Літак підбито над ціллю

Несподіваний оборот

Карлов спокійно зайшов у хату, куди його привели зв’язківці.

«Зараз усе з’ясується, і я поїду на аеродром, — думав він. — Справді, не вважають же вони мене всерйоз поліцаєм». Він ладен був розцілувати цих двох бійців, які привели його сюди, йому хотілося сміятись від того, що навколо свої. Він уже не відчував втоми, не відчував болю в руці.

На табуретці сидів старший лейтенант і читав газету.

— Товаришу командир! От піймали. Щось робив з проводами, — доповів зв’язківець.

Старший лейтенант підвів голову і мовчки глянув на Карлова.

— Нічого я не робив з вашими проводами, — посміхаючись сказав льотчик.

— А навіщо тоді жердину витяг, провід у руки брав? — заторохтів зв’язківець, мабуть, узбек. — Ось, у нього відібрали. — Він поклав на стіл трофейний автомат, маленький німецький пістолет «вальтер», радянський пістолет «ТТ» і ніж. — До зубів озброївся, падлюка.

— Поліцай? — спитав у Карлова старший лейтенант.

— Та ні, який там поліцай! Я льотчик, — відповів Георгій. — Чотири дні до своїх пробираюсь. Ледве дійшов.

— Документи є?

— Ні, документів нема.

— Ану, обшукайте його, — наказав старший лейтенант.

Зв’язківець вивернув кишені Карлова. На столі з’явилися ручний компас, годинник, кисет з тютюном, якісь папірці і посвідка поліцая.

— Документів, виходить, нема, іуда, — із злістю промовив старший лейтенант і підніс до обличчя Карлова посвідку. — А це що?

— Та вона ж не моя!

Георгій пояснив, звідки в нього документи і шинель поліцая.

— Так от, — лейтенант повернувся до зв’язківців, — одведіть його в особливий відділ. Знаєте де? Ці трофеї теж з собою візьміть, — кивнув він на стіл. — Можливо, там повірять його вигадкам.

— Ну, йди, хутко! — конвоїр вказав на двері.

Георгій вийшов посміхаючись. Становище, в яке він потрапив, було просто курйозне. «А все-таки дійшов, добрався до своїх», — подумав він.

Щоправда, не так уявляв він свою зустріч з радянськими бійцями, коли брів ночами по сніговій цілині. Не такої зустрічі він сподівався й тоді, коли, дубіючи на морозі, пересиджував у сіні короткий зимовий день.

«Нічого, зараз подзвонять у штаб повітряної армії, і все з’ясується», — заспокоював себе Карлов.

Він ішов вулицею станиці, і люди з ненавистю дивилися на нього. Ось двоє бійців вискочили з хати по пояс голі і почали обтиратися снігом. Побачивши поліцая, один з них плюнув у його бік. Другий, стиснувши кулаки, підійшов з більш войовничими намірами.

— Відійди! — гукнув на нього конвоїр.

— Чого з ним панькатися, пристрелив би давно, — порадив боєць.

— Ще пристрелять, — відповів конвоїр, цілком поділяючи думку товаришів.

Карлов подивився на бійців. І хоч не знав за собою ніякої провини, мимоволі опустив голову, щоб не бачити їхніх презирливих поглядів.

На хвилину він відчув себе самотнім серед людей у знайомих солдатських кожушках, з рідними зірочками на шапках, серед людей, що були для нього такі дорогі і близькі.

«Які слова знайти, щоб вони повірили мені? — подумав Георгій і сам собі відповів: — Ні, не повірять вони… не повірять жодному слову людини, одягненої у шинель зрадника».

Георгій уявив собі, як будуть здивовані бійці, коли їм скажуть, що він не поліцай, а радянський льотчик.

Карлов посміхнувся: «Швидше б тільки вони узнали!»

— Хоч як вовк ховався, а все одно попався, — такими словами зустрів його капітан в особливому відділі.

Зв’язківець доповів капітанові, що зрадник щось робив з проводами зв’язку, і поклав на стіл зброю, компас, годинник і документи поліцая.

— Виходить, не встиг дати дропака з хазяями? — ущипливо запитав капітан. — Він узяв з столу шкіряний портсигар, вийняв з нього цигарку і, розминаючи пальцями тютюн, пильно подивився Карлову в очі.

— Ну, розповідай, за скільки продав Батьківщину?

— Я не зрадник. Це непорозуміння. Я льотчик-штурмовик, — Георгій назвав номер свого полку. — Подзвоніть, будь ласка, в штаб повітряної армії. Вам скажуть, що мене збили кілька днів тому.

— Є така наволоч, що умудряється і за один день Батьківщину зрадити, — сказав капітан. — А куди дзвонити, ми й самі розберемося. Правду казатимеш? — кинув він на Карлова похмурий погляд.

— Та я ж правду кажу, — якомога переконливіше відповів Карлов.

— Що ти робив з проводами? Навіщо вони були тобі потрібні?

— Хотів дізнатися, хто в селі, от і подивився, чий провід.

— Ну, так. Упевнився, що наш, а втекти не встиг.

Георгій мовчав.

— Сідай, — капітан вказав на табуретку, яка стояла біля столу.

Георгій сів, зняв рукавиці.

— Дозвольте взяти годинник, — попросив він.

— Візьми.

— Тут на звороті написано, хто я такий, — сказав льотчик, показуючи на кришку годинника.

— «Георгію Карлову за дострокове збирання врожаю», — вголос прочитав уповноважений особливого відділу і посміхнувся.

«Нарешті таки повірив», — вирішив Георгій, полегшено зітхнувши.

— Отже, годинник за трудові подвиги одержав. А це, — капітан кивнув на німецький пістолет, — за службу фюреру?

Раптовий вибух не справив такого враження на Пузанка, як ці капітанові слова на Карлова.

Він весь напружився, зціпив зуби і похилив голову. Георгій розумів, що коли б партійний квиток і документи були з ним, йому не довелося б мати таку розмову, не довелося б вислухувати образи, і він тепер каявся, що не заховав документи десь під одягом.

Міркуючи над цим, Георгій машинально трохи підняв ліву руку і почав надівати годинника.

— А це в тебе що? — спитав капітан, побачивши брудний скручений бинт на руці Карлова.

— Перед польотом випадково поранив себе.

— Вигадав би щось імовірніше. Наскільки я розуміюся на авіації, поранених льотчиків у нас кладуть у госпіталь.

Капітан зняв з апарата телефонну трубку і покрутив ручку.

— «Волга», «Волга». Дайте мені сьомого… Сьомий? Це я, дев’ятнадцятий. Негайно пришли до мене лікаря… Та ні, на кілька хвилин.

Запанувала мовчанка. Капітан крутив у руці маленький пістолет «вальтер», відібраний у Карлова.

Відчинилися двері, і в хату ввійшов лікар у військовому кожушку.

— Ось, Олександре Дементійовичу, подивись, будь ласка, що в нього з рукою, — попросив капітан.

Георгій простягнув руку і допоміг розмотати бинт. Пов’язка присохла до рани.

— Віддирати не будемо, і так зрозуміло. Явний самостріл, — зробив висновок лікар. — Подивіться, шкіра навколо рани опалена.

— Та-ак… — спроквола сказав капітан, підводячись з-за столу і пильно розглядаючи долоню Георгія. — Дякую за консультацію. Можете йти, — дозволив він лікареві.

Карлов подивився на капітана. В очах уповноваженого особливого відділу застигла усмішка. Видно було, що він не довіряє затриманому.

— Так от, у мовчанку гратися нам немає коли, — владним тоном сказав капітан. — Час воєнний. Не говоритимеш правди — розстріляємо, та й годі. — Він очікувально глянув на Карлова. — Тут один теж пручався, казки розповідав. Таке з себе ягня вдавав, що я навіть повірив йому — відпустити хотів. Та, спасибі, місцеві жителі допомогли, впізнали зрадника. Мало самі не кінчили з ним ще до суду. Отож не зволікай час. У мене й крім тебе справ по саму зав’язку.

— Та ви просто не хочете розібратися. Подивіться хоч на посвідку. На ній не моя фотокартка.

Капітан неохоче розгорнув посвідку поліцая.

— Так… — знову спроквола сказав він. — Фотокартка, здається, справді не ваша.

В кімнату вбіг захеканий лейтенант.

— Товаришу капітан! — заквапився він. — Там генерал приїхав, дає прочухана нашому хазяїнові. Каже: «Чому не просуваєтесь уперед? Інші полки воюють, тільки ваш, каже, м’яко спати любить». От «наш» і наказав негайно зніматися звідси. А командир дивізії сидить у штабі, каже: «Подивлюся, в який час ви вкладетеся».

Капітан підвівся з-за столу.

— Товаришу Дмитрієв, — звернувся він до лейтенанта. — Знаєте, де тюрма розміщена? Це в тій станиці, через яку ми вчора проходили.

— Звичайно, знаю.

— Так от! Забирайте цього типа, — капітан глянув на Карлова, — ось його документи. Нехай там тиловики з ним розбираються, а нам ніколи, воювати треба. Зараз я напишу папірця, і ви відвезете поліцая туди на моїй машині.

— Єсть!

— Я прошу доповісти про мене генералові, — твердо сказав Карлов.

Капітан підвів голову.

— Немає потреби. Генерал теж накаже відправити вас у тил для з’ясування особи.

З шуму моторів, які заводились на вулиці, з криків і гомону Георгій зрозумів: частина рушила.

Він не знав, що ще вчора війська фронту розпочали навальний кидок вперед, і в цьому рухливому клубку по всіх проводах передавалися бойові накази, розпорядженя і донесення.

Розлючений, але безсилий довести свою правоту, Георгій хотів сам подзвонити в штаб повітряної армії… та згадав, що не знає позивних. Апатія, цілковита байдужість і втома охопили його. Він зрозумів, що даремно далі переконувати капітана.

— Візьміть, тут усе написано, — подав капітан папірця лейтенантові. — А з вами в тилу розберуться, — заспокоїв він Карлова.

Вони тряслися на старій заїждженій емці. їхали мовчки. Назустріч їм рухалися на фронт піхотні частини, тягачі з гарматами, котилися машини, навантажені ящиками з боєприпасами, йшли танки, випереджаючи їх, мчали маленькі вілліси…

В’їхавши у зруйновану станицю, емка зупинилася біля кам’яного будинку. Ріг цього будинку був знесений снарядом. Біля входу, валялася пробита осколками залізна вивіска з написом «Дойче комендатур».

У коридорі за невисоким бар’єром сидів черговий.

— Приймай поліцая, — звернувся до нього лейтенант, який супроводжував Карлова.

Георгія знову обпекло слово «поліцай».

Його привели в невеличку кімнату, де сиділо кілька арештованих. Двоє з них були одягнені у форму поліцаїв, інші в різноманітні кожухи й пальта. Підлогу товстим шаром вкривала щебінка. Шибки в єдиному вікні були вибиті, але товсті грати лишилися. Георгій, який ледве тримався на ногах, пройшов у куток.

Промерзлі стіни кімнати посивіли від інею. Крізь цю сивину проступало безліч так-сяк надряпаних написів, у кінці кожного стояла дата.

«Чимало людей побувало в цій фашистській катівні», — подумав Георгій.

Він сів на підлогу. Цікаві погляди зрадників нишпорили по його обличчю.

— Де захопили? — голосно спитав у нього один з поліцаїв.

Карлов, не відповідаючи, глибоко зітхнув і заплющив очі. йому хотілося як слід обміркувати все те, що з ним трапилося. Ті, що були поряд, викликали в нього почуття огиди. Він розумів: таке саме почуття було і в бійців, з якими він зустрічався цього ранку. «Але чому ніхто не спробував розібратися, хто я такий?» — з болем думав Георгій.

У камеру принесли обід. Один із зрадників поклав перед ним шматок хліба. Георгій не доторкнувся до їжі.

Він чекав, що ось-ось його викличе якийсь начальник і все з’ясується. Так у напруженому чеканні, то засинаючи, то підхоплюючись, щоб зогрітися, перебув він весь день.

Увечері в темряві хтось поклав йому на коліна нову порцію хліба, і Георгій почув над вухом хрипкий огидний голос:

— Їж, а то ще до суду даси дуба.

Георгій узяв хліб, але їсти не міг — гарячий клубок підступив до горла. «Поліцаї та старости вважають мене за свого, а свої — за ворога». Він відчув себе самотнім, загубленим серед величезної маси людей.

Мешканці камери, лаштуючись спати, лягали покотом на підлогу. Коли Георгій підвівся, щоб трохи пройтись і зогрітися, — не було куди ступити. На підлозі лежали скарлючені і розплатані тіла. Він потоптався на місці, обперся спиною об стіну і, поклавши руки в кишені, сів навпочіпки.

Георгій примушував себе заснути, але так і не зміг. Невеселі думки роїлися в голові. Його кидало то в жар, то в холод.

В камері лунало монотонне хропіння. Коли-не-коли за вікном було чути повільні кроки вартового. Під ногами в нього рипів сніг. Один з поліцаїв сперечався з кимось у сні. «Я й кажу, правильно — партизанів треба розстрілювати. А за віщо малих діток вбивати? Адже вони ще не тямущі…» — нерозбірливо бурмотів він. Це був той самий хрипкий голос, який пропонував Карлову їжу. Потім знову наставала тиша.

Тільки перед самим ранком Георгій трохи задрімав.

— Виходь на двір! — пролунала команда.

Заметушилися, заспішили арештовані і один за одним почали виходити на подвір’я, де ще було темно.

— Стройся!

З обох боків шеренги арештованих стали конвойні з автоматами. Подали команду: «Рушай!» — і невелика група людей посунула за похилені залізні ворота.

Розвиднювалось… Повільно йшли зрадники через зруйновані хутори і станиці. Жінки, які вибігали з хат, мовчки гнівно дивилися на них. Діти кидали в поліцаїв сніжками. І здавалося, коли б не конвоїри, жителі самі розправилися б із зрадниками.

Вдень на околиці якоїсь станиці зупинилися відпочити. Арештованим видали хліб. Поки вони відпочивали, до них приєдналася ще одна група поліцаїв і старост. Далі рушили разом.

Пройшовши кілометрів зо три, Георгій відчув, що в нього дуже болять стерті ноги. Він вийшов з шеренги, сів просто на сніг край дороги і зняв валянок. Онуча на п’ятці збилася. Карлов перемотував уже другу ногу, коли до нього підійшов конвоїр і замахнувся автоматом.

— Вставай, вставай! На привалі треба було перемотувати онучі.

Він, можливо, штовхнув би Карлова прикладом, але Георгій кинув на нього грізний, попереджуючий погляд.

— Либонь, наших відразу… без розмов розстрілював, — пробурмотів конвоїр, виправдовуючи себе за допущену грубість. — Наздоганяй своїх!

Йти стало легше, і Георгій швидко пристроївся в хвіст колони.

Поряд нього горблячись ішов високий літній чоловік з гострою сивіючою борідкою і маленькими вусиками. Його, мабуть, арештували тільки вчора — на щоках ще не встигла вирости щетина. «Інтелігент», — вирішив Карлов, поглядаючи на сусіда.

— Скажіть, — раптом звернувся той до Георгія, — як на вашу думку, ось я був бургомістром при німцях, судитимуть мене чи й так розстріляти можуть?

— Я таких би давно повісив, — з ненавистю відповів Георгій.

— Дозвольте, адже ви теж служили новому порядку, — здивувався бургомістр.

Карлов розмахнувся і здоровою рукою чимдуж ударив його в обличчя. Зрадник аж присів до землі, обома руками затуляючи випещене лице.

— Ей, що там не поділили? — гукнув конвоїр. — Щоб я більше не бачив бійки, бо руки позв’язую.

— Не розумію, — підводячись, швидко заговорив бургомістр. — Може, я різко висловився. Ну, нехай не служили, але ж співробітничали…

Карлов знову замірився, але глянув на конвоїра і опустив руку. Бургомістр відскочив убік.

Навколо виднілись сліди недавнього бою. Обабіч дороги валялися розбиті, обгорілі автомашини, потрощені гармати і танки з чорними хрестами. Темними плямами на снігу лежали колишні завойовники.

«Життя стількох людей забирає війна, — подумав Георгій. — Навіщо ці люди прийшли сюди? Чому цей талановитий народ, що дав людству Маркса і Гете, прийняв Гітлера, пішов убивати, грабувати?.. Ну що ж, Росія велика. Вистоїть. На всіх ворогів могил вистачить».

Зустрічний вітер дужчав. Захуртовинило, закрутило в одкритому степу. Похнюпивши голови, ховаючи обличчя від снігу, що сліпив очі, повільно брели поліцаї, бургомістри і старости. Разом з ними йшов і Георгій Карлов.

Надвечір арештованих привели на залізничну станцію. Георгій уважно придивлявся до напівзруйнованих станційних будівель. Щось дуже знайоме було в розташуванні навколишніх споруд. Де він уже їх бачив?

«Стривай, ну звичайно, — мало не вигукнув Георгій. — Це ж станція Куберле».

Карлов пригадав, що за кілька днів до вильоту на аеродром Сальськ він водив сюди свою ескадрилью.

З повітря, з висоти бриючого польоту, він бачив тоді ці будівлі.

Того разу льотчики громили танки Манштейна, які німці вивантажували з платформ. Ось вони — ці танки. Стоять тепер купами мертвого металу. Зірвані з танків башти лежать поряд. Стрічки гусениць, мов розкручені обмотки, стеляться по снігу.

Того дня льотчики збуджено розповідали механікам про те, якої втрати вони завдали ворогові, як метушилися фашисти під градом куль і снарядів…

Так, не думав тоді Георгій, що через два тижні йому доведеться у такій незвичайній обстановці побачити зроблене своїми руками. Мимоволі він засміявся.

— Що, здорово накремсали! — пролунав за його спиною захоплений вигук.

Карлов обернувся. Поряд нього стояв той самий конвоїр, який лаяв його, коли він перемотував— онучі.

— Авжеж здорово, нічого не скажеш, — погодився Георгій.

— Це наша авіація наробила такого! От глянути б на тих льотчиків! — захоплено промовив конвоїр.

Очі в Карлова задерикувато заблищали.

— Можеш подивитися. Це я прилітав сюди з своєю ескадрильєю штурмовиків. Сам бачиш — добре надовбали, — чужим, хрипким голосом сказав він.

Боєць здивовано глянув на нього. «Годі тобі брехати», — говорив його погляд. Потім конвоїр пожвавішав і спитав:

— Невже правда, що ти наш льотчик?

— Ну, звичайно, правда! Звичайно, я радянський льотчик, — впевнено відповів Георгій і з почуттям власної гідності глянув на конвоїра.

— Якщо так, не дуже переживай, скоро розберемося. — Боєць співчутливо посміхнувся.

Другого дня вранці лейтенант — начальник конвою — відкликав Карлова набік.

— Ви що, справді наш льотчик? — опитав він.

— Ну, звичайно, ваш. Справжній радянський льотчик-штурмовик, командир ескадрильї, — відповів Карлов, і на обличчі в нього з’явилася простодушна, втомлена посмішка.

Вони йшли поряд з конем, запряженим у сани, на яких їхали відпочиваючі конвоїри. Карлов розповідав начальникові конвою про свої пригоди.

Раптом метрів за сто від дороги він побачив літак ІЛ-2, що лежав у снігу. На його хвості навскіс через кіль і руль повороту біліла широка смуга. Карлов пізнав літак своєї дивізії.

Військовий у засмальцьованій ватяній куртці, сидячи навпочіпки, щось одгвинчував на крилі.

— Гей, авіація! — гукнув Георгій.

Механік глянув у його бік.

— Підійди-но сюди, — покликав його Георгій, махнувши шапкою.

Механік підійшов до арештованих, з цікавістю розглядаючи зарослого густою щетиною чоловіка в синій шинелі поліцая. Раптом на його лиці засяяла радісна посмішка. Військовий кинувся до Карлова.

— Чи ба, та це ж з нашого полку! — зрадів Георгій, впізнавши механіка з першої ескадрильї.

Він перебрав у думці десятки прізвищ, намагаючись пригадати, як звуть механіка. А той підбіг і нерішуче зупинився, запитливо поглядаючи то на Карлова, то на начальника конвою.

— Ти знаєш цього чоловіка? — спитав лейтенант у механіка, показуючи на Георгія.

— Звичайно, знаю. Це ж командир третьої ескадрильї. Його недавно збили… Ще командир полку сказав про нього: «Карлов, якщо живий, обов’язково повернеться».

— Ну то як, тепер вірите? — спитав Георгій начальника конвою.

— Я вам ще після першої розповіді повірив, але не знаю — що робити. Адже я за кожного в списку відповідаю. — Лейтенант замислився на мить. — Мені хоча б якийсь папірець, щоб звітувати за вас.

— Ну й становище!.. — сказав Георгій.

— Знаєте, що можна зробити? Нехай він, — лейтенант кивнув на механіка, — якнайшвидше сповістить у полк, щоб по вас приїхали з якимось документом.

— Гаразд, — погодився Карлов.

Начальник конвою пояснив механікові, що арештовані йдуть на Зимовники, і відзначив на карті, де вони перебувають зараз.

— Так мені ж наказано евакуювати літак після вимушеної посадки, — нерішуче промовив механік.

— Хто наказав? — спитав Георгій.

— Інженер полку.

— В такому разі скажеш інженерові, що я тимчасово скасував його наказ. А зараз поспішай, щоб доповісти майорові Ємельянову, що я йду під конвоєм по рідній землі, яку сам звільняв, — пожартував Георгій.

— Добре. Я швидко, товаришу лейтенант!

Начальник конвою зупинив вантажну машину і попросив підвезти механіка. Як тільки машина рушила, Карлов і лейтенант побігли наздоганяти конвой, що відійшов уже досить далеко.

Дізнавшись від лейтенанта, що чоловік у шинелі поліцая справді радянський льотчик, конвойні різко змінили своє ставлення до Георгія. Вони посадили його в сани і не знали, що ще запропонувати йому, аби якось згладити провину за свою колишню ворожість. Та льотчик не ображався на них. Хвилюючись, він нетерпляче поглядав на дорогу.