«Барабашка» ховається під землею

Розділ IV Завалійки. Надежда Кринична. Баба Секлета

Хоч називалося село не дуже поетично — Завалійки, — але виявилося воно справді надзвичайно мальовничим і гарним. Суцільні садки і городи. Море зелені, як справедливо сказав дідусь. А місце, де стояла ота за безцінь куплена дідом розвалюха, було чи не найкращим у селі. На пагорбі над річкою.

Справді, простір, небо, краєвид — все, як говорив дідусь. І бур’яни непролазні, і кропива вища голови, і сарай без даху, звідки витикаються вже кількаметрові зарості акації.

Жені сподобалось надзвичайно.

Вони з Вітасиком (авжеж, без вірного Жениного друга Вітасика Дорошенка не обійшлося) одразу пообдряпувалися об акацію, пообжалювалися об кропиву, бо почали ж усюди нишпорити.

Тільки в саму хату їх категорично не пустили. Хата була у небезпечно аварійному стані. Стеля, як уже мовилося, прогнила від дощів і впала; переламаний, як хребет, сволок трикутником упирався в долівку.

Дранки, мов чудернацькі перехрещені списи та шаблюки, стирчали врізнобіч. Величезні шматки штукатурки висіли не знати на чому і могли будь-якої миті обвалитися на голову.

А так же хотілося проникнути туди! Так же ваблять оті руїни чужого житла!

Особливо якщо колишні мешканці тих руїн оповиті серпанком таємниці.

Господинею цієї хати була колись Надежда Кринична. Не Надія і навіть не Надєжда, а Надежда (через тверде «є»). Як розповів дідусеві голова сільради Григорій Якович, уродженець Завалійок, то була особа незвичайна. Про неї у селі ходили легенди. По-перше, її знайшли у криниці. Один солдат проходив якось пізно увечері повз стару замулену криницю і почув звідти тоненький плач. Гукнув солдат людей, спустився з ліхтарем у криницю й витяг немовля. Видно, якась нещасна покритка вкинула туди свою дитину, що, як тепер би сказали, здійснила м’яку посадку на мул і лишилася живою.

Було це ще за Першої світової війни. Солдат був росіянин. Степан Безродних. Він і назвав дитину Надежда. А люди вже дали їй прізвище — Кринична. Вигодувала й виховала її баба Шептуха, що жила в цій хаті і була відомою у селі ворожкою. Після бабиної смерті Надежда Кринична почала теж займатися знахарством і ворожінням. Але на відміну від інших вона була веселою ворожкою і всі свої дії супроводжувала такими дотепними коментарями, що її «клієнти» невідомо від чого більше одужували — чи від трав та нашіптувань, чи від сміху. Заміж вона не виходила, дітей не мала. Хоча подейкували, що й безгрішною не була. Її фірмовий тонізуючий напій «криничний», що варився нею на травах за допомогою самогонного апарата, користувався великою популярністю серед чоловіків не лише їхнього, а й навколишніх сіл. І частенько сусіди бачили, як пізньої пори городами пробирається крадькома до хати якась самотня чоловіча постать. А може, то були інопланетяни?.. Тоді ж, за радянських часів, уфології не було, все це замовчувалося. А до кого ж прилітати тим НЛО, як не до Надежди Криничної?

Що цікаво — криниці у Криничної на обійсті не було. Воду вона брала або в сусідки, баби Секлети, або — найчастіше — з джерела, що було внизу, під горою, в кінці її городу. Для цілющих же напоїв, для чаю, приготування їжі — виключно брала воду з джерела. «З криниці мені пити воду не можна, — казала вона. — Кринична вода для мене отруйна».

І от десять років тому одного літнього дня прийшла Надежда Кринична до баби Секлети бліда як смерть і каже: «Настав мій час. Сьогодні помру. Всохло джерело». Баба почала її втішати, розраджувати: «Замулилося, мабуть, розкопаємо, розчистимо». Сама взяла лопату, пішла, та нічого не вийшло, вода з джерела відвернулася, всохло-таки джерело. І тієї ночі Надежда Кринична померла. Хоча ніколи на здоров’я не скаржилася і була не старшою за бабу Секлету.

Тепер бабі Секлеті дев’яносто.

Але вона ще міцна і, витягаючи з глибочезного колодязя відро з водою, корбу крутить так швидко й бадьоро, як не могли крутити з незвички ні Женя, ні Вітасик.

Жила баба Секлета сама. Сама вправлялася з коровою, з десятком курей, з городом і садком.

Син, невістка, онуки й правнуки (були в баби вже й двоє дрібненьких правнуків) приїздили з міста здебільшого влітку, та й то коли щось дозрівало у садку чи на вгороді.

Правда, син і онуки весною допомагали садити картоплю, а восени копати.

Ходила баба Секлета у важких кирзових чоловічих чоботях і ноги не тягла, а карбувала крок чітко, як солдат. Ще й їздила на велосипеді. На базар, у крамницю, в церкву.

Церкву добре видно з колишнього Надеждиного, а тепер їхнього обійстя.

Вона святково здіймала свої сріблясті бані з хрестами за сусідськими хатами й деревами. Бань було шість — п’ять церковних і одна дзвінична. Була ще й сьома невеличка баня з хрестом — над колодязем у церковному дворі. За церквою — старий цвинтар, а за цвинтарем — якісь руїни з червоної цегли. Женя й Вітасик там уже побували, і якийсь коротко підстрижений беззубий дідок пояснив їм, що то руїни дуже древнього Георгіївського монастиря, знищеного під час революції.

— Може, й село через ті руїни називається Завалійки, — висловив припущення Вітасик.

— Ні, — похитав головою дідок. — Завалійками воно називалося ще й тоді, як монастир стояв цілий. Завалійки воно тому, що було за валом фортечним. Колись монастир був ще й фортецею.

— О! Бачиш! — гордо сказав Женя Вітасику.

З кожною хвилиною майбутня дача набирала в їхніх очах дедалі більшої ваги й цінності.