Літа зелені

1

Буйно цвіли каштани, коли одного квітневого вечора 1910 року, схвильований і гордий, вийшов я з Академії, осяяний густо-червоним сонцем, що спокійно сідало за гору Бен. Так, то був я, але хвилинами я й сам себе не впізнавав в тому незграбному парубійкові, що простував до Ломонд В'ю. Якось я глянув на себе в дзеркало у перукарні й побачив... Що ж я побачив? — блідого вайлуватого хлопчину років п’ятнадцяти, що переріс вже сам себе, й смішно стовбичив передо мною з довжелезними руками, клишавими ногами та худим замріяним обличчям; я аж здригнувсь од здивування.

Та зараз я роздумував над іншим, бо ще й досі був у дивному захопленні від сердечних слів містера Рейда про мої блискучі здібності. Відпускаючи нас на пасху, мій класний керівник «Язон» Рейд затримав мене біля кафедри. Це був молодий чоловік тридцяти двох років, з енергійною коренастою статурою та з білим шрамом на верхній губі. Цей шрам, — очевидно, слід від операції «заячої губи», — смішно пригинав йому носа донизу, так що ніс здавався без хряща, а ніздрі були дуже широкими; мабуть, від цього ж у нього були вирячені очі — аж мало не вилазили з орбіт. Волосся в Рейда було напрочуд м’яке і світле, а шкіра, хоч і біла, але лискуча і прищава; він завжди був чисто виголений, неначе не хотів під вусами ховати це каліцтво, зневажаючи цікавість обивателів. Варто було йому заговорити, як ця вада зразу ж підводила його; особливо в тих словах, де було «с», яке з притиском звучало «з». Звідси і виникло його кумедне прізвисько, а народилось воно того ж дня, коли Рейд схвильовано читав нам про хоробрих аргонавтів та «Язона».

— Шеннон! — Він тарабанив пальцями, а я замилувано дивився на нього. — Не можна сказати, що ти розмазня. — Так він завжди звертався до своїх учнів. — У мене є для тебе пропозиція...

Коли я доплентався до Ломонд В’ю, у мене все ще гуло в голові від його незвичайних слів.

Я хотів лишитися на самоті, щоб утаїтись від усіх, та дідусь давно вже ждав мене нагорі, перед дошкою з розставленими шашками.

— Чого це ти затримався? — спитав він тихо.

— Так, — бовкнув я, бо дід давно вже втратив у моїх очах свій ореол героя, а те, що говорив мені «Язон», було для мене надто дорогим, щоб зразу ж «виказать» старому.

Дідусь змінився менш, ніж я: він був таким же міцним і енергійним, хоч бороду його обсипав сніг, а на жилетці з’явилося значно більше плям — від неохайності. Він ще не досяг тієї пори свого життя, коли його вибрики стали для мене якимсь прокляттям. Лиш нещодавно його товариш Пітер Діккі потрапив до сільської богадільні. Це протверезило мого старого, бо він завжди боявся старості, а слово «смерть» вважав для себе справжньою образою. До того ж виглядав напрочуд добре, бо дуже раював під час бабусиної прощі в Кільмарнок, або переживав якраз ту пору, що влучно зветься «бабиним літом». Та зараз був він дуже сердитий; йому здалося, що я хочу «уникнути» гри з ним у шашки.

— Що це з тобою? Чого стоїш, як на гарячому вугіллі?

Я махнув рукою і сів навпроти нього за дошку, а він, нахмурившись, роздумував над ходом, який би міг загнати мене в глухий кут, хоч я зарані знав усі його пастки; ось він з невинним виглядом посунув пішака і, відвернувшись, почав витрушувати люльку, наспівуючи собі щось під ніс.

Звичайно, я й не думав про хід гри: всі мої помисли були прикуті до «Язона» та його турбот за моє майбутнє. Як всі випускники, я часто думав про свій подальший шлях. Я знав, ким хочу стати, але обставини життя не дуже-то сприяли цьому.

Я був першим учнем Академії, і хоч пройшов уже крізь руки багатьох учителів, усі вони віщували мені блискучу кар'єру. Один з них, містер Ірвін — висока, худа і хвороблива людина, у якої завжди боліла голова від нежитю, — запевняв, що мені найкраще вдаються виклади англійською мовою, які він для заохочення читав усьому класу, — то були пишномовні опуси, як наприклад: «Бій на морі» або «Весняний день». Другий, на ім’я містер Колдуелл, якого хлопці прозивали «Куксою» за дерев’яний костур, що піддержував йому ногу, якось одвів мене вбік і сказав, що з мене вийде добрий латиніст, якщо я буду як слід зубрити цю премудрість. Інші викладачі, теж од щирого серця, давали мені поради, до того ж завжди суперечливі.

Та лише з боку «Язона» відчув я до себе справжню теплоту. Він перший помітив мій надзвичайний нахил до природничих досліджень. Я й досі добре пам’ятаю, як це почалося: одного літнього дня до класу влетіло два метелики; всі ми відразу кинули роботу і стали стежити за ними.

— А чому їх два? — спитав «Язон».

Усі замовкли, а я пробелькотів:

— Тому, що вони любляться, сер.

«Язон» глузливо поглянув на мене своїми банькуватими очима.

— Ти що ж, солом’яна голова, вважаєш, що у метеликів — любов?

— Звичайно, сер. Вони за милю чують свою пару, що пахне, як вербена.

— Ну, ну, — сказав «Язон», якого це заінтересувало. — А як же вони чують цей дивний запах?

— На вусиках у них є спеціальні вузлики-антени, — сміливо докинув я й захоплено продовжив: — Та це не дивно, сер. А от Червоний адмірал[14] — той чує лапками.

Весь клас зареготав. Та вчитель раптом крикнув:

— Тихо, дурні! Цей хлопець дещо знає. Продовжуй, Шеннон. А ці метелики бачать, от зараз, чи їм потрібен запах вербени?

— Як би сказати, сер, — промимрив я, — око метелика збудоване дуже цікаво. Воно складається майже з трьох тисяч зіниць, і кожна з них має свою рогову оболонку, свій кришталик і свою сітчатку. Але, чудово розрізняючи колір, метелики дуже короткозорі: бачать не далі чотирьох футів...

Я запнувся, і Рейд не вимагав од мене дальших пояснень, а на перерві сердечно посміхнувсь до мене і ледве чутно промурмотів:

— І як не дивно... ніякого зазнайства.

З того часу він заохочував мої заняття з біології, а також давав позалекційні завдання по фізиці. Ще через кілька місяців він доручив мені роботу по дослідженню колоїдних розчинів. Нічого дивного, що я одразу прив’язавсь до нього й ловив найменше його слово і в класі, й поза класом. Я навіть став наслідувати йому, то хмурячись, то заїкаючись в своїх розмовах з Гевіном.

За рік до цього батько забрав Гевіна з Академії і перевів до Ларчфілдського коледжу. То був дуже дорогий учбовий заклад, де могли вчитися тільки діти багатих людей. Директор його закінчив Болліол і був колись капітаном знаменитої команди крикетистів у Лордсі. Гевін одразу ж став улюбленцем всієї школи, але не поривав зі мною. Літніми вечорами я часто позичав велосипед у містера Рейда і гнався за п’ятнадцять миль, щоб подивитися, як Гевін грав у крикет на першість школи. Після закінчення тайму він підходив до мене і кидався на траву в спортивній курточці та в білих штанях і, кусаючи травинку, питав:

— Ну, що там чути дома?

Дружба наша ставала все міцнішою, і ми не розставалися з Гевіном, коли він приїздив додому. Та після цього наставали довгі періоди розлуки, і тому що мені не дуже хотілося шукати іншого товариша, я кілька місяців жив самотньо, все більше розвиваючи в собі хворобливий нахил до відлюдності.

Самісінький блукав я по околицях, йдучи за місто на багато миль. Я знав кожне гніздечко, кожен горбочок, кожну стежечку, протоптану овечками в Уінтонських горах. Я ловив рибу в ріках та озерах, досліджував болота і ліси. Всі лісники вже добре знали мене і дозволяли мандрувати, де завгодно. Мої колекції щодень зростали, Були між ними досить рідкісні зразки, — наприклад, брунькувата гідра: напіврослина і напівтварина, що в певний час народжує яйце; крім того були у мене ще нікому не відомі прісноводні медузи, а також чудова бабка, що по-латині називалась Pantala flavescens. Мандруючи отак, ніколи не шкодував я, що не поїду на «курорт», як інші діти; моя фантазія заносила мене все далі, і гірські луки перетворювались для мене в дикі пампаси або в степи Татарії. Часто вдивлявся я в далекий горизонт, чи не побачу там я... лами... або — о, лишенько! — якого-небудь проповідника в біді.

Так, мушу вам признатися, я став аж надто богомольним. Можливо, призвела мене до цього моя самітність, а імовірніше, тяжке життя. Тричі на тиждень мусив я допомагати патеру Рошу під час меси, а на святки поважно простував з кадилом за юрбою, що з багатьма корогвами й свічками кружляла коло церкви. Коли ж надходив великий піст, моїм покутам не було краю. Я дякував всевишньому за те, що він зробив мене католиком, і гаряче жалів тих бідних хлопчиків, що не належали до лона праведної церкви й були приречені на вічні муки і страждання!

Та були в церковному календарі дні, які наводили на мене панічний страх — не так фізичний, як душевний. Скажу отверто, що Лівенфорд, як майже всі гірські містечка, являв собою страшний Везувій нетерпимості. Протестанти не любили католиків, а католики терпіти не могли протестантів; обидві секти ненавиділи євреїв. В день св. Патріка[15], коли всі виходили на вулиці в трилисниках, а древній Орден гібернійців гордовито простував по Хай-стріт із прапорами, позаду сурмачів з зеленими торбинками через плече, зненависть між «зеленими» та «голубими» розпалювалась до краю і спричинялась до страшенних бешкетів і бійок. Ще більший фанатизм охоплював населення дванадцятого липня, коли прихильники великого й славетного Вільгельма[16] бундючно святкували наглу перемогу, несамовито виголошуючи образливі для католиків слова або співаючи глумливих пісень.

Ось одна з них:

Варто було мені здійняти біля собору Святих Ангелів шапку, як хлопчаки одразу ж кидались до мене, і починалося знущання. А в дні, коли на вулицях кипіли чвари — дванадцятого липня особливо, — я був щасливий, якщо мене ніхто не бив.

Та не подумайте, що я ввесь час тинявся вулицями, обстоюючи свою віру або схиляючись перед святими. Батько уважно слідкував, щоб і хвилина мого часу не пропадала марно. Як тільки я підріс і міг вже трохи заробляти, він будив мене о шостій ранку і посилав розвозити ще сонними вулицями свіжі пиріжки Бекстера, за що я отримував маленьку платню. Беручи від мене гроші, батько глухо бубонів, що це полегшить моє утримання, хоч тут же вимагав од матері ще більш скорочувати витрати. Він прибрав до рук усі грошові розрахунки і до відчаю доводив торговців, вимагаючи від них ще хоч трохи збавити ціну або знову почекати до получки. А коли йому потрапляло на очі щось «корисне», він завжди його купляв; та здебільшого в останню мить якийсь внутрішній інстинкт утримував його, і тоді він приходив додому без нічого, зате з грішми з кишені, про що він радо заявляв...

Нараз побідний клич мого суперника заставив мене очунятись. Поки я мріяв, дідусь побив усіх моїх пішаків.

— Я знав, що обіграю тебе, — захихотів старий, — хоча тебе й вважають таким розумним!

2

Збуджений і схвильований своїми мріями, я побіг униз, бо був вільний до восьмої години; на цей час була призначена мені важлива зустріч. Щоб трохи заспокоїтись, я хотів був піти на лекцію з проекційним ліхтарем, та, пошаривши в кишені, а точніше, в кишені Мардока, не знайшов там ні шеляга. Справа в тому, що коли я виріс, то почав носити речі Мардока, які мама зберігала на горищі.

Я поплентався в свій закуток, де мама прасувала на дошці білизну; її коси та очі ще більше злиняли, обличчя змарніло і вкрилося глибокими зморшками, але було таким же лагідним і терпеливим, як і завжди. Я глянув на неї таким багатозначним поглядом, що в мене аж дух перехопило від хвилювання.

— Потерпіть, мамо, — мовив я ніжно. — Ще трошки потерпіть.

Вона здивовано посміхнулась.

— Що з тобою, хлопчику? — спитала вона, підносячи гарячу праску до обличчя.

— Н-нічого, — запнувся я. — Але скоро я щось зроблю для вас... щось дуже хороше.

— А зараз зробиш мені послугу? Зовсім маленьку. Однесеш листа Кейт?

— Звичайно, мамо.

Я часто носив цидулки від мами (щоб допомогти їй зекономити на марках) аж на другий кінець міста, де жила тепер Кейт, або Мардоку, що добре влаштувався в садку Далрімпля; він був дуже задоволений роботою і відверто радів, що вирвався нарешті з Ломонд В’ю. Листи ці дихали турботами і настроями мами: в них сповіщалися новини, давалися доручення, а головне, у кожному з них мама благала не забувати про сім’ю.

Коли праска вже зовсім вистигла, мама принесла запечатаний конверт.

— Ось він. Хотілося б послати їй хоч кілька пиріжків. Але... — Вона розкрила горщик і сумно подивилася в нього. — Здається, в мене вже вийшло все борошно. Ну, передай їм всім поклін од мене.

Я кинувся з дому і, перейшовши Драмбак Род та парк, досяг котельного заводу, де життя вже завмирало, як і завжди перед святками.

Кейт жила в маленькому котеджі на схилі високого зеленого горба, де тепер були збудовані десятки робітничих осель. Ще здалеку я помітив її з коляскою попереду, в якій вона везла на прогулянку свого маленького синочка. То була красива яскраво-блакитна коляска, з якою не раз вона об’їздила все місто, то заходячи у магазини, то гуляючи вздовж Ноксхіллського парку; вона часто нагиналась і любовно поправляла одіяльце, на якому шовком було вишите велике «Н».

Я замилувано спостерігав, як вона, не помічаючи мене, важно простувала по завулку; вона трохи поповніла й виглядала зовсім свіжою після переїзду з Ломонд В’ю.

— Здрастуй, Кейт, — звернувся я до неї.

— Робі! Звідки ти? — радо скрикнула вона. — Бідний хлопчику! А я йду собі й не бачу. Через цього милого пузанчика... Знаєш, Робі, а у нас уже з’явився другий зубик! І не плаче — справжнє золото, а не дитя... — Кейт схилилася над коляскою.

Мила Кейт, яка ти щаслива з своїм славним немовлям! А недавно дехто зичив тобі замість сина мандоліну.

Будиночок, в якому жила Кейт, був гарнесенький і чистенький. Все в ньому було, скрізь розносився дух лаку та мастики, — і це свідчило, що Кейт уже справжня господиня, бо наперекір пророкуванням батька, що боявся втратити заробіток, заміжжя Кейт було щасливим. Вона поклала сина в колиску й поставила на газову плиту обід. І скоро ніс мені залоскотали ніжні пахощі печені.

— Ти, звичайно, перекусиш з нами, Робі, — кинула вона в мій бік, вправно оперуючи ножем. — Джемі скоро вийде з ванни. Він тепер приходить дуже пізно, а то б ви пішли з ним на футбол. — Яка тактовність з боку Кейт, яку я знав колись як грубіянку! — Він зараз вийде. Ти ж, певно, добре зголоднів. — Вона зиркнула в мій бік і відразу ж одвернулась.

Джемі зійшов униз, чисто вимитий, в добродушному настрої; волосся в нього було старанно зачесане, а на грудях червонів картатий галстук.

— А, це ти, малюк! — Таке звертання і сердечний кивок здалися мені теплішими за найпалкіші упадання.

Посідали за стіл. Величезний біфштекс, що його дала мені Кейт, був напрочуд ніжний та соковитий. А Джемі тільки й робив, що підкладав мені хрумтливу смажену цибулю. На столі стояла тарілка з грінками і міцний гарячий чай.

Гадаю, що Кейт і Джемі добре знали, як бідно ми тепер жили. Особливо Джемі припрошував мене, а коли я кинув їсти, довго поглядав на мене з докором.

— Ну, як знаєш, хлопче, — мовив він нарешті.

Все моє дитинство в Ломонд В’ю пройшло під владою непорушного закону: треба заощаджувати гроші, навіть шляхом жертв і злигоднів. Ех, якби можна було жити без грошей, без скупердяйства, властивого людям півночі, які вважають за краще тримати гроші в банку, ніж мати повний живіт!

Коли проблема грошей бувало мочила мене, я зразу згадував про Джемі Нігга. Він ніколи не був багатим, але свої трудові гроші завжди витрачав розумно — чи на добрий біфштекс, чи ка те, щоб повести самітнього хлопчину на футбол, а головне — гроші в його руках ніколи не здавалися брудними.

Коли допили чай, Джемі почав жартувати зі мною, бо його, певно, турбувала моя кисла пика. Догадуючись, що мене щось бентежить, він звернувся до Кейт:

— Либонь наш професор задумав щось. Тиха вода греблю рве...

Кейт хитнула головою й глянула на мене з усмішкою, немовби радячи не звертати на Джемі уваги.

— Від такого тільки й жди якогось дива, — сказав знову Джемі. — Особливо, коли він добре плигає.

Від цього натяку на мій недавній успіх у шкільних змаганнях, коли я плигнув вище за всіх, я зашарівся, але мені приємно було чути, що мій рекорд на цілий дюйм ще й з чвертю поліпшив попередній. Та скоро Джемі розпалив справжнісінький вогонь у моїх грудях.

— Якщо вже хочеш знати, — лукаво посміхнувся він до Кейт, — Робі закоханий.

О, чисте, яскраве полум’я, що гріє мені серце! Звідки ж він знає? Я сидів, опустивши очі, втішався хвилею щастя, що вщерть заповнила мене

— Ну, як там вдома? — звернулась Кейт, щоб припинити кепкування Джемі.

Я зразу ж простягнув листа.

— Пробач, будь ласка, я й забув про нього.

Кейт розпечатала листа і двічі перечитала; обличчя в неї почорніло, а на лобі з’явилися червоні гулі, яких я вже й не сподівався бачити. Потім віддала листа Джемі.

— Погані справи. Батько дедалі більше хворіє на це, — замислено сказала Кейт, а Джемі якось дивно поглядав на мене.

Раптом прокинувся малий, і Кейт, що рада була нагоді змінити настрій, взяла його до себе на коліна. Мені теж дали потримати малюка, і Кейт сказала:

— А він тебе вже любить. Почекай, скоро й у тебе буде такий.

Я криво посміхнувся, бо був упевнений, що при моїй хворобі цього не може бути.

Коли малого знову поклали в колиску, я сказав, що маю йти.

Кейт провела мене до дверей. І коли ми лишилися самі, спитала:

— Мама казала тобі, про що писала?

— Ні, Кейт, — посміхнувся я. — До того ж у мене зараз голова вщерть забита власними справами.

— Пустими чи хорошими? — спитала Кейт, схиливши голову.

— Хорошими, Кейт, хорошими... Розумієш, Кейт... — запнувся я і глянув у чорну темряву ночі, пронизувану мерехтливими вогнями; десь засвистів паровоз, а здалеку, немов луна, відгукнувся йому пароплав.

— Ну, гаразд, Робі, — посміхнулась Кейт. — Тоді будемо тримати наші новини при собі. Прощавай.

Я квапливо потис їй руку і чимдуж кинувся бігти. Кейт я дуже любив, та не їй сповіщу я свою новину... А з далекої річки знову зойкнув гудок пароплава; я здригнувся в захопленні від близької й жаданої зустрічі.

3

Серце моє співало, коли я вертався по Драмбак Род; а тільки-но звернув на Сінклер-драйв, де цвіли липи, устилаючи вуличку жовтим пилком, як кров застукотіла у мене в скронях. Хоч, здавалось, у цьому кварталі й не було для мене нічого нового, а похилі будинки стояли такими ж байдужими, як і завжди, назва цієї вулички з деяких пір набрала для мене великого значення... Була майже восьма година, коли я підходив до крайньої дачі, — і зразу ж почув: Алісон співала.

Саме в цей час вона щоденно тренувалась, бо голос у неї був досить хороший, і всі віщували їй кар’єру співачки. До мого приходу вона вже скінчила всі гами та вправи і зараз співала чудову шотландську пісню під супровід матері.

Голос Алісон дзвенів, як срібний дзвіночок; я аж очі заплющив від захоплення. І зразу ж в моїй уяві постала Алісон: не та маленька дівчинка, що з нею я завжди бавився, а висока ставна красуня, яка тепер не бігала, мов навіжена, а ходила спокійно й рівно, немовби відчуваючи достойність і красу, що зріла в ній. Я уявив її такою ж, як і шість місяців тому, коли вона разом з дівчатками виходила з роздягальні у синьому спортивному костюмчику, який щільно облягав її тонку статуру, а я стояв, немов укопаний, і довго проводжав її очима. Вона ж, продовжуючи цокотіти до товарок, нараз піднесла до волосся руку, і мені кинулися в очі її маленькі груди, що випинались з-під кофтини. Помітивши мій погляд, вона люб’язно посміхнулась й привітно закивала головою. О, боже мій, що сталося тоді зі мною! Хвилі приємного тепла розбіглися по жилах, і я ще довго не міг зрушити з місця, мов зачарований отим видінням.

О, Алісон! Твої чудові карі очі та ніжна лебедина шия навік причарували мене! Тому й стою я ось тут під серпанком ночі й, затамувавши подих, дослухаюсь до твого співу, що, мов чарівна пісня соловейка, лунає на всю околицю

Коли Алісон замовкла, я опам’ятавсь і пройшов у хвіртку. Великий сад, оточений з усіх боків високою кам’яною стіною, розрісся перед будинком; обабіч алеї розкинулись квітники, обсаджені кущами рододендронів. Хоч мати Алісон і не була бідною, у неї невистачало коштів, щоб тримати своє господарство в такому стані, як це було на віллах вздовж драмбакської дороги. Я подзвонив, і мене впустила Дженнет, літня покоївка, котра служила у місіс Кейс уже понад десять років; вона завжди стрічала мене підозріло, що здебільшого властиве старим слугам, хоч тоді я вважав, що це стосується тільки мене. Покоївка провела мене до вітальні, де Алісон уже розклала підручники, а мати, сидячи біля каміна, схилилась над вишиванням.

Це була приємна світла кімната, що після нічної темряви здалася мені сліпучою; на стінах, оббитих яскравими обоями, висіли акварелі місіс Кейс; білі муслінові завіски прикривали вікна; два горшки з голубими гіацинтами сповнювали ніжними пахощами повітря; на розкритому роялі валялась шовкова намітка з китицями; всі меблі були в ситцьових чохлах. Зайчики від полум’я бігали по бенарських статуетках, виставлених у гірці з бронзовими прикрасами, а на каміні поважно виступала ціла процесія білих індійських слонів. Усі ці дрібнички понавозив із своїх заморських мандрів покійний капітан Кейс.

— А, Роберт! Ти вчасно, як і завжди. — Я жмурився від світла, а місіс Кейс продовжила, щоб підбадьорити мене. — Як там на вулиці?

— Чудесно, місіс Кейс, чудесно, — промимрив я. — Туман. Проте ще зорі добре видно.

Вона посміхнулась, а я підсунув крісло й вмостився поряд з Алісон.

— Ти завжди бачиш зорі, Роберт. Ти у нас справжній астролог.

Лагідна посмішка розквітла на її обличчі, і я збентежено звернувся до Алісон, в той час як місіс Кейс — я добре відчував — спокійно спостерігала мене.

Місіс Кейс була висока, худа жінка, років за тридцять п’ять; зодягалась вона досить просто, та всі манери її яскраво свідчили про гарний смак і добре виховання. Вона походила з відомої сім’ї, але по смерті чоловіка цілком присвятила себе дитині, обмежившись лише стосунками з небагатьма поважними людьми; серед останніх слід назвати Джулію Блер, місіс Маршалл та мого вчителя «Язона» Рейда. Можливо, таке затворництво з’явилось наслідком стану здоров’я місіс Кейс: я чомусь часто думав, що млосний вигляд її походить одвічних болей в голові. Та, певно, — вважав я, — заради Алісон вона приховує свою хворобу і навіть сама часом кепкує над собою. Її відданість доньці була надзвичайною. Місіс Кейс пишалася талантом дівчинки і заохочувала її заняття, але, розумна поважна жінка, вона, звичайно, розуміла, що у дитини можуть бути й інші інтереси, і тому дозволяла їй приводити додому «підходящих» друзів. Ось чому вона завжди вітала мої відвідини, бо я, хоч і здавався їй «якимсь чудним», але цілком задовольняв її вимоги. З малих років ходив я до них і, ледве переборюючи трикляту соромливість, грався з Алісон в нудні й статечні ігри. На галявинці в садку, під замріяні звуки рояля, що линули через вікно, чи під гуркіт карети, що привозила місіс Маршалл «на склянку чаю» до матері Алісон, бавилися ми в ляльки або годували золотих рибок В негоду йшли ми в дім, і м-с Дженнет приносила нам хліба з маслом, посиланого шоколадним пилом; ми їли і, дослухаючись, як дощ періщить за вікном, гуляли в вікторину «Відгадай» з безглуздими запитаннями на круглих клаптиках картону, як наприклад; «Чи старовинною є гра трик-трак» — і така ж відповідь: «Так, старовинною, бо в неї грали ще друїди». Іноді з нами грала і Луїза, дочка місіс Маршалл; вона постійно вигравала, вбиваючи мене своїм презирством.

Коли ми підросли, то стали в Алісон «робити всі уроки» разом. Алісон була слабкішою в математиці, а я, хоч і мрійник, напрочуд добре розумів премудрості цієї науки. Ось чому місіс Кейс, яка боялась, що Алісон погано підготується до іспитів в Уінтонську музичну школу, погодилась, щоб я вчив уроки разом з донькою.

— Ну, Роберт, чого ти збираєшся сьогодні навчати мою дочку? — спитала місіс Кейс.

— Евклідових законів, місіс Кейс, і особливо теореми про суму квадратів катетів... ви її знаєте, звичайно...

— Не знаю, Роберт, та я певна, що знаєш ти, — промовила вона, щоб розігнати мою трикляту соромливість. Вона завжди допомагала мені, дуже тактовно виправляючи усі недоліки і хиби в моєму поводженні.

— Мамусю, ну, навіщо мені це вчити? — заблагала Алісон. — Воно ж таке незрозуміле.

— Ні, навіть дуже зрозуміле, — заперечив я. — Треба лише як слід збагнути, що пряма — це найкоротша відстань між двома точками. Тоді усі тринадцять книжок Евкліда стануть ясні, як день.

— Ну, а чотирнадцяту, певно, напишеш ти, Роберт, — устряла до розмови місіс Кейс. — А може, й дещо розумніше: щось на зразок «Життя комах».

— Напише, мамо! — вигукнула Алісон. — На тому тижні на уроці Рейда він довів, що в нашій «Алгебрі» є хибна відповідь.

Вони обидві засміялись, а я потупився від гордощів та збентеження; мені було приємно, що Алісон сказала про це матері, і я знову заходився поважно тлумачити теорему.

Сидячи поряд з Алісон так, що наші коліна стикалися, я відчував, як радісно і млосно щеміло моє серце. Коли ж наші руки стрічалися над книжкою , мене кидало в дрож. Її розпущені шовкові коси здавалися мені прекрасними, як у богині. Я кидав швидкі погляди на свіжі щічки, на губки-ягідки, в той час, як Алісон, задумливо нахмурившись, смоктала олівця. Слово «любов» ще й не спадало мені на думку, я тільки сподівався, що, може, подобаюсь їй, і жив весь час немов у сні.

Година пролетіла непомітно. Було десь біля дев’яти. Місіс Кейс уже частенько позіхала, поглядаючи на годинника. Я не насмілювавсь шепнути Алісон про свої справи і тремтячою рукою написав:

«Мені доконче потрібно поговорить з тобою, Алісон. Ти проведи мене сьогодні до дверей».

Вона здивовано зиркнула на мене, потім узяла олівець і написала:

«Навіщо це?..»

Тремтячи з ніг до голови, я відповів:

«Я хочу щось тобі сказати».

Коротка пауза, і раптом Алісон сердечно посміхнулася до мене.

«Гаразд», нашкрябала вона.

Я спалахнув од радості. Боячись, щоб місіс Кейс не запідозрила мене, я взяв записку, поклав її в рот і проковтнув. У ту ж хвилину до кімнати увійшла Дженнет з підносом і склянками.

Підвівшись через десять хвилин, я побажав місіс Кейс доброї ночі і рушив до дверей. За мною впевнено ступала Алісон.

— Яка чудова ніч, — спокійно мовила вона, заглиблюючись в темряву. — Я проведу тебе до хвіртки.

Ми крокували вздовж алеї, і я намагався ступати якнайповільніше, щоб продовжити блаженний час цього побачення, тоді як Алісон трималась рівно, дивлячись кудись вперед. Коли ми поминули пахучий агрус, вона зірвала з нього листок й розтерла на долоні, — в повітрі розлилися дивні пахощі.

Від хвилювання мені крутився світ; я ледве стримував шалене дихання.

— Я чув, як ти співала, Алісон.

Вона, здається, й не помітила нікчемності цих слів, а я аж помирав від сорому, що так незграбно почав розмову, яка ніяк не відповідала тим чистим почуттям, що бурхали в моїй душі.

— Так, я серйозно взялась за роботу. Міс Кремб розучує зі мною романси Шуберта. Вони чудові.

Романси Шуберта. В моїй уяві постав Рейн, величні замки на узгір’ях. Я уявив собі, як ми пливемо з Алісон, як ми виходимо напроти старовинного готелю, як ми... Та ви гадаєте, що я розказував про це? Ні, зовсім ні. Я тільки белькотав:

— У тебе досить гарні успіхи...

Вона глумливо посміхнулась й почала кепкувати з своєї вчительки, дуже сердитої старої діви.

— Міс Кремб занадто трудно догодити!

Знову мовчанка. Ми дійшли до воріт, де треба було розлучатись. Тут я помітив її запитливий, тривожний погляд. Та що це сталося зі мною? Язик мені не підкорявся, а ноги підгиналися в колінах, хоча у грудях палав жар. Я глибоко зітхнув. Був найрішучіший момент, саме такий, коли людина мусить стати лицарем.

— Послухай, Алісон... можливо, це тобі і не цікаво... та сьогодні зі мною сталася пригода... ну, словом, містер Рейд сказав, щоб я змагався за стипендію Маршалла.

— Робі!

Від здивування вона назвала мене «Робі». А я стояв і милувався нею, радіючи з того, що вона зрозуміла, яке велике значення для мене має цей секрет, якого я відкрив лиш тільки їй одній.

Стипендія Маршалла — велика справа і говорити про неї марно ніхто не смів. Це були кошти, передані ще Джоном Маршаллом сто років тому в Уінтонський коледж; навчатися на них могли лише студенти з терену графства Уінтон; стипендія складала велику суму — сто фунтів стерлінгів щорічно.

— Ніколи мені не бачити її, — зітхнув я. — Але ж хотілося, щоб ти найперша знала, що я попробую.

— А я вважаю, що ти доб’єшся свого, — великодушно сказала Алісон. — Тоді життя твоє значно поліпшає.

— Ще б пак, — промовив я. — Тоді усе пішло б інакше.

Невидющими очима дивився я на неї. На язиці у мене вертілися слова любові й ніжності. Та я не міг сказати їх і, хвилюючись та запинаючись, лише переступав з ноги на ногу.

— Я думаю не братись за книжки до осені, — запитливо сказав я.

— Я теж вважаю, що ти добре робиш, — кивнула Алісон.

— А в понеділок ми ідем з Гевіном на Лох.

— Невже?

Схвильоване мовчання.

— Ну, на добраніч, Алісон.

— Добраніч, Робі.

Розсталися ми сухо і раптово. Як і завжди, я зіпсував кінець. Та все ж, коли я біг по Драмбак Род, світ видавався мені прекрасним і сповненим чудесних сподівань.

4

Здавалося б, на цьому дивному побаченні й повинен був скінчитися мій день. Та, ба, поки я ліг у постіль, мені ще довелось намучитись як слід. Цю нічку я прозвав «ніч Лев’ячого мосту». Хоч незвичайні хвилювання стомили мене вщент, я не пішов до Ломонд В’ю; звернувши вбік, я простував до мосту. Хіба ж не описали ми у всіх подробицях, як роздягається бабуня? Навіщо ж нам тоді жаліти цього хлопчину на ім’я Роберт Шеннон? Адже мета нашого твору розкрити всі його достоїнства і вади, показати всі його надії і безумства, розпотрошити його душу, як він тельбушить нещасних жаб.

Ніч ставала зовсім холодною й похмурою. Доки дочвалав я до мосту, дощові хмари заволокли місяць, а з поля подув різкий вологий вітер. Я застебнув на всі гудзики свій піджак, певніше, не свій, а Мардоків. Старовинний міст висів над річкою саме в тому місці, де Лівен витікає з гір; тримався він на багатьох природних скелях-биках, що нависали над трьома овальними затоками. Опорні скелі по обидва боки річки нагадували хижі морди левів, за що й дали йому цю назву,

Навкруги ні шеберхне. Я видерся на скелю і, перевівши дух, пішов уздовж парапету Внизу, на страшенній глибині, несамовито бурхала вода. Та найстрашніше було між прогонами: здавалось, я стою над чорною безоднею, а скелі, міст і увесь світ кружляють довкола.

Я завжди умлівав од висоти, тому сьогоднішнє випробування було для мене найстрашнішим.

І все ж я сповнив обітницю, пройшовши міст туди й назад, а опинившись знову на землі, безсило прихилився до морди лева. Мовчазний цар звірів байдуже посміхався. Бо я ж чинив безумство — дурне й нікому непотрібне... Та коли ти бідний і всі навколо зневажають тебе, коли ти здригаєшся і червонієш від кепкування чужих людей, коли в тебе нерви не в порядку, то часом необхідно — так, дуже необхідно! — хоча б запевнити себе самого, що ти не боягуз.

Я дійсно трохи заспокоївся. Коли ж я підійшов до свого дому, то ледве розшукав його, так було темно навкруги. В кімнатах теж, хоч в око стрель: батько суворо наказав гасити на ніч світло. Я тихенько прокрався в ванну і ще тихіше напустив води, бо батько лаяв нас за кожну краплю.

Вода була, як лід, і в мене аж зашпори зайшли до пальців; та я терпів, бо таким чином хотів відігнати тривожні сни й спокусливі нічні видіння.

Навшпиньках я зійшов нагору, тому що жив тепер в кімнаті Мардока. Тремтячи з ніг до голови, я ледве запалив недогарок свічки, і тьмяне світло розлилося по кімнаті. Тут було все моє багатство: численні, нікому не потрібні премії, нудні книжки, поміж якими вирізнялись аж три примірники «Шотландських ватажків» Портера, мій нерозлучний мікроскоп і величезна кількість колекцій; а на комоді валялося все, що треба, для письма, поруч із книжкою «Як самостійно виховати волю», що я дістав її в міській читальні.

Я розшукав десяту вправу.

«Станьте спокійно перед дзеркалом, — тлумачив автор, — схрестіть на грудях руки й дивіться пильно на своє зображення. Потім насупте брови й метніть на себе грізний погляд. Ви сильні, ви спокійні, ви байдужі. Далі зробіть глибокий вдих, раптовий видих, і тричі тихо прокажіть: «О, Юлій Цезар і Наполеон! Я стану теж таким, як ви! Я стану! Стану! Обов’язково стану!!!»

Я старанно виконав усі вказівки, хоч очі в мене рясно сльозились, а їх зелений колір навіть засмутив мене. Потім я видер листок паперу з зошита, крупними літерами намалював «Я буду таким!» і приколов це гасло до стіни, щоб мій безстрашний погляд одразу ж падав на нього вранці. Нарешті, ставши на коліна, почав молитися.

Свої благання посилав я не тому бородатому створінню, що ним лякали мене в дитинстві, а благородному і справжньому спасителю, що сформувався в моїй уяві. Побіжно називав я отця і сина і святого духа, та більш за всіх молив Ісуса, вважаючи його наймилосерднішим і найдобрішим. Коли ж я згадував про матір божу, її лице чомусь скидалося в моїй уяві на личко Алісон, і теплі сльози лились тоді з моїх очей. Не забував я і святих, щоденно знаходячи все нових і нових. А вже згадавши якогось з них, не міг же я про нього забути — адже він міг образитись на мене. Зовсім недавно в моєму молитовнику з’явився пресвятий Антоній, заступник юності.

Та ось настав заключний акт: ми зможемо посміятись досхочу. Давайте-но оглянемось назад і подивимось на те нещасне хлоп’я, яке, намучившись блуканням через міст і заморозивши худі кістки в воді, нараз підбігло до комода і витягло з шухляди якогось мотузка з численними цвяхами, дверними ручками й уламком ковзана. Бідна дитина прив’язує усе це до спини, щоб, повернувшись уві сні, ураз схопитись і уникнути облудних снів. Так і лягає вона, погасивши спершу свічку... Цей хлопчик зовсім уподобився схимнику: на його худій шийці теліпаються чотки, а поряд з ними — голуба і руда ладанки; якби існували рожеві та бузкові, він і їх почепив би. Таким чином, він зробив усе, що міг. Заспокоєний цією думкою, Шеннон кличе брата смерті — сон; та, перш ніж стулити повіки, шепоче останнє сповідання:

— О боже праведний... молю тебе, допоможи мені дістати стипендію Маршалла.

5

Рано і радісно надходить ранок в дні канікул. У понеділок я вийшов з дому ще до зорі, бо поспішав на лівенфордське роздоріжжя, де мав чекати Тома Дріна, що обіцяв підвезти мене в Ласс.

Том запізнивсь і був сердитий. Адже сьогодні він не повинен був працювати — навіть мене звільнили від пиріжків, — та що поробиш, коли у Блера раптом скінчилися запаси. Я зліз на воза, і ми поїхали.

На тихих вулицях ще панувала прохолода ранку. Ось вибігла жінка, щоб взяти молоко, залишене для неї під дверима; якийсь мужчина, ще в одній сорочці, розкрив віконниці; сонна дівчина трусила килимок біля дверей, — усе це створювало настрій, немовби відправлявся я в мандрівку. Насправді ж, їхав я по рибу з Гевіном — останній відпочинок, що я собі дозволив перед змаганням за стипендію Маршалла.

Сонце зійшло, та не могло пробитися крізь хмари. Був напрочуд спокійний, прозорий день, повний пізнього світла й м’якого тепла; і здавалось, що звуки линуть десь з далини, й навіть чути, як поблизу росте трава. Кінь, здавалося, плив у зеленому морі хлібів, а обабіч пробігали кучеряві гаї, сині гори, рівнини й красиві палаци.

Біля них я помагав Тому скидати мішки з фуражем. Том був кошлатий, вайлуватий чоловік, тому не раз перепадало йому від панських їздових, що сердились на нього за часті спізнення та чудернацькі звички. Один з мішків розсипався дорогою. Том плюнув, почухав голову й спокійно буркнув:

— Гаразд. Не пропаде. Скотина або птиця підбере!

Поки ми доплентались у Ласс, вже був полудень. Та Гевін терпеливо ждав мене біля дорожнього стовпа. Він був у формі свого інтернату — в сірих штанцях та курточці в фланелі; на голові носив він сіру кепку крикетиста; лише вузенька синя з білим стрічка — символ Ларчфілдського коледжу — прикрашувала цей костюмчик. Важко словами описати, скільки було в ньому власної гідності. Він дуже виріс, як і я, хоч був тендітний; обличчя, пихате й гордовите, дихало впевненістю та зверхністю над іншими людьми. Однак, мене зустрів він щиро і привітно.

— Боюсь, що до вечора ми нічого не впіймаємо, — кинув Гевін, коли від’їхав віз. — Нема вітру, і день дуже яскравий.

Ми пішли вапнистою дорогою, що звивалася понад річкою; два рядочки білих, критих очеретами халупок розтяглись обабіч неї й розбігались над сріблястим Лохом. Фуксії й повзучі рожі сповивали ці хатки до самих стріх, прикрашаючи оселі ніжним килимом барвистих квітів. Крізь повітряну імлу маячив удалині причал з безліччю цяцькових лодок. Словом, навкруги була така краса, що ми тільки скрикували й задихалися від подиву!

Доки не зайшло сонце, ми сиділи на перекинутому човні, поблизу рибальської хатини батька Гевіна, і розплутували снасті, лише зрідка обмінюючись словами — така вже була у нас давня звичка. О сьомій годині місіс Глен, господиня халупи, нагодувала нас гарячими млинцями, яєчками і густим пахучим молоком. Після цього ми спустилися на воду. Ще було видно, та над Лохом вже збиралися сірі тіні. Я сів на весла й вивів човна на середину, звідки ми пішли за течією. В сутінках вода стала темночервоною, а наші обличчя немов затягло пеленою; з далекого берега лунала сопілка, як голос людини, що втратила все, крім душі. Гевін наче завмер; і ніщо, навіть наші стоїчні клятви, не змогли б відвернути очарування цієї хвилини і цих звуків, що глибоко ятрили душу. Згодом Гевін звернувся до мене:

— Ти, здається, збираєшся добиватись стипендії Маршалла, Робі?

Я здригнувся.

— А звідки ти знаєш?

— Місіс Кейс розказала сестрі. — Він помовчав, і я чув його тяжке зітхання. — Я попробую теж.

Я здивовано глянув на нього; навіть гори, здавалося, здригнулись.

— Але ж... Гевін... тобі не потрібна стипендія!

— Ти здивуєшся, мабуть, — мовив Гевін збентежено й тихо. — Справи мого батька підупали. Коли оптом купуєш зерно або сіно, то доводиться часом багато втрачати. Люди ж думають зовсім інакше... Я маю на увазі таких, що все заздрять йому і хотіли б його розорити. — Гевін змовк. — Батько мій не любить задаватись, Робі. Але ж він мер, і становище іноді зобов’язує. — Знову пауза. — Він зробив для мене так багато... що тепер, коли йому сутужно, я хотів би дечим помогти.

Я мовчав, бо знав, як Гевін любить батька, та й давно вже чув, що в мера не гаразд із справами. Але те, що нам доведеться боротися з Гевіном за стипендію, з'явилось для мене непередбаченим, тяжким ударом. Та перш ніж я заговорив, Гевін продовжив:

— Ну, яка тобі різниця, якщо в конкурсі на одного розумного хлопчину буде більше. До того ж треба думати й за честь міста. Адже ти, певно, знаєш, що вже дванадцять років стипендію отримують лівенфордці. — Він рішуче перевів дух. — Один із нас мусить добитися її.

— Тоді це, певно, будеш ти, — ледве промовив я, бо знав, який хороший учень Гевін.

Та ми не стали вихваляти один одного, як це було колись. Гевін похмуро відказав:

— Я не криюсь від тебе, що мені дуже хотілося б мати її заради батька. Але я певний, що у тебе більше шансів... хоч мені й важко про це казати... адже я гордий... певно, тому, що я шотландець,., та ще й тому, що батько у мене чудесний. — Він знов передихнув. — А ти, якщо дістанеш стипендію, підеш учитися на лікаря?.. Чи... — він стишив голос: — як і раніше, хочеш стати попом?

Ще не отямившись од того, що почув, я все ж гідно зустрів його запитання. Тільки Гевіну я міг розкрити свою душу.

— Не думаю, що з мене вийде справжній піп, — сказав я. — Тому признаюсь, що найбільше в світі хотів би стати медиком-біологом, тобто тим лікарем, який веде дослідження. Звичайно, коли я думаю, наприклад, про отця Дам’єна або кюре із Арса, що віддано служили людям, тоді я ладен залишити все, навіть одмовитись від милої своєї. — Могутнє самозречення оволоділо мною. — В такі хвилини тягне мене піти від світу й стати святим: їсти зіпсовану картоплю, дивитися на гроші, як на сміття — це було б здорово! — жити в знегодах й палко молитися у вівтаря. Збагни, мій друже, як це прекрасно, коли з усіх усюд люди приходять за твоїм благословенням!

— Я розумію, — промимрив Гевін. — Але для тебе було б, наприклад, дуже прикрим, коли б причастя обернулось білим хлібом.

— Так, — мовив я. — Це дійсно було б жахливо. Та на молитві ніхто не дума про таке. Молитва — то велике діло, Гевін. Ти й уявить собі не можеш, чого досяг я завдяки молитві. І не один я, а тисячі людей. Ти, певно, знаєш місіс Рурк, господарку молочної крамниці. Так от, наш батько усе погрожував подати на неї в суд, бо вона, бач, часто розводить молоко. Ну ось, ота карафка, що батько взяв її на пробу, взяла і луснула. Так прямо й луснула під час самої проби. Такого з батьком ще ніколи не траплялось. — Я перевів дух. — Звичайно, не треба молити бога про недостойні речі. Кажуть, наприклад, що Помпадур мала зелені очі, і їй це було до лиця; а я ненавиджу свої очиська і все-таки боюсь просити бога, щоб замінив їх...

— А будеш молитися, щоб бог послав тобі стипендію Маршалла? — несміливо спитався Гевін.

— Так... боюсь, що буду, Гевін. — Я похнюпив голову й, трохи помовчавши, із запалом додав: — Якщо ж мене на конкурс не допустять, буду молитися за тебе, Гевін. Ти славний, Гевін, зовсім не схожий на обивателів... і на моїх родичів. Ти ж знаєш, як у нас поводяться з католиками. Хіба ж не дурість це? Зовсім недавно патер Рош давав мені читати альманах, в якому сказано, що між католиків — тридцять два герцоги; подумай-но, аж тридцять два... а в Лівенфорді тільки й чути... ну, гаразд. Ось тому й хочу я отримати стипендію, щоб довести їм, що чоловік, якого зневажають, великим може стати... великим вченим... спасителем людства... можливо, він з’єднає релігію й науку... примирить всі релігії на світі.

Засліплений такою перспективою, я змовк.

— Н-да, — з притиском сказав Гезін. — Дуже погано, що нам доведеться стикатись в боротьбі за цю стипендію. Та ніщо не може стати поміж нами. Хоч боротьба й буде рішучою. — Він слабо посміхнувся. — А я, брат, теж придумав деякі молитви...

З м’якої темряви виринув місяць, що досі спав собі за Беном; вода заграла, засвітилась. Нараз над гірським мілководдям скинулася риба, і настрій наш немов зняло рукою. Гевін підсік і прошептав:

— Нарешті, хоч одна попалась.

Я тихо гріб вздовж берега і слідкував, як Гевін розмотує вудку, сидячи рівно і спокійно. Ось блиснула волосінь й, пронизуючи темряву, плеснула десь далеко за бортом.

Знову скинулась риба, вудка Гевіна зігнулась, неначе лук, і руки в нього затремтіли. Швидко застрекотіло коліща, і я почув якийсь далекий голос друга, що шепотів крізь зціплені зуби:

— Тримай човна якнайдальше, Робі. Не підпускай рибину під дно.

А риба кидалась, мигаючи сріблом у сяйві місяця, а коли падала у воду, то над поверхнею здіймався сніп коштовних самоцвітів. Працюючи веслом, я правив лодку в протилежний бік від того місця, де танцювала вудка Гевіна, щоб не пустити рибу під кіль. Тепер не треба було стримувати рухів. Я бив веслами по воді ще дужче, ніж металась риба, бо кожний новий її кидок підказував мені, що треба піддавати жару.

— Чудово, — задихався Гевін. — Це, хлопче, лосось. І чималий. — Раптом скомандував: — Підніми весла!

Риба билася з такою силою, що здавалось, от-от відірве Гевіну руки, а він, хоч і знав, яка тонка нитка зв’язує його з нею, не поступався жодним дюймом.

Тихо й спокійно почав він змотувати волосінь. а місяць осявав його кремезне тіло і вродливе молоде обличчя, в яке я вп’явся палким поглядом, ждучи нових розпоряджень.

Лосось теж притих; Гевін підтягнув його до човна.

— Я його бачу, — хрипко проговорив він. — Давай відро. Там, ззаду, під сидінням.

Я миттю потягнувся за відром, та посковзнувсь і впав навзнаки, мало не перекинувши хиткого човна.

Гевін не сказав і слова; і тільки, коли я підвівся, тихо спитав:

— Ну, що, знайшов?

— Знайшов, Гевін.

Коротка пауза, і Гевін знову прошепотів:

— Ми його тільки трохи зачепили. Може зірватись. Візьми ножа і, тільки я сіпну його, встроми йому під зябра, але не квапся.

Хвилюючись, я взяв ножа і став на коліна. Тепер і я побачив рибину: вона металася під водою, — така велика, що я аж злякався. Мене пойняв дрож: перед очима попливло, а вуха почали огидно смикатись.

Ось рибина ближче... ближче вже можна дотягнутися рукою. Мені чомусь стало страшно і захотілося з розмаху ударити ножем по цій слизькій потворі.

Діждавшись, поки Гевін підтягне рибину, я, пополотнівши як мрець, ударив її під зябра і витягнув на борт. Тепер і Гевін став на коліна поруч. А місяць плив собі в нічному небі, освічуючи хлопців, що сиділи, притиснувшись один до одного, і мовчки спостерігали благородну рибину, яка все ще билась, сяючи, мов жар.

У мене раптом стислося серце. І я подумав:

«Гевін або я... Один з нас буде переможений».

6

Наступного ранку ми довго спали на розкладушках у рибальській хатині, а після смачного сніданку, що його приготувала нам місіс Глен, Гевін узяв батьківського мисливського ножа і на галявинці поблизу халупи розтяв лосося на дві однакових половини.

— Кинемо жеребок, — звернувся він до мене. — Хоч половинки й рівні, та хвостова частина краща.

Він підкинув шестипенсовик, і я виграв шматок од хвоста, в якому було, мабуть, фунтів із шість.

Гевін сердечно посміхнувся.

— Ну, хлопче, запам’ятай: варити не більше, ніж двадцять хвилин, і вийде чудова юшка.

Ми загорнули кожний шматок рибини в листя й поклали в корзину, прив’язану до сідла Гевінового велосипеда. Попрощавшись із місіс Глен, ми осідлали велосипеда (Гевін — в сідлі, я — на багажнику) і покотили в Лівенфорд, пересідаючи в дорозі, щоб поділити труд таким же чином, як ми ділили ту рибину.

В обід я був уже в Ломонд В’ю. Батько і мама сиділи за столом. Я хвилювався, що батько гриматиме на мене за те, що швендяв десь всю ніч, та добре знаючи його натуру, цілком поклався на «силу» лосося.

— Де це ти пропадаєш? — спитав він і чомусь здався мені зовсім маленьким у своєму кріслі з погнутими пружинами, а голос його звучав аж надто стримано й безбарвно. Останнім часом він завжди так безсило розмовляв: і почалось це місяців зо три тому, коли він якось за сніданком відмовився од рідко зварених яєчок, сказавши мамі: «Перестань подавати мені «варене». Всі ми занадто об’їдаємось. А лікарі забороняють робити це».

— Я ж казала тобі, батьку, — втрутилась мама, — що Робі був на озері. Він попередив, що може не вернутись на ніч.

Я поспішив покласти на стіл лосося.

— Дивіться, що я вам приніс. Гевін спіймав, а я добив.

Мама зняла листочки і скрикнула:

— Ну, й молодець ти, Робі.

Підбадьорений її похвалою, я глянув на батька. Але той споглядав рибину якимсь відсутнім, немов зачарованим поглядом. Він рідко посміхався, а що таке регіт, то й зовсім не знав. А зараз обличчя його чомусь скривила тільки благенька і млява посмішка.

— Чудовий шматок. — Він помовчав. — Та нащо він нам? Заболять тільки животи. — І бовкнув до мами. — Продай її краще тому... Дональдсону.

— Ну, що ти, старий. — Похмуро відказала мама. — Залишмо собі хоч кілька шматочків.

— Не треба псувати, — байдуже кинув батько. — Лосось — дуже рідкісна риба і коштує три шилінги за фунт, бо є такі дурні, що тринькають гроші. Старий Дональдсон, той напевне заплатить півкрони за фунт.

Я був приголомшений. Мого чудового лосося, що міг би докорінно поліпшити нашу дієту, віддати якомусь торговцеві. Ні, такого не міг він сказати. Але батько спокійно продовжував їсти, а мама, нервово зібгавши губи, тихенько підсунула до мене тарілку з картоплею.

— Сідай-но та з’їж хоч оце.

Того ж таки вечора я відніс рибину на Хай-стріт Дональдсону. Тремтячи, я подав йому пакунок, а він, не сказавши й слова, одразу ж поклав його не терези. Це свідчило, що батько «забіг» до нього по дорозі на службу й домовився про все. Шість фунтів. У Гевіна точне око. Гладкий Дональдсон глянув на мене з якоюсь цікавістю.

— Ти спіймав його в озері Лох?

Я кивнув.

— Він добре пручався?

— Авжеж. — Я згадав про події минулої ночі, про друга, про битву з гігантом-лососем і, тяжко зітхнувши, опустив очі.

А крамар тільки бурчав:

— Шість фунтів — це значить п’ятнадцять шилінгів. П’ятнадцять монет сріблом. Сховай як слід, хлопче, й віддай їх з подякою містеру Леккі. — Потім довго дивився мені вслід, коли я пішов.

Як тільки вернувся батько, я дав йому гроші, що були для мене важким тягарем. Він одразу ж висипав їх до себе в калитку, де кожна монета лежала в окремому відділі.

За чаєм батько був у прегарному настрої; навіть, — що рідко трапляється з ним, — розказував мамі про зустріч з містером Клеггорном: «Йому вже зосталося недовго до смерті, бо кажуть, що в нього каміння в нирках. Якщо ж не помре, то піде на пенсію».

Весело й схвильовано говорив містер Леккі про жадану смерть містера Клеггорна. А підвівшись з-за столу, сказав:

— Ходімо зі мною, Роберт. Нам треба дещо обговорити.

Ми вийшли до великої кімнати, де батько уважно й довго дивився на мене. А на вулиці віття каштанів тріщали і бились, мов здиблені коні.

— Ти вже зовсім дорослий хлопець, Роберт. І в школі у тебе гаразд. Я радий за тебе.

Я густо почервонів — адже батько не часто хвалив мене. А він бубонів:

— Сподіваюсь, ти задоволений тим вихованням, яке ми даємо тобі?

— Звичайно, батьку, я дуже вам вдячний за все.

— Сьогодні до нас у контору забрів містер Рейд. Ми довго гомоніли з ним про твоє майбутнє. — Батько кашлянув. — Ти думав уже коли-небудь про це?

Серце стрибало у мене в грудях.

— Містер Рейд розказав вам, батьку, що я... я хотів би вивчати медичні науки в Уінтоні?

Батько знітився. А може він глибше усівся в кріслі? Посміхнувшись до мене єхидно, він промимрив:

— Але ж ти знаєш, що ми не маємо грошей.

— А... хіба ж не казав містер Рейд про стипендію Маршалла.

— Ну, й що з того? — Батькове бліде обличчя покрилось плямами; він глянув у мій бік з таким презирством, наче хотів врятувати мене від марних сподівань. — Я сказав йому, що нерозумно плекати в твоїй голові такі надії. Дарма він суне свого носа не в свої справи, до того ж він одвертий радикал. Всякі там конкурси нічого не дають. Досить, що Мардок провалився. Стипендія Маршалла! Та уявляєш ти собі, що буде творитись навколо неї. І кажучи правду, — ти не ображайся тільки, — я не вірю, щоб ти зумів її завоювати.

— Дозвольте хоч спробувати, — заблагав я з відчаєм.

Худе батькове обличчя ще більше загострилось. Він обернувся до вікна

— В твоїх же інтересах — ні. Це тільки збаламутить тебе, Роберт. І навіть, якщо ти одержиш її, то ще п’ять років не будеш працювати. А ми вже досить витратились на тебе. Пора і нам допомагати.

— Ой таточку... — заскиглив я і зразу ж замовк, бо щось здавило мені горло, і я відчув, що непритомнію. Мені хотілося запевнити його що я в стократ одплачу все, хотілося сказати, що я доб’юсь свого тяжкою працею... Та що було робити? Адже я знав батькову натуру: йому хоч кіл на голові теши, все одно нічого не доб’єшся. Робив він так не тому, що був злий, а тому, що вважав: «Так буде краще».

— Мушу тобі сказати... — спокійно провадив він, — я розмовляв відносно тебе з старшим табельником котельного заводу. Якщо ти підеш на завод, то скоро матимеш професію і зможеш добре заробляти... ну, і мені хоч трохи допоможеш... Гаразд?

Я тільки муркнув у відповідь, бо мене зовсім не приваблювала ця перспектива; до того ж на душі в мене був тяжкий розпач.

Батько підвівся.

— Ти розчарований. — Він поплескав мене по плечах, а в дверях додав: — Старець не може вибирати. Ти мусиш згодитися, хлопче.

А я продовжував сидіти, похиливши голову. Батько домовився, а мама вже сповістила, певно, Кейт. Я застогнав.

Хотів я колись стати Цезарем або Наполеоном, а лишався сам собою.

7

Дні тяглися повільно, я був у тяжкому відчаї. В четвер, незадовго до кінця весняних канікул, я підстригав газони біля будинку місіс Буземлі: батько домовився з нею, що за шилінг я щомісяця буду займатися цією справою. Вдова цих грошей не платила, та оскільки вона була хазяйкою будинку, де ми жили, батько відраховував їй щороку, коли віддавав орендну плату.

Коли я впорався з роботою, місіс Буземлі покликала мене до себе і пригостила чаєм з пирогом.

Наливши чаю і собі, вона сіла навпроти і почала пильно дивитися на мене, збентежено хитаючи головою. Вдова ще більше розповніла; її обличчя вкрилося синіми прожилками та зморшками й нагадувало мені обличчя старезного боксера; та очі, як і завжди, блискотіли, а губи морщила весела посмішка, що свідчило про жваву вдачу:

— Роберт! — звернулася вона, — мені не хочеться казати тобі зле, та ти все більше стаєш похожим на коня.

— Невже, місіс Буземлі? — збентежено спитав я.

Вона кивнула головою.

— Поглянь-но на своє обличчя. Воно стає все довше. Скажи мені, хлопчику, чому ти завжди такий кислий?

— Така вже у мене вдача, місіс Буземлі.

— Тобі подобається бути таким нещасним?

— Ні... — Я поперхнувся пиріжком, хоч він був зовсім не крихкий, бо наскрізь промочився соком яблук. — Не завжди, місіс Буземлі. Іноді бува мені і сумно, й весело разом.

— Як зараз?

— Ні... Зараз мені тільки сумно.

Місіс Буземлі похитала головою і запалила сигарету. Вона палила так багато, що пальці в неї побуріли від нікотину — це й відрізняло її від обивательок на Драмбак Род. Про неї говорили, що хотіли, та це ніяк їй не дошкуляло. Вона завжди була сама собою. Мардок оповідав мені колись, що вона люто сварилася з чоловіком, часто шпурляючи в нього мисками, — Мардок не раз чув це через стінку, — а через хвильку, обійнявшись, походжала з ним по саду.

Нараз вона схилилась надо мною.

— Дай я погляну в твою чашку, чи не чекає на тебе щастя.

Вона схопила мою чашку і, прикусивши сигарету, уважно розглядала дно. Згідно з розміщенням чаїнок вона розгадувала сни і навіть віщувала долю.

— Ц-цікаво. Дуже цікаво. Зелений колір... світлого відтінку. Найбільше пощастить тобі у полі або в лісі. Та не затримуйся там пізно, доки не виростеш, мій друже. Ти надто ласий до дівчат, та ще й ревнивий... Ну! А це що?... Так, розумію. Зустрінешся з гарненькою брюнеткою, у двадцять років. — Вдова поглянула на мене. — Ну, що, поліпшився твій настрій?

— Боюсь, що ні, місіс Буземлі.

— Це буде дуже палка жінка... іспанський тип... руді мужчини — її слабість.

Я трішки зашарівся; вона ж поставила чашку і розсміялась.

— О, боже мій! Я вся замучилась з тобою. Ну, що бентежить тебе так?

— Нічого, місіс, — мовив я.

— З тобою сьогодні не звариш каші. — Вона зібрала тарілки. — Чому ти не розкажеш дідусеві? — Вона запнулась, бо дідусь завжди здавався їй кумиром. — Що б там про нього не брехали, він досить розторопна людина.

Та я не згоден був із нею. Хоч і любив я дідуся, та проминули вже ті щирі дні, коли я бігав скаржитись до нього. Тепер навчився я ховати, немов той равлик, свої страждання і печалі. Я не наважувався розкрити серце навіть мамі, яка завжди з тривогою і спочуттям дивилася на мене.

Та, певно, місіс Буземлі «ляпнула» таки щось про мене дідусеві, бо вже на другий день він випитав у мене все.

Я завжди буду згадувать його обличчя: в очах у нього світилась мука, він скривився, як од болю. Хоч він і немало нагрішив і натворив силу всяких дурниць, та скаредність не була йому властивою. З величним виглядом схопив він палицю й бриля і заволав:

— Ходімо, хлопче! Я хочу говорити з твоїм Рейдом.

Мені не дуже хотілося йти вулицею разом з дідусем (його дивацтва тепер бентежили мене), та відчай подолав усе, і ми пішли до будинку, де жив Рейд.

Більшість викладачів Академії займала гарні вілли в «порядних» кварталах міста — чи на Ноксхіллі, чи на Драмбак Род. «Язон», одначе, жив у робітничому кварталі, поблизу Веннела. в старому брудному будинку, де мешкали трудящі — переважно докери. Одне вікно його кімнати виходило в двір, а друге дозволяло милуватись блискучими кулями, що прикрашали Лівенфордське товариство допомоги, або дивитися щоночі на двері портової таверни, які впускали й випускали численних п’яних. Рейду подобалося це житло, бо почував він себе тут просто й вільно; до того це був виклик місцевим обивателям, що зневажали його за соціалістичні погляди.

До Академії «Язон» прийшов два роки тому, коли учитель Дуглас дістав призначення на посаду директора коледжу в Ардфіллані. «Язон» не крився, що працює тимчасово, бо не любив засиджуватись на одному місці, та і наш ректор не полюбляв його. І все ж «Язон» лишився. Він був чудовим педагогом, що визнавав навіть сам ректор; окрім значної кількості наук, він викладав у старших класах англійську мову, бо мав ступені «магістра мистецтв» та «бакалавра наук», які одержав у Трініті-коледжі. Коли через багато років спитав я Рейда, чому він лишився в нашій школі, то почув у відповідь:

— Ломбард у мене був під боком.

Це зухвальство в характері «Язона» з’явилося наслідком його життєвих обставин. Син бідного ірландського попа, він теж збирався надягнути рясу, та раптом захопився Гекслі й збагнув облудність віровчення. Батьки відмовились од нього, що викликало в ньому лють і скепсис до свого класу і навіть вплинуло на метод викладання. Коли він вперше прийняв наш клас, ми, згідно правилам, встановленим Дугласом, виходили з-за парти й відповідали на питання. А Рейд тоді спитав: «Що ми збираємось робити в неділю?» Сам же розлігся в кріслі й закинув ногу аж на кафедру. Послухавши когось із нас, «Язон» сказав:

— Тек-с, а чим я займуся у неділю? Певно, доведеться провалятися в ліжку й дудлити пиво.

Та ця бравада була тільки ширмою. Рейд був самотньою і нещасною людиною. Його бачили іноді на зборах місцевих фабіанців[18], а всі останні клуби, навіть помпезний «Клуб філософів», він зневажав, називаючи їх «зборищем п’яничок». Жінки, здається, теж не вабили його. Ні разу в ті часи не бачив я, щоб він ішов чи розмовляв з якоюсь жінкою. Лише закоханість у музику звела його з місіс Кейс. Затишний дім на Сінклер-драйв і був єдиним, що він з охотою відвідував.

Можливо, Рейд і справді вважав мене придатним до науки, та скоріше, мабуть, спорідненість наших сердець збудила в ньому співчуття до сироти. Не раз бувало в неділю він вів мене до себе і досхочу годував смаженими сосисками. Він був не дуже балакучий, тримався завжди рівно, навіть холодно. Любив хороший мовний стиль і виганяв із мене пристрасть до балакунства. Захоплювався Локком, Аддісоном і Монтенєм, а Шіллера боготворив. Говорячи іноді про лівенфордських обивателів і про свою самотність серед них, Рейд цитував слова поета:

«Єдине явище серед людських стосунків, яке здається їм потрібним, це — війна», хоча в його очах не бачив я ні краплі войовничості, а лише лагідність та дружелюбність.

Коли ми з дідусем поважно чапали вузькими сходами сирого й темного під’їзду будинку Рейда, до нас долинула приємна музика, що рвалася на волю з його тісної комірчини. Дідусь постукав палицею в двері. «Язон» гукнув до нас:

— Заходьте.

Він спочивав у плетеному кріслі біля вікна — без піджака, штани заправлені в грубі шкарпетки, а ноги, взуті в спортивні капці, — аж на столі, поряд із склянкою з пінистим пивом та грамофоном. Дід взявся був рапортувати, але «Язон», піднісши пальця, кивнув йому у напрямі стільця. Коли дограв грамофон, «Язон» змінив пластинку, зайнявши знову ту саму позу. Кілька разів він сьорбав із склянки. Я догадався, що він повернувся с несамовитої велопрогулянки: коли з’являлася потреба в рухах, він гнався вгору, аж доки йому не зрадять сили. А повернувшись до своєї комірчини, брався за їжу та за Бетховена. Рейд досить добре грав на роялі, але сідав за нього надто рідко, бо зневажав це як дилетантство.

Дослухавши симфонію, він склав пластинки й обернувся до дідуся.

— Ну-с, сер, — спитав він чемно, — що привело вас до моєї оселі?

З досади, що його заставили чекати, дідусь єхидно поспитав:

— А ви вже звільнилися, щоб з нами розмовляти?

— Цілком, — відповів «Язон».

— Тоді, — почав дідусь, — мені хотілося б порадитися з вами відносно цього кандидата на маршаллську стипендію.

«Язон» глипнув на мене, потім метнувся до буфета і вийняв ще одну карафку з пивом. Наповнюючи склянку, він скоса позирав на старого.

— Я вже отримав настанову, — а вчителина, вроді мене, повинен тільки виконувати її. Мені сказали, щоб я тримав цього малого якомога далі від усяких сподівань на цю стипендію.

Дід посміхнувся з властивою йому величністю і сперся підборіддям на ціпок. Із соромливим жалем чекав я виступу старого, який, на мою думку, мусив бути шедевром красномовного базікання.

— Вельмишановний сер, можливо, ви й отримали інструкції. Та я прийшов, щоб скасувати їх, — не тільки від самого себе, а перш за все в ім’я порядності, свободи й справедливості. Адже і в наш невмитий вік громадянин ще має деякі свободи: свободу віросповідання, свободу слова, свободу розвитку таланту, який дала йому природа-чародійка. І коли хтось, негідно й підло, хоче позбавити одного з нас оцих свобод, не можу я триматись осторонь!

Дідусь промовляв з величезним пафосом, і Рейд з насолодою слухав його. Коли ж дідусь дійшов до слів «природа-чародійка», Рейд щиро посміхнувся, і шрам у нього побілів ще більше.

— Чудово! — скрикнув він. — Чудово! Хильніть-но трохи пива, ось цього, друже, щоб промочити горло.

Він простягнув старому склянку і вже спокійніше додав:

— Сама риторика нічого не зарадить.

Дідусь злизав з вусів піну і швидко закивав:

— Так, так. Але хай хлопець таємно з’явиться на конкурс.

Рейд заперечливо похитав головою.

— Ні, ні, це неможливо. У мене й так багато неприємностей. До того ж треба, щоб заяву підписав хтось з його батьків.

— Я підпишу, — сказав дідусь.

«Язон» нічого не сказав, тільки підвівся й почав ходити з кутка в куток. Я невідчепно водив за ним очима; можливо, він роздумував над тим, що запропонував дідусь. Так, мабуть, так, бо ось обличчя в нього відразу заясніло.

— Хай йому чорт! — промурмотів «Язон». — А це було б чудово, коли б вдалося нам їх обкрутити. Мовчати. Та готуватися, як слід. А переможемо... Тоді подивимось на їхні пики... від ректора до цього крота Леккі. — Рейд повернувсь до мене. — А тільки ти одержиш стипендію, тобі ніхто вже не завадить учитися в коледжі. О господи! Оце було б досягнення! Неначе приз нікому невідомого коня на скачках в Дербі.

Він оглянув мене своїми банькуватими очима, немов оцінюючи всі «за» і «проти», а я стояв, червоний, мов той рак, і м’яв руками картуза. Як би там не думала місіс Буземлі про мої здібності, я аж ніяк не відчував себе дербійським скакуном, що міг би виграти цей приз. Мама, що завжди стригла мене під гребінець, щоб не платити парикмахеру, так обчикрижила мене, що голова моя здавалася скоріше курячою, аніж конячою; тому я зовсім не скидався на розумника. Та містер Рейд був завжди моїм другом. А зараз його ірландська кров аж закипіла від азарту. Він розітнув повітря кулаком.

— Слово честі! — вигукнув він, і щоки в нього спалахнули. — Давайте спробуєм. Адже один раз помирати, а не два. Ти ж знаєш, Шеннон, що я завжди хотів цього. А тепер хочу як ніколи. Будемо боротися таємно. Прийдем, побачим, переможем[19].

Такі хвилини не повторюються. Мою зневіру зняло як рукою. Я був щасливий, я вірив у своє майбутнє, бо в нього вірив містер Рейд, і серце в мене аж співало. Дідусь тиснув «Язону» руку, всі ми сердечно обнялися. Так, то був дійсно чудовий час. Та містер Рейд тверезо перебив наш захват!

— Тільки не треба надто захоплюватись. — Він сів. — Тобі, Шеннон, буде важко. Адже тобі всього п’ятнадцять років, а проти тебе будуть хлопці на два-три роки старші. До того ж у тебе є досить прикрі вади. Ти любиш лізти поперед батька в пекло, робити висновки без обґрунтування. Пора кінчати з цим.

Я слідкував за ним блискучими очима, розкривши рота; та моя мовчанка була цінніша за слова.

— Я добре уявляю собі суть справи, — продовжував Рейд таким душевним тоном, що я мало не скакав. — Обставини у цьому році будуть такі: учасників приїде менше, ніж завжди, та всі вони серйозні претенденти. Найбільше я боюся трьох із них... — Він став лічити їх на пальцях. — Блер, випускник Ларчфілдського коледжу, Аллердайс, що закінчив середню школу в Ардфіллані, та син учителя Мак-Івен (він вчився вдома). Блера ти знаєш — це чудовий учень, що вчився завжди «на відмінно». Аллердайсові вже вісімнадцять років, він братиме участь в цих іспитах вже вдруге, що надає йому значної переваги. Та грізний, найбільш достойний тобі суперник — це Мак-Івен. — «Язон» значливо помовчав. А я зненавидів цього клятого Мак-Івена. — Він готувавсь до цього іспиту вже кілька років. Батько його спеціаліст з класичних мов і античної літератури. Хлопець в дванадцять років вже досить вільно розмовляв по-грецьки. А зараз він вже вивчив кілька мов. Це справжній вундеркінд, з високим чолом та великими окулярами. Усі, хто знає його, вважають, що стипендія — у нього в кишені.

Деяка іронія в голосі Рейда не могла приховати того, що він теж боїться чортячого вундеркінда, який за сніданком, можливо, звертається до батьків санскритською або готською мовою. Мені ж лишається одне — слухати, зціпивши зуби.

— От бачиш, друже, — закінчив «Язон» лагідним тоном, — доведеться нам з тобою ще добре попріти. Не бійся, не зажену тебе до смерті, а тільки до напівсмерті. Обіцяю давати тобі щодня одну годину на відпочинок. Ти сам не захочеш нею користуватись, коли дійдеш стану істерії, але ж я наполягатиму на цьому. Треба провітрювати мозок — хай допоможе тобі в цьому господь! Будеш кататись на моєму велосипеді, тільки дивись, щоб шини були цілі. Я дам тобі свої книжки. Будеш тримати їх у спальні. І займатись теж будеш там. Ніщо не допомагає так, як голі стіни. Я напишу тобі регламент. Почнемо з завтрашнього дня. Питання є?

Я дивився на нього закоханими очима. Як мені дякувати йому? Як довести, що я готовий на труд, на подвиг і на смерть заради нього!

— Так, сер, — промимрив я, —даю обіцянку...

Висловитись як слід я не посмів. Та він мене, напевно, зрозумів, бо хутко встав і відібрав для мене силу всяких книг.

Дідусь поміг мені їх нести. Я був щасливий і всю дорогу, як навіжений, пританцьовував.

8

На початку червня відбулась подія, яка дуже допомогла мені, тому я й вважав її втручанням провидіння, тобто відповіддю божою на мої молитви і тортури.

Якось після нашої таємної наради у «Язона», я повернувся з чергового «рейсу з пиріжками» і побачив за столом Адама, що приїхав в спальному вагоні прямо з Лондона — він завжди любив проїхатись з комфортом за рахунок компанії, у якій працював. Крім завдань, що він виконував на півночі, в Уінтоні, наш Адам тепер мав справи також у Лондоні — як постійний представник компанії на півдні Англії. Це підвищення не збільшило його доходів, але він хвалився, що в майбутньому слід чекати незвичайних змін в його кар’єрі, бо патрони дуже цінували його ділову кмітливість. Мешкав він тепер в найкращому готелі Ілінга, на Хенгер-хіллі.

Коли я почав хлебтати свою кашу, щедро змочену маслянкою, він сердечно привітався до мене і продовжив:

— Гадаю, мамо, ти з охотою поїдеш подивитись на мій будинок?

— Що за будинок такий, сину?

Адам хмикнув.

— Ну, звичайнісінький, той, що я собі купив...

— Купив? — аж підскочив містер Леккі. Адже він усі свої збереження віддавав у касу товариства, що займалось саме цим питанням. — Де ж той будинок?

— На бейсуотерській дорозі, — посміхнувся Адам. — Там чудовий краєвид і рядом парк. Та й будинок теж чудовий: семиповерховий, кремового кольору, парадний хід — з червоного дерева, дворик — з мармуру. І вся земля навколо нього теж буде належати мені... Але, бачу, це вас зовсім не цікавить.

— Що ти, сину, — ледве вимовила мама. — Це ж для нас чудова звістка.

Адам гучно засміявся, подавши мамі чашку.

— Я давно вже приглядався до цього будинку, бо щодня проходив повз нього на роботу. Ще шість місяців тому я побачив напис: «Продається». Але одного ранку цей напис був змінений іншим: «Продається з аукціону». Це й примусило мене ближче зацікавитися цим будинком. Адже я давно вже розмірковував над тим, щоб підшукати собі щось подібне. Тому я й пішов на аукціон. То була звичайна картина: зал з красивими панелями й сила джентльменів у циліндрах. — Адам з посмішкою глянув на яєчню з салом. — Оголосивши, що будинок коштує шість тисяч, — а це дійсно так, — аукціонник розпочав з трьох. Люди набавляли — більше, більше, доки цифра не дійшла до п’яти тисяч п’ятисот. Тричі стукнув молоток, і будинок дістався найновішому з циліндрів. Я ж сидів собі позаду і мовчав, посміхаючись над тим, як я сам мало не влип у цю халепу. Бачте, я заздалегідь усе рознюхав: цей будинок був закладений у банку за дві тисячі, і банк не хотів давати права на викуп його. Другого ж дня одержав я листа від найновішого циліндра: він пропонував купити в нього будинок за чотири тисячі. Та я кинув цей лист у корзинку для паперів. Потім...

І Адам розкрив нам усі карти, за допомогою яких через тиждень він примусив того типа уступити йому будинок за мізерну суму, що складала всього тисячу дев’ятсот фунтів.

— Боже! — скрикнула мама, зачарована і в той же час налякана такою цифрою, — адже це поглинуло всі гроші, що їх Адам зібрав за десять років. — Ти, звичайно, перехитрив їх усіх... навіть лондонців. Що ж ти гадаєш робити з цим будинком? Жити в ньому?

— Що ти, мамо, — поблажливо відказав Адам. — Я перебудую його і здаватиму помешкання в оренду. Без податків і платні швейцару я збиратиму щороку шістсот фунтів, тобто, біля двадцяти процентів чистого прибутку. Не погано для початку — адже це мій перший бізнес.

Батько слухав його розповідь з напруженою увагою. Він аж облизнувсь і зауважив:

— Двадцять процентів. А місцеве будівельне товариство платить мені тільки три.

Адам зневажливо посміхнувся.

— Бо приватні підприємства завжди платять вищі дивіденди. Ну, звичайно, ця перебудова ще влетить мені в копійку. Може, фунтів з дев’ятсот. Де б їх взяти? Я ж не можу зв’язатися з ким попало.

Лоб у батька почервонів. Він завжди схилявся перед Адамом, але й дещо сумнівався в його успіхах — містер Леккі не любив заплутаних грошових справ. Але цей будинок, що давав такі прибутки, надто вже приваблював його!

— Я завжди вважав, що цегляна будівля — путяща справа. Дуже шкода, що не можу подивитися на твій будинок.

— А в чім справа? — спитав Адам. — Чому б вам з мамою не відпочити в мене тижнів зо два? А може, й місяць, якщо треба: і задоволення дістанете, і діло зробимо. Я міг би поселити вас у Ілінзі.

— Ой, Адаме! — зойкнула мама, захоплена такою перспективою.

І пішли між ними переговори: батько був дуже обережний, щоб погодитись на щось одразу. Та до Адамового від’їзду все було вирішене. У мене серце радісно співало: вони поїдуть, і я спокійно підготуюсь до екзаменів. Такого випадку я й не чекав.

Дні йшли за днями, і якось, коли я упрівав над завданнями, до мене долинули дивні звуки. Я остовпів. Мама співала. Вона збиралася в дорогу: найкраща пара містера Леккі вже висіла на стільці, два саквояжі нетерпляче чекали на підлозі. Мамі пощастило якимсь чудом купити в крамниці місіс Доббі «залишок» бурого вуалю, з якого вона «зшила» собі плаття. Найбільше мучилась вона над хутром — облізлою горжеткою, яку носила вже чверть століття. Хутро! Хто міг би зараз розпізнати, якій тварині належало воно колись? А я, коли дививсь на нього, одразу ж уявляв собі роздерту кішку. Мама змінила крій горжетки й підшила вниз нову підкладку, з того ж таки злощасного вуалю. З великим розпачем спостерігав я ці приготування. Бідна мама!.. Вона ж п’ять років не відпочивала.

Щороку, як тільки вона «мріяла про це», батько вертав її на землю суворим докором: «Подумаймо про витрати!»

Він тільки те й робив, що стримував її: подібний настрій загрожував йому великим марнотратством. Думка про те, що доведеться мешкати в готелі, а їсти в дорогому ресторані, постійно мучила його. Він все зарані спланував: вони візьмуть з собою їжу, поїдуть третім класом... Навіть поклав собі в кишеню блокнота з написом «Витрати на поїздку до Адама», бо, певно, сподівався, що Адам поверне йому гроші. На першому листочку він записав: «Два квитки — 7 фунтів 9 шилінгів 6 пенсів» і сумно споглядав ці «фантастичні» цифри, як зовсім неможливе гайнування. Пізніше я довідався від Мардока, що батько виканючив собі «пільгові» квитки, які безплатно видаються лише службовим пасажирам.

Перед від’їздом мама зайшла в мою кімнату і мовчки сіла проти мене.

— Ти все сидиш над книжкою, мій хлопчику. — Вона тепло посміхнулась. — І, певно, не звільнишся і тоді, коли ми будемо гуляти... там — у Лондоні.

Невже вона дізналась? Може, дідусь шепнув їй щось про мене? Я був збентежений, а мама говорила далі:

— І черевики в тебе зовсім порозлазились. Якщо вони розсиплються до того... як ми повернемось, візьмеш коричньову пару Кейт — вони ще добрі.

— Гаразд, візьму, — погодивсь я, щоб приховати свою відразу до тих жіночих черевиків, що Кейт у них каталася колись на ковзанах, — яскравожовті, високі, з шнурками аж до колін!

— Вони ще добре збереглися, — спокійно запевняла мама. — Я бачила їх цими днями.

Вона хитнула головою:

— Ти ж призвичаївся вже до злиднів, моя сирітко. — Потім погладила мене по голові й прошепотіла:

— Бажаю тобі успіху... хлопчику мій рідний.

9

Як тільки батьки поїхали, дідусь перетягнув мій стіл і всі книжки до тихої вітальні. Я й зараз добре пам’ятаю це святилище! Там був великий круглий камін із мармуру, оздоблений фігурним дзеркалом та гарною решіткою з узором. Між вікнами стояла шифоньєрка, застелена довгастими мережками; на ній лежало японське віяло, три величезні білі раковини та кольорове прес-пап’є із написом «На згадку Н. із Ардфіллана». Посеред вітальні стояв круглий стіл, застелений червоним килимком; на ньому красувалась товста книга в позолоченій оправі — «Історія паломництва», а поруч — ваза з іспанським комишем. Праворуч — піаніно з кругленьким стільчиком; його прикрашували весільні фото батька й мами в зелених плюшових рамках. В кімнаті була одна тільки картина під назвою «Правитель Глена».

Ніша з великим вікном створювала чудову обстановку для роботи. Тут сидів я сам або з Рейдом, що частенько заходив до нас. Мене оточувала дивна тиша. Навіть дідусь намагався човгати тихіше. Мама домовилася з місіс Буземлі, щоб та коли-не-коли допомагала нам, але дідусь показав не менші здібності в цій справі. Найбільш вдавалися йому супи. Тримався він напрочуд гарно: ніяких вибриків, жодної похибки в поводженні. Він раював з того, що в домі нікого не було, що міг швендяти сюди й туди, не боячись причіпок та бурчання. А треба врахувати й те, що нам було досить сутужно: мама позапирала коштовний посуд та начиння, щоб «дід не позакопчував горшків». Вона залишила нам тільки вказівки, як годуватись, щоб «вистачало» їжі. На всякий випадок нам дали трохи грошей — та то була мізерна сума. Але дідусь умів викручуватись. Він часто бігав до Далрімпля, і, хоча Мардок не дуже полюбляв старого, у нас не раз була цвітна капуста або розсипчаста картопля, що я її любив, а він умів чудово зготувати. Кілька разів дідусь «гуляв» у напрямі ферми Снодді, і тоді на другий день у нас були курчата.

Дідусь з великою повагою ставився до всіх моїх занять. Він мало не обожнював книжки, хоча в самого їх було всього три. Найпершою вважав він «Вірші» Бернса, якого знав напам’ять; другою була «Алі-Баба», а третьою — «Тлумачник Пірса». Я й тепер бачу перед собою дідуся, як він з ученим виглядом береться за цей розхристаний «порадник» і каже: «Подивимось, що скаже відносно цього Пірс».

Тепер його «ученість» уже не мала для мене значення, та, як і перше, дід удавав, що він мені допомагає, і радий був, коли я просив «послухати», чи вірно я завчив латинського вірша або розв’язав важку задачу. Наприкінці першого тижня «нашої свободи» він примусив мене відмовитись від «пиріжечних вилазок», бо це відбирало у мене найкращі години, коли голова була ще свіжа. Ми з дідусем зайшли вже надто далеко, і єдиною винагородою для нас був би тільки успіх. Тому, перебравшись до вітальні, я вставав разом з сонцем і зубрив до нестями. Рейд дозволив мені не ходити до школи, і цілими днями я сидів самотньо. Дуже мало лишалося часу! А стипендія була тільки одна. Хіба ж зможу дістати її, коли я хоч на хвилину одвернуся від книжки.

Щовечора о шостій приходив «Язон», тихо вклонявся, оглядаючи мене з ніг до голови, і сідав поруч. Він займався зі мною до десяти, коли входив дідусь з двома чашками какао, до яких ми іноді й не доторкувались. Вчитель заохочував і заспокоював мене; його вдумливі міркування, міцне, пропахле тютюном і потом тіло, його манера відкидати чуба й гаряче, «з душком» дихання, — все це разом справляло враження кипучої енергії.

Нарешті він ішов, суворо наказавши мені лягати спати, хоч знав, що я ще довго сидітиму. Присунувшись до столу, я знову вчив, змагаючись із втомою та сном. Іноді, на хвилинку, я забігав у ванну і совав голову під кран, але вода була надмірно теплою, бо бак стояв під самим дахом. Плутаючи ногами, вертався за стіл і якоюсь внутрішньою силою примушував себе продовжувати навчання. Перед цим я шепотів молитву. Щоб не заснути, я штрикаю себе в ногу олівцем або лупцюю кулаком по голові. Тихо линуть хвилини, а я сиджу й сиджу, поклавши лікті на стіл, щоб не хилилася моя нещасна голова.

Б’є двічі; я підводжусь і чапаю до своєї кімнати. Здебільшого я відразу ж засинаю. Та іноді до ранку мені уявляється, що я нічого ще не знаю й не можу відповісти на будь-яке питання. А іншим разом — і це найгірше — мозок мій ніяк не хоче спочивати, а враз починає шалено працювати, розв’язуючи найважчі приклади й проблеми; він легко й блискавично скаче по всіх премудростях науки, в той час як бідне моє тіло лежить, мов скам’яніле, й чекає перших променів, щоб встати і знову гнутися над книжкою заради свого честолюбства.

О п’ятій дідусь виштовхував мене на вулицю, і я ходив стрічати Гевіна, — в ті дні. коли він приїздив додому з Ларчфілда. Цілу годину були ми вкупі, вихваляючись успіхами і обмінюючись порадами щодо наступного екзамену.

А в інші дні я йшов на шкільне подвір’я, де з «Язоном» грав у м’яча. Набігавшись як слід, я почував себе бадьорим і ще дужче накидався на книжки.

В щасливі вечори я бачився з Алісон. Я ждав її на Драмбак Род, коли вона поверталася з уроку, з нотною папкою під пахвою. В теплу погоду вона вдягала легеньке платтячко, що міцно облягало її стан. Ми не дивились одне на одного і розмовляли про що завгодно. Вона розповідала про шкільні новини, а я здебільшого мовчав. Та незважаючи на дивний спокій Алісон, очі її чомусь ставали іноді великими й вологими, а губи червоніли. Коли ми розлучалися на Сінклер-драйв, я мчав додому і з палаючим обличчям сідав за книжку. І світ мені здавався раєм. А дідусь, що входив з чаєм, був наймилішою і найчудеснішою людиною в світі.

Ні, то неправда. Адже це він, оте чудовисько, штовхнув мене в безодню розпачу.

10

Був тихий, задушливий день. У повітрі почувалось наближення грози. До іспитів лишалось всього чотири дні, та я дійшов уже до краю, нерви в мене понатягались, мов струни. Я вирішив змочити голову і, витираючи обличчя, нараз почув веселий регіт дідуся. Одразу ж вийшов я на площадку і погукав, але ніхто не відповів. Що це — невже галюцинація? Це я довів себе до того, що стало вже «вчуватися»? Я тихо почапав нагору, до маминої спальні, звідки долинули ті звуки. Зайшовши до кімнати, я знов почув веселі голоси.

Я аж здригнувся, але второпав, що голоси лунають з другого будинку — адже надворі дуже тихо. Ну, звичайно ж!.. Я пригадав, що мій дідусь чепурився ще зранку.

Я вже збирався йти назад, та пригадав, що за стіною — спальня місіс Буземлі. Виходить, дідусь із нею там!.. І мимоволі дослухався. О, господи, не може бути... я відганяв від себе ці думки. Та помилки тут не було..

Я кинувся вниз і вибіг з дому: мов навіжений, біг я навмання, тремтячи з ніг до голови. Нащо боротися, навіщо все здалося? Адже й кохання, хай воно буде найчистішим і найпалкішим, призводить часто до гріха. А тут... Підстригти бороду, причепуритись перед дзеркалом й піти на милування з жінкою. Яка підступність! І так поводиться людина, яку ти так любив, якій так вірив! Я був спустошений до тла.

Щоб утекти від привидів, що мучили мене, я біг і біг, не розбираючи куди. Та ноги несли мене в гору. Коли я пробігав повз садок Далрімпля, хтось покликав мене. То був наш Мардок, що підрізав кущі над входом. Я зупинивсь, постояв і підійшов до нього.

— Що сталося? — спитав він, витираючи лице смуглястою долонею. — Ти що, украв що-небудь?

Я мовчав, бо язик мій відмовився служити мені.

— Не клеїться робота?

Я заперечливо похитав головою, бо груди розпирав мені жорстокий розпач. А Мардок витріщився на мене — адже його цікавість дедалі зростала.

— А, знаю, — мовив він нарешті, — певно, старий десь знову нализався. — Він витріщився на мене. — Ні? Значить, втяв що-небудь інше.

— Втяв! — я аж розсердився. — Ти б вжив куди міцніше слово, якби дізнався, в чому справа. Ех, Мардок. — Я мало не заплакав. — Якщо людина веде себе отак... та ще й в такому віці...

— Он воно що! — скрикнув Мардок, дуже вдоволений з того, що тут не обійшлося без «старого». Він ригнув, добув з кишені паличку локриці і почав з насолодою жувати.

Я зблід і вставився очима в воза, що мляво посувався дорогою. Його спокійний і повільний рух на фоні літнього ландшафту відразу ж викликав у мене думку про нескінченну монотонність всього буття: мені здалось, що все це я вже пережив багато сотень літ тому.

— Знаєш що, хлопче, — зауважив Мардок, — пора б тобі вже й вирости, нарешті. Ти ж розумний, а я завжди був бовдуром у всьому, крім садівництва, і все ж таки у твої роки я розумів далеко більше. А дід усе життя такий, він завжди волочився. Навіть під носом у своєї жінки, яка, до речі, любила його вірно.

Я в розпачі мовчав.

— Таким він вже вродився, — казав Мардок далі. — І хоч йому немало років, спинитися ніяк не може. І лютувати тут нема чого.

— Та це ж огидно, — промимрив я.

— Ну, ми з тобою нічим вже не зарадимо. — Він ледве стримувався, щоб не засміятись. — Адже нічого особливого не сталося. От підростеш, тоді і сам будеш сміятися над цим. Ходімо, лишень, зі мною, я покажу тобі нову гвоздику. А які в неї бутони — краса!

Завагавшись трохи, я поплентався за ним у нову оранжерею. Він показував мені горнятка і пояснював, в який спосіб пощастило виростити новий гібрид. Розмірені рухи його вправних рук трохи заспокоїли мене: я з цікавістю дивився, як він пересовує горшки, як любовно і уважно доглядає за рослинами, — і на серці в мене відразу стало веселіше.

— Якщо квіти приживуться, я назву їх «Мардок Леккі»! Зрозумів? Тут є над чим помізкувати... — І він дружньо поплескав мене по спині.

Зустріч з Мардоком притишила мій гнів, та цього було недосить, щоб я знову сів за книжки. Як і слід було чекати, я поплентався до церкви.

Тут було відлюдно і тихо. Тільки біля вівтаря маячила якась постать, що підрізувала квіти. То була моя стара знайома, матушка Елізабет, що сердечно привіталася зі мною. Опустившись на коліна, я поповз у тому напрямку, де страждав великий мученик з непосильним тягарем, — він завжди наводив спокій на мою наболілу душу.

В цій атмосфері святості, насиченої запахом свічок, я ненавидів дідуся ще дужче — адже він потоптав моє кохання. Я полинув до коханої, яку щиро і палко моя любов піднесла до райських врат, де літають тільки ангели. Що ж робити? Як подивиться вона на хлопця, чий дідусь отак поводить себе? Знову лють заповнила моє серце, і згадавши, як Христос вигнав колись грішників з храму, я підвівся й побіг, щоб об’яснитись з дідусем і назавжди розійтися з ним.

Дід зустрів мене привітно і лагідно. З кухні пахло чимсь зовсім незнайомим.

— Радий, хлопче, що ти добре нагулявся. Краще будеш працювати. — Я зиркнув на старого презирливо і гнівно; так, певно, Гавриїл дививсь на Люнифера, що корчився конаючи.

— Що ти робив сьогодні вдень?!

Дід посміхнувся й тихо відповів:

— Те, що й завжди. Гуляв у кеглі біля кладовища.

«А, він ще й бреше! Брехун! Розпутник!» Та перш ніж я встиг крикнути йому, дід пачвалав до кухні.

— Іди-но в кухню. — Дід загадково потирав руки. — Я тут такого супу наварив, що аж оближешся.

Я кинувся на кухню, бо, незважаючи на всі образи, був голодний, як пес.

Дідусь налив мені велику миску паруючого супу. Щоб розсмішити мене і показати, що він справдешній кухар, дід підв’язав мамин фартух і пов’язав чуприну білою серветкою. То він ще й блазень, оцей негідник, що псує мені життя!

Я кинув ложку, але не втерпів і підніс її до рота; а він кумедно назирав за мною спокійними і добрими очима.

— Смачно?

Суп був справді смачний. Я з їв усе до останньої краплини. Потім глянув на цього клятого старого, що розтоптав мою священну віру, і вже хотів накинутись на нього... Та замість цього.

— А чи не можна ще тарілочку, дідусю? — спитав я лагідно.

11

В день іспитів періщив дощ. «Язон» ще звечора поховав мої книжки, щоб я хоч трохи одпочив.

— Лише нездари учать до останньої хвилини, — мовив він. — І навіть зубрять на ходу. Такі ніколи не отримають стипендії.

Те, що я вивчив, здавалось часткою мого єства. Тому я вже нічого більше не міг сприймати. А в голові була страшенна мішанина. Мене опанувала якась спокійна відчайдушність. Блідий, як смерть, я натягнув на себе обноски Мардока. почистив рвані черевики і навіть встромив у петельку квітку, яку дідусь зірвав мені — для мужності. Я й зараз пам’ятаю: то був бутон махрової троянди з краплинами роси.

Чіпляючи цю квітку, дід, хитро посміхаючись, простягнув мені листа.

— Одна особа просила передать тобі ось це.

— Хто, дідуню?!

Він знизав плечима, наче кажучи: «Любий хлопче, я джентльмен і не втручаюся до чужих справ». Але краєчком ока він пильно позирав на мене, щоб пересвідчитись, чи я зрадів адже йому хотілося цього. А я тимчасом розривав конверт.

Лист був від Алісон. Вона бажала мені успіху, — і зразу ж серце заспівало... Я зашарівсь і заховав листа в кишеню, а дід метнувся за сніданком.

В останню мить «Язону» закортіло їхати зі мною; він, бач, «злякався», що в чужому місті у мене може закрутитись голова. Така сердечність і порядність, як у цього вчителя, що вже три місяці безплатно готував мене до іспитів,— рідкісне і навіть неможливе явище шотландської провінції; його підтримка, дружба і, головне, блискуче розуміння найменших труднощів вселяють віру у людину, породжують надію на щастя і свободу всього людства.

На станції ми зустріли Гевіна. Він був блідий, але спокійний і навіть намагався посміхатись. Він теж попрацював як слід, — останні десять днів ми з ним зовсім не бачились. Між нами не було чуття суперництва. І я схопив його за руку і тихо прошепотів:

— Один з нас двох.

Тепер я вірив, що переможу тільки я, але.., коли — о господи! — я програю... Хай переможе Гевін.

Фатальний поїзд підійшов. Купе було порожнє. Щоб уникнути зайвих розмов, Рейд купив нам два журнали «Стренд», і ми, розсівшись по кутках, удавали, що цікавимося ними. Мені журнал до того ж правив за щита — бо я весь час молився богу, щоб він послав мені в останню мить благословення. Рейд сидів поруч, милуючись ландшафтом, що пропливав у сірому серпанку мряки; я відчував себе хоробрішим від дотику його плеча, немовби його сила, розум і душевний спокій переливались з нього в моє тіло. Та, незважаючи на те, що він все намагався звернути мою увагу на пригоди Холмса — улюблений його герой, — я помічав його страшенне хвилювання, бо нерви в нього теж були зіпсовані. Він так хотів моєї перемоги, він так жадав цього усім своїм єством!

Красиві корпуси коледжу, обмиті дощем, старовинні, з готичними шпилями, велично розкинулися на горбі, що височів над парком в західній частині міста; тому здавалися напрочуд показними п’ятнадцятилітньому хлопчині, який їх досі бачив тільки уві сні. Нараз мене опанувала слабість — моя стара противна слабість. Я почував себе мізерним і нікчемним і, тільки ми вступили на територію коледжу, спитав себе: хіба ж така нікчема має право увійти у це святилище науки? Та не картайте мене за це... Правда, чудова квітка в петельці та лист у кишені піджака, здавалося б, мусили підтримати мій дух, та лівий черевик почав загрожувати мені крахом, і я почав накульгувать на правий. «Язон» спитав:

— Ти що, намуляв ногу?

Я спалахнув.

— Ні, десь ударився коліном.

Нарешті, ми дійшли до поля бою. Численні кандидати штовхалися попід дверима, де відбувалися екзамени.

— Солом’яні голови, — кинув «Язон», спинившись з нами трохи віддаля. Та я не міг погодитися з ним, бо навкруги снували зовсім непогані хлопці: розумні, життєрадісні й веселі. Мені здалось, що я вгадав, хто саме був Мак-Івен: малий, кремезний, в окулярах; заклавши руки у кишені, він сперся на колону, реготав і хихотів, неначе все було йому байдуже!

Нарешті, щось гулко грюкнуло позаду — а може, це забилось моє серце, — великі двері розчинились, і кандидати рушили до залу. Я пішов, але «Язон», немов лещатами, стис мені руку і зашепотів:

— Візьми мого годинника, Роберт. Не вір ти їхнім архирейським «бамкалам». Ну, йди. Та будь мужчиною. Тьху! Тьху! — Голос його тремтів. Він сумно глянув мені вслід своїми банькуватими очима. — Я вірю в тебе, твердо вірю.

Зал був великий, з вітражами, як у церкві; з балкона поблискували рупори органа; на стінах висіли потріпані стяги, а з балок високої стелі звисали нові яскраві прапори. В далекому кінці побачив я знайому картину: понад сто парт з усім потрібним для екзамену оточували довгий стіл. Мені дісталася дев’ята парта в середньому ряду; загальні зошити, перо, чорнило й олівець були розкладені переді мною. Я приєднав до них годинника «Язона», який показував без трьох десяту. Шум в залі вщух. Екзаменатор, товстий, похмурий чолов’яга в благенькій мантії, роздав завдання з тригонометрії. Я боязко заплющую очі, молюсь і з радістю читаю: мені дісталося питання, яке пророкував «Язон». А відповідь на нього я знав напам’ять. Тремтячою рукою взяв я перо, підсунув до себе зошита й почав... Все зникло навкруги... Скрипить тільки перо, з якого виливаються знання. Блідий, скоцюрблений. немовби уві сні, записую я рішення задачі.

Надвечір ми з Гевіном верталися додому, але в вагоні так штовхались, що ми не мали змоги ще раз рішити всі задачі; одначе, ми погодились на тому, що завдання були важкі. Я хвилювався — а може, розв’язав не так? — і весь трусився від утоми та від холоду. Найбільше мерзли ноги — адже я добре промочив їх за цілий день, бо на підошві черевика протерлась дірка, в яку вилазило аж три пальці. Та соромливість заважала мені взути «венгерки» Кейт, що шнурувалися аж до коліна. Я затулив дірку картоном, але велика злива й тверді камінні тротуари одразу ж зруйнували цю загатку. Не дивно, що я тремтів од холоду в цьому вологому вагоні, переповненому робітниками, з яких потоками стікала вода.

«Язон» чекав на нас на станції. Він потягнув мене до себе: нагодував і напоїв, і все розпитував про іспити. Він сам рішив усі задачі і, порівнявши їх з моєю писаниною, з глибокою полегкістю зіхтнув.

— Так? — спитав я.

— Точнісінько, — відказав Рейд.

На другий день ми складали англійську та французьку мови, а також хімію; останній іспит з фізики — нам перенесли на понеділок. Я підклав у черевик товстішого картона і викрасив чорнилом ногу — на випадок біди, бо більше, аніж екзаменів, боявся, щоб інші кандидати не викрили мого «чаклунства» з черевиком. А коли йшли з трамвайної зупинки, линув великий дощ Гевін накрив мене полою макінтоша... та черевиків, звичайно, не поділиш.

Але не біда. Бо на екзамені такі дрібниці одразу забуваються: там думаєш тільки про те, щоб добре скласти... Але у поїзді я знову тремтів, і голова в мене пашіла. Я їхав сам, бо Гевін залишився в Уінтоні чекати свою сестру.

На станції, як і раніше, вже ждав мене «Язон», який чомусь несамовито танцював у моїх очах. Він підхопив мене під руку і швидко потягнув до себе.

— Ти зовсім змучився... Та завтра, хвалити богові, відпочинеш.

Він підкотив мене додому в хвацькому кебі, а дід подав розкішніший обід. Я їв і торохтів без упину: переказав усі питання і навіть зміст складного твору, що написав на вільну тему.

— Чудесно... гарно, — приказував «Язон». — Ти правильно зробив, що вжив оті цитати. Відмінно справився... — Від збудження у нього з губ стікала піна. Дідусь теж розхвилювався. Такого з ним ніколи не бувало: він навіть їсти кинув, тільки ковтав мої слова. Дід наче й сам одразу помолодшав й разом зі мною переживав юнацтво: теж сидів на екзаменах і теж хотів перемогти. Він аж заплакав, коли Рейд сказав:

— Я задоволений тобою, Шеннон. Ти молодець! А в понеділок — твій улюблений предмет. Якщо господь залишить тобі розум, — бо сам я мало вже не зсунувся з глузду, — ти неодмінно набереш найбільший бал. Ну, а тепер відпочивати!

Коли я плентався нагору, до мене долинули слова:

— Поки що Роберт здає прекрасно. І навіть краще, ніж я чекав.

О радість! Я заплющив очі і прихилився до стіни.

На другий день я встав о пів на восьму, щоб встигнути до церкви. Але, доплентавшись до Драмбак Род, раптом відчув страшенну слабість. У мене закрутилось в голові, у роті пересохло і було боляче ковтати; день був погожий, але мене чогось трусило. Я знав, що іспити відбилися на моїх нервах. Тому й пішов до церкви — щоб не тільки подякувати богові за успіхи на конкурсі, а й заспокоїти себе.

Вернувшись з церкви, я ледве проковтнув сніданок, так тіпала мене пропасниця.

— Дідусю, — мовив я, — мене морозить. Може, розпалимо вогонь.

Дід тривожно глянув на мене і запобігливо сказав:

— Зараз, мій хлопчику. Ти цього заслужив. Я розпалю тобі вогонь в найкращій горниці.

Дід розклав вогнище у каміні вітальні, де ми жили в час підготовки до екзаменів, — єдиний випадок, наскільки я пригадую, коли в цьому «музеї» жили люди. В старому кріслі біля вогню я зразу відігрівся, бо й сам палав, мов той вогонь.

— Що б нам приготувати на обід? — спитав дідусь, підкладаючи дров і позираючи в мій бік.

— Мені не хочеться нічого. Я не голодний.

— Як знаєш, хлопче. — Він заклопотано потупцяв біля мене і кинувся нагору. Через хвилину знову зійшов, уже в брилі, і надто байдуже сказав: — Піду хоч трохи прогуляюсь.

За півгодини він повернувся разом із Рейдом. Коли вони ввійшли до кімнати, я лише байдуже поглянув на них. «Язон» сердито й схвильовано накинувся на мене.

— Гей, хлопче! Це що таке? Збираєшся хворіти в такий час? Не вийде, голубе, не вийде! Тобі не вдасться «спасувати» в останню мить.

Він взяв стільця й підсів до мене. Потім схопив за руку і продовжив:

— Так, ти гарячий. Але термометра не треба. Навіщо забивати тобі баки? Ти, певно, трохи простудився.

— Так, сер, — промимрив я. — До ранку пройде.

— Я теж гадаю. І не оплакуй ти себе. Я ж говорив, що ти, як істеричка. Кріпись та з’їж чого-небудь. — Він обернувсь до дідуся. — Чи не залишилось у вас отого пирога, що їли вчора? — Дідусь пішов, а він сказав: — Тепер, коли ми вже дійшли до фінішу, я все одно пошлю тебе на іспит, хай навіть доведеться напоїти тебе бренді. А голова в тебе ясна?

— Цілком... тільки чогось болить.

Дідусь приніс тарілку пирогом, облитим кремом. Я вирішив, що треба з’їсти; та ледве проковтнув шматочок, як сумно глянув на Рейда.

— У мене горло болить, сер.

— Горло?! — Рейд аж підскочив. — Давай поглянемо!

Він потягнув мене до світла й примусив широко розкрити рота, що мені довго не вдавалось. Нарешті, глянувши туди, «Язон» збентежився. Я зрозумів, що справи кепські.

— Ну, що там, сер?

— Нічого... — Він одвернувся, та в голосі його вчувалась неприхована стурбованість. — Треба привести лікаря.

Він вибіг, а я знову скрутивсь калачиком у кріслі. Тепер я знав, що тяжко хворий. Та найбільше мучив мене острах, що завтра я не зможу скласти іспиту. Навпроти мене сидів дідусь — мовчазний і сумний.

12

Як тільки починають відділятися плівки, це значить, що дифтерія вже пройшла. А в перші дні тримається висока температура і хворий марить; пульс б’ється тихо, а нерви наче сплять. Іноді такий стан тягнеться занадто довго: мускули горла і навіть серця не хочуть рухатись, — тоді на поміч приходить лікар з своїм шприцом. Правда, зі мною цього не було. Хвороба протікала рівно, і доктор Гелбрейт казав, що встану я днів через десять.

Дуже приємно було полежати після такої тяжкої праці: лежиш собі на спині, випроставши руки під простирадлом, і водиш очима за сонячним зайчиком, що вскакував через вікно і нишпорив по кімнаті, аж доки не ховалось сонце.

Не думайте, що мене мучив розпач або відчай, — ні, зовсім ні. Мене підтримувала віра і надія. Так, я твердо вірив, що все буде гаразд; до цього призвела моя тілесна слабість і непохитна віра в бога: я сподівався, що він не дасть загинути тому, хто так сердечно коло нього упадав, хто бив йому поклони день і ніч. Тут не потрібно було чудо — господь мусив звершити звичайну справедливість. Екзаменаторам належало додати тільки середній бал з того предмету, який я пропустив. Навіть «Язон» казав, що це можливо. А коли підсумки будуть підведені... тут я довірливо сміявся і знову шепотів молитву.

Батько і мама ще не повертались. З листівок ми робили висновок, що їх відвідини були успішні. Мама з погордою писала, що «батько теж пристав до бізнесу Адама». Цей успіх, видно, вдарив йому в голову, бо на зворотному шляху він завернув до родичів бабуні, щоб одпочить хоч тиждень в Кільмарноці. Вони приїдуть днів за десять. Ми з дідусем підрахували, що до того я вже буду на ногах; і це здалося нам щасливим передбаченням.

Дідусь був гарною сиділкою. В дні марення я, наче уві соні, спостерігав, як він бродив, немов той привид, і тисячі разів схилявся надо мною, щоб дати ліки чи поставити компрес. Я чув і голос місіс Буземлі десь тут, рядом; вона приносила мені компоти і бланманже свого приготування. Тепер я вже не лютував, як перше.

Хоч я був зовсім ізольований, мене відвідували досить часто. Щодня приходив лікар Гелбрейт, кілька разів з’являлась Кейт, а Мардок зачастив на диво. Я з нетерпінням ждав його візитів: мені приємно було чути його важку ходу, його смішне базікання та притчі, що їх я знав уже напам’ять. Найбільше рвався до мене Гевін, але дідусь не дозволяв, чим тяжко краяв мені серце.

Наближалось двадцяте липня — день, що я його ніколи не забуду... Він завжди живе в моїй пам’яті як день жаху, як день моєї страшної ганьби.

Була середа. Я вперше вийшов подихати після тяжкої хвороби. Після сніданку дідусь виніс на моріжок шезлонг; я сів, покривши ноги килимком, і упивався теплим сонечком. Коли людина одужує, її все радує; серце співає від захоплення красою світу, немов та пташка, що щебече назустріч сонечку. Дідусь прибрав у кімнатах, ліквідувавши сліди хвороби, а містер Рейд, сплативши гроші лікарю, занурив кінці в воду — навіщо знати про це батькові!

Раптом на гравійовій стежці почулася чиясь хода. То був «Язон».. Він вийшов із-за рогу і, посміхаючись, спитав:

— Ну, як у нас тут справи?

— Уже гаразд.

— То й добре. — Він висмикнув травинку й нараз одкинув її геть.

Помовчали. Потім «Язон» заговорив; та погляд його чомусь блукав.

— Ти добре склав, Шеннон. Краще, ніж я в свій час. В той день, коли тебе звалило, я ледь не плакав гіркими сльозами. Та що подієш: треба миритися з невдачею — таке життя. До речі, ти читав «Кандіда»?[20].

— Ні, сер.

— Я дам тобі, хлопче, цю книжку. Вона поможе тобі зрозуміти, що все в житті веде до кращого.

Я насторожився. Куди він гне? До чого тут «Кандід» та філософія? А Рейд продовжував:

— Наслідки конкурсу будуть відомі через тиждень. — І, помовчавши, додав: — Я щойно бачився з професором Грантом. Він повідомив мені оцінки.

Моє серце, хоч і підтримуване стрихніном лікаря, несамовито заколотилось; я стиснув руки, рвонувся вперед, у горлі пересохло. А Рейд, немовби зрозумівши моє становище, зненацька проказав:

— Мак-Івен.

Так, переміг отой триклятий вундеркінд. Такі завжди перемагають, хоч іноді допомагає їм чужа біда.

Прибитий горем, я дививсь на Рейда, а він продовжував, щипаючи траву:

— І набрав він... всього дев’ятсот двадцять балів.

Наче в тумані я бачив, як дідусь наблизився до нас; йому вже все було відоме. Я схилив голову — боліли очі. Затерплими губами я спитав:

— А хто ж за ним?

Глибока пауза.

— Ти... всього на двадцять п’ять позаду нього... навіть без фізики. Я мало не на колінах умовляв їх поставити тобі середній бал. Пропонував розглянути твої річні оцінки. Я запевняв, що ти набрав би всі дев’яносто п’ять. — І з гіркотою в голосі закінчив: — Та все дарма. Вони не захотіли порушувать умов.

Знову мовчанка. Я ще не розумів, що провалився. Ні, зараз мені скажуть щось нове. І намагаючись угамувати мій біль, «Язон» додав:

— Третім був Блер — всього на один бал позаду тебе.

Два хлопчики пливуть на лодці. «Один із нас, один із нас». Одразу ж я забув про себе: мені шкода було товариша.

— А він вже знає?

Рейд заперечливо похитав головою.

— Ще ні.

Тут встряв дідусь і сказав тужливим голосом:

— Нашого мера спіткало лихо.

Я витріщивсь на нього.

— Що ви кажете?

— Він все ж таки збанкрутував.

Я скам’янів. От, лихо!.. У батька Гевіна таке нещастя... Що тепер хлопцеві втрата стипендії? Ніщо, зовсім ніщо. Передо мною постало бліде і горде обличчя того, хто так пишався своїм батьком, хто так обожнював його. Я мушу йти до нього, негайно йти.

У мене вистачило духу не розкривати свого наміру. Я дочекавсь, поки вони пішли у дім, і, не сказавши жодного слова, побіг до Гевіна, хоч ноги ледве слухались мене.

Я не застав його. Будинок мера здавався вимерлим: ні покоївки, ні садівника; за вікнами ховався смуток і панував переполох. Я тричі стукав, доки міс Джулія тихенько одхилила двері, мов боячись, щоб нове лихо не вскочило крізь них. Тремтячим голосом вона сказала, що Гевін зараз в Ардфіллані, а о четвертій приїздить додому.

Я знав, що він зійде в Дальросі. Стояла спека. Чоловіки скидали піджаки і ледве плентались, махаючи брилями, щоб освіжитись. Не дивлячись на слабість, я підійшов завчасно. Поїзд уже стояв.

А ось і Гевін. Він скочив з приступки і попрямував до мене. Та він не бачив, що я тут. Блідий, як смерть, дивився він перед собою, бо знав усе.

Кондуктор засвистів, махнув зеленим прапорцем, і паровоз потяг вагони на запасну колію. Один вагон лишивсь на місці, бо з нього вивантажували щось... Я й зараз бачу цю страшну картину; вона і досі миготить мені в очах.

Як тільки пасажирський поїзд рушив, Гевін поплентавсь через колії. Пригнічений нещастям, він, певно, не помітив цього: бо не дивився, куди йшов. А паровоз тимчасом мчав на нього. Я божевільно закричав. Гевіи спинивсь, побачив поїзд. Але, о боже, стояв як вкопаний: його нога застряла поміж рельсами.

— Гевін! Гевін! — кричав я в розпачі і біг до нього.

Крізь марево, що коливалося над станцією, маячили лише суворі його чорні очі, які палали болісним вогнем. Він з усіх сил випростував ногу, та не зміг. І перш ніж я встиг знову крикнути, розтявся зойк, а очі в мене застелили червоні плями.

Коли я опритомнів, навколо вже штовхались люди, а машиніст схвильовано пояснював, що він не винен. Навколо лунали голоси: «Яка трагедія! Все через батька...» Їм, бач, здавалося, що Гевін заподіяв собі смерть.

Тримаючись за стіни, я поплентався додому. Коли ж настала ніч, не міг заснути. В моїй душі росло обурення. Яким дурним і немічним я був! Та годі! Я відчував, що в мені зріють інші сили.

На другий день приїхали батьки, а з ними повернулась і бабуня. Вона покликала мене. Та я мовчав.

Щоб не стрічатись з ними, я втік на вулицю і тихо брів у напрямі будинку, де маячили чорні шати, бо мешканці його більш не хотіли бачити краси, а може не хотіли й жити.

З божевільним поглядом плентаюсь я і враз намацую в кишені «святу медальку», що її подарували мені черниці, коли мале, допірливе дитя побожно слухало «святі» казки у монастирському садку. Ридання тиснуть мені груди. І я шпурляю геть брехливу іграшку, Ось тобі, боже, за те, що ти губиш дітей, за те, що краєш їм серця, руйнуєш їх життя і долю. Нема на світі бога, немає правди!

Гевін лежить на ліжку; заснув він вічним сном. Обличчя таке спокійне, ніщо вже більше не хвилює його, сердешного.

Джулія Блер, з червоними від сліз очима, показує мені кривавий черевик, з якого він зірвав підбора, щоб тільки випростати ногу. Ні, він не здався. Навіть у цьому безпорадному сні він той же — гордий, нездоланний Гевін.