— Ти все-таки гадаєш, що його вбили? — похитав головою капітан Попенко.
— Не виключаю можливості, — зітхнув Горбатюк. — Коли Ірина побачила квитки, так розхвилювалася, що не могла тримати себе в руках — заплакала, просто-таки забилася в істериці: «Це вони, це вони!.. Він мені їх показував… Третій ряд, дванадцяте й тринадцяте — улюблені мої місця… Боже мій! Його вже нема. Його вбили, його закопали там, у погребі!..». Я ледве переконав її, що це абсолютно неможливо, що льох належить старенькій бабусі, яка ніяких зв’язків із кримінальними елементами не має, що якби вона була причетна до злочину, то б ніколи не сказала про квитки, не віддала б їх стороннім людям. Іра вимагала, щоб я негайно відвіз її туди, в Завалійки, вона сама хоче на все подивитися, серце підкаже їй, де шукати. Я знову таки ледве відрадив її, кажучи, що це тільки зашкодить слідству.
— А як ти зв’язуєш випадок із професором, Глухонімого, Жору Лук’яненка, оті квитки?
— Поки що зв’язати важко. Але чогось певен, що у професора була сутичка саме з Глухонімим. Найцікавіше — це зустріч Глухонімого у придорожньому кафе «Барабашка» з літньою дамою в джинсах. Я майже певен, що то Мадам Дисконт.
— Шкода, що ніхто не звернув уваги на номер її машини. Хоча б марку знати.
— Буду звертатися до автоінспекції. Колір світлий, за описами хлопців і Василя Сергійовича Киселя, думаю, встановити все-таки можна буде.
— Зараз стільки тих іномарок! Якби це було років п’ятнадцять тому, було б легше, а тепер…
— Все одно можна. І не так багато літніх дам водить такі машини.
— А якщо власник її чоловік? А вона водить за дорученням.
— Все одно можна встановити. Морока, правда, але можна.
— А що ти думаєш про професора Барабаша? — запитав Анатолій Петрович. — Чому він відмовляється, як ти вважаєш, говорити правду?
— Оцього я не знаю, — знизав плечима Степан Іванович. — Це для мене загадка. Людина він вочевидь неординарна і досить дивакувата. Але не боягуз. Залякати його, гадаю, не могли.
— Та висновок про зв’язок його з Глухонімим напрошується сам собою. По-перше, професор перервав розмову з тобою, щойно ти згадав про Глухонімого, про його участь у крадіжці експонатів етнографічного музею. По-друге, Глухонімий з’являється наступного дня на кладовищі, на місці, де знайшли непритомного професора. Очевидно, він або щось там загубив, або хотів щось перевірити, та й узагалі злочинця, як відомо, тягне на місце злочину…
— А що ти скажеш про того амбала, що побив Васю Забарила?
— Чесно кажучи, так, як його описав Вася, він нагадує Глухонімого.
— Але ж він розмовляв з Васею…
— А чи не Гугнявий це?
— Чому ж Вася не звернув уваги на його гугнявість? Це перше, що впадає у вічі.
— А може, навмисне? Він же страшенно боїться, як ти кажеш…
— Тоді чого він узагалі прийшов до мене? Логічніше було б, якби не прийшов, коли боїться. Безпечніше.
— А не здається тобі, що він виконував чиюсь волю?
— Взагалі-то мені його позиція була підозріла з самого початку. Я ж тобі говорив.
— І що ж ти думаєш робити перш за все? — запитав Анатолій Петрович.
— Завтра зранку поїду знову в Завалійки. Треба детально оглянути той льох. Ніяк не можу збагнути — яким чином театральні квитки Жори Лук’яненка опинилися там. Причому не одразу, а через кілька днів після його зникнення.
— Ну, а я зв’яжуся з хлопцями з автоінспекції. Постараюся розшукати ту літню даму з «Барабашки», володарку світлої автомашини невідомої іномарки.
— Одне слово — питання, питання, а відповідей нема, — зітхнув Горбатюк.
— Нічого! Рано чи пізно — будуть, — намагався підбадьорити його капітан Попенко.
— Пізно — це не вихід… Я не можу забути очей її… коли вона плакала…