Лісом, небом, водою. Книга 2. Леля

Роги й копита

І цього вечора, прокинувшись, вожак підвівся й гаркнув, що треба вирушати. Але зробив він це без особливого бажання. Не відчував люті, яку попередні вечори. Та й бігти чогось не хотілося. Вони бігли, може, з годину, але якось повільно, навіть дорогу вибирали. А потім вожак зупинився й зграя розгублено завмерла на місці. Що робити далі? Куди бігти? Навіщо? Вожак намагався згадати, якою була ’іхня мета, і не міг. Здається, когось треба було ловити… Кого? Якихось трьох… Людей? Мабуть, людей, бо вони завжди ловили людей.

У кущах щось шелеснуло. А потім — тупіт копит.

Вожак першим рвонув навздогін. Зграя — за ним. Уже в гонитві прокинувся мисливський інстинкт. Зграя, мов за командою, почала розсипатися віялом, охоплювати з боків жертву, яку ще не бачила, але вже чула — не лише стукіт копит, а й запах. Запах лося. Вони давно не їли досхочу. І зараз зрозуміли це. А тут цілий лось. Ні, він не втече.

Як і годиться, першим наздогнав його вожак. Він уже бачив тварину, між ними лишалася зовсім невелика відстань, коли вожак помітив попереду улоговину. Лось туди, в яр, не побіжить. Він побіжить праворуч. Але засліплений страхом, звір цього ще не зрозумів. А коли зрозумів і різко сахнувся самим гребенем яру, на спину йому з лютим гарчанням кинувся вожак.

Лось був сильний і дорослий. Він крутнувся на місці, щоб скинути смертельну ношу. І якби це йому вдалося, вожакові було б сутужно. Потрапити лосеві на роги — це вам не ожинові колючки. Вожак ухопився зубами за шкіру на спині лося, а рукою зачепився за ріг. Це не назвеш порятунком, але тут на загнану тварину кинулося ще троє зі зграї.

Лося повалили на землю й, ще живого, роздирали на шматки, впиваючись свіжою кров’ю, гарчали одне на одного, намагалися відбатувати найкращі кусні м’яса…

За півгодини лиш білі кістки й сіро-коричневі роги та копита валялися на витовченій траві. Навколо сиділа сита зграя й ліниво дивилася на свого ситого вожака. Вони чекали команди, але вожак не знав, що їм наказати. Так і сиділи. А до ранку було ще далеко.

Мокроступи на босу ногу

Ще недавно, кілька років тому, річка була зовсім іншою. Лисий пам’ятав, як на Різдво ходили вони на берег, вибігали на кригу, ковзалися. Скільки йому тоді було? Сім? Вісім?

І от усе змінилося. Норовлива вода підмила береги, залила колись похилі улоговини, якими до неї можна було спуститись, і тепер дітям і Глині лишилася тільки вузенька смужечка берега між водою та кручею. І жодної можливості вибратися нагору. Вони йшли і йшли на північ, петляючи разом із руслом ріки, і ця нерівність шляху, всі ці повороти й кривулі привели до того, що Лисий зовсім не уявляв, як далеко вони тепер від села.

Кілька разів по дорозі їм зустрілися гадюки, але це були звичайні змії, яких вони просто відкидали з дороги шаблею. Нарешті зустрівся вуж, і це вже хоч якась їжа. Втім, Глина їсти вужа відмовився, понюхавши й відвернувшись із такою ситою зневагою, що навіть Леля засміялася — вперше після того, як вони вийшли до річки.

Безглуздість ситуації, в яку вони потрапили, Леля вважала цілком своєю провиною. Вони йдуть рікою, їм уже давно ніщо не загрожує (так їй здавалось), а повернутися додому не можуть. Дівчинка знала, що мандрівка до русалок не була марною, вона багато чого довідалася, хоча й не все зрозуміла (про себе й живу воду, наприклад, нічого не добрала). Однак чи варті всі ці знання того, щоб отак блукати до темної ночі?

А ніч була вже не за горами. Дякувати, хоч Лисий встиг висохнути, бо тепер дедалі частіше вони йшли в затінку, а незабаром тінь кручі перекриє і всю широчінь ріки. Що на них чекає тут уночі? Цього не знав ніхто, бо нікому не спадало на думку перевіряти це на собі. До того ж Марічка. На неї теж чигає небезпека. Яка? Чи скоро вона стане зрозумілою? Чи поки вони блукають, мала вже ризикує життям?

Подорож була нудна й, здавалося, безкінечна. Це те, чого Лисий просто не терпить. Він і не витримав перший.

— Усе! — сказав він, зупинившись. — Це безглуздо. Треба придумати якийсь вихід.

Він роззирнувся, хоча й так було ясно, що можна побачити, — нічого нового, схопив шаблю і став рити сходинки в кручі. Це було неважко, хоча й користі з того ніякої. Він зробив їх три, потім четверту, п’яту, але коли вирішив ними піднятися, щоб рити далі, вже друга обвалилася під його вагою, а за нею посунув, здавалося, весь схил, тож Лисий з головою виявився під кучугурою піску. Леля й Василько швиденько відкопали його, він підвівся й обтрусився. Щоб якось допомогти йому впоратися з ніяковістю, Леля сказала:

— Ми вже так пробували минулого разу.

— Можна було мене про це попередити, — буркнув Лисий і, не озираючись, пішов далі вздовж берега.

Вже й сутінки почали густішати, коли нарешті круча різко відступила ліворуч і їхній шлях перегородив заболочений чагарник. У цьому місті старик зливався з материнським руслом ріки. Колись зливався. Нині це було стояче болото, вкрите густими заростями верболозу. Йти через нього міг тільки божевільний — нікому не відомо, що може бути в тім мулі, навіть якщо там немає трясовини.

Але ж лоза — то дуже корисна річ! Та й деревця серед неї траплялися нівроку — з руку завтовшки. Тут уже можна було про щось думати, про якусь драбину. До того ж за поворотом круча була вже не така й круча, швидше схил, хоча й не достатньо пологий, щоб ним можна було заввиграшки видертися нагору. Крім того, він мав іще одну дуже вагому перевагу — на ньому де-не-де росли кущі й трави, тож він, мабуть, не такий сипкий. Аби тільки не натрапити на якусь погань: болото — воно й є болото.

А найгіршим був підступ до схилу — кількадесят кроків густющого малинника. Його можна було вирубати, але до ночі лишалося так мало часу. Леля дивилася й думала: «Ні вирубаним, ні невирубаним малинником босоніж пройти неможливо».

Леля добре знала ліс, чимало днів провела в довгих мандрівках навколо свого села. А на початку літа разом із Лисим подолала велетенську відстань від своєї вьоски до Руїни й назад — до села Лисого. Не раз потрапляли вони в страшні пастки, не раз вона сама рятувала Лисого від смертельних небезпек. І все ж коли вони перебували в лісі, Леля завжди покладалася на свого друга. І не лише тому, що він передбачав небезпеку якимось незбагненним для неї чуттям. Просто Лисий краще знав ліс, швидше приймав рішення, і ці рішення здебільшого були правильні.

— Васильку, — сказав Лисий, — рубай лозу і плети мокроступи. Вмієш?

— Давай я спочатку нарубаю лози, а потім ти мені покажеш, як їх плести, гаразд? — Василько як міг викрутився.

— Лелю, рубай прохід у малиннику. Бо я зі своєю босою ногою зроблю це гірше.

— А навіщо й мокроступи, й прохід? — логічно поцікавився Василько.

— Не знаю, — відповів Лисий. — Буде темно — нічого не зробимо.

Він зрубав кілька лозин і заходився показувати Василькові, як плетуть мокроступи. Спершу зв’язав найтовщу лозину в велике коло, потім почав перетягувати його впоперек тоншими лозинами, щоб вийшов овал. Далі переплітав їх подовжніми перетинками — щільно одна до одної. А насамкінець прив’язав по краях зовсім тоненькі гілочки й ними закріпив цю широку лижу собі до ноги.

— Зрозумів?

Василько кивнув і теж узявся до роботи.

А сутінки густішали.

Лисий закінчив плести другого мокроступа, прив’язав пару до ніг і, обережно ступаючи, дістався до двох дерев з руку завтовшки. Леля й Василько навіть припинили свою роботу, насторожено стежачи за водою навколо нього, вкритою ряскою, арбалети напоготові. Втім, вони сподівалися, що зненацька ніяка звірюка Лисого не заскочить. Та й глибина була ледь по коліна, тож нічого великого там водитися не повинно.

Кількома ударами шаблі Лисий зрубав деревця й потяг їх до берега. Крони дерев залишали на поверхні води широку світлу смугу, загортаючи за собою ряску. На цю смугу з обох боків напливала нова зелена плівка. Смуга, немов хвіст ящірки, широка біля Лисого, наприкінці вже була тоненька.

От із тієї широкої смуги й вистрибнула на хлопця велика — з Глину завбільшки — видра. Вся вона, навіть ошкірені зуби, була вкрита мулом і ряскою. Тварюка летіла дуже швидко, просто над водою, що й врятувало Лисого від тих замулених пазурів. Вона врізалася в крону деревця, зламавши кілька гілок, але решта її не пустили, видра перекинулася на спину й гепнулася об стовбур дерева, яке тяг за собою Лисий. Цієї миті Леля поцілила її з арбалета.

Лисий знову рушив до берега, ніби нічого не трапилось. І встиг.

Вода в тому місці, де в неї впала вбита видра, наче закипіла. Щось страшне там відбувалося, ніби кілька великих тварин билося за м’ясо. Навіть Глина був обурений цією картиною. Він бігав берегом, несамовито гавкав і вимагав негайно припинити.

Леля подумала, що вночі вся ця погань цілком здатна полізти на них. Вона відвернулася й почала люто вирубувати малинник, розчищаючи дорогу до рятівного схилу. Тепер зрозуміло, що іншого шляху в них немає.

Образа

Попереду була ще дуже довга дорога. Івась і Петрусь згиналися під тягарем рук, якими Вухань спирався на їхні плечі. Хлопцям було дуже важко. Але вони все ж таки йшли — удвох можна йти, хай і повільно. Івась був певен, що дійдуть. От тільки коли? Скоро вечір, а хлопчик так і не дізнався, що сталося, де Марічка. Треба бігти, щось робити, а він втиснений у землю важкою Вуханевою рукою і не те що бігти не може — взагалі ледве пересуває ноги.

Івась помітив, що Вуханеві стає легше. Він уже не так тяжко спирався на них, і хода їхня ставала дедалі швидшою. Та найгірше те, що Вухань безперервно говорив. Те, що він хотів сказати, Івась уже знав, і можна було б просто не слухати, але балакун заважав думати, а це дратувало.

— Хіба ж це таке? — вголос розмірковував Вухань. — Як же так? Ні. Так не можна. Куди ж воно… той!

— Так а що ж? — схоже, Петрусь уже навчився не лише розуміти свого дорослого друга, а й висловлюватися так само виразно.

— Бо це нікуди не годиться! — зрадів Вухань, що його слухають, та ще й розмовляють із ним. — Така гидота!

— А нащо ж ти? — не погодився Петрусь.

— Хіба ж я той..? — наполягав Вухань. — А як не я? А як дитина?

— Яка дитина?

— Та хоч би й не дитина!

— Так це ж не для дітей! — не вгавав Петрусь.

— Ще не той… не вистачало! А як і для тих… То що?

— Ну, то воно ж справді для тих!

— А вони що — не живі?

— О! — обурився Петрусь. — Вовкулаків пожалів!

— І ти б пожалів, якби так, як я… той.

— Я не такий дурний, щоб туди ногу стромити.

— Ох і розумний! — образився Вухань.

Воно й справді виходило, що Петрусь назвав його дурнем. Он як, здивувався Івась. Виходить, навіть у такій безглуздій розмові можна образити людину!

— А будеш ображатися, Бороді розповім, — добив друга Петрусь.

— Та як же ти… той! — Вухань аж захлинувся. — Та ти ж… Ні-і-і! Це вже… той! А я йому!.. Ні-і-і! Це вже той!..

— Облиште сваритися, — нарешті втрутився Івась. — Завелися, як діти. Давайте краще перепочинемо.

— Давайте, — погодився Вухань.

Але плечей їхніх не відпустив і не зупинився. Тільки й радості, що замовк. Добре хоч розтягати їх не довелося, подумав Івась.

Сходження навпомацки

Лисий відтягнув деревця подалі від води й почав обрубувати гілля, залишаючи великі відгалуження при стовбурі. На меншому дереві хлопець лишив при верхівці й унизу по дві довгі обчухрані гілки. Рештки гілля він звалив на березі — якщо хтось у темряві полізе до них, це його, звісно, не зупинить, але принаймні хрускіт гілок дітей попередить.

Коли дві драбини були готові, Лисий розділив на дві рівні частини мотузку й поприв’язував її до верхівок стовбурів.

Тим часом настала ніч.

Леля сяк-так закінчила прорубувати прохід. Лисий вирішив прив’язати собі до ноги ще пару мокроступів, щоби захистити ногу. Колюча лоза малини густо вкривала шлях до схилу, ще й тонкі гострі пеньки там і сям стриміли з землі. Це він так здогадувався, бо щось розгледіти під ногами було вже неможливо.

Тут їх здивував Василько. Виявляється, він не тільки встиг наплести тепер уже нікому не потрібних мокроступів, а й назбирав сухої лози. Як тільки вони ввійшли в прохід, Василько підгорнув ближче до малинника хмиз і підпалив його.

Тепер було видно шлях, тож Лисий, хоч і поколов ногу, але страшно й подумати, що було б із нею, якби не багаття. Ще один оберемок хмизу Василько ніс із собою. І це теж було мудро. Бо дертися нагору в темряві в сто разів важче, ніж удень.

Коли вже подолали колючі зарості, раптом за спинами почули гидотне скавуління. Отже, припущення було правильне: болотна звірина з настанням ночі вилізла на світ і тепер намагалася їх переслідувати. Дякувати Василькові, багаття стримало нападників. Чи надовго? Сухий хмиз згорає швидко.

Спочатку дерлися вгору крутим піщаним схилом. Однак дуже скоро стало зрозуміло, що так вони далеко не залізуть. А що вже казати про Глину, йому доводилося найважче. Він, звичайно, намагався не відставати, але стільки разів бідака падав, скочувався вниз, вигукував собачі образи!..

— Годі! — нарешті сказав Лисий. — Запалюй свій хмиз. Тільки не весь.

Василько швиденько відсунув більшу частину оберемку, а решту згорнув докупи й підпалив. Світла було мало, але воно допомогло спланувати сходження.

Довший із двох стовбурів Лисий скільки міг глибоко ввігнав у землю так, що той трохи не діставав до найбільшого куща на схилі. Леля й Василько вперлися в нього щосили з двох боків, а сам Лисий, відв’язавши з ніг мокроступи, швидко поліз угору, ставлячи ноги на довгі сучки, які навмисне для цього залишив на стовбурі. Ось він дістався до самого верху, а тепер було найскладніше — дотягтися до куща. Драбина закінчилась, і хоч ноги ще є куди ставити, триматися руками вже нема за що. Припавши до похилої стіни, хлопчик обережно підняв ліву взуту ногу й уперся нею в сучок. Втискаючись усім тілом у пісок, переніс вагу на ліву ногу й почав її розпрямляти.

Успішно.

Тепер праву. Вона була сильно поколота малиною. Щоразу, коли спирався на неї, Лисому було боляче, він підозрював, що зі ступні в кількох місцях сочиться кров — принаймні про це свідчила вогкість, яку він постійно відчував. Втім, то міг бути й вечірній холод повітря. Ще одне зусилля. Ще підтягтися — і все. Щоб перепочити, він глянув униз.

Василькове багаттячко ще горіло, відкидаючи навколо рухливі величезні тіні. Лисому здалося, що там, де вгадувалася вода болітця, відбуваються кипучі події. Але то, мабуть, тільки здавалося. Він притиснувся щокою до кручі й зробив останній рух. Потім випростав руки вгору й ухопився за нижню гілку куща.

Потягнув її на себе — і вона витримала. Хоч якась добра новина.

За мить він уже зручно стояв над кущем і піднімав за мотузку другий стовбур, що мав служити наступною драбиною. Аби тільки знайти йому опертя. Найпростіше, звичайно, приладнати його над кущем. Але тоді навантаження на коріння буде занадто великим, а воно, коріння, все ж таки не в щільному ґрунті, а в піщаному. Та ще й на схилі.

Однак іншого рішення Лисий знайти не міг. Нічого кращого за цей кущ поблизу не було.

— Почекайте, поки я вилізу нагору, — тихенько сказав він униз, — потім Василько. Прив’яжіть Глині мокроступа під живіт. Хай Василько його витягне, а тоді вже Леля. Тільки будьте обережні. І підкиньте хмизу в вогонь, щоб ті звірюки з болота не напали на вас.

— Гаразд, — так само тихо відповіла Леля.

Лисий прилаштував драбину, ввігнавши залишені в її основі гілки в землю. Потім наліг усім тілом, щоб добре ввійшли в пісок верхні гілки. Це виявилося непросто, бо земля там була значно твердіша, ніж тут, посередині схилу. Це могло означати, що драбина дістала майже до краю кручі. Втім, упевнений він не був, бо в такій темряві щось розрізнити вгорі годі було сподіватися. Він пошарпав деревину. Драбина трималася, хоча й не так добре, як хотілося б. Тож притискатися до неї треба якомога тісніше. Схил тут значно крутіший, ніж унизу. Це вже взагалі не схил, а прямовисна стіна.

Аж ось і роздвоєна верхівка стовбура. Чи далеко до краю?

Тепер найважча частина всього сходження. Обережно, намагаючись не смикатися, долаючи пекучий біль, коли зранена права нога ставала на гілки, Лисий дуже повільно піднімався. Триматися він міг тільки за невірні грудки піску.

Ось останній крок. Якщо після цього не дотягнеться руками до краю кручі, тоді просто невідомо, що робити далі. Лисий підняв руки вгору і з подивом зрозумів, що все найскладніше — позаду. Руки намацали кущ, який ріс не з вертикальної стіни, а на рівній землі. Підтягнувшись на руках, хлопчик нарешті ліг животом на горизонтальну поверхню, вкриту густою травою.

І живіт тут же звело, як завжди, коли насувається небезпека. Може, це внизу згасло багаття й болотні потвори наближаються до Лелі й Василька? Хоч якою б та небезпека була, подумав Лисий, треба негайно зробити те, що мусить зробити людина, яка першою подолала складний шлях. Він скочив на ноги й роздивився навколо. Тут, нагорі, було трохи світліше, хоча й не набагато. Неподалік Лисий помітив стовбур, до нього й прив’язав мотузки. Тепер Лелі й Васильку буде значно легше лізти вгору, знаючи, що драбини закріплені, не впадуть.

Відчуття небезпеки посилилося. Лисий дістав із-за спини арбалета, витяг стрілу й почав заряджати зброю. І тієї ж миті холодний гострий метал уперся йому між лопаток.

— Кинь на землю! — тихо промовив чоловік, що стояв у нього за спиною.

У такій ситуації не сперечаються. Лисий кинув арбалет не просто перед собою, а ліворуч.

— Тепер шаблю.

Хлопець відв’язав паска, на якому було прикріплено піхви шаблі, й також кинув — тільки вже праворуч від себе.

З темряви виступили ще дві постаті. Це були не так високі, як кремезні чоловіки, озброєні довгими списами. Отже, їх щонайменше троє. Хто вони? Звідки? Це важливі питання, але зараз є важливіші.

— Дядю, відпустіть мене, — плаксивим дитячим голосом завів Лисий. — Я ж нічого не зробив.

— Замовкни, — кинув один із чоловіків.

— Відпустіть, дядю, — не послухався Лисий.

— Я що тобі сказав! — гримнув чоловік і дуже швидко, хоча й несильно вдарив Лисого долонею по щоці.

Хлопець схопився рукою за щоку.

— За що, дядю! — проскімлив він уже значно тихіше.

І відчув, що залізо в спину вже не впирається. Чоловіки, цілком очевидно, розслабилися, побачивши, що перед ними просто хлопчина, та ще й такий плакса. Ті двоє, що стояли перед ним, також опустили списи, поставили їх держалнами на землю. Це було саме те, чого Лисий і добивався від них.

— Дядю, не бийте мене більше, — знову заскиглив він. — Я ж нічого не зробив, просто помочитися хотів…

Чоловіки розреготалися, а Лисий різко нахилився вперед і прожогом кинувся посередині між тими двома, що стояли перед ним.

— Стій! — разом закричали всі троє, й за спиною почувся тупіт.

Лисий знав, що не втече від них — тим більше з однією зраненою босою ногою, в темному лісі, якого він не знав. А вони знали. Але він і не розраховував на те, що вдасться загубитися. Мета у нього була одна: відвести їх подалі від того місця, де за кілька хвилин повинні з’явитися Леля й Василько з Глиною.

Він пробіг кроків із двадцять, потім різко звернув ліворуч, подалі від яру. Потім знову праворуч. Тупіт ззаду не відставав. Лисий сподівався тільки на те, що ці люди відрізняються від підземників, із якими він познайомився на початку літа. Ті стріляли дітям у спину без попередження.

Попереду хлопець побачив якесь слабеньке світло між деревами й зрозумів, що то галявина. Він різко звернув ліворуч, і відразу ж відчув сильний удар по гомілках. Біль був нестерпний. Хлопець покотився по траві і, вдарившись спиною об дерево, завмер.

Над головою почувся сміх.

— Ото дурний! — сказав один із трьох чоловіків, що схилилися над ним. — Від кого ж ти тікаєш!

Любина підказка

Троє чоловіків ішли з городів, несучи на плечах високі кошики з огірками й помідорами. Кошики можуть почекати. Нарешті Івась і Петрусь позбулися важкої ноші. Один із чоловіків узявся допомагати Вуханеві, а хлопцям доручив постерегти його кошика, поки він повернеться. То була добра робота. Вони нарешті лишилися вдвох, та ще й перекусити є чим.

Івася гнітило тяжке почуття провини, однак він знайшов у собі сили й усе розповів Петрусеві. Той слухав мовчки, а коли Івась замовк, поставив єдине запитання:

— А навіщо на городі пастки?

— На якому городі? — здивувався Івась.

— Ну, ти кажеш, у Пластуна на городі Люба наставила пасток. Що там можна знайти? Навіщо там пастки?

Івась жував огірка, дивився на Петруся широко розплющеними очима й дивувався: як же це він сам не здогадався! Мабуть, його збило те, що заднє подвір’я Пластуна закінчується такими ж непролазними хащами, як і ті, що впираються в стіну хати. Але якщо Люба так довго працювала, приховуючи ці пастки, значить, вона думала, що хтось із них ходитиме цим подвір’ям.

— Побігли до Пластуна!

Про обов’язок стерегти чужі овочі хлопці забули.

Тепер дуже важливо дістатися туди так, щоб ніхто нічого не запідозрив. А ще — треба дорогою зайти до Лисого й перевірити, чи не з’явилася, бува, Марічка. Івась не дуже в це вірив, бо не міг придумати, звідки б це вона могла повернутися. Точніше, куди перед тим вона могла б піти, кинувши таку важливу справу.

Вдома її не було. І з усього видно, що вона так і не Приходила. Знаючи Марічку, Івась був майже переконаний у тому, що якби вона хоч на мить заскочила додому й побачила тріски від порубаного замка дверей, то неодмінно попідмітала б долівку. Спочатку підмела б, а тоді вже подумала, навіщо вона це робить і чи не варто було б залишити так, як є. Отже, єдиним місцем, де вона може бути, лишається дальня частина Пластунового городу.

Домовилися, що Петрусь зайде перший і спробує забалакати Пластуна, щоб Івась міг непомічений пробігти під стіни й далі — на заднє подвір’я. Але нікого забалакувати не довелося. Пластуна, як і сподівався Івась, не виявилося вдома. Звідкілясь він мав принести Любиних курей. Цю загадку Івась поки що вирішив залишити на потім. Навіть Петрусеві нічого про це не сказав.

Залишив друга чергувати за рогом хати, щоб Пластун не застав його зненацька, а сам подався вглиб заднього подвір’я. З подивом відзначив, що пам’ятає всі ямки, на жодну не наступив — та якби й наступив, тепер це не страшно.

Густющі бур’яни вище Івасевого зросту постали перед ним нездоланною стіною. Щось тут шукати було марно — кожен так сказав би. Але ж Люба навіщось лаштувала ті пастки!

«Я їх зустріну, хай начуваються!» — сказала вона Пластунові. Тож була впевнена: хтось сюди прийде. Щось тут шукатиме. І навіть сама не підозрювала, що тим самим дає дітям підказку — де шукати. От тільки б знати, як шукати. І що. Звісно що. Марічку. Ні про що інше Івась зараз не думав.

Він повільно пішов уздовж стіни будяків, кропиви, коноплі та ще казна яких трав, що стали справжнім лісом. Що він видивлявся, Івась не знав. Може, якісь сліди. Може, якийсь знак. Власне, він більше прислухався. Бо якщо Марічка там, вона не може не подати йому голос.

— Марічко, — неголосно, але й не тихо погукав він.

Відповіді немає. І слідів немає.

Густішали сутінки. Ще трохи — і вже напевне нічого й нікого не знайдеш. А потім повернуться Леля з Лисим, і… Страшно подумати, що він їм скаже. Що тут можна сказати. Як мала дитина — йому довірили бути старшим, а він усе пустив шкереберть. І рогача не вберіг, і Марічку загубив.

Повіяв вечірній вітерець, і завдяки йому Івась побачив. Верхівки диких заростей захитались, але не всі. Вони хиталися з правого боку від хлопчика і з лівого. А перед ним, отут — за півкроку стояли такі ж непорушні, як і раніше. Уважно придивившись, Івась зміг визначити межі несправжніх кущів. Це, без сумніву, був прохід завширшки не менше кроку. Тут міг пройти не лише він, а й дебелий чоловік. Пластун.

Треба тільки зробити крок. Можна випростати вперед ліву руку, а в праву взяти заряджений арбалет. Івась зарядив зброю, випростав руку, глибоко зітхнув… І не рушив з місця. Він уявив собі непроглядну темінь, яка за мить огорне його, й не міг поворушитися. Краще б тут було два вовкулаки. Навіть двоє підземників краще. Може, й не краще, але з ними Івась знав, що робити. Темінь просто викликала жах, який він не ладен був здолати. Він знову й знову казав собі, що там нічого страшного немає — ночі ж він не боїться! Він знову й знову змушував себе, і все одно не міг зробити цього кроку.

А що як там Марічка? Як їй у цій темряві?

— Марічко! — ще раз погукав він.

І знову тиша у відповідь. Але це ще нічого не означає. Вона може спати. Може…

Страшна думка раптом пройняла його так, що вмить спітніло все тіло. Він уже підніс ногу, щоб рушити вперед, але раптом згадав, що сказала Люба:

— Я їх зустріну, хай начуваються!

То он воно що! Вона чекає на нього там, у цій темряві! Це вона створила удавані зарості. Вона побачила їхню пастку в мороці під хатою Лисого. Вона вміє бачити в цій темряві! Досить йому зробити крок, і…

Хлопчик набрав повні груди повітря, випростав уперед руку й ступив уперед. Йому дуже хотілося ступити широко, швидко, щоб усе зразу було позаду. Але він пам’ятав про ямки з дерев’яними їжаками, тому дуже обережно ставив ногу, дуже близенько.

Нога ступила на тверду землю. Рука вільно пройшла крізь «траву», і тут тільки Івася охопив справжній жах. Це був страх, непідвладний розуму, він пронизував усе тіло. Івась відчув, як настовбурчилося його волосся. Тільки одне бажання — безумно кричати — заполонило хлопчикову душу. Він бачив причину цього страху — там зникла його рука. А тепер треба ввійти цілком, повністю, так що жодного пальця не лишиться на світі білому…

І тут Івась розлютився. Щось відбулося в його серці, і жах перетворився на лють.

«Та хто вона така! Як сміє вона знущатися з нього, з Марічки, з усіх у селі?! Вона думає зупинити його цим дурним навіюванням?»

Він зробив іще один невеличкий обережний крок і повністю зник. Зникло все, лишився тільки гнів. Якби йому зараз трапилася Люба на шляху, Івась ні хвилини не вагався б.

Іще один крок, і рука вперлася в колючі зарості. Він точно знав, що не звертав, отже, звернув непроглядний коридор. Хитро! Та ми хитріші! І розумніші!

Сторожко повівши рукою ліворуч, він зрозумів, що саме туди треба звертати. Івась почав намацувати ногою шлях і зразу відчув, що перед ним — яма. Від злості він ладен був стрибнути в неї, аби довести, що нічого не боїться. Виявилося, стримувати гнів аж ніяк не легше, ніж долати страх. Хлопчик обережно обмацав край ями ногою, водночас рукою визначаючи межі коридора. І з’ясував, що іншого шляху немає.

Але ж цього не може бути! Раз є вхід, мусить бути й вихід! А це означає, що треба бути дуже обережним. Якщо вона таке зробила, то навмисне. Вона не могла не знати, що на місце страху прийде лють. Вона так і розраховувала, що тепер він зробить якийсь дуже необачний крок.

Насправді Івасеві вже давно хотілося зробити цей крок — перестрибнути через яму. І тільки страшними зусиллями вдавалося себе зупинити. Хлопчик помітив, що йому значно легше боротися з почуттями, коли він подумки розмовляє сам з собою.

«Якщо яму не можна оминути, — сказав він собі, — її можна перескочити. Якщо ж і перескочити не можна, то треба в неї спуститися». Від цієї думки Івасеві знову стало млосно. Мало йому цієї жахливої темені, то ще й у яму спускатися! Він опустився навпочіпки й обмацав рукою земляний край ями. Той був нерівний, місцями зсунутий, але не схоже, щоб через нього перестрибували. Це було швидше схоже на сходинку. От тільки глибини її хлопчик не міг знати. Він підвівся й обережно опустив ногу. І знову страх.

«А ти його не бійся, — вдався Івась до випробуваного засобу. — Якщо його не боятися, то він боятиметься тебе. Бач, як напридумувала — знала, чого треба боятися». Ліва нога зігнута в коліні, на ній — уся вага тіла. Права повільно опускається в яму. От уже й дно. Івась різко відсмикнув ногу й випростався. Там щось було. Щось довге, кругле й пружне. Гадюка?

«Земля тут вогка, холодна. Чи гадюки такі дурні, щоб сидіти в холоді? Літо закінчується, скоро осінь. Вони о цій порі більше люблять вигріватись на сонечку». Раптом Івасеві стало смішно. «Гадюка сидить», — повторив він подумки свої ж слова. Хіба ж у неї є на чому сидіти? Він стиха засміявся.

І щось сталося. Хлопчик іще не зрозумів, що саме, але відчув, що сталося щось добре. «Треба ще засміятися», — подумав він. Ага, як каже Пластун. Спробуй засміятися, коли так страшно! Взагалі — спробуй змусити себе розсміятися, коли треба. «Так, що його розвеселило перед цим? Гадюка. Те, що він сказав, ніби вона сидить». Вдруге це вже не викликало сміху. Івась спробував уявити собі цю картину. Важко. Як вона при цьому виглядає? Отут і була головна перешкода. Немає такого місця в гадючому тілі, на якому вона може сидіти. Все її тіло — однакове. А якби було? Івась уявив собі гадюку з сідницями. Вийшла дуже симпатична така зміючка — чимось на Любу схожа. Івась розсміявся.

І побачив кінчик стріли в своєму арбалеті. Темрява навколо порідшала!

Безрогі корови

У темряві Лисий не міг до ладу роздивитися тих людей, однак помітив, що вдягнені вони у вовчі шкури, на ногах високі шкіряні черевики — майже до колін (і не пече воно їм ноги — влітку й так взуті!). За пасками — ножі, в руках списи. Арбалет Лисого висів на плечі в одного з чоловіків. У нього ж була й шабля. Виходить, він тут старший.

Чоловіки весело зв’язали хлопцеві руки й так, на налигачі, мов корову, повели далі в ліс. Він не опирався. Головне зараз подалі відійти від кручі, де повинні з’явитися Леля й Василько. Чи встигнуть вони? Чи зможуть прив’язати Глині на живіт мокроступа?

Вони вийшли на велику галявину, залиту місячним сяйвом. На дальньому її краю, під деревами, Лисий побачив щось неймовірне: четверо, як йому зразу здалося, корів, а поруч — іще одного чоловіка. Коли ж вони наблизилися, з’ясувалося, що ті тварини зовсім не корови, хоча й дуже схожі на них. От тільки й різниці, що безрогі. Наближаючись, хлопець не відчув ніякої небезпеки. Взагалі його чуття говорило про те, що боятися нічого. Навряд щоб пощастило втекти від цих дивно вдягнених і давно не митих чоловіків, але заподіяти шкоди йому вони не мали наміру.

— Де це ви таке здибали? — спитав чоловік, що стеріг великих тварин, коли підійшли ближче.

— Та лазив там… — відповів здоровий дядько, що вів Лисого на налигачі. — Зіпсував полювання. Відведемо до Великого. Дітей мало, він зрадіє.

— Та й то, — озвався охоронець безрогих корів, а потім поставив Лисому запитання, якого той найбільше боявся: — Що ж це ти, хлопче, сам серед ночі в лісі… Чи це тут десь поблизу село твоє?

Він спитав це таким собі байдужим голосом, але з того, як нашорошили вуха інші, зрозумів, що правильно його колись навчав Інженер: «Найстрашніше, що може з тобою статися, це зустріч із людьми, — казав іще навесні старий, виряджаючи Лисого до Руїни. — Десятою стежкою обходь людей. Не наближайся, не розмовляй, ні про що не проси. Навіть води, якщо помиратимеш від спраги. Раптом із-під землі перед тобою виникне людина й запитає, чи не голодний ти, — не відповідай, тікай чимдуж світ за очі».

Утекти він зараз не може. А от не відповідати… Можна й не відповідати, але тоді вони напевне вирішать, що село Лисого десь неподалік, і почнуть його шукати. Може, й не зараз. Але почнуть. Напевне почнуть. Люди в їхньому селі краще озброєні. Але таких міцних і вправних воїнів, як ці, в їхньому селі не так і багато. Та й не потрібна війна нікому з його односельців.

— Ні… — плаксивим голосом протягнув Лисий. — Далеко село — там, на півдні. Я вже, мабуть, тиждень іду.

— Ого! Тиждень! Сам? — здивувався чоловік.

Лисий кивнув.

— Куди ж це ти так далеко наладився?

Хлопець помовчав, а потім удав, що вирішив не казати.

— Ти мені, хлопче, краще відповідай, — лагідно промовив охоронець. Однак та лагідність була страшніша за погрози. — Бо я страшенно дратуюся, коли мені не відповідають. То куди ти, кажеш, ідеш?

— Годі теревенити, — втрутився старший, який ніс шаблю й арбалет Лисого. — В селі побалакаєте. По конях і в путь. Треба до світання повернутися.

Он воно що! Це коні!! Справжні коні! Колись батько казав, що з кіньми життя було куди легше — вони й колоди возили, й людей, і орати на них краще, ніж на коровах. На коровах теж можна. Але тоді вже треба вибирати, чого ти від цієї корови хочеш — оранки чи молока.

Батько бідкався, що коней уже ніде немає — вимерли. Виявляється — не вимерли. Ось вони — живі й здорові. І зараз йому доведеться на них їхати — верхи. Лисому стало трохи лячно, як перед першим польотом на ступі. Але й страшенно цікаво.

І щойно він про це подумав, як чоловік, що стояв за його спиною, несподівано схопив його за сорочку й штани й перекинув через конячу спину. Лисий і збагнути не встиг, що сталося, коли той уже сидів у сідлі, поруч із ним. Добре хоч, що лізучи на кручу, хлопець прив’язав під підборіддям свого бриля, бо інакше зараз напевне загубив би його.

— Тримайся за підпругу, — кинув чоловік, цмокнув губами, й кінь рушив з місця.

Що таке підпруга, Лисий не знав, тому швидко почав нишпорити руками навколо, доки не знайшов ремінця, який утримував на спині коня велике шкіряне сідло. У ньому зручно сидів той чоловік, що охороняв коней. Полонений таких зручностей не відчував. Він висів униз головою, його весь час підкидало, нестерпно боліли ноги нижче колін, де його вдарили держалном списа, треба було постійно напружувати м’язи живота, бо саме живіт діставав найбільше ударів об хребет коня, і що вже казати про зранену босу ногу! Їхній старший сказав, що треба повернутися в село до ранку. Я так цілу ніч не витримаю, думав Лисий.

Водночас він намагався запам’ятовувати дорогу, хоч це й було надзвичайно важко. Темінь навколо стояла непроглядна. Схоже, коні знали, куди їм іти, самі вибирали шлях.

У лісі дорога прямою не буває. Рахувати повороти — дуже невдячна справа, але іншої ради у Лисого не було. Рано чи пізно йому доведеться тікати від цих дбайливих дядечків. Треба хоча б приблизно знати напрямок — куди тікати. Однак коли висиш униз головою, утримувати в пам’яті повороти непросто.

Попри безкінечне плутання, спуски й підйоми, коні йшли досить швидко. Лисий із гіркотою думав про те, що Леля й Василько за ними не встигнуть. З одного боку, добре, що вони залишають помітні сліди, з другого боку, погано, що пішки наздогнати їх неможливо.

Чоловіки їхали мовчки. Мабуть, вони не дуже повірили в те, що їм сказав Лисий, тому остерігалися натрапити на вартових — односельців Лисого. Тільки глухий тупіт копит, зрідка кінський хрип. І більше ніяких звуків.

Що це за ліс? Невже він тут ніколи не був? Це неможливо — всі довколишні ліси вони з Довгоногим облазили. Може й був, та впізнати, звісно, нічого не міг. Нічний ліс зовсім не схожий на денний.

Тому Лисий не стільки рахував повороти, скільки покладався на логіку. Від річки вони йшли на захід — у цьому він майже був упевнений. На галявині, де стояли коні, встиг глянути на небо й знайти Полярну зірку. А вона, як відомо, завжди на півночі. Мабуть, вони й не могли йти в іншому напрямку — адже з півночі тягнувся заболочений яр, з якого виліз Лисий.

Але весь час іти на захід вони також не могли, бо тоді опинилися б зовсім близько від їхнього села. Якщо правильними були його розрахунки, то на село вони, швидше за все, не натрапили б — пройшли б північніше. Проте й це вже було погано: там часто бувають односельці Лисого, тож ці вояки напевне помітили б сліди. Навіть найскрадливіший мисливець залишає сліди — зламана гілка, перо від стріли, пеньок, кущі з обірваними ягодами… Тому ліси навколо їхнього села для досвідченої людини просто кричать, що тут уже хтось був і не раз.

Тож обійшовши яругу, вони мусили повернути на північ. Лисий був майже переконаний у тому. Отже, вони мусили віддалятися від його села. Дуже швидко, верхи на конях, які ходять значно прудкіше, дорогою, яку мисливці добре знають. А якщо вони знають дорогу сюди, то їм уже зовсім небагато лишилося, щоб надибати й село Лисого. І найгірше — це те, що він, втрапивши їм до рук, може прискорити ці пошуки. Адже зрозуміло, що його недолугій вигадці про втечу й кількаденне мандрування ніхто не повірить.

Він тепер навіть не знав, що краще: якщо Леля з Васильком підуть його шукати чи якщо вони вирушать одразу до села й попередять про небезпечних людей, які з’явилися зовсім близько. Щоправда, ці загадки були зайві. Він надто добре знав Лелю, щоб сумніватися в тому, що вона вирішить. Поки є сліди коней, Глина може по них привести її туди, куди зараз везуть Лисого.

— Фі-і-іть! — тихенько свиснув старший.

Слід гадати, це було сигналом зробити привал. Принаймні всі його так зрозуміли. Його охоронець зіскочив з коня й скинув із нього хлопчика. Це було несподівано, тож Лисий боляче впав на спину майже під ноги другому коневі.

— Боляче! — вигукнув він.

Чоловіки розсміялися.

— Це ще не боляче, — сказав йому охоронець. — От приїдемо в село, буде боляче. Якщо, звичайно, зразу не розкажеш правду.

Привал тривав недовго — хвилин п’ятнадцять. А потім хлопця знову кинули впоперек конячої спини й рушили далі.

Зменшення популяції видр

Хлопці й дівчата! Ніколи не ходіть лісом уночі! Нічний ліс зовсім не такий, як денний. Ну, хто б, скажіть мені, боявся вдень видри? Навіть якщо вона завбільшки з великого собаку. Це все одно, що собаки боятися.

А от Василькові було не до жартів. Хмиз догорав, і як тільки зникнуть останні язики полум’я, вся та ватага рушить на нього. Хлопчик сторожко озирався на темний клубок, що скімлив і гарчав унизу, тісно збившись у вирубаному дітьми проході через зарості. Щоб якось їх заспокоїти, Василько в саму гущу пустив стрілу. Почався ґвалт. На якусь хвилину, поки шматували нещасну жертву, про Василька забули.

Лелю майже не було видно. Тільки неясна світла пляма вгорі. Чи далеко їй іще? Начебто ні, хоча…

Та ось вона двічі смикнула мотузку. Це означало, що вже дісталася кручі. Василько хутко прив’язав мотузку до мокроступа, вже приладнаного до живота собаки й також двічі смикнув за неї. Глина почав повільно підійматися вгору, незграбно загрібаючи лапами по схилу. Мокроступ йому в цьому заважав, взагалі пес почувався дуже невпевнено.

— Мало, що ця погань там копошиться в такій кількості, так іще й на ноги неможливо стати. Тягнуть, наче лантух якийсь, — обурено промовив він.

— Терпи, терпи! — спробував заспокоїти його Василько.

І тієї ж миті помер останній язик багаття. Зі страшним скавулінням, обпікаючи лапи й спини об іще червоні рештки хмизу, перекидаючись одне через одного, зграя люто кинулася до Василька. У цілковитій темряві хлопчик поліз угору, руками й ногами намацуючи залишені Лисим сучки. Перша з видр високо підстрибнула, майже дістала Василькову ногу, може й дістала б, якби в стрибку її не збила інша. Звірюка промахнулася й падаючи нахромилася на нижній сучок.

Більше на Василька ніхто не стрибав — видрам було чим зайнятися, здираючи рештки своєї родички з драбини. Лемент стояв неймовірний. Хоч би не почули ті, хто схопив Лисого, подумав хлопчик. Бо якщо вони повернуться на цей ґвалт, то вийде, що всі зусилля Лисого були марні. Ще коли він виліз нагору й вони з Лелею почули його голос, зразу зрозуміли, що трапилося й навіщо Лисий кинувся тікати. І ще вони зрозуміли, що втекти йому не вдасться — з пораненою босою ногою він далеко не забіжить.

Але як же добре, що Лисий встиг прив’язати драбини до чогось там на горі! Якби не це, ті тварюки внизу напевне повалили б драбину. І тоді невідомо, куди б краще було падати — в колючі зарості чи на прорубаний у заростях прохід.

Підняті вгору руки Василька наштовхнулися на кущ, який означав половину шляху.

Схоже, тут трохи світліше. Звідси принаймні можна розрізнити річку й болото внизу. Можна роздивитися й кущ. От тільки мотузки розв’язувати все одно нелегко. Василько досить довго повозився, поки відв’язав нижню драбину. Вона тут же нахилилась і впала просто на зграю видр. Лемент і ґвалт унизу вибухнув із новою силою — видно, багатьом із них дісталося.

Леля на кручі з останніх сил тягла мотузку з Глиною, чула виття й гарчання внизу й не могла навіть подивитися, що там із Васильком, чи, бува, не дістали його ті осоружні видри. Страшенно хотілося гукнути: «Як ти там?» Але вона розуміла, що кричати зараз не можна. Одне діло — лемент видр, інше — людський крик. На галас такої кількості зубатих тварюк навряд щоб хтось прибіг. А от людський голос може принадити чимало такого, з чим їм зовсім не хотілося зустрічатися.

Задкуючи з мотузкою в руках, Леля вперлася спиною в дерево. Вона обійшла його, й тепер стало легше тягти, перебираючи мотузку руками. Глина й Василько з’явилися на кручі майже одночасно — Василько трохи раніше, тож він допоміг Лелі підняти пса. Вони відв’язали верхню драбину й також кинули її вниз, іще зменшивши поголів’я видр у лісі.

Звільнившись від мокроступа, Глина зрадів і заходився обнюхувати дерева. Однак дуже скоро радість його вщухла.

— Що це таке?! — обурено тявкнув він. — Це що ж за такий смердючий народ тут лазив? А звідси куди пішов?

Леля відчула, що зараз пес кинеться наздоганяти тих, хто схопив Лисого, і тоді вже ні Глину, ні Лисого вони ніколи не знайдуть.

— Глино, йди сюди! — неголосно, але дуже суворо сказала вона.

Він зупинився й недовірливо подивився на неї.

— Невже ти не розумієш, що зараз треба наздоганяти смердючих? — спитав він.

— Йди сюди, я сказала!

Що ж, коли вона говорила таким тоном, то краще вже слухатися. Глина дуже любив Лелю. Але траплялося й так, що страшенно боявся її. Щоб і тепер не нагнати на себе такого страху, Глина підійшов.

— Ну, що таке? Давай швидше, бо я поспішаю, — ніби прощаючи її, крутнув він хвостом.

Так, часом Леля була дуже підступна. Глина це знав, але щоразу знову й знову ловився на те саме сильце. Щойно він наблизився, Леля схопила його за нашийник і прив’язала до нього мотузку.

О! Як же він ненавидить ту кляту мотузку! Якби кому розповісти, не повірив би. Глина загарчав і почав гризти клятого налигача.

— От я тобі зараз погризу! — пригрозила Леля.

Довелося припинити й змиритись.

— Ну, не сердься! — дівчинка погладила його по голові. — Давай краще веди нас туди, куди повели Лисого.

Оце вже інша справа! Це йому до душі. Тільки невже вона не розуміє, наскільки швидше він би їх довів, якби не ця гидотна мотузка?!

Заповітний льох

Від задоволення, що так швидко розгадав і розвіяв Любине чаклування, Івась знову розсміявся. Темрява стала прозорою, і настрій хлопчика зразу погіршився. Бо під ногами його була не ямка, як він гадав, а глибокий льох. Дерев’яні східці вели глибоко вниз — під дерев’яне перекриття.

Йому стало млосно. Подолавши страх перед темрявою, він наразився на ще більший, давній свій страх — перед підземеллям. Можна вийти, помінятися місцями з Петрусем, усе йому пояснити, і хай він іде туди. Він не боїться ям. Так і треба зробити. Це єдиний вихід. Невже я боюся сказати йому, що мені страшно? Невже я такий самий, як Вухань — той боявся, що Борода довідається про його таку безглузду помилку з пасткою і сміятиметься. Ні. Я не боюся, що Петрусь сміятиметься…

Івасеві стало соромно за ці думки. Справа ж не лише в страхові перед підземеллям. Він іще не знає, що там, унизу. Як же можна посилати туди молодшого Петруся?!

Поки він усе це обмірковував, темрява знову згусла. Отже, вона підживлюється страхом. Що більше боїшся, то густішою вона стає.

Нічого смішного на пам’ять не спадало. Навпаки, весь час перед очима стояла Марічка. Золоті кучері, сині очі, вічні її недоречні запитання, які, щоправда, згодом виявляються цілком доречними. Більше того — єдино доречними.

Івась спробував уявити собі гадюку з сідницями. Уявив, і нічого смішного в тому не побачив. А як Марічка колись запропонувала перелетіти через вовкулачий слід! Скільки вони сміялись, а потім з’ясувалося, що це справді єдиний вихід. І таки перелетіли, тільки вона сама страшенно боялася відпустити перетинку на мотузці. Трималася за неї так, що думали, вже все — пропали. А Леля тоді знайшла вихід…

Ні, ці спогади не допомагають. Треба згадати щось справді смішне. Що? Як навмисне. Нічого. А як вона літала в ступі! Леля, може, й краще літала, та Марічка — це просто природжений літун. Сама мала, над ступою — тільки золоте волосся. І так хвацько мітлою — туди, сюди, вгору, вниз!

Івась і сам не помітив, що поки він усе це згадував, мимохіть повільно спускався в льох. Там було зовсім темно. Це, щоправда, була не та темрява, не чари. Просто темний льох. Мабуть, усі льохи темні. Він, ясна річ, намагався ніколи туди не лазити, але все ж таки певний досвід мав. У льоху завжди темно.

Тут панували гидкі запахи. Пахло цвіллю й гниллю.

Хлопчик дістав кресало й трут, і в світлі іскор побачив серед льоху обриси стола, на якому… Ні, він не міг помилитися. Ступивши кільки кроків, уперся рукою в стіл. Іще раз викресав іскри, трут зайнявся й стало зрозуміло, що на столі справді стоїть свічка. Він запалив її, і все в підвалі змінилося.

Сморід ішов, безперечно, від великої купи гнилих харчів у кутку. Пластун, виявляється, не з’їдав усього, що йому давали люди, а забирав дещо з собою. Все це він складав сюди — в куток свого льоху. Скільки місяців воно тут лежало, навряд чи він і сам міг би сказати, навіть якби вмів говорити, як усі люди.

Іще там валялися безнога табуретка, розсипана трухлява драбина, сагайдак зі стрілами, два луки з обірваними тятивами, ще якісь уламки; незрозуміло, чим вони були за життя. Все це звалене в протилежному кутку. Біля стіни навпроти входу — вішалка для одягу, на якій, щоправда, жодної одежини. А висів там один, мов сирота, казанок із надщербленими вінцями. Навіть іще не взявши його до рук, Івась зрозумів, що це саме той їхній чарівний казанок, який уміє варити мертву воду.

Але ніяких слідів перебування тут Марічки Івась не знайшов.

Тоді їй більше ніде бути, як тільки вдома. Сховавши казанок під сорочку, він забрав Петруся, й вони побігли додому. На бігу Івась дуже стисло переповідав Петрусеві, що відбувалось і як. Той дивився на великий, як у вагітної жінки, живіт Івася й думав, що коли йому доведеться боротися з цими чарами, він згадуватиме пузатого Івася.

Однак Марічки вдома не виявилося. Вона тільки поверталася додому, йшла вулицею невідомо звідки — спокійна, навіть весела, без жодного сліду каяття на обличчі.

Лисий і босий

Жодної зупинки більше не було. Тільки вже перед світанком, коли всі сили вичерпалися, коли болів кожен клаптик тіла, коли в нозі так тіпало, що аж до скроні діставало, пролунав звідкись згори голос:

— Стій!

Мисливці зупинили коней.

— Хто такі? — знову пролунав голос.

— Чи ти не бачиш? — озвався старший мисливець. — Свої.

— А що це у вас там до крупу припнуте?

Розвиднюватися ще тільки почало; як він міг розгледіти Лисого, просто незбагненно.

— Не що, а хто, — відповів його охоронець. — Пацана в лісі зловили.

— Живого?

— Та був живий. А зараз який — скоро побачимо, — гигикнув охоронець Лисого.

— Дивись не перестарайся, — крикнув їм на прощання вартовий. — Бо знаю я тебе!..

Вони рушили далі. І за кілька хвилин в’їхали в село.

Село було дуже дивне. Лисий у своєму житті бачив три села: своє, Лелине і Єгорове — там, де зливаються мала й велика ріки. Усі вони були різні, але водночас схожі одне на одне. Це — четверте село, яке він побачив, — відрізнялося від усіх трьох. Воно було побудоване колом: у центрі стояла велика кругла хата, складена не з горизонтальних, а з вертикальних колод, а навколо неї на приблизно рівній відстані стояли невеличкі — зовсім маленькі хатки. Лисий подумав, що взимку в цих хатках мусить бути досить холодно, бо колоди в них були хіба трохи товщі, ніж ті, з яких вони нещодавно збудували зруб для криниці.

Відстань між хатами невеличка, від кола, яке вони утворюють, до круглої хати — досить далеко, тож серед села великий і зовсім порожній майдан. Тільки перед круглою хатою — просто на піску — лежить величезна брила. Звідки тут такий велетенський камінь, як його притягли до центру села? Чи навпаки — село звели навколо каменя? Але все одно не зрозуміло, звідки він узявся. Хоч уже й займалося на день, Лисий не міг як слід роздивитися ту брилу, бо до неї було далеченько, до того ж вона значно вища, ніж хлопчик, що сидить на піску.

Коли охоронець скинув його з коня, він так і лишився сидіти — по-перше, боляче вдарився тим місцем, на якому сидів, а по-друге, боявся ступити на праву ногу. Вона, схоже, розпухла й почала наривати. Еге-ге! Втікач із тебе, хлопче, ніякий, подумав він із розпачем.

Чого він сидить, Лисий дуже добре знав. Чого стоять навколо й нічого не роблять мисливці, зрозуміти не міг.

Аж ось із пронизливим рипом розчинилися двері круглої споруди, і з них вийшов сивий перекособочений дід. Був він оповитий у довге біле полотно, що повністю закривало його ноги. На голові — дарма що літо — висока кучма, зшита з лисячих хвостів. У правій руці він тримав довгу ключку, на яку тяжко спирався всім тілом, коли ступав на праву ногу. Повільно й дуже поважно, хоч і з підстрибом, старий наближався до них.

Один із чоловіків боляче штрикнув Лисого списом у спину.

— Встань, коли бачиш вождя!

Хлопчик підвівся, намагаючись не ступати на праву ногу.

Старий підійшов іще ближче. Погляд у нього був недобрий, обличчя ніби подзьобане чиряками — дуже давно. Чиряки загоїлися, а ями лишилися. Немовби перекреслюючи всю цю потворність, ліву щоку перетинав червоний шрам — від скроні й до підборіддя.

Проте, незважаючи на старість і побитість, дід справляв враження дуже сильної людини. Разом із тим, він був ніби відсутній. Очі його дивилися прямо перед собою, нікого й нічого не помічаючи. Якби його метою було не подивитися на Лисого, а пройти далі, він би наступив на хлопця, мов на блощицю, навіть не помітивши.

— Доброго ранку, — Лисий вирішив, що з таким старим чоловіком він мусить привітатися перший.

— Чому в капелюсі? — густим низьким голосом тихо спитав старий.

Хтось знову штрикнув Лисого списом під потилицю. Він повільно зняв бриля. Дід йому дедалі більше не подобався. Зняти бриля — це не страшно, але чому старий не відповів на його привітання?

І тут щось сталося.

— Лисий? — як здалося хлопцеві, зі страхом у голосі спитав дід.

— Так, Лисий, — відповів хлопчик.

Старий опустив очі на його ноги й відсахнувся.

— Босий!?? — майже вигукнув він.

Бранець відчув, що навколо нього утворився порожній простір. Він не бачив, що робиться за спиною, але зрозумів, що всі чоловіки зробили один-два кроки назад.

— Лисий і босий! Лисий і босий! — настрашено зашелестіло за спиною.

В хатах навколо почали відчинятися двері, з них повиходили ще чоловіки, жінки й кілька хворобливих дітлахів. Усі вони нажахано дивилися на нього й ворушили губами. Схоже, й вони повторювали ті самі слова, неначе в них був якийсь зловісний зміст:

— Лисий і босий! Лисий і босий! Лисий і босий!

Гірше за мотузку немає нічого

Галявина, до якої вивів їх Глина, була зовсім лиса — ніби витовчена великими невідомими звірами. Втім, можливо, це так здавалося вночі.

Пес хрипів і тихо, але люто, гарчав. Знову ця клята мотузка. Та ще й такі незнайомі запахи! А головне, що серед них є й запах Лисого, якого Глина любив не менше, ніж саму Лелю. Собака відчував, що з Лисим тут сталося щось недобре. Він бачив, що люди й ці невідомі звірі з гострим запахом, який усе ще стояв у нічному повітрі, рушили звідси разом. Глина знав, у якому напрямку, але мотузка вперто не відпускала його.

А Леля затіяла сваритися з Васильком. Вона йому казала, а він не погоджувався. Вона знову казала, вже сердито — Глина страшенно не любив, коли вона так розмовляла. Тобто її він усе одно любив, але коли вона була сердита, пес почувався винним і ладен був крізь землю провалитися.

Тепер він дедалі більше дратувався на Василька. Адже зрозуміло, якщо Леля гнівається, то Василько чимось завинив. А раз так, то мусить згоріти від сорому. Так же завжди буває. От наприклад, Глина починає гніватися на бліх. Він їх кусає, щоб зрозуміли, бо вони ж тупі, блохи, до них же слова не доходять! Після цього блохам стає соромно, і вони на якийсь час перестають дратувати Глину.

І от цього собака ніяк не міг збагнути: блохи — й ті починають розуміти, якщо їх покусати. А Василько ж навіть розмовляти вміє, а Лелі не слухається.

— Годі вже! Ніч надворі! Роби, як Леля сказала! — гавкнув він хлопчикові.

— Тихо, Глино, — відмахнулася від нього Леля.

Це було так несправедливо, що Глина навмисне байдуже ліг на землю й відвернувся від них. Він же їй хотів допомогти! А вона мало що мотузку до нього прив’язала, так іще й так зневажливо кинула: «Тихо, Глино!» Просто знущально. Ну й нехай. Він лежатиме, ніби це його не стосується. Ще проситиме вибачення. А він тоді подумає, вибачити чи ні.

Ось уже Василько замовк. Тільки Леля говорить. Говорить так, що й камінь уже зрозумів би й потік водою туди, куди вона каже. От уже Василько погоджується. Леля ще раз перепитала, чи він усе правильно зрозумів. Той підтвердив і поліз на дерево. Так! На дерево залізти — це вам не крізь землю провалитись! От якби й він, Глина, вмів лазити на дерева, ото було б добре! От коти, наприклад. Така погань — що куди тим блохам! І тільки що — зразу лізуть на дерево. Це вже така підлість, що й не передати!

Цікаво, що люди вміють лазити по деревах, а котів не ганяють. Дивні вони. От Василько, наприклад. Якби зразу з Лелею погодився, й на дерево не довелося б лізти…

— Годі вже лежати! — все ще невдоволеним голосом сказала Леля. — Можна подумати, що справді образився. Ходімо. Веди за Лисим. За Лисим — зрозумів?

Це також було дуже зневажливе зауваження. Що ж він — блоха якась, щоб людської мови не розуміти? Але цього разу Глина вирішив не ображатися. Чого ж ображатися, коли Леля діло каже!

Він схопився на всі чотири й потягнув дівчинку в темінь лісу. Якби ж іще не мотузка!! Головне, що й Лелі ж вона заважає не менше, ніж йому. Мусить швидше бігти. А відв’язала б, ішла б нормальним кроком. Тут такий запах, що й мертвий почує. От і йшла б за ним. А він би перший прибіг до Лисого й попередив, що Леля скоро прийде.

Однак Лелі він зараз про це вирішив не казати. Вона зараз лиха після розмови з Васильком. Іще й його, Глину, на дерево зажене! Хай уже сама переконається, що припнутою до нього йти набагато важче.

Та що довше вони бігли, то більше пес переконувався, що Леля, мабуть, дуже вже образилась на Василька. А може, й на нього. Це ж він втрутився в їхню розмову, ніби не розуміє, що вона й сама дасть собі раду.

Дуже хотілося пити, але Глина біг і біг, висолопивши язика й важко хекаючи. Схоже, клята худоба бігала дуже швидко. Швидше, ніж вони з Лелею. Запах лишався, його ні з чим не сплутаєш. Однак він слабкішав. А це означало, що вороги від них віддаляються.

Леля впала, і Глина зупинився, щоб почекати, поки вона підведеться. Знову вперед. Знову вона впала. Глина зупинився й повернувся до неї. Вкусив мотузку й невдоволено гаркнув на неї.

— Це все ти винна. Якби не ти, Леля не бігла б так само швидко, як я. І не впала б. Правда, Лелю?

Вона не відповіла. Дуже важко дихала. Не підводячись на ноги, сіла на траву.

— Давай відпочинемо, Глино, — сказала вона. — Ходи сюди.

Вона налила в долоню води з баклажки. Оце діло. Глина був тут як тут. Він похлебтав води, потім почекав, поки вона поп’є. Коли напилася, знову вкусив мотузку.

Леля, схоже, його не хотіла розуміти. Жодного натяку на те, що збирається її відв’язати. Сиділа, віддихуючись, і дивилась на Глину. Лелю майже не було видно, але пес знав, що вона дивиться на нього. Він це завжди відчував. Такого погляду більше ні в кого немає. Лагідний і водночас твердий. Пес також сів, хоча сидіти й не можна. Запах довго не живе. Що довше вони сидітимуть, то важче потім буде шукати слід.

Куди поділася Марічка? 2

— Я вже не знав, де тебе шукати. Ну, де ж ти була?

Мовчання.

— Ти уявляєш, що ми тут передумали?

Марічка кивнула.

— Що ти уявляєш?

— Що мене з’їли…

— Я тебе серйозно питаю. В тебе совість є? Ще й жартує!

— Тобто що мене вбили…

— Марічко, ми все село оббігали. Навіть у твого друга були!

— Якого?! — мала, схоже, була спантеличена останніми словами Івася.

— Та якого ж! У тебе що, багато їх?

— Багато…

— Це ж хто?

Марічка замислилася. В Івася склалося враження, що вона боїться назвати когось, про кого він не знає. Хлопцеві навіть ніяково стало, наче дівчинка могла прочитати його думки.

— Багато, — вперто відповіла вона. — Всі.

— І Пластун? — глузливо спитав Івась.

— І Пластун.

— І Люба?

Марічка помовчала, потім тихо сказала:

— Ну, майже всі.

Запала мовчанка. Зрештою її порушив Івась:

— То де ж ти була, Марічко?

Мала не відповіла.

— Ти чуєш, що я тебе питаю?

Вона кивнула.

— То де ти була?

І знову без відповіді. Івась не витримав.

— Тобі що було доручено, Марічко? Ти забула, що нам наказував Лисий, коли йшов із села? Що від того, як ми виконаємо свої завдання, все залежить — навіть наші життя. Тобі було не найскладніше завдання: сидіти й стежити за хатою. Просто сидіти на місці й нікуди не ходити. А ти просто взяла й пішла. Тому не бачила, як знову залізли до нашої комори й забрали звідти рогача. Тепер ми навіть ступою не можемо користуватися. Ми так і не знаємо, хто це. Тобі ж нічого не треба було робити — тільки подивитися, хто це. А ти все залишила, наплювала на мене, на Петруся, на Лелю, на Лесика!.. Мало не поночі ти повертаєшся й навіть не зізнаєшся, де цілий день була. У тебе інші друзі тепер? Дуже добре. Тоді йди до них. Ми принаймні будемо знати, що у нас однією родичкою менше. І не будемо на тебе розраховувати.

Івась розумів, що наговорив зайвого. Але того, як поводилася мала, він просто не розумів. І це його дратувало. Та й день перед тим справді видався жахливий. Навіть віднайденому казанкові хлопчик не міг так радіти, як той заслуговував. Навіть тому не радів, що зміг перебороти жах підземелля й Любиних чар!

Бо то все було другорядне. А Марічка…

А Марічка заплакала. І цього вже Івась зовсім не міг терпіти. Зрештою, всі дівчата часом плачуть. Навіть Леля. Але їхні сльози — то зовсім інше. Коли з цих величезних синющих очей текли сльози, аж дивно було — ніби то не вода: такі величезні, такі безпорадні… Дивитися на це не було сил.

Івась пригорнув її до себе, Марічка обхопила його шию руками й заридала. Плече стало мокрим, а вона здригалася всім тілом, глибоко схлипувала й при цьому примудрялася ще вимовляти якісь слова:

— Він сказав… Він пообіцяв… Я йому повірила… Він обдурив мене…

— Хто? Пластун? — перепитав Івась.

Мала закивала головою і заридала ще палкіше, хоч хвилину тому таке й здавалося неможливим. Більше вона нічого не говорила, й Івась не уявляв, коли заговорить знову.

Зрештою, вона жива й здорова. А де була… Це, звісно, цікаво й важливо, та не так, щоб іще далі її мучити.

— Ночуватимемо сьогодні тут, — звернувся Івась до Петруся, який весь цей час сидів мовчки й про щось думав. Таке враження, що він навіть не слухав, про що говорили Івась і Марічка.

І справді, не відповівши на запитання, Петрусь підвівся й пішов надвір. Івасеві дуже хотілося піти за ним і подивитися, що малий надумав, однак залишити зараз Марічку саму він не міг. Та й не відпустила б вона його. Руки в неї, треба визнати, дуже міцні. Вже як обхопила за шию, то тільки сама й може відпустити. А хлопчик знав, що поки мала не виплачеться, вона його не відпустить.

— Ну от! — почувся з комори голос Петруся. — Я так і думав. Ніхто сюди не лазив.

— Як це? — не зрозумів Івась.

— Ніяк. Пастка на місці.

— Ти казала Пластунові про пастку? — спитав Івась Марічку.

Мала завмерла, перестала не лише схлипувати, а мабуть, і дихати. Тільки ще міцніше стиснула руки навколо його шиї. Ще одне запитання — і задихнуся, подумав хлопець. Але мусив ризикувати.

— То це він пообіцяв, що не полізе сюди?

Ще дужче стислися руки. А потім знову ридання. Все ясно.

До хати повернувся Петрусь. Він одразу пройшов до дверей комори й почав їх пильно роздивлятися.

— Ну от! Так я й думав, — сказав він, ні до кого, крім себе, не звертаючись. — Так я й думав.

— Що? — не витримав Івась.

— Рубали звідси, — коротко відповів Петрусь. І додав: — Знали, що ніхто хати не стереже, тож просто зайшли й порубали двері.

Марічка стихла. Більше ніхто нічого не казав. Мовчки постелилися й лягли спати. Тільки Петрусь, лігши на велику пухову перину, раптом підскочив.

— Що це?

— Рогач, — тихо відповіла з темряви Марічка.

— Який?

— Наш. Самоносний. Я його підмінила.

— То вони вкрали іншого рогача?

— Ага. Я туди поставила старого рогача. Того, що був у хаті Лесика.

— І за те дякую, — втомлено відповів Івась.

Мабуть, Марічка розраховувала на більше схвалення за свою кмітливість. Та в нього на це вже не було сил. Надто тяжким і виснажливим видався день.

Івась лежав і дивився в темряву. Звичайно, треба встати й піти шукати Лисого й Лелю. Втім, що з ними може статися? Лисий такий обережний і вправний, Леля така смілива, ще й Василько з ними. І Глина. Схоже, вирішили заночувати в лісі. Їм видніше.

Настала ніч.

Холодна ніч

Бігти нічним лісом — гірше не буває. Глина дороги не вибирає — біжить на запах. Довгою мотузку робити не можна, бо вона неодмінно десь заплутається в кущах чи корчах. Три кроки — це найдовша відстань від пса, яку можна собі дозволити. Сили в ньому, виявляється, ого-го! Тягне й тягне. І схочеш зупинитися, то не вийде. От упасти — цілком можливо. Леля падала цієї ночі не раз. І що довше вони бігли, то частіше падала.

Звісно, якщо йому скажеш, щоб зупинився, він спиниться. Але ж тоді вони згають час. Леля розуміла, що треба зробити зупинку, ще раз дати собаці напитися. Та розуміла вона й те, що запах із часом зникає, і тоді цілком вірогідно, що вони втратять напрямок, заблукають. Де тоді шукати Лисого?

Цілу ніч, із останніх сил переставляючи ноги й намагаючись утримати рівновагу, не впасти, Леля невпинно картала себе за те, що сталося. Найгірше — це коли їх розлучають. І незрівнянно гірше, що розлучилися вони з її вини.

Колись уже таке було. Щоправда, тоді її провина була значно менша. Це було в Орлиному лісі, коли всіх дітей захопили воїни; вони невідь звідки взялися, й потягли дітей до підземелля. Леля тоді єдина змогла втекти в ступі. Скільки вона шукала їх, як переживала! Але ж у той «чистий» ліс вони ввійшли саме тому, що вона наполягала. Лисий від самого початку не хотів туди йти. Послухався її! Потім, щоправда, вийшло так, що саме вона допомогла дітям урятуватись. І не лише дітям, а цілому селу, де жив Єгор. Єгор. Ото відчайдух! Він і подарував Лелі Глину, коли вони з Лисим уже поверталися з Руїни, коли забрали всіх дітей. Пес тоді був іще цуценям. І то був надзвичайно щедрий дарунок, адже Глининого батька саме перед тим убили підземники. Втім, у Єгоровому селі собак було чимало.

Цього разу провина Лелина куди гірша! Лисий не дуже вірив у те, що йти до русалок їм справді необхідно. Послухався її! А потім — коли його схопили, мабуть, міг утекти. Він же напевне відчував небезпеку, знав, що на нього зараз нападуть. І не втік, а тільки відвів тих людей від місця, де мали з’явитися Леля й Василько. Ще й галас здійняв, щоб попередити. І тепер тільки від неї залежить, чи вдасться йому врятуватися.

А в неї вже немає сил. Упавши кілька разів, не зробивши й десятка кроків, Леля зрозуміла, що треба зупинитися й перепочити. Якщо вона наздожене викрадачів і зразу ж упаде, геть знесилена, яка Лисому буде користь від того?

Глина із зупинкою був незгодний. Однак вирішував не він. Леля сіла на траву, привалившись спиною до дерева, спробувала розслабитися й відпочити. Ноги гули, в скронях тіпало. Тільки б не заснути, подумала вона. Однак ці побоювання були марні. Вона в тому пересвідчилася вже через кілька хвилин.

Літо закінчувалося. Ночі були далеко не такі теплі, як у червні чи липні. Мокра й розпашіла від тривалого бігу, Леля дуже швидко зрозуміла, що так вона довго не висидить. Треба бігти далі — бодай щоб зігрітися.

І вони побігли. Звідки тільки бралися сили у Глини, думала вона, механічно переступаючи ватяними ногами й намагаючись утримати рівновагу, не впасти — вкотре вже!

Видно, викрадачі ще не так далеко відірвалися від них, бо Глина біг упевнено, не зупиняючись, не вагаючись щодо напрямку. Він іще вловлював слід. Це добре. В такій темряві розрізнити сліди буде просто неможливо. Втім, глянувши вгору, в просвіт між кронами дерев, дівчинка помітила, що зірки потьмяніли, небо почало сірішати. Скоро ранок. Мабуть, стане легше.

Хоча це ще баба надвоє сказала. В передсвітанковий час спати хочеться найдужче. І вона справді відчувала, як голова — насамперед голова — налилася втомою та вагою. Здавалося, якщо вона ще раз упаде, то вже не зможе підвестися. Леля непогано бігала, була досить прудконога. Але так довго бігти майже без спочинку їй іще ніколи в житті не доводилося. Та й те: вночі люди сплять, а не бігають. А якщо згадати, що встали вони напередодні вдосвіта, що цілий день провели на ногах…

Ось уже й ноги стали мокрими — значить, випала роса. Десь за деревами на сході світало. Цього ще не було видно, але вона вже розрізняла стовбури дерев і кущі. Треба відпочити.

Леля зупинилася й зупинила Глину. Знову сіла під дерево, пригорнула гарячого пса до себе й сказала йому:

— Півгодинки поспимо, дорогенький. Рівно півгодинки, а потім розбудиш мене. Гаразд?

Пес намагався вирватися з її міцних обіймів, але вона його лагідно попросила:

— Ну, не пручайся. Будь ласка. Зігрій мене. Бо я наскрізь промерзну й помру. Тобі ж цього не хочеться, правда?

Йому й правда цього не хотілося.

Червива розмова

Прокидатись не хотілося, хоча надворі палав уже ясний день. І все ж, поступово до хлопчика поверталися події вчорашнього дня й минулої ночі. Чому змінилося ставлення до нього в цьому дивному селі після того, як усі почали галасувати: «Лисий і босий!», — він не міг зрозуміти. Щойно його лякали катуваннями, штрикали списом у спину і взагалі поводилися, мов із півнем, призначеним на борщ, аж раптом — усе інакше.

Причина була безглузда. Ну, лисий, ну, босий. Це так, та й то не зовсім. Одна ж нога взута! Що ж тут такого, що треба раптом людину полюбити?

Втім, зупинив себе Лисий, це неправда. В тому, як до нього почали ставитися, ніякої любові не було. Це очевидно. Дивилися на нього, правда, зовсім не так, як раніше, без зневаги, але й без особливої ніжності. Швидше зі страхом. Так, зі страхом. Справді, згадуючи спотворене обличчя вождя та обличчя його односельців, що юрмилися навколо, Лисий зрозумів, що люди почали його боятися. Тобто виходить так, що поки він був у брилі й не всі помітили, що на правій його нозі немає черевика, його зневажали. А от коли з’ясувалося, що на голові немає волосся, а на нозі — черевика, отут і почали боятися.

Нісенітниця якась.

Розмірковуючи, Лисий намагався рівно дихати й прислухався до можливих звуків у хаті. Але звуків не було — тільки мухи сумно дзижчали, передчуваючи осінь. Схоже, його залишили одного. Можливо. І все ж Лисий не розплющував очей, удавав, що спить. Навіщо? Цього він не знав. Просто вигравав час, сподіваючись на якусь підказку.

А її не було. Звуки, що долітали з площі перед хатою, ні про що йому не казали. Квоктали кури, галасували діти — мабуть, щось не поділили. Може, дорослі пішли на городи? Саме час для городніх робіт. Це було б добре. Якщо дорослих у селі немає, то треба негайно тікати. Однак Лисий розумів, що це було б надто просто. Так не буває. Тим більше, так не може бути в цьому селі, такому зляканому й настороженому.

Якби йому не слід було негайно повертатися додому, якби не всі ті страшні й загадкові події, що перевернули життя в їхньому селі, якби… Якби не все це, то цікаво було б довідатися про це село трохи більше. Може, подумати, що корисного для їхнього села тут є. Коні, наприклад. Це справді велика поміч. Які вони сильні и витривалі! Цікаво довідатися й про той камінь, що лежить на майдані. Звідки він тут? Навіщо? Лисий підозрював, що це не безглузді запитання. Йому здавалося, відповідь на ці запитання може бути й для нього, для всіх них важливою, а може, й визначальною.

Втім, це може бути й щось випадкове, не варте уваги. Але зрозуміти можна тільки тоді, коли з’ясуєш правду. А можна ніколи й не зрозуміти. Цілком можливо, що камінь лежить тут із незапам’ятних часів і ніхто в селі про його походження не знає. Може, село взагалі виросло навколо каменя. Все може бути.

Ясно тільки одне: це не простий камінь. Не випадково ж він лежить на чільному місці — перед величезною й неоковирною хатою вождя.

Лисий нарешті наважився розплющити очі. І здригнувся: просто перед ним сидів і пильно дивився йому в очі старий вождь. На його обличчі не відбилося жодного почуття, коли він побачив, що хлопець прокинувся. Цього й чекав. І чекав, мабуть, давно, терпляче, непорушно й беззвучно. Дочекавшись, він нічого не сказав, так само дивився в очі Лисому, як до того дивився на його заплющені повіки.

Відповідати поглядом не цей погляд було нелегко. Хлопець ловив себе на тому, що дивиться не в очі старому, а на страшний шрам на його обличчі. Такого жахливого шраму він іще не бачив.

Лисий сів у ліжку, і відчув при тому, як болить нога. Ввечері якась бабуся обмила її й чимось смердючим намастила, але біль, як з’ясувалося, не минув і досі. Хлопець мимоволі кинув погляд на ногу. Вона розпухла й була ніби не своя. Чи зможе він ходити? Ехе-хе! З такою ногою далеко не втечеш.

— Може, воно й краще, — промовив дід, простеживши за його поглядом і, мабуть, зрозумівши, про що він подумав.

Лисий тільки поглянув на нього й нічого не відповів. Старий почекав і, не дочекавшись відповіді, сказав:

— Хто мало говорить, той багато думає. Про що ж ти думаєш, хлопче? Які в тебе є запитання?

Коли багато запитань, вибрати перше дуже важко.

— Як вас звуть? — нарешті вирішив Лисий.

— Добре запитання, — роздумливо відповів дід. — Ні до чого не зобов’язує. Що ж, я сам запропонував. Мене звуть Сидором. Але всі в селі називають Великим і Вічним Вождем. Якщо ти спробуєш назвати мене інакше, тебе не зрозуміють.

— Як же мені вас називати?

— Так і називай: Великий і Вічний Вождь.

Звучало дико, та Лисий вирішив цього не казати.

— А ви справді вічний? — спитав він, хоч і розумів, що це дуже ризиковане запитання.

— Ти вмієш ставити запитання, — відповів вождь, і Лисий здригнувся.

Колись йому ті самі слова сказав Інженер — і він також був вічним. Іще коли людей було багато й вони жили у великих селах, їздили на великих залізних санчатах і були могутні, серед них почалася страшна хвороба. І від тієї хвороби майже всі люди померли. Звісно, не всі заразилися — далекі села хвороба оминула. Інженер, із яким Лисий на початку літа зустрівся біля Руїни, перехворів, як і більшість інших людей. Але йому пощастило вижити. У Лисого тоді склалося враження, що саме завдяки цьому старий жив і досі — бо йому пощастило перебороти хворобу.

У його ж хаті захворів і Лисий. Чи це була та сама хвороба, чи якась інша, подібна, але тоді хлопчикові вдалось одужати. Врятувала його Леля.

Однак зараз, розмовляючи з вождем, він раптом відчув, що у вождя й Інженера багато спільного. Обидва старезні. Один із них вічний, другого називають вічним. І обоє сказали Лисому ті самі слова: «Ти вмієш ставити запитання». І обоє при тому мали на увазі зовсім інше — що на запитання Лисого нелегко відповісти.

Справді багато спільного.

— Ніхто не може бути вічним, — після паузи вів далі старий. — Але я бачив народження всіх, хто сьогодні живе в селі. Ще є запитання?

Лисий думав. І не відповідав. Якщо він скаже, що є, то їх треба зразу ставити. А це небезпечно. Запитання можуть більше викрити, ніж відповіді — це він знав добре. А що менше в цьому селі про нього знатимуть, то краще для нього ж. Якщо сказати, що запитань немає, то може виявитися, що іншої нагоди не буде, що він просто втратить можливість довідатися про щось важливе. Але й довго мовчати також не варто.

— Звідки тут узявся такий великий камінь? — це непогане запитання, бо про Лисого начебто нічого не говорить.

— Він тут із незапам’ятних часів, — відповів старий. — Це наша святиня.

Відповідь виявилася дуже доброю, бо підказала нове запитання:

— А що таке «святиня»?

Вождь здивовано звів догори брови. Потім невесело посміхнувся й сказав:

— Це довго пояснювати. Поживеш трохи в нас — зрозумієш сам.

Отже, ні вбивати, ні відпускати його не збираються. Теж знання. Звісно, у Лисого було запитання — найважливіше. Але він чомусь відчував, що саме його варто уникати. Самі скажуть, подумав він.

— Отож якщо ти більше не маєш запитань, — промовив вождь, і Лисий зрозумів, що той йому не відповідатиме, навіть якщо хлопець і придумає, що б іще таке спитати, — тоді я тебе питатиму. Як тебе звуть?

Якщо відповісти, що його звуть Лисим, йому можуть не повірити. А потім не віритимуть і всьому іншому, що він скаже.

Від самого народження людина звикає до свого імені, воно здається звичайним і — власним. Але одного разу Лисий уже переконався, що таке звичне його ім’я для інших звучить дивно. Діти з Лелиного села довго не знали, як його насправді звуть. Називали так, як вигадала Леля.

— Лесик, — сказав він.

— Лесик, — повторив вождь. — Гаразд. І звідки ж ти прийшов?

— Я зі свого села прийшов. Тобто я не прийшов, — відповів Лисий, — я йшов. Чотири чи п’ять днів — не пам’ятаю вже. Уздовж ріки, а потім там не було проходу — порожні дерева стояли. Я спустився на берег… А потім мене зловили ваші мисливці.

— А звідки ти взяв, що вони мисливці?

— Як звідки? Вони ж самі сказали, що я їм полювання зірвав…

— Чому ти залишив своє село?

Лисий вирішив не відповідати на це запитання. Принаймні не зразу. Він удав із себе вперте хлоп’я й відвернувся. Старий чекав — не підганяв і не залякував. І це було найгірше. Найважче, виявляється, мовчати, коли співрозмовник також мовчить. Такої витримки від вождя він не чекав. Мовчання затягувалося, ставало нестерпним і безглуздим. Просто дурним. Старий його знезброїв. Справді, коли в нього були запитання, вождь відповідав. Тепер він почав питати, а хлопець мовчить.

Раптом йому спало на думку, що не відповідаючи, він забрехався. Коли була його черга питати, він був винахідливий і розумний. Вождь навіть похвалив його, що вміє ставити запитання. А тепер корчить із себе маленького дурника, який не вміє відповідати. Хоч це значно легше.

— Я вже казав вашим мисливцям… — почав він, намагаючись уривчастістю оповіді виправдати довге мовчання. — Вони не повірили. Сказали, битимуть… А що, я повинен видумувати, щоб мені повірили?

Він знову помовчав.

— Якщо не повірите, то краще зразу вбийте… — Лисий вирішив запропонувати вождеві вже колись використану історію. Не сказати б, що вона тоді дуже йому допомогла, але час виграти вдалося. — Я ходив у ліс — шукати воду. Ночував на дереві… А коли вернувся… села вже не було. Мабуть, вовкулаки, бо жодної живої людини не лишили…

Знову пауза, під час якої хлопцеві навіть пощастило видавити з себе сльозу.

— Тільки пацюки… — вів він далі. — І черви…

— Які черви? — раптом перебив його старий.

Оце так пастка! Сам же собі й розставив! Білі черви на другий день іще не заводяться, дощові м’яса не їдять. Хто ж його за язика тягнув?!

— Не знаю, які… Я таких раніше не бачив. Дрібні й сині… — Він уже вигадував, а це погано.

— Скільки їх було? — схоже, вождь забув усе заради цих нісенітніць про черву.

— Як скільки?.. Я не рахував… Багато.

— Вони були скрізь, чи такими клубками?

Лисий спробував «пригадати»:

— Наче клубками… Я їх не дуже роздивлявся. Я взагалі майже нічого не бачив… Там мама…

Збрехавши так нахабно, хлопець відвернувся, щоб приховати ніяковість. І це добре, бо вождь, здається, інакше зрозумів його. Та й хто б не зрозумів, що хлопцеві тяжко все це згадувати!

— Черви, черви, черви… — задумливо промовив вождь. — Ну гаразд, а де ти черевика згубив?

— У болоті. Видра вхопила, я її зарубав, але потім полізли інші, почали її шматувати й віддерли від мене разом із черевиком… Я ледве втік від них.

— Так, пощастило, — дуже сумно, аж занадто сумно сказав Сидір, ніби й не про Лисого й не до нього. — Оце так пощастило!..

У хлопця склалося враження, що він це сказав нещиро — чи то насправді не дуже радів щастю Лисого, чи то взагалі говорив не про нього.

Зайці вовкам не вожаки

Взагалі Василько прокинувся від холоду, але це йому дуже пощастило. Глянувши вниз із великої дубової гілки, на якій спав, він побачив щось дивне, незрозуміле, ніколи раніше не бачене. Спершу йому навіть здалося, що то ворушиться трава від ранкового вітру. Але хлопчик негайно зрозумів, що цього не може бути. Ранок іще не настав — тільки сірий світанок. Жоден листок на дереві не ворухнеться. Вітру немає!

І тоді Василько збагнув, що це не трава ворушиться, а те, що густо вовтузиться в траві, що обплутало кожну травинку й рухалося. Рухалося до стовбуру від неглибокої ямки в кількох кроках до дуба.

Коли до нього дійшло, що це черви, зразу стало можливо приблизно вирахувати швидкість руху. Він побачив, що за п’ять хвилин черви досягнуть стовбура. Що буде далі, він не знав, але нічого доброго від такої масованої навали не чекав. І чекати не хотів.

Звівшись на ноги, Василько відштовхнувся й стрибнув, намагаючись приземлитися якомога далі від вовтузіння. Стрибок вийшов високий і далекий; приземляючись, хлопчик боляче вдарився п’ятами об землю, не втримав рівноваги й упав у траву. Перекинувшись через голову, він швидко підвівся й кинувся бігти. Лиш через кілька хвилин Василько зміг опанувати бридливий жах, що гнав його, й зупинитися.

Бігти справді треба, от тільки куди? Так, як пояснювала Леля (і він сам був із цим згоден), бігти треба на південний захід. Навіть більше на захід, ніж на південь. Сонце от-от мало зійти, але чекати не можна. Обдивившись ближні дерева, Василько визначився з напрямком, зарядив арбалет, узяв його в праву руку й швидко закрокував до села. Іти далеко. А треба встигнути попередити односельців. Якщо справді люди, що захопили Лесика, вирішать іти на пошуки їхнього села, Борода, Вухань, Інженер та інші мають бути готові до цього.

Усе було неправильно. Вся їхня подорож, думав Василько, пішла якось не так. Сліпа пожежа, яка загнала їх у пастку, потім та безглузда сварка між Лелею й Лесиком, подорож берегом у зв’язці, жахлива й незбагненна істота Чата, яку вдалося перехитрувати, але не вдалося зрозуміти. Далі якась неймовірна кількість величезних видр. Чи то не видри були? Тоді що? Таких звірюк хлопчик іще не бачив і ніколи не чув, щоб хтось бачив. От сліпу пожежу до нього також не бачив ніхто, але про неї стільки розповідали, що всі вони відразу впізнали її. А про цих видр ніхто й ніколи не розповідав.

А потім іще гірше. Їх було троє. З Глиною — навіть четверо. А тепер усі розділилися. Хіба можна було розділятись? А хіба можна було не розділитись? Якби в нього хоч на мить виник сумнів у тому, що Леля має рацію, він ні за що не погодився б відпустити її саму. Однак іншого шляху немає. Звісно, розділившись, вони стали значно слабкішими — і кожен із них, і всі разом. Але…

Але чужі люди — це справді небезпечно. Тепер вони знають, що десь неподалік є село. Лесик, звичайно, втомлений, брудний і все таке, але це нікого не обдурить. Він не зможе переконати їх, що йде здалеку. З усього видно, що хлопець у дорозі недовго. Не так він споряджений, як споряджаються в довгу путь. А це означає, що село близько. І почнуть шукати.

Чи пощастить Лелі його врятувати, чи сам врятується — це вже не мало особливого значення. Головне — це небезпека війни. А до неї треба бути готовими. Ніби їм мало вовкулаків.

А черви! Це вже навіть не видри. Ті собі десь у ярузі. Не хочеш зустрічатися з ними — не лізь туди, от і все. А це ж під землею! Тобто вони можуть бути скрізь. Яка від них небезпека, Василько не знав, проте недаремно ж вони лізли до дерева, на якому він спав. Дерев навколо багато, і тільки до цього лізли черви — та ще й у такій кількості.

Чи туди він біжить? Чи не заблукає? В лісі прямо не побіжиш. То трапляться непролазні хащі — суцільний підлісок, крізь який не продерешся, то яр, то галявина, на яку небезпечно виходити… Доводиться кружляти — то праворуч, то ліворуч. Збитися з напрямку дуже легко. А найгірше те, що він ще й не знає, чи обраний напрямок — правильний.

Ніяких неприємних несподіванок Василькові не траплялося від самого світання. Навіть гадюки жодної не зустрів. Зайця, щоправда, бачив. Кажуть, це на біду. Але в цю прикмету Василько не вірив. Взагалі він прикметам довіряв, але ця була якась незв’язна. А як же тоді мисливці? Скільки вони зайців бачать! Це якби щоразу на біду, жодного мисливця на світі давно не лишилося б.

З іншого боку, міркував він, кроками по сухій глиці задаючи ритм своїм думкам, мисливців і справді стає дедалі менше. Невже через те, що вони часто бачать зайців? Сумнівно. Виходить тоді, що й дикі кабани, й вовки, й стрибунці, від яких часом гинуть мисливці — всі ці істоти тільки те й роблять, що зайців обслуговують? Побачив мисливець зайця, той зразу ж біжить і наказує:

— Гей ви, зграє вовків, швиденько біжіть отуди на схід — там є один мисливець, який мене бачив. Так от щоб і духу його в лісі не лишилося!

А вовки йому:

— Щось ми тут не дуже зрозуміли, про що ти говориш — надто слабенький голосок у тебе. Ходи-но ближче.

Зайці, вони ж не з наймудріших. От і підходить начальник до своїх підлеглих. Тільки наблизився — клац! І зайця немає.

Щоб таке дрібне й слабодухе командувало іншими — цього не може бути!

Василько не був найдужчим і найвитривалішим хлопцем у своєму селі. У нього й після вчорашньої подорожі ноги гули. А сьогоднішня гонитва геть його виснажила. Лягти б зараз отут під ялинкою, полежати, відпочити… Правда, він знав, що підводитися буде ще важче, тому йшов і йшов, не спиняючись і не піддаючись втомі.

Загадка для Вуханя

— Не можуть вони прийти вранці, розумієш? — Івась і сам не знаходив собі місця від хвилювання, тому й дратувався на Марічку. — Ніяк не можуть. Вони могли прийти вночі. А раз не прийшли, то молодці — десь ночували, не ризикували. Ти ж сама знаєш, як уночі ходити лісом. Знаєш?

— Знаю.

— Ну от. Займися краще ділом.

Марічка вже знала, про що йдеться. Вона налила в казанок води, дочекалася, поки та закипить, а потім швидко перелила в звичайний казанок. Води було небагато, але все одно треба було нести обережно, щоб не розхлюпати. Й при цьому бігти або дуже швидко йти. Мала пішла так швидко, як тільки могла. Дякувати, що Вухань жив недалеко.

Той уже був на ногах. Хоча й не дуже впевнено. Він повільно пересувався своїм обійстям, і видно було, що йому й досі непереливки. Коли в людини болять ноги, це кожному зразу видно.

— Доброго ранку, — гукнула Марічка від хвіртки.

— А доброго здоров’я, сонечко! — відповів Вухань. — Давно тебе не бачив. Усе в клопотах?

Хоч у його голосі й чулося глузування, але воно було добрим, необразливим, тож мала вирішила не зважати.

— Сідайте швиденько й відкрийте ноги, де болять, — діловито звеліла вона.

— Ну, ти вже той… — Вуханеві було прикро, що й малій розповіли про його вчорашню пригоду.

— Давайте-давайте! — не лишала йому Марічка часу на роздуми й образи. — Стільки роботи ще попереду.

— Нащо це тобі мої ноги? — не здавався Вухань.

— Кажу ж, ніколи теревені розводити. Давайте хутенько.

У її голосі було стільки впевненості й переконливості, що чоловік слухняно сів на землю й задрав холошу. Ногу охоплював навіть не синець, а страшне коричневе кільце.

— Ого! — здивувалася Марічка. — Чим це ви так?

Тут Вухань зрадів. Отже, їй не розповіли про те, що сталось. А чого ж вона тоді прийшла, замислився він. Втім, особливо заглибитися в цю думку йому не вдалося. Бо мала зробила таке, чого він аж ніяк не чекав. Взяла й налила йому на ногу води зі свого казанка, на який Вухань спочатку й уваги не звернув. Від несподіванки він смикнувся й крикнув:

— Ти що робиш?!

— Та сидіть ви тихо, — по-дорослому й собі прикрикнула на нього мала. — Що ви смикаєтесь, як дитина?

І ще налила йому на ногу води. Вухань дуже любив Марічку. Власне, її всі любили. Тому вирішив потерпіти й побачити, до чого призведе це купання. Та й вода була тепла й відчутно пом’якшила біль. А за хвилину він про біль забув і, приголомшений, занімів, утупившись поглядом у ногу. Коричневе кільце блідло на очах, а ще за кілька хвилин просто зникло, і ніяких слідів по собі не лишило.

— Що це ти… той? — тільки й спромігся Вухань поцікавитися змістом побаченого.

— Нічого, — відповіла Марічка. — Нікому не розповідайте. Тоді й ми нікому не розповідатимемо.

— Чого це ви не розповідатимете? — спершу не зрозумів Вухань.

— А нічого не будемо, — швидко відповіла Марічка, як її навчили хлопці. Й додала: — й нікому. Навіть Бороді.

Вона розвернулася й пішла, залишивши чоловіка переварювати побачене, а головне — почуте.

Коли мала повернулася додому, Наталка вже накрила на стіл, і всі вони сіли за пізнє снідання.

Їли мовчки. Всім було ніяково. Всі почувалися винними за вчорашнє — хіба що крім Наталки. Але й вона намагалася нічого не говорити, здогадуючись, як велось іншим.

Тільки Петрусь залишався безжурний і, здавалося, не помічав настрою інших. Втім, він також мовчав, бо натхненно щось обмірковував. Навіть якби зараз хтось захотів довідатися, про що він таке думає, швидше за все, хлопчик не сказав би, бо не почув запитання. Але насправді те нікого зараз не цікавило. Все, що придумував Петрусь, було цікаве й корисне, але нині не до того.

Головне, про що за сніданком мовчали, але невпинно думали — що могло статися з Лелею, Лесиком і Васильком. Вони вірили, що Лесик знайде вихід із будь-якої халепи, тому ще гостріше переживали таку дивну історію. Минулого разу Леля з Васильком повернулися під ранок. Отже, навіть уночі можна йти, коли ти не один. А тут уже ж майже опівдні… Сонце ондечки — мало не над головою.

Що більше діти думали про це, то важче їм було заспокоювати себе. Щось трапилось? І що тепер робити? Сидіти й чекати? Чи йти на допомогу? Якщо так, то куди?

Їсти закінчили, проте так само мовчки довго сиділи й не бралися ні до якої роботи. Тільки мух відганяли. З наближенням осені мухи ставали злі й дошкульні. Нарешті Наталка заходилася прибирати зі столу. Зрозуміло, Марічка взялась їй допомагати — не тому, що подружці потрібна допомога, просто не сидітимеш же, коли вже хтось почав працювати! Підвелися й інші. Наталка зі сміттям і недоїдками рушила до дверей, а вони просто перед її носом візьми й розчинися. І в хату влетів Василько, мокрий і захеканий.

Полон

Глина почав хекати й пручатись, і Леля прокинулася. Пес був чимось зляканий, але ще не знав, чим, тому не гарчав, а лише хекав і здивовано дивився кудись Лелі через плече. Вона й собі озирнулася й побачила, що там, на відстані тридцяти-сорока кроків, визирає з-за дерева чоловік.

Леля тихенько підвелася й стала за деревом, поклавши собаці руку на шию. Один той чоловік чи їх кілька? І щойно вона встигла про це подумати, як із протилежного боку тихенько хруснула гілочка. Леля різко обернулася й побачила, як за дерево сховався ще один чоловік.

Тут пес повернув голову в іншому напрямку й голосно загавкав. Леля зрозуміла, що оточена. Стріляти чи тікати не було ніякого сенсу. Тоді її просто вб’ють. І Глину теж. І Лисому вона нічим не допоможе.

Коли вночі бігла слідами тих, хто схопив Лесика, Леля перебирала різні можливі розвитки подій. Серед них і такий: що сама вона наскочить на вартових і не зможе втекти. Це був один із найгірших варіантів, але не найгірший. Його — хоч і невеличкими — перевагами було те, що, по-перше, вона не втратить слід і не заблукає, по-друге, залишиться жива, по-третє, потрапить до того ж села, де зараз Лисий.

Про вади такої пригоди дівчинка вирішила зараз не думати. Підняла ліву руку, а правою обережно поклала на землю арбалет. Потім випросталася й подивилась на нападників.

Їх було п’ятеро, вони вийшли з-за стовбурів дерев, за якими ховалися, й повільно пішли до неї. Глина загарчав так загрозливо, як ніколи. Він би, безперечно, захистив її. Але чоловіків багато. Вони озброєні списами. Може, вдвох Леля і Глина й упоралися б із ними, але навряд щоб самі при цьому вціліли. І ще невідомо, що б тоді сталося з Лесиком.

Леля поклала руку Глині на голову.

— Тихо, Глино, тихо. Спокійно, — сказала вона лагідно. — Свої. Свої…

Хоч був би Глина останнім дурнем, якби не побачив, що то зовсім не свої. Однак якщо Леля так каже, пес вирішив удати, ніби повірив їй. Замовк і дивився на них без погрози. Але хвостом усе одно не крутив. Не такі вже й свої.

Чоловіки підійшли ближче й стали навколо них. Втім, надто вже не наближалися. Видно, знали, що таке собака. От тільки дивилися вони не на Глину, а на Лелю. Ніби й з приязню, але… Глині ці погляди не сподобалися. Так дивляться вовки на зайця.

Один із чоловіків, найвищий і, схоже, найдужчий простягнув брудну волохату руку, щоб торкнутися Лелиного волосся, й пес тихо сказав йому:

— Тільки спробуй!

Той зрозумів і відсмикнув руку. Але не схоже було, щоб він зовсім відмовився від такого наміру. Уважно подивився на Глину й почав відводити назад держално свого списа.

— Тільки спробуй! — тихо сказала йому Леля.

Чоловіки розсміялися. Вони вочевидь несерйозно поставилися до двох попереджень.

— Іди за мною, — кинув Лелі один із них. — А пес нехай іде поруч із тобою. Якщо він у тебе слухняний. А якщо ні, то…

Він не договорив, та Леля зрозуміла. Вона нахилилася й узяла собаку за ошийник.

— Поруч, Глино, поруч.

Чоловіки знову розсміялися.

— Ох і прізвисько! — промовив волохаторукий, що був, мабуть, ватажком.

Йшли вони швидко, і Леля намагалася не відставати від ватага, хоч і мусила йти зігнувшись, бо весь час міцно тримала Глину за ошийник.

Йшли вони довго. Години через дві Леля відстібнула лівою рукою баклажку й спинилася. Її не підганяли. Наливши води в долоню, вона дала попити Глині. Той вихлебтав воду двома ударами язика й поглядом попросив іще. Дівчинка почала наливати й тут помітила, що води більше немає. Навіть Глині вистачило лише на один ковток. Леля закрутила баклажку, знову почепила її на пасок.

Цієї ж миті ватажок повернувся й простягнув їй баклажку — досить дивну, шкіряну.

— Дякую, — сказала дівчинка, однак воду не взяла, хоча й дуже хотіла пити.

Що менше береш у них, то більше поважатимуть, подумала вона.

— Ич, яка горда, — криво осміхнувся ватажок. — Я таких люблю.

Він повернувся й пішов далі. Леля з Глиною й решта чоловіків рушили слідом. Схоже, дорога попереду ще довга — якби було не так, ватажок не пропонував би їй води. Що ж, доведеться потерпіти невідомо скільки.

Кам’яне пророцтво

Скільки він просидів один після розмови з вождем, Лисий, мабуть, не сказав би. Він намагався осмислити почуте й мовлене, зрозуміти, що тут діється, чому до нього таке ставлення з боку старого Сидора, що на нього чекає… Але, крім запитань, нічого в голову не лізло. Видно, надто мало він проспав після такого тяжкого дня й виснажливої ночі.

А найгірше те, що ніяких нових знань після розмови з вождем у нього не було. Вождь пішов, а він так і не зрозумів, вільний він чи замкнений. Це можна легко перевірити, однак не хотілося. Так хоч якась надія лишалась. А довідатися, що ти під вартою, було б дуже неприємно.

Маленькі вікна хатини (навіть восьмилітня дитина не пролізе), в якій він перебував, тьмяні, нечисті. Трохи світла вони пропускають, але щось крізь них побачити — марні сподівання.

Двері міцні, дубові. Замикаються зсередини на важкий брус — цілу колоду. Ось вона стоїть поруч, притулена до одвірка. Стелі немає — просто над головою крутий дах, підбитий дерев’яними дошками (він пам’ятав, що хати криті червоними глиняними черепками — отже, вміють обпалювати глину). Горища немає. Отже, взимку тут досить холодно.

Ще й долівка нічим не встелена — виметена глина. Стіл міцний і важкий, але зроблений недбало: поверхня гладенька, а ноги тільки обтесані, нерівні. Така сама й лава. От піч нічогенька. Гарна піч. І спати на ній узимку, схоже, дуже тепло.

Та й широченна вона — майже півхати займає. Мабуть, на ній сплять усією родиною. А влітку вже злазять із неї.

Втім, враження таке, що влітку її й не розпалюють зовсім. Тобто саме цю піч, у цій хаті дуже давно не розпалювали. Та й то. Якби тут хто жив, то вже б, напевне, з’явився. Стільки часу Лисий тут сам-один.

Він знову пильно оглянув приміщення. Так і є. Тут не живуть. Ні одягу, ні посуду. Навіщо ж тоді підтримують такий порядок? А з іншого боку — якщо ніхто не живе, то що, хай розсипається? Він із гіркотою подумав, що в їхньому селі так і є. Порожні хати доживають віку самі: вікна їм заколочено, ніхто туди не ходить, що в них діється, ніхто не знає… Тільки сподіваються, що нічого не діється.

А з іншого боку, де набрати рук, щоб мати час іще й нічиї хати прибирати? Ні, тут щось не те. Треба розібратися, чия це хата. Але потім. Зараз варто спробувати вийти. Воно взагалі треба, а саме зараз — особливо. Щоправда, під ліжком стоїть горщик, але ж Лисому це було б занадто принизливо. Влітку, серед білого дня — і горщик у хаті!

Він наважився вийти. Раз йому не казали, що виходити не можна, то він цілком має право це зробити. От тільки як бути із взуттям? Ходити в одному черевикові дуже незручно. Ходити босоніж можна. Але права нога дуже болить. Зараз у подряпини наб’ється стільки бруду, що потім її вже ніколи не вилікуєш — ще й казанок втрачено.

Натягти лівого черевика на праву ногу й так важко, а як нога розпухла — то й поготів. Доведеться таки йти босоніж, ступаючи тільки на пальці.

Хлопець потягнув за ручку дверей — і вони легко відчинилися.

Було похмуро. Повітря стояло густе й нерухоме. Буде дощ.

Так само нерухомо стояв біля дверей і його вчорашній охоронець.

— Добрий день, — байдужим голосом кинув йому Лисий і повільно, шкандибаючи, пройшов повз.

Той хотів щось відповісти, але, схоже, не наважився.

Лисий зробив кілька кроків, та зрозумів, що сам не розбереться. Озирнувшись на охоронця, спитав через плече:

— Як тебе звуть?

Той, повагавшись якусь мить, відповів:

— Василем.

Дивне ім’я. Все у них тут дивне.

— Послухай, Василеме, де тут у вас той… — Лисий мимоволі усміхнувся, зловивши себе не тому, що розмовляє вже, як Вухань. — До вітру куди ви ходите?

— Чого? — здивовано і, як здалося, ображено протягнув той.

— Ну, чого чого? Вбиральня у вас тут є?

— А-а! — ошкірився охоронець. — Он там. — І вказав рукою за хату.

— Дякую! — і Лисий зашкандибав у вказаному напрямку.

Коли вийшов із убиральні, Василем так само стояв біля дверей — тільки тепер уже не хатніх.

Та й занудне ж завдання у чоловіка, подумав Лисий. Він байдуже пошкандибав на майдан у центрі села. Щоб не виказувати одразу, що його найбільше цікавить, хлопець спершу обійшов по колу всі хати, роздивляючись їх, намагаючись удавати звичайну хлопчачу цікавість. Потім уже пішов до каменя. Але роздивитися його не встиг.

З рипом відчинилися двері великої хати за спиною. Лисий озирнувся. З дверей вийшов вождь.

— Так твоя нога ніколи не загоїться, — сказав він, простягаючи хлопцеві пару сандалій із довгими мотузяними зав’язками.

— Дякую, — Лисий був розчулений.

І відразу ж розлютився на себе за це розчулення. Він нікого ні про що не просив. Він не сам прийшов до цього села. Силоміць притягли, погрожували знущаннями, а тепер, бачте, дбають. Піклуються. Він сів на землю обличчям до каменя й почав узуватися, раз у раз кидаючи погляди на брилу.

Сандалі були дерев’яні, міцні, в підошвах просвердлено поперечні горизонтальні шпарини, крізь які протягнуто мотузки. Для його нинішнього стану це було найзручніше взуття. Якби йшлося про черевики, навряд чи хтось спромігся б знайти придатну пару — одна нога нормальна, а друга зранена й розпухла.

Зав’язавши останнього вузлика, Лисий звівся на ноги й, випробовуючи сандалі, пішов навколо каменя. В них ходити, звичайно, було легше. Але все одно нога ще дуже боліла. Хлопчина помітно шкандибав, рухався дуже повільно. Звісно, він міг би йти значно швидше, якби захотів. Та навіщо? З одного боку, така немічність заспокоювала Василема — що ж тут так уже пильнувати, хіба такий утече? З другого боку, йому зараз поспішати нікуди: треба як слід обдивитися брилу, що притягувала його, мов сіно корову.

Камінь необтесаний, ніби виламаний могутньою рукою з суцільної — ще більшої — брили. Хоч лежав він тут уже давно, лишався міцним і молодим. Скільки пекло його сонце, охолоджував сніг, омивали дощі, а він не тріскався, гострі грані не стиралися, не затуплювалися. Лисий приклав до нього руку — камінь був сухий і холодний. І дуже твердий — як залізо, а може, ще й твердіший. Хлопець знав, що вождь і Василем за ним уважно спостерігають, тому спитав, ніби просто з цікавості:

— Звідки ж тут міг узятися такий великий камінь?

— Це ще невідомо, що чи хто взявся, — неголосно відповів вождь. — Скільки я себе пам’ятаю, він завжди тут лежав. Колись і село постало навколо нього.

Ніяк не реагуючи на слова вождя, Лисий пішов далі навколо брили, аж поки не опинився між нею і круглою вождевою хатою. Він ступив крок і завмер, приголомшений. І, схоже, цього приголомшення не зміг приховати від спостерігачів. Із цього боку верхня частина каменя була нижча, нахилена в бік великої хати. А ще — вона була гладенько відшліфована. Чим можна було вирівняти таку міцну брилу, уявити неможливо.

Втім, навіть не це так вразило Лисого. Найбільш дивним, приголомшливим і незбагненним було інше. В цій гладесенькій і рівнесенькій поверхні було вибито глибокі рівчачки, які часом перетиналися, потім переривалися, потім з’являлися знову, утворюючи — ні, не мереживо й не малюнок. Вони утворювали літери, що складалися в слова.

Хлопець поклав руку на гладеньку поверхню каменя, мовби насолоджуючись його подоланою силою, а сам швидко прочитав написи:

То он воно що! Ось чому всі вони так злякалися, коли побачили, що він лисий і босий! Але як таке сталося — що про нього, який може прочитати, який прийшов до села лисий і босий, вибито напис на цьому старовинному камені? Хто міг таке передбачити?

А головне — що робити? Як зараз повестися? Показати, що прочитав? Тоді у всіх зміцніє переконання, що на камені написано саме про нього. Удати, що не вміє читати? Тоді його перестануть боятися.

— Що це? — вражено промовив він, водячи пальцями по вибитих у камені рівчачках.

— Хіба ти сам не бачиш? — озвався вождь.

Він мене випробовує, зрозумів Лисий. Перевіряє, чи вмію я читати. Він здивовано озирнувся на вождя й відповів:

— Хто це зробив?

— Той, хто все знав, — сказав вождь.

Тяжка доля

— То ви знали? — Івась не знаходив слів від здивування. — І нікому не казали?

— Я б і зараз тобі нічого не сказав, — відповів Інженер. Він, без сумніву, хотів образити Івася.

Навіщо? Хто йому Івась? Просто хлопчик, та ще й не з їхнього села. Ображають же тих, кого вважають рівними. Швидше за все, він так сказав, бо не хотів відповідати на запитання. А це означало, що Інженер не вважає, що вчинив правильно. Тобто сумнівається. А може, навмисне приховав від односельців, що зовсім недалеко звідси є інше село.

— Але ж вони тепер знатимуть, що ми живемо поруч. Вони шукатимуть, — втрутився Василько.

— А раніше ви не могли про це подумати? — спалахнув Інженер. — Ви ж дорослі! Ви ж ходите, де хочете, й не тільки не питаєтеся дозволу, а ще й приховуєте, думаєте, ніхто не довідається. Догралися! Тепер не тільки тут, а й у тому селі довідались.

Його тріснутий старечий голос гримів на всю хату. Здавалося, й за її стінами чутно. Інженеровому голосу було тісно в цих стінах, він бивсь у вікна, в зачинені двері, в піч. І через трубу вилітав у небо.

— Вам кажуть, а ви не слухаєтеся! Вам забороняють, а ви все одно робите! Дорослі? Так? Дорослі? Тоді й поводьтесь як дорослі! Заварили халепу, самі й хлепчіть її! Бо як не слухатися старших — ви молодці, а як припече — біжите до них: «Ох, яка біда!» Не було б цієї біди, якби ви не лізли куди не треба!

Загалом він усе правильно казав, але Івась і Василько вже давно такого не чули. І не сподівалися почути. Якби з ними розмовляли так їхні батьки — це одне діло. Від батьків що завгодно можна стерпіти. А від Інженера — чужої людини — це було дуже прикро. І Василько не витримав.

— Годі гарчати на нас, як вовкулака! — вигукнув він. — Ми не скаржитися до вас прийшли. Ми прийшли як до головної в селі людини. Бо всьому селу загрожує небезпека. І вам у тому числі! І ми прийшли попередити вас, щоб ви знали. І наша вина в тому, що сталося, не більша, ніж ваша.

— Що?!! — Інженер задихнувся від обурення. — Моя?

— Так, ваша, — не вгавав Василько. — Якби ви не приховували від усіх того, що самі знаєте, все було б інакше. Нам не треба було б світ за очі ходити, аби про щось довідатися. Мій батько, — з притиском на слові «мій» вів далі хлопчик, — завжди казав, що дорослі живуть для того, щоб навчати дітей. Тобто розповідати їм те, що самі знають…

— Малі ви ще, щоб усе вам розповідати, — перебив Інженер, який цієї миті й сам нагадував малу ображену дитину.

Але якщо Василько щось і вмів, то це сперечатися. І спуску старшому він вирішив не давати.

— Ми малі? — у свою чергу перебив він Інженера. — А Борода? А Вухань? А Люба? Вони теж малі?

— А Люба, між іншим, також знає! — вигукнув старий і одразу ж прикусив язика.

Однак було пізно. Обидва хлопці дивилися на нього широко розплющеними очима й не вірили тому, що почули.

— Тобто ви тут самі собі вирішуєте: кому що казати, а кому не казати. — Нарешті тихо, але твердо, промовив Івась. — Любі — про сусіднє село, Лесика — читати навчили… Дуже зручно. Ви знаєте все, а решта людей — тільки те, що ви їм сказали. От і виходить, що ви тут знаєте найбільше. Тільки насправді це не так. Ви вже знаєте далеко не так багато, як, наприклад, Люба. І в цьому також ваша вина. І в тому, що вона пограбувала нас, — також ваша вина. Ходімо, Васильку.

Вони розвернулися й пішли до дверей. Ряха, сторожовий пацюк Інженера, так жодного разу й не з’явився за весь час їхньої розмови.

— Стійте! — схаменувся Інженер. — Ви розумієте, що ви зараз сказали? Ви можете це повторити в присутності самої Люби?

— Звичайно, можемо, — відповів Івась. — Але нам із нею вже немає про що говорити. Ми про неї все знаємо.

— То розкажіть мені! — наказав старий.

— Ні, — подумавши хвилю, сказав Івась. — Ми спершу подумаємо, що й кому розповідати.

І вони вийшли з Інженерової хати.

Як же важко бути підлітком!

Написане стає долею

Важко зараз було вождеві, це Лисий добре розумів. Той не мав ніяких підстав вірити полоненому. Він не міг убити полоненого. Він не міг відпустити полоненого.

Він міг тільки одне — не повірити дивному пророцтву. Але це, схоже, було вище за його можливості. Хоча… Це був би найкращий розвиток подій, бо тоді можна було би просто спитати Лисого, про все відверто з ним поговорити. Дивись — і знайшли б якусь істину. А так…

Лисому теж було непросто. Якщо він зізнається, що прочитав напис, то це буде ще одне підтвердження істинності написаного на камені. Якщо не признається, то всі розмови точитимуться навколо, жодного прямого запитання поставити він не зможе, тож не дістане й жодної прямої відповіді.

Усі відповіді будуть такими ж загальними й ніякими, як і останні слова вождя:

— Той, хто все знав.

— А хіба є хтось такий, хто все знає?

— Може й немає, — тихо промовив вождь. — Але був.

— Хто це? — Лисий розумів, що треба ставити запитання, не дати вождеві оговтатися й завести мову про напис.

— Якби ж то я знав! — сумно посміхнувся старий.

— Великий і вічний вождь усе знає, — втрутився в розмову Василем.

— Ні, Василю, — відповів йому вождь. — Я знаю далеко не все. Хлопець має рацію — швидше за все, на світі немає такої людини.

Лисий розсміявся.

— Ти зі мною не згоден? — здивувався вождь.

— Та ні, це я… Просто я спитав його, як його звуть, а він відповів: «Василем».

То я й вирішив, що його ім’я «Василем». Ще й дивувався, чому таке чудернацьке ім’я.

Мабуть, сміх його прозвучав не дуже щиро, бо вождь сказав без усмішки:

— Справді смішно. — І додав: — Непростий ти хлопець. Непростий.

— А хіба бувають прості хлопці? — здивувався Лисий.

— Може й так, може й так, — замислився вождь.

Далі говорити не було про що. І Лисий вирішив: «Що буде, те й буде!»

— А ви справді одружений? — спитав він, пильно дивлячись вождеві в очі.

Так вони стояли й дивились одне на одного, і хлопець розумів, що мусить витримати цей погляд, не змигнути. І ще — мусить дивитися не на шрам, який після його запитання став буряковим, а таки ж у вічі.

Нарешті вождь відповів:

— Моє село — моя дружина. Це моя родина, мої діти. І я нікому їх не віддам.

— А кому, крім вас, вони потрібні?

Знову вождь мовчки довго дивився йому в вічі. А потім промовив:

— Люди не завжди знають, що їм потрібне, а що ні. Вони спочатку забирають, а потім уже з’ясовують.

— Але ж це безглуздо! — не стримався Лисий. — Хоч би хто це писав — він не міг знати, що мене зловлять ваші мисливці й привезуть, як лантух із картоплею, до вашого села! Цього ніхто не міг знати! У мене випадково виявився тільки один черевик! Ніхто не міг цього передбачити!

— Можливо, що й так, — вождь втомлено опустився на пісок, що акуратно вкривав землю навколо каменя.

Той пісок робив це місце дуже подібним до Лисої криниці в їхньому селі. Хлопець теж відчув раптову втому: він нічого не знав про те, що там діється, як діти, як Леля. Марічці загрожує небезпека така ж, як і їм двом. А вона там геть беззахисна! І його ніхто не відпустить — на це годі сподіватися. Він також опустився на пісок і сів навпроти вождя. Здавалося, старий постарішав за ці кілька годин. На його плечах лежав важкий тягар, і ніхто краще Лисого не розумів цього.

— Може, й так, — повторив сивий чоловік зі шрамом на обличчі. — Може, й не міг знати. Але він написав це — і ти прийшов. Такий, як ти є. Все сталося так, як написано: ти виявився в тому місці, де саме були мої мисливці. Ти виявився без черевика. Ти лисий, і ти вмієш читати. Що це означає?

Лисий дивився на нього з невимовним подивом. Старий верз щось несусвітенне. Виходило, ніби напис на камені не попереджає, а вирішує долі людей, цілого села.

— А це означає, — вів далі вождь, — що смерть тебе не бере, що ми в великій біді. Усі. І ти в тому числі. Розумієш?

— Ні, — чесно зізнався Лисий. — Я не розумію, чому правдою є не те, що є, а те, що написано на камені. Ви ж самі кажете, що навіть не знаєте, хто це написав і коли.

— А я от не розумію, — раптом втрутився Василь-Василем, — як це він непіддатний смерті. Як це?

— Помовч, Василю, — обірвав його вождь.

— Ні, ну що це значить? Він що…

— Помовч, Василю! — вже роздратовано кинув старий і відповів Лисому: — Так. Цього я не знаю. Не знаю, хто написав і коли. Але написане стало долею. Ти ще молодий. Ти не знаєш… Втім, мабуть, ти таки щось знаєш, якщо вмієш читати… Колись читати вміли всі — від малого до великого. Тоді існували книжки, і в них була правда. Більша правда, ніж те, що відбувалося в житті. Розумієш?

— Ні, — знову заперечив Лисий. — Я читав одну книжку. Там ішлося про таке, чого в житті немає. Те, що там написано, навіть розповісти дітям неможливо, бо вони не розуміють, про що йдеться. Нічого не розуміють…

Що довше він говорив, то глибше переконувався, що в словах вождя було більше правди, ніж у тому, що казав він, Лисий. Справді, історія Робінзона, яку він колись прочитав, зовсім несхожа на те, що є в світі. І коли він намагався цю історію переповісти дітям, ті нічого не могли зрозуміти. Це так. Але ж сам Лисий, коли читав цю книжку, — він же все розумів! Тобто ні, він не розумів багато чого, але вірив! У нього сумнівів не виникало в тому, що все описане — правда!

— Навіть якщо написати книжку про твоє життя, — знову заговорив вождь, — у ній буде більше правди, ніж у самому твоєму житті. Навіть якщо там буде щось таке, чого ти ніколи не робив насправді. Правда написана залишиться назавжди. А правда твого життя помре разом із тобою. Або, якщо ти безсмертний, вона помре з тими, хто тебе знає…

— Ви також читали книжки? — спитав Лисий, бо йому нічого було заперечити. Він починав вірити в сказане, хоча й не до ладу все зрозумів.

Старий кивнув.

— У вас є книжки? Чи ви їх іще тоді читали — до хвороби?

Вождь відсахнувся, ніби його вдарили. Досі, здавалося, жодне запитання не може вивести його з рівноваги. А тут…

Власне, Лисий і раніше підозрював, що вічний вождь — людина з минулого, як і той Інженер, із яким він колись зустрічався біля Руїни. Інженер розповів йому, що сталося з людством, яке було могутнім і численним. Але ця могутність людям дуже дорого обійшлася. Вони отруїли воду, землю й повітря, і це отруєння призвело до страшної хвороби, від якої загинули майже всі: дорослі й діти, жінки й чоловіки. Тільки в деяких селах лишилися люди. І от уже кілька століть вони намагалися вижити в світі, який так і не зміг відродитися, стати таким, яким був раніше. Навіть ліс змінився. Він змінювався постійно — Лисий міг спостерігати це на власні очі.

Зустріч із Інженером — не тим, що жив у їхньому селі, а з тим вічним Інженером, що жив біля Руїни — дуже багато важила в житті Лисого. Тепер, коли старий був недосяжно далеко, хлопець постійно відчував потребу порадитися, перекласти на плечі Інженера хоча б частку тієї відповідальності, яку самому нести було дедалі важче. Від того вічного чоловіка Лисий довідався й про хворобу, й про те, як її вдалося подолати одній людині.

Зараз, поставивши таке запитання вождеві, полонений просто припустив, що оскільки вождь так багато знає про ті часи, він, як і Інженер, теж пережив хворобу. Йому, як і тому старому, вічне життя випало внаслідок саме того, що він одужав, подолав недугу. Але при цьому Лисий мав на увазі тільки одне — у нього раптом прокинулося сподівання, що, можливо, вождь справді має книжку. Або — ще неймовірніше — кілька книжок.

Втім, старий зрозумів його правильно. Подолавши потрясіння (очевидно, від спогадів, пробуджених запитанням Лисого), він похитав головою:

— Ні, книжок у мене немає.

— І що ж ви будете робити? — після паузи спитав Лисий.

Вождеві було ясно, що запитання — не про книжки. Але від того йому не легше.

Мовчання ставало дедалі тяжчим, густішим. Будь-якої миті могла прозвучати відповідь, і тоді…

— Відійди, Василю, — тихо промовив вождь, і Василем, що тінню був весь час при них, мовчки й слухняно пішов геть — кудись туди, Лисому за спину.

Хлопець вирішив не озиратися. Він чекав, бо розумів: цей наказ може означати тільки одне — вождь хотів йому сказати щось важливе. Можливо, найважливіше з того, що йому досі доводилося почути.

— Ми з тобою все в піжмурки граємо, — справді заговорив вождь. Шрам на його обличчі почав змінювати колір, ніби мерехтів. А може, то просто тіні так грали на його обличчі. — А нам треба бути один з одним відвертими. Бо ми не такі, як усі. Ми обрані. Згоден?

Запитання заскочило Лисого зненацька. Але він із усіх сил постарався не виказати цього. Він не знав, що відповісти. Будь-яка відповідь може виявитися хибною. І хлопець промовчав, не змінивши виразу обличчя.

— Ми не випадково безсмертні — ти і я, — вів далі старий. — Нас обрано, щоб керувати іншими людьми. Ми мусимо любити й жаліти їх, але не можемо заперечити, що вони нижчі за нас. Що їхні можливості менші. Що вони не можуть знати стільки, скільки ми. І стільки жити також не можуть. Ми повинні керувати ними… Я здогадувався, що є ще вічні, що я не один такий. Дуже хотів знайти їх… Одного разу навіть помилився. Один чоловік здався мені також вічним — він багато знав, теж умів читати… Ми домовилися… Тепер я розумію, що ніякий він не вічний… Та Бог із ним… Хай живе… І домовленості з ним я жодного разу не порушив… А ти прийшов сам. І це також не випадково. Це тільки підтверджує те, про що я казав. Нам треба об’єднатися. Якщо ми, вічні, знайдемо спільну мову, це буде тільки на користь нашим людям. Бо що вже приховувати… Я ж бачу, що дехто з моїх дочекатися не може, коли я помру. А якщо й справді я помру — що тут почнеться, ти можеш собі уявити?

І знову Лисий не відповів. Він знав: що менше казатиме сам, то більше дізнається від вождя. І той справді не чекав відповіді, говорив далі:

— А якщо нас буде двоє, якщо ми поділимося всіма знаннями, якими володіємо: ти мені, я — тобі… Ти повернешся до свого села й будеш там владарювати. Я лишуся тут, у своєму селі. Ми будемо зустрічатися раз на кілька років і розповідати один одному про те, що нового знаємо… Будемо домовлятися, якою частиною знань поділитися з народом, а якою ні… Хто тоді нам з тобою буде страшний?

— Багато хто, — не втримався Лисий.

— І то правда, — погодився вождь, хоч і зрозумів Лисого, здається, не так. — Люди хижі… Тим більше нам треба об’єднатися. Тільки так ми зможемо втримати владу й не допустити кровопролиття. Ніхто не знатиме про нашу угоду. Та й навіщо їм знати? Їм треба знати тільки те, чого ми їх навчимо…

Слова вождя нагадували колискову. Лисий слухав їх, дивився на мерехтливий шрам на обличчі вождя й відчував, що зараз засне.

Те, що говорив старий, виглядало логічно, але щось у цих словах було недоречне, несподіване, хлопець тільки не міг зрозуміти, що саме. Він опустив повіки, ніби заколисаний, ніби от-от засне. І щойно перестав дивитися на вождя, одразу все змінилося. Він раптом уявив, що перед ним — Інженер. Але не вічний Інженер, а їхній сільський. Хлопець відчув, що вони справді дуже схожі: його сільський Інженер, який навчив його всього, що він знав, і цей вождь, який навчив своїх односельців усього, що вони знали. І схожим у них був… страх. Вони обоє боялися. Не Лисого. І навіть не смерті. Вони боялися старості й не вміли цього приховати. Як же він раніше не здогадався! А Інженера з Руїни старий вождь зовсім не нагадував. І саме це було найбільш дивним. Бо той далекий Інженер такого сказати не міг. Він також був безсмертний, але ніколи не думав про владу над іншими, не брав на себе права вирішувати, кому що належить знати, а кому — ні.

Лисий згадав, як ображалася Леля, що він не всіма знаннями з нею ділився. Він відчув, як почервоніли його вуха. Стало нестерпно соромно, ніби не вождь, а він, Лисий, усе те щойно промовляв.

— Ні, — сказав він тихо й твердо, нічого не пояснюючи.

Старий вождь, не дивлячись на нього, кивнув головою.

Відповіді не пролунало. Усе сталося миттєво. Лисий раптом відчув небезпеку. Це був такий гострий і миттєвий напад, що він, не розмірковуючи, навіть не підводячись на ноги, впав на бік і відкотився. Відразу ж у місце, де він щойно сидів, ударив важкий спис, який усім своїм залізним жалом увійшов у білий пісок.

Хлопець стояв поруч із каменем і дивився на високого бородатого чоловіка, що вийшов із-за круглої хати. На його обличчі був розгублений вираз. Він вочевидь не розумів, як дитина змогла вгадати, що саме цієї миті в неї кинуть списа.

Лисий швидко переводив погляд із бородатого чоловіка на вождя й Василя. Тільки тут він помітив, що за ними стежить дуже багато очей. Власне, все село визирало зі щілин у дверях на те, що відбувається на майдані біля каменя.

Лисий розумів, що опір його безглуздий. Він і п’яти хвилин не протримається в битві з цими дорослими, сильними й спритними чоловіками. Але вибору в нього не було. Він не сумнівався, що за першою спробою вбити його зараз будуть наступні. І його, звичайно, уб’ють. Хто-хто, а він точно знав, що напис на камені про його непіддатність смерті — дурниця. Навіть безсмертні люди, такі як вождь або Інженер, не вціліють, якщо в їхні груди ввіп’ється гострий спис. Він знав, що зараз загине. Але він знав і те, що смерть його цим людям легко не дасться.

Лисий спритно скочив на інше місце, відчувши запаморочливій біль у нозі. Але опанував себе. Тепер він стояв спиною до каменя і знав, що ніхто не нападе на нього зі спини. Однак ніхто на нього не напав. Усі троє чоловіків дивилися не на нього, а в зовсім інше місце. Двері в хатах розчинилися трохи ширше, і все село витріщилося в той самий бік.

Він не знав, що там відбувається. Той край майдану затуляла від нього віща брила. Скориставшись із того, що на нього ніхто не дивиться, Лисий швидко перемістився до краю брили й визирнув туди, куди дивилися зараз усі. Він визирнув і похолов.

Бо на майдан вийшла з лісу група мисливців, серед яких ішла Леля, міцно тримаючи за ошийник Глину.

Живі! Лисий зрадів. І Василька з ними немає. Це може означати, що він пішов до села попередити людей про сусідів. А може… Втім, у Лелі був занадто байдужий вигляд. Якби з Васильком щось трапилося, вона була б інакша. Леля ковзнула поглядом по Лисому й удала, що він для неї нічим не відрізняється від інших. Це добре, це вона молодець.

Щоправда, Глина хотів кинутися до нього, почав радісно крутити хвостом і кричати: «Лисий! Лисий!» Однак його, схоже, не зрозуміли, а Леля з руки нашийник випустила. Цілком можна було подумати, що це пес відразу збагнув, хто тут головний, і гавкає на вождя.

Приготування до того, не знаю до чого

— Головне — не дати нас знайти. — Івась уважно подивився на всіх. — Ви зрозуміли? Якщо хтось побачить вивідника з того села й уб’є його, решта знатимуть, що шукати нас треба там, куди пішов цей вивідник.

— Якщо ми когось зустрінемо й не уб’ємо, то він уб’є нас. Або прийде до нашого села, — Василько вочевидь не розумів, чого від них хоче Івась.

— Так воно ж той… Ну, правильно, — погодився Вухань. — Це ж як їх той… То як же тоді? Ні!..

— Треба розставити пастки, — запропонував Петрусь.

— Ну, ти той! — обурився на цю пропозицію Вухань. — Я й ті, що є, піду й той… Це ж хіба можна таке людям!..

Вуханя підтримав Івась:

— Навіть якщо він втрапить у пастку, що ти далі з ним робитимеш? Нам полонені не потрібні. Нам треба, щоб нас не знайшли.

На Марічку ніхто не звертав уваги. Вона сиділа в куточку, пильно дослухалася до розмови й щось сама собі метикувала. Потім тихенько встала й вийшла з хати. Ніхто й не помітив. А можна ж уже було й зрозуміти, що з малою менше клопоту, коли вона під наглядом.

Суперечка тривала, та жодної думки про те, що робити, як захиститися, так і не виникло. Зрештою всі ніби погодилися з Івасем, але ні він, ні хто інший все одно не знали, що ж робити.

— Ясно одне, — втомлено підсумував Івась, — треба виставити охорону. Всім треба йти вартувати.

— Ага, — невесело пожартував Василько. — А тим часом Люба з Пластуном і ступу з комори винесуть.

— Це правда, — погодився Івась. — Петрусю, ти збери в селі всі арбалети, крім тих, що будуть у вартових. І в Лесиковій хаті перероби їх. Щоб могли стріляти вниз. Потім поміняємо. Заодно й постережеш наше добро. Якщо прийдуть Пластун чи Люба, не заводь із ними ніяких розмов. Зразу стріляй.

— Та ти що! — обурився Вухань. — Та живі ж люди! Ну, ти вже той…

— Слухайте, — раптом придумав Василько. — А давайте вартовим поставимо Бороду. Хай навіть не ховається. Вивідник побачить його й тікатиме світ за очі. І всім знайомим накаже в ці місця не потикатися.

Всі засміялись. Ох не дочекалася цієї пропозиції Марічка!

Зрештою розійшлися, так нічого й не вирішивши. Принаймні кожен знав, що йому робити, — це вже непогано.

Івась подався на північну околицю села. Він не думав, що вже сьогодні можна чекати на вивідників, просто хотів роздивитися, як там. Звісно, він не так добре знав, що є навколо Лесикового села. От у себе вдома!..

Але дому немає. Ні мами, ні тата, тільки Леля — старша сестра. А зараз і Лелі немає. І невідомо, де вона, що з нею. Хлопчик вірив у свою старшу сестру, знав, яка вона обережна, пильна й спритна. Проте все складалося дуже тяжко — і тут, і там, де вона зараз.

Іще зовсім недавно, коли прийшли до Лесикового села, подолавши такий страшний і небезпечний шлях, здавалося, все тепер буде добре. Житимуть спокійно, навчаться читати, полюватимуть, ніщо їх більше не розлучить… А воно не завжди буває так, як гадаєш. А може, й ніколи… Зараз навіть важко уявити собі, що все може бути гаразд. Так мало людей лишилося на землі. І ніяк не можуть між собою жити в злагоді. Може, це люди своєю ворожнечею заслужили таке життя?

Івась відійшов досить далеко від села. Ця частина лісу йому здавалася найбезпечнішою. Малоймовірно, що вивідники сюди забредуть. По ліву руку пролягав глибокий яр, прорізаний річечкою. Там, як розповідав Лесик, його односельці колись брали воду. А понад яром звалювали сміття. Потім була страшенна злива, повінь, вода підмила схил, і всі відходи сільського життя повалилися в річку. Відтоді люди почали хворіти. А на початку цього літа старий Інженер вирядив Лесика в дорогу до Руїни, щоб принести якусь речовину, — він знав місце, де вона лежить. Інженер тривалий час користувався нею для очищення води — колись, багато років тому він сам приніс із Руїни торбинку. Але торбинка з роками спорожніла…

Цей яр може виказати їх. Колись, кажуть, його почистили, та Івась був переконаний, що для досвідченого мисливця нескладно розпізнати річечку, в яку навалено людського сміття. Одне сподівання: спуститися до яру дуже важко. Схили поросли чіпкими колючками ожини, вічними заростями кропиви, в якій міг би сховатися дорослий чоловік. Якби схотів, звичайно. Хоч це навряд.

Тут, нагорі, слідів не було. Івась намагався зібрати докупи всю свою пильність і обережність. Він нічого не знайшов і сподівався, що жодного сліду не залишив. Завтра зранку треба йти на схід. Там ходить найбільше людей. Крім південного краю, звісно. На південь лежать сади й городи. То таке місце, яке ні з чим не сплутаєш. Навіть якщо ти не вивідник, не мисливець. Туди, до садів і городів їх просто не можна пускати. Та й не дуже схоже, що вивідників занесе саме туди. Йтимуть же вони з півночі.

Івась досить далеко зайшов від того місця, де Лесикова вулиця виходить у ліс. Повертаючись, він вирішив зрізати кут і вийти на ту глуху вуличку, де переслідував Пластуна. Підійшов до неї з лісу і зразу ж згадав, що пройти тут неможливо. Це він бачив іще тоді — тільки з іншого боку, від села. А тепер переконався, що жодна жива душа цим шляхом до села не втрапить. Крім вовкулаків, звісно. У них хоч і не густе волосся росте по всьому тілу, але шкіра така шорстка, цупка й міцна, що ці чагарі — їм не перешкода.

Івась повернув назад і пішов уздовж села, шукаючи хоча б стежинки, яка вивела б його на вулицю. І не встиг пройти й півсотні кроків, як почув розмову.

Балакали зовсім поруч — отут, за чагарями. Балакали двоє. І не впізнати їх було просто неможливо.

— Більше ніколи! Ніколи в житті! Зрозумів? Я й слова тобі більше ніколи не скажу! — крізь сльози вигукувала маленька дівчинка.

— Абагатимі! Ага! — винувато відповідав їй дорослий чоловічий голос.

— І не підходь до мене! Я думала, ти мене любиш! А ти!..

— Ітько… лю… — бубонів Пластун.

— Якби ти мене любив, ти б теж був чесний, як я! Ти б не пішов і не вкрав рогача… Бо якби я тобі не сказала про пастку в ямі, ти б просто в неї ногою і вскочив!.. А я тобі сказала!.. — Між вигуками Марічка тяжко схлипувала.

Івась уявляв, які велетенські сльози заливають її щоки, хотілося просто зараз убити, зарубати, голими руками задушити цього недоумкуватого негідника. Хлопчик згадав, скільки він пережив учора. Страшно подумати, які жахи він собі уявляв! А з’ясувалося, що все було дуже просто. Мала попередила свого, як вона гадала, друга, що в чорній ямі під стіною пастка, він дав їй слово, що не піде красти, а тоді взяв сокиру й висадив двері до комори з хати. Отака дурненька! Знайшла кому вірити!

— Яне… див… — виправдовувався Пластун. — То н’я.

— Ти!.. Тільки ти міг!.. Хто ще знав про пастку?.. Це ти! Ти обдурив мене!

— Анасанамнаса! Ага! — Вигукнув Пластун, і можна було битися об заклад, що він також плакав.

— Пусти! — страшно крикнула Марічка, а потім твердим і зовсім не плаксивим голосом промовила: — І більше ніколи в житті не торкайся мене! І не підходь!

— Ітько! Ітько! — мабуть, вона пішла, а Пластун гукав навздогін, та відповіді не було.

Івась стояв і дивувався. Схоже, Пластун справді дуже любив їхню малу. А найбільше його вразило те, що сам він повірив: це не Пластун украв їхнього рогача. І не він порубав хитромудрого замка, змайстрованого Петрусем. Івась і раніше про це здогадувавсь, а зараз упевнився остаточно.

Невдалий заколот

Вона була спокійна і впевнена. Струнка, вродлива, як ніколи. Вона знайшла його!

До неї були прикуті всі погляди — вождя, Василя, дітей і жінок у дверях своїх хат. Навіть сонце якимось дивом визирнуло з-за суцільних тягучих хмар. Вона притягувала, просто вбирала в себе очі людей. Тонка, але сильна і впевнена в кожному своєму рухові. Зовсім юна, але сповнена відчуття власної гідності. Ніби й не було такої тяжкої й виснажливої подорожі — сліпої пожежі, русалок, Чати й хижих видр. Лисий завжди знав, що вона вродлива — найвродливіша, але зараз, дивлячись на неї ніби чужими очима, ніби уявляючи, якою бачать її всі ці сторонні люди, він був приголомшений. Він був переконаний: ніхто з них ніколи такої краси ще не бачив.

Надлюдським зусиллям Лисий стримав себе, щоб не кинутися їй назустріч. Але його миттєвого поруху, схоже, ніхто не помітив. Він зараз легко міг утекти, й кинулися б його нескоро.

Вождь підвівся з землі й завмер. Потім дуже повільно, ніби вві сні, кумедно підскакуючи з кожним кроком, рушив назустріч дівчинці. Він не дійшов кроків п’ять, коли Глина збагнув, що до Лисого йому зараз не дістатись, а цей сивий, кульгавий, пошрамований чоловік хоче підійти до Лелі. Погляд його Глині зовсім не сподобався. Пес забув про Лисого й попереджувально загарчав на вождя.

— Заспокойся, тварино, — несподівано лагідно промовив старий, — не завдам я шкоди твоїй чарівній хазяйці.

Оце «чарівній» Лисому страшенно не сподобалося. Та й Глину дід вочевидь не переконав. Пес загарчав голосніше:

— Тобі зараз буде так погано! — сказав він вождеві. — Ти в мене зараз на дереві рятуватимешся.

Вождь нарешті зрозумів, що пес не жартує, і зупинився. Він стояв, ніби забувши про існування всіх інших людей на майдані. Обличчя його було спотворене безглуздою блаженного усмішкою.

— Звідки ти взялася тут, мавко? — так само лагідно спитав він.

Мабуть, мавок старий ніколи не бачив, або принаймні не розмовляв із ними. Лисому, щоправда, також щастило з цією поганню не стрічатися, але Інженер багато розповідав. Втім, із його розповідей хлопець не все зрозумів. У Інженера виходило так, що мавки забалакують людину, принаджують, а потім перетворюють на дерево, а то й на пень. От тільки неясно, чим же вони так принаджують. Тобто хто ж змушує людину з ними розмовляти? Цього Лисий не зрозумів. Тому й усі пригоди Інженера з мавками залишилися для нього непереконливими, небезпека від цих пригод здавалася перебільшеною Інженером.

Та навіть не те тривожило Лисого, що вождь назвав Лелю мавкою, а те, як він це сказав. І головне — як він на неї при цьому дивився. На дітей так не дивляться.

Леля також була збентежена й не знала, як їй поводитися.

— Відведіть її до мого палацу, — наказав вождь своїм людям, не відводячи погляду від дівчинки.

— Разом із псом? — уточнив один із них.

— Ні, пса на конюшню.

— Я нікуди без собаки не піду, — твердо промовила Леля.

Лисому стало страшно за неї. Полонені так не розмовляють. Але вождь задоволено розсміявся тріснутим сміхом.

— Оце характер! Саме така дружина й повинна бути у Вічного Великого Вождя. Відведіть із собакою, — наказав він мисливцям, повернувся й пішов до Лисого.

Ні Леля, ні його люди не зійшли з місця. Старий зробив кілька кроків, відчув це й зупинився.

— Ви чули, що я сказав? — кинув він через плече.

Ніхто не відповів і не ворухнувся. Люди вочевидь не хотіли цього робити. Лисий їх розумів. Поки у вождя немає дружини, можна ще сподіватися на те, що пророцтво неправдиве. Але зараз, на їхніх очах, вождь робив безглуздий і необачний крок, наближаючи свою смерть.

— Не роби цього, — тихо попросив один із мисливців, які привели Лелю.

— Що?! — вождь розвернувся й гнівно глянув на сміливця. — Що ти сказав, Степане?

Той відповів не одразу. Це був кремезний і вже немолодий чоловік зі скуйовдженою, наполовину сивою бородою. Дуже сильний чоловік — наскільки Лисий був знайомий з тим, що діється в цьому селі, він знав, що вождеві тут ніхто не заперечує. Хоч мисливець і говорив майже благальним тоном, це був сильний вчинок. І наступні його слова, після паузи, підтвердили це:

— Ти чув, що я сказав. Стільки років ти не брав собі дружини. Ти знав, і все село знало, що поки ти неодружений, нам пророцтво не страшне. Навіть прихід лисого і босого міг бути просто збігом… Не роби цього.

Вождь обвів поглядом решту чоловіків, що стояли поруч із Лелею. Всі вони ховали очі, й Лисий зрозумів, що вони згодні зі Степаном. Усі вони вважали, що вождеві не варто одружуватися з Лелею. Звісно, Лисий вважав так само, хоча й з інших, ніж мисливці, причин.

Чого було більше в Лелиному погляді, сказати важко — чи то зневаги, чи то здивування. Вона мовчки спостерігала, що діється, немовби це її не стосувалося.

На мить у Лисого з’явився сумнів: а може, вона й не заперечує? Проте це було таке дике припущення, що хлопець одразу ж відігнав його.

А це її стосувалося. Леля зразу зрозуміла, в яку небезпечну халепу вона потрапила. Від тієї миті, як прозвучали слова вождя про одруження, вона знала, що в того справді є можливість змусити її вийти заміж. І їй стало страшно. Вона дивилася на мережане глибокими зморшками обличчя, на бурякового кольору шрам, що розрізав його на дві нерівні частини, скуйовджене сиве волосся й брудну сиву бороду… Він міг бути дідом її батька. Страх і огида заважали думати й шукати вихід.

Не сказати б, що Леля ніколи не думала про одруження. Всі дівчата про це думають. Як і всі хлопці. Тільки от… Віднедавна думки про власну сім’ю були в неї пов’язані тільки з однією людиною. Леля подивилася на Лисого. Він не був розгублений. Їй навіть здалося, що він був готовий до такого повороту. Втім, це, мабуть, тільки здалося.

— Ти смієш навчати мене, що робити й чого не робити? — ледь чутно промовив вождь, але стільки погрози й люті було в цих словах, що, здавалось, їх почув кожен — у кожній хаті. І кожне наступне слово звучало дедалі голосніше. — Хто тебе навчив усього, що ти знаєш? Хто тебе малого боронив від тебе ж самого? Хто зупиняв тебе, коли своїми нерозважливими діями ти накликав на себе лихо? Хто? Проти кого ти підняв голос? Кортить зайняти моє місце? Дочекатися не можеш? І не дочекаєшся. Онуки твої помруть, а я житиму. Бо я вічний вождь. Ніякий дурний камінь і ніякий дурний шмаркач мене не зупинять і не вб’ють. Зрозумів? Геть із моїх очей!

Останні слова розляглися луною над майданом. Навіть Лисий злякався цього несамовитого й моторошного крику.

Тільки мисливець, до якого звертався вождь, не втратив самовладання. Але й не послухатись не наважився. Він мовчки розвернувся й пішов геть — до лісу, жодного разу не озирнувшись. І поки він віддалявся, решта чоловіків ураз пожухли й зів’яли. Один із них злегка штовхнув Лелю в спину й повів до великої круглої хати, яку вождь назвав палацом. Вони пройшли повз Лисого, і Глина знову спробував вирватися й голосно привітав хлопця. Та Леля й цього разу не відпустила його. Тільки подивилася на Лисого так, що він заспокоївся. Вони щось придумають. Неодмінно придумають. Щойно хотілося криком кричати, а тепер стало легше.

Запах крові

Їх розбудив далекий, але від того не менш жахливий крик. Хлопці підскочили в ліжках і, ще не продерши очей, схопили зброю. Цей голос вони знали. Його ні з чим не сплутаєш. Від нього попід шкірою мороз. Він прийшов до них із минулого, з найстрашніших днів у їхньому житті.

Василько дуже добре вмів повторювати чужі голоси. Та хоч скільки він намагався, йому ні разу не вдалося закричати так, як кричить вовкулака. І нікому таке не під силу.

— Марічко! — гукнув Івась уже з дверей. — Замкнися й сиди дома. Не виходь! Чуєш?

Звісно, вона чула. Як і всі інші, вона дуже добре пам’ятала цей голос і все, що з ним пов’язане.

З цього крику почалися всі їхні біди. Тоді вони так само прокинулися серед ночі від подібного реву. Батьки їхні вибігли з хати й більше не повернулися. В темному селі стояв жахливий гвалт. Марічка затуляла собі вуха, та розпачливі крики чоловіків і жінок, перемішані зі звірячим гарчанням, усе одно було чутно. А потім страшна волохата потвора, на зріст вища за будь-яку дорослу людину, вдерлася до хати, схопила її, малу, обмерлу від нелюдського страху, й потягла в ніч.

Марічка спробувала кричати, однак звірюка затиснув їй рота велетенською смердючою долонею так, що вона ледь не задихнулася. Потім, уже за селом, вовкулака, який ніс її, приєднався до величезного гурту таких самих звірюк. Там були й Івась, і Василько — більшість дітей їхнього села. Тільки Лелі не було — вона ввечері не повернулася з лісу. Думали, десь заночувала на дереві. Три ночі їх гнали лісом, зв’язаних, майже не годували, поїли такою смердючою водою, що якби не спрага, то нізащо того не пили б.

А потім з’явилися Леля і Лесик. Вони перестріляли всіх вовкулаків і визволили дітей. Але то вже інша історія.

Зараз кричав один вовкулака. І кричав зовсім не так, як тоді в їхньому селі. Це був розпачливий крик. Так кричала вовкулачиця-вивідниця, коли втрапила в трясовину. Марічка дуже добре розуміла той крик. Він був страшний, як і крик будь-якої живої істоти, що втрапила в халепу. Однак мала знала, що ні їй, ні хлопцям зараз нічого не загрожує. Навпаки, подумала вона, це така добра нагода, якої годі було чекати. Вона встала, умилася, з’їла яблуко й почала збиратися.

А вовкулака справді втрапив у халепу. Хоч і темно, але в місячному світлі Івась і Василько побачили, що Петрусь молодець. Придумана й виготовлена ним пастка спрацювала надійно. Звірюка висів головою вниз, як зовсім нещодавно висів Вухань. Тільки той висів спокійно, а вовкулака крутився, розгойдуючи не лише гілку, а й ціле дерево, він намагався довгими руками дотягтися до мотузки, що туго охоплювала його ногу.

Побачивши дітей, вивідник заревів іще голосніше, але вони в тому крикові почули не так скаргу, як гнів. І тут Івась не витримав. Його лють і ненависть були такі нестримні, що він підвів арбалета й розрядив його у ворога.

Крик урвався. І хлопці почули за спиною тупіт багатьох ніг. Зовсім близько. Івась тільки й встиг знову зарядити арбалета, але пустити його в хід на щастя, не встиг, бо це були Борода і ще троє чоловіків із їхнього села. Вони підбігли й завмерли, дивлячись на жахливу істоту, про існування якої чули, але в яку до кінця не вірили. Важко вірити в те, чого ти сам не бачив.

— Вони прийшли, — сказав Івась. — Це вивідник. За ним прийдуть інші.

— Бородо! А він на тебе схожий! — сказав Півень, високий чоловік, у якого волосся було таке цупке, що стирчало на голові, наче гребінь у півня.

Всі засміялися. Крім Бороди, звичайно. Та й невесело засміялися. Всі чоловіки в селі завжди піддівали Бороду, то й зараз Півень сказав таке. Може, він влучно пожартував, однак і сам зрозумів, що не час для жартів.

Борода перерізав мотузку, і тіло тварюки гепнуло на землю. Взявши його за ноги, коваль потягнув вовкулаку до села.

— Стійте, — гукнув Івась. — Не треба тягти його. На землі залишиться слід, по якому вони потім прийдуть усією зграєю. Треба нести.

Хоч Півневі це й не дуже сподобалось, та довелося взятися за волохаті руки вовкулаки й нести його разом із Бородою до села. Втім, донести не вдалося.

Вони й двадцяти кроків не зробили, як вовкулака раптом підібрав руки й ноги — від несподіванки Півень і Борода аж лобами тріснулись, а потім різко розпрямився, й чоловіки не втримали його, полетіли спинами на землю.

Івась знав, що випустив у звірюку звичайну стрілу — без срібного жала. Він просто надто швидко збирався, то й забув про особливі стріли. Власне, їх не так багато й було в селі, та ще частина зараз десь подорожували з Лелею і Лесиком. Але з десяток стріл іще лишалося.

Пам’ятаючи про це, хлопчик не дуже сподівався, що їм удалося вбити волохатого велетня. Він пригадав, як у вожака вовкулаків просто на очах відріс палець, відрубаний Лесиковою звичайною, не посрібленою шаблею. Івась тільки не очікував, що Борода й Півень — найдужчі чоловіки в селі — удвох не зможуть утримати вовкулаку. До того ж сподівався, що стріла, пущена в серце — вона і є стрілою в серці. Це ж не палець відрубаний.

Втім, він постійно йшов поруч, тримаючи напоготові палаш, принесений Лелею з їхнього рідного села, той палаш мав срібну цівочку на лезі. Тож щойно звільнений вовкулака скочив на ноги, хлопчик щосили рубанув його шаблею по шиї. Велетень заточився і впав, обливаючись кров’ю.

— Ну, молодець, — похвалив Півень, зводячись на ноги. — Як це ти так швидко зметикував?

— Просто врятував, — винуватим голосом додав Борода.

— Молодця! Молодця! — загомоніли решта чоловіків.

А сам Івась мало не плакав, дивлячись на велику пляму крові, ледь помітну в місячному світлі.

— Ми його нічим не витруїмо, — нарешті з розпачем промовив він.

— Кого?!

— Запах крові, — відповів хлопчик. — Ні м’ятою, ні часником — нічим. Ох і люті ж вони до нас прийдуть!

Тільки тепер і до інших дійшло. Всі замовкли й розгублено дивилися на мертве тіло. Це був лиш один, смертельно поранений, вовкулака. І він легко розкидав двох найбільших і найдужчих чоловіків села. Скільки ж їх таких прийде? Як їх перемогти? Хто селу в цьому допоможе?

Адже розповідали діти — Лисий, Леля, Івась і особливо Василько про вовкулаків, про те, як Лисий і Леля перебили понад три десятки цих жахливих створінь. Але то було вдень, Лисий і Леля сиділи на деревах, і вовкулаки не чекали нападу… Люди так довго не вірили дітям, що ця небезпека справді може прийти, а тепер переконалися в тому, що вона ще страшніша, ніж досі собі уявляли. І що вона прийшла.

Борода сів навпочіпки й розглядав вовкулаку. Він узяв у руку кисть потвори й підніс її до очей.

— Кігті! — сказав він. І в цьому одному слові було стільки страшного змісту, що всі здригнулися.

Поки переносили тіло до села… Додому повернулися тільки під ранок — уже починало сіріти. Півні ще не співали, але вже вовтузилися.

Івась думав, що тільки переступить поріг, одразу впаде й засне. Але знову не так судилося, як хотілося.

Двері хати виявилися відчинені, вдома нікого. Тобто знову немає Марічки.

Нічним небом

Їй пощастило нікого не зустріти. Тільки на перехресті біля криниці ледве не наштовхнулася на якогось чоловіка — не впізнала в темряві. Він кудись біг, тож і не подивився в бічну вуличку, звідки йшла мала. А цікаво було б, якби він її побачив: така маленька, а несе перед собою таку велику ступу — значно більшу, ніж вона сама. Добре, що не побачив, але все ж таки шкода — от би здивувався!

Дівчинка поставила ступу під кущ — зараз, у темряві, її зовсім не видно. Підійшла до криниці, набрала води (вона вже навчилася опускати відро в криницю так, щоб набиралося не більш, як піввідра — більше б не підняла), наповнила свою баклажку, намочила чисту ганчірочку, повернулася до ступи й гарненько її протерла. При цьому примовляла так само, як Леля:

— Бідна моя тваринка, ніхто її не миє, не чистить… Зовсім занедбана дитиночка… Зараз ми нашу твариночку помиємо, почистимо, причепуримо…

Старші завжди при Марічці розмовляли. Вони думали, що вона ще мала, нічого не розуміє, тому від неї не крилися. Через те дівчинка знала значно більше, ніж вони гадали. Знала й про дерево зі зрізаною верхівкою. І навіть здогадувалася, де воно — те дерево — стоїть. Зрештою, навколо села не так багато старих велетенських дубів.

Закінчивши мити ступу, дівчинка склала в неї казанок, арбалет і рогач, пильно роззирнулася довкола, а потім, трохи покректавши, й сама забралася всередину.

В небі було значно світліше. Марічці чимало вже доводилося літати. Але ніколи — вночі. Її срібним у місячному сяйві волоссям грався вітер, ступа слухняно розтинала його. Ліс унизу лежав таємничим килимом. Якийсь самотній кажан зацікавився малою й кинувся їй навперейми, але не долетівши, злякався ступи, пронизливо пискнув і щез із очей.

Марічка легко знайшла потрібний дуб і обережно опустила ступу на зріз.

Ступа стояла рівненько, але от біда: Марічка не могла вилізти з неї. Тобто вилізти могла, але куди? Між краєм ступи й краєм дерева лишався виступ не ширший за її долоню. Власне, тільки кора. Тож мала вирішила саме тут, на дереві, не вилазячи зі ступи, дочекатися світанку, а вже тоді вирушити на пошуки.

Вона ледве встигла заснути, як тут же й прокинулася від незрозумілого шуму. Щойно дівчинка розплющила очі й згадала, де вона, як між нею та місяцем пропливла чорна тінь. Марічка негайно все згадала — про те, як Леля з Васильком ішли нічним лісом, а на них нападав велетенський птах, і про те, яким хитрим і підступним виявився лішак — наполовину людина, наполовину сова, і як нестерпно він хотів обдурити дітей і забрати собі ступу. Саме ту ступу, в якій вона сиділа зараз на страшній висоті, де ніхто не міг її захистити. Дівчинці хотілося кричати, але вона знала, що ніхто не прийде їй на допомогу.

Яка ж вона дурна! Їй же казали замкнутися й сидіти вдома! Чому вона не послухалася? Вирішила, що вона краще за всіх знає, як краще. Тоді не послухалася Лелю та Лесика й розповіла Пластунові про пастку… Але ж вона йому вірила, перебила себе Марічка. От і довірилася, сама собі заперечила.

Тепер от вирішила йти рятувати Лесика й Лелю — і що? Врятувала? І їм не допомогла, і сама в таку халепу вскочила.

Вона ледве-ледве виткнулася за край ступи й визирнула туди, де зникла тінь птаха. Чи лішака? Вона тільки на мить вистромила голову й тут же сховала, пересвідчившись, що птаха там ніде не видно.

І вчасно сховала голову, бо птах знову пролетів над нею, мало не зачепивши розчепіреними кігтями край ступи. Це ще добре, що не зачепив. А що буде, якщо зачепить? Ступа впаде, й Марічка разом із нею полетить на землю, ламаючи гілки…

Ні. Далі чекати не можна. Вона знову визирнула й тут же сховалася. Птах не напав. Він, мабуть, зрозумів, що вона зразу ж сховається. А якщо повторити це, тоді він уже напевне нападе — тільки й чекає.

Марічка заплакала. Леля ніколи б не заплакала, вона перемогла б цього птаха так само, як колись перемогла орла. А мала не може, бо зовсім мала. Навіть керувати ступою лівою рукою, тримаючи правою шаблю — й того вона не зможе, бо мала, зовсім мала. Мітлу — й ту тримає над ступою, піднявши вгору руку. Вона заплакала ще більш безпорадно.

Вона плакала й плакала, доки не зрозуміла, що птах уже давно не літає. Сльози враз висохли. Мабуть, не дочекався, поки вона знову визирне, подався шукати іншої здобичі. Марічка обережно визирнула зі ступи. І мимоволі скрикнула.

Перше, що вона побачила, були величезні круглі очі. Неймовірних розмірів сова, мало не вдвічі більша за Марічку, сиділа на великій гілці неподалік і відсутнім поглядом дивилася на дівчинку. Між ними була зовсім невеличка відстань, але не настільки, щоб негайно напасти. Сова, безперечно, могла б сісти ближче. Однак чомусь цього не зробила.

Коли в хатині баби Яги Лесик і Василько розмовляли з лішаком, Марічка ховалася з Лелею на печі, тож не змогла як слід роздивитися того покруча. Сова, яка сиділа перед нею, цілком могла бути як лішаком, так і не лішаком — просто велетенською совою.

Марічка пірнула на дно ступи, взяла арбалета й знову визирнула. Птах був на місці.

Вона повільно підняла зброю і поклала її на край ступи. І тієї ж миті сова знялася з гілки й полетіла геть. Звідки сова може знати, що таке арбалет? — подумала дівчинка. Виходить, це був лішак?

Тепер вона довго не могла заснути — переживала таку небезпечну зустріч. Якщо це був лішак, чому він не перевернув ступу, не скинув її на землю? Чому не напав, коли Марічка сиділа на дні й нічого не бачила?

А потім дівчинка почула, що птах повернувся й почав говорити. Вона не відповідала й не висовувала зі ступи голову. Єдине, у що їй лишалося вірити, так це в те, що сова боїться ступи, й тому не нападе, поки дівчинка в ній ховається…

Світанок вона проспала. Прокинулася, коли окраєць сонця вже визирнув із-за верхівок дерев.

Дівчинка обдивилася навколо, чи ніхто не ходить поблизу, чи не помітить її, потім кинула погляд униз, за край ступи й завмерла, вражена несподіваним відкриттям.

Уночі вона цього помітити не могла. Зараз, у світлі перших променів сонця, мала, немов зачарована, дивилася на ступу й дерево, на якому ступа стояла. Можливо, Петрусь помітив би це ще вночі, а вона тільки зараз зрозуміла, що ступа — звідси. Її дно так щільно притислося до зрізу стовбура, навіть щілину важко було б помітити, якби не кора — на ступі її не було. Тепер ясно, чому поверхня ступи була така гладенька й водночас нерівна — просто стовбур дерева, звільнений від кори.

Марічці захотілося негайно повернутись до села й розповісти Петрусеві про своє відкриття — він же так любить майструвати, так любить усе, виготовлене з дерева!.. Якби їй нещодавно не виповнилося шість років, можливо, вона б і повернулась. Але доросла людина повинна доводити до кінця розпочату справу. Та й те — не менш цікаво буде розповісти про це відкриття Лесику й Лелі.

Дівчинка витягла мітлу й підняла держално вперед і вгору. Ступа м’яко відділилася від рідного дерева й, набираючи швидкість, помчала на схід, туди, де за деревами протікає Мала ріка. Мала вона не тому, що справді маленька, а тому що вона значно менша за ту велику ріку, через яку Марічка, щоправда, також літала на ступі.

Після сидіння на рідному дубі ступа летіла легко й швидко. Її настрій передавався Марічці, нічні страхи відійшли, вона знала, що сови вдень не літають, та й про ставлення лішака до сонячного світла пам’ятала.

Дівчинку сонце радувало, особливо після вчорашнього похмурого хмарного дня. Втім, хмари на небі й зараз були, але сонця вони поки що не затуляли. Принаймні їх не було на сході, куди летіла ступа. На захід Марічка не озиралася. Коли летиш, краще не крутити головою — це кожному зрозуміло.

Незважаючи на вранішнє сонце, летіти було холодно — вітер продував до кісток, і дівчинка дуже швидко змерзла. Ніби відчувши це, ступа полетіла повільніше. Марічка пам’ятала, що Леля не могла довго літати — ступа починала тремтіти, ясно було: треба дати їй відпочити. Тому мала раз у раз позирала вниз, видивляючись місце для відпочинку, якщо ступа втомиться.

Раптом попереду сліпуче зблиснуло, й відкрився дальній берег ріки. Він був пологий, сонячні промені вільно купались у воді й знову стрибали вгору. Смужка ріки була мов суцільне дзеркало. Марічка нічого не бачила внизу. Якщо трохи знизитися, річки не буде видно, тоді можна розгледіти ліс під ногами.

І щойно вона опустила держака мітли, як ступа смикнулася й зупинилася в повітрі. Далі летіти вона не хотіла, ніби впиралася в якусь невидиму перешкоду. Марічка знизилися, річка зникла з очей, очі призвичаїлися до відсутності сонячного світла, і мала побачила внизу перед собою голі дерева й почула, як вони торохтять.

До них було ще досить далеко, тож ступа відчула їх вчасно. Марічка намагалася згадати, що там таке Василько казав про голі… Ні, порожні дерева! Так, він казав про порожні дерева. Але що?

Згадати вона не змогла. Мабуть, нічого не казав Василько, крім того, що ці дерева дуже небезпечні. Треба їх облетіти. Леля з Лесиком встигли перебігти до річки. А їй треба облетіти. Марічка звернула на південь. Ступа летіла повільно, якось нерішуче, щось іще їй попереду не подобалося. Мабуть, той яр, де росте примарна трава.

Ось і він. Марічка ще звернула на захід, облетіла яр і знову помчала на схід, до річки.

Берег обірвався під нею різко й несподівано. На мить у неї виникло відчуття, що вона втратила опору під ногами.

Але дівчинка пояснила собі, що вона ж не йшла по берегу, а летіла над ним.

— Для нас же це все одно? — спитала вона ступу.

Та, звичайно, не відповіла, однак Марічка її зрозуміла. Мовляв, так, усе одно.

Аж ось вони підлетіли до поваленої сосни, й Марічка її зразу впізнала, хоч раніше ніколи не бачила. Вона стишила політ і м’яко приземлилася на невеличкому піщаному майданчику неподалік від води. Тут було багато Лелиних слідів, якісь малюнки. На стовбурі сосни — мотузяні кільця. Розглядаючи все це, Марічка відчула, що їй у потилицю хтось дивиться. Вона різко озирнулася.

З води визирали дві жіночі голови. Та й потворні ж вони були! Зелені шкірою й волоссям, обличчя якісь ніби порізані, очі весь час бігають — немов ті русалки чимось налякані.

Загалом вони Марічці не були потрібні — вона й так бачила сліди на піску. Леля, Лесик, Василько й Глина звідси йшли на північ. Точнісінько так, як розповідав Василько. Тобто насправді Марічка не дуже добре запам’ятала, що він казав — його розповідь була плутана, похапцем… Але зараз, побачивши сліди, вона згадала те, що він казав: звідси вони пішли зв’язані. Тож особливо розпитувати русалок їй нема про що. Тим більше — таких жахливих.

— Шукаєш друзів? — спитала одна з них якимось булькітливим голосом.

— Так, — чемно відповіла Марічка й додала: — Добрий день!

Русалка на привітання не відповіла, і це малій не сподобалося. Вона твердо знала, що починати розмову, не привітавшись, — дуже негарно.

— А тобі дозволяють брати таку цінну річ? — знову спитала русалка.

Звісно, їй ніхто не дозволяв. Звідки ця мокра кішка довідалася про те, Марічка не знала. Тому спитала й собі:

— Чому ви не допомогли моїм друзям пройти повз Чату?

— О! Вони, значить, дійшли, раз ти знаєш про Чату, — здивувалася русалка. — То що ж ти тут робиш? Вони щось загубили?

— Вони нічого не загубили. Чому ви їм не допомогли?

— А нащо це нам? — схоже, запитання її спантеличило.

— Не нащо, а людям завжди треба допомагати, — повчально сказала Марічка. Русалки їй дуже не сподобалися. Нічого доброго від них вона не чекала. Тому теж вирішила не бути з ними чемною. Подивилася в очі й спитала: — А чому до Лелі припливали вродливі русалки, а до мене… ви?

— Це ми припливали до Лелі, — відповіла друга русалка — не та, що весь час розмовляла з Марічкою. — Тільки їй ми хотіли сподобатися. А тобі… Ми насправді вродливі, це твоя ступа все псує. Ти вилізь із неї, побачиш, які ми насправді.

— Не треба ображати мою ступу, — стримано промовила дівчинка. — Вона дуже розумна й добра. Не те що дехто.

Мала підняла держално мітли, ступа піднялася над берегом, і вони полетіли на північ. Головне — не підніматися занадто високо, звідки не видно слідів на піску.

Вони не здоровкаються, то й вона не попрощалася. Тільки перед ступою за них вибачилася:

— Ти на них не зважай. Вони зовсім невиховані й нечемні. Насправді вони такі й є. Це навпаки, Леля була без тебе, тому й не побачила, які вони насправді. А я з тобою — побачила. Бо це ти мені допомогла. Правда?

Ступа відповіла, що так, мовляв, правда.

Марічка ніколи не бачила місця, де чатує Чата, але вони зі ступою зразу його впізнали. Занадто багато слідів там було: і самотня гадюка, і відбитки ступнів Лелі та хлопців, і Глинині сліди, й розмитий постійними ударами водяних струменів схил, і те, що сліди дітей і собаки тут переривалися, а далі відновлювалися.

Тільки-но дівчинка впізнала це місце, як ступа сама собою піднялася вгору й, пролетівши над ним, знову знизилася над берегом, так що верх кручі лишався вище за їхній політ.

Ніхто їх не турбував, ніхто не спиняв. Летілося легко, і якби Марічка весь час не думала про Лелю й Лесика, це була б суцільна насолода. А так дівчинка постійно уявляла собі, що Лелю й Лесика ховають у підземеллі, а вона влетить на ступі просто під землю, й визволить їх. А тоді вони рогачем піднімуть перекриття над підземеллям, і вийдуть на волю.

Або ворог наміриться вбити Лелю, а Марічка налетить на нього ступою і зіб’є з ніг. Бо він же вгору не дивитиметься!

Або…

Планування урвалося, бо дівчинка підлетіла до того місця, де від русла ліворуч відходить колишній рукав, а нині болітце. І знову Марічка впізнала все, що тут відбувалося, хоч за Васильковими розповідями й уявляла собі це трохи інакше. Отам вони рубали прохід у заростях ожини, там розкладали багаття, а звідти на них посунули якісь дивні великі видри.

Марічка пильно вдивлялася в поверхню болота, однак ніяких слідів того, що в ньому щось водиться, не знаходила. Зате в місці, де Леля з хлопцями піднімалися схилом, біліли на сонці кістки. Видно, як і вовкулаки, видри добивали й доїдали своїх поранених родичів.

Дівчинка обережно піднялася до краю урвища. Потім злетіла в небо, щоб поглянути зверху, чи ніхто не ховається за деревами.

Щоправда, згори видно було не набагато краще. Сліди в траві й так нелегко роздивитись, а якщо ширяєш над верхівками дерев, то й поготів нічого не вийде. Вона побачила невеличку галявинку неподалік урвища й обережно знизилися над нею.

Марічка знала, як їй важко залазити в ступу. Тому вирішила без крайньої потреби не вилазити з неї. Та й зі ступи, знизившись, вона добре роздивилася сліди людей і коней — багато слідів, які потім зникали під кронами дерев. Спробувала підлетіти ближче, але ступа летіти в хащі відмовилася.

От постояти на галявинці й трохи відпочити — вона не заперечувала.

Ліс був мовчазний і насторожений. Птахи не співали — це й зрозуміло, літо закінчується. Навіть цвіркунів не чутно.

— Ти вже відпочила? Полетимо далі? — спитала Марічка в ступи.

Та відповіла, що, мовляв, так, полетіли.

Дівчинка підняла мітлу, й вони злетіли в небо. Пролетівши кількасот кроків на північ, знову спустилися на галявинку. Марічка пильно обдивилася траву, позазирала зі ступи під дерева — ніяких слідів. Тут давно ніхто не ходив.

Знову в небо — вже зовсім в інше небо. Сонце затулили хмари, й були вони чорні й зловісні. Почав зриватися вітер, поки що несміливо й нерішуче, та відчувалося, що незабаром він вступить у свої права.

Ще одна галявинка. І тут жодного сліду. Піднялися. Марічка спрямувала держално мітли просто на північ — Лесика повели кудись туди. Так сказав Василько.

Але ж це було вночі! Він міг помилитися. Могли й на захід піти. Або на північний захід. Або на північний схід. Марічка дивилася зі ступи на безмежний ліс унизу — зелені хвилі, узвишшя, яри… Де шукати Лелю й Лесика? Де? Картина почала затуманюватися, деталі розпливлися, все злилося в єдине зелене тло. Як же погано бути дівчинкою! Тільки що — і зразу сльози. От Івась ніколи не плаче. І Лесик. Навіть Василько й Петрусь. Ніколи не бачила, щоб вони плакали.

Бо вони не такі дурні. Чого було так далеко летіти? Щоб пересвідчитися, що Лелю й Лесика вона не знайде? Якби спиталася в Івасика, він би зразу сказав, що не знайде. І летіти б не треба. І ночувати на дубі не довелося б. І з лішаком зустрічатися. І цих бридких русалок… Очі б їх не бачили.

— Лелю! Лелю! — ледь чутно промовила Марічка. — Де ти, Лелю?

Мітлу вона не повертала, але та сама ворухнулася в руці, ступа різко набрала висоту й швидко полетіла — сама, майже без Марійчиної участі. Хоч як тихо дівчинка сказала, а ступа, виходить, почула.

На майдані біля брили

Був похмурий ранок, і люди тихо виходили зі своїх осель, такі самі похмурі. Всі ждали лиха, а земля чекала дощу.

Тільки вічний і великий вождь, здавалося, нічого того не відчував. Він походжав майданом веселий і збуджений, звертався до жінок із запитаннями, чоловікам давав доручення, цікавився, як виконано те, що загадував з учора… Побачивши Лисого, що вийшов із хати, в якій спав, вождь спочатку вдав, ніби не помітив його, а потім раптом ніби щось згадав і підійшов до хлопця.

— То що, Лесику, — весело промовив він, — не будемо вірити забобонам?

— Це не забобони, — відповів Лисий, ледве стримуючись. — Якщо ви не передумаєте, я вас уб’ю.

— Овва! — вигукнув вождь іще радісніше. — Хвалилася курка, що ведмедя заклює!

— Ви не ведмідь, — так само стримано мовив хлопчик. — А я не курка. І ви це знаєте.

— Та звідки ж мені знати?! — удавано здивувався старий. — Невже вірити всіляким вигадкам, надряпаним на дурному камені?

— Написане на камені стає ще більшою правдою, ніж те, що є насправді. Чи не ви це казали?

— Мало що я казав! Чекай-чекай! А чи не сам ти на неї око поклав? — губи вождя витяглися в ниточку, а шрам на обличчі загорівся червоним. — Будеш рипатися, будеш зайве патякати — в порох зітру. Ти мене ще не знаєш.

— Знаю, — відповів Лисий, так само втративши самовладання. — Ви просто старий немічний дідок, який змалився й ні про що не думає, крім дитячої забаганки.

Ці слова були породженням люті, але з того, яке враження вони справили на вождя, хлопець зрозумів, що влучив. Старого тіпало. Всі думки були написані на його побуряковілому обличчі. Лисий бачив, як старий бореться зі спокусою вдарити його своїм костуром. Водночас вождь боявся це зробити. Він знав, який спритний цей малий, знав, що він може ухилитись, і тоді йому, старому — ганьба на все село. Це ще раз підтвердить, що зайда непіддатний смерті, як було написано на камені.

— Що ж ви вагаєтеся? — Лисий уже сам хотів, щоб старий спробував його вдарити. — Боїтеся не влучити? Не та сила в руках?

— Зупиніться! — раптом пролунало за спиною вождя.

Хлопець кинув туди погляд і побачив, що з круглої хати вийшла Леля. Цього миттєвого погляду було досить, щоб він утратив пильність. Скориставшись із цього, старий щосили розмахнувся й ударив його палицею по голові. Цей удар міг бути смертельним, якби Лисий не встиг нахилитися вправо, тому костур ковзнув по плечу. Біль був неймовірний. Ліва рука повисла, мов ганчірка.

Вождь розвернувся й швидким підскоком, хоча й зовсім не старечими кроками наблизився до дівчинки. Лисий, звісно, хотів кинутися навздогін, але його тут же обступили троє чоловіків зі списами напоготові.

Він мало не розплакався — не так від болю, як від образи. Удар вождя був такий підступний, безсовісний! Невже йому тепер не соромно? Мабуть, соромно, бо не може ж він не бачити, з якою зневагою дивиться на нього Леля! Однак Лисий знав, що чекати зараз від вождя якихось порядних вчинків уже не доводиться. Якщо доросла й сильна людина дозволяє собі таку підлість, це означає тільки одне — вождь знає, що винен; він намагатиметься заглушити сумління ще більш негідними, підступними вчинками.

Ніби на підтвердження цих думок Лисого вождь підійшов до Лелі, грубо схопив її за руку вище ліктя й потягнув до своєї хати. Нічого поганого він їй не зробить. Весілля опівдні. Зараз іще ранок. Не буде ж він її кривдити до весілля! Лисий як міг себе заспокоював, та це не вдавалося.

Він подивився на воїнів, що стояли навколо нього. Вигляд у них був розгублений. Вони, безперечно, все бачили. Їм було соромно за свого вождя. Але дужчим за сором був страх. Вони боялися вождя. Боялися й Лисого. І ніяк не могли зрозуміти, кого ж вони бояться більше.

— Так і будете стояти? — спитав їх Лисий.

Вони не відповіли.

— Ви ж чоловіки! Робіть щось! — крикнув він майже крізь сльози. — Чи хай старенький потішиться? Дарма, що всім вам тоді буде кінець! Ви ж ладні віддати життя за те, щоб ваш дідуганчик нарешті одружився! І не тільки свої життя, а й жінок і дітей своїх! Оце відданість! Оце молодці!

І тут гостро напало на нього відчуття небезпеки. Він не встиг навіть подумати, що робити. Та й думати тут нічого. З трьох боків на нього спрямовано гострі списи. Тому Лисий різко підігнув ноги і просто впав на землю.

Тієї ж миті над ним просвистів спис і ввіп’явся в праве стегно того чоловіка, що стояв зі списом перед Лисим. І хлопець його впізнав — це ж той самий, хто вчора кинув списа йому в спину, під час розмови з вождем. Чоловік випустив із рук зброю, схопився за ногу й повалився на лівий бік. Поки решта розгублено роззиралися, хлопець перекотився по траві, схопив списа, скочив на ноги й відступив.

Тепер усі троє ворогів — і ті, що стерегли його, і той, що кидав йому в спину списа, — були перед Лисим. Він знав, що битися з ними — марна справа. Він не зможе перебити все село.

— Ніяк не дочекаєтеся? — знову заговорив він. — Вирішили самі перебити одне одного? Ви що, не знаєте, що я непіддатний смерті?

Чоловіки зовсім розгубилися. Вони просто не знали, що робити далі.

— «Хто заміриться на нього, люту смерть на всіх накличе», — повторив Лисий кам’яне пророцтво. — На себе він іще вчора біду накликав. І ти накликав, — він показав рукою на того, хто щойно метнув у нього списа.

Усе сходилося. Все, що він говорив, було схоже на правду, воїни не могли не вірити.

— Хто ще хоче пересвідчитися?

Ніхто не хотів. Усім і так було ясно. Крім Лисого.

Що більше він брехав цим чоловікам, то дужче й сам починав вірити в сказане. А від цього — в свою чергу — ставав дедалі переконливішим. Проте хлопець усвідомлював, що його переконливість має межі. Якби він зараз сказав цим воїнам, що треба вбити вождя, вони б не тільки не послухали його, а й перестали вірити всьому, що раніше було сказано.

А щось сказати їм зараз було необхідно. Він мусив навернути цих людей на свій бік. Пообіцяти, що ніякого лиха їм і їхнім родинам не буде, якщо підуть за ним? Тепер уже не повірять. Сказати, що він тільки забере Лелю й піде з їхнього села? Це може все зіпсувати — виходить, він усе це справді затіяв заради дівчинки? Тоді чим він кращий за старого вождя?

Мовчання загусало. І що довшим воно ставало, то важче його було порушити. Стало майже темно. Галявину накрила зловісна темна хмара.

І з першими важкими краплями вже майже осіннього дощу в палаці розлігся приглушений стінами собачий гавкіт, високі двері круглої хати відчинилися, й звідти вийшли Леля і вождь. У вождя під свитою була білісінька сорочка (десь поблизу є невеличка чиста річечка, подумав Лисий — без неї так випрати сорочку неможливо). У Лелі на голові червонів віночок із польових квітів (десь поблизу має бути великий луг; там, швидше за все, випасають коней — адже стільки трави необхідно). Вони трималися за руки. Вождь ледве стримував переможні промені в очах, Леля мала вигляд до всього байдужої й приреченої. Очей на Лисого вона не підвела, дивилася весь час собі під ноги. Навіть тоді, коли вождь заговорив, навіть під час того, що вождь казав.

— Ми все владнали, — сказав він. Голос його дзвенів, перекриваючи розпачливий гавкіт Глини, ніякої надтріснутості. Навіть шрам на обличчі був майже непомітний. — Гостя з власної волі погодилася вийти за мене заміж, бути мені вірною дружиною, доки смерть не розлучить нас. Так, красуню?

Вона не відповіла, схоже, навіть не помітила, що звертаються до неї.

— Так, кралечко? — повторив старий з притиском.

Вона трохи повела в його бік головою. Не подивилася на нього, а просто показала, що чує. Погляд її так само лишався відсутнім. Вона дивилася на щось таке, чого ніхто інший не бачив.

— Так, — ледь чутно відповіла вона самими губами.

Тільки Лисий і зрозумів, що вона сказала. Не тому, що був ближче, просто він завжди розумів, що вона каже — навіть якщо вона ледь ворушила губами.

— Кралечко, люди не почули, — жорстко повторив вождь.

— Так, так, так! — вигукнула вона просто в обличчя своєму нареченому.

— І не треба вдавати, ніби тебе змусили, — старому, здається, мало було показати, що вона згодна, йому ще хотілося зламати її, виявити свою владу. — Я тебе змушував?

— Ні, — знову самими губами повторила дівчинка.

— Не чую.

Вона нарешті подивилася йому в очі. В тому погляді було стільки ненависті, що Лисий усе зрозумів.

— Ні, коханий, ти мене не змушував, — сказала Леля, простягла руку й ніби ласкаво, але дуже сильно посмикала вождя за вуса. — Зайчик мій!

У себе за спиною Лисий почув несміливе хихотіння.

На обличчі вождя блискавкою спалахнув шрам. Такого приниження він не міг знести. Але й вибирати не доводилося. Лисий побачив, як у Лелі побіліли пальці, так сильно у відповідь старий стиснув її руку. Однак дівчинка нічим не виказала, що їй боляче. Сміх зник так само швидко, як і з’явився. Вождя вже не любили, але ще боялися.

Чим же він так її обдурив? Що могло її змусити?

— Що ти їй такого наобіцяв, Сидоре? — голосно спитав Лисий. — Що не вб’єш мене, якщо вона з доброї волі за тебе піде?

У Лелі в очах з’явилася тінь страху. Вождь знову почав червоніти. Люди стояли мовчки, мов закам’янілі, — здавалося, навіть мухи перестали дзижчати.

— Це дуже великодушно з твого боку! — знову заговорив Лисий. — Лелю, виходь краще за мене! Я тобі теж щось таке наобіцяю. Наприклад, що я ніколи не стану русалкою. Це ж дуже просто: пообіцяти не робити того, чого зробити не можеш. Погоджуйся, Лелю!

Старий уже зрозумів, що програє. Навіть убивши зараз Лисого (якби таке вдалося, бо він уже знову схильний був думати про хлопцеве безсмертя), він нічого б не виграв. Леля чарівна, він з дитинства мріяв про таку дівчину. Усе своє життя Сидір знав, що не має права одружуватися, й тим більше мріяв про ту єдину й неповторну, яка колись з’явиться. Він з острахом дивився на кожну народжену в селі дівчинку, й швидко заспокоювався, пересвідчившись, що це не вона. Тож тепер і сумнівів у нього не лишалося — Леля і є тією єдиною і неповторною. Вона така впевнена в собі, така відважна й сильна!..

Але зараз уже й не про неї йшлося. Вождь бачив, що він може втратити не лише її, а й своє становище — свою велику круглу хату, або палац, як він її називав і вимагав, щоб називали всі в селі. Він може втратити владу, і тоді всі, кого він ображав, почнуть мститися йому. З нього збиткуватимуться, показуватимуть у спину пальцем і хихотітимуть. І хтось зрештою спрямує йому в спину не пальця, а списа…

— А звідки ти, хлопче, знаєш, як її звуть? — раптом спитав він, примруживши очі. — Щось не пригадую, щоб хтось у нашому селі так називав її. То ви, виходить, давно знайомі? Односельці? І що ж вас обох привело до нашого села? Що ви тут хотіли вивідати?

Вождь угадав. Співчуття до цих двох чужих дітей тут же змінилося на підозрілість. Вивідники! Чи є страшніша й потворніша людина, ніж чужий вивідник?! Вони вже все забули — невідома небезпека від незбагненної черви поступилася місцем цілком зрозумілій загрозі нападу незнайомих сусідів. Зрештою, село завжди боялося вождя. А тим, хто звик боятися, загалом не дуже й важить — звідки йде страх. Вождь знав це. Він просто підкинув їм іншу небезпеку.

До того ж, якщо Лисий просто вивідник — його можна не боятися. Він міг навмисне поголитися й роззутися, знаючи про їхнє кам’яне пророцтво. Жінки ще не наважувалися робити остаточних висновків, не могли подолати переляк, а чоловіки вже повільно півколом сунули на хлопця, тримаючи списи напоготові.

А ще й ця дівчина. Як вона підступно закохала в себе їхнього великого і вічного вождя! На таку небезпеку наражала їх!

Лисий розмів, що їх зараз не переконаєш. Пояснювати, що вони не вивідники — безглуздо, бо який же вивідник сам зізнається, хто він такий. Кожен стверджуватиме, що він не вивідник. Вивідники — вони такі.

Слово ніби висіло в повітрі. Ніхто не вимовляв, але всі так дружно повторювали його подумки, що воно ніби бриніло у вухах, наче його вибивали краплі дощу по землі, по одягу, по списах і кам’яній брилі.

Коло стискалося — точніше, півколо, бо Лисий уже стояв спиною до каменя й принаймні ззаду вже не чекав нападу. Наростало відчуття небезпеки. Він розумів, що його рятує тільки те, що жоден із чоловіків не наважується першим спробувати його вбити. Він пильно стежив за нападниками, краєм ока тримаючи в полі зору вождя і Лелю. Він завжди значно впевненіше почувався, коли вона поруч.

Він не міг нападати перший. Просто не міг. Це мало б сенс тільки тоді, коли б він хотів убити цих людей. А вбивати людей він не хотів. І при цьому розумів, що чим довше він не нападатиме, тим легше буде напасти їм. Для них він — ворог. За ці два дні вони вже встигли зненавидіти його. Він приніс неспокій у їхнє село, порушив усталений плин часу.

Якби не рештки страху в цих людей, його б уже не було. Битви не буде. Їх занадто багато. Буде просто смерть. І ради немає. Лисий напружено намагався щось придумати, й нічого придумати не міг. Жодної слушної думки.

Відстань скоротилася до трьох-чотирьох кроків. Вождь усе ще стискав Лелину руку зсудомленими пальцями.

— Смерть вивіднику! — закричав він так гучно й страшно, що, мабуть, і камінь би прокинувся.

І його воїни прокинулися. Вони відвели назад руки зі списами, готуючись метнути зброю з такої смішної й безнадійної відстані. Їх уже ніщо не могло спинити: ні страх, ні інший наказ вождя, ні жалість до приреченої ними дитини.

Тільки на мить спинив їх пронизливий дитячий крик:

— Ні-і-і-і!!!

Крик пролунав просто з неба над головами, і якби воїни подивилися вгору, можливо, побачене б так вразило їх, що вони просто забули б про Лисого. Але вони не подивилися вгору. Вони кинули списи — дружно, майже одночасно, але все ж таки з затримкою на мить.

І цієї миті Лисому вистачило, щоб упасти на землю, просто їм під ноги, тож усі списи викресали іскри з кам’яної брили над ним.

— Бийте його! Голими руками задушіть! — іще страшніше заволав вождь.

Та було пізно. Чоловіки підвели голови до неба й заклякли.

Дощ заливав їм очі, тому вони не зразу й роздивилися, що то за диво — велика мокра колода в повітрі над їхніми головами, з якої стримить мітла. Навіть про Лисого вони забули. Мов зачаровані, дорослі воїни дивились, як колода зробила коло над ними й полетіла прямо на їхнього вождя. Коли вона була вже зовсім поруч, старий з розмаху вдарив її своїм костуром, і той від удару розколовся, зламався навпіл. Ступа, над якою тепер усі побачили сплутане мокре волосся маленької дівчинки, вдарила вождя в груди, але він упав не зразу, бо все ще міцно тримав за руку свою полонянку.

Він упав за мить, коли ступа вже пролетіла далі. Він тримався за Лелину руку, тож падав не на спину, а на груди, встигнувши спертися лівою рукою з уламком костура на землю. От тільки безпечно вивернути цей уламок він не встиг. Гострий край костура легко ввійшов у шию великому й вічному вождеві.

Його смерть бачило все село, крім одного-однісінького чоловіка.

То був Василь-Василем, чоловік уже літній, дужий і спритний, тільки повільний розумом. Може, саме за це й цінував його покійний вождь. Василь був його постійним охоронцем, він виконував найтяжчі доручення вождя. І якщо цього разу вождь крикнув: «Смерть вивіднику!», то не міг Василь крутити головою доти, доки не виконає наказу. Тим більше, що він і справді не розумів, як це Лисий не піддатний смерті.

Усі обернулися й стежили поглядом за ступою, а Василь мовчки зробив три широкі кроки до каменя, підняв із піску один зі списів і ввігнав його в груди юному ворогу, який іще не встиг навіть підвестися з землі. Виявилося, що нічого — піддатний. Василь повернувся й пішов до своєї хати. Наказ він виконав.

Ступа не приземлилась, а майже впала — і не дном на землю, а ребром. Вона повалилася на бік і покотилася по землі. Марічка випала, підводячись, вона єдина побачила те, що трапилося біля каменя. Ще не звівшись на ноги, мала пірнула в ступу вперед головою, схопила казанок і помчала до Лисого, на бігу наповнюючи казанок водою з баклажки.

— Швидше! Швидше! — благала вона, підбігши до нерухомого тіла хлопчика й опустившись перед ним на коліна.

Леля підбігла до них тоді, коли вода в казанку вже закипала. Зібравши всі свої сили, дівчинка висмикнула з грудей Лисого списа, і з рани бризнула кров. Марічка зразу вилила на рану мертву воду, кров зупинилася, рана почала затягуватись.

Але пізно, пізно, пізно…

Лисий уже не дихав. Скляним поглядом він дивився в небо, з якого саме перестав падати дощ.

Леля торсала його за плечі, ніби намагалася розбудити.

— Лесику мій! Лесику мій! — повторювала вона крізь сльози.

А вони рясно котилися з її очей, падаючи на обличчя і груди Лисого, змиваючи краплі дощової води.

Навколо з’юрмилися люди, стояли мовчки, дивилися. Тільки один глибокодумно зауважив:

— Воно, бач, в одному сходиться, а в другому… куди ж!