Літак підбито над ціллю

Непередбачені зустрічі

Тужним поглядом проводжав Карлов літаки товаришів. Останній штурмовик розтанув у мутній вологій імлі, що застелила очі, а Георгій усе ще напружено вдивлявся в бездонну далечінь, намагаючись розглядіти літаки. Перед очима попливли блискотливі іскорки. Він одвернувся.

«Невже кінець?» — подумав льотчик.

Вилітаючи на бойові завдання, Георгій часто думав: «А що коли мій літак буде підбито? Що коли доведеться сісти там, у них?» Щоразу він намагався відігнати цю настирливу думку, але вона лізла в голову: «А що ти робитимеш, коли опинишся на землі віч-на-віч з фашистами?» І Георгій давно вирішив: «Тільки битися. Битися до останнього патрона, до останнього подиху. Краще смерть, ніж…»

Ні, він не називав це полоном. Георгій вважав ганьбою потрапити до лап ворога.

Тепер, приземлившись далеко від лінії фронту, він швидко оглядівся.

На багато кілометрів, від обрію до обрію, лежав сніг. Жодної оселі, жодного димочка. «Головне — спокій, — згадав Георгій власні слова, які говорив курсантам, випускаючи їх у перший самостійний політ. — Треба пробиратися до своїх. Перейти лінію фронту».

Важко переставляючи ноги, він пройшов по глибокому снігу і відшукав автомат, який скинув йому Світлишнев. Круглий диск був повен патронів.

«З цим ще можна повоювати», — зрадів льотчик. Він повернувся до літака, взяв з кабіни дві маленькі банки згущеного молока — залишки бортового пайка — і поклав їх у широкі кишені комбінезона. З жалем згадав про передчасно з’їдені плитки шоколаду.

Кілька хвилин Георгій уважно роздивлявся карту, прикинув по ній відстань до лінії фронту. Потім поклав планшет на сидіння, вийняв з кобури пістолет і вистрілив у підлогу кабіни. З нижнього бака фонтанчиком бризнув струмок бензину. Розтікаючись, бензин забарвлював сніг. Незабаром біля літака утворилася велика рожева пляма.

Георгій запалив самокрутку. Жадібно наковтавшись диму, кинув недокурок на порожевілий сніг і швидко відбіг убік. Від штурмовика шугнув чорний сніп полум’я. Тільки раз обернувся Карлов на вогонь і попрямував на північний захід.

Йти по глибокому снігу було важко. Кожен рух посилював тупий, ниючий біль у пораненій долоні. На щастя, льодовий вітер дув майже в спину. Щоразу, коли Георгій витягав зав’язлі ноги, маленькі грудочки снігу обсипалися з них. Вітер відразу підхоплював їх і ніс уперед по іскристій білій рівнині.

Пройшовши кілометрів п’ять цією рівниною, Георгій побачив у степу два великих стоги сіна. Долаючи кучугури снігу, добрів до першого. Здоровою рукою розгріб сіно з боку, захищеного від вітру, заліз у невелику виїмку і закрив сіном вхід. Тільки тепер відчув величезну втому: блукання по бездоріжжю і нервове напруження виснажили його.

Він зробив у сіні маленьку віддушину і подивився назовні. По рівній сніговій поверхні бігли хвилясті вихори поземку. Глибокі сліди від Георгієвих унтів швидко наповнювались білою крупою.

«Перечекаю тут, поки посутеніє, — вирішив Карлов. — Удень перший, кого зустріну, розпізнає в мені радянського льотчика. На Маничі в станицях можуть бути німці. Треба, коли зайде сонце, відразу рушати далі, щоб встигнути минути Манич уночі».

Георгій дістав згущене молоко, вийняв з-за халяви ніж і продовбав банку.

Цей гострий, схожий на фінку ніж, ручка якого була складена з різноколірних кружечків плексигласу, був зроблений вмілими руками авіаційних механіків. Він мав бути знаряддям захисту на той випадок, коли льотчик потрапить на ворожу територію. Такі саморобні фінки були в багатьох льотчиків діючої армії, але цю «холодну зброю» застосовували переважно для розпечатування консервних бляшанок.

Наковтавшись тягучої солодкої маси, од якої злипалися губи, Карлов відчув, що все його тіло наповнює млість, йому захотілося спати. Георгій ліг і заплющив очі.

В його уяві попливли відомі з дитинства сонячні береги Чорного моря.

Карлов виріс у Криму. Після смерті батька велика сім’я Кардових опинилась у скрутному становищі, і Георгій, закінчивши сім класів, пішов працювати у зернорадгосп «Більшовик». Незабаром він став комбайнером.

Георгій згадав початок свого самостійного життя. Вісімнадцятирічний комбайнер Карлов перший у Криму перевиконав план збиральних робіт і добровільно поїхав у Сибір на збирання врожаю.

У великому клубі, заповненому комсомольцями, Георгію Карлову вручали першу нагороду за трудові успіхи. Це був цінний подарунок — іменний годинник, з яким Георгій ніколи не розлучався.

Він підніс ліву руку до вуха. Так-так, так-так, так-так, — спокійно відлічував маятник.

Знову пригадалися довоєнні роки. Путівка комсомолу в Сімферопольський аероклуб. Польоти з інструктором на маленькому ПО-2.

Георгій посміхнувся, згадавши, як одного разу інструктор приніс до літака мішок з піском і, прив’язавши його у своїй кабіні, сказав: «Лети самостійно. Головне — спокій! Зроби два польоти по колу».

Перший самостійний виліт. Чи можна його забути?

Цей політ Георгій пам’ятав до найменших подробиць.

В передній інструкторській кабіні лежав тільки мішок з піском. Отже, він, Георгій Карлов, керує літаком самостійно! Справдилася його мрія. І, міцно стискуючи ручку управління, Георгій заспівав від радості. Рокіт мотора поглинав слова пісні, а він співав:

У першу ж свою відпустку Георгій поїхав у Крим. Цілими днями блукав молодий лейтенант по звивистих гірських стежках. Він добре знав тут кожен поворот, кожен спуск і підйом.

Ось і тепер крізь дрімоту льотчик виразно чує шум хвиль, бачить чіткі силуети гір на тлі ясного голубого неба. Як припікає сонце! Він лежить на пляжі, розкинувши руки. Маленький камінчик під лівою долонею розпікся на сонці так, що палить шкіру. Георгій намагається скинути дрімоту і звільнити руку. Великим зусиллям він примушує себе розплющити повіки. Перед очима — обмерзлі від вологого дихання соломинки трави, а за віддушиною у сіні мете й курить сніговий поземок. Суцільна сіра імла затягла небо.

— Стій, дурна! — почув раптом Георгій чийсь голос.

Він здригнувся і повернув голову на окрик. Дрімоту мов рукою зняло. Біля сусіднього стогу стояв кінь, запряжений у гринджоли. Чоловік у дубленому кожусі підчеплював вилами і клав на сани великі оберемки сіна. Скільки не вдивлявся Георгій, нікого більше не побачив. Чоловік лаяв, мабуть, коня.

Карлов вирішив поговорити з незнайомим. Вибравши мить, коли той повернувся по новий оберемок сіна, Георгій швидко виліз із стогу і пішов до чоловіка.

Помітивши військового з автоматом, незнайомий опустив вила і вп’явся зляканим поглядом у льотчика.

— Здрастуйте! — сказав Карлов.

— Доброго здоров’я, — відповів незнайомий, запобігливо посміхаючись, його молоде обличчя обросло бородою, злякані очі неспокійно бігали. Ці очі вразили Георгія. Дивна приреченість прозирала у погляді незнайомого, якому на вигляд було років двадцять.

— Ти хто такий? — спитав Карлов, вдивляючись в його обличчя.

— Оточеиці ми, — нерішуче відповів бородатий хлопець. — Нашу частину розбили ще минулого року. Кого вбито, хто в полон потрапив, а хто переховується по станицях. Працюємо потроху за шматок хліба.

— Виходить, пристосувався? А, либонь, росіянин?

Хлопець похнюпив голову.

— Ви льотчик? — спитав він.

— Був льотчиком, а тепер ось, як ти… нібито оточенець, — посміхнувся Георгій. — Тільки я за шматок хліба себе не продам. До своїх пробиратимусь.

— У такому обмундируванні? Та ви до першої станиці дійдете, а там поліцаї схоплять… Ходімте до нас. Відвезу у станицю, — несподівано запропонував хлопець. І квапливо додав: — Я вас у сараї сховаю. Якусь чумарчину та валянки на ваші хутра виміняємо.

— А це звідси далеко? Німці там є?

— Зараз німців немає, а до станиці кілометрів вісім буде.

— А ти мене німцям не викажеш?

— Бороиь боже! Я й сам тільки до літа перечекаю, а там додому подамся. Кажуть, німці влітку вже на Уралі будуть.

— Дожидайся, аякже! — розсердився Георгій. — Гляди, щоб до літа німці за Дніпром не опинилися.

— Та невже?.. — здивувався хлопець.

— От тобі й невже! Їм на Волзі всипали так, що й досі чухаються. Тебе як звати?

— Пузанком кличуть. Таке прізвисько.

— Прізвисько незавидне…

— А я не ображаюся. Ще з дитинства за великий живіт цим прізвиськом наділили.

Георгій замислився. Для більшої безпеки йому, звичайно, був потрібен цивільний одяг. Оточенець своєю безхитрою простотою викликав деяку довіру.

— Гаразд, — Георгій махнув рукою. — Якщо зрадиш, перша куля тобі!

— Та ви не бійтеся. Я чесно. Сховаю, а потім Надію Іванівну пришлю.

— Хто вона така, твоя Надія Іванівна? — насторо жився Карлов.

— Вона не моя, вона нічийна. З Ленінграда, з блокади привезена. Залазьте на сани. Я вас сіном прикрию.

Георгій спробував вилізти наверх і не зміг. Він притиснув до грудей ниючу долоню. На лобі виступив піт.

— Давайте допоможу, — сказав Пузанок.

Хлопець нагнувся, Георгій виліз йому на спину, потім — на сани і ліг, поклавши автомат перед собою. Пузанок закидав його сіном і перетягнув навантажені сани вірьовкою.

— Но, рушай! — Хлопець прицмокнув, смикнув за віжки. Кінь, провалюючись у снігу, важко зрушив з місця навантажені сіном сани. Незабаром виїхали на проїжджу дорогу. Хлопець видерся наверх саней.

— А як твоє справжнє ім’я, Пузанок? — почувся з-під сіна голос Георгія.

— Та називайте так, як усі, — Пузанком. Я вже до цього звик, — неохоче відповів оточенець. — Тільки зараз не розмовляйте, бо хтось їде назустріч.

Георгій прислухався: по замерзлій дорозі вицокували копита. Хтось наближався до них. Ось копита застукали поряд, ось кінь уповільнив ходу, ось… Ні, проскочив мимо.

Далі їхали мовчки. Нарешті десь зовсім близько загавкав собака. Запахло кізяком і димом. Кінь зупинився.

— Пузанок приїхав! — почувся чоловічий голос. — Гей, Надіє Іванівно! Допоможи йому перекидати сіно. Під’їжджай, Пузанок, до сарая, — владним тоном наказав той чоловік. — А я тим часом до сусіди зайду.

Кінь проїхав трохи вперед. Пузанок скинув з Карлова велику купу сіна.

— Вилазьте! Нема нікого. Йдіть у сарай, — зашепотів він. — А тепер лізьте туди, — він показав рукою на горище, до якого було приставлено драбину. Карлов швидко виліз на горище і оглядівся: тут було трохи сіна, лежали подертий хомут, віжки, стирчали голоблі.

— Складайте швидше. — На горищі виросла копиця сіна.

— Пузанок! З ким ти там розмовляєш? — почулося знизу.

— Надіє Іванівно, нікому не скажете? — пошепки спитав хлопець.

— А що трапилось?

— Я російського льотчика знайшов, сюди привіз, щоб сховати.

Карлова вразили слова «російського льотчика». Чому цей хлопець не сказав «нашого льотчика»?

— Де він? — схвильовано спитала жінка.

— Там.

Зарипіла драбина. Георгій побачив заклопотане обличчя з великими сумними очима. Жінка вилізла на горище і кинулась до льотчика.

— Рідний мій! — Вона обняла його. — Нарешті, хоч одного побачила. Як там наші? Чи скоро прийдуть?

— Скоро, скоро! — впевнено відповів Карлов. — До цих місць кілометрів вісімдесят лишилося. За тиждень тут будуть.

— Пузанок! Ти поки що скидай сіно з саней, а коли хазяїн надійде, на горище подаватимеш, — тихо сказала Надія Іванівна.

— Як ви сюди потрапили? — спитала вона льотчика.

Карлов коротко розповів, хто він і як опинився тут.

— Мені б цивільну одежину роздобути. Днів за три дійшов би до своїх.

— Щось придумаємо.

Жінка не зводила з Карлова виплакаиих очей.

— А ви звідки будете, Надіє Іванівно?

— З Ленінграда. Чоловік загинув на фронті ще на початку війни. А мене взимку сорок другого року евакуювали з Ленінграда «шляхом життя» — через Ладозьке озеро… Син у мене загинув там, Сашенька. П’ять років йому минуло. — Вона на хвилину замовкла. Затремтіли куточки губ. — Два «Мессершмітти»… Бачили ж, що жінки з дітьми йдуть, а проте почали обстрілювати колону. Вперше обстріляли — нещастя тоді минуло мене. А вдруге… Я Сашеньку своїм тілом прикрила, а він голову висунув… І прямо влучили в голову… — Вона затулила обличчя руками.

Георгій стиснув кулаки, застогнав крізь зуби.

— Що з вами? — стривожилася жінка.

— Бити мерзотників треба, а я сиджу тут…

— Гей, Надіє Іванівно! Приймайте, — гукнув Пузанок і подав на вилах оберемок сіна.

— Хазяїн іде, — пошепки сказала жінка. — Ховайтесь у цей куток, я вас прикрию сіном.

Георгій здивувався, як легко вона підняла цілу купу сіна.

— Натренувалася вже, — зауважила Надія Іванівна, відповідаючи на його здивований погляд.

— Пішов у хату, — почулося знизу шепотіння Пузанка.

З допомогою Георгія жінка склала сіно і зробила затишну схованку.

— Ну, влаштовуйтесь тут зручніше, а ми підемо в хату.

— Пузанок мене не викаже? — несподівано запитав Карлов.

— Не викаже! — впевнено відповіла Надія Іванівна. — Він сам нещасний.

— А чому він назвав мене «російським льотчиком»?

— За звичкою. У нас тут населення ділить воюючі сторони на німців і росіян. До того ж росіян тут мало, місцеві жителі переважно калмики.

— А ви давно в цій станиці, Надіє Іванівно?

— Та майже рік… Коли вбили Сашеньку, хотіла піти на фронт. А потім побачила дівчинку. її не могли одірвати від убитої матері. Я умовила маленьку, взяла з собою. І вже не могла залишити її і піти на фронт… Нас з Лізою привезли сюди. Я найняла кімнату в нашого хазяїна. А через кілька місяців прийшли німці.

Надворі швидко смеркалося.

— Скоро ви там? — тихо спитав Пузанок.

— Зараз, зараз! Трохи пізніше я прийду напувати корів, тоді принесу вам попоїсти. — Вона зняла рукавицю і подала Карлову свою маленьку огрубілу руку. — Я з радощів, що зустріла вас, навіть про ім’я забула спитати.

— Георгієм мене звуть. Георгій Сергійович, — сказав Карлов, вдячно потискаючи їй руку.

Було вже зовсім темно. Льотчик вийняв банку згущеного молока, яку розпочав удень, і доїв його. Захотілося пити. Карлов проколупав у стрісі дірку, добув трохи снігу і жадібно почав смоктати його.

Холоду він не відчував: светр з верблюдячої шерсті, унти з собачої шкури і хутряний комбінезон добре зогрівали його. Поранена рука переставала нити, але почала боліти голова. Наче лещатами здавило скроні.

Георгій поліз у кишеню по кисет. Тютюну лишилося зовсім мало. Згадався недавній випадок. Георгій дізнався, що Семенюк вимінює свій тютюн у товаришів на шоколадне драже «Кола», що його видавали льотчикам як засіб від стомлюваності. Карлов тоді наодинці добре відчитав Семенюка. Той спочатку вперся, але, присоромлений командиром ескадрильї, пообіцяв більше не робити такого обміну.

Того ж дня Георгій прийшов у гуртожиток, дістав з-під матраца парашутну сумку і запропонував льотчикам висипати в неї весь пайок тютюну, а потім звідти брати скільки кому треба. Льотчикам ця пропозиція сподобалась, і з того часу в ескадрильї Карлова, та й в інших ескадрильях, з’явився «спільний котел».

Георгій навпомацки скрутив «козячу ніжку». Але запалити її не наважився: найменший спалах світла міг виказати його. Він потримав у губах незапалену самокрутку і обережно поклав її назад у кисет.

«Семенюк і Архипов, напевно, розповіли, що сталося вчора ввечері, — подумав він. — Цікаво, чи знає про де Ємельянов? Якщо знає, — лає, мабуть, мене!»

Карлов не шкодував, що полетів на завдання з простреленою рукою. Рана не заважала вести літак. Те. що його штурмовик підбили, — цілковита випадковість.

«Ємельянов зрозуміє. Повинен зрозуміти. Зате який переполох ми зчинили на Сальському аеродромі!.. Але де подівся Долаберідзе? Мабуть, загинув… Сумно зараз у полку…» Він згадав, як завжди хмурнів командир, коли йому приносили на підпис повідомлення про загибель льотчика.

З жахом Георгій уявив собі, як його дружина одержить таке саме повідомлення.

«Ні, ні! — відігнав він цю думку. — Адже друзі бачили, що я виліз із літака. Вони заспокоять дружину, пояснять, чому я перестав їй писати».

Сержанти Семенюк і Архипов повернулися з аеродрому в гуртожиток.

Весь день вони, мов змовники, трималися осторонь інших льотчиків і, тільки-но з командного пункту звилася червона ракета — сигнал відбою, обидва пішли в станицю. Вони першими прийшли в гуртожиток і, не знімаючи комбінезонів, сіли за стіл. Здавалося, кожен думав про своє. Але коли Семенюк підвівся і дістав з-під нар баян Георгія, Архипов повернув голову в його бік.

— Де зараз бреде твій хазяїн? — сумно промовив Семенюк, погладжуючи баян.

Архипов ніби тільки й чекав цього запитання.

— Я ж казав — не треба його, пораненого, пускати. Тоді й не збили б нашого командира, — докірливо сказав він.

— А як його не пустиш? Командирові полку, чи що було б доповісти, по-твоєму? — роздратовано спитав Семенюк.

— Та хоч би й… доповісти!

— Коли б ти надумав зробити таку дурницю, я не вважав би тебе за друга.

Семенюк надів лямку баяна на плече і невміло почав підбирати якусь мелодію.

— Тут поранена рука ні до чого. «Кому судилося бути збитим, тому ніколи не бути повішеним», — згадав він улюблену приказку командира ескадрильї. — А Карлов повернеться. От побачиш — повернеться. Нема чого ховати його заздалегідь. Бахтін бачив, що він з літака виліз. І не тільки Бахтін — усі бачили. І голий степ навколо бачили. Німців там близько не було, не повинен загинути наш командир. — І, трохи помовчавши, додав: — А якби він не полетів, тоді напевно загинув би для нас, бо не повірили б йому. А це вже страшніше за смерть.

— А чому б йому не повірили? — з гнівом спитав Архипов. — Адже ти сам розповідав про його хоробрість. Пам’ятаєш, над Волгою ви шісткою вісімнадцять «Юнкерсів» розігнали, не дали бомбувати нашу переправу? Він тоді був ведучим.

— Пам’ятаю, все пам’ятаю, — нетерпляче відповів Семенюк. — Ми з тобою повірили. А інші? Знайшлися б і недовірливі. Адже це надзвичайний випадок — руку прострелити. Не забувай — вони мали летіти не на прогулянку.

Семенюк відклав баян і пройшовся но кімнаті.

— Ну, то що робитимемо? Розкажемо всім? — спитав Архипов.

— По-моєму, не треба. Адже ти обіцяв Карлову мовчати? Обіцяв. От і мовчи. І давай більше не згадувати про це, — відрубав Семенюк.

— Баян сховай. Нема кому тепер грати, — нагадав Архипов.

За вікном почулися голоси льотчиків. Розчинилися двері, і усміхнений, розчервонілий на морозі Сашко Дубенко гукнув з порога:

— Ага! Ось де ви, голубчики! Зараз Архипов танцюватиме.

Дубенко вийняв з кишені складений трикутником лист.

— Танцюй, Павлику! Від коханої, певно?

— Іншим разом затанцюю, а сьогодні не час, — відповів Архипов.

Льотчики замовкли. Дубенко перестав посміхатися, підійшов до Архипова і віддав листа.

— Та це ж від батька, — зрадів Архипов, побачивши знайомий почерк. Він розгорнув трикутник. — Оце татусь! Знову листа віршами написав.

Настрій в кімнаті змінився.

— Коли віршами — читай уголос, — попросив Дубенко.

— Павло й сам вірші пише. Тільки вчора батькові цілу поему послав, — сказав Семенюк. — Читай, Павле!

Архипову здалося, що з нього глузують, і він недовірливим поглядом окинув льотчиків. Проте ніхто не посміхався. Тоді він підвівся з ослона і почав голосно читати:

В хату ввійшли Ємельянов і Голубев. Павло зупинився на півслові. Льотчики виструнчилися мов за командою.

— Сідайте, сідайте! — дозволив командир полку.

Обличчя Ємельянова змарніло, насуплені брови нависли над очима. Всі знали, що він дуже любив Карлова. А хіба самі вони не любили його — скромного, привітного, мужнього.

Ємельянов і Голубев сіли за стіл.

— Тут, здається, хтось читав вірші? — Ємельянов обвів пильним поглядом льотчиків. — Ну чого ж замовкли, читайте далі! Ми теж хочемо послухати.

— Це Архипову батько листа написав віршами, — сказав Семенюк, що звик, не додержуючи субординації, першим вносити ясність.

Від хвилювання Павло розчервонівся.

— Читайте. Архипов. Не соромтеся… — підбадьорив його майор Голубев.

Спочатку зривисто й невпевнено, а потім голосніше і сміливіше задзвенів молодий голос льотчика:

Архнпов замовк і непевно подивився на командира полку, потім на льотчиків.

— І понесеш на крилах літака смерть ворогам, прославивши Вітчизну, — замислено повторив Ємельянов. — Мабуть, коротше й не скажеш, га? — повернувся він до Голубева.

— Чудові слова! І вірші хороші. Видно, великої душі людина писала їх.

— Сержант Архипов і сам не гірше за батька віршує. Я читав його твори, — не втерпів Семенюк.

— То ви батькові теж віршами відповідатимете? — спитав у Павла Ємельянов.

— А що я можу йому відповісти? Ось уже тиждень, як я на фронті, а ви ще й досі не дали мені бойового завдання, — гарячився юнак.

— Не поспішайте! До Берліна ще далеко, вистачить фашистів і для вас, — посміхнувся Ємельянов. — Сьогодні вночі наші механіки закінчать ремонт двох бойових літаків. Один з них можете вважати своїм. На його крилах і понесете смерть для ворогів — адже любов до Вітчизни тепер вимірюється кількістю знищених гітлерівців.

— Дякую, товаришу командир, — сказав Архипов.

— Ну от, а ти, Павло, засумував. «Літака не дають. На завдання не посилають», — передражнив його Семенюк.

— А ви, Семенюк, коли прибули в полк, пригадую, теж слідом за командиром ходили — просилися на завдання. Навіть хотіли скаржитися, що вас не посилають у бій, — розсміявся майор Голубев і відразу ж урвав сміх: — Скажіть, Дубенко, адже ви летіли позаду Долаберідзе, невже ви не бачили, що з ним сталося?

Дубенко підвівся.

— Товаришу майор! — доповів він. — На другому заході я ще бачив його. А на третьому… Над ціллю все було оповите димом. Та ще два «Мессершмітти» злітали з аеродрому… Коли я вийшов з атаки, Долаберідзе вже не було.

— Ну що ж, трапляється, — повільно сказав Ємельянов. — У такому пеклі, Олександре Дмитровичу, — звернувся він до Голубева, — для того, щоб за всім устежити, великий бойовий досвід потрібен. Не всі його набувають швидко. В бою прописні істини кров’ю доводиться осягати. Не доглядів Дубенко, а тепер ось гадай: де Долаберідзе, що з ним сталося? Формально — пропав безвісти, а він, можливо, подвиг зробив — врізався на своєму штурмовику у фашистські літаки. — Ємельянов замислився і, щось пригадавши, похитав головою. — Чого не буває в житті! Пам’ятаю, приїхав до нас у полк інженер ескадрильї. Не встиг прибути на фронт, як необережно сплигнув з крила літака під гвинт, що обертався, і загинув. Надіслали ми повідомлення його родині: «Загинув у боротьбі з німецькими загарбниками…» Тяжко рідним, а все ж відомо, що з людиною сталося. Їм і шана, і пенсія як сім’ї загиблого… А з льотчиком Жовтоножком не так було. Одного разу не повернувся з завдання. Де він? Невідомо. Теж, як тепер… ніхто не бачив. Повідомили, пам’ятаю, його сім’ю: вилетів на бойове завдання і пропав безвісти. Дружині й пенсії не дали. Якщо пропав безвісти — можливо, він у полон потрапив. Через два місяці потіснили німців у тих краях. Це коли Ростов звільнили, пам’ятаєте? Спочатку випадково знайшли в степу штурмовик, а потім від жителів сусіднього села дізналися й про долю Жовтоножка… Виявляється, штурмовик був підбитий зенітним снарядом. Жовтоножко сів, як кажуть, «на черево», з підібраними шасі, недалеко від дороги. По ній рухалися німецькі автомашини з солдатами. Дві вантажні машини звернули з дороги і рушили до літака. Їхали спокійно — літак, що впав, був для них уже не страшний. А Жовтоножко бачив, як машини самі поволі вповзають у сітку прицілу і наближаються до перехрестя. Він натиснув на кнопку зброї і прошив передній грузовик від мотора до кінця кузова. Машина спалахнула і зупинилась. З другої німці скочили на землю, розсипалися по степу і, стріляючи на ходу з автоматів, почали підкрадатися до літака. Тоді Жовтоножко виліз з кабіни, сховався за броньованою обшивкою мотора і з пістолетом у руці став чекати. Він мав тільки дві обойми — по вісім патронів у кожній. Льотчик майже впритул зробив п’ятнадцять пострілів і вбив ще дев'ять гітлерівців. — Емельянов глибоко зітхнув. — Останню кулю Жовтоножко лишив для себе. © http://kompas.co.ua

— Ось тобі й «пропав безвісти»… — тихо промовив Семенюк.

— Так… сильний духом був цей Жовтоножко, — зауважив Архипов.

— Був він так само, як і ви, комсомольцем. Двадцять років йому минуло, — сказав майор Голубев. — Наші радянські люди вночі підібрали Жовтоножка і поховали як героя.

Запанувала мовчанка, — льотчики ніби вшановували пам’ять загиблого.

І, як завжди, Семенюк висловився першим:

— Карлова теж живим не візьмуть.

Усі запитливо глянули на командира полку.

Іван Олексійович Ємельянов… Це він учив їх битися і перемагати. Нерідко в небезпечні хвилини бою Ємельянов приймав на себе атаки «Мессершміттів», мов птах, одвертаючи ворога від своїх пташенят. Так було на Дону, на Волзі, і кожен знав, що так буде завжди, поки б’ється серце цієї людини.

Він знав і вмів оцінити кожного льотчика. Тому всі нетерпляче чекали, що скаже командир про Карлова.

І Ємельянов відповів:

— Якщо Георгій живий, він тепер десь пробирається потай у темряві. Будемо сподіватися, що повернеться.

— Тим паче, що в нього є автомат, — додав Семенюк.

— У Карлова на озброєнні не тільки автомат. У нього є ще партійний квиток. Він завжди підкаже, як треба діяти, — впевнено промовив Голубев.

— Це ти, Олёксандре Дмитровичу, дуже влучно сказав, — підтримав його командир полку. — А поки що тимчасово командувати ескадрильєю призначаю лейтенанта Мордовцева.

Емельянов підвівся і, збираючись іти, повернувся до Архипова:

— Напишіть батькові листа, а потім продумайте порядок роботи льотчика в кабіні. Завтра полетите на бойове завдання. Я сам поведу вашу ескадрилью.

В той час, коли відбувалася ця розмова і коли Георгій Карлов ховався на горищі сарая, сержант Долаберідзе, подолавши десять кілометрів бездоріжжя в степу, ліг відпочити в очереті на березі Манича.

Віддалившись од цілі на підбитому літаку і докладаючи нелюдських зусиль, він лише кілька хвилин зумів протримати в повітрі машину, що майже втратила керування.

Не випускаючи шасі, льотчик посадив поранений штурмовик у степу. На крилах зяяли дві величезні пробоїни, зроблені зенітними снарядами. Вздовж кіля чорніла вибита кулеметною чергою рівна лінія невеликих отворів, по краях яких стирчали рвані куски металевої обшивки. Весь фюзеляж був забризканий маслом, що витікало з бака.

Долаберідзе підпалив свій літак і рушив на схід. Уже смеркало, коли він добрів до Манича і, знесилений, упав на проіржавілі стеблини очерету, підімнявши їх своєю вагою.

Незабаром він почув шум. Визирнув з очерету. Близько десятка гітлерівців з автоматами наперевіс змикали навколо нього кільце оточення.

«Дешево не дамся», — вирішив льотчик. Він звів пістолет і приготувався до бою.

Попереду біг солдат з вівчаркою на довгому повідку. Долаберідзе прицілився в нього і спустив курок. Пострілу не було. Мить — і льотчик перезарядив пістолет.

Та й цього разу бойок, не подолавши замерзлого мастила, поволі пересунувся вперед, не вдаривши капсуля.

Долаберізде зрозумів, що зброя не діє. Тоді він заховав пістолет і документи в сніг і вийшов назустріч ворогам.

Вночі, жорстоко побитий, весь у синяках, льотчик був доставлений в німецьку комендатуру.

Минуло Години дві відтоді, як Георгій залишився сам. Навколо було тихо, тільки часом знизу долинало пирхання корів. Та ось він виразно почув, як зарипіли прочинені двері. Ледве помітне світло від ліхтаря проникло на горище. В сарай з цеберкою води ввійшла Надія Іванівна. Вона вилізла на горище до Георгія.

— Ну, як ви тут влаштувалися? Не змерзли? — спитала вона, виймаючи з кишені кожушини маленький згорток.

— Ні. Не змерз. Тільки захотілося пити.

— Візьміть поїжте, — Надія Іванівна подала йому згорток, — тут хліб і шматочок сала.

— Дуже вдячний. — Карлов розгорнув ганчірку і жадібно почав їсти.

— У чому б вам води принести?

— Ось у мене лишилася посудина з-під молока. Наберіть у неї води, будь ласка, — Георгій подав жінці банку. — А це для вас, — він поклав другу банку на її долоню, — тут згущене молоко.

— Навіщо, навіщо, вам самому здасться!

— Ні, ні, не відмовляйтеся, бо образите мене.

— Ну гаразд. Ми з Лізонькою вже, мабуть, з рік солодкого чаю не пили. Тепер покуштуємо. Дякую!

Надія Іванівна принесла Карлову води, напоїла ко рів і вийшла з сарая. Георгій зручно вмостився, Накрився сіном і незабаром заснув, сховавши обличчя в пухнасте хутро коміра.

Він прокинувся, коли крізь щілини в сараї вже почало проникати бліде світло. За ніч біль трохи вгамувався. Георгій обережно підвівся, щоб не потривожити рану.

Незабаром він почув, як хтось грюкнув дверима. В сарай увійшов Пузанок.

— Те зроби, це зроби. І так від зорі до зорі спини не розгинаю. А йому все мало, — сердито бубонів він. — Ач, шматком хліба докоряти почав, павук ненажерливий! Так би всю кров і висмоктав, іуда проклятий!

— Здрастуй, Пузанок! — привітався Карлов, підійшовши до краю горища.

Хлопець підвів голову і посміхнувся:

— Здрастуйте! Добре спали? Не замерзли?

— У такому одязі тепло, як на печі, — Георгій розстебнув комбінезон і, підморгнувши Пузанку, показав пухнасте хутро.

— Оце так підкладка! — захоплено вигукнув Пузанок.

Він був вражений товщею хутра і зачудовано дивився на льотчика. Потім, опам’ятавшись, заметушився, почав зривати з стіни збрую, хомут, віжки.

— А я коня запрягти прийшов. Хазяїн за Манич збирається до сина, його син там за старшого в поліції служить, — пояснив Пузанок.

Георгій насторожився.

— Чого ж ти раніше не сказав, що в хазяїна син поліцай.

— А ви ж не питали раніше, — відповів хлопець і вивів коня на вулицю.

«У самісіньке лігво зрадника потрапив, — подумав Георгій. — Невже хазяїн довідався, що я тут ховаюся?.. Ні, не може бути. — Георгій згадав, з якою щирою радістю зустріла його Надія Іванівна. — Навіть актриса нездатна так грати… А коли що — постріляю зрадників, сам застрелюсь, а живим не дамся».

Знадвору долинали бурчання і лайка Пузанка, який запрягав коня. Потім хлопець зайшов у сарай, узяв оберемок сіна і відніс його в сани.

Георгій почув владний голос. Від’їжджаючи, хазяїн наказував Пузанку, що треба зробити по господарству.

Через деякий час зарипіли полози саней.

— Увечері повернуся пізно, — виїхавши з двору, гукнув хазяїн.

Незабаром прийшла Надія Іванівна. її очі радісно сяяли.

— От ми й самі лишилися. Як перебули ніч?

— Переспав добре. А от мене непокоїть, що син вашого хазяїна в поліції служить.

— Та ви не турбуйтесь, він сюди тільки один раз і приїздив місяців два тому.

— А чому хазяїн сьогодні до нього поїхав? — допитувався Георгій.

— Та ви що? Невже не довіряєте мені?

— Довіряти довіряю, а все-таки дивно — чому саме сьогодні поїхав хазяїн? — він пильно глянув на жінку.

Хвилину вони дивилися одне одному в очі.

Надія Іванівна спокійно пояснила:

— Хазяїн уже кілька днів збирався до сина. Там гостює його дружина, він хоче привезти її додому. Досі були великі морози. А з учорашнього вечора потеплішало, от він і поїхав сьогодні.

Вони помовчали.

— Не бійтеся, друже, не думайте про це, — ласкаво і переконливо зашепотіла вона. — Ніхто вас не викаже.

Все буде добре. Зараз принесу вам попоїсти і піду до знайомої ленінградки. Спитаю, може, у неї від чоловіка лишилась якась одежина.

Ці слова схвилювали Карлова.

— Дякую, Надіє Іванівно, — глухо промовив він. — Дуже дякую!

…Від знайомої Надія Іванівна повернулася з порожніми руками.

— Так само, як я, все виміняла на молоко та хліб, — сказала вона, зітхаючи. — Де ж дістати одяг? Украсти в хазяїна? Але він помітить. З дому вижене…

— А в Пузанка нічого не знайдеться? — спитав Карлов.

— Де там, весь його одяг на ньому.

— А що коли… вночі зайти з автоматом у хату і зажадати від хазяїна старої одежини?

Надія Іванівна на хвилину замислилася.

— Звичайно, з переляку хазяїн усе вам віддасть, а потім, коли підете, напевно побіжить до старости. А той вишле погоню. Староста з-за сина побоюється хазяїна.

— Так я зв’яжу його і замкну, сам — на коня, і шукай вітра в полі. За ніч я далеко махну.

— Рисковано, — вагаючись сказала Надія Іванівна.

— Але іншого виходу нема…

— Тільки тоді ви вже й нас зв’яжіть. Я вам приготую вірьовки.

— Можна до вас нагору? — почувся тихий голос Пузанка.

— Можна, лізь сюди, — дозволив Георіій і додав: — А Пузанок нехай не розпрягає коня, коли хазяїн повернеться.

Хлопець виліз на горище і сів навпочіпки біля льотчика. Надія Іванівна розповіла йому про план Георгія. Пузанок слухав і тільки кліпав наївними очима. Було важко зрозуміти, як він ставиться до наміру Георгія. Минуло чимало часу, поки хлопець сказав протягом:

— Та добре вже. Чого там. Тільки кінь прийде стомлений. Може б, усе це на завтра відкласти? — І раптом пожвавішав: — Завтра я вас миттю за Манич перевезу.

— Ну, ви тут вирішуйте вдвох, а я подивлюсь, щоб часом хто не зайшов у сарай. — І Надія Іванівна спустилася вниз.

— А ти, Пузанок, не думаєш до своїх податися? — Карлов пильно вдивлявся в неголене обличчя хлопця.

— Де вже мені! От коли росіяни прийдуть, тоді знову піду воювати.

— А ти сам хіба не росіянин?

— Чому ж не росіянин? Росіянин! А що?

— Та все дивуюсь, що ти від слова «наші» одвик.

Хлопець спідлоба глянув на льотчика.

— Ти коли-небудь чув, Пузанок, про навалу Чингіз-хана на Русь, про татарське іго? — спитав Георгій.

Хлопець заперечливо хитнув головою.

— Хани забирали в неволю жінок, дітей, грабували й палили міста, села. Так само, як тепер гітлерівці роблять. Триста років стогнала руська земля під татарським ігом. Та піднявся наш народ, зібрав сили і вигнав ханів з своєї землі. От і тепер — коли геть усі піднімуться проти фашистів, коли такі, як ти, — оточенці, — презирливо вимовив це слово Георгій, — не відсиджуватимуться по хуторах і станицях та не гнутимуть спину за шматок хліба, покотяться тоді німці за Дон, за Дніпро, а там і до Вісли та Німану близько. Так-то, Пузанок! Соромно тобі має бути.

Хлопець слухав льотчика з широко відкритими очима.

— Правду кажете, час до своїх подаватися, — сказав він нарешті. — Тільки з хлопцямц треба поговорити. — Нас же четверо в цій станиці поневіряється. Разом зручніше.

— Тільки не гайтеся!

— Ні. Ось виряджу вас і зберемося. Хлопці слухають мене. А Степан уже давно вирішив тікати.

Раптом вони почули громовий гуркіт — десь зовсім близько пролунав вибух.

Пузанок здригнувся, скочив на ноги. Розширені зіниці сполохано забігали в усі боки. Здавалося, він шукав місця, куди можна було б плигнути, сховатися від звуків, що нагадували гуркіт бою. Охоплений нестримним панічним страхом, хлопець затулив обличчя руками.

А коли опустив руки і глянув на льотчика, в його очах не було нічого людського — погаслі, спустошені очі зацькованої істоти.

«Що ж… хоробрість не народжується разом з людиною, — подумав Георгій. — Потрібна воля, щоб побороти боягузтво».

— Чого ти злякався, Пузанок? Оточення пригадав? — спитав він.

— Та ні, це я так, — соромливо відповів хлопець.

— До своїх не передумав іти?

Пузанок промовчав.

— Не забудь — коня не розпрягай, коли хазяїн повернеться, — нагадав йому Георгій.

— Добре, не розпрягатиму.

Пузанок пішов. Час спливав повільно… Протягом дня Карлов до дрібниць продумав свій план. Коли почало смеркати, Надія Іванівна знову принесла йому попоїсти.

— Ну як, усе приготували? — запитав він у неї.

— Здається, все. Вірьовок на п’ятьох вистачить. Біля груби повісила чорний кожух. Коли зайдете, одразу праворуч. Під кожухом валянки поставила. А от шапку доведеться в хазяїна відібрати.

— Ну й чудово!

— Що це ви, Георгію Сергійовичу, з Пузанком зробили?! Немов підмінили хлопця — веселий ходить, цілий вечір сміється, жартує.

— Он як? Це добре. Виходить, серце в нього від тягаря звільнилось… Ну, давайте попрощаємось, Надіє Іванівно. Не знаю, як мені й дякувати вам. — Георгій міцно потиснув жінці руку.

Хазяїн повернувся пізно. Ще з саней гукнув Пузанку, який вийшов йому назустріч:

— Завтра вдосвіта збирайся по сіно. Росіяни близько. Може, скоро тут будуть — від нашого сіна тоді нічогісінько не залишиться.

«Ідуть наші, ідуть, — хотілося крикнути льотчику. — Швидше б дістатися до них!»

Хазяїн пішов у хату.

— Шкуру йому рятувати треба, а він за сіном вболіває, — пробурмотів Пузанок, зайшовши в сарай.

— Як там на вулиці, нікого нема? — спитав у нього Георгій.

— Начебто нема, йдіть.

Георгій узяв автомат, намацав драбину і спустився вниз. На вулиці було темно і безвітряно.

В тьмяному снопі світла, що падав з хатнього вікна, плавно опускався лапатий сніг.

— Ідіть, а я тут повартую, — сказав Пузанок.

Карлов зійшов на високий ганок і, повісивши автомат на шию, смикнув ручку дверей. Вони відчинилися. Перед ним були темні сіни. Ліворуч з нещільно зачинених дверей падала на підлогу вузенька смужечка світла.

— Це ти, Пузанок? — почувся голос хазяїна.

Георгій розчинив двері навстіж і увійшов у кімнату.

Хазяїн сидів за столом з окрайцем хліба в руці.

В довгих вусах, що звисали до підборіддя, заплутались хлібні крихти. Коли він побачив льотчика, його густі руді брови злякано злетіли вгору, від чого на широкому лобі утворилося багато зморщок. Якусь мить хазяїн хати сидів з напіввідкритим ротом, оторопівши від несподіванки.

Потім він через силу проковтнув хліб і запитав:

— Ти звідки взявся, соколе ясний?

— З неба впав! — промовив льотчик. — Вирішив провідати вас!

З-за печі визирнула дружина хазяїна, яка ще не встигла зняти з голови вовняну хустку. Обличчя в неї було спотворене страхом. З другої кімнати вийшла Надія Іванівна. Вона не спускала очей з Карлова.

Георгій скоса глянув на піч і побачив кожух, а під ним на підлозі — великі сірі валянки.

— От що, хазяїне, я зайшов ненадовго. Хочу виміняти свій хутряний комбінезон і унти на твій кожух і валянки. Згоден?

— Можна б і виміняти. Та тільки ж не збудеш твого одягу, відразу заберуть, — ніби зважуючи, повільно відказав хазяїн і почухав потилицю. «На ловця і звір біжить», — подумав він.

Справа в тому, що, відвідавши сина, хазяїн дізнався про тяжке становище німців під Сталінградом. Син розповів йому, що німці евакуюють тилові установи, що залізницею проходить велика кількість санітарних поїздів, переповнених пораненими. Старий зрозумів — днями гітлерівців виметуть і з цих місць. Син збирався тікати з фашистами.

Повертаючись додому, старий весь час з розпачем думав, як він виправдовуватиметься перед Радянською владою за те, що син служив у поліції і за те, що й сам він жив у дружбі з гітлерівцями.

«А що коли сховати, врятувати цього льотчика?. Звичайноі так і зроблю», — миттю вирішив він, і на його обличчі засяяла лагідна посмішка.

— Чого ж стоїш? Проходь, сідай, коли зайшов, — запросив хазяїн. — Тільки хто ж у гості із зброєю ходить? — І відразу спитав: — Що там чувати, чи далеко наші? Чи скоро прийдуть?

— А ти, мабуть, не дочекаєшся? — посміхнувся Георгій і, вдивляючись в обличчя старого, намагався піймати його ухильний погляд. «Хитрує, зрадить», — подумав льотчик.

— Днів за три-чотири тут будуть, — сказав він.

Хазяїн удав, що він дуже радий.

— От добре! Цей час можеш перебути в мене — не викажу. В мене тут живе один оточенець, не скаржиться. Та ще он з Ленінграда вакуйована, — хазяїн, шукаючи підтримки, обернувся до Надії Іванівни.

— Поки що давай кожух з валянками, — сказав Георгій.

— Та ти сідай, роздягайся. А кожух — он він, на стіні висить, і валянки біля нього стоять. Либонь, добрі будуть?

Карлов присунув до дверей табуретку, зняв унти і почав скидати комбінезон. Автомат він передбачливо поставив до стіни біля дверей.

Хазяїн уважно роздивлявся орден Червоної Зірки і два кубики в петлицях на гімнастьорці льотчика. «Командира, орденоносця врятую. Обов’язково повинні виправдати», — міркував він.

— А ти, голубе, підтвердиш, коли наші прийдуть, що я тебе від німців ховав? — спитав він.

Георгій усе зрозумів, «Мною рятуєшся? Вбити тебе мало, запроданцю, — подумав він. — Та вже нехай, наші незабаром тут будуть, розберуться».

— Аякже! Прийду до своїх і відразу повідомлю командування, хто мені допоміг. У нас за врятування людей навіть орденами нагороджують.

— І чого тобі поспішати? Ще спіймають. Перебудь у мене в сараї. Годуватиму, — пообіцяв хазяїн — До мене ніхто не поткнеться, а німчури клятої поблизу нема, — Він навмисне зло вилаяв окупантів.

— Та ні, піду, — відмовився Георгій, одягаючи старий, полатаний кожух.

— Жінко, дай-но йому мою шапку, — гукнув хазяїн.

— Ви мене на коні через Манич перевезіть, а далі я сам піду.

— Та кінь змилений весь, я ж щойно приїхав, — почав пояснювати хазяїн. — Пересидь хоч до завтрашньої ночі на сіннику, а завтра тебе мій парубок відвезе.

Карлов замислився. Справді, на втомленому коні далеко не заїдеш…

З розмов хазяїна з Пузанком він зрозумів, що, як і всякий куркуль, цей теж над усе дбає про свою власність. «Це моє», — самовдоволено кажуть такі, як він, окидаючи жадібним поглядом скошену траву. «Це моє», — кажуть вони, поплескуючи по спині вгодовану худобину — коня або корову.

«Такий не покине свого господарства, не піде з німцями. А тому майже напевно намагатиметься врятувати мене, радянського льотчика, — вирішив Георгій. — Перечекаю в сараї до завтра».

— А як твоє прізвище, давай запишу. Повідомлю командування, хто мені допоміг. — Георгій вийняв з кишені гімнастьорки клаптик паперу і олівець.

Хазяїн квапливо, але чітко назвав себе.

— Та невже ти зараз-таки й підеш? — розчаровано спитав він. — Повечеряв би з нами.

— Добре, лишуся. Тільки в сарай піду. Тут небезпечно, може хтось зайти.

— Надіє Іванівно, — заметушився хазяїн, — проведи льотчика, нагодуй. Та дивись, не ляпай язиком, — посварився він на неї пальцем.

Надія Іванівна, яка мовчки слухала цю розмову, підвелася з табуретки і, накинувши на плечі кожушину, вийшла на вулицю разом з Георгієм.

Коли вони опинилися в сараї, Надія Іванівна сказала:

— Наляканий хазяїн, що скоро наші прийдуть. Мені здається, він і справді хоче допомогти вам.

— Та я теж такої думки, — погодився Георгій.

Пузанок швидко розпріг коня і разом з Надією Іванівною пішов у хату. Георгій сидів у пітьмі, прислухаючись до кожного шереху на вулиці. Звідкілясь зсередини піднімалося і росло почуття тривоги. «А що коли це хитрощі? Що коли хазяїн викаже мене вночі поліцаям?»

Заснути він не зміг. У думці прикинув віддаль до гаданої лінії фронту. Підрахував, скільки ночей доведеться йому пробиратися до своїх.

«А що коли не дійду? — промайнуло в голові. — Тоді живим не дамся!» Тут він згадав про свої документи. Партійний квиток, посвідка про особу, орден… «Треба сховати».

Минулого року, коли Карлов з льотчиками їздив у тил одержувати нові літаки, його сусідом по купе був майор — працівник контррозвідки. Майор розповідав, що фашисти спритно використовують документи вбитих або взятих у полон радянських громадян.

«Навіть наші партійні квитки в них справжні, — пригадав Карлов слова майора. — Тільки фотокартку іншу наклеють та так, що й причепитися ні до чого. Отже, документ наш, а пред’явник — ворог. І, прикриваючись світлим ім’ям загиблого, робить чорні діла».

Карлов дістав з кишені свій партійний квиток, документи, листи, загорнув їх у носовик і навпомацки поклав за балку під стріхою. Потім зняв орден, пооддирав петлиці і теж сховав їх туди ж таки.

Раптом двері тихо рипнули. Льотчик насторожився. В сарай прослизнула Надія Іванівна.

— Георгію Сергійовичу, — прошепотіла вона ще на драбині. — Вам треба тікати. Хазяїн вранці донесе на вас старості. Я крізь стіну чула, як він радився з жінкою, — вона звела подих, — він боїться, що вас десь по дорозі схоплять і можуть впізнати його коня або кожух. Каже: «Побачать, що я допоміг, розстріляють ще до того, як більшовики прийдуть». Хазяйка вмовляла його ще сьогодні піти до старости. Він уже було й зібрався, а потім передумав, сказав: «Пізно вже, завтра рано піду». Тепер вони сплять. — І Надія Іванівна додала рішуче — Ідіть. Коня брати не треба, бо, поки Пузанок встане та запряже, хазяїн може прокинутись. Ідіть краще пішки.

Георгій чув, як в неї калатає серце. Він узяв автомат і зліз з горища. Щось ковзнуло в кишеню його кожуха. Льотчик намацав ту саму банку згущеного молока, яку подарував Надії Іванівні. Він обернувся, хотів щось сказати жінці, але тільки мовчки поцілував її загрубілу руку.

— До скорої зустрічі! Дожидайте, — Георгій вийшов з сарая і зник у темряві.

Йти було важко — ноги провалювалися глибоко в сніг. Слабкий вітер кружляв у повітрі снігові розсипи. Георгій час від часу зупинявся, щоб глянути на світну стрілку і циферблат ручного компаса. У високому сухому очереті на березі Манича він сів на сніг перепочити. Знову почала нити рука. Карлов насилу перемотав онучі, поклав у валянки сухого очерету і рушив далі на північний схід.

На обрії крізь сіру завісу хмар почав просочуватися світанок, Манич лишився далеко позаду. Георгій знайшов занесений снігом стіг сіна і вирішив сховатися в ньому до ночі.

Коли розвиднілося, він побачив, що поблизу проходить польова дорога. Інколи по ній проїжджали місцеві жителі. Одного разу, лишаючи чорний слід диму, проїхав великий німецький автобус.

Знову почав падати лапатий сніг, який був перестав удосвіта.

Незабаром Георгій відчув, що в нього холонуть ноги. «У валянках не те, що в унтах», — подумав він і поворушив пальцями. Трохи допомогло. Потім повіки почали злипатися, і він незчувся, як заснув.

Його розбудили вибухи і страшенне ревіння над головою. Та-та-та-та… — чулися крізь стугін моторів часті залпи авіаційних гармат. Снаряди з свистом розтинали повітря. Дрібно розсипалися довгі кулеметні черги.

Георгій визирнув з свого сховища. Шестірка штурмовиків обстрілювала колону, що зупинилася, — близько десятка німецьких легкових автомашин і два великих автобуси (мабуть, перебазовувався штаб якогось великого з’єднання). Кілька автомашин палало. Фашисти розбігалися в усі боки і з розгону падали в сніг.

Хоч як вдивлявся Георгій у номери на хвостах літаків, але побачив тільки білу смугу, що навскіс перетинала кіль і руль повороту, — розпізнавальний знак дивізії полковника Рубанова. Та ось штурмовики змінили напрям заходу на ціль, і тепер, виходячи з атаки, мчали майже над самісіньким стогом, в якому ховався Карлов.

Георгій пізнав сімку — літак старшого лейтенанта Мордовцева. За ним мчав літак з номером 20. «Це ж сержант Семенюк!» Штурмовик почав розворот і накренився. «За Карлова!» — встиг прочитати Георгій на фюзеляжі.

Щось здавило горло. Розповзлися літери, Зливаючись у суцільний білий рядок.

«Дійду, за всяку ціну дійду!» — повторював Георгій, витираючи рукавом щоки. А великі літери напису все ще стояли перед очима.

Хвилини за три, розстрілявши, мабуть, увесь бойовий комплект, штурмовики полетіли на схід.

Фашисти піднімали поранених і попід руки волочили їх до вцілілого автобуса. Потім, покинувши на дорозі п’ять обгорілих машин, колона рушила далі і незабаром зникла з очей.

Георгій відчув, що зголоднів. Він відігрів пальці в широких рукавах кожуха, вийняв з кишені банку згущеного молока і висмоктав майже все, що в ній було.

Швидко посутеніло. Де-не-де крізь розриви хмар, які низько пропливали над степом, прозирав місяць, освітлюючи темні купи обгорілих машин. Мороз дужчав…

Георгій виліз із стогу і глянув на компас, йому треба було перейти дорогу. Покинуті фашистами розбиті машини стояли на його шляху.

Звичайно, їх можна було б обминути. Але Георгію дуже кортіло подивитися на ці купи металу — йому досі ніколи не доводилося бачити ось так зблизька, на землі, результати повітряних ударів.

«Напевно, біля машин нікого нема. Кінець кінцем, за ними можна сховатися, якщо хтось надійде», — вирішив він і попрямував до шляху.

Підходячи до машин, Георгій почав просуватися обережніше. Він прокрадався відкритим рівним полем тільки тоді, як місяць ховався у хмарах. Коли ясний диск знову визирав з-за хмар, Георгій лягав на сніг і лежав нерухомо. Він ніколи не думав, що місяць може так щедро освітлювати землю. Хотілось якнайглибше закопатися в сніг, заховатись від випадкового ворожого погляду.

Але Карлов даремно побоювався. Підкравшись впритул до машин, він упевнився, що біля них нікого нема. Льотчик обійшов машини і при місячному світлі оглянув капоти, бензинові бачки, кузови, розбиті прямим влучанням снарядів.

Раптом Георгій виразно почув скрип саней, що наближалися. Маскуючись у тіні, він заліз всередину автобуса.

Скло у віконцях було вибите. Два похідні металеві столики з вирваними з підлоги ніжками перекосилися набік.

Кінь був уже зовсім близько. Георгій побачив чоловіка, що сидів у санях. Ясно вирисовувався німецький автомат за плечима.

— Тпр… — почулося на дорозі. Кінь зупинився. — Ач як влучило!

Сніг зарипів під ногами. Чоловік обійшов кузов автобуса.

— Хенде хох! — крикнув Георгій.

— Я свій, іх — поліцай, — швидко сказав той і підняв руки вгору.

Георгій, не опускаючи автомата, скомандував:

— Не розмовляй, повертайся кругом. Поворухнешся — застрелю на місці, — і півшепотом владно додав, називаючи перше прізвище, що спало на думку: — Іванов, обеззброй його!

Коли поліцай повернувся спиною до нього, Георгій виплигнув з автобуса, зняв з поліцая автомат, потім переклав у свою кишеню пістолет, вийнявши його з кобури зрадника.

— Йди до коня! — він тицьнув дуло автомата в спину поліцая.

— Хоч ноги мені розв’яжіть. Я, здається, вже їх відморозив, — почувся з саней чийсь жалібний, благальний голос.

Це благання, що скидалббя на сїогін, пролунало так тихо, що, здавалося, долетіло звідкілясь з-під снігу.

Від несподіванки Георгій здригнувся.

Підійшовши впритул до саней, він побачив полоненого, зв’язаного вірьовками, що навхрест оповивали його груди.

— Не обертайся! Руки назад! — наказав Георгій поліцаєві і віжками міцно скрутив йому руки. Потім швидко вийняв ножа і перерізав вірьовки, якими був зв’язаний полонений.

— Хто ви? — спитав Карлов.

— Танкіст я, з полону втік, — відповів чоловік, пробуючи підвестись. Але набряклі ноги не тримали його, і він з стогоном знов упав у сани. — Нас двоє було. Сховалися на хуторі. А оцей падлюка впіймав. Товариш мій хотів утекти, так він його з автомата поклав. На смерть.

Георгій підійшов до поліцая і розв’язав йому руки.

— Скидай шинель!

Поліцай зняв ремінь, на якому висіла порожня кобура, скинув з себе шинель і раптом упав навколішки й, простягнувши до Карлова тремтячі руки, почав благати:

— Простіть мене, простіть! Не вбивайте — дітки в мене, не вбивайте…

Георгію не раз доводилося знищувати ворогів. Але то було з літака. А тепер він не міг наважитися вбити зрадника, який благав про пощаду.

— Давайте я його, — підійшов танкіст, розминаючи ноги. — Він, собака, на моїх очах друга вбив і не скривився. — Танкіст рвонув автомат з рук Карлова.

Поліцай, хапаючи Георгія за ноги, схлипував:

— Не вбивайте — дітки в мене, не вбивайте…

Георгій відсунув убік автомат, що його вже підвів для пострілу танкіст.

— Нас тут, радянських людей, двоє… Ми маемо право судити зрадників. Ми вирішили розстріляти тебе, запроданцю, за зраду, за вбивство людини. — Георгій не помітив, як поліцай з-за халяви його валянка витяг ножа. — Ім’ям Союзу Радянських…

У цю мить поліцай, наче випрямлена пружина, скочив на ноги, і в місячному світлі над Карловим блиснуло стальне лезо. Але танкіст встиг натиснути на курок автомата — і серед степу розсипалася барабанним дробом коротка черга. Впустивши ніж, поліцай мертвий упав у сніг до ніг льотчика.

Кінь шарахнувся вбік. Георгій підняв з дороги шинель і ремінь, обшукав кишені вбитого і взяв його документи. Потім разом з танкістом вони відтягли труп з дороги і закидали снігом.

Георгій віддав кожух новому знайомому, а сам надів шинель поліцая. Танкіст обняв і поцілував Карлова. Вони сіли в сани, і кінь підтюпцем рушив у бік фронту.

— Тепер я ваш конвоїр, — посміхнувся Георгій, затягаючи ремінь на шинелі.

— Я про такий конвой тільки мріяти міг, — палко заговорив танкіст. — Не довго мені жити лишалося. Згноїли б у карцері або собаками зацькували б, гади. А ви врятували мені життя. — Голос його зірвався. Мабуть, тільки тепер він почав усвідомлювати те, що з ним сталося.

— Ви не залишились у боргу. Отже, м квити. А куди вас везли?

— Здається, на станцію Пролетарська. Там у них при поліції тюрма. Німці дають нагороди тим поліцаям, які ловлять нашого брата… А тепер ми живемо! — Танкіст бережно провів рукою по радянському автомату.

Я два дні нічого не їв, але ні на які харчі не проміняв би оцю річ. Дайте його мені, я партизанитиму разом з вами.

— Беріть. До шинелі, що на мені, цей більше пасує, — кивнув Георгій на трофейний автомат.

— Дякую. Тепер мстимусь. За все мстимусь! Удруге мене живим не візьмуть. Можете доручити мені будь-яке завдання.

— А я не партизан. Я льотчик. Збили мене цими днями. Тепер я так само, як і ви, пробираюся до своїх.

Танкіст розчаровано подивився на Кардова.

— Виходить, знову пробиратися, — хрипко сказав він. — А я ж думав, що вже до своїх потрапив — до партизанів…

Вони довго їхали на північний схід, звертаючи з однієї дороги на іншу, обминаючи населені пункти і биті шляхи. Суцільні хмари затягли небо. Почався снігопад. Заклякнувши, льотчик і танкіст зіскакували з сапеїі і бігли поряд з конем, щоб зогрітися.

— Коли б не ви, відморозив би я ноги. Надто міцно мені стягли їх вірьовками, — сказав танкіст, стрибаючи з саней, щоб ще раз пробігтися.

— А яке у вас взуття?

— Дерев’яні саморобки. Ще табірні.

Звідкілясь збоку насувався гуркіт танків, що рухалися назустріч.

Карлов занепокоєно прислухався.

— Може, звернемо?

— Проскочимо, — сказав танкіст. — Вони ще далеко.

Раптом попереду, зовсім близько, блиснув ліхтарик.

— Halt! Wer geht? [1] — пролунав окрик.

— Тікайте! — встиг шепнути Карлов.

Танкіст плигнув убік і зник у темряві. Відступати Георгію було пізно та й нікуди. На перехресті доріг його зупинили німецькі солдати-регулювальники. З бічного шляху вже зовсім близько було чути брязкіт гусениць.

Ледве пересилюючи тремтіння, Георгій вийняв документи вбитого поліцая і подав німцям.

— Їх — поліцай, іх — поліцай, — повторював він.

Присвічуючи ліхтариком, один з регулювальників побачив у санях німецький автомат і махнув рукою, пропускаючи коня.

— Schnell! Schnell! [2] — заквапив він.

Проскакавши з півкілометра, Георгій натягнув віжки і зупинив коня. На лобі в нього виступив піт. Сорочка теж була мокра від поту і холодила спину.

«Цього разу проскочив, — подумав він. — А де ж танкіст?» Чекати вночі людину в степу було безглуздо. І, рискуючи в першу-ліпшу мить нарізатися на ворогів, Георгій повернув коня назад, щоб відшукати танкіста.

Він пильно вдивлявся в степ. Від гуркоту й брязкоту танків, що проходили зовсім близько, аж у вухах лящало. Георгій глянув на світну стрілку компаса. Танки рухалися на південь, до залізниці.

Нарешті колона проповзла мимо. Георгій почув тріск двох заведених мотоциклів, перечекав, доки регулювальники поїхали далі, і погнав коня через дорогу, туди, де зник танкіст. Близько години він кружляв біля цього перехрестя. Кликав, гукав у темряву і, затамувавши подих, чекав відповіді. Але до нього, кілька разів повторюючись, долітала тільки луна власного голосу та звідкілясь зі сходу було чути далекий нестихаючий гул артилерійської канонади.

Ця темна тривожна ніч, яка несподівано подарувала йому товариша, так само раптово і поглинула його.

«З автоматом танкіст не пропаде. Напевне, тепер сам пробирається до своїх», — вирішив Георгій і собі рушив на схід.

Уже багато кілометрів лишилося позаду. Кінь втомився і ледве тюпав. Десь зовсім близько тишу прорізали автоматні черги. Праворуч на обрії хмари забарвились у жовтогарячий колір: там палахкотіла заграва величезної пожежі. Попереду було чути гавкіт собак. Карлов хотів повернути змученого коня в степ, щоб обминути станицю, але потім передумав. Він кинув віжки» і виліз з саней.

Почувши, що близько житло, розумна тварина повільно рушила в село.

А Карлов повісив на шию трофейний автомат і пішов у степ. За ніч він проїхав кілометрів сорок, а може, й більше, і за його розрахунками лінія фронту мала бути десь зовсім близько.

Грузнучи у глибокому снігу, Карлов величезною силою примушував себе переставляти ноги. Хотілося лягти в цю пухку, холодну масу і задрімати. Він уже насилу йшов, коли почув позаду себе тріск автоматних пострілів.

Георгій горілиць ліг на сніг. Там, на дорозі, звідки він ішов, біля самісінької землі мигтіли зелені й червоні рисочки трасуючих куль. Цей сніп блискотливих ниток дуже повільно відкочувався на захід.

Георгію не вірилося, що він так швидко дістався до лінії фронту. «Це, мабуть, партизани або невеликий підрозділ розвідників», — вирішив він і, коли все затихло, пішов далі.

Світанок застав льотчика на сніговій рівнині. Голодний, втомлений, він ледве волочив ноги. Обвівши поглядом степ, Георгій зрозумів, що сховатися ніде: жодного стогу сіна, жодної копиці соломи. Попереду, кілометрів за два, розкинулась якась станиця.

Вкрай знесилений, Георгій сів на сніг.

На великій височині пропливла група радянських бомбардувальників. Карлов довго дивився на них — чекав спалахів від розривів снарядів німецької зенітної батареї. Але літаки ніхто не обстрілював, і вони спокійно летіли, не роблячи протизенітного маневру.

«Невже я на своїй території?» — радісно подумає льотчик. І раптом почув далекий виючий гул моторів… З десяток пікіруючих «Юнкерсів» мчали до землі. Біля, обрію виросли чорні розриви бомб. Важко було розглядіти, що саме бомблять, але Георгій зрозумів, що там, куди він іде, вже наші.

Обережно підходив Георгій до станиці. Він і досі не вірив, що. лінія фронту лишилася позаду. Льотчик підкрався до задвірків крайньої хати і побачив на високих жердинах проводи зв’язку.

Георгій витяг з снігу одну жердину, взяв у руки провід, що опустився до землі. Сумніву більше не було — провід радянський!

— Руки вгору! — з-за хати вибігли двоє солдатів у знайомих білих кожушках, з автоматами наперевіс.

— Наші! — Георгій кинувся їм назустріч.

Він зовсім забув про синю шинель поліцая, що булана ньому, про німецький автомат, який висів на його шиї, а тому не повірив, коли знову почув:

— Руки вгору! Стрілятиму!

— Товариші, та я ж свій! Льотчик, — здивовано зупинився Георгій і підняв руки вгору.