Лісом, небом, водою. Книга 2. Леля

Так треба

Чутливий ніс ухопив запах річки. До неї було зовсім недалеко, десь отам, за темними кущами. Вожак любив річку, хоча й не знав, чому саме. Близько до берега ніколи не підходив — там, у воді ховалися незрозумілі йому вороги, яких він усе одно не зміг би подужати. Це якщо річка велика. А от малі річечки — це вода, в них можна хлюпатися (влітку, звичайно).

Тут була велика річка. Не така велика, як та, на березі якої стоїть їхній молодий ліс, але й не така маленька, як та, що дає їм воду. Запах води був густий і багатий. Вожак знав цю річку, але на її березі ніколи не був: там високі кручі, якщо скотишся вниз, то нагору вже ніяк не виберешся.

Він чув, як за спиною захвилювалася зграя від близької води. Ні, зупинятися не можна. Втім…

Щось йому підказало, що далі дороги немає. Треба повернути на захід. Ніби хтось вивернув його очі, й вони побачили інший напрямок руху.

Зграя слухняно побігла за ним. Тепер бігти було важче. Їхній шлях перетнули чагарі — густі й колючі, всіяні мокрими від нічної роси ягодами. Але для зграї це не перешкода. Вожак першим проламував прохід у кущах, за ним, розширюючи й затоптуючи пагони, ломилася вся зграя.

Якась пташка занадто пізно вилетіла зі схованого в кущах гнізда, і вожак схопив її на льоту. Навіть пискнути не встигла.

Колючки обдирали боки, в повітрі розлазився запах крові. Але то пусте. Подряпини заживали прямо на очах.

Навіщо вони завернули в ці чагарі? Хтозна. Так треба, так наказано. Хоч і доводиться бігти значно повільніше, а вже скоро ранок. Нічого. Раз повернули, так треба.

Шурхіт у підпіллі

Цього разу вирішили піти втрьох. Івася залишили стерегти пастку, а Василька взяли з собою. Він уже знав дорогу, знав, що на них чекає. Спробували не брати Глину, але той здійняв такий лемент, що вирішили в переговори з ним не вступати. Просто махнули рукою, і йому така зневага надзвичайно сподобалася.

Щоб не гаяти часу, пішли іншою дорогою — південніше, щоб обійти кущі, де минулого разу їм зустрівся ведмідь. Навіть утрьох (ба вчотирьох — із Глиною) зустріч могла завершитися не так мирно, як два дні тому. Тепер, коли вони знали дорогу, йти було легше й безпечніше. Всі ці місця Лисому добре відомі, все це він сходив своїми ногами — якщо не з Довгоногим, то сам.

Несподіванка сталася аж тоді, коли до поваленої сосни лишалось якихось півгодини ходу. Глина почав хвилюватися, завмер і тихенько загарчав. Й одразу ж Лисий відчув небезпеку.

Все навколо було тихо й мирно. Тут, у мішаному лісі, майже не видно неба, сонячне проміння не пробивається крізь крони, але м’якого прозорого світла вистачає. Однак це нічого не вирішувало. В лісі все було гаразд. Ніякої небезпеки вони не бачили. Втім, живіт Лисому зводило дедалі більше, і Глина хвилювався дедалі виразніше.

— Ну, такого я ще не бачив, — казав він усім своїм виглядом. — Я, звичайно, вас захищатиму, але ліпше б утекти.

От тільки куди тікати, ніхто не знав, бо неясно, звідки небезпека насувалася.

І тут Лисий побачив. Просто на них біг заєць. Слідом нісся борсук, якщо так можна сказати про борсука. За ним через хвилину з’явилася лисиця.

— Ви що, зовсім отетеріли? Не бачите мене? — вражено гавкнув Глина.

Але вони вочевидь його не бачили, промчали поруч, мало не зачепивши собаку й людей. У траві під ногами зашурхотіло, й блискавками проповзли дві гадюки. Ще один заєць вискочив із-за дерев. Звірі були нажахані, той страх передавався собаці, й серце Глини розривалося між панічним потягом бігти світ за очі й обіцянкою захищати дітей.

А далі стало ще страшніше.

— Дивіться, — вказала рукою Леля.

І вони побачили. За якихось тридцять-сорок кроків від них почав жухнути дуб. Просто на їхніх очах листя скручувалося, жовтіло й осипалося. Долинув неясний шурхіт, ніби миші ворушилися в підпіллі. Найближча до дуба осика теж почала жухнути. Сліпа пожежа йшла клином, залишаючи дітям вибір — тікати чи спробувати її обійти. Часу на роздуми не було, але й бігти геть, мов зайці, вони не могли — не зайці ж!

Лисий вчинив нерозсудливо. Він кинувся ліворуч, до річки. Чомусь майнула думка, що до води пожежа не підійде. Про те, як потім вибиратися, що робити, якщо їх відріже від лісу, він подумати не встиг. І затримуватись вони вже не мали права. Сліпа пожежа охопила вже дерево за двадцять кроків од них — не далі. Швидкість її була дуже велика. Вони не знали, наскільки широким клином ішла пошесть, тож бігли не спиняючись. Глину постійно заносило ліворуч, і через кожні кільканадцять кроків Леля мусила його гукати, щоб не загубився. Собака кидався за ними, обганяв і знову збивався ліворуч. Мабуть, напрямок, яким тікали від сліпої пожежі інші тварини, видавався йому найбезпечнішим. Леля ж і Василько покладалися на чуття Лисого.

Ніхто в їхньому селі не бачив сліпої пожежі. Більше того, їхній Інженер казав, що її взагалі ніхто з живих не бачив. Тобто той, хто бачив, уже нікому розповісти про неї не міг. Усе згорає, а полум’я не бачиш. І після неї вже не бачиш нічого. У цьому місці Інженерової розповіді Лисий колись перепитав, чому ж людина не може про це розповісти, навіть якщо вона стає сліпою. Говорити ж вона при цьому може?

Інженер тоді не відповів, перевівши мову на щось інше, сказав тільки, що краще не перевіряти. Тепер Лисому було зрозуміло, що Інженер просто не знав. Він, як і всі інші, чув тільки неясні оповідки, не дуже йняв їм віри, але й спростувати було нічим. Іще Лисий збагнув, що якби не його чуття небезпеки й не Глина, який перший їх попередив, то вони запевне не встигли б утекти від сліпої пожежі, й може, не приведи лихо, й самі вже нікому б нічого не змогли розповісти.

Вони бігли щодуху, і хлопець дивувався, що не чутно падіння дерев. Адже якщо вони згорають, то стовбури неодмінно мають падати. Але ніяких подібних звуків до них не долітало.

Діти бігли, мов зайці, однак при цьому не забували дивитись під ноги, бо навіть нажахана змія може вкусити, якщо зопалу на неї наступиш. А плазунів у траві траплялося чимало — вужі, ящірки, гадюки… І весь час із правого боку і ззаду долинало рівне й страшне шарудіння — ніби миші у підпіллі. Тепер уже діти знали, що це — голос сліпої пожежі. Чому вона звучить саме так, невідомо.

Зупинились вони біля самої річки. Власне, далі й бігти було нікуди — перед ними розкривалося глинисте урвище, — ні спуститися туди, ні зістрибнути. Діти тяжко відсапувалися, витираючи піт з обличчя, й намагалися придумати, як бути далі.

— Замовкло, — нарешті промовив Василько.

Леля з Лисим прислухалися, затамувавши подих, і справді не почули осоружного шурхотіння. Вони поглянули на Глину. Той дивився на них чистими очима й радісно вимахував хвостом, ніби й не було перед тим страшної небезпеки. Собаки дуже швидко забувають усе погане.

Надійний спуск

— Що ви знаєте про сліпі пожежі? — спитав Лисий, коли вони трохи віддихалися.

— Нічого не знаємо, — за обох відповіла Леля, все ще часто дихаючи. — Їх ніхто не бачив… Досі… Ніхто не вижив…

— Що це таке? Звідки воно? — Лисий сподівався, що серед Лелиних односельців хоча б хтось знав про це більше, ніж у його рідному селі.

У відповідь Леля тільки стенула плечима.

— Мій батько казав, що це хтось невидимий усе пожирає, — додав Василько.

— Сам невидимий, тому й сліпий, — задумливо промовив Лисий. — Хтозна… Хтозна… Може, й так. А після пожежі… Можна до цього місця підходити?

Діти не відповіли.

— Гаразд, — вирішив Лисий. — Будемо розбиратися потім, коли покінчимо з тим, заради чого прийшли. Далеко ще до вашого дерева?

— Уже недалеко, — відповів Василько.

Леля підійшла до краю урвища й подивилася вниз на річку. Ця картина завжди вражала дівчинку. Велика вода ніби була цілісним живим створінням. Вона повільно переверталася в своєму ложі, вибирала зручніше місце. Їй нікуди поспішати, нічого робити. Вона просто лежить у своєму руслі, мов людина на перині, раз у раз змінюючи позу, час від часу розливаючись, розкинувши руки на сусідні луки. Річці байдужі люди й вовкулаки, сліпі пожежі й підступні крадії казанків… Вона навіть дозволяє жити в собі гадам, рибам і русалкам. Спокійна, велична і впевнена у своїй красі. Навіть коли люди зупинили її греблею, вона виждала момент і ту греблю розірвала, як людина розриває стебла трави.

З того місця, де стояла Леля, ще не було видно поваленої сосни. Вона має бути за отим поворотом ріки. Леля повернулася до Лисого й Василька, який тримав за нашийника Глину й весь час йому щось нашіптував, аби той не вчинив лементу через Лелину відсутність. Ще вчора ввечері вони надумали, що ніхто, крім Лелі, не буде з’являтися над річкою: може, русалки не здогадаються про їхню присутність. Що з того вийде, не знали, але вирішили спробувати.

— Уже недалеко, — тихо сказала Леля, й вони рушили далі, тепер дуже обережно, намагаючись не хруснути гілочкою під ногою і нічого не пропустити повз увагу.

Глина поводився спокійно, хоча й напружено, оскільки Василько тепер не відпускав його і постійно нашіптував казку про Івасика-Телесика. У пса була одна особливість: він розумів, що треба мовчати, лише тоді, коли йому казали про це, і то пошепки. А Василько відкрив, що головне — просто говорити пошепки, а що вже ти говориш, Глині байдуже.

— Івасику-Телесику, приплинь, приплинь до бережка, — собака пильно дослухався і був цілком задоволений, незважаючи навіть на те, що йому не давали йти самостійно, міцно тримаючи за брудного мотузяного нашийника.

Так вони й дійшли майже до того місця, де Василько ховався минулого разу Він пошепки розповів Глині, а Лисий підслухав, де саме вони були, показуючи самими очима, бо спробуй він показати рукою, пес голосно розповів би, що справді, там вони й сиділи, точніше — лежали й дивилися, як Леля не боїться огидних, мокрих і голих русалок.

Обдивившись усе довкола, Лисий вибрав нахилену до річки сосну неподалік і з великими труднощами здерся на неї. Якщо з річки хтось і спостерігав за цим деревом, то навряд чи зміг би помітити дві долоні, що тихо, крок за кроком рухалися вгору. Лисий весь час лишався по той бік дерева. На висоті двох людських зростів він усівся на зламану гілляку і тепер добре бачив берег річки, але його, швидше за все, з води видно не було. Балансуючи на гілці, Лисий швидко зарядив арбалет і завмер.

Василько не міг залізти на дерево, бо Глина був би вкрай обурений таким задумом. Так само, як і першого разу, хлопчик сховався за кущем. Але тепер він не ліг на землю, а сів навпочіпки. В такій незручній позі заснути неможливо. Важче, але надійніше.

Тільки коли вони влаштувалися й замовкли, Леля підійшла до поваленого стовбура. Вона обдивилася плесо, яке сьогодні так само вигравало сонячними зайчиками, двічі сильно штовхнула ногою деревину, переконалася, що нічого не змінилося, стовбур лежить непорушно, а тоді дістала з сумки нарізані шматки грубої мотузки, лягла на стовбур ногами вниз, трохи спустилася й обв’язала стовбур мотузкою. Петрусь добре розрахував довжину й вибрав вузол, який не розв’язувався сам, але був не такий складний, щоб його не можна було розв’язати, коли знадобиться. І так — вузлик за вузликом — Леля спустилася до того місця на стовбурі, де починалася крона. Тут уже вузлики були не потрібні. Дівчинка випросталася на весь зріст і помилувалася результатами своєї праці. Вийшло непогано.

Хто їсть собак?

— Гарно вийшло, — почувся за спиною знайомий голос.

— Тільки навіщо? — пролунав дуже схожий, але інший.

Леля не відповіла. Вона стояла спиною до води й думала, чи випадково русалки сказали саме те, що вона подумала, чи… В будь-якому випадку їй зараз не можна до них обертатися. Вона вже знала, що означає розмовляти з двома одразу.

— Ну, обертайся, — знову промовила русалка. — Я вже одна.

Вона знову відгадала Лелині думки, але дівчинка вирішила не виказувати, що зрозуміла це. Вона озирнулася.

— Привіт!

— Привіт! — відповіла русалка. — Ти сьогодні сама?

— Як бачиш, — Леля розвела руками, показуючи, що біля неї справді нікого немає.

— І не страшно? — Запитання русалки здалося Лелі глузливим, однак дівчинка подумала, що краще хоч у чомусь бути щирою, ніж брехати в усьому.

— Страшно, — згодилась вона.

— А що ти робитимеш, якщо зараз випірне моя подруга? — русалка лукаво примружилась.

— Відвернуся.

Русалка розсміялася.

— Молодець! Ти швидко навчаєшся.

Її темне волосся від води здавалось аж зеленавим, такого ж кольору, як і очі. Вона раз у раз стріпувала волоссям, розкидаючи по воді бризки. Але дивно, що по її обличчю вода не текла. Леля дивилася на цю надзвичайно вродливу жінку й не могла зрозуміти, як могло таке статися, що русалки — тільки жінки, й тільки вродливі, і чому вони живуть у воді. І як вони живуть? У неї було так багато запитань, що вона аж збентежилася, не знала, з чого розпочати. Поки вона думала, русалка спитала її перша:

— Як твій собака? Ти його вже з’їла?

Леля отетеріла.

— Хто ж їсть собак!

— Як хто? — здивувалася русалка. — Всі їдять. Ми, наприклад.

— Ви їсте собак?

— Ну… — Русалка, схоже, розгубилася. — Рідко, звичайно. Їх не так часто побачиш. Минулого літа один хлопець кинув у воду палицю — там, далеченько звідси, вище по ріці… Ну, то що ж… Не могли ж ми залишити стільки м’яса. Та й не гукали ми того пса. Він сам за палицею кинувся в річку… А яка різниця — риба чи собака?

Останнє запитання знову збило Лелю з пантелику. Поки русалка говорила, дівчинка відчувала, як у ній наростає відраза до цієї зеленокосої жаби, а тут вона замислилася й мимоволі втратила гидливість. Леля спустилася з поваленої сосни на пісок — на те саме місце, де сиділа минулого разу. Вона не знала, що відповісти, а русалка вела далі:

— Тобто ти хочеш сказати, що ви не їсте собак?

— Ні, не їмо, — відповіла Леля. — Собака — це друг.

Русалка розреготалася, відкинувшись усім тілом назад, і зникла під водою. За мить вона випірнула зовсім близько, й обличчя її було серйозне.

— Чого ж ти тоді минулого разу так ризикувала? Могла ж просто залишити його.

Леля уявила собі, що б тоді чекало на Глину, й здригнулась.

— Я вже сказала, що він — друг, — неприязно повторила вона.

— А що таке друг? — не зрозуміла русалка.

Дівчинка не знала, як їй це пояснити. І чи варто пояснювати?

— Ти пам’ятаєш, як він кинувся мені на допомогу? — нарешті спитала вона.

— Звичайно, — серйозно відповіла русалка. — Але ж однаково не міг допомогти. А чого ти чекала від пса? Ти б іще від риби розуму сподівалася.

— Я про риб нічого не знаю, — твердо мовила Леля, — але він тоді повівся як друг. І, до речі, врятував мене від вас.

Русалка знову розсміялася.

— Дурненька! Ти просто не знаєш, що втратила. Ти стала б однією із нас, якби не це волохате опудало.

Тепер уже розсміялася Леля.

— А ти вважаєш, це саме те, про що я все життя мріяла?

— Як же можна мріяти про те, чого не знаєш? От скажи, ти раніше мріяла познайомитися зі своїм Лисим? Не мріяла, бо не знала його. А тепер шкодуєш?

— Я… Яким Лисим? — Від такого повороту розмови у Лелі всередині все похололо. — Звідки ти знаєш?

— Яким Лисим? — захихотіла русалка. — Тим, що на дереві сидить.

Леля ладна була крізь землю провалитися. Такого сорому вона ще ніколи в житті не відчувала. Здавалося, ну що тут такого? Ну, не могла ж вона чужим розповідати всю правду! Розкривати всі свої таємниці! Не могла і не мала права. Тоді чому ж так гидко?

Дівчинка мовчки підвелась і рушила до стовбура сосни. Ступивши на дерево, вона озирнулася й кинула через плече:

— Вибач.

Нічий паркан

На плечі Йвася лягли всі клопоти. Він відчув, що значить бути старшим. Узагалі вчора ввечері Лисий розповів усе, що треба зробити, всім роздав доручення, крім Івася. Йому сказав лише:

— Івасю, ти всіма керуєш і за все відповідаєш.

Краще б він доручив на дереві сидіти. Або яму копати (безглуздішої роботи, ніж копання ями, Івась не знав). Ще як тільки прийшли з Лисим до цього села й Лисий із Бородою, Петрусем та Вуханем заходилися копати криницю, Івась це відчув. Звісно, вони всі допомагали — й малі, й дорослі. Івась був тоді на допоміжних роботах — рубав дерева для зрубу. І був за те дуже вдячний: хай йому грець лізти до ями!

Одразу ж згадалося, який жах пережив він у підземеллі в Орлиному лісі. Коли ще ніхто з дітей не знав, що вони під землею, Івась не міг зрозуміти, що з ним діється, — голову йому безперервно стискав невимовний жах. Навіть коли їх, оточивши, гнали на південь вовкулаки, було не так страшно. А в підземників хотілося кричати й бігти світ за очі. Як він тоді стримався, й досі невідомо. Коли ж з’ясували, що це не велика хата, а підземні коридори, йому стало ще гірше. Але тоді вже він знав, із чим боротися, тож опанував себе.

Івась розумів, що інші діти ставляться до землі інакше. Коли він був іще зовсім малий, у селі лежала велика купа піску — дорослі щось копали, а пісок віддали дітям. Ох, що там діялось! І високі піщані хати будували, і борюкалися, й кидалися жменями піску, а потім стали рити печери. І тут Івась пішов від решти дітей, бо навіть руку по лікоть засунути в пісок він не міг. Просто не міг. Така вже вдача.

Тож про копання ями хлопчик подумав не випадково. Гіршої роботи він не знав. Але й вона, схоже, не йшла ні в яке порівняння з тим, що випало на його долю сьогодні, коли в селі лишилися самі діти, молодші за нього. Хоча спочатку ніщо не віщувало ускладнень. Усе йшло нормально й налагоджено. Принаймні так здавалося.

Про те, що Леля, Василько і Лесик знову пішли до річки, цього разу ніхто, крім дітей, не знав. Лесик підозрював, що всі ці вовки-ведмеді були просто нацьковані. Бо, по-перше, ніяких ведмедів поблизу ніколи не водилося. По-друге, вовки влітку й так мають що їсти і людей обходять десятою дорогою. Всіх — особливо Марічку — було суворо попереджено, щоб про це нікому ні слова. І взагалі:

— Якщо виконати все, про що домовилися, то можна за цілий день нікому з односельців і на очі не потрапити, — закінчив Лесик свої напучування.

Про «домовилися» це він сказав, мабуть, просто так. Бо ніхто ні про що не домовлявся. Він сам усіх зібрав, став перед ними і, дивлячись по черзі на кожного, розповів, кому що робити. Не всі навіть зрозуміли, навіщо все це робити, — навіть Леля, здавалося, була спантеличена. Але змовчала.

Коли вони виходили з села, проводжав їх тільки Івась — решта дітей спали. Навіть Марічка, яка жила з ними — Лелею, Івасем і Лесиком, — не прокинулася, так тихо вони зібрались.

Івась пішов вулицею перший: як хтось побачить, то побачить тільки його, а він був єдиний, хто протягом дня міг потрапити односельцям на очі. Тож навряд щоб його запідозрили, ніби він пішов до річки чи ще кудись. За ним на відстані тихенько й обережно йшли Лесик, Василько та Леля, яка міцно тримала Глину за нашийник.

Провівши їх майже до зрізаного дуба, хлопець повернувся до села іншою дорогою, але знову нікого не зустрів. Що ж, може, й пощастило вирядити непоміченими.

Удома він розбудив Марічку, яка дуже засмутилася, довідавшись, що з нею не попрощалися. Поки вона снідала, Івась сходив до Вуханя й розбудив Петруся, потім — колом по селу — до тих хат, в яких жила решта дітей. У цих родинах уже звикли не розпитувати, де діти й що вони цілий день робитимуть. Та й ніколи придбаним батькам так уже опікувати малих знайд. Тим більше зараз, коли так багато роботи на городах.

Поснідавши й витримавши кілька десятків Маріччиних запитань, Івась знову вирушив селом, тепер у зворотному напрямку. І біля Лисої криниці нікого не побачив. А Наталочка, за його підрахунками, мала вже прийти — і то давно.

Івась роззирнувся на вулиці, що сходилися сюди, потім наблизився до верби й подивився знизу. Нікого. Він вирішив дочекатися дівчинку, а тоді вже йти далі. Хлопчик підійшов до криниці, зазирнув углиб. За кілька кроків од неї сів на пісок і почав щось малювати — нічого певного, так, узагалі. Минуло кілька хвилин, а потім до нього долинув ледь чутний єхидний сміх.

Івась подивився навколо й зрозумів, де сміялися. Власне, він зрозумів тільки тому, що іншого місця просто не існувало. Це були негусті смородинові кущі — такі низенькі, що навіть сидячи за ними навпочіпки, Івась не зміг би сховатися. Він підвівся й подався до кущів. Тільки коли залишалось якихось три кроки, помітив Наталочку.

Виявилося, вона викопала неглибоку ямку в землі за кущами, постелила на край ряднину й сіла на неї, поставивши ноги в ямку.

— Ти чого тут? — Івась вирішив бути суворим, однак коли намагаєшся говорити ледь чутно, вдавати суворість дуже важко.

Наталка знову захихотіла.

— А тут краще. Там так незручно — на дереві.

Івась рушив далі, ще раз пройшов шлях до дивовижного місця, з якого зникав Пластун. Там усе було так само. Івась пройшов до заростів аж у кінці вулиці, зірвав із тильного (протилежного від села) боку сосни невеличку гілку й заходився розгладжувати землю там, де стрибав Пластун. Нічого доброго з того не вийшло. Голки подряпали суху землю, місце виявилося не розрівняне, а роздряпане. Івась відступив кілька кроків і подивився звідти. Ще гірше, ніж він собі уявляв. І за п’ять кроків впадало в око, що тут хтось був і щось малював на дорозі.

Хлопчик повернувся й ретельно затоптав помальоване. Так було краще, хоч і не набагато. Якщо придивитись, то можна помітити, що хтось добряче потанцював на цьому місці.

«Ех, мітлу б сюди!» — подумав Івась. Але він розумів, що використовувати безслідну мітлу в селі не можна. Вони ще до повернення суворо домовилися, що жодну річ баби Яги не слід застосовувати в селі. Хіба що вночі прийти й позамітати. Ну, побачимо. До вечора повернуться Леля з хлопцями, тоді й поговоримо.

Івась розмахнувся й кинув соснову гілку в напрямку паркана. Вона пролетіла наскрізь і зникла з очей. Хлопець остовпів. Так он воно що! Он куди щоразу дівався Пластун! Паркан був такий самий твердий, як і земля під рогом їхньої хати. Що ж, подивимося!

Івась перейшов на інший бік вулиці, розігнався і… ледве встиг зупинитися. По-перше, він іще недостатньо знайомий із селом і не знає, чиє там за парканом обійстя. По-друге, хоч би чиє воно було, а Івась не має уявлення про те, що там безпосередньо за парканом. Він ніколи не бачив, на яку довжину стрибав Пластун. Чи немає там чогось на зразок несподіванки, яку вони приготували незваним гостям під своєю хатою?

Тож спершу Івась вирішив обійти хати іншою вулицею і спробувати звідти роздивитися, що там за парканом. А тоді вже приймати якісь рішення.

Він подолав піввідстані до Лисої криниці й завернув ліворуч. Досить довго йшов вулицею, а ще одного лівого повороту так і не було. Двори з лівого боку були обнесені не парканами, а невисокими тинами, однак усе одно роздивитися, що там далі, за хатами, не вдавалося — хати і все навколо них потопало в рясних садках. Дерева в садках були старі, височенні.

Нарешті вулиця завертала ліворуч, але не круто. Івась уже так віддалився від загадкового паркана, що почав сумніватися, чи зможе знайти його з протилежного боку. Але ж він мусить мати протилежний бік! Щось же за ним є!

Аж ось і ця вулиця вперлася в ліс, й Івась зрозумів, що до паркана звідси дуже далеко.

Скільки він ішов уздовж цих двох вулиць (чи однієї загнутої), скрізь стежка до хати починалася за невеликою хвірткою. Якби за цими видимими йому хатами були ще інші, то мусили б бути хвіртки, що вели вглиб двору, минаючи видимі хати. Тож можна припустити, що за цими хатами — ліс. То чий же тоді паркан має такі дивні властивості? Це були запитання до Лесика. Тільки він знає село. Поки не повернувся, треба облишити спроби розгадати загадку. Треба чекати.

Перервана розмова

— Зачекай, — гукнула їй у спину русалка. — Ти що, образилась?

І Леля повернулася.

Сонце вже стояло високо над головою, пускаючи веселі бісики по ледь помітних хвильках. О цій порі ніщо не нагадувало про наближення осені.

— Що тобі треба від мене? — прямо спитала Леля, дивлячись русалці в зелені очі — такі ж зелені, як і в неї самої.

— Мені від тебе? — здивувалася та. — Це ж ти до мене прийшла! Уже вдруге!

— Це правда, але ж тебе ніхто не змушує розмовляти зі мною. — Леля зробила паузу, а потім наважилася сказати: — Надто після того, як я тебе обдурила.

— Це ти про свого Лисого? — русалка розреготалася. — На твоєму місці кожен би так зробив. Тобто не сказав би. Він же тут не просто так, а захищає тебе. Ой, ці чоловіки такі власники — моє, значить, моє!

— Що значить «моє»? — Дівчинка чомусь знітилася. — Ми просто друзі.

Русалка зайшлася в реготі, впала спиною на воду й на хвилину зникла з очей.

Коли з’явилася знову, вела далі, ніби й не переривала розмови:

— Як послухати, то для тебе що той Лисий, що собака — одне й те ж.

Леля вирішила змінити тему, плавно повернувшись до того, що її найбільше цікавило:

— Звідки ти знаєш, що його звуть Лисий?

— Ох! — русалка схопилася за голову. — От дурепа так дурепа!

І вона знову зникла під водою. Цього разу її не було дуже довго — хвилин із десять. Весь цей час Леля намагалася збагнути, що ж викликало таку несподівану реакцію. Чого вона зовсім не чекала, так це того, що русалка так брутально обзиватиме її. Справді, вона сама прийшла. Сама намагалася вести розмову, але щось постійно заважало. Мабуть, те, що вони по-різному мислять. Те, що звичайне для Лелі, зовсім несподіване для русалки — і навпаки.

Леля подумала, що треба спробувати «приміряти» русалчине мислення. Тільки як?

Та випірнула, навіть не утворивши кіл на воді. Невеличкі брижі йшли від крапель, що стікали з її волосся.

— Вам не можна тут лишатися, — швидко промовила русалка. — Треба бігти звідси. Швидше!

— Чому? — здивувалася Леля.

— Бо вони знають, що ви тут. Вони навіть спробували відрізати вас від дому порожніми деревами.

— Хто вони?!

Русалка зробила круглі очі, наче Леля спитала її, чи буває вночі сонце.

— Ті, хто вже давно на вас полює — на тебе, Лисого й ту малу, що вміє зі всіма розмовляти.

— Марічку?!

— Я не знаю, як її звуть. Може, це й не та, про кого ти думаєш. Я тільки знаю, що є в лісі ще одна дитина, яка може щось змінити. Кажуть, вона вміє розмовляти навіть із водою.

Лелі занімів язик. З усього почутого вона зрозуміла тільки одне: Марічка в небезпеці.

— Дякую, прощавай! — гукнула вона, вже біжучи вгору по стовбуру поваленої сосни.

— Не ходіть через порожні дерева! — крикнула їй навздогін русалка.

Уже піднявшись на кручу, Леля озирнулася. Русалка ще була на місці.

— А чому я? — спитала Леля.

— Хіба ти не знаєш? — здивувалася русалка. — Бо ти маєш живу воду.

Куди поділася Марічка?

По воду зранку ніхто не приходив, сказала Наталка. Це дивно, але що ж… Може, звечора набрали. Всі? Зрештою, не така й дивина, якщо порівнювати з усім, що останніми днями відбувається в селі.

За селом, неподалік зрізаного дуба Петрусь із Вуханем лаштували пастки на випадок нападу вовкулаків.

— Лесика не бачили? — спитав їх Івась, наблизившись.

— Ні, не приходив, — відповів Вухань, розпрямившись і витираючи піт із чола. — А що, збирався?

— Ага, — байдужим голосом відповів Івась, — казав, що як встигне, то неодмінно до вас прийде.

— Ні, ще не було. Мабуть, ще не встиг, — підсумував розмову Вухань.

— А Леля що робить? — підіграв Івасеві Петрусь.

— Десь на городи пішла, — відповів Івась.

— На городи — то діло, — похвалив Вухань. — На городах зараз роботи й роботи! Тільки б їй ще не той… — молода ще. Краще той, по господарству… А якщо хочеться той, то можна й той… на городі. Чому ж не той, як той…! Це можна.

Вухань говорив, а сам уже, схоже, й забув про Івасеве існування — він уже з головою занурився в роботу. Велика дерев’яна решітка, з якої стриміли осикові кілки, все не хотіла лаштуватися до мотузок. Принаймні так зрозумів Івась, хоча й знав, що може помилятися — він у цих механічних справах однаково нічого не петрав.

Івась подався на городи «шукати Лелю». Там її не було, тож він попросив, щоб як прийде, знайшла його. Мовляв, є справа. Жінки у відповідь мовчки подивилися на нього, як здалося Івасеві, неприязно. Втім, може, здалося.

Повернувшись додому, він насамперед зазирнув до заростів, де мусила сидіти Марічка. Її там не виявилося. І в хаті не було. Біля дверей до комірчини біліли скіпи, двері знову було виламано, а з комори пропав самоносний рогач. Це вже друга втрата чарівних предметів, що дісталися дітям після зіткнення з бабою Ягою. Що наступне?

Однак Івасеві не до рогача було. Його, звісно, шкода, але де Марічка? Що з нею? Вона не могла просто так піти з дому. Тим більше, побачивши, як хтось прийшов грабувати комору. А може, побачивши це, вона побігла його шукати?

Ні. Він її чітко попередив: я прийду сам. Нікуди звідси. Вона не могла піти. Не могла. Не могла…

Чорний розпач заслав Івасеві очі. Картини одна страшніше другої народжувалися в голові.

Івась знову кинувся до кущів, звідки Марічка повинна була стежити за хатою. Ніяких слідів чужої людини, ніяких слідів боротьби. Так ніби сама встала й пішла, бо вже нічого сторожити. Або виманили. Якщо це був Пластун, то міг виманити. А потім? Що він зробив з нею?

І що тепер робити йому, Івасеві? Порадитися йому ні з ким. Бігти нікуди. Побіжиш на город її шукати, а вона тим часом сюди прийде. Якщо, наприклад, вона просто кудись пішла, то повернувшись і побачивши, що тут без неї сталося… Страшно подумати, як вона переживатиме. Але ж і стояти так, без діла — справа безнадійна. Хоч вий вовкулакою.

Треба ще когось погукати. Кого? Мабуть, краще Петруся. Але ж Лесик наказував, щоб Петруся й Вуханя не чіпали ні на які роботи, бо їхня робота — найголовніша й найтерміновіша. Бороду? Що ж із нього користі? Він добрий і сильний. Це правда. Але зараз ні доброта, ні сила не допоможуть. Тобто, може, й допоможуть, але спершу треба придумати, як бути, а тоді вже…

Це якраз найважче. Івась подумки перебирав різні способи, кроки, вчинки, дії, і жодне з них не обіцяло вирішення. Невже він не знайде дівчинку?! Невже з нею станеться щось лихе?! Вона ж дитина! Кому вона може заважати?! Ні. Не може цього бути, заперечувала надія.

Все може бути, руйнував її розум. Згадай підземелля в Орлиному лісі. Кілька дітей забрели випадково до лісу, й дорослі дядьки били їх, хотіли вбити. Нібито діти побачили «секретний об’єкт», тому стали небезпечними!

Лишенько-лишенько! Як же я подивлюся Лелі в очі! Що я їй скажу? А Лесику? А решті дітей?! Односельці любили Марічку більше, ніж будь-кого з них. На неї ніхто не міг дивитися без усмішки. Що вони скажуть? А якщо нічого не скажуть, то що подумають?

Потім Івасеві стало соромно за такі думки. Виходило, ніби його менше хвилює доля малої, ніж те, що подумають про нього через її зникнення. І ще в нього постійно крутилася підступна думка: «От зараз із-за рогу вибреде Марічка й скаже, що вона ходила перевірити, як там Наталочка». Він розумів, що це дурниця, що цього не може бути, бо чим-чим, а сумлінням і слухняністю Марічка будь-кого обійде, не могла вона так просто взяти й піти. Він розумів це й намагався затоптати й заткнути цю думку якомога глибше — кудись туди, звідки вона ніколи не вилізе.

Однак вона все одно вислизала з рук і з-під ніг, виверталася й знову вилазила назовні. Вона розслаблювала Івася, змушувала думати про те, як це станеться і що він скаже Марічці, а не про те, що робити, де шукати малу, кого гукати на допомогу, з ким і про що радитися.

Таємниця порожніх дерев

Радитися ніколи. Леля, зовсім нездатна про щось говорити, просто побігла вздовж берега, підганяючи хлопців:

— Хутчіш! Хутчіш!

Поки Лисий зістрибував з дерева, вона вже встигла пробігти кільканадцять кроків.

— Зачекай! — гукнув він. — Туди не можна!

Дівчинка зупинилася.

— Поясни, що сталося, — спокійно сказав Лисий.

— Ніколи пояснювати, — знервовано відповіла Леля. — Ти що, не чув? Марічка в небезпеці!

— Я нічого не чув, — промовив Лисий. — У якій небезпеці?

Леля перевела погляд з нього на Василька, який саме підійшов до них. Потім наважилася:

— Вони шукають не тільки тебе й мене, а й Марічку. Побігли додому. По дорозі розповім.

— Туди все одно бігти не можна, — Лисий і далі намагався не втрачати спокою, хоч це давалося й нелегко. Саме повернення Лелі від русалки було для нього таким полегшенням, що хотілося опуститися на землю й просто полежати після всіх цих переживань. Виявилося, що переживання ще тільки починаються.

Вони рушили на південь, усупереч логіці, всупереч здоровому глуздові. Там, на півдні, було те саме страшне місце, де гула земля. Якщо воно пов’язане з тими, хто на них полює, то швидше за все саме там на них найменше сподіваються. Леля тихенько переповіла Лисому зміст своєї розмови з русалкою. Розповідь його роздратувала. Як же було не спитати, хто їх переслідує! Однак він спробував ніяк свого обурення не виявити, розуміючи, що останнє повідомлення — про Марічку — справді було таким, після якого Леля вже не могла про щось розпитувати. Він це розумів, але роздратування не полишало його. Йому здавалося, вона не розуміє всієї серйозності їхнього становища. Як можна все кидати й бігти, не зрозумівши до пуття, що ж саме тобі загрожує. Чи хто.

«Вони знають, що ви тут». Чому ж не спитати! І ще ці порожні дерева — вони не бачили їх по дорозі сюди. Не може людина пройти повз порожні дерева й не помітити їх! Він завжди знав, що довіряти русалкам не можна. А це ж означає й те, що їм не можна вірити.

І тут із правого боку до нього донісся ледь чутний перестук. Його ні з чим не можна переплутати. Це справді порожні дерева.

Лисий давно не був у цих місцях — мабуть, із зими. Але він тому й не ходив сюди, що знав цей берег дуже добре — кожен куток, кожен кущ, кожен хвощ. Тут не було й натяку на порожні дерева. Хіба може таке статися, що дерево за півроку всихає й перетворюється на порожнє? Виходить, русалка не збрехала. Отже, Марічка справді в небезпеці. І Леля! І Василько. І він сам. Не кажучи вже про Глину.

Наближатися до порожніх дерев не можна. Чому, ніхто не знає. Але всі знають, що то смертельна небезпека. Колись — іще до народження Лисого — в їхньому селі жив чоловік, якого називали Безголовим. Ні, голова у нього була, але дуже маленька. Так і прозвали від народження. Казали люди, він не був дурним. Навпаки. Тільки це дуже рідко виявлялося. Здебільшого Безголовий говорив якісь дивні слова й чинив дивні вчинки. Розповідали, наприклад, що він дуже довго намагався зловити їдючу жабу. Кожен знає, що це безнадійна затія, і Безголовий знав. Коли його питали, навіщо йому жаба, він пояснював щось таке, чого ніхто не міг уторопати. Ніби він хоче її перевиховати. Так ніби це людська дитина чи цуценя. Нічого з того не вийшло, звичайно. Не вдалося йому зловити їдючу жабу. Як він при цьому вижив — так і лишилося загадкою.

А потім він вирішив піти до порожніх дерев. Казав, хоче зрозуміти, чим вони небезпечні. Скільки намагалися його відмовити, але марно — таки пішов. І більше ніхто його не бачив. Ходив він завжди один, тож так нікому й не відомо, що з ним сталося. А більше таких спроб жоден односелець і не робив. Хіба ж немає чим займатися, щоб іще й за безнадійну й безкорисну роботу братися? Усім відомо, що порожні дерева небезпечні й що наближатися до них не можна. Яка різниця — пожирають вони людину чи рвуть на шматки?

— Сліпа пожежа, — тихо промовив Лисий.

— Де?! — Леля завмерла на місці.

— Не де, а що, — відповів Лисий. — Сліпа пожежа створює порожні дерева.

— Чому ти так вирішив?

— Тому що я тут бував сто разів. І ніяких порожніх дерев не було. А зараз вони з’явилися. «Відгородили нас», — як каже твоя русалка. Звідки ще вони могли взятися?

— От дурепа! — Леля вдарила себе кулаком по лобі. — Чому я не спитала, хто вони!?

— Розхвилювалася за Марічку, то й не спитала, — спробував заспокоїти її Лисий.

— Дурна, тому й не спитала, — дівчинка була в розпачі. — Якщо вони можуть керувати не тільки вовкулаками, а й сліпими пожежами, якщо в твоєму… в нашому селі є люди, які їм служать… Ми мусимо хоча б знати, хто вони. Де вони. Які вони. І що їм треба.

— Убити нас, от що їм треба, ми це знаємо, і цього знання зараз достатньо, — твердо промовив Лисий. — Думати будемо потім. Зараз треба тікати. Рятуватися…

Леля знову хотіла щось заперечити, але він не дав їй перебити себе й закінчив:

— І рятувати Марічку, якщо їй справді саме зараз загрожує небезпека.

З цим Леля сперечатися не могла.

Як зіпсувати власну пастку?

Вухань, бувало, ображався на Петруся. Але не сперечався з ним. Це завжди відбувалося майже однаково. Працюють вони, скажімо, над черговою пасткою. І впираються в те, що зробити так, як раніше задумали, неможливо. Тобто треба щось поприміряти, переробити, перелаштувати. Вухань береться за це діло, а Петрусь раптом пропадає. Власне, він нікуди не дівається — осьдечки, поруч. Однак розмовляти з ним, а тим більше — щось разом робити, неможливо. Очі підведе, наче муху над головою видивляється, губи кусає собі й мовчить. І Вухань уже знає, що краще його в ці хвилини не чіпати. Безглуздо.

Але все одно він ображався. І не через те, що малий не відповідав на його запитання. А з іншої причини. З такого задуманого мовчання Петрусь завжди виходив миттю, бурхливо. Він кидався щось робити, щось майструвати, щось переробляти. І отут якраз крилася образа. Бо завжди він брався до чогось, що, на перший погляд, ніяк не було пов’язане з тим ділом, яким вони раніше займалися. Більше того, Петрусь потім надовго втрачав інтерес до проблеми, що зупинила їхню роботу, весь захоплений новою справою.

— Чого б ото не подумати про той… те, що треба? — пробував перевиховати малого й спрямувати його в потрібне русло Вухань.

— А хіба це не треба? — дивувався Петрусь.

— Так хіба ж я той… — втрачав переконливість у голосі Вухань. — Я ж нічого.

На тому виховання й закінчувалося.

Цього разу вони нібито все добре розрахували, нічого не повинно було завадити. Дуже проста конструкція. В траві зашморг, під ним замаскована невеличка ямка. Якщо стати в ямку, там ламається маленька гілочка, від цього розпрямляється висока береза неподалік, зашморг хапає нещасного за ногу й піднімає його над землею головою вниз.

Конструкція проста, але працювати не хотіла. Власне, вона працювала, однак дуже повільно. Гілочка ламалася, а потім жертва встигала зробити ще один крок, перш ніж береза розпрямлялася. Словом, ворог уже був далеко, а за його спиною в небо злітала мотузка.

Петрусь подумав і сказав, що це відбувається через те, що мотузки сховані в землі. Якщо ж їх у землю не ховати, то вовкулаки їх винюхають. Але можна, сказав він, спробувати використати це вповільнення.

І все. Вухань зрозумів, що цю справу йому доведеться самому доводити до кінця. Хлопчик пропав. Вухань двічі погукав його, один раз спитав, що робити, а потім сам заходився вирішувати проблему. Петрусь сидів під деревом, звівши очі на рясне листя над головою, і кусав собі губи.

Усе йшло чітко, коли вони випробовували пастку, не прикопуючи мотузку — коли вона лежала поверх трави. Отже, уповільнення відбувалося через те, що мотузку затримувала земля. От якби вона той… не затримувала, думав Вухань, тоді все було б той… Значить, треба зробити так, щоб вона не той… Він думав повільно й бурмотів усе, що думав, собі під ніс.

— Мотузка мусить рухатися той… вільно — навіть коли вона під землею. Бо інакше що ж… Отож…

Вухань залишив Петруся під деревом і пішов до ближнього березняку. За півгодини повернувся з оберемком березової кори. Розкопав рівчачок, у якому лежала мотузка, потім ретельно загорнув її в кору вздовж усього рівчака. Після цього знову прикопав, поклав зверху дерен, обдивився, щоб було непомітно, підправив де треба.

— Тепер вона вже не повинна той… Бо чого ж їй тепер..? Не повинна, ні.

Він знову вклав на місце в ямку зашморг, розрівняв його і, крикнувши Петрусеві: «Дивись!», — обережно поставив ногу в ямку.

Тієї ж миті його сильно смикнуло за ногу, він боляче впав на спину, а потім знісся ногами догори в повітря.

— Гей, Петрусю! — радісно закричав Вухань, — дивися, як добре вийшло!

Петрусь не відповів. Вухань вивернув як міг голову й поглянув під дерево, де залишив хлопця.

Під деревом Петруся не було.

— Петрусю! — голосніше і вже не так радісно гукнув Вухань.

Ніякої відповіді.

Вухань крутився, відчуваючи, як боляче ріже ногу мотузяний зашморг, видивляючись навколо Петруся й намагаючись згадати, коли він його бачив востаннє.

Дороги додому немає

Лисий уважно роззирнувся довкола. Він шукав якихось знаків «для своїх», чогось такого, що підказувало б, що вхід саме тут. У тому, що це вхід (до підземелля?), він не сумнівався. І в тому, що біля входу — там, у темряві, — також нікого немає. Вони стояли на тому самому місці, де Леля з Васильком були минулого разу — тобто зовсім близько до улоговини. Але відчуття небезпеки у Лисого не з’являлося.

А от Глина дуже не любив цього місця. Він шкірив зуби, підігнувши задні лапи, ніби перед стрибком, і всім своїм виглядом казав:

— Я ще таких дурнів не зустрічав! Уже ж раз були тут. Тікали потім, як зайці. Ні, знову притупали. Що ви тут забули? Нічого доброго тут немає, зрозуміло? Значить так, зараз розвертаємося й киваємо звідси п’ятами що є духу. Зрозуміло?

Схоже, людям це не було зрозуміло, і Глина страшенно дратувався з їхньої недоумкуватості. Вони стояли мовчки, і це означало, що Глині також треба мовчати. Тож він стримувався. Але розумів, що довго так тривати не може. Тут би погавкати щосили, на повну горлянку!..

А Лисий не звертав на нього уваги. Він пильно вдивлявся в траву, намагаючись хоч би приблизно визначити межі оманливої ділянки. Якби вдалося, можна спробувати обійти її. Однак поки що нічого не виходило — трава здавалася однаковісінькою, ще й, як на гріх, не було вітру. Там, в улоговині, справжнього вітру, мабуть, не буває ніколи. Але й тут, нагорі, ні шелесь. Якби кинути палицю — низенько так, щоб торкалася верхівок трави, тоді б він визначив межу в одному місці. Після цього, він знав, земля почне гудіти й тремтіти. Тоді вже напевне треба тікати. Що ж користі від знань, добутих такою ціною?

Здається, Леля його зрозуміла. Як завжди, без слів. Вона поманила його пальцем і тихенько, ледь ступаючи, пішла вперед. Лисий, а за ним Василько з собакою рушили слідом.

Леля вела їх краєчком яру, і вони вже звикли до того, що межа оманливої трави йде вздовж яру, коли раптом дівчинка почала завертати праворуч, віддаляючись від краєчку схилу. Потім іще правіше, потім ще…

А тоді вони почули зовсім близький перестук. Далі йти не можна. Далі — порожні дерева. Схоже, звідси вони тягнуться аж до того місця, де вранці дітей застала сліпа пожежа. От тільки питання — як далеко вона зайшла після їхньої втечі.

Лисий торкнув Лелю за плече, й вона зупинилася. Він похитав головою, мовляв, далі не підемо, і цього достатньо. Вони рушили назад, до берега ріки. Проминули повалену сосну, біля якої зараз у воді нікого не було, й самісіньким краєчком над урвищем пішли на північ, петляючи разом із річкою й не наважуючись зрізати кути. З лівого боку постійно було чутно перестук порожніх дерев, і відчуття небезпеки не полишало Лисого.

Мабуть, воно передавалося іншим, бо йшли мовчки, напружені, мимохіть дослухаючись до розмови спалених дерев.

Вони вже проминули те місце, де вранці вибігли на берег, рятуючись від сліпої пожежі. Десь тут вона повинна була зупинитися. Вони йшли і йшли, а перестук з лівого боку не вщухав. А потім він став голоснішим, відчуття небезпеки зросло ще більше, і Лисий зупинився.

Далі йти не можна. Чомусь він був упевнений, що пожежа не могла вийти на самий берег ріки. Може, й так. Але вона так близько підійшла до урвища, що вже тут було страшно. А найстрашніше те, що вони остаточно зрозуміли: дороги додому немає.

Вправи з викопування ямок

Він розумів, що повертатися додому не може. Треба ще збігати на городи — хтозна, може, вона якось приблудилася туди. Івась уже виснажився. Він оббігав усе село. Ніде не було ні Марічки, ні Пластуна. Хатина Люби стояла ніби мертва — не тільки хазяйки не було поблизу, навіть кури не бродили подвір’ям. Куди вони могли подітися? Це ж кури! Якби Люба замкнула їх у курнику, там би стояв такий лемент!

Але Любині кури його турбували якнайменше. Він набрався нахабства, зайшов на подвір’я і зазирнув у віконця. Нічого особливого — стіл, пара табуретів, піч, в’язанки трави, що звисають зі стелі. Втім, хатина всередині щось невловимо нагадала йому. Він силився збагнути, що саме, але думки настільки були зайняті іншим, що Івась кинув спроби пригадати, вибіг із подвір’я й помчав далі.

На городах нікого з дітей не видно. Люби й Пластуна, звісно, також — вони взагалі ніколи не бували на городі. Івась раптом подумав про те, як багато їх об’єднує — Любу й Пластуна. І чому раніше ніхто не звертав на це уваги? Живуть самі. Відлюдкуваті. Ні він, ні вона ніколи не працюють з іншими людьми. Вона дуже гарна — він потворний. Вона дуже розумна — він відомий сільський дурник. У неї хата на краю села, і в нього хата під самісіньким лісом.

О! Він же не перевірив Пластунову хату! Івась розвернувся й побіг із городу, навіть не відповівши на привітання жінок і не спитавши, чи не бачив хто Лелю й Лисого.

Йому здавалося, що вже все село оббігав. Як же міг він проминути куток, де жив Пластун! Чому насамперед не побіг туди? Ну, чому він такий дурний! Адже це так ясно: треба насамперед перевірити Пластуна. Звісно, вона там. Де ж їй іще бути? Тільки там! Головне — підкрастися непомітно, щоб усе видивитися. Щоб знайти її. І врятувати.

Івась іще поблукав крученими вуличками й провулками, де майже ніхто не жив — це все були хати людей, які вже померли, не лишивши по собі дітей. Хати стояли перехняблені, сліпі, двори поросли високим будяком, коноплею та кропивою. Якщо це трав’яне сміття не спинити, воно скоро перекинеться на решту села й заглушить усе живе.

Пластунова хата не дуже відрізнялася від інших довкола. Хіба що непримітною на перший погляд стежиною, якою, хоч і нечасто, але все ж таки ходили. Втім, поза цією стежкою нога людини, схоже, не ступала ніколи. Страшно навіть уявити, щоб хтось міг заглибитися в ті суцільні багатолітні хащі, густо переплетені сизим павутинням; вони, мабуть, навіть узимку не рідшали. Івась би не здивувався, якби з’ясувалося, що там не лише павуки, а й гадюки живуть.

Зачаївшись біля зеленого від моху дерев’яного паркана, Івась крізь широку щілину пильно обдивлявся двері, вікна — і все марно. Ніякого натяку на рух, ніякого сліду людини.

З правого боку паркан упритул підходив до наступного подвір’я — там між хатою і сусідовим тином росли такі густі будяки, що пройти крізь них і вовкулака не зміг би. Між подвір’ями — це видно — також тягнувся тин, але підступів до нього ні з одного боку, ні з другого не було.

З лівого боку не було нічого — суцільною хмарою нависали древні зарості ліщини, височенні, вище хати, і з виду також геть непролазні.

Отже, наблизитися до хати можна тільки вузенькою стежиною. Якщо за вікнами хтось є, то непоміченим підійти не вдасться.

Але за вікнами нікого немає! От що видивився Івась! Двері хатини підперто невеличким кілочком. Зрозуміло. Адже залишати їх відчиненими, йдучи з дому, навіть Пластун не наважиться — тим більше в таких чагарях. Не тільки миші, вовки можуть до хати поналазити. Зробити собі клямку чи інший якийсь пристрій Пластун, ясно, не може. Отже, кілок під дверима — це ознака того, що хазяїна вдома немає. Та й те: якщо ти сидиш у хаті, то як той кілочок поставиш?

Івась роззирнувся праворуч і ліворуч, потім тихенько нахилив хвіртку, давно зірвану з завіс, і ступив на подвір’я. Намагаючись не залишати слідів, перебіг до вікна й зазирнув усередину.

Що його одразу здивувало, так це те, що в хаті був ідеальний лад. Наскільки можна бачити крізь вікно, долівка чисто виметена, на столі нічого зайвого, жодна річ не валяється абияк. Згадуючи, як Пластун завжди у них їсть, який вигляд після цього має стіл і долівка, Івась очам своїм не вірив. З усього виходило, що він справді не той, кого намагається удавати. Ох, Пластуне-Пластуне!

Але то таке. Де Марічка? Ніяких ознак її перебування тут Івась не помітив. От тільки не всю кімнату видно через маленьке, хоча й чисте віконце. Що там — праворуч? З’ясувати це можна тільки в один спосіб. Хоч і небезпечно, та хлопчик вирішив зайти всередину.

Він уже взявся за кілок, коли почув, як хтось висякався на вулиці. Це не міг бути хтось інший, як тільки Пластун — адже на цій вулиці, крім нього, ніхто не живе. Івась прожогом кинувся за ріг хати й зачаївся.

Прошелестіла трава на стежині, рипнули двері, в хаті почулися кроки. І все. Більше ні звуку.

Обставини складалися якнайгірше. Тепер він не міг вийти з двору, доки не вийде Пластун. Стіна проти ліщини, біля якої стояв Івась, була глухою — жодного віконця. До неї майже впритул підступали бур’яни, але не зовсім упритул. Що хлопчика здивувало, так це саме ця стежина вздовж стіни: вона була протоптана значно помітніше, ніж від хати до хвіртки. Нею чимало ходжено.

Ступаючи дуже обережно, Івась пройшов до краю хати й обережно визирнув. На задній стіні хати було два вікна — він їх бачив з іншого боку, коли зазирав у вікно фасаду. А от заднє подвір’я перед цими вікнами виявилося надзвичайно цікавим. Принаймні несподіваним.

Ні про які невпорані зарості тут не було й згадки — ретельно винищені бур’яни, акуратні грядки з цибулею, огірками, петрушкою, картоплею. А прямо під вікнами — досить великий майданчик, на якому нічого не росло. Складалося враження, що на ньому хтось учився копати ями. Одна почата — не глибше одного штиха лопати. Друга глибша — Івасеві буде до поясу, третя ще глибша. А далі знову міленька…

Всі вони були свіжі — не більше трьох-чотирьох днів. А далі — ближче до городу — старіші, вже засипані.

Ями копають для чогось. Ніхто не буде просто копати, щоб потім засипати знову. Хіба що їх навмисне копатимуть для того, щоб щось у них зарити. Хоч як Івась не терпів ям, а це він знав напевне. Або у Пластуна було дуже багато сміття (це просто смішно — яке там у нього сміття!), і він його без кінця закопував, щоразу змінюючи місце, або ж він просто любив копати ями. Останнє припущення, звичайно, дике, але Івась і таке ладен був подумати. Бо цю картину треба якось пояснити, а інших пояснень просто не спадало на думку.

Чата не їсть собак

Нічого не пояснюючи й не радячись, Лисий повів їх туди, куди тільки й можна було йти. Леля та Василько й самі зрозуміли. І коли підійшли до поваленої сосни, Леля мовчки спустилася на свій маленький майданчик, сіла на пісок і заходилася чекати.

Чекала недовго. Тобто зовсім не чекала — русалка з’явилася за хвилину, ніби сама їх ждала.

— О! Повернулися, — насмішкувато промовила вона. — Та й повільно ж ви мудруєте! Я ж сказала, що вони вас відгородили.

— Хто вони? — Леля вирішила починати з головного.

— Я їх ніколи не бачила, — відповіла русалка.

— Які вони?

— Я їх не бачила.

— Але як їх називають?

— Так і називають: «Вони». А більше ніяк не називають.

Леля зрозуміла, що далі розпитувати просто немає про що. Не питати ж: «Що ти ще знаєш?»

— Іще я знаю, що вони живуть у землі, — русалка ніби прочитала її думки. — До річки не наближаються. І до сіл не наближаються. Якщо їм щось чи хтось потрібне в селах, вони посилають ваших давніх друзів — вовкулаків.

— А чому не можна наближатися до порожніх дерев? — спитала Леля.

— Бо ніхто від них не повертається, — відповіла русалка. — Ти хіба цього не знаєш?

— Це я знаю, — з притиском сказала Леля. — Я не знаю, чому ніхто не повертається.

Русалка розсміялася.

— Ви, люди, такі смішні! Навіщо вам знати чому, якщо ви вже знаєте що?

— Бо якби ми знали чому, ми могли б придумати, як нам вибратися звідси.

Знову сміх.

— Як же ви звідси виберетеся! Ніяк. Вони дуже добре придумали. Навіть вовкулаків не треба посилати. Тепер ви просто тут помрете з голоду — от і все.

— Ти так весело про це говориш, — Леля не могла повірити, що русалка каже всю правду. — Невже немає порятунку?

— Для тебе є.

— Який?

— Я тобі вже казала: йди до нас. У нас вони тебе не дістануть… — Русалка почекала Лелиної відповіді, не дочекалася й неправильно зрозуміла її мовчання. — Ти не уявляєш нашого життя, тому боїшся. Ми всі сестри, ми як одне ціле. Ми в усьому довіряємо одна одній. І ти станеш однією з нас. У річці багато їжі, в річці безпечно. Тут тебе ніхто ніколи не скривдить. Ніхто й ніколи — подумай про це! Я теж колись боялась, а тепер сміюся зі своїх страхів. А в тебе ж просто немає вибору — чи щастя з нами, чи смерть із ними.

На цей час сонце розгорілося, неначе в липні. Вода ввижалася теплою, ніжною, солодкою. Життя русалок раптом здалося їй безтурботним і радісним. Вони щасливі, бо вони є. Їм достатньо одна одної і їхньої ріки. Їм немає чого ділити. У них немає небезпек. Ні вовкулаки, ні сліпі пожежі, ні сови-лішаки, ні їдючі жаби — ніхто їм не загрожує.

— У тебе нема вибору, — повторила русалка.

— А в моїх друзів? — усміхнулася Леля.

— І у них нема — їм що так, що так не врятуватись. У нас вони не зможуть дихати під водою, а там, — русалка кивнула на кручу, — помруть із голоду… А може й не з голоду. Якщо по них хтось прийде.

Вона подумала й додала:

— Краще до нас. Бо там вони помруть без будь-якої користі. А ми хоч пса твого з’їмо. А хлопці ракам підуть. Теж нам користь.

— Не підуть вони ракам, — твердо сказала Леля. — Ми всі разом звідси виберемося.

Русалка розреготалася й зникла під водою. Вона досить довго не поверталася.

Коли ж знову з’явилася над хвилями, була дуже серйозна.

— Нічого не вийде у вас, — суворо промовила вона. — Не врятуєтеся. Тільки ти можеш врятуватися.

— Навіщо вам треба, щоб хлопці загинули? — спитала Леля.

— Навпаки, — тепер уже весело відповіла русалка. — Нам це не потрібно. Це ж не ми відгородили вас від дому. Нам краще, щоб ви всі троє жили — тоді їм буде якась противага. Бо йди знай — може, й на нас знайдуть якийсь засіб…

— Тоді допоможіть нам.

— Як же ми вам допоможемо? — Русалка була вкрай здивована. — Ми не вміємо дерева рубати. Тим більше — порожні.

— Пропустіть нас берегом, — попросила Леля.

— Ох і прохання! — Русалка удавано злякано схопилася за голову й пірнула під воду. Такі її часті купання вже почали дратувати. Тут життя вирішується, а вона прохолоджується! Втім, Леля здогадувалася, що русалка не прохолоджується, а радиться, а може, питає дозволу. Чомусь їй гадалося, що саме ця підводна пліткарка прониклася до неї довірою чи приязню. Тому вона весь час пірнає, щоб зі своїми старшими порадитися й випросити в них дозвіл щось Лелі повідомити. Через те й настрій русалчин після таких занурень дуже різко змінювався — внаслідок розмови, що відбулася під водою. Так думала дівчинка.

Вони чекали довго. І навіть Глина почав хвилюватися. Він не розумів, чому всі сидять без діла й навіть не розмовляють між собою.

Нарешті русалка повернулася. Вона була сумна.

— Ми вас пропустимо, — сказала вона. — Але ви все одно не пройдете. Там Чата. А повз Чату ніхто не пройде.

— Чата? — перепитала Леля.

— Так, Чата. Він чатує. Дивіться під ноги. Але це вам усе одно не допоможе. Повз Чату ніхто не пройде.

— Його можна перемогти?

— Ні. Але є й добра новина, — розсміялася русалка. — Чата не їсть собак. Просто топить.

Ото тобі й буде ага!

Була й добра новина: вийшло сонце. Івась тепер стояв у тіні, яку відкидав будинок Пластуна. Тінь накрила ямки, які тепер Івасеві не давали спокою. Але вихід сонця з-за хмар означав і те, що хлопчик може спробувати зазирнути у вікно. Адже ті вікна — попереду хати — тепер яскраво освітлені, тож якщо з’явиться голова дитини в задніх вікнах, її не помітять. Якщо, звісно, не дивитимуться саме в це вікно.

Але ж Івась прийшов сюди не ховатися, а шукати!

Він підкрався до вікна, прислухався до того, що діється в хаті. Там справді щось відбувалося, чулися кроки, постукування. А це означало, що Пластун чимось зайнятий, тож у вікно не дивиться.

Насправді Пластун дивився у вікно. Але не в те, в яке зазирнув Івась — у протилежне. Власне, він не дивився, а визирав. Бо тут же відійшов від вікна й заходився щось робити. Зрозуміти, чим він зайнятий, було непросто. Спочатку він підійшов до столу й ганчіркою змахнув з нього пил. Потім рівніше поставив табуретку, яка й так, на думку Івася, стояла рівно. Тоді відчинив двері, витрусив ганчірку, повернувся, повісив її на цвяшок біля рукомийника й почав мити руки. Це була довга історія. Він тер їх губкою, змивав, знову тер, знову змивав, при цьому щомиті визираючи в вікно, що виходило на переднє подвір’я.

Когось чекає, зрозумів Івась. І навіть відомо, кого. Видно, вона тут же й прийшла, бо Пластун заметушився, хутко ще раз обдивився кімнату й метнувся до дверей.

— Здоровий був, красунчику, — почувся Любин голос.

— Риві, ага, — радісно відповів господар, пропускаючи її в двері.

Івась відхилив від шибки голову, бо Люба, ввійшовши, неодмінно обдивиться кімнату, тож і його за вікном може помітити. Рипнули й хряснули двері. Після цього голоси стали такі приглушені, що Івась далеко не все міг розібрати. Власне, слів Пластуна він і так не розумів.

Пластун щось спитав. Люба відповіла:

— … здогадуються. Це не той.

— …?

— … підмінили, бо знали.

— …?

— Знову пішли до русалок, але… (далі дуже довго й нерозбірливо)… Хотіли обдурити. Вони нас запідозрили, стежать за нами. Ти нікого не помітив?

— Гоніні.

— Нічого не розумію. Їх нікого немає. Хай двоє пішли, а де решта? Де твоя…

—…

— Отож. Щось вони задумали. Треба знати що, бо знову перехитрують нас. Вони тоді мені голову відірвуть. Дивись, красунчику, тобі теж непереливки буде. Не тільки мені.

— … Ага!

— Ото тобі й буде ага…(знову нерозбірливо). Де кури?

— … Ага.

— Піди принеси. Нам без них довго не можна. І так невідомо, чи не занадто довго… (зовсім тихо).

— Ве су, ага.

— Ти що, ввечері! Зараз іди. Тільки обережно.

— А ти? — ці слова Пластуна Івась дуже добре розібрав.

— А я тут залишусь. Бо можуть прийти шукати. Я їх зустріну, хай начуваються!

— … (мішанина незрозумілих звуків).

— А ти зроби так, щоб не побачили. Що мені, тебе вчити? Чи тебе даремно Пластуном назвали?

У хаті почулися кроки, й Івась знову зазирнув у вікно. Люба й Пластун вийшли з хати. Дурник пішов до хвіртки, а Люба… Далі її не було видно. Аж раптом промайнула її голова в правому вікні. Вона йшла навколо хати! Сумнівів не могло бути — вона йде туди, де стоїть Івась! Тією ж стежиною, якою він сам сюди потрапив.

Нахилившись, він пробіг під вікнами до протилежного краю задньої стіни. Тільки вже завернувши за ріг, здивувався, навіщо він нахилявся, адже в хаті нікого немає. Однак то було пусте. Халепа, в яку він ускочив, виявилася страшнішою. З цього боку навколо хати ніхто ніколи не ходив. Колись, може й міг пройти, а тепер уже ніяк.

Зовсім поруч, за рогом, почулися Любині кроки. Потім звук кроків змінився — схоже, вона пішла по городу. Далі якесь шурхотіння, а після нього — несподівано для хлопчика — виразний стогін. Івась обережно визирнув із-за рогу, притиснувшись до дерев’яної стіни.

Ох і картина відкрилася його погляду! У кількох кроках від хати — там далі, за ямками — Люба лежала на траві, розкинувши руки, так само розкинулося навколо голови густе чорне волосся. Тіло її здригалося, пальці впилися в землю. Полуденне сонце світило їй просто в очі, але очі були широко розплющені — вона ніби вбирала в себе сонячне світло. Люба стогнала.

Першим бажання Івася було кинутися на допомогу. Але він стримався й правильно зробив. Бо за мить зрозумів, що стогне дівчина не від хвороби чи болю. Це був стогін задоволення, якогось тваринного щастя. Раптом вона загарчала й покотилася по траві — спочатку в бік лісу, потім назад, до хати. Здавалося, кожним клаптиком тіла Люба намагається притиснутися до землі. Вона вже не здригалась, а колотилася, ніби в пропасниці. Далі завмерла на спині й вигнулася, мов лоза — тільки п’яти й потилиця торкалися землі. А потім упала спиною на траву й тут же підхопилася.

І це вже була не Люба. Точніше, не та Люба, яку досі знав Івась. Одяг був брудний, волосся стояло дибки. У хлопчика навіть склалося враження, що воно ворушиться, мов черва.

Дівчина нахилилася, піднесла обидві руки до невеличкої ямки й знову загарчала, немов вовкулака.

Й Івась побачив, як просто на його очах ямка затяглася густою травою і зникла.

Він раптом зрозумів, що йому нагадувало Любине помешкання, коли він зазирав до нього у віконце, — хатину баби Яги, де він колись так і не зміг виспатися.

Всесвітнє тяжіння

Леля не змогла розповісти Лисому й Васильку, що їй пропонувала Русалка. Тільки про Чату розказала.

— Хто він такий? — спитав Лисий.

— Не знаю. Він чатує, — відповіла дівчинка.

Лисий уважно на неї подивився й сказав:

— Ясно.

— Що мені сказали, те я тобі й розповідаю, — образилася Леля.

— Та годі вам уже, — втрутився Василько. — Краще подумайте, що робити.

— І швидше, бо мені тут дуже не подобається, — додав свою думку Глина.

— Якщо це Чата, який чатує, — сказав Лисий, — треба його обдурити. Іншої ради немає.

— Як ми можемо обдурити того, кого ми не знаємо, про кого не маємо ніякого уявлення? — здивувалася Леля.

— А що ти пропонуєш? — із останніх сил стримуючись, спитав Лисий.

Леля не відповіла. Вона відвернулася обличчям до кручі й дивилася на повалену сосну, яка привела їх сюди, в цей глухий кут, із якого немає виходу. Дівчинка й до того відчувала, як Лисий починає на неї дратуватись. А коли він дратується, то й сам стає нестерпний.

— Чому ж ти мовчиш? — не вгавав її друг. — Може, розкажеш нам, який він? Звідки нападає? Який завбільшки? Він падає на голову чи затягує під землю? Де він чатує? Ти півгодини тут розмовляла — що ти з’ясувала? Що Чата чатує, і що ніхто повз нього не пройде? Чи ти вважаєш, що нам можна розповідати тільки те, що ти хочеш?

Він мав рацію, безперечно, але й на її боці була правда. І ще невідомо, чия правда більша. Леля озирнулася й подивилася йому в очі.

— Так, я вважаю, що можу розповідати тільки те, що хочу. І ніхто мене не змусить розповідати те, чого я не хочу. Зрозумів?

Лисий не відповідав. Їхні погляди схрестилися й кресали іскри. Глина сів на пісок і заскиглив:

— Будь ласка, перестаньте, я більше не буду!

Але вони не переставали. І Глина сказав:

— Добре, буду!

Однак і це не допомогло.

Василько навіть не намагався втрутитися чи замирити їх. По-перше, він не знав, як, а по-друге, відчував, що ніякі слова тут не допоможуть — немає таких слів. До того ж просто боявся — йому здавалося, що будь-яке слово чи дія можуть викликати таку бурю, якої вже ніхто й ніколи не вгамує.

«На неї ні в чому не можна покладатися, — думав Лисий, не відводячи погляду від Лелиних очей. — їй кажеш одне, а вона робить зовсім інше. Чи вона не розуміє, що вони втрапили в страшну небезпеку? І все через неї. Через неї! Вона в усьому винна! Ні щоб вибачитися й розповісти все, що їй сказала русалка! Тепер навмисне мовчатиме, щоб він її попросив. Не діждешся!»

Люто втупившись Лисому в очі, Леля думала про те, який же він самовпевнений бовдур. Тільки він один знає, що робити, як і коли правильно, а як і коли — ні. Сам би пішов і поговорив із русалкою. Він же просто не уявляє, в якій вони небезпеці! Тут треба бігти додому, там Марічка, якій також загрожує небезпека. А він стоїть і мовчить, і слова не скаже. Тільки вона одна повинна за всіх думати, шукати вихід.

Почало різати в очах — хіба ж можна так довго дивитися, не кліпаючи. Не вистачало ще, щоб сльози потекли, щоб він подумав, що вона плаче!

Глина ліг на пісок і вже мовчав, зіщулившись, відчуваючи, що зараз відбудеться щось страшне.

І справді — не змовляючись, але одночасно Леля і Лисий кинулися одне одному назустріч. Леля обхопила його за шию, збивши з голови бриля, що покотився по піску й завмер біля самісінької води.

Глина підхопився, у два стрибки підлетів до нього, затиснув у зубах і високо підстрибнув, намагаючись начепити бриль на лису голову. Такого нападу Леля і Лисий не чекали, вони втратили рівновагу й повалилися на землю. Пес боляче товк їх ногами, крутив хвостом і злизував Лелині сльози.

— Ну от, соплі почалися, — невдоволено буркнув Василько. — Вставайте вже. Нас Чата чекає.

На все те з води дивилися дві русалки. Вони перезирнулися, стенули плечима і зникли під водою. Нічого не зрозуміли.

Як урятувати повішеного?

Тепер усе ставало зрозуміло. Потайний підкоп під хатою зробив Пластун, а замаскувала його Люба. У них змова. Все стало на свої місця. Якщо раніше Івась іще міг сумніватися, припускати, що він помилився, то від цієї миті всі сумніви зникли.

Хоча лишалося ще багато незрозумілого. Якщо Пластун сьогодні знову лазив до них у комору, то як йому вдалося уникнути пастки, наготованої Петрусем? До чого тут кури? Де в цей час була Марічка? А головне — де вона зараз?

Покінчивши з ямками, Люба полегшено зітхнула, як людина, що добре виконала якусь справу, швидко озирнулась (Івась ледве встиг сховатися) і сіла на траву, обличчям до сонця. Тепер це була вже вдоволена кішка, що нікуди не поспішає, гріється на сонечку й мружиться від задоволення. Люба відпочивала. Дівчина не збиралася йти з подвір’я. Як же вибратися Івасеві?

Раптом вона підхопилася на ноги й пішла навколо хати — до дверей. Івась вибіг із-за рогу, підбіг до вікна і встиг побачити, як відчиняються двері. Хлопчик відсахнувся, щоб Люба, ввійшовши, його не помітила. Що вона робила в хаті, він не знав. Тільки коли рипнули двері, визирнув знову — і знову встиг помітити дівчину в протилежному вікні. Вона поверталася. Івасик знову забіг за ріг.

Швидким кроком Люба пройшла до схованих ямок. Вона впізнавала їх, попри те, що тепер їх розгледіти було неможливо. В кожну ямку Люба щось кидала, беручи правою рукою з подолу спідниці, лівою вона тримала поділ перед собою — Івась не міг розгледіти, що саме дівчина кидає в ямки, бо вона стояла до нього спиною. Закінчивши, Люба обтрусила поділ, пильно роззирнулася й пішла навколо хати. Втім, цього разу всередину вона не зайшла, а попростувала до хвіртки.

Шлях був вільний. Перечекавши кілька хвилин, Івась обережно вийшов зі схованки й наблизився до того місця, де, як він запам’ятав, була перша ямка. Сів навпочіпки, підніс руку до трави, що зовсім-зовсім була схожа на справжню, і тут же зі страхом відсмикнув руку. А що як там гадюка?

Івась подивився навколо, помітив невеличкий ціпок, поворушив ним у ямці. Ціпок щось намацав, але то не було чимось живим. Хлопчик обережно запустив усередину руку. І його тут же охопив нестерпний жах. Він заплющив очі, зціпив зуби й змусив себе не висмикнути руку з оманливої трави. Ще просунув її вперед і тут же наштовхнувся на щось дуже гостре. Івась добряче поколов пальці, поки збагнув, як ту колючку витягти.

Це виявився дерев’яний їжак — власне, їжаченя, якщо за розміром. От тільки довжелезні тернові колючки, з яких його було зліплено, зовсім не нагадували їжакові. Страшно подумати про того, хто ступив би сюди ногою. Літні личаки чи й навіть черевики на тонкій підошві таке їжаченя простромило б одразу. Тепер зрозуміло, що Люба обіцяла приготувати для тих, хто прийде сюди. Він уважно придивився до слідів на землі. Ясно було й те, як Люба безпомильно впізнавала свої приховані пастки. Біля них трава була прим’ята її ногами. Незабаром трава підніметься, й слідів не лишиться. Але час іще є. Ну що ж…

Івась узявся до праці. Несподіванка так несподіванка. От тільки кому? Він працював швидко й обережно, щоб не наслідити ще більше. Закінчивши роботу, побіг на вулицю, а звідти — до Петруся. Треба, щоб той перевірив пастки в підкопі під хатою Лисого. Не тому, що сам він боявся лізти в темну яму (хоча, звичайно, він таки боявся), а тому, що не знав до пуття, що Петрусь там намудрував. Через те Івась сам міг стати жертвою тих пасток.

І всю дорогу він думав про Марічку. Він не дуже зрозумів, про що говорили Люба та Пластун. Точніше, зовсім не зрозумів, крім окремих речень. Але йому здавалося, що про Марічку вони й самі нічого не знають. То де ж вона може бути?

Біля великого спиляного дуба Івась побачив страшну картину. Петруся ніде не було видно, а з сусіднього дерева звисало щось страшне, червонопике, з величезними вухами.

— Івасю, — сказало воно слабким хрипким голосом, — зніми мене!

Якби схотів, хлопчик міг би дотягтися руками до голови Вуханя. Але в того був такий страшний вигляд і перебував він у такій дикій ситуації, що Івась, мабуть, і не наважився б.

— Як же я тебе зніму? — спитав він.

— Отам біля осокора той… — насилу відповів підвішений за одну ногу Вухань, — як це… є така мотузка. Відкрути її від кілка, тільки не відпускай, міцно той… тримай її, коли відв’яжеш…

Івась побіг до осокора, довго обдивлявся, але нічого не знайшов — ніякої мотузки.

— Отам, — знову прохрипів Вухань, — у дуплі!

Внизу дерева справді було дупло. Але Івась до нього спочатку й не зазирнув, зваживши, що мотузка ж повинна бути до чогось прив’язана. Якщо ж вона просто лежить у дуплі, то яка ж від неї користь… Але виявилося все не так просто. Вона проходила в щілині кори до кореневища, там чіплялася за корінь, а прив’язана до нього була, власне, під землею. Втім, почавши розгрібати землю, Івась зрозумів, що то зовсім не земля, а притрушена торішнім листям ямка. Він швидко розв’язав вузол і…

Якби він не втримав мотузку, Вухань гепнувся б з висоти головою вниз і напевне зламав би карк. А так мотузка миттю вилетіла з-під землі, смикнула Івася, підняла над землею, він полетів до іншого дерева і з розмаху вдарився об стовбур, від удару випустив мотузку і впав на спину. Вухань теж упав на землю, однак повільно, хоч і забився, але навіть не втратив тями.

Якийсь час вони так і лежали на землі, прислухаючись до болю й не наважуючись встати. Івась підвівся перший. Він підійшов до Вуханя. Обличчя в того все ще нагадувало буряк.

— Як це ти вскочив у свою ж пастку? — спитав хлопчик.

— Та ж думав той… Петрусь… — Вуханеві говорити було важко.

Івась звільнив від мотузки його ногу, допоміг підвестися. Той, ставши на ноги, охнув і знов опустився на траву.

— Де це Петрусь? — спитав його хлопчик.

— Не знаю, — видихнув Вухань. — Мабуть, той… щось придумує. Отам сидів-сидів, а тоді дивлюсь, а його вже той…

— То ти думав, він тебе витягне?

— Атож. А потім дивлюсь, а його вже той… Я ж думав, він той… — Вуханеві все ще було важко говорити.

— Зрозуміло, — промовив Івась. — А непогана пастка у вас вийшла.

Вухань у відповідь слабко покрутив головою.

— Ні. Погана пастка. Дуже погана.

Мабуть, висіти вниз головою йому не сподобалося.

Йшов загін по берегу

Глині дуже не сподобалося, коли до його ошийника прив’язали мотузку, а потім її прив’язали до ошийників Лисого, Василька і Лелі. Тільки у них нашийники були на поясі. Але навіть до них бути припнутим Глині, як він вважав, не личило. Він, мов у тумані, пригадував, що бачив раніше собак, прив’язаних на подвір’ї, однак у їхньому нинішньому селі собак не було зовсім, прив’язаних — тим паче. І сам він такої наруги не зазнавав ніколи. Так, за нашийник його тримали, не дозволяючи бігти туди, куди треба бігти. Але одна річ — коли тебе тримає рука людини, і зовсім інша — коли тримає тебе безголова смердюча мотузка!

Він би й не дозволив такого, але не зразу зрозумів, що це з ним роблять. Коли ж збагнув, було пізно. Глина обурено гарчав, гавкав, намагався її перекусити, але на нього дуже суворо нагримав Лисий, тож пес замовк і тільки ображено дивився йому в очі, сподіваючись, що хлопцеві стане соромно від цього погляду, й він сам собаку відв’яже. Проте Лисий так був заклопотаний прив’язуванням до мотузки Лелі й Василька, що сподівання в собачій душі почало тихо помирати.

Аж ось підійшла до нього Леля, і Глина зрозумів, що спасіння тільки від неї можна чекати. Але й вона не врятувала. Тільки попестила йому рукою потилицю й лагідно промовила:

— Потерпи, Глино, потерпи. Так треба, розумієш? Ми ж не знаємо, що може трапитись, а ризикувати не можна. Тим більше — тобою.

Він, звісно, не такого від неї очікував, але це все ж таки краще, ніж просто прив’язали, гримнули — і терпи. Пес змирився з долею.

Йти берегом виявилося не такою простою справою, як це їм спочатку здавалося. Вузенька смужечка піску між кручею та водою звивалася без кінця, доводилося перед кожним лівим поворотом зупинятися, бо ніхто не знав, що там за ним. Вони йшли мовчки, крок у крок, на відстані не більше двох кроків одне від одного — та й не дозволила б мотузка збільшити відстань.

Невеличкі хвильки хитали на самісінькому краю піщаного пляжу почорнілі очеретини, невеличкі раковини молюсків, уривки водоростей.

А потім стали траплятися й кістки птахів і дрібних тварин. Мабуть, вони з якоїсь причини падали з кручі й потрапляли на обід річковим мешканцям. Може, Чаті? Щоправда, русалка сказала, що Чата собак не їсть. Що це означає? Що він взагалі не їсть тварин? А людей? Відповідей не було. Леля знала, що їх і не буде, хоч як би довго розмовляла з русалкою. Лисий цього не знав. Роздратування на дівчинку минуло, але невдоволення лишилося. Знаючи, що Чату не обійти, вона не довідалася, хто це такий!

Течія була досить швидка. Мабуть, тому їм майже не траплялися жаби. А це якраз було б непогано. Бо де жаби, там і вужі. Поїсти зараз уже б не завадило.

Лисий помітив, що Глину весь час тягне до води, і зрозумів, що собака хоче пити. Він зупинився, зняв бриля й налив у нього трохи води з баклажки. Простягнув бриля Глині. Той миттю вихлебтав усю воду й лизнув Лисому руку на знак подяки.

Знову рушили. Пройшли з півтори сотні кроків — і жодної кістки на березі. Отже, ті кістки не свідчили про наближення Чати. А про що? І що їх попередить про Чату? Добре, якщо не підведе його, Лисого, чуття небезпеки. А якщо в цьому випадку — ні? Адже Чата, швидше за все, живе під водою й там і чатує. Чи вода не перешкоджає? Не спиняє чуття небезпеки? Вода — сама собою ворог.

Чому люди вважають воду ворогом? — думала Леля, дивлячись у спини Василькові й Лисому Глину вона майже не бачила — хлопці затуляли. — Людина не може жити без води. Не їсти можна кілька днів. А спробуй хоч день не пити! Мабуть, страх у тому, що її багато. Там, в іншому житті, неподалік від її вьоски було два озерця. Невеличкі — можна було вільно розмовляти з людиною, що стояла на протилежному березі. В ті озерця впадали два струмки. Як на гріх, обидва були з непитною водою. Тому й в озерах вода була отруйною. Її не тільки не пили, до неї взагалі не наближались, якщо не траплялося якоїсь необхідності.

Казали, там уже багато століть живе велика риба Сом, яка може дитину затягти під воду й там проковтнути. Мабуть, то була неправда. Мабуть, просто лякали дітей, щоб не потруїлися біля тих озер. І Лисий розповідав казку про того чоловіка з химерним іменем, який жив на острові. Кругом вода — кінця краю не видно, а посередині маленька земля. І ту воду пити він не міг — тільки зі струмка на острові. А все море навколо було солоним. Ну, не отруєним, так солоним. У ті часи ще, може, й море не було отруєним. Хтозна?

Не спиняючись і не стишуючи ходи, Лисий підняв руку й покрутив на голові свого бриля — праворуч і одразу знову ліворуч. Леля зрозуміла, що він відчув небезпеку, але не хоче говорити вголос. Хай Чата думає, що вони про нього не здогадуються. Хоч якась перевага! Леля ніби ненавмисне поправила зарядженого арбалета на плечі, готова щомиті спрямувати його на ворога.

Але то виявився не Чата. Просто гадюка лежала на піску, і обійти її було ніяк. Дуже добре, що Лисий відчув її раніше, ніж навіть Глина. Леля розуміла, що тільки на чуття Лисого вони й можуть розраховувати. Втім, якщо русалки знають, що Марічка вміє з усіма розмовляти, чому б Чаті не знати про цей хист Лисого?

А справді, звідки вони все знають, ці русалки? Кажуть, на берег вони майже не виходять — тільки в окремих місцях і тільки рано-вранці. Хто їм там, у воді, все розповідає? Такі вродливі, так схожі одна на одну… Леля уявляла себе поруч із ними — в воді, і їй не було ні страшно, ні огидно. Вода здавалась їй не отруйною і смертоносною, а лагідною, прохолодною, чистою.

І раптом вона відчула, що щось не так. Щось трапилося, поки вона мріяла. Леля ніби прокинулася й залилася соромом. Неначе це її миттєве забуття було зрадою.

Лисий стояв і стояв перед гадюкою й нічого не робив. Це було жахливо! Зненацька Леля згадала.

Вона згадала, як заморочила Лисого гадюка, принесена бабою Ягою. Непроста гадюка то була. Як з’ясувалося пізніше, просто хмиз, зачаклований Ягою. Лисий тоді розрубав ту змію навпіл. Обидві частини впали на підлогу й шалено закрутилися. І очі хлопця прикипіли до них. Він стояв заворожений, не ворушився, дивився, як уже дві гадючки перестали крутитися й почали наближатися до нього. Леля саме тримала в руках простирадло. Тож єдиним доречним рішенням було кинути простирадло на гадюк. А від білого кольору вони самі чманіють і втрачають зір.

І все б те було ще нічого, але згодом, через день, та історія нагадала про себе.

Вони йшли Руїною й так само, як сьогодні, надибали гадюку на дорозі. Лисий ішов перший, тож саме він мусив щось робити. А він укляк на місці, дивився на неї, заморочений, і все це могло дуже погано закінчитися. Тільки Лелине втручання виручило його.

Всі ці спогади миттю промайнули в її голові. Вона вже було кинулася вперед, коли побачила ліву руку Лисого. Рука була опущена, і долонею він ледь помітно робив знак, щоб не підходили до нього. Отже, хлопець не був заморочений гадюкою. Щось інше його непокоїло. Що саме? Гадюка — то не така вже й небезпека для людини з шаблею в руці. Можна просто підчепити змію на шаблю й відкинути з дороги, якщо вже не хочеш рубати.

Лисий це знав, і раз він не був заморочений, то виходило, він бачить або відчуває ще якусь небезпеку. Схоже, він зараз вагається, бо не знає, наскільки та, друга, небезпека пов’язана з цією гадюкою.

Леля визирнула з-за Василькового плеча. Уважно придивившись до плазуна, дівчинка, здається, зрозуміла, що бентежить її друга. Гадюка дуже дивно поводилася. Вона не тікала, не сичала, не погрожувала, як це зазвичай роблять гадюки, — просто лежала й ледь поводила головою: праворуч, ліворуч, вгору, вниз; праворуч, ліворуч, вгору… Краще її не чіпати.

Берег тут був дуже вузький. Між гадюкою й водою — не більше однієї долоні. Ступню туди можна поставити, але хто ж ставить ногу поруч із гадюкою! Ліворуч майже впритул починається крута стіна. Можна спробувати обійти її, але це дуже небезпечно. Це сира земля, якщо ти разом із нею з’їдеш на гадюку, наслідки будуть зрозумілі. Переступити через неї, перестрибнути? Якби вони були не зв’язані, можливо, це й вдалося б. А як ти змусиш Глину зробити такий божевільний стрибок? Розв’язатися? Теж не можна. Де саме чатує Чата, вони не знають. У них може бути тільки один порятунок — разом. Або… Але так само разом.

Лисий нарешті наважився зробити крок уперед, і… не зміг. Він ледве втримався на ногах. Мотузка так відчайдушно тягла його назад, що він мимоволі обернувся.

Тільки тепер усі звернули увагу на Глину Взагалі він не любив гадюк — а хто їх любить! Але не боявся. Ще малим цуценям, якщо траплялася зустріч зі змією, він стрибав навколо, голосно гавкав, сварився, всім показував, як він не боїться цієї погані, хоча й не дуже наближався.

Зараз пес дрібно тремтів, задкував, хрипів від браку повітря в легенях — нашийник так передавив йому горло, що незрозуміло було, чому Глина й досі не задихнувся.

— Глино, заспокойся, — лагідно промовив Лисий і ступив крок назад — до собаки.

Це й урятувало йому життя. А може, і всім їм.

Просто серед тихого плеса з’явилася хвиля і зсередини її несподівано вдарив потужний струмінь води — просто в те місце, де мить тому стояв Лисий. Це був навіть не струмінь, а така велетенська крапля, неначе якась неймовірного розміру потвора плюнула з води на берег. Вода вдарила в піщано-глиняну стіну й одразу повернулася в річку, змиваючи все, в тому числі й збитого з ніг Лисого, який випустив із рук шаблю й випростав перед собою руки, намагаючись утриматися на березі. Так ногами вперед і руками назад він і пішов під воду.

Але не встиг він іще зникнути з очей, як Леля й Василько зреагували й щосили потягли мотузку на себе. Тільки Глина не встояв на місці й на прямих лапах, лишаючи глибокі прямі сліди в піску, посунув слідом у воду.

Втім, його опір також допоміг їм утримати друга. Тільки в першу мить тягнути було важко, а потім ніби щось там відпустило Лисого, і він з’явився на березі, міцно тримаючись за мотузку. Леля з Васильком щосили позадкували й витягли його на пісок. Він підхопився на ноги й разом із ними кинувся бігти.

От тільки побігли вони не вперед, а назад — у пастку, з якої прийшли.

Повернення винахідника

— Усі ці пастки треба той… знищити, — раптом промовив Вухань.

— Що? — не зрозумів Івась.

— Пастки. Їх треба той…

— У тебе що, в голові макітриться, Вуханю? Навіщо їх знищувати?

— Їх треба всі до одної… Всі… Не можна.

— Звісно, не можна, — нарешті зрозумів і погодився Івась. — Стільки будували, а тепер знищити! Можеш уже йти? Хотімо пошукаємо Петруся.

— Ні, — заперечив Вухань. — Без нього той… Бо це ж… Він же як почне… Давай удвох.

Треба було щось робити, якось збити його з цієї думки. Власне, і думки Івась ніякої не розібрав, тільки божевільний намір. Але, може й справді людина втратила глузд на якийсь час — хіба ж то іграшки: провисіти головою донизу стільки часу!

Вухань спробував звестися на ноги, та одразу ж охнув, схопився за кісточку й сів на землю. Він закатав штанину, й Івась побачив страшне коричневе кільце навколо Вуханевої ноги, там де тримала його мотузка. Це вже ставало непростим завданням — перенести дорослого чоловіка до села.

Дорослий чоловік сидів, тримаючись однією рукою за ногу, другою за голову, ніби глибоко замислився. І справді було про що.

— Спирайся на моє плече, і спробуємо дошкандибати, — запропонував Івась.

— Нічого не вийде, — безнадійно відповів Вухань.

— Вийде — не вийде, а спробувати треба. Давай, вставай.

Вухань обережно підвівся, спираючись на руку Івася, потім усією вагою сперся на плече хлопчика й переставив ногу. Перший крок відбувся. Потім другий. Потім третій. Після кожного кроку (та й повноцінним кроком це не назвеш — так, тупцювання) Вухань відпочивав. А Івасеві й під час руху, й під час відпочинку доводилося нелегко. Ще кілька кроків, і вони нарешті вийшли з-під гілля того дерева, на якому Вухань висів. Попереду було ще багато дерев. А потім луг. Івась дивився вперед і думав, чи дійде він до наступного дерева, чи його спина переломиться раніше.

— Я більше не можу, — сказав Вухань. — Тобі той…

— Який? — насилу видихнув Івась.

— Тобі легко, — пояснив Вухань. — А мені той…

Цього разу слово «той» означало, мабуть, «важко». Вони мовчки посиділи на траві. Вухань обережно обмацував ногу навколо перетягнутого місця, яке набирало фіолетового відтінку. Нога на очах набухала. Ще трохи, і Вухань не зможе зняти черевика.

— Мабуть, треба роззутися, — порадив йому Івась.

Той спробував це зробити, і не зміг. Хлопчик заходився йому допомагати. Івась кректав, Вухань стогнав, сяк-так здерли шкіряного черевика. Щоправда, після цього Вухань стогнати не перестав. Схоже, йому ставало гірше. Залишати його тут ніяк не можна. Донести чоловіка сам хлопчик не міг.

Але сталося те, що мало статися. Повернувся Петрусь. Він весело біг до них, чомусь тримаючи в руках арбалета. Незважаючи на його усміхнене обличчя, Івась приготувався до найгірших новин.

Зупинившись перед ними, Петрусь мовчки радісно дивився на обох, не помічаючи ні стражденного обличчя Вуханя, ні його босої розпухлої ноги. Івась мовчки чекав, чим його ще сьогодні порадують. Вуханеві взагалі було не до новин. Почекавши дві-три хвилини, Петрусь, схоже, образився:

— Невже ви не бачите?!

Івась звівся на ноги, відійшов убік і подивився хлопчикові за спину. Там нікого й нічого не було.

— Ну? — не вгавав Петрусь.

— Що ну? — перепитав Івась.

— Ну, що в мене в руці?

— Арбалет, — знизав плечима Івась.

— Який арбалет? — Петрусь зробив наголос на слові «який».

— Звичайний, заряджений. Дивися, стрілу загубиш.

Петрусь розреготався.

— В тому ж і справа, що не загублю! Не випадає вона, розумієш?

— Приклеїв, чи що?

— Не приклеїв, а закріпив. Тепер можна стріляти з дерева вниз.

— Як же ти стрілятимеш, якщо вона в тебе закріплена?

— А отак! — Петрусь натиснув на гачок, і стріла майже наполовину ввійшла в землю біля його ноги. — Це я здогадався, коли мотузка з затримкою рухалася в землі, — він уже звертався до Вуханя. — І точно. Ти бачиш, як вийшло.

Петрусь дав Вуханеві арбалет, і нову стрілу. Той, забувши про біль, почав уважно роздивлятися, заряджати, опускати й піднімати зброю. Йому все ще було зле, однак Вухань уже сміявся. Івасик знав, що можна не перевіряти. Раз Вухань сміється, це означає, що зроблено справді дуже добре.

Втім, він не був готовий хвалити Петруся. Упродовж усієї розмови Івася не полишала думка про те, що через Петрусеву нерозважливість Вухань міг загинути. Тепер він дивився, як той, мов дитина, тішиться з арбалетом, і нічого не розумів.

— Ти б хоч попередив Вуханя, що задумав щось нове, — сказав Івась. — Він на тебе розраховував, а через те, що ти кинув його, мало не загинув.

— Вухань? — перелякався Петрусь.

Тільки тепер він помітив босу розпухлу ногу свого старшого друга.

— Пусте, — махнув рукою Вухань. — Ти не той… Ти ж не знав…

Петрусь мовчки дивився на Вуханеву ногу. Схоже, він усе зрозумів — що сталося і як, і які від того наслідки. І не знав, що сказати собі на виправдання.

— А з арбалетом це ти ловко той… — перевів його друг мову на інше. — Тепер посадимо на дерева кілька вартових — і ніякі вовкулаки нам не той… Можна всі пастки той…

— Потім про це поговоримо, — перебив його Івась. — Зараз треба рятувати Вуханя. Петрусю, дуй до села. Приведи Бороду.

— Тільки не Бороду! — вигукнув Вухань не своїм голосом — пронизливо, аж пискляво. — Тільки не Бороду!

— А хто ж інший зможе тебе донести до села? — здивувався Івась. — Чому не Бороду?

— Нє-нє-нє!

— Чому? — не міг зрозуміти хлопчик.

— Та він буде… той… — ніяково пояснив Вухань.

— Який?

На допомогу прийшов Петрусь:

— Ну, що ти не розумієш! Борода сміятиметься.

Друга спроба

Вони зрозуміли це тільки тоді, коли відбігли на добрих сотню кроків.

— Стійте, — крикнув Лисий.

Усі зупинилися, крім Глини, який намагався тягти їх іще далі, а потім заспокоївся й, висолопивши язика, дивився на Лисого, ладен знову бігти.

— Даремно ми зупинилися, — казав пес. — Треба забиратися звідси якомога далі. Мені зразу не сподобалося те місце.

— Що з твоєю ногою? — вигукнула Леля, помітивши, що ліва ступня Лисого боса.

— Нічого, — відповів він. — Десь загубив.

— Ой лихо! — Леля сіла напочіпки й роздивлялася ступню.

Черевика не було. Це вже прикро. Наскільки вона знала, в селі був тільки один швець, і він не встигав пошити черевики кожному, кому вони потрібні. Та й добра шкіра не завжди є. Через те діти ходять у постолах, та й деякі жінки також. Але вартість черевика не йшла ні в яке порівняння з небезпекою, якої Лисий дивом уникнув.

Так смикнути за ногу, що аж шкіряні зав’язки не витримали, — Леля одразу уявила, що було б, якби Чата вхопив Лисого не за черевика, а трохи вище…

Лисий відсмикнув ногу.

— Годі вже! — невдоволено буркнув він. — Аби це всі наші втрати.

Леля лишилася сидіти напочіпки, дивлячись на босу ногу Лисого.

— Ми не зможемо повз нього пройти, — тихо промовила вона. — Стільки сили!

— Ми вже один раз повз нього пройшли, — твердо промовив Лисий. — Не думаю, що комусь до нас це вдавалося. Інакше твої русалки сказали б тобі про це.

— Вони тільки сказали, що ніхто не пройде повз Чату.

— От-от, — погодився Лисий. — А ми пройшли. А ще вони тобі сказали, що Чата чатує, так?

— Так, — погодилася Леля, не розуміючи, куди він хилить.

— Тобто він сидить на одному й тому ж місці. Чатує, розумієш? Не бігає, не ганяється, а чатує. Ми вже знаємо, де він, знаємо, що він робить і як кусається. Нам пощастило вціліти після першої зустрічі, тому треба це використати.

Мабуть, була рація в тому, що він казав. Та Леля зараз не могла мислити логічно. Зірваний з ноги Лисого черевик був останньою краплею, що переповнила глечик самовладання. Не підводячись на ноги, вона кивала, ніби погоджувалася, не дуже заглиблюючись у сказане.

— Вставай! — сказав їй Лисий.

Вона кивнула й не поворухнулася.

— Вставай, а то русалкам віддам!

Леля здивовано звела на нього очі — ніби прокинулася.

— Звідки ти знаєш?

— А що тут знати! Раз ти з ними так довго розмовляла, а нам не кажеш, значить вони тебе звали до себе під воду, казали, що як не підеш до них, то всі ми загинемо…

— Ти чув?! Ти підслуховував?!!

— Я б, звісно, підслуховував, якби міг, — Лисий стенув плечима. — Але ми ні звуку не чули. Тільки бачили, що ти з нею розмовляєш. Ну, а про що… Кажу тобі, я здогадався.

Леля думала, чи справді таке можливо, однак Лисий перебив її думки:

— Вставай. Якщо ми до ночі не повернемося в село, сама знаєш, скільки лиха може трапитися.

Леля згадала, що сказала русалка про Марічку, і рештки заціпеніння злетіли з неї, немов горобці з дерева — миттєво й галасливо. Дівчинка звелася на ноги, обтрусила пісок із колін. Подивилася на хлопців і на Глину.

— Як підемо? — вона була готова.

— Поки що підемо так само, — відповів Лисий.

Вони повернулися майже на те місце, де Лисого збила з ніг несподівана хвиля води. До місця лишалося ще кроків тридцять, коли вони побачили таке, що дуже їх усіх збентежило. Дивна гадюка, яка нещодавно їх зупинила на цьому березі, мирно лежала на тому самому місці, де й минулого разу. Такий потужний струмінь води не змив її у воду, не завдав ніякої шкоди, схоже, навіть не збудив.

— Притисніться до стіни й щосили упріться ногами в землю, — скомандував Лисий.

Сам він прицілився з арбалета в гадюку й вистрілив, після чого теж притиснувся до стіни. Коли стріла ввійшла в гадюче тіло, плазун не смикнувся від болю, не вхопив стрілу отруйним зубом. Змія так само повільно поводила головою: праворуч, ліворуч, праворуч… Але не довго, бо з річки вирвався довжелезний струмінь води, який накрив гадюку, вдарив у стіну піску й разом із піском скотився в річку. До дітей не долетіло жодної бризки.

А гадюка знову так і лишилася на своєму місці. Лисий тут же пустив у неї ще одну стрілу й почав непорушно чекати, тільки губами беззвучно ворушив. Друга хвиля була не такою потужною, як перша, хоча й достатньо сильною, щоб змити їх усіх у річку, якби вони стояли перед гадюкою.

— Дванадцять, — промовив Лисий. — Без напруги встигаємо. Тільки через цю погань перестрибуйте, бо хто його знає, що то за така гадюка… Підійдемо ближче.

Вони зупинилися кроків за десять від гадюки.

— Приготувалися, — пошепки сказав Лисий. — Починаємо бігти, коли вода ще буде на землі.

Він пустив іще одну стрілу в гадюку, тут же вдарив потужний струмінь води, і діти кинулися вперед — йому назустріч.

Глині це не сподобалося, й довелося його прямо тягти на мотузці. І такий собачий опір дуже затримав усю валку. Пес відмовився перестрибувати через гадюку, рвонув праворуч і оббіг її майже по вертикальній стіні. Мокра глина з піском посунулася вниз, Глина мало не з’їхав на гадюку, вискнув, відчайдушно кинувся вперед, під ноги Лисому. Той не встояв на ногах, і вони вдвох повалилися на пісок. Тут наспіли Василько з Лелею. Вони, на щастя не впали, але мусили зупинитися, бо ж усі були зв’язані однією мотузкою.

— Десять, — сказав Лисий. Через дві секунди хвиля змиє всіх.

Він встиг підвестися, але не встиг виплутатися з мотузки, що з’єднувала його і Глину. Падаючи, він дуже вже химерно заплутав собі ноги.

Намагаючись допомогти, Леля з Васильком сильно потягли мотузку на себе й знову повалили Лисого на пісок. Він знову скочив на ноги, але цієї миті в нього за спиною — близько, занадто близько! — в піщано-глиняну стіну вдарив струмінь води.

Мабуть, пройшло занадто мало часу після попередньої хвилі, тому Чата не спромігся на такий же сильний струмінь, як тоді, коли Лисого змило в річку. Цього разу вода також збила його з ніг, але Василько з Лелею змогли втримати мотузку. Геть мокрий, Лисий навкарачки підповз до них, підвівся, й вони побігли. Бігти, власне, було вже нічого, вони це розуміли, однак тікали й тікали від клятого місця, скільки вистачило дихання.