозумів, що той подумав про те саме.

І не тільки він. Люба метнулася до стіни й зняла з гачка великого ножа. Потім нахилилася й приставила його до Василькового горла.

— Хоч один із вас пискне чи грюкне, і я переріжу горлянку.

Василько знав, що Івась тепер сидітиме тихо. Якщо хтось у цій ситуації й повинен попередити Бороду, то тільки він сам. Але він відчував на шиї гостре холодне залізо й знав, що Люба не вагатиметься. Вона справді переріже йому горло. І тоді ніяких сподівань на мертву воду й усе таке інше…

А Борода ж… Він же сильний. Він дорослий. Він не втрапить у таку дурну пастку, як вони двоє…

Втрапив. Тільки на відміну від хлопців, ще й отримав праником по голові. Поки він приходив до тями, йому також зв’язали руки за спиною й запхали ганчірку до рота.

Більше чекати допомоги не було звідки. Хіба що Наталочка. Тільки всі вони мовчки сподівалися, що дівчинка все бачила й сама не повторить їхніх помилок. А якщо це так, то їм на допомогу вона не прийде.

— Кого ж нам іще чекати? — весело спитала Люба. — Лисий зі своєю подружкою вже тут не з’являться — це зрозуміло. Інші дорослі про те, куди ви пішли, не знають. Правда?

Їй ніхто не відповів. На неї ніхто й не дивився. Крім Пластуна, зрозуміло. Той не зводив із Люби закоханих, хоча й трохи насторожених очей. Просто не знав, чого від неї можна очікувати. Від цього настороженого й водночас закоханого погляду ставало особливо моторошно.

Василько теж не знав, чого від Люби чекати. Наприклад, іще недавно він зовсім не уявляв собі, що може статися таке: всі троє зв’язані, валяються на підлозі, а Люба радісна ходить по хаті й нічого не боїться.

— Так, справді боятися нічого, — знову заговорила Люба. — І нікого. Вухань робить пастки для вовкулаків — щоб були злішими, коли дістануться до людей.

Петрусь, мабуть, срібні наконечники для стріл майструє, намагаючись так поділити рештки срібла, щоб воно вже ні для кого не було страшним. Решта перелякані так, що далі нікуди… Лисий з малими відьмачками й зовсім пропав… Чує моє серце, більше ми цієї капловухої голівоньки не побачимо.

Люба удавано сумно зітхнула. Потім знову посміхнулася й обвела зв’язаних веселим поглядом.

— І це справедливо, — сказала вона. — Він заслужив найтяжчу кару. І його Леля — також. Великий гріх на їхніх душах. Великий.

Тут крізь награну веселість у голосі й очах її стали помітні блискавки ненависті. Це було несподівано для Василька. Він не розумів, за що можна так ненавидіти Лелю й Лесика. І спитати, звісно, не міг. Та якби й міг, то, мабуть, не спитав би. Бо відчував, що Люба просто не відповіла б. Навпаки, можливо, вона скаже й сама, якщо її не питати. Дівчина зараз так світилася закоханістю в себе саму, що сказати могла багато.

І вона справді говорила, майже не вгаваючи.

— Але не будемо про мертвих. Про них треба тільки добре або нічого. Так моя бідна бабуся казала. А вона ніколи не казала того, чого не знає. Немає більше бабусі…

І знову Василько здивувався, почувши в її голосі справжній сум. Навіть очі Любині, схоже, наповнилися слізьми. І Пластун закивав головою, ніби згадуючи, яка мудра й добра була Любина бабуся. Втім, він і справді міг її пам’ятати.

— Тиина! — сказав він.

— Я знаю, — відповіла Люба. — Не я її вбила.

До чого тут бабуся, думав Василько. Можна подумати, що це ми її вбили. Та й не цікавила його Любина бабуся. Не про неї вони хотіли почути, коли змовлялися йти сюди. Він перестав слухати Любину награну балаканину, підвів голову й почав роздивлятися Любину хату, в якій раніше ніколи не був. Мазана біла піч із лежанкою; хоч і літо, а затула не стоїть на місці. Дубовий стіл — старезний, але ще досить міцний. Над головою зі сволока звисають кетяги сушених ягід, снопики трав, нитки з нанизаними грибами. Таких ягід, трав і грибів люди не їдять, це все зілля для настоянок, запарок та всього такого іншого. У глибині — масивне дубове ліжко. Підлога вкрита струганими дошками.

У Василька запаморочилося в голові. Він уже сидів на такій самій підлозі в такій самісінькій хаті — в ній усе було так само, ніби збудовано тими самими руками. Тільки тоді не він, Василько, був зв’язаний, а баба Яга, що немилосердно хропла на ліжку, приколисана димом від сухої сон-трави.

Невже?! Невже Любина бабуся і їхня знайома баба Яга — це одна й та сама істота?

Ні! Цього не може бути. Адже він сам чув, як тепло відгукувалися його нові односельці про Любину бабусю — яка лагідна й мудра вона була, як усіх лікувала, ще й дивувалися — звідки в такої доброї бабусі могла взятися така лиха онука.

Василько знову почав прислухатися до Любиних слів.

— А чому? Чому, я вас питаю? — тепер у її голосі чувся не награний, непідробний гнів. — Хто її змусив?

Дівчина метнулася до ліжка, впала на коліна й почала нишпорити під ним рукою. Викинула стоптаний черевик, якусь незрозумілу, мабуть, дерев’яну річ, що трохи нагадувала сковорідку, а потім витягла уламок каменя. Люба підвелася на ноги, тримаючи його в руці.

— Ось! — урочисто показала вона всім плаский кам’яний корж, чимось зверху помережаний. — Ось що її вигнало з рідної хати. Оця дурничка, уламочок цей.

Вона з огидою пожбурила камінь на підлогу. Він грюкнувся об дерев’яні дошки, колесом покотився по хаті й нарешті упав біля Василькових ніг мереживом догори.

Ось уже більше місяця хлопчик навчався. Всі вони навчалися. Майже щодня Лисий збирав їх у своїй хаті й вони вчилися читати. Вони писали на берестяних клаптиках, ретельно виводили літери й дивувалися, коли з цих безглуздих маленьких значків утворювалися слова, сповнені змісту. Василько вчився найкраще. Він уже читав навіть швидше за Лелю.

Тому лиш кинувши погляд на камінь, він зрозумів, що в химерному мереживі на вирівняній поверхні каменя немає нічого химерного. Та й не мереживо це, а літери, вибиті якимось незрозуміло міцним предметом. От слова, що з них складалися, були справді химерними. Наче й людською мовою, тільки якоюсь дуже дивною, ніби навмисне зіпсованою. А може, причина була в тому, що то був лиш уламок каменя, й на ньому не було початку й закінчення речень. Тільки окремі слова, від яких ставало моторошно.

Принаймні тепер можна здогадатися, чому Любина бабуся пішла з села. І за що сама Люба так їх усіх ненавидить.

Новий слід

Василем знав, що ніколи не можна чекати на одному місці. Місце треба міняти. Посидів на одному дереві, перейшов на друге, потім під оцим розлогим кущем початував — його гілля схилилось аж до землі, тож під ним чудова схованка. Потім перейти до ще одного дерева. При цьому головне — самому залишати якомога менше слідів.

Чекання тяглося незвично повільно. Він був досвідченим мисливцем, міг цілими днями сидіти в засідках, нічим не виказуючи себе. Він легко долав голод, спрагу, спеку. Але зараз чомусь заважала нетерплячка. Василь уявляв, як вони прийдуть до нього в руки, навіть не підозрюючи того, що їхні хитрощі — дитячі, смішні й безглузді.

От вийдуть вони, планував Василь, і тут головне — витримати паузу. Не напасти на них раніше, ніж треба. Вони все ще небезпечні, хоч і не чекають, що він їх знайде. У дівчиська й лисого — по арбалету. Шкода, що Степан виявився таким легкодухим і не тільки дав їм коней, а й повернув їхню зброю!

Він зробить так. Дочекається слушної нагоди, коли хлопець відійде від дівчат на кілька метрів, вискочить на нього із засідки, приставить ножа до горла й накаже кинути зброю. Дуже добре. Це план. Потім він накаже старшій також кинути зброю, а меншій — відійти від своєї порожньої колоди.

— Якщо хочете, щоб він жив, робіть, що кажу! — крикне він їм страшним голосом.

Вони неодмінно злякаються й виконають його наказ. Дівки — боягузки. А як зразу не злякаються, він тоді зробить розлючене обличчя — отаке — і тут уже вони точно злякаються. Тоді що? Тоді треба наказати малій зв’язати велику…

Тільки ж воно хитре, те мале, — не зв’яже як слід. А я тоді що? А я тоді візьму та й кину в зеленооку шишку. Якщо мала не зв’яже її як слід, то велика мимоволі руку підніме й захиститься від шишки.

Василь беззвучно розсміявся. Йому сподобалось, як він усе придумав.

А далі просто. Відрізаю лису голову — головне, одним рухом. Бо він, бач, живучий. Ножем, правда, це непросто зробити. А! У нього ж шабля! Точно. Підберу його шаблю, не відводячи ножа від шиї, тоді штовхну його на коліна й — жжжих! Отак. Голову принесу до села й пожбурю Степанові під ноги. І коней приведу назад. І жінку собі приведу. Зеленооку. Отак. Отак.

Василь вирішив перейти до іншого дерева. Навкруги все було тихо. Коли вони наближатимуться, він неодмінно почує: їхні коні — наші! мої коні! — ходять тихо, але не настільки, щоб не почути їх за кільканадцять кроків.

Він м’яко зіскочив із дерева й перебіг до іншого — крислатого й могутнього дуба. Вже й підскочити намірився, щоб ухопитися за товсту гілку, аж раптом насторожено завмер, побачивши таке, чого не чекав побачити.

Трава під деревом була пожухла, земля під нею порита. Найгірше те, що Василь навіть уявити не міг, хто б це міг так порити землю. Ніби крихітними гілочками або голками сосновими цілий день хтось колупався. Намагаючись не наближатися до цього місця, Василь пильно його обдивився, нічого небезпечного не помітив, але знайшов трохи віддалік майже змитий дощем слід — дуже глибокий і також дитячий.

Хлопець або дівчина — байдуже хто — зіскочив тут із дерева й чимдуж побіг геть. Мабуть, його злякало те, що порило землю. І дуже злякало — біг, мов обпечений.

Важко сказати, чи це дитя просто тікало світ за очі, а чи воно знало, куди бігти.

Хто ж воно таке?

Василеві не треба було надто напружуватися, щоб зрозуміти: це спільник тих осоружних дітей. Він тут чекав їх, чекав, не дочекався й побіг попередити інших про те, що лисий і дівчата не повернулися. Ні. Так не виходить. Адже мала прилетіла ще до дощу, і цей побіг до дощу. Отже… Отже, він встиг попередити, й тоді прилетіла мала. Все сходиться.

Тільки от куди ж він побіг? Якщо вони видри-перевертні, то мусив би бігти до яруги. До болота.

Це що ж виходить — вони не видри? А хто ж тоді? Чи тільки цей один — не видр? Чи не видра? А як буде видра вона? Кінь вона — кобила. Корова вона — корова, а він — бик. Кіт вона — кішка. Собаки теж є він і вона. А видри? Немає такого слова «видр». І що ж це означає?

А от що: вони не живуть із людьми. От вовки, наприклад… Ні, вовки також є вовк і вовчиця. Василь зовсім заплутався.

Але грець із ними, видрами! Що робити? Чекати, доки прийдуть пуголовок зі своїми пуголовицями? Чи йти по цьому новому сліду?

Так, вирішив він. Треба йти по цьому сліду. Вони ж можуть сюди взагалі не завернути, якщо їм треба кудись в інше місце. Подумали, що цей уже пішов…

Ні! Це ж просто! Якщо він попередив малу, то вона ж уже тим двом розповіла, що він повернувся!

Василь розсердився на себе. Міг же тут біля яру до ночі чекати! Чого? Погоди? Чи видр із болота?

Василь рушив Васильковим слідом.

Перша усмішка

Дорогою Лисий думав про Василя-Василема. Вони минали яругу за яругою, галявину за галявиною, а йому ніяк не йшов із думок той дивний чоловік, який його вбив. Він єдиний у селі не повірив написові на кам’яній брилі. Чому? Бо розумний? Ні, Василь не розумний. Швидше, навпаки. Бо дурний? Важко сказати. Лисий подумав, що дурним він того свого вбивцю також не назвав би. Нерозумний — так. Дурний — ні. І знає він чимало. По всьому видно, що в лісі ця людина почувається не гірше, ніж у власній хаті. Але при тому таке відлюдкувате! Лисий відчував, що не може думати про цього чоловіка без відрази. Це ж треба бути таким слухняним! Хоч кіл на голові теши, а він усе одно виконає наказ. Звісно, Сидорові Василь був вигідний. А Степану? А своєму селу? Відповідь здавалась очевидною. Тобто знову виходило на те, що вождь був ворогом своєму селу. Чому? Як таке сталося? Чи не таке ж сталося з Інженером у їхньому селі?

Він уже впізнавав місцину. До села лишалося не більше двох годин ходу. Але коні змокріли, та й Марічка виглядала дуже втомленою.

Лисий вирішив зробити привал. Тут він уже все знав, тут можна було не сильно остерігатися несподіванок. Їх, звичайно, завжди можна чекати, але тут принаймні менше, ніж у якомусь віддаленому місці.

Поки їли, не розмовляли. Треба вже щось одне робити. Колись у Руїні вони з Лелею затіяли розмову під час такого от привалу. І це мало не призвело до біди. Якщо їси мовчки, можеш усе навколо помічати, не втрачати пильності. Якщо тільки розмовляєш, — також. А як те й друге, — вже ні на що інше уваги не вистачає.

День хилився до вечора. Лиш поївши й відпочивши, вони відчули, як утомились. І за сьогоднішній день, і за всі попередні.

І заради чого все це? Що вони отримали завдяки таким тяжким втратам?

Вони з Лелею сиділи обличчям одне до одного, Марічка — між ними. Мала дуже зосереджено їла. Ніколи не бачив, щоб малі діти так їли. Вона спочатку дивилася на кусень сиру, що тримала в руці, дуже пильно дивилася. Потім кусала й починала жувати. Жувала ще довше, ніж розглядала його перед тим. Потім кілька разів його ковтала. Малесенькими такими ковточками.

Леля, як і сам Лисий, зосереджено їсти не могла, хоча взагалі в житті була дуже зосереджена. Тільки вся увага її була прикута до того, що діється за спиною Лисого. По її очах він бачив, що там нічого поганого не діється. Так і вона — бачила по його очах усе, що відбувається за її спиною. Тільки от у Лисого завжди було таке відчуття, що вона й із заплющеними очима бачитиме, якщо в його очах з’явиться небезпека. Аж страшно подумати: вони знайомі менше трьох місяців, а вона так глибоко розуміє й відчуває його.

Після того, як вийшли із села, весь час була напружена й стурбована. Він теж уміє її відчувати. Хоча вона, звісно, й намагалася приховати свої турботи. Власне, він розумів, що Леля хвилюється через нього — за нього. Лисий змінився. Він час від часу ловив її погляди, в яких було ніби випробування, ніби вона сама хотіла перевірити свої відчуття. А одного разу він вловив навіть щось схоже на розпач. І йому стало страшно: невже все так погано? Невже він справді так сильно змінився? А може, її турбувало щось інше?

— Я думаю про той дуб, — сказала Леля, запивши їжу водою з баклажки. — Якщо ступу зроблено саме з нього, то, виходить, баба Яга раніше жила десь тут?

Це вперше вона заговорила не про те, про що він сам думає. Навмисне? Щоб відвернути його від думок про наслідки смерті? Втім, про дуб і бабу Ягу він уже також думав — тільки раніше.

— Хоча може бути й інше, — вела далі Леля. — Можливо, це якийсь особливий дуб, і вона довго ходила, шукаючи для ступи саме його?

— Боюсь, ми про це ніколи не довідаємося, — відповів Лисий. — Баби Яги на світі немає, а хто ще розповість?

— А лішак? — тихо мовила дівчинка. — Я думаю, Марічка саме його бачила. І на тому самому дубі.

Лисий кивнув. І про це він уже встиг подумати. От тільки не уявляв, куди і як лішака заманити і як його змусити говорити. Ще й не просто говорити, а — правду.

— Ні, — сказав він. — Це старе опудало нічого не скаже.

— А мені казав, — раптом озвалась Марічка, яка до того сиділа тихо й тільки крутила головою. Леля заговорить — вона на Лелю дивиться. Лисий скаже — на Лисого.

— Що? — одночасно вигукнули Леля й Лисий.

— Ну, він багато говорив, — мала сором’язливо опустила очі долу.

Леля та Лисий довго чекали, доки зрозуміли, що Марічка не має наміру розповідати далі. Вона знов уважно поглянула на зовсім маленький шматочок сиру й заходилася його жувати, дивлячись просто перед собою.

— Марічко, — тихо погукала Леля.

— Ти хочеш із нас познущатися? — ще після паузи спитав Лисий.

Дівчинка дожувала сир і більше не мала причини мовчати. Вона глянула Лелі в очі й дуже твердо відповіла:

— Він говорив про мене… А не про вас. Це тільки мене стосується.

— Ведмідь теж тільки тебе стосується? — холодно поцікавилася Леля.

— Звідки ти знаєш?!

Виявляється, і її можна збити з пантелику. Якщо знати, як.

— Я багато що знаю, мені тільки цікаво, чому я про це знаю не від тебе, — суворо промовила Леля. — Ми що, не сестри? Ми вороги? Ти вважаєш, що від мене й Лесика треба все приховувати? Від Пластуна, бач, нічого не треба приховувати. Бо він друг. Так? Я тебе правильно зрозуміла, Марічко?

Лисий не втручався в розмову сестер. Він не вмів розмовляти з малою. Дуже любив її, але розмовляти не вмів.

Марічка мовчала. На очах її виступили сльози, і Лисий уже ладен був ні про що більше не розпитувати її, аби тільки не бачити цього.

— І плакати нічого, — сказала Леля. — Ти нас не розчулиш. Занадто велика небезпека загрожує нам і всьому селу. Втім, якщо тобі байдуже, що з нами всіма буде, тоді, звичайно, можеш мовчати…

Що-що, а мовчати Марічка не стала. Вона так голосно й гірко розридалася, що Лисий ладен був крізь землю провалитися від сорому. Він розумів, що не він образив малу, однак позбутися почуття провини не міг.

— Ясно, — жорстко підсумувала Леля. — Плакати тобі вигідніше, ніж говорити. Чесно кажучи, я думала, що ми тобі дорожчі, ніж Пластун. Треба йти.

Вона почала підводитись, але мала рвучко обхопила її за шию й зайшлася ще більш розпачливими сльозами. Лисий усвідомлював, що Леля робить правильно, але, як йому здалося, то був дуже вже жорстокий шлях.

Марічка почала щось тихо говорити крізь голосні схлипування. Лисий ні слова не міг розібрати. Леля напружено слухала. Лисий чекав. Він бачив, як по одягу на її плечі розходиться мокра пляма. Це ж треба — в такому маленькому тільці так багато сліз!

— І це все? — нарешті спитала Леля.

Мала закивала головою.

— Ну, так чого ж ти не розповіла зразу?

Марічка не відповіла.

— Ти думала, що про таке розповідати соромно?

Мала почала товкти головою Лелине плече. Леля погладила її по голівці. А потім несподівано для Лисого сказала:

— Так, я теж не змогла такого розповісти Лесику.

Марічка підвела голову й подивилася на неї здивовано, враз переставши плакати.

— Якого? — спитала вона рівним голосом, ніби й не було тривалого ридання. І очі висохли.

— Зараз розповім, — відповіла Леля. — А потім ти розкажеш Лесику те, що розказала мені.

Марічка довго дивилася їй в очі й, не відводячи погляду, кивнула.

— Коли ми були на річці, — почала Леля, — нас відрізало сліпою пожежею від дороги додому…

Мала не перебивала, Лисий теж сидів тихо, ловив кожне слово. Тепер йому стало зрозуміло, чому Леля тоді не зізналася, про що вона говорила з русалкою. Він підозрював щось подібне, здогадувався, що вона не може зізнатись, однак наполягав, як дитина, — аж мало не посварилися. А просто треба було дати їй час.

Дослухавши до кінця розповідь Лелі про розмову з русалкою, Марічка промовила:

— Як ти могла з такими гидкими русалками так довго розмовляти. Зелені, як жаби. Ще гірші за жаб.

Про свою зустріч із русалками Марічка їм не розповідала. В Лелиному погляді було настійливе запитання, тож Марічка знов обхопила сестру за шию й міцно притислася до неї. Майже так само міцно, як Лисий — тоді, на березі. Він відчув, що обличчя почало рожевіти, але зупинити цього не міг.

Леля дивилася на нього такими чистими очима, що було ясно: вона подумала про те саме. І усміхнулась. І він також не стримав усміху.

— Це вперше, — сказала вона.

— Що? — не зрозумів Лисий.

— Ти вперше усміхнувся після… — вона не договорила.

— Після смерті, — закінчив він її фразу.

Запала мовчанка. Вони дивились одне на одного так, як їм чомусь дуже рідко випадало дивитися. Ніякі слова не потрібні. Він, безперечно, став іншим. Не таким, яким був іще два дні тому. Леля не могла б сказати, що нового вона в ньому тепер помічала. Але водночас він лишався тим самим Лисим, якого вона знала. Він просто швидше, ніж вона, подорослішав.

Колись давно, коли був іще живий її батько, вона якось зізналася йому, що їй не подобаються хлопці її віку. Всі вони якісь малі, зовсім діти. То регочуться, то штовхаються, то починають дражнитися й кривлятися… Був у них у селі один такий Сашко — найвищий, найдужчий і найспритніший серед ровесників. Леля знала, що подобається йому. Але ж який він був дурний!.. Особливо взимку в нього щось ставалося з головою: то їхню стежину водою вночі заллє й сніжечком притрусить, то наліпить цілу гору сніжок і щойно побачить Лелю, починає вправлятися… Батько відповів їй тоді:

— Просто дівчата раніше дорослішають. Ти старша за них, хоч і ровесниця. А через кілька років ви зрівняєтеся. Тільки от… — батько помовчав і сумно посміхнувся. — Тільки от розумнішими за тебе вони не стануть уже ніколи.

— Чому? — здивувалася Леля.

— Бо ти у мене найрозумніша.

До зустрічі з Лисим дівчинка постійно пересвідчувалася, що батько, як завжди, казав правду. Тому розум Лисого їй особливо подобався. Вони були рівні — і це також надзвичайно тішило Лелю. Тепер він враз обігнав її, став старшим і, як їй здавалося, мудрішим. Їй іще треба буде звикнути до цього, погодитися бачити в ньому старшого. Але вже й зараз Леля відчувала, що такий, яким він став, Лисий їй подобається ще більше.

Вона дивилась йому в вічі й відчувала, що він усе розуміє, кожну її думку, кожен відтінок її усмішки… Йому можна нічого не пояснювати. От тільки краще нічого від нього не приховувати.

Коні мирно скубли траву в кількох кроках від них. Глина ліг на землю, поклав нижню щелепу на витягнуті вперед лапи, дивився на Лелю й Лисого сумними очима й ледь чутно раз у раз скімлив.

— Ви так і будете в переглядини гратися, чи мене послухаєте? — звідкись іздалеку долинув до них Марійчин голос.

Обоє знітилися.

— Вибач, маленька, — лагідно промовила Леля. — Нам тре’ було подумати.

— Ага! — зухвало кинула Марічка. — Подумати! Бачила, як ви думали!

Лисий і Леля розсміялися. Глина скочив на чотири лапи й також подав голос.

І Марічка засміялася теж.

— То що там тобі розповідав цей твій друг? — крізь сміх поцікавився Лисий.

Марічка зайшлася сміхом:

— Друг! Який він мені друг! Спочатку схопити мене хотів, а потім — друг! «Ти, каже, така красива, така гарна, така вродлива!» — Мала намагалася повторювати інтонації й голос Лішака. Виходило не дуже подібно, але дуже смішно. — «Ти така талановита, така обдарована, така розумна!» А сам сидить на гілці й дивиться своїми величезними очами. Вони аж світяться в темряві. Сам хотів схопити, а сам каже, талановита. Ти, каже, з усіма вмієш порозумітися. Всіх, каже, розумієш, усі мови, каже. Вони, каже, всі загинуть, бо не такі гарні й обдаровані, як ти. Ходімо, каже, зі мною. Там ти будеш щаслива, каже. Тебе, каже, все одно ніхто в селі не розуміє й не цінує…

— А куди «ходімо»? — спитав Лисий.

— Ну, я не знаю, кудись, — безтурботно відповіла Марічка. — Я тебе навчу, каже. І мої друзі навчать. А я йому все одно не повірила. Навіть не визирала зі ступи!

— Це ти добре зробила, — сказала Леля. — Вірити можна тільки тим, хто завжди каже правду.

— Тільки своїм, — додав Лисий.

— Так він же теж казав правду, — не погодилася мала. — Хіба ж не правда, що я гарна й розумна й талановита?..

— Це так кожен про себе думає, — сказала Леля.

— Ага, — Марічка, схоже, вже почала не всім вірити. — А чому ж тоді всі мене люблять — і свої, й не свої?

Ніхто не любить Любу

Івась не міг зрозуміти, чому Люба замовкла. Він дивився на уламок каменя, що лежав біля Василькової ноги, й дивувався, що в ньому такого важливого чи навіть страшного. Роздивитися літери він із такої відстані не міг, а Люба раптом замовкла.

В очах її стояли сльози. Вона сіла на ослінчика й мовчки дивилася на камінь.

Ні говорити, ні — тим більше — діяти Борода й діти не могли. Просто сиділи й чекали, що буде далі.

Люба знову заговорила. Вона не плакала, хоч сльози й стояли в очах. Просто промовляла з якоюсь розпачливою втомою в голосі:

— Усе своє життя я намагалась її зрозуміти. Це було якесь божевілля. Як могла вона, така мудра, повірити цій дурній каменюці!? Як могла вона кинути мене, хату, все-все через таку дурницю!.. Ще й не вірила дідку, який усе їй розтлумачив…

— Ашчиш, — глибокодумно вставив слово Пластун. Помовчав і закінчив свою думку: — Ага!

— Бачу, — відповіла Люба. — Звісно, що тепер бачу. Тепер я зрозуміла, що й тут бабуся була мудра. Вона побачила в цьому камені те, чого ніхто інший не побачив. Навіть Інженер. Прочитав, покрутив у руках, як розповідала бабуся, й сказав, що це дурниця, не варта виїденого яйця. А вийшло он як. Вийшло, що дідок єдиний мав рацію… І бабуся мала рацію, що йому повірила.

Івась нічого не розумів і з подивом дивився на широко розплющені очі Василька. Схоже, тому все було зрозуміло. А може, це йому просто зв’язані руки затерпли… Справді, що ж тут можна зрозуміти? Втім, ця каменюка мало його цікавила. Більше хвилювало нерозуміння того, що затіяли Пластун і Люба. Невже вони думають, що їм це так минеться? Що оце позв’язували людей. Позатикали роти, й ніхто не довідається, нічого їм за це не буде? Навіть якщо намірилися нас убити, думав Івась, хоча це й не дуже схоже на правду. Якби хотіли вбити, то могли це зразу зробити. Навіщо всі ці ігри й балачки?

Іще йому дуже не сподобалося те, що вони говорили про Лисого й Лелю.

— Тепер і мені зрозуміло, що бабуся, як завжди, мала рацію. Вона його прийняла від матері при пологах, а він потім прошив її стрілою. От і вся правда. От і вся справедливість. І втеча світ за очі не допомогла. І старенький друг її не допоміг. Ніхто й ніщо. І я їй не вірила, — в Любиних очах знову з’явилися сльози. Без сумніву, то було щире каяття. — Мабуть, я все одно її не врятувала б, але наскільки мені було б легше зараз, якби тоді я їй повірила…

До хати повільно вповзали сутінки. Скоро ніч, і тоді знайти й визволити нас буде значно важче, думав Івась. А може, вона хоче нас використати як заручників, щоб заманити сюди й убити Лесика? О. Це більше схоже на правду. Тільки от… Вона щось таке казала, ніби знає, що Лисий і Леля пропали. Як це розуміти — пропали? Заблукали? Чи загинули? І звідки вона може таке знати? А якщо справді знає, тоді кого ж вона сподівається заманити? Коло замкнулося. Знову нічого не сходилося.

Якби ж вони хоч могли говорити! Івась був переконаний, що тоді б Василько точно їх забалакав. Принаймні щось вивідав би про їхні плани. Івась подивився з надією на друга. Той показав очима, що розуміє, але ж…

— … І тоді не треба було б усього цього, — у Люби знову був утомлений голос. Здавалося, вона більше нічого не скаже. Але вона не замовкла; обвела довгим поглядом незваних гостей, що сиділи на підлозі її хати й повела далі: — То що ж ви тут робите? Чого вломилися в чужу хату? Що вам від мене треба?

Звісно, ніхто не міг їй відповісти, але вона й не чекала відповіді.

— Все винюхують, нишпорять! Хто ви такі в цьому селі, щоб нишпорити? А ти!.. — Люба обернулася до Бороди. — Я думала, ти любиш мене. Я думала, ти друг! А ти… Геть змалився. З дітьми граєшся в іграшки. Ти хоч подумав, що з тобою буде, коли вовкулаки прийдуть? Чим ти їх зустрінеш? Кувалдою своєю? Немає в селі срібла, нічим їх зупинити. Нічим! Усім вам тут буде кінець! І так вам і треба. Все своє життя я прожила в цьому селі. І бабуся моя тут жила все життя. І що? Хто мене любив тут? Хто мене любить? Мене мати Любою назвала, а ви всі відвернулися від мене. От за це й буде вам розплата. От за це й знищать вас вовкулаки, як вони вже знищили не одне село. Тільки пацюки й черва тут житимуть після вас… І ніхто вас не врятує. Бо тільки він — цей капловухий убивця моєї бабусі, тільки він один. Ну, і ще його відьмачка зеленоока. Вона що, вродливіша за мене? Чому її всі люблять, а… Але вони вас не врятують, бо їх самих уже немає на світі!

Василько почав сучити ногами, щось мукати.

— Чого тобі? — розлючено озирнулася до нього Люба.

Хлопчик іще енергійніше замукав.

— Що, не хочеться помирати? Ще б пак!

Василько відчайдушно хитав головою й мукав щось незрозуміле.

— Ну, хай уже на прощання розкаже якусь небилицю, — погодилася Люба.

Пластун слухняно витягнув ганчірку з Василькового рота.

Той почав важко дихати, ніби щойно вже задихався.

— Що ти хотів сказати? — нетерпеливилося Любі.

— Дежидь, — відповів Василько.

— Що?

— У беде дежидь, дадихаюся, — пояснив хлопчик.

— Кого ти хочеш обдурити? — Люба посміхнулася. — Нежить у нього, влітку!

— Четне тлово, — не здавався Василько. — Не датикайте беді рота! Будь ладка!

Вигляд у нього при цьому був справді жалюгідний. Якби Івась знав його трохи менше, то й сам, мабуть, повірив би. Люба не знала Василька так, як Івась, тож, звісно, повірила. Вона й розуміла, що це безглуздо, адже не збиралася лишати цих непрошених гостей живими, і все ж перед цим благальним «будь ласка» встояти не змогла.

— Тільки якщо я почую від тебе хоч слово, — грізно сказала вона, — Пластун знову заткне тобі пельку. Тоді вже точно задихнешся, якщо…

Любиним обличчям майнула якась не дуже добра думка. Вона повернулася й пішла до дальнього кутка хати.

— Дякую, — швидко промовив Василько. — Я днав, що ти добріша, діж хочеш здаватися.

Люба різко обернулася й кинула на нього здивований погляд.

— Чому ти вирішив, що я хочу здаватися недоброю?

— А хіба ді? — запитанням на запитання відповів Василько, стенувши плечима.

— А чому ти вважаєш, що я добріша, ніж здаюся?

— А хіба ді? — повторив Василько.

Він іще не знав, куди виведе їх ця розмова, зате знав, що розмова завжди кудись виводить. От тільки не нашкодити б їхньому й так незавидному становищу!

— Ти мені не хібакай, — роздратовано кинула дівчина. — Мало, що дозволила тобі розмовляти, так іще й на запитання не відповідаєш.

— Ду, дивися, — розважливо почав Василько. — Ти ж де збираєшся дас відпускати, правильдо? Тобто цілкоб богла б беде залишити з гадчіркою в роті. Побру, то й побру. А де залишила. Чобу?

— Ну, і як ти гадаєш, чому?

— Тобу що пожаліла, — твердо відповів хлопчик.

Люба невпевнено й недовірливо посміхнулася.

— Ти справді так вважаєш?

— А хіба ді?

Дівчина знову розлютилася:

— Я кому сказала не хібакати! — і вона, не дійшовши до кутка, розвернулася й зробила крок до Василька.

— Ой, сабе вирвалося, — кумедно-злякано поспішив він виправитися.

— То чому ж ти вирішив, що я добра? — глузливо повторила запитання Люба.

— Тобу що така вродлива дівчина де боже бути злою.

Люба розсміялася.

— Так я й думала, — сказала вона крізь сміх. — Просто підлизується.

— Якби я підлизувався, я б сказав, що ти розубда, — заперечив Василько. — А я ж цього де казав. І де скажу…

— Що?! — Любиному обуренню не було меж.

Василько удавано, але дуже подібно до правди прикусив язика.

— Ану повтори!

— Та ді, це я так, вихопилося.

— Чого нема, те не вихопиться, — мовила Люба, сідаючи на тесаний стілець. — Давай, розповідай. Чому це ти, дурне хлоп’я, не вважаєш мене розумною?

Василько мовчав, скільки міг. У хаті ставало все темніше. Івась і Борода з цікавістю й надією дивилися на нього. Водночас погляд Пластуна не віщував нічого доброго. Схоже, він образився за Любу більше, ніж сама Люба за себе.

— Годі гратися в мовчанку, — нетерпеливилось хазяйці. — Або ти зараз же скажеш, або через мить матимеш ганчірку в роті. Раз…

— Скажу, скажу! — вигукнув Василько. Він іще хвильку помовчав, ніби вагаючись, а потім спитав: — А ти де будеш гдіватися?

— Побачимо, — зверхньо відповіла Люба.

— Ду, тоді краще затикай беді рота.

Не на ту напав. Люба взяла з Пластунових рук ганчірку й запхала Василькові в рота. Хлопець почав смикатись, вовтузитися, крутити головою. Він враз почервонів — навіть у сутінках видно. І тут Івась зрозумів, що Василько справді задихався — зовсім не удавав цього. Івась засмикався, спробував звестися на ноги, відчайдушно крикнув:

— Що ти робиш?! Він же помре!!!

Але натомість ніхто нічого не почув, крім кумедного мугикання.

— Щось ви дуже вже швидко всі почали хворіти, — засміялася Люба. — Пластунчику, дай йому по горищу, щоб помовчав. Просто шмаркачі якісь.

Знахідка

Якось дивно біг цей пахолок. Спочатку, зрозуміло, він просто тікав від того дивного місця з поколупаною землею. Щось його там страшенно злякало. Малий не вибирав дороги, години, мабуть, зо дві просто мчав кудись подалі. І ця частина його сліду збереглася найліпше: обламані гілки, затоптані стеблини перезрілої кропиви, навіть полишене птахами гніздо, яке він мало не перекинув ногою, хоч воно було добре сховане від очей. Власне, через те пацан і не помітив його. Але людина в здоровому глузді на такі зарості не попре. Отже, тікав. Тому й сильний дощ, який пройшов після того, не змив слідів.

Потім шкет заспокоївся й почав вибирати дорогу. Тут уже Василеві стало значно важче. Не те, щоб хлопійко намагався приховати сліди, але він вочевидь був лісовою дитиною, тому просто не міг іти інакше — привчений приховувати сліди завжди. Ще й дощ.

Тут уже Василеві доводилося напружуватись. І хоч який вправний виявився цей хлопчисько, а Василь таки вправніший. І досвідченіший. Він знаходив сліди.

І весь час дивувався. Шлях пацана пролягав якось нелогічно, безтямно. То він ішов на захід, то раптом звертав на південь, то йшов колом і знову повертав на захід. У якомусь іншому випадку, якби йшлося не про таких підступних і ненормальних дітей, Василь вирішив би, що хлопець просто не знає дороги. Але швидше за все, він хотів переконати в цьому Василя. От, думає собі, йтиме Василь за мною, йтиме, побачить, що я сам не знаю, куди йду, та й подумає: «А, грець із тобою! Не буду я за тобою йти. До добра твоя дорога не доведе!»

Але не на такого натрапив. Василя не обдуриш! Його багато в житті дурили, та не у всіх виходило. Майже у всіх не виходило. Бо він нікому ніколи не вірив. Крім вождя, звісно. І якраз вождь його зрештою обдурив. Ошукав. Оступачив. Виявився він ніяким не вічним вождем, а отже — і не великим вождем. Просто собі вождем, чиє життя залежало від дурної каменюки.

Василь ішов по сліду й згадував напис на їхньому камені. Власне, й не згадував, бо завжди пам’ятав його. Він не вмів читати. Вождь сам вирішував, кого вчити читати, а кого ні. Чомусь Василя він не навчив, хоч той дуже хотів навчитися. Він підозрював, що вождь навчає тих, хто міг би заступити його, якщо трапиться несподіване.

Втім, у цю підозру він до кінця ніколи не вірив так само. Бо якби це було так, вождь насамперед навчив би його, Василя, — іншої такої вірної людини вождь не мав. От він би наказав Василеві:

— Залізь на найвищу сосну й стрибни звідти вниз головою!

І Василь не замислився б ні на мить. Заліз би й стрибнув. І вождь знав про це. Він знав, що на кого іншого, а на Василя можна покластися завжди і в усьому. А от читати не навчив. Ну, та хай уже йому! Немає вождя… Немає. Василь і так знав напам’ять усе, що там написано. Всі в селі знали — навіть ті, хто не вмів читати.

«Це прочитає лисий і босий», — було там написано. Виходить, цей пуголовок уміє читати. Звідки? Звідки він знав, що саме в їхньому селі стоїть цей камінь? Хто навчив його? Він не міг прийти сам. Його прислали. Хто? Черва? Хто така черва?

Раніше Василь не особливо замислювався над цими словами. Він просто знав їх, як дитячий віршик про білий сніг:

Гарно сказано. Але хіба ж хто замислюється над кожним словом? Ні, просто всі діти торохтять цього віршика «навпростець». Так було й з написом на камені. А тепер виходить, що в кожному слові є свій зміст, і якби вони раніше над цими словами замислилися, може, біду й відвернули б…

Отже, черву може подолати лиш той, хто заміриться на нього. Оскільки на нього найдужче замірився Василь, то й черву зможе подолати саме він. От тільки як розуміти: «неміряної і конечної»? Що значить неміряна черва? Черви не такі вже й довгі, щоб їх не можна було зміряти. Бувають і взагалі крихітні…

«Неміряної і конечної», — без кінця повторював сам до себе Василь, але пробитися до змісту цих слів так і не зміг. А може, йому просто завадили це зробити. Бо несподівано Василь почув ритмічний стук — зовсім недалеко від себе. Рубали дерево. Тут він не міг помилитися. Дерева не рубають далеко від села: вони там не потрібні, це перше. Їх звідти непросто дотягти додому — це друге. Щоб так нахабно шуміти в лісі, треба бути впевненим, що ти в безпеці — це третє.

Виходить, він знайшов село. І так близько від дому! Неймовірно! І ніякого сумніву не може бути в тому, що шмаркач біг саме до цього села. Тож і лисий пуголовок, і його відьмачки — теж ізвідси. А це вже дуже ускладнювало Василеве завдання. Одна річ зловити дітей у лісі, і зовсім інша — в їхньому рідному селі.

Та Василь не дуже засмучувався. Село — це село! Це не просто двійко чи трійко якихось недомірків. Це залізо, худоба, жінки й діти. А ще як чуже село не знає, що про нього відомо сусідам!.. Знайти село! Степан про таке й мріяти не міг. І ніхто інший. Останнє село його родичі знайшли, ще коли Василь був дитиною — під стіл пішки ходив. Звідти й коней привели. А пацан прийшов, нічого не зробив, і двох коней забрав. Та ще й чи не найкращих. Добре, хоч не розуміється на конях.

Знову Василя затрусило від обурення. О, як же він ненавидів цього малого, лисого й босого негідника. Ще й не просто коней узяв, а пару! Кумекає, що тепер вони самі зможуть коней розводити!

Ну, нічого, нічого! Не встигнуть. І своїх коней повернемо, і їхнім добром розживемося.

Заходило на ніч. Василь, скільки міг, поблукав навколо знайденого села й подався додому. Без голови пуголовка, але з такою новиною, що варта й двох голів, і трьох.

З вогню та в пожежу

Троє людей і три тварини входили в село вже майже поночі. Вулиці були порожні — люди саме вечеряли, закінчивши роботу в полі й на городі, позамикавши курей у курниках і подоївши корів. Їх ніхто не зустрічав, ніде не видно було вартових. Лелі передалося роздратування Лисого. Такого просто не може бути. Невже щось трапилося? Невже лихо? Невже знову не буде спокою й відпочинку?

Однак у хатах мирно світилися каганці й свічки, де-не-де з коминів вився димок — його запах був змішаний із запахами м'яса й картоплі, петрушки й кропу.

Кузня не працювала, і в хаті Бороди теж не було вогника. Такою само сліпою виявилася й хата Лисого, де не було живої душі. Прив’язавши коней до тину, Лисий приніс їм сіна, мовчки позичивши його в сусідів, виніс із хати старе цебро, вилив у нього всю воду, що була в хаті, й також поставив коням. Леля тим часом знайшла в печі печену бурячину. Звісно, буряки не належали до улюблених страв Глини, про що він Лелі відразу ж і заявив. Але вона не відповіла, й довелося бідній тварині їсти що дають.

Це не забрало багато часу. Аж до хати ввійшов Лисий, дістав із-під ослона зношені Івасеві черевики й дав понюхати Глині.

— Шукай, Глино, шукай! — попросив він собаку.

— Оце інша річ! Давно б уже так! А то просто незрозуміло, чого я скрізь із вами вештаюся! — вигукнув Глина й кинувся до дверей.

— Е ні, — зупинив його Лисий. Він прив’язав шворку до ошийника й тільки тоді відчинив двері.

Звісно, це зіпсувало собачий настрій, але не дуже.

— Залишайтеся вдома. Якщо будуть новини… — Лисий не знав, що сказати далі. — Словом, залишайтеся вдома. Думаю, ми швидко повернемося.

Він помилявся. Глина, видно, вирішив провести Лисого скрізь, де сьогодні був Івась. Вони збігали до зрізаного дуба, до Лисої криниці, на городи, до кузні, до пасток, знову до криниці, потім до Василька. Тільки тут, у веселої й запальної жінки, яку звали Дзвінкою, вони дістали хоч якісь відомості.

Виявилося, ще зранку до Василька зайшов Івась, забрав його, й більше Дзвінка їх не бачила. Їсти її «синочок», як вона називала Василька, не приходив, вона вже місця собі не знаходить, що ж це за такі правила ти, Лисий, ввів у селі, що батьки своїх дітей по кілька день не бачать, хіба тебе так виховували, як ти ото змушуєш її, Дзвінку…

Дякувати Глині, що тягнув Лисого з останніх сил далі, хлопець вибачливо стенув плечима, помахав Дзвінці на прощання й тільки встиг крикнути, щоб не хвилювалася, мовляв, усе буде гаразд.

Далі пес потягнув його до Вуханя, і тут пощастило більше. Хоч як важко розмовляти з Вуханем, але там був Петрусь, і це вже трохи заспокоювало: не всі діти пропали. Вухань і його жінка спробували всадовити Лисого за стіл, та це не вдалося.

— Петрусю, краще візьми трохи їжі… Якщо у вас є, звичайно, щось над міру, — вибачливо кинув він Вуханисі. — Віднеси Лелі й Марічці. Вони дома геть голодні сидять.

Хлопець кинув запитальний погляд на хазяйку, миттю згріб майже все, що було на столі, собі в капелюха й слідом за Лисим вибіг на вулицю. Лисий з гіркотою і соромом подумав, що він же попросив Петруся про їжу для дівчат не тому, що справді про них дбав, а щоб виманити друга з хати. Але на такі переживання не було часу.

— Що коїться, Петрусю? Де всі? Чому немає варти за селом?

Петрусь не відповів. Він здивовано дивився на Лисого й мовчав.

— Що таке? Не муч. Кажи, як є.

— Ти якийсь не такий, — промовив Петрусь у відповідь.

— Що значить — не такий? — спитав Лисий, хоч усередині йому все похололо; він і сам відчував, що став «не такий». Тільки не уявляв, що це так помітно.

Петрусь пильно придивився до нього й нарешті полегшено зітхнув:

— А! Просто замурзаний. Як дівчата? З ними все гаразд?

— Так, — нетерпляче мовив Лисий. — Де Івась і Василько?

— Не знаю, мабуть, уже вдома.

— Ні, вдома їх немає. І Бороди немає. Ти не чув, щоб вони про щось домовлялися?

— Ні, не чув. Я цілий день займався пастками навколо села. Ти вже знаєш, що вовкулака втрапив до однієї з них? Тільки з північної сторони нічого не поставили. Але то пусте. Звідти й так ніхто не прийде.

— Можливо, можливо, — промимрив Лисий, думаючи зовсім про інше. — Вивідник?

— Так.

— Убили?

— Так.

— Гаразд. Біжи до дівчат. Вони справді голодні.

Петрусь побіг до хати Лисого, а Глина вже щосили тягнув самого Лисого в протилежний бік.

Якби не хвилювання про те, що могло статися з хлопцями, яких просто ніде не було, Лисому було б навіть цікаво. Відвідуючи всі місця, де побував за день Івась, він ніби читав про всі події, міг зрозуміти, чому, навіщо, як довго хлопчик був там чи там. Навіть міг здогадатися, з ким і про що він розмовляв. Хоча й не завжди. Ось Івась сидить біля Лисої криниці, з кимсь про щось балакає, але з ким, Лисий здогадатися не міг. За селом простіше: тут чоловіки зрізали гілля з дуба, щоб краще було видно з того майданчика, на якому виросла ступа, й Івась сидів нагорі, підказуючи, яка гілка йому заважає бачити стежки, що ведуть до села; з південної сторони довелося стримувати Глину, щоб не влетів у пастки, наготовані на вовкулаків Петрусем і Вуханем; ще раз до кузні, щоб довідатися, як ідуть справи у Бороди зі срібними наконечниками…

У хатах почали гаснути каганці й свічки, коли Лисий зрозумів, що так вони бігатимуть до ранку, доки доберуться туди, де зараз можуть бути Івась, Василько, Наталка й Борода.

Він зупинився, захеканий, попросивши Глину трохи дати йому перепочити. Підвів голову й подивився на вже майже осінні зірки. Там серед них — одна зірка Лисого. Він бачив її, він знає, що вона там. Звісно, зараз упізнати цю зірочку неможливо. Але це вже й не так важливо. Головне, що він у ній впевнений.

Ставало холодно, мокрий від довгої біганини, він відчув, як шкірою пробігли ще несміливі, але вже нахабні дрижаки. І раптом усі вони наполохано повтікали, коли прямо в середину спини йому легко вдарило щось м’яке. Він різко відступив під найближчий тин і зачаївся.

Де це вони? Ага, зрозуміло. Онде через дорогу тьмяно світиться стара Любина хата, в якій раніше жила баба Світлана. А за тином, під яким він сидів, прислуховуючись до нічних звуків, тихенько пискнув кажан. Так-так, не над подвір’ям, а саме внизу, під деревами. Лисому зразу стало легше. Він почув легенькі обережні кроки, а потім шепіт Наталочки з-за високого смородинового куща:

— Лесику, де ж ви так довго ходили?

Дві ознаки браку розуму

Василько мучився дуже довго. Він крутився по підлозі, перевернувся на живіт, став на коліна, він був уже синій, коли Люба перестала зловтішно посміхатися й витягла ганчірку з його рота.

— Ну як? — спитала вона.

Василько кашляв і хрипів, тому не відповів їй.

— То як? — перепитала Люба. — Розкажеш? Чи знову заткнути тобі пельку?

— Розкажу, — ледь чутно відповів хлопчик. — Тільки сам не знаю, навіщо…

— Ти ще не зрозумів, навіщо? — в Любиному голосі продзвеніла погроза.

— Ні… — Василько намагався віддихатися. — Просто поки я тобі цього не сказав, ти мене берегтимеш. А як скажу, розлютишся і вб’єш.

Люба засміялась.

— Ач, який розумний! Ну гаразд, обіцяю, що не вб’ю.

— Навіть якщо розсердишся?

— Навіть якщо розсерджуся.

Василько ще подихав, знову сів під стіну й сказав:

— Є дві ознаки того, що ти хоч і розумна, та не дуже.

— І яка ж перша?

— А перша така, що ти… Ти добре розрахувала: якщо причарувати Пластуна, то він буде надійним і відданим помічником, якого ще й ніхто не запідозрить. Це означає, що ти розумна. А не дуже, бо не підготувалася до того, що буде, як він усе зрозуміє й розгнівається.

— Що? Що він зрозуміє? — і вже самим оцим не дуже вдалим обуренням Люба себе виказала.

Втім, Пластун іще начебто не все зрозумів. Він здивовано витріщився на Любу й ворушив губами, ніби намагаючись щось сказати, але не знав що.

— Що ти його не любиш, а просто використовуєш. І коли він це зрозуміє, отут і поч…

— Не слухай його, любчику! — владно вигукнула Люба. — Він сам не знає, що меле. Дурко мале! Та щоб ти знав!..

— А я знаю, — спокійно перебив її Василько. — От Борода, наприклад. Візьми він і зашли до тебе сватів. Хіба не кинеш ти свого любчика й не вийдеш за Бороду?

Коваль у кутку завовтузився й замугикав. Люба заклякла. Пластун розгнівано втупився в Бороду. Мовчанка затягувалася, набрякала напруженням, от-от мала вдарити блискавка.

— От бачиш, — байдужим голосом мовив Василько. — А якби ти була дуже розумна, то до такої розмови була б готова.

Ці слова впали в цілковиту тишу. Як горох у ночви.

Пластун раптом загарчав і повільно рушив до Бороди.

— Любчику, заспокойся, — застережливо сказала Люба.

Але це не подіяло. Навпаки, при цих словах дурник кинувся на Бороду, й усі зрозуміли, що він зв’язаного й безпомічного коваля зараз уб’є. В останню мить Борода встиг підібрати ноги, й, коли Пластун уже замахнувся, щоб ударити його, сильно штовхнув нападника ногами в живіт. Дуже сильно. Пластун відлетів на середину кімнати, в польоті зігнувшись у три погибелі, й упав на підлогу.

— Ну от, — спокійно, ніби нічого не сталося, вів далі Василько. — А друга причина…

— Не слухай його! — голос Люби дзвенів люттю, але цікавість перемагала. Дівчина все ж таки хотіла дослухати й сама, що скаже Василько.

— А друга причина, — повторив хлопчик, — це те, що… Як би це сказати… От ти знаєш, що на Пластуна можна цілком покластися. Принаймні нікому не розкаже, бо тільки ти його до ладу розумієш. Це означає, що ти розумна. А не дуже, бо насправді ж не тільки ти його розумієш. Є ще одна людина, з якою він постійно розмовляє. А коли розмовляєш… ти ж знаєш: то одне скажеш, то інше… Дивись, уже й таємниця — не таємниця…

— Яка таємниця? Що ти верзеш!

— Ні, я просто кажу, так уже вірити, що Пластун нічого нам не розповідав через свою маленьку подружку…

— Н’ього…дав! — вигукнув Пластун. — Н’ього дав!

— Помовч! — суворо кинула йому Люба через плече, навіть не глянувши в його бік.

— То що ж він вам розповідав?

В цьому запитанні пролунала така суміш скрадливості, підозрілості й люті, що Василько мимоволі розсміявся.

— Та! Яка різниця?

— Ти зараз дізнаєшся, яка! — засичала Люба. — Ти в мене зараз про все дізнаєшся.

Василько злякався (або вдав, ніби злякався) — Івась уже й не знав, коли йому можна вірити, а коли ні. Сам він тільки мовчки благав друга не зупинятися, щось говорити, бо… Івась іще не хотів вірити, але в стіні він намацав голівку цвяха. Хто й навіщо забив його в стіну на такій дивній висоті, він і гадки не мав, але цвях — це залізо. Івась ритмічно, але обережно тер мотузкою, що зв’язувала його руки, об цей цвях. Звісно, голівка цвяха не гостра, сподіватись на швидкий результат — марна справа, але щось же треба робити!

— Ти обіцяла, що не розсердишся! — злякано зарепетував Василько. — Я скажу, скажу!.. Про погріб, наприклад.

— Який такий погріб? — здивувалася Люба.

— Ну, як який! Той, що в нього на городі. Де наш казанок був.

— Н’ього…дав! — майже панічно вигукнув Пластун, підвівшись із підлоги на коліна. — Інеше! Ага!!!

В густій темряві світилися Любині очі, які пильно вдивлялись у Василька. Що вона могла побачити, хлопчик не знав, але про всяк випадок вирішив говорити далі:

— А звідки б ми довідалися? Хіба той погріб можна знайти, якщо не знаєш? А як навіть знайти, хіба нормальна людина може в нього зайти?

— Н’ього…дав! — заверещав Пластун.

Люба розвернулася обличчям до свого любчика. Він прудко скочив на ноги й відступив до вікна. Вона йшла повільно, впевнено й дуже загрозливо.

Пластун втиснувся в вікно, й Івась подумав, що він зараз видавить спиною раму. Це було значно страшніше, ніж коли сам Пластун кинувся на Бороду. Проти високого, хоч і незграбного Пластуна Люба була маленькою, такою слабкою й тендітною! Але його страх говорив сам за себе. Скидалося на те, що він уже знав, чого можна чекати від цієї вродливої маленької дівчини. Навіть у темряві, проти вікна, Івась міг бачити його широко розкриті очі, сповнені непідробного жаху.

— Ереба. Ереба, — слабким голосом і майже без надії, приречено повторював він.

— Ереба? — лагідно перепитала Люба. — А плескати язиком реба? А розпатякуватися про все, що ти знаєш, — реба? А тепер ереба?

Невідомо, яким було б покарання. Вони цього не побачили. Бо коли між Пластуном і Любою лишалося не більше кроку, пролунав уже знайомий їм звук — ніби в ночви хтось висипав сухий горох.

— Нарешті, — промовила Люба. — Прийшов. Твоє щастя.

Вона підійшла до дверей і широко відчинила їх навстіж. За дверима нікого не було.

— Не ховайтеся, діду, заходьте! — гукнула вона в темряву.

Ніякої відповіді.

— Хай тобі!.. — тихо промовила дівчина. — Тіні своєї боїться.

Вона залишила двері відчиненими й повернулася до Пластуна, який іще стояв у вікні, нажаханий, нездатний повірити, що все обійшлося.

Двері відчинилися трохи ширше й так завмерли. В них і досі нікого не було.

— Та заходьте вже, діду! — гукнула Люба в ніч із хати. — Що нам, так і сидіти з відчиненими дверима?

І знову нічого. Вона повернулася й іще раз визирнула на подвір’я. Івась не бачив, що вона там уздріла, однак щось там було не так, як вона чекала, бо Люба раптом завмерла в такій незручній і неприродній позі, ніби враз закам’яніла, зробивши півкроку. Мабуть, це було помітно й Пластунові, бо він, попри свій переляк, відліпився від віконної рами й спитав:

— Ота?.. Ід?.. Ага?

Люба не відповіла. Вона повільно вийшла на ґанок, так само повільно, не спиняючись, спустилася на землю й повернула до хвіртки. Вона зникла з поля зору Івася, той не розумів, що могло статися.

Пластун нарешті трохи прийшов до тями й зробив те, що на його місці зробив би будь-хто, навіть не такий розумний. Він широкими кроками рушив до дверей.

Хоч би що там було надворі, а втрачати такої нагоди не варто. Івась миттю зачепився мотузкою, що зв’язувала його руки, за цвях у стіні й, коли Пластун проходив повз нього, високо над підлогою підняв ноги. Тобто він хотів підняти високо, але вийшло не дуже. Пластун перечепився, але зразу не впав. Хоча рівновагу і втратив. Він за інерцією зробив іще два довгі кроки, але на ґанку вже не втримавсь і, загрібаючи руками повітря, з пронизливим криком полетів зі сходинок, обличчям у кущ аґруса, що ріс у трьох кроках перед ґанком.

Хоч би очі собі не виколов, подумав Івась.

Знадвору почувся такий знайомий тріснутий голос:

— Ану кинь зброю, хлопче!.. Візьми, серденько, цю погань. Він спокійніший буде, якщо ти її триматимеш… І тихенько, без дурних рухів! Давай, давай! До хати — там поговоримо.

За хвилину до хати ввійшов Лисий, слідом за ним Люба з арбалетом у руках, потім власник того самого тріснутого старечого голосу — давній знайомий лішак, напівлюдина, напівсова. Такий самий маленький, з великими круглими очима, що так добре бачили в темряві, але боялися світла. От воно все й склалося докупи, подумав Івась. Тепер багато що стає зрозумілим.

— Ого, скільки вас тут! — радісно вигукнув дідок. — Та всі знайомі! Тільки того ведмедя не знаю. А так усіх знаю. Оце базікало знаю, те вовченя знаю. Треба ж, як несподівано зустрілися, хе-хе! Хто б міг сказати, що буде сьогодні така щаслива зустріч! Я й гостинця не приготував. Та нічого, не сумуйте, хлопаки, зараз щось придумаємо. Хе-хе-хе! Нікого не образимо.

Куди поділася Марічка? 4

Дорогою Наталка нікого не зустріла. Місячне сяйво відкидало довгі рухливі тіні дерев, парканів і будівель на дорогу. Дівчинці ввижалися то скрадливі темні постаті, то підступні крилаті потвори. Але Глина біг безжурно, підганяв її, тягнучи за шворку. Його ці тіні не хвилювали, тож і Наталочка вирішила не звертати на них уваги. Прийшовши до Лелі, вона кинулася їй на шию й заплакала. Якби ж хто знав, як вона непокоїлася за них! Так довго їх не було! Глина теж кинувся лизатись — і не лише з Петрусем, якого давно не бачив, а й із дівчатами, з якими розлучився якихось дві-три години тому.

Потім Наталочка обняла й розцілувала Марічку.

— Де ви так довго ходили? Що з вами трапилося?

— Та, нічого особливого, — серйозно відповіла мала.

А Леля розсміялася.

— Трапилося, Наталочко. Якби не Марічка, то, може, й не повернулися б. Усе розкажемо. А де ти була?

Наталочка побачила на столі картоплю, огірки й петрушку, негайно набила собі рота й швиденько заходилася розповідати.

— Зачекай, прожуй спочатку, — знову розсміялася Леля. — Так ми все одно нічого не зрозуміємо.

Чекати довелося досить довго. Наталка так зголодніла, поки чатувала під Любиною хатою, що не встигала прожувати один шматок, як уже відкушувала наступний. Нарешті доїла все, що лишалося на столі.

— Зараз іще яблучко згризу, — пообіцяла вона і взялася до яблучка, яке дістала з кишені фартуха.

— Чому ж ти не з’їла його там, де зірвала? — насмішкувато поцікавилася Леля.

Прожувавши, Наталка відповіла:

— Боялася, що хрумтітиме.

— І довго ти там пробула?

— Зранку, — здивувалася дівчинка з такого дивного запитання.

— Де ж це ти так чергувала?

— Навпроти Любиного дому.

Лелине обличчя зразу спохмурніло.

— Це тебе Івась туди призначив?

— Ага.

— Чому ж він тебе не замінив хоча б з обіду? — запитуючи Наталочку, Леля дивилася на Петруся, сподіваючись, що той має відповідь або принаймні розділить її, Лелине, обурення.

— Як же він міг мене змінити, — безтурботно відповіла дівчинка, — як він майже цілий день сам там просидів.

— З тобою? — не зрозуміла Леля.

— Та ні ж бо! — у Люби в хаті.

— Що?!!

— Ти, Лелю, якась неуважна. Я ж тобі вже годину пояснюю. Добре, почну спочатку. Значить так, — Наталка витерла губи, поправила пасмо волосся, що падало на праве око, й повела свою розповідь:

— Івась сказав мені зранку, щоб я стояла в сусідньому садку й стежила за Любиною хатою. Якщо побачу, що Пластун прийде до неї, то треба прибігти до Бороди й попередити його. От. Я дочекалася Пластуна й побігла до Бороди. Сказала йому й повернулась на своє місце, як сказав Івась. Я дуже добре все зробила.

— Ти взагалі в нас розумашечка, — погодилась Леля.

— А потім вони всі по черзі туди прийшли.

— Хто куди прийшов?

— До Люби всі прийшли! Ну, як же можна так не розуміти! — Борода, Івась і Василько. Ні. Василько, потім Івась, потім Борода. Отак. По черзі. І всі зайшли до Люби. А я чекала, поки вони вийдуть. А вони не виходили до самого вечора. Вже темно стало, а вони все сиділи там і не запалювали свічок. А потім прийшов Лесик і мене відпустив до вас. Ось Глину сказав відвести, бо голодний. А вам сказав, щоб ви тут їх чекали. Все.

Леля спохмурніла ще більше. Ця історія їй вочевидь не сподобалася, що Наталку здивувало.

— Я щось не так зробила? — злякано спитала вона.

— Ні, ти якраз усе дуже добре зробила, — відповіла Леля. — Гаразд, почекаємо.

— Я зараз, — сказала Марічка й підвелася з-за столу.

— Ти куди?

— Надвір. Я зараз. — І вона вислизнула з хати.

— А ви? Де ви були? Чому так довго не поверталися? Як Марічка знайшла вас?

Леля почала розповідати й зрозуміла, що це відбере в них цілу ніч, — якщо взагалі за ніч можна все це розповісти. Тож вона вирішила стисло переказати основні події, а детальнішу оповідь відкласти на потім — на завтра, може. Вона розповіла про сліпу пожежу, про русалку (не все, звичайно), про Чату, потім про видр. І тут ніби отямилася. Раптом зрозуміла, що Марічка вже так давно вийшла й досі не повернулася. Скільки часу минуло?

Леля урвала себе на півслові, рвучко підвелася з-за столу й прожогом вискочила з хати. У вбиральні малої не було. Леля оббігла навколо хати, ледь не вскочивши в Любину пастку біля задньої стіни. Де ж це невгамовне дівча?

Повернувшись до ганку, дівчинка побачила, що всі стоять у дверях і перелякано чекають на неї.

— Вона побігла до Люби, — сказала Леля. — Візьміть зброю.

Вони подолали добру половину шляху темними вулицями села, коли Леля раптом зупинилася.

— Петрусю, — сказала вона. — Біжи розбуди Вуханя. Хай теж приходить до Люби. І піджени його. Бо ще вечеряти сяде.

Хлопчик мовчки розвернувся й побіг. А всі решта пішли далі.

Леля останніми словами проклинала себе. Як вона могла так забалакатися! Скільки часу минуло? Котра година взагалі? Чи не запізнилися вони? Як можна бути такою легковажною — і це після всього, через що вони пройшли! Леля не знаходила для себе виправдань.

Хто-хто в рукавичці?

— Де це ви їх усіх познаходили? — заторохтів дідок, озираючи полонених.

— Потім роздивитеся, діду, — нетерпляче мовила Люба. — Не стійте просто так. Візьміть он зв’яжіть цього лисого.

— О! Яка честь! — заторохтів лішак. — Яка честь! Давно я про це мріяв!.. Слухай, Любусю, а може, давай його зразу — чик? Га? Це ще приємніше, ніж в’язати.

Люба мовчки подивилася на нього.

— Ну, ні так ні. Я ж просто так спитав. Чи я не знаю. А тобі хто сказав, як не я? Це я просто так спитав. Зв’яжемо, звісно, зв’яжемо. А хай буде зв’язаний. Він так симпатичніший. Диви, який гарний. Гордий! — Лішак відступив від Лисого на два кроки й замилувався.

Лисий зробив такий крок, ніби хотів дістати його ногою. Дідок злякано сахнувся й одразу силувано розсміявся:

— Хе-хе-хе! Ач, який бойовий! Такий молодий, такий здоровий, і раптом хотів образити такого старенького й маленького дідуся! Та хіба ж так можна!..

— Треба йти, діду. Бо до ранку вже не так і багато лишилося. Давайте вирішувати, що з ними робити.

— А що ж тут вирішувати! — знову захихотів дідок. — Повбиваємо, та й уже! Я б особливо того базікала порішив, — він кивнув у бік Василька. — Бо того разу трохи не вийшло. Таке ж язикате! Я таких не люблю. Ох, як я не люблю базікалів!..

— А як же ви тоді живете? — втрутився Василько в їхню розмову.

— Погано! — з готовністю вигукнув лішак. — Дуже погано. Відтоді, як з вами познайомився, гірше нікуди живу. От порішу тебе, може, полегшає.

— А-а, — зрозумів Василько. — Бо я ж і думаю: як же це бідний лішак живе, що себе не любить. А виходить, погано живе. Ну, це правильно. Бо хто себе не любить, добре жити не може.

— А чого це ти раптом вирішив, що я себе не люблю? — здивувався дід.

— Ви самі сказали, — відповів хлопчик.

— Що я сказав? Нічого я не казав!

— Ну як же! Всі ж чули. «Не люблю базікалів» — сказали.

Старий мовчки рушив до Василька — повільно й погрозливо, майже так само, як перед тим Люба йшла на Пластуна. Він Василька і врятував. Коли між ним і лішаком лишалося не більше двох кроків, раптом знову пролунав горох об ночви. Лішак наполохано відскочив у глиб кімнати. Тієї ж миті в двері загупали кулаки.

— Ой лишенько! — забідкалася Люба, — Пластуна забули!

Вона кинулася до дверей і відчинила їх. На порозі з’явився нещасний дурник. У місячному сяйві було добре видно його обідране й закривавлене обличчя. Аґрус є аґрус. Це не той кущ, у який цікаво падати обличчям.

— Любчику! — дуже природно вигукнула Люба. — Що з тобою?

Всі дивилися на Пластуна, який стражденно стогнав і мугикав. І тільки Василько, автор цієї картини, відвів очі й… Те, що він побачив, налякало його ще більше, ніж гнів Пластуна, що от-от мав вилитися на нього.

Над самою призьбою виникло маленьке личко, обрамлене срібним у місячному сяйві волоссям. Мабуть, мала не могла до ладу роздивитися все що діялося в хаті. Вона якийсь час чекала, поки очі призвичаяться до темряви, потім усе уважно оглянула й зникла. Двері хитнулися, але не зачинились.

А в хаті Люба заходилася витирати Пластунові обличчя, щось до нього прикладати, щось при цьому нашіптуючи. Пластун стогнав і сварився. Люба вмовляла його:

— Ні, любчику, потерпи. Потерпи. Зараз полегшає… Ні, любчику, нікого ми в цій хаті вбивати не будемо… Тому що. Не вередуй, любчику. Я знаю, що ти його хочеш убити, але цього робити не можна… Ти ж знаєш… Ні, знаєш, я тобі казала! Вони потрібні ЇМ… Не всі. Але ми не знаємо, хто саме… Так, Лисий. Правильно… Іще двоє… Ні, я також не знаю, хто саме. Сказано, що Лисий і ще двоє. Вони розберуться. Невже ти думаєш, що як їм твій кривдник не потрібен, то вони його залишать і далі по землі ходити?.. Ой! Вибач, любчику, я не навмисне — темно ж… Ну, що ти порівнюєш! Ту темряву я сама створила, тому в ній я все бачу… Чому? Ну, як тобі сказати… Це ж моя темрява. Ні, любчику, ти не можеш у ній бачити… Не зможу я тебе навчити… Знаю, що страшно, але й ти мене зро…

— Та годі вже вам! — не витримав дідок. — Треба йти. Їх тут ніхто не знайде?

— Ні, — відповіла Люба. — Знадвору ніхто нічого почути не може. А зсередини двері не відчинити. Тільки я можу.

— А зламати? — не міг заспокоїтися лішак.

— Хай спробують. Це ще бабуня робила. Нічого в них не вийде.

— З погребом же вийшло, — не вгавав старий. Раптом йому на думку спало інше: — Чекай! А як же наші друзі волохаті їх дістануть, якщо ніхто не може відчинити двері.

Мабуть, Люба про це не подумала. Вона завмерла на мить, тоді сказала:

— Справді, діду. Доведеться вам тоді прилетіти і впустити їх. Я вас навчу, як відчиняти двері.

— Ох, не жалієш ти моїх старечих сил! Хіба ж я вже в тому віці, щоб літати туди-сюди день і ніч!

— Що ж тоді робити?

— Ох, гаразд уже, — погодився лішак. — Все я та я! Якби не я, то й не знали б нічого. Давай навчай. Тільки швидко.

— Ходімте! — сказала Люба й пішла з хати. Лішак за нею.

— Дивіться, тут прикладете долоню, — долинув до хати Любин голос. — Скажете… (що саме треба сказати, Івась не почув). А тоді повільно потягнете на себе двері. Зрозуміли?

— Зрозумів, тільки давай спробуємо. Щоб потім, знаєш, не було якихось несподіванок, — відповів лішак.

Вони спробували зачинити двері.

Не вдалося. Люба налягла на них усім тілом, але двері не зачинялися — пружинили.

— Це ще що таке?

Вона почала їх обдивлятися й побачила, що між дверима й одвірками хтось устромив гілку. Івась бачив, як вона витягла її й мовчки показала лішакові, приклавши палець до губів. Потім вказала праворуч і тицьнула пальцем старому в груди, далі показала на себе й ліворуч. Вони мовчки розійшлися в різні боки — пішли навколо хати, зрозумів Івась.

Звісно, вони її зловили. За півхвилини пролунав Марійчин писк, потім голосно лайнувся лішак:

— Ти ба! Най би тобі зуби повипадали! Таке мале, а таке кусюче!

Пластун метнувся до них.

— Ітько! — розпачливо вигукнув він.

Однак він навіть не встиг вискочити з хати, як у дверях з’явилася Люба, тягнучи за обидві руки Марічку.

— Ітько! — тихо повторив Пластун із болем у голосі. — Тива!

— А що ж із нею станеться! — розлючено відповіла Люба.

На цих словах мала неймовірно крутнулася в Любиних руках і вхопила її своїми молочними зубками трохи вище зап’ястя. Люба скрикнула й дала дівчинці сильного ляпаса по щоці.

І тут же дістала ще сильнішого ляща у відповідь — тільки не від Марічки, а від Пластуна. Вона навіть на ногах не встояла і впала на одне коліно.

— Тікаймо! — крикнула Марічка й кинулася до дверей.

Та куди ж тут утечеш! У дверях стояв лішак, розставивши руки, й великими круглими очима дивився на дівчинку. Та й Пластун не кинувся з нею втікати, як вона сподівалася. Гірше того, він нахилився й подав руку, допомагаючи Любі підвестися з підлоги. Довіра до нього щойно почала повертатися. Марічка навіть ладна була простити йому те осоружне шпигунство! А він нахилився й допоміг цій негідниці, що вдарила дитину, підвестися з підлоги! І скориставшись із того, що Пластунова голова виявилася зовсім недалеко від неї, мала розмахнулася й щосили вдарила зрадника долонею по щоці.

Ясна річ, для нього цей удар був зовсім несильним. Але достатньо сильним, щоб із незагоєних подряпин знову потекла кров. Втім, у темряві Марічка її й не одразу помітила.

Люба підвелася, й Пластун їй твердим голосом сказав:

— Бітьки не ду! Ага.

— А мене ти спитав? — крізь сльози крикнула йому дівчинка. — Нікуди я не піду з тобою! Зрозумів?

— От бачиш, — ніби нічого не сталося, рівним голосом промовила Люба. — Вона сама не хоче.

— Бітьки не ду! — вперто повторив Пластун.

— Ну, то будеш її на собі тягти, — байдуже відповіла Люба.

Пластун кивнув головою й опустився на коліна перед Марічкою. Він сказав їй щось так тихо, що ніхто нічого не почув.

— Ніколи! — твердо відповіла Марічка, хоча й миттю перестала плакати.

Пластун знову нечутно заговорив до неї, розмахуючи руками. Вона стояла набурмосена й непохитна. Вже й не відповідала йому.

— Годі вже, любчику, — нарешті втрутилася Люба. — Ми не маємо часу. Треба йти.

— Беї н’ду! — відповів Пластун.

— Що? — Люба пильно подивилася на нього, хоч і неясно, що вона там у темряві могла роздивитися. — Хочеш залишитися тут? Разом з ними? Ти знаєш, що з вами всіма буде?

— Ага, — відповів Пластун.

— А зі мною? — підступно спитала Люба.

Пластун не відповів. Люба чекала. В хаті висіло жахливе напруження. Здавалося, ще трохи, й стіни самі займуться полум’ям.

— А зі мною що буде — без тебе? — повторила Люба.

— Беї н’ду! — вперто кинув Пластун.

— Ти справді вирішив лишитися зі мною? — якось дуже вкрадливо спитала Марічка.

— Ага.

— Але ж ти загинеш, як і всі ми, — не вгавала дівчинка.

Пластун не відповів, але й не звівся на ноги.

І тут усі почули таке, чого почути аж ніяк не сподівалися:

— Добре. Тоді я піду з тобою, — тихо, але мов грім із ясного неба, промовила дівчинка.

— Марічко! — не стримав вигуку Василько.

— Замовкни ти, — втомлено кинула Люба. Схоже, вона ні на мить не сумнівалася, що саме цим усе й закінчиться. — Все. Треба виходити, негайно.

Лішак, за ним Пластун, потім Марічка й нарешті Люба вийшли з хати й зачинили двері. Марічка так ні на кого й не глянула.

З кутка хати долинули дивні звуки, немовби хтось вдавився, проковтнувши цілу картоплину. Це невміло, по-дорослому, заплакав Борода.

Повернення додому

Дорослі люди темряви не бояться. Але обережність і страх — це різне. Василь рухався дуже обережно. Він знав, що нічний ліс повний небезпек. І побачити не встигнеш, а вже… Головне — не зупинятися. Краще не поспішати, але й не зупинятися. Минулої ночі Василь не спав. Потім день на ногах, тепер от знову треба йти вночі. Якщо зупинитись, а ще, не приведи лихо, сісти — заснеш. І невідомо, чи прокинешся.

Краще рухатися й по дорозі все обміркувати. Виходить, вони не видри. Це, звичайно, легше. З простими людьми завжди легше, ніж із цими перевертнями. Перевертень кого хочеш обдурить. А людина — вона, звичайно, теж завжди хоче обдурити іншого. Тільки ж не кожного можна обдурити. Тут уже на якого натрапиш. От Василя обдурити — марні спроби. Ач як заплутували сліди, а все одно він знайшов. Ціле село!

Тепер головне — зробити так, щоб Степанові не дісталася вся заслуга й здобич. Ну, та це вже ми подбаємо, цього вже ми не випустимо. Людина, яка знайшла чуже село, — це вам не просто так. Це не дурник якийсь, якого можна обвести навколо пальця.

А камінь він розіб’є. Збере все село й накаже чоловікам: беріть молот із кузні, всі молотки, які є в селі, й лупайте цю скелю. Битимуть день у день. Гуркіт стоятиме на весь ліс. А потім із цих уламків збудують йому хату. І житиме він там із тією зеленоокою. О, її він не віддасть нікому.

Розбити камінь на рівненькі уламки, зрозуміло, не вдасться. Але й з нерівних можна скласти хату. Казав вождь, що раніше багато хат зводили з каменя. А він же знав! Він жив вічно, доки не… І головне — сам же себе вбив. Не справдилося пророцтво. Не справдилося…

А це означає, що й інші всі пророцтва не справдяться. Ніякої кари на його село не буде! Все брехня.

Спати хотілося немилосердно. Але спати не можна. Треба йти. І Василь ішов, не спиняючись, намагаючись не піддаватися втомі, не втрачати пильності. Ще далеко.

Після опівночі почав дошкуляти холод. Скоро осінь. А з холодом дедалі відчутнішим ставав голод. Він уже другу добу нічого не їв, крім кількох пізніх ягід — іще вдень. Ну, але то не біда. У витривалості з Василем не поміряєшся. Він ішов і йшов, і йшов.

Тут головне — не збитися з напрямку. Це не вдень, коли є сонце, коли можна роздивитися дерева й легко визначити, де північ, а де схід. Вночі це непросто. Для когось іншого, звичайно. Для Василя це не горе. Він і вночі вміє орієнтуватися. Тільки часу це забирає багато.

От прийде додому і зразу ж ляже спати. І проспить аж до вечора. А ввечері всі посходяться, і він тоді їм: ось вам новина!

Під ранок стало зовсім холодно. Ще й роса випала. Чоботи у Василя були старі, домашні. В нових він тільки на полювання ходить — вони добрі, м’які й не протікають. А ці… Якби ж був знав, що доведеться так далеко йти, зранку взувся б у нові. Так не знав же…

Ну, нічого. І в таких дійде. Вже не так багато лишилося. Пішли знайомі місця, йти стало легше.

Щось шмигнуло з-під Василевих ніг. Він мимоволі сахнувся, та потім роздивився в передсвітанковому світлі, що то просто пацюк. Від когось, схоже, тікає. Василь сховався за деревом і лиш одним оком дивився туди, звідки з’явилася тварина. Нікого й нічого. Довго стояти не можна. Бо ще трохи, і вже рухатися далі зовсім не схочеться.

І чого це пацюк біг — людині під ноги? Вони ж зазвичай обережні, знають, що люди їх не люблять і можуть убити просто так — щоб на одного було менше. Хоч це, звичайно, марні сподівання. Пацюки — не люди. Їх ніколи не буде менше. Хоч скільки їх убий, а ще більше народиться.

Перед самим селом Василь зробив великий гак, пішов яром. Там потім дуже крутий схил, важко вибиратися нагору. Але інші шляхи до села — під охороною. А йому краще зараз прийти додому непоміченим. Це всі вже знають, що він утік, та ще й оглушив вартового. За таке ого-го що буває. Навіть із села могли б вигнати. Ну, когось іншого, може, й вигнали б. Тільки не Василя. А чому? А тому, що він не просто так повернувся додому, а приніс неймовірної ваги новину. От якби він повернувся з порожніми руками, ще невідомо, як Степан повівся б. Кожен у селі вважав би, що Степан має право покарати Василя. А тепер усі побачать, що наказ Степанів був дурний. А Василь — молодця!

Дряпатися схилом нагору виявилося ще важче, ніж він собі уявляв, — давно сюди не лазив. Мало, що крутий схил і мокрі кущі зі слизьким листям, так іще й пацюки. Звідки їх стільки?

Ось нарешті й дістався. Останній рух — і…

У селі верещали пацюки й крякали круки. Вони навіть билися між собою. Ними кишів увесь майдан між хатами. Де ж люди? Що сталося?

А потім він побачив і людей. І нічого страшнішого в своєму житті Василь не бачив. Бо круки й пацюки билися й верещали не самі по собі. Вони билися за рештки людських тіл, що безладно валялися, закривавлені, по всьому майдану. Стояв страшний сморід. Під ногами щось ворушилося, й Василь з огидою побачив, що це черви. Коли ж вони встигли налізти сюди в такій кількості?

І тут він згадав: «неміряна черва». Ось вона, значить, яка.

Особливо багато було її чомусь на беззахисній кам’яній брилі. Черва такого ж кольору, як камінь, вкривала майже всю її поверхню. Дрібні черв’ячки ліниво ворушилися, ніби вигріваючись на теплому камені. Тільки в заглибинах літер відбувався швидкий рух — ніби літери самі ворушилися, ніби зловтішалися: чи ми не попереджали тебе, Василю?

Лишатися в селі було безглуздо. Та й небезпечно. Тут нікого живого й нічого доброго вже не могло бути. Василь так і не зрозумів, хто міг таке накоїти. Невже той пуголовок зі своїми двома відьмачками? Ох, навряд.

Він пішов колом, обходячи село з півдня, тримаючись біля самого краю яруги, щоб не наближатися до пацючого бенкету.

Аж раптом шлях його перетнула широка просіка, що йшла від села на південь. Звідки вона взялася? Нічого подібного тут ніколи не було. Василь підійшов ближче й раптом зрозумів, що це. Він ніколи такого не бачив. Але, раз побачивши, зразу впізнав: слід вовкулаків.

Єдине, чого він не міг зрозуміти: як же черва, навіть якщо вона нелічена, може наслати на село вовкулаків?

Самотність, вина, відсутність будь-якого майбутнього, неможливість щось змінити, виправити — з суміші всіх цих почуттів народжувався безпросвітний розпач. У нього немає нічого, йому нікуди йти, йому нема для чого жити. Василь згадав усі свої помилки. Він убив лисого пуголовка. Хоча знав, що цього робити не можна. Він знав, що не можна його вбивати, але не міг зрозуміти, чому не можна вбити. Що означає «непіддатний смерті»? Він і зараз цього не розумів. Он же навіть вічний вождь — і той виявився піддатний.

Потім Василь бачив сліди вовкулаків у лісі й не зрозумів, що це саме вовкулаки. Засліплений ненавистю, він не повернув додому, щоб попередити односельців, а пішов далі, залишивши село на погибель. І його самого там не було, коли ці безжальні потвори вбивали все живе — людей, коней, курей, свиней, корів… Василь уявив собі, як нажахано й беззахисно ревіли перед смертю корови, і йому самому стало боляче. Аж заточився.

Василь розумів свою вину. Але прийняти її не міг. Не могло бути так, щоб це через нього загинуло його село, загинув його світ! Ні! Воно справді так виглядає, але… Але винен інший. І він знав цього іншого. Він знав, де той інший живе.

Долаючи огиду, Василь перетнув слід вовкулаків і пішов до саду. Там він поїсть, візьме собі в дорогу фруктів, на городі — моркви, картоплі, буряків… А потім він усе одно вб’є цього малого негідника, що приніс йому, Василеві, стільки горя й болю.

Заговорені двері

У Лелі вже просто боліли ноги, коли вона прибігла до Любиного обійстя. Там було порожньо. Хата стояла сліпа й непривітна. Якби не Марічка, Леля вирішила б, що даремно прийшла сюди. Про всяк випадок вона смикнула вхідні двері, й за ними пролунав дивний звук: ніби горох висипали в металеві ночви. Дівчинка прислухалася. Нічого. Двері не відчинялися й нічого схожого на клямку чи замок вона в них не знайшла. Тільки щось підказало їй, що вхід заговорений і що звичайна людина нічого з цими дверима не зробить.

Вона підійшла до вікна й спробувала зазирнути в нього. Надворі була місячна ніч, а в хаті нічого не світилося, тож роздивитися щось крізь шибку не вдалося. Не схоже, щоб хтось там був. Мабуть, треба бігти до Пластунової хати.

Наталка до вікна не діставала, тож і не зазирала в нього зовсім. Тільки Глина поводився дуже дивно. Він почав дряпатися в двері, гавкати на них, присідати на передні лапи.

— Це ж не двері! — кричав він серед ночі. — Це казна-що, а не двері. Хіба ж двері бувають такими? Ох, не подобається мені все це. Лелю, ану відчини їх!

— Не відчиняються вони, Глино. І нікого там немає. Якби були, то вже якось подали б голос.

Леля обійшла навколо хати. Може, світлим днем вона й помітила б щось, але зараз, серед ночі, жодного сліду не знайшла. Знову підійшла до дверей і побачила, що Глина вже гавкає не на двері, а на кущ аґрусу перед ґанком. Леля уважно придивилася до куща й побачила, що чимало його гілок зламано, а на гострих колючках темніють якісь краплі. Вона нахилилася й понюхала їх. І різко випросталася. Потім взяла ще одну краплю на палець і понюхала знову. Так. Це, безперечно, кров.

Холод пішов їй по спині. Чия це кров? Уява малювала одну картину страшнішу за іншу. Леля струснула головою, і її довге незаплетене волосся хитнулося в місячному сяйві важким сріблом. Що робити? Куди бігти? Кого кликати?

Вона піднялася на ґанок і почала шалено дубасити кулаками в двері. Потім опустилася на сходинку й заплакала — від безсилля й невідомості.

Отак вона й сиділа на сходинках, плачучи, пригорнувши до себе Наталочку, яка теж плакала, коли прибіг Вухань..

Він нічого не спитав і не піднявся на ґанок. Просто приклав своє величезне вухо до холодної, вогкої від моху дерев’яної стіни й завмер, показавши рукою, щоб вони замовкли. Замовкли не лише дівчатка, а й Глина відчув відповідальність моменту. Він ліг на доріжку, поклав писок на передні лапи й, скосивши очі, з болем і співчуттям дивився на Лелю.

Вухань довго стояв, притиснувши вухо до хати, а потім повідомив:

— Там хтось… той.

— Живий? — вихопилося в Лелі.

— Ну, та ж кажу… той.

— Вуханчику, милий, ну скажи по-людськи!

Вухань образився.

— Не подобається, можу взагалі не той! — і відвернувся. — Серед ночі піднімуть, так іще й той… А що я? Хіба ж це?.. Ні-і! Не хочеш, не той!

— Говори, Вуханю! — додав Глина свій голос.

— Так хата ж заговорена! Що його… той!

— Але ти точно знаєш, що хтось там є? — не заспокоювалася Леля.

— Та хіба ж я той! Кажу ж, там хтось… той.

Леля й сама припала вухом до дверей, але нічогісінько не почула. Вухань поруч дихав — чула, Глина нетерпляче зітхав — чула. А що робиться в хаті — ні.

Вона знову пішла навколо хати. Ще раз зазирнула у вікно.

І відсахнулася з несподіванки. Там за мутними скельцями біліло чиєсь обличчя. Леля навіть не зразу впізнала Лисого — такі воно мало риси, спотворені темрявою в хаті й нерівним місячним сяйвом, що пробивалося крізь вікно.

Вона завмерла. Їхні обличчя були на відстані меншій за простягнуту руку. Він був дуже сумний.

— Усі живі? — спитала Леля самими губами.

Він кивнув.

— Люба тут?

Лисий похитав головою і показав пальцями, що вона пішла.

— Пластун із нею?

— Так.

— Марічка з вами?

Він знову показав пальцями, що вона пішла.

Цього разу Леля його неправильно зрозуміла. Вона полегшено усміхнулася й приклала долоню до шибки. Лисий, замість того, щоб теж прикласти долоню, притулився до Лелиної руки щокою.

Їй перехопило подих. На очі навернулися сльози. Вона не знала, що робити, щоб визволити його. Але відчула, що такою щасливою ще не була ніколи в житті.

Лисий відліпився від шибки й самими губами промовив:

— Ти — моє життя.

Вона зрозуміла. І відповіла:

— А ти — моє.

Сльози котилися з її очей, але й вони не могли зняти Любиних чар.

Друг

Марічка просила зняти її з Пластунових плечей, щоб вона могла йти сама, однак Люба різко відповіла, щоб дівчинка сиділа тихо й не рипалася. Звісно, їхати на широких плечах було легше, ніж іти пішки, та це було так, ніби вона зв’язана. Колись же Пластун втомиться, думала вона. Місяць відкидав довгі тіні на сріблясту траву, було тихо — тільки їхні кроки відбивали ритм руху: попереду дріботів лішак, за ним майже нечутно йшла Люба, а останнім голосно крокував Пластун. Ішов він легко, радісно, і несхоже було, щоб такий сильний і натхнений чоловік міг втомитися, несучи на спині свого дорогоцінного друга.

Але все вийшло краще, ніж Марічка собі уявляла. Вийшовши з села, вони подалися знайомою дівчинці дорогою — повз великий зрізаний дуб, на якому вона розмовляла з лішаком, і далі на схід. До великих заростів ліщини, щоправда, не дійшли — повернули праворуч, і Марічка зрозуміла, що час щось робити. Набравши повні груди повітря, вона щосили закричала:

— Дру-же! Дру-же! Ря-атуй!!

— Заткни їй пельку! — засичала Люба до Пластуна.

— Ітько, чи! — благальним голосом промимрив той.

— Рятуй! Друже! — надривалася Марічка.

Люба кинулася до неї, але нічого не могла вдіяти — навіть руками дістати до дівчинки їй було нелегко. Мала закричала ще голосніше й відчайдушніше.

— Зніми її! — знову засичала Люба.

Але Пластунові мов заціпило. Він стояв розгублений і не знав, що робити.

— Ну, і що ти тут викричиш? — Люба змінила задум, вирішила переконати Марічку. — Хто тебе тут почує?

— Друже!!!

І тут трапилося те, чого мала не чекала. Лішак закрутився на місці, перекинувся на птаха, шугонув у повітря й помчав на неї, виставивши гострі пазурі. Летів він просто їй в обличчя, і Пластун, не розібравшись, миттю підняв угору руки, захищаючись. Він влучив сові по великих круглих очах, вона перевернулася в повітрі й упала спиною на Марічку. Дівчинка мимоволі вчепилася обома руками в пір’я на її спині. Сова двічі безпорадно вдарила крилами по Пластуновому обличчю, вивернула голову майже назад і спробувала вдарити Марічку дзьобом по голові, але не дістала. Вона важко повалилася на землю, а мала, не втримавшись на плечах Пластуна, гепнулася їй на спину. Вона не дуже забилася — сова була величезна і м’яка. А от птахові, мабуть, дісталося дуже відчутно. Він жалісно пискнув і завмер.

— Ти що наробила, безголове дівчисько! — вигукнула Люба.

Вона розмахнулась і вже вдруге за сьогоднішню ніч ударила Марічку по обличчю. І знову дістала удар у відповідь. Цього разу Пластун сил не пожалів. Люба впала на землю поруч із совою.

— Друже! Рятуй! — знову щосили крикнула Марічка.

У Пластуна був такий вигляд, ніби він сам злякався того, що накоїв. Немов вибачаючись перед Любою, він сердито крикнув на Марічку:

— Чи! Музав, чи!

Та вже було пізно. Земля задвиготіла від шаленого тупоту, і за півхвилини з темряви вискочило до них щось таке дивовижних розмірів і неймовірно спритне. Марічка не встигла зупинити ведмедя, той раптом ніби ще виріс над землею, ставши на задні лапи, з неміряною силою вдарив передньою лапою по Пластуновій шиї, щось там гучно хруснуло, і нещасний сільський дурник, мов підкошений, упав на траву.

Потім звір обнюхав Любу й лішака, розлючено загарчав, але чіпати їх не став. Підійшов до Марічки, яка не могла поворухнутися від того, що сталось, і величезним вогким язиком лизнув їй обличчя.

Вона обхопила руками його шию — точніше, спробувала обхопити, бо довжини її рук зовсім на те не вистачало, — уткнула личко в брудну шкуру й гірко заплакала.

— Ну от, — сказав ведмідь, — ти ж сама мене гукала, кричала «рятуй!». Я прийшов урятував, а ти плачеш.

Марічка нічого йому не відповіла. Вона плакала й плакала, і здавалося, кінця її сльозам не буде. Ведмідь так нерухомо й стояв над нею, щоб необережним рухом не завдати їй болю.

Болю їй і так вистачало. І мала крізь сльози почала виповідати його своєму волохатому другові. Вона вбила Пластуна. Вона образила Лесика, Івася, Бороду, Василька — всіх! І Леля, коли довідається, як Марічка їх зрадила, також буде ображатися на неї.

— Ти ба! — дивувався ведмідь.

Але у дівчинки склалося враження, що він до кінця не зрозумів її переживань. Що ж, подумала вона, тварини, звичайно, теж переживають, проте не так, як люди. Люди переживають… Як саме, вона не встигла додумати, бо раптом згадала про Лесика й інших хлопців, які ж, мабуть, не можуть вибратися з Любиної хати.

— Ой! Побігли! — вигукнула Марічка й помчала до села.

Вона за мить перечепилася через якусь гілляку й простяглася на землі, боляче вдарившись вище кісточки.

— Давай уже віднесу тебе, — тихо запропонував ведмідь, хоч було очевидно, що йти до села йому дуже не хочеться.

Він ліг на землю, Марічка здерлася на його спину й обома руками міцно вчепилася в шкуру. Ведмідь підтюпцем побіг до села, а Люба, Пластун і лішак так і лишились у траві.

Заповітне слово

Петруся з Вуханем і Наталкою Леля вирядила додому, по рогача, а сама лишилася біля хати. Вона знову підійшла до віконечка, але там уже був не Лисий, а Івась. Вона сумно посміхнулася йому, намагаючись підбадьорити. Івась їй підморгнув. От і все. Виявляється, з братом вона вже так поговорити не може. Вона відчула, що знову на очі навертаються сльози, й пішла до ґанку.

Леля якось відчувала (і сама не знала, як), що двері заговорені. Так само й вікна. Тільки сподівалася на рогач, адже він створений бабою Ягою, а вона — не виключено — Любина бабуся. Тож щось підказувало дівчині, що рогач може допомогти. А от якщо не допоможе…

Раптом вона усвідомила всю безнадійність ситуації. Хлопцям там, у хаті, нічого пити, нічого їсти — тільки зілля, якого вони не знають і яким цілком можуть потруїтися. Крім того, втеча Люби означала, що назрівають якісь страшні події, може, навіть напад вовкулаків. Звісно, в селі є чимало інших

чоловіків, але вони не організовані, не згуртовані. Вони бояться. Вони не знають, що робити. І хоч як добре все село ставиться до неї, Лелі, все ж таки дівчинка не зможе їх згуртувати й спланувати відсіч страшним тварюкам. Від самої згадки про них у Лелі мурашки бігли по тілу.

Все це міг би, якби пощастило, зробити Лисий. Але він по-дурному замкнений у цій осоружній хаті. І як же його визволити звідти?

Зловісна Любина сила ніби відштовхувала від її хати. І руку Лелину, і лезо ножа, яке вона намагалася просунути між дверима й одвірками, і навіть руків’я ножа, коли Леля спробувала вибити шибку.

От хіба що рогач. Бо іншого нічого вона не могла придумати. Втім, і рогач… Що можна ним зробити? Хіба що спробувати підняти хату, а потім різко відпустити. Якщо хата розіб’ється, то… Тоді Лисого, Івася й інших може просто завалити сволоками й дахом…

Десь мусить бути замок. Адже сама Люба заходить до своєї хати.

Леля знову пішла до вікна. Цього разу за склом стояв Лисий.

— Чому вона вас не вбила? — спитала Леля.

— Щоб віддати вовкулакам, — як і раніше, самими губами, відповів Лисий, дуже смішно допомагаючи собі жестами. Ніби вона й так його не розуміла.

— Вона повернеться з ними? — Леля дуже здивувалася.

— Ні — лішак прилетить і відчинить.

— Як?

— Не знаю. Вона тільки лішакові розповіла, що зробити. До чогось там доторкнутися й щось сказати.

— Де?

— Десь за дверима. Не знаю.

Леля повернулася до ганку. Вона водила рукою по дверях, одвірках, навколо них. Невидима сила була рівномірна. Може, тільки на самих дверях і одвірках трохи дужча. Вона повільно обмацувала долонею п’ядь за п’яддю, й нічого не могла знайти. А незабаром переконалася, що взагалі вже нічого не відчуває. Ніякої сили. Від стін хати нічого не йшло. Леля зраділа, подумавши, що нарешті чари скінчились. Однак двері не відчинялися, вікна неможливо було розбити.

Принесли рогача. І негайно переконалися, що він взагалі не може допомогти, бо навіть просто притулити його до стіни або підвести під стіну знизу виявилося їм не під силу. Рогач узагалі відмовлявся торкнутися Любиної хати.

Ступа? Після спроби з рогачем Леля вирішила навіть не випробовувати цей засіб. Вона була переконана, що ступа тут не зарадить. Роздуми про ступу навели її на іншу думку.

— Марічка спить? — спитала вона Наталку.

— Її там немає, — відповіла дівчинка.

Ще не дослухавши відповідь, Леля кинулася до вікна. За склом не було нікого.

— Де Марічка!? — страшним голосом закричала вона. Дівчинка щосили гупала кулаками по вікну, без кінця повторюючи запитання, якого в хаті просто не могли почути: — Де Марічка? Де Марічка?..

— Я тут, Лелю, — пролунав від хвіртки тоненький голосок.

Леля сіла на землю біля стіни й гірко розплакалася. Це був не той плач, що біля вікна, коли вона розмовляла з Лисим. Він не приносив полегшення, не давав розради. Це був цілковитий розпач, що виливався сльозами, від яких посилювався, глибшав, відбирав наснагу будь-що робити.

Мала підбігла до Лелі, обхопила її за шию руками, зарилася обличчям у її волосся й собі заревіла.

— Ти мене ніколи не вибачиш… — схлипувала вона. — І Лесик ніколи… Я дурна… Я погана… Що вони про мене подумали!.. Я зрадниця…

Коли її слова дійшли нарешті до Лелиної свідомості, сльози раптом висохли у неї на очах.

— Де ти була, Марічко? — обережно спитала вона.

Мала завмерла в неї на плечі, а потім швидко сказала:

— Я чула, як Люба навчала лішака відчиняти хату.

В цю пастку досвідчена Леля вскочила без роздумів, забувши про своє запитання, що так і лишилося без відповіді.

— Як!?

— Ходімо покажу.

Вони підхопилися й побігли до дверей. Марічка поклала руку на землю поруч зі східцями й голосно промовила:

— Світло!

Леля злетіла на ґанок і смикнула двері.

Вони не відчинилися.

— Світло! Світло! — вигукнула мала.

І ніякого результату. Леля спустилася до неї, приклала руку до того самого місця й відчула потужну силу відштовхування. Ніде на стінах і дверях вона такого сильного опору не відчувала. Схоже, це й справді те місце, куди треба було прикладати руку.

— А ти добре розчула, що саме це слово треба промовляти? — спитала вона Марічку.

— Взагалі вона дуже тихо сказала. Але я почула.

Хоч що там кажи, а слово справді було несподіване. Леля уявила, як Люба навчає лішака промовляти таке осоружне йому слово, й сумніви її посилилися. Ні. Тут має бути щось інше, можливо, щось подібне до світла, але…

Леля обернулася до Вуханя, Наталки й Петруся.

— Яке це може бути слово — схоже на «світло»?

— Свіжість, — сказала Наталка.

— Сволок, — запропонував Петрусь.

А Вухань зробив досить несподіване припущення:

— Ну, це… той… Хоча…

Леля кинулася до віконця. І всі побігли за нею. Вже почало сіріти. В хаті було темно, тільки за шибками проглядала ще темніша пляма. Леля спершу відсахнулася, а потім зрозуміла. Вона зробила кілька рухів долонею, ніби погладжуючи собі голову. Волохате обличчя Бороди зникло. А через мить у вікні з’явилася світла голова Лисого.

Леля сяк так пояснила йому, яка в них проблема. Все йшло добре, тільки от слова «світло» він довго не міг зрозуміти. Потім глянув на решту людей під вікном, обличчя його проясніло й він губами промовив слово, яке справді було подібне до «світла», тільки довше. І тепер не зрозуміла Леля.

— Як? — перепитала вона.

Лисий повторив, та вона все одно не зрозуміла. Аж раптом почула дзвінкий голос Марічки від ґанку:

— Світлана!

Важке пробудження

Спати вони знову лягли на світанку. І Лисий, засинаючи, переживав і переживав, що вранці не зможе рано встати. А роботи наступний день обіцяв дуже багато. Все, що розповіли йому Івась і Василько, поки сиділи ув’язнені в Любиній хаті, свідчило про те, що вовкулаки дуже близько, що чекати їх треба якщо не наступної ночі, то післязавтра. Івась молодець. Зроблено дуже багато, але залишалося ще більше, якщо вони хотіли не просто подолати цих тварюк, а й людей не втратити.

До того ж Борода, який у Люби там трохи поспав, та й перед тим ніч спав добре, погодився негайно піти подивитися, чи справді мертві Люба й лішак. Звісно, це вже було не так важливо, однак Лисий відчував, що з цими двома вони ще матимуть клопіт.

Словом, засинав він із тяжкими думками. Спав, щоправда, як убитий — навіть снів не бачив. А це добре. Своїх снів Лисий не любив. Вони завжди були зловісні, й прокидався він після них, укритий холодним липким потом, а потім уже до ранку ніяк не міг заснути.

Цієї ночі спав він міцно, та не довго. Ще й сонце не дійшло до півдня, як його вже розбудив Борода. Лисий миттю скинув сон і запитально глянув на свого старшого друга. Той подивився на Лелю, Івася й Марічку, які ще спали, й кивнув на двері. Лисий підхопився, взяв тихенько цебро з водою в кутку й мовчки вийшов за Бородою. Він швидко змив з обличчя рештки сну й обернувся до Бороди.

— Знайшов?

— Ні, — похитав той головою. — Але це ще не все.

Чекаючи найгіршого, Лисий мовчки подивився в глибоко сховані у волоссі очі Бороди.

— Інженера вбили.

— Де він? — уже на ходу спитав Лисий.

— У своїй хаті. Його знайшла Каченя. Пішла зранку спитати, чи нічого старому не треба. А він там… Вона тоді до мене. Тебе не наважилася будити, — ніби вибачаючись за дівчину, додав Борода.

Біля Інженерової хати стояв натовп — майже все село. Побачивши Лисого, всі розступилися так, ніби його тільки й чекали. Вітаючись на обидва боки, Лисий пройшов до хати. Слідом зайшов Борода.

Інженер, як завжди, сидів за столом. Голова відкинута назад, шия розрізана. Підійшовши ближче, Лисий зразу зрозумів, хто це зробив. Зблизька було видно, що рана не різана, а рвана. І таку рану він уже бачив. Таке ж було на шиї Василька в хаті баби Яги. Але тоді вони завадили лішакові довести його чорне діло до кінця. Тут йому ніхто не заважав. Інженер уже був старий і немічний, опиратися спритному й підступному лішакові, зрозуміло, він не міг.

Обличчя в старого було спокійне, так ніби смерть застала його зненацька. А може, він просто знав, що цим колись закінчиться. Оскільки він користувався з того, що розповідав йому лішак, мусив здогадуватися й про те, що за ці знання доведеться колись розплатитися.

Тут, на його плечі завжди сидів Ряха, старий сторожовий пацюк, який з’явився ще раніше, ніж народився Лисий.

— Ряхи не було? — не озираючись, спитав він Бороду.

— Він іще позавчора здох, — відповів Борода. — Інженер дуже переживав. Як за дитиною, побивався.

Якби Ряха був живий, він нізащо не дозволив би вбити Інженера. Може, тому Інженер і тримав його, що хотів убезпечитися від лішака? Адже приблизно тоді ж, коли з’явився Ряха, зникла баба Світлана — у рік народження Лисого. Отже, лішак сюди прийшов саме тоді.

Лисий підійшов і закрив Інженерові очі. Рука його мимоволі затрималася на жовтому чолі старого. Хлопець заплакав.

Іще місяць тому Лисий нізащо не вийшов би заплаканий до людей — до цілого села, що чекало на нього за порогом. Але зараз він уже був іншою людиною. Він не соромився сліз.

Побачивши його, жінки заплакали й заголосили. Чи то сльози Лисого, чи щось інше на них так подіяло, але склалося враження, що мовчали вони досі тільки тому, що їм ніхто не сказав, що вже можна. Лисий хотів пройти через натовп, але раптом збагнув, що не має такого права. Ці люди чекали його не для того, щоб побачити, чи справді він боляче переживає смерть Інженера. Раніше в їхньому селі вбивств не було. Люди гинули — за межами села. Люди помирали — в селі. Тільки то були природні смерті. Зупинити їх або запобігти їм люди не могли. А тут…

Вони хотіли знати, хто це зробив. І мали на те право. А оскільки вони чекали відповіді саме від Лисого, то його обов’язком якраз і було все їм розповісти. Він тільки не знав, із чого починати. Дуже багато треба було сказати, але вони насамперед чекали почути про Інженера.

— Інженер був мені другим батьком, — сказав він нарешті й відчув, як затремтів його голос. Зібравшись із духом, Лисий повів далі: — Усе, що я донедавна знав, я знав від нього. Він мене навчив читати, він мене навчив, як дійти до Руїни й повернутися. І ліс розуміти він також мене навчав. Він був мудрий, добрий і дуже нещасний чоловік. Він дбав про село… Його вбив лішак. Минулої ночі ми цього покруча бачили. Це він, лішак, звів колись бабу Світлану, задурив їй голову й повів із собою в далекі ліси. Тепер він звів Любу. Вона втекла разом із ним. Хотів і Марічку звести, але не вдалось. А Люба звела Пластуна. Минулої ночі він загинув…

— Як? Пластун? — загомоніли люди.

— Так. Він загинув. Могли й ми загинути. Що нас врятувало?.. Не знаю. Самі якось врятувалися… Але я не про це хотів із вами поговорити.

Запала тиша. Люди зрозуміли, що Лисий не хоче говорити про це, бо хоче говорити про щось важливіше. Хоча що може бути важливіше?

— Вчора загинули Пластун та Інженер. Завтра або навіть наступної ночі може загинути все наше село. На нас нападуть вовкулаки, як раніше вони напали на Лелине село. Ми бачили, що там лишилося після них…

Лисий помітив, що до натовпу підійшли Леля, Івась і Марічка.

— Ось вони можуть підтвердити все, що я скажу. Я казатиму тільки про те, що знаю. Про свої здогади я не говоритиму. Є якась сила — різні люди по-різному її називають. Більшість називає червою, яка хоче захопити весь ліс. Їй заважають люди. Їй служать вовкулаки. Не знаю, як вони керують вовкулаками, але ті йдуть і нищать села, на які вказує черва. Не знаю чому, але найбільше їх хвилюють троє людей у всьому лісі. Один із цих людей — я. Інженер знав про це, тому й вирядив мене до Руїни. Він був засмучений, коли я повернувся, багато хто з вас міг це помітити. Моє повернення означало, що селу знову загрожує небезпека. І він мав рацію. Тепер ця небезпека прийшла. Я не знаю, — Лисий помітив, що дуже часто вживає ці слова: «я не знаю», але він вирішив говорити правду, тому повторив їх знову: — я не знаю, де зараз вовкулаки. Але точно знаю, що не сьогодні — завтра вони нападуть на нас. Я хочу…

Він зробив паузу й почув, як дзвенить тиша навколо. Люди, здавалося, перестали дихати.

— Я хочу, щоб ви зробили вибір. Я зараз піду в хату, побуду з Інженером. Він був мені за батька відтоді, як мій рідний батько помер. Я побуду з ним. А ви поки що вирішуйте. Або ви не хочете битися з вовкулаками, й тоді я піду геть із села. Це не означатиме, що в такому разі вони не нападуть. Раніше у них були тут вивідники — Люба і Пластун. Зараз їх немає. Тому якщо я піду, вовкулаки про це можуть і не довідатися; все одно нападуть на село. Це перша можливість. Друга — це якщо село вирішить битися з ними, щоб знати, що більше вони нам не загрожують, щоб ваші діти їх уже не боялися.

Мимоволі між людьми здійнявся гомін. Лисий почекав хвилинку, переконався, що тиші не дочекається й додав:

— Подумайте, порадьтеся, — він тепер говорив дуже голосно, щоб усі почули.

Але цього й не вимагалося. Щойно він заговорив, як усі замовкли.

— Я хочу ще сказати таке. Третьої можливості немає. І часу немає. Рішення мусить бути ухвалене. І не колись, а за півгодини. «Якось обійдеться» — такого не буде. Не обійдеться.

Схоже, люди нарешті зрозуміли, яке суворе завдання він перед ними поставив.

— Лисий, а звідки ти знаєш, що вони нападуть сьогодні чи завтра? — почулося з натовпу.

— Знаю, — похмуро, але твердо відповів він. — Звідки знаю, це я потім розповім усім, хто цікавиться. А зараз у нас на це немає часу. Якщо бути чесним, то у нас і цих півгодини немає. Розумієте? Якщо мені йти, то йти треба якомога швидше. Щоб вовкулаки якось устигли про це довідатися й, можливо, відмовитися нападати. Якщо ми будемо битися, то треба ще дуже багато приготувати до цієї битви. Вирішуйте. Я вийду через півгодини. Якщо ви будете тут, це означатиме, що ви погодилися битись із вовкулаками. Тоді почнемо готуватися до бою. Якщо вас не буде…

Лисий помовчав, потім розвернувся й пішов до хати.

Щойно він зник за дверима, всі обернулися до Лелі. Кілька запитань пролунало одночасно, вона й зрозуміти всього не змогла. Тому сказала так:

— Я не можу відповісти на всі ваші запитання. Бо так ми розмовлятимемо до ночі. Як і Лесик, я не все знаю. І часу в нас справді немає. Можу сказати тільки одне: якщо ви вирішите, що він повинен іти звідси, то з ним разом підемо й ми.

— Куди ж?.. — вихопилося в котроїсь із жінок.

Леля мовчки подивилася на неї й промовила:

— Вирішуйте. Куди ми підемо, це для вашого рішення не має ніякого значення.

Вона взяла за плечі Марічку й пішла геть. За нею відразу рушили діти. Леля зробила кілька кроків, коли ззаду долинув грізний голос Бороди:

— Ану стій!

Леля зупинилася й здивовано озирнулася.

— Ач яка! Розвернулася й пішла. А ви вирішуйте. Хто ви? Ти що, не з нашого села? Чи ці діти нам чужі? Ач яка! Поверніться й сядьте отут. Лисий сказав, щоб вирішували всі. ВСІ! Це тобі зрозуміло?

І вона повернулася.

— Всі сідайте! — не вгавав Борода. — Будемо сидіти й вирішувати.

Люди почали розгублено перезиратися. Дехто вже готовий був тихенько зникнути, а тут: сідайте. Як же можна тихенько зникнути, якщо ти сидиш?

Але щойно сам Борода, Вухань і ще кілька чоловіків опустилися на землю, почали сідати й інші. Коли всілися всі, запала тиша. Кожен дивився на Бороду й чекав, що той скаже. Борода мовчав. І якось само собою стало зрозуміло, що говорити зараз він не збирається. Це ще дужче посилило сум’яття й розгубленість. Більшість уже була готова перекласти обов’язок вирішувати на могутні плечі коваля. А він замовк!

— А як же це? — спитав невеличкий чоловічок, якого звали Мишею. Очі в нього весь час бігали й ні на кому не зупинялися. — А хіба ж у тому селі, в Лелиному, люди гірші були за нас? Он які гарні дітки в них. А й вони вовкулаків не подужали. Як же це? А ми… А як же це?

Борода мовчав, Леля й діти також мовчали.

— Та це ж скільки людей може загинути, людоньки, — вигукнула Мишина дружина Помидора. — Нащо ж це нам? Та хіба ж не шкода цих дітей? Шкода! Дуже шкода!! А наших? А нас із вами? Ходім, Мишо! — і вони почали підводитися.

— Ану сядьте! — гримнув на них Борода. — Ще встигнете в нірку шаснути. Півгодини лише почалися.

— Жалко мені тебе, Помидоро, — тихо сказала Дзвінка. — Справді жалко.

Це прозвучало так переконливо, що дехто захихотів. І щойно почувши цей сміх, Леля зрозуміла, що тепер вони переможуть. Хіба ж можуть вовкулаки подолати людей, які навіть у такій ситуації можуть сміятися! Далі вона вже майже не слухала. Брали слово то один, то другий односелець. Звучали слова і за перше рішення, і за друге, а вона все дивилася на Бороду й думала, як же їй спочатку не подобався цей велетенський і такий страшний волохатий чоловік! А який же брутальний! Ніколи від нього не почуєш слова доброго. І от, виявляється, він найдобріший і наймудріший у селі. Втім, вона могла й помилятися, бо зараз їй і самій не дуже була зрозуміла поведінка коваля. Він сидів і мовчав, ніби його й не стосувалося те, про що говорили люди.

Раптом вона почала прислухатися до слів дідка, з яким Леля майже не була знайома — так, віталась на вулиці, але імені й не знала. Дівчинка зрозуміла, що старий звертається до неї.

— І що виходить? — дуже спокійно и розважливо говорив він. — Тепер ці дітлахи нав’язують нам кровопролиття. Добре. Ваше діло молоду, хочете постріляти — це ми розуміємо. Самі були молодими. Так ні ж! Вони ще й ставлять нас у таке… у таку… Просто знущаються! Ми повинні їм сказати, щоб вони йшли з села. Щоб ми на себе все взяли. Та якщо ви такі чесні й відважні, то й підіть собі мовчки! Нащо ви все це влаштували? Ідіть, якщо ви справді знаєте, що нам через вас загрожує така небезпека. Ідіть! І припиніть ці бузувірські ігри. Ще не вистачало, щоб блохи собакою керували. А я зараз нікуди йти не хочу. Я от сяду й сидітиму! І не тому, що я боюся вас захищати від вовкулаків. Я вже стільки прожив, що нічого не боюсь. А тому, що я не хочу з вами в лялечки гратися. Нам вирішувати нічого. Ми вас прихистили, нагодували й обігріли, бо ви сироти. Якщо у вас є ще хоч крапля совісті, то віддячте нам. Розверніться й ідіть звідси. І не змушуйте нас, сивих людей, гратися в ваші забавки.

Дід гордо сів на землю, і Лелі стало ясно, що він переконав усіх. Його хитрі слова досягли своєї мети. Адже це він лише удавав, що розмовляє з нею. Він із ними, з односельцями своїми, розмовляв. І вони повірили. І справді здивувалися: чого ж це ми за них, чужинців, вирішуємо. Якщо є в них хоч щось за душею, то хай самі й їдять заварену ними кашу.

Їй було що відповісти дідкові. Але вона промовчала. Зрештою, він, мабуть, мав свою рацію. І якщо на все це подивитись його очима…

— Ти, Опеньку, закінчив? — гримнув Борода.

Той не відповів.

— Я тебе питаю! — Борода зробив такий рух, ніби хоче встати на ноги.

Дідок поспішив відповісти:

— Закінчив! Закінчив!

— Зразу б так, — Борода знову сів на землю. — Все правильно. Все правильно ти сказав. Давай зариємося в підвали і якось пересидимо нашестя цих тварюк. Бачив того, який приходив до нас недавно? От хай їх таких прийде багато. Хай тут усе розваляють, поїдять наших свиней і курей… І тих, кому сховатися ніде. Теж нехай поїдять. А потім вони підуть далі ловити цих малюків, а ми з нір повилазимо й житимемо далі. Що ж тут вирішувати! Правильно?.. Правильно, я тебе питаю?

Дідок невпевнено кивнув.

— Ну от, бачиш, я тебе зрозумів. Житимемо далі… Ти зможеш так жити, Опеньку?.. Я питаю, ти після цього зможеш жити, Опеньку? А ти, Мишо? Вам у ваших підвалах не снитимуться ці голодні змерзлі діти, яких ви перед зимою вигнали в ліс?.. Я тебе питаю, Опеньку! Снитимуться вони тобі чи ні? Мовчиш? Задницю собі почухай, якою все це придумав. Може, вона тобі щось розумніше підкаже. Не підказує? Ні? Тоді я тобі підкажу. Вони тобі снитимуться. Але не тому, що совість у тобі заговорить. Мертві не говорять. А тому, що тобі страшно стане. Бо ти про це трохи довше подумаєш і зрозумієш, що наступного разу вовкулаки прийдуть так, що ти про них нічого не знатимеш. Не буде Лисого, щоб попередити тебе, бовдура, розумієш? І будеш ти вдень тремтіти, чекаючи ночі, а вночі дивитимешся цим дітям в очі. От тільки повернути вже нічого не зможеш. Бо що минуло, того не повернеш… Вони діти! Вони розумні. Мудрі. Сміливі. Але вони діти. І коли ти своєю… головою надумаєш погукати їх назад до села, їх уже на світі не буде. Бо зиму вони в лісі не переживуть. От і все. А тепер іди звідси, бо ще одне слово скажеш, і до вовкулаків не доживеш. Я сам твою гнилу душу витрушу. — Борода помовчав, вгамовуючи гнів. — І всі йдіть, хто зі страху ладен дітей повбивати. Скільки у нас дітей у селі? — Борода перейшов на крик, лютий крик. — Я питаю, скільки у нас дітей? Що з нами буде, якщо ми ще й без цих дітей залишимося? Що з нами буде, я вас питаю!

І більше ніхто не сказав жодного слова. Але ніхто й не пішов від хати покійного Інженера. Навіть Миша з Помидорою, навіть Опенько.

Останній подвиг Василема

Сирі опеньки їсти не можна. Це кожен знає. Дехто взагалі вважає, що гриби — шкідливі й отруйні. Василь ніколи ні з ким не сперечався. Хай собі думають, як думають. Сам він опеньки їв. Не часто, звичайно, бо де ж їх часто візьмеш! Вони бувають тільки восени. Осінь іще не настала, тому Василь дуже здивувався, побачивши величезну сім’ю гарненьких рожевеньких опеньків. От тільки в чому їх зварити? А варити треба довгенько — не менше години. Одного разу він проварив їх недостатньо, коротко, потім мав клопіт — два дні штани в руках носив.

Василь витяг ножа й гарненько позрізав усі гриби. Він склав їх у торбину й вирішив зварити трохи згодом. Але раптом зупинився, вражений простою думкою: коли згодом? Де? В чому? Він нічого не мав, крім зброї. Нічого! У нього немає казанка й ніколи не буде! Він сам собі казанка не виготовить. А коваль загинув разом із усім селом.

І знову серце налилося люттю на лисого шмаркача. Хоч би чого це йому буде коштувати, він уб’є негідника. Ні, цей малий покидьок ніколи не стане дорослим!

Василь ішов легко, сонливість зникла. Він розумів, що до села підходити треба поночі, отже, коли буде вже неподалік, треба знайти добре дерево й поспати на ньому. Сонце вже перетнуло південь, коли Василь заліз на дерево й поринув у тривожний, болісний сон. Спати на дереві взагалі незручно, а тут іще й думки, ненависть. У лісі вже починало темніти, коли він зліз із дуба, поспавши, але не відпочивши.

Тепер він ішов обережніше, скрадаючись, мов звір. Він уже був мисливцем. Йому ще йти дві-три години. Треба поїсти. Василь розв’язав торбу, дістав яблуко й відкусив. Те, що він побачив у яблуці після цього, змусило його здригнутися й довго плюватися. В яблуці просто не було жодного вільного місця. Все займали черви. Були вони крихітні й синенькі. При тому на шкірі плода не було жодного сліду червивості. Василеві стало так гидко, як ніколи до того.

Він не міг себе змусити запустити руку в торбу. Просто перевернув її й витрусив на траву весь її вміст. Яблука, огірки, груші, опеньки. І зразу побачив, що ніжки опеньків сині й ворушаться.*

То це виходить, він їх сам собі в торбу навантажив, цих черв’яків! Але як же так? Адже опеньки не бувають червивими! Втім, у серпні опеньків також не буває. Тобто це просто ніякі не опеньки. Це якесь бісівське зілля. Ось вона — неміряна черва. Вона тепер скрізь.

Тут йому здалося, що в роті щось заворушилося. Василь знову почав плюватися, потім набрав повен рот води з баклажки, прополоскав рот і виплюнув. І ще раз. І ще. Отямився лише тоді, коли з’ясувалося, що води більше немає. Він розлючено потоптав рештки плодів та грибів і пішов далі.

Василем наблизився до села, коли вже зовсім смеркло. Вивіряв кожен крок, пильно придивлявся до кожної темної плями в лісі. Будь-який кущ міг виявитися ворогом або звіром. Ясна річ, так близько від села звірів бути не повинно, але йому ризикувати не можна. Якщо він не вб’є цього негідника, всьому світові може настати кінець.

Від голоду зводило живіт, однак Василь знав, що ніяка сила в світі не змусить його сьогодні щось з’їсти.

І знову Василь завмер, вражений несподіваною думкою: звідки неміряна черва знала, що ці гриби хтось зріже й покладе в торбу? Ніхто ж, крім нього, Василя, не їсть грибів. То це може означати тільки одне: саме на нього черва намагалася в такий спосіб полювати. Це ж ясно! Які ж іще потрібні пояснення?

Але чому? Чому він?

Василь згадав слова, вибиті на камені, і все стало на свої місця. Все прояснилося. «Лиш він зможе її подолати». Ось воно. Там же не сказано, хто «він». А він — це Василь. Хіба ні? Це ж очевидно! Ось як хитромудро черва намагалась його дістати! І не вийшло. Бо Василь — не той чоловік, якого можна так легко обдурити. Інший би відкусив і навіть не глянув на надкушене яблуко. А він подивився! Він зразу побачив, що тут щось не так. І всі овочі з торби не рукою діставав, а витрусив — теж молодець. Інший би шасть рукою в торбу! А що вже звідти вийняв би — невідомо.

Он воно що! Це все організовано, сплановано, здійснено з однією метою: випробувати або й просто звести його, Василя, зі світу! Вони навіть на село напали, все село знищили, щоб дістатися до нього. Навіть Степан повівся, послухався голомозого — замкнув Василя в хаті, щоб не втік на той час, доки вовкулаки в селі хазяйнуватимуть.

І не вдалося. Не вдалося! Бо не на того напали. Бо Василь — це не хтось там.

А черву подолати — це для нього заввиграшки. Як він їх усіх розтоптав! Інший би тікав, тільки п’яти маяли б. А Василь не злякався. Наступив ногою і раз, і другий, і третій, доки не розтоптав дощенту. І настав їм кінець. Ось чому черва — конечна! Неміряна, це так. А нащо її міряти? Був би Василь останнім дурнем, якби почав рахувати цих синіх глистів. Але конечна! Тій черві, що на нього полювала, він уже поклав край. І всім їм, синім, таке буде. І почне він, Василь, з голомозого черв’яка, пуголовка, який прийшов незваний до їхнього села й призвів до смерті всіх. Усіх.

Розмірковуючи, Василь, мабуть, на якусь мить утратив пильність. Він щойно завернув, щоб обійти якусь смердючу галявину, коли раптом перед ним, немов із-під землі, виросла велетенська темна постать. Василь зразу збагнув, що це не людина. Люди не бувають такі великі й такі смердючі. Так от чим смерділа галявина, встиг він подумати.

Вовкулака випростав верхню кінцівку, щоб схопити Василя за горло. Той відсахнувся, він був дуже спритний. Через те вовкулака й не вбив його миттєво. Він тільки роздер шкіру на шиї. Дуже боляче. Василь страшно закричав і кричав майже секунду, доки довгі ікла не зімкнулися на його шиї й не припинили цей крик.

Відважний Опенько

Опенько прокинувся від жахливого крику, що пролунав десь у лісі. А за мить загуло над селом калатало в кузні. Забувши про старість і хворі ноги, Опенько підхопився — спав він одягнений, про всяк випадок. Всяк випадок, схоже, настав. Опенько схопив свого старенького лука, стріли й метнувся до драбини.

У селі було чути крики, десь плакала жінка, а з яруги, з півночі, насувався зловісний рев. Звідти вовкулаків ніхто не чекав, бо там дуже крутий схил. Вони вибрали найважчий шлях, але вірний. Видно, вивідники їхні добре їм усе розповіли.

На даху сусідньої хати з’явилася голова Помидори, потім усе її кругле тіло, яке вже багато років так подобалось Опенькові своєю особливою рум’яністю. За нею на дах просто-таки вибіг по драбині Миша, друг Опеньків.

Сам Опенько на той час уже був на даху своєї хати й з останніх сил намагався витягти нагору драбину. Драбина була важка, а власник її дуже старий. Найстаріший у селі, крім покійного Інженера. А тепер уже точно найстаріший. Бо завжди був обережний. Бо ніколи не ліз поперед батька в пекло.

І якось раптово рев вовкулаків став не приглушеним і віддаленим, а гучним і зовсім близьким. Це вороги видерлися нагору з яруги. Вони вже були на околиці села.

Від того реву кров холола в жилах. Звідки й сили взялися — драбина вмить опинилася на даху. За тим ревом, оговтавшись від першого жаху, Опенько вже міг ніби на власні очі бачити все, що відбувалося. Потрапивши в село, вовкулаки, схоже, як справжні воїни, почали розсіюватись, охоплюючи все село. Скільки ж їх було?

Лисий казав, що їх не повинно бути більше трьох десятків, — після того, як вони зо три десятки перебили. Але зараз у це повірити було доволі важко.

Це ж треба, думав Опенько, Лисий вгадав. Мабуть, він щось знає, бо не міг він так точно вгадати, що саме сьогодні вони нападуть. Мабуть, бачив у лісі сліди. Ні, не виходить. Якби він бачив сліди, то знав би, що вовкулаки не підуть із півдня чи сходу. Невже вони справді знали про пастки? Адже з півночі нападати найважче.

Рев наростав. Бігли вони просто неприродно швидко. Ось уже й тупіт чутно.

— Мишо! Мишо! — тоненько вигукувала Помидора. Видно, від страху її на чоловіковому імені заціпило, й інших слів на думку не спадало.

Це добре, що вона там лементує. Не до Опенька, а до неї кинуться вовкулаки.

Ніч була темна. Небом сунули хмари. Вони, щоправда, були латані. Тож острівці місячного сяйва де-не-де гуляли по дахах. На деяких із них Опенько міг помітити людей.

Так, Лисий мав рацію. Воювати з ними в такій темряві — невдячна справа. А вони ж мають зір ого-го! Тільки б вийшло те, що малий задумав. Опенько знав, що найгірше — це панікувати. Треба дочекатися. А може, й не треба дочікуватись. Якщо він сидітиме тихо, його просто не знайдуть. Якщо ж викаже себе… Хто знає, на що ці велетні здатні.

Аж ось над дахами спалахнули смолоскипи: один, два, й далі — мов ланцюжок світлячків. Ой лишенько, тільки б хати не попалили! Бо це ж літо. Одна хата займеться, і тоді вогонь може піти по селу гірше вовкулаків.

Ні, що там казати, це Лисий добре задумав: сісти на дахи й звідти їх розстрілювати. От тільки сила в них така велика, а хати їхні такі старезні! Якщо додумаються ламати стіни, не всидіти їм на дахах. Тому й треба не висовуватися. Хай інші палять, хатами ризикують.

І зараз же, ніби на підтвердження його думок, зайнялася якась хата на дальньому кутку села. Що там відбувалось, Опенько бачити не міг, та й не хотів. Краще такого не бачити. Найгірше ж, що гасити цю хату ніхто не буде. Як її гасити, коли вовкулаки гасають тут і там! Опенько уявив себе в такій ситуації й жахнувся. Мороз пройшов шкірою. Ні! Треба сидіти тихо.

— Мишо! Мишо! — й далі, мов божевільна, повторювала Помидора.

— Ти замовкнеш чи ні?! — нарешті не витримав Миша. — Ще один звук, і я тебе скину вниз!

Помидора замовкла, й, можливо, завдяки цьому став чутний швидкий, дуже швидкий тупіт — зовсім близько. Тієї ж миті просто над головою в Опенька пролунав дитячий голос:

— Запалюйте! Запалюйте! Вони вже близько!

Опенько мало не впав з даху. Він задрав голову й побачив над головою щось незбагненне. Відблиски далеких вогників грали на дерев’яній поверхні великої колоди. А зверху над нею сама маківка рудоволосої дівчинки, в якій неважко впізнати малу Марічку, бо хто б же ще!

Вона промчала над Опеньковою хатою, потім над Мишиною, так глибоко вразивши Помидору, що та знову вигукнула:

— Мишо!

Опенько розлютився. Він сам вирішуватиме, запалювати йому смолоскипа на солом’яному даху своєї хати, чи ні. Ще його, старого, немовлята не вчили, що робити. Та вийшло не так, як хотілося. Смолоскип раптом спалахнув у Мишиній руці.

— Запалюй, Опеньку! — голосно крикнув йому Миша.

І ось на вулиці під ними з’явилися зловісні тіні. Опенько зрозумів, що справді краще запалити смолоскипа, бо те, про що казав Лисий, вповні справдилося:

вовкулаків не видно. А те, на що сподівався Опенько, не справдилося зовсім: вовкулаки його побачили. Хруснув тин, і вони кинулися до хати. Мабуть, їх було двоє, а може, й більше. Так само зламався й тин Мишиного подвір’я.

Гепнули двері, впавши на підлогу. А він же так добре їх замкнув!

Тремтячими руками Опенько почав запалювати смолоскип. А Мишин уже полетів на дорогу. От тільки не долетів, упав одразу за тином. Світла від нього було зовсім нічого. Нарешті Опенькові вдалося запалити. Просмолені віхті почали чадіти. Навіть у темряві був помітний чорний дим. Старий зібрав усі сили й кинув смолоскип на вулицю. І вийшло далі, ніж треба. Він почав запалювати другий. І це Лисий передбачив — наказав усім мати не менше трьох штук на даху.

Другий Мишин смолоскип нарешті влучив. Велика купа хмизу й соломи посеред вулиці ніби чекала, ніби вже давно хотіла пити. Ще пощастило, що немає дощу. Язики полум’я танцювали й росли просто на очах. Вовкулаки заревли ще лютіше. Раз мимоволі подивившись на багаття, вони на якусь хвилину осліпли. Найгірше довелося тим, що були під стіною Мишиної хати.

Тепер Опенько вже міг як слід роздивитися, що там діялося. Біля правого боку хати один із них став на плечі другому й ухопився ручищами за солому. Ще мить, і він би опинився на даху, але глянув на багаття, заточився, і щоб утриматися, міцно вхопився пальцями ніг за плечі родича. Той заверещав і кинувся геть. Солома піддалась, і верхній вовкулака гучно гепнувся спиною об землю. Він уже почав підводитися на ноги, але в Опеньковій свідомості щось раптом перебудувалося. Він миттю схопив свій старенький лук, миттю вставив стрілу й, майже не прицілюючись, вистрілив.

Вовкулака знову впав на спину, навіть не захрипівши. Звідки ж йому було знати, яким досвідченим мисливцем був Опенько!

Побачивши нерухоме тіло свого родича, другий вовкулака кинувся через дорогу до Опенькової хати. Старий пустив стрілу йому назустріч, але несподівано для себе самого не влучив. Хто ж думав, що вовкулака сахнеться від багаття на дорозі й помчить десятою дорогою оббігати його!

— Опеньку! — крикнув Миша, якому тепер нічого не загрожувало. — Вони за твоєю хатою!

Дертися стріхою вгору — це не для старого Опенька. Він знав, що не зможе залізти на гребінь даху. І старий мисливець прийняв рішення, несподіване навіть для себе самого. Він опустив драбину на землю, зліз на кілька щаблів, вставив стрілу в лука й почав чекати вовкулаку, який уже оббіг навколо багаття, проламав тин в іншому місці й помчав прямо на нього. Опенько знав, що поспішати не можна. Тому вистрілив тільки тоді, коли звірюці лишалося не більше трьох кроків.

Вовкулака крякнув, але не спинився. Зі стрілою в грудях він добіг і повалився всім тілом на драбину. Стара деревина не витримала й тріснула. Для вовкулаки чи молодої людини таке падіння може бути й не страшним. А старому чоловікові після цього не зібрати кісток.

Опенька врятував вовкулака. Старий упав боком на спину забитого ворога, і все було б гаразд, якби не власна Опенькова стріла, що проштрикнула тіло вовкулаки наскрізь і ввіп’ялася дідові в сідницю. Було дуже боляче. Але біль — то що ж. І не таке в своєму житті витримував. Найгірше те, що на стрілі була вовкулача кров. І тепер вона була в Опеньку. Нічого доброго від цього старий не чекав.

Втім, розмірковувати було ніколи. Він із зусиллям звівся на ноги й пошкандибав на вулицю, не зводячи очей з рогу хати, з-за якого от-от міг вискочити ще один вовкулака. І той вискочив. Але Опенько був готовий його зустріти. Стріла вдарила ворога в груди, він упав і тепер із хрипом качався по землі. Ще один, за дідовими розрахунками, зараз мусив бути на даху його будинку. Треба встигнути до багаття, поки він не зіскочив на землю.

Старий зробив кілька кроків, уже майже вийшов із двору, коли за спиною його щось важко гепнулось об землю. Він миттю озирнувся, наставивши лука, та стріляти вже не довелося.

А за спиною пролунав радісний крик Миші:

— Я в нього влучив! Сусіде, я в нього влучив!

— Мишо-о-о! — так само радісно репетувала Помідора.

Знаючи, який із Миші стрілець, Опенько подумки подякував долі, що сусіда влучив у вовкулаку, а не в нього. Та й влучив він не дуже — у плече. Вовкулака повільно звівся на ноги, загарчав і, хитаючись, пішов на Опенька. Відстань між ними була не більше п’яти кроків, тож Опенькова стріла ввійшла саме туди, куди треба — у вовкулаче серце.

Ховатися йому було нікуди. Стояти серед вулиці також безглуздо. А що робити? Дід підійшов до багаття, сів навпочіпки до нього спиною й почав чекати.

Селом розлягалося гарчання, лемент і крики. Десь надсадно гавкав Глина. На північній околиці гуляла заграва, освітлюючи низькі хмари.

Краще б уже його загризли. Тоді швидко помер би. А так треба чекати, і ще невідомо, як довго. Спину пекло. Але він відчував, що багаття вже от-от догорить. Тоді він тут, на вулиці, залишиться зовсім беззахисний.

— Мишо! Підкинь хмизу! — крикнув він.

Ніхто не відповів. Правильно. Яка ж розумна людина злізе з даху! А тим більше — Миша. Він завжди був полохливий. Тепер сидітиме на хаті до ранку. І Помидора його сидітиме з ним. Голубки.

Опенько заплющив очі. Так легше було зносити біль. І не минуло й хвилини, як він відчув, що на його заплющені очі впала велика тінь.

— Вас поранило, діду?

Він підвів голову й побачив Марічку, яка сиділа у великій дерев’яній ступі. Опенько кивнув.

— Це нічого! — сказала Марічка. — Зараз загоїмо. Де вас поранено?

І як тут бути? Показати їй свою сідницю? І навіщо? Що воно, мале, може тямити в ранах і вовкулачій крові.

— Давайте швидше! — нетерпеливилося малій. — У мене ще знаєте скільки роботи!

Опенько невесело осміхнувся й ліг на живіт. Вона навіть не розривала його штанів. Просто він відчув гострий біль і стало вогко; старий зрозумів, що дитина щось налила йому на рану. Вставати не хотілося. В душі почало наростати давно забуте почуття. Зі старечих очей скотилася сльоза.

— Ти бачиш, як воно пішло!.. — не повертаючи голови, промовив він до Марічки. — Отак і пішло. Лежу тепер перед малою дитиною, виставивши задницю… Не ждав я такої ганьби на старість. Не ждав… Ну, та сам же й винен. Сам… І всі ми винні. А ніякі не черви. І не вовкулаки. Хіба ж вовкулаки — вороги для нас? Самі ми собі вороги, розумієш, дитинко? Самі. Не вовкулаків треба боятися, а себе. Себе… Ото як почав учора говорити на зібранні, то краще б язика проковтнув. Тоді й зараз так соромно не було б… Ото… Виходить, і собаці треба часом до бліх прислухатися… Ти пробач мені, дитинко… І всім нам пробач… Як згадаю вчорашнє, тут же й померти хочеться… Та вже й недовго. Це вовкулача кров… Якщо вже в тебе потрапила…

І тут старий з подивом відчув, що біль якось неймовірно швидко зникає. Він підвівся, помахав ногою, присів, знову підвівся — наче й не було стріли в сідниці. Здавалося, навіть рана затягнулася. Він її помацав рукою — нічого, тільки штанина мокра від того, що Марічка на нього налила. Опенько понюхав пальці — пахло кров’ю. Він озирнувся до Марічки, але її й слід пропав. Коли ж вона відлетіла? Що почула зі сказаного? Може, й нічого… Може, так воно й краще…

— Мишо-о-о! — переможно закричала Помидора.

— Не кажи «гоп», поки не перескочиш! — тихо сказав їй Опенько, хоч і розумів, що вона не могла його почути. Просто не міг терпіти, коли люди починали святкувати, коли ще нічого не відомо.

Рев і крики в селі не вщухали, не заспокоювалася й пожежа. Їм тут що! У них куток — тільки дві хати, та ще й у дальньому кінці села. Сюди й вовкулаків забігло всього нічого. А як там? Треба ж було так злякатися дріб’язкового поранення, що й Марічку не розпитав про те, що там коїться.

І тут із центру села долинув страшний вереск. Верещали люди, верещали вовкулаки, так ніби їх налякав хтось іще страшніший, ніж вони самі. А потім — тупіт. Одразу з десяток, здавалося, ніг, мчали щодуху — і не кудись, а сюди, просто на Опенька. А йому й дітися ніде! Він кинувся до Миші.

— Опусти драбину!

Миша помовчав, що вже розлютило Опенька, а потім неголосно відповів:

— Розумієш, у мене тут таке… Тут такі крокви старі. Я прямо дивуюся, як вони нас із Дорою витримують… А ти ж іще як… Ну…

— Ну, стривай, Мишо! — тільки й вигукнув Опенько й прожогом через дорогу, додому. Якщо стати в дверях, то можна принаймні бути впевненим, що ззаду не нападуть.

Багаття вже майже згасло, тому він і не побачив, що тупіт не просто наближається, а вже цілком наблизився. Вискочивши на вулицю, Опенько просто таки зіштовхнувся з вовкулакою, що на шаленій швидкості мчав перший. Він, ніби не помітивши, штурхонув старого плечем і побіг далі. Від несподіванки Опенько відлетів на Мишин тин у тому місці, де вовкулаки його ще не зламали, перечепився й сторч головою — в смородину.

Він безпорадно борсався в кущах, коли повз нього так само панічно швидко промчало ще кілька звірюк. А вже як Опенько звівся на ноги, він зрозумів, що так налякало тварюк. За вовкулаками гнався величезний, більший за будь-кого з них, чорний ведмідь. А може, він був і не чорний. Може, він був бурий. Хтозна. У темряві не видно. Вогнища на вулицях уже майже догоріли.

Опенько зрозумів, чому вовкулаки його не вбили, — не до того було. Але чому ведмідь навіть не звернув на нього уваги, цього мисливець зрозуміти не міг. Він стояв і розгублено дивився їм услід. І тільки-но встиг подумати, що ведмідь жене вовкулаків точно на пастки, як із лісу донісся смертельний крик першого. Потім ще одного, ще…

— Скільки їх було, Мишо? — спитав старий.

— К-к-кого? — перепитав сусіда, тож Опенько вирішив його більше ні про що не питати.