«І бачив я звірину...»

Події

1. Плануючи події в матеріальному світі, Вища Сила бере за аналог приклад минувшини. Це чітко проглядається, якщо порівняти тексти глав 17–19 «Об’явлення…», в яких пророкується загибель Вавілону (нагадаймо, що «Об’явлення…» писалося десь у дев’яностих роках після народження Христа, а держава Вавілон існувала від 16 до 9 століття до нашої ери), з текстами Старого Заповіту книги пророка Єремії (гл.50, 51), яка написана була як пророцтво на зруйнування справжнього Вавілону.

З усього видно, у стародавньому Вавілоні, як і в Російській імперії, з’явилася була релігія, альтернативна Божій. «Серце повстанців на Мене» — тісне коло людей. В СРСР таким «серцем» став найвищий компартійний орган. А пульсувало воно в Кремлі, проганяючи «кров» (ідеї марксизму-ленінізму та розмаїті директиви) крізь весь організм звірини-компартії.

У св. Івана Богослова:

У радянські часи покарані були всі: «звірина» й населення, при бездіяльності якого змогла прорости мільйонощупальцева потвора.

У Єремії:

У св. Івана Богослова:

По суті — те ж саме, але написане у часі з інтервалом більше, як дві тисячі років.

Тепер, у кінці другого тисячоліття, як і тоді, коли скидали бовванів стародавнього Вавілону, демонтують пам’ятники «божкам» сучасним; небагато часу спливе, коли від них тільки згадка лиха зостанеться.

2. Поза всяким сумнівом, за метафору до свого «Об’явлення…» св. Ів. Богослов узяв справжні події далекого минулого. Отже існує циклічність, за якою такі самі події повторюються щораз на іншому часовому рівні. Як існують і люди, яким дано знати про ті цикли.

Втім дехто став посвяченим в інший спосіб — йому пощастило прочитати стародавні тексти, в яких описана історія майбутнього. Не виключено, що до таких належав і Нострадамус, котрий до зацікавлення ним інквізицією встиг опрацювати багато окультних і пророчих книг.

Відома ясновидиця Ванга 1996-го року оповідала побачене нею під час одного з осяянь. На території, де тепер Болгарія, люди, що прийшли з Єгипту, закопали у глибокій ямі привезений на верблюдах саркофаг, на внутрішніх боках якого накреслені ієрогліфи; копії їх і досі є в сучасників, але прочитати вони не можуть. Там описано історію світу, яким він був дві тисячі років тому і яким стане ще через дві тисячі років, і що ця таємниця очікує свого часу, коли вона буде розгадана. Учасників експедиції: начальників, воїнів та рабів було вбито.

Копіями того тексту, скоріше за все, є біблійні розділи, але для їх прочитання потрібен ключ — багато ключів.

Біблія це — символьна (знакова) система, якою закодовані знання. Жодна інша книга (хіба що крім Тори) не здатна так точно передбачити майбутнє. Інформація в Біблії записана шарами, за принципом вкладених одна в одну «матрійок». І шарів тих, мабуть, не менше ніж ляльок в російській іграшці. У ній 3856 стихів прямо чи опосередковано — пророчих; десь кожен шостий несе інформацію про майбутні події. Зруйнування Тира, загарбання Єрусалима, падіння Вавилона й Рима — відбувалися точно, до подробиць, як описано в Біблії.

Природне запитання: «Але ж «Септуагінта» — грецький переклад Старого Заповіту побачив світ 250 років до нашої ери. Та ж за 2250 років текст може бути спотворений до невпізнання!»

Міг би, якби не спеціальна система передачі тексту — масора, яка дозволяє зберігати незайманою кожну літеру, склад, слово, речення. Власне, це — служба, обов’язком якої є стежити за цілісністю текстів манускриптів та передачею їх наступним поколінням з граничною точністю. Стародавні євреї, що користувалися масорою, оберігали Тору (Біблію) з величезним благоговінням, більше за будь-яку з книг.

Не дивно, що шекспірівські твори за чотириста років зазнали значніших змін, аніж текст Нового Заповіту, який, до речі, п’ятнадцять віків з дев’ятнадцяти поширювався в рукописному вигляді.

3. І ще одна дивна особливість Святого Письма. Щораз, коли воно з’являлося до народу його рідною мовою, то вивільняло дивовижну енергію, сприяючи примноженню всього доброго, що закладене в народі. Нав’язування чужомовної Біблії не сприяло ні прогресові науки, культури, літератури, ані пом’якшенню характеру народу. Адже тут Бог звертається до людей чужою мовою. Дещо віруючий, звісно, збагне, але в Писанні, де за кожним видимим рядком ховається невидимий, прихований смисл, у тексті іншомовному відкривається тільки те, що лежить на поверхні.

Відомо, що в часи, коли християнський світ ще молився латиною, а Московія — старослов’янською, козацька Україна мала вже свій так званий «Пересопницький Новий Заповіт» рідною мовою. На цьому Євангелії присягають президенти сучасної України.

Імперський Священий Синод добре знає цю особливість Святої Книги, тому й забороняє вести службу в церквах загарбаного народу мовою цього народу. Прирікаючи тим самим його на вторинність. А із вторинності є тільки один шлях: в нікуди, у повне зникнення.

Горе тому, хто це не розуміє!

Люди

4. Нумерологам, котрі вибудовують свої розрахунки за древнім методом згідно з Кабалою, достеменно відомо, що ім’я людині дається ще до того, як вона спуститься в земний світ. Воно визначає характер і впливає на долю. А головне — відображує ту програму, що її людина мусить виконати під час даного втілення. Надто д р е в н і імена, які є архетипами, тобто тими початковими аналогами, що задають енергетику імені.

Аби збагнути значення імені в житті людини, треба знати історичну постать з таким самим ім’ям та порівнятися з нею. Аналогія стане виднішою, якщо постаті братимуться наближені за значущістю.

Вони — постаті можуть бути рівновеликими і водночас протилежними за прижиттєвим доробком. Так, той самий актор в одному спектаклі грає роль апостола, в іншому — ката. Хоча до тих постатей, котрі тут розглядатимуться, точніше буде застосувати порівняння великого актора і не менш великого наслідувача цього актора. Перший грає роль у спектаклі, написаному Великим Драматургом, другий — антироль, виписану мавпою.

5. Найвідомішим і, мабуть, найзначущішим жіночим ім’ям християнського світу є Марія. Воно походить від староєврейського Маріам і означає звеличена, піднесена. Жінкам, що носять це ім’я, притаманні висока духовність і непохитна цілеспрямованіть. За нумерологією Марія — натура замкнена, малоприступна зовнішнім впливам, самолюбна, хоча й не егоцентрична. Вона більше любить віддавати ніж брати, але робить це винятково з власної ініціативи, а не за примусом. Вона чуйна, схильна до благодійництва, але проявляє цю схильність, виходячи з власних уявлень про добро і зло. Будучи дуже збудливою, вона ніколи не випускає цю рису характеру з-під жорсткого контролю розуму.

Ім’я Марія має ще три версії значень: «гірка», «вперта», «кохана».

Одружившись, Марія стає основою шлюбного союзу. Від чоловіка вона вимагає не стільки любові, скільки відданості сімейним інтересам.

Це ім’я — архетип. Енергетика його надзвичайно висока. Дослідник П’єр Руже, який вивчав вібрації людей з різними іменами, наводить нижню межу вібрацій 35000 і верхню — 130000 коливань за секунду. А всі можливі форми взаємин між людьми відбуваються в межах 95000 кол./с., тобто це середня величина вібрацій. Частота коливань жінок з іменем Марія становить 120000 кол./с., тобто близька до максимальної. За даними цього ж дослідника, здатність до реалізації потенційних можливостей, що ними володіє носій імені Марія, становить 95 %. Для більшості імен середня величина цього показника значно менша.

6. Тому стає зрозумілим, чому Сина Божого було довірено Вищою Силою народити жінці саме з іменем Марія. Її вже з дитинства щось вело до цієї місії. Батьки Іоаким і Анна, які походили з роду Давидового, виховували дівчину в Єрусалимському храмі. Тут вона проводила весь час за рукоділлям, читанням священних текстів та молитвами. В чотирнадцять літ вона збиралася присвятити своє життя служінню Богові.

З усієї біографії Марії — правдивої і вигаданої можна зробити висновок, що Ісус ще до народження був посвячений у пророки глибоким бажанням матері. Синів, посвячених у такий спосіб своїми матерями, називають «назореями».

Прикладом може бути Анна, дружина Елкани, котра, будучи безплідною, прохала в Бога: «Господи Саваофе! Якщо ти зглянешся на печаль раби Твоєї і згадаєш про мене і даси рабі Твоїй дитя чоловічої статі, то віддам його Господу в дарунок на всі дні життя його…» І спізнав Елкана Анну, жону свою, і згадав про неї Господь. Через якийсь час зачала Анна й народила сина і дала йому ім’я Самуіл, бо, казала вона, від Господа випросила його.»

Сам-у-іль праєврейською означає Внутрішнє осяяння Бога. Мати, відчуваючи себе освітленою новим життям, що виникло всередині неї, бачила в цьому сутність самого Бога.

Аналогічний приклад з’яви на світ Самсона. Ангел сповістив матері Самсона, що вона «зачне і народить сина і бритва не торкнеться його голови, тому, що від самого лона немовля буде назореєм Божим і він почне рятувати народ Ізраїля від руки фелистимлян.»

Цікавий вислів пророка Ієремії: «4 І прийшло мені слово Господнє, говорячи: 5 «Ще поки тебе вформував в утробі матері, Я пізнав був тебе і ще поки ти вийшов із нутра, тебе послав, дав тебе за пророка народам!»

Прихід у світ таких особистостей, як Самуіл, Самсон, Ієремія та подібних до них, не можна пояснити законами спадковості. Зачаття й народження їх відбувається за участі Вищої Сили. А вже прихід Ісуса, сутності, яка покликана змінити ментальний план людства, не можна пояснити нічим іншим, крім того, що це, справді, Син Божий. Пророки знали про нього за багато століть до народження. Стає зрозумілою фраза, мовлена Христом фарисеям: «Істину, істину кажу вам: перед тим, як був Авраам, Я єсмь.»

7. Перші християни вважали Ісуса сином Йосипа. Та й апостол Матвій дає родовід Йосипа, аби довести походження Ісуса від царя Давида. Це вже пізніше у Христовій вірі виникло положення про непорочність зачаття.

Марія була причетна до Єрусалимського храму, до його містерій. Такі жінки благають Вищу Силу втілитися в їхню плоть, щоб у світі міг з’явитися пророк.

Для появи у світ Божої сутності потрібна обрана «посудина», мати високої чистоти, яка всім настроєм свого морального єства притягує у свою плоть і кров Сина Божого. Такою була Марія Богородиця.

«26 А шостого місяця від Бога був посланий Ангол Гавриїл у галілейське місто, що йому на ім’я Назарет, 27 до діви, що заручена з мужем була, на ім’я йому Йосип, із дому Давидового, а ім’я діві — Марія; 28 І, ввійшовши до неї, промовив: Радій, благодатна, Господь із тобою! Ти благословенна між жінками!» 29 Вона ж затривожилась словом, та й стала роздумувати, що б то значило це привітання. 30 А Ангол промовив до неї: «Не бійся, Маріє,— бо в Бога благодать ти знайшла! 31 І ось ти в утробі зачнеш, і Сина породиш, і даси йому імення Ісус.32 Він же буде Великий, і Сином Всевишнього званий і Господь Бог дасть йому престол його батька Давида. 33 І повік царюватиме він у домі Якова, і царюванню його не буде кінця» (Єв. від Луки).

8. Діва Марія прийшла у світ у роки останньої чверті останнього століття до нашої ери. Починалися смутні часи для її народу. Водночас наближалася до своєї критичної межі активність Темного сателіта (див. графік 3 розділу «Темний сателіт (Орб)». Відтак загострювалося протистояння між поневоленими іудеями та римлянами, і взагалі між людьми. Ширилися чутки про скорий прихід Месії — нового царя іудейського, покликаного звільнити народ від поневолювачів. Це були часи піднесення також національної свідомості та очікування божої милості. Стіни єврейських осель, на відміну від римських та грецьких, прикрашених веселими жанровими малюнками, були вкриті священними висловами з Тори. У такій ситуації формувалася свідомість майбутньої Богородиці.

А через 1800 років (точніше 1835 р.), у час, коли Темний сателіт наближався до своєї максимальної активності і найгустішої його тіні на землі, у людський світ було скинуто сутність анти-Марії, лоно якої стане «місцем виходу» анти-Христа.

Ось що пишеться про неї в УРЕ (т.15): «Відзначалася силою волі, твердістю характеру, великим педагогічним тактом. Вона завжди жила інтересами своїх дітей…» «Всі знання й сили віддавала вихованню своїх дітей, які стали видатними революціонерами.» Якщо додати, що вона екстерном склала екзамени на звання народної вчительки, то можна переконатися, що ім’я Марія, а отже відповідні енергетика й програма, що з тим пов’язані, донька Олександра й Анни отримала не випадково. Вона була зорієнтована привести у світ анти-назорея. Судячи з її захоплення магією, вона, напевне, також просила свого бога дати їй дитя чоловічої статі, яке обіцяла віддати «господові в дарунок на всі дні життя його…»

Ленін, справді, став назореєм темних, а коли настав його час, то свій наказ щодо церкви Христової він видав під таким номером: 13666 /2, що означає: число 13 — смерть, 666 — код звірини, тобто смерть від звірини, 2 — всього буде дві голови звірини, що нищитимуть християнську віру, або: 13 — тринадцята глава «Об’явлення…», 666 — число звірини, що про нього йдеться в цій главі, 2 — ця глава має всього два розділи.

Так само, як і Марія, дружина Йосипа, Марія, дружина Іллі, була наділена високою духовністю, але духовність ця була спрямована на нищення, армагедон, тобто це була анти-духовність.

Якщо син Марії був покликаний у світ, щоб узяти на себе гріхи людства та принести себе в жертву, то син анти-Марії прийшов щоб звеличити себе, а в жертву принести цілий народ. «Якщо перед більшовиками постане питання про знищення дев’яти десятих населення задля перемоги комунізму, то вони не повинні цим перейматись.» «А на Россию, господа хорошие, мне наплевать!» Ось основна життєва домінанта анти-назорея сина анти-Марії.

Марія, донька Олександра та Анни відвідувала гуртки сатанистів, що ширилися тоді по всьому світу, і зрештою стала посвяченою сьомого ступеня ордену розенкрайцерів та склала присягу великому магістрові всесвітнього сатанинства. Те відбувалося в час найгустішої тіні Орба і найвищої його активності. Люди, хто менше, хто більше, були позначені сказом. Це й була сприятлива ситуація для темних.

Через лоно анти-Марії темні потойбіччя «десантували» у світ людей сутності, означені князем темряви на зовнішньому (тілесному) і внутрішньому плані. Олександр, на якого покладався акт царевбивства, народився з шістьма пальцями на руці. У Володимира ж ця прикмета була схована в свідомості, і зрештою таки спрацювала повною мірою. Ним було знищене все «водне джерело» династії Романових і принесена жертва князю темряви тільки за його — Володимирове життя 4,2 млн. людей. Всього ж під його прапором тільки у більшовицькій імперії було вигублено 62 млн. людей.

5. Володимир Великий — київський князь, який хрестив Русь і який княжив до 1015 року (помер у п’ятницю 05.07.1015 р.) та Володимир Ульянов (Ленін) є типовим анти-Володимиром. Біографії та прижиттєві доробки цих двох людей формувалися з точністю до навпаки. Князь Володимир походив з династії, що сповідувала політеїстичну віру (Перун, Ярило, Дажбог…), Володимир Ульянов — з православної сім’ї (принаймні, батько Ілля Миколайович був віруючою людиною). Князь Володимир вихрестився сам і вихрестив народ руський. Володимир Ленін викинув зі своєї свідомості Бога, а коли прийшов до влади, то одним з перших його декретів був декрет про нищення священнослужителів та руйнування храмів.

Цікаве ще й таке: Христова віра бере початок від перших років нашої ери (вона по суті відбулася на зламі релігій); за тисячу років — нова зміна релігії, цього разу в слов’янському світі (сам князь хрестився 988-го року, а Русь хрестив 989-го; ще майже за тисячу літ — намагання (на жаль, не безуспішне, хоч і на короткий історичний термін) знову перейти до політеїстичної «віри», де роль богів готували для себе жерці нової «релігії». Ще й зараз їхні постаті (боввани) стоять по всіх теренах недавньої імперії антихриста. Тобто спроба зміни релігії чомусь припадає на кінець-початок тисячоліть. І до них причетні двоє чоловіків з тим самим іменем — Во л о д и м и р.

У князя Володимира було дванадцять синів — наступників і провідників батькової віри. Володимир Ульянов, як відомо, дітей не мав (принаймні законних). Як не дав Бог потомства жодному з його братів і сестер.

Дружина князя — сестра візантійських імператорів Василія та Костянтина Анна була глибоко побожною. Власне, православна свідомість змусила її дати згоду на шлюб з Володимиром, який на той час захопив візантійське місто Корсунь (Херсонес у Криму) і погрожував узяти й Константинополь.

Під час захоплення Корсуня князь майже зовсім осліп.

«І послала до нього цесариця (Анна) посла, кажучи: «Якщо ти хочеш болісті цієї позбутися, то відразу охрестися, якщо ж ні, то не позбудешся сього.» І це почувши, Володимир сказав: «Якщо буде се правда, воістину велик Бог християнський.» І повелів він охрестити себе.

І тоді єпископ корсунський з попами цесарициними, огласивши його, охрестили Володимира. І коли возложив єпископ руку на нього — він враз прозрів. Як побачив Володимир це раптове зцілення, він прославив Бога, сказавши: «Тепер узнав я Бога істиного».

Охрестився ж він у церкві святої Софії. І єсть церква та в городі Корсуні…»

Це було наприкінці першого тисячоліття.

А через дев’ятсот років, наприкінці другого тисячоліття Володимир Ульянов «прозрівав», штудіюючи в Німеччині марксизм, автор якого, як відомо, належав до секти сатанистів.

Дружина цього Володимира — Крупська була не меншою, якщо не більшою християнофобкою ніж сам Ленін.

Впровадивши християнство, князь Володимир «повелів робити церкви і ставити їх на місцях, де ото стояли кумири.» «І почав він ставити по городах церкви, і попів настановляти, і людей на хрещення приводити по всіх городах і селах. І, пославши мужів своїх, став він у знатних людей дітей забирати і оддавати їх на учення книжне.»

Впровадивши марксизм, «вождь світового пролетаріату» наказав руйнувати церкви або у кращому випадку використовувати їх під місця для розваг чи склади. Він так само, як і князь, розумів значення грамоти (це ж його-бо слова: учитись, учитись і ще раз учитись…»), але якщо наука в Київській Русі починалася з Біблії, з формування духовної свідомості, а навчителями були священики, то в більшовицькій імперії — з марксизму, а навчителями були комісари, здебільшого неграмотні, котрі й марксизму не знали. «Інтелігенція — гівно!» — казав Володимир Ульянов.

Коректне чи некоректне порівняння двох Володимирів?

Принаймні, ніхто не заперечить, що правління обох припадають на великий духовний злам цілого народу. Хрещення Русі не всі і не одразу сприйняли. Воно було пов’язане з тиском і принесло багато страждань у землю руську. Правління другого також почалося з духовного зламу цілого народу. У що воно обійшлося кожному сучасникові більшовицької імперії немає потреби нагадувати.

Церковне навчання починається із звернення до Бога та згадки про його справедливість і всемогутність. Навчання в СРСР завжди починалося з цитат класиків марксизму-ленінізму. І не мало значення, який предмет викладали: історію чи теоретичну фізику. Не виходило в світ жодної наукової книги, не захищалося жодної дисертації, де б у вступі не цитувалися слова когось із «жерців». Тобто нова «релігія» по суті мавпувала засоби справжньої духовної віри.

Якщо в релігії Бога апостолів канонізують посмертно, то в релігії Маркса — вже за життя. Якщо лики святих зображували у храмах та церковних книгах, то лики марксистів — на велелюдних демонстраціях, часом на таких великих портретах, що їх везли спеціальні платформи.

«Помер же Володимир, князь великий, на селі Берестовім, і потаїли смерть його, бо Святополк був у Києві. І вночі ж, розібравши межи покоями поміст і в ковер загорнувши, вірьовками опустили його на землю. І поклавши його на сани, одвезли його, і поставили його у святій Богородиці —в церкві, що він сам був спорудив.»

Історики тлумачать факт приховання смерті Володимира інтересами Святополка, котрому потрібно було виграти день-два аби влаштувати захоплення престолу. Але бояри, супротивники Святополка і прибічники Бориса вивезли тіло Володимира, і всі кияни довідалися про його кончину.

Тотожна ситуація виникла також і після смерті Леніна. А тільки тут ішлося не про престол, даний родові княжому споконвіку, а про лідерство в новоутвореній імперії.

6. Якщо Володимира-хрестителя поховали в церкві, то Володимира анти-хрестителя — в піраміді (мавзолеї), що її архітектор Щусєв спорудив як аналог сатанинського вівтаря у малоазійському Пергамі. Це на нього Христос вказав св. Ів. Богослову:

«А до Ангола Церкви в Пергамі напиши:

«…13 я знаю діла твої і щ о де ти живеш, там престол сатани.»

Хто був ініціатором спорудження саме такого вівтаря? Мабуть, та ж сама сила, котра планувала не просто вбити царську сім’ю, а вбити ритуально, а саме: жертви мусили були стояти і стікати кров’ю від безлічі уколів. Але цьому щось завадило і Романових просто розстріляли. Напевне, ця ж сама сила вибрала й місце жертвопринесення — будинок купця Іпатієва в Єкатеринбурзі. Ті, хто планував убивства, якимось чином пов’язували церкву, де коронувався Микола ІІ і будинок купця. І те й те носять ім’я Іпатія.

Навіщо?

Яким прихованим смислом це було продиктовано?

Ця ж сама сила, яка намагалася перетворити на молекули останки помазаника божого з допомогою сірчаної кислоти, аби й сліду від його плоті не зосталося, відкрила в Москві спеціальну лабораторію з бальзамування, запозичивши цей метод в єгиптян. З Москви пішли мумії в Болгарію (Димитров), В’єтнам (Хо Ші Мін) і т.д. Почав бальзамувати трупи також комуністичний Китай (Мао Цзедун).

Ті, за чиїм наказом споруджували мавзолей, бачили в ньому символ необмеженої влади, який би концентрував у собі велетенську енергію як матеріальної звірини, так і потойбічних сатанинських сил.

Тіло Леніна, хоч і позбавлене душі, проте містить у собі енергетичну субстанцію; вона по суті є пуповиною, що пов’язує звірину з потойбічним воїнством змія. Та енергетична субстанція спроможна «оживати», збуджувати, пронизувати матеріальні тіла і звучати ленінським голосом через медіумів. Так, чаклун Ю.Лонго, увійшовши в транс на Красній площі, «вещал» голосом вождя світового пролетаріату.

Про те, які містичні ритуали відбуваються навколо мавзолею, відомо лише одиницям.

Чому усічену особливим чином піраміду — московський мавзолей спорудили саме на Красній площі? Причини дві. Перша — видима: це — місце поряд з цитаделлю державності Кремлем. Друга — невидима: Красна площа — лобне місце великої імперії, на якому, крім оголошення різних указів, у 16–18 ст. ст. відбувалися привселюдні, часто масові, страти. По суті то були жертвопринесення, про які знали всі в імперії і в світі. Кожен камінчик, кожен дециметр простору того місця просякнуті стражданнями. Крім тисяч замордованих, там було страчено також Омеляна Пугачова та Степана Разіна. Причому Разіна — в особливо жорстокий спосіб — його було четвертовано. До речі, обоє вони були родом із тієї ж самої станиці Зимовіївської на Дону і походили із запорозьких козаків.

Так само, як святі, намолені ікони еманують душевний спокій, добрі почуття, так і Красна площа, надто те місце, де споруджували помости для тортур і страт (саме там тепер стоїть вівтар звірини), еманують відчай і жах. Кращого місця для побудови такого роду вівтаря годі знайти. Тому й тягнуться сюди всі, хто потребує підживити себе чужими стражданнями.

7. Та повернемося знову до символу людської особистості — імені. Ще наші далекі предки знали про зв’язок імені з характером і подальшою долею людини, хоч і не могли пояснити того. Такий матеріал накопичувався упродовж багатьох віків; відсіювалося випадкове і залишалися тільки ті прикмети, що поєднували осіб під тим самим найменням. Власне, це була статистика. Природно, найкоректнішими виявилися дослідження найпоширеніших імен.

Ім’я Володимир поміж православного люду було і є одним з найпоширеніших. Ним називають десь кожного десятого-дванадцятого новонародженого хлопчика.

«Могутнє, величне, гучне ім’я, — так пишуть дослідники. — Власник його — людина рішуча, котра не боїться ризикувати, здатна на несподівані, часом шокуючі вчинки. Навіть якщо його дії можуть призвести до краху, він схильний втрутитися в хід подій, сподіваючись на щасливий випадок. Точний розрахунок можливих наслідків та варіантів для нього не властивий. Часом його виручає сильно розвинена інтуіція і тоді результати перевершують очікуване. Він дуже тонко вгадує ставлення до себе, але не боїться йти на контакт з людьми, котрі йому не симпатизують.»

Володимир наділений сильною волею — може змусити не тільки себе, але й інших уперто йти до мети. Коли ж з досягненням її приходить розчарування, то воно триває недовго. Без жалю і довгих вагань він ставить перед собою нову мету і всіма силами прагне її здійснити.

Найчастіше присвячує себе політиці, економіці і взагалі масштабній діяльності. При цьому здатний враховувати безліч обставин і миттєво на них реагувати.

Нові ідеї й факти приймає лише тоді, коли вони сприяють досягненню його мети.

Колір Володимира червоний на яскраво-синьому тлі (державні кольори Російської Федерації за часів СРСР).

Немає потреби доводити повну тотожність осіб Володимира-хрестителя та Володимира-анти-хрестителя з іменем, що ним нарекли їх при народженні. І перший і другий ішли до мети так, як було накреслено програмами, закладеними в їхньому імені. Що сталося по хрещенню Русі — мало відомо. Близько чотирнадцяти літ після 989-го року випали з літописів. Можна лише здогадуватися, що це були важкі часи, адже руйнувалася усталена свідомість русів, а відтак — сума етнічних прикмет, що ними обростає нація за багато віків. Вочевидь, Володимир-хреститель не проявляв надмірного такту у цій делікатній справі, як не церемонився і Володимир-анти-хреститель. І той, і той, ідучи до мети, не добирали засобів.

Через брак даних важко сказати, перед якими проблемами опинився князь і як він на них реагував. А Ленін за рік-два по революції, завваживши повну неспроможність висмоктаної з пальця марксистської ідеї, без найменшого вагання проголосив НЕП, тобто повернув стерно ідеології на 180о.

8. Надзвичайно високу енергетику несуть у собі біблійні імена, що їх поширено у більшості народів світу. В око впадає тотожність історичних постатей з ім’ям Йосип — біблійного персонажа Йосипа Прекрасного та Йосипа Сталіна.

В час, коли пишуться ці рядки, про Йосипа сина Вісаріона знає кожен — більшою або меншою мірою. Про Йосипа сина Якова — тільки ті, хто читає Святе Письмо. А тим часом біблійному сюжету, пов’язаному з цим персонажем, позаздрить будь-який письменник. Старші брати-пастухи продають наймолодшого брата в рабство купцям-ішмаельтянам, що йдуть караваном до Єгипту. Там його купує начальник фараонових катів — Патифар. Згодом побачивши, що хлопець він тямовитий і чесний, господар довіряє йому правити маєтком. Та на Йосипа поклала око дружина Патифара. Незрадливий юнак не вдовольняє хтивості господині і тоді підступна єгиптянка зводить на нього наклеп, нібито він намагався її згвалтувати… Йосип опиняється у в’язниці-ямі, де йому наказують прислужувати двом опальним царедворцям — виночерпію та пекарю фараона. Там, у в’язниці, він витлумачує сни обом вельможам-в’язням і тлумачення його точно збуваються: за три дні пекаря повісили, а виночерпія знову приставили до владики Єгипту.

На якийсь час виночерпій забув про Йосипа, та якость уранці фараон прокинувся збентежений сном, що йому приснився. Жоден з придворних не зміг витлумачити той сон. І тоді виночерпій оповів фараонові про в’язня-єврея, раба начальника катів, і про те, як той пояснив їхні з пекарем сни.

Вже поголений, у чистому вбранні став Йосип перед фараоном.

«Чув я, що ти вмієш сни тлумачити, — сказав володар Єгипту. — Ось послухай. Я стояв біля Нілу; і ось із нього виходять сім корів, вгодованих та доглянутих і стали вони пастися на лузі. Та ось другі сім корів виходять за ними з ріки, худих та непоказних — не бачив я таких худих на всій землі єгипетській. І стали біля тих корів на березі. І з’їли корови худі та непоказні корів вгодованих та доглянутих. І увійшли ті гладкі корови в утроби худих, але не було видно, що вони в їхніх утробах, бо такими самими залишилися непоказні корови. І ось я прокинувся. А коли знову заснув, то мені приснилося, що сім колосків сходять на одній стеблині, крупних і важких. І ось сім колосків пустих, опалених східним вітром, виростають позаду них. І проковтнули колоски пусті сім повних зернистих колосків. І прокинувся я. І був ранок, і збентежився дух мій. Сну цього досі ніхто не спромігся пояснити — ані ворожбити, ані мудреці Єгипту.»

І відповів Йосип володареві Єгипту:

«Що Всесильний зробить, про те сповістив Він фараонові. Сім корів добрих — то сім років; і сім колосків добрих — то сім років; це — один сон. І сім корів худих, що вийшли після них — це сім років, як і сім колосків порожніх, вітром східним опалених — також сім років. Настають сім років урожаю великого в землі єгипетській, а їм на зміну прийдуть сім неврожайних літ. Ось що повідомив Всесильний фараонові. А тепер нехай фараон віднайде людину мудру та поставить її над країною єгипетською. Нехай призначить фараон наглядачів усюди та накладе п’ятницю (п’яту частину) на країну єгипетську на сім літ врожайних. І нехай накопичують хліб та все їстівне в їжу для міст, і фараон нехай за тим стежить. А все те буде припасами для Єгипту на сім літ голоду. І не загине країна від голоду.»

І сказав фараон Йосипу:

«Оскільки Всесильний сповістив про те тебе, то немає в землі єгипетській розумнішого й мудрішого від тебе. Ти будеш над домом моїм і по велінню твоєму буде правитися народ мій. Тільки престолом я буду вищим від тебе.»

І зняв фараон персня свого і надів його на руку Йосипа, і поклав золотий ланцюг на шию йому, і убрав його в одяг із віссона, і наказав везти його на колісниці для намісника, і кричати перед ним: «Вклонятися!»

І сказав фараон Йосипу:

«Я — фараон, але без тебе ніхто не підніме ні руки, ні ноги у всій державі єгипетській.»

І нарік фараон ім’я йому Цафнат-Панеах, і віддав за нього Аснат, доньку Потифера, жерця міста. І вийшов Йосип правителем держави єгипетської. А було йому тридцять літ.

8. Як видно, обидва Йосипи в юні роки потрапляли до в’язниць: перший до фараонової, другий — до царської, обидва познайомилися там з людьми, котрі згодом привели їх до влади. І перший, і другий сходять на верховину влади і стають правителями наддержав. І той, і другий були інородцями для цих держав. І син Якова, і син Вісаріона одружуються з жінками набагато молодшими від них, яких вони знали замолоду. Обидва — підозріливі, схильні до театралізації своїх дій, обом подобаються вселюдські вияви захоплення, обоє були відомі в державах під псевдонімами: Йосип-грузин — Сталін, Йосип-єврей — Цафнат-Панеах.

Поєднує їх ще й те, що обоє будували елеватори. Але це ж їх і роз’єднує. Йосип, син Якова споруджував елеватори по всьому Єгипту, аби зберегти збіжжя семи врожайних літ і у такий спосіб підготуватися до голоду наступних семи неврожайних років. Йосип, син Вісаріона зводив по всьому Радянському Союзу елеватори, щоб їх засипати зерном із селянських комор. В державі фараона у селян забирали 20 % врожаю, в СРСР — все: вимітали геть чисто.

На цьому моменті починається антитотожність.

Зовні біблійний Йосип був дивовижної вроди, Сталін далекий від краси. Син Якова умів пробачати, він пробачив братам навіть те, що вони продали його в рабство. Сталін позбавляв життя за найменший непослух. Навіть близьких йому людей.

Біблійний Йосип отримав владу з рук фараона — помазаника єгипетського бога. Йосип Джугашвілі — від «звірини» — компартії, котра знищила царя — помазаника православного Бога.

Тому Йосипові дана була влада, бо він знав, як запобігти великому голоду в Єгипті. Йосип Сталін навмисне підготував не просто голод, а голодомор, внаслідок якого вигинуло багато мільйонів людей.

Завдяки Цафнату-Панеаху єгипетський народ не зазнав тих втрат, яких міг би зазнати. Наміри Сталіна обійшлися тільки українському народові в сім мільйонів життів.

Щоправда, як відомо з історичних джерел, Йосип Прекрасний зерно не віддавав, а продавав за срібло. Срібло ж у Єгипті було здебільшого у вигляді посуду, який має бактерицидні властивості. Позбувшись такого посуду, мешканці, а це переважно — заможні люди міст — почали хворіти. Спалахнула нечувана епідемія. Людські втрати були величезні.

І ще одне, що поєднує цих двох з однаковим ім’ям Йосип: біографії їх вписані в історію людства навічно.

9. Звертає на себе увагу ще один дивний збіг обставин. У Івана Грозного найвідданішим поплічником був Малюта Скуратов, у Петра І — Олександр Меньшиков, у Сталіна — Георгій Маленков (чи не єдиний з його команди, кому він довіряв). Тобто люди із значенням імені (прізвища) «малий». Факт цей можна витлумачити тотожністю психіки всіх великих тиранів. Володарі типу Грозного, Петра І і Сталіна (а це були три найжорстокіші постаті в російській історії) не терпіли поруч не те щоб людей високого інтелекту, а навіть таких, що були одного з ними рівня.

Саме рефлекс вивищення російських царів над їхнім оточенням згодом спроектувався у вивищення цілого народу над іншим народом. Тому й нарекли українців-русів малоросами, а московитів — великоросами.

На жаль, до українців пристала не тільки кличка, а також її енергетика. Щоб позбутися того — досить усвідомити хоча б значення кореня «мал».

1. Уявлення про те, що назва предмета містить у собі її суть, — одна з основних магічних ідей давнини. Вважається, що назва речі є її мініатюрним двійником. Надто, коли йдеться про людське ім’я. У деяких народів справжнє ім’я дитини знали тільки батьки, для решти дитина жила під різними вуличними назвиськами. Прокляття, кинуте в назвисько, не торкалося справжнього імені, а отже і його носія.

Про те, що назва речі містить у собі саму річ, знали і ті, хто писав біблійні тексти.

Та з часом предмети — живі й неживі стали називатися своїми іменами. Ім’я стало відповідником змісту. За іменем, надто якщо це архетип, можна побачити вдачу, характер і зрештою розгледіти майбутнє носія імені.

Одним з найпотужніших імен людства є Іван. Через те воно донедавна було найпоширенішим. Так, до 1917 р. кожен четвертий селянин в Російській імперії носив це ім’я. Багато Іванів було й поміж видатних людей. Згадаймо хоча б Івана Предтечу. В історії України також немало Іванів, наприклад гетьмани Виговський і Мазепа, письменники Котляревський і Франко.

Іван — людина надзвичайно широкої вдачі. Він ладен обійняти весь світ, а різниця між Іванами тільки в тому, що один пригортає до себе світ у пориванні духовної чуйності й любові, інший — з метою заволодіти. Але обох об’єднує глибоке сприйняття світу.

Це староєврейське ім’я, воно означає «дар Божий».

Поміж інших імен Іван є цільним психотипом, безвідносно до того, яку роль йому відведено Вищою Силою. Це персонаж людської драми, який не змінює свого амплуа ні коли грає статиста, ні коли — головну роль. Психотип Івана роздвоюється тільки тоді, коли на сцені з’являється видатний герой і такої ж потужності анти-герой. Але енергетика імені, повнота виконання історичного завдання, риси характеру залишаються сталими, в яку б історичну епоху не діяв і яку б протилежну за значенням роль не виконував чоловік з іменем Іван.

2. Людину, що своїми пророцтвами ось уже 1900 років тримає в напрузі все людство, батьки також назвали Іваном (Іоанном). Титули «апостол», «святий», «Богослов» пристали до цього імені вже потім.

Походив Іван із простої заможньої родини рибалок, що рибалили на Генисаретському озері. Він, його брат Іаков — сини Заведея і Симон (Петро) та Андрій — сини Іони (також рибалки) склали ядро апостолів.

Описання, що збереглося з тих далеких часів, свідчить, що Іван був від природи замкненим і глибоким, та водночас наділеним кипучим ентузіазмом. Ісус називав його «сином грому». З вигляду він був сумним і замріяним, зосередженим у собі, але здатним на страшні вибухи і на такі глибини ніжності до людей, яких жоден із близьких, окрім Ісуса, навіть не підозрював у ньому. З усіх тільки він — Іван мовчазний споглядач, зміг осягнути всю глибину думки Ісуса. Йому й судилося стати євангелістом Божої свідомості, езотеричним апостолом.

Не випадково Ісус вибрав апостолів не серед пророчого племені єсеїв — він хотів укорінити свою віру в самому серці народу. І не помилився. Надто щодо Івана — і в людському, і в ідейному плані. Уже будучи на хресті, він указав поглядом Діві Марії — матері своїй на Івана і сказав: «Жінко! це син твій». А затим звернувся до учня свого: «Це мати твоя.» І з того часу Іван узяв матір Учителя і її синів до себе. Відтоді, аж до смерті, Богородиця жила в Гетсиманії в оселі Івана. Там вона й померла через п’ятнадцять років після страти сина, у 48-му р. н.е. Там, у Гетсиманії, її й поховали.

3. Основною людською прикметою цього Івана була велика любов до людей. Чи він з нею вродився, а чи в ньому її пробудив Ісус, хтозна. Але саме цією рисою визначалися всі вчинки й дії упродовж усього життя. Не будь цієї «речі в собі», цієї глухої для ворожого ока посудини, в якій ховалося світло неймовірної сили, ще невідомо чи стало б християнство світовою вірою. Мабуть, саме замкненість, потайливість уберегли Івана від лихої долі решти апостолів (їх усіх стратили у найжорстокіший спосіб). Він відбувся тільки засланням на срібний рудник на острові Патмос, куди Доміціан заслав його за свідчення про Ісуса Христа.

Там, в один із недільних днів Іван був у дусі і в цьому надприродному стані до нього з’явився Учитель і повелів описати побачене тайнозором для семи Малоазійських церков. Він відкрив Іванові майбутню долю християнської віри у різних символічних образах. Це було зроблено з метою утішити віруючих у розпал їх переслідування, та розвіяти побоювання щодо майбутнього віри, на яку зусібіч ополчилися і язичники, і лжевчителі, і римська влада.

То були пророцтва, які живили надією на майбутнє посвячених різних поколінь, невидиме для простого віруючого джерело знань про змагання двох сил — змія, прадавнього спокусника, з Месією, Спасителем.

4. Анти-Іван, який прийшов у земний світ 1530 року, в північному краї, був наділений всіма прикметами Івана. Він відчував потужний потяг до духовності. Музичні твори, які він написав, ще й зараз, трапляється, виконують у концертних залах Москви. Його вірші також не можна назвати невдалими. В радянських енциклопедіях про нього пишуть як про «видатного публіциста». І ці якості були, мабуть, не результатом виховання, а то був стан душі. З дитини, народженої у родині правителя держави, охоче виховали б військового стратега чи політичного діяча. А тут — поет, публіцист, композитор; Біблію знав напам’ять. Так і хочеться сказати: «людина, яка ладна пригорнути до себе увесь світ.» І почав пригортати. Досягши повноліття і ставши першим царем князівства Московського, уже на двадцять другому році життя завоював Казанське ханство, а у двадцять шість років — Астраханське. Десь у цей же час данниками його стають хан Сибірський Едигей і хан Ногайської орди Ізмаїл. Васалами визнали себе кабардинські і черкеські князі. Розпочалося приєднання Західного Сибіру. Це, справді, була людина широкої вдачі.

До всього цей чоловік був ще блискучим ученим, винахідником. Зокрема він винайшов речовину, що їй сам дав назву «некая составная мудрости огненой» або «поджар». Нею підпалювали тих, кого велено було «терзать неисповедимыми муками».

Це був Іван 1V Васильович — Грозний. Називали його по-біблійному Іоанном. Чи був він «даром Божим» для свого народу?

«25 липня на Красній площі поставили шибениці, стовпи, обкладені просмоленим хворостом, і колоди для відрубання голів. Стояв частокіл з залізними наконечниками. (Цей елегантний вид страти був запозичений у турків). Новинкою була велетенська сковорода, на якій пінилася олія, що кипіла, гострі залізні кігті, що їх називали кішками, кліщі, пили, голки, вірьовки, спеціально призначені для протирання тіла, котли з окропом і ще якісь пристосування, винайдені самим царем.

Привели засуджених з жахливими слідами тортур; вони ледь трималися на ногах.

Цар зробив широкий жест, звільнивши десь половину з трьохсот людей. Звільнені незабаром були заарештовані і страчені через тиждень. З іншими вчинили відповідно до розписаної у всіх подробицях процедури. Кілька десятків посадили на палю, де вони конали у неймовірних муках годин по дванадцять-п’ятнадцять. У них на очах, привселюдно, гвалтували, а потім убивали їх дочок і дружин. Близько п’ятдесяти чоловік кинули на розжарену сковороду. Опричники з киями не давали нікому вискочити зі сковороди, спостерігаючи смертельний танок у киплячій олії. Іоанн сміявся до сліз.

Висковатого повісили за ноги й стали повільно пиляти вздовж тіла. Фунникова навперемінно обливали холодною водою й окропом, потім зняли з нього шкіру, як з вугря.

Федору Басманову було виявлено високу довіру особисто відрубати голову рідному батькові Олексію Басманову, що син виконав майстерно, після чого його було посаджено на палю…

Дружину Фунникова — молоду гарну жінку, яка доводилася сестрою князю В’яземському, посадили верхи на натягнуту між стовпами линву і протягли проміжністю по цій линві взад-вперед кілька разів, а затим кинули помирати…» (І Бунич).

Іван Васильович, як видно, був людиною, справді, творчою і не терпів стереотипів.

5. «Красна площа — головна площа Москви. До її архітектурного ансамблю входять частина будівель Кремля, храм Василія Блаженного, пам’ятник К.Мініну і Д.Пожарському (споруджений, до речі 1818 р.), будинок Історичного музею, Мавзолей Леніна… З 1918 р. площа стала місцем демонстрацій і мітингів трудящих столиці, військових парадів. Біля кремлівської стіни — могили, в стіні — урни з прахом видатних радянських діячів, ряду діячів міжнародного робітничого руху.» (Укр. рад. енциклопедичний словник, т.2).

Простежимо, як формувалося це місце. Іван ІІІ Васильович — дід Івана Грозного започаткував будівництво нового Кремля з рудої цегли, замість старого з білого каменю. Рік закладин — 1485 (18). Відтоді всі більш-менш значущі прилюдні тортури і страти відбувалися біля стін Кремля, на площі, що дістала назву «Красна». Пік звірства на цій площі сягнув свого апогею за царювання рудоволосого царя Івана Грозного.

Слово «красне» має два значення, а саме: «червоне» і «красиве, гарне». Поза всяким сумнівом, перше значення і є справжньою назвою, тому що площа була постійно залита людською кров’ю. Друге значення «красиве» вигадали ті, у кого колір пролитої крові викликав естетичні почуття.

Не випадково мавзолей анти-Володимира поставили не в Петербурзі, де перемогла звірина, а саме тут, на місці найбільших жахіть вигаданих анти-Іваном. Не випадково на місці, «угноєному» великими стражданнями, поховали «видатних радянських діячів», а насправді — фрагментів «змія великого, вужа стародавнього», що відійшли у потойбіччя, виконавши сповна своє призначення у людському світі. Не випадково уцілів храм саме Василія Блаженного, спорудженого анти-Іваном на честь завоювання Казані і названий іменем причинного (біс вселився) старого. Не випадково під стінами Кремля біля вівтаря сатани (мавзолея) відбувалися всі містерії, що їх проводила звірина. Зайве казати, що всі вони супроводжувалися в червоному кольорі, тобто були означені кров’ю.

Отож епоха анти-Івана була першим невеликим (адже усього люду московського тоді було близько трьох мільйонів) сплеском сатанинства на обраному сатаною полігоні, досвід якого до найдрібніших деталей, а тільки у великих масштабах, повторить звірина.

6. І Іван, і анти-Іван були сутностями з надпотужною енергетикою. Перший став одним із засновників віри, яка грунтувалася на любові до ближнього, до людини, як такої, до людства. Всяк, хто увірував, отримував заряд доброти, гуманізму та інших, суто людських, якостей. Це наповнення триває вже багато поколінь. Людство немов би насичується тими якостями. Та час від часу з’являється щось, що все зводить нанівець. Приходить людина з антисвіту, така ж могутня у руйнуванні, як і той, хто будує, і тоді настають часи випробування. Прихід у світ анти-Івана означений великими стражданнями людей, від найближчих родичів до сусідніх народів. Анти-Іван убив двох рідних синів, п’ять дружин, винищив боярські роди і більшість священиків, починаючи з найвищого керівництва церкви. І це при тому, що він був набожний; Біблію тримав, як настільну книгу. Оприччина, на чолі якої він стояв була «молохом», котрий вимагав усе нових і нових жертв. Той страх, та жорстокість, що їх уклав у душі своїх земляків анти-Іван, ось уже чотириста з лишком років визирає з очей його співвітчизників. Це альтернатива наповненню Івана. Якою б не була віруючою людина, чий родовід тягнеться з часів анти-Івана, в глибокому закутку її душі ховається страх чи жорстокість. Потрібні тільки сприятливі умови, щоб вони проявились.