Літа зелені

1

Одного лютневого вечора, вийшовши з воріт заводу, я наштовхнувся на сина Кейт. У новому голубому картузі, який носили учні Академії, гордий тим, що пішов до школи, Люк прийшов зустрічати батька. Як швидко біжить час, — подумав я. — Боже, який я вже старий. Сімнадцять років!

— Дай пенні, Робі, — звернувся до мене малюк, цупкий, червоний, з чудними від солідності очима.

Я помацав загрубілими пальцями в кишенях брудної спецівки і дістав монетку.

— Слід би сказати «прошу».

— Ну, прошу.

— А знаєш, хто давав мені монетки, коли я був таким, як ти?

Я говорив з ним, як поважний дід, а він дивився на монетку, бо тільки це й цікавило його. Та не біда. Давати йому пенні, водити на футбол, свистіти і кричати разом з ним — було тепер моєю втіхою в тяжкому, безпросвітному житті.

— Батько твій вийде через п’ять хвилин, — сказав я, відходячи від нього. — Мені ж він дозволив піти раніше.

— Ти на концерт? — спитався Люк.

Я ствердно кивнув, та в темряві Люк не побачив. А в мене потепліло на душі від думки про концерт, і я пішов через парк жвавіше. Сьогодні я не засну за столом, як завжди. Замислившись, я навіть не помітив, як поминув собор, якому тепер завжди показував кулак, коли проходив мимо.

Невдовзі після смерті Гевіна мене покликав патер Рош. Він зустрів мене напрочуд тепло й, заткнувши руки під сутану, мовчазно крокував з кутка в куток.

Раптом він обернувся.

— Ну, Шеннон... — І в його очах промайнула тепла іскра. — Можливо, все так сталося тому, що господь схотів вказати тобі інший шлях.

Я знітився.

— Ти хочеш вступити на завод?

— Так, — відказав я. — Це, мабуть, все, що можу я тепер зробити.

— Звичайно, можливостей у тебе не багато... — Він замовк. — А ти ніколи не думав про парафію священика?

Я враз почервонів, не зводячи з нього очей.

— Думав.

— О, це святе життя, мій хлопчику. Велика радість служити богу і бути обраним з-поміж його учнів. — Він метнув у мій бік пильний погляд. — Я викликав тебе не просто. Існує спеціальний фонд для бідних хлопчиків, що хочуть вчитись на священиків. Він, правда, невеликий. Тому беруть лише достойних кандидатів, та щодо тебе... я списався вже з епіскопом. Якщо ти згоден, вже на тому тижні можеш поїхати до семінарії.

Я мовчав: мені було соромно. Адже каноник ждав, що я погоджусь... Так, ще шість тижнів тому я з радістю зробив би це. А зараз — усе змінилось, а від палкої віри лишилася тільки гіркота.

— Ну... — він посміхнувся. — Чого ж мовчиш?

— Пробачте, — видавив я з себе. — Та... я не хочу.

Рош здивувався. Він спитав:

— Ти що ж, не хочеш бути священиком?

— Колись хотів, а зараз — ні.

Настала мовчанка. Каноник, певно, вперше зрозумів, що робиться зі мною. Та він не став натискувати на мене. Він навіть натяку не зробив, що розчарований, і з запалом почав змальовувати мені святість життя в служінні богу. Він розкривав переді мною широкі горизонти культурного й духовного збагачення, якого досягну я завдяки щедротам церкви. Згадав приємні роки навчання у Вальядоділі (я теж, казав він, зможу там навчатись), описував мені будинки семінарії, чудові краєвиди іспанської природи і навіть ті солодкі дні, коли він спочивав під виноградом, прозорі грона якого звисали йому прямо в рот.

Я відчував, що скоро здамся, бо я любив цього старого служителя церкви й завжди схилявся перед ним. І все ж душа моя уперто опиналась. Я міцно стиснув сині губи.

— Не можу, — змолився я. — Не хочу буть священиком.

Ще більша пауза; і раптом патер Рош звернувсь до мене іншим тоном:

— Я не збираюсь силувати тебе. Ти сам повинен вибирати. Але хочу підкреслити, що ця нагода зустрічається не кожен день. Май на увазі, що ми не зможемо довго тримати місце за собою. Молись всевишньому, щоб він тебе напутив, і знов приходь сюди в суботу.

Я вийшов під похмуре небо. А в кінці тижня знову з’явився перед очі патера Роша. Моя сміливість дивувала навіть мене самого. Та бунт наростав у моєму серці. Якщо всевишній не дає мені стати вченим, то навіщо підкорятися йому й ставати попом? Ні, що завгодно, тільки не це. Вже краще вступити на завод. Тепер для мене все одно...

Півтора року відпрацював я на заводі. Але надія так і не покидала мене. Невже ніколи не здійсняться мої мрії?..

Отак я думав, ідучи по Драмбак Род. Раптом мене спинила якась тінь — тінь людини досить знайомої мені; вона несміло привіталась і зачовгала поруч зі мною. То був дідусь.

— Сьогодні холодно, Роберт.

Я щось пробубонів, а сам подумав: чого йому від мене треба? На тому тижні я наштовхнувся на нього біля бару Фіттерса, де він просторікав перед юрбою про рівноправність жінок.

— Послухай, хлопчику, ти не даси мені, часом, аванс? Якусь дрібничку — хоч шість пенсів. На марки, — сказав дід.

Я мовчки крокував далі. Всілякі конкурси, шаради й ребуси, що ними так захоплюється, дід, — справжня хвороба його «нової ери». На цьому він хоче розбагатіти, незважаючи на свій похилий вік. Він ходить до публічної читальні й під самим носом у «старої леді» вирізує об’яви і реклами, що «можуть» принести йому багатство. А в себе у кімнаті веде широке листування: вставляє в текст пропущені слова, римує фрази, складає словнички на кілька букв, відповідає на запитання «Хоум Уіклі»... Навіть на сходах він часто не дає мені пройти, читаючи свої «творіння».

— Ось послухай, Роберт! — і читає:

З переможним виглядом закінчує він таким шедевром:

Його конверти сипалися в поштову скриньку, немов сніжинки на вогонь. Розлючений невдачами, він об’явив усе останнє бридким шахрайством і палко взявся за експромти, бо на експромтах якийсь там столяр недавно виграв тисячу фунтів.

Тому і човгає старий за мною, циганячи хоч кілька центів «на щастя».

— Я поверну тобі з своєї премії. Ти ж знаєш, пошта зачиняється о пів на сьому, а завтра там останній день.

— Нічого я вам не дам, — одрізав я йому. — Негайно йдіть додому. Сьогодні мені не до вас. Якщо ви зіпсуєте мені настрій, я скручу вам в’язи.

Мовчанка. Покірна мовчанка. З наступом «нової ери» цей найактивніший її діяч аж надто болісно сприймав докори. Я кинувся до Ломонд В’ю, розлючений на себе за таке поводження з старим. А він повільно човгав сходами наверх, тяжко відсапуючись од утоми й від образи.

Батька застав я за столом; він заклопотано мастив хліб тоненьким шаром маргарину. Бабуня, поки я вмивався після роботи, поспішно вийняла з духовки «мій обід», — тепер, коли лягли на неї всі турботи, вона стала привітною й м’якою і навіть трохи пожвавішала.

Мами не стало, не стало тієї, котра була душею й серцем цього дому; нещасна померла рік тому, коли прийшла погана звістка від Адама.

Ніхто, крім неї, і не думав, що вона хвора: тільки тепер, картаючи себе за неуважність, я згадую, як часто, бідна, хапалася рукою за лівий бік, неначе сподіваючись затамувати біль у серці.

Отак трималася вона й тоді, коли застав я її на підлозі, майже непритомну.

— Мамо, що з вами? Я покличу лікаря.

— Не треба, — ледве мовила. — Це тільки розтривожить батька.

— Ні, ні, це необхідно. Адже ви зовсім хвора...

Поки я збігав за лікарем Гелбрейтом, вона вже втратила свідомість.

— Виснажена дотла, — сказав лікар, ледве намацуючи пульс.

— Ви зайдете ще раз? — промимрив батько, збентежений наступними витратами.

— Ні, — кинув лікар. — Вона — готова. І ваше щастя, що я не вимагаю розтину.

Я аж здригнувсь, коли подумав про ту наругу, якій могли б піддати це нещасне тіло десь у мертвецькій. А батько навіть після похорону — хоча і радий був численній кількості вінків — ніяк не міг збагнути, що вона насмілилась покинути його.

— Вона завжди казала, що я переживу її, — повторював він, тяжко зітхаючи.

Мене аж надто здивувало, що він не продавав її речей. Ні, щонеділі він замикавсь в її кімнаті, виймав із шафи благенькі плаття, старанно чистив їх і вішав знову...

В свій час я теж не розумів, скільки завдячував цій скромній трудівниці, що намагалася зробити все якнайкраще, — зміцнити сім’ю, задобрити батька, хоч трохи пом’якшити його страшенну скнарість, підтримувати гідність дому, бути привітною й ласкавою... Мама! Завжди лагідна і непомітна, але героїчна жінка. Постійні труднощі з грошима робили її часто роздратованою й злою. Коли я вчився в школі, вона іноді затримувала внесок за навчання. Тоді приходив ректор і говорив про мене перед класом: «Один з вас не вносить грошей за навчання!» В той день, коли приходив страхагент або щось з їжі пригорало, на неї нападало самокатування. Стуливши гнівно губи й схиливши набік голову, вона скребла і прибирала весь дім від даху до порога. І все ж вона була святою. А тому, що мені часто було сумно, я згадував її такою, як перед подорожжю до Лондона, коли вона латала своє хутро і лагідно всміхалася на сонці...

— Ні, це просто нечуване! — Містер Леккі відкусив шматок хліба з маргарином і посміхнувся до мене лагідно і дружньо. З того часу, як я почав приносити гроші, він поважав мене і навіть часто звіряв мені свої думки й надії.

— Сьогодні масло дуже дороге. Одинадцять пенсів і півпенсовик за фунт. Що буде далі?.. Та, слава богу, цей замінник не менш смачний і навіть більш поживний.

Бабуня байдуже плела панчоху, сьорбаючи свій чай, — взірець спокійної розсудливості. Вона була ще сповнена енергії і досить вміло господарювала з допомогою поденниці, яку люб’язно посилало філантропічне товариство. Бабуня сміливо повставала, коли хазяїн наш занадто вже скупився; це завдяки її вимогам найняв він робітницю.

— Щось наш Адам давно не пише, — продовжував батько. — Ні, далі так тягнутися не може. Я запросив на ту неділю Кейт і Мардока. Запрошую й тебе, Роберт. Порадимось, що нам робити.

Я щось промимрив на знак згоди й вечеряв собі далі. Хоч годувалися ми скупо, я наївся, бо бабуся ховала для мене найбільшу порцію. Тепер між нами існував тісний союз. Це теж було доказом моїх досягнень, що приносило мені не менш гіркого задоволення, як мозолисті мої руки, страшенна втома і сильний кашель, який я дедалі збільшував своїм куривом.

Поївши вдосталь, я почвалав нагору. Софі Голт — поденниця — однесла їжу дідусеві і готувала мені постіль. їй було років сімнадцять. Низенька, повновида, з коротенькими ногами, вона жила у Веннелі з батьком, у якого була велика сім’я. Софі була косоока, тому здавалось, що вона завжди за кимсь слідкує. Трималася вона так принижено, що мені навіть совісно було за неї; а з того часу, як я застукав її з маминою шляпою на голові, мені і зовсім соромно було дивитися на цю дитину.

— Ви підете сьогодні на концерт, Софі?

— Та що ви. Де вже мені дістати квитка? — Вона розгладила мою подушку. — Батькові дали тільки один, в його клубі. Ви, мабуть, зустрінетесь там з ним.

Софі оглянула кімнату й запитала:

— Я можу тепер іти?

— Звичайно, Софі.

Вона постояла, розгладила маленьку зморшку на моїй ковдрі, глибоко зітхнула й пішла.

Я швидко вдягнувся, бо зовсім нехтував своїм вбранням. Тепер я був робітником і тому зодягавсь, як і всі хлопці.

Зібравшись, я зазирнув до дідуся. Старий сидів у своєму кріслі, тримаючи в одній руці велику книгу в золотій оправі, а в другій — бутерброд.

— Послухай, Робі, дивна річ. — Він надкусив свій бутерброд. — У кожної людини довжина кишок становить тридцять футів з гаком.

Ця книга була однією з досить дорогих книжок, що часто прибували на адресу: «Містеру Гау, есквайру, акредитованому агентові й передплатникові медичної енциклопедії фірми Файєр-сайд». Разом з пакетами надходили реклами: «Ви не можете не подарувати вашим родичам... більше тисячі діаграм та малюнків... засоби знешкодження сорока чотирьох я дів, ліки для дам, мазь від угрів... не треба висилати грошей: наш акредитований агент буде заходити до вас щотижня...»

Ото дід і ходить в найвіддаленіші райони міста й невпинно збільшує свої медичні знання; а я все більше думаю над тим, чим він заплатить за ці книги. До того ж його гарний почерк, хоч він давно вже покинув переписувать папери для містера Мак-Келлара, кого завгодно може обдурити. Ось і тепер я бачу на його столі листа: «Дорогий сер, повідомляю, що поручителем за мене може бути мій зять, який займає високий пост інспектора санітарної служби в м. Лівенфорді».

Волосся в дідуся вже зовсім побіліло, а тіло стало сухим, так що одяг стовбурчиться в тих місцях, що були колись повними. Тільки очі в старого такі ж блакитні й світлі, як і колись. Його випнутий, бундючний ніс найбільше потерпів од часу: побілів, скоцюрбився, — одверто кажучи, — захирів. Я знаю, що дідусь зазнав чимало лиха в своєму грішному житті, — докладний опис всіх його пригод можна знайти в найбільш цікавих і щедро ілюстрованих статтях медичної енциклопедії. Місіс Буземлі перетворилась на просту знайому, хоча жіноче товариство і досі приваблює дідуся. Тепер старий більш сподобає школярок та інституток, яких він часто забавляє досить галантними розмовами. Дідусь не хоче визнавати, що постарів, а, навпаки, вдає ще з себе справжнього мужчину і часто лупцює себе кулаками в груди, пихато примовляючи: «Дуб, Роберт, міцний шотландський дуб. Якби мене обрали до ради графства, то я б...» — Хвалити бога, він і сам сміється: значить, розуміє, що це жарт. — «Вони, можливо, через рік зробили б мене мером».

— Дідусю...

— Що, хлопчику?

Я вже шкодую, що кричав на нього, і хочу миром примусити його сидіти вдома.

— Я йду на міський концерт. Гадаю, що ви, — така достойна і поважна людина, — не скористаєтесь з цього, щоб знову кудись чкурнути. Пообіцяйте, що не підете нікуди, доки я не повернусь.

Дід задоволено посміхається й обіцяє:

— Звичайно, хлопчику, звичайно. Noblesse oblige[21].

Для мене цього досить. Я киваю і рішуче ступаю до дверей, залишивши його над «Розладом товстих кишок».

2

Концерт, що я на нього йшов, був особливою виставою, яку підготували на користь нової лікарні «за допомогою визначних осіб».

Коли я підійшов до залу, що містився рядом з Академією, десятки громадян товпилися біля входу. Я приєднався до них і скоро опинився в залі, де вибрав місце під балконом, хоч Рейд зайняв мені стільця поблизу себе. Я не хотів, щоб хтось помітив хвилювання, яке оволоділо мною ще до початку.

З байдужістю людини, яка не стала видатною, а зараз воліла бути краще нічим, я слідкував, як заповнявся зал. Серед шикарних глядачів були Кейт і Джемі, — вони сиділи посередині; Мак-Келлар, що й тут зберіг свій недовірливий вигляд; нарешті, Берті Джемісон, зализаний, в твердому комірці, з двома чепурними дівчатами.

У другому ряду, позаду сера Томаса і цілої плеяди міських чиновників, сиділи теж знайомі мені люди: учитель Рейд та його друзі, за ними — мати Алісон, міс Кремб... А що то за кумедний чоловік поблизу неї? То, мабуть, доктор Томас, відомий постановник опери «Месія» та диригент уінтонського хору.

«Язон» раз по раз оглядався, шукаючи мене, й щоразу нервово сіпав вуса, що досить прикрашали йому обличчя. Мені аж млосно стало на душі, що маю такого відданого друга; та я не міг сьогодні бути з ним і вирішив лишитися на тому ж місці.

А втім, у натовпі знайшлася людина, яка впізнала мене. То був батько Софі; він сів з своєю «контрамаркою» в густій юрбі, і вигляд мав напрочуд жалісний.

Цей непомітний чоловічок, з маленькими очицями та блідим обличчям, робив разом зі мною у бригаді Джемі і, хоч не мав ніяких особливих здібностей, зумів пролізти до комітету місцевих фабіанців. Я часто натикавсь на нього, а він, тому що Софі робила в Ломонд В’ю, з великою цікавістю ставився до мене, неначе зв’язували нас якісь таємні узи.

На щастя, поруч мене не було вільних місць. Я одвернувся; до того ж зразу погасили світло. Після рідких аплодисментів піднялася завіса; концерт почався.

За кожним номером програми моє напруження зростало. Оркестр зіграв кілька уривків «Пінафори». Потім солісти з трупи Карла Роза, що прибула недавно в Уінтон, співали арії з «Тоски». Далі по залу полинули чудові звуки з концерту Брамса, блискуче виконаного місцевим органістом. Глибоко збуджений, я весь горів од нетерпіння, тремтів і хвилювався за Алісон — адже час її наближався. Мені здавалось, що від неї вимагатимуть аж надто багато, хоч вона була ще такою весняно-юною, і це ж був перший її виступ перед досвідченими митцями. До того ж глядачі були вибагливі, бо цей концерт давно рекламувався.

Нарешті, певно, через годину, по залу прокотився шепіт. Я відчував, що серце в мене ось-ось вискочить, — так я чекав, так я боявсь її появи!

І раптом з-за куліс спокійно вийшла Алісон, — така беззахисна і юна, що в залі відразу запанувала тиша. Алісон пішла краєм сцени й наблизилась до рампи, немовби намагаючись стати ближче до людей. Як вона виросла з того часу, коли ми разом сиділи над книжкою! У довгому платті з блакитного мусліну вона здавалася ще вищою. В її каштанових косах, зачесаних сьогодні вперше «догори», стримів такий же бант. Я так радів за неї в цю хвилину, — і водночас страшенно ревнував її до всіх у цьому залі.

Вона стояла перед слухачами серйозна і спокійна, з біленьким аркушем в руках. Діждавшись, поки в залі стихло, вона кивнула піаністу й, підвіши очі, заспівала.

То була «Сільвія», прекрасна пісня Шуберта, яка завжди тривожила мене, коли стояв я під її вікном на Сінклер-драйв. Тепер, у цьому залі, хоч був я й не сам, її чудові звуки дали мені солодку радість і заспокоїли моє тремтіння. Я заплющив очі й упивався цим дивним голосом, що ніжно линув у кожне серце і зразу ж підкоряв його собі, уже не кажучи про того, хто завжди був його рабом.

Бурхливі оплески розітнулися в залі, та Алісон немовби й не чула їх; без гордощів і без жеманства демонструвала вона свій талант й не шкодувала сил, щоб дарувати людям радість. Безліч пісень співала вона, і кожна з них посилювала грім оплесків у залі. Навіть досвідчені артисти виходили з-за куліс на сцену, щоб привітати Алісон.

Нарешті, Алісон вийшла без аркуша в руках, і я відчув, що зараз пролунає шотландська пісня, хоча і не сподівався почути «Берег Дуна» — свою улюблену. Та саме цю народну пісню чудово проспівала Алісон:

Ці ніжні слова перенесли мене до тихого раю, куди колись полинемо ми з нею вдвох, рука в руку, туди, де світить ясне сонце й снуються хмари золоті.

Коли завмерла остання нота, весь зал мовчав. Та раптом налетіла буря. Шотландська пісня, яку співала ця шотландська дівчина, заполонила всіх шотландських слухачів. Можливо, цьому допомогла небесна чистота цієї юної співачки, а може, патріотичні почуття заставили когось переоцінити її голос. Лише майбутнє відповість на це питання. А тепер всі вітали Алісон. Я теж стояв й несамовито кричав: «Браво!»

Коли я вибрався на вулицю, всі тільки й говорили про Алісон. Раптом мене сіпнув хтось за рукав.

— Де ти сидів? — спитався Рейд, червоний і схвильований від задоволення.

— Мені хотілося посидіти самому.

Хоч я й дивився вбік, та відчував, що він насупився.

— Я починаю сердитись на тебе, Шеннон. Чому ти не зодягнешся, як всі пристойні люди?

— А що, коли людина в комірці, то вже й пристойна?

— Ні, голубе, твоє поводження мене дратує.

— Навіщо ж витрачати тоді на мене час?

— Не будь ослом хоча б сьогодні. Томас у захваті від Алісон. Ходім зі мною. Я хочу познайомити тебе.

Передбачаючи пручання, він підхопив мене під руку і силоміць потяг до залу. Це ж він привів з собою диригента, щоб той послухав Алісон.

Нарешті, він всміхнувсь до мене.

— Чудово, все зійшло чудово! Та ось ми і прийшли. Ну ж бо, не корч ти з себе лорда Честерфілда, що йде на власний похорон.

Ми зійшли на сцену, де зібралися всі учасники вистави, їхні друзі та міські чини; всі розмовляли стоячи, а дами з лікарняного комітету роздавали їм чай.

Алісон стояла в центрі великої групи, тримаючи в руках букетик квітів — дарунок слухачів. її очі блукали по кімнаті, немов шукаючи чогось звичайного, щоб відновити рівновагу. Коли вони натрапили на мене, вона всміхнулась, і я відчув у цьому погляді всі її думки і почуття.

Я незграбно вклонився, коли Рейд представив мене Томасу; диригент простягнув мені руку і щиро посміхнувся, продовжуючи розмовляти з міс Кремб. Я відмовився від чаю, що подала мені місіс Кейс, бо руки в мене так тремтіли, що я боявся розбити чашку. Ставши збоку, я дослухався до розмови і все дивився на Алісон.

Нарешті, ми стояли поруч. Неждана близькість, більш не розділювана сценою, чогось мене і засмутила, і злякала; до горла підкотивсь клубок, — я ледве зміг розкрити рота. Все ж я пробелькотав щось про захоплення і успіх, хоч знав, що Алісон не любить, коли хвалять.

Вона заперечливо похитала головою, даючи зрозуміти, що не дуже задоволена собою.

— І все-таки, — сказала вона, немов продовжуючи невисловлену думку, — мене запрошують співати в хорі Томаса.

— Сольні партії?

— Так.

— О, Алісон... це ж просто чудово!

Вона кивнула, а на її обличчі я прочитав рішучу впертість.

— Це, всього-на-всього, тільки початок.

Велика пауза. Всі почали розходитись. І от, набравшись сміливості, я швидко запитав:

— Аліс, хочеш, я проведу тебе?

— Звичайно, — спокійно відповіла вона. — Усі розходяться. Давай покличемо маму.

Вона підійшла до місіс Кейс, що розмовляла з Рейдом. Віддавши квіти матері, Алісон одягнула пальто, накинула на голову шаль і почала з усіма прощатись. Стара глянула на мене з глибокою іронією. Помітивши цей дивний погляд, я попрямував до дверей. Та Алісон догнала мене на вулиці.

— Я зовсім не вдоволена собою, — задумливо промовила вона. — І трапиться ж таке: я мало не заплакала. Та, слава богу, цього не скоїлось.

— Нічого дивного. Це ж перший твій концерт, і було б навіть непогано, коли б ти трішечки поплакала.

— Ні, це було б безглуздо. Терпіть не можу, коли люди розкисають.

Я і не думав сперечатись, бо вже давно помітив, що наші погляди напрочуд різкі. У неї був твердий характер, велика витримка й настирливість, тобто ті якості, яких мені постійно бракувало. Вона не відзначалася ні розумом, ні почуттям гумору, зате була практична і розсудлива. До того ж, завдяки своєму честолюбству, робила все наполегливо й обдумано, не те, що я — наївний мрійник та романтик. Звичайно, вона розуміла, що стати співачкою не так-то легко; та не боялась труднощів, а вперто тренувала дихання і голос, від чого навіть схудла і змарніла. Під зовнішнім спокоєм дівчини ховалась досить тверда воля.

— Давай підемо на горби, Аліс, — хвилюючись звернувся я до неї. — Сьогодні так чудесно навкруги.

Вона всміхнулася на мій благальний тон.

— Ні, зараз холодно і вогко. Мабуть, невдовзі піде дощ. Та й мама, певно, буде ждати: сьогодні ж можуть прийти гості.

Я аж спітнів, — бо міг лягти і вмерти задля неї, а їй «якісь там гості» були важливіші.

— Я бачу, що тобі вже непотрібний, — промимрив я, — адже ми не будем бачитися цілу зиму.

Місіс Кейс останнім часом збиралася закрити дім на Сінклер-драйв і переїхати на зиму в Ардфіллан, до своєї родички: навчання Алісон потребувало значних витрат, — треба було економити.

— Ти так говориш, неначе Ардфіллан на другому кінці світу, — здивовано сказала Алісон. — Хіба ти не збираєшся відвідувати нас, як всі останні наші друзі? У нас там будуть танці...

— Ти ж знаєш, що я зовсім не танцюю.

— Треба навчитися.

— Можеш не турбуватись, — гірко сказав я, — там вистачить для тебе кавалерів.

— Авжеж. І думаю, що в ними буде веселіше, аніж з одним моїм знайомим.

У мене серце краялось, і гнів змінився тяжким відчаєм.

— Ах, Алісон, — заблагав я. — Не будемо сваритись. Я так кохаю тебе.

Вона відповіла не зразу. А коли стала говорити, то в голосі її почувся сум, а може, й страх перед майбутнім.

— Ти ж знаєш, що й я тебе кохаю. — І тихо додала: — Всім своїм серцем.

— То чом же ти не хочеш хоч трохи побуть зі мною?

— Тому, що хочу їсти, я й крихти не мала в роті з чотирьох годин. — Вона всміхнулась. — А чому б і тобі не зайти до нас? Зійдуться гості, перекусимо і розважимося з ними.

Я стиснув губи: мені не дуже-то кортіло йти на люди і слухати їхні пусті теревені. До того ж мені було не до розваг.

— Мене ж не запросила твоя мати, — сказав я сумно.

— Чого ж ти хочеш?

Вона спинилась й глянула на мене.

— Я хочу бути тільки з тобою, — промимрив я. — Тільки з тобою... і більше ні з ким. Я б держав тебе за руку... доки ми разом...

Я замовк. Ну як сказати їй, чого я хочу, коли у мене таке сум’яття на серці і в душі?

Вона була схвильована і нерішуче посміхнулась.

— Боюсь, що скоро тобі набридне тримати мою руку.

— Ніколи в світі.

На доказ цього я схопив її тоненькі пальчики. Серце у мене калатало.

— Ах, Алісон! — благально мовив я.

Вона не одступила. Губи її на мить черкнулись об мою щоку.

— Ну, от. Тепер вже на добраніч...

Вона швиденько обернулась і кинулась додому.

А я стояв у темряві, несамовито радий і збентежений. Я ждав, що вона повернеться. Який я дурень, що відмовився і не пішов до неї! Та Алісон не йшла. Радість покинула мене; я підняв комір свого пальта і пішов геть; кілька разів я оглядався. На розі сильний вітер дмухнув мені в обличчя. Правду казала Алісон: вечір був досить-таки холодний.

3

Моя робота у котельному цеху була не така вже й важка, та я не звик до фізичної праці, і тому на початку мені приходилось нелегко. В основному ми виробляли парові казани для суден, що їх спускали в доці; крім того, ми робили водяні насоси, які експортувалися за кордон. Я почав свій шлях робітника з того, що кілька місяців зачищав стальною щіткою деталі. Джемі старанно наглядав за мною, але віддати мені явну перевагу, звичайно, він не міг: ми ж були родичі. Верстат мій стояв поблизу печі, де плавлять і зливають в форми розплавлений чавун. Я тут знемагав від жари, а в дні, коли гамселив вітер, пісок розносило по всьому цеху, і я страшенно кашляв. Та згодом я потрапив до механічного відділення. Тут всі деталі шліфували на верстатах й передавали до складального, де гупали великі молоти і стугоніли день і ніч потужні механізми.

Робітники були здебільшого веселі хлопці; вони любили погуляти, ходили на футбол і скачки й з одвертою цинічністю поводились з жінками. Через чотири роки більшість з них дістане спеціальність суднових механіків, а решта, як от я, підуть в конструкторське бюро. Лиш дехто здобував окрему спеціальність. Серед таких був молодий сіамець з багатої сім’ї; щоранку він приходив по гудку, мовчазний, з ввічливою посмішкою, в акуратному комбінезоні; мине недовгий час, і він поїде знов на батьківщину, набувши благ цивілізації. Поруч зі мною стояв валлієць Льюїс, який байдикував та й тільки. Він був синком багатого кардіфського суднобудівника, який прислав його сюди на практику, щоб потім ввести в своє діло. Це був розпещений і безтурботний парубок: любив легке життя, помадив голову, носив картаті галстуки й такі ж картаті сорочки. Та по натурі він був добряга. Щодня клав поблизу себе великий ящик з дорогими сигаретами і дозволяв поратись в ньому кому завгодно. Йому було страшенно скучно в Лівенфорді, і тому все своє дозвілля проводив він в Уінтоні, де його бачили частенько в ресторані «Бодега Грілл» чи в ложі мюзік-холу «Альгамбра». Льюїс вважав себе грозою всіх жінок і завжди вихвалявся своїми перемогами над ними.

Мені хотілося знайти собі товариша по духу. Та всі мої старання були марні, бо я боявся наразитись на зневагу. Коли ж я все-таки ходив з ким-небудь на гуляння, то більш мовчав, бо теми їх розмов — про гончих, про коней та про жінок — були мені чужі й огидні. Мені хотілося знайти такого хлопця, з яким я зміг би говорить про книги, про музику, про власні спостереження і висновки, в яких я часто сумнівався. Та тільки я звертав на це, всі витріщалися на мене і поглядали скоса, вважаючи мене «піжоном і задавакою». Найбільш прихильно ставився до мене Льюїс; разів зо два я навіть пив у нього чай. Але він так замучив мене своїми брехнями про стосунки з жінками, що я почав обходити його десятою дорогою. Завдяки тому, що я був родичем Джемі та вмів мовчати — риса, яку дуже поважають на півночі, — всі ставились до мене досить добре. До того ж, я завжди старався на роботі. Та середовище мене гнітило. Коли я згадував про довгі роки, що їх тут доведеться провести, у мене болісно стискалось серце.

В наступну після концерту суботу, саме коли пробило дві години, батько, Мардок, Кейт, бабуня і я сиділи за столом, з якого Софі прибирала посуд.

Батько був сумний і стурбований; тепер він завжди так поводив себе. Він схуд. Обличчя його стало сірим, замученим, щоки запали, губи — міцно стиснуті.

— Уже два тижні, як закінчився квартал, а від Адама ні слова.

— Ще буде час, — заспокійливо сказала Кейт.

— Я вже це чув. Ти ж знаєш, що в день конверсії він обіцяв платити мені п’ять процентів за ті девятсот фунтів, що взяв у мене на будинок. Але вже шостий місяць, а я ще не одержав і гроша.

В дитинстві я завжди вважав, що наш Адам обов’язково збагатіє. Ласкава доля, здавалося, відзначила його. Але тепер, хоч ми й не часто зустрічались, я помітив, що самовпевненість теж може мати край. Можливо, це була хвороба, властива деяким шотландцям, які вважають себе «всім», а всіх останніх зневажають. Адам був надто впевнений в своєму вмінні обдурювати інших. Почавши разом з батьком «діло», він не подумав, що власники прилеглих дач — а серед них були впливові люди — не схочуть, щоб його будинок, набитий голоштанним людом, псував їм радощі життя. Коли Адам вклав у будинок всі свої гроші і вплутав батька, раптом виявилось, що їм загрожує складна судова тяганина, яка дощенту може розорити їх. Дім був його, але, як часто жартував і сам Адам, перетворивсь на «білого слона», а шахраї в циліндрах, з яких колись він кепкував, тепер знущалися над ним.

— А як же з тією школою, що мала намір купити його? — спитала Кейт.

— Відпало, — смутно кивнув батько головою. — Тепер йому не здихатися цього дому.

— Не треба хвилюватись, тату. Адам займає вигідну посаду, і з часом він тобі заплатить. Ти ж не бідуєш. У тебе добрий заробіток, бабуня має гарну пенсію, та й Робі вже допомагає.

Батько аж задихавсь від люті.

— Ти ще не знаєш ціни грошам. Де це ти бачила, щоб хтось викидав кревні гроші на вітер, а сам потім старцював?..

— Дурниці! — спалахнула Кейт. — Тобі ж належить пенсія за довголітню службу. Крім того, ти щоденно заощаджуєш. У тебе навіть робітниця є, чого при бідній мамі не було.

— Хотів би я, щоб мама тебе чула! — на хвильку оживився батько; і знов пригнічено продовжив: — Побачила б ти, скільки їсть ця робітниця! А скільки посуду вона щоденно б’є! Один розор від неї.

Побачивши, що Кейт не дасть йому поради, він враз звернувсь до Мардока.

— Ну, а чого ж ти мовчиш? Може мені піти до містера Мак-Келлара й подати позов на Адама?

Мардок, який тупо дивився поперед себе, знизав плечима, що стали в нього досить широкими й міцними.

— Я б не втручав до цієї справи адвокатів.

Батько збентежено поморщився і болісно зітхнув: нічого не поробиш, треба згоджуватись.

— А що ж мені робити, що робити?!

Тут Мардок розходився. Він завжди говорив дуже туманно, а за останній час його сентенції стали вже надто мудрими.

— Зі мною ніколи тут ніхто особливо не рахувався, батьку. — А я здивований відзначив про себе, що він не вжив, як завжди, «татку». — Проте, я сам пробив собі дорогу. Тепер я компаньйон Далрімпля і маю певні успіхи в роботі. Весною на квітковій виставці я покажу свою нову гвоздику і, може, дасть господь, — тут я здригнувсь од здивування, — одержу медаль. — Адам завжди вважав мене дурним. Та в нього свій підхід до справ... Ось моя відповідь.

— Що ти базікаєш? — розсердивсь батько. — Я хочу повернути свої гроші і всі проценти!

Раптом зайшла Софі з відром вугілля й почала підкидати його в грубку. Батько замовк, та тільки вона вийшла, сердито закричав:

— Ніхто не зна мого життя. То те, то друге. Адам!.. А тут ще й старий дурень нагорі, якому давно вже пора збиратись в богадільню! Клеггорна теж досі чорт не вхопив! Ну, що мені робити?

— Людей любити — перш за все, — спокійно сказав Мардок.

— Що таке?! — скрикнув батько.

— Так, тату, так, — продовжив Мардок лагідно. — Сказав я те, що думав. Якби ти полюбив людей, як я, тоді усе було б інакше.

Він став у позу, і я відчув, що Мардок ощасливить нас однією з тих своїх сентенцій, які мов змії з дна морського, іноді виповзали на поверхню. Я пам’ятаю три таких випадки: перший — на ардфілланському базарі, коли він закричав: «Я вб’ю себе!», третій, що стався з ним значно пізніше, після отримання медалі, коли він заявив: «Тепер я одружусь!», і другий — нинішній, коли він заволав:

— Я вже спасен! Тепер я солдат святого воїнства Христового. — І, взявши шапку, вийшов.

Батько отетерів, а ми з Кейт здивованими поглядами проводжали Мардока до дверей. І раптом ми побачили причину такої його поведінки: то була Бессі Евінг, що кинулась йому назустріч і з виглядом неподільної власниці взяла його під руку. Вони пішли собі, і Мардок випнув груди, немов на них уже висів великий бубон Армії Спасіння.

Ми зглянулись.

— Он воно що, — сказала Кейт. — Релігія з усіх боків обплутує сім’ю. — Вона поглянула на мене. — Чудні ми якісь люди. Не збагну тільки, чого це ти продовжуєш жити в цьому домі!

Я мовчав.

Помітивши, що я зам’явся, Кейт посміхнулась і притулилась своєю прищуватою щокою до моєї.

— О господи, — промовила вона. — Життя — нелегка штука.

Кейт пішла на кухню, а я почовгав до своєї кімнати й, не роздягаючись, упав на ліжко. Кейт запросила батька і бабуню до себе — пити чай. Я чув, як грюкнули за ними двері. Софі й собі пішла. В домі лишилися тільки дідусь і я.

Було напрочуд тихо. Як завжди, я мріяв, за що «Язон» і прозвав мене «меланхолійним мрійником». Та зараз я тримався ближче до землі: у мене з голови ніяк не виходило те, що цього вечора відбулося внизу.

Усі неначе змовились, щоб зруйнувати мої останні уподобання й ілюзії. Вже те, що Мардок став солдатом церкви, було огидною пародією на всі мої колишні упадання перед богом. А скнарість батька! Адже він п’є вже чай без цукру і їсть сухий горох, а роздягається в темряві, щоб зекономить газ. А те, що він витворяє із змилками та недогарками свічок, вже є справжнісіньким безумством. Недавно я застав його з цвяхами та шматочками шкіри — він сам собі хотів лагодити взуття.

О, боже, як ненавидів я гроші! І водночас постійно мріяв роздобути їх, щоб здійснити нарешті свою мрію: вступити до університету.

Бентежило мене і питання, що поставила Кейт. Чому я не тікаю з цього дому? Може, я кволий і боюсь невідомого? Та ні, була тут інша причина — я не хотів покинути дідуся. Адже він, нещасний, пропаде без мене. Отож, незважаючи на все, мені доведеться, видно, киснути в цьому лівенфордському болоті.

Мої думки полинули до Алісон. Яка вона жорстока і холодна в своєму спокої! І хоч я й дуже нудьгував за нею, мені чомусь полізли в голову брехливі розповіді Льюїса про його пригоди з жінками. Пригоди ті були огидні й брутальні, та я вважав себе нікчемним за те, що й досі не зазнав чогось подібного, В романах я читав, що юнаків навчають розуму гарненькі жіночки, коли їхні чоловіки кудись там від’їздять. Я уявив собі таку особу: звичайно, не якусь там кралю, а так собі приємну молодичку, з веселими очима та солодкими губами. Чи ж є така у Лівенфорді? Я засміявся від цієї безглуздої думки. Дівчата, що працювали у фарб’ярні, були відомі всім робітникам: та один вигляд цих горгон і їх брутальна поведінка могли згасити навіть запал Льюїса. Я глибоко зітхнув, підвівсь і став переодягатись.

Наразі я почув дзвоник. Він стурбував мене, до того ж зараз мені важко було спуститись вниз.

Все ж я пішов. Дзвонила жінка — пристойна жінка, років сорока; всім своїм виглядом скидалася вона на економку і чомусь дивно хвилювалась. У мене промайнуло в голові, що вона, певно, навмисне чекала темряви, щоб наважитись підійти до Ломонд В’ю.

— Це будинок містера Гау?

Серце у мене тьохнуло.

— Так, він живе тут.

Пауза. Здається, вона почервоніла.

Мабуть не знала, що казати; оглянула мене і раптом запитала:

— Ви його син?

— Н-не зовсім... родич. — Я зрозумів, що тут якась аж надто делікатна справа, яку не варто з’ясовувати на вулиці. — Може, ви зайдете на хвилинку?

— Дякую, юначе, — мовила вона підкреслено ласкаво й пішла за мною до вітальні. Не спитавши навіть дозволу, вона взяла стільця, зручно сіла на ньому й почала обдивлятися навколо.

— Гаразд. У вас тут непогано.

Усе це приголомшило мене, і я мовчав, а жінка, надивившись досхочу, знову звернулася до мене:

— Ні, ви таки, певно, його син. — Вона всміхнулась. — Та, мабуть, він сказав вам, щоб ви мовчали... А він що, вдома?

— Може, з’ясуєте мені... мету свого візиту?

— Ну що ж, я можу вам признатись. — І знов придушена посмішечка. — Я респектабельна вдова... Тепер вам зрозуміло?

Вона розкрила сумочку і вийняла якісь папери. В одному я впізнав лист дідуся, а в другому — газету «Шлюбний вісник» і прочитав:

«Досить респектабельна вдова, сорока чотирьох років, брюнетка, середня на зріст, з художніми нахилами та з обмеженими засобами до існування бажає познайомитися з джентльменом, лагідним на вдачу, бажано — віруючим, що має гарний дім і чесні наміри. Не заперечую проти маленької сім’ї. Справлятись за адресою: Поштова скринька 314. М. Т.»

Я остовпів. Уже не треба було читати дідусевого листа; вона сама послалася на нього.

— Шість листів одержала я... та ваш... певніше містера Гау, написаний до того гарно, що я воліла б побачитися з ним.

Я міг би реготати до упаду, коли б мені не хотілося плакати. Не своїм голосом я закричав:

— Ідіть, любуйтесь ним, мадам. Другий поверх, двері — праворуч.

Вона взяла папери, поклала їх у сумочку і, зашарівшись, наче дівчинка, підвелась.

— Скажіть, а він брюнет чи блондин? Мій перший чоловік був брюнетом, і мені хотілося б, щоб тепер було навпаки.

— Так, так, — нетерпеливо кинув я, — він білявий... Ідіть, мадам.

Вона пішла нагору, а я чекав, поки долине до мене крик розчарування. Але даремно. Минуло хвилин з тридцять, перш ніж вона вернулась, і на її обличчі я швидше прочитав спокійне задоволення, ніж злість.

— Ваш дядько — чарівний джентльмен. Але він значно старший, ніж я гадала.

Коли вона неохоче залишила наш дім, я кинувся до дідуся.

Він, як завжди, сидів над своїми кросвордами.

— Роберт, мені щастить сьогодні. Ось, послухай, що я...

— А як же відносно вашої гості?

— Ах, оцієї? — І він презирливо махнув рукою. — Вона замучила мене до смерті. До того ж у неї таке іменнячко, що навіть страх мене бере.

Я не міг стриматись. Регочучи, мов божевільний, я кинувся у двері, а він дивився мені вслід, трохи здивований, але спокійний, мов монумент.

Внизу я надів кепку і кашне. Надворі згущалась темрява; скоро спалахнуть яскраві ліхтарі, вулиці наповняться веселими людьми. Я трохи повеселішав. У Рейда буде, певно, музичний вечір; туди, може, зайде й Алісон... І я вирішив піти до нього, щоб помиритись. А головне — не пропустити «Летючого голландця».

Щосуботи п’ятій вечора чудовий лондонський експрес спинявся в Лівенфорді. То був шикарний поїзд, червоножовтий, з спальними вагонами та рестораном; у вікнах його сяяло срібло і сніжнобілі скатерті. Щоразу я ходив дивитись на цю розкіш, і кров шугала в моїх жилах; я знов і знов плекав у грудях мрію зайняти колись місце в цьому поїзді, щоб мчати в ньому до нового, чудесного життя...

4

Тієї зими лівенфордський клуб філософів зробив спробу пожвавити свою роботу, щоб вийти з тупика, в якому застав його Рейд. Колись це був хороший клуб, створений на взірець единбурзького Товариства резонерів. Містер Мак-Келлар, новообраний президент клубу, вирішив поновити курс публічних лекцій, якими колись цей клуб славився.

Батько вибув з його членів. Перестаравшись у намаганнях просунутись хоча б у клубі, він був забалотований на виборах і з того часу почав скупитись і на внески.

Я нічого не чув про ці лекції. Та одного разу, в кінці листопада, містер Мак-Келлар спинив мене на вулиці і, не кажучи й слова, дав запрошення. У ньому значилось:

На лекцію я пішов з охотою, але у мене було таке почуття, ніби мені збиралися робити операцію, яка відкриє ще незагоєні рани. Я сидів, затиснутий з усіх боків червонопикими й товстими городянами, в яких усе кричало про добробут — і одяг, і поводження, і вигляд. Коли Мак-Келлар глянув у мій бік, я мало не покинув зал, але він не впізнав мене. А як тільки Флемінг почав читати лекцію, я забув про все на світі.

Марк Флемінг — сухорлява висока людина, років сорока, з короткими вусами й пронизливими очима — читав курс зоології в Уінтоні. В свій час він довго працював над вивченням життя риб, що мають подвійне дихання, для чого їздив на Амазонку. Сьогодні він читав про малярію і, хоч лекція його мала напівпопулярний характер, у мене дух забило від захоплення.

Почав він з виникнення хвороби, розповів про ті лиха, які вона спричиняє, розгромив неправильні теорії про неї. На білому екрані містер Флемінг показав всі стадії зростання паразита, а потім перейшов до засобів його знешкодження, навівши, як класичний приклад, історію спорудження Панамського каналу.

Коли він скінчив, я глибоко перевів дух. Мені хотілося спитати в нього дещо, та біля нього вже товпились «солідні» люди і я не міг пробитися крізь них. А він поглянув на годинник і, посміхаючись, пішов, щоб не спізнитися на поїзд.

Ця лекція з новою силою збудила мою гарячу пристрасть до науки. Я знов розкис. Цілий тиждень ходив я після неї, як ніч, страждаючи від того, що стільки втратив. І раптом блискуча думка осяяла мене. Хоч досі такі ідеї, що виникали в моїй нещасній голові, не доживали і до ранку. Та це була ідея вищого гатунку — вона визрівала повільно, подібно до того, як вранці сонце розганяє нічну темряву. Захоплений, я поступово почав здійснювать її.

Наступної суботи я взяв п’ять шилінгів з получки, переодягся, загорнув деякі речі й побіг на кухню обідати.

— Швиденько, — кинув я бабуні. — Мені ще треба встигнути на поїзд. Велика справа чека на мене.

Бабуня була в кімнаті сама. Вона подала мені їжу, але чомусь не посміхнулась, як завжди, — це здивувало мене, адже тепер ми були друзі. Збираючись сісти за шитво, яким вона займалася до того, як приходив батько, що завжди спізнювався в суботу, бабуня з мовчазним і стурбованим обличчям подала мені якусь листівку.

Я заходивсь читати її, і чим далі, тим більше хмурився. Чому ці люди не дають мені спокою?.. Листівка була з штампом собору Святих Ангелів; в ній говорилось: «Прошу зайти до мене в неділю, о четвертій дня». Внизу стояв знайомий підпис:

«Дж. Дж. Рош».

Все ще хмурячись, я зім’яв листівку й сердито кинув у вогонь.

Не зводячи з мене очей, бабуня раптом запитала:

— Ти що ж, хіба не підеш?

Я вперто похитав головою.

Здавалося, шитво її дуже захопило.

— А що, коли він з’явиться сюди? Як бути тоді?

— Скажіть, що мене нема вдома, — промимрив я й почервонів.

Бабуня підвела очі, і поступово її обличчя проясніло. Посміхаючись до мене, вона сказала:

— Давай-но я добавлю тобі рагу.

Схвалення моїх дій бабунею допомогло мені опанувати себе.

Ця звістка з мого релігійного минулого, відверто кажучи, була для мене справжнім лихом. Я завжди поважав свого духівника відчував, що зараз дію недостойно. Крім того, незважаючи на мій теперішній настрій щодо релігії, іноді мені чомусь хотілося покаятись. Та зараз голова моя була забита зовсім іншим. Тому я зразу ж забув про лист і радісно побіг на станцію.

Моя ідея невпинно гнала мене вперед. В Уінтоні я був о третій і, сівши на трамвай, швидко дістався до Гілморхіллу, де знов постав передо мною завітний корпус зоофакультету, яким я милувався ще в той час, коли ми з Гевіном боролись за стипендію. Я відшукав «Лабораторію» й постукав. Ніхто не відповів. Постукав голосніше. Ні звуку. Тоді я рішуче ввійшов.

Я опинився в довгій залі, стіни якої до половини були обкладені кахлями; яскраве світло падало через високі вікна. На довгих і низьких столах рядами вишикувались мікроскопи — чудові апарати Цейса з потрійними очима-об’єктивами. Поблизу кожного стояв двоярусний штатив, заставлений пробірками і скельцями. Велика електрична центрифуга дзижчала під захисним ковпаком із дроту. Якась складна споруда, якої я ніде не бачив, стояла біля водозливів, і там щось булькало й кипіло. В далекому кінці стояла висока людина в халаті і щось робила поблизу кліток з численними морськими свинками.

Притискуючи під пахвою свій вузлик, я тихо просувався вперед. Коли я підійшов, людина здивовано спитала:

— Вам чого треба?

— Скажіть, будь ласка, чи можна мені бачити професора Флемінга?

— Його нема.

Тяжке розчарування стиснуло мені серце.

— А коли ж він буде?

— Він не буває тут по суботах. В цей день він виїздить на дачу в Драйден і повертається аж в понеділок.

Зовсім збентежений, я закричав:

— Але ж я можу вирватись сюди лише в суботу!

Людина закінчила робити свинкам уколи і, кинувши шприца в карболку, здивовано глянула на мене.

— А може я зміг би чим вам допомогти? Я — Сміт — старший лаборант.

Я завагався.

— Я... я... хотів би дістати тут роботу...

Серце моє закалатало, та я продовжував:

— Я хочу працювати тут, у цій лабораторії, під керівництвом професора Флемінга. Я бачив його на тому тижні в Лівенфорді, звідки й приїхав. Я згоден на будь-яку роботу, навіть годувати цих свинок.

Лаборант криво посміхнувся.

— Цим їжа більше не потрібна... А де ви зараз працюєте?

Я розповів йому й поспішно пояснив:

— Мені набридла ця робота. Я люблю науку, особливо зоологію... я завжди... я захоплююсь нею уже багато років. Мені б тільки якось зачепитися, а там я покажу себе. Я все робитиму за п’ять шилінгів на тиждень, а спатиму ось тут, на цій підлозі...

Я заходився розгортати свій пакунок.

— Ось всі мої колекції. Я привіз їх, щоб показати професорові. Будь ласка, погляньте хоч ви на них, і ви побачите, що я не брешу.

Лаборант збирався вже здихатись мене, та раптом, очевидно, передумав.

— Гаразд, ходім зі мною.

Він підвів мене до столу, а сам сів на стілець і став слідкувати, як я розв’язував пакунок. Я хвилювався, дуже хвилювався, але цікавість та надія окрилили мене. Мені чомусь здалося, що, можливо, він все-таки повірить в мої здібності. Хоч я й привіз усі свої «багатства», та вирішив спочатку показати найбільш коштовні експонати: відому читачеві гідру тощо.

Хвилюючись, я пояснював, а він уважно слухав і пильно розглядав мої скарби. Раз чи навіть два він покивав головою. Але, коли я вийняв свої зрізи, він кинувся до них, взяв мікроскоп і передивився їх крізь лінзу. А я чекав, затамувавши подих. Три з них він розглядав аж двічі. Нарешті, глянувши в мій бік, спитав:

— Оце і все?

— Так, — жалібно погодивсь я.

Лаборант вийняв тютюнницю й скрутив цигарку, яку він припалив од лампочки Бунзена.

— У мене теж були колекції, коли я був таким, як ти.

Я витріщивсь на нього: цього я не чекав.

— Можливо, мої зрізи були гіршими, та спірогіри[22] були кращими. Я теж відвідував вечірні лекції й ганявся за експонатами. Я сподівався, що з мене вийде новий Кюв’є. Це було років тридцять тому. А ти поглянь на мене зараз. Мене засмоктує рутина. За все отримую я п’ятдесят монет, а в мене ще на шиї хвора жінка. — Він глибоко зітхнув. — Я теж хотів проникнути крізь задні двері, бо це були єдині двері, що їх я міг одкрити, хлопче. Але нічого однаково не вийшло. Коли ти хочеш стати генералом, не йди до полку рядовим. От я й лишився тільки лаборантом-помічником.

У мене опустилось серце.

— А як гадаєте, чи був би з мене толк?

Він замисливсь.

— Ці зрізи непогані, якщо прийняти до уваги, що ти робив їх на простому склі. — Він зиркнув у мій бік. — Я й сам їх так виготовляв. Тепер така робота не годиться, бо вже існують електричні мікротоми[23].

— Можливо, це надасть мені якусь роботу?... — Я аж тремтів. — Бо, незважаючи на те, що ви сказали, я все ж хотів би з вами працювати.

— Хлопче. Треба п’ять років уперто вчитися, щоб працювати тут. Якщо ти хочеш знати, тут у мене працює помічником шістдесятирічний дідуган. Я відпустив його сьогодні, тому що в нього розходився ревматизм.

Губи у лаборанта посміхались, та погляд був сумний.

— Я б тобі радив, хлопчику, викинути все це з голови. Звичайно, ти ще можеш повернутись сюди як-небудь. Але без грошей та університетського диплома ці двері будуть завжди зачинені для тебе.

Він змовк, а я почав складати свої колекції, перегортаючи їх папером та перев’язуючи шпагатом.

— Ну, не сумуй, — промовив він, — я хочу тобі тільки добра.

І щиро потиснув мені руку.

— Прощавай! Бажаю успіху.

Я вийшов з лабораторії й почав спускатися з пустинного горба. Сонце, як золота діжа, сідало за горами. Я не поїхав трамваєм, а вирішив пройтись вздовж парку. Вітер крутив опале листя, і здавалось, що то біжать із школи діти. Та я не помічав цього, бо був не тільки розчарований, а й несамовито лютий. Я відмовлявся вірити тому, що говорив Сміт: все це брехня. На тому тижні я знову повернусь сюди, щоб стрітися з самим професором. Ніщо не зможе мене спинити.

Але в душі я відчував, що лаборант бажав мені добра. Хоч він людина неприємна й відлюдкувата, але сказав одверту й щиру правду. Чим більше думав я, тим більше пересвідчувався, що в такий спосіб не вдасться мені попасти в Уінтон. Єдиний вихід — це внести всю платню за навчання. Та де ж її взяти?

Найтяжчим було те, що Сміт так холодно прийняв мої колекції. Правда, він похвалив багато моїх зрізів. Та я на більше сподівався, і тому тяжка гіркота заповнила моє зболіле серце. Раптом у мене визріло фатальне рішення: якщо мені вже не судилося служить улюбленій науці, то я покінчу з нею назавжди.

Озирнувшись навкруги, я побачив, що опинився біля Аргайльської аркади, де розмістились кілька крамниць. Поблизу магазина, що торгував моторами, я відшукав малесеньку крамничку з акваріумом у вітрині. Над входом значилось: «Усе для натураліста. Продаєм, купуєм, міняєм».

Довелося трохи зачекати, перш ніж з-за ширми вийшов маленький змучений гендляр в облізлому сурдуті та в окулярах із товстого скла.

— Я хочу продати колекцію, — і з цим розв’язав свій пакунок: пальці в мене більше не тремтіли.

— Товар добрячий, — сказав я, викладаючи коробочки на прилавок. — Погляньте тільки на цих бабок!

— Гм... Ви розумієте, ми зараз майже нічого не купуємо, — прошепотів гендляр. Потім почав уважно розглядати кожну річ, підносячи її до носа.

— До того ж, цей товар не ходовий... Я можу дати вам за нього сімнадцять шилінгів шість пенсів.

Я витріщився на нього з обуренням.

— Та одна тільки ешна коштує цілий фунт! Я бачив таку ціну в лондонських каталогах.

— Тут вам не Лондон, а Аргайльська площа. — Голос у крамаря зовсім зник. — Та більше я не дам вам і пенса, хоч продавайте, хоч ні.

Я розлютився, хоч до цього ще ніколи не відчував різниці в цінах. Але ж всього сімнадцять шилінгів за п’ять років тяжкої праці! Та що я міг робити?

— Гаразд, — промовив я. — Давайте!

Я вийшов з крамниці й поплентався, мов п’яний. В моїй кишені було більше фунта. Місто вже сяяло вогнями, і я почав шукати, де б розважитись.

На розі Королівської вулиці помітив я невеличкий ресторанчик. Вигляд у нього був богемний, та у вітрині апетитно красувалася велика біла рибина й червоне м’ясо з артишоками. Я кинувся у двері, пройшов по килиму і сів у плюшовій кабіні.

Це місце нагадувало мені омріяний вагон в составі вже відомого «Летючого голландця». Я враз розхвилювався, коли до мене підійшов вусатий кельнер, у білому фартусі, що спадав йому аж до п’ят. Та я замовив дорогий обід — розсольник, ескалоп з грибами і навіть порцію неаполітанського морозива. Раптом офіціант подав мені аркушик, де значилися вина. Блідий, але рішучий, тремтливим голосом замовив я кіанті[24].

Я їв повільно, бо ніколи ще не куштував такої смачної і поживної їжі. Вино спочатку скувало мені язик і ясна, та я уперто пив його, і скоро мені сподобався терпкий і ніжний присмак, а також і тепло, що розливалося по тілі. Навпроти мене вродливий чоловік невпинно упадав біля пухкенької брюнетки. Я заздрісно дивився у той бік; а вони шепталися собі, схилившись головами.

Рахунок принесли на дев’ять шилінгів. Та мені було однаково. Я допив вино, дав шилінг на чай і вийшов.

Була чудова ніч. Скрізь сяяли вогні, а тротуарами снували веселі і красиві люди. Нарешті, я жив собі вільно, поховавши всі свої непевні сподівання. Купивши «Івнінг таймс», я підійшов до ліхтаря, щоб подивитися на шпальту, де були вказані розваги та видовища. У місті було два вар’єте: музикальна комедія Едвардса і пантоміма з участю Мартіни Харвей. Та йти туди мені не дуже-то хотілось. Нарешті, на самому кінці сторінки я прочитав, що в Королівському театрі повторно ставили комедію «Друга жінка Тенкрея» Я кинувся туди, купив квитка у партер і зайшов.

Хоч я й багато читав і досі пам’ятав, як колись матуся водила мене в Дубліні на «Золушку», все ж справжньої вистави ще не бачив. Коли піднялася завіса, я аж здригнувсь. І скоро мене поглинув інший світ — світ дивовижних образів і мрій, що справив величезне враження.

Я вийшов з театру, наче п’яний. Мені хотілося пізнати всі радощі життя, обняти увесь світ, зазнати всіх бажань і насолод.

Було ще рано — пів на одинадцяту. На вулицях людей поменшало, а подекуди було і зовсім порожньо. Я опинився на площі Джеймса, обабіч якої стояли дві споруди — міський поштамт та величезний магазин з красивими вітринами, які світились цілу ніч. Льюїс не раз одверто натякав мені на всі нічні принади цієї площі.

Я довго крокував туди й сюди по тротуару. Кілька жінок робили те ж, удаючи, що ждуть автобуса. Одна з них була напрочуд гладкою. На ній був чудернацький капелюшок, а на ногах, скоріше схожих на ніжки від рояля, — високі черевики на шнурках.

— Хелло, красунчику! — звернулася вона, проходячи повз мене.

Друга була висока і худа, закутана в чорне вбрання. Ходила вона дуже тихо, злегка сутулячись. Іноді кашляла в хусточку. Вона всміхнулася до мене такою втомленою посмішкою, що кров застигла в моїх жилах. Я злякано спинився. Жодна з отих нещасних не викликала в мені тих дивовижних хвилювань, що мучили мене ночами. Може, мені ще пощастить у центрі площі, подумав я, і перейшов до скверика з численними доріжками та статуями. Тут було досить темно й романтично і більше люду. Бажаючи знайти якнайтемніший закуток, я почвалав центральною доріжкою. Поблизу я помітив дівчину, ще досить юну і звабливу в темряві. Я обернувсь. Вона помітила мене й кивнула, щоб я пішов услід за нею.

Кров стукотіла в моїх жилах, я на хвилинку зупинився. Піти мені за нею чи почекати, поки вона обійде круг? Тремтячи з ніг до голови, я сів поблизу на лавочку. Та раптом хтось звернувсь до мене:

— Чи не знайдеться бичка, дружок?

Я витягнув з кишені сигарети. Коли я запалив сірник, на мене глянули опухлі очі старого і нещасного бродяги. Він, певно, спав на лавочці, а я його збудив.

Довго сидів я поряд з ним, не в змозі навіть поворухнутись. Нарешті, віддавши тому сердезі сигарети, підвівся і пішов на станцію. Я ледве встиг на останній поїзд.

В купе не було нікого. Я глибоко замислився. Так, все в житті йде шкереберть, нема просвітку й порятунку! Ось я і продав свої колекції, продав своє останнє право стати ким я хочу...

І за скільки?

Нараз помітив я навпроти себе маленьку щілину, яку хтось вирізав ножем. І хоч я був морально вбитий, цікавість узяла своє: я підійшов і зазирнув у неї.

Та і в сусідньому купе нікого не було... анікогісінько.

5

Зима була волога та імлиста. Мене перевели на фрезерний верстат, і я, поклавши стати майстром, настирливо вивчав машину. Та думи мої линули далеко, і в мене все виходив брак. Джемі це дуже дратувало.

Якось у грудні він підійшов до мене, тримаючи в руці шатун.

— Це казна-що, а не робота! — сердито кинув він.

Я спалахнув: це вперше він говорив зі мною таким тоном.

— А що там сталося?

— А то, що ти прогаяв цілий день, ще й зіпсував коштовний матеріал. — І він подав мені стальну деталь. — Я ж говорив тобі: візьми «другий» різець, а ти вхопив «четвертий» і все спаскудив.

Я знав, що винен, але замість розкаяння обурився:

— Ну й що? Від цього Маршалли не збанкрутують.

— Чортзна-що ти говориш, — одмовив Джемі. — Пора тобі забути свої дурниці й узятися, як слід, до справи.

Він вичитував мені кілька хвилин, а виливши свій гнів, вже мирно буркнув на прощання:

— Приходь до нас обідати в суботу.

— Красненько дякую. — Я зблід, а губи ледве підкорялися мені. — Для мене, певно, буде краще і зовсім не ходить до вас.

Джемі лиш зиркнув у мій бік і одійшов. Я лютував на Джемі, а більше на самого себе: адже він був цілком правий. В цей час до мене підскочив Голт, що працював поруч зі мною.

— Я чув, як його шпики доносили на тебе. Він полюбляє такі речі.

Голт завжди збуджував незадоволення проти начальства. Він був неголений, брудний. Я визвіривсь:

— Заткни свою погану пельку!

Він одступив.

— Чого ти задаєшся і корчиш з себе цяцю? В наступний раз я більш тебе не потривожу...

Я знову взявся до роботи. І кілька днів старався з усіх сил. Але дарма.

Я так необережно тримав різці, що враз розчавив собі до кістки пальця. Рана припала пилом і почала гноїтись. Щодня я відчував, як Джемі дивиться на мене, немовби хоче підійти.

— Погані справи з твоїм пальцем, — звернувся він нарешті.

— Дурниці, — бовкнув я. — Усього-на-всього подряпина.

Я навіть радий був цій рані, бо настрій в мене був, як те осіннє небо. Алісон уже поїхала до Ардфіллана. Вона завжди відповідала на всі мої палкі послання, але листи її були короткі і спокійні. Коли ж мені приносили її листа, моя душа тремтіла і співала. Я кидався до себе у кімнату, одразу замикався на ключ й нетерпляче розривав конверт. Вона писала, що їй доведеться багато працювати, що зараз вчить дві мові пісні Шуберта, що часто бігає на ковзанах із мамою й Луїзою. Одного разу до них заходив лікар Томас, а двічі — містер Рейд. Усі готуються до міського балу. Чи зможу я приїхати? Я ще і ще перечитав листа. Та того, чого чекав, у ньому не було. Тоді я сів до столу і написав палку й докірливу листівку.

За тиждень до різдва, під час обідньої перерви, до мене підійшов Льюїс.

— Слухай-но, Шеннон. В суботу в Ардфіллані відбудеться цікавий бал. Давай підемо.

Я прикусив зубами бутерброд: не треба піддаватися йому.

— Та я ж не вмію танцювати.

— Нічого. Посидиш і подивишся на інших. — Він посміхнувсь. — Я завжди так роблю.

— Боюсь, що я не зможу вирватись.

А він продовжував мене вмовляти:

— Та це ж значна подія! Прийдуть самі дівчатка, та і буфет там буде непоганий. Мені прислали два квитки. Ну, згоджуйся, нарешті.

Хоч я й хотів не піддаватись, мене опанували дивні почуття: у мене ж не було візитного костюма і танцювати я не вмів; ні, ні, мені не треба йти... Та Льюїс продовжував своє; до того ж умовляв так щиро й з такою величезною недбалістю, що я скипів;

— Іди ти к бісу... Невже не можеш відчепитися від мене?

Він витріщився, знизав плечима й одійшов. Мені одразу стало соромно. Весь день не зводив я очей, картаючи себе за цей огидний вчинок.

В суботу ввечері я сів на робітничий поїзд і і сам поїхав у Ардфіллан. Години зо дві блукав я вулицями, в яких свистів холодний вітер. Піднявши комір, я сховався за оркестрову будку на безлюдному майдані. І раптом з темряви з’явився привид Гевіна. Ось тут, на ярмарку, ми поклялись не розлучатися ніколи. І це було ще так недавно... А втім, здавалось, що пройшло усе життя. Гевін помер, а я тремчу на тому ж місці, де повні снаги і надій ми лагодились подолати увесь світ.

Десь біля восьмої я підійшов до міського залу. Заглибившись у натовп, що спостерігав, як знать збирається на танці, я зупинився перед колонами. Почався дощ. Та скоро стали під’їжджати екіпажі.

Захований серед простих людей, я бачив, як збирались поважні гості — щасливі, задоволені і раді; дами в вечірніх туалетах, мужчини в фраках з білими маніжками. Я бачив, як зайшов Льюїс, намащений і причепурений, мов справжній пан. Я аж здригнувся, коли побачив Рейда. Нарешті, появилась Алісон під руку з матір’ю. Вони приїхали разом з Луїзою та місіс Маршалл. Серце моє завмерло, коли я вгледів Алісон — у білій сукні, з блискучими очима та ніжними палаючими щічками. Як тільки вона зникла, до мене докотились звуки вальса. Я міцно стиснув кулаки і кинувся на станцію. Поїзд відходить через сорок п’ять хвилин. Я заходивсь шукати, де б поїсти, адже не їв ще з самого сніданку. В дешевому кафе замовив я собі картоплю на два пенні, полив її підливою і з’їв руками. Чого б напитися? Краще б мені лежати десь на дні.

А в понеділок я зустрів Льюїса і сказав:

— Привіт, друзяко. Пробач мені за ту образу... Ну, як, нічого погуляв?

— Н-нічого, — недовірливо мугикнув Льюїс.

— Справа в тому, — я посміхнувся аж до вух, — що в мене того вечора було призначено побачення з однією удовичкою в Уінтоні. Ну, я й розсердився на тебе, що ти хотів зірвати мені діло.

Він щиро посміхнувся.

— Дурню, чого ж ти зразу не казав?

А я багатозначно закивав.

— Везе ж чортяці, — з заздрістю сказав Льюїс. — А в Арфіллані все було занадто чинно і пристойно. Добре зробив, друже, що не поїхав туди.

Ця брехня на мить розвеселила мене, але потім я відчув огиду. Тому цілком замкнувся в собі, уникав людей, роблячи з самотності якусь чесноту. Коли Кейт запрошувала в гості, я завжди знаходив привід, щоб не піти. Дуже рідко я зустрічався навіть з Рейдом. Якось він натякнув мені:

— Я все стараюсь, Шеннон, задля твого блага.

— Як саме? — здивовано спитав я в нього.

— Та залишаючи тебе з самим собою.

Я відійшов. Що міг я йому відповісти?..

Я був до краю стомлений, усе мені набридло. Єдиною людиною, з якою ще мирився, була бабуня, тверда, мов скеля. Якщо дідусь нагадував пір’їнку, що летить за вітром, то бабуня, навпаки, стояла міцно на землі, спираючись на силу й мудрість свого народу. Часто сидів я з нею ввечері і слухав дивні повісті про те, як все було «колись». Вона з глибокою любов’ю оповідала про село, про тяжку працю і барвисті свята, пересипаючи свої розмови народними словами і зворотами (наприклад: «Шкоду зробив — як слід заробив» або «Травень проводжай — хату накривай»). У неї була чудова пам’ять, особливо на сімейні дати. Вона й досі могла в’язати найтонші мережива, прикрашаючи ними чепчик або комірець, бо була завжди великою чепурухою. Бабуня часто повторяла, що в їхньому роду всі довго жили, а її мама «дотягла майже до ста». Сама вона вважала, що «перекриє цей рубіж», і часто бідкалась, зітхаючи, що дід та її подруга міс Міннз «так швидко почали здавати».

Наближалось різдво. Усі крамниці були прикрашені церковними картинками і паперовими гірляндами. Та в Ломонд В’ю нічого не мінялось, хіба що бабка йшла до церкви, або дідусь ще більше напивався. І все ж, чим ближче було до свят, тим більш я нервувавсь. Щоб заспокоїтись, я намагавсь читати книги, що брав в читальні. Та втома трудового дня завжди давала себе знати, і я здебільшого куняв над ними. Зате в неділю я до півдня валявся в ліжку, захоплено ковтаючи романи Чехова чи Достоєвського, Максима Горького та інших російських письменників. Моя недавня пристрасть до романтики змінилась на повагу до філософії та реалізму. Найтяжче було продиратись крізь філософські нетрі Декарта або Юма, Бергсона й Шопенгауера; лише іноді осявало мене світло істини, що зміцнювало мій нахил до самотності і зненависть до теології. В моїй душі з’явилася іронія, яка дотла змітала містику й релігію. Адже не може вчений або дослідник повірити тому, що світ був створений в одну безсонну ніч, що чоловік був створений із праху, а жінка — з його ребра. Райський сад, в якому Єва уминає яблуко, а поряд, висолопивши жало, сидить змія, — лише наївна казка. Усе в природі свідчить, що життя виникло зовсім інакше: еволюція йшла мільйони років — від колоїдних розчинів до велетенських мамонтів і людиноподібних мавп.

Позбавившись ілюзій, я став шукати заспокоєння в красі. З читальні я приносив книги про художників, а повертаючись з роботи, почав вдивлятися в навколишню природу, милуючись багряним заходом або блакитними горами з величним Беном на чолі. Моя «зелена» ще фантазія перетворила цю вершину на дивний символ, в якому я втілював усе, що було недосяжним й непоборним.

Та, незважаючи на все, я відчував себе нещасним, коли прийшло різдво. На святий вечір я пішов до Кейт, щоб поздоровити її малого. Мені хотілося покласти й свій маленький подарунок йому в носочок, і разом з тим я сподівавсь лишитися у них хоч на обіді. Але вони кудись пішли, і, прив’язавши подарунок до дверей, я сумно почвалав назад. Серед кількох святкових поздоровлень, що я отримав, була листівка й від черниць; я посміхнувся — тепер це зовсім непотрібне. Коли наблизився обід, я не схотів спускатись вниз, схопив кашкета й вийшов геть із дому.

На вулицях в цю пору було не зовсім пусто. У Лівенфорді нема пристойного ресторану, тому я кинувся до бару Фіттерса. Тут я хоча б дістану кухоль пива і бутерброд з голландським сиром. Після холодної закуски мені ще більше не хотілось повертатись до своєї конури — адже там не було навіть каміна.

Читальня відчинялася о другій для тих, хто не вважав цей день якимось святом. Там було тепло. Я грівся в ній цілу годину. Але вона о третій зачинилась. Тоді я взяв з собою книгу і почвалав додому.

Над містом спустилася імла. Задумано ішов я Соборним перевулком і не помітив, що назустріч мені простує височенний чолов’яга. Та тільки-но почув я стукіт парасольки, як мене враз схопили дрижаки.

— А, це ти, Шеннон, — звернувся дружнім тоном патер Рош. — А я вже думав, що ти на зиму, як той ведмідь, сховався до берлога.

Я мовчав. Не треба його боятись, умовляв себе, — адже він звичайнісінька людина й не володіє ніякими таємними силами.

— Я йду до хворого на Драмбак-толл. Можливо, нам з тобою по дорозі?

— Так, я йду додому.

Помовчали.

— Ще тиждень тому я послав тобі листівку, та, мабуть, десь вона згубилась. Пошта не дуже-то шанує малі листівки... А в мене гостював бразільський пастор. Я знаю, що ти любиш біологію, і думав звести вас хоч на часинку.

— Я більше не цікавлюсь нею.

— Он що!.. Значить і це пройшло. А що ж лишилось після краху?

Я мовчав.

— А що це в тебе? — Він висмикнув у мене книгу. — О, «Брати Карамазови»... Хороша річ. Зверни увагу на Олексія. Яскравий приклад юнака, що до кінця не зрікся бога.

Він зиркнув у мій бік. Кілька хвилин ми простували мовчки.

— Любий мій хлопчику, що робиться з тобою?

Я не чекав такого лагідного тону. Мені здавалось, що він накинеться на мене за те, що «я забув про бога», «відмовився від святкування пасхи» і т. ін. І сльози засліпили мені очі. Та, хвалити бога, уже стемніло, і він не міг помітити цього.

— Нічого особливого.

— Чому ж ти більше не приходиш? Ми всі скучаємо за тобою, — і сестри, і особливо я.

Зібравши всі свої душевні сили, я відповів:

— Я більш не вірю в бога. Релігія для мене не існує.

Він мовчки слухав дивну звістку: я ж крадькома на нього зиркав. Тонке обличчя в нього було сумним і стомленим. І тут я враз подумав, що, певно, й він не зовсім-то щасливий, що й в нього можуть бути прикрі неприємності й незгоди; а я ще допікав йому своїми власними турботами. Та раптом він заговорив:

— Ти більш не віриш в бога: кажеш, розум зневажив віру... Що ж, і не дивно, що ти гордуєш цим. — Він помовчав. — Що знаєш ти про бога? Що знаю я про нього?.. Доведеться відповісти — нічого. Адже пізнати бога неможливо. Повір мені: безумство намагатися пізнати бога розумом. Не можна зміряти незмірне. Ми тяжко грішимо, горланячи про бога, а треба просто вірити, безмежно вірити в нього.

Помовчавши з хвилину, він додав:

— Ти пам’ятаєш, ми говорили з тобою про істот, що мешкають в морях на глибині п’ять миль і без очей пересуваються в суцільній темряві?.. Коли їх витягають на поверхню, вони вмирають. Те ж саме сталося б і з нами, якби ми хоч на мить наблизились до бога. — Значлива пауза. — Найбільший грішник той, хто возвеличує свій розум. Я, хлопче, добре знаю, що діється в твоїй свідомості. Ти звів усе до поняття клітини. Ти можеш пояснити навіть, з чого склалась протоплазма... Але ти спробуй штучно дать їй життя! Отож-бо, поки не здатні на подібне, треба коритися і вірити у вищу силу.

Він змовк. Ми майже підійшли до Драмбак Род. Прощаючись зі мною, він додав:

— Хоч ти і не шукаєш бога, Шеннон, та він шука тебе. І знайде, хлопчику, обов’язково знайде.

Збентежений, я плентався до Ломонд В’ю. Здавалося б, я мав радіти, що захистив свою ідею. Та я був збитий з пантелику, наляканий, а глибоко в мене в душі спливав чомусь страшенний сором.

Якби каноник напучував мене звичайними словами про хитрощі диявола й тому подібне, я почував би себе правим. Він міг навіть розжалити мене сентиментальним анекдотом про малятко, що плаче в яслах... Та він оперував моїми ж категоріями і довів мою безсилість. Припустимо, що бог існує... До чого ж смішно, коли така нікчема, дрібненька часточка матерії, як я, кидає йому виклик. Які страхіття, які муки дістануться мені за те, що сумнівався в ньому! Мені схотілося упасти на коліна й шукати заспокоєння в молитві. Та я прискорив кроки. Коли ж побачив Ломонд В’ю, то застогнав: «О господи... якщо ти все ж таки існуєш... чому ж таке різдво послав мені?!»

6

У травні раптом вдарили морози, але одразу ж потепліло, і все розкисло. Тижнів зо два до свят Ремесел, вертаючись з заводу по багнюці, я помітив бруньки на живоплотах; та і в мені сміялася весна. Аліс приїхала додому, і ми умовилися з нею поїхати на свято в Арденкейпл; я з нетерпінням ждав цього.

Коли я повернувсь до Ломонд В'ю, то враз помітив, що там щось скоїлось. Бабуня з рішучим виглядом сиділа за столом, а батько намагався заспокоїти її.

— Візьми собі поїсти сам, Роберт, промовив батько, насилу посміхаючись. — Софі пішла від нас.

Ця новина не вразила мене. Я швидко вмився і взявся поратись біля духовки.

— І це після всього, що я зробила задля неї невдячної, — лементувала бабка.

— Нічого, знайдемо іншу, — заспокоював батько, — адже вона страшенно жерла.

— Не можу ж я усе робить сама, — буркнула стара.

— Робі та я допомагатимем тобі, — криво всміхнувся батько. — Наприклад я беруся сам собі стелити ліжко. І взагалі, я навіть люблю хазяйнувати.

Я розумів, що він страшенно радий, бо це ж для нього економія.

Поївши, я, щоб догодити бабці, одніс вечерю дідусеві. Коли я увійшов до нього з тацею, старий сидів біля каміна, накинувши на плечі пальто.

— Спасибі, Роберт, — сказав він тихо. — А де ж Софі?

— Пішла від нас і навіть не сказала чому.

— Чи ти бач! — Дід глянув на мене здивовано і навіть трохи ображено. — Такі тепер людці пішли; ніколи не вгадаєш, чого від них чекати.

— І все ж таки, це дуже неприємно.

— Звичайно, — погодився дідусь. — Мушу признатись: вона подобалась мені. Така ще молода й така проворна.

Приємно було бачити старого в такому настрої — блаженний час, коли до нього поверталась колишня поміркованість і спокій. Я навіть стурбувався, чи не захворів він.

— Ну, як ваша нога? — спитав я в нього (останнім часом він почав накульгувать на ліву ногу).

— Чудово, хлопчику, чудово. Це, певно, вивих. У мене ще міцне здоров’я, Роберт.

На другий день я помітив, що батько Софі чомусь ввесь час поглядає на мене. Ми монтували новий генератор, і він цілий день тупцявся поблизу. Як тільки Джемі відійшов, він бовкнув:

— Мені доконче треба поговорити з тобою після зміни.

Я з огидою глянув у свинячі очі, що тьмяно блискотіли на його аж синій від постійного пияцтва пиці.

— Про що це?

— Дізнаєшся потім. Давай зустрінемось в пивниці Фіттерса.

Я так нічого й не відповів йому, бо показався Джемі, і Голт пішов. Його слова збентежили мене. Чого він хоче? Я вирішив не йти. Проте після зміни, підштовхуваний тривогою й цікавістю, я все ж таки пішов у бар. Голт сидів уже за столиком.

Він вищирив на мене зубії.

— Що будеш пити?

Я сухо похитав головою.

— Мені нема часу. Чого ви там хотіли?

— Дай спочатку вип’ю хоч ковточок. — Він випив віскі і сказав: — Розмова буде про Софі.

Я спалахнув.

— Мені до неї нема діла!

— А може й є... — Він сьорбнув своє віскі і пильно видивлявсь на мене. — А неабиякий скандальчик вийде, коли про це дізнаються навколо.

Я аж здригнувсь, немов на мене хлюпнули холодною водою.

Голт вказав мені на стілець.

— Сідай, нема чого так приндитись. Ось я хильну ще трошки... — Він глянув на мене п’яними очицями. — Не заперечуєш?

— Про мене, — кинув я.

— Ну, за твоє здоров’я, — мовив він, коли йому принесли другу склянку віскі.

За півгодини я повертавсь до Драмбак Род, блідий і лютий, мов той тигр. Я зразу ж кинувся в кімнату дідуся і зачинив на клямку двері. Дідусь підвівсь і дав мені листа.

— Поглянь-но, Робі, — звернувся він схвильовано і радісно. — Я виграв премію — коробку кольорових олівців і «Гарні вчинки» в однотомнику.

— Начхать мені на ваші «Гарні вчинки»! — Я відштовхнув його, а книги і папери посипались додолу.

Дідусь кумедно витріщивсь на мене.

— Що сталося?

— Не прикидайтесь дурником, будь ласка. — Від хвилювання голос мій зробився грубим і хрипким. — І це після всіх ваших обіцянок... у мене й так багато горя... О господи, коли ж цьому кінець?

— Н-нічого не розумію. — У діда затрусилась голова.

— А ви подумайте як слід. — Я труснув його. — Подумайте, чого це втекла Софі від нас?

Він тупо повторив мої слова і раптом... немов воскрес: одразу ж перестав труситись, а на його обличчі з'явився дивовижний вираз — не здивування, а побожності; і він підніс угору руку, як той Мойсей, що наказав горі вродити воду.

— Роберт, клянусь тобі, ми з нею були тільки друзями і більш нічим, нічим!

— Невже?! — Я захлинавсь од люті. — Ви хочете, щоб я повірив... вам, вам — залицяльнику і волоцюзі? — Дід винувато знітився передо мною. — Тепер робіть, що знаєте. А я вас виручати більш не стану.

Я обернувся і пішов з кімнати, а він, наляканий до смерті, лишився біля каміна. Весь вечір думав я над тим, що діяв дуже необачно. Навіщо було потурати Голту?.. Бо навіть те, що я платив за віскі, було частковим визнанням вини. Але, коли б я посварився з ним, можливо, було б гірше.. О господи! І все це на мою голову! Я мріяв про святе кохання, а тут така мерзота і ганьба!

Коли я повертавсь в свою кімнату, старий зустрів мене на сходах і з гідністю подав якийсь папір.

— Тепер усе гаразд, Роберт. — І він благально посміхнувся. — Ось мій відкритий лист до лівенфордських громадян.

Я стомлено проглянув довге звернення, що його дід писав до «Лівенфордського вісника». «Шановний сер... Ганебні наклепи, що зводяться на мене... я щиро апелюю до поважних громадян... мені нема чого ховати... чисте життя, як квітка білої лілеї... я завжди поважав жіночу честь...»

— Ну як, нічого? — Він жадібно дививсь мені в обличчя. — Якраз піде в наступний номер.

— Еге ж. — Я пильно глянув йому в очі. — Я потурбуюсь про це замість вас.

— От і гаразд! — Він поплескав мене по плечі. — Я не хотів завдати тобі клопоту, Роберт. Тепер я бачу: справжні друзі перевіряються в біді.

Я вимушено посміхнувсь, що, певно, заспокоїло старого, бо він потиснув мені руку А увіходячи в кімнату, дід раптом кинув через плече:

— А знаєш, Робі, моя покійна жінка була прекрасною людиною!

О господи, що він таке надумав?! Адже вже цілих десять років ні разу він не згадував про неї. Я почвалав до себе. В кімнаті я порвав його «відкритого листа».

На другий день Голт упіймав мене після роботи. Я ждав цього.

— Я бачу, ти нікуди не спішиш. Ходімо зі мною в бар. Якщо, звичайно, не гордуєш...

Я завагавсь, а потім вирішив, що вже пора кінчати з ним. І ми пішли до Фіттерса.

Коли Голт випив кілька склянок віскі, він п’яно пробурчав:

— Ну, а тепер перейдемо до справи! — і сумно похитав головою. — Навіть мій найлютіший ворог міг би підтвердити, що я людина справедлива. Але від свого я ніколи не відступлюсь. Як не крути, а Софі мусить бути відшкодована.

У мене всередині все затріпотіло. Значно пізніше, коли я ненароком дізнався, що дідусь поклав тільки руку їй на стан (останній слабкий ривок постарілого скакуна), я мало не шматував себе за те, що так легко піймався на гачок цього пройдисвіта... Безтямно дививсь я на Голта.

— Я дуже радий, що ти не одпираєшся. — Так зрозумів він мою мовчанку. — Ти путящий хлопець. Так от, щоб більше цим нам не займатись, я хочу всього-на-всього п’ять фунтів, і все залишиться між нами. Гадаю, що так буде досить справедливо.

Я злякано дививсь на нього.

— Але ж такої суми я не зберу за все життя.

— У вашому будинку досить грошиків. Якщо ти сам їх не дістанеш, то я піду до пана Леккі. Хоч він і скнара, та не захоче, щоб по місту ходили чутки.

Що тут робити? Я розумів, що він тому вчепивсь за мене, що я був у нього під рукою. Якщо я не знайду потрібних грошей, то він здере їх з батька, а той відішле дідуся до богадільні.

— А ви дасте мені хоч трохи строку?

— Звичайно, хлопче. Я дам тобі хоч цілий тиждень.

Голт підвівсь. Прощаючись, він досить гаряче потиснув мені руку.

— А ти подобаєшся декому...

Додому йшов я присоромлений, і голова мені паморочилась. В наступні дні я роздумував над тим, де взяти грошей. Тільки у Джемі я міг дістати їх. І весь той тиждень Голт невпинно поглядав на мене, а я — на Джемі. Останнім часом ми з ним помирились. Кілька разів я поривавсь до нього, щоб заговорити, та в мене забивало дух, і я мовчав. Але в суботу, помітивши, що Голт все нахабніє, я підійшов до Джемі і заблагав:

— Джемі... Не міг би ти позичити мені хоч трохи грошей?

— Я вже давно, мій друже, помічаю, що тебе щось бентежить. — Він поліз у кишеню за дрібними грішми. — Скільки тобі?

— Більше, ніж ти гадаєш. — Я ковтнув слину. — Та я обов’язково їх тобі поверну.

— Скільки ж тобі?

— П’ять фунтів.

Він недовірливо глипнув на мене.

— Ти що, здурів? Я думав тобі треба кілька шилінгів.

— Клянусь, що поверну тобі!

— Навіщо ж тобі такі великі гроші?

— Не можу я сказати, але вони мені конче потрібні.

Висипаючи дрібняки знов у кишеню, Джемі здивовано дивився на мене. Його обличчя стало холодним і сердитим. Він похитав головою.

— А я вважав, що ти нарешті спустишся на землю... Я ж не Шотландський банк. Самим насилу вистачає.

Я відійшов, ображений такою відповіддю: найменший осуд завжди був болісним для мене. До кінця зміни я вже не зводив голови, щоб не зустрітися очима з Голтом. А тільки прогудів гудок, прожогом кинувся до воріт.

В неділю я ховався вдома, але в наступні дні Голт не давав мені спокою. Усі мої вагання одійшли, і я тепер покірливо прийняв на себе цей тягар. Мені хотілося лише віддати Голту гроші; навіть здавалось, що я їх дійсно винен. А Голт усе напосідав. Він навіть пригрозив мені судом, сказавши, що я теж «не кращий за старого». І справді, чим я був за нього кращий? Адже й мене бентежили спокусливі думки, коли Софі стелила мені постіль.

Ось і субота, а я нічого не придумав. Як же мені чкурнуть від Голта?.. Та він уже чекав мене біля воріт.

— Якщо сьогодні ввечері я не одержу своїх грошей, тоді вже ремствуй на самого себе.

Я в розпачі подався геть. Чого це я завжди повинен спокутувать чужі гріхи? Ні, досить з мене!

На сходах я зіткнувся з бабкою, що задоволено спускалась вниз із «Гарними вчинками» в руках.

— Він все пита про тебе. — Вона кивнула вгору. — Сьогодні він якийсь чудний. Навіть прохав мене хоч трохи почитати. — Останнім часом бабуня часто займалась цим достойним ділом: дідусь уже прощався з світом, й вона змінила своє ставлення до нього.

Я трохи завагавсь, а потім кинувся нагору. Дідусь лежав зодягнений на ліжку. Вигляд у нього був покірний і нещасний.

— Що з вами?

Він мляво посміхнувся. — Мабуть, завадило мені спасенне чтиво, — і сумно глянув мені в очі: — А ти сьогодні підеш на футбол?

— Сьогодні ж немає матчу.

Дід не сказав і слова. А я спустився вниз, розлючений, що він хотів затримати мене. Я більше не хотів водитись з ним і вирішив дотримувати слова.

Після обіду роздощилось. Я довго вештався туди й сюди, а потім знов подався до старого.

Я розпалив вогонь в каміні. Разів зо три ми з ним зіграли в шахи, а потім в «дурня», хоч увесь час задумано мовчали. Пізніше дід розлігся в своєму кріслі, а я читав йому «Алі Бабу», що завжди хвилював його. Коли ж я зготував для нього грінки з чаєм, дідусь промовив:

— Точнісінько так, як колись, Роберт.

Я аж скипів. Подивишся на нього, такого мирного й спокійного, і думаєш: навіщо ж усе життя робив він тільки прикрості й дурниці? Аж зло взяло мене на нього. І водночас я пригадав, як тепло і сердечно він ставився до мене, коли я був іще дитиною... Хіба ж я маю право покинути його? Адже для нього богадільня — це кінець.

Я глибоко зітхнув, а коли йшов з його кімнати, то шкодував, що дід мене не чув (він міцно спав у кріслі).

Того ж вечора я взяв мікроскоп, що подарував мені колись Гевін, — єдину річ, з якою я не хотів ніколи розлучатись, — і продав його, щоб розплатитись з Голтом. Коли я підійшов до будинку, де жив Голт, він був на вулиці в самій сорочці.

— Ну, ось вам гроші, — буркнув я.

Голт вихопив бумажки й дурнувато посміхнувся.

— Тепер ми квити. Може зайдеш на хвилинку?

Я мовчки почвалав назад; мій настрій кращав з кожним кроком. І тільки в парку я згадав, що зопалу віддав йому всі гроші — на десять шилінгів зверх того, що він клянчив. Та що це значило? Я здихався його — і це було найліпше. Я завітав до тихої крамнички, купив собі смачного пирога і з’їв його до крихти. Як гарно прогулятись в тихий вечір! Навколо мерехтіли ніжні тіні. В кущах зайшовся співом дрозд. Я погрозив йому рукою.

— Чекай-но, прийде ще й мій час! Тоді побачимо!

7

Лівенфорд, як казала колись мама, було старе задимлене містечко. Зате околиці його — чудові: ліси, річки, озера й гори. Багато туристських закладів і товариств об’єднували численних любителів природи за членські внески щось з півкрони; та коли Кейт і Джемі умовляли мене вступити в одне з них, або бабуня, сумно хитаючи головою, радила мені «погуляти на чистому повітрі», я хапав книжку і зачинявся в своїй кімнаті. Я, що завжди блукав по схилах і яругах, тепер не бачив навіть сонця! Проте, вранці, в день свята Ремесел, в мені прокинулась жадоба до блукань.

Та в нашій Шотландії постійним ворогом мандрівників є погода. Прокинувшись уранці, я глянув у вікно й побачив хмуре небо, що плакало дощем. Невже він буде лляти цілий день? Я сумно почалапав на вокзал.

Там, на платформі, уже стояло кілька екскурсантів. їх настрій, певно, був не кращий, І раптом серце в мене радісно затьохкало, вона була вже тут, а разом з нею і «Язон». Весь світ навколо звеселів, немов засяло сонце. Коли я підійшов, Рейд поспішив застерегти:

— Не бійся, Шеннон, я не їду з вами.

А Алісон струсила з носика патьоки й запитливо всміхнулася до мене.

— Ну, що ти скажеш, Робі? Може, не треба їхати сьогодні?

— О, ні, поїдемо обов’язково! — змолився я.

Адже мені хотілося поїхати, і я був радий, коли Рейд сказав:

— Нічого, не розмокнете. Тільки глядіть, щоб вас бува не змило за борт. Сьогодні мій барометр стояв на рисці «Тепло й сухо». Значить — обов’язково буде буря.

За останні два роки «Язон» перестав бути відлюдком. Я навіть заздрив його здібності «ніде й ні в чому не губитись», тому що цього мені постійно бракувало. Він їхав до Уінтона, щоб виконати якесь доручення місіс Кейс, і незабаром, попрощавшись з нами, побіг до поїзда, який стояв на протилежному кінці платформи. Відходячи, він зглянувся з Аліс, і мені здалося, що вона йому кивнула, хоч, може, я і помилився, бо чимдуж кинувся до каси за квитками.

Нарешті ми сиділи з Алісон у поїзді, що йшов до Ардфіллана. Після короткої подорожі залізницею ми поспішили в порт, де сіли на маленький пароплавчик «Люсі Ештон», що курсував між Ардфілланом та Арденкейплом. Розглянувшись довкола, ми вибрали затишне місце і з величезною цікавістю дивились на маневрування судна, що вибиралось з порту на широкий простір.

Ховаючись від зливи, я з тривогою звернувсь до Алісон:

— Якщо тобі погано тут, давай підемо вниз.

Щічки Аліс розчервонілись од вітру і дощу, а її темносиній беретик, здавалося, був вигаптуваний алмазними краплинами.

— Мені тут більш подобається, — гукнула дівчина, перекриваючи сердите бурхання хвиль та завивання вітру. — Та й скоро розгодиниться. Он бачиш — синя смуга.

І справді, я теж помітив синю смугу, що скоро злилася з другою і стала витісняти чорні хмари. А ось проглянуло і сонечко, і все навколо засміялось. Така вже особливість нашої природи: ніколи зразу не вгадаєш, чи буде дощ, чи навпаки,— погожий день.

— Барометр нашого «Язона» не збрехав! — зраділо кинув я.

Аліс погодилась зі мною.

— Слухай-но, Робі... не називай його «Язоном». — Вона помовчала. — Мама терпіти не може цього прізвиська. Адже у нього досить гарне ім’я.

Ми зійшли на ніс пароплавчика, який, вийшовши на широкий простір, вперто просувався вперед під блакитним небом, підтримуваним з усіх боків темносиніми горами, запнутими прозорим серпанком післядощової імли. Іноді він зупинявся поблизу якогось села, щоб навантажити молоду картоплю або взяти на борт орендаря з вівцями, яких той віз на базар. Хороше було подорожувати з Алісон, почувати себе поруч неї. Коли вона випадково торкалась мене, мене сповнювала велика радість і блаженство.

Десь близько першої години ми досягли містечка Арденкейпла, що замикало вхід до Лоху. Я був щасливий вже від однієї думки про те, що проведу з Алісон в цьому казковому гірському закутку аж три години. Хвилюючись, я поспішив вперед, щоб захопити місце в єдиному готелі, що гордовито височів серед сільських халупок та хлівів, хоч був не менш обшарпаний і сірий, ніж вони.

Назустріч мені вийшла робітниця, яка завела нас в холодну залу, де ми були єдиними клієнтами. Всі стіни навкруги оздоблювали голови оленів та биків, які дивилися на нас порожніми очима. Шотландець-метрдотель, з презирливим обличчям та довгим пледом на плечі, підскочив і спитав, чого нам треба.

— Чи можна тут поснідати у вас?

— Сезон ще не почався. Можем подати вам тільки холодне снідання — ціна чотири шилінги шість пенсів з кожного.

Я вже готовий був піддатись на це здирство, коли Аліс прошепотіла:

— Хіба тобі подобається тут?

Я мов той рак почервонів.

— Звичайно, ні. — Вона спокійно підвелась і заявила: — Ми передумали. Нам перехотілося снідати.

Не звертаючи уваги на збентежену жінку й на метрдотеля, що улесливо підбіг до нас, вона з рішучим виглядом попростувала геть. А я покірливо чалапав ззаду.

Через дорогу Аліс загледіла сільську крамничку і, роздивившись, що в ній було, умовила господаря відрізать їй кілька шматочків шинки. Поки він готував нам бутерброди, вона сама добула інші речі: два яблука, кілька бананів, плитку молочного шоколаду та дві карафки з «Богатирським пуншем» Барра, що так подобався мені в дитинстві. Усе це коштувало разом з мішечком, в який поклав наші пакуночки господар, два шилінги шість пенсів.

Вузькою стежкою, що вилась через гай, ми стали видиратися на гору. Та ось ми опинились на галявинці, оточеній з усіх боків зеленими кущами. Колись тут, видно, було поле, яке тепер вже густо заросло пахучою травою. Камінна загорода надійно захищала його від вітру. А рядом весело дзюрчав струмок, що невеличким водоспадом стікав у кришталеве озерце. Над самою водою росло багато гірських квітів, що, посхилявши голівки, мов ті дівчата, милувались своєю звабливою красою. Усе довкола навівало дивний спокій і так і вабило до тихої сердечної розмови.

Ми посідали на суху траву, поблизу водоспаду. Позаду нас стриміли гори, а глибоко внизу, мов дзеркало, виблискувало озеро з цяцьковим пароплавчиком, що ми приїхали на ньому. Стривожений і радісний, я став занурювать пляшки в холодну воду, а Алісон взялася розкладати снідання на макинтоші.

Коли ми з’їли все дочиста, вона всміхнулась і спитала:

— Хіба ж отут не краще, ніж в тій гнилій корчмі?

Я тільки кивнув, бо добре розумів, що без її рішучості ми, певно, й досі киснули б там.

Зітхнувши, Алісон зняла берет, заплющила прозорі очі і прихилилась головою до камінної межі.

— Як тут чудово! — сказала вона. — Так і хочеться заснути.

Молоде і сильне тіло її дихало красою і спокоєм. Коси розсипались по плечах, гарно обрамляючи смугляве личко; довгі вії, мов вечірні тіні, прикрашали мерехтливі очі; а на щічці золотим багрянцем відливала крихітна родимка. Біла блузка, що розходилась на грудях, видавала пружну шийку, а чоло і губи вкрилися сріблястою росою.

Радість і муки, які я часто відчував, наринули на мене.

— Тобі незручно, Алісон. — Я ледве ковтнув повітря й підсунувся до неї, підклавши руку їй під голову.

Аліс не рухалась; очі були заплющені, а губи мило посміхались. Через хвилину вона шепнула:

— Як стукотить у тебе серце, Робі. Мені здається, що стукіт цей луна на всю округу.

Яка нагода, щоб освідчитись в коханні! Чому ж я їй нічого не сказав? Чому не обійняв її з усієї сили?.. Бо був занадто ще зелений. До того ж був такий щасливий, що не посмів і ворухнутись. Язик присох мені до піднебіння; я задихався від кохання; моя щока торкалась її щічки, я відчував її ритмічне дихання і навіть чув, як в такт йому порипував її ремінний поясок. А сонечко ласкаво й тихо гріло, усе навколо мрійно шепотіло, а подруга закоханих — зозуля, немовби зичила нам щастя і довгих років.

Захоплений, я тихо шепотів:

— Ось про що мріяв я того вечора. Щоб завжди буть з тобою разом. Усе життя.

— Ну, а якщо почнеться дощ?

— Та що для мене тепер дощ! — почав я палко. — Доки я...

І враз запнувся. Алісон тривожно глянула на мене. Мовчанка. Та ось вона рішуче сіла.

— Робі! Давно вже я збираюсь погомоніть з тобою... Ти мене турбуєш. І Рейда теж.

Значить, це правда, що вона кохає Рейда... Хоч я й засмутився, коли вона відсунулась од мене, зате був гордий, що Алісон турбується про мене.

— По-перше, — нахмурилась вона, — ми з ним вважаємо, що ти даремно тримаєшся свого заводу... покинув біологію. Ти знаєш, що Карузо хотіли силою зробити інженером? Та він їм не піддався.

— Люба Алісон, — я навмисне зробив байдужий вигляд. — У мене на заводі досить гарне місце.

Вона мовчала, дивлячись у сиву далечінь. Можливо, я перестарався?..

— Звичайно, буває, що я дуже втомлююсь, іноді й руку покалічу. До того... кашель мене страшенно мучить.

Вана поглянула на мене з такою мукою, що я отетерів.

— Робі... любий, ти неможливий хлопець.

Що ж я таке сказав? Чому вона поводиться зі мною з таким докірливим співчуттям?.. В теплому повітрі тихо мурмотів струмочок. Серце моє несамовито стукотіло і чомусь болісно стискалось.

— Я чимсь образив тебе?

— Ні, що ти. — Вона боролась з почуттям. — Просто, я щойно зрозуміла, які ми різні люди. Я — розсудлива, може, й занадто, а ти завжди літаєш десь у хмарах. Що станеться з тобою, коли Рейд поїде з Лівенфорда?..

— Рейд? Поїде?

Вона опустила очі.

— Так, він подав заяву, щоб йому надали місце в Англії. Можливо, йому там більше пофортунить.

— І що ж, він вже отримав те призначення? — одразу вирвалось у мене.

— 3-здається, це вже вирішено. Він сам збирався сповістить тебе сьогодні ввечері.

Я похолов. Хоч Рейд іноді й натякав мені на цю можливість, це був непередбачений удар. Чому ж він не сказав мені і слова. Мабуть, він не хотів бентежити мене... І все ж таки я почував себе чомусь відштовхнутим. Та перш ніж я сказав про це Аліс, вона заговорила знову, не підводячи з землі очей:

— Я знаю, тобі тяжко розлучатись з другом. Але гадаю, що й на відстані можна підтримувати дружбу...

Вона чомусь замовкла.

— Адже... — Аліс підвела голову. — Ми з мамою теж їдемо.

Я, певно, зблід і ледве зміг спитати:

— Куди?

Присунувшись до мене, вона заговорила швидко і схвильовано:

— Всьому виною, звичайно, мої музичні заняття. Ти знаєш, як мама хоче, щоб я навчалась у справжніх музикантів. Міс Кремб більш навчать мене нічому. В Уінтоні нема нікого. Ну, й порішили ми, щоб я вступила до лондонської консерваторії.

— До лондонської?! — Це був для мене кінець світу.

Аліс почервоніла.

— Ти хоч розумний, а сліпий. Всі ж добре знають, що мама виходить заміж... за Рейда.

Я остовпів. Звичайно, місіс Кейс ще досить гарна жінка... Та ця новина приголомшила мене.

Мовчанка.

Нарешті, відчуваючи себе зовсім нещасним, я сказав:

— Коли і ти поїдеш, у мене вже нікого не залишиться...

— Але ж я не поїду назавжди. — Голос у неї був ніжний і щирий. — Ти ж розумієш, що я повинна вчитись. Та й не роби ти передчасних висновків. Знай: у житті, як на тій довгій ниві...

Я був у розпачі. Сонце сідало за гору, а знизу линули гудки — то пароплав скликав до себе пасажирів.

— Пора! — сказала Алісон.

Вона благально глянула на мене і простягнула руку. І поки ми спускались вниз, мені чомусь здалося, що Алісон така ж хитлива, як і я. А пароплав собі гудів — протяжно і тужливо, немов сирена на котельному заводі. Свято скінчилось. І серце у мене тьохнуло: тепер я залишався сам, тепер загину. Майбутнє поставало переді мною, немов глуха стіна.

8

Остання субота липня... Усі ці прикрості до того засмутили мене, що я й забув про виставку квітів, призначену на цей день, і згадав про неї тільки десь біля дванадцятої, коли повертався з заводу додому. А коли доплентався до Ломонд В’ю, то мені й зовсім не схотілося йти на виставку. Проте я обіцяв Мардоку, і тому о другій годині пішов до себе переодягнутися. Звук важких непевних кроків нагорі двічі привертав мою увагу; зрештою я не витримав і вирішив зайти до дідуся.

Умитий, акуратно зодягнутий, дідусь стояв перед дзеркалом і тремтячими пальцями силкувався пов’язати краватку. Одяг у нього був старанно почищений, черевики блищали, — точнісінько як за колишніх чудових днів.

— Це ти, Роберт? — Хоч руки в нього й тремтіли, голос звучав рівно.

Якусь мить я здивовано дивився на нього.

— Куди це ви зібралися?

— Куди? — Він нарешті вив’язав краватку. — Дивне питання! Звичайно, на виставку.

— Ні... Ви погано себе почуваєте. Вам не можна йти.

— Ніколи в житті не почував себе краще.

— Сьогодні ж страшенна спека. Ви б краще полежали та відпочили.

— Я й так лежу вже цілий тиждень. Мені вже набридло лежати.

— Але ж ваша нога... — спробував я вжити останній аргумент.

Він одвернувся від дзеркала і, хоч голова в нього трусилась, безтурботно посміхнувся до мене.

— Любий мій хлопчику! Різниця між мною й тобою в тому, що ти надто швидко здаєшся. Невже я, глава сім’ї, й не буду на цьому знаменному для Мардока торжестві? До того ж я завжди любив квіти. Квіти й гарненьких жінок.

Я спалахнув, почувши, як дід визначив мій характер, хоч він і мав рацію, — і тепер з жахом дивився, як він зодягає піджак і поважно поправляє крохмальні манжети. Кілька останніх тижнів дід нездужав, але тепер з разючою безтурботністю збирався розважатись. Вже цього було досить, щоб паралізувати всі мої дипломатичні здібності. Примусити його відмовитись від задуманого було просто неможливо.

— Ну-с! — сказав він нарешті, задоволений своїм виглядом. — Можу я розраховувати на ваше товариство? Чи, може, ви бажаєте, щоб я йшов сам?

Звичайно, я мусив іти з ним. Як міг я лишити його самого в такому натовпі, та ще в цю спеку? Не покладаючись на свої ноги, а тому міцніше тримаючись за поручні, він почав спускатися сходами, а я пішов слідом.

Купки городян — чоловіки в солом’яних капелюхах, дами в легеньких платтях — тяглися дорогою до садів Овертонхауза, де було влаштовано виставку. Ми влилися в натовп, і я з полегшенням подумав про те, що тут ми не зустрінемо нікого з дідусевих друзів. Але за дідуся я непокоївся: його трохи похитувало, і я запропонував йому руку.

Це був жахливий промах з мого боку. Дідусь роздратовано відмовився від допомоги.

— За кого ти мене вважаєш? Що я, допотопна людина? Чи мумія? — 3 усієї сили намагаючись не волокти ноги, він випростався й спробував випнути груди, як за минулих часів.

— Років через п’ять я, може, попрошу тебе замовити мені крісло на коліщатах. А поки що ми цього не потребуємо.

Навіть найменший натяк на те, що сили його вичерпуються, був страшенною помилкою. Він думати не хотів про свою дряхлість і рішуче закривав очі на те, що не житиме вічно. От і зараз він якимось чудом тримається прямо, а я змушений визнати це, незалежно від своїх побоювань. Він був одягнутий старанніше від звичайного, і, хоч і волік ногу голова трусилась, вигляд у нього все ж був вельми поважний. Густе сиве волосся, що вибивалося з-під капелюха, тільки підкреслювало це враження; перехожі раз у раз оглядались, а він, почуваючи, що привертає їхню увагу, хорохорився й статечно ступав поряд зі мною.

— Ти помітив, Роберт, — шепнув він мені вже зовсім благодушно, — отих двох дам ліворуч... Дуже елегантні. А яке чудове сонце! Ні за що в світі я б не прогавив такої прогулянки!

Коли ми підійшли до входу на виставку, де тимчасово були влаштовані дерев’яні вертушки, дідусь бундючно подав два пропуски, якими запасся у Мардока. Ні, він був абсолютно невиправний!

Виставку влаштували в чарівній місцевості — то був найкрасивіший і найбільший сад у графстві. А сьогодні він мав і зовсім святковий вигляд: смугасті, червоні з білим тенти, натягнуті над експонатами, павільйони для насіння й садових інструментів, а на майданчику просто неба влаштоване кафе; міський оркестр, що розташувався круг фонтана, грав тихий вальс. Підстрижені газони й тінисті дерева, яскраве вбрання жінок, малинові з золотом мундири оркестрантів, звуки музики і плескіт фонтана, м’який гомін добре вихованих людей — від усього цього дідусь буквально розцвів. Він з насолодою ступав по м’якій зеленій траві. Ніздрі в нього роздувались.

— Усе своє життя любив я водитися з великим панством, Роберт. Це моя стихія.

Дід вклонився кільком особам, що бачили його вперше; він же, нітрохи не соромлячись, оглядав відвідувачів виставки.

— Гарно, дуже гарно. — Від хвилювання кров, видно, прилинула йому до голови. Він поводив себе пристойно й стримано, проте йому почало здаватись, ніби все це свято влаштоване на його честь. — Поглянь-но! Отам чи не місіс Буземлі?

— Ні, то не вона. — Дід тепер завжди все плутав. «Далекозорість», якою він так пишався, зникла назавжди.

— Немає значення. Все одно славна жінка. Трохи пізніше ми підійдемо до неї й погомонимо. А тепер покажи мені гвоздики Мардока. Все життя кохаюсь я в гвоздиках. І потім я хочу знати, чи одержить він премію.

Полегшено зітхнувши, я повів його до павільйону гвоздик. Вдалині я помітив Алісон з матір’ю, але зараз мені дуже хотілось уникнути зустрічі з ними. Ми увійшли під тент, де було повно квітів, вирощених в оранжереях фруктів і добірних овочів. Адже шотландці — відомі садівники. В одному з павільйонів було виставлено троянди, гідні подиву, за відтінками й ароматом; в іншій — безліч пахучого горошку, і пахощі його були настільки ніжні, як і його пелюстки. Ми милувалися пухнастими персиками в корзиночках, розкішною спаржею, перев’язаною блакитною стрічкою, гронами соковитого мускатного винограду, велетенським кавуном, який, здавалось, от-от лусне під натиском власного соку. Дідусь розглядав експонати з величезним задоволенням, удаючи себе суворого цінителя; обличчя в нього стало темночервоним, тому що під парусиновим тентом було душно і жарко. Спостерігаючи, який він задоволений, я засоромився від своїх побоювань і порадувався, що не позбавив його цієї розваги.

Нарешті, ми добралися до виставки гвоздик. Тут, серед досить значної групи людей, які допитливо і з великою увагою розглядали величезний букет, ми помітили Кейт і Джемі з маленьким Люком. Трохи пізніше з кіоска, відведеного для учасників виставки, вийшли Мардок і міс Евінг. Дідусеві було приємно побачити все сімейство вкупі. Він потиснув усім руки, навіть синочкові Кейт, якого по-дружньому назвав «Робі». Потім, оглянувши присутніх і немовби прилучаючи їх ласкаво до наших сімейних таємниць, він шепнув Мардоку, але так, щоб усі чули:

— То який же присуд, хлопчику? Одержали ми з тобою медаль?

Мардок гордо кивнув на стенд.

— А ти сам поглянь.

До великого букета чудесних гвоздик, незвичайного, ніжножовтого відтінку, з рожеволіловими пелюстками по краях, було приколото картку з золотим обрізом, на якій чорнилом, що не встигло ще висохнути, було написано: «Срібна медаль Бауера за кращий експонат квітів — Містеру Мардоку Леккі, розсадник Далрімпля і Леккі, Драмбак».

— Вони нітрохи не гірші від «Александри», — поспішила пояснити міс Евінг. — Ми дуже задоволені.

Хоч Мардок і одержав срібну медаль, честолюбство його не було ще цілком задоволене. Та для дідуся це не мало значення. Для нього медаль була медаллю. Обличчя його стало темночервоним.

— Мардок, я пишаюсь тобою! Ти і мене прославиш. Дозволь мені першому встромити в петельку твою чудову квітку...

Він простягнув руку, витягнув з букета гвоздику, надломив стеблину і встромив квітку в петельку. Потім з посмішкою оглянув нас і похитнувся.

— Проведіть мене туди, де будуть роздавати призи. І знайте: я зовсім не стомився. Просто я посиджу там і почекаю, поки нам видадуть медаль.

Коли він зручно всівся в плетене крісло у затінку високої акації, ближче до оркестру, а поряд з ним сіли Кейт і Джемі, я відчув, що на якийсь час можу зняти з себе тягар відповідальності і, скориставшись з нагоди, втік. Дідусь не згадає про мене принаймні протягом півгодини; він уже взяв синочка Кейт до себе на коліна і запитує його з поблажливою посмішкою.

— Послухай, Робі, а пам’ятаєш той день, коли ми ходили з тобою кататись на ставок?

І вже перетинаючи лужок, я почув пронизливий голосок хлопчика:

— Не треба про ковзани, дідусю. Ти краще розкажи мені про зулусів.

Я блукав без мети під тентами, проте нишком не переставав шукати поглядом своїх друзів. Наступного тижня Рейд від’їздив на південь Англії, Алісон і місіс Кейс їхали вслід за ним через кілька днів. Весілля вирішено було справити в Лондоні, наприкінці місяця. Як не дивно, мені стало ще важче, коли я дізнався, що після нашої останньої зустрічі Алісон чудесно співала в залі святого Андрея. Глибоко ображений, відчуваючи себе покинутим, я уникав своїх друзів, але ж попрощатися з ними все ж таки треба.

— Чому це ви так трагічно виглядаєте, Робі? Вам треба було б пишатися успіхами Мардока.

Місіс Кейс стояла рядом з Рейдом недалеко від оркестру; на ній був капелюшок з широкими крисами; вона дивилася на мене, лагідно посміхаючись, — менш іронічно, ніж завжди.

— А хіба в мене, справді, трагічний вигляд? — здригнувшись, спитав я. — Мардок же не одержав золотої медалі.

— Та як же міг він одержати її, — зауважив «Язон», — коли я от уже кілька місяців нишком вирощував кавун у ящику на підвіконні?

— Любий мій хлопчику! — Темні очі місіс Кейс посміхались. — Ти маєш рацію. І все ж таки будь веселішим, хоч трішечки!

Я незграбно спробував виправдатись і тихо сказав:

— Як же ви хочете, щоб я посміхався, коли любі моєму серцю люди від'їжджають?

Рейд похитав головою.

— Життя — надто неприємна штука, Роберт. А що, коли ти підеш з нами і поїси полуниць із цукром? Через півгодини ми маємо зустрінутись з Алісон в кафе.

— Атож, приходь, — сказала місіс Кейс. — Ми будемо там о четвертій.

— Чудово.

Вони пішли своєю дорогою, а я повернувся і довго розглядав пучок пастернаку. Я терпіти не міг пастернаку і, власне, зовсім не цікавився ним. Легка іронія, що прозвучала в тоні «Язона», раптом примусила мене подивитись на себе збоку, очима інших. О боже! Який я дурень! Нічого не знаю про життя, не розумію в ньому найголовнішого. Живу у світі мрій, і тому й етап жертвою власної фантазії. Добре, що я стримався і не показав себе перед ними повним ідіотом.

За п’ять хвилин до четвертої я попрямував до кафе. І тут, пробираючись крізь натовп, я раптом помітив Кейт: вона махала мені віддалік, звідти, де сидів дідусь. У її жестах було щось настільки владне, що я, забувши про всі свої лиха. стрімголов кинувся до неї.

— Дідусеві стало погано, — задихаючись, сказала вона. Я послала Джемі по лікаря, та дідусеві дедалі стає гірше. Побіжи в сторожку біля воріт і виклич кеба по телефону.

Оточений кількома добрими самарітянами, старий лежав на траві, по якій тільки годину тому так гордо ступав; лежав на боці, зігнувшись, одна рука була скарлючена, немов її відняло. Широко розплющені очі дивилися в одну точку, рот був перекошений. Вій ледве дихав. Сиве волосся розкидалося. Страшне і сумне видовище — повалений Лір після нічної грози. Хоч я й мало розумівся на хворобах, проте я здогадався, що в нього удар, і прожогом кинувся до сторожки. Саме в цей час почали роздавати призи. Оркестр, завершуючи намічену програму, грянув на закінчення «Боже, спаси короля», яке похоронним дзвоном відбилось у мене в голові.

9

Неділя. Надходить північ. Дідусь помирає. Це відчувається в повітрі кімнати, де я сиджу біля його ліжка; відчувається у всьому сплячому будинку, — навіть в самій ночі, за межами будинку. Цілісінький день ждали кінця, і всі поводили себе відповідно: внизу Мардок і Джемі розмовляли з батьком приглушеними голосами; Кейт шикала на свого синка, щоб той не кричав, граючись у м’яча на подвір’ї; бабуня ходила навшпиньках і пекла силу-силенну коржиків. Це зветься «чекати кінця», і сімейство пішло спати з почуттям шанобливого розчарування: як довго «тягне» цей старий! У нього ж були вже три удари, один за одним, і лікар Гелбрейт попереджав, що він недовго проживе. Ніхто не став заперечувати, коли я попросив дозволу перебути з ним ніч; всі визнали за мною це право — адже я був завжди такий відданий йому; та це й вигідно: кому ж хочеться позбавляти себе нічного спочинку!

В кімнатах стоїть ляклива тиша: хоч я й скачав штору і розчинив вікно, душне повітря беззоряної ночі не дає полегшення. Дідусь лежить на спині; він уже не хрипить, а тільки ледве чутно дихає; щоки в нього позападали, і рот розкрився. Перш ніж піти спати, бабуня обтерла мокрою губкою його лице, що вже загострилось, зачесала сиве волосся, і на якусь мить стала переді мною тінь того, хто востаннє у всій своїй пишноті появився на виставці квітів. З літами це тіло перетворилося на руїну, проте не стало жалюгідним.

З сумом споглядав я дідуся: як все-таки добре, що він розв’язує важку проблему найлегшим шляхом; я мимоволі замислююсь над тим, що для нього, певно, вже настала та година, коли людина зважує цінність життя. Яких тільки безумств, яких прогрішень не натворив він! Ніхто краще за мене не знає його слабостей і дивацтв. Я з жахом виявляю в собі, механхолійному й дурному хлопчиськові, риси, успадковані від нього.

Очевидно, я задрімав біля його ліжка. Розбудили мене якісь дивні звуки: дідусь намагався щось сказати. Я схилився над ним і зумів розібрати тільки одне слово:

— Вина...

То не було каяття помираючого або звернення до верховної сили. Дід мав на увазі напій, до якого давно звик і в якому відчував зараз гостру потребу. Це навряд чи піде йому на користь, але, оскільки лікар не потурбувався накласти на вино заборону, я навпомацки спустився вниз і розшукав у буфеті куплену, не без опору батька, пляшку — для тих, кого дідусева кончина приверне до нашого будинку, і хто, подібно до містера Мак-Келлара, «візьме участь» в похороні. Я налив у чашку трохи віскі — чистого, бо дідусь терпіти не міг, коли його розмішували, — і подумав про те, як зле посміялась з старого доля: адже він питиме те, що приготоване для його поминок.

А як він зрадів отій склянці віскі, хоч ледве її проковтнув! І випивши, промурмотів:

— М’ясо й вино...

Це були останні його слова. І я в цій випадковій фразі відчув глибокий зміст, короткий підсумок всієї його життєвої філософії.

Годинник пробив третю, я здригнувсь: від втоми мене хилило на сон. Дідусь помирав. Хвилина переселення в вічність наближалась. Раптом двері розчинились: увійшла бабуня, в очіпку й довгій нічній сорочці, з свічкою в руці, — інстинкт селянки, яка безпомилково, з священним трепетінням чує наближення смерті, привів її сюди. Цього разу вона не стала читати вголос розділу з «Гарних вчинків». Вона глянула на помираючого, потім на мене і мовчки сіла на моє місце, а я відійшов до вікна.

Відчувається наближення світанку: стрепенулась непосидюща пташка, починають проступати невиразні обриси трьох каштанів. Бабуня тримає себе чудово, хоч вона й боїться страшної примари, що причаїлася зараз в кімнаті, боїться самого нагадування про те, що й вона смертна. Але вона очистилась від зненависті. Злоба й ворожнеча, які панували в цьому маленькому світку, де жили ми троє, здаються тепер зовсім недоладними й далекими. За останні три місяці дідусь ослаб, а бабуня, навпаки, немовби зміцніла духом і піднеслась; вона не стала жалісливою, та, з сумом усвідомивши свою роль у житті, знову полюбила свого давнього друга.

Ну, от. Його не стало... Смерть людини в розквіті сил і здоров’я — страшна подія, протиприродний, непотрібний акт. Але цей дідуган стомився. Човен відчалює від берега легко, без плескоту. Бабуня дивиться на мене, киває і підводиться.

Я споглядаю, як вона підв’язує обвисле підборіддя, кладе на очі монетки — ще один селянський звичай. З глибоким смутком вдивляюсь я в обличчя, що навіки застигло в своїй нерухомості. Він уже прибув туди, де — видно там, чи темно, я не знаю, — не буде вже чинити своїх неподобств; він позбавився всіх своїх мучителів і гонителів — і насамперед самого себе.

Бабуня пошепки велить мені спустити штору. Розвиднюється: каштани більш виразно вимальовуються за вікном, лани випливають з мороку, на сході виникає шафранова пляма. Я гашу свічку. І раптом з ферми, що на горбі, немов знущаючись з погаслого життя, долинає зухвалий крик півня.

10

У вівторок, повернувшись з кладовища, всі ми сиділи у вітальні і їли холодну шинку з яйцями. Похорон був хоч і не пишний, але цілком пристойний, бо, за розпорядженням батька, в ньому брали участь два найкращі трунарі міста. Потираючи руки і розсипаючись люб’язностями перед містером Мак-Келларом, батько привів його до нас прямо з кладовища. Бабуня сиділа праворуч від юриста, Кейт — ліворуч; Мардок і Джемі — в дальньому кінці стола, біля мене; Адам з батьком — посередині.

— На мою думку, все було чудово, все було чудово. — Батько запитально глянув в очі містеру Мак-Келлару, пристрасно бажаючи почути схвалення. — Прошу вас з’їжте яєчок. Мені не хотілося влаштовувати бундючного похорону. Крім того, я люблю, щоб усе було цілком пристойним. Бо — сподіваюсь, ви мене зрозумієте — він цього заслужив.

Всі чекали, що скаже юрист. А він, беручи чашку з рук Кейт, сухо зауважив:

— Гадаю, що похорон відбувся, як належить.

Батька пересмикнуло: інспектору було досадно, що містер Мак-Келлар не полюбляє його.

І він з подякою глянув на Адама, коли той докинув:

— Кращого й бажати не можна.

Мак-Келлар знизав широкими плечима.

— Коли людина переступає цей рубіж, то їй вже все однаково.

Батько і Адам зглянулися, немов скріплюючи свій союз проти цього похмурого пришельця. Хоч Адам приїхав тільки сьогодні вранці, він уже встиг заспокоїти батька, запевнивши його, що з будинком усе гаразд: цілком можливо, що його вдасться продати школі під інтернат. Він запропонував батькові чек, а коли той завагався, спокійно розірвав його. А по дорозі додому вони вже тихенько обмірковували «сфери» можливого застосування нового батькового капіталу—страхових грошей за дідуся, що батько мав, нарешті, одержати.

— Покуштуйте моїх коржиків, містер Мак-Келлар, — припрошувала бабуня.

— З охотою. — Юрист з апетитом пив чай; на запитання батька і Адама відповідав лаконічно; зате дуже люб'язно, хоч і нуднувато, розмовляв з Кейт і бабунею. Він був завзятим прибічником самовизначення Шотландії і знайшов собі в особі бабки твердого спільника. Він низько схилився над тарілкою і раз у раз оглядав стіл, чим немало бентежив усіх присутніх.

Мушу признатись, я уникав його холодного погляду. Та над могилкою, тільки що виритою на зеленому лужку, на мене був покладений почесний обов’язок «тримати вірьовку», і яким страшенним диваком, слабонервним і жалюгідним я себе виявив, коли почали опускати труну: мене раптом затрусило і, захлинаючись слізьми, я голосно заридав. Сам спогад про це примушував мене соромливо похнюплювати голову.

— Ви точно підрахували суму страховки, — немов між іншим спитав Адам.

— Авжеж, — мовив містер Мак-Келлар офіціальним тоном.

Ці двоє, представник Уінтонської страхової компанії, який хвацько влаштовував всілякі справи, і провінціальний стряпчий — не полюбляли один одного. Цікавий тип цей Мак-Келлар: от уже кілька років, загледівши мене на протилежному боці вулиці, він завжди вітається зі мною; загайний, солідний, непохитний, мов скеля, він швидше помре, ніж змінить хоч на півпенні цифру у своїх підрахунках. Сказати просто, що він чесний, було б обурливим недооцінюванням його достоїнств. Це був справжній взірець чесності; коли за якусь справу йому пропонували більше трьох процентів, що йому належали, він заперечливо хитав головою й вирікав: «Це негарно пахне. Дуже й дуже негарно пахне». Він явно не довіряв Адаму, як людині, яка не гребує нічим, — цей юнак пішов з контори без попередження і з того часу постійно просувався за рахунок інших.

— Скільки ж там вийшло загалом? — продовжував наступати на нього Адам.

— Сімсот вісімдесят дев’ять фунтів сім шилінгів і три пенси.

Адам опустив голову, а батько навіть зблід, почувши таку величезну цифру. Я мимохіть подумав про дідуся, котрий так ненавидів свою страховку, що навіть заборонив мені згадувати про неї в його присутності. Хвалити бога, він не міг почути, як батько радісно спитав:

— А коли ви зможете їх виплатити?

— Хоч зараз, — Мак-Келлар, не поспішаючи, поклав ніж з виделкою на тарілку.

— Ще чаю, містер Мак-Келлар...

— Дякую, я вже всього покуштував.

— В такому разі чарочку вина. — І це люб’язно запропонував батько, відомий досі як великий трезвеник.

— Ну, якщо ви вже так наполягаєте...

Коли Мак-Келлару налляли повну чарку, я тихенько підвівся, збираючись непомітно вислизнути з кімнати. Але твердий, пронизливий погляд, точнісінько, як промінь прожектора, упав на мене.

— Куди це ти?

На виручку мені прийшов батько.

— Він все ще ніяк не опам’ятається... Ви ж, певно, помітили це на похороні. Гаразд, Роберт, можеш іти.

— Е, ні, юначе, сядь-но на часинку. — Містер Мак-Келлар рішуче ковтнув з чарки. — Не гідним пам’яті дідуся буде зникати в розпалі церемонії. Коли ти хоч у якійсь мірі рахувався з ним, посидь, поки я скінчу.

Збентежений, я сів на своє місце. Містер Мак-Келлар ніколи раніш не розмовляв зі мною таким тоном. Він і вразив мене, і образив.

— В такому разі почнемо, — різко запропонував Адам.

— Як хочете. — Мак-Келлар вийняв з внутрішньої кишені якісь папери. — Ось страховка. Номер — п’ятдесят сім тисяч чотириста тридцять... А от духівниця. Я прочитаю її вам.

— Навіщо? — Адамові увірвався терпець: педантична загайність юриста дратувала його. — Кому потрібні ці формальності? Я служив у вашій конторі, коли ви складали її, тому знаю все напам’ять.

Містер Мак-Келлар, здавалось, не чекав цього.

— Правильнішим буде, коли я все-таки прочитаю її. Я недовго займу вашу увагу.

— Звичайно. Будь ласка, — примирливо сказав батько.

Мак-Келлар надів окуляри і повільно, виразно прочитав духівницю. Це був стислий і короткий документ. Дідусь відписував гроші мамі, а на випадок її смерті — батькові.

— Чудово. — Батько задоволено зітхнув. — Усе гаразд. Тепер можна розпочати розрахунки.

— Ні, зачекайте! — Мак-Келлар майже викрикнув ці слова і водночас ударив об стіл своїм важким кулаком. Настала тиша. Низько схилившись над документом, він оглянув усіх присутніх; єхидна посмішка, яку він досі старанно приховував, зазміїлась у нього на обличчі; кошлаті брови зійшлися над переніссям. У нього був такий вигляд, немовби йому дозволили, нарешті, виказати дивовижну таємницю. Він знову глянув на мене і дивився довго, з неприхованою добротою. Потім сказав:

— Тут є додаткове розпорядження, датоване двадцятим липня тисяча дев’ятсот десятого року.

У батька вирвався вигук, на який я навряд чи звернув увагу. Як ясно пам’ятав я той день — день смертельної скорботи, коли я втратив право на стипендію Маршалла і коли загинув Гевін.

А Мак-Келлар тимчасом продовжував, скандуючи кожне слово, саме так — скандуючи, неначе йому давало насолоду мучити батька, завдавати йому кожним словом нищівного удару.

— Цього дня, двадцятого липня, Денді Гау зайшов до мене в контору. Я зву його Денді, бо горджуся, що він був моїм другом. Він прямо спитав мене, чи може змінити умови страхування. Ми довго розмовляли з ним того дня, і все до останнього пенні — повторюю: до останнього пенні — він залишив оцьому юнакові, Роберту Шеннону, опікуном якого призначено мене, — на те, щоб хлопець міг закінчити медичний факультет в Уінтонському коледжі.

Мертва тиша. Я пополотнів; серце у мене стислось, а в горлі став клубок; я не міг повірити цьому: занадто часто зазнавав я поразок; це, мабуть, вибрик сліпого неба, яке спочатку намірилось піднести мене, щоб потім з усією жорстокістю скинути вниз.

— Ви, звичайно, жартуєте, — захникав батько. — Денді не міг цього зробити. Він не мав права.

Єхидна посмішка на обличчі юриста стала ще ширшою.

— Він мав на це всі права згідно з умовами страхування, хоч не міг ні закласти страховки, ні отримати по ній частину грошей; зате міг як завгодно змінювати свою волю і кому завгодно відписати гроші.

Батько жалісливо глянув на Адама.

— Хіба ж це може бути?

— Мама погоджувалась лише на такі умови. — Адам метнув лютий погляд на Мак-Келлара. — Він був не при свому розумі.

— Ні, він був при здоровому розумі два роки тому, коли робив це розпорядження. При такому ж здоровому розумі, як і ми з вами.

— Я опротестую цю духівницю, — зарепетував батько. — Я звернусь до суду!

— Будь ласка. — Мак-Келлар перестав посміхатись. Він грізно глянув на Адама, потім на батька. — Атож, будь ласка. Тільки даю вам слово: я поведу з вами жорстоку боротьбу; якщо потрібно буде, дійду до суду графства, до Верховного суду. Та я в самому парламенті порушу це питання! Але для вас це скінчиться погано, Леккі. Не бачити вам місця начальника міської каналізації! — Він помовчав, втішаючись цією мелодрамою. — Ваша дружина не хотіла брати грошей по цій страховці, хоч більшу частину внесків сплачувала сама. Щождо старого, то він не міг взяти звідси ні фартинга. Але він побажав, щоб гроші пішли на хорошу, корисну справу. І вони підуть на це, або мене не звати більше Дункан Мак-Келлар.

О господи, виходить, що все це правда... оцей чудесний дар дідуся, хоч він ніколи й словом не обмовився про нього? Я сидів, опустивши очі, ледве дихаючи; обличчя в мене сіпалось від напруги. І раптом я почув голос Кейт, відчув її руку на своїх плечах.

— Не знаю, що думають інші... а по-моєму, кращого застосування цим грошам і бути не могло.

— Правильно! Правильно! — гучно і радісно погодився Джемі.

Які вони милі — ця Кейт, з її поганим характером і гулястим лобом, і цей Джемі, що чесною тяжкою працею заробляє собі на прожиття... Сподіваюсь, що їхньому малому буде легше жити і зростати, ніж мені. Мак-Келлар склав папери і, підвівшись, звернувся до мене:

— Завтра о десятій чекаю на тебе в конторі. А поки що, ходімо проведеш мене. Трохи свіжого повітря тобі не завадить.

Неначе сліпий, вийшов я з ним на вулицю. В житті бувають такі хвилини, коли напружені нерви не витримують.

11

Пізно ввечері з будинку адвоката Мак-Келлара вийшов схвильований житель невеличкого міста — ссавець виду Homo sapiens[25], коротко кажучи, хребетне, в жилах якого, однак, тече гаряча кров, — злощасний Роберт Шеннон. Хоч цій своєрідній двоногій істоті й минуло вже вісімнадцять років, вона ще не загартувалась і не дозріла. І тепер, втішаючись спокійною красою ночі, величної ясної ночі, коли в небі лагідно сяють зорі, а на землі співає його серце, хлопець дивиться перед собою, схвильований і розчервонілий.

Майбутнє широко розстилається перед ним. Сухий шотландець-адвокат, який так довго розмовляв із ним, буде його опікуном і порадником, його другом. Роберт ніколи більше не повернеться на котельний завод. На початку нового семестру, наступного місяця, він поїде до університету, житиме там в студентському гуртожитку, з насолодою зануриться у вивчення медицини. Біологія... практична зоологія... такі магічні назви викликають у нього фарбу на щоках. Він уже відчуває задушливий запах формаліну і канадського бальзаму, бачить довгий ряд цейсівських мікроскопів з чудесними лінзами на шарнірах: над одним з цих мікроскопів сидітиме він всупереч пророкуванням бідолашного містера Сміта, якого він радий буде знову побачити. Подумати тільки! Та йому, певно, — якщо пощастить, — уже на першому семестрі дозволять зробити розтин морського собаки — mustelus canis!

Так, майбутнє, світле майбутнє розстилається перед ним. Рейд і Алісон від’їздять, але й він їде... Роберт Шеннон доведе їм, що він не приречений бути невдахою. Його почуття до Алісон дещо змінились: віднині він буде стримувати себе. Може, в житті великого зоолога нема місця для жінок? А може, одного чудового дня у Відні, коли славетна примадонна виконуватиме головну роль в опері «Кармен», суворий, підтягнутий лікар, з стрічкою в петельці та невеличкою, акуратно підстриженою борідкою, тихо увійде за куліси...

Ні, ні. Ці мрії належать порі юнацтва, яку він залишив уже позаду. А попереду... робота... серйозна і чудесна робота в лабораторії.

Але, стривайте... ще часинка, ще один штрих, що показує вагання цього несталого характеру. Ідучи Костьольною вулицею, він бачить праворуч себе похмуру й непривітну громаду зневажуваного ним собору Святих Ангелів. Йому нічого там непотрібно — цьому ясному розумові. Більше не вдасться його обдурити. Він хоробро встояв проти всіх підступів патера Роша, який намагався повернути його в лоно церкви. Навіть відчай не змусив його стати на коліна... Минув той час, коли він блукав з зав’язаними очима. Тепер він на шляху до того, щоб стати людиною свободомислячою.

І однак, коли він якнайменше чекав цього, могутня сила подолала його. Запам’ятайте: він прочитав багато книг — від «Походження видів» Дарвіна до «Життя Ісуса» Ренана, він сміявся з байки про Адамове ребро. Але те, що бентежить його зараз, в’їлося йому в кров, у кістки, в самий мозок його, і буде мучити його, мабуть, до самої смерті.

Скільки ще разів цей Роберт Шеннон переходитиме від апатії до завзяття, скільки разів життя підноситиме його, а потім скидатиме вниз! Скільки ще разів він буде миритись або сваритись з тим, до кого спрямовані всі людські сподівання! Але тепер він відчув раптом потребу повідати лункій тиші про той захоплений стан, в якому перебуває його душа. Йому раптом захотілося вилитись у вдячній молитві. І з палаючим від сорому обличчям він ринув у морок церкви.

Правда, пробув він там недовго. Можливо, тільки засвітив копійчану свічку або промурмотів кілька нерозбірливих слів перед похмурим вівтарем. А може, й цього не було. Та коли він вийшов з собору, жмурячись від яскравих зірок і північного сяйва, то пішов швидко, упевнено, і звук його кроків лунко віддавався в порожній окрузі.