«Барабашка» ховається під землею

Розділ XVI Театральні квитки. Підозрілі дивацтва професора Барабаша. Страшна зустріч

— Слухайте, трохи не забула… ви у льосі загубили якісь квитки, — може, вам треба, а я… Де ж це вони… — баба Секлета почала мацати по припічку, шукаючи. — Отут же поклала…

— Які квитки? — здивувався тато. — Ніяких квитків я не губив.

— А осьо-сьо! — баба Секлета подала татові якісь папірці.

— Ти диви, справді квитки. У театр. Опери і балету. Невикористані… Контроль цілий. Але вже недійсні. На п’ятнадцяте число. А де ви їх узяли?

— Таж кажу — у льосі знайшла. Вчора. Думала, ви загубили. Бо ж звідки їм там узятися.

— Тю! — тато уважно розглядав квитки. — Два… У партер… Третій ряд. Посередині… Чудові місця… Тільки справжні знавці, справжні театрали сидять на таких.

— Професор Барабаш… із дружиною, — випалив Женя.

— Точно! — підхопив Вітасик.

— Ви гадаєте? — глянув на них тато з-над окулярів.

— А хто ж іще? — сказав Женя.

— «Лісова пісня…». Я б і сам не відмовився. Але — п’ятнадцяте число… Тиждень тому. А професор Барабаш зник два дні тому. Чому ж він не пішов?

— Тому що був зайнятий, — відрізав Женя.

— Під землею, — докинув Вітасик.

— Не фантазуйте, хлопці, — усміхнувся тато. — П’ятнадцятого він був у місті. І ніде не зникав.

— Звідки ти знаєш? — спитав Женя.

— Тому що зник він два дні тому. А сьогодні знайшовся. Якби він зник тиждень тому, дружина б сказала… Треба мислити логічно.

— А може, він ночами зникав? Коли дружина спала. А на ранок повертався. Уночі ж усе в льосі пропадало… Не логічно?

— Логічно то логічно. Але безглуздо. Зникати професорові ночами, щоб лізти під землею у бабин льох по молоко та сир? Логіка божевільних.

— Якби ж то просто професор, а то ж Барабаш. Що знаємо про логіку барабашів? — дозволив собі втрутитися Вітасик.

— Ну, добре. Я бачу, дискусія наша до консенсусу не приведе. Нате вам квитки, з’ясовуйте самі, а мені діло робити треба, — і тато пішов до Андрія, який уже закінчував рити траншеї під фундамент.

— А ходімо на кладовище. На те місце, де його знайшли, — сказав Женя.

— Ходімо, — погодився Вітасик. — Але спершу до Галочки Захара Антоновича треба. Щоб вона показала те місце.

— Авжеж.

Галочка сапала на городі картоплю.

Коли хлопці привіталися, вона підвела голову, усміхнулася: «А-а, це ви!» — але не розігнулася, далі сапала.

Вони розгублено перезирнулися — як розмовляти з людиною, яка працює і на тебе не дивиться? І тільки мовчки знизували плечима.

Галочка перша порушила мовчанку. Нарешті випросталася, обіперлася на сапку:

— Ви про нього щось хотіли спитати? Еге?

— Еге, — усміхнулися хлопці.

— Гадаєте, я щось знаю? Ні грама! Хто його по голові вцілив, де він у бруд забрьохався, — Бог його зна.

— А що він узагалі за людина?

— Професор. Ви ж чули.

— Ну, професор — це ще не… А є в нього якісь… ну… — Женя невизначено поворушив пальцями.

— Відхилення від норми, — допоміг йому Вітасик. — От-от!

— Суцільне відхилення! — махнула рукою Галочка.

— А в чому це виявляється?

— В усьому!

— Як це — в усьому?

— А отак. Мабуть, усі професори такі. Дивак, та й годі. Що робить — усе не як люди. Ну абсолютно.

— А конкретніше.

— Ночами з портфелем гуляє. Я сама бачила… І не по дорозі, а по кущах, по яругах. Із ліхтарем. Наче шукає щось. Спершу думала, у портфелі книжки, рукописи, папери… А якось портфель розчинився, дивлюсь — а там лопатка маленька, топірець, молоток…

Хлопці багатозначно перезирнулися.

— А на кладовище він часто ходив? — пильно глянув на Галочку Женя.

— Часто.

— І на руїни монастиря? — спитав Вітасик.

— Еге.

— А там підземелля є?

— Може, й є. Але там геть усе завалене Ще з дореволюційних часів. Його лопаткою не розкопаєш. Навіть екскаватор дядька Андрія не подужає — такі товстелезні стіни. Німці у війну, кажуть, вибухівкою підривали, ще більше завалювали… Щоб партизани не ховалися. Але партизанів тут не було. Партизани у сусідньому районі орудували.

Після розмови з Галочкою хлопці пішли на кладовище. Проте огляд місця, де знайшли непритомного професора — у кущах біля старого склепу, як сказала Галочка, — нічого не дав.

Ні слідів, ні речових доказів хлопці не знайшли Крім прим’ятої трави та кількох поламаних гілок на кущах — анічогісінько.

Сонце сіло, почало сутеніти, і на кладовищі вже було незатишно. Хоч хлопці й костричилися один перед одним, удавали, наче їм ніскілечки не лячно, але довго затримуватися на кладовищі не стали. А що там робити, як слідів ніяких!..

Вони вийшли з кущів — і враз заціпеніли. По стежці просто на них їхав на велосипеді… «продавець долі», Глухонімий із поїзда.