Літак підбито над ціллю

Сторінка історії

Це було восьмого січня 1943 року. Матовий сонячний диск, ховаючись у морозяній туманній імлі, вже наближався до обрію. Над засніженою рівниною аеродрому, розташованого біля станиці Барабанщиків, бриючим польотом промчав літак-штурмовик і злетів у небо.

На висоті близько чотирьохсот метрів літак розвернувся ліворуч і з його черева повільно виповзли шасі. Зробивши в повітрі велике коло, штурмовик пішов на посадку. Урвався надсадний гул мотора, пролунали гучні вихлопи; Літак, намацуючи колесами укочений грунт, мчав над посадочною смугою.

Ось він щільно притерся до землі і, повискуючи гальмами, покотився по рівній поверхні поля. В ту мить, коли машина, здавалося, мала зупинитись, знову заревів мотор і літак, здіймаючи снігові вихори, порулив до чорних полотнищ, розкладених у вигляді літери «Т» на сліпучо-білому снігу.

Недалеко від посадочних знаків штурмовик зупинився. Затихло ревіння мотора. Лопаті гвинта з свистом крутнулися ще раз чи двічі і завмерли. З кабіни незграбно виліз льотчик. Знявши на крилі парашут, він легко сплигнув на землю і попрямував до групи людей, що стояли біля входу в штабну землянку і звідти причепливо стежили за посадкою командира дивізії.

— Шикуйся! — подав команду широкоплечий богатир командир полку майор Ємельянов, який не раз завдавав сміливих ударів по ворогу.

Льотчики швидко построїлися в одну шеренгу.

— Струнко! — Майор пішов назустріч полковникові Рубанову. Зупинившись за три кроки від нього і приклавши руку до головного убора, він доповів;

— Товаришу полковник! Льотний склад штурмового явіаційного полку вишикуваний за вашим наказом.

— Здрастуйте, Ємельянов. — Командир дивізії потиснув руку майорові і, повернувшись до шеренги льотчиків, голосно привітався: — Здрастуйте, майбутні гвардійці!

Дружне, чітке «Здрастуйте, товаришу полковник!» пролунало у відповідь в морозяному повітрі.

— У народу, в армії, у всіх нас одна думка: що в Сталінграді, як допомогти Сталінграду? — звернувся Рубанов до льотчиків. — Шосту армію німців наші війська затиснули в кільце. Танки Манштейна рвались їй на виручку, але вони розгромлені. їх залишки відкочуються на захід під ударами наших частин. У цьому є і ваша заслуга.

Лейтенант Карлов, який стояв на правому фланзі льотчиків третьої ескадрильї, мимоволі підняв руку і крізь товшу хутрового комбінезона намацав на грудях свою першу бойову нагороду — орден Червоної Зірки.

— Але гітлерівське командування, — говорив полковник, — кинуло понад тисячу бойових і транспортних літаків для постачання і підтримки армії Паулюса. Військова Рада Сталінградського фронту поставила перед авіацією завдання — знищувати фашистські літаки на землі і в повітрі. Ви повинні завдати штурмового удару по аеродрому Сальськ. За даними, які ми маємо, там зосереджено понад триста транспортних літаків. Цей аеродром — основна база, звідки ворог повітряним шляхом постачає свої війська, оточені під Сталінградом.

Льотчики стояли мовчки. Дехто, взявши планшет, уважно роздивлявся карту. Місто Сальськ знаходилося більш як за сто кілометрів по той бік червоної риски, що позначала лінію фронту.

— Удар треба завдати на світанку, поки фашистські льотчики ще не піднімуться в повітря. Злітати доведеться в пітьмі. Тому, — звернувся Рубанов до командира полку, — одберіть групу з найдосвідченіших командирів, які зуміли б злетіти вночі при світлі багать.

В очах майора Ємельянова спалахнуло завзяття.

— Дозвольте мені особисто повести групу, — попросив він командира дивізії.

— Ні. Основний склад полку лишається в резерві командира корпусу. Будьте готові підтримати наземні війська, коли вас викличуть. Групу, по-моєму, поведе командир першої ескадрильї капітан Бахтін.

Невисокий на зріст, худорлявий, з рухливим жвавим обличчям, Бахтін вийшов із строю.

— Справитесь? — запитав його командир дивізії.

— Якщо не зіб’ють, справлюсь, — відповів Бахтін.

— Треба, щоб не збили.

— Буде виконано, товаришу полковник!

— Оце інша справа! — посміхнувся командир дивізії. — Вирішуйте, Ємельянов, хто піде з Бахтіним.

Ємельянов окинув поглядом льотчиків.

— Старший лейтенант Мордовцев! — викликав він.

Геннадій Мордовцев глянув на полковника. У великих сірих очах застигло запитання. І тільки тоді, коли командир дивізії схвально хитнув головою, старший лейтенант зробив три кроки вперед і став поряд Бахтіна.

— Лейтенант Карлов!

З шеренги посміхаючись вийшов кругловидий льотчик. Праве око в нього було трохи менше за ліве, ніби примружене. Здавалось, він посміхається тільки однією половиною обличчя.

— Сержант Долаберідзе!

Долаберідзе перевальцем рушив за Карловим.

Майор назвав ще три прізвища. Ще троє льотчиків перейшли з строю в групу Бахтіна. Це були лейтенант Опалєв, сержанти Дубенко і Дагаєв.

— Ось, на мою думку, всі, — доповів Ємельянов полковникові.

— Хай буде так! Семеро таких орлів не поступляться перед двома десятками фашистських асів. Сімкою і летітимете, — вирішив командир дивізії. — Прикриватимуть вас дев’ять винищувачів ЯК-1 двісті тридцять шостого винищувального полку. А тепер ідіть на командний пункт і прокладіть маршрут польоту. Всі інші, Ємельянов, можуть бути вільними. На сьогодні — відбій.

Сім льотчиків, притримуючи планшети з картами, які метлялися ззаду, попрямували до командного пункту. Проходячи в низькі двері землянки, кожен нахиляв голову, щоб не пошкодити льотні окуляри на шоломофонах.

Решта льотчиків, випереджаючи один одного, побігли до автобуса, що стояв біля штабної землянки. Під їхніми унтами рипів замерзлий сніг.

— Який настрій у ваших людей? — спитав у Ємельянова командир дивізії, коли вони залишилися вдвох.

— Добре воюють, товаришу полковник. Я вам ще не встиг доповісти: сьогодні ланка капітана Доброхотова зустріла велику групу транспортних «Юнкерсів», яких прикривали «Мессершмітти». Наші винищувачі скували месерів боєм. А мої хлопці тим часом врізалися в стрій німців, і кожен збив по два-три літаки. Старший лейтенант Ольховенко власноручно збив чотири «Юнкерси» і, поранений в руку, в спину і в голову, привів підбитий штурмовик на свій аеродром.

— Ну й орел! — захоплено вигукнув Рубанов.

— Це ще не все! Шасі в літаку були перебиті, тому Ольховенко посадку зробив на «черево». Виліз скривавлений з кабіни та як замахнеться гранатою на людей, що бігли до нього, як закричить: «Не підходь, гади!* Думав, що на території ворога сів… Коли б не знепритомнів, то, чого доброго, шпурнув би гранату в своїх механіків. Тепер у госпіталі лежить. Лікар каже, що виживе.

— Так… А де він гранату взяв?

— А у нас багато хто з льотчиків бере в політ гранати. Дехто ще й автомат прихоплює — на всяк випадок.

Рубанов тихо промовив:

— Представте Ольховенка до нагороди.

— Слухаюсь!

Вони рушили до літака командира дивізії, уточнюючи на ходу план наступної операції.

Сонце вже наполовину сховалося за почервоненим обрієм, коли штурмовик командира дивізії, стрімко набираючи швидкість, одірвався від землі і плавно забрав під себе шасі.

Ємельянов повернувся на командний пункт. Льотчики з групи Бахтіна, проклавши маршрут польоту, згортали карти.

— Все продумали? — звернувся до них командир полку. — Зважте на те, що аеродром Сальськ прикривається тришаровим зенітним вогнем, та й месерів там чимало.

— А ось ми зараз підемо до наших зенітників — розпитаємо, коли їм найважче стріляти по літаках. Тоді стане ясніше, як заходити на ціль, — вирішив капітан Бахтін.

Після вечері капітан Бахтін, лейтенант Карлов і сержант Долаберідзе разом вийшли з їдальні і пішли темною вулицею станиці Барабанщиків до гуртожитку. Місяць лив тьмяне світло на хатки з невеликими щільно завішеними вікнами. З димарів поволі струменів дим, застилаючи імлою зоряне небо. Сильний мороз провіщав добру льотну погоду.

Льотчики йшли мовчки. Вони вже звернули на стежку, що навпростець, через руїни будинків і купи щебеню, вела до гуртожитку, коли Карлов несподівано звернувся до Бахтіна:

— Іване Павловичу, ви літали сьогодні над Сталінградом?

— Літав, — відповів Бахтін. — А чому ти питаєш?

— Та от ми зараз ідемо по руїнах, і я уявив собі Сталінград. Я теж сьогодні вів ескадрилью над містом— од нього тільки сама назва лишилася. Тут, у станиці, хоч половина хат уціліла. А там? Купи битої цегли, там де-не-де напівзруйновані стіни… Страшна рана на нашій землі.. Мені доводилося до війни бувати в Сталінграді…

— Знаєш, Георгію, — не відразу озвався Бахтін, — мені здається, що ці напівзруйновані стіни стоять на землі як пам’ятки. Так, так, саме пам’ятки величі, стійкості. Адже стільки бомб і снарядів кинув ворог на місто, а воно вистояло… Закінчиться війна, Сталінград відбудують. Але я залишив би одну з напівзруйнованих стін у центрі майбутнього міста. Хай вона нагадує наступним поколінням про те, як ми боронили свою землю. — Бахтін глянув на Карлова. — А ще мені хочеться, щоб жоден фашист не втік з Сталінграда, щоб полонені гітлерівські солдати відбудували те, що вони зруйнували… Чим більше знищимо ми завтра «Юнкерсів», тим швидше знесилиться армія Паулюса.

— Ой, і дамо ж завтра чосу фашистським льотчикам! — вигукнув Долаберідзе, підкручуючи чорні вусики.

Він посковзнувся і мало не звалив Бахтіна.

— Ну й ведмідь же ти, Долаберідзе, — ледве встоявши на ногах, зауважив той.

— Я тебе, мов рідного батька, люблю, а ти мене ведмедем обзиваєш, — надувся Долаберідзе.

— Та ти чого? Невже образився? — здивувався Бахтін. — Облиш, я тебе теж люблю, — і він, ставши навшпиньки, обняв свого вразливого друга.

Вони саме підійшли до гуртожитку, де жив лейтенант Карлов. А Бахтіну й Долаберідзе треба було пройти ще трохи далі.

— Ходімо до нас, — запросив Карлов товаришів. — Я вам на баяні пограю.

— Ні, Георгію, треба перед вильотом одпочити, — відмовився Бахтін.

— Шкода — рано вставати треба, а то пішов би. Добре ти, Георгію, граєш, — Долаберідзе захоплено ляснув Карлова по плечу. — Ну ходімо, «Горобець одинадцять», — звернувся він до Бахтіна.

Друзі посміхнулися. «Горобець одинадцять» — ці слова були позивними капітана. Під час польоту часто лунало в навушниках квапливою скоромовкою: «Я — «Горобець одинадцять». Як мене чуєте? Прийом». І льотчики жартома наділили свого командира цим прізвиськом.

Карлов попрощався з друзями і ввійшов у гуртожиток. Це була велика сільська хата з низькою стелею. Яскраво світили, почеплені на стінах три гасові лампи. Вздовж стін тяглися дощані нари, на яких лежали акуратно застелені матраци. За довгим столом сиділи кілька льотчиків. Двоє з них грали в шахи. Інші «забивали козла» і з такою силою стукали кісточками по столу, що на шаховій дошці підскакували фігури. Хтось голився, прилаштувавши люстерко на самісінькому краєчку стола.

Побачивши командира ескадрильї, льотчики посхоплювалися з місць. Це були досвідчені повітряні бійці. Тільки двоє, ті, що грали в шахи, недавно прибули в полк з льотної школи і вважалися молодими. Щоправда, усім ім — і молодим, і досвідченим — ледве минуло по двадцять років. Тому двадцятивосьмирічний Георгій Карлов вирізнявся серед льотчиків своєї ескадрильї.

— Ну, сокирки, чого посхоплювалися? Сідайте! — дозволив Карлов. Він сів на нари і почав знімати унти.

«Сокирки» — було улюбленим виразом командира ескадрильї. Він перейняв його ще в льотній школі від свого інструктора, який так називав курсантів за те, що ті не вміли триматися в повітрі.

В 1939 році Карлов закінчив льотну школу, сам став інструктором в авіаційному училищі і теж почав називати своїх вихованців «сокирками». Він звик до цього слова, але вживав його тільки жартома, і ніхто на нього не ображався.

Льотчики сіли.

— Заграли б якоїсь, товаришу командир, — попросив сержант Семенюк, намилюючи щоку.

— Можна й заграти, — погодився Карлов. Він зняв з себе комбінезон, поставив унти під нари, взув чоботи і розправив під ременем гімнастьорку. Хтось уже витягав з-під нар баян.

— А заспіваєте? — спитав Карлов.

Не чекаючи відповіді, він зручно вмостився на ослоні, розтягнув міхи і, схиливши голову — немовби прислухався до протяжних звуків, заграв:

Першим підхопив знайому мелодію Анатолій Семенюк. Потім до нього приєднався ще чийсь голос, і от уже різноголосий хор співав:

Переборами заливався баян. Пісня брала за серце.

Даремно матуся синка буде ждать, їй скажуть — вона заридає.

— А тепер нашу, полкову, — запропонував хтось.

Командир ескадрильї заграв мелодію у швидкому темпі, і в кімнаті залунала знайома пісня, народжена біля берегів Волги:

І хоч баян замовк, усі в один голос дружно додали: Гвардійський полк, відважний полк…

— А що, товариші, буде наш полк гвардійським, ось побачите, буде! — впевнено промовив сержант Семенюк. Мило на його обличчі вже висохло, і він знову взявся намилювати щоку.

Погравши, Карлов заховав баян у футляр. Але перш ніж закрити кришку, довго дивився на її внутрішній бік — там була приклеєна довоєнна сімейна фотокартка. Молодший син примостився у Карлова на колінах, дочка сидить на руках у матері, а старший син, теж Георгій, викапаний тато, стоїть між батьками.

Карлов згадав той сонячний травневий день сорок першого року, коли вони всією сім’єю пішли у фотоательє. Скільки було надій, щастя… Він пильно вдивлявся в миле обличчя дружини і думав: «Як тобі там самій з трьома дітьми в евакуації?»

Карлов не випадково зберігав фотокартку сім’ї у футлярі баяна. Ще хлопчиком він навчився грати на гармонії. Коли Георгію минуло чотирнадцять років, батько подарував йому баян. Через рік батько вмер. З того часу Георгій скрізь возив баян з собою і зберігав його як найдорожчу річ.

Карлоб Згадав Сімферополь, будинок, де минуло його дитинство. І раптом до болю зціпив зуби: він уявив собі руїни цього будинку і фашистів, що крокують рідною вулицею…

Льотчики пішли в їдальню. Крім Карлова, в гуртожитку лишилися Семенюк і новачок Павло Архипов — вони вже повечеряли.

Анатолій Семенюк, закінчивши голитися, підійшов до Архипова, що складав шахи у коробку.

— Ну, як, чемпіоне, хочете дістати мат за десять хвилин?

Архипов, ніби зважуючи, глянув на свого товариша. Гострий, з горбочком ніс і примружені карі очі надавали Семенюку хижого вигляду.

— Давайте спробуємо, — погодився Архипов.

Обоє взялися розставляти фігури на шаховій дошці. Тим часом Карлов витяг з кобури воронований пістолет і почав його чистити.

Тільки Павло Архипов оголосив конем шах білому королю, як від короля, наче зрубана шаблею, одлетіла головка, а сам він покотився по підлозі. Одночасно пролунав постріл. У стіні з’явився маленький отвір, зроблений кулею, на його краях осипалася глина. В кімнаті запахло порохом.

Повалений ослін упав на підлогу. Льотчики схопилися з-за столу. Карлов зігнувшись затиснув між коліньми ліву руку, перехопивши правою рукою зап’ястя. На підлозі розпливалася червона калюжка-крові.

— Що з вами, товаришу лейтенант? — злякано спитав Семенюк.

— Прострілив собі долоню. На щастя, кістку не зачепило, — глухо відповів Карлов і, пробуючи поворушити пальцями, показав ліву руку.

Льотчики побачили невеличку рану посеред кружальця обпаленої шкіри в м’якуші між великим і вказівним пальцями.

— Подайте-но швидше джгут, — попросив Карлов.

Архипов віддер од наволочки довгу зав’язку. Семенюк вихопив її і туго перетягнув Карлову кисть руки. Кровотеча поволі припинялася.

— Я зараз… покличу лікаря, — Павло Архипов, на ходу одягаючи чиюсь хутрову куртку, кинувся до дверей.

— Ти куди? Стій! — різко зупинив його Карлов. — Семенюк, замкніть двері, щоб ніхто не ввійшов.

— Я піду до лікаря, — пояснив молодий льотчик, думаючи, що його не зрозуміли.

— Не треба лікаря. — Карлов вийняв з кишені індивідуальний пакет і подав його Семенюку.

— Візьми перев’яжи.

Семенюк зблід, очі в нього були розширені. Тремтячими руками він дістав бинт.

— Товаришу командир! — сказав Семенюк. — Я вже наковтався цієї гидоти — стрептоциду досхочу. Хвороба минула, а два порошки в мене ще лишилися. Давайте присиплемо рану.

— Гаразд, — крізь зціплені зуби сказав Карлов.

Семенюк густо посипав рану. У Карлова на лобі рясними краплями виступив піт. «Як це могло статися? — силкувався він зрозуміти. — Я ж вийняв обойму…» І раптом згадав: один патрон був у стволі. «Як я міг забути, що загнав його туди вранці перед вильотом?»

З допомогою Архипова Семенюк перев’язав поранену руку командира і туго затягнув кінці бинта.

«Добре, що куля не зачепила нікого з льотчиків», — подумав Карлов і в цю мить згадав про наступний бойовий виліт.

Холодний піт виступив на його спині. Льотчик зажмурився. Серед лілових кругів перед очима попливло суворе обличчя командира полку, виникли здивовані обличчя Бахтіна, Мордовцева, Долаберідзе… Георгій розплющив очі. Перед ним стояли двоє льотчиків з його ескадрильї. Вони допитливо дивилися на свого командира.

«Невже не повірять, що я випадково поранив руку?»— подумав Георгій. І відразу ж відповів сам собі: «А чи повірив би я, коли б хтось з них перед небезпечним бойовим польотом прострілив собі руку? Я назвав би це навмисним каліченням. «Хоробрість людини пізнається не з її слів, а з дій», — згадав Георгій чиїсь слова. Але Карлова пригнічувала думка не тільки про те, що товариші можуть вважати його боягузом. «Головне — не в цьому. А в чому ж, у чому?.. Удар по ворожому аеродрому! Адже тільки семи льотчикам з усього полку довірили злетіти в пітьмі. А тепер вони полетять шісткою, без мене… «Чим більше ми знищимо завтра «Юнкерсів», тим швидше знесилиться армія Паулюса». Хто це сказав? Здається, Бахтін… Ні, я полечу. Я мушу летіти. Рана невелика. Та коли командир полку дізнається, що я поранений, він не пустить на завдання… Треба приховати поранення. За всяку ціну приховати…»

— Орли, чи вірите ви, що я випадково поранив руку? — спитав Карлов, вдивляючись в обличчя льотчиків.

— Віримо, віримо, — відповіли Семенюк і Архипов.

— А можуть знайтися і такі, що не повірять. Та зараз йдеться не про них. Я мушу, розумієте, мушу летіти на завдання. А тому треба, щоб ніхто, крім вас, не знав про моє поранення. Зрозуміло?

Льотчики мовчали.

Карлов глухо сказав:

— Якщо любите мене, якщо поважаєте свого командира — нікому ні слова.

— Та як же ви завтра справитеся з літаком? — здивовано спитав Архипов.

— За ручку управління візьмуся правою рукою. Невелика дірочка в лівій не перешкодить приборкати дві тисячі кінських сил, — спробував пожартувати Карлов. — А тепер, хлопці, змийте з підлоги кров і одімкніть двері. На добраніч. — Він обережно роздягнувся, ліг на нари і з головою вкрився ковдрою.

Біля дверей стояло відро з водою. Архипов хлюпнув з нього на підлогу і віником витер криваву пляму. Семенюк відчинив кватирку, і запах пороху поступово вивітрився. Розмова більш не поновлювалась. Карлов перевертався під ковдрою.

Несподівано відчинилися двері, і в кімнату ввійшов майор Голубев — заступник командира полку по політичній частині. На ньому був шкіряний коричневий реглан, туго підперезаний поясом; з-під шапки-ушанки, на-унутої на лоб, дивилися гострі очі.

— Здрастуйте, товариші! Що поробляєте? — спитав він. сідаючи на ослін.

— Та ось Архипов аж два мати підряд дістав. Ніяк не навчиться у шахи грати, — вимушено посміхаючись, сказав Семенюк.

— А де Карлов?.. Спить, — спитав і сам собі відповів Голубев, глянувши туди, де завжди спав командир ескадрильї. — Правильно робить. Через кілька годин у нього дуже складний виліт.

У сінях почулось тупотіння, і до гуртожитку юрбою ввалились льотчики, що поверталися з їдальні. Побачивши майора, вони на півслові урвали жартівливу розмову. Потім мовчки посідали на нари, на табуретки і, знімаючи з себе унти та комбінезони, запитливо дивилися на Голубєва.

— Чого ж замовкли? — порушив майор ніякову мовчанку. — Я прийшов сказати вам, що старшого лейтенанта Ольховенка за сьогоднішній повітряний бій нагороджено орденом Вітчизняної війни І ступеня.

— Це правильно! А як він себе почуває, товаришу майор?

— Ще не зовсім добре… Я був у нього в госпіталі. Та лікарі кажуть — літатиме.

— Молодець Ольховенко, — вихопилося в Архипова.

— Він же мисливець, — сказав Семенюк.

— Що за мисливець? — не зрозумів Архипов, який ще не був у бою.

— Звичайний, — посміхнувся Семенюк. — У нашому полку є не один мисливець. Це — досвідчені штурмовики, яким точні об’єкти для бомбардування не визначаються. Вони тільки одержують завдання — полювати в певному районі. Вилітає такий мисливець у визначений район і відшукує найцінніші ворожі об’єкти, тобто полює. От, скажімо, — Семенюк замислився, — на військові ешелони або на легкові автомашини, в яких німецькі генерали їздять. Коротше кажучи, що самі оберуть, те й атакують. А за це їм шана. А як же страшно над ворожим тилом полювати самому — «Мессершмітти» можуть зустрітися… Нещодавно зі мною трапився такий випадок. Лечу… Все ніби спокійно. Раптом позаду месер. «Ти куди, горбатий, прямуєш?» — «На полювання, — відказую злякано. — Хочу тебе підбити». — «А де ж твоя рушниця?» — питає. «Та он позаду тебе ЯК-1 несе». Обернувся месер, побачив червоні зірки на винищувачі, злякався, наддав газу й вискочив попереду мого штурмовика. Саме в приціл потрапив. Розгладив я великим пальцем верхню губу замість вусів і промовив: «Сказано — зроблено». Натиснув на гашетку і збив месера.

Льотчики дружно зареготали.

— Та ви, Семенюк, мов справжній мисливець розповідаєте. Чи не з пухнастим хвостом був отой «Мессершмітт»?.. — спитав посміхаючись майор Голубев.

Льотчики знову засміялися.

— Хвіст у нього такий, як у кожного літака, а от патлату чуприну фашистського аса я таки розглядів.

— Так як же ти під шоломофоном її побачив? — пожвазішав Архипов, піймавши, нарешті, товариша на обмані.

— Годі вам, і пожартувати не дадуть, — удаючи ображеного, промовив Семенюк.

— Ну, піду я, — підвівся майор Голубєв. — Треба ще відвідати механіків на аеродромі — подивитися, як вони готують до вильоту літаки. Відпочивайте! — Він попрощався і пішов, задоволений добрим настроєм льотчиків.

Ще було темно, коли сім льотчиків з групи капітана Бахтіна вишикувалися на аеродромі біля командного пункту. Командир полку давав останні вказівки перед вильотом.

— І запам’ятайте, — додав він на закінчення, — під час польоту ніяких розмов по радіо. Виконуйте завдання мовчки. Ваш удар має бути несподіваним для ворога. Запитання є? — Запитань не було. Тоді командир полку звернувся до Бахтіна: — Ведучий, що ви скажете?

Капітан Бахтін вийшов з строю і повернувся до льотчиків.

— Так от, друзі! Зробимо щонайменше три заходи на ціль. Ударимо так, щоб небу жарко стало. Якщо зенітна артилерія вестиме сильний вогонь, старший лейтенант Мордовцев і лейтенант Карлов, які замикатимуть бойовий порядок, подавлять зенітні батареї. Я все сказав, товаришу командир, — доповів він Ємельянову.

— Ну, коли все… Лікарю!

Худенька, середня на зріст жінка, капітан медичної служби підійшла до льотчиків.

— Хворі є? — спитала вона.

Льотчики мовчали. Павло Архипов, який стояв поряд строю, хотів щось сказати і навіть зробив крок до Ємельянова, але Семенюк схопив його за руку. Архипов зупинився і опустив голову.

На руках у льотчиків були хутрові рукавиці, тому командир полку не міг бачити перев’язаної долоні Карлова.

— По літаках! — скомандував Ємельянов.

Семенюк пішов провести командира ескадрильї до літака. Він допоміг йому вилізти на крило, надіти і пристебнути парашут.

— Рука дуже болить? — спитав він, коли Карлов сів у кабіну штурмовика.

— Не болить, трохи пече, — заспокоїв його той.

— Ну, щасливо, товаришу командир, — і Семенюк сплигнув з крила на землю.

На сході вже погасли зірки і заяснів обрій.

Від командного пункту з шипінням злетіла ракета. На тлі блискотливого снігу виникли люди, літаки, бензозаправники. Та ось ракета, лишаючи в повітрі іскристий слід, ударилась об землю, підстрибнула і, розбризкавши сніп іскор, погасла. В пітьмі, що раптом настала, почулося голосне чхання моторів, які почали працювати. Аеродром наповнився нестихаючим ревінням. Повискуючи гальмами, літаки порулили на старт.

Біля самісінької землі попливли білі, червоні й зелені вогники лампочок на літаках. Злетіла друга ракета — і відразу ж на аеродромі тут і там спалахнули червоні язики невеличких багать.

Поки літаки підрулювали до старту, одинадцять палаючих багать утворили довгу пряму лінію, яка визначала напрям, що його мали додержувати льотчики під час зльоту. Літаків у пітьмі не було видно. Тільки синій вогонь з вихлопних патрубків та лампочки на літаках давали змогу вгадувати їх силуети.

Стугін моторів посилювався. Ті, хто стояли біля командного пункту, побачили, як перший літак зірвався з місця. Ось він відокремився од землі і почав набирати висоту. За ним — другий, третій, і незабаром на аеродромі стало тихо. Тільки в повітрі було чути рокіт моторів. Через кілька хвилин сім штурмовиків щільним строєм пройшли над командним пунктом. Наче за командою погасли лампочки на літаках, і штурмовики розтанули в темному небі.

Карлов чудово справився із зльотом. Обережно ребром долоні пересунув він кран шасі на себе і одразу ж відчув два легких поштовхи. Глянувши на прилади, Карлов побачив, що засвітилися дві червоні лампочки — отже, шасі підібрано. Більше хвилюватися нема чого. Рана аж ніяк не заважала керувати літаком. Тепер Карлов думав тільки про наступну атаку.

В ефірі панувала цілковита тиша. Чулося лише потріскування в навушниках шоломофону, яке свідчило, що ввімкнуті радіостанції працюють.

Почало розвиднюватись. Карлов помітив, що до їхньої сімки приєдналися дев’ять винищувачів прикриття. Тепер вони усі разом мчали на захід на висоті близько двадцяти метрів. Під літаками швидко мелькали дороги, населені пункти. Ліворуч, біля групи танків, виросли чорні гриби розривів: танки посувалися на захід і на ходу стріляли. Замигтіли спалахи артилерійських залпів ворога; за хвилину лінія фронту лишилась позаду — а втім, ніякої «лінії» не було. Ворог на цьому напрямку відступав.

Крило біля крила розплаталися понад степом штурмовики Бахтіна. «Малюки» — так льотчики називали винищувачів — летіли з боків і ззаду.

Близький друг Карлова, льотчик-винищувач Сергій Жуковський, пізнав по номеру на хвості літак Георгія і випередив його. Вітаючи друга, Сергій хитнув винищувач з крила на крило, зробив горку і зник десь угорі.

Карлов теж пізнав літак Жуковського і уявив собі безброве обличчя друга, понівечене малиновими рубцями опіків.

Уже зовсім розвиднілось. На літаку Мордовцева повітряний стрілець Андрій Світлишнєв по пояс висунувся з задньої кабіни. Штурмовики з кабіною для повітряного стрільця на той час тільки почали з’являтися, і в групі Бахтіна лише Мордовцев летів з повітряним стрільцем.

Невдовзі на обрії показалися димки. Карлов глянув на годинника — за часом це мав бути Сальськ. Ще півтора кілометра на захід — і аеродром ворога. Швидко збільшуються обриси елеватора біля залізничної станції. Незабаром штурмовики, мало не торкаючись покрівель будинків, уже мчали над містом.

— У набір, — пролунала в навушниках команда ведучого. Літаки стрімко злетіли на п’ятсот-шістсот метрів угору.

Попереду з’явився аеродром, на якому густими рядами стояли великі транспортні Ю-52 і бомбардувальники Ю-88. Літаки ворога були розташовані чотирма великими групами — по 70–80 літаків у кожній. На старті стояли чотири винищувачі М-109, мабуть, чергова ланка, а по вільному центру аеродрому біг транспортний «Юнкере», що ось-ось мав злетіти.

— Атака! — подав команду капітан Бахтін, і штурмовики один за одним помчали до землі.

Карлов спрямував свою машину в центр аеродрому. Розплатані, притиснуті один до одного крила і фюзеляжі з великими чорними хрестами виразно вимальовувалися на білому снігу. Карлов натиснув кнопку. Реактивні снаряди з шумом зірвалися з-під крил штурмовика і, залишаючи вогняний слід, почали падати в самісіньку гущу ворожих літаків. Там, на землі, вже вибухали скинуті кимось бомби. В небо поповзли клуби густого чорного диму.

Карлов знову набрав висоту і вдруге кинувся в атаку. Бомби скинуто. Штурмовик трусонуло. Злітаючи угору, Георгій глянув униз — там вирував вогонь. Розкидаючи на всі боки довгасті язики полум’я, вибухали бензинові баки «Юнкерсів». На фюзеляжах, що стали дибки, на крилах корчилася ненависна свастика. В центрі аеродрому палав «Юнкерс», якому так і не довелося злетіти.

Удар був таким несподіваним для ворога, що тільки під час третього заходу в повітрі з’явилися темно-сірі шапки зенітних розривів.

Увагу Карлова привернули два фашистські винищувачі, що бігли по льотному полю, лишаючи за собою хвости снігового пилу. Та згори на них уже пікірував штурмовик. Дві довгі блискотливі траси снарядів ножем врізалися в один з «Мессершміттів». Той стрімко задрав хвоста і, перекинувшись на спину, спалахнув. Другий винищувач одірвався від землі. Ще не підібравши шасі, він ладнався зайти ззаду штурмовика Мордовцева. Карлов бачив, як до кулемета припав повітряний стрілець Андрій Світлишнєв і тонка червона нитка кулеметної черги вп’ялася у ворожий винищувач. «Мессершмітт» здригнувся і, різко накренившись, врізався в землю.

Карлов знову кинувся в атаку. В розпалі бою він забув про поранену руку і, спускаючись майже до самої землі, впритул розстрілював великі, незграбні літаки. «Якнайбільше знищити літаків, — свердлила мозок думка. — Ось ще цей треба запалити». Карлов повертав штурмовик і вганяв у вцілілий «Юнкерс» довгі черги трасуючих куль.

Тим часом небо дедалі густіше наповнювалося сірими розривами зенітних снарядів. Вони визначали шлях, пройдений кожним штурмовиком у попередній атаці. Георгію здалося, що серед цих численних розривів він бачить і ті, які, мов пунктиром, позначали напрям його заходів на ціль.

У наступний, четвертий захід Георгій обрушився на ворожу зенітну батарею. Він побачив на землі численні спалахи вибухів навколо гармат, які, нарешті, замовкли.

Карлов зробив бойовий розворот. Стрілка висотоміра швидко побігла по колу і, поступово уповільнюючи рух, зупинилась біля цифри вісімсот. Висота — вісімсот метрів. «Остання атака», — подумав Георгій і спікірував.

Зенітний снаряд, випущений, мабуть, з іншої батареї, розірвався попереду штурмовика, залишивши в повітрі невелику димову хмарку. Мить — і Георгій пронизав її своїм літаком. Від запаху пороху, що вдарив у ніс, почало паморочитися в голові. «Здається, проскочив», — промайнула думка. Він щосили надавив на гашетку.

«Я — «Горобець одинадцять». Збір! Збір!» — почувся в ефірі закличний голос капітана Бахтіна.

Карлов оглянувся і тільки тепер помітив, що сонце вже встигло виповзти з-за обрію.

Ховаючись від ворожих зенітників у сонячних променях, штурмовики зібралися в бойовий порядок і лягли на зворотний курс. У строю було тільки шість літаків.

Карлов летів останнім і добре бачив білий номер на хвості кожного штурмовика. Не було літака сержанта Долаберідзе.

— Доповідайте, хто бачив, куди подівся Долаберідзе? — схвильовано запитав Бахтін.

Ніхто не відповів. Захопившись атакою, маневруючи в морі зенітного вогню, льотчики не помітили, як після третього заходу підбитий штурмовик сержанта Долаберідзе, втрачаючи швидкість, полетів на південь, у степ, далі від ворожого аеродрому.

— Доповідайте, що сталося з Долаберідзе? — повторив Бахтін.

Несподівано Карлов усім своїм тілом відчув, як дрібно затремтів літак. Льотчик кинув швидкий погляд на прилади і зрозумів причину: стрілка тиску масла стояла на нулю. Мороз пробіг поза його спиною.

Тремтіння посилювалось. Стрілка температури води повзла по червоній рисці до цифри сорок градусів. Було ясно, що пробито масляний радіатор або бак.

— «Горобець одинадцять»! Я двадцять перший. У мене відмовляється працювати мотор, — доповів Карлов ведучому.

За звичним потріскуванням у навушниках відчувалося затамоване дихання льотчиків.

— Двадцять перший, виходьте вперед, — наказав Бахтін.

Георгій натиснув на важіль сектору газу і випередив товаришів. А ще за хвилину Карлов побачив, як щільно його оточили друзі, побачив крізь бічне скло кабіни їхні стурбовані обличчя. Товариші наче хотіли підтріимати його поранену машину крильми своїх штурмовиків. Та мотор втрачав сили. По літаках, які повисли в повітрі на малій швидкості, Карлов зрозумів, що швидкість його штурмовика дедалі зменшується. З вихлопних патрубків заструмував сизий димок. «Мабуть, не дотягну до лінії фронту».

Щось хряснуло в двигуні, і лопаті гвинта завмерли. Карлов встиг вимкнути запалювання.

Не випускаючи шасі, він приземлився на сніговій рівнині, яка простяглась перед ним. Літак спочатку плавно поповз по снігу, потім різко загальмував. Льотчика по інерції жбурнуло вперед, і він ударився головою об дошку з приладами.

Карлов швидко відкрив кабіну, відстебнув лямки парашута і виліз з літака. Крила штурмовика майже на метр врізалися в шар пухкого снігу. Крізь шум у вухах Георгій почув стугін моторів. Він підвів голову. П’ять штурмовиків на малій висоті робили над ним коло. А вище, мов стрижі, кружляли винищувачі прикриття. Ось один штурмовик випустив шасі. Карлов зрозумів, що хтось з друзів вирішив приземлитися, щоб забрати його! Георгію стало страшно. Посадка на колесах у такий глибокий сніг загрожувала неминучою катастрофою. Він схрестив над головою руки, що мовою льотчиків означало — заборонено, виключено.

Та капітан Бахтін уже й сам побачив, як занурились у сніг крила підбитого літака, і по радіо заборонив посадку. Штурмовики пролетіли над Кардовим, похитали крильми, прощаючись з товаришем, і взяли курс на північний схід. Від літака Мордовцева відокремився якийсь предмет. Це повітряний стрілець Світлишнєв скинув Георгію автомат.

Георгій дивився на групу штурмовиків, що поступово віддалялися, коли раптом над його головою проревів винищувач і, різко злітаючи вгору, зробив «висхідну бочку». На висоті близько тисячі метрів він поволі завалився на крило і почав падати. На якусь мить Георгію здалося, що винищувач ось-ось вріжеться в сніг, але біля самої землі льотчик вивів його в горизонтальний політ. Георгій встиг роздивитись номер. Сергій Жуковський!

Виконавши прощальний віраж, Сергій полетів наздоганяти товаришів. Лейтенант Карлов лишився сам у безлюдному білому Сальському степу.

Решта льотчиків з групи Бахтіна без особливих пригод повернулася на свій аеродром.

Коли літак ведучого зарулив на стоянку, до нього під’їхав новенький вілліс. Бахтін скочив з крила на землю і доповів командирові дивізії;

— Товаришу полковник! Завданйя виконане. Сержанта Долаберідзе після третього заходу ніхто не бачив. Мабуть, збитий над ціллю. Лейтенант Карлов на підбитому літаку зробив посадку в степу за двадцять кілометрів на північ од міста Сальська. — Бахтін розкрив планшет. — Ось тут, — показав він на карті. — Мордовцев хотів сісти, щоб забрати його, але я заборонив. Там дуже глибокий сніг. — І ніби міркуючи вголос, Бахтін додав: — От якби літак на лижах послати.

Командир дивізії, схиливши голову, повільно сказав:

— Тільки позавчора Карлову орден вручив… А Долаберідзе сьогодні ввечері вручати збирались…

— Дозвольте мені по Карлова злітати, — звернувся Мордовцев до командира дивізії. — ПО-2 на лижах, я легко сяду на сніг і заберу Карлова.

— Та вас зіб’ють. Ви навіть долетіти туди не зможете, — заперечив Рубанов.

— Не така легка справа збити мене на тій дзизі. Я на ній такі віражі роблю, що жоден месер не влучить. Дозвольте! — стояв на своєму Мордовцев.

— Товаришу полковник! Справді, на ПО-2 він літає, мов акробат. Може, рискнемо, — підтримав льотчика командир полку.

— Та чи знаєте ви, що таке риск? — розсердився Рубанов. — Рискують, коли сподіваються хоч вісімдесят процентів успіху, а решта двадцять під сумнівом… А у вас виходить навпаки. Це вже не риск, а головотяпство. — І трохи лагідніше додав: — Не маю права жертвувати ще одним льотчиком… Карлова не врятуєте, а самі загинете!

Та в останніх словах командира дивізії не відчувалося впевненості. Льотчикам здалося, що Рубанов вагається, що, зваживши всі «за» і «проти», він таки дозволить Мордовцеву летіти по Карлова.

І справді, рвучко повернувшись до командира полку, Рубанов сказав:

— Ємельянов, негайно готуйте ПО-2 і подзвоніть командирові корпусу. Попросіть у нього від мого імені дозволу на виліт Мордовцева.

Навколо полегшено зітхнули.

Коли Ємельянов уже біг до КП, командир дивізії спитав у Бахтіна:

— А яке становище на Сальському аеродромі? Скільки «Юнкерсів» знищили?

— Літаків двадцять спалили та з десятеро пошкодили, — невпевнено відповів Бахтін.

— Там ніколи було рахувати! П’ять заходів зробили… Навколо все палало… — навперебій заговорили льотчики.

Діждавшись, поки всі змовкли, Бахтін спокійно повторив:

— Що двадцять літаків знищили — це напевно. А може, й трохи більше.

Хоробрі, скромні льотчики! Вони не знали, що в цю мить командуючий німецькою транспортною авіацією, яка входила до складу восьмого авіаційного корпусу, полковник Ферстер сидів заціпенілий у своєму кабінеті, йому тільки-но доповіли, що на Сальському аеродромі внаслідок удару радянських штурмовиків знищено сімдесят два транспортних літаки і майже половина екіпажів вибула з строю. «Майн гот», — повторював він, не знаючи, як повідомити в Берлін про те, що постачання оточеної армії Паулюса за допомогою авіації ще більше ускладнилось. Це завдання він одержав особисто від Герінга і тепер боявся гніву свого всемогутнього шефа. Ферстер проклинав радянські штурмовики, проклинав величезну незрозумілу країну і цих росіян, які завдавали таких дошкульних ударів саме тоді, коли за всіма відомими з підручників правилами ведення війни вони давно мали капітулювати.

Рубаноз висловив подяку льотчикам, які повернулися з операції.

— Вітаю з успіхом, — потиснув він Бахтіну руку. — їдьте до штабу авіаційного корпусу. Там вас чекає командуючий Сталінградським фронтом. Він прислав по вас свій вілліс.

Здивований капітан сів у машину, а льотчики пішли на командний пункт готуватися до наступного бойового вильоту.

У штабі корпусу черговий провів Бахтіна до кабінету, де над великим столом, на якому лежала розгорнута карта, схилилися два генерали. Це були командуючий Сталінградським фронтом генерал-полковник Єременко і командир авіаційного корпусу генерал-майор авіації теж Єременко.

Бахтін докладно розповів командуючому про успішні дії своєї групи. Генерал-полковник Єременко похвалив капітана і привітав його з призначенням на посаду командира штурмового авіаційного полку тієї самої дивізії.

Задзеленчав телефон. Генерал-майор Єременко зняв трубку. З розмови Бахтін зрозумів, що дзвонить командир дивізії.

«Невже не дозволили?» — занепокоєно прислухався він до слів генерал-майора.

— Я так і сказав Ємельянову, що на ПО-2 нема чого летіти. Адже лижами обладнана ціла ланка бойових лі-таків-виниіцувачів. Хай вони і летять. До того ж старший лейтенант Жуковський та його ведений самі попросили дозволу летіти по Карлова. Думаю, що вони вже вилетіли. — Поклавши трубку, генерал посміхнувся: — От друзі. Мало не всі просяться летіти по Карлова.

Певний, що Георгія незабаром привезуть, Бахтін поїхав на аеродром.

Біля командного пункту юрмилися льотчики і меха ніки. Щоразу, почувши гул літаків, усі вони підводили голови і довго вдивлялися в далечінь.

— Ні, не вони! — кидав хтось.

Тоді знову починалася розмова. Кожен висловлював свої здогади: хто сідатиме, щоб узяти Карлова, — Жуковський чи його ведений — на який аеродром вони прилетять. Щохвилини поглядаючи на годинники, льотчики напружено прислухалися до звуків, які долітали з неба і були зрозумілі тільки їм.

У землянці командного пункту, куди пішов Бахтін, теж відчувалося тривожне чекання. Розмовляли майже пошепки. Командир полку сидів біля телефонного апарата. Кожні три-чотири хвилини він брав трубку і крутив ручку польового телефону.

— Алло! «Береза»? Я «Чайка». З’єднайте мене з оперативним черговим «Сокола».

У переповненій землянці ставало зовсім тихо. Всі уважно стежили за виразом обличчя Ємельянова.

— Черговий? Як Жуковський?.. Ще не повернувся, — розчаровано повторював Ємельянов, кладучи трубку на місце.

— А, Бахтін. йди-но сюди! — покликав він, нарешті помітивши капітана.

Раптом різко задзеленчав телефон. Дзвінка нетерпляче чекали, і все-таки він був такий несподіваний, що Бахтін здригнувся.

Командир швидко взяв трубку.

— Ємельянов слухає. Так, так, слухаю вас…

Усі, хто був у землянці, пильно дивилися на командирове обличчя, що враз похмурніло. В тиші глухо вдарилася об стіл телефонна трубка, яку Ємельянов опустив мимо апарата.

— Жуковський знайшов у степу обгорілий штурмовик Кардова, але біля нього нікого не було, — сказав він.

Льотчики мовчки почали виходити з землянки.