Літа зелені

1

Міцно тримаючись за мамину руку, я вийшов з-під темної арки вокзалу на широкий проспект незнайомого міста. Ця чужа мені жінка тільки сьогодні стала моєю другою матір’ю, і тому, незважаючи навіть на шоколадку, яку вона дістала для мене з автомата, їй поки що не вдалося завоювати моєї прихильності. Протягом всієї нудної подорожі з Уінтона вона сиділа поряд, в купе третього класу, часто поглядаючи на мене з щирим жалем. Відвертаючи до вікна бліде, змучене обличчя, вона щось шепотіла і терла собі око хусточкою, немовби їй туди влетіла муха. На ній було стареньке сіре плаття, заколоте дешевою брошкою біля шиї, яку закривала вузенька горжетка з простого хутра. На голові — чорний капелюшок з широкими крисами, що позакручувались коло вух.

Коли ми вийшли з вагона, вона трошки ожила і навіть посміхнулася, міцніше стиснувши мені руку.

— От молодець, що більше не плачеш. Може підемо пішки? Тут недалечко.

Я погодився, щоб зробити їй приємне, і ми не стали кликати кеба, а рушили вниз по Хай-стріт. Щоб прихилити мою увагу, мама заходилась показувати цікаві місця. Але мене так закачало в дорозі, що вулиця здавалася мені Ірландським каналом, а її підйоми та спуски — величезними хвилями. В голові у мене й досі стугонів дизель моторного човна, а у вухах лунали зойки паровоза.

Зупинившись біля красивого будинку з двома чавунними гарматами і флагштоком біля входу, мама з гордістю сказала:

— А ось і лівенфордська ратуша. Тут працює містер Леккі... наш тато... у відділі охорони здоров’я.

«Тато, — промайнуло у мене в голові. — Це, певно, її чоловік... батько моєї рідної матусі».

Ноги мої почали заплітатися, і мама поглядала на мене з тривогою.

— Шкода, що сьогодні не ходять трамваї,— промовила вона.

Я надто стомився і до того ж був дуже наляканий стоголосим шумом незнайомого міста, що безліччю вогнів мерехтіло перед нами в ранніх сутінках вересневого вечора: з доку долинав стукіт молотків, з котельного заводу, який показала мені мама, виривалися страшенні язики полум’я та білі стовпи пари; поруч з нами метушилися робітники, що перекладали трамвайну колію. А тут ще й клятий вітер налітав на мене з-за кожного рогу і кидав порохом в очі, що й так розпухли від утоми й сліз.

Та скоро весь цей гамір лишився десь за нами. Ми вийшли на пустир, з ставком та естрадою для оркестру, і опинилися на тихій околиці міста, що скоріше нагадувала маленьке село, мальовничо розташоване на фоні зеленого пагорба, вкритого лісом. Скрізь росли високі дерева, які оточували старосвітські котеджі та крамниці; поруч стояли кам’яні корита для напування коней; і тільки подекуди гордо височіли розкішні вілли з чавунними брамами, на яких виблискували мідні дощечки з чванливими титулами та химерними прізвищами їхніх господарів. А далі розкинулися зелені поля, що тяглись аж до самого обрію.

Дійшовши до половини Драмбак Род, ми зупинилися біля непривітного сірого будинку, що носив назву Ломонд В’ю. То був найгірший будинок на цій тихій вуличці. Тільки червоні та жовті хризантеми, що росли попід вікнами, трохи звеселяли його.

— От ми й дома, — сказала місіс Леккі. — У нас тут гарно: в погожі дні можна милуватися горою Бен, а ген розкинулося село Драмбак. Чудово! Не те, що у прокопченому димом Лівенфорді. Ну, витирай мерщій очі та підемо до хати.

Я загубив свою хусточку, кидаючи чайкам печиво, коли їхали через канал; проте слухняно почвалав за мамою, хоч серце моє аж краялося від страху перед невідомістю. І знов у моїх вухах забриніли слова старої місіс Чепмен — нашої дублінської сусідки, яка, цілуючи мене на прощання, жалібно примовляла: — Ой, що ж тепер буде з тобою, бідне моє хлоп’ятко!

Не дійшовши до дверей, мама зупинилась біля хлопця, що стояв навколішках перед свіжою клумбою, оправляючи її лопаткою. Коли він підвівся, я подумав, що йому, певно, років дев’ятнадцять. До того ж у нього був дуже важний вигляд, якого надавала йому надзвичайна блідість та окуляри, що їх носив він через короткозорість.

— Ти знову возишся з нею, Мардок? — спитала мама з ніжністю в голосі. — Познайомся, це Роберт.

Той хлопець довго розглядав мене і зрештою урочисто промовив:

— А! То він приїхав! Добре, добре!

Мама кивнула, і вії в неї знову затремтіли. Тоді Мардок театральним жестом простягнув мені забруднену землею руку і сказав:

— Радий бачити тебе, Роберт! Можеш вважати мене своїм другом. — Потім щиро поглянув через свої окуляри на маму і додав: — Ці айстри я приніс з теплиці. Вони нічого не коштують.

— Гаразд, мій любий, — сказала мама, — помийся тільки, поки не прийшов батько. Ти ж знаєш, як він буде гніватись, якщо застане тебе в такому вигляді.

— Я зараз кінчаю і за хвилину буду з вами.

Стаючи знову на коліна, він додав, щоб остаточно заспокоїти маму:

— Там я поставив варити картоплю, мамо.

Ми пройшли прямо на кухню, яка була обладнана також під житло простими і незграбними меблями. Стіни були обклеєні шпалерами; на одній з них дуже голосно цокали ходики, наганяючи на мене страх у цій чужій і непривітній кімнаті. Звелівши мені сісти, мама зняла капелюшок та вуалетку, тримаючи в зубах довгі шпильки; сколола ними їх і повісила в закуток, що був завішаний білою фіранкою. Потім одягла синій фартух, що висів за дверима, і почала куховарити, привітно поглядаючи на мене, а я сидів на обідраному стільці біля плити і боязко оглядавсь навкруги.

— Обід сьогодні буде тільки ввечері, — без мене нікому було зготувати. Гляди ж, не заплач, коли вернеться батько. У нього й так багато клопоту, адже він займає таку відповідальну посаду в ратуші... Скоро прийде і моя донька Кейт. Вона працює вчителькою. Та, певно, мама говорила... — Я знову почав пхикати, й вона поспішно додала: — О, розумію, тобі, мабуть, страшно зустріти стількох родичів одразу. Та їх у тебе значно більше,— всіляко намагалась вона підбадьорити мене. — Можливо, зайде і Адам, мій старший син, який чудово влаштувався в страховій конторі в Уінтоні. Він з нами не живе, але іноді забігає на часинку... Крім того, ти познайомишся ще з прабабкою — матір’ю батька. Зараз вона у від’їзді — гостює у своїх друзів; та більшу половину року вона проводить з нами... Нарешті, побачиш мого батька, а свого прадіда — Гау, який завжди живе з нами.

У мене запаморочилась голова від такої сили досі незнаних родичів, а мама тимчасом продовжувала:

— Не у всякого хлопчика є прадід. Це справжня честь для тебе. Для скорочення ти можеш звати його просто «дідусем». Ось я зготую йому вечерю, ти однесеш її нагору і познайомишся з ним, та й мені допоможеш.

Накриваючи стіл на п’ятьох, вона одночасово розставляла їжу на розбитій фарфоровій таці з великою розою, намальованою посередині: поставила туди велику чашку чаю, поклала трошки джему, кілька шматочків сиру та три скибки хліба.

Дуже здивований з цього, я запитав:

— А що, хіба дідусь не обідає внизу?

Це трохи збентежило маму, але вона відповіла: — Ні, любий мій, він завжди їсть у своїй кімнаті. — Піднявши тацю, подала мені.

— На, однеси йому. Та обережно, не впади!

Міцно тримаючи поперед себе тацю, я почав обережно підніматися нагору. Та сходи були такі круті, що я навіть не доставав їх ногами, і, щоб не впасти, змушений був чіплятися за поручні, оббиті слизькою засмальцьованою клейонкою. До того ж тут було зовсім темно, лише десь угорі ледве сіріло дахове віконце. Нарешті я видерся на другий поверх і, перевівши дух, штовхнув ногою перші двері. Вони були замкнені. Тоді я натиснув на протилежні, і вони зразу відчинилися.

Я опинився в цікавій, але дуже химерній і зовсім неприбраній кімнаті. В кутку стояло високе ліжко з латунними спинками, оздобленими малими й великими кульками. Над ним висів килимок з різнокольорових клаптиків матерії, а долі лежала обідрана ведмежа шкура. Навпроти стояв дерев’яний умивальник з досить забрудненим рушником, недбало кинутим поперек нього. Помітив я ще й годинник з чорного мармуру, на якому стояла безліч «сувенірів». Серветка під ними була застелена чомусь задом наперед. В ніс мені вдарило дуже затхлим повітрям, наповненим смердючим тютюном, запахом зіпсутої їжі та всім тим, чим звичайно тхне з давно обжитої і ніколи непровітрюваної кімнати.

Мій прадід сидів в напіврозваленому кріслі біля каміна в старій піжамі з грубого полотна та в зелених плюшових пантофлях. Він повільно водив пером по товстому папері, що лежав перед ним на низенькому столику, застеленому жовто-зеленою скатертиною. Рядом лежав оригінал документа, з якого він списував. Праворуч старого стояла ціла колекція палиць, а ліворуч — ціла батарея глиняних люльок і велика купа скіпочок з газетного паперу.

Це був кремезний чолов’яга років сімдесяти, з рум’яним обличчям та огрядною постаттю, вище середнього зросту. Густа грива рудого волосся спадала йому на комір, а вуси і борода хвацько закручувалися вгору. Очі — іскрилися світлим розумом та лукавістю і так і вабили до себе своєю кришталевою прозорістю. Та найбільш разючою рисою старого був напрочуд дивний бурульчастий ніс, що нагадував собою величезну полуницю — і на колір такий же, і так само подзьобаний. До того і стирчав він дуже кумедно у нього на виду. Я ще ніколи, ніколи в житті не бачив такого чудернацького носа!

Помітивши мене, старий кинув писати й повільно повернувся в кріслі. Зламані пружини мелодійно заграли, жалібно акомпануючи драматичному актові нашого першого знайомства. Ми довго мовчки розглядали один одного, і, забувши навіть про його незвичайний ніс, я подумав про те, яким жалюгідним я мусив здаватися йому в своєму бахматому костюмі та в брудних черевиках з порозв’язуваними шнурками: одна шкарпетка зсунулася з ноги і волочилася по підлозі; лице — бліде й замурзане патьоками сліз, а руде волосся стовбурчилося, наче копиця сіна від вітру.

Прадід відсунув мовчки папери, а я поставив тацю на стіл. Не зводячи з мене очей, він почав їсти; похапцем та з повною байдужістю до того, що їв, заїдаючи сир джемом і розмочуючи скоринки хліба в чашці з чаєм, що капав з них просто на стіл. Нарешті, втерши вуса бородою, він потягся за люлькою, запалив її й тільки тоді приязно звернувся до мене:

— Так, гак! Значить, ти Роберт Шеннон?

— Еге ж, дідусю.

— Гарно подорожував?

— Нічого собі, дідусю.

— О! Там чудові моторні човни! Я не раз бачив їх, коли ще був акцизним... А ти вмієш грати в шашки?

— Ні, дідусю.

Дідусь розчаровано похитав головою.

— Нічого, навчишся, якщо зостанешся тут. А я гадаю, що ти зостанешся?

— Атож, дідусю, бо місіс Чепмен сказала, що у мене немає іншого притулку.

Сльози знов почали душити мене. Чомусь страшенно захотілось завоювати дідусеве співчуття, поділившись з ним усіма своїми лихами. Чи знав він про те, що мій батько помер від сухот, — тієї жахливої хвороби, яка, мов та пожежа, винищила всю нашу сім’ю: спочатку двох батькових сестер, потім його самого й матір і, нарешті, про що вже давно шепталися навкруги, безжалісно наклала свій згубний відбиток і на мене?..

Та, затягнувшись кілька разів, дідусь з іронічною посмішкою звернув на іншу тему:

— Тобі вісім років, чи не так?

— Майже, дідусю. — Мені хотілося зробитись якнайменшим, але вій невблаганно продовжував:

— Хлопець у твому віці мусить уже сам пробивати собі дорогу... А що ти любиш робити? Ходити пішки любиш?

— Не знаю, дідусю. Досі мені ще не доводилося далеко ходити, хоча одного разу я зайшов аж на шосе, що веде з Дубліна в Портруш. Правда, назад ми їхали вузькоколійкою.

— І тільки! От походиш зі мною, тоді побачиш, що таке чисте шотландське повітря.— Він замислився на хвилинку й додав: — Це добре, що ти рудий. Всі Гау — руді. Твоя сердешна мати теж була такою.

Тут я вже ніяк не міг вгамувати себе і жалібно заплакав. Після похорону матері, що відбувся тиждень тому, одне тільки нагадування її імені відразу ж викликало в мене сльози, а ще більше плакав я, коли хтось жалів мене. Однак, на цей раз тут не було ні жалощів грудастої місіс Чепмен, ні співчуття пропахлого тютюном отця Шенлі з собору св. Домініка. Все ж я продовжував рюмсати, аж доки не помітив, що це зовсім не подобається моєму дідові. Тоді я спробував перестати, але захлинувсь і почав кашляти. То був скажений кашель, навіть сильніший за батьків. І, правду кажучи, я пишався ним, і коли кашель вже затих, гордовито глянув на діда.

Та він зовсім не збирався втішати мене і навіть нічого не сказав. Замість цього він вийняв невеличку бляшану коробочку з кишені жилетки, відкрив її і взяв з неї велику м’ятну пастилку. Я гадав, що він дасть її мені, але, на превелике здивування, він спокійнісінько поклав її собі в рот. Потім суворо проказав:

— От чого я вже зовсім не можу терпіти, то це дитячого реву. У тебе очі на мокрому місці, Роберт. Візьми себе в руки, хлопче. — Він вихопив з-за вуха перо і, розмахуючи ним, додав, гордо випнувши груди: — На свому віку я досить часто стикався з лихом. І думаєш, я переміг би, коли б отак киснув, як ти?

Дідусь, мабуть, довго ще виголошував би такі промови, коли б раптом унизу не пролунав дверний дзвоник. Дідусь невдоволено спинивсь і кінцем люльки показав мені на двері. Це означало, що я вже мушу йти. Він знову заходився списувати, а я взяв зі столу порожню тацю і навшпиньках попрямував до дверей.

2

Коли я зійшов униз, містер Леккі, Кейт і Мардок уже прийшли і чекали на мене. Побачивши мене, вони нараз замовкли; це свідчило про те, що саме я був предметом їхньої розмови. Як і більшість одиноких дітей, я був дул соромливим, а тепер, коли я ще відчув ту величезну холодність, що існувала між містером Леккі і покійною матусею, то зовсім розгубився і стояв, немов скам’янілий. Новий мій батько раптом підвівся, схопив мене за руку і, нагнувшись, поцілував у чоло.

— Дуже радий познайомитись з тобою, Роберт, і більше за всіх шкодую, що ми не зустрічалися раніше.

Я сподівався, що голос у нього дуже сердитий, але він, навпаки, був низьким і трохи глухуватим. Я дав собі слово більше не плакати, та коли Кейт щиро поцілувала мене, знову розревівся.

— Ну, сідайте мерщій до столу,— сказала мама, показуючи мені місце та намагаючись посміхнутись. — Уже скоро пів на сьому, і ти, певно, дуже зголоднів, синку.

Ми посідали за стіл, і батько, що сидів на покуті, опустив очі й проказав молитву — довгу й нудну, якої я ще ніколи не чув, — причому навіть ні разу не перехрестився. Після цього він взявся нарізати невеличкими шматочками варену солонину, кладучи їх кожному на тарілку, в той час як мати насипала нам картоплю з капустою.

— Ось і тобі! — сказав батько з церемонним виглядом, немовби віддаючи мені найкращий шматок. Він був низеньким миршавим чоловічком, років сорока семи, з довгастим блідим лицем та маленькими очима. Його темні вуса стирчали, як у пацюка, а рідке волосся ледве закривало широку лисину. Обличчя в нього було, як у пригніченої людини, що вважає себе щедро обдарованою від природи і покривдженою людьми. На ньому була біла сорочка з крохмальним комірцем, чорний самов’яз та двобортний костюм з блакитної саржі, на якому блищали мідні гудзики. За ним, на буфеті, лежав чиновницький картуз з блискучим козирком, як у морського офіцера.

— Їж м’ясо з капустою, Роберт, — сказав він, поплескавши мене по плечі. — Вони дуже поживні.

Під поглядами цих нових для мене людей, я ледве вправлявся з великим ножем та виделкою, що була значно довшою за мою дублінську і дуже слизькою. Крім того, капусти я терпіти не міг, а шматочок яловичини, що він його мені дав, був страшенно солоним і твердим. Мій рідний тато завжди вимагав, щоб у нас на столі було «все найкраще». Він часто приходив з роботи з ласощами в кишені, і тому я був вкрай зіпсутою дитиною і завжди вередував їжею; за останні шість місяців до смерті матуся щоразу задобрювала мене поцілунками та шестипенсовиками, щоб я з’їв хоч кусочок курчати. Та зараз я боявся розсердити батька і тому через силу проковтнув кілька водянистих картоплин.

Гадаючи, що відвернув мою увагу, батько глянув через стіл на маму й спитав:

— А місіс Чепмен нічого у тебе не просила?

— Ні, — відповіла мама тихим голосом, — хоч вона й витратилась на квитки й інше. По-моєму, вона дуже хороша й порядна жінка.

Батько з полегшенням зітхнув. — Приємно чути, що на світі є ще чесні люди... А з вокзалу ви їхали кебом?

— Ні... у нас було небагато речей, бо він уже виріс з усього свого вбрання, а все інше, певно, розібрали ті людці.

Батько трохи не задихнувся від злості, а згодом промимрив:

— Одна дурість за іншою. Не дивно, що у них нічого не лишилося.

— Ой, таточку, та вони ж так довго хворіли! — несміло втрутився я.

— А де ж були їх дурні голови? Чому ж вони не застрахували свого життя? Тоді все було б гаразд.

Він з презирством глянув на мене крізь вузькі щілини своїх очей, і я поспішив начисто спорожнити свою тарілку.

— От і добре, Роберт. Запам’ятай, що в цьому домі ніщо не повинно пропадати.

Кейт, що сиділа, відвернувшись до вікна, ніби її зовсім не цікавила наша розмова, співчутливо посміхнулась до мене.

Їй було всього двадцять один рік — значить, вона на три роки молодша за мою матусю, а як вона несхожа на неї. Все те, що у матусі було гарним, у Кейт здавалося зовсім потворним: безбарвні очі, широкі вилиці, суха порепана шкіра, вся в прищах; коси теж були якогось невиразного кольору і відливали то рудим, як у Гау, то чорним, як у Леккі.

— А ти вже ходиш до школи?

— Авжеж. — Я зашарівся, тому що боявся говорити в присутності батька. — Я відвідував пансіон міс Варті на Крещент-стріт.

Кейт кивнула. — А це хороша школа?

— О, дуже хороша! Коли хтось добре відповідав з логіки або з інших предметів, то міс Варті завжди давала тому цукерку з коробочки, яку ховала в шафі.

— У Лівенфорді теж не погані школи. Гадаю, що вони сподобаються тобі.

Батько кашлянув і сказав: — Нехай він іде в початкову школу на Джон-стріт... з твоєю допомогою, Кейт... йому там буде добре.

Кейт одвернулася від вікна і сердито глянула на батька. — Це ж казна-що, а не школа. Він піде в Академію, куди ми всі ходили. Цього вимагає твоє становище.

— Гаразд... — батько потупив очі. — Але він не зможе почати ходити туди серед року... Сьогодні вже 14 жовтня, чи не так? Ти проекзаменуй його і подивись, до якого класу він підходить.

Кейт хитнула головою. — Зараз він надто стомлений і мусить іти спати. До речі, а з ким він спатиме?

Ледве тримаючись, щоб не заснути, я глянув на маму, яка так замислилась, ніби вона ще й не думала про це.

— Він не поміститься з тобою, Кейт... а твоє ліжко надто вузьке, Мардок... і до того, ти ж сидиш допізна над своїми уроками. Може він ляже в кімнаті бабки? Її ж зараз нема.

Батько сердитим помахом голови відкинув цю пропозицію.

— Вона добре платить за свою кімнату. Тому ми не можемо робити цього без її згоди. До того ж вона скоро повернеться.

Мардок тимчасом мовчав, повільно пережовуючи їжу та підозріло розглядаючи кожний шматок, як той поліцейський детектив. Водночас він зазирнув у книжку, тримаючи її так близько до носа, що здавалося, ніби він нюхає її. Почувши розмову, він втрутився з поважним виглядом:

— Він мусить спати з дідом. Іншого виходу нема.

Батько кивнув на знак згоди, проте сердито насупився, коли при ньому згадали дідуся.

На тому й порішили. І хоч я вже, сидячи, засинав, моє серце болісно стислося від жаху, що мені доведеться всю ніч лежати рядом з тим відлюдком нагорі. Та я боявся заперечувати, бо був до того стомлений, що навіть не міг розплющити очей, — як раптом Кейт звернулася до мене:

— Ходімо, любий... А вода вже зігрілася, мамо?

— Мабуть. Та всю не виливай, бо ще треба помити посуд.

Кейт болісно скривилась, коли роздягла мене й побачила мої кістки. Потім посадовила мене в ванну і добре вимила губкою та бруском деркого жовтого мила. Голова моя бовталась, мов нежива, а очі були такі важкі, що я вже навіть не міг плакати, і був зовсім покірним, коли вона натягала на мене стару сорочку. Нарешті стукнула клямка, і я відчув, як мене понесли нагору. В голові знову загуділо й задирчало, захлюпало і захиталось, як під час недавньої подорожі, і я одразу ж заснув під мурмотіння діда, який вихопив мене з рук Кейт і обережно поклав у своє ліжко.

3

Дід всю ніч скажено хропів і кидався уві сні, притискуючи мене до стіни. Та я спав, як убитий, і тільки вранці прокинувся від страшного сну. Мені снився покійний тато, в довгій нічній сорочці, з інгалятором у руці, що його купив за порадою друга, коли вже ніякі ліки йому більш не допомагали. Він походжав по кімнаті і весело жартував з матусею, яка з жахом дивилася на нього, ламаючи худі руки. Потім з’явився лікар. Та раптом ударив грім, і до кімнати влетів величезний чорний кінь з чорним султаном на голові. Я мало не вмер від страху, коли побачив, як мої батьки сіли на нього верхи і помчали геть.

Я прокинувся, обливаючись холодним потом, і заспокоївся лише тоді, коли побачив сонечко, що весело заглядало в кімнату, й дідуся, який стояв біля вікна, піднімаючи штору.

— Я збудив тебе? Нічого. Адже, давно вже пора вставати. Дивись, який сьогодні чудовий день.

Я встав і почав одягатися, і дід розказував мені, що Кейт уже давно пішла до школи, а Мардок подався на поїзд, що йде до Уінтона, де хлопець вчиться в коледжі на поштового чиновника. З сумом дід повідомив, що для нас шлях буде вільний тільки тоді, коли батько піде на службу. Мене дуже здивували дідові слова про те, що батько, незважаючи на свою бундючну форму, був усього-на-всього дільничним санітарним інспектором. Він мріяв про посаду начальника водокачки, але зараз (дід єхидно посміхнувся) наглядає за міськими смітниками та нужниками.

В ту ж мить ми почули грюкання парадних дверей. Це означало, що батько вже пішов; і зараз же мати покликала нас униз.

— Як вам спалося? — спитала вона так, немовби ми з дідусем були пустотливими школярами.

— Чудесно, Ханна, дякую, — церемонно відповів дідусь, важно сідаючи в батькове крісло. Пізніше я дізнався, що він спускався на кухню тільки снідати, надаючи цьому ритуалові особливого значення. Тут було тепло й затишно, і скоро між нами почалася сердечна розмова, підігріта гарячим какао, що його весь час підливала нам мама з олов’яного чайника.

— Може ви візьмете Роберта з собою, тату?

— Ну, звичайно, Ханна, — чемно, але стримано відповів дід.

— Я знаю, що ви завжди допомагаєте, чим можете. А йому спочатку буде у нас трохи важко, поки він призвичаїться.

— Дурниці! Нехай вип’є відразу повен ківш лиха.

Мама глянула на діда з сумом і з почуттям великої любові та поваги. Коли сніданок закінчився, вона принесла йому палицю, старий капелюх і папери, що він їх списував у день мого приїзду. Узявши щітку, вона обережно почистила капелюх, немов побоюючись, щоб він не розсипався, і перев’язала папери червоною тесьмою.

— Мені боляче, що вам доводиться цим займатись. Та нічого не вдієш, адже це для нас велика підтримка.

Дідусь загадково посміхнувся, потім підвівся з-за столу, надяг свого капелюха, і важно попрямував до дверей. Мама підбігла до нього, благально глянула йому в очі й прошепотіла:

— То ви ж обіцяєте мені, тату?..

— Перестань, Ханна! Яка ж ти надокучлива! — Він лагідно посміхнувся і, взявши мене за руку, вийшов на вулицю.

Скоро ми опинилися на трамвайній зупинці, де якраз стояв червоний трамвай. Кондуктор виліз на нього і щось возився там з роликовою дугою, яка була ще новинкою в той час і завдавала водіям багато клопоту. Дідусь повів мене через передню площадку, і ми вибралися на верхній ярус, звідки я міг милуватися чудовими краєвидами, поки трамвай обережно сповзав у долину, де густо гніздився Лівенфорд. Гори і низини були ще вкриті вранішнім туманом, а в чистому гірському повітрі гучно лунав благовіст.

— Беріть квитки! Квитки беріть! — вигукував кондуктор, і я почув, як мідяки з дзвоном посипалися до його сумки. Та мій дідусь немовби й не чув вимог кондуктора. Спершись бородою на палицю й напустивши на очі сивого чуба, він дивився кудись убік і навіть на мої підштовхування не звертав ніякої уваги. У нього був такий статечний і такий замислений вигляд, що кондуктор тільки потупцював біля нас і вже хотів піти собі геть, коли це раптом дідусь глянув на нього такими щирими і такими лукавими очима, що той лише ніяково посміхнувсь і, сказавши: — А, це ви, Денді! — з поклоном одійшов.

Я був настільки здивований популярністю діда, що навіть незчувся, як ми опинилися на Хай-стріт, навпроти міської ратуші. Тут ми зійшли, і дідусь з великою гідністю попрямував до низенького будиночка з широкою мідною вивіскою: «Мак-Келлар, присяжний повірений».

Та не встиг дідусь переступити порога контори, як його величність кудись одразу щезла; він знітився й скривився і лише зрідка кидав на мене хитрі погляди, коли якась стара карга висувалась у віконце і шипіла, що містер Мак-Келлар зайнятий з пробстом[1] Блером. Пізніше я дізнався, що дідусь страшенно недолюблював потворних жінок і тому завжди кривився і плювався, коли стикався з ними.

Через п’ять хвилин двері розчинились і з кабінету повіреного вийшов огрядний чоловік з чорною бородою та касторовим капелюхом у руці. Він пильно оглянув мене, а потім пихато спитав у дідуся:

— Так оце той хлопець?

— Еге ж, пане пробст.

Пан пробст витріщився на мене так, наче знав мою історію краще за мене самого, і мені чомусь здалося, що йому відомі навіть найдрібніші факти й подробиці з мого життя, тому я весь час тремтів і не знав, куди подітися від сорому.

— У тебе нема ще друзів серед хлопчиків твого віку?

— Нема ще, сер.

— Можеш гратися з моїм Гевіном. Приходь до нас. Це зовсім близько, на Драмбак Род.

Я опустив очі, щоб не показати йому, що мені зовсім не хочеться гратися з якимсь там не знайомим мені Гевіном. А він постояв ще трохи, мовчки пощипуючи свою бороду, і, вклонившись, вийшов.

Нарешті містер Мак-Келлар прийняв нас. У нього був красивий, хоч і старосвітський кабінет. Масивний стіл з червоного дерева стояв посередині величезного мохнатого килима, в якому по самі щиколотки утопали мої ноги; на каміні стояло кілька срібних кубків, а на темнозелених стінах у важких золотих рамах висіли портрети якихось поважних людей. Містер Мак-Келлар, котрий сидів в обертовому кріслі, зразу ж заговорив до нас, навіть не підводячи від своїх паперів голови.

— Вас заставили трохи почекати, Денді. Ну що, скінчили вже чи може яка молодичка перешкодила?.. — Помітивши мене, він раптом обірвав свій жарт. На вигляд йому було років пятдесят і здавався він дуже солідним, хоч і був скромно зодягненим. На його червоному чисто вибритому обличчі блищали маленькі гострі очі, затінені густими рудуватими віями. В них зрідка проскакували теплі іскорки, що свідчило про його сердечність і доброту. Взявши папери з рук дідуся, він спочатку насупився, закопиливши свою товсту нижню губу, а потім щиро посміхнувся і сказав:

— Чорт візьми, Денді, та ви ж чудовий писар! У вас прямо-таки каліграфічний почерк, і мені хотілося б, щоб і життя у вас було таке ж рівне, як оцей почерк.

Дід криво посміхнувся. — Не так-то склалось, як гадалось. Спасибі, що виручаєте бідного старика, даючи йому роботу.

— Гаразд, гаразд! Тільки тримайтесь якомога далі від спокус. — Містер Мак-Келлар зробив запис у конторській книзі. — Я покладу ці гроші на ваш рахунок. А наш друг Леккі, — продовжував він, прикусивши язика, — отримає чек наприкінці місяця. О, та у нас сьогодні новий відвідувач!

Він сів знову й почав розглядати мене з усіх боків, навіть пильніше, аніж пробст. Переконавшись, що я не таке вже страшне чудовисько, як він вважав, містер Мак-Келлар стрепенувся і пробурчав: — Непоганий хлопчисько! Думаю, що йому посміхнеться краща доля, або тоді я вже нічого не розумію.

Підморгнувши дідові, він вийняв з кишені дрібні гроші, знайшов серед них шилінг і подав йому через стіл.

— Купіть малому лимонаду, Денді. А тепер можете йти. Міс Гленні дасть вам інші папери для переписування, бо я страшенно поспішаю.

Дідусь вийшов з контори у чудовому настрої. Він високо підняв голову й так гордо випнув груди, неначе боровся з шаленим вітром. Коли ми опинилися на вулиці, він поглянув навкруги і раптом показав мені на протилежну сторону, де якісь дві жінки походжали туди-сюди з плетеними кошиками та стільцями. Молодша й вища на зріст, з мідним лицем та вогнистим волоссям, як у всіх шотландських циганок, несла якусь в’язку на голові. Вона плавно похитувалась під тягарем, а її високі груди здавалися ще пружнішими від того, що вона високо підняла руки.

— Дивись, хлопче! — скрикнув дід майже з побожністю. — Хіба ж не приємно побачити таку картину в погожий осінній день?

Я ніяк не міг второпати, при чому тут оці розпатлані циганки. Ще й досі я знаходився під гнітом того, що бачив і чув у конторі, і тому не звертав ніякої уваги на лемент діда, а покірно плентався за ним, насупивши чоло й нічого не помічаючи довкола. Чому всі люди так дивно поводилися зі мною? Що заставляло їх хитати головами, як тільки вони бачили мене?

Справа в тому, що в цьому маленькому патріархальному містечку Шотландії всі вважали, що моя мама, яка могла б «найкращого обкрутити», бо була дуже вродливою і моторною дівчиною, пішла проти традицій, вийшовши заміж за ірландця Оуена Шеннона — парубка без роду-родини, котрий займав якусь незначну посаду в чаєвій фірмі і тільки й міг похвалитись, що своїми високими ідеалами та моральними принципами, — якщо це взагалі може служити якимсь мірилом гідності людини. І навіть те, що батьки мої тривалий час були щасливими в своєму шлюбі, цих людей зовсім не цікавило. Всі вони були впевнені, що таткова смерть, за якою так скоро сталася й мамина, були карою господньою, а мою появу в сім’ї Леккі без усяких засобів до існування вони вважали найпереконливішим свідченням невмолимості провидіння.

Дідусь звернув на пустир, із ставком посередині, і через півгодини ми вийшли на околицю села Драмбак, якою ми вже йшли з мамою в день мого приїзду. Саме в цей час на котельному заводі завила обідня сирена.

Околиця села лежала на узліссі, з якого вибігала бистра гірська річка, у двох місцях перетнута кам’яними місточками. Ми опинилися біля кондитерської, вікна якої були заставлені різними ласощами та цукерками з усякими спокусливими назвами — «сюрпризні», «тягучки», «лікерні» і багато інших. Над дверима була прибита вивіска —«Тіббі Міннз, ліцензія[2] на продаж тютюну». У сусідньому котеджі проти відчинених дверей сидів ткач за своїм верстатом, а через дорогу коваль підковував білого коня, тримаючи копито над шкіряним фартухом; позад нього у темній кузні поблискував огонь, а навкруги розносився запах горілої роговини.

Здавалось, дідусь знав тут кожного, навіть рибалку, що продавав копчену пікшу, і жінку, котра гукала: «Ревінь! Кисіль з ревеню! Два гроші кварта!» Спостерігаючи, як велично відповідав дідусь на численні поклони, я ніяк не міг не вважати його значною персоною.

— Як справи, Седдлер?

— Спасибі, Денді. А як у вас?

Огрядний чоловік з червоним, як буряк, обличчям, котрий стояв у нарукавниках на порозі драмбакської пивної, так сердечно привітався з дідусем, що той раптом зняв капелюха й, почухавши потилицю, сказав:

— Як би нам не забути про твій лимонад, хлопче.

Він зайшов у пивну, а я присів на кам’яних східцях і задивився на білих курчат, що похапцем клювали зерно, розсипане по подвір’ю. У цей післяобідній час на вулиці нікого не було, тільки хазяйка кондитерської міс Міннз чомусь стовбичила весь час перед вікном, і за його зеленими шибками вона здавалась мені величезним морським крабом в акваріумі.

Дідусь виніс мені склянку лимонаду, а сам підтюпцем знову вернувся в бар, підсів там до якоїсь веселої компанії і, голосно просторікуючи, вихилив спочатку невеличкий шкалик, а потім довго сьорбав з великого пінявого келиха, в якому вигравала та іскрилася якась золотиста рідина.

Раптом мою увагу привернули веселі зойки двох дівчаток, що бавилися на зеленому лужку, недалеко від пивної. Я був самотній, а дід, певно, надовго розсівся за галасливим столом, тому я підвівся і почимчикував на лужок. З хлопцями я був завжди несміливим, зате з дівчатками почував себе вільно і легко, тому що в пансіоні міс Варті дівчаток завжди було більше, ніж хлопців.

Поки старша дівчинка ганяла обруч, менша присіла на лавочці відпочити. Вона була приблизно мого віку. Коли я підійшов, вона щось тихенько наспівувала, розмахуючи в такт ніжками. Я сів на другому боці і вдав, що розглядаю подряпинки на своїх колінах. Скінчивши пісеньку, вона звернулася до мене дружнім тоном:

— А ти вмієш співати?

Я сумно похитав головою. І справді, я не знав жодної пісні, крім тої, що якось хотів мене навчити тато, — про красиву леді, яка вмерла з розпачу. Зараз я дуже жалкував про це, бо мені чомусь страшенно сподобалась ця дівчинка з карими очима та чорними кучерями. Щоб якось продовжити з нею розмову, я спитав:

— Твій обруч залізний?

— Звичайно. Але чому ти кажеш «обруч»? У нас це — «коліща». А ось цю палицю ми звемо «ключка».

Збентежений тим, що так скоро видав себе як чужинця, я повернувся до її товаришки, що підходила до нас з коліщам.

— Це твоя сестра?

Дівчинка мило посміхнулась. — Луїза — моя кузина. Вона приїхала до мене з Ардфіллана. А мене звуть Алісон Кейс. Я живу з матір’ю он там. — Вона показала на великий дах, що виднівся з-за купи дерев на другому кінці села.

Пригнічений своїми мовними помилками і буржуйським виглядом її житла, я вже без всякого інтересу чекав на її подругу.

— Хелло! — звернулася вона, спритно спинивши коліща. — А ти звідки тут взявся?

їй було років дванадцять, але вигляд у неї був такий поважний і рішучий, що я ще довго не наважувався їй відповісти.

— Я тільки вчора приїхав з Дубліна.

— З Дубліна? О, господи! — скрикнула вона співучим голосом. — Дублін — це ж столиця Ірландії. — Пауза. — То ти там народився?

Я кивнув, гадаючи, що це її хоч трохи зацікавило.

— Виходить, що ти ірландець?

— Ірландець і разом з тим — шотландець, — гордовито заявив я. Луїза здивовано витріщилась на мене.

— Не можна бути тим і другим одночасно, це неможливо і навіть смішно. — Вона раптом нахмурилась і підозріло глянула на мене.

— А яку церкву ти відвідуєш?

Я ніяково посміхнувся і мало не сказав: «Собор св. Домініка», але, помітивши її насторожений погляд, вирішив відповідати обережно.

— Яку? Ну, звичайну церкву. У неї такий гострий шпиль. Це недалеко від нас, на Фенікс Крещент-стріт.

Луїза посміхнулась, а потім з надзвичайною ворожістю й жорстокістю промовила:

— А я вже думала, що ти католик!

Почервонівши, я пробелькотав:

— Звідки ти це взяла?

— Не знаю. І слава богу, що це не так, а то...

Я опустив очі і втупився в свої черевики.

Якийсь невимовний біль пронизав мені серце. До того ж мені стало дуже шкода Алісон, очі якої наповнились слізьми відчаю й страждання. А Луїза гордо труснула головою і, посміхнувшись, поспитала:

— Ти що ж, думаєш тут оселитись?

— Еге ж, — я процідив крізь зуби. — І якщо тебе вже так цікавить, то я вчитимуся в Академії.

— В Академії? Це твоя школа, Алісон. Ну, слава богу, що ти не католик. Мені здається, що і в Академії їх жодного нема. Так, Алісон?

Алісон хитнула головою, втупившись очима в землю. У мене почали тремтіти повіки, коли це раптом Луїза засміялась і гукнула:

— Ну, ходімо обідати! — вона підхопила своє коліща і, велично глянувши на мене, додала: — А ти не сумуй. Все буде гаразд, якщо ти сказав правду, що ти не католик. Ходімо, Алісон.

Відійшовши трохи, Алісон оглянулась на мене, і в очах у неї світилася величезна симпатія. Та відчай мій був таким безмежним, що навіть цей теплий погляд не зміг мене зігріти. На мене аж дрижаки напали від хвилювання, і я немов уві сні споглядав мерехтливі фігурки дівчаток, що віддалялися. Я опам’ятався лише тоді, коли почув, як дід гукав мене з протилежного боку вулиці.

Він весело посміхався, а очі його світилися величезним задоволенням; капелюх смішно стирчав набакир. Похитуючись, дід рушив у напрямку Ломонд В’ю. Раптом він торкнув мене за плече.

— Я бачу, ти користуєшся величезним успіхом у жінок, Робі. Та, маленька, — дочка Кейс, адже так?

— Так, дідусю.

— Вони хороші люди. — Дідусь чомусь заговорив дуже самовдоволено і з деякою пихою. — Її батько був капітаном океанського теплохода «Равальпінді»... до того, як помер. Мати — прекрасна жінка, хоч і нервова. Вона чудово грає на піаніно.., а мала співає, як соловейко. — Помітивши, що я його зовсім не слухаю, він спитав:

— Що з тобою?

— Нічого, дідусю, нічого.

Дід задумливо похитав головою і, на моє здивування, почав насвистувати. У нього був прямо-таки художній свист, хоч часом він і не контролював його сили. Але чим ближче ми підходили до дому, тим тихішим ставав його свист, а коли прийшли, він уже тільки мимрив собі під ніс:

Пильно глянувши на мене, дідусь поклав у рот зубочок часнику і прошепотів:

— Не треба говорити матері про нашу випивку. Це може завдати їй зайвої прикрості.

4

Мені здається, що на початку мого перебування в Ломонд В’ю мама навмисне робила так, щоб я поменше стикався з іншими членами сім’ї. Батька я часто не бачив до самого вечора, особливо в ті дні, коли він займався «сажотрусом» або «аналізами молока». Він так захоплювався своєю роботою, що навіть ночами сидів над офіціальними звітами про стан міської каналізації або розбавлення їжі на ринках міста водою. Тільки в четвер він зраджував своїм санітарним справам, щоб відвідати щотижневе засідання Лівенфордського будівельного товариства.

Мардок цілими днями пропадав у коледжі, а повернувшись додому, довго сидів за вечерею, а потім, хоч йому й дуже хотілося поговорити зі мною, знову розкладав свої книжки і сидів над ними до пізньої ночі.

Кейт приходила з школи перед обідом, але вона була якоюсь відлюдкуватою і майже щовечора уникала нашого товариства. Якщо вона не ходила до подруги Бессі Евінг, то замикалася в своїй кімнаті і виправляла зошити або читала. Глибокі зморшки на чолі свідчили про те, що її щось постійно мучило і непокоїло.

Як бачите, я був зовсім самотнім і тому з кожним днем все більше зближувався з дідом. Крім переписування паперів, йому не було чого робити, і, хоч він і бурчав постійно, що я для нього тяжка морока, проте зовсім не цурався мого товариства. Погожими вечорами він брав мене з собою в Драмбакський сквер, де він азартно грав у «марліз» з двома іншими дідуганами — товстим Седдлером Боугом, що вже на протязі тридцяти років торгував хомутами, та миршавим Пітером Діккі, бувшим листоношею, котрий постійно твердив, що за своє життя він пройшов відстань, більшу ніж половина шляху навколо світу. Тепер він дуже захоплювався кометою Галлея, боячись, що кожної миті вона може зіткнутися з землею і спалити її. Я з захопленням стежив за тим, як дідусь, лукаво посміхаючись, вибивав «шестірку», а містер Боуг, який дуже не любив програвати, — тільки «трійку».

Іншими днями дідусь водив мене до публічної бібліотеки або дивитися на учбові вправи лівенфордської пожежної команди, до якої сам він ставився дуже скептично. А одного разу, коли власник прокатної станції був відсутній, ми навіть каталися на байдарці по громадському ставку.

По неділях, коли у мене завжди було порожньо в животі, у нас бувала особлива програма. Мама вставала дуже рано, подавала батькові чай у ліжко і, поставивши в пічку печеню, прасувала йому сюртук і штани. Коли ж вставали всі, в домі здіймався справжній тарарам: Кейт в одній сорочці бігала зверху вниз зі своїми юпками та кофтами; мама ніяк не могла натягти своїх рукавичок, що збігалися після прання; Мардок вищав, як навіжений: — «Мамо, де мої чисті шкарпетки?» — а батько стояв, напиндючившись, з годинником у руці і командував: — Скоріше! Давайте, скоріше! Зараз почнуть дзвонити до церкви!

Я почував себе зайвим і непотрібним серед цих добрих людей і тому тримався далі від батькової кімнати, аж доки вдалині не залунають тужливі заклики благовісту, від яких мені завжди ставало ще сумніше і самотніше. Дідусь ніколи не ходив до церкви. Та, здається, йому не дуже то й хотілось; крім того, у нього не було пристойного одягу. І поки всі інші члени сім'ї перебували в єпіскопальній церкві на Ноксхілл, яку відвідували також пробст і міський бальї[3], ми з дідусем «робили вилазку» в гості до його знайомої місіс Буземлі, яка жила в сусідньому будинку.

Місіс Буземлі була вдовою різника і колись грала в мандрівному театрі, завоювавши собі велику популярність виконанням ролі Жозефіни в драмі «Наречена імператора». Тепер їй було щось років з п’ятдесят, вона розповніла, а її каштанове волосся обсипав сніг сивини. На її повновидому обличчі бігали маленькі добрі очі, які зовсім зникали, коли вона сміялася.

Я вже не раз бачив її раніше, заглядаючи через паркан у садок, де вона гуляла щодня в супроводі кота Мікадо, щось таке декламуючи собі під ніс. Одного разу я навіть почув слова: — На бій, во славу полеглих лицарів! На бій, за рідну землю!

Вона була чужинкою в Лівенфорді, і тому люди дуже мало знали про неї, але пізніше хлопчаки з моєї школи натякали, що вона ніколи й не бачила театру, а довго вешталась з якимсь мандрівним цирком і що живіт у неї розмальований татуїровкою. Ми ще не раз поговоримо про неї, а зараз скажу тільки, що вона була дуже гостинною і приязною жінкою. У неї за столом ми з дідусем дуже гостро відчували спартанське життя сім’ї Леккі, бо вона щедро напихала мене сандвічами з молоком, а діда поїла кавою або начиняла всякими споживними і смачними стравами власного приготування. Мене коробило тільки те, що вона смалила цигарки, як справдешній мужчина. Я вперше бачив, щоб жінка палила, і тому в моїй пам’яті на все життя зосталося величезне здивування від нашої першої зустрічі і навіть назва цигарок — «Дика герань».

У неділю по обіді, коли батько зачинявся в затишній вітальні, щоб трохи подрімати, а Кейт і Мардок ішли до недільної школи, дідусь знову подавав мені знак, і ми, прокравшись навшпиньках з дому, поспішали до села, що теж було оповите післяобіднім сном. Обійшовши сільський сквер, дід заклопотано зупинявся під парканом оранжереї Далрімпля.

Над входом блищала велика дерев’яна вивіска — «А. Далрімпль — городник. Продаж капусти, моркви і петрушки, а також яблук і груш». Озирнувшись підозріло довкола, дід перегинався через паркан і аж прицмокував язиком.

— Шкода... Певно старого нема вдома! — Він знімав свого капелюха і простягав його мені, люб’язно посміхаючись. — Лізь через тин, Роберг. Нарвеш он тих солодких груш. Та, гляди, якнайнижче пригинай голову.

Нічого не підозріваючи, я спокійно перелазив через паркан і наривав повнісінький капелюх спілих жовтих груш. А дід стояв, одвернувшись, і удавав, що уважно розглядає краєвид за селом.

Як тільки я приєднувався до нього, старий так охоче брався до груш, що сік густими патьоками стікав йому з бороди. Облизуючись і прицмокуючи від задоволення, він ввесь час примовляв:

— Хороша людина, цей Далрімпль. Він так мене любить, що все ладен віддати мені, навіть останню ягідку з свого саду.

Хоч я був дуже меланхолійною дитиною, та в товаристві дідуся знаходив велике задоволення. Одне тільки затьмарювало наші прогулянки: сердечні вітання і поклони діда завжди чомусь викликали величезний галас і глузування з боку юного населення села.

Правда, то були не школярі, а маленькі сільські хлопчаки, що збиралися на містку і кашкетами ловили в річці пуголовків. Коли ми проходили повз них, вони витріщувалися на нас і несамовито репетували:

Я умлівав від сорому, а дідусь гордовито просувався вперед, з високо піднятою головою і скам’янілим лицем. Та одного разу я не витерпів і спитав:

— А справді, звідки у тебе такий ніс, дідусю?

Тиша. Дід з величезною гідністю, глянув на мене.

— Хлопче! Я дістав його на війні з зулусами.

— Ой, дідусю! — Я не знав тепер, куди подітися від сорому. Потім мене охопила гордість за дідуся і ненависть до цих придуркуватих хлопчаків. — Розкажи ж мені, дідусю, про війну.

Дід поблажливо глянув на мене і почав:

— Отож-бо, хлопче. Я не якийсь тобі хвалько...

Я плентався за ним, немов уві сні, а переді мною крізь дим і полум’я скакали воїни, плакали маленькі діти і красуні-жінки, котрих хоробро спасали лицарі із славнозвісної шотландської бригади полковника Мак-Дугалля. Правою рукою полковника був не хто інший, як мій дідусь, що, ризикуючи життям, в глупу ніч один пробирався з обложеної фортеці. У мене аж дух перехопило, коли він повз з пістолем в кожній руці та з кинджалом в зубах, оточений з усіх боків ворогами. Та раптом місяць виринув з-за хмари і дикуни помітили його. Піф! паф! — дід розрядив пістолі і, шпурнувши їх геть, як лев, накинувся з кинджалом на дикунів. Гори трупів устилали землю довкола. Дід свиснув і, звідки не візьмись, перед ним став його білий кінь. Скочивши на нього, він стрілою помчав уперед. Тисячі зулусів кинулися за ним. Кулі так і свистіли — фіть! фіть! Весь у ранах і в крові, похилившись на гриву коня, дід прискакав до штабу бригади. Завдяки йому військовий прапор було врятовано.

Я з полегкістю зітхнув.

— Тебе тяжко поранено, дідусю?

— Атож, хлопче, певно, що так.

— І після цього у тебе... зробився такий ніс?

Дід переможно кивнув головою, ніжно погладивши свій видатний орган. — У нього... влучила... отруєна стріла. — Насунувши на очі капелюха, він замріяно продовжив: — Сама королева висловила мені співчуття, коли вручала нагороду в Бальморалі.

Я дивився на нього з щирою ніжністю і обожуванням. Великий, героїчний дідусь! Як я любив його в цю хвилину! І коли ми верталися додому, я міцно тримався за його мужню руку.

Ми застали маму з листівкою в руках.

— Завтра приїздить бабуня. Вона дуже хоче побачитися з тобою, Роберт.

Ця звістка якось дивно вплинула на дідуся. Нічого не сказавши, він скривився, неначе проковтнув кислицю, і почапав нагору.

Мама співчутливо спитала: — Може подати вам тістечка до чаю, тату?

— Ні, Ханна, не треба. — Колишній герой, гроза зулусів, раптом перетворився на покірне теля. — Тепер я вже нічого не зможу їсти...

Він вибрався нагору, і одразу ж я почув тужливий спів пружин його старого крісла.

Хоч мене і непокоїв сумний настрій дідуся, все ж я з великим нетерпінням чекав приїзду бабуні. На другий день — це була субота — я почув, як до нашого будинку підкотив кеб, і, підбігши до вікна, став свідком дивної картини.

Нагнувши голову, з кеба обережно вилазила моя бабуня, в широкій пелерині, вишитій чорним бісером, та у високих черевиках, з яких вона випростувала довгу спідницю. В руках вона тримала маленьку сумочку. Кебмен чомусь був не в настрої. І коли бабуня платила йому, він щось сердито махав руками, та врешті заспокоївся і навіть допоміг занести саквояжі. Дідусь одразу ж втік на прогулянку, хоч час був зовсім непідхожий, а Кейт і Мардок вибігли вітати бабуню. Раптом я почув мамин голос: — Робі! Де ти? Іди допоможи своїй прабабці внести речі.

Я вибіг і зопалу почав хапати малесенькі пакунки, з великою цікавістю поглядаючи на бабуню. Вона була ставною і досить високою на зріст, навіть ще вищою за дідуся. Найбільш виразним було її обличчя: довгасте і рішуче, жовтувате на колір, красиво обрамоване великим чорним чепчиком із білою оборкою. Волосся в неї було ще зовсім чорне, з широким пробором посередині, а збоку над верхньою губою вилискувала велика родимка, з якої стирчав цілий кущ рудих волосинок. Розповідаючи мамі про свою подорож, вона показувала раз у раз зовсім здорові, але якісь незвичайні зуби, що ввесь час чомусь у неї клацали.

Таємничі двері нагорі, що завжди вабили мене, нарешті відчинились, і, поки бабуня пила внизу чай, я зміг добре роздивитися її кімнату. Тут було чисто й досить гарно, хоч і дуже пахло камфорою та воском; на підлозі були постелені два саморобні килимки, між якими стояло високе дерев’яне ліжко з вивернутими ніжками, вкрите ватним одіялом яскравочервоного кольору; з-під ліжка несміливо визирав нічний горщик, В кутку чорніла швейна машина, а під вікном терпляче чекало плюшове крісло-качалка, застелене білою серветкою. Три кольорові літографії з страшними символічними малюнками висіли по стінах: «Самсон розбиває храм», «Сини Ізраїля перепливають Червоне море» і «Страшний Суд». Біля самих дверей, у чорній ебонітовій рамочці, зробленій на зразок могильної плити, був прибитий вірш під назвою «Благодатний День», в якому підносилася хвала Аврааму за те, що той прийняв до себе Сем’юеля Леккі, лишивши в тяжкій скорботі його нещасну улюблену дружину.

Повільно, але досить твердо бабуня зійшла нагору, і я мимоволі змушений був лишитися з нею, тому що одразу відчув себе, як та рибка, що під впливом магнетизму великого морського хижака завжди гасає за ним у морській глибині. Увійшовши до кімнати, бабуня почала пильно оглядати всі речі, щоб пересвідчитися, чи все стоїть на місці; вона пересувала стільці, поторкала педаль швейної машини і весь час якось підозріло поглядала у мій бік.

Ні трохи не заспокоєна, бабуня труснула головою, одкрила саквояж і почала виймати звідти окуляри, біблію і численні пляшечки з ліками, які вона старанно розкладала на маленькому столику біля ліжка, що був застелений кружевною серветкою. Нарешті звернулась до мене з дуже помітною шотландською вимовою:

— А чи добре поводив ти себе тут, поки мене не було?

— Аякже, бабусю.

— От і гаразд, мій любий. — Голос у неї трохи пом’якшав. — Ти б допоміг мені трохи прибрати. Як тільки я залишаю кімнату хоч на день, у мене тут усе поперекидають.

Я розпаковував речі, а бабуня складала свої численні убори в глибокий комод. Потім вона дала мені фланельку і, підкресливши, що чистота — шлях до святості, заставила мене начищати мідні оздоби каміна, а сама взяла крило і заходилась обмітати фарфорових собачок, що стояли на його виступах.

Задоволена моєю старанністю, бабуня зовсім розм’якла і, поглянувши на мене з великою ніжністю, сказала: — А ти гарний хлопчик. І бабуня зараз тобі щось дасть.

Вона вийняла з верхньої шухляди комода цілу жменю м’ятних цукерок, одну взяла собі, а решту віддала мені.

— Тільки не гризи, а смокчи, — порадила вона, — надовше вистачить. — Потім погладила мене по голові. — Тепер ти будеш моїм хлопчиком. Залишайся, моє ягнятко. Будемо жити разом.

Розмовляючи зі мною без угаву, бабуня весь день протримала мене у себе і навіть розповіла мені дещо з свого життя. Вона походила з заможної селянської сім’ї. Племінник, до якого вона їздила, — багатий ейршірський фермер. Її чоловік був старшим табельником на лівенфордському котельному заводі; «свята» людина, він допомагав їй високо тримати свою гідність. Та одного незабутнього дня, коли він проходив заводським подвір’ям, йому на голову звалилась ціла тонна сталі, що зірвалася з пересувного крана. Сердешний Сем’юель! Отож він одійшов до бога, а брати Маршалли обійшлися з нею досить порядно, призначивши довічну пенсію. Тепер вона, дякувати спасителю, ні від кого не залежить і навіть може заплатити за свою кімнату й утримання.

О четвертій годині вона наказала мені добре вимити обличчя й руки, а хвилин через тридцять ми вже простували з нею до села Драмбак.

Аскетизм і молитовний настрій бабуні сильно вплинули на мене, і, щоб заслужити її прихильність, я став надто серйозним і навіть копіював її всю дорогу, так само киваючи головою. Моя побожність невпинно зростала, поки я йшов за нею, споглядаючи, як вона гордо виступала в усіх своїх «бойових латах», хоч день був дуже теплий: на ній було все те вбрання, в якому вона приїхала, а над головою, мов скіпетр, коливалася велика парасолька. І ніхто не посмів навіть крикнути їй услід.

— Тільки, гляди, поводь себе як слід, — напучувала вона, коли ми підходили до дверей кондитерської. — Міс Міннз — моя найкраща подруга, і ми йдемо до неї в гості. Не сьорбай, коли питимеш чай, і чемно відповідай, якщо до тебе будуть звертатися.

В той день, коли я гуляв тут з дідусем, жадібно заглядаючи у вікна крамниці міс Міннз, я навіть не уявляв собі, що так скоро матиму честь попасти до неї в гості. Двері рипнули, і ми опинилися в чистій прохолодній кімнаті, ідо нагадувала морську печеру і пахла всіма цукерками на світі. Міс Міннз, маленька згорблена жінка, в чорному бумазейовому платті, в окулярах поверх носа та з шитвом на колінах, сиділа за прилавком. Помітивши нас, вона підхопилась і скрикнула:

— Боже мій, кралечко! Та невже це ти вже повернулася з Кільмарнока?

— Як бачиш, Тіббі.

Дуже задоволена тим, що так зненацька застукала свою подругу, бабуня з дивною грайливістю почала тискати і щипати її, від чого бідна міс Міннз вищала, мов навіжена.

Потім, шкутильгаючи від ревматизму, міс Міннз повела нас у задню кімнату і почала спритно накривати на стіл, уважно слухаючи звіт бабуні про її поїздку в Кільмарнок; особливо цікавили її «проповіді», які бабуня слухала в тамтешньому соборі.

— Авжеж, кралечко, — зітхнула міс Міннз, — ти чудово провела час. Мені теж хотілося б почути містера Дальгетті. Та нічого не вдієш.

Наливаючи чай, вона в свою чергу розповідала бабуні, що трапилося в селі за час її відсутності: скільки людей померло та народилося, і хто з жінок завагітнів, чого я тоді ще ніяк не міг второпати. Наговорившись досхочу, вони раптом замовкли і витріщились на мене, як ті гурмани[4], що, все поївши, з величезним апетитом накидаються на свою ласу страву.

— А він дуже гарний хлопчик, — сказала міс Міннз. — Візьми ще шматочок кексу. Він дуже поживний.

Мені приємна була ця запобігливість. Адже вона вже дала мені повну тарілку бісквітів і велику подушку на стілець, щоб я міг дотягнутися до столу. А зараз, помітивши, що я не п’ю чаю, вона раптом вибігла до крамниці й принесла звідти пляшку якоїсь жовтої води під назвою «Богатирський пунш». На наклейці був намальований силач у тигровій шкурі, який підіймав дві величезні гирі.

— Ну, мій любий, — приязно звернулась до мене міс Міннз, — а тепер розкажи нам, як ти тут поживав. Ти весь час був з дідусем, правда ж?

— О, звичайно. Ми цілими днями бували разом.

Обидві леді нахмурились і багатозначно зглянулись. Всіляко намагаючись приховати своє роздратування, бабуня спитала:

— А що ж ви поробляли з ним?

— О, багато дечого! — важно промовив я, непомітно розпочавши другу пачку бісквітів. — Грали в кості з містером Боуг. Полювали на Зулусів. Рвали груші в саду містера Далрімпля... Дідусь має від нього дозвіл на те, щоб я лазив через паркан. — Заохочений їхньою увагою, я виклав їм усе, як на духу, не забувши при цьому наших відвідин драмбакської пивної і навіть тих двох циганок, що так сподобалися дідусеві на Хай-стріт.

Настала довга пауза, під час якої бабуня поглядала на мене з щирим жалем і співчуттям. Потім, дуже обережно, але настійливо, вона почала розпитувати про моє життя в Дубліні. При чому її запитання були такими хитрими й такими спокусливими, що я, нічого не підозріваючи, крок за кроком описав їй всю історію свого виховання.

Як тільки я скінчив, бабуня і міс Міннз знову почали підозріло зглядатися.

— Ну, міс Міннз, — промовила бабуня, — тепер ви бачите, з ким ми маємо справу?

Бабуня сумно підвела голову і звернулась до мене: — Піди-но, любий, пограйся трошки на вулиці. Нам треба дещо обговорити.

Я попрощався з міс Міннз і з якоюсь непевною тривогою чекав бабуню біля водопою, навпроти крамниці. По дорозі додому вона весь час мовчала, а коли прийшли, одразу ж завела мене до своєї кімнати і, знявши пелерину, сказала:

— Роберт. Будеш молитися зі мною?

— Гаразд, бабуню, — погодивсь я, нервово здригнувшись.

Тяжко зітхнувши, бабуня взяла мене за руку і поставила на коліна, потім сама опустилась на підлогу і почала молитися. Вона гаряче прохала бога, щоб той дав мені щастя й уберіг від гріха. Ця молитва, присвячена мені особисто, так розтривожила мене, що, коли бабуня почала молити милосердного, щоб він простив невинній дитині уже заподіяні гріхи, я страшенно розревівся, чи то від страху, чи від нервового збудження. Помолившись, бабуня підвелась запалила газове світло, тепло посміхаючись до мене.

— Твій костюмчик, моя дитинко... справжнє посміховисько. Що скажуть про тебе в Академії, коли ти з’явишся туди в такому дранті? — Повертаючи мене на всі боки, вона уважно оглядала моє вбрання, пробуючи матерію між пальцями. — Нічого, завтра я пошию тобі новий. Дістань-но мені з комода метр.

Я смирно стояв, поки бабуня обмірювала мене з усіх боків, старанно записуючи цифри та малюючи якісь чудернацькі фігури на викройці з книги Уелдона «Крій та шиття». Після цього вона довго копалася в комоді, голосно примовляючи:

— У мене ж десь була чудова саржова спідниця. Ще зовсім новісінька...

В цей час хтось несміливо постукав у двері.

— Робі. — То був голос дідуся. — Час уже лягати спати.

Бабуня сердито повернулась від комода.

— Він спатиме зі мною!

— Та він же ночує у мене.

— А тепер він ночуватиме у мене!

Пауза. Потім знову почувся голос дідуся.

— Його ж нічна сорочка у моїй кімнаті.

— Я дам йому свою нічну сорочку!

Знову тиша. Тиша після поразки, а за хвилину я почув човгання дідусевих шльопанців по паркету.

Певно я був дуже збентежений, бо бабуня розмовляла зі мною надто ласкаво і навіть поблажливо. Наливши в миску води, вона викупала мене, а потім загорнула у свій фланельовий халат і поклала на високу постіль, а сама сіла біля мене і глибоко замислилась, вирішуючи якесь дуже складне питання.

— Дитино моя, — звернулась вона нарешті, погладивши мене по голові. — Приготуйся почути неприємні речі... Твій дід ніколи не був на війні. За все своє життя він навіть не виїздив за межі графства Уінтон.

«Що вона каже?» У мене аж засіпались повіки.

— Я не маю звички говорити лихе про людей. Та зараз я повинна це зробити, щоб оберегти тебе в майбутньому. — Я протестував усім своїм єством, намагаючись зовсім не слухати її, та страшні слова невмолимо довбали мені вуха, болісно краяли серце і мозок. — За все своє життя він нічого путнього не зробив... тому й випав за межі порядного суспільства... Служив колись акцизним на таможні... ледве животіли з жінкою... Вона померла з горя. До того ж він п’яниця.... поглянь на його обличчя... особливо на ніс... А з якою компанією він водиться! Боуг — тричі банкрот, а Діккі уже одною ногою стоїть у будинку для жебраків... На рахунку в твого діда жодного пенні... він цілком залежить від ласки мого сина.

— Ні, ні! — заплакав я, затуливши вуха руками та сховавши голову в подушку.

— Не репетуй, Роберт! Він не може бути для тебе хорошим прикладом... Не плач, моє ягнятко. Я сама буду турбуватися про тебе.

Бабуня терпеливо діждалася, доки я заспокоївся, а потім підвелась і почала роздягатися, цитуючи народну приказку: — Хто пізно бродить — той сам собі шкодить; хто рано встає — тому бог дає.

Незважаючи на тяжкий відчай, я з величезною цікавістю стежив за нею. А вона зняла спочатку чепчик, що його заміняв їй чорний касторовий капелюшок, вийняла з-за пазухи золотий годинник, підкрутила його і повісила на цвяшок над каміном. Потім скинула білу шерстяну шаль, що зігрівала їй плечі, а трохи передихнувши, — чорне плаття і довгу батистову сорочку з стрічками. Після цього вона лишилася в самому корсеті, що, мов лати, заковував її з усіх боків, до самих пахов.

Зупинившись на цьому, бабуня вийняла штучні зуби, що, як той фокусник, надавали її обличчю зовсім моложавого вигляду, бо як тільки вона вкинула їх у склянку з водою, обличчя її одразу ж опустилось, обм’якло і стало звичайним обличчям доброї старенької бабусі. Та тільки-но вона надягла білий нічний очіпок, що зав’язувався під бородою стрічками, як воно знову стало скованим і холодним.

Нарешті вона заходилася скидати свої спідниці, яких було так багато, що я й полічити не зміг, бо знав тільки до десяти, а крім того, бабуня раптом сердито глянула на мене й наказала:

— Роберт! Одвернися до стіни.

Я підкорився, але ще довго чув шелест чудернацьких причандалів бабусиного вбрання, поки, нарешті, газове світло погасло і вона лягла поряд зі мною. Бабуня спала дуже тихо і спокійно, але ноги її були такі холодні, що я аж змерз. Крім того, мене дуже лякали її зуби, що світилися на нічному столику і так вищирилися на мене, що здавалися мені страшенною пащекою якоїсь химерної потвори. Тому я довго не спав і дуже хотів лежати поряд з дідусем, незважаючи навіть на те, що він був таким поганим, як змалювала його бабуня.

5

Академія містилася в обшарпаному сірому будинку з прямокутною годинниковою вежею, побитими кам’яними сходами, довгими похмурими коридорами та задушливими класами, в яких ледве мерехтіло газове світло; уже понад сто років стовбичила вона поряд з Хай-стріт, на яку вело довге низьке склепіння, що нагадувало мені страшне провалля гори Гамелін.

В той день, коли я вперше мав пройти під цим склепінням, бабуня збудила мене дуже рано, радісно повідомивши, що костюмчик уже готовий. Вона відразу ж підвела мене до вікна, на якому він красувався, загорнутий у прозорий папір, щоб тим ще більше здивувати мене.

Поглянувши на нього, я так отетерів, що спершу не міг вимовити жодного слова. Костюмчик був зелений, такий зелений, що аж очі вбирав. Я вже не раз бачив цю матерію у бабуні, але гадав, що вона піде на підкладку.

— Ану, зодягни, — сказала бабуня з гордістю.

Я змушений був підкоритись. Піджачок сидів на мені мішком, а штанці мали вигляд звичайних довгих штанів, підрізаних до колін.

— Гарно! Чудово! — примовляла бабуня, повертаючи мене на всі боки. — А як хороше він сидить, хоч я й шила його на виріст.

— Ну, а колір, бабуню?

— Колір! При чому тут колір? Ти тільки поглянь, з якої він матерії... їй зносу нема.

Я опустив очі. Але глянувши на рукав, раптом побачив на ньому широкі пелюстки червоних троянд.

— Бабуню, дозволь мені зодягти сьогодні старий костюмчик.

— Дурниці! Я вже порізала його на ганчірки.

Вихваляючи свою роботу, бабуня трохи заспокоїла мене, зате Мардок доконав зовсім. Зустрівши мене на східцях, він мало не впав від здивування, а потім, схопившись за поручні, довго реготав, мов несамовитий. — Що, готовий? Уже готовий?

Мама не сказала нічого, тільки подала мені сніданок з ще більшою ласкавістю, ніж звичайно.

Похмурим осіннім ранком я вийшов на вулицю, і мій костюмчик яскраво засяяв на безбарвному ландшафті. Всі пережохі здивовано зупинялись, щоб поглянути на мене. Намагаючись уникати зустрічі з ними, я побіг незнайомими заулками, завдяки чому спізнився в школу.

Я довго блукав коридорами, поки знайшов нарешті другий клас, до якого зарахували мене завдяки рекомендації Кейт. Коли я зайшов, містер Долгліш уже розсадовив дітей і почав урок. Я намагався непомітно прослизнути на вільну парту, та він зупинив мене посеред класу. Як я пізніше довідався, він не був жорстоким, а, навпаки, з великим захопленням і любов’ю передавав нам свої багатющі знання; але бували й такі дні, коли, здавалося, сам чорт вселявся в нього. Якраз в таку хвилину я й потрапив йому на очі. Він нічого не сказав мені про спізнення, тільки зійшов з кафедри і почав кружляти навколо мене, уважно і дуже пильно оглядаючи мій костюм. Діти сиділи, мов зачаровані, і з великою цікавістю дивилися на нас.

Нарешті він посміхнувся і сказав: — Та це ж наш новачок! І, здається, вони в новому костюмі. Як бачите, дива ще не перевелися на цьому світі.

Діти захихикали.

— Підійдіть, сер, не пиндючтесь. Де це ви такий дістали? Чи не у Міллера на Хай-стріт? А може в універмазі?

Смертельно збліднувши, я прошепотів: — Його зшила мені бабуня, сер.

Клас зареготав, а містер Долгліш продовжував важно кружляти навколо мене.

— Чудесний колір! І до того ж підходящий... Адже ви, здається, ірландець... Чи не так?

Знову регіт всього класу.

Я стояв, мов гладіатор на арені, а бачив перед собою тільки скривлені від сміху обличчя. Лише двоє дітей не сміялися. Гевін Блер, що сидів на першій парті, дивився на вчителя з величезною прикрістю, а Алісон Кейс співчутливо зиркала на мене з-за підручника.

— Відповідайте, сер. Ви послідовник святого Патріка чи ні?

— Я не знаю.

— Він не знає... — Це вже зовсім затягувало гру, і весь клас аж качався від сміху. — Ось він з’являється між нами, уквітчаний трилисником[5], немов той пілігрим із зворушливої 6алади «В зеленому вінку», і ніяк не хоче зізнатись, що свята вода вже окропила йому чоло...[6]

Нарешті учитель повернувся до класу, заспокоїв дітей суворим поглядом і звернувся до мене звичайним голосом:

— Якщо хочеш знати, то я вчив твою маму. І тепер мені здається, що тільки згаяв час. Сідай он там.

Принижений і ображений, я почвалав на своє місце.

Я вважав, що на цьому мої страждання скінчились. Та де там! Це був тільки початок. На перерві мене оточили хлопчаки зі всієї школи. І тому, що я був чужинцем, вся отара скубла мене, як паршиву вівцю!

Найбільше знущалися з мене два шибайголови з мого класу — Берті Джемісон та Хеміш Боуг.

Так хором співали хлопчаки. І це ображало мене гірше, ніж кепкування м-ра Долгліша. Моє ірландське походження ображало їх релігію та національну гордість, ось чому чудернацький витвір бабуні, мій костюмчик, викликав таку ненависть у цих халамидників. Під час сніданку я сховався від них у кабіні вбиральні, де довго сидів, тримаючи свій бутерброд на колінах. Та вони й там мене знайшли.

Того ж дня у нас був урок гімнастики, що його провадив у спортивному залі відставний сержант. Як тільки я разом з іншими дітьми скинув курточку, до мене підскочили Берті Джемісон та Хеміш Боуг. Перший був незграбним мамулою з запалим чолом, він завжди ганявся за дівчатками і часто бив їх; він бовкнув, сердито глянувши на мене: — Ми розрахуємося з тобою після уроків.

— За віщо? — змолився я.

— За те, що ти смердючий, шмаркатий папіст.

На протязі всього уроку я через силу виконував команди вчителя «звести руки» або «присісти навпочіпки» і весь час тремтів перед наступними тортурами. Вчитель відпустив нас до дзвінка, і я намагався непомітно прослизнути наверх. Та у вестибюлі мене догнав Берті Джемісон і, накинувшись, почав викручувати руки. Я вирвався, але посковзнувсь і впав. Одразу ні Хеміш Боуг схопив мене за ноги, а Берті сів верхи і почав гатити моєю головою об підлогу.

— Дай йому, Берті! — кричали навкруги. — Вибий із нього клятий католицький дух.

Це наштовхнуло Джемісона на нову ідею. Він пустив мою голову й лукаво переморгнувся з хлопцями. — В кого є ніж? Зараз ми розріжем його і подивимось, чи він і всередині такий зелений, як зовні.

— Не треба, Берті, не треба! — затіпався я, ледве живий від страху. Та раптом пролунав дзвоник, і вони змушені були облишити мене. На коридорі я зіткнувся з м-ром Долглішем, який підозріло поглядав на мене, тримаючи в руці дзвоника.

— Що трапилось?

Діти хором відповіли: — Нічого, сер. — А маленький Гові, верткий, як білочка, десь ззаду пропищав: — Ми милувалися з нового костюмчика Шеннона.

М-р Долгліш криво посміхнувся.

Цілий тиждень життя було для мене страшною мукою. Тортури не припинялися з ранку до вечора. Як тільки я виходив зі школи, на мене вже чекала зграя розбишак, що збиралися на майдані собору Святих Ангелів, і, брутально лаючись, вимагали, щоб я негайно зайшов у собор і спокутував свої гріхи, обкравши скриньку для жебраків і поцілувавши великий палець на нозі Христовій та інші частини його тіла. Мої мучителі були невмолимі і, коли я в розпачі кидався на них, як розлючений звір, вони навалювались на мене всією ватагою.

Тікаючи від них, я вибирав найглухіші вулички і заулки. Та, коли я проходив мимо котельного заводу, молоді робітники весело зустрічали появу мого зеленого костюмчика: — Гей, ти, зелепух! А твоя мама знає, що ти тут швендяєш? — їх жарти були доброзичливими, та мене так затуркали, що я й досі не розумію різниці між гумором та образою. Я дедалі більше впадав у відчай і тому зовсім погано готував уроки, заляпував у класі свої зошити і, взагалі, поводив себе, як навіжений. Якось м-р Долгліш викликав мене відповідати вірша, якого ми вчили; я довго мовчав, а коли він сердито спитав: — Чого ж ти ждеш? — я раптом бовкнув: — Свого зеленого костюмчика, сер. — Діти спочатку здивовано витріщилися на мене, а потім довго й несамовито реготали.

На цьому мій терпець увірвався. Того ж вечора я втік до дідуся; і тільки-но почув знайомі й милі мені запахи, сльози бризнули мені з очей. Поки я жив у бабуні, дідусь навіть не хотів мене помічати і завжди проходив мимо з гордо піднятою головою та презирливою посмішкою на вустах. Хоч я у своєму дитячому серці давно вже простив йому всі тяжкі гріхи, він щоразу сердито бурчав, коли я звертався до нього: — Спи, хлопче, з тим, кого ти більше любиш!

Зараз він сидів, глибоко замислившись, і був дуже сумний.

— Дідусю, — заплакав я.

Він повільно повернувся в мій бік. Що це? Невже його очі засяяли радістю?

Довга пауза.

— Я знав, що ти прийдеш, — промовив він і повчально додав: — Давніх друзів забувають, а при горі споминають.

6

Сівши дідусеві на коліна, я заспокоївся і почав виливати йому своє горе. Він спокійно вислухав мене, потім взяв люльку й задумливо промовив:

— Треба ось що зробити... — Після всіх поневірянь дідів голос дзвенів для мене, мов благословення спасителя. — Але справа в тому, чи зможеш ти це зробити?

— Зможу, зможу! — палко заволав я. — Я зроблю все, що ти накажеш.

Дідусь запалив люльку і кілька разів глибоко затягнувся.

— Хто з хлопчиків твого класу вважається найсильнішим, найупертішим і найстійкішим?

Я подумав хвилинку і відповів:

— Гевін Блер.

— Син пробста?

Я кивнув.

— Ну тоді... — дід вийняв люльку з рота, — ти повинен побити Гевіна Блера.

Я здивовано витріщився на діда. Адже Гевін не був моїм ворогом. Він завжди тримався осторонь від моїх мучителів і був єдиним, хто розмовляв зі мною. Гевін був чудесний хлопець: красивий, завжди задумливий; навіть м-р Долгліш прихильно ставився до нього. У всіх забавах Гевін був першим; а Берті Джемісона він міг збороти однією рукою.

Коли я все це розповів дідусеві, він якось дивно посміхнувся і спитав: — Ти що, боїшся?

Я похнюпив голову, уявивши собі кремезну постать Гевіна, його рішуче обличчя та чесні сірі очі. І признаюсь, що я таки боявсь його.

— Я зовсім не знаю, як мені його подолати.

— Я навчу тебе. Через тиждень ти зможеш побороти кого завгодно, навіть самого чорта. — Дід гордо розправив плечі. — Ми можемо написати листа м-ру Долглішу, щоб він поговорив із хлопцями. Та це лиш викличе ще більшу ненависть до тебе. Найкращий спосіб — це побороти найсильнішого з них. Ну, як, ти згоден?..

Тремтячи з ніг до голови, як той самогубець, що плигає з мосту в воду, я глибоко зітхнув і сказав: «Згоден».

Того ж таки дня, після вечері, ми почали тренуватися, домовившись перед цим, що бабуня нічого не знатиме про нашу витівку. Дід сотні разів примушував мене нагинатись і присідати, так що у мене аж паморочилося в голові. Потім він навчив мене, як тримати кулаки якнайближче до щелепів та як робити випади вліво або вправо. Нарешті, прийнявши рішучу позу, він скомандував: — Лівою бий! — Я лупанув його з усієї сили, і, на моє превелике здивування, дідусь одразу ж перекинувся і впав на своє крісло, задерши ноги вище голови.

Я кинувся до нього.

— Ой, дідусю! Прости мені, я ж не хотів зробити тобі боляче.

Дід дуже розсердився, хоч я зовсім не завдав йому болю, а тільки порушив інструкцію «не бити нижче пояса». Та, опам’ятавшись, він і сам почав навчати мене всіляким зрадницьким стусанам, а потім вивів на вулицю і примусив довго бігати «для зміцнення ніг».

Наступними днями він вперто працював зі мною над вивченням благородного мистецтва самозахисту, розповідаючи при цьому криваві історії Джема Мейса, Джентельмена Джіма та Біллі Батчера, який витримав вісімдесят два раунди з перебитою щелепою і відірваним вухом. Дідусь радив мені не пити води, щоб моя шкіра задубіла. Він навіть пожертвував для мене своїм улюбленим сиром; і поки я повільно жував його, у діда завжди текла слина з рота.

— Ніщо не може так зміцнити тебе, як знаменитий денлопський сир.

Я вірив цьому, але потім страшенно мучився від згаги.

В суботу дід повів мене на кладовище, щоб показати своїм друзям. І поки я, мов той вітряк, розмахував руками, він натякав їм про всі причини і обставини майбутньої сутички. Почувши це, Седдлер несамовито зареготав:

— Завжди у тебе якісь там чудернацькі витівки: то ти говориш про смирення, то раптом сам зчиняєш бійку між малюками.

— Седдлер! — сердито відповів дідусь. — Іноді доводиться битися на смерть, щоб забезпечити собі свободу життя!

Це стримало містера Боуга, котрий, як я помітив, був невисокої думки про мій майбутній успіх.

Нарешті фатальний день настав. Дідусь потиснув мені руку на прощання і сказав:

— Головне, хлопче... що б там не трапилось, не показуй, що ти боїшся.

Очі мої наповнилися слізьми, бо я з колиски звик виливати свій жах у мамин фартух; і навіть дідів сир не зміг заклеїти моїх потужних сльозопроводів. Мені було не так жаль себе, як Гевіна, який останніми днями почав виявляти до мене дружні почуття: відлупцював Берті Джемісона за те, що той навмисне завдав мені болю під час гри в довгої лози, а іншим разом у класі, помітивши, що в мене немає гумки, тихенько підсунув мені свою. Та вже було пізно: я дав слово дідусеві, і треба було діяти. Згідно стратегічного плану старого, бійка повинна була розпочатися рівно о четвертій годині, тобто, одразу після уроків. Тому на всіх уроках я з величезним хвилюванням стежив за Гевіном, мимохіть милуючись його спокійним і благородним обличчям. У нього було красиве обличчя горця, з рішучою верхньою губою та бездонними сірими очима, опушеними довгими віями. Цю гордовиту красу він, мабуть, успадкував від своїх батьків, які походили з найкрасивіших районів Шотландії: батько — з Перта, а мати — з Кемпбелла. Сьогодні, можливо, тому, що ввечері він збирався піти гуляти з своєю дорослою сестрою, Гевін був зодягнений в красиву шотландську одежу. На ньому була коротенька спідничка, широкий вишитий плед та високі гірські черевики, а біля боку висіла красива сумочка з оленячої шкіри. Все це так прикрашало його і робило таким любим, що від самої думки про майбутню бійку у мене болісно стискалося серце.

Годинник на високій вежі вибив чотири... Я сподівався, що містер Долгліш затримає мене. Та дарма, він відпустив мене разом з іншими учнями; і я змушений був плентатися вслід за Гевіном. Я не міг вернутися до дідуся дезертиром, тому підбіг до Гевіна і штовхнув його з усієї сили. Коли він обернувся, я зайняв бойову позицію і крикнув:

— Захищайся, бовдуре!

Це була традиційна фраза, якою починалися всі бійки в Лівенфорді. Тому, почувши мій клич, хлопчаки радісно завищали: — Бійка! Шеннон — Гевін. Ура! Ура!!!

Гевін почервонів і здивовано глянув на юрбу розбишак, що оточили нас. Нічого не поробиш — треба битися. Він відштовхнув мої кулаки, але я знову виставив їх проти нього, упершись ліктями в боки.

— Ну, тримайся ж, бовдуре! — крикнув Гевін і кинувся на мене.

Я захищався за всіма правилами. Тремтячою ногою провів хвилясту риску на землі і чесно попередив його: — Посмій тільки переступити!

Та Гевін уже розсердився і тому рішуче ступнув через межу.

Я аж затрусився. Настав заключний акт трагедії. Мертва тиша. Губи в мене пересохли, і я прохрипів:

— Ану, вдар, боягузе!

Він, не роздумуючи, стусонув мене в груди, що у мене аж загуло всередині. Я зблід. Відступати було вже пізно, тому я зціпив зуби і несамовито напав на свого улюбленця.

Вся дідусева наука відразу ж вилетіла у мене з голови. Я почав виробляти страшенні викрутаси кулаками, котрі часто влучали в Гевіна, але здебільшого в тверді й найбільш захищені місця — в лікті, в щелепи, а найчастіше — в великі металеві гудзики на його вбранні. Коли я натрапляв на них, у мене аж сльози виступали з очей від нестерпного болю. Крім того, його удари, що влучали в мої найслабкіші місця, значно посилювали цей біль.

Він двічі збив мене з ніг під несамовитий регіт всієї юрби. Це викликало у мене лють, яка від глузливих вигуків хлопчаків ставала вже скаженою. І треба сказати, що саме це надавало мені сил для продовження боротьби. Ненависть до цих постійних мучителів примушувала мене терпіти найтяжчі муки, щоб показати їм, з якого тіста я був зліплений. Щоразу підводячись з землі, я ще лютіше накидався на Гевіна.

І раптом Гевін упав. Мертва тиша. Та тільки він підвівся, як маленький Гові-білочка пропищав: — Ти ж тільки посковзнувся, Гевін. Дай йому! Дай йому як слід!

Гевін став діяти обережніше. Він довго кружляв, зовсім не відповідаючи на мої удари. Крім того, обидва ми дуже потомились і тяжко пихкали, мов паровози. А я так розпалився, що від мене аж пашіло. Важко відсапуючись, я помітив, що одне око у Гевіна запливло; це боляче вразило мене, тому що я зовсім не хотів калічити свого улюбленого героя. Та раптом, як грім з ясного неба, над нами пролунав густий голос одного з «дорослих» хлопців нашої школи... Я обернувся: великий гурт старшокласників наближався до нас.

— Дивіться-но, зелепух теж хвацький забіяка!

Я гордо підвів голову. Значить, я не осоромив дідуся! Значить, не такий вже я боягуз, яким досі вважав себе! Це піддало мені сили, і я знову хоробро кинувся на Гевіна, хоч насправді мені хотілося цілувати його від радості. Та несподівано він підвів голову і вдарив мене прямо в ніс. Пішла кров. Я відчув її солоний присмак у себе в роті і побачив, як вона двома струмками потекла з мого носа. Господи! Я ніколи й не сподівався, що в моєму нещасному тілі так багато крові. Але це зовсім не злякало мене. Навпаки, в голові у мене одразу прояснилось, і я відчув себе зовсім легким і безплотним. Правда, ноги мої чомусь знову відмовлялися служити. Але я стиснув кулаки і почав гатити ними в гудзики Гевіна. Раптом увесь світ передо мною закрутився, а у вухах почулась гулка стрілянина... Що це? Невже комета Галлея зіткнулася з землею? Коли я прийшов до пам’яті, то відчув, що мене хтось тримає, а навпроти інші хлопці відкачували Гевіна.

— Ну, от і все. А тепер потисніть один одному руки. Ви добре бились. Он з того шмаркача й досі юшить, мов з недорізаного поросяти. Принесіть-но мені ключа від брами.

Я ще довго лежав на спині з величезним холодним ключем під потилицею, а Гевін сидів біля мене з сумним, замурзаним обличчям. Моя одежа зовсім промокла від крові, що її дорослі хлопці ніяк не могли спинити. Нарешті вони приклали мені до носа холодний компрес, посипаний сіллю, і це відразу ж помогло.

— Лежи спокійно і за двадцять хвилин усе буде гаразд.

Після цього хлопці пішли, а за ними розбрелись і всі мої однокласники, крім Гевіна, який продовжував сумно дивитися на мене. Я спробував усміхнутись, але компрес заважав.

— Не рухайся, — мовив Гевін лагідно. — Я не хотів битися головою, і це було підло з мого боку.

Я заперечливо похитав головою, і кров знову потекла з носа. Не звертаючи на це уваги, я посміхнувся й прошепотів: — Я теж дуже жалкую, що підбив тобі око. — Гевін обережно помацав гулю і посміхнувся до мене такою сонячною посмішкою, що серце моє заграло від радості.

Гевін легенько зняв з мене компрес і допоміг підвестись. Обнявшись, ми попрямували на Драмбак Род.

Мені й досі здавалось, що комета Галлея шугає в небі. Та скоро ми дійшли до будинку, де жив Гевін.

— Може, зайдеш умитися? Адже тобі не можна йти додому в такому вигляді.

Я, вагаючись, поплентався за ним до високих воріт, увінчаних двома шестигранними ліхтарями з гербами міста Лівенфорда на шибках (ознака резиденції пробста). Довга гравійова алея, обсаджена декоративними кущами, вела до красивої вілли, що знаходилась посеред великого і добре впорядкованого саду. Ми обійшли її і зупинились біля водяної колонки, навпроти конюшні. Та тільки-но ми почали хлюпатись, як у вікно виглянула гарненька покоївка в чорному платті з білим фартухом, і зараз же до нас вибігла молода жінка в коричньовій сукні.

— Хлоп'ятка! Що з вами? — Це була Джулія Блер — доросла сестра Гевіна, яка вела батькове хазяйство після того, як померла мати. Глянувши на мене, вона перестала допитуватись і повела в кімнату Гевіна. То була чудова кімната з фотографіями на стінах та безліччю цікавих речей — вудочок, паперових зміїв, дерев’яних і картонних домиків тощо. Тут вона звеліла мені скинути своє забруднене вбрання і зодягнути сірий шерстяний костюмчик Гевіна.

— Я добре знала твою матусю, Роберт, — лагідно звернулась вона до мене. — Чому ти досі не приходив гратися з Гевіном? — Вона обернулась, але Гевіна вже не було в кімнаті: він побіг на кухню лікувати своє підбите око. — Приходь до нас, адже ви вже потоваришували. — Джулія провела мене до парадних дверей, віддала пакунок з моєю одежею і, ніяково посміхаючись, сказала: — Візьми собі цей костюмчик Гевіна. Він уже виріс з нього. — Вона ще довго дивилася мені вслід, аж поки я зовсім не потонув у вечірній пітьмі.

Стомлений і розбитий, я повільно чвалав у напрямку Ломонд В’ю. В голові у мене гуділо, а кістки боліли так, неначе мене хтось ціпами помолотив. До того розкіш, яку я бачив у будинку Гевіна, зовсім пригнітила мене. І це пригнічення лишилося у мене на все життя, бо завжди потім я розглядав усі свої успіхи і невдачі, виходячи з цього дитячого уявлення про людське щастя. Можливо, якби дорослі хлопці не втрутились, все було б інакше...

Дідусь чекав на мене біля воріт.

Мовчанка. Він довго оглядав мене і нарешті спитав:

— Ну як, ти переміг?

— Ні, дідусю... Мені здається, що я потерпів поразку.

Не сказавши й слова, дід повів мене до своєї кімнати і посадив у крісло. Я розпочав:

— Дідусю! Я не боявся... навіть після того, як ми почали битися.

Поступово він випитав у мене все. І я був дуже здивований, коли він раптом гаряче потиснув мені руку і, схопивши пакунок з зеленим костюмчиком, шпурнув його в вогонь.

— От ми і здихались його,— сказав він урочисто.

7

Довгими зимовими вечорами, коли за вікнами тріщав мороз і сердито завивав вітер, між бабкою та дідусем точилася невпинна боротьба, причиною якої були їх різні погляди на життя та нерівне становище в родині. Особливо жорстокі, хоч і мовчазні, бої виникали з-за мене, бо кожен з них хотів володіти мною неподільно.

Бабуня дуже розсердилася за звірячу розправу з зеленим костюмчиком і навіть всипала мені, а потім щоразу докоряла, раз у раз повторюючи, що я не повинен більше робити так, якщо хочу зоставатися «її хлопчиком». Вона почала ще більше слідкувати за моїм здоров’ям, і тільки я бувало кашляну, як вона відразу здіймала лемент, що у мене запалення легенів, і з ранку до вечора напувала мене різними ліками власного готування. Та, незважаючи на це, я почував себе досить щасливим.

Бійка поліпшила моє становище в Академії, хоч, можливо, не так сама бійка, як величезна річка крові, що витекла з мене в той день. Для всієї школи він став історичним днем, тому що після цього всі хлопчаки, описуючи ту чи іншу подію, незмінно добавляли: «Це сталося до або після того, як у Шеннона текла з носа кров». Ніхто більше мене не чіпав, бо, дякуючи Джулії Блер, я мав тепер досить пристойний вигляд у сірому костюмчику Гевіна. Навіть Берті Джемісон і його прихвосні почали загравати зі мною, бо всі вони добре знали, що Гевін — мій друг.

Як я вже казав, Гевін завжди тримався осторонь — не тому, що він задавався високим становищем батька, а тому, що такий у нього був характер — лагідний і мрійний. Він був найспритніший у всіх хлоп’ячих забавах, але завжди грався без всякого захоплення, бо його ввесь час тягло до іншого: до цікавих книжок з біології, що стояли на полицях його чудової кімнати, та численних колекцій, що він їх назбирав, супроводжуючи батька на озеро Лох-Ломонд, де вони разом ловили рибу. На одній з фотографій був знятий сам Гевін з величезним лососем в руках, якого він спіймав, коли йому не було ще й дев’яти років.

Однак ці зовнішні риси ні в якій мірі не розкривали всього багатства прекрасної душі Гевіна, яку я навіть не можу описати словами. Він був мовчазним хлопцем, прямо-таки спартанського складу. Його міцно стиснуті губи та вольове підборіддя, здавалося, говорили: «Я не поступлюся, ніколи й нікому не поступлюся».

В п’ятницю, після нашої сутички, він зачекав на мене біля школи і, не кажучи жодного слова, лише тепло посміхнувшись, попрямував поряд зі мною по Хай-стріт. Це було величезною відрадою для мене після багатоденних блукань по закоулках. По дорозі ми зайшли на товарний склад його батька і з півгодини спостерігали, як Том Дрін, старший кучер, напував ліками слабого на круп коня. А коли ми проходили повз засіки з зерном та мукою, де метушилися численні робітники, нас раптом зупинив сам пробст.

— Я радий, що ви потоваришували, — сказав він з посмішкою олімпійського божества і дав нам по жмені солодкого гороху в стручках, що ми його прозвали «саранчею».

Коли поверталися додому, я сказав Гевіну, яке це щастя мати такого тата, як у нього; він зашарівся від задоволення, бо ці слова були йому дуже приємні. Біля мого дому він раптом глянув собі на черевики і сказав:

— Весною я знову піду за пташиними яєчками... на Уінтонські пагорби... якщо хочеш, підемо зі мною.

Я був на сьомому небі від радості і тому всю ніч не спав, мріючи про хвилюючі пригоди, що чекали на мене.

Та зачекаймо... Перш ніж перейти до розповіді про ці захоплюючі пригоди, я мушу описати своє знайомство з останнім представником родини Леккі.

Якось увечері, на початку січня, мама заглянула в поштову скриньку і так зраділа, наче одержала послання від самого архангела Гавриїла.

— Від Адама, — зойкнула вона. — Він приїздить у суботу о першій годині дня, заїде по дорозі в справах своєї фірми.

Мама неохоче передала лист батькові, котрий нетерпляче засовався в кріслі. А потім цей лист пішов по руках. Тільки дідусь, либонь, зовсім не цікавився ним, а Кейт чомусь одразу наморщила лоба і сиділа зовсім непорушно.

Я з захопленням слухав розповідь мами про видатні здібності Адама, у якого була «правильна голова», бо він ще в тринадцять років купив велосипеда і перепродав його з зиском аж в десять шилінгів! Через рік після цього він влаштувався дрібним клерком у конторі м-ра Мак-Келлара, але щодня після роботи збирав внески для «Страхової компанії Рока», і таким чином накопив трохи грошей, щоб в свої двадцять сім років посісти солідне становище в страховому ділі; зараз він репрезентує найбільші компанії міста Уінтона — «Каледонську» і «Рока». У нього своя власна контора, і щороку він заробляє не менше чотирьох тисяч фунтів! (У мами аж дух перехопило, бо це було значно більше того, що заробляв батько).

Вона з радістю показала мені Адамів подарунок: жовту золоту брошку, яка — це казав сам Адам — коштувала силу грошей.

В суботу, незадовго перед першою годиною, до нашого будинку під’їхав автомобіль. Хай читач не подумає, що Адамів! Але то був справдешній автомобіль — одна з перших моделей фірми «Аргайл», яскравочервоного кольору, з мідним радіатором, на якому прудко мчав уперед голубий аргайльський лев...

Увійшов Адам, самовдоволений, з посмішкою на вустах, в шикарному пальті з коричньовим хутром. Він велично поцілував маму, що з самого ранку поралась задля нього, енергійно потиснув руку батькові, а потім важно привітався з рештою. Був він брюнетом, середнього зросту і уже починав трохи повніти; його гладенько виголені щоки аж пашіли від швидкої їзди на морозі. Тільки-но він сів за стіл, мама подала йому біфштекс, цвітну капусту і картоплю (такої розкоші я досі ще не бачив). Уминаючи все це, Адам пояснив, що м-р Кей, один з компаньйонів нової автомобільної фірми «Аргайл», їхав до Александрії і підвіз його додому. Менш ніж за, дві години вони зробили цілих п’ятдесят миль. Він розповів також, що по дорозі уже встиг побувати у м-ра Мак-Келлара і поговорити з ним відносно деяких страхових справ. При цьому він чомусь грайливо підморгнув мені своїми маленькими, як у батька, світлокарими очима. Я аж зашарівся від захоплення.

За цей час мама встигла збігати у прихожу і оглянути шикарне пальто сина. Вернувшись звідти, вона ще з більшою улесливістю почала упадати коло нього.

— А тепер нам треба дещо обговорити, — сказав Адам, обірвавши свою розповідь та посміхнувшись до мами. — Страховий поліс старого, — пояснив він.

— Давай, Адаме, — стрепенувся батько, який ради такої нагоди, як приїзд сина, навіть не пішов сьогодні на службу. Батько підсів ближче до Адама і з нетерпінням та повагою вп’явся в нього очима.

— Строк поліса скоро кінчається, — збентежено доповів Адам. — Сімнадцятого лютого... Чотириста фунтів могла б отримати мама згідно з заповітом...

— Кругленька сума, — аж захлинувся батько.

— Атож, нічого собі, — кивнув Адам. — Але можна отримати ще більше...

Він таємничо посміхнувся і переможно глянув на оторопілого батька. — Якщо продовжити цей поліс, — додав він, — що мені дуже легко влаштувати. А коли старому стукне сімдесят п’ять років, або навіть в день його смерті нам виплатять шістсот фунтів.

— Шістсот фунтів! — скрикнув батько. — Але зараз ми не можемо займати цих грошей.

Адам знизав плечима. — Ну, звичайно. Та хвилюватись нам нема чого, адже страхове агентство «Рока» не менш надійне, ніж державний банк. Крім того така можливість не всякому випадає. Правда ж, мамо?

Мама здавалася дуже нещасною і весь час нервово смикала пальцями свій фартух. — Я вже не раз вам говорила... мені неприємно наживатися за рахунок рідного батька... у всякому разі не таким шляхом...

— О, перестань, мамо, — перебив Адам. — Ми ж уже давно з цим покінчили. Він винен тобі за житло та їжу, а, крім того, згадай саму історію цього поліса. Коли дід застрахувався багато років тому, це був нікчемний папірець з щомісячними п’ятишилінговими квитанціями; а після краху агентства «Кесла» він і зовсім не вартий був нічого. Добре, що я влаштувався в агентство «Рока» і переписав цей поліс з урахуванням усіх попередніх внесків. Треба дякувати за це містеру Мак-Келлару, який зробив мені особисту послугу.

Мати зітхнула і не сказала більше й слова.

— А за продовження поліса ми теж мусимо платити тобі проценти? — обережно спитав батько.

— Ну, аякже! — нахабно засміявся Адам. — Бізнес є бізнес.

Усі замовкли. Батько довго роздумував і нарешті сказав:

— Г...гаразд, Адаме. Ми, звичайно, продовжимо поліс.

Адам кивнув. — І добре зробите. — Він розкрив саквояж, що лежав у нього під ногами, і витяг звідти згорнутий документ. — Ось новий поліс, мамо. Я залишаю його тобі. Примусь старого підписати до сімнадцятого лютого.

— Гаразд, Адаме, — відказала мама з докором у голосі.

Хоча ділова кмітливість Адамова й справила на мене велике враження, я майже нічого не второпав з їхньої розмови. Пізніше, коли батько пішов на службу, Адам, хоч він і поспішав на потяг, приділив декілька слів і мені.

— Гадаю, що ти проведеш мене на станцію, Роберт, — звернувся він, колупаючи пір’їнкою в зубах та дружньо оглядаючи мене своїми малесенькими очицями.

— Я хочу зробити тобі невеличкий подарунок. Так би мовити, на згадку про нашу першу зустріч. — Він вийняв з гаманця півсоверена і підніс мені до очей, затиснувши монетку між великим і вказівним пальцями.

— Ач, яка монетка... прямо з Монетного двору... і досить корисна штучка, що б там не базікали ті, у кого немає їх досить. Треба з дитинства привчатися цінувати гроші, Роберт. Зрозумій мене вірно. Я не якийсь там скупердяй, умію користуватися грішми.., їсти й пити все найкраще, гарно одягатись, зупинятись у шикарних готелях і примушувати інших людей упадати біля мене. Так я розумію життя. Не те, що інші... Ну, наприклад, дідусь... ні фартинга в кишені, живе в мансарді з ласки родичів на хлібі та воді... — Він раптом увірвав свою тираду, глянув на годинника і посміхнувся так звабливо, що я не міг не відповісти йому тим же.

І поки я чекав на нього в коридорі, мені чомусь дедалі більше здавались правильними його погляди на життя та роль грошей. І я гаряче мріяв про той час, коли я з повними кишенями золотих монет увійду в ресторан і велично замовлю тремтячому офіціантові біфштекс. А зараз я й сам тремтів від нетерпіння скоріше діждатися подарунка, якого мав купити мені Адам на свого чудесного півсоверена.

— Може, ти понесеш мій саквояж? — спитав Адам, поки мама подавала йому пальто.

Я гаряче висловив свою готовність служити йому і схопив саквояж, що його розпирали якісь вугласті речі, не схожі ні на книги, ні на папери; саквояж був значно важчий, ніж я гадав. Мама знову поцілувала Адама, і ми рушили на станцію. Адам ішов повільними широкими кроками, а я майже біг за ним, перекидаючи саквояж з однієї руки в другу.

— Ну, так який же подарунок тобі купити?

— Що хочеш, Адаме, — задихано відповів я.

— Ні, ні, — опирався Адам. — Ти скажи, чого б тобі хотілося, мій юний друже.

Яка щедрість! Яке розуміння! Підбадьорений, я вирішив висловити своє бажання, глянувши на ставок, що в цей час уже був вкритий досить товстим шаром льоду. Не раз, ідучи з школи, я з заздрістю стежив, як на ньому каталися діти на ковзанах, бо мені не дано було такого щастя.

— Мені дуже хочеться мати ковзани, Адаме. Я бачив їх у вікні крамниці Ленгленда на Хай-стріт.

— А! Ковзани! Але... ти ж не зможеш кататися на них влітку.

Тяжко розчарований, я все ж не міг не погодитися з його міркуванням.

— Гадаю, що футбольний м’яч буде краще, — продовжував Адам. — Боюся тільки, що, коли ти гратимеш у м’яча з іншими хлопчиками, вони одразу ж випустять з нього кишки. Може, купити тобі складного ножика? — спитав Адам, вітаючи знайомого, що переходив вулицю. — Ні, ти ще поріжешся. Придумай що-небудь інше.

Важкий саквояж бив мене по ногах, а одне плече пригнулось аж до землі, і я, тяжко сапаючи та обливаючись потом, ледве встигав за Адамом.

— Я... я не можу нічого придумати, Адаме.

— Ну, тоді ось що! — випалив Адам. — Купимо таке, щоб і мамі було приємно. Добре?.. Мені здається, що я нарешті знайшов потрібну річ!

— Дякую, Адаме, — ледве вимовив я, думаючи лиш про те, щоб долізти живим до станції.

А він глянув на годинника і ще дужче припустив, покрикуючи на мене:

— Давай, хлопче! Лишилось дві хвилини. Та не тряси так саквояж.

Я через силу здерся за ним по щаблях привокзальної драбини. Поїзд уже стояв на платформі. Адам вскочив у вагон першого класу для курців, схопив у мене саквояж, який я відпустив з сльозами радості на очах, і почав ритися в ньому. Перехилившись через вікно, він поклав мені в руку товстий мідний календар, що блищав, як мамина брошка; назви днів і чисел пересувалися в ньому за допомогою гвинтиків, а посередині красивими літерами було написано: «Страхова компанія Рока «Semper fidelis»[7].

— Ось, — сказав Адам з таким виглядом, наче давав мені королівський скарб. — Правда, чудова річ?

— Дуже... дякую, Адаме, — приголомшено пробелькотів я.

Кондуктор засюрчав, і поїзд рушив. А я поплентався додому, радий і не радий з своєї нової цяцьки, а також з усього того, що пережив за сьогоднішній день. Коли я показав свій трофей дідусеві, той довго мовчки розглядав його, насупивши брови. Нарешті я спитав:

— Це ж не золото, дідусю?

— Ні, — буркнув він. — Коли він вже походить від Адама, то можеш бути певним, що це мідь,

Я ще раз мовчки прочитав напис на календарі.

— Дідусю, а це має якесь відношення до твоєї страховки?

Дід одразу почервонів і люто накинувся на мене:

— Не смій навіть згадувати при мені того пройдисвіта, інакше я одірву тобі голову.

Запала тиша. Дідусь підвівсь і почав ходити туди-сюди по кімнаті. Потім спитав з великим гнівом:

— Справа, хлопче, не в цьому календарі... а в огидній скаредності цього... пихатого негідника!

Він кілька разів повторив цю тираду, спочатку — грізно, потім — з сарказмом в голосі і нарешті — зовсім спокійно.

Помітивши, як я сидів, весь скорчившись і знітившись перед ним, дід немовби засоромився і лагідно звернувся до мене:

— А ти хочеш кататися на ковзанах?

У мене защеміло серце.

— Та я ж не маю ковзанів, дідусю.

— Ну, й що. А ти все-таки не здавайся. Може, ми що-небудь і придумаємо.

Дочекавшись, поки «дорога буде вільною», дід спустився в погріб, що знаходився під кладовкою, і приніс звідти дерев’яний ящик, повний ржавих цвяхів, шурупів, защіпок і всякої всячини; звідти ж виглядали погнуті й заржавілі ковзани, що давно вже втратили своє призначення. Дідусь умостився в кріслі, засунувши люльку в зуби, а я сів на підлогу біля ящика. Дід наказав мені зняти черевики і вперто заходився приладновувати до них маленькі ковзани типу «Акме», що були розраховані зовсім на інший зріст. Я мало не плакав від того, що в нього нічого не виходило. Та нараз дідусь видобув з ящика пару дерев’яних ковзанів, на яких ще малою каталася Кейт. Оце радість! Коли ми прикрутили їх до підборів моїх черевиків, з’ясувалось, що вони якраз підходять. У нас не було ремінців, та у діда знайшлося досить міцних вірьовок, що згодилися на це.

Дід відкрутив ковзани, я взув черевики, і ми радісно попрямували до ставка.

Яка це була чудова картина: на льодяному полі з півмилі завдовжки та в чверть милі завширшки весело гасали, зупиняючись і встаючи, ковзанярі; вони бавилися, наскакували один на одного, падали, підводились, і лід аж дзвенів від скреготу ковзанів та стоголосого щебетання малюків.

Дідусь приладнав мені ковзани і почав терпеливо вчити, як триматися на льоду, пересипаючи свої пояснення складними спортивними термінами. Він ковзався поряд зі мною, тримаючи мене та скеровуючи в потрібний бік моє неслухняне тіло, поки, нарешті, я не навчився ковзатися сам. Тоді він одійшов і, приєднавшись до Пітера Діккі та містера Боуга, що стояли на березі, запалив люльку і спокійно стежив за мною

Захоплений цим новим способом руху, я все-таки ледве кульгав по льоду. В затишному кутку ставка якісь ковзанярі поклали на лід апельсин, що яскраво вирізнявся на цьому сірому полі, і робили навколо нього все менші й менші кола. Серед них була міс Джулія Блер, а також, на моє превелике здивування, Алісон Кейс з матір'ю. Вони ковзалися справді-таки майстерно. Помітивши мене, Алісон під’їхала і взяла навхрест за руки. Наслідуючи її рухам, я досить вправно ходив по колу Я подякував Алісон за науку, та вона лише посміхнулась і раптом помчала вперед до матері.

Згодом дідусь покликав мене до берега і спитав:

— Ну, що, сподобалось?

— Ой, дідусю, це чудово, дуже чудово!

Засинаючи того вечора радісним і щасливим... я ніяк не міг збагнути, чого це навколо мене крутяться офіціанти? Якісь там старі коньки, а скільки втіхи принесли вони мені. Шкода, що я не зустрів там Гевіна. Бабусю, завтра я знову буду гарним хлопчиком. Пробач мені за те, що сьогодні порушив своє слово. В майбутньому постараюсь виправдати твоє піклування й постійні молитви за мене. А зараз... зараз я хочу спати.

8

Весна прийшла дуже рано, і три каштани, що росли перед вікнами, щоранку радісно кивали своїми білими кошлатими шапками маленькому хлопчику, який шалено рвався на волю до незнаних досі радощів і шукань.

П’ятнадцятого квітня бабуня знову поїхала на кілька місяців до своїх ейршірських родичів. Це вже стало для неї звичкою, і кожен рік вона ділила навпіл: осінь і зиму — жила в Лівенфорді, а весну й літо — «квітучі місяці» — проводила в Кільмарноці.

За час нашого знайомства ми значно просунулися вперед у виконанні приватних релігійних обрядів. І треба сказати, що, певно, ніхто-ніхто в світі не зміг би поводитися з більшою делікатністю щодо мене, ніж бабуня. Хоч вона й була переконаним членом фанатичної секти, до якої затягнув колись її чоловік, але ніколи не намагалась нав’язувати мені свої погляди. Її піклування про мене завжди базувалося на терпеливих сподіваннях. Наполегливіше приймалася бабуня за мою душу у неділю після обіду: забирала мене до своєї кімнати і примушувала декламувати окремі місця з біблії, сидячи у неї в ногах. Слухаючи мій звіт про війну між Саулом і Давидом, вона тихенько похитувалась у своєму кріслі-качалці, що стояло біля вікна, вкритого безліччю сонних мух, і час од часу поглядала на шлях, по якому снували люди, що в ці недільні дні завжди йшли на драмбакське кладовище; при цьому бабуня ввесь час смоктала цукерку, не крихку м’ятну пастилку, що так полюбляв нерозважний дідусь, а «імперську», тверду і круглу, котра довго цокотіла у неї в зубах, наче брязкальце. (Мені здавалось, що навіть захоплення різними цукерками яскраво демонструвало різницю в характері моїх предків). Бабуня часто перебивала мою декламацію і повчала, як треба жити на світі: як треба уникати скритності, а головне — як протистояти спокусам диявола.

Сатана, злий Дух, Люципер, або, як вона ще величала його, Чудовисько, був особистим ворогом бабуні, що тільки й знав щирити зуби та кусати праведників за лікті. Завдяки постійному піклуванню бабуні та залякуванню в дитинстві, диявол став для мене реальним страховиськом, що не давало мені ні їсти, ні спати.

Іноді бабуня ходила ввечері до своєї секти; тоді я повинен був сам готувати для неї глиняну карафку з кип’яченою водою, що правила їй за грілку для ніг, і, роздягнувшись, укладався спати. На верхньому поверсі завжди було мало світла, а тут ще й дідусь частенько кудись зникав — не в церкву, звичайно. І от, лежачи один у спальні, наповненій шепотінням, оточений з усіх боків мерехтливими стінами і панелями, що раз у раз таємниче потріскували, я завжди відчував усіма фібрами свого збудженого тіла, що в кімнаті хтось никає. То був злий Дух, що ховався в бабиній шафі і тільки й чекав, поки я задрімаю, щоб плигнути на мене.

Я довго лежав, затамувавши подих та болісно прислухаючись до шурхотіння, і нарешті не витримував. Набравшись сміливості, я зіскакував з ліжка і підходив до жахливої шафи. Коліна в мене тремтіли, горло стискалося, серце несамовито калатало, і все ж я якимсь чудом видавлював з себе боязкий, але досить грізний крик:

— Вилазь, дияволе! Не боюсь я тебе, проклятущий!

Після цього я тричі похапцем хрестився і одчиняв дверцята. На якусь мить серце моє переставало битися... але в шафі нічого не було — нічого, лише туманні обриси платтів бабуні. Зітхаючи з полегкістю, я повертався до ліжка і з розгону плигав на нього.

Бабуня нічого не знала про мої суперечки з чортом і, здається, була цілком задоволена своєю методикою виховання. Від'їжджаючи в новому капелюшку в Кільмарнок, вона затиснула мені в руку шестипенсовика і, коли я обіцяв їй акуратно приймати ліки, щоб «бути стійким», сказала на прощання:

— Коли я повернусь, моє ягнятко, ми подумаємо, що робити з тобою.

Я щиро любив бабуню. Та коли вона поїхала, мені чомусь стало легше на серці, особливо після того, як мама дозволила мені спати на тапчанчику, що стояв за завіскою в кухні. Нарешті у мене був свій власний куточок!

Дідусь теж ожив. Перш за все він схопив велику пляшку з ліками, що їх лишила для мене бабуся, і, загадково посміхнувшись, пошпурив її через вікно. Напившись цих ліків, папоротник, який ріс унизу, одразу ж пожовк і зів’яв, що викликало у Мардока буркотливе нарікання на негідні вчинки дідуся, в чому хлопець звичайно помилявся.

Та все це дрібниці. Головне те, що мешканці Ломонд В'ю хоч трохи заспокоїлись, захоплені пробудженням природи і користуючись з тиші, що запанувала на верхньому поверсі. Дідусь щодня ходив на лужок грати з Седдлером Боугом у «марліз», а батько першого ж недільного дня напнув білий чохол на свого кашкета і повів мене на водокачку. Я з захопленням розглядав через червону залізну огорожу величезний резервуар та красиве казенне житло, в якому батько сподівався оселитись після відставки нинішнього інспектора — містера Клеггорна. У мами теж стало менше мороки, і вона спокійніше рахувала щодня пенси та фартинги, що на них треба було годувати сім’ю. Навіть завжди мовчазний Мардок, умиваючись вранці, муркотів собі під ніс пісеньку: «Я кохаю дівчину, чудову гірську дівчину». Лише Кейт ніщо не тішило; її все дратувало — і те, що рослини розвиваються надто буйно, і те, що вільшанки спритно мостять собі гніздечка з соломи, і навіть іржання жеребця на далекій фермі Снодді.

Перш ніж описати свої власні щасливі пригоди, я хочу разом з вами обережно заглянути в душу цієї відлюдкуватої Кейт.

Всі ми спокійно сидимо за обіднім столом біля розчиненого вікна, крізь яке проникає чудовий аромат бузку та інших весняних квітів. Мама не любить, коли щось залишається в тарілках, тому вона бере три маринованих сливи, що зосталися на блюді, і звертається до нас:

— Хто хоче слив? Вони дуже корисні для підсилення кровообігу в цей весняний час. — І пропонує сливи Кейт. Та мовчить: тоді мама кладе їх в тарілку Мардока. Кейт одразу схоплюється, очі в неї наливаються кров’ю, а на лобі вискакують сині гулі. Вона несамовито репетує:

— Я ніщо в цьому домі! Хоч я теж досить заробляю... цілими днями товчуся з тими смердючими виродками... я більше ніколи, ніколи не буду ні з ким з вас розмовляти! — І вибігає з кімнати, а за нею вискакує роздратована мама, але зараз же повертається і говорить, хитаючи головою:

— Чудна якась дівчина наша Кейт.

Мардок велично поступається сливами сестрі, але мама швидко наливає чай — спасіння від усіх бід — і просить мене віднести його в кімнату Кейт. Мене обирають тому, що я нейтральна фігура в цій сім’ї і, звичайно, нічим не міг зобидити Кейт. Я застаю її у ліжку в сльозах; вона більше не сердиться, тільки жаліє себе.

— Всі вони ненавидять мене, всі до одного! — Вона раптом сідає в ліжку і повертає до мене заплакане обличчя. — Скажи, мій любий, невже я справді така вже некрасива?

— Та ні, Кейт, ні... зовсім ні, — змушений я збрехати.

— Твоя матуся була далеко вродливішою за мене. Справжня красуня. — Сумно хитає головою Кейт. — А у мене таке жахливе ім’я. Подумай тільки, Кейт. А хто захоче з Кейт кататися при місяці... або йти слухать менестрелів[8] у «Пойнт»? Якщо ти зустрінеш мене в товаристві незнайомого тобі парубка, клич мене Ірен. Добре?

Я покірно, але здивовано обіцяю. Адже в усіх інших відношеннях Кейт така розумна: вона хороша вчителька, добре грає в хокей, чудово в’яже, відвідує вищі жіночі курси і має навіть більш ніж «тверду волю», якою відзначаються усі шотландці. Занадто піклуючись про охайність своїх бідолашних учнів, чистьоха Кейт часто знаходить у себе паразитів; тому, повертаючись додому, вона насамперед скидає з себе вбрання і, сховавшись у ванній, з огидою, але терпляче очищається від них. Чужі люди завжди хвалять Кейт: «Яка достойна дівчина!»

Дякуючи їй, я врятував зуби, бо коли вони почали псуватися місяць тому, Кейт, не кажучи й слова, схопила мене за руку і повела до лівенфордського дантиста — містера Стренга. Вона дає мені також хороші книжки з своєї невеличкої бібліотечки — «Айвенго» і «Хірвард, вставай!» Та я знаю, що в одній шухляді з ними — я її потайки обшукав — лежать і інші книги, в кінці яких розповідається про те, як кучерявий красунь, белькочучи щось незрозуміле, падає на коліна перед прекрасною жінкою в білому шовковому платті, яку він доти не помічав.

— Гаразд, Робі, — зітхнула Кейт, — я вважаю, що нам однаково, де нидіти — тут чи десь.

Повернувшись вниз, я заспокоїв маму, що все гаразд. Але, насправді, було не так. Два тижні після цього Кейт зносилася з родиною лише за допомогою цидулок, надряпаних на зім’ятих клаптиках паперу. Вона посварилася навіть з подругою Бессі Евінг, і та щовечора прибігала до мами скаржитися на несправедливість Кейт. Щира, віддана й дуже розумна дівчина, Бессі іще з школи терпеливо зносить всі примхи Кейт. Походить Бессі з інтелігентної сім’ї, що живе в Ноксхіллі, працює на міській телефонній станції і щосуботи вбирається в синьо-червону форму Армії Спасіння[9]. Маленька на зріст і анемічна з виду, але з красивим пушистим волоссям, вона скидається на янголятко і дуже любить загравати з Мардоком, коли лишається з ним на кухні.

Я чую, як вона скаржиться мамі:

— Турбуюсь я за неї, місіс Леккі. Адже її ніщо вже не цікавить. Хоч би нам пощастило примусити її пограти на мандоліні... або на банджо.

Маленький плетун, я одразу ж біжу до дідуся з цією новиною:

— Дідусю! Га, дідусю! Кейт збирається вчитися грати на банджо.

Дід поглядає на мене лукаво, і ледве помітна посмішка кривить його губи. — Боюсь, хлопче, що ця гра вже нічим їй не зарадить.

Я нічого не второпав і здивовано витріщився на діда; можливо, він гадає, що Кейт краще вчитися на піаніно... та, яка різниця! Я схоплююсь з місця, стрімголов вискакую з кімнати і починаю бігати, мов несамовитий, — просто так, щоб відігнати від себе незрозумілі думки. Користуючись моєю моторністю, всі посилають мене то туди то сюди — навіть місіс Буземлі; та коли я виконую її доручення, вона обдаровує мене чудовою посмішкою і товстим бутербродом, сам вигляд якого викликає у мене цілий водоспад слини. Я одразу ж забуваю про свою гірку долю нещасного сироти, якого ждуть тяжкі знегоди і страждання, і поринаю в радісні мрії про дружбу з Гевіном; і я щасливий... щасливий від того, що Гевін любить мене.

Нарешті настав час, коли здійснилися мої мрії про мандрівки з Гевіном. Ми почали щодня видиратися з ним на пагорби та височини і робили це так відважно, що торішні подорожі з дідусем здавалися мені тепер дитячими забавками. Гевін невпинно і настирливо шукав яєчко золотистої сивки, якого досі невистачало в його чудовій колекції, тому що ця пташка дуже рідко залітає в наш холодний край. Захоплений до нестями розшуками, він однак знаходив час і терпіння, щоб вчити мене, як розшукувати пташині гніздечка в найпотаємніших і найвіддаленіших куточках лісу. Розсуне, бувало, колючі квіти глоду і здивовано крикне: «Диви! Гніздечко дрозда. І аж п’ятеро яєчок». Я нагинаюсь і жадібно милуюсь чепурненькою чашечкою з соломи та глини, в якій лежать гарненькі яєчка з блакитними цяточками. Гевін бере з мене священну клятву лісників, що ніколи в житті я не посмію забрати з будь-якого пташиного гнізда більше одного яєчка, як це роблять хулігани, що «розорюють» пташині гнізда і примушують пташок міняти свої оселі.

Якось ми дійшли аж до Драмбакських гір. Це була для мене нова незнана країна, де повівав ніжний і прохолодний, мов весняна вода, вітерець, а повітря було чисте й прозоре, як кришталеве скло. Глибоко внизу недбало розкинувся чудовий край, вільний і тихий, уквітчаний білими мережками шляхів та підперезаний блакитним поясом стрімкого Клайда, оздобленого коштовними самоцвітами крихітних кораблів, що яскраво виблискували у сяйві вечірнього сонця. А ще далі в сизій імлі маячило місто Лівенфорд, над яким гордо височів купол замка Рока. Внизу, під нашими ногами, були порозкидані цяцькові хатки села Драмбак, за якими далеко на захід тяглися зелені пагорби та долини. Видивляючись на них, я раптом злякано здригнувся, (побачивши прямо перед (собою над купчастими хмарами високий синій пік, що, мов намальований, стирчав на блакитному фоні.

— Диви, Гевін, диви! — загорлав я, щільно пригорнувшись до нього і вказуючи на вершину.

Він спокійно закивав головою:

— То гора Бен.

Я стояв, мов зачарований, та скоро Гевін повів мене далі. Незабаром ми досягли біленької ферми, що одиноко причаїлась у кущах під високим пагорбом, оточена повіткою та хлівом. З двору війнуло на нас пахощами сіна та корів, а біля ганку росла крислата, уже пожовтіла верба. Над нашими головами пурхали вальдшнепи, дзижчали бджоли, а в тіні дерев лежали ситі корови, що спокійно ремигали, повернувши голови в один бік; вони безперестану хляпали вухами, одганяючи мух, і здивовано скоса поглядали на нас великими вологими очима.

За вигоном ми почали дертися на ще вищу гору.

Мочар, до якого привів мене Гевін, був уже майже на самому небі, — дике й пустельне місце, оточене сталактитами та сповнене безліччю дивовижних звуків. Ми обережно просувалися вперед, уважно приглядаючись до кущів, і здавалось, що ми граємось у піжмурки з кудлатими хмаринками, які цілими отарами пробігали над головою.

Іноді Гевін зупинявся і мовчки показував мені всілякі дива: войовничу росянку, що поїдає комах, або білу медяну орхідею з задушливим запахом. Раз дорогу нам переповзла гадюка, та перш ніж я встиг крикнути, Гевін розтрощив їй голову підбором свого гірського черевика. Нарешті, видершись по найкрутішому схилу, ми досягли Кряжу вітрів, де й зупинились, щоб трохи перекусити.

Цілий місяць Гевін уперто і настирливо шукав яєчко золотистої сивки, та даремно. Якось увечері, коли ми поверталися з нашої найдальшої подорожі, стомлені і розчаровані, я затримався біля зарослого кущами болота. Мене чомусь весь час тягло до цих водяних чагарників, де бурхливо кипіло дивовижне і незнане мною досі життя. Я нагнувся, щоб спіймати кількох пуголовків. І раптом — таке може бути тільки уві сні — очі мої спинилися на гніздечку з соломи, в якому лежали три великих золотисто-багряних яєчка.

Я так заверещав, що Гевін спинився злякано і прибіг до мене, хоч і був дуже стомлений. Не в змозі вимовити й слова, я мовчки показав йому свою знахідку. Обличчя Гевіна не було видно, але з того, як він заціпенів, мені стало зрозуміло, що ми нарешті знайшли жадане гніздечко.

— Це воно! — скрикнув Гевін, пірнувши по коліна в болото і беручи одне з яєчок. Ми сіли на сухому мосі, і Гевін спочатку обережно опустив яєчко в воду, щоб пересвідчитись, що то бовтун, потім видув його і поклав ціленьку шкаралупку мені на долоню. — Ну як? Правда ж, гарненьке?

— Чудове, — радісно підтвердив я. — От добре, що ми нарешті знайшли-таки його. — І обережно простягнув його Гевіну. — Тримай, Гевін.

— Ні, — сказав він, зачаровано дивлячись на останні два яєчка, яких — я це знав — він ні за що в світі не візьме. — Воно твоє.

— Та що ти, Гевін! Воно твоє.

— Ні, твоє, — стійко зрікався він, — ти ж знайшов його, а не я.

— Та я ніколи й не шукав би його, коли б не ти, — умовляв я його. — Воно твоє, тільки твоє.

— Твоє, — уже слабіше пручався він.

— Твоє! — крикнув я.

— Твоє, — прошепотів він.

— Твоє! — мало не плакав я.

Ми довго сперечались, поки, нарешті, я не знайшов сильніших аргументів:

— Гевін, повір мені. Яєчко це чудове, ніде правди діти. Але воно не потрібне мені. У мене ж немає колекції, а в тебе є. До того ж мене значно більше цікавлять жаби, пуголовки, метелики і тому подібне. І якщо ти зараз же не візьмеш яєчка... клянусь... я... я... викину його.

Переляканий цією страшною клятвою, Гевін глянув на мене, в очах у нього світилася величезна радість. Тремтячим голосом він погодився: — Я... я візьму його, Робі. Тільки з умовою, що ти візьмеш у мене те, що, я знаю.... тобі дуже подобається. — Він обережно загорнув коштовне яєчко у вату і поклав його в коробочку для колекції. При цьому засміявся до мене такою ласкавою і такою щирою посмішкою, що у мене аж серце розривалося від щастя.

Того ж вечора я ніс від нього чудову річ, про яку я давно вже мріяв, ще з того часу, як Гевін навчив мене користуватися нею, — старий мідний мікроскоп, який колись належав його сестрі Джулії, що вивчала природничі науки в Уінтонському коледжі. Мікроскоп був простої конструкції, але складався з двох окулярів і двох об’єктивів, а лінзи, хоч і виправлені наглухо, походили з першорядної фірми, бо мер любив, щоб усе в нього було найкращої якості. Разом з інструментом мені вручили три зразкових скельця і розтріпану книгу, в першому розділі якої з’ясовувалось, що можна побачити в краплі води, а в другому — «Будову крильця мухи».

Я поставив мікроскоп у дідуся на столі і почав уважно розглядати через нього зразкові скельця. Дід тільки поглядав на мене крадькома, бо з того часу, як я потоваришував з Гевіном, він трохи прохолов до мене. А треба сказати, що дідусь був майстер на те, щоб «дутися» без усякої причини. Мені здається, що в душі він потурав моїм мандрам з Гевіном, але тому що сам не брав у них ніякої участі, удавав, що зневажає мене за це. Та цього разу цікавість в ньому перемогла.

— Що це за чудасія в тебе, Роберт? — звернувся він, вживаючи моє повне ім’я, щоб підкреслити свою холодність. Я з запалом почав розказувати, і скоро він уже сидів поряд зі мною, заглядаючи в таємничу трубку і плутаючи гвинти, але робив вигляд, що прекрасно вміє володіти інструментом. Ця забавка явно захопила його, бо коли я повернувся після вечері, він, як і раніше, сидів біля об’єктива, прицмокуючи та вигукуючи: — Сили небесні! Скільки мікробів у цьому сирі?

Так почалася для мене і для дідуся чудова ера проникнення в таємниці невидимого. Скоро ми визубрили весь пошматований підручник Джулії Блер; тоді дідусь, мов новоявлений Гекслі[10], пішов у публічну бібліотеку і приніс звідти більш наукові праці: «Елементарну біологію» Брука, «Водяні рослини» Стіда і чудову книгу Гранта «Життя ставків» з тридцятьма кольоровими таблицями. Вдень, поки я сидів у школі, дідусь обходив усі калабатини і баюри, а ввечері ми уважно розглядали добуті ним трофеї під лінзами мікроскопа, раз у раз порівнюючи маленькі тільця, що плазували перед нашими очима, з малюнками в наукових книжках. Уявіть собі наше хвилювання, коли ми розгледіли під скельцями сонливу амебу та мікроба-стрибунця.

Я сп’янів від усіх цих чудес природи. В пташиних гніздах було повно пташенят, що так смішно розкривали свої дзьобики, вимагаючи їжі; у полі бавилося лоша, стрибаючи круг каштана; кучеряві ягнятка тоненько бекали за загородою ферми Снодді. В книжках своїх я часто зустрічаю слово «розмноження», про смисл якого лише смутно догадуюсь. Найпростіші істоти розмножуються шляхом поділу, інші — шляхом злиття... Я близький до істини. Але хто з’ясує мені її значення. Це може зробити тільки Берті Джемісон. Гевін поїхав на тиждень у Ласс, де ловить величезних лососів разом з всевладним батьком. А я щодня повертаюся зі школи з Джемісоном та його дружками, але біля його дому на Драмбак-толл вони одсилають мене геть, заявляючи, що я «ще малий», а самі зникають у дверях пральні, які вони замикають за собою, зачинивши спершу віконниці. Ображений, я довго ще стою на вулиці, а в темному підвалі чути якесь шарудіння, приглушені зойки і сміх. Нарешті вони виходять крадькома звідти, і Берті каже мені, що на знак особливої ласки я можу піти туди з ними завтра ввечері.

Я так зрадів, що, прийшовши додому, одразу ж виклав усе дідусеві.

— Що?! — скипів дід, трахнувши кулаком по столу. — Ти не підеш туди. Через мій труп. Чуєш?!

А на другий день, коли я виходжу зі школи, дід уже чекає на мене біля воріт. Він бере мене за руку, а коли Джемісон пробігає повз нас, дає йому такого стусана, що бідний хлопчисько мало не зариває носом. Потім сердито тягне мене за собою, а я сумно розмірковую над тим, які-то бувають чудернацькі й несамовиті прояви весни.

9

А тимчасом весна розквітала дедалі більше.

В бік від головної вулиці Драмбак Род відходила маленька непоказна вуличка з обшарпаними котеджами, що називалась «Звалищем», і тому була зовсім небажаною сусідкою для шикарної аристократичної вулиці, де жили багатії та верховоди міста, починаючи від мера, начальника станції і старшого брандмейстера, та кінчаючи санітарним інспектором — містером Леккі. На «Звалищі» мешкали механіки та майстрові люди, що виконували, з погляду «шляхетних», «брудну роботу» на котельному заводі. Вранці, о п’ятій годині, їх ніхто не бачив, коли заводський гудок кликав їх вставати з ліжка; але в обідній час та ввечері їх ковані підбори неприємно порушували тишу чистеньких вулиць, а їх засмальцьовані фуфайки, руки та обличчя були зовсім недоречними, скажімо, поряд з білим форменим кашкетом і блискучими гудзиками містера Леккі.

Це були тихі люди, бо їх праця була дуже тяжкою; розваги, що їх вони собі дозволяли на свої скромні заробітки, теж були спокійними і безвинними. Щосуботи виходили вони в картатих кашкетах і прямували до парку Богхед, що служив стадіоном для місцевої футбольної команди. Іншим разом, прибравшись у найкращий одяг, вони їхали потягом до Уінтона, щоб випити в цьому місті чаю з пиріжками або подивитись виставу в «Театрі вар’єте». Погожими недільними вечорами вони статечно гуляли в сільських окраїнах міста, і хто-небудь з них уміло награвав на концертино або губній гармошці. В перші дні мого перебування в Ломонд В’ю, коли я ніяк не міг заснути через темряву й важке сопіння дідуся, до мене часто долинав дух тютюну та уривки веселої мелодії, і мені одразу ставало легше на душі, бо це заспокоювало, переконуючи, що на світі все гаразд.

Один з цих майстрів, на ім’я Джемі Нігг, з деяких пір почав звертати на мене увагу. Це був присадкуватий, кремезний чолов’яга, років тридцяти, з незграбними довгими руками та великими сумними очима. Скоро я здогадався, що сумує він через свої ноги — криві, як обіддя на колесах; коли він стояв, стуливши докупи підошви, крізь його коліна можна було побачити весь навколишній світ. І хоч він, бідолаха, з усіх сил старався приховати свою ваду, намагаючись ходити рівно, це викликало лише кепкування його ворогів і жалісливе співчуття друзів. Часто після обіду, коли я біг знову до школи, цей клишоногий котельник зупиняв мене і, дивлячись, мов вірний пес, запитував:

— Ну, як справи?

— Нічого, дякую, Джемі.

— А що чути вдома?

— Все гаразд, Джемі.

— Містер Леккі та всі останні здорові?

— Так, Джемі.

— У Мардока скоро іспити?

— Скоро, Джемі.

— А бабуся ще не приїхала?

— Ні, Джемі.

— У неділю я бачив твого дідуся в парку.

— Невже, Джемі?

— У нього чудовий вигляд.

— Атож, Джемі.

— Сьогодні погожий день.

— Еге ж, Джемі.

На цьому розмова уривалася. Лукаво посміхаючись, Джемі засував руку в кишеню і з поважним виглядом виймав звідти пенні[11], примовляючи при цьому: «На! Та гляди, не розтринькай усе в одній крамниці». Підстрибуючи, я кидався геть, а клишоногий кричав мені вслід: «Вклонися від мене всім домашнім!»

Я вважав, що ця доброзичливість Джемі, як і мера та міс Джулії Блер, походить від того, що вони теж знали мою матусю. Слова «я знав твою маму» завжди зігрівали моє дитяче серце і заспокоювали мене, переконуючи в щирості людей та життя.

Крім того, я був, звичайно, надто заклопотаний тим, яких цукерок купити в крамниці Тіббі Міннз, щоб роздумувати над причиною такого ставлення до мене з боку Джемі. Брехлива обіцянка Адама подарувати мені півсоверена зробила мене обережним: якщо я не витрачу свого пенні, хто-небудь може довідатися про нього, або він випаде з кишені, коли я лягатиму спати, і покотиться по підлозі прямо до тата, а той підніме монетку і сховає «для мене». А крім того, моє єство — маленького вічно голодного звірятки — аж пищало за цукром. Лісові та степові звірі гинуть, коли їм невистачає дуже важливих для їх організму речовин, навіть якщо їжі у них більше, ніж треба. Отак і я, коли згадую своє голодне дитинство, то думаю, що міг би загинути, якби на світі не було цукерок Тіббі Міннз.

В останню суботу травня ми зустрілися з Джемі уже не випадково: він загодя чекав мене на розі «Звалища», «вичепурений» в синій костюм, жовті черевики і картату кепку з чорними та червоними смугами.

— Підеш зі мною на футбол?

Серце у мене радісно заколотилося, і цей нудний день, проведений без Гевіна, котрий досі був з батьком у Лассі, одразу засяяв для мене веселими барвами. Футбол! Гра дорослих, якої я ще ніколи не бачив і навіть не сподівався побачити!

— Ну, ходімо, — сказав Джемі Нігг і зачовгав жовтими черевиками.

Притиснутий животом до канату, що оточував богхедський стадіон, я стояв між Джемі та його товаришами і несамовито верещав від захоплення, коли хлопці в кольорових футболках почали нападати один на одного. Лівенфордська команда змагалася сьогодні з ненависним суперником — командою сусіднього містечка Ардфіллан. Це були нахабні і грубі хлопці, яких охрестили «джеможерами», тому що вони пропускали хлопчаків на матч не за гроші, а за банки з-під джему, які вони потім продавали на склад утильсировини. Та, хвалити бога, правда взяла верх! Лівенфордська команда перемогла!

Після матчу ми з Джемі поверталися додому, як два старих приятелі. Коли ми, все ще збуджені і захоплені недавньою грою, досягли перехрестя, Джемі вийняв з-за пазухи пакунок, який, певно, муляв його увесь день. Почервонівши, як рак, і запинаючись, він простяг його мені:

— Передай ось це вашій Кейт... Від мене.

Я здивовано витріщився на нього. Кейт?! «Наша» Кейт! Яке вона має відношення до нашої з ним дружби?

— Ну, чого ж ти? — почервонів він ще більше. — Покладеш у неї в кімнаті і все.

Він пішов, а я ще довго стояв з пакунком у руках, остовпіло дивлячись йому вслід.

Кейт не було вдома, тільки Мардок зубрив на кухні урок; тому, виконуючи вказівки Джемі, я відніс пакунок до її спальні й поклав на комод. Я ще ніколи не залишався сам у кімнаті Кейт і зараз, підбадьорений своєю незвичайною місією, вирішив трошки затриматися. Мене приваблювали пляшечки та баночки, що стояли біля дзеркала, і маленькі книжечки в картонних палітурках. Я прочитав їх назви: «Краса обличчя без хірургічного втручання», «Метода пані Болсовер, або як розвинути бюст за дванадцять годин». Найбільше захопила мене книжка з романтичною назвою: «Дівчата! Не будьте синьою панчохою!». Тут розчинилися двері. Я навіть не помітив, як увійшла Кейт.

Вона аж посиніла від люті, а на лобі відразу ж повискакували червоні гулі. Мене врятувало тільки те, що я несамовито заверещав:

— О, Кейт! У мене щось є для тебе, — справжній сюрпризі

Вона спинилася, кинувши на мене сердитий погляд:

— Який там ще сюрприз?

— Подарунок, Кейт! — Я показав їй на комод.

Кейт глянула на нього підозріло і продовжувала бурчати: — Запам’ятай, Роберт, без попередження не можна заходити в кімнату дами. — Потім, взявши пакунок, сіла на постелі і почала розв’язувати; а я нетерпляче чекав, що звідти вирине. Та ось, нарешті, показалась красива коробка, а в ній цілих три фунти найдорожчого шоколаду! Ручуся, що Кейт ніколи не отримувала ще такого подарунка. Я поздоровив її, і з виглядом спільника схилився над коробкою.

— Чудові цукерки, Кейт. Це від Джемі. Він водив мене сьогодні на футбол. Ти ж знаєш Джемі Нігга?

На обличчі Кейт можна було прочитати найрізноманітніші почуття — радість, здивування і навіть відчай.

— То це від нього?! Тоді доведеться їх повернути.

— Та що ти, Кейт! Це ж образить його. І крім того... — І я проковтнув слину.

Кейт мимоволі засміялась. А коли вона сміялась, то ставала дуже приємною. — Ну, гаразд. Тоді візьми собі цукерку. А я не буду їх торкатися.

Я, звичайно, одразу ж скористався з дозволу і надкусив шоколадку, з якої потік солодкий оранжовий крем, ароматний і смачний.

— Ну, що, смачні? — спитала Кейт, в свою чергу ковтаючи слину.

Я так набив рота, що зміг лише кивнути головою.

— Якби тільки вони не від Джемі Нігга! — мовила Кейт.

— Що? Джемі чудовий хлопець! Ти б подивилась на нього сьогодні, коли він з товаришами був на футболі. Він навіть особисто знайомий з центром нападу лівенфордської команди.

— Ну й що з того. Він же простий робітник, якийсь там слюсар. У нього така брудна робота. І, балакають, що він часто перехиляє.

Догадавшись, що йдеться про віскі, я процитував примовку дідуся:

— Це не така вже страшна вада, Кейт.

— Гаразд... — почервоніла Кейт. — А його ноги?

— Не звертай на них уваги, Кейт, — щиро умовляв я її.

— Ні, ноги дуже важлива частина тіла. Особливо, коли «гуляєш» на очах у інших людей.

Я розчаровано замовк.

— Ти кохаєш когось іншого, Кейт?

— Ну... авжеж... — і очі її полинули в романтичну далину поверх книжечки «Не будьте синьою панчохою», а я скористався з її замріяності, щоб взяти ще одну шоколадку.

— Звичайно, багато хлопців освідчувалися мені в коханні, в усякому разі — декілька; а можливо й менше, я не хвалюсь. Та моїм ідеалом є солідний, шляхетний і дотепний мужчина, до того ж брюнет. Ну, скажімо, як пастор Спрул.

Я здивовано уставився очима в Кейт: адже цей пастор був уже літнім пузатим чоловіком, з буркотливим голосом та чотирма дітьми.

— Але ж, Кейт, я б уже краще вибрав Джемі... — несміливо втрутився я, розуміючи, що не слід критикувати її сповідника.

— Гаразд, гаразд, — закивала з королівською поблажливістю Кейт. — Візьми собі ще шоколадку. Не звертай на мене уваги. Я ні за що не доторкнуся до цих цукерок. І взагалі, любов противна і ненависна мені. Жінки завжди розплачуються за неї... А з якою начинкою ця шоколадка?

— З твердою, Кейт. Такої ти, певно, ще ніколи не їла. Ось лишилася ще одна. Візьми... хоча б заради мене.

— Ні, ні, я не можу навіть думати про це. — Отак протестуючи, Кейт, немовби ненароком, поклала цукерку в рот і почала задумливо смоктати її.

— Ну як? Правда, смачна? — допитувався я.

— Жоден мужчина не купить мене, Роберт. А цукерки справді смачні.

— Візьми ще, Кейт.

— Ну, гаразд, візьму, хоч знаю, що мені потім буде від них погано. Знайди мені з оранжевою начинкою, що ти їв спочатку.

Отак за півгодини ми з Кейт ум’яли весь верхній шар цієї величезної коробки.

— А що ж тепер я скажу Джемі? — спитав я після цього.

Кейт раптом заливчасто розреготалась.

— Які ж ми нещирі з тобою, Робі. Особливо я. Їмо цукерки, які коштували бідному парубкові силу грошей, та ще й критикуємо його. Скажи йому правду. Скажи, що нам дуже сподобався шоколад. Подякуй йому як слід. Але щоб більше цього не було, чуєш?

Я поскакав униз одразу через три щаблі, щоб встигнути сьогодні ж передати Джемі хоча б першу частину того, що сказала Кейт

10

Пройшов липень, а з ним і літні канікули. Повіяло гарячим вітром, під яким з дня на день дедалі дужче золотіли хліба. Ми з Гевіном бігали босоніж за поливальною машиною або видиралися на саму високу верховину Гершейк-хілла, щоб назбирати чорниць, з яких мама варила джем — куди кращий за наше набридле варення з ревеню. Ми купались біля загати коло млина, де я вперше навчився плавати, або стояли під водоспадом, і вода заливала нам ніс і вуха, а попід ногами шастали цілі зграї піскарів. Я несамовито верещав або реготав. Вода була така чудова! Вона, здавалось, змивала останні плями розпачу з душі. Ми вилазили на берег, качалися по траві, борюкались і з захватом милувалися голубим небом. О радість! О чисте, тепле повітря, яскраве світло, шовкова зелень, — ви розбудили в мені щастя життя, найсвітлішу радість!

Безмежне щастя несло мені таке циганське життя. Польовий вітер видув бога з моєї голови. Я вже не звертав уваги на листівки, що їх акуратно посилала мені бабуня. Навіть чортяка більше не турбував мене, і я спокійно засинав, промимривши сяк-так молитву. Так, я забув про бога, і небо готувало мені за це нові випробування.

Спочатку прийшла звістка, що Гевін знову розлучається зі мною. Щоліта його батько наймав будиночок у Пертшірі біля ставка, де можна було рибалити й купатися, і Гевін проводив там, серед полонин та скелястих гір, шкільні канікули.

Міс Джулія Блер кілька разів натякала, що я міг би поїхати з Гевіном, якби у мене був хоч трохи кращий одяг і гроші на дорогу. Та де мені все це було взяти! Ми попрощалися з Гевіном на станції; очі у нас підозріло блищали, а руки нервово і міцно сплелися, ще раз скріпивши нашу сердечну дружбу.

А коли я вертався додому по Хай-стріт, на мене, мов грім з ясного неба, звалилася ще страшніша біда: раптом, не знати звідки, переді мною виросла висока чорна постать пастора Роша. Я весь затремтів, коли він, спираючись на величезну парасольку, втупив у мене свій мертвотний погляд єгипетського сфінкса. Так, певно, і я лякаю маленьких кузочок, яких розглядаю під мікроскопом.

Досі мені якось щастило уникати зустрічі з ним, хоч він і був дуже помітною персоною в місті. Пастор Рош був ще молодий — наймолодший священик у всій єпархії. Тонке лице, горбатий ніс, високий лоб, — усе це свідчило про хитрість і незвичайний розум, завдяки якому він успішно закінчив спеціальний шотландський коледж у Римі, після чого дістав занедбану парафію собору Святих Ангелів з паствою, яку важко було тримати в шорах завдяки різноплемінності прихожан — поляки, литовці словаки та ірландці споконвіку тяглися в це місто на заробітки на котельний завод. Скоро він пересвідчився, що єдиною зброєю в його руках проти цих непокірних і темних прихожан мав бути страх. І почав громити їх з кафедри, накидався на них на паперті, чіплявся на вулиці, вдирався в їхні оселі; і вже через рік домігся того, що всі — старі й малі — духу його боялися. Разом з тим завоював він довір’я братів Маршаллів, господарів котельного заводу, і добився поваги до себе, хоч і крізь зуби, з боку найбільш ліберальної частини міських властей. А слід сказати, що цього важко було досягти там, де «католиків» так ненавиділи і зневажали. Та, як не дивно, а він не тільки примусив прихожан боятися себе, як чорта, але й захоплюватися собою. Страх, священний страх сіяв круг себе цей піп, благослови і побий його, господи!

Тому й не дивно, що я тремтів, як заєць перед вовком, хоч він і звернувся до мене лагідним голосом.

— Ти Роберт Шеннон, еге ж?

— Так, отче.

Те «отче» і виказало мене. Піп хитро посміхнувся.

— Ти, я бачу, католик.

— Так, отче.

Він почав складати парасолю. — Я отримав листа від колеги з Дубліна... отця Шенлі... Він просить, щоб я потурбувався про тебе. — Патер Рош глипнув на мене... — Ти, звичайно, відвідуєш месу по неділях?

Я похилив голову. Багато вже мук витерпів я від католицької церкви, — навіть на лобі в мене зостався шрам, — але тут, у Лівенфорді, завдяки своїй самотності та полохливості, я ще не насмілився увійти до католицького храму.

— Ага! — Скільки мороки у нього з тією парасолькою. — А ти вже ходив до причастя?

— Ні, отче.

— А сповідався?

Через хворобу батька я пропустив час першої сповіді, і зараз мені було так соромно, що я радий був крізь землю провалитися.

— Ні, отче.

— Он як... Це дуже важливе упущення з боку хлопця, що носить ім’я Шеннон. Треба поправити це, Роберт. Негайно. Гадаю, що ти пробачиш мені мою настирливість?

Чого він насміхається? Чому не гримає на мене? В очах у мене повно сліз: Гевін поїхав, а тут ще й ця біда скоїлась! До того ж перехожі, яких у цей обідній час багато було на вулиці, з цікавістю поглядали на нас. Скоро звістка про нашу зустріч облетить усе місто, і мої шкільні товариші знову відвернуться від мене, і в Ломонд В'ю теж усе піде шкереберть.

— В наступному місяці ми почнемо бесіди з тими, хто готується до першого причастя. По вівторках і четвергах після четвертої дня. Слушний час, правда ж? Заняття провадитиме матушка Елізабет-Джозефіна... Гадаю, що вона сподобається тобі, якщо ти прийдеш. — Він знову лукаво зиркнув на мене сердитими чорними очима. — Ну, як, прийдеш, Роберт?

— Так, отче. — Ледве промимрив я задубілими губами.

— Молодець. — Парасолька знову заходила в його руках, немовби й вона рада була нашій угоді. А він привітно глянув на чорну супутницю і почав кружляти нею над моєю головою, просторікуючи далі: — Ще одне, Роберт... Хоч тобі, певно, важко буде це зрозуміти, бо живеш ти не в католицькій сім’ї... Ось що: не смій їсти м’яса по п’ятницях. Це суворо заборонено нашою церквою. Запам’ятай... жодного шматочка. — Він востаннє глянув на мене і відійшов, і мені здалося, що п його очах блимнув теплий вогник.

А я поплентався в протилежному напрямі, страшенно збентежений цією злощасною зустріччю. Нарешті я був спійманий і засуджений за всі свої злочинства! День став для мене сірим і нудним, бо мені навіть і на думку не спадало, що можна й не підкоритися священику. Ні, ні, його невсипуще око тепер повсякчас стежитиме за мною: кожної хвилини він може знову виринути, — та й дуже вже він страшний, щоб посміти не підкоритись йому. Одним подихом злого вітру здуло пилок бабуні з моєї душі. Прокляття, що переслідує мене з часу мого народження, знову звалилося на мою голову. І я змушений був терпіти і страждати.

Коли я наближався вже до чорного ходу, мене раптом аж у піт кинуло від страху: адже сьогодні — якраз сьогодні — п’ятниця. А з кухні так смачно пахло печеним м’ясом — моєю любимою стравою. Я аж застогнав. Великий боже і патер Рош! Що ж мені робити?

Я нерішуче ввійшов у кухню і сів на своє місце за столом, де вже сиділи Кейт і Мардок. Мама одразу ж поставила передо мною повну тарілку мяса; порція була значно більшою, ніж звичайно; до того ж м’ясо так гарно пахло, що я мало не зомлів.

— Мамо, — сказав я тихим голосом. — Щось мені сьогодні не хочеться печені.

Всі витріщилися на мене, а мама тривожно запитала:

— Ти не захворів часом?

— Н-не знаю. Здається, трохи голова болить.

— Тоді їж картоплю з підливою.

М’ясна підлива... але вона, мабуть, теж заборонена... я похитав головою.

— Я краще нічого не їстиму...

Мама збентежено цмокнула язиком, як вона завжди робила, коли в чомусь сумнівалась. Перш ніж знову пустити мене до школи, вона дала мені ложку мікстури Грегорі. Проходячи повз кладовку, я схопив скоринку хліба, сховав у кишеню і жадібно з'їв, прямуючи до школи. Але це мало допомогло, бо цілий день мені зводило живіт од голоду.

За вечерею мама взяла шматочок холодцю з тарілки містера Леккі, якому вона завжди подавала щось «ласе» і, винувато посміхаючись, сказала:

— Роберт сьогодні хворий.

У мене защеміло серце. Жадібно споглядаючи рожеві ниточки м’яса, що просвічували крізь желе, я думав: «Чом же я не сказав їм правди? Ні, ні, ні за що в світі! Адже історія моєї фатальної належності до католицької церкви і так болісна для цієї сім’ї. Вони вже трохи забули, і нагадати знову про це — значило б накликати на себе страшенну біду, подібну до тієї, що зображена на картині в кімнаті бабуні — «Самсон руйнує храм». Страшно навіть подумати, як скривиться батько...»

Та якраз він і виручив мене:

— Хлопець, певно, об’ївся зеленого агрусу. Нехай лягає спати. — І він знову переклав холодець з моєї тарілки в свою.

А я й близько не бачив того зеленого агрусу. Все ж я зрадів його несправедливому присуду і голодним поплентавсь у свій закуток за фіранкою.

У неділю, коли ще вся сім’я спала, я викрався з дому і побіг на месу, що починалася о сьомій годині. Я сів позаду всіх і весь час ховав обличчя, коли біля мене проходили з скринькою на милостиню. Церква була дуже гарна — будував її, як я пізніше дізнався, сам П’юджін; все в ній схиляло до молитви: і різнокольорові вітражі, і білий високий вівтар, і цілий ряд ажурних арок над нефом. Але, повторюючи про себе псалми, я не знаходив у них ніякої втіхи. А коли на кафедру вийшов патер Рош, у мене від страху затремтіли коліна. Я ждав, що він одразу ж накинеться на мене за те, що я не зумів постояти за свою віру. Та хвалити бога... він заговорив про інше! Проте об’ява, яку він зробив, знову позбавила мене спокою. На тому тижні починався піст: у середу, п’ятницю і суботу не можна їсти скоромного; господь буде не милосердний до тих поганців, котрі посміють осквернити рот м’ясом у ці дні! Я вертався додому з відчаєм на серці і, мов навіжений, вторив: «Середа, п’ятниця, субота... Образити бога — це великий гріх. Однак я боявся його значно менше, ніж патера Роша, який спонукав мене здійснити це непосильне завдання.

У середу мені пощастило. Заклопотана пранням білизни, мама не звернула уваги на мою заяву, що я не прийду на обідню перерву, бо мені треба пообгортати підручники; вона нічого не підозрівала і дозволила мені взяти з собою бутерброди з джемом. Але в п’ятницю, коли я вдався до тих же хитрощів, вона наказала мені прийти додому і поїсти гарячої страви. Коли ж я вернувся, мама поставила передо мною величезну котлету і вийшла на кухню з виглядом, котрий віщував мені великі неприємності, якщо я не спорожню тарілки дочиста.

Господи, як я страждав! Жоден єврей, перед яким інквізиція клала шматок сала, не мучився так. Я з відчаєм глянув на Мардока, що спокійно жував собі навпроти. Він готувався до іспитів і сидів тепер вдома, в той час як Кейт перестала приходити на обід, надто заклопотана своїми малюками. Тому ми були за столом самі.

— Мардок! — прошепотів я. — У мене від цього м’яса буде страшенна печія. — І я швидким рухом переклав котлету на його тарілку.

Він витріщився на мене, але тому що дуже любив попоїсти, не став заперечувати, тільки промимрив:

— Щось ти останніми днями надто почав постити.

Я затремтів. Невже він догадався? Важко сказати... І я швидко з’їв картоплю, уникаючи тих шматочків, що були политі смальцем.

Наступного дня я вже більше нічого не міг придумати і тому вирішив просто не йти на обід, незважаючи на страшенний голод. Замість цього я пішов у гавань і довго блукав там, принюхуючись, мов той пес, до пахощів мазуту та нафти. А ввечері я вже ледве плентався додому, бо аж зомлівав од голоду. Тому, забувши про все на світі, я думав лише про їжу, хорошу й поживну їжу.

Йдучи повз хвіртку місіс Буземлі, я раптом побачив її з листами в руках. Вона попросила мене збігати до поштової скриньки і вкинути їх. Збігати! Я вже й рачки не доповзу... Та як же відмовити справжньому другу? І, знайшовши у собі залишки сил, я відніс листи на ріг «Звалища», де висіла червона скринька. А коли я повертався назад, вона простягла мені через вікно звичайну винагороду — товстий бутерброд з подвійним шаром консервів фірми «Боуріл».

Я поспішив за ріг, щоб розправитися з ним. Слина так і текла у мене з рота, а ноги аж підломлювалися від голоду й нетерпіння. Я присів на колоді, що для коней, і одразу ж підніс бутерброд до своїх гострих молодих зубів, та раптом — о немилосердний боже! — згадав, що це консерви «Боуріл»: м’ясо, чисте м’ясо! Я ж не раз бачив кольорову рекламу фірми на залізничному мосту, де був намальований величезний бик.

Паралізований страхом, я цілу хвилину несамовито дивився на цей шматок бика, що символізував собою страшний гріх і невимовні муки на тому світі. Та нараз, гостро скрикнувши, накинувся на м’ясо і почав скажено трощити його і глитати, навіть не пережовуючи. Яке ж воно було смачне! Я забув і про караючу десницю, і про патера Роша. Нечестивими губами я жадібно смоктав солоний м’ясний сік і облизував пальці, і, коли все було скінчене, задоволено і переможно зітхнув.

Але раптом мені майнуло в голові: що ж я накоїв? Це ж гріх. Смертельний гріх. Я заціпенів. Почав каятись. Страшні очі патера Роша заблискотіли в темряві передо мною. Я розревівся і побіг до дідуся.

11

Коли я влетів до кімнати дідуся, він з ученим виглядом сидів над мікроскопом. Не відриваючись від апарата, він мовчки вислухав мої жалощі. І добре, що він не дивився на мене, бо я обов’язково розревівся б. А як відомо, дід терпіти не міг сліз. Але тільки я скінчив, він підвівся і почав ходити по кімнаті, човгаючи зеленими пантофлями. Я почував себе зовсім спокійно поряд з ним. І мені дуже хотілося, щоб він, а не каноник наставляв мене на мою віру.

— Дуже просто, хлопче, уладнати з твоїми п’ятницями. Слід мені лише сказати матері, і все буде гаразд. Але, — він сумно похитав головою, — це лише початок. Рано чи пізно питання про твою віру випливе на порядок дня. А в тебе, як відомо, дуже тяжке становище в цій сім’ї... ти зовсім один... Погану спадщину залишила тобі матуся в особі твого бога... — Він помовчав, розгладив бороду і якось дивно глянув на мене. — А, може, краще тобі приєднатися до їхньої віри? Тобто... ходити в церкву разом із ними — на Ноксхілл?

Я гірко заплакав.

— О, ні, дідусю, ні. Кожен мусить іти своїм шляхом, навіть, якщо він і дуже тяжкий...

Дідусь умовляв мене, доказуючи, що зате я одержу багато винагород.

— Твоя бабка буде страшенно рада, якщо ти ходитимеш на Ноксхілл. Вона зробить тоді для тебе, що хочеш, ручуся тобі.

— Ні, дідусю, ні. Я не можу.

Дивна пауза. І раптом він засміявся до мене щирою, теплою посмішкою, а потім підійшов і гаряче потис мені руку.

— Молодець, Робі, молодець.

Він старанно вибрав дві найбільші м’ятні пастилки з своєї коробочки і сунув мені в руку. А я здивовано думав над тим, чим це я заслужив таку милість. Адже він говорив мені «молодець» всього кілька разів, коли особливо був задоволений мною. В чому ж річ?

— Можу поділитися з тобою своїми поглядами. — Він теж взяв пастилку і велично розсівся в кріслі. — Я за свободу релігії. Хай люди вірять в те, що їм більше подобається, і хай вони не втручаються в справи інших людей. Тобі, звичайно, важко це зрозуміти. Скажу лиш одно: якби ти пішов до церкви на Ноксхілл, я одразу ж зрікся б тебе.

Філософська тиша, поки він запалював свою люльку.

— Я нічого не маю проти католиків, за винятком їхніх пап. Атож, хлопче, я ненавиджу римських пап... всіх отих Борджіа з отрутою в перснях та іншими гидотами. Та ти тут ні при чому. Ти віриш у того ж всевишнього, що і твоя бабка, яка не хоче, щоб ти вклонявся йому з свічками та кадилами. А мені байдуже. Бо я вважаю, що ні ти з своїми месами, ні бабка з своїми гугнявими псалмами та молитвами ніколи не попадете в рай; і все, що кажуть ваші пузаті попи, — брехня і вигадки.

Ніколи ще не бачив я дідуся таким схвильованим. Цілих півгодини запально говорив він, і з його язика злітали дивні слова — «свобода», «лібералізм», «віротерпимість», «вільнодумство», «безсмертні ідеї», «людська гідність» тощо. Він проповідував такі гуманні і такі прекрасні ідеї, що я, певно, або чогось не дочув, або щось не так зрозумів, бо дід раптом трахнув кулаком по столу і загорлав, що «ми (тобто він і я) ще покажемо, де раки зимують, отій старій відьмі (тобто моїй бабуні)».

І все ж таки розмова з дідусем заспокоїла мене. Щоп’ятниці мама подавала мені овочеві страви, а коли батька вдома не було — круто зварені яєчка. З першого серпня, не сказавши, за порадою дідуся, й слова домашнім, я почав відвідувати невеличку групу при соборі Святих Ангелів, де готували до першого причастя.

Нами керувала матушка Елізабет-Джозефіна. Разом зі мною в групі було шість-сім сміхотливих дівчаток і ще один хлопчик — Анджелло Антонеллі, син італійця, що торгував морозивом у нашому місті. Це був дуже гарний хлопчик, з бархатною шкірою, шовковим кучерявим волоссям і величезними чорними очима, що завжди, здавалось, благали про щось; прямо-таки дитина з картин Мурільйо, хоч я в той час ще нічого про них не знав. Він дуже сподобався мені; і тому, що він був молодший за мене на цілий рік, я одразу ж взяв шефство над ним.

Іноді заняття проходили у напівтемній церкві, за боковим олтарем, під вітражем, на якому був зображений «Спаситель, що ніс свій хрест», зрідка — в монастирській прийомній, і здебільшого, якщо стояло на годині,— на лужку монастирського саду. Діти сідали на травицю, в тіні дерев і кущів, а лагідна черниця, з книжкою на колінах, влаштовувалася супроти нас в складаному кріслі. В саду за високою огорожею було напрочуд тихо, і здавалось, що ти знаходишся за тисячу миль від галасливого міста. Лише іноді пробігали черниці в білих покривалах з широкими крильми, перебираючи на ходу чотки. По саду походжали вгодовані голуби і довірливо наближалися до нас. Бджоли та джмелі невтомно бриніли над квітучими кущами, а навкруги розносилися найрізноманітніші пахощі чудових весняних квітів, що п’янили й заспокоювали моє наболіле серце. Між деревами високо в небі стирчав кам’яний хрест церкви — хрест святого Андрія. Матушка підносить палець до губ, ми замовкаємо, і вона починає розповідати нам про маленького Христа. Чудове дитинство! Ніколи ні перед тим, ні після того я не був таким безмежно щасливим.

Матушка Елізабет-Джозефіиа була вже немолодою жінкою, зі зморщеним, трохи суворим обличчям. Вона була гарною наставницею, бо в її устах чудово оживали давні події в Палестіні; ми слухали її, затамувавши подих, і бачили перед собою і ясла, і немовлятко в них; з хвилюванням спостерігали за тим, як святе сімейство на віслюкові —бідний віслючок! — рятується від страшного Ірода.

Можливо, через моє дещо сумнівне минуле матушка приділяла мені значно більше уваги, чим я дуже пишався, особливо, коли вона хвалила мене за кмітливість. Іноді заходив патер Рош; вони часто шептались, поглядаючи в мій бік, після чого турботи про мене зростали ще більше. Вона давала мені ладанки і святі образки, що їх я носив на тілі, під сорочкою. Я щиро возлюбив Ісуса, який нагадував мені чомусь маленького Анджелло, котрий смирно сидів поряд зі мною. Я з нетерпінням чекав того дня, коли, за словами матушки Елізабет-Джозефіни, мені на язик покладуть святу облатку, що є втіленням духа Христового.

Матушка розповідала нам про страшні нещастя, що сталися з тим, хто погано причащався. Один хлопчик постраждав через те, що «порушив піст», з’ївши кілька крихіток, що знайшов у кишені, як ішов до вівтаря, другий — через те, що ковтнув кілька крапель води з зубної щіточки. Але найбільше налякала нас третя притча: одна дівчинка з цікавості зняла святу облатку з язика і замотала її в хусточку, від чого вся хусточка... облилася кров’ю!

Дідусь стежив за моїм навчанням з величезною увагою. Спочатку він спитав мене, чи гарна з себе матушка Елізабет-Джозефіна. Коли ж я сказав, що ні, він захопився чудом, яке сталось з хусткою, і заявив:

— Оце так диво! Треба й мені причаститися разом з тобою. Все це дуже цікаво.

— Ні, ні, дідусю! — заволав я.— Це ж гріх, смертний гріх. І перш за все тобі доведеться піти до патера Роша... і висповідатись йому про всі неподобства, що їх ти накоїв за своє життя.

— В такому разі, — посміхнувся дідусь, — це була б дуже довга сповідь.

В кінці липня матушка Елізабет-Джозефіна раптом занемогла і її місце на складаному стільчику під деревом зайняла молоденька рум’яна черниця — сестра Цецилія. Це була ласкава і приязна жіночка, яка розповідала нам ще цікавіше, ніж матушка Елізабет-Джозефіна. Її голубі очі затягувались поволокою під час розповіді про нашого спасителя, і вона не лякала нас усякими жахливими притчами. Вона дуже сподобалась мені, і я поспішив поділити своє захоплення з дідусем.

— А у нас нова наставниця, дідусю. Молоденька черниця. І дуже гарненька.

Дідусь кивнув головою, підкрутив вуса й сказав:

— Мені здається, Роберт, що я не виконую свого обов’язку щодо тебе. Завтра я сам одведу тебе до церкви. Я хочу бачити сестру Цецилію.

— Дідусю, — підхопився я, — але ж... чоловіків, здається, не впускають до жіночого монастиря...

Дідусь спокійно глянув на мене, і підкрутивши другого вуса, заявив:

— Ну, це ми ще побачимо.

І дійсно, на другий день дідусь старанно вичистив костюм і черевики, хвацько надягнув капелюха і, взявши одну з кращих палиць, пішов зі мною в монастир. Молоденька служка спочатку не пускала його, але дід так причарував її своїм величним поглядом, що вона пропустила нас і показала, куди йти. В приймальні дід важно розсівся на стільці, гордовито випрямився — справжній стовп церкви! — і кивнув мені, підкреслюючи, що йому подобається ця кімната і вся атмосфера в ній. Потім скромно, але з цікавістю почав видивлятися на статую мадонни.

Коли сестра Цецилія увійшла до кімнати, він підвівся і церемонно вклонився їй.

— Пробачте за вторгнення, добродійко. Справа в тому, що я дуже турбуюся про майбутнє, — він поклав мені на голову руку, — свого онука. Моє ім’я Олександр Гау.

— Так, містер Гау, — промимрила збентежено сестра Цецилія, хоч тут і була релігійна школа, а не закритий монастир. Та їй, певно, ще не доводилось стикатися з відвідувачами, подібними до дідуся. — Сідайте, будь ласка.

— Дякую, добродійко, — дідусь знову вклонився і, зачекавши, поки вона сяде, зручно вмостився на своєму стільці. — Перш за все, я мушу відверто попередити, що не належу до вашої віри. І вам, певно, відомо, в яких складних умовах живе онук. — Він знову поклав мені на голову руку. — Але ви, звичайно, не знаєте, що це я направив його сюди.

— Це робить вам честь, містер Гау.

Дідусь вдав засмученого і махнув рукою.

— Як би мені хотілось виправдати цю похвалу. Та спочатку, принаймні, я керувався зовсім іншими мотивами, мотивами холодного громадянського обов’язку, не більше. Одначе, добродійко... а може, дозволите мені називати вас сестрицею? — Він помовчав, поки сестра Цецилія соромливо хитнула головою, і вже більш впевнено продовжував: — Одначе, сестрице, з тих пір, як малий почав відвідувати бесіди, особливо ваші бесіди, я відчув, що народжуюся знову... тому що мене полонили і вкрай підкорили прості й прекрасні істини, що злітають щоденно з ваших уст.

Сестра Цецилія зашарілася від задоволення.

— Звичайно, — сумно вів далі дідусь, — моє життя не без плям, сестрице. Я досить повештався по світу. Мої пригоди... — Я витріщився на нього: невже він знову почне про війну з зулусами? Та, слава богу, дід звернув на інше. — У своїх мандрах, сестро Цецилія, я стикався з безліччю спокус, проти яких важко було встояти, коли в тебе, хай би його дідько взяв, — ох, пробачте, будьте ласкаві! — немає нікого в світі, хто б потурбувався про тебе. Всякому життя остогидне, якщо біля нього нема милої жінки, що любить його... — Він тяжко зітхнув. — І що ж тут дивного, якщо зараз... отакий чоловік приходить сюди... щоб знайти собі душевний спокій!

Я помітив, що сестру Цецилію дуже схвилювала тирада дідуся. Щоки у неї палали, а її добрі очі з жалістю дивилися на цю загиблу душу. Ламаючи руки, вона прошепотіла:

— Усе це жахливо. Але я впевнена, що патер Рош з радістю допоможе вам, якщо ви дійсно хочете покаятись.

Дідусь гучно висякавсь і заперечливо похитав головою.

— Патер Рош гарна людина, навіть дуже гарна... та не зовсім симпатична. От, якби ви дозволили мені приходити сюди разом з Робертом і тихенько де-небудь у кутку, то...

На обличчі сестри Цецилії раптом промайнула підозра, немов хмаринка над ставком. Та вона, певно, боялась розчарувати дідуся або образити його.

— Боюсь, що це може відвернути увагу дітей, містер Гау. Але ми що-небудь зробимо для вас. Я доповім про вас ігумені.

Дідусь нагородив її чарівною посмішкою — так, так, незважаючи на його чудернацький ніс, посмішка в нього була дуже приємна! Він підвівся і гаряче потиснув сестрі Цецилії руку, — певніше, ніжно потримав її пальчики в своїй, немов збираючись їх поцілувати. І хоч він не наважився цього зробити, щічки сестри Цецилії пашіли ще довго після того, як він пішов, а розповідаючи нам історію Блудного Сина, вона розплакалась.

Коли я вийшов з монастиря, дідусь чекав на мене біля воріт. Настрій у нього був чудовий, бо він весь час грізно розмахував палицею і щось войовничо наспівував собі під ніс. По дорозі додому він прочитав мені справжню лекцію про благородний вплив жінки на чоловіка, часто обриваючи свої філософські сентенції захопленими вигуками: «Це ж диво краси! Божество». Я слухав його з величезним хвилюванням, бо за останні тижні теж зіткнувся з сумними прикростями, і теж через жінок, про що мова йтиме нижче. До того ж я радів, що сестра Цецилія і спокій монастирської приймальні зробили такий цілющий вплив на дідуся.

Цілий тиждень дід утримувався від спокуси ще раз піти до монастиря. Та одного чудового дня, заявивши, що «сад сьогодні мусить бути прекрасним», знову повів мене туди за руку. Перед цим дід довго стояв перед дзеркалом і надів найкращу білу сорочку, яку сам виправ і випрасував. Він навіть прикрасив петельку свого піджака пучком незабудок, які дуже гармоніювали з його світлоблакитними очима.

Та ба! В прийомну до нас вийшла не сестра Цецилія, а матушка Елізабет-Джозефіна, — дуже сердита, бо в неї було запалення жовчного міхура. Дідусь отетерів і скорчив таку міну, що я ніяк не міг відвести від нього очей, коли матушка Елізабет-Джозефіна сердито наказала мені йти на лужок, де відбувалися заняття.

За хвилину я почув, як грюкнули двері, й побачив, що дідусь спустився сходами і попрямував до воріт. Хоч я на відстані не міг добре розгледіти його обличчя, мені здалося, що він був дуже збентежений і пригнічений. Коли після суворої нотації матушка Елізабет-Джозефіна відпустила нас, дідуся вже не було за ворітьми. А ввечері я помітив, що він викинув геть блакитні незабудки.

Бідний дідусь! Мені було дуже шкода його, але наближалось свято тіла господнього, і я перебував у якомусь дивному стані, у стані між відчаєм і блаженством. Перед причастям мені ще доведеться витерпіти муки першої сповіді. Уже кілька разів патер Рош напучував нас з цього приводу і, хоч він говорив про це дуже стримано, я смутно підозрівав, які хижі пастки чекають на нас, маленьких дітей.

Я вже давно тямив у різниці поміж чоловічою і жіночою статтю. Тому слово «непорочність», що його я почув з уст пастора, дуже мене вразило. На мене напав страх. Боже мій! Я ж грішник! Як же я скажу про це канонику?

А прийдеться сказати. Адже над тим, хто «погано» висповідався, висить ще більше прокляття, ніж над тими, хто «погано» причастився. У мене стислось серце: доведеться все-таки признатися в своїй ганьбі...

І ось, фатальний час настав. Обливаючись холодним потом, я почвалав до темної сповідальні, де чекав на мене патер Рош. Ноги у мене тремтіли, і я почував себе, як «Спаситель, що ніс свого хреста» у мене над головою. Задивившись на нього, я боляче вдарився й заплакав.

— Отче, змилуйтесь надо мною. Я гидкий і мерзенний грішник.

— Що сталося, дитино моя? — спитав він лагідно, і мені стало ще тяжче. — Ти вимовив якесь брутальне слово?

— Ні, отче, значно гірше.

— Що ж там таке?

І гріх злетів з моїх уст:

— Я... я спав... з своєю бабусею.

Чи то мені здалося, чи ні, таємнича рафа аж задеренчала від сміху. А може, й від мого реву?

12

Настало свято тіла господнього. День був сірий, як і мертве тіло Ісуса, коли його зняли з хреста. Майже цілісіньку ніч я не спав, а коли трошки задрімав, мені приснилося немовлятко Ісус, ніби воно лежало поряд, міцно притулившись до мене пухкенькою щічкою. Я одразу ж прокинувся, боячись согрішити уві сні. Потім на мене найшов сумнів: чи не чиню я «безпутства», коли роздягаюсь перед сном? А може, я споглядав коли «нечистим» оком розп’яття або статую мадонни? Авжеж так, я вбачаю гріх у кожному своєму кроці й погляді, бо хочу не тільки «добре», а «відмінно» причаститись. Навіть на небі я шукаю ознаки і символи господньої милості до себе. Гляну на небо і думаю: «Якщо побачу хмаринку, схожу на обличчя святого Іосифа, значить, я чудово причащусь», і довго ото блукаю по небі несамовитими очима, жадаючи знайти хоча б бороду святого. Або знайду три камінчики на дорозі — за числом святої трійці — й загадаю собі: якщо влучу одним з них у вуличний ліхтар, то причащусь успішно. Та одразу ж відмовляюсь від цього, боячись вчинити кощунство.

Але в день причастя на мене находить дивний спокій, серце сповнюється любові, а в голові шугають гордовиті думки про те, що один я у всьому домі не вимагав сьогодні сніданку, теплої води або вичищених чобіт, що тільки я матиму високу і радісну честь вкусити від тіла господнього.

Ще звечора я добре почистив рот, і тепер не треба було думати, як відмовитися від сніданку. Невже дідусь сказав про все мамі? Адже вона не примушує мене їсти. Босий, я піднімаюсь до дідуся і бачу, що він готується супроводити мене до церкви. Хіба ж можна, каже, пропустити таку «церемонію». Бо хоч дід і дуже вразливий, та не злопам’ятний, і вже давно простив матушці Елізабет-Джозефіні за те, що вона вигнала його «з раю». В монастирі вирішили, що я вже занадто «великий» для білого костюма, — милосердне рішення, бо навіть білі туфлі і носки були для мене тяжкою проблемою! — їх дістав мій чудовий дідусь, сам не знаю як, адже в нього ні шеляга за душею; і коли я питаю у нього про це, він тільки здвигає плечима, даючи зрозуміти, що пішов на великі жертви заради мене. Пізніше знайшли заставну квитанцію... на синю вазу, що стояла у вітальні.

А тимчасом я з гордістю надягаю нові носки і туфлі. Ми виходимо з дідусем і незабаром наближаємось до церкви. Високий вівтар уквітчано білими лілеями, що справляє на мене надзвичайне враження, поки я сиджу на передній лавці поряд з Анджелло, зодягненим у білий матроський костюмчик. Рядом сидять шість маленьких дівчаток, одна з них, запнута білою вуалькою, причепленою до віночка з штучних квітів, весь час хихоче від нервового хвилювання— аж противно! Позад нас сидять батьки тих, хто причащається. Серед них і дідусь. Він сидить поряд з містером і місіс Антонеллі, дуже всім зацікавлений і, я гадаю, терпимий до всього, хоч він і зробив уже досить прикрий промах, забувши покропити себе свяченою водою. Я дуже радий, що дід тут, і знаю, що він хоче стати мені в пригоді. Та ось він нагинається і підбирає з підлоги рукавички місіс Антонеллі... або її молитовник.

Нарешті чути дзвіночок і меса починається. Я уважно слідкую за всім, читаю молитву і чекаю тієї хвилини, що відрізняє цю месу від усіх інших. Залишаються лічені секунди! Я весь тремчу. Ось уже й «Domtne, non sum diqnus»[12]. Я тричі б’ю себе в груди, потім стаю на тремтячі ноги і разом з Анджелло та іншими плентаюсь до вівтаря. Я відчуваю на собі погляди всього приходу, голова у мене йде обертом, а назустріч нам виходить патер Рош у пишному облаченні, з срібною чашею для причастя; та дарма намагаюсь я пригадати, як треба вклонитися хресту, і, щоб не осоромитись, закриваю очі, підводжу голову і, як вчила матушка Елізабет-Джозефіна, шепчу, шепчу одне тільки слово «Ісусе».

Я відчуваю в роті щось велике і тверде й здогадуюсь, що це облатка, яку я досі уявляв собі чимсь зовсім незвичайним. В роті у мене пересохло, і мені важко не те що проковтнути її, а навіть повернути язиком. Нарешті, я знову на своєму місці, червоний як рак, у скронях скажено стукотить, я стискаю їх руками і... ковтаю облатку, І диво! Нічого не сталося — я не відчув ніякої благодаті, жодної зміни в своїй душі. Мене охопив розпач. Невже я «погано» причастився?.. Ні, ні... я гаряче беруся за молитовник, читаю молитву і заспокоююсь. Підводжу голову і бачу Анджелло, що лагідно всміхається до мене, чую позаду кашель дідуся і знову набираюсь сили і мужності. Я гордий з того, що виконав важливий обряд, і разом з усім приходом читаю молитву після меси.

Коли я вийшов з похмурої церкви, яскраве сонце засліпило мені очі; монастирські сестри щиро поздоровляли мене, а дідусь і всі члени сім’ї Антонеллі почали гаряче обіймати й цілувати. Мій дорогий родич уже встиг подружитися з ними і навіть причарувати їх. Він представив мене містеру і місіс Антонеллі, їх старшій дочці Кларі та дядькові Анджелло — Вітальяно, смаглявому чоловікові років п’ятдесяти, з байдужим, як у всіх глухих, виразом обличчя. Всі вони посміхалися до мене, а місіс Антонеллі, огрядна жінка з чорними очима та крихітними сережками у вухах, зодягнена в зелене оксамитове плаття, ласкаво дивилася на мене і примовляла:

— Який гарненький товариш у нашого Анджелло!

Раптом містер Антонеллі, такий же чорний, як і його дружина, але менший на зріст і з лисиною на голові, плеснув у долоні і, глянувши на дідуся сумними, як і у Анджелло, очима, гаряче, але трохи соромливо сказав:

— Містер Гау, наші хлопчики уже потоваришували... Якщо не гордуєте, то ходімо снідати з нами.

Дідусь одразу погодився. Містер і місіс Антонеллі, дуже зраділи. І ми пішли: Анджелло і я — попереду, а всі останні — за нами.

Сім’я Антонеллі мешкала над крамницею, розмальованою рожевою та малиновою фарбами, над входом якої висіла дошка з золотим написом: «Першорядний салон морозива. Власник— Антоніо Антонеллі». Така ж екзотика була й нагорі: барвисті килими, яскравожовті з зеленим занавіски. Скрізь — лубочні картини з церковними написами (Антонеллі були дуже набожні); обабіч каміна — краєвиди Капрі і Неаполя, а рядом — господи милосердний! — виверження Везувія.

На позолоченій поличці стояла причепурена, мов лялька, статуетка, що ласкаво посміхалась до мене. Ніколи ще не був я в господі, де все було б таким дивним і чудернацьким. З кухні проникали аромати незнайомих мені страв — пахло фруктами, чимось гострим, кислим, терпким, цибулею та пряженим салом, а з погреба долинав солодкий запах ванілі, яку кладуть у морозиво.

Поки місіс Антонеллі з Кларою поралися біля стола, Анджелло взяв мене тихенько за руку і потягнув униз, на перший поверх. Тут він зупинився з таємничим виглядом біля кімнати, що, як з’ясувалося потім, належала його дядькові. Крізь напіврозчинені двері я з завмираючим серцем помітив шарманку, справжню старовинну шарманку, на якій перламутром було виведено: «Органчик Орфея». Та раптом Анджелло гукнув:

— Ніколо? Де ти, Ніколо?

З ліжка скочила мавпочка в червоному жупанчику, підійшла, похитуючись, до Анджелло і плигнула йому на руки. То була чистенька мавпочка з сумними очима і малесенькою зморщеною мордочкою, схожою на личко немовляти,— пригнічене й здивоване, схвильоване й роздратоване. Анджелло ніжно гладив мавпочку і дозволив погладити також і мені.

— Погладь його, Робі. Він не кусається. Адже він знає, що ти мій кращий друг. Авжеж, Ніколо? Не бійся, у нього нема бліх. Він належить моєму дядькові Віта. Дядько любить його більше за всіх. Він каже, що Ніколо приносить нам щастя. Коли ми приїхали в Лівенфорд і були дуже бідними, дядько Віта ходив вулицями з шарманкою і Ніколо й заробляв на хліб. А тепер, коли ми розбагатіли, — ну, майже стали багачами — мама не дозволяє йому цього робити, хоч дядькові часом дуже кортить. Мама каже: нам непристойно займатися таким ділом. Ніколо наш улюблений пестунчик. Йому було всього три роки, коли дядько купив його. А тепер йому десять. Але він ще молодий, бо мавпи живуть страшенно довго.

Тут місіс Антонеллі покликала нас, і ми побігли наверх; Анджелло захопив мавпочку з собою. Та коли він заніс її до вітальні, місіс Антонеллі запротестувала:

— О, ні, не треба тут Ніколо! Адже сьогодні у нас такі дорогі гості.

— Мамусю, — благав Анджелло, — сьогодні ж день мого причастя.

— Ну, гаразд, гаразд, — місіс Антонеллі глипнула на дядька Віту, а потім мило посміхнулась до дідуся. — Ніколо пестунчик нашого Анджелло!

Анджелло проказав молитву, і всі ми сіли за стіл, застелений вишитою скатертиною і заставлений безліччю страв, яких я ніколи не бачив у Ломонд В’ю. Там стояли великі блюда з м’ясом і рисом, з макаронами, залитими томатним соусом, паштет з курки, холодець з язика, маслини, сардинки, анчоуси, ваза з фруктами, величезний торт з морозива, на якому кремом було написано: «Благослови, господи, нашого Анджелло», та декілька високих пляшок вина.

Дідусь, якого посадовили поміж Кларою та місіс Антонеллі, був на сьомому небі, а на покутті сидів щасливий і задоволений містер Антонеллі. Він весь час пригощав дідуся.

— Покуштуйте ось цього вина, містер Гау. Воно особливе — з Неаполя, «Фраскаті».

Наповнили бокали, налили навіть мовчазному дядькові Віталіно, який, очевидно, був чужаком у цій дивній сім’ї. Підвівшись, дідусь проголосив тост:

— За наших малят! Щоб їм щастило в житті.

Всі випили, навіть ми, діти, — нам з Анджелло теж дали чарочки, що нагадували наперстки. Вино було солодке й приємно гріло в животі.

— Ну, як «Фраскаті», містер Гау? — звернувся м-р Антонеллі.

— Дуже приємне, — чемно відповів дідусь. І тихіше додав: — Слабке.

— Так, так, трохи слабке. Ще бокал, містер Гау.

— Дякую, містер Антонеллі.

Мавпочці, очевидно, надокучило сидіти на колінах у Анджелло, вона підвелась і схопила зі столу банан. Я здивовано спостерігав, як вона спритно обідрала його й почала їсти — ну, прямо тобі маленький чоловічок! Анджелло гордо кивнув мені й прошепотів:

— Почекай, ти ще не те побачиш.

— Дозвольте мені налити ваш бокал, місіс Антонеллі, — звернувся дідусь. — І ваш теж, люба міс Кларо. — Хоч вони й відмовились, прикривши рукою бокали, дідусь явно користувався у них успіхом. Він наповнив свій бокал і, шепнувши щось на вухо сміхотливій Кларі, почав серйозно розповідати нашій господині про свої часті відвідини балів у мера та в інших особняках, що розташовані на Кладовищенській вулиці. Місіс Антонеллі слухала його з щирим захопленням, явно радіючи з того, що хоч у розмові може прилучитися до такої знаті.

Сміх ще дужче задзвенів, коли дідусь почав кепкувати з Клариного кавалера.

— Ну, хіба ж можна зрівняти сучасне молоде покоління з нашим! — важно проголосив він.

Коли дідусь і містер Антонеллі почали піднімати тости «За Італію», «За Шотландію», нам з Анджелло дозволили встати з-за столу. Ми захопили з собою Ніколо і знову забралися до кімнати дядька Віталіно, де заходились крутити шарманку, натиснувши спершу кнопку з написом «Тихо». Шарманка награвала чотири мелодії: «Шотландські дзвіночки», «На бій, на бій, солдати!», «Боже, врятуй короля» та «О, Марія, ми квітами тебе увінчаєм!»

Ніколо теж бавився з нами. Особливо реагував він на пісню «Шотландські дзвіночки», під яку весело танцював і перекидався. Опинившись в центрі нашої уваги, він розігрався до нестями: бігав, лазив, скакав, а потім раптом вибіг з кімнати і повернувся в капелюсі дідуся. Він важно походжав, мов той заправський джинджик, часто знімав капелюха і вклонявся. Наш регіт потурав йому. Тоді він насадив капелюха собі на хвоста, підкинув його і піймав головою. Нараз удавши, що дуже розсердився, пхнув капелюха ногою, згорнувся в ньому клубочком і прикинувся сплячим.

Ми з Анджелло аж заходилися від сміху, коли раптом одчинилися двері, і в кімнату зайшов дядько Віта. Його завжди спокійне обличчя було дуже сердитим. Він підхопив Ніколо, погладив його і посадив в корзинку, що стояла в кутку; потім підібрав дідусевого капелюха, і витріпуючи з нього пил, сказав щось по-італійськи, Анджелло звернувся до мене:

— Дядько каже, що навіть він, глухий чоловік, чув галас, який ми тут здійняли. А сьогодні ж для нас святий день... і він хоче, щоб ми сіли й заспівали псалмів. — А від себе Анджелло додав: — Дядько Віта дуже побожний, запам'ятай.

— А що він ще говорив?

— Та... він сказав ще, що твій дідусь сам уже випив три пляшки вина. І... що він гладить під столом ручки Кларі.

Я принишк і сів на підлогу поряд з Анджелло. Дядько Віта закрутив шарманку, і ми заспівали:

Коли ми скінчили, дядько Віта лагідно посміхнувсь і щось промовив. Анджелло переклав:

— Він каже, що ми ніколи не повинні забувати, як хороше відчувати на собі благодать божу. Навіть, якщо ми помремо в таку хвилину, або нас уб’ють чи поріжуть на дрібні шматочки, то одразу ж попадемо прямо в рай.

Тут мене покликали знизу, бо вже час було йти додому. Дідусь стояв у передпокої, потискуючи руки містеру і місіс Антонеллі та обіймаючи Клару за талію. При цьому він ласкаво примовляв:

— Серденько моє, ви мусите дозволити мені це, враховуючи, що я вже старий чоловік, гідний бути вашим батьком.

— Прощавайте. До побачення. — Щиро прощалися з нами всі члени родини Антонеллі, за виключенням Клариного кавалера, який тільки-но прийшов і сердито спостерігав, як дідусь цілує його дівчину.

Вийшли на вулицю. У мене дзвеніло в голові від радісних подій цього знаменного дня. Дідусь теж досить оживився: очі в нього блищали, щоки горіли, і час од часу він трохи похитувався, щоб втримати рівновагу.

Благодать! Це слово дядька Віти знову зринуло на мене, мов весняна пташка. Тепер я знаю, що гарно причастився, може, навіть і відмінно. Я відчуваю, що дідусь от-от почне розводити теревені, і тому попереджую його:

— О, дідусю, як я люблю нашого спасителя... але й тебе дуже, дуже люблю!

13

Задушливий серпень ми проводили серед опалених спекою і вкрай запилених живоплотів; лише зрідка повівав вітерець і дерева тяжко зітхали, — то був стогін землі, надто переобтяженої врожаєм. Більшість лівенфордців поїхала з своїми сім’ями до моря, і пусте місто здавалося зовсім чужим. Мені навіть моторошно було самому ходити його мощеними вулицями, бо мене переслідував цокіт власних підборів.

Ідучи на прогулянку, я щовечора стикався з Джемі Ніггом, що сидів верхи на кам’яній огорожі нашого саду, навмисно повернувшись спиною до вікон. Він вперто награвав щось на губній гармошці і, оскільки й сам не міг назвати своєї пісні, я охрестив її «Пісенькою Джемі». Вона й досі бринить у мене в голові! Джемі не переставав грати навіть тоді, коли я сідав поряд з ним і замріяно спостерігав срібну росу на пожовклих листочках і сизий туман, що насувався з гір і ніс питво й прохолоду змученій спекою землі.

О сьомій годині з дому виходила Кейт і прямувала до своєї подруги Бессі Евінг. Цілий тиждень вона не звертала на нас ніякої уваги, тільки злегка кивала мені головою. Джемі теж здавався зовсім байдужим, лише пісенька його звучала все голосніше, наздоганяючи Кейт, що віддалялась від нас. Хоч тут не було ні любовних зітхань, ні балкона, ні гітари, це нагадувало мені серенаду — настирливу й невідступну шотландську серенаду.

Одного вечора Кейт, мов ненароком, зупинилась, суворо глянула на мене й сказала:

— Ти б краще йшов заніматись, аніж стовбичиш тут.

Не встиг я відповісти, як Джемі вийняв з рота гармошку й сміливо зауважив:

— Хлопець не робить нічого поганого.

Кейт змушена була глипнути на нього. І в цей погляд вона вмістила увесь свій гнів: за те, що він переслідує її, за те, що сидить в її присутності, й за те, що сама вона сердилась на себе. Та Кейт перша опустила очі. Запала мовчанка.

— Чудовий вечір, — почав Джемі.

— Скоро піде дощ, — заперечила Кейт.

— Можливо, можливо... Рясний дощик нікому не завадить.

Коротка пауза.

— Так ви затримуєте мене тут, щоб патякати про погоду? — глузливо кинула Кейт, але з місця не зрушила.

Тільки тепер, коли вона отак стояла перед нами, гордо підвівши голову й рішуче ступнувши вперед ногою, я помітив, яка у неї гарна статура та до чого красиві ноги. Джемі теж, певно, був збентежений, бо одразу ж труснув свою гармошку і замріяно зіграв кілька нових колінець своєї пісні.

— Я тільки подумав, що в такий вечір непогано було б прогулятись, — мовив він насмішливо.

— Невже?! А куди б вам хотілось піти, дозвольте вас спитати.

— Та куди-небудь, мені однаково.

— Дякую, дякую красно, — гордо мотнула Кейт головою. — Дуже приємна пропозиція. Але я йду в гості до своєї подруги міс Евінг. — І пішла.

— Мені з вами по дорозі, — крикнув Джемі і плигнув з паркана. — Я проведу вас до самої хвіртки міс Бессі.

Кейт розгубилась. Щоки у неї й досі палахкотіли, і, видно, вона ще більше розсердилась. І все ж мені здалося, що їй не так-то вже й неприємне було товариство Джемі, хоч і пішли вони на деякій відстані одне від одного. А милосердна ніч сховала від людей потворні ноги Джемі.

Я трохи постояв, ковтаючи з насолодою повітря, а потім кинувся, мов навіжений, додому, щоб знов засісти за книжки.

Мардок уже сидів за столом, листаючи сторінки і густо посипаючи їх лупою. Я завжди сумнівався в навчальних успіхах Мардока, бо він ніколи не виявляв своїх знань; а крім того, я помічав, що він ховає серед підручників каталоги насіння — німі свідки його пристрасті до садівництва. Куняючи над книжкою, він часто підскакує, хапається за живіт, хоч шлунок у нього, як у страуса; та всі чомусь вважають, що він страждає «запаленням жовчного міхура»; він часто підходить до дзеркала і видавлює вугрі або вийде в садок і блукає там, мов неприкаяний. Іноді машинально звертається до мене:

— А чи знаєш ти, що в Голландії розводять у полі тюльпани. Збагни лишень! Цілі плантації тюльпанів!

Зараз позад нього, мовчазний і прямий, немовби у сідлі, сидить в кріслі його батько. З наближенням конкурсу на заміщення вакансій в поштовій конторі віжки натягуються, і навіть з’явився батіг, щоб заганяти хлопця до книжок. Успіх потрібен не тільки для забезпечення Мардоку пристойного майбутнього, а й для престижу самого містера Леккі. Цей невдаха, якого ніхто не любить, з нетерпінням чекає того дня, коли він зможе сповістити мера, містера Мак-Келлара, свого начальника доктора Лерда, — тобто оголосити всьому місту: «Мій син, мій другий син... поступив на державну службу...»

Я тихенько поклав книжки на стіл і сів навпроти Мардока. Підручники мої були красиво надписані рукою дідуся і дбайливо загорнуті мамою, «щоб довше служили», тому що в цьому домі ніщо, ніщо не повинно пропадати. Три місяці тому я перейшов у старший клас. Мій новий вчитель, містер Сінджер, лисий, неповороткий і педантичний чоловік, ставився до мене ласкаво й співчутливо. Звільнившись від тиранії містера Долгліша, я вже не заливаю більше чорнилами зошитів і не стовбичу, як ідіот, біля дошки. Навпаки, я став виявляти незвичайні здібності. Про це свідчить табель, що ненароком випав з мого підручника історії, — табель, якого я ховав з величезним задоволенням, тому був дуже збентежений, що він попав на очі батькові, котрий зиркнув на папірець і звелів віддати йому.

Батько довго вивчав мої четвертні оцінки, виписані рукою м-ра Сінджера:

На батьковому обличчі я читаю величезне здивування. Спочатку він глянув на мене так, немовби це була фальшивка. Та ні, — офіціальний бланк, підпис учителя... Але батько не дуже-то задоволений. З ображеним виглядом віддає він мені табель, і я відчуваю себе чомусь тяжко винним й сідаю за підручники.

На кухні панує тиша, лише чути цокання ходиків, шелестіння сторінок та скрипіння крісла, в якому сердито йорзає батько... і, звичайно, — мало не забув, — в тиші лунає дзенькіт маминих спиць: вона в’яже Адамові шарф. Мати в’яже завжди тільки для нього.

О дев’ятій, як завжди, приходить Кейт. Вона не заходить до кухні, а сердито прямує до своєї кімнати. Та сьогодні... А може, мені почулось?.. Вона наспівувала... наспівувала пісеньку Джемі!

Через півгодини мама багатозначно дивиться на мене. Я складаю книжки і обережно, щоб не потривожити батька, крадусь у свій куток за фіранкою. Я голодний, мов пес: здається, пройшли століття після вечірнього чаю, і мені дуже хочеться з’їсти бутерброд з варенням із ревеню. Хоч би маленьку скориночку, маленьку білу скориночку! Мама, звичайно, дала б її мені, та це нечуване діло — прохати їсти в такий час. Я стаю на коліна, шепчу молитву і лягаю в постіль. Але ще довго чую через фіранку, як б’ється пульс життя в домі, що дає мені притулок: ось батько з матір’ю перекидаються словами, шарудить сторінка в книжці Мардока, бурчить кран у ванні, хтось ходить у мене в головах...

Іноді я довго не можу заснути і мрійно дивлюся на білу стелю. Я чую, як Мардок іде до своєї кімнати, і тоді батько з матір’ю починають щоденну суперечку про грошові справи. До мене долітають окремі слова. Санітарне товариство Ардфіллана... запропонувало батькові виступити з доповіддю на тему «Прибирання сміття»... Скільки вона заплатила сьогодні за яловичину? Ну й ціни!.. Ні, вони і в цьому році не поїдуть до моря... краще покласти гроші в Будівельне товариство. А коли мама починає несміливо прохати, він кидає: ну, гаразд, можливо, в майбутньому році, коли Адам доб’ється «підвищення»... або сам батько перейде на нову посаду... а поки що треба заощаджувати, заощаджувати й заощаджувати.

Мене це не дивує, бо я вже звик до скаредності батька, — цієї хвороби, що точить його з кожним днем, примушуючи видумувати нові й нові способи заощадження; він став уже справжнім аскетом: відмовляє собі у всьому, а маму щодня мучить, щоб вона економила в господарстві. їй дуже хотілося б купувати продукти в «хороших» крамницях, у Дональдсона або в Брюса, що їх зеркальні вітрини так і ваблять до себе. Вона чудово куховарить, було б тільки «з чого». Наприклад, тістечка її — просто чудові! Їй завжди хочеться зготувати нам щось смачне. Але глянувши на худу калитку, вона вирішує обмежитись ячмінним хлібом і посилає мене до крамниці Дургана по кістки («Та попроси його, щоб залишив на них хоч трохи м’яса»), а потім в рундучок Лугана — теж у бідному кварталі — купити городини на фартинг. Бідна мама!.. В понеділок, коли розбився ковпачок від газової люстри, вона навіть розплакалась.

Сьогодні я дуже стомився і хочу спати. Засинаючи, я думаю про те, що завтра ми з дідусем, певно, знову підемо до Антонеллі.

Поки не було Гевіна, я гуляв з маленьким Анджелло Антонеллі. Приємно було мати хоч будь-яку розвагу в цю страшенну спеку, та й Анджелло дуже радів з моєї компанії. Своїми чорними вологими очима й обережними рухами він нагадував мені дівчинку, ніжну й веселу. Поки ми грались у дворі, він постійно тримався за мою руку, а коли приходив час розлучатися, завжди гірко плакав.

Насправді ж Анджелло був дуже розпещеною дитиною — адже знайшовся він через цілих дванадцять років після Клари. Слід було йому чого-небудь зажадати від товстого й добрячого батька, як той одразу ж діставав: іграшки, цукерки, фрукти — все, що завгодно. Анджелло, як хотів, хазяйнував у салоні морозива: візьме бувало цілу вазу з шоколадними пряниками, або відкриє банку з маринованими грушами... А я в Ломонд В’ю боявся навіть випити зайву склянку води.

Цілими днями він щебетав: «Мамо, я хочу дині», «Тату, я хочу лимонаду». Якось Анджелло розповідав мені, що навіть вночі він примушує маму вставати з ліжка й смажити йому яєчню з шинкою. Одначе, він ніколи не з’їдав того, що йому давали, і завжди почував себе слабим.

Коли я порівнюю його з суворим, впертим і мовчазним Гевіном, який не терпить тендітних і нікчемних людей, мені стає якось ніяково. І все ж з Анджелло приємно товаришувати, до того ж у нього є мавпочка, з якою ми ввесь час бавимось. Та й мама Анджелло завжди радіє з мого приходу.

Тепер, коли її чоловік, яким вона вміло командувала, зібрав трохи грошенят, місіс Антонеллі дуже приндилася своєю сім’єю, яку колись зневажали за бідність. Товста Клара знайшла собі вигідного жениха в особі Тадеуса Герріті, батько якого очолював мебльову фірму. І я був певен, що місіс Антонеллі так мило посміхалась до мене і так чемно упадала біля дідуся лише тому, що ми для неї були представниками драмбакської аристократії і міського «начальства»: санітарний інспектор Леккі був важною персоною в її очах.

Мушу признатись, що мені завжди було совісно, коли дідусь «розпинався» перед Кларою і місіс Антонеллі, хильнувши знаменитого «Фраскаті». Як тільки місіс Антонеллі втрачала контроль над собою, погляд її ставав жорстоким, а лице таким чорним, що я іноді гадав, чи не голиться вона часом. Та дідуся, здавалось, ніщо не бентежило: він плив собі так рівно й плавно, як парусник, що біжить під попутним вітерцем.

А я тимчасом біг з Анджелло на вулицю, ми ходили в парк слухати оркестр, каталися в човні по ставку або йшли в собор Святих Ангелів з дядьком Вітою, чудним і смиренним дядьком Вітою, якого не терпіли в цій сім’ї і який півдня провадив у товаристві мавпочки, а другу половину — в молитвах.

Так минув місяць. Одного вечора Кейт прийшла досить пізно і, побачивши мене, збентежено спитала:

— Це ти, Робі?

— Так, Кейт.

— Мій гарнесенький!

Я почервонів від задоволення. Уже давно Кейт ставилася до мене з якоюсь особливою ласкавістю.

— Чуєш, Робі? — Кейт ніяково посміхнулась. — Це досить дивно... Джемі Нігг запрошує мене на ярмарок в Ардфіллан. — Вона знову засміялась, вважаючи, певно, безглуздою таку пропозицію. — Звичайно, я не можу їхати з ним одна — дівчині це не личить. Він і сам це розуміє... Тому... він... тобто ми... з радістю візьмемо тебе з собою, якщо ти хочеш.

Хочеш? Я давно вже мріяв про райські блаженства цього ярмарку, куди раз на рік з’їжджалися люди з усієї округи, щоб погуляти, побавитися й повеселитися досхочу.

— О, Кейт! — зітхнув я.

— Значить, їдеш. — Вона лагідно потисла мені руку і пішла наверх, потім обернулась, щось раптом згадавши, і сказала:

— Приїхав твій товариш, Гевін. Я бачила його на вокзалі.

Гевін дома! Нарешті. На два дні раніше строку. Значить, завтра я побачу його. Безмежно щасливий, я відхилив двері й глянув у темряву. Небо було грізне й похмуре, але вітерець повівав лагідно й обіцяв погожий день. Яке життя чудове, яке прекрасне!

14

Наступного дня я ще вдосвіта вийшов з дому, бо обіцяв Анджелло повернути журнали, що брав у нього, і хотів якнайраніше звільнитися. Я побіг по дорозі на Кладовищенську вулицю і раптом загледів Гевіна, що прямував до Ломонд В’ю.

— Гевін!

Він не сказав і слова, тільки підійшов до мене й міцно потиснув руку, з усіх сил намагаючись приховати радісну посмішку, яку, мабуть, вважав проявом слабості. Гевін мало підріс, зате добре загорів і загартувався. Побачивши його, я дуже зрадів. Мені хотілось розповісти йому, як я нудився. Та боронь боже! Треба бути спокійним і мужнім, і говорити тільки те, що слід.

— А я йшов за тобою, — пояснив Гевін, поглядаючи кудись убік, у напрямку Уінтонських горбів. — Я гадав, що ми підемо до Кряжу вітрів. Там з’явився орел... Лісничий говорив моєму батькові. Гарно було б видертись туди до сходу сонця. Сніданок я захопив.

Лише тепер я помітив у нього за спиною рюкзак. Орел! Гевін! Цілісінький день провести в горах... Серце моє радісно тьохкало.

— Чудово, Гевін! Але спершу я мушу віднести Анджелло ці журнали.

— Анджелло? — здивовано спитав він.

— Анджелло Антонеллі, — пояснив я. — Маленький італієць. Ми з ним часто бавилися, поки тебе не було. Ну, звичайно, він ще малюк...

Я запнувся, помітивши недовір’я й огиду в очах Гевіна.

— Єдина італійська сім’я, яку я знаю, — це торговці морозивом. А один з них навіть ходив колись по місту з мавпочкою та шарманкою і канючив гроші.

У мене спалахнули вуха. Та як він сміє так зневажати дядька Віту, Ніколо і моїх друзів! А Гевін тимчасом продовжував:

— Сподіваюсь, ти ще не злигався з цими голодранцями?

— Анджелло чудово ставиться до мене, — сказав я тремтячим голосом.

— Анджелло?! — презирливо кинув Гевін, роздратований тим, що у мого друга таке чудове ім’я. — Ходімо. Пора видиратися на Кряж. А про минуле поговоримо на горі.

Я похнюпив голову і пробелькотів:

— Я ж обіцяв принести журнали. Тут — «Сфера», «Графіка» та «Ілюстровані новини». — Ледве вимовляв я назви журналів, намагаючись хоч цим підняти в очах Гевіна своїх друзів. — В одному з них є чудові малюнки, що розповідають про те, як з лялечки вилуплюється метелик Мертва голова. Щосуботи місіс Антонеллі відсилає ці журнали своїм родичам в Італію. Треба неодмінно віддати їх до відходу пошти. Анджелло добрий, він завжди дає їх спершу проглянути мені.

Гевін зблід. В його голосі відчулися ревнощі.

— Гаразд, якщо тобі дорожчі ці італійські мацапури... роби, як знаєш. А я негайно вирушаю на Кряж. Хочеш — підемо разом. Не хочеш — залишайся здоровий з своїм Анджелло.

Він підождав ще якусь хвилинку, дивлячись вбік холодними очима. А мені плакати хотілось від образи... Адже він був не правий, і я вирішив ні за що не здаватись. Тоді Гевін повернувсь і почвалав до Кряжу.

Тяжко вражений цією несподіваною сваркою, продовжував я свій шлях до міста. Вирішив зайти, покласти журнали і втекти. Та, діставшись «Салона», відчув, що у Анджелло скоїлася значно більша біда.

— Ніколо хворий. Тяжко хворий.

Ридаючи, Анджелло розповів, як усе сталося. У всьому винна клята Клара. Дядько Віта, йдучи на вечірню молитву до собору Святих Ангелів, завжди залишав Ніколо у дворі, щоб мавпочка подихала свіжим повітрям. Але щоразу не забував одчинити вікно, щоб Ніколо, коли зіпсується погода, міг влізти в кімнату. Два дні тому зірвалася страшенна гроза, і Клара, рятуючи занавіски, позачиняла всі вікна, Дядько Віта був у соборі, а «Салон» уже був закритий. Бідний Ніколо цілу годину просидів під дощем. Коли дядько Віта повернувся, то знайшов його десь у глухому куточку нашого двору.

Я поспішив за Анджелло нагору. В домі була метушня. Стурбована місіс Антонеллі готувала на кухні гарячі припарки; Клара лежала у вітальні вниз обличчям, а в спальні дядька Віти, жалісливо скрививши обличчя, стояв містер Антонеллі і дивився, як дядько, засукавши рукава, ходив за Ніколо.

Мавпочка лежала в ліжку — не в корзинці, а в ліжку дядька Віти, обкладена з усіх боків подушками. На ній був найкращий шерстяний джемпер дядька та його м’яка неаполітанська шапочка з китицями. Зморщене личко Ніколо здавалося зовсім старим. Зуби в нього цокотіли, він весь тремтів, дивлячись на нас з мукою в очах. Дядько Віта натирав йому груди якоюсь смердючою маззю і увесь час ласкаво розмовляв з ним, кидаючи прикрі докори на адресу містера Антонеллі. Я глипнув на Анджелло. Він був настільки вражений цією сценою, що навіть перестав плакати і тихо переклав мені:

— Дядько Віта каже, що це бог покарав нас за те, що ми його забули... Тато думає лише про справи, мама — про гостей, а Клара — про женихів. Він каже, що Ніколо заклав основи нашого багатства, збираючи пенні, коли ми сиділи без хліба... І якщо Ніколо помре... — заплакав дядько, — нікому, нікому з нас не буде щастя.

Тут до кімнати вбігла з паруючими компресами місіс Антонеллі і покірно стала за бильцем ліжка. Клара, мов привид, прослизнула за нею і червоними від сліз очима спостерігала, як дядько Віта прикладав компреси до тільця Ніколо.

Та компреси мало допомагали йому. І дядько Віта — святий, покірний дядько Віта — схопився раптом за голову й вибіг з кімнати, голосно тужачи. Анджелло прошепотів:

— Він каже, що треба викликати до Ніколо лікаря, найкращого лікаря, і щоб Клара, бісова грішниця Клара, негайно збігала за ним. — Клара почала чогось гостро заперечувати.

— Вона каже, що жоден лікар не схоче лікувати мавпи, і пропонує знайти ветеринара.

Злющий вираз дядькового обличчя свідчив, що ветеринар тут нічим не зарадить.

— Ні, — наче стверджуючи мою думку, кивнув Анджелло, — потрібен лікар, і хороший лікар. Хай він навіть забере всі гроші, які в нас є.

Плачучи, Клара натягла капелюшок і покірно пішла, захопивши з собою повну жменю грошей, що їх дав містер Антонеллі. А ми сиділи біля ліжка, дивлячись на мавпочку і з нетерпінням чекаючи лікаря, — всі, крім дядька Віти, який стояв на колінах і молився богу.

Через півгодини Клара повернулась, але сама. Дядько Віта схопився, накинувся на Клару, що знову заходилась плакати, і, голосно скрикнувши, вибіг з кімнати.

— Клара ходила аж до чотирьох лікарів, і жоден не схотів прийти. Тепер дядько Віта пішов сам.

Приблизно через годину загриміли парадні двері — ми здригнулись. То був дядько Віта і, слава богу, — за ним човгав ще хтось.

Увійшов лікар. Це був доктор Гелбрейт, худорлявий дідок, з козлиною борідкою, якого вважали хорошим лікарем, але цуралися через його відвертість. Дивно, як це вдалося глухому дядькові Віті, що не знав мови, умовити цього сердитого ескулапа, який до того ж прийшов не з-за грошей!

Лікар глянув на нас, немовби хотів, щоб всі ми забиралися з кімнати геть. Та, мабуть, передумав і кинувся до мавпочки. Зміряв їй температуру, порахував пульс, обстукав, зазирнув у горло і довго вислухував трубкою дихання. Мавпочка вела себе напрочуд гарно: вона довірливо дивилася на лікаря зляканими очима і навіть без ложки показала йому горло.

Поскубуючи борідку, доктор Гелбрейт з величезним інтересом споглядав свого пацієнта, зовсім забувши про те, що в кімнаті повно людей, які уважно стежили за кожним його рухом Анджелло шепнув мені:

— Дядько Віта вважає його чудовим лікарем.

А лікар, опам’ятавшись від глибокого замислення, склав два рецепти і жартівливо надписав: «Містеру Ніку Антонеллі». Потім склав свої речі в саквояж і сказав:

— Приймати через кожні чотири години. Тримати хворого в ліжку; гарячі припарки вранці і ввечері; годувати рідким, але споживним. Це чудовий екземпляр північноафриканської макаки. Та, на жаль, всі вони слабогруді. У нього двостороннє запалення легенів. На добраніч.

З тим і пішов. А дядько Віта біг за ним через всю вулицю, пропонуючи гроші. Та старий не взяв жодного пенні, бо привів його до цього незвичайного хворого лише глибокий науковий інтерес, тобто те, що я часто відчував, сидячи біля мікроскопа, що пізніше стало пристрастю мого життя і приносило мені найбільші радості і насолоди. Я пишався цим похмурим шотландським лікарем, з яким ріднила мене національна приналежність і взаємність інтересів. Яким достойним усе було в ньому в порівнянні з оцими метушливими південцями!

Всі трохи оживились після приходу лікаря: тепер хоч знали, що треба робити. Я побіг до аптеки по ліки. Місіс Антонеллі і Клара заходились готувати припарки; а дядько Віта — власноручно варити суп з курчати. Та мавпочка проковтнула тільки ложечку молока. Після ліків вона почала дрімати, і ми навшпиньках вийшли з кімнати.

Я добре знав, що таке запалення легенів, і тому був певний, що Антонеллі не зовсім уявляють собі всі ускладнення цієї хвороби. І справді, на ранок Ніколо стало гірше. Він весь горів і жалібно вищав, кидаючись у ліжку, над яким схилився дядько Віта. За цілий день він ледве проковтнув ложечку бульйону, а ввечері почав дихати хрипко й уривчасто.

Під кінець тижня Ніколо погіршало ще дужче і в домі панувала тоскна тиша, яку лише іноді порушував плач жінок та несамовиті крики дядька Віти. Відкинутий Гевіном, я поділяв гірку долю разом з членами сім ї Антонеллі. Я став немовби пажем маленького Ніколо. Щодня о третій годині приходив дідусь, — дуже серйозний і гідний, — щоб висловити своє співчуття. Він чекав у вітальні, сподіваючись, очевидно, перекинутися словом з Кларою, — ну, а в крайньому разі, з місіс Антонеллі: в надії, можливо, ще й пригостять склянкою «Фраскаті» — для підтримки духу. Та навкруги вже повівав холодний вітерець! Містер Антонеллі холодно вислухував співчуття і зовсім не збирався зігрівати їх пляшкою «Фраскаті».

А мавпочці ставало дедалі гірше. Бідний Ніколо вже ледве дихав і так схуд, що на ньому лишилися самі кістки. Навіть лікар поставив на ньому хрест. Містер Антонеллі збирався вже закрити «Салон» і розкидати солому перед будинком.

В суботу дядько Віта з ненавистю глянув на містера Антонеллі, і Анджелло переклав:

— Він каже, що тільки бог може врятувати Ніколо. Тому ми всі повинні благати в нього чуда. Тато мусить піти до патера Роша і ублагати його відправити месу за врятування мавпочки. Монастирські сестри хай дев’ять днів б’ють поклони, а потім прийдуть сюди і моляться за Ніколо. О боже, які страшні речі каже він таткові!

Містеру Антонеллі зовсім не подобалась покладена на нього місія. Та дядько Віта був тепер повним господарем у домі, а маленька мавпочка якимсь чином перетворилася на божка, від якого залежала доля всієї сім’ї. Тому містер Антонеллі схопив капелюх і повільно вийшов.

Другого ранку, в неділю, патер Рош об’явив з кафедри собору Святих Ангелів, що буде правити месу на прохання містера Віти Антонеллі. Я був ображений тим, що він не назвав Ніколо на ім’я, але згодом заспокоївся, бо того ж дня в дім Антонеллі прибули матушка Елізабет-Джозефіна та одна з монастирських послушниць. Антонеллі щедро жертвували на храм, і обидві черниці з усіх сил намагалися допомогти. Всі ми поставали у вітальні на коліна й тихо, щоб не потривожити помираючу мавпочку, почали читати тридцятиденну молитву та «Мемораре».

Назавтра, сирого й непогожого понеділка, Ніколо був при останньому подиху; від початку його хвороби минуло рівно дев’ять днів. Тепер дядько Віта вже нікого не впускав у кімнату хворого, він сам сидів біля ліжка мавпочки і ні на хвилину не залишав його. Але того ранку, о дев’ятій годині, незабаром після мого приходу, він вийшов з кімнати і, увійшовши до вітальні, дем всі ми сиділи, наче схиблений, тицьнув пальцем у Клару.

— О святий Йосип! — жалибно пропищав Анджело. — Він каже, що Клара одна у всьому винна і що вона зараз же, негайно, повинна піднятися на триста шістдесят п’ять сходинок. У цьому вся наша надія!

Поки всі хвилювалися, марно намагаючись вгамувати дядька Віта, дозвольте мені дати невелике пояснення. Ця добра проста душа — уродженець сонячної Італії і хранитель всіх забобонів середньовіччя, який міг раптом зупинитися посередині бруківки на галасливий головній вулиці і, закинувши голову в чорному капелюсі з широкими полями, що падають на очі, втупитися в чудове небо, населене святими та мадоннами, — вигадав собі тут, на цій чужій для нього землі, найдивовижніший обряд, я б навіть сказав, випробування. У Замку на скелі — історичному монументі, про який я вже згадував, колишній фортеці зі старовинними гарматами, що охороняли вхід до дельти (колись її захищали Брюс і Воллес, а тепер це була всіма забута святиня, просто пам’ятка старовини), ззовні йшли круті гвинтові сходи, що вели від спускних ґрат унизу до зруйнованого кріпосного вала вгорі, які складалися рівно із трьохсот шістдесяти п’яти сходинок — по сходинці на кожний день року. І ось яке випробування вигадав для себе дядько Віта: він підіймався цими сходами навколішки, на кожній сходці зупинявся і читав «Ave Maria».

Через десять хвилин ми з Кларою вирушили під дощем до замку. Ця грішниця і гордячка Клара ледь не непритомніла при одній думці про майбутні тортури і ганьбу. Але дядька Віта не можна було не послухатися. На вулиці було занадто сиро, щоб Анджело міг супроводжувати її, а тому попросили мене скласти їй компанію і «постежити» за тим, як ця красуня буде приносити покаяння. А якщо звідкись раптом вирине гід або з’являться екскурсанти, я мав негайно попередити її, вона швидко піднялася б із колін і, спершись на фортечний вал, зробила б вигляд, ніби милується околицями.

Однак у замку було порожньо — всіх прогнав дощ, жодного цікавого не було поблизу. Ми вирішили, що я теж маю пройти через випробування. І ось поруч, зупиняючись на кожній сходинці, щоб сказати «хвала тобі, богородице», та відмахуючись від допитливих галок, ми, наче краби, поповзли вгору сходами під непривітним мокрим небом. Клара, хоч і була неабияк усім цим засмучена, завбачливо захопила із собою подушечку і маленьку парасольку. Я ж не подумав про це, а оскільки прикритися мені було нічим, незабаром промок наскрізь і здер шкіру на голих колінах, але ми лізли все вище і вище під проливним дощем, лізли через силу, палко молячись, відмахуючись від галок, що кружляли над нами, й тривожачи тіні Воллеса та Брюса, а також всемогутнього господа Бога.

Нарешті випробування закінчено, ми дісталися до верху. Я ледве стояв і майже нічого не бачив, бо Клара в останню хвилину — суто випадково, але від цього анітрохи не менш боляче — ткнула мені парасолькою в око. І все-таки ми досягли мети, піднялися на триста шістдесят п’ять сходинок. І зі свідомістю, що гідно виконали свій обов’язок, повернулися в «Салон».

Із того, який мученицький вигляд напустила на себе Клара, я зрозумів, що вона чекає визнання свого подвигу. Але вже, звісно, вона ніяк не очікувала тієї несамовитої радості і тих похвал, яки звалилися на неї біля порогу. Двері відчинилися — і все сімейство кинулося їй назустріч. Як їй дякували! Як усі раділи! За цей час у мавпи сталася криза. Пізніше я сам спостерігав і дивувався, яка вражаюча зміна настає у хворого після закінчення легеневого захворювання. Раптова і магічна... Не дивно, що дядько Віта вирішив, що сам бог заступився за нього. О двадцятій хвилині на дванадцяту, тобто в ту саму мить, коли ми досягли останнього щабля,— хоч я вважаю, що саме тоді, коли Клара ткнула мене парасолькою в око, — Ніколо раптом перестав задихатись. На лобі в нього виступив холодний піт, він посміхнувся до дядька і поринув у сон.

Після цього мавпочка почала швидко видужувати. Я й тепер пам’ятаю, як дядько Віта радісно заявив:

— Сьогодні Ніколо з’їв перший банан.

Дядько Віта знову зайняв підлегле становище в домі Антонеллі, в якому відновилися старі порядки. Кларі зшили кілька картатих платтів, черниці отримали багаті подарунки, а патер Рош — щедре пожертвування на новий вівтар. Лікарю серед ночі послали три ящики маринованих абрикосів, бо його служниця сказала, що він їх дуже полюбляє, до того ж зарані знали, що він відмовиться від гонорару.

Тільки до мене, непомітного, але корисного помічника, ставлення чомусь змінилося, стало холодним і байдужим. А хто, як не я, своїми голими коліньми допоміг статися чуду? Хто нишпорив по луках і гаях, щоб роздобути хворому зелених гусениць, які він так любив? І за все це ні слова, ні грана подяки! Навпаки, я став примічати сердиті погляди, а коли ми з Анджелло приходили з «Салону» в кімнати, розмова відразу ж уривалася. Знову подуло холодом. І скоро мені довелося пізнати гірку правду життя.

Одного дня, коли ми взяли мавпочку з собою на прогулянку, хтось дав мені такого стусана, що я ледве втримався на ногах.

— Не чіпай мавпочку, чуєш? — Я стрівся поглядом з розлюченим женихом Клари. — Нічого лазити тут! Забирайся! Геть звідси!

Я так отетерів, що не знав, що йому сказати. Кров кинулась мені в голову. Я крикнув, що не піду. Коли ж він зник, я глянув на Анджелло й рішуче спитав:

— Що сталося, Анджелло? Чим завинив я перед ними?

Анджелло уникав мого погляду. Потім раптом звів голову. Обличчя в нього, завжди рум’яне, мов персик, стало жовтим, як лапи у качки. В замріяних очах з’явилась злість.

— Ми більше не любимо тебе, — завищав він.— Мама заборонила мені гратися з тобою. Вона каже, що твій дідусь п’яничка, бо завжди канючить вино, він не має жодного мідяка в кишені, а бреше, що буває в знатних домах, ніколи він там не бував, він просто найбільший брехун у всьому світі...

Я здивовано витріщився на нього. Невже це той самий хлопчик, з яким я недавно причащався, якого так любив, заради якого пожертвував своєю дружбою з Гевіном, моїм любим Гевіном, вірним другом і товаришем?

А він продовжував пищати:

— Авжеж, авжеж! Тед про все дізнався. Твій дід лицемір, волоцюга, старець. Його знає все місто. Він бігає за жінками, стариган паршивий! І нашу Клару обіймав, щоб посердити Тадеуса...

Я більше не міг терпіти. Все було скінчене між нами. І я кинувся бігти. Та на прощання все ж таки смикнув Анджелло з усієї сили за носа. Певно, то був великий гріх — завдати болю такому янголятку. Та згадка про те, як він ревів, коли біг до своєї матінки, ще й досі звеселяє мене. Я й зараз чую кувікання цього паршивого поросяти.

15

Настав тиждень, коли завзятий поклонник ботаніки — Мардок почав складати іспити. Ось він стоїть у нових черевиках і в парадному костюмі, а мама повзає на колінах, зчищаючи пилюку у нього з штанів; щітка так і миготить в її руках, а бліде, змучене обличчя сяє від гордощів за сина. Вона, мов рабиня, прислужує нам: варить, миє, пере, прибирає, береже кожну копійку, перша встає і остання лягає—і ніхто їй навіть спасибі за це не скаже; заклопотана щоденним гирканням батька про економію, вона все ж таки знаходить час, щоб потурбуватись і про бідного старого нагорі, і про нещасну дитину, яку доля підкинула їй... Та сьогодні — все для Мардока. А він зустрів свої іспити з дивовижним спокоєм і впевненістю. Батько вчора напучував його цілу годину, а він вийшов і буркнув до нас:

— Що ж, на більше я не здатний.

І це правда, бо немало знань начухав він з своєї голови, густо посипаючи лупою зошити га книжки. Гроші на сніданок — у нього в кишені, дві пари окулярів, перо, гумка, косинці — тобто все, що треба. Він важно виходить, щоб встигнути на потяг, що о 9.20 повезе його в Уінтон, де відбудеться іспит. Ми з мамою стоїмо на порозі, привітно махаємо руками і від щирого серця бажаємо йому успіху...

Щовечора Мардок приїздить чотиригодинним поїздом; батько теж раніше приходить додому, щоб дізнатися про наслідки іспитів.

— Ну, як, витримав?

— Чудово, тату, просто чудово.

З кожним днем впевненість Мардока зростає. Поїдаючи абсолютно все, що йому підкладає мама, він важно й повільно розповідає:

— Ви знаєте... сьогоднішнє завдання було напрочуд легким. Я списав цілий зошит... і навіть попросив другий, хоч інші хлопці не списали й половини першого...

— Молодець... молодець, — неохоче хвалив його батько, але очі в нього блищали від задоволення.

А мама нишком клала хлопцеві на тарілку таку ж величезну порцію холодцю, як і батькові. Всі ми вважали, що Мардок неодмінно доб’ється успіху. Мені ж було приємно і сумно: я мимоволі уявляв собі, якими бідними були б мої успіхи, якби мені довелося тримати такі важливі іспити. Крім того, мене й досі мучило невдячне ставлення Антонеллі — людей, які не вміли цінувати справжню дружбу, — про що я так і не посмів розповісти дідусеві. Та найбільше мене непокоїло те, що я вже два тижні не бачив Гевіна; лише раз ми зустрілися на Хай-стріт і пройшли один повз одного, бліді як смерть, з опущеними вниз очима. Як тягло мене до цього хлопчика, якого я зрадив; як я знову жадав його дружби!

Єдина ясна зірочка мерехтіла на моєму горизонті: в середу починався ардфілланський ярмарок, на який я мав проводжати Кейт і Джемі. Дідусь не раз відвідував знамениті атракціони і тепер з захопленням описував усі дива, що чекали там на мене. Коли ж я сумно запитав, чи буде там весело мені одному, він радо закричав:

— Нам весело буде, хлопчику мій. Нам буде весело!

Джемі обіцяв заїхати за нами шарабаном. Він прибув вчасно, але в іншому екіпажі. Ми з Кейт аж скрикнули, коли під вікна підкотив жовтий автомобіль.

— Адам може кататися в машині, а ми що, хіба гірші? — весело торохтів Джемі, який був сьогодні в новому картатому кашкеті і в надзвичайно радісному настрої. Він товаришував з Семом Лайтбоді, механіком аргайльського заводу, котрий погодився одвезти нас в Ардфіллан на заводській машині.

Ми привіталися з Семом, що сидів на місці водія з таким виглядом, немов без нього ця машина взагалі нічого не варта була. Він порадив Кейт захопити вуаль, щоб не злітав капелюшок. І от, коли ми вже лагодилися сідати, збуджені наступною подорожжю, з воріт раптом вийшов дідусь, начищений, прилизаний, з найкращою палицею в руці.

— Чудово... чудесно, — примовляв він, оглядаючи машину, і нараз суворо зиркнув на Джемі. — Невже ти думаєш, парубче, що я пущу з вами онуку й ось цього малюка... допізна... в Ардфіллан?

— Але ж, дідусю, — хвилювалась Кейт. — Вас не запрошено.

Та Джемі раптом зареготав. Він досить добре знав дідуся: я не раз бачив, як вони разом виходили з драмбакської пивної.

— Хай їде з нами. Веселіше буде! — і допоміг старому влізти в машину.

Авто спочатку здригнулось, далі рвонуло і побігло по драмбакській дорозі. Кейт і Джемі сиділи біля водія, а ми з дідусем красувалися в багажнику. Як тільки машина трохи від’їхала, до нас простягнулася рука Джемі з величезною сигарою. Дідусь взяв сигару, запалив і, розлігшись на подушці, велично попихкував, звертаючись до мене:

— Чудесно, Роберт. Гадаю, він катане з нами по місту, щоб усі бачили, які ми з тобою пани.

І справді, машина звернула під залізничний міст, що вів на Хай-стріт. Раптом почувся такий вереск, що я аж підскочив од несподіванки. Ми побачили Мардока, що стояв біля станції й несамовито махав руками. Коли ж ми промчали мимо, він зірвав кашкета й побіг за нами.

— Стій, Сем, стій! — закричав я. — Онде наш Мардок!

Машина так раптово загальмувала, що ми мало не випали з неї. Сем глянув на нас з таким виглядом, немов ця зупинка загрожувала долі авто; а воно тимчасом здригалось, деренчало, наче й справді віддавало богові душу. Та ось і Мардок! Він пихкав і хекав у своєму теплому парадному костюмі і, лише впавши на сидіння багажника, пробелькотів: «Я їду з вами».

Загальна мовчанка. Невже краю не буде цим непрошеним гостям? Дідусь був особливо обурений таким нахабством! Та Сем не дозволив нам довго сперечатися: він так натиснув на педаль, що ми всі поперекидалися, а коли знову посідали, знайшлося місце і для Мардока.

- Ну, як твої справи, Мардок? — крикнув я, перекриваючи свист вітру, що приємно лоскотав мені вуха.

— Чудесно! — сказав Мардок. — Просто чудесно. — Він і досі сопів, пригнувшись на сидінні та піднявши комір піджака, а вуха в нього сьогодні якось дивно стирчали. Був він блідий, — можливо, після прудкого бігу, — і весь час обмахувався кашкетом, хоч ніякої потреби в цьому не було. Іноді хлопець поривався щось сказати, але тут же зціплював рота.

Розмовляти далі було неможливо. Ми виїхали за місто й блискавично неслися вздовж берега річки Лі. Перед нами розкинулась широчезна дельта, що зливалася з далекою голубизною моря й вигравала проти сонця всіма барвами веселки; через луки і пасовиська білою стрічкою стелився шлях, а на заході в синьому мареві гордо височів силует пильного сторожа цього вільного краю — гори Бен. Яка тут краса, яка тиша і благодать! Чому ж серце моє стискається від одного погляду на цей рай? Бідна дитина! Краса і сила завжди для неї будуть болісними й гнітючими! Я зітхнув і надовго поринув у мрії, що навівала мені швидка їзда.

Машина працювала бездоганно; ми летіли гори зі швидкістю двадцяти миль на годину. А коли проминали села, мешканці вискакували з хат, щоб глянути нам услід. Чоловіки на полях, захоплені новою технікою, вітали нас сапками і лопатами. Тільки худоба зустрічала нас злякано й незадоволено. Сему доводилося напружувати всі свої сили, щоб об’їхати яку-небудь вперту корову чи ліниву свиню, що лежала на дорозі; злющі собаки цілими зграями гналися за нами; обурені кури вилітали прямо з-під шин; а один раз в повітрі замиготіло навіть пір’я — та густа курява надовго приховала наслідки вбивства, якщо воно й сталося. Лише в одному місці прийшлося нам червоніти за машину: це сталося на високому пагорку, де її мужнє серце раптом перестало битися; мимо проходили якісь сільські грубіяни, котрі від заздрощів, що самі йшли на ярмарок пішки, почали глумливо гукати:

— Гей! Вилазьте й підштовхуйте ззаду!..

Ми досягли Ардфіллана о четвертій годині, ще задовго до відкриття атракціону, який звичайно розгортався тільки ввечері. Поки Кейт бігала по крамницях, щоб купити матері деякі дрібниці, Сем заглушив мотор, і ми довго видивлялися на ятки, балагани та каруселі, що займали величезну луку аж до самого пляжу.

Нараз Мардок, що сидів блідий і нещасний, болісно застогнав. Машина затремтіла, і я вже подумав, що ми знову поїхали. Та ні, це в душі Мардока стався вибух.

— Я вб’ю себе!

Клятва так голосно й трагічно пролунала, що ми відразу ж кинулись до нього. А він продовжував, б’ючи кулаками по сидінню й страшно вирячивши очі:

— Я вб’ю себе! Не хочу я служити на пошті. Все це батькові витівки. Я повішусь, і всі називатимуть його вбивцею!

— Господи милосердний! Що з тобою? — захвилювався дідусь.

Мардок тупо поводив короткозорими очима. Тут його прорвало і він розревівся.

— Я провалився. Екзамінатори одіслали мене додому. Сьогодні вранці відкликали вбік і сказали, щоб я більше не приходив. Так, сказали, щоб я більше не приходив. Не приходив. Тут якась помилка. Я ж усе чудесно склав, просто чудесно.

Провалився! Мардок провалився! Ми скам’яніли. А Мардок аж заходився від плачу. Біля нас почали збиратися люди.

— Та ну-бо! — схопив дідусь його за комір. — Візьми себе в руки.

— Треба дати йому чогось випити, — втрутився Сем.

— Їй-право, треба, — кинув і собі дідусь.

Дідусь і Джемі виволокли напівживого Мардока з машини, а Сем тимчасом розчинив двері пивниці навпроти. Спускаючись східцями, Джемі гукнув через плече:

— Посидь там трохи, малий. Ми скоро повернемось.

Я постояв, роздумуючи над нещастям Мардока, а потім поплентався через дорогу. Ярмарок уже гудів, як вулик, і з усіх кінців на площу сходилися люди. Я впізнав у юрбі кількох лівенфордців. І раптом побачив дороге мені обличчя — засмагле й вольове, — обличчя Гевіна.

Він стояв біля невеличкої групи й з властивою йому огидою спостерігав, як торговець прикрасами намагався спродати золотого годинника якомусь оторопілому мужикові. Нарешті Гевін обернувся, й наші погляди зустрілися. Він густо почервонів, потім зблід, опустив очі, але з місця не зрушив. Навпаки, зробив кілька кроків у мій бік і заклопотане зупинився біля плаката, який рекламував парові гойдалки Уілмота, удавши, що уважно вивчає його.

Мене теж зацікавив той плакат. І хоч малюнок був зовсім примітивний, я вже стояв поряд з Гевіном, втупившись очима в плакат; я був дуже блідий, щоки в мене смикалися, що завжди зі мною бувало, коли я дуже хвилювався або перевтомлювався. Ми важко дихали, тупо споглядаючи розірваний вітром аркуш паперу, на якому лишилися тільки шматки від знаменитої гойдалки.

— Це я винен у всьому.

— Ні, я.

— Ні, я.

— Ні, ні, Робі, це я. Я ревнував тебе до того хлопчика... бо я не хочу, щоб у тебе був ще хтось, крім мене.

— Ти мій єдиний друг, Гевін. І завжди будеш єдиним. Клянусь тобі. І клянусь також, що я був у всьому винен. У всьому — моя ідіотська провина.

— Ні, моя.

— Ні, моя.

Він поступився мені, і це була велика жертва з його боку. Плакат нас більше не цікавив. Ми глянули один одному в вічі. І я помітив по його очах, що наша сварка була для нього не менш прикрою, ніж для мене. Відродження нашої дружби було таким могутнім, таким щасливим, що ми не тільки гаряче стисли один одному руки, а й ніжно обнялись і, радо посміхаючись, побігли навмання, не кажучи й слова і навіть нічого не бачачи перед собою.

Біля каруселей заграли оркестри; засвистіли парові гудки на гойдалках; загули бубни, скликаючи людей на танці; затрубили тромбони, сповіщаючи про появу Клео — найогряднішої жінки в світі. На підмостках з’явились галасливі джентльмени в крохмальних комірцях та краватках-метеликах розмахуючи паличками, кричали: «Сюди, сюди, леді і джентльмени! Погляньте на Лео — людину-леопарда! Подивіться на перуанських пігмеїв! Єдиний в світі кінь, що говорить людською мовою! Сюди! Сюди!» Атракціони ожили. Ми з нетерпінням продиралися крізь юрбу. Джемі дав мені флорин на витрати. У Гевіна було ще більше. Він приїхав з Лівенфорда потягом, та назад може їхати з нами. Ми не хотіли більше розлучатися. І від цього нам стало ще веселіше.

Ми влучали в ціль, і скоро кожен з нас виграв по три кокосових горіхи, Гевін видовбав дірку в одному з них, і ми по черзі пили пахучий сік. Потім відвідали також лотерею, тир та інші атракціони і повернулися з безліччю трофеїв: шпильок, гудзиків, брошок тощо. Настала темрява, і скрізь замиготіли керосинки й ліхтарі. А люди все йшли і йшли; музики грали дедалі жвавіше й гучніше. Ух! Ух! Ух! — долинало з гойдалок. У натовпі я помітив Кейт і Джемі; пригорнувшись одне до одного, вони вперто навчалися нових танців. На трьох дерев’яних скакунах пронеслися Сем і Мардок з дідусем; кашкет у Мардока смішно збочився, в зубах стирчала сигара, а в посоловілих очах світився захват. Раз по раз зводився він на стременах і скрикував нелюдським голосом.

Пізно вже, дуже пізно. Потомлені, але щасливі збираємось біля машини. Особливо щасливою здається Кейт: вона часто поглядає на Джемі, і очі її сяють ніжністю й теплом. Мардок посоловіло дивиться на Гевіна і раптом заявляє:

— Начхати мені на все! Начхати! Для такої освіченої людини, як я, все це абсолютно нічого не значить.

Сем ніяк не може завести машину, а Мардок з дідусем розважають нас дуетом: «Женев’єва... Жен...е...в’єва», тягнуть вони. Та раптом Мардок кидається в пітьму, і я чую, як він довго і огидно блює.

Нарешті ми рушили назустріч холодному нічному вітру, лишивши за собою вогні і гамір святкового ярмарку. В багажнику хропе дідусь, а в нього на плечі бовтаеться бліда й змучена голова Мардока. Поряд з ними, міцно пригорнувшись, сидять Кейт і Джемі. А спереду сидимо ми з Гевіном. Наша дружба чудесно воскресла, і тепер ми вже ніколи не розлучимось... У всякому разі будемо разом до...

Та ми мало ще знаємо свою долю. Все ж ми щасливі, і цього досить. Кругом тихо, лише мотор енергійно двигтить та шиплять ацетиленові лампи. Сем, наш загадковий водій, пильно вдивляється в пітьму. Машина мчить все далі й далі, неначе несе в безвість двох хлопчиків, що сміливо йдуть на прю з непокірним прийдешнім.

— От оце я люблю, — шепоче Гевін.

І я знаю, що саме.

16

Дідусева філософія, сформована, мабуть, на власному гіркому досвіді, твердила, що кожен мусить розплачуватися за свої радощі. Коли я бувало занадто розбешкетуюсь, дід завжди бурчав: «Дивись, хлопче, як би не довелося тобі плакати вранці». І дійсно, ранок, після веселої прогулянки в Ардфіллан, видався для нас досить непривітним. Прокинувшись, я помітив навкруги фатальну тишу. Мардок і досі валявся в ліжку, батько пішов уже на службу, а мати поралась у кладовці. Дідусь сердито пихкав люлькою, не звертаючи на мене жодної уваги. Коли ж я спустився вниз, двері раптом відчинились, і увійшла бабуня. Вона приїхала ще звечора (а я й не знав!) і вже встигла збігати на котельний завод по пенсію, в своєму гарному чепчику й у вишитій бісером намітці.

— Ой, бабуню! — закричав я. — А я й не знав, що ти вже приїхала.

Вона не відповіла нічого на це схвильоване вітання і почвалала по східцях. Та раптом обернулась і глянула на мене з таким докором, що в мене засмоктало біля серця.

— Ех, Роберт, Роберт, — буркнула глухо, — ніколи я не сподівалась, що ти здатний на таке.

Я відсахнувся. Певно, вона довідалась од Тіббі Міннз про те, що я зрікся її віри. Я ждав цього. Та бліде обличчя, зціплені зуби й скорботний погляд бабуні тяжко вразили мене.

— Ще прийде коза до воза, та буде пізно, — кинула вона, і я аж затремтів, таким жалібним і тужливим був її голос. Остовпілий, дивився я вслід, а бабуня швидко зійшла на другий поверх й рішуче ступила до кімнати дідуся.

Я метнувся на кухню. Чому ця клята релігія, до якої я належу, викликає такий жорстокий гнів у бабуні? Відповідь була гнітючою. Гідна й поважна жінка, бабуня, мабуть, за все своє життя розмовляла не більше, як з трьома представниками цієї віри і, звичайно, помилялась. І все ж таки вона зневажала мою віру. Навряд чи вона пробачить дідусеві ту роль, яку він відіграв під час мого причастя.

В цю ж хвилину я почув нагорі галас, а вслід за цим з кімнати вилетів дідусь і стрімголов кинувся вниз по східцях.

— Ходімо, хлопче, — пробубонів він на ходу. — Давно нам треба було тікати звідси.

Дідусь був дуже схвильований. Певно, бабуня добре всипала йому за моє відступництво; та виявилось, що причина цих чвар була зовсім іншою. Вчора звечора бабуня довго сиділа біля вікна і добре бачила, в якому вигляді ми повернулись, — особливо Мардок. За сніданком вона розповіла про це батькові.

Дідусь давно вже уникав зустрічі з батьком, бо знав, що зять ненавидить його. Всього раз, як мені пригадується, були вони якийсь час вкупі — коли батько, натхнений мамою, показував нам нові поля зрошення за Лівенфордом, та й то ця зустріч скінчилась досить прикро. Гордий своїми санітарними досягненнями, батько довго доводив нам, як за допомогою оксидації та фільтрації здобувається чиста вода. Потім налив склянку і дав мені.

— От попробуй і ти зрозумієш.

Я нерішуче глянув на каламутну рідину.

— Мені щось не хочеться пити, — пробелькотів я.

Тоді батько простягнув склянку дідусеві, який чомусь весь час криво посміхався.

— Я не дуже-то полюбляю воду, а тим більше отаку бурду, — відрізав дідусь.

— Ви що, не ймете мені віри? — крикнув батько, пожбурив пляшку і пішов геть.

Після цього їхні шляхи вже ніколи не сходились: як тільки дідусь загледить бувало інспектора, то робить стратегічний маневр, і зіткнення не відбувається. Та на цей раз бучі не можна було уникнути. При холодному денному світлі вечірня авантюра з Мардоком здавалася зовсім чорною. Батько і в рот не брав горілки; він завжди проклинав «пияцтво» і вважав його марнотратством! Розлючений провалом Мардока на іспитах, він міг вжити найсуворіших заходів, щоб покарати «негідника», який спантеличив сина.

Коли ми трохи відійшли, дідусь збавив крок і бундючно звернувся до мене:

— Хвалити богові, ми ще маємо куди подітися з тобою, Робі. Наші друзі — Антонеллі дадуть нам шматок хліба і притулок.

Я остовпіло зупинився.

— Ні, ні, дідусю, туди ми не можемо йти.

— Чому?!

— Тому... — запнувся я. Проте змушений був розповісти все, бо не міг допустити, щоб дідові перед самим носом грюкнули дверима.

Він не сказав і слова: при всій своїй пристрасті до просторікань, дідусь умів мовчки зносити образи. Та удар був занадто тяжким; все обличчя в нього вкрилось якимись дивними плямами. Я гадав, що він піде до своїх друзів — Седдлера Боуга і Пітера Діккі. Ні, він продовжував чапати по Хай-стріт, далі звернув на Ноксхілл і привів мене на зовсім незнайому мені околицю.

— Куди ми йдемо, дідусю?

— Омити в водах гіркоту життя.

Чи то солоний вітер викликав у нього таке бажання, чи йому просто хотілося відійти далі від усього, що завдавало йому стільки прикростей. Як би то не було, скоро ми опинилися на березі річки, недалеко від гавані. Місце було досить дике: низький болотяний берег, на якому тільки подекуди росли зелені водорості й стирчали пласкі камінці, обліплені сірими мушлями. Був відплив, і тяжка олов’яна вода стояла зовсім низько. Високі труби котельного заводу на горизонті, стукіт молотків у доках, бурхання води, що виливалась із каналізації, — все це тільки підсилювало запустіння глухої заводі.

І все ж вітер і тут був солоним і міцним. А навкруг нас панував глибокий спокій, якого дідусь так жадав. Він сів на камінь, зняв черевики і шкарпетки, закачав штани до колін і пішов убрід по мілині. Я не витримав, і скоро й собі почвалав по слідах дідуся.

Раптом дід зняв капелюха: свого чудового капелюха, без якого я навіть не уявляю собі дідуся, — великого, вицвілого, з трьома металевими пістонами з кожного боку; капелюха, в якому побувало стільки скарбів: од голови дідуся — до фунта крадених суниць; капелюха, який служив і довго ще буде служити для чого хочете; саме в нього дідусь почав збирати чудових морських равликів, єдиних живих створінь на цьому мертвому березі...

Зверху вони були зовсім білі й гранчасті; лиш невеличкий бугорок, що ледь помітно випирав з піску, видавав їх місце. А двосторонні мушлі, що вилискували перламутром, ліпилися цілими китицями поміж скель. Коли ми набрали повний капелюх, дідусь підвівся.

— Знаєш, хлопче, — сказав він, звертаючись до мовчазної води, — може я й поганий чоловік... Та не такий вже й лихий, як дехто думає.

Вибравши більш-менш сухе місце на березі, встеленому гнилими водоростями, трісками, розбитими бочками, — тут же валявся солом’яний матрац з якогось судна, — ми розклали велике вогнище. Поклавши мушлі на вогонь, дідусь показав мені, як добувати равликів. Треба потримати черепашку над вогнем, поки звідти не вилізе слимак, і тоді швидко проковтнути його. Дід вважав їх дуже смачними, навіть кращими за устриць; і глитав їх безліч, спокійно й меланхолійно, немовби ця солона їжа була необхідна йому в такому душевному стані. Мені равлики не сподобались, зате нутрощі двосторонніх черепашок прийшлися до смаку. Черепашки розкривалися самі, і на рожевих перламутрових тарілочках з’являлась піджарена маса — волокниста, як м’ясо, і солодка, як горіх.

— І тарілок не треба мити, — сумно мовив дідусь, коли ми впорались. Потім запалив люльку і ліг, підпершись ліктем, — очі його замріяно блукали по околиці. Тут він буркнув до себе щось, немовби цей сніданок викликав у нього спрагу. — Ех, випити б чарочку, то й зовсім було б гарно!

Та перш ніж описати наступні події, я хочу трохи глибше заглянути дідусеві в душу. Він мав велику ваду — любив випити; я часто дослухався вечорами, як він непевно човгає по східцях, мугикаючи собі під ніс і наштовхуючись потемки на різні речі; і все ж таки п’яничкою він не був. Вважати його «старим п’янюгою», як це робив Адам, було б дурною нерозважністю; іноді він добре-таки вихиляв, та потім наставали довгі періоди тверезості; до того ж він ніколи не брав участі в суботніх гульбищах, коли на всіх вулицях міста було повно п’яних. Все своє життя дід мріяв про славні й хоробрі вчинки й, нарешті, почав вірити, що він їх таки вчинив, хоч, справді, нічого путнього ні разу не зробив. Батьки його були досить заможними — в компанії з двома дядьками тримали вони колись велику гуральню в Глен-Невісі. В сімейному альбомі я бачив пожовтіле фото юнака з рушницею та двома гончими на ганку солідного будинку. Я дуже здивувався, коли мама казала, що це фото дідуся, котрий стоїть на порозі, в якому виріс і, зітхнувши, додала: «Гау були колись веселими й поважаними людьми, Робі». Великі податки розорили сім’ю, і дідусь, в той час ще зовсім молодий, змушений був стати підручним механіка в Лівенфорді. Одначе він так і не «вивчив свого ремесла» — невистачило терпіння, і змушений був одружитись. Та каятись йому не довелось, бо дружина, хоч і проста жінка, любила його до нестями і примусила його взятися за справжнє діло, тобто, торгувати залізом. Дід прогорів, але носа не похнюпив: працював по черзі клерком, батраком на фермі, столяром, драпірувальником, касиром на пароплаві і, нарешті, за допомогою людей, що знали його сім’ю, улаштувався, як і його улюблений поет, акцизним на таможні[13].

Розчарованість у собі, вміння заводити друзів та постійна наявність спиртного «під рукою» зробили його ласим до випивки; проте він завжди знав міру, а потяг до пляшки з’являвся в ньому здебільшого в критичні хвилини життя, коли він, як той лев, кидався на захист мене, або... та про це ви почуєте потім.

Зараз його гнітила підступність бабуні і, звичайно, це й було приводом для випивки.

— Одна особа, — заявив дід, — жити мені не дає з того часу, як приперлася в наш дім. Та ми ще покажемо їй, де раки зимують. «Занапастить Мардока!..» — процитував він, грізно розмахуючи люлькою. — Диви, диви, он іде «Король островів»... Він ходить навкруг всієї Шотландії... Чудове судно.

Повз нас пройшов красивий пароплав з безліччю пасажирів на борту; весь він сяяв проти сонця, прикрашений прапорцями, а з товстих труб шугали дві хмари диму: джазова музика линула з нього, краючи серце журбою. Бідні, нікому не потрібні бродяги, як би хотіли ми опинитись на цьому судні!

— Спочатку, — гірко продовжував дідусь, — коли я після смерті дружини переїхав у Ломонд В’ю, ця особа корчила з себе мого друга: штопала мені шкарпетки і навіть гріла капці на вогні. Далі почала вимагати, щоб я кинув палити, — бо тютюн, бач, смердів їй. Я відмовився. Отоді все й почалось. З того часу вона дихати мені не дає. А чом же й ні?! Вона ж тут незалежна! Обідає внизу, разом з ними, й газету спершу їй підносять, а вже лиш потім шпурляють мені. В суботу ввечері готують для цієї пави теплу воду, а щоранку вона перша суне в ванну. Ти знаєш, хлопче, від такого клятого життя і сказитися можна!

А рядом пропливали нові й нові судна: баржі, шаланди, річний пором, що ходить поміж пристанню й косою, старезний пароходик з Інверері та гарна «Королева Александра». За нею продвигтів гігант — «корабель-бойня», збудований братами Маршаллами для торгівлі з Аргентіною. Він пройшов важно й повільно, а на містку його, як пояснив дідусь, стояв сам лоцман. Я заздро проводжав це судно, аж доки воно перетворилось на маленьку цяточку на багряному вечірньому обрії.

Дідусь міркував уголос:

— Де ще знайдеш ти корабель, як у цих Маршаллів, де річка краща за наш Клайд, хто зна поета більшого, як Роберт Бернс?!. Та... один шотландець віддубасить трьох англійців, навіть якщо другу руку заломити йому назад!.. А от з жінкою впоратися всякому чоловікові важко... — Довга пауза. Нараз дідусь стрепенувся й з усієї сили ляснув себе по лобі:

— Знайшов!.. Тепер ми провчимо ту стару відьму...

Я здригнувся від несподіванки, бо перед очима в мене й досі маячив красунь-корабель, на якому я уявляв собі дідуся й себе. Я гадав, що дідусь теж цим заклопотаний. Та де там! Очі його горіли, і навіть його випнутий ніс сяяв якоюсь дивною рішучістю. Дід підхопився.

— Ходімо, хлопче. Завдамо їй перцю. Буде ще вона у нас гопки скакати!

Поки він підтюпцем тягне мене за собою, я хочу дати вам ще одне пояснення. На шотландській говірці «завдати перцю» — значить придумати якусь незвичайну помсту, від якої й чортам у пеклі стало б тоскно.

— Куди ти йдеш, дідусю?

— Перш за все, до тих клятих Антонеллі. — І щоб я не подумав, що він зсунувся з глузду, лукаво пояснив: — 3 чорного ходу.

На мене аж дрижаки напали, а дід метнувся в двір Антонеллі. Через хвилину він вибіг звідти — слава тобі господи! — живий і здоровий і навіть з дивною посмішкою на вустах. Ми знову рушили в пітьму, і, на моє велике здивування, дід чомусь завертав у найглухіші вулички.

Раз у раз зиркав я на нього і міркував: чому це він так прямо і рівно ступає, немов вантажник, що носить вантаж на голові? Нараз капелюх його знявся і знову сів на голову сам по собі. От чудасія! Та раптом я помітив тоненький хвостик, що вислизнув з-під крис капелюха й скрутився бубликом, заплутавшись у гриві дідуся. Я зрозумів: там був Ніколо!

Я остовпів від здивування, а дід лукаво пояснив:

— Він добре знає мій капелюх. І заманити його туди вдалось одразу.

Десь перед восьмою годиною, коли вже зовсім стемніло, добрались ми додому. Тут я й збагнув кмітливість дідуся — адже в четвер о пів на восьму батько сидів на зборах Будівельного товариства. Таким чином, ніхто не бачив, як ми шаснули в кімнату дідуся.

Ніколо зовсім видужав. Він до нас добре звик, і тому був напрочуд спокійний. Крім того, його сильно вразила дідусева кімната. Він вештався по ній, явно дивуючись химерним і небаченим речам. Певно, його недавно годували, бо коли дід простягнув йому м’ятну пастилку, він тільки пчихнув у відповідь.

Дідусь байдуже споглядав мавпочку. Вигляд у нього був дуже гідний і величний; він чомусь пильно прислухався.

Дев’ять годин... На сходах почулося човгання бабуні, що піднімалась до своєї спальні. Дід зірвався з місця, мов навіжений, схопив Ніколо й кинувся в двері. За мить він повернувся, але без мавпи.

Я зблід. Тільки тепер я зрозумів підступний задум старого і вже з тремтінням чекав, що буде далі. А дід сидів, покусуючи нігті, й уважно дослухався до пихкання бабуні. Ось вона входить до кімнати, роздягається; ось зарипіло її ліжко... тиша... мертва тиша. Раптом почулися пекельні зойки... один... другий...

Про те, що сталося, нам розповість сама бабуня.

Багато ще років після цього, щодня навідуючи свою подругу Тіббі Міннз, описувала вона свою «сутичку з чортом» приблизно такими словами:

— Так от, Тіббі, в ту проклятущу ніч мені ще звечора було щось не по собі. Прийшла ото я в спальню, роздяглась, склала вбрання, помолилась богу, запалила свічку, — бо я не можу спати без світла, — і лягла в постіль. Заплющивши очі, почала я молити Спасителя, щоб послав мені спокійний сон. Раптом щось плиг мені на груди! Від жаху я ледве змогла розкрити очі...

— Ні, ні, Тіббі, то був не сон. Я не спала... навіть не марила... То був сам сатана, з огидною хвостярою, з виряченими баньками та вищиреними іклами. Він схопив моє тлінне тіло своїми кігтями і вже збирався потягти до пекла...

— Надивившись на мене, він завищав і почав їздити по мені, наче я не людина, а поні; потім схопив за вуха й почав трусити мою голову так, що я мало не віддала богові душу. І ввесь час у нього з очиськ летіли іскри... Я боялась, страх як боялась, люба Тіббі!.. А він продовжував знущатися з мене: крутив мені вуха, тикав пазурами межи очі, тягнув за коси, силкуючись здерти з мене очіпок і навіть... сорочку...

— А я все намагалася вимовити ім’я Всевишнього, та ні язик, ні розум не підкорялися мені. Нарешті я прошепотіла: «Згинь, сатано! Пропади!»

— Одразу ж він перестав гамселити по мені, вхопив з нічного столика мої штучні зуби, скочив на постіль і почав корчити мерзенні пики, то вставляючи, то виймаючи їх з своєї пащеки....

— Побачивши таку наругу над своєю приватною власністю, я скипіла й несамовито почала лупцювати його кулаками в мордяку, примовляючи: «Згинь, дияволе! Геть, проклятущий! Побий тебе сила господня!..»

— Не встигла я вимовити ім’я спасителя, як він скрутився, заверещав і, продовжуючи корчити пики, вискочив у двері, що я лишила на ніч прочиненими — для свіжого повітря... Я знову впала на постіль і, тремтячи з ніг до голови, стала шептати молитву, дякуючи милосердному за це чудесне спасіння.

— ...Не думайте, люба, що йому вдалося вкрасти мої щелепи. Ні, хвалити богові! Тільки той гаспид кинув їх, клятий, ...у мій нічний горщик.

17

В наступний четвер закінчувалися літні канікули. Кейт знову починала навчати малюків, а я мав іти до Академії. Той день я добре пам’ятаю — адже дідусь мій зовсім спохмурнів. Я теж навчивсь од нього киснути, як тільки щось не клеїлось, і чим старшим я ставав, тим більш охоплювала мене туга і нудьга.

Стояла тяжка спека. Бабуня зачинилась у кімнаті, а Мардок уникав зустрічі з батьками; він нишком працював у садку Далрімпля.

Дідусь наче й забув про своїх друзів; переписувати теж не було чого; лишалося — терпіти спеку й постійні гдирання батька. Старому не давали жити. Навіть позбавили бідолаху тютюну. Одного разу, сумно поглянувши на люльку, дід сказав:

— Навіщо жити, хлопчику... навіщо?

Наступного ранку, коли я одягався в своєму закутку, а батько кляв за сніданком старого, до кухні раптом вбігла мама і закричала:

— Дід кудись зник!

Глибока тиша. Батько скипів від люті, потім сказав:

— Ну, це вже занадто. Щоб він був мені до обіду, інакше...

Стурбований, але нітрохи не зляканий, пішов я до школи разом з Гевіном; там ми дізналися, що не тільки будемо вчитися в одному класі, але й сидітимемо на одній парті. Ця радість, а також нові книжки, що їх приніс я мамі, щоб обгорнути, зайняли в мене увесь день. Та ввечері, коли всі ми зібралися за чаєм, я зрозумів, що сталося щось страшне: очі у мами були заплакані, а батько сидів зовсім пригнічений.

— Він що, і досі не з’являвся?

Мама сумно похитала головою.

Батько нервово затарабанив пальцями по столу й з такою люттю накинувся на грінку, наче то був не хліб, а дідусева голова.

Мовчанка. Нараз до кімнати увійшов Мардок і тихо сказав:

— А може з ним сталась якась біда?

Батько гнівно зиркнув на свого синка-невдаху.

— Замовч, ти, бовдуре! Треба було на іспитах мудрувати.

Мардок знітився, й в кімнаті настала ще глибша тиша, яку знову порушив батько:

— І так він у тебе на шиї сидить, а тут ще шлятись та пиячити почав...

Мама не витримала:

— А звідки ти знаєш, що він пиячить?!

Батько здивовано витріщився на неї.

— У сердешного старого і копійки немає за душею, — продовжувала мама, — усі знущаються з нього, п’янюгою обзивають. П’янюга! Та з ним тут так поводились, що тільки бідоласі й лишалося: з моста та в воду... — І вона розплакалась.

Мардок переможно глянув на батька, а Кейт почала утішати маму.

— А дійсно, тату, — докорила Кейт, — пора б ужити заходів, щоб розшукати дідуся. Де там йому пити, коли грошей чортма.

Батько скривився.

— Щоб потім усі ляпали язиками довкола... І так ганьба! — Він встав з-за столу. — Адже мій штат вже, певно, нишпорить за ним...

Батьків «штат» складався з довгов’язого помічника на ім’я Арчі Джупп, котрий улесливо виконував усі батькові накази, бо сподівався зайняти його посаду, та з товстелезного хлопця, який ходив повільно й сонно, за що робітники з котельного заводу прозвали його «Скороходом». Я не дуже-то вірив у їхні здібності, та скоро зрозумів, що помилявся. Пригадавши, в якому відчаї був дідусь, я неабияк схвилювався.

Настав і другий ранок, а дідуся все нема та нема. Вся сім’я в тривожному чеканні. В обід батько довго сидів похмурий, потім ударив злегка кулаком по столі й категорично заявив:

— Треба викликати Адама!

Так, так, хай приїздить Адам. Але потрібно дати телеграму... А в цій сім’ї завжди боялися телеграм — цих клятих вісників біди. Відмовившись від послуг Мардока, мама надягла капелюшок і побігла на драмбакську пошту. За годину Адам відповів: «Буду завтра о третій дня. Адам».

Як це не дивно, ми всі відразу стрепенулись: ця діловита акуратність дуже багато обіцяла. Мама поклала телеграму в окремий ящичок, де були сховані листи Адама, його свідоцтва, старі конверти з-під получки і навіть його дитячі кучері. Вона з погордою сказала:

— Адам напевно допоможе.

Перед самим приїздом Адама всіх нас добила страшна звістка. Батько серед білого дня вернувся з роботи разом з Арчі Джуппом, який залишився в прихожій, поки м-р Леккі розшукував маму. Наткнувшись на неї, він похнюпив голову й пробелькотів:

— Приготуйся почути тяжку новину... Знайшли капелюх старого... що плив по ставку.

Джупп, який ховав капелюх за спиною, показав нам свою знахідку.

— Він плавав на найглибшому місці, місіс Леккі. Проти причалу... — улесливо бідкався він. — Мені чомусь увесь день здавалося, що ваш родич там.

Я з острахом дивився на святу реліквію, а мама, нараз збагнувши своє горе, зайшлася гіркими сльозами.

— Та не хвилюйтесь, місіс Леккі, — кинувся до неї Арчі Джупп. — Може, ще... може, нічого й не сталося!

Батько пішов на кухню за чаєм для мами. Він ласкаво примусив її випити всю чашку і знову пішов на службу зі своїм «штатом».

Вдень приїхав Адам — в смугастих штанях і в чорному сурдуті, з сірою краваткою, заколотою золотою шпилькою з великою перлиною. Він одразу ж взявся за діло. Спочатку важно вислухав кожного з нас, навіть моє белькотіння про те, яким сумним був дідусь в останні дні та які фатальні сентенції він промовляв. Далі сказав:

— Треба заявити в поліцію.

Тяжка мовчанка.

— Але ж... — запротестував батько. — Моє становище...

— Дорогий тату, — холодно сказав Адам, — якщо старому закортіло вже втопитись, то як ти зможеш приховати це? Рішайте ви, я не наполягаю. Але, звичайно, вони спустять ставок.

Мама тремтіла з ніг до голови. — Адаме! Ти гадаєш, ти вважаєш?..

Адам здвигнув плечима. — Не думаю, що він купав цього капелюха для розваги.

— Ой, Адаме!..

— Пробач мою відвертість, мамо. Я розумію, як тобі тяжко. Але навіщо було жити тому опудалу?.. Ну, я пішов у поліцію. Начальник М’юір, на наше щастя, мій добрий приятель.

Він видобув з кисета, зробленого зі шкіри крокодила, бірманську сигару й пихато запалив її. А я дививсь на нього, і серце в мене краялось на шматки. Значливо глянувши на батька, Адам поважно підійшов до мами.

— От бачиш, мамо, добре, що я умовив тебе продовжити страховку. Давайте підрахуємо... — Лівою рукою він вийняв срібний олівець й почав писати. — П’ять років по три... та ще двадцять п’ять... ого, цілих сто шістдесят фунтів.

— Не треба мені ваших грошей, — заплакала мама.

— Вони нам дуже здадуться, — промимрив батько.

Дивлячись на них, я ще глибше відчув своє горе. Сльози почали душити мене, коли Адам сховав блокнота і підвівся.

— Я по дорозі забіжу до м-ра Мак-Келлара, в страховий відділ Будівельного товариства. Він допоможе обійти деякі формальності, щоб нам скоріше видали ці гроші. А може, краще запросити його сюди?.. Ти приготуй нам закусити, мамо... бо треба ж буде пригостити його як слід. — І він пішов.

Мама слухняно почала виконувати наказ Адама, снуючи поміж кухнею й кладовкою. Здавалось, вона хоче втопити своє горе в тяжкій роботі: варила й смажила, а батько, що терпіти не міг надмірних витрат, примусив її навіть спекти пиріг, який поглинув цілих шість яєць. Всюди поширювались пахощі смачних, небачених досі в цьому затхлому будинку, страв. Стіл був накритий найкращою скатеркою, на якій розставили парадний сервіз.

Адам повернувся о п’ятій, дуже задоволений.

— В понеділок почнуть спускати ставок. Якщо, звичайно, труп не спливе до того. Заплатить Товариство гуманістів. М’юір каже, що той ставок — якесь закляте місце: за десять років в ньому троє втопилось і один убився на льоду. Містер Мак-Келлар прийде після сьомої. Вперта свиня... Давай нам чаю, мамо.

Ми сіли за стіл, заставлений смачними стравами, яких я ще ніколи не їв у Ломонд В’ю: м’ясо, яєчка, млинці, пиріг і міцний гарячий чай.

— В таку хвилину, — мовив батько, — мені нічого не шкода.

— Ти гадаєш, він спливе, Адам? — з цікавістю звернувся до нього Мардок.

— Хто його зна, — діловито кинув Адам. — М’юір твердить, що трупи самі спливають за сорок вісім годин. Адже в них є повітря. — Мама здригнулась, заплющивши очі. — Спливають тихо і завжди лицем донизу — от дивна річ. Та бувають серед них і досить вперті бурдюки: не хочуть випливати, хоч убий. То їх засмоктує в пісок, або обплутують водорості... Кажуть, що треба кинути хліба з живим сріблом, і він впаде саме туди, де лежить утопленик.

Я не витримав і розревівся: передо мною враз постала страшна примара — дідусь лежить на дні ставка, обплутаний зеленим баговинням і весь розбухлий од води. Раптом задзеленчав дзвінок. Всі насторожились — увійшла Кейт, за нею Арчі Джупп.

— Прошу пробачити, — почав він, лупнувши на нас очима. — Та я гадаю, що вам потрібно знати... там знайшли ще один доказ.

Арчі, певно, здорово біг, бо з обличчя в нього численними струмками стікав піт, і всім своїм виглядом він хотів удати з себе глибоко схвильованого.

— Містер Паркін, який дає напрокат човни, згадав, що в середу звечора він чув, як щось шубовснуло в воду проти причалу. Тому сьогодні він захопив з собою кішку і виловив якийсь піджак. Потім заніс його в поліцію. Я сам бачив його. То піджак м-ра Гау.

Сльози знову потекли з моїх очей; мама теж заплакала — тихо, беззвучно.

Батько шляхетним жестом запросив гостя до столу.

— Сідай, брат, перекусиш з нами.

Арчі поштиво вклонився і взяв стілець, а коли мама подала йому чашку чаю, промимрив батькові:

— Видно, здорово він перебрав, м-р Леккі.

На моє превелике здивування, батько насупився.

— Ні, Джупп, я не дозволю так говорить про нього в моїй присутності. Це недостойно. Всі ми не без гріха. А він був непоганим стариком. Умів тримати себе з гідністю. Поглянули б ви, як важно походжав він по місту, розмахуючи палицею... — Батько нагнувся і поплескав мене по плечу. — Бідний хлопчику... ти теж любив його.

Знову задзеленчав дзвоник; усі здригнулись од несподіванки. Мертва тиша. Кейт пошкандибала до дверей. Повернулась злякана й бліда, як крейда.

— Ой, таточку, — сказала пошепки, — там прийшли з поліції.

Крізь прочинені двері я побачив страшну постать мордатого полісмена, що тримав каску поперед себе.

Батько підвівся — блідий, але сповнений гідності — і жестом запросив Адама іти слідом за ним. Опинившись у прихожій, вони зачинили за собою двері, немовби спустили завісу між сценою і глядачами.

Довго лунало бубоніння за дверима, а ми сиділи сумні й пригнічені, наче по нас прийшов пекельний вісник смерті.

Нарешті батько повернувся до кімнати. Пауза. Потім Кейт, найхоробріша серед нас, наважилась спитати:

— Ну, що? Знайшли?

— Знайшли. — Тихо мовив батько, що був блідий, як смерть. — Він у поліції.

— В мертвецькій?! — скрикнув Мардок.

— Ні, — кинув батько, — в тюрмі.

Він обвів нас мертвотним поглядом, намацав крісло й повалився в нього,

— Він пиячив з якимись там бродягами у лісі... біля причалу зчинилася бійка, там він і згубив капелюх та піджак... одному богу відомо, що він витворяв ці два дні... а скінчив свої походеньки в тюрмі: його звинувачують у пияцтві, бешкетах та порушенні закону. Адам пішов брати його на поруки.

Вже сутеніло, коли повернувся Адам з дідусем. З непокритою головою, в арештантському одязі, дід ступав гордо, але смирно; тільки очі блищали в нього і свідчили про те, що він хвилювався. Крізь вікно вітальні я з тривогою чекав на дідуся і, побачивши його, зразу кинувся наверх у наше сховище, тобто в його чудову кімнату.

Пильно дослухаючись, я чув гуркіт дверей, лайку Адама, лемент мами й гіркі докори батька; та ні пари з уст дідуся.

Нарешті він почвалав нагору й увійшов до своєї кімнати. Вигляд у нього був жалюгідний: він весь заріс, і від нього тхнуло чимось задушливим і противним.

Зиркнувши на мене, він почав ходити з кутка в куток і навіть замугикав пісню, намагаючись удати, що він цілком спокійний. Потім узяв з постелі свого капелюха, глянув на нього й сказав:

— Треба буде полагодити його. Добрячий капелюх, нічого не скажеш.