Лицарі Дикого Поля. Плугом і мушкетом. Український шлях до Чорного моря

Одним із головних процесів, що визначав українську історію, є процес колонізації і освоєння нових земель. Процес дуже неоднозначний і подекуди суперечливий. Освоєння лісостепових та степових просторів на південь і на схід є досить важливою ознакою контактів культур, осілого та кочового способів життя. Урешті, як і загалом у світовій історії, осілий спосіб бере гору з багатьма нюансами та ознаками нездоланних переміщень як окремих осіб, так і великих етнічних груп. Для українського історика тривалий час «боротьба зі Степом» була основою для розуміння східноєвропейської історії, лише в сучасну добу йдеться не про «боротьбу», а скоріше про діалог, що містить багато складових від конфліктів до порозумінь, від неприязні до адаптацій. Слобідська Україна є багато в чому саме наслідком такого діалогу.

Слобідська Україна — досить велика українська історико-географічна область, територіально вона перебільшує чимало європейських країн і достоту ледь більша, наприклад, за Болгарію. Чи не найдискусійнішою темою щодо історії Слобідської України є великий переселенський рух і залюднення просторів Дикого поля від Сейму до Дону в середині XVII — XVIII ст. Ці колонізаційні процеси неодноманітні хронологічно і так само мають спалахи і затухання, рух назад. Саме колонізація і виявить найбільшу суперечність щодо терміну. Слобідську Україну (чи Слобожанщину, як її назвуть діячі українського руху пізніше) прийнято ототожнювати зі слобідськими полками, військово-адміністративними козацькими одиницями, що існували з середини XVII ст. до 1765 р. Однак розуміння Слобожанщини значно ширше, воно пов’язане насамперед саме з колонізаційним рухом і часто виходить поза «слобідські полки», захоплюючи й сусідні території, наприклад село Грайворон (зараз районний центр Бєлгородської області Росії), місцевості в Курській області чи українські поселення біля Дону і далі до Воронежа. «Козацьке минуле» тут діє дуже опосередковано, через окремі непевності в територіях власне слобідських полків, слабкість їх автономії і уявлення про Слобожанщину передусім як етнографічний регіон, регіон поширення українського етносу, низки зіткнень і діалогів. Звичайно, багато в чому визначальним для історії Слобідської України є зустріч української та російської культур (у сучасному розумінні), сфера конфліктів та запозичень, відкритості та обмежень.

З низки історико-політичних причин територія Слобожанщини виявиться розділеною між Україною та Російською федерацією. Тим більше жодна із сучасних адміністративних областей не є повністю «слобідською». На сьогодні Слобожанщина — це східна частина Сумської області (Буринський (частково), Білопільський, Краснопільський, Сумський, Недригайлівський, Лебединський, Охтирський, Тростянецький, Великописарівськйй райони), північна та південно-східна частина Харківської області (Краснокутський, Богодухівський, Золочівський, Дергачівський, Харківський, Вовчанський, Валківський, Нововодолазький, Зміївський, Коломацький, Печенізький, Шевченківський, Балаклійський, Ізюмський, Куп’янський, Дворічанський, Великобурлуцький, Борівський), північ Донецької (частково Слов’янський, Краснолиманський, Артемівський райони) та Луганської областей (Біловодський, Біло-куракинський, Кремінський, Марківський, Міловський, Ново-айдарівський, Новопсковський, Сватівський, Старобільський, Троїцький райони). Багато в чому межі історичної Слобожанщини особливо на Луганщині збіглися з розмежуванням українсько-російського протистояння 2014—2015 рр. Окремі райони Слобідської України — це зараз частини Російської федерації, скажімо містечко Суджа та Глушкове в Курській області чи Острогозьк, Калач, Павловськ, Богучар у Воронезькій області. Слід визнати, що межі Слобожанщини дуже історичні, до неї можна уводити окремі населені пункти, однак можна і не вважати їх Слобожанщиною. Дуже часто велика територія колонізації мала свої анклави, інакші за етнічним складом населення та підпорядкуванням (скажімо, Чугуїв на Харківщині). Найголовніше слід визнати, що межі Слобідської України є історичними, тобто змінними і непевними.

Сама територія майбутніх оселень сполучає три географічні зони: на півночі від Путивля на схід — ліс, далі від Охтирки до Харкова в основному лісостеп і де-не-де степові території, але на схід і на південь від Острогозька ліси трапляються уже зрідка понад річками, часто там переважно степ. Уже саме розуміння початків стабільного оселення Слобідської України пов’язане з вивченням способів життя. Передусім в історико-географічному розумінні на середину XVI ст. територія майбутніх слобід — «поле», малолюдна територія з бурхливою природою, а щодо людності, напевно з перевагою тюркського кочового елементу, що збереглося в топонімічних назвах (Охтирка, Харків, Чугуїв, Балаклія тощо), слов’янські назви — північні, чого варта лише річка Тиха сосна (поблизу Острогозька), межа претензій Великого князівства Литовського в XVI ст. Тобто ця територія, крім географічного різноманіття, була тривалий час територією конфліктів та суперечок між кількома державними утвореннями, серед яких напевно основну роль тривалий час відігравало Кримське ханство та його північні васали кочівники, ба більше — цей тюркський компонент відіграв подекуди дуже важливу роль. Саме повз ці терени «поля» проходила низка шляхів як для набігів, так і торговельних комунікацій. Назви тих шляхів також містять тюркську складову: Сагайдачний шлях, Муравський шлях, Ізюмський шлях, Бакаїв шлях. Перелази, броди, шляхи, підвищення — це ті пунктири, довкола і біля яких в XVII ст. виникнуть населені пункти, витіснивши тюркську складову. Слід також визнати, що ці «шляхи» переважно проходили вододілами основних українських річок. Цей тюркський чинник, татарська небезпека, конфлікти і порозуміння (прикладів цього чимало) як зі степовими кочовиками, так із Кримським ханством виявиться небезпідставним свідченням початків існування Слобідської України. Набіги на слободи і слобідські містечка містили певну політичну складову і свідчили про претензії Кримського ханства на ці території. Слід також визнати, що значну частку ясиру із українських земель становили мешканці слобід, декому вдалося втікати, а когось викупляли чи визволяли з полону. Водночас в окремих випадках на Слобожанщині, мешкали полоненики з Криму та «турецьких» фортець, а прізвища окремих козацьких старшин зі слобідських полків: Турчин (Турчинов) чи Татаринов, Татарчук, Черкес виразно свідчать про походження цих представників з вищих прошарків. Ці неоднозначності дуже характерні для прикордонних історій. Коли ще тільки починалися слободи, мешканці Змієва 1656 р. ходили на пограбунок татарських кочовищ і, коли царський уряд заборонив їм те робити, у листі відповіли так: «Часом татари нас беруть, а часом ми татар. І на те не жаліємось. На тому Україна почалася». Однак небезпека набігів і полону упродовж другої половини XVII ст. була постійною, тож мешканці слобід ходили навіть на польові роботи зі зброєю. Численна документація, однак, свідчить про неодноманітність тих відносин. Купці зі слобід охоче торгували в Казикармені, а сотник із містечка Печеніг (біля Харкова) Йосип Щербина поїхав викупляти з неволі в Криму свого брата, та, не маючи грошей сплатити мито, позичив кошти в татар, а повернувшись додому, повернув татарам, які приїхали з ним, борг. Сюжети прикордонних зв’язків дуже цікаві і неординарні.

Початок залюднення цієї частини «Дикого поля» збігся з появою на цих теренах козацьких ватаг, що зчаста промишляли розбоєм чи сезонними промислами, з-поміж яких були популярні пасічництво, рибальство та полювання, випасання худоби, інколи гуральництво. Ці промисли й визначили напрямок переселень і багато в чому майбутній економічний устрій нестабільного прикордонного населення. Уже 1572 р. мандрівні постаті з далекого Канева побили на Коломаку московську сторожу із Путивля, змусивши відійти тих сторожів далі на схід, аби уникнути зіткнень. Упродовж певного часу можна спостерігати різні типи колонізацій: козаки, пасічники, сторожі, кочівлі. Були й перші спроби створити на цих великих теренах скити та монастирі поблизу великих перелазів. І звичайно, як це буває на не контрольованих державами територіях, траплялися й розбійники-харцизи.

Однак існував ще дуже важливий і визначальний чинник — тривалий рух Московської держави у степ. Оборонна експансія Московської держави від набігів зі степу мала важливу ознаку — обороцні лінії. Перші такі укріплення виникли недалеко на південь від Москви ще у XIV ст. Вважається, що їх ініціатором був відомий князь Іван Калита. Шляхом укріплень і засік ворогу перетинали дорогу на північ, до столиці, а з часом лінія таких споруд, засік, фортець простягалася на південь. Перша така система укріплень «Заокська» оформилася уже в першій половині XVI ст. Центром оборонних споруд рухливого прикордоння було місто Тула недалеко на південь від Москви. Здається, такий рух від початку був досить хаотичним. Обабіч на захід від ліній існувала система фортець, дуже важливих для майбутніх колонізацій, — Путивль, Мценськ, Пронськ. Однак поволі виявлялася і цілеспрямована політика руху на південь за рахунок «засічних ліній», що сформувалася за Івана Грозного. До засічної лінії в русі на південь увійшли Курськ, Орел, Мценськ, Алатир. Таке просування на південь було успішним, державні ініціативи, здавалося, і захистять осердя держави, і дозволять просуватися на плодючі ґрунти. Особливо це стало помітно за московських царів Федора Івановича та Бориса Годунова. Поза тією засічною лінією часу Івана Грозного виникли нові укріплені населені пункти: 1585—1586 рр. — Воронеж та Лівни, 1592—1593 рр. — Єлець, Білгород, Оскол, Валуйки. Цікавою є історія створення фортеці Цареборисів далеко на південь від основних укріплень. 1599 р. воєводи Богдан Бєльський та Семен Алфьоров спорудили фортецю, яку назвали Цареборисів на честь царя і патрона. Будівництво було авантюрою, адже фортеця була дуже віддаленою від лінії і радше була виявом амбіцій — вотчинного містечка воєводи Богдана Бєльського, аніж продуманої політики.

Але за видимим успіхом приховувалися невидимі, на перший погляд, невдачі. Московській державі бракувало як сил утримувати це прикордоння, так і контролювати змішане населення. Унаслідок подій «Смути» прикордонні фортеці були понищені, а війна з Річчю Посполитою 1612—1618 рр. призвела до того, що чимало нових прикордонних міст було сплюндровано українськими козаками (Лівни, Оскіл, Валуйки, Білгород). Спалений Цареборисів швидко запустів. Спроби відновити лінії укріплень у 20-ті рр. успіху не мали, ледь були відновлені основні міста, тож лише з 30-х рр. знову почався рух на південь і новий діалог з Річчю Посполитою та неслухняними козаками.

Велике князівство Литовське, а потім Річ Посполита також мали політику колонізації нових просторів та руху на лісостепове прикордоння. Тут основним діячем було українське населення, козацтво. Не маючи такої потужної централізованої влади, як у Москві, наступ на степ з боку цих держав здійснювався у різні способи і часто саме завдяки «слободам» — населеним пунктам, мешканцям яких певний час дозволялося жити із системою пільг, несучи за це сторожову службу та освоюючи простір. Важливими виконавцями колонізації стали великі землевласники — магнати Речі Посполитої та численна шляхта, підпорядкована їм. Шляхетські родини істотно почали змінювати простори уже наприкінці XVII ст. Особливо відомою тут була родина Вишневецьких, що у складних прикордонних чварах отримала у свої володіння на Лівобережній Україні землі понад річкою Сула, зробивши своїм осідком місто Лубни. Вишневецькі сприяли утворенню нових сіл та містечок, фондували нові монастирі (відомі Густинський в Прилуках та Мгарський в Лубнах), дозволяли переселятися з Поділля та Брацлавщини. Так само інтенсивно займалася осадництвом понад нижньою течією Ворскли родина Конецпольських, що прагнула контролювати Полтаву та її околиці. У той же час значний вплив на переселення і залюднення лівого боку Дніпра мали козацькі формування і Запоріжжя. Дещо раніше за залюднення лісостепового прикордоння на лівому боці Дніпра подібний процес відбувався на захід і південь від прикордонного Канева. Серце козацької України — сучасна Черкащина — була колонізованою і рясно оселеною лише в другій половині XVI ст. Зіткнення прикордонних інтересів магнатів Речі Посполитої з козацтвом, що було основним контингентом у колонізаційних потугах, стало однією із причин прикордонних конфліктів і воєн, що, урешті, мало наслідком велику «ребелію» козацтва у середині XVII ст.

Однак щодо прикордоння майбутньої Слобожанщини можна спостерігати не менш цікаву картину. Уже за згаданого Івана Грозного для охорони свого прикордоння російська державна машина охоче почала залучати українських козаків. Ці контакти виявилися багато в чому визначальними для утворення майбутніх слобідських полків. Козаки разом із родинами селились в московських прикордонних містах цілими окремими колоніями і становили значну частину населення. Відомою сторінкою біографії Івана Сірка було отаманування 1644 р. у місті Усерд, що на південному прикордонні Московської держави.

Військові конфлікти на прикордонні набували зчаста міжнародного значення. У 1632—1634 рр. між Московською державою та Річчю Посполитою спалахнула війна, пізніше названа Смоленською, при цьому прикордоння стало місцем запеклих сутичок. Запорозькі козаки під керівництвом Якова Острянина захопили місто Валуйки і спалили Білгород, а московські війська, у свою чергу, 1633 р. зруйнували прикордонне місто Миргород. У той же час кримські татари Ізюмським шляхом поплюндрували московське порубіжжя. Ці події змусили Московську державу активізувати оборонну діяльність, а оскільки відчувався брак сил і ресурсів, вирішили ширше залучати українських козаків, тим більше, що козацтво із середини 30-х рр. дедалі більше конфліктувало з Річчю Посполитою. З 1635 р. почалося спорудження Білгородської лінії, де українські переселенці стали відігравати доволі значну роль. У нових містах-фортецях Корочі, Усерді, Уриві, а пізніше в Нижегольську українські козаки певний час становили більшість населення. Окремі фортеці, особливо на південь від лінії на великому просторі від Ворскли до Воронежа, зокрема Острогозьк, Охтирка, Валки, «Возный городок» (Лебедин), лише починали будувати, однак досить швидко служиле населення їх покинуло, бо не витримало труднощів прикордонного життя: постійну небезпеку від татар і розбійників, незвичний клімат на болотистих місцевостях біля річок, відірваність від помість та родин, сваволю начальників. Особливість ведення промислів, складна ситуація на Лівобережжі унаслідок козацьких повстань змушувала багатьох переселенців українців рухатися на величезні простори, запроваджуючи на новому місці свою соціальну організацію (козацтво) та політичну культуру (виборність керівництва і наголошення на «вольностях» і власних звичаях).

Однією з найяскравіших сторінок неодноманітних зустрічей на прикордонні стали чугуївські події 1639—1642 рр. Після поразки великого козацького повстання козаки на чолі з гетьманом Яковом Остряницею вирішили переселитися під протекцію царя. Землі їм виділили поблизу кордону з Річчю Посполитою і містом Полтавою, звідки, вочевидь, була певна частина переселенців, на Чугуївському городищі, надіславши сюди воєводу і служилих для керівництва. Однак серед козаків почалися конфлікти, які розпалювали полтавські шляхтичі. До всього гетьман Остряниця забирав майно і збагачувався за рахунок переселенців. Суперечки виникли і з воєводою Щетиніним, що втручався в козацьке правління. Урешті, козаки убили Остряницю, розігнали російську залогу, спалили місто і помандрували до Полтави. Дуже цікавий факт: син Остряниці, Іван Іскра, був претендентом на гетьманство 1659 р., його прихильники були розгромлені військами Івана Виговського під Пісками, а онук, теж Іван Іскра, одним із авторів (разом з Василем Кочубеєм) відомого доносу на гетьмана Мазепу 1708 р. У всіх трьох випадках так чи інакше Остряниці-Іскри були пов’язані з переселенцями слободи. Насправді ці території ставали прихистком для опозиціонерів Речі Посполитої, а потому і гетьманів, що багато в чому визначило політичну історію цього краю аж до початку XVIII ст.

Власне, важливим періодом перед залюдненням Слобожанщини став час «золотого спокою» 1639—1647 рр. в Речі Посполитій, коли втихомирене козацтво знайшло вихід своєї діяльності саме в колонізаційних процесах та економічній діяльності, інтенсивно опановуючи українське центральне Лівобережжя. У цих ситуаціях відбулися важливі акти, тривале розмежування земель між Річчю Посполитою та Московською державою, що завершилося лише напередодні 1648 р. Новий кордон насправді з дуже багатьма нюансами в подальшій історії визначав західну межу Слобідської України. Відбувся обмін «Сули на Ворсклу», тобто річка Сула мала протікати землями Речі Посполитої, а значну частину Ворскли мали контролювати російські прикордонні служби.

Однак найголовнішим у заселенні майбутньої Слобідської України буде той факт, що цей процес — лише продовження колонізаційних потуг прикордоння, поступового залюденення після великих «катастроф» XIII ст. Поділля, земель середньої течії Дніпра, лісостепового і степового Лівобережжя. За будь-яких обставин за екстенсивного господарювання і козацьких «промислів» цей процес відбувався б поступово, однак справжнім каталізатором у цьому разі виявилася «козацька революція», події повстання під проводом Богдана Хмельницького. Справді, ці події призвели до великих зрушень: після перших же поразок війни між козаками і Річчю Посполитою починається велике переселення на схід, втеча від злигоднів війни, незгод з гетьманським урядом. Значну роль тут відіграли потреба і бажання завести хороше господарство. Серед істориків цей процес викликав неоднозначну оцінку. Насамперед, замість того щоб вести боротьбу, розбудовувати інституції і господарськи опановувати наявний простір, людність екстенсивно вирушала на незаселені терени, спрямовуючи свою енергію аж ніяк не на державні чи суспільні цілі. Однак процес колонізації континентальної, як у цьому разі, чи заокеанської, як у випадку західних країн, — неминуча ознака цивілізацій. Важливим моментом стало і те, що українські події середини XVII ст. були запізнілим відгуком на Тридцятилітню війну в Європі, війну, котра знищила в Німеччині, за відсутністю територій для втеч, до двох третин населення, як у Брандебурзі. Це «вивільнення енергії» і освоєння нових територій насправді несло великий потенціал для майбутньої історії прикордоння, української історії, зберігаючи людські життя і окультурюючи напівпорожні простори.

Українські гетьмани, починаючи з Богдана Хмельницького, дуже негативно ставилися до переселення, часто стримували переселенські потоки і, звичайно, збиралися плюндрувати нові слободи, що ставали прихистком для опозиційних елементів. Так, після поразки повстання Мартина Пушкаря 1658 р. до Сум та Охтирки повтікало найближче оточення ребеліянта: Іван Донець, Яків Барабаш, Яків Черніговець. Гетьман Іван Виговський зібрав війська поблизу Гадяча для походу на неслухняні слободи проти згаданих старшин та козаків, після чого в облогу були взяті прикордонні міста. Однак подальші події відвернули Виговського від виконання тих планів. Каральні акції на слободи влаштовував полтавський полковник Федір Жученко впродовж 1661—1662 рр., напевно виконуючи волю гетьмана Юрія Хмельницького. Та на 60-ті рр. стало зрозуміло, що слободи — нові населені пункти, і завданням для гетьманів було визнання їхньої юрисдикції щодо нових населених пунктів. Завдання, вочевидь, невдале.

Чугуївська невдача добре навчила московський уряд не надто довіряти бунтівливим українським переселенцям і, якщо є можливість, тим, хто виявляє свою лояльність і підданство, селити подалі від кордону. Велике переселення, цілий Чернігівський полк на чолі з полковником Іваном Дзинковським, з родинами і худобою 1652 р. було направлено за сотні верст до недобудованої фортеці Острогозьк на річці Тихій Сосні, хоча переселенців і могли оселити біля Недригайлова, що на Сумщині. Переселенці до Острогозька дуже швидко натрапили на велику проблему — воєводське правління. Конфлікти набували кумедних ознак, особливо що стосується корупції і задобрювань прикордонної воєводської адміністрації. Українські переселенці носили чуби («хохли»), і воєвода Денис Астафьєв прагнув переконати в будь-який спосіб, що з такими зачісками до церкви ходити не годиться. Інший приклад: уже згаданий воєвода просив збудувати окрему в’язницю, оскільки українські переселенці відмовлялися охороняти в’язнів в основній адміністративній будівлі — «приказной избе» («то им не заобычей»).

Найбільші міста майбутньої Слобожанщини в основному виникали на старих уже поселеннях, городищах, часто запустілих від попередніх колонізаційних спроб. Місто Суми виникло на Барліцькому городищі, куди 1655 року прийшли переселенці з містечка Ставищ Білоцерківського полку. Близько 1657 року Охтирку, запустілу прикордонну фортецю, залюднили мешканці сусідніх містечок, у той же час поблизу Лебединого озера та російської залоги «Возний городок» осіли козаки. Здавалося б, непридатні поселення Валки та Цареборисів протягом 1654— 1655 рр. також заселили переселенці. На Змієвому городищі уже 1656 р. переселенці почали будувати фортецю — Зміїв. А на місці впадіння річки Лопань у Харків, на зручному плато земель Білгородського Миколаївського монастиря наприкінці 1654 р. колонізатори заклали поселення, назване за річкою Харків. Харків на початку свого існування був надзвичайно цікавим містом — з яскравою козацькою структурою, поділом на сотні на чолі з отаманом (першим відомим отаманом був Іван Кривошлик). Харківські мешканці налагоджували своє життя і будували фортецю за своїм звичаєм, а не за вказівками воєводи (у Харківську колонію воєводу призначено уже 1655 р.). Доволі швидко заснували церкву (Успіння Пресвятої Богородиці) та добилися права проводити ярмарки.

Тут треба також згадати про наявність російських колонізаційних ініціатив, особливо на південь від Білгородської лінії та біля Чугуєва. Так, поруч із Харковом виникли села російських служилих, які несли службу на прикордонні і незрідка потому і в Харківській фортеці. Їхні назви були часто патронімними (за прізвищами): Васищеве, Жихар, Бабаї. На північ від Харкова виникли два села з етнічно різним населенням, наприклад Руська Лозова та Черкаська Лозова, Руські Тишки та Черкаські Тишки («черкаси» — назви українців в російській документації). Так само вагомі російські поселення були на західному закінченні Білгородської лінії (Вольний) та поблизу Путивля: Кам’яне, Недригайлів, Червлене. Спочатку можна було спостерігати побутові конфлікти між російськими «дітьми боярськими» та «черкасами». Поблизу Лебедина «діти боярські» навіть зрізали у місцевого населення згадані поперед «чуби», певно, як ознаки тожсамості. Однак з часом населення змішувалося, і тоді українські поселенці превалювали. Побутові суперечки між нащадками російських і українських переселенців можна спостерігати і до сьогодні на Сумщині. Ці випадки часто випадають з дослідницьких практик, хоча є багато цікавих моментів запозичень. На пізнішому етнографічному матеріалі це дуже помітно. Від росіян українці запозичили використання плуга, увагу до коней, деякі особливості млинарства. Від українців росіяни запозичили окремі лексеми (кавун, горище, тирса), поширення системи бжільництва та використання волів у рільництві. Важливий також момент культурних засвоєнь: русифікація прізвищ, особливо московською бюрократичною системою, поширення вотчинно-помісного землеволодіння і принципів російського судочинства («Соборне уложеніє», 1649 р.) були невід’ємною ознакою початків сталої історії Слобожанщини.

Слід зважати й на особливості колонізації. Передусім йдеться про нестабільне населення, адже, осадивши слободу чи навіть побудувавши фортецю, більшість мешканців розходилася на «уходи» займатися найрізноманітнішими промислами, повертаючись до населеного пункту лише в разі небезпеки чи на зимівлю, а зчаста й осідаючи довкола нового населеного пункту селами та хуторами. Тобто з часом населений пункт «обростав» селами, хуторами, слободами чи околицями. Цю тенденцію можна простежити на прикладі Харкова, де відбулася глобальна урбанізація. Так, Верещаківка, Основа, Залютино, Данилівка, Олексіївка, що в минулому були поселеннями поза фортецею, на сьогодні — невід’ємна частина міста.

Найважливішою засторогою для вивчення колонізаційних процесів буде те, що залюднення Слобідської України відбувалося із сусідніх (найближчих географічно) територій (Полтава, Миргород, Ромни), звідки вирушав контингент для колонізації. Опанувавши території, незрідка цей непосидливий елемент мандрував далі, і потреба в колонізації нових просторів протягом тривалого часу була чи не основною у виникненні конфліктних ситуацій. Зрідка в переписах зазначалося, звідки прибули переселенці. Відомо, наприклад, що Острогозьк заселили мешканці Чернігівщини, а Суми — мешканці з Правобережжя. Однак містечко Золочів біля Харкова було засновано переселенцями з Мишурового рогу, відомої переправи через Дніпро. Переселенці до Охтирки, за переписом 1659 р., надійшли переважно із суміжних територій — Ромен, Полтави, Гадяча. Ця теза, здається, має потребувати доказів, однак цікаво це перевірити просопографічним способом. Харківський отаман з цікавим і рідкісним ім’ям та прізвищем Ждан Курган, згідно з переписом 1649 р., був полтавським мешканцем. Під час істотних перипетій 60-х рр. XVII ст. полтавські мешканці продавали свої ґрунти, зазначаючи, що вже мешкають у Харкові та Мерефі. Таке сусідство і особливість колонізації містили виразний прикордонний компонент. Це жодним чином не применшує ролі переселенців з Правобережної України чи навіть з Поділля. Але тут слід сказати, що можливості історика надто обмежені через брак, а то і втрату суміжних джерел, тож насамперед йдеться про етнографічні та мовознавчі студії. За мовою переселенців та їхніх нащадків можна певною мірою визначити, звідки ті прийшли, а за ономастикою та географічними назвами визначити зміни в поселеннях. Так, у містечку Вільшани, що біля Харкова, мешканці традиційно пом’якшують звук «о», говорячи немов «купійка», «улійка», «пувітка», що характерно для окремих районів Черкаської області. Крім того, одна з центральних частин Вільшан називається Лисянкою, як і містечко на Черкащині. Тобто переказ, що пов’язує заснування Вільшани мешканцями з Вільшани Корсунського полку (усе на території сучасної Черкаської області), має під собою ґрунт.

Не менш цікавим моментом є процес внутрішньої колонізації, коли з уже заснованих укріплених поселень колонізатор вирушав в околиці і осаджував нові міста та села. Яскравим може бути приклад охтирських колонізаційних ініціатив. Жвавий переселенець рухався на схід, і, наприклад, уже 1658 р. охтирський мешканець Карпо Борзиленко прагнув осадити поселення на Богодуховій гаті (понад річкою Мерлою), у подальшому — містечко Богодухів. Мешканець міста Нижеголі (зараз на території Російської федерації) «черкашенин» (так називали українців в російських джерелах) Мартин Старочудний 1674 р. почав осаджувати поселення на Вовчих водах — у подальшому Вовчанськ. Досить важливими були ініціативи сумських мешканців козаків та старшин на чолі з отаманом, а потім і полковником Герасимом Кондратьєвим. Під їхньою егідою та закликами до переселення у 70-ті рр. XVII ст. були засновані три міста з подібними закінченнями в назвах: Білопілля, Краснопілля, Миропілля. Виходець із Миргорода, що мешкав у слобідському Змієві, полковник Яків Черніговець керував колонізацією понад середньою течією Сіверського Дінця та Осколу. За його керівництва були осаджені Балаклія, Андрієві лози, Ізюм, Савинці, він також сприяв залюдненню Лиману та Маяцька. Постаті, що керували оселенням називалися осадчими. Саме ці особи або приводили ватаги переселенців, або вирушали зі слобід із закликами до переселенців і приводили тих на певні місця. Історія зберегла чимало імен таких осадчих, про деяких із них збереглися навіть легендарні дані. Наприклад, відомий Іван Сірко певно ж був одним із осадчих Мерефи коло Харкова і населив біля цього містечка сільце Артемівку. Незрідка осадчі відновлювали покинуті місцини та містечка. Так, після подій 1668 р., коли багато містечок було поруйновано, а мешканці розійшлися, Валки відновлював Григорій Рогозенко (з ним же пов’язані два населених пункти біля Валок — Черемушна та Огульці), Мерефу ж, вочевидь, після тих же подій 1668 р. відновлював Єрофій Миргородський. Ця мінливість у населенні і осадженні стане дуже характерною і складною для розуміння закладання багатьох слобідських міст.

Значно складніше визначити осадчих та їхні ролі у містечках, що динамічно розвивалися, повсякчас приймаючи переселенців. Тут цікавішими будуть ті перші отамани, які очолювали громаду переселенців. У Харкові це були Іван Кривошлик та Тиміш Лаврінов, в Охтирці — така колоритна постать, як Дмитро Ружинський. Треба визнати, що ці отамани та осадчі, живучи у час великих суперечок та конфліктів, погано знаходили спільну мову з воєводами та місцевими російськими чиновниками.

Були ще кілька форм колонізації, що набули свого розвитку вже після основних переселенських потоків. Заволодівши великими земельними маєтностями, місцеві старшини чи російські поміщики засновували там села і навіть укріплені містечка. За приклад тут може правити містечко Водолага, засноване Григорієм Донець-Захаржевським. Узагалі, довкола перших містечок виникали великі «латифундії» з центрами у майбутніх великих населених пунктах (скажімо, Тростянець поблизу Охтирки, маєтність полковника Івана Перехрестова, низка місцин родини сумських старшин та полковників Кондратьєвих: Бобрик, Старе село, Вистороп). Дуже цікавими є поселення з українців, осаджених на прикордонні російськими діячами, зокрема засноване князем Олексієм Черкаським велике село Олексіївка (зараз Білгородська область Російської федерації) чи село Борисівка, засноване наприкінці XVII ст. воєводою Борисом Шереметьєвим.

Досить цікавою є монастирська колонізація, заснування монастирів і виникнення довкола них поселень, але слід визнати, що цей тип колонізації не мав поширення. Ініціатива Святогірського монастиря здійснити осадження нових поселень в середній течії Сіверського Дінця не мала належного успіху. Надалі досить часто монастирі засновували впливові старшини чи осадчі, і довкола них виникали певні поселення.

Основною складністю адміністрування й управління слобід була конфліктність між козацьким правлінням і воєводами чи російськими приказними людьми. Візьмімо для прикладу ситуацію в полкових центрах. В Острогозьку ця конфліктність виявлялася повсякчас і урешті мала наслідком досить пасивну підтримку полковником-осадчим Іваном Дзиковським повстанців — прихильників руху з козацького Дону. Справжня криза спостерігалася в Сумах на початку 60-х рр. XVII ст., коли місцеві мешканці обрали місцевим отаманом чаклуна Федора Христиченка, знехтувавши думкою воєводи та лояльного до Москви отамана Герасима Кондратьєва. В Охтирці, як місті, близькому до Запоріжжя та бунтівливих південних полків, постійно спостерігається конфліктна ситуація, пов’язана із суперечками. Навіть перший полковник Охтирського полку Іван Гладкий покинув Охтирку 1661 р. та подався на Запоріжжя. Перший харківський отаман Іван Кривошлик був одним із учасників заколоту проти воєводи у жовтні 1668 р.

Найяскравіше ця «звичаєва» конфліктність виявилася під час подій початку 1668 р., що призвело до руху «назад» зі слобід, нової відбудови міст. Зовні це пов’язувалося із відомим виступом гетьмана Івана Брюховецького проти московської влади і прийняття ним османського протекторату. Після свого виступу восени 1667 р. Брюховецький почав листування зі слобідськими полковниками (на той час уже були утворені слобідські полки) із закликом приєднатися до його вчинку. Найвдячнішим його респондентом виявився харківський полковник Іван Сірко. Українська історія доби Руїни виявиться сповненою парадоксами. Саме сварка з новим гетьманом Іваном Брюховецьким була однією із причин переселення отамана Івана Сірка на слободи в 1664 р., де він і очолив один із полків. Сірко підтримав Брюховецького, однак виступ почався за невдалої пори у березні 1668 р., під час весняної повені. Сам Сірко дуже опосередковано переймався своїми слобідськими обов’язками, листуючись із гетьманами та здійснивши 1667 р. разом із запорожцями спустошливий похід на Крим. Майбутній кошовий навіть мешкав не в полковому Харкові, не бажаючи, вочевидь, спілкуватися з воєводою, а жив поблизу Харкова, у новоосадженій слободі Мерефі (хоча, певно, на хуторі поблизу слободи). Ці особистісні особливості Івана Сірка і позначилися на долі повстання. Сірка охоче підтримали переселенці із Мерефи, Змієва, Валок, Цареборисова, Маяцька. Однак спроби захопити Харків не мали успіху. Повернувши на захід до Красного кута і Охтирки, де зазнав поразки, Іван Сірко приєднався до гетьмана Петра Дорошенка. У листі гетьмана Дорошенка до московської влади 1669 р. особливо чітко описано, чому Сірко покинув слободи, бо, за українськими звичаями, над козаками має бути отаман, а над поспільством — війт має бути, і жодних воєвод чи приказних. Суперечки в управлінні спричинили до повернення емігрантів та зворотних рухів. Тут гарним прикладом буде історія Зміївського монастиря, заснованого перед 1668 р. Тут у часи неспокою ігумен Геннадій, забравши книжки й речі перебрався до Полтави, де також ставши ігуменом.

Наступні вагомі катаклізми відбулися уже 1670 р. і були пов’язані з відомим рухом Степана Разіна на Дону. Загони Разіна під керівництвом колишнього служилого з Білгородської лінії Федора Колчева дістали підтримку від острогозького полковника Івана Дзинковського і зайняли у вересні 1670 р. Острогозьк та сусіднє містечко Ольшанськ. Але Дзинковський у своїх протистояннях з воєводою недооцінив простолюд та суперечності острогожців з донським козацтвом. Унаслідок заколоту, що очолив острогозький сотник Герасим Карабут, острогозького полковника було схоплено і передано урядовим військам, що увійшли до міста, а згодом з кількома старшинами і дружиною страчено. Дітей Дзинковського заслали до Сибіру. Інший разінський отаман Лесько Черкашенин, родом з Опішні і, вочевидь, шуряк відомого діяча на слободах Івана Донця, очолив істотний похід, захопивши за підтримки місцевого населення Маяцьк, Цареборисів, Балаклію Чугуїв та Зміїв та наблизився до Харкова. Повстанців було підтримано в Мерефі та Богодухові. Та похід виявився невдалим. Війська разінців були розбиті в кількох боях. Власне, підтримка руху донців на слободах свідчила про істотні проблеми у відносинах прикордонної демократії та воєводського правління.

Тут слід визнати, що зацікавлений у колонізації цієї частини Дикого поля центральний російський уряд йшов на зустріч українським переселенцям, стаючи на їхній бік у конфліктах з місцевими російськими чиновниками. Ще один важливий момент, на який слід зважити, — це колонізаційні порозуміння між різними за етнічним чи соціальним походженням переселенцям. Передусім треба було освоювати великі простори, займатися промислами і вести торгівлю, спільно нести службу, будувати укріплення, ходити в походи і на сторожі, наражаючись на постійну небезпеку. Попри конфліктність, колонізація передбачає також порозуміння не лише між українськими та російськими переселенцями, але і з представнимками інших етносів чи груп. Велика картина осадження простору створила відкритий для конфліктів та порозумінь, діалогів та полілогів регіон, насправді насичений суперечностями — явними та прихованими. Найголовніша принада цього регіону — відкритість до новацій: ідеології знаходять тут певний грунт і навіть початок та не перетворюються на «масову релігію».

Слобідські полки

Обставини колонізованого прикордоння сприяють виникненню певного суспільного ладу, особливого військово-адміністративного поділу. Великий пояс зв’язків культур, чи як говорять «Великий кордон», простягнувся від Балкан до Уралу і сприяв виникненню провідних прошарків прикордонних спільнот, таких як граничари в Сербії, гайдуки в Болгарії, секеї в Трансильванїї чи найрізноманітніше козацтво від Дунаю до Уралу. З часом нововиниклі в ранньомодерний час держави імперії прагнуть упорядкувати й підкорити ці спільноти, поставити собі на службу, а з часом уніфікувати та знищити. На цій частині «Великого кордону» такими військово-адміністративними утвореннями стали слобідські полки. Переселення на слободи відбувалося покозаченим елементом, особливо після подій середини XVII ст. — «козацької революції». Колонізаторськими валками керували за козацьким звичаєм, а очолювали їх часто обрані старшини. На слободах панував порядок, що постав на більшій частині українських земель в «післяреволюційні часи». Однак, як і скрізь, включно з Америкою, історія прикордонних спільнот — це історія спроб їх уніфікації і поглинання потужним державним організмом.

З переселенців на великій території досить поволі формувалися військово-адміністративні одиниці щодо захисту прикордоння. Тобто, подібно до сусідньої Гетьманщини, утворювалися козацькі полки. Власне, ці формування багато в чому визначили і майбутнє цієї області. Спочатку ми можемо спостерігати різну кількість і навіть великий географічний ареал «слобідських полків». Є згадка навіть про Воронезький полк у місті Воронежі (сучасному обласному центрі Російської федерації). Так само у 80-х — на початку 90-х рр. XVII ст. існував проект щодо створення Полатовського слобідського полку (із центром у містечку Полатов (Лівенка), що понад річкою Полатовкою, на сьогодні розташоване в Білгородській області Російської федерації), що так і залишився нездійсненим. Поширення колонізації на схід і потреба в належній обороні і освоєнні територій сприяла цим ініціативам. Найцікавішою є історія Острогозького слобідського полку на територіях, що сьогодні перебувають поза межами України. Саме тут переселенська українська стихія зіткнулася як з російським помісним прикордонням, так і з державною московською машиною. Великі простори для заселення, контакти культур спричинили багато казусів та непорозумінь. Острогозькі козаки та інші переселенці освоїли великий простір аж до Дону і заснували цілу низку населених пунктів: Бірюч, Калач, Битюк. Вони ж становили значну частину населення в містах Землянськ, Ольшанськ, а поблизу Воронежа острогозькі козаки оселили окреме велике село Яндовище. Упродовж кінця XVII і першої третини XVIII ст., а подекуди і далі можна спостерігати тривання колонізації.

Утворення слобідських полків було пов’язане і з низкою політичних компонентів, зокрема ситуацією в сусідній Гетьманщині, особливо в 1658— 1659 рр. Та під час уважного розгляду можна помітити, що козаків слобідських полків, зокрема найпершого Острогозького полку, використовували у складі російського війська і раніше. Уже з 1654 р. ці козаки несли службу в Білгороді та Путивлі, 1655 р. брали участь в боях на Дрижиполі (Охматові), де багато козаків було убито, далі несли службу в московських залогах на Правобережжі, а взимку 1656 р. добиралися зі служби до далекого Острогозька пішки. Слобідські козаки були задіяні у боротьбі з прихильниками гетьмана Івана Виговського. Опозиційний до Виговського елемент саме і формував нові слобідські полки: Іван та Григорій Донці, Яків Черніговець, Остап Воропай (перший харківський полковник).

Нові козацькі полкові структури були зазвичай наслідком «козацької революції» середини XVII ст. і, по суті, однаковими з подібними козацькими полками на сусідній Гетьманщині. Хоча, звичайно, існували певні відмінності, і найперша — адміністративно-політична: коли гетьманські полки підпорядковувалися гетьманові і мали центральний автономний орган, то слобідські полки безпосередньо підлягали від початку білгородському воєводі, потім — низці інших центральних імперських інституцій. Це зменшувало автономію слобідських полків і робило їх експериментальним полем для імперських реформ в сусідніх козацьких автономіях.

Очолював полк полковник. Полковники слобідських полків були наділені дуже великими повноваженнями. Вони не лише керували полком під час походів, але і мали широку цивільну владу: чинили суд, наділяли землею, визначали обов’язки підлеглих у мирний час. Це поєднання військової та цивільної влади робило зі слобідського полковника «маленького гетьмана», дозволяло швидко збагачуватися і передавати своє добро та свій статус у спадок. Ті полковники, що вціліли після кривавих колотнеч Руїни, стали родоначальниками старшинських династій. Зчаста за відсутності полковника на керування уповноважували наказних полковників, найближчу рідню, призначеного полковником чи російською адміністрацією старшин. Потім йшли типові для козацького управління обозний (опікувався забезпеченням), суддя (спочатку вирішував численні цивільні питання через сполучення в козацькому правлінні цивільної та військової компетенції), осавул (військова компетенція), хорунжий (зберігач військових клейнод). Нижчою і основною ланкою слобідського полку була сотня і сотенна адміністрація, що почасти дублювала полкову. У сотні важливу роль відігравали отамани, часто — керівники козацького самоуправління. У полках була різна кількість сотень і адміністративних сотенних центрів. Треба зауважити, що полкове правління з часом дещо змінювалося. Наявність дітей старшин та заможних козаків, що потребували старшинського звання (та певного ушляхетнення), збільшилася, тому з кінця XVII — початку XVIII ст. можна спостерігати появу «знатних козаків», а потому й цілого прошарку — «корогву» підпрапорних біля полковника, що їх очолював ротмістр. Це характерно і для сусідньої Гетьманщини, що мала «знатне військове товариство» (бунчукові та військові товариші), однак це було і певне взорування на порядки в Речі Посполитій. Це також виявилося у спробі ушляхетнень старшинських родин, що змінювали свої прізвища, додаючи суфікси «ський», «цький», виводячи своє коріння зі шляхти Речі Посполитої й вигадуючи генеалогію і геральдику. Цікавим моментом буде те, що слобідська старшина була демократичною за походженням, переважно прийшовши до влади шляхом виборів і надалі передаючи владу спадково. Слобідська Україна виникла поза межами Речі Посполитої, однак переселенці переносили сюди традиції та суспільні взаємодії, що продовжували функціонувати тривалий час.

Отже, 1660 року уже були Сумський, Охтирський, Колонтаївський, Харківський, Зміївський, Острогозький полки. 60-ті роки виявилися доволі буремними, і кількість полків змінилася. Важливим явищем в історії колонізації і слобідських полків було функціонування Балаклійського полку 1669—1677 рр. Очолив полк колонізатор і балаклійський осадчий Яків Чернігівець, що залишився вірним царату під час подій 1668 р. Полковник Чернігівець проводив активну політику колонізації місцевостей понад Донцем, стримував татарські набіги, однак підлеглі йому козаки з Цареборисова побилися з російськими служилими і вбили сина воєводи. Під цим формальним приводом полк було скасовано, а Чернігівця усунуто за старістю від керівництва. Нові слободи було віддано під керівництво харківського полковника Григорія Донця. Балаклійський полк став основою для сформованого пізніше Ізюмського слобідського полку.

Однак справжнє оформлення слобідських полків почалося після побудови Ізюмської лінії 1680—1681 рр. і затвердження старшинських спадкових корпорацій. Ізюмська лінія — система укріплень по річках Оскол та Сіверський Донець, що мала не лише оборонні функції, вона забезпечила безпеку колонізаційних потоків і вивела на особливе місце невеличке до того поселення Ізюм.

Тобто на початку XVIII ст. існувало вже п’ять слобідських полків: Сумський, Охтирський, Харківський, Ізюмський, Острогозький. Ці полки так і залишилися більш-менш сталими структурами до скасування козацького устрою 1764 р. Слобідські козацькі полки формувалися у складний час, що отримав серед українських істориків назву «Руїна». Московський центральний уряд сприяв переселенцям, незрідка керівники цих переселенців були опозиціонерами щодо гетьманського правління, як уже зазначалося, однак уже наприкінці XVII ст. — на початку XVIII ст. можна спостерігати утвердження у слобідських полках полковницьких династій, лояльних і вірних царському уряду. У Сумському полку це була династія полковників Кондратьєвих, в Охтирському — Перехрестових (пізніше Лесевицьких), у Харківському та Ізюмському — Донець-Захаржевських-Шидловських, в Острогозькому — Тев’яшових. Можна говорити і про створення старшинських корпорацій у кожному слобідському полку, пов’язаних родинними зв’язками і круговою порукою. Однак російський уряд намагався уже з другого десятиліття XVIII ст. внести зміни і ширше контролювати місцеві еліти. Першою жертвою тих змін став охтирський полковник Іван Перехрестов, заарештований за звинуваченнями у зловживаннях (хоча скарги почалися ще у 80-х рр. XVIII ст.) і спекуляціях 1704 р. Перехрестов був засланий до Архангельська, а його величезні володіння реквізовані на користь казни.

Основний владний діалог і основні зміни в слобідських полках пов’язували з діяльністю центральної російської влади. У 60-ті рр. XVII ст. слобідські козаки несли службу в містах Гетьманщини і на Запоріжжі у складі московських залог Білгородського полку. У 70-ті рр. XVII ст. слобожани брали участь у протистояннях на Правобережній Україні (1673—1675 рр.) і у Чигиринських походах 1677—1678 рр., під час яких було понищено чимало козаків Охтирського полку. Важливою працею для козацтва і мешканців слобід була побудова за завданнями російського керівництва захисних укріплень та фортець в основних адміністративних центрах, підтримка цих укріплень, створення засік по лісах і охорона на шляхах і перелазах. Царський уряд суворо забороняв нищити ліси як частину захисту, однак, починаючи від середини XVII ст., слобожани протягом століття понищили під час свого господарювання величезні лісові масиви, особливо в околицях полкових міст та понад річками.

Після тривалих походів та побудови захисних ліній для слобідських полків настав час для виявлення їхньої геополітичної ролі у боротьбі з Кримським ханством. Полки стали базою для війська, що вирушало у Кримські походи 1687—1689 рр. Цей час спроб щодо реформувань помісного війська позначився і на слобідських полках. Передусім керівник походів князь Василь Голіцин прагнув реформувати і впорядкувати цивільну та військову владу, для чого було створено центральну структуру «Приказ Великої Росії» з широкою компетенцією щодо слобідських міст. Однією із основних проблем тут була проблема ґрунтів та надбань (зі звичаями вільного зайняття колонізованих земель — займанщини), пільгового безподаткового господарювання (особливо мірошництва та гуральництва) в обмін на службу. Ці питання тривалий час породжували основні адміністративні та господарські суперечки навіть після скасування слобідських полків.

Слобідські полки брали активну участь у побудові Ново-богородицької фортеці (біля сучасного Дніпропетровська) та укріплень по Самарі. Власне, участь слобожан у цих військово-політичних проектах, певно ж, сприяла просуванню слобідських переселенців на нові території, попри бажання російської влади. Йдеться про просування до річок Оріль та Самара. Є низка дуже цікавих фактів, що стосуються прохань мешканців Охтирського, Сумського, Ізюмського полків переселитися на Самару. Однак повноцінного дослідження з цієї теми бракує. На початку XVIII ст. колонізаційні потуги слобідських козаків зіткнулися з донським козацтвом. Йдеться про боротьбу за соляні варниці (видобуток солі) на Тору, біля Бахмута та суперечки між слобідськими та донськими козаками під час колонізації на річках Красній та Жеребцеві. Центральний уряд стояв на боці слобідських козаків. Для пошуку утеклих та з’ясування низки конфліктів уряд послав на Дон князя Юрія Долгорукова. У цей же час отаман Бахмута Кіндрат Булавін, вочевидь, за походженням з російських служилих слобідського міста Салтова, що свого часу утік на Дон, зібрав вагому вольницю з донських та запорозьких козаків, утікачів зі слобідських полків. Булавінці розгромили загін Долгорукова, а самого князя убили і рушили на слобідські полки, захопивши місто Ямполь. У степу під Валуйками уночі 8 червня 1708 р. булавінці на чолі з Семеном Драним знищили Сумський полк. Однак під час наступу на Ізюмський полк булавінці були розгромлені ізюмським полковником Федором Шидловським, розгром завершили російські війська Василя Долгорукова. Попри значне виснаження після такого протистояння перед слобідськими поселенцями відкрився значний простір до колонізації спалених та знищених донських поселень та конфліктних територій. До всього, унаслідок дій російського уряду з 1700 р. почалося переселення українських поселенців Острогозького полку з місцевостей на північ від Острогозька; понад річками Бірюч, Біла, Айдар, Жеребець, Калитва осідали нові поселення, з Ізюмського полку тривала колонізація понад річкою Красною та з нового центру — Сватової Лучки.

Оцінювання значення слобідських полків для російського керівництва було очевидним: як і під час Кримських походів, слобідські землі стали важливим тилом і також певною мірою плацдармом для Азовських походів нового російського царя, реформатора Петра І. Хоча, варто визнати, що османську політику започаткування Російської імперії важко назвати вдалою. Саме це давало змогу продовжити автономію слобідських полків. Однак нововведення та реформування найперше, як і надалі, стосувалися слобідських полків. Наприкінці 90-х рр. XVII — на початку XVIII ст. було здійснено розмежування між слобідськими полками; визначено розподіл по службі (відтепер козаки, що несли безпосередню службу, називалися компанійцями, уся інша пільгова частина населення повинна була їх споряджати на службу й називалася «підпомічники»); в основних слобідських містах, де переважало українське населення, підпорядковане козацьким адміністраціям, було скасовано воєводське управління. Козацька старшина зосереджувала повноту влади у полках. Для кращого військового підпорядкування на прикордонні було створено так звану «Українську дивізію», а на чолі усіх полків вирішено було поставити «бригадира» — спочатку із провідних козацьких полковників, а потім із російських офіцерів. Реформи насправді у багатьох випадках були непродуманими і половинчастими, натрапляли на опір під час здійснення, однак з перетворення та втручання імперської влади продовжувалися і надалі. Тим більше, що від початку XVIII ст. прикордонні утворення були залучені в ширші геополітичні ігри. Передусім матеріальна база та військові сили зі слобідських полків було використано під час походів у Прибалтику 1701—1702 рр. Велика Північна війна виявила надто багато суперечностей в існуванні полків. Наприкінці 1708 р. слобідсько-гетьманське прикордоння стало місцем боїв між шведськими військами (з козаками гетьмана Мазепи) та російською армією (із союзними козаками, і зі слобідськими також). Крім сплюндрування прикордоння, на слобідські полки лягла важка ноша квартирування регулярних військ. Самовпевнений і невдалий Прутський похід проти Османської імперії теж дався слобожанам взнаки. Після походу постало питання про облаштування молдавського господаря Дмитра Кантемира та його оточення, що перейшли на бік Росії під час походу. Це питання досить швидко було вирішене. 1711 р. за зловживання під час походів на території Речі Посполитої було ув’язнено бригадира над слобідськими полками Федора Шидловського, а його небожа Лаврентія усунуто від полковництва у Харківському полку. Місце для керування полком та численні маєтності Шидловського були віддані молдавській політичній еміграції. Харківський полк очолив «іноземець незаобичний» (як його називала місцева старшина) Прокіп Куликовський. Протидія цим емігрантам була досить помітною, доки харківський полковник не помер 1713 р. раптовою смертю. Старшини обрали зі свого середовища полковника Григорія Квітку, що походив зі значного старшинського роду. Молдавська політична еміграція виявилася серйозним подразником для місцевої спільноти. Саме відтоді починаються набіги запорожців, що прийняли османський протекторат, на територію слобідських полків. Останнім акордом щодо реформ Петра І була участь слобідських полків разом з гетьманцями у копанні Ладозького каналу та несення служби під час Гилянських походів і в Закавказзі. Ці злигодні дуже об’єднували і ріднили слобідські полки з гетьманськими.

На 20-ті рр. XVIII ст. припадає й чергова спроба реформувати слобідські полки через спроби віддати судові повноваження до Білгородської губернської канцелярії, навести лад у митній системі і, урешті, підпорядкувати слобідські полки новоствореній Військовій колегії у 1726 р.

Однак найбільші зміни сталися у 30-ті рр. XVIII ст. З 1730 р. на південь від слобідських полків почали споруджувати Українську лінію — нову систему укріплень. Неподалік меж слобідських полків створювали нові фортеці, зокрема Більовську, Орловську, св. Параскеви, Єфремівську, Олексіївську, Михайлівську, Слобідську, Тамбовську, Петрівську. Насправді треба було відмежувати тридцять верст на північ, захопивши слобідські землі. Нові фортеці заселяли ландміліцією (однодворцями), росіянами, переведеними з південного прикордоння, часто з-під Курська та Воронежа. Це створило велику розмаїтість в регіоні і черговий великий міжетнічний контакт. Після переходу Запорізької Січі під російську імперську юрисдикцію 1734 р. та освоєння запорожцями земель на південь від лінії та поблизу Ізюмського полку можна говорити про згасання колонізаційного потенціалу слобідських полків та їхнього прикордонного значення.

Рішучіші за побудову лінії дії були пов’язані з діяльністю талановитого російського управлінця Олексія Шаховського. З 1732 р. він очолив слобідські полки: у кожному полку була утворена регулярна рота з козаків та старшин з належним статутом та муштрою, старшини мали проходити атестацію і стверджуватися у Військовій колегії як офіцери, принцип займанщини спробували скасувати. Доноси заохочувалися по полках, велися слідства щодо непослуху, а коли розпочалася російсько-турецька війна 1735 р., на слобідські полки було покладено утримання війська та його забезпечення. Зловживання, сваволя російських офіцерів, повсюдна корупція, про яку згадував бригадир над слобідськими полками Олексій Лесевицький, у минулому сам охтирський полковник, вирізняють життя слобідських полків у 30-ті рр. Ці реформи були радикальними і дуже швидкими, але ця стрімкість не вирішувала багато суперечностей правління і не призвела до належних наслідків, зокрема регуляризації козацької служби у слобідських полках.

Зміна влади в Петербурзі передбачала і зміну ставлення до цих реформ. 1740 р. нова імператриця Єлизавета почала добу змін із поблажливого ставлення до українських автономій. 1743 р. низку нововведень, як-от регулярні роти, податковий тиск на утримання армії в слобідських полках, було скасовано. Та існування козацької автономії було лише справою часу. У 50-ті роки XVIII ст. спостерігаємо кілька важливих кроків щодо обмеження автономії: скасування внутрішніх митниць 1757 р. та створення на базі слобідських полків гусарського полку. Найбільшої шкоди козацькій автономії завдавали старшинські зловживання та тривалі слідства щодо них.

Час скасування слобідських полків збігся з появою на престолі нової імператриці Катерини II. Щойно зійшовши на престол, імператриця вислухала численні скарги щодо невлаштованості цих полків, особливо від сотника Острогозького полку Прокопа Коневицького, що не знайшов спільної мови зі старшинською корпорацією. До слобідських полків було направлено комісію на чолі з гвардійським майором Євдокимом Щербініним. Сама діяльність комісії — одна із найтрагічніших сторінок історії регіону. Центральний уряд вдавався до соціальної демагогії, стверджуючи, що комісія має врятувати простолюд від сваволі старшин, у зв’язку із чим на старшину посипалися скарги, а між самими керівниками посилилася ворожнеча. Євдоким Щербінін написав змістовну доповідь про непорядки у слобідських полках, з-поміж яких комісія виділяла: неправильний розподіл підпомічників, що мали споряджати козака компанійця в похід, вільний перехід населення й відсутність чіткого обкладення податками, відсутність фіксованих цін, спорядження власним коштом, відсутність обліку коштів, існування найманства (коли козак замість себе наймає іншого вояка), проблему з кіньми через неправильне укомплектування. Ця доповідь була подана на розгляд комісії Сенату (Микита Панін, Адам Олсуфьєв, Яков Шаховськой), що була однозначна у своєму вироку, поданому на розгляд імператриці: слобідські полки слід скасувати, а на їх місці утворити Слобідсько-Українську губернію з великоросійським губернатором на чолі, а на базі слобідських полків створити однойменні гусарські полки.

Але насправді комісія Щербініна мала й основну мету — провести тотальні слідства і примусити місцеве керівництво написати покаянні чолобитні, у яких звинуватити в численних зловживаннях і корупції не себе особисто, а наявний у слобідських полках звичай: «черкасское обикновеніе» (як писалося в російській документації). Отже, основним кроком мало стати скасування цього звичаю, прикордонного устрою та системи суспільних зв’язків, що поволі і було зроблено.

Втрата козацької автономії не була легким кроком для місцевої еліти. Навпаки, скасуванню слобідських полків почали чинити опір. Передусім це пов’язано з листами опального ізюмського полковника Федора Краснокутського, що з приводу доносу перебував у Петербурзі і написав старшині кілька листів для того, щоб боронили власні інтереси перед центральним урядом: «Бо старшинствувати уміли, а за лихої години і перстом поворухнути не хочуть...». Краснокутський закликав зробити цілком мирні кроки: спорядити від старшин делегацію, аби захистити старий козацький устрій перед імператрицею. Листи Краснокутського поширювалися, зокрема, у Харківському полку, і через було організовано яскраву справу з арештами тих, хто ті листи поширював. Самого ж Краснокутського було заслано до Казані. Значно запекліша боротьба спалахнула за ті частини вольностей, що містили соціально-економічну складову. Передусім йшлося про острах скасування численних пільг для козацтва (безподаткове винокуріння) і насамперед запровадження подушного податку. Лише 1765 р. відбулися заворушення в Огульцях і Соколові (Харківська провінція), Андріївці, Балаклії, Левківцях (Ізюмська провінція), а справи зі спробами оподаткувати чи запровадити підданство в слободі Калитві (Острогозька провінція), у селах Злодіївці, Угроїдах, містечкові Піні (Сумська провінція) затягнулися на тривалі десятиліття.

Скасування козацьких автономій слобідських полків у часі збіглося зі скасуванням гетьманського правління, а згодом — і зі зруйнуванням Запорозької Січі. Власне, Євдоким Щербінін досить швидко, уже з 1768 р., долучився до побудови Дніпровської лінії — системи укріплень, що значно обмежила активність запорожців.

Слобожанщина виявилася «перевалочним пунктом» в русі імперії на південь — Крим та Кавказ. Нарівні із сусідством з подібною Гетьманщиною в подальшому це створювало нові підстави для розуміння регіональної ідентичності. Передусім Слобідсько-Українська губернія зберігала межі колишнього полкового поділу (Сумська, Охтирська, Харківська, Ізюмська, Острогозька провінції), безподаткове винокуріння було дозволене військовим обивателям (соціальному прошарку на основі рядовому козацтва), багато загальноімперських реформ щодо податків, рекрутських наборів, уніфікації управління були запроваджені лише наприкінці XVIII ст. 1780 р. було утворене Харківське намісництво радше за географічно-адміністративним, аніж за історико-традиційним принципом. Велика Острогозька провінція з частиною Ізюмської (з Куп янською округою) відійшла до Воронезького намісництва. Уже 1797 р. Слобідсько-Українську губернію було відновлено, однак 1802 р. основна частина земель колишнього Острогозького полку відійшла знову до Воронезької губернії. З південних слобід колишнього Острогозького полку було оформлено великий Старобільський повіт, що 1824 р. віддано до Слобідсько-Української губернії. Доки зберігалися станові перекази, потреби місцевої еліти довести свої політичні і соціальні права, окремі пільги, допускалося звичаєве право, назва Слобідсько-Українська була важливим наголосом на корінних місцевих звичаях. Але під час чергових уніфікаційних реформ в підімперській Україні, зокрема скасування елементів міського самоуправління та Литовського статуту на землях колишньої Гетьманщини, 1835 р. Слобідсько-Українська губернія була перейменована у Харківську (за назвою губернського центру).

Усвідомлення регіональних особливостей

Питоме обґрунтування особливостей виникнення історичної області відбувається уже після скасування політичних автономій слобідських полків. Спочатку воно базувалося на історичній легітимації, пов’язаній зі спробами місцевих нащадків козацької старшини довести свою шляхетність та рівність із загальноросійським дворянством. Так само нижчі прошарки населення прагнули повернути собі колишні пільги і особливий статус. Однак від самих початків ці регіональні особливості охоплюють значно ширший контекст доби Просвітництва.

Тут слід зробити істотну ремарку. На особливу увагу заслуговує церковне життя на Слобожанщині, яке багато в чому обумовило специфіку регіону і його значення у подальшому. Так, переселяючись на слободи, колонізатори запроваджували особливості церковного устрою з окремими демократичними процедурами, як-от: вибір священників, роль громади в житті церкви, особливості архітектурної побудови, книги київського друку, церковний спів. Окремо слід виділити риси української народної ментальності: шанування окремих свят, традиції святкування Різдва та Великодня. Ці особливості часто були не зрозумілі російським управлінцям, вихованим в інакших церковних традиціях, що призводило до багатьох цікавих казусів. У червні 1656 р. воєвода Іван Караулов з Острогозька скаржився, що українські переселенці на Великдень не моляться і приносять до церкви «байбаків» (так він сприйняв принесених для освячення поросят). А двома роками пізніше харківський воєвода Іван Офросимов нарікав, що місцеві мешканці не «цілували хреста» для присяги цареві і не мають московських образів, а моляться «паперовим іконам, своєму письму та стінам».

Від початку церкви на слободах підпорядковувалися не Київській митрополії, а Патріаршій області під безпосереднім правлінням патріаршого двору в Москві, але з 1667 р. було утворено Білгородську єпархію на чолі з митрополитами (у подальшому — із заснуванням церков та монастирів саме на майбутній Слобідській Україні). З 1702 р., від часу митрополита Юстина Базилевича, єпископську кафедру в Білгороді, за винятком Іларіона Властелинського обіймали «малороси» (і переважно вихованці Київської академії) та серби. Церковний лад на цих землях був абсолютно подібний до Лівобережної України з мандрованими дяками, церковними братствами, літературою і проповідями, особливими святами. 1727 р. єпископ Єпифаній Тихорський з єпископського центру Білгорода переніс до Харкова навчальний заклад — колегіум, що мав за взірець Києво-Могилянську академію і єзуїтські колегії (латиномовна православна традиція була яскраво представлена на цих українських землях). Однак саме митрополит та вихованець Київської Академії Йоасаф Горленко (1748—1754), відомий бароковий письменник і брат бабусі українського прозаїка Григорія Квітки-Основ’яненка, прагнув ті звичаї подолати, забороняючи особливий спів, нищачи книжки «лаврського друку», наводячи суворі порядки серед священників та пастви. Однак за усіма виявами слобідські землі були в культурному середовищі саме тих церковних правил та звичаїв, що виокремлювали українські землі. Значною культурною проблемою, так і не вирішеною до кінця XVIII ст., була відсутність на великому просторі колонізації друкарень. Спроби переосмислення власного минулого були пов’язані не лише з ліквідацією особливого устрою слобідських полків, але і з поступовим переходом від церковної до світської культури.

Хоча регіональні особливості слобідських полків набували чіткості уже під час існування козацьких автономій, сама назва «слобідські полки» досить пізня. Від самого початку українські переселенці селилися на «Полі», тож перші назви козацьких одиниць були «черкаские» (від «черкас» — однієї із назв українців у московській документації). Уперше термін «слободские города» в російській документації було вжито 1668, під час підтримування переселенцями повстання гетьмана Івана Брюховецького. Лише з кінця XVII — початку XVIII ст. термін «слободские черкаские полки» дістав поширення в російській документації. Назва ж «українські» (спочатку «украинные», тобто прикордонні) дістала поширення напевне лише в 30-ті рр. XVIII ст., після спорудження на південь від слобідських полків системи укріплень — Української лінії. Назва ж «Україна» на позначення території колишніх слобідських полків поволі поширювалася, і, коли в 60-х рр. XVIII ст. було утворено Слобідсько-Українську губернію, другий складник у визначенні назви виявився доволі значним для місцевої регіональної ідентичності. У той же час осмислення єдності регіонів посилилося саме після скасування автономії слобідських полків із боку Гетьманщини. Відомий історик та компілятор історії «Малоросії» Олександр Ріґельман у 80-х рр. XVIII ст. зазначав, що «Малоросія» й слобідські жителі «відмін не мають». Автор «Історії Русів», знакового твору «малоросійської історії», виразно міфологізував взаємини між Гетьманщиною й Слобідськими полками, зазначивши, що раніше Слобідські полки перебували під владою Гетьмана й виокремилися через інтриґи своїх полковників. Слобідську Україну залучили до історії «Малоросії»-Гетьманщини. Власне, великий знак єдності між населенням регіонів поставили бюрократичні інструкції та етнографічні описи другої половини XVIII ст. Для подорожнього академіка Василя Зуєва у 1781— 1782 рр. населення Харкова та околиць було «малоросійське».

Важливим виявиться те, і як осмислювалося поширення на територію Слобідсько-Української губернії назви «Україна», у той же час як сусідню Гетьманщину називали Малоросією. Широкий термін «Малоросія» звузився поволі до Лівобережної України. Досить яскраво це видно у життєписі філософа Григорія Сковороди, написаного його учнем Михайлом Ковалинським близько 1796 р.: «Україні він надавав перевагу над Малоросією через її повітря і води. Річки майже завжди цвітуть в Малоросії, від чого повітря має гнилизну. Він зазвичай називав Малоросію матір’ю, оскільки народився там, а Україну тіткою, бо жив там і любив її». Власне, це відображає і біографія філософа, що народився в Гетьманщині, але замолоду переїхав до Харкова й більшу частину життя промандрував Слобожанщиною. Подальше висвітлення життєпису Сковороди Михайла Ковалінського чітко розрізняє «Малоросію» (як Гетьманщину і Київ) та «Україну» (як Слобідську Україну). Сучасний історик Наталя Яковенко дала досить влучну інтерпретацію поведінки Сковороди й любові до тієї «України Слобідської», що сприймалася як спокійний регіон, місце, куди можна було втекти від реалій життя й політичної активності.

Однак найбільшим патріотом назви «України» як регіонального означення Слобідсько-Української губернії виявиться ініціатор відкриття Харківського імператорського університету Василь Каразін. Слово «Україна» та означення «український» як регіональне дуже притаманне його творам. Існує тенденція у зв’язку із цим вважати Василя Каразина предтечею українського національного руху, «архітектом Відродження», що наштовхується на надто переконливі контраргументи. Сам зміст писань Каразіна певно свідчить, що йдеться лише про Харків та Слобідсько-Українську губернію. Назва «Україна» щодо Слобідської України, а «Малоросія» щодо колишньої Гетьманщини вкорінилася в 30-ті рр. XIX ст. Відомий мандрівник і симпатик українців Йоган Георг Коль, що проїжджав повз Харків 1838 р. і далі мандрував «Малоросією», також виокремлює «Україну» (Ukraine) та «Малоросію» (Malorossia). Йоганн Коль під час тривалих роздумів про Україну вирізняє «польську Україну» та Слобідську, говорить, що землі, що лежать між цими Українами, і є власне Малоросією, але на всіх європейських мапах і Малоросія і «України» позначають уже як «Україну», а самі жителі називають себе «малоросіянами». Офіційна назва «Україна», за визначенням Коля, збереглася лише щодо Слобідсько-Української (на той час уже Харківської) губернії.

Особливий статус в минулому, а тим більше реалії 30-х — 40-х рр. XIX ст., коли внаслідок русифікації та тривалих контактів мешканці міст Слобідської України перетворювалися на таких собі «перевертнів» з мішаниною української та російської мов і звичаїв, теж відігравали свою роль у регіональних відокремленнях. Одним із перших звернув увагу на таку виокремленість Григорій Квітка-Основ’яненко у статті «Українці». Так, 1841 р. письменник пише, що місцеві мешканці уже не так схожі на «малоросів», як під час переселення, мають одну мову та звичаї. Про мішанину і російські запозичення у ті ж роки писав щодо мешканців Харкова і околиць відомий російський письменник Іван Аксаков. Однак національні прагнення долали регіональні упередження, і Слобідська Україна виявилась основним прикладом національного відродження, Харків же на тривалий час став місцем зародження та еволюції модерного українського руху.

Український рух на Слобідській Україні

Говорячи про початки модерного українського руху на території Слобідської України, слід виокремити кілька дуже важливих речей. Насамперед, маємо на увазі специфіку прикордоння та зустрічі культур, що загострює відчуття «свого» і несприйняття «чужого». Становлення українського національного та слобідського регіонального усвідомлення відбувалося у тісному взаємозв’язку, і, попри весь скепсис, саме Слобідська Україна вела перед і тривалий час.

Слабкість козацьких полкових структур, а потому і автономізму змушувала після скасування козацьких автономій слобідських полків звертати увагу на дещо інші, аніж козацьке минуле і підтвердження своїх прав елітою, чинники. Передусім йдеться про етнографічні особливості українців. 1776 р. у Петербурзі вийшла книжка «Описаніе свадебныхъ» украинскихъ простонародныхъ обрядовъ Малой Россіи и в Слободской Украинской губерній також и в Великороссійских слободахъ, поселенныхъ малороссіянами употребляемых. Її автор — Григорій Калиновський, що тривалий час, вочевидь, перебував на слободах. Це одна із перших великих нових етнографічних робіт, у якій уродженець Гетьманщини Калиновський поєднував і описував народні звичаї, розширивши географічні уявлення не лише на території, підвладні козацьким автономіям, але й на ті місця, де жили «малоросіяни», тобто українці.

Уже в середині XVIII ст. Харків перетворився на дуже потужний освітній центр. Уже існував Харківський колегіум, а з 1768 р. були утворені окремі від колегіуму додаткові класи, де вивчали світські дисципліни. Першим учителем у колегіумі, що викладав світську історію та географію на початку 70-х рр. XVIII ст., був Іван Переверзєв, дуже непересічна постать. Насамперед розуміючи різницю української та російської мов, Переверзєв наївно намагався їх сполучити, запропонувавши використовувати українську фонетику та вимову і російську лексику та граматику. 1782 р. Переверзєв видав у Москві книжку «Краткія Правила Россійскаго Правописанія для употребленія Малороссіанъ по свойству Украинскаго діалекта». Найцікавішим тут стало власне виокремлення «украинского диалекта», вживаного «малоросіянами». Вочевидь, Іван Переверзєв був автором Топографічного опису Харківського намісництва 1788 р., у якому чітко описав територію розселення «південно-російського народу» (українців), подолавши обмеженості козацького автономізму і увівши до складу цього народу населення Галиччини і Волині, тобто окреслив українську етнічну територію. Інтелектуальні потуги забутого пізніше Переверзєва насправді впали на сприятливий грунт через збільшення освітньої ролі Харкова на початку XIX ст.

Засвоївши філософські концепти Просвітництва, а також прагнучи все пояснити і описати, місцеві харківські педагоги та діячі звертали увагу на простий народ, на його мову, звичаї, побутові особливості, водночас намагаючись узагальнити дані про подібності і відмінності місцевого люду. На початку XIX ст. у Харкові місцеві поміщики почали збирати народний фольклор. Даних про це дуже мало, однак вони украй цікаві. Відомо, що 1805 р. один харківський поміщик записав 14 дум з вуст «співця» Івана (у 1868 р. рукопис потрапив до рук відомого філолога Олександра Котляревського, але той не наважувався його публікувати через страх звинувачень у «сепаратизмі»). Тобто увага до народної творчості і фольклору мала певне місце серед «харківських поміщиків».

Досить кумедне і цікаве виокремлення українців бачимо і в Харківському пашквілі 1800 р., яке було чи не вперше політично окреслене за народною, а не становою ознакою. Це дійсно легендарна історія. Уранці 1 липня 1800 р. титар Вознесенської церкви на стіні біля дверей побачив прибитий аркуш з «нехорошими словами». Цей аркуш потрапив до рук священика Василя Фотієва, а від того — до полковника Миколи Чемесова, що виконував у Харкові поліційні функції. Папір наробив переполоху і спричинив слідство, передусім через те, що на ньому, крім тексту, була намальована частина шибениці, на якій висів вензель імператора Павла І. Текст був написаний з багатьма помилками і характеризував з використанням лайливих слів улюбленців імператора та корумпованих місцевих чиновників. Цікавіші характеристики виявилися на звороті аркуша, де зазначено про благодетеля Косцюшка (відомого польського керівника повстанців за відновлення Речі Посполитої) та написано про звільнення «від іга тиранського москалів». Окремо також зазначалося: «Дарум что мы хахли Из смыслем само тожо что смыслут и цари проклято». Напевно ж текст на звороті позначений певним впливом польського визвольного руху, однак тут чітко йдеться про нас — «хохлів» (глузлива назва українців). Слідство і пошук авторів пасквілю були поволі зведені нанівець, однак саме в Харкові, прикордонному місті, маємо свідчення таких своєрідних політичних виокремлень.

Уже наприкінці XVIII — на початку XIX ст. можна з певністю казати, що на Слобожанщині ми спостерігаємо ті ознаки, які пізніше назвуть «початками національного відродження». Звичайно, ці процеси безпосередньо були обумовлені відкриттям 1805 р. Харківського університету та виникненням наукової спільноти. Харківський навчальний округ внаслідок навчальної реформи охопив усю Слобожанщину та Лівобережну Україну, прикордонні російські області та Всевелике Військо Донське. Представники місцевої спільноти загострювали увагу на місцевих звичаях та місцевій говірці. Чиновник та мемуарист Роман Цебриков, що замолоду виїхав з Харкова, не без гумору згадував відвідини рідного міста в 1815 р. та гостину в родині Комлішинських (Василь Комлішинський — фізик та ректор університету 1837 р.). У родині дуже дотримували «малоросійських звичаїв» (від них Цебриков уже геть відвик і навіть, як сам визнає, аж посміявся), говорили українською, споживали українські страви, а для гостя молода донька Комлішинських співала українських пісень. Родина Комлішинських не була винятком, адже підтримування всього українського було характерним для харківських мешканців і в подальшому.

Ситуація з українством дещо змінилася після 1817 р., коли до Харківського навчального округу було приєднано навчальні заклади Київської губернії, частину населення котрої становили нащадки польськомовної шляхти. До Харкова приїхав закінчити свою освіту виходець з тих земель, що певний час вчителював у середовищі згаданої шляхти Петро Гулак-Артемовський, що спритно почав викладати і польську мову в університеті. Захоплений польською літературою та романтизмом Гулак-Артемовський навіть написав кілька віршованих творів українською мовою, частково наслідуючи польські вірші Ігнація Крашевського, надруковані у місцевому часописі «Украинский вестник». Соціально-сатиричні твори Гулака-Артемовського, незважаючи на численну кількість вульгаризмів, назавжди увійшли до української класики. А головне те, що Харків став першим містом в Україні, де ці твори вийшли, адже славнозвісна «Енеїда» Котляревського побачила світ у Петербурзі.

Якщо визнання українського населення та його мови в Харкові припадає на добу Просвітництва, то відкриття в суспільстві особливої, «народної», вдачі чітко пов’язувалося із новим філософсько-літературним напрямом — романтизмом. Насправді «харківський романтизм» визначив загалом мовно-культурну спрямованість українського руху. Наприкінці 20-х — на початку 30-х рр. XIX ст. у Харкові довкола молодого студента, а потім і викладача університету Ізмаїла Срезнєвського утворився цілий гурток поетів-романтиків. Серед найвизначніших його представників були Левко Боровиковський, Іван Росковшенко, Федір Євецький. Захоплені німецьким романтизмом та відродженням слов’янських народів, друзі 1831 р. видали збірку «Украинский альманах», збирали фольклор. Ба, Ізмаїл Срезнєвський зробив більше. У своєму науковому листі до московського професора славіста Івана Снєгірьова, надрукованому 1834 р., Срезнєвський наголосив на окремішності української мови, окреслив територію поширення цієї мови і зазначив, що найкраще цю мову називати саме українською, а не «малоросійською» чи «південноруською».

Під впливом молодих романтиків місцевий поміщик і філантроп Григорій Квітка під псевдонімом «Основ’яненко» (від села Основи — родового помістя Квіток) почав писати художні твори близькою йому народною мовою. А 1838 р. молодий студент Микола Костомаров написав «байронічну» (під впливом Джорджа Байрона) п’єсу «Сава Чалий», започаткувавши в такий спосіб драматургію народною мовою. Місто Харків для українського руху мало і має символічне значення. Як бачимо, перші друковані твори українською мовою, поширення романтизму, початки прози і драматургії, літературної критики і фольклористики — усе це пов’язане з харківським середовищем.

Утім, настав у Харкові і час своєрідного затухання українського руху: упродовж 1840—1850-х рр. багато романтиків повиїжджало із міста, Григорій Квітка-Основ’яненко помер 1843 р., центр українського руху перемістився до Києва, де 1834 р. було відкрито університет. Треба також визнати, що спершу українські діячі гуртувалися біля університетського міста, а слобідська провінція лише з часом залучилася до цього руху. Що ж до історії колишньої Слобідської України, то тут маємо відчутну дихотомію: надзвичайно потужний розвиток центру міста Харкова, що вів перед і поглинав сили провінції. Назвімо кілька цікавих фактів саме щодо слобідської провінції. Місцевий дідич з Валківського повіту Олександр Корсун ще 1840 р. надумав видати український альманах «Сніп» з прикладами української поезії та письменства. Крім нього, участь в альманасі взяв Микола Костмаров (Ієремія Галка), що народився на Острогожчині — у слобідських землях. Із провінції свої дописи надіслали Степан, Петро, Марфа Писаревські з Вовчанська, Порфирій Кореницький з Ізюмського повіту (цікаво, що усі ці автори походили з духовного стану, тож знали добре народне життя і народну мову), уродженець Слов’янська з півдня губернії Михайло Петренко (автор слів пісні «Дивлюсь я на небо»). Тобто український альманах «Сніп», виданий 1841 р., виявиться на диво слобожанським і регіональним. Народна мова зі Слобожанщини упевнено увійшла в українську літературу.

Основною силою українського руху в Харкові уже з 50-х рр. XIX ст. стало студентство. На той час українство зосереджувалося довкола студента-медика Михайла Ніговського — невтомного збирача фольклору по харківських околицях та на Полтавщині. Під його впливом студент-філолог Олександр Потебня звернув увагу на українську словесність і пізніше став найвизначнішим українським мовознавцем. Надалі професор Олександр Потебня, визначивши психологічну складову мовлення, часто на харківських прикладах розглядав питання денаціоналізації. Прикметно, що і до сьогодні він залишається одним із найвидатніших дослідників цього процесу.

50—60-ті рр. XIX ст. дуже змінили Харків. Українську мову витіснили на околиці, а після проведення 1869 р. залізниці та освоєння Донбасу місто змінило і етнічний склад. Український селянин переважно прагнув переселитися до «землі», рільництва: у Таврію, на Поволжя чи до далекого Сибіру, а потребу в робочих руках у місті забезпечував виходець з російського Нечорнозем’я.

Харків на початок XX ст. виявився найрусифікованішим серед українських губернських центрів Російської імперії (українського (малоросійського) елементу в Харкові заледве набиралося 20 %), у той же час у повітах Харківської губернії, за винятком Чугуєва, значно переважав український елемент, подекуди більше 80 %.

Однією з особливостей міста стала наявність приїжджого елементу. Найчастіше саме приїжджий діяч, незрідка тимчасовий (студент, чиновник, купець, наймит-заробітчанин) своєю активністю змінював традиційний лад життя. Динаміка розвитку Харкова це підтверджує. Харків виявився містом, здатним на новації, зокрема емансипацію жіноцтва, і визвольні рухи. Харківська українська діячка Христина Алчевська разом зі своєю родиною доклала великих зусиль до загальної освіти жіноцтва. Харків перетворювався на «ворота» до нововідкритого великого родовища корисних копалень — Донбасу, водночас залишаючись найбільшим інтелектуальним центром на сході України, де 1895 р. через потребу в інженерних кадрах було відкрито Технологічний інститут. Технологічне та інженерне, комерційне освоєння нового великого басейну йшло через Харків.

Та усе ж поволі українські зацікавлення охоплювали ширші кола слобідського суспільства. В Охтирці певний час мешкав і активно працював завзятий українофіл Олександр Твердохлібов, із цим же містечком був пов’язаний Андрій Шиманов. Але Харків як важливий центр самореалізації приваблював до себе місцевих діячів. Один із кращих українських поетів Яків Щоголів, родом з Охтирки, ще в 40-х рр. XIX ст., після навчання в університеті, залишився у Харкові, але повсякчас у своїй романтичні поезії згадував батьківщину та околиці (його збірка 1883 р. була пойменована за назвою «рідної» річки — «Ворскла»). Власне, посмертна збірка Щоголева, видана 1898 р. і названа «Слобожанщина», найяскравіше виявила загальноукраїнський і місцевий патріотизм, витіснивши своїм поетичним найменуванням канцелярську і традиційну Слобідську Україну.

Важливою особливістю Харкова була несхильність до консервативних ідей українських громад в інших містах, прагнення певних новацій. Власне, навіть «кволе джерело» українства, що повсякчас можна спостерігати в Харківському університеті з 70-х рр. XIX ст., не виходячи поза інтелектуальні зацікавлення, створювало певну корпоративність серед викладачів та студентів цього навчального закладу, адже пропонувало ідеї та керівництво до дій і політичного майбутнього. Саме серед харківського студентства набували поширення національні ідеї та соціальні прагнення, потреби змін у великій імперії і на її національних околицях. 1891 року харківські студенти Іван Липа, Віталій Боровик, Михайло Базькевич і Микола Байздренко після відвідання могили Тараса Шевченка, що біля Канева, вирішили чинити опір колоніальній політиці Російської імперії. Нова таємна організація мала називатися «Братством тарасівців» і, власне, саме це «Братство» поклало початок партійному руху. Національні ідеї разом із думками про соціальну справедливість ширилися серед харківського студентства, що об’єднувалося довкола української Студентської громади на початок XX ст. Приїзд з Києва молодого революціонера Дмитра Антоновича (сина відомого українського історика) і адвоката Миколи Міхновського дуже пожвавив революційне українське середовище. Саме в Харкові 1900 року таємно було створено першу українську політичну партію в Російській імперії «Революційну українську партію» (РУП). Програму для нової партії написав Микола Міхновський, вона називалася «Самостійна Україна», і згодом її було заветовано партією як надто радикальну. Та саме в цій програмі містився неймовірний на ті часи заклик щодо створення незалежної Української держави від «гір Карпатських по гори Кавказькі».

З радикалізмом Міхновського та його оточенням пов’язаний і замах (правда, невдалий) на пам’ятник російському поету Олександру Пушкіну у Харкові, влаштований 1904 р. Причиною цього стала агітація, що в Україні мають стояти пам’ятники українським національним діячам. Поширену «війну пам’ятників», що стане невід’ємною ознакою політики XX — початку XXI ст., як бачимо, було розпочато саме в Харкові.

Поволі український рух у Харкові, крім політичних, набував культурницьких ознак, що виявилося в образотворчому мистецтві (художники Сергій Васильківський, Іван Пимоненко), в особливому архітектурному стилі (український модерн), спробах створити національну періодику щоденну газету «Слобожанщина» та журнал «Сніп» (тут знову значну роль відіграв Микола Міхновський), постійний український театр, науково-художнє товариство імені Квітки-Основ’яненка. У Харкові діяло потужне Харківське історико-філологічне товариство при університеті, що мало великий архів; при публічній бібліотеці з початку XX ст. було утворено великий український відділ. Національні почування намагалися проникнути і в економічну сферу: створення кооперативів, Третього кредитного товариства, залучення до українського руху підприємців (братів Мороховців). Це все сприяло появі українськомовної реклами, меню в рестораціях і навіть напівлегальному існуванню «Українського клюбу» з власним приміщенням.

Перед 1917 р. можна говорити про певні успіхи в Харкові і на Слобожанщині українського національного руху, однак з низки причин, і через істотні репресії російського уряду також, цей рух був доволі слабким, як і, власне, по всій підросійській Україні. Перша світова війна та події 1917 р. зробили цей рух масовим, утім, він натрапив на багато соціальних проблем, зіткнувшись також з експансією більшовицької та білогвардійської Росії.

Власне, узагальнення щодо поєднанні регіонального і національного зробив найвидатніший харківський історик і один із найвідоміших діячів Дмитро Багалій, написавши відому популярну працю «Історія Слободської України», що вийшла друком 1918 р. Історик щиро сподівався на демократизм, поступовий розвиток і час, «коли долю свою кує сам нарід». Як виявилося, сподівання були досить марні для майбутнього, але позитивні щодо минулого.