Розділ XVIII «Здоровий бицюра!» «Тут і ваші знайомі капітани знадобилися б!»

Побачивши хлопців, Глухонімий різко загальмував і, знявши ногу з педалі, обіперся нею об землю. Хлопці так розгубилися, що не могли й ворухнутися.

Глухонімий звузив очі, люто дивлячись на них. Тоді нахилився до землі, схопив товсту гілляку, замахнувся… Тікати було пізно… Та Глухонімий не кинув, не вдарив, — перехопив гілляку другою рукою — трісь! — переломив, наче лозинку, і вищирився, коротко реготнувши…

Женя й Вітасик рвонулися разом і, не чуючи під собою ніг, дременули навтіки.

Опам’яталися вони тільки тоді, як побачили екскаватор дядька Андрія, що чихчихав на їхній ділянці.

— Чого це ви — наче за вами вовки гналися? — спитав тато. — Де це ви були?

Хлопці перезирнулися.

— На… на кладовищі, — одхекуючись, признався Женя.

— «Барабашку» шукали? — усміхнувся тато. — Ну й що?

— Глухонімого бачили! — сказав Женя.

— Якого?

— «Продавця долі», — випалив Вітасик. — Того самого…

— …що й у кафе, — додав Женя.

Хекаючи, вони розказали про свою пригоду.

— Овва! Це вже цікаво, — сказав тато. — Що ж йому треба на кладовищі? Та ще й біля того місця, де знайшли непритомного професора?

— Ану, ходім глянемо, що це за Глухонімий, — сказав дядько Андрій, злазячи з екскаватора. І перший пішов швидким кроком. Тато рушив за ним. Хлопці, підбігаючи, щоб не відстати, по дорозі почали розказувати Андрієві про дивного «продавця долі»…

— Дребедєнь, — раз у раз кидав на ходу Андрій. — Не бійтеся. Зараз ми йому мозги вкрутимо. На мигах. Раз Глухонімий! Щоб не лякав дітей! Дребедєнь!

Та Глухонімого на кладовищі вже не було. Лишилися тільки сліди від велосипеда на стежці.

— А здоровий, бицюра, — сказав тато, піднімаючи з землі переламану гілляку.

— Є сила в руках, — погодився Андрій.

Хлопці позирали мало не з гордістю — недаремно, значить, тікали, недаремно турбували дорослих.

— Навряд чи він на чиюсь могилу квіти хотів покласти. На цьому кутку давно вже не ховають. Все позаростало, — сказав Андрій. — А склеп катанкою, бачите, закручений. Щоб пацани не лазили. Усипальниця панів наших колишніх, Хоржевських. Бачите, написано навіть над дверима. По-старослов’янському.

Хлопцям, з одного боку, було й досадно, що «продавець долі» зник, що дорослі його не побачили, аз другого, — хтозна, може, й краще… Ич, яку товстелезну деревину переламав!..

— Тут, я бачу, й ваші знайомі капітани знадобилися б, — сказав тато хлопцям, коли йшли назад.

— Я теж думаю, — сказав Женя.

— Давно ми їх не бачили, — сказав Вітасик.

— Що за капітани? — спитав Андрій.

— Та дружать вони з двома слідчими, капітанами міліції, — не без гордості сказав тато. — Стільки вже пригод пережили — цілий детективний серіал. От хай самі розкажуть.

— Ану-ну! — зацікавився Андрій.

Хлопці почервоніли — і від задоволення, і від ніяковості.

— Та! Якось іншим разом! — махнув рукою Женя. Вітасик промовчав.

— Горді! — сказав Андрій.

— Не горді, а це розказувати три години треба, — наче вибачався Женя.

— Чесне слово! — підтвердив Вітасик.

— Та не задирайте носи! — гримнув тато. — А то більше не візьму вас у Завалійки.

Довелося хлопцям поступитися. І вони коротко переповіли Андрієві про свої минулі пригоди, і про таємничий голос за спиною, про історію з Вітасиком, про боротьбу з мафією; і про повторне зникнення Ципи, про захопливу подорож на пароплаві «Квітка-Основ’яненко», і про невловимого «агента СД», про контакти з НЛО… Андрій слухав і тільки руками розводив:

— Ну кадри!.. Кіно, та й годі!

Загрузка...