Лицарі Дикого Поля. Плугом і мушкетом. Український шлях до Чорного моря

Ханська Україна

Від решти районів українського степового порубіжжя межиріччя Дністра та Південного Бугу відрізнялося більш давньою історію розмежування кордонів, а відтак і адміністративного регулювання прикордоння. Перший державний кордон тут проліг 1633 року, відокремивши володіння Речі Посполитої та Османської імперії, тоді як степовий масив, що простягався на схід від Південного Бугу до Дніпра і далі аж до Кубані, ще довго лишався Диким Полем (його вперше розмежували в 1704—1705 роках, а стабільний кордон там з’явився лише після 1739 року). Тобто систематична дія державних адміністрацій на дністрово-бузьке межиріччя поширилася на сто років раніше. Так само раніше тут устійнилася й практика юридичного визначення державної належності територій[3], підданства та переміщення населення, що їх замешкувало, та його зміни, регуляції перетину кордону, експлуатації причорноморських соляних і рибних промислів, ведення торгівлі тощо. Отже, те, що на східних просторах Дикого Поля йшло самопливом, тут підлягало регламентації, хоч і не завжди послідовній.

Війни, що охопили цей регіон з 1648 року і тривали аж до кінця XVII століття, не підважували цей принцип, а, навпаки, зміцнювали його. У мирних договорах, що позначали закінчення кожної війни, — Бучацькому (1672), Журавненському (1676) і Карловицькому (1699) — щоразу більш ретельно прописували нові вимоги до нових державних меж. На основі останнього договору 1703 року проклали остаточну лінію кордону Речі Посполитої та Османської імперії. Вона проходила по річці Кодима — правій притоці Південного Бугу, далі прямувала Кучманським шляхом до місця впадіння річки Ягорлик у Дністер і йшла вгору по його течії, огинаючи межі Молдови. Цей кордон був чинним аж до здобуття Російською імперією дністрово-бузького межиріччя в 1791 році та поділу Речі Посполитої 1793 року.

Наявність фіксованого кордону формально дозволяла мусульманським правникам Османської імперії поширити на цю ділянку степу поняття дар аль-іслам — територія ісламу, себто простір, де ісламське право панує над законами «невірних» (йому протиставляли дар аль-харб — терен війни, де правлять «невірні»). Володіння Османів у Північно-Західному Причорномор’ї (від Добруджі до Дніпра) були об’єднані в Сілістрійсько-Очаківський ейялет (адміністративний округ), що поділявся на санджаки (провінції) та судово-адміністративні райони — каза, у яких судочинство чинили на основі шаріату — мусульманського права та моралі. Утім, степове межиріччя Дністра та Південного Бугу, що дістало назву Очаківського степу, не мало інфраструктури, необхідної для оселення землеробських громад; створити таку в степових умовах жодна із суміжних держав довго не була спроможна через брак економічних та політичних ресурсів. Тому Очаківський степ відвели під кочовище підвладних Кримському ханству кочовиків. Розселені тут кочовики-ногайці хоч і лишалися під владою Бахчисараю, але в справах суду та релігії підлягали мусульманським духовним урядовцям, котрі резидували в довкружних турецьких фортецях. Щоби розібратися в цьому «черезсмужжі влад», слід зважити, що в Османській імперії Гіреї, як Чингізиди, були другою за значенням, після Османів, династією і вважалися їхніми спадкоємцями в разі «вимирання» прямих нащадків султана Османа. За Гіреями, як Чингізидами, Османи визнавали право володіння теренами колишньої Золотої Орди, а відтак — стягнення данини з Речі Посполитої та Московії, як і ведення війни проти них у разі несплати такої. Але ж турецький султан мав ще й титул халіфа — духовного глави мусульман-сунітів, а отже, від його особи мали чинити суд над його підданцями-мусульманами. Фактично ж в Очаківському степу чинність турецької адміністрації обмежувалася фортецями та прилеглою до них округою, а заселений кочовиками степ лишався прерогативою кримських ханів.

Для турецьких та кримських урядовців сенс прокладати кордон у малозалюдненому степу полягав у тому, щоб, по-перше, обмежити землеробську колонізацію, яку завзято провадили магнати та шляхта Речі Посполитої і тим привласнювали землю, юридично ні за ким не закріплену, а по-друге, організувати митну мережу для транскордонної торгівлі, пов’язаної із соляними та рибними промислами на чорноморських лиманах. До кінця XV століття чорноморське узбережжя між Дністром та Південним Бугом, із центрами в Кочубеївому (сучасна Одеса) та Дашкові (Очаків)[4], належало Великому князівству Литовському, аж поки ним не заволоділи Османи разом з Гіреями. Польсько-литовські посли до Криму впродовж XVI століття і аж до розмежування кордонів 1633 року чи не кожні перемовини починали з вимог повернення цієї землі, а вже згодом переходили до більш реалістичних питань про вільний доступ до місць добування солі. 1512 року Менглі Герей-хан гарантував безпеку королівським підданим, котрі приїздили до його держави задля видобутку солі в околицях Хаджибея (колишній Кочубеїв, Kačybej) та торгівлі. В ярлику Мехмед Гірея 1520 року був окремий пункт про право вільної торгівлю, видобутку та вивезення солі, надане підданим великого князя литовського, польського короля та німецьких держав, зниження для них мита з 7 до 3 % від вартості товару. В обмін на це хан прохав короля уполовину знизити ціни для кримських купців на теренах Польсько-Литовської держави. Кримські хани, зокрема Мехмед Герай, 1517 року дозволяли торговцям з Литви «вільно приїжджати, без жодного страху, брати сіль в Качибеї і, сплативши мито аміну (урядникові. — В. Г.), везти її до Києва, Луцька та інших міст під захистом наших людей від наших свавільних підданих та козаків». «Вільне вивезення солі з Качибея» деталізувалося під час домовленостей Криму з Річчю Посполитою в першій половині XVII століття і було відрегульовано подальшими міждержавними договорами. Таким чином, в Очаківському степу поставала і поступово розгалужувалася інфраструктура щодо торгівлі та експлуатації його природних багатств. У цьому були однаково зацікавлені усі суміжні держави.

Османський адміністративний контроль у регіоні посилився після втрати Річчю Посполитою Кам’янця-Подільського 1672 року й перетворення його на центр Кам’янецького еялету. Того ж року під османську владу перейшли татари-липки, які раніше служили польській короні й були оселені в Придністров’ї. Згодом турецький бунчук зайшов далеко за лінію кордону 1633 року — на Правобережну Україну, ставши супутником гетьманської булави спершу Петра Дорошенка (1669— 1675), а згодом Юрія Хмельницького (1677—1681). До значних політичних та демографічних наслідків призвела діяльність молдовського господаря Георге Дуки, який 1681 року отримав від Османів титул гетьмана Правобережної України і володів ним до 1684 року. За час свого гетьманування він, за висновком українського історика Тараса Чухліба, чимало зробив для повернення українців до цього регіону, запустілого через війну. Його гетьманування створило прецедент такого титулування зверхника над українською людністю неукраїнського походження.

Утім, війна тривала, і Османам ставало все важче призначати власних гетьманів і від їхнього імені втручатися в українські справи. Столицею цих гетьманів від часу останнього гетьманування Юрія Хмельницького стало місто Немирів, а після 1685 року — містечко Ягорлик, розташоване при гирлі однойменної річки, за кілька кілометрів від Дубоссар (вірогідно, сучасне село Гоян Дубоссарського району, Республіка Молдова). З 1690 року Османи передали прерогативу призначення українських гетьманів Гіреям. Серед «гетьманів ханською милістю» в останнє десятиліття XVII століття відзначилися Степан Лозинський та Іван Багатий. Найпотужнішу спробу наповнити реальним змістом отриману з рук хана гетьманську булаву здійснив Петро Іваненко (Петрик). 1692 року він уклав із Кримом союз від імені вільної (як йому мріялося) держави — «Князівства удільного Київського, Чернігівського й усього Війська Запорозького городового і народу малоросійського». Влітку того ж року 20 тисяч кримців з його козаками (в більшості — запорожцями) рушило на Полтавщину. Тамтешні українці спершу привітно їх зустріли; одначе кримське розуміння війни як грабунку й здобуття полонених обернуло цей вдало початий похід на катастрофу.

Запекла боротьба гетьмана Івана Мазепи з Петром Іваненком у поєднанні з репресіями російського уряду щодо тих, хто визнавав Іваненкову владу, призвели до перших масових міграцій українців до дністрово-бузького межиріччя. Потік переселенців пожвавився після 1699 року, коли сейм Речі Посполитої ухвалив постанову про ліквідацію козацького полкового устрою на Правобережній Україні. Аби привабити мігрантів, кримські хани гарантували недоторканність козацького ладу для українських громад, що селилися слободами на підвладних їм землях. Проголошення Петра Іваненка 1695 року «гетьманом Ханської України» позначило формування власне української адміністрації в межах окремого району Кримського ханства. Його ж і слід вважати за точку відліку такого історичного явища, як Ханська Україна, — автономного утворення в складі Кримського ханства з українською людністю на чолі з носіями українських владних чинів (гетьман, сотник). Утім, проти спроб ханської інвеститури українських гетьманів рішуче виступили представники Речі Посполитої на Карловицькому мирному конгресі 1699 року. Володарі Криму тоді мусили відмовитися від політичного міфу про Чингізидську спадщину, яким обґрунтовували своє право втручатися в справи земель колишньої Русі (як-от і призначати гетьманів) та вимагати від їхніх володарів данини. Одначе Петро Іваненко зберіг свій гетьманський титул, хоч і в менш звучній формі; востаннє його згадали в 1711—1712 роках як «гетьмана дубоссарського».

Імовірно, Ханська Україна не відіграла помітної ролі в подіях, що сталися після поразки гетьмана Івана Мазепи під Полтавою 1709 року. Через обмаль інформації не можна стверджувати щось напевне, але є підстави припускати, що прибічники Петра Іваненка та Семена Палія — Мазепиних ворогів, які осіли в Ягорлику та Дубоссарах, не надто ладили з мігрантами-мазепинцями. Хай там як, але центром тяжіння останніх стали не Дубоссари, а розташована неподалік турецька фортеця Бендери. Саме звідси 1711 року рушив у похід на Правобережжя гетьман Пилип Орлик спільно з кримським військом на чолі з буджацьким сераскером Мехмед Гіреєм; до них приєдналося і близько 3 тисяч липків, частина яких на той час ще лишалася в османському підданстві. Коли ж той похід скінчився невдачею, запорожці закріпилися в кримському підданстві й заснували свою Січ в Олешках.

І все ж нова хвиля українських мігрантів дійшла до Ханської України. Це видно хоча б з того, що 1715 року в Ягорлику згадано колишнього управителя Пляку, котрий перед тим був сотником (вочевидь, Полтавського полку) в Присамар’ї та під час облоги Новосергіївської фортеці кримським ханом Девлет Гіреєм 1711 року перейшов на його бік. 1714 року Пляка був відставлений та змінений на «хвастівського козака» Гаврила Олейченка, який раніше служив полковникові Семену Палієві. Резиденцією нового управителя стали Дубоссари, в Ягорлику ж порядкував від його імені якийсь «сотник Апостас». На той час у цьому містечку була церква св. Георгія для місцевого православного люду; тут зазначено «жителей волохов и болгаров и жидов с 200 домов» (вірогідно, українці-втікачі, аби уникнути депортації до підросійської України, ховалися під назвою волохів, себто молдаван). Після настання миру, що тривав з 1714 до 1735 року, приплив українського населення до Ханської України, вочевидь, припинився[5]. Її людність повнилася за рахунок місцевих молдаван та болгар, яких турецький уряд у незначній кількості переселяв до Придністров’я.

Назва «Ханська Україна» не могла стати офіційною через Карловицький мирний договір, що заборонив кримським ханам втручатися в українські справи та призначати своїх гетьманів. За висновком українського історика Олександра Середи, османські офіційні документи ніколи не використовували її, натомість застосовували поняття мукатаа (державна земля, віддана в оренду) чи хас (земельне пожалування урядовцеві високого рангу). Містечко Дубоссари значилось у них як центр невеликої фінансово-адміністративної одиниці — войводалик Томбасар (від загальнослов’янського поняття «воєводство», засвоєного в староосманській офіційній практиці управління) із воєводою на чолі. Кримські хани віддавали це «воєводство» на відкуп — мукатаа (оренда) нетитулованим особам, які, все ж, продовжували називати себе «гетьман Ханської України» або «гетьман і стражник дубоссарський», себто так, щоб місцеві мешканці розуміли та сприймали їхню владу. «Ханською Україною» на чолі з «гетьманом» у першій половині XVIII століття називали цей район молдово-волоські, українські, російські та, вочевидь, кримськотатарські джерела. Принаймні останніми послуговувався французький консул у Криму Шарль де Пейссонель, близько 1755 року посвідчуючи, що хан отримував по 8 тисяч турецьких піастрів щороку від «хатмана з Дубоссар».

Під час османо-російської війни 1735—1739 років Ханська Україна зазнала деякого руйнування (з наміром такого її вперше згадано в російських документах 1737 року). Однак стабілізація кордонів у міжвоєнний період (1739—1768) створила небачені доти умови для розвитку торгівлі, економіки та землеробської колонізації цього степового краю. У цей само час кочівницькі набіги суворо заборонялися, а особи, що їх чинили, підлягали покаранню. Єдисанська ногайська орда, кочовища якої сусідили з Ханською Україною, була поставлена в умови систематичного нагляду. Випадки степового здобичництва, як і всі інші ускладнення, розглядали на прикордонних комісіях за участі польських, турецьких і кримських представників. Вони вели розслідування і домовлялися про відшкодування збитків потерпілій стороні. Часто ці комісії проводилися у Ягорлику, який тепер належав до Брацлавського воєводства Речі Посполитої. За результатами комісії 1761 р. кримські комісари звільнили 20 підданих Речі Посполитої, захоплених ногайцями. Зі свого боку, ханські уповноважені вимагали, щоби польська адміністрація відшкодувала збитки кримських підданих, потерпілих від гайдамаків, себто їй підвладних, а в разі відмови погрожували поновленням набігів.

Адміністративна мережа, що склалася на той час довкола Дубоссар і Ягорлика, була використана для підтримання кордону в стабільному стані та формування на прикордонні інфраструктури, що мала б сприяти розвиткові торгівлі та економічному освоєнню степового краю. Цим і відзначився ханський драгоман (перекладач) Якуб-ага Дек, котрий, за окремими даними, походив з татар-липок, можливо, тих, що осіли в Придністров’ї. Близько 1748 року він отримав від хана у відкуп Ханську Україну — став «гетьманом дубосарським» — і право розширити її межі по всій лінії кордону з Річчю Посполитою аж до Побужжя. Результатом його зусиль стало формування вздовж прикордоння смуги постійної землеробської осілості — ханських слобід. 1763 року запорожці виявили слободу Голта, що заселялася з 1762 року, мала до 20 хат і була розташована біля Південного Бугу, де сходилися польський, російський і османо-кримський кордони. Далі по річці Кодима йшли слободи Криве Озеро (заселялася з 1762 року, до 40 хат), Ясенева (з 1762 року, до 40 хат); більш багатолюдними були Голма (заснована близько 1753 р., 300 хат), Перелети (близько 1753 року, більше 100 хат), містечко Балта (близько 1748 року, понад 500 хат). Пізніше були виявлені ще Мілувате (Мулувате), Дороцьке, Магали, Погреби, Кучієри, Демкове та інші слободи.

Більшість їх розташовувалася біля однойменних сіл, підвладних Речі Посполитій. Польські князі Любомирські — володарі великого обширу земель на Правобережній Україні та Поділлі — тоді розгорнули активну колонізацію північного побережжя Кодими. За звичаєм, їхні осадчі спершу оголошували створення слободи з пільгами для новопоселенців — певного кількістю років, впродовж яких вони увільняються від податків і панщини, та з часом (коли слобода перетворювалася на панське село) починають сплачувати те й відбувати інше. Стратегія Якуба-аги якраз у тому й полягала, щоб на іншому березі Кодими, навпроти кожного панського села заснувати по новій слободі з такими пільгами для новопоселенців, яких не міг забезпечити його польський «конкурент». У ханських слободах поселяни звільнялися від податків на 10 років і після закінчення цього терміну сплачували лише десяту частину від приплоду худоби та іншого доходу, тобто дуже небагато, як на той час. Крім того, тут не переслідували за православне віросповідання, чим славилися ревні католики Любомирські, не було в ханських слободах і натяку на панщину чи прискіпливу адміністративну регламентацію, зате було вдосталь землі та повна свобода господарської діяльності. Тож поселенцеві достатньо було перейти невеличку степову річку, щоб опинитися в значно вільніших умовах.

Населення ханських слобід хоч і значилося в документах як «волоське», проте, крім власне молдаван, у них мешкали євреї, вірмени та «почитай в большую половину [...] народа такова, как малороссийский». Ханська адміністрація називала ці слободи «волоськими» для того, щоб приховати за цією назвою українців, адже приймати їх, як підданців Речі Посполитої чи Російської імперії, забороняли міждержавні договори. Якуб-ага міг особливо не перейматися з приводу протестів польських урядовців через їхню слабкість — як бачимо, вихідців з польського берегу Кодими він приймав не ховаючись, нахабно порушуючи прикордонні правила. Однак приймати підданців Російської імперії було річчю ризикованою, бо Османи не надто бажали ускладнювати відносини з нею. І все ж Якуб ризикував, вдаючись до хитрощів. До Ханської України приходило чимало вихідців із «Задніпровських місць», відведених російським урядом 1751 року під поселення сербів задля створення Нової Сербії. Тамтешні українці тоді підлягали насильному виселенню на лівий берег Дніпра, але багато їх утекло за кордон і опинилося в Якубових слободах.

Зростання кількості населення Ханської України потребувало на устаткування в ній більш розгалуженої адміністрації. Управителями слобід Якуб-ага призначав каймаканів-урядників на умовах суборенди, сам же він в офіційному листуванні називався «гетьманом дубоссарським» або «волоським». Хоча українські чумаки говорили про нього як про місцевого воєводу — вочевидь, вони зналися з ним через стягнення мита, а за турецькими правилами (про що йшлося вище) це передбачало саме такий чин. Резиденцією Якуба-аги були вже не Дубоссари, а велелюдне містечко Балта, що сполучалося мостом через Кодиму з містом Юзефгрод, заснованим польським князем Юзефом Любомирським наприкінці XVII століття. 1765 року президент Малоросійської колегії Петро Румянцев не зміг розібратися в заплутаній системі управління в Ханській Україні, коли допитували каймакана слободи Голта, котрий втік до російського прикордонного укріплення на Південному Бузі — Орла (сучасне місто Первомайськ Миколаївської області), тож і зазначив, що той каймакан «сию новую деревню откупает от гетмана, а гетман от его хана: каковых гетманов начел мне между Буга и Днестра много, а каймаканов еще больше; все однако сии откупщики суть армяне». Каймаканів, звісно, було багато, але гетьман над ними був один — Якуб-ага. Утім, його домовленості про суборенду, суб-суборенду і т. ін. справді були вельми заплутаними. Як виявилося, той самий каймакан Голти, вірменин Гарбет Попов, привласнив гроші Якуба та втік за російський кордон (напевно, він зібрав податки з голтянських мешканців і не віддав з них «гетьманові дубоссарському» те, що йому належало за передання цієї слободи в суборенду). Подальший перебіг подій гарно ілюструє той новий порядок життя, що встановлювали на степовому порубіжжі після 1739 року. Посилаючись на статтю 8 Білградського миру, Якуб-ага вимагав від коменданта фортеці Св. Єлизавети видати втікача. І врешті-решт, Гарбета з привласненими грошима передали до Якубових рук.

Приплив православного населення на північно-західні терени Кримського ханства також спонукав кримську владу до запровадження церковної організації. Новостворені парафії були підпорядковані митрополитові «Хотинському, всього побережжя Дунайського та Дніпровського й цілої України Ханської» Даниїлу, який резидував у Ізмаїлі й підпорядковувався Константинопольському патріархатові. Останній, як бачимо, використовував назву «Ханська Україна» цілком офіційно, позначаючи її як окремий, заселений православним людом регіон. Церкви в «Ханській Україні» будували так само, як і більшість хат степового регіону: стіни робили з обмащеного глиною тина, дах крили очеретом; найдавнішу з таких церков згадано 1761 року.

Ханська Україна посіла помітне місце в економіці й торгівлі Кримського ханства в міжвоєнний період 1739—1768 років. Кримська адміністрація, стримуючи ногайців від набігів, мусила сприяти розвиткові товарності їхнього скотарства та землеробства, створюючи умови для відправляння худоби й вивезення вирощеного ними збіжжя за кордон. І тому Бахчисарай був вельми зацікавлений у ханських слободах не лише як у стабільному джерелі надходжень до ханської скарбниці (нагадаймо: близько 1755 року названо 8 тисяч турецьких піастрів щороку — сума не надто велика, як для державної скарбниці), але як у своїх власних (не османських) торговельних воротах на суходільному торговельному шляху до країн Центральної Європи. Ханські слободи були уведені до мережі ярмарків Правобережної України, заново заселюваної польськими магнатами Любомирськими та Потоцькими переважно українським людом. До помітного пожвавлення торговельного життя призвело й відновлення графом Потоцьким міста Умань. 1761 року він поновив місцевий ярмарок на пільгових умовах і закликав «торговців усіх прикордонних народів» їхати до нього. Зазивав він і запорожців, щоб вони продавали тут коней, худобу, віск, сало, хутра та інше. Запорозькі козаки привозили туди «багато возів з величезною різноманітною рибою, сіллю, вязигою і риб’ячим жиром». Чумацькі валки із Запорожжя не оминали й ханські слободи, де підгадували час для вдалого проходження ярмарків. Найбільший з них по кілька разів на рік проходив у Балті. Тут торгували кіньми, великою рогатою худобою, вівцями, східними товарами; прусські й саксонські ремонтери приїздили сюди купувати коней для своєї кавалерії. Мешканці сусіднього Юзефгроду теж швидко багатіли від вигідного гендлю. Значну роль у торгівлі Балти та Юзефгроду відігравали євреї, греки, вірмени, турки, кримці та ногайці, котрі осідали там. Причому кочові ногайці теж були залучені до забезпечення адміністративної та торговельної інфраструктури в регіоні: вони утримували поштові станції, де купці та інші приватні мандрівники, так само як і ханські урядовці, могли вільно переміняти коней. Чимало уваги ханські урядовці приділили й безпеці на шляхах, без чого не могло бути вигідної торгівлі.

Притьмарений відблиск того життя, що вирувало на півночі Очаківського степу в середині XVIII століття, зафіксував польський письменник Юзеф Крашевський 1845 року: «Уся Балта в тих шалашах, будках, клітках і дрібнім гендлю на чумака чигає. Скрізь єврей підставляє проїжджому чумакові, спокусившись на його сушену рибу, постронки, колеса, дишла, мастила, хліб, горілку й т. ін. На майданчику проти церкви великий намет полотняний покривав стоси сушеної риби, і двійко євреїв, за векслярськими столиками[6] сидячи, дрімало. Вздовж дороги при Кодимі на чумаків чекали шинки з виставленими перед дверима столиками, заповнені всілякими склянками, куфиками, келишками, фляжками; поруч продавали мотузки, колеса, смолу „і все під руку, що чумак запотребувати й купити може“».

Одначе прикордонне розташування Ханської України було пов’язане не лише з перевагами, але й небезпеками. 1759 року, під час переселення Єдичкульської орди з Бессарабії на лівобережжя Дніпра за наказом Крим Герей-хана, ногайці цієї орди пограбували ханські слободи. Дошкуляли ханським слободам й українські гайдамаки, які легко ховалися на протилежному боці кордону, уникаючи переслідування. Під час Коліївського повстання 1768 року Ханська Україна стала епіцентром подій, які по всій Європі довго тлумачили на різний лад. Гайдамацькі загони, що їх розсилав Максим Залізняк по Правобережній Україні для винищення поляків та євреїв яко «кривдників православної віри», у червні того року з’явилися на північному березі Кодими. Польське і єврейське населення панічно тікало на інший берег річки і знаходило притулок в ханських слободах. Якуб-ага відмовився видавати втікачів; гайдамацький загін не наважився порушувати державний кордон і відійшов. Тоді балтські євреї спільно з польськими та єврейськими втікачами з північного берега напали на сусіднє «польське» село Палієве Озеро і жорстоко помстилися місцевому православному населенню. Дізнавшись про це, гайдамаки повернулися й погромили Балту. Згодом була вщент погромлена Голта та інші ханські слободи. Знову сталися погроми у відповідь. Ситуація ускладнилася ще й тим, що в Балті відбулася сутичка регулярного російського військового підрозділу із групою польських конфедератів. Турецький уряд, з огляду на всі ці резонансні події, що трапилися на його території, оголосив війну Російській імперії.

Роль Якуба-аги в отому всьому не до кінця зрозуміла. Проте з’ясовано, що він шпигував і на користь росіян, і на користь ворожих їм польських конфедератів, а це не могло не призвести до дуже заплутаної інтриги, наслідком якої стала війна 1768— 1774 років, що докорінно змінила ввесь політичний порядок в Східній Європі та майже не лишила сліду від Ханської України. Крим Герей, вдруге зведений на ханський престол 1768 року, мав певні резони в тому, що наказав ув’язнити Якуба-агу та розграбувати його майно. Ханським слободам дуже дісталося під час походу цього хана на Нову Сербію в січні 1769 року, їх руйнування довершили російські війська під час подальших воєнних дій. Що ж до подальшої долі населення Ханської України, прикметним є випадок 1770 року, коли запорожці під Очаковом відбили в кримців «волоський ясир». Якщо взяти до уваги те, що турецька адміністрація пильнувала, щоби кримці не брали полонених в Молдові, то отим «волоським ясирем» могли бути лише мешканці Ханської України, погромленої Крим Гіреєм. Себто — переважно українці, яких лиха доля змусила ховатися за найменням волохів. Тими «волохами» запорожці заселили цілу слободу біля Сурського та Лоханського дніпрових порогів; тепер це село Волоське Дніпропетровського району Дніпропетровської області.

Доля Якуба-аги склалися більш щасливо, ніж у більшості мешканців створених ним слобід. Османський уряд згодом звільнив його з ув’язнення, призначив «начальником турків і татар, що мешкають поблизу селища Балта», доручив йому командувати тисячним турецьким загоном, поновив за ним володіння слободою Криве Озеро. Однак він 1770 року перейшов на бік Російської імперії, вислужив у неї чини та дворянство, і вже під новим найменням — Якова Рудзевича — цей колишній ханський драгоман уславив себе причетністю до ліквідації Кримського ханства 1783 року.

Нова Січ і початок землеробської колонізації Південної України

1734 року запорожці повернулися з кримського до російського підданства і заснували Січ на річці Підпільній. Щодо неї в історичній літературі усталилася назва Нової Січі як протиставлення Старій, або Чортомлицькій, Січі[7]. За надто суворим вироком Михайла Грушевського, вона «була вже тільки слабкою тінню старої Січі». Звісно, існування Нової Січі не було наповнене такими яскравими подіями, на які була багата історія Січі на Чортомлику. Січ на Підпільній від самого початку потрапила під контроль російського уряду і була уведена до системи охорони кордонів імперії Романових. Але під «кригою» відносного політичного спокою струменіли два протилежні потоки — рух української людності до простору, вільного від феодальної регламентації, та експансія російського соціально-політичних порядків — джерела тієї регламентації. Обидва вони прямували до чорноморсько-азовського узбережжя і, торкнувшись одне одного, збурювали стрімкі завихрення, що проривалися на поверхню у вигляді численних загострень поземельної боротьби між українським козацтвом і російським офіцерсько-поміщицьким людом.

Не все тут було однозначним (адже потоки не бувають чистими): козацька старшина, воліючи мати поміщицькі володіння, теж добувала їх через російські офіцерські чини, а потрапляння до запорозької вольниці вихідців із центральних губерній імперії, як і її збіглих солдатів, теж не становило рідкість. Тобто сам по собі процес взаємодії цих двох потоків не був винятково етнічним, однак його результат, явлений в середині XIX століття, мав уповні етнічний сенс.

Одразу після повернення запорожці мусили доводити свою лояльність монархії Романових дієвою участю в османо-російській війні 1735—1739 років. Тоді січові козаки вперше потрапили під пряме управління царського генералітету. Хоча при тому вони вели і власну війну, вибиваючи кочовиків-ногайців із Запорозьких Вольностей, де їх розселили кримські урядовці за десять літ перед тим.

У самій Січі 1735 року з’явився Новосіченський ретраншемент з російською залогою, яка постійно стежила за діями запорожців і сповіщала про них імперський уряд. Російські фортифікації з гарнізонними службами тоді з’явились у стратегічно важливих пунктах Запорожжя: Старому Кодаку, Лоцманській Кам’янці, Усть-Самарі, Старій Самарі, Микитиному, на острові Хортиця та інших місцях. Відповідно до вимог Білградського миру 1739 року російський уряд мусив їх ліквідувати і відвести гарнізонні команди подалі від лінії кордону. Але він пішов на хитрість, залишивши своїх солдат у різноманітних карантинах і заставах — мовляв, для запобігання епідеміям та здобичництву. Новосіченський ретраншемент теж зостався при Січі. На протести турецького уряду з цього приводу російська адміністрація відповіла, що це зроблено з метою контролю кордону і захисту османських підданців від грабунків запорожців. Запорожцям же це пояснили як захист їх від агресії південних сусідів.

Встановлювалося й підпорядкування Січі центральним органам Російської імперії. 1742 року Військо Запорозьке перевели з відання Військової колегії до Колегії іноземних справ, яка здійснювала розпорядчі функції щодо Січі через київського генерал-губернатора. З відновленням гетьманства 1750 року Запорожжя отримало ще один контрольний орган в особі гетьмана Кирила Розумовського. З огляду на те, що Запорозькі Вольності все ще лишалися свого роду «закордонною територією» у складі імперської Росії, а запорожці, оскаржуючи дії царських чиновників, майже щорічно відряджали депутації до Санкт-Петербурга, Січ 1756 року передали до відання Сенату — найвищої управлінської ланки імперії. Однак це потрійне підпорядкування спричиняло неузгодження урядових дій, чим запорожці й користувалися для підтримання своєї фактичної автономії. Та попри те, Запорожжя поступово покривалися російською адміністративною мережею під приводом нагляду за його кордонами — як з Гетьманщиною, Слобожанщиною, Військом Донським, так і Річчю Посполитою та Османською імперією. Причому це робили без урахування реальних меж розселення запорожців та їхніх сезонних промислів, що не могло не спричинити численні конфлікти. Ламаючи складний комплекс взаємин і відшліфовані століттями способи взаємодії українського козацтва з тюркомовними сусідами, російська прикордонна адміністрація систематично втручалася у повсякденне життя запорожців.

Сполучення між Військом Запорозьким та Гетьманщиною було заблоковане ще в 1731—1732 роках будівництвом Української укріпленої лінії. Вона тягнулася від гирла Орелі до Сіверського Дінця вздовж османо-російського кордону, прокладеного 1714 року. Її центром була Ландміліцька канцелярія в Більовській фортеці (сучасне місто Красноград Харківської області), а сама ж лінія була у складі Бєлгородської губернії. Уздовж 18 фортець цієї лінії розмістили полки ландміліції («поселене військо»), сформовані з однодворців та дітей боярських — представників російського військово-службового стану, які мали право володіти помістями та кріпаками, хоча й обмежувалися в деяких привілеях, чинних для дворянства. Офіцери ландміліції хвацько облаштовували власні помістя. Зазвичай це чинили в такий спосіб: розголошували про заснування слободи, до якої зазивали всіх охочих селитися, називаючи певну кількість пільгових років. Після їх закінчення поселяни ставали зобов’язаними сплачувати засновникові грошові чи натуральні податки та відробляти панщину. Так слобода перетворювалася на поміщицьке село, а її засновник — на поміщика, з часом набуваючи власницьких прав і щодо селянина (у давньому московському праві: «крестьянская крепость»). Покріпачення пришвидшувалося в разі, коли поселянин брав у поміщика позику для облаштування свого господарства або користувався його реманентом. Але російські офіцери, зловживаючи службовим становищем, часто вдавалися до примусового покріпачення, порушуючи навіть закони імперії. Причому ті слободи засновували не так в межах Гетьманщини, чому протидіяли козацькі полково-сотенні уряди та суди, як на малозалюдненому запорозькому степу. Вдалий напад кримців на Присамар’я у вересні 1769 року виявив, наскільки в тій гонитві за помістями тамтешня ландміліція занедбала військову службу.

Так між Гетьманщиною та Запорожжям вклинився чужий обом цим українським козацьким спільнотам соціальний порядок. Той клин став значно ширшим після 1751 року, коли імперський уряд віддав під оселення балканських вихідців так звані «Задніпровські місця». Так тоді називали територію в межиріччі Південного Бугу та Дніпра, що охоплював побережжя річок Тясмин та Синюха (сучасна Кіровоградська область). За умовами «вічного миру» Речі Посполитої з Московією 1686 року, вона мала лишатися незаселеною, а її межа із Запорожжям пролягала по Тясмину. В останній третині XVII століття населення Правобережної України за наказом російського уряду кілька разів насильно переганяли на лівий берег Дніпра, до Гетьманщини. Масові виселення відбулися в 1711—1712 роках і почасти тривали в 1720-ті роки. Однак на початку 30-х років XVIII століття ці землі наново заселяли козаки й посполиті Миргородського та Полтавського полків Гетьманщини. У середині того століття тут уже існувала густа мережа поселень. Запорозький Кіш та миргородський полковник Василь Капніст жваво сперечалися за володіння тими землями. У ту суперечку втрутився російський уряд і відрядив для будівництва своїх фортець інженера Даніїла де Боскета. Результатом його співпраці з Капністом стало спорудження укріплень у Новоархангельску, Крилові, Орлові та інших містечках і слободах. 1745 року де Боскет розмежував Запорожжя і Задніпров’я та поклав визначену межу на карту. Утім, і вона незабаром посунулася на південь. Таким чином запорожці втратили більше 40 000 км².

Отже, 1751 року Сенат відвів Задніпров’я для Нової Сербії, куди й закликав селитися сербських граничарів — військових поселенців, що охороняли кордон Австрійської імперії по Дунаю (на той час австрійський уряд частково розпустив граничарські підрозділи, тому багато їх лишилося без діла і відгукнулося на цей заклик). Протести гетьмана Розумовського не перешкодили ухваленню сенатського рішення про виселення звідти українців, знову ж-таки, на Лівобережжя. Їм дали півроку для продажу свого нерухомого майна балканським переселенцям. Останні ж, отримавши від уряду щедру грошову допомогу, займали створені та обжиті українцями села та містечка. Відтепер вони, посилені земляними укріпленнями, звалися шанцями з балканськими найменнями. Згідно з планом, у кожному шанці мали оселити по одній сербській роті чисельністю 200 осіб; роти становили гусарський (кінний) та пандурський (стрілецький піхотний) полки; адміністративним центром Нової Сербії став Новомиргородський шанець.

Український люд Задніпров’я не хотів повертатися до Гетьманщини, де вже давалося взнаки аграрне перенаселення, і поволі розходився по закордонню — Польській Україні (тодішня назва володінь Речі Посполитої на Правобережжі) та ханських слободах на березі Кодими. Аби запобігти відтоку українських підданців за кордон, Сенат 1753 року вилучив з володінь Війська Запорозького 20-верстну зону, суміжну з Новою Сербією, та відвів її для оселення задніпрянців. За зразком козацьких полків Слобожанщини з них сформували Новослобідський козацький полк. На виділеній йому землі після 1755 року стали селити російських старообрядціву які виходили з Речі Посполитої та Османської імперії (туди вони потрапили через репресій царя Петра І). Загальним центром цих привласнених українських територій стала фортеця св. Єлизавети. Її почали споруджувати 1754 року на місці колишніх запорозьких зимівників на березі Інгулу, що на той час вже перетворилися на велелюдні слободи: Кущівка, Завадівка, Інгульська слобода, Лелеківка та ін. Тож, власне, їх і слід вважати за точку відліку історії сучасного міста Кіровоград.

Російський уряд не зважав на скарги запорожців щодо привласнення їхніх земель. Однак протест Порти, яка справедливо розгледіла в появі тієї фортеці порушення Білградського договору, змусив його зупинити будівництво і дозволити турецькому представникові оглянути її. До його приїзду належним чином підготувалися й показали йому не варті особливої уваги укріплення, перед тим, вочевидь, зриті. Утім, по його від’їзді спорудження фортеці облудно поновили. Так само чинили і з іншими стратегічними об’єктами прикордоння, існування яких камуфлювали назвами: шанець (буквально: окоп), редут, ретраншемент (другорядні земляні укріплення), карантин тощо, з російськими гарнізонними командами та службами. З них і ткалася, на перший погляд, малопомітна військово-адміністративна павутина, якою імперія Романових обплутувала українське степове порубіжжя.

Ще один клубок тієї павутини виник на колишніх теренах Ізюмського полку Слобідської України, що у XVIII столітті опинилися в складі Бахмутській провінції Азовської, а з 1727 року — Воронезької губернії. Її межу з Військом Запорозьким визначав кордон 1714 року, однак після війни 1735— 1739 років він уже був умовністю. 1749 року в Бахмуті з’явилася митниця, яка згодом посунула свої застави в глиб запорозького степу. 1753 року підпорядковане Бахмутській провінції побережжя річок Бахмут, Лугань та Сіверський Донець (сучасні Донецька та Луганська області) відвели для нового прикордонного буфера — Слов’яносербії, який теж сподівалися заселити балканськими вихідцями. Однак австрійський уряд на той час зупинив переселенський рух підвладних йому сербів, тож імперія Романових намагалася заповнити цей демографічний «резервуар» християнами Османської імперії — болгарами, македонцями, чорногорцями, молдаванами та волохами, тим самим, знову ж-таки, порушуючи Білградський договір. Та, попри це, приплив мігрантів був незначним. Тому, на відміну від Нової Сербії, у Слов’яносербії не виселяли місцевих українців, а розподілили їх разом із балканськими приходьками на роти й оселили в шанцях, з них і сформували два полки. Нечисленні та розмаїті іноземні переселенці (представники більше трьох десятків різних народів) незабаром розчинилися в україномовній більшості. Утім, називання колишніх військових поселень ротами місцева людність зберегла аж до початку XX століття (це відображено в автобіографічному романі Володимира Сосюри «Третя рота»[8]).

1764 року монархія Романових підбила підсумок реалізації обох своїх «сербських» проектів і виявила, що результат навіть мінімально не виправдав фінансових затрат. 1761 року в Новій Сербії нарахували всього 6 305 осіб чоловічої статі, це при тому, що до її облаштування там мешкало 12 024 особи чоловічої статі, що підлягали виселенню. Якщо самочинне оселення українців у «Задніпров’ї» майже нічого не коштувало імперії, то на устаткування сербів за 12 років вона витратила близько 700 тисяч рублів. Викрито й зухвале окозамилювання щодо показу кількості балканських переселенців. Правила передбачали, що той, хто приведе із собою із закордону до 30 осіб, отримує російський армійський чин вахмістра, більше 70 — капітана і т. ін., а ще по 3 рублі нагороди за кожну особу. Тож чини були надані, гроші роздані, а цифра на папері вперто не сходилася з числом у натурі. Крім того, викрили й такі злочини новосербського начальства, як потурання гайдамакам (за отримання частки від здобичі), причетність до контрабанди і казнокрадство.

Підбивши підсумки, російський уряд 1764 року вирішив розформувати Нову Сербію і Новослобідський полк, згодом — Слов’яносербію, управління ландміліцією Української лінії та утворити з того всього Новоросійську губернію з центром у місті Кременчуг; при цьому вилучив 2 сотні Миргородського полку та 13 сотень Полтавського полку Гетьманщини. 22 березня того ж року був затверджений «План роздач казенних земель у Новоросійській губернії», що на тривалі роки став основним інструментом переверстання південноукраїнського козацького простору на підросійську дворянсько-поміщицьку територію. Усі землі, що потрапили до Новоросійської губернії, були оголошені власністю імперії Романових, що надавала їх у поміщицьке володіння за своїми, а не місцевими, умовами. Відтепер і уряд Гетьманщини, і Запорозька Січ не лише втратили підстави для оскарження правомірності вже вилученої в них землі, але й власне можливість протестувати проти подальших загарбань.

Останні мазепинці, Федір Мирович та Федір Нахимовський, доживаючи свого віку на вигнанні в Криму, 1755 року говорили: «Росіяни... нині вже Військо Запорозьке дорешти вигубити хотять, для чого знову на сьому боці Дніпра фортеці, як ось Єлісавет і прочія, поробили, і уже Військо Запорозьке в мішок убрато, і тільки ж ще щоб як той мішок зав’язати, росіяни способу не обрали». Новоросійська губернія якраз і стала мотузкою для того лантуха. Її поява була річчю безпрецедентною; навіть ці старі мазепинці вряд чи могли пригадати за Петра І щось подібне їй. Вдягаючи свою імперію в німецьке плаття, він був байдужий до етнічних почуттів як своїх прямих підданців-росіян (загальновідома його зневага до московської старовини — звичаїв, мови, культури), так і інших підвладних йому народів. Натомість він прагнув всезагального послуху і уявляв свою імперію як військову машину, у якій українській еліті з її європейською освітою відводилася роль важливої деталі. Тож анафема Мазепі й масове знищення його прибічників 1709 року були несамовитою реакцією цього деспотичного механіка на відмову тієї важливої деталі, але ж ніяк не «етнічною чисткою».

Утім, Катерина II, німкеня за походженням й шанувальниця ідей Просвітництва, вже мислила категоріями нової доби, що на зміну давнім феодальним станам (шляхетство, духовенство та поспільство) несла зародки поняття «нація» та розуміння держави як «батьківщини». А там, де з’являється уявлення про «націю» як обов’язкову норму, постає й практика руйнації та асиміляції того, що не відповідає уявленій нормі[9]. Перший суто асиміляційний намір щодо України був заявлений саме Катериною під час ліквідації гетьманського ладу в Україні 1764 року: «Сии провинции [...] надлежит легчайшими способами привести к тому, чтоб они обрусели и перестали бы глядеть как волки в лесу». Новоросійська губернія з’явилася в той саме час, коли імперський уряд ліквідував гетьманський лад на Лівобережній Україні та творив натомість Малоросійську губернію. Якщо «обрусіння» Малоросії бачилося імператриці як результат довгої й обережної дії, то Новоросія від самого початку ввижалася їй «чистим аркушем», на якому вона може намалювати нову Росію в етнічному та бюрократичному (Carte blanche) сенсі цих двох слів. Люди різного походження тут дуже часто ставали ревними росіянами, дістаючи статус російського дворянина і завдяки цьому здобуваючи таку владу над простими людьми, якої не мав ані сербський племіч, ані кримський мурза, ані турецький бей та навіть польський шляхтич.

Згідно з «Планом роздач...», у Новоросійській губернії землю надавали «всякого звання людям», але як поміщицьку власність закріпляли лише після заселення її певною кількістю селян власним коштом. Оскільки ж у Російській губернії поміщиком міг бути лише дворянин, а дворянства набували тільки після отримання офіцерського чину, то й закріплення помість йшло разом з наданням офіцерських чинів: за оселення 120 селянських душ — прапорщика, 300 — капітана, 600 — майора. Площа, надана під заселення, але не заселена, підлягала поверненню державі. Такою була пружина, що розкручувала гонитву за селянськими душами, у якій описані Миколою Гоголем чичиковські махінації були чи не найменш ексцентричним випадком. Претенденти на поміщицтво та більш високі офіцерські чини не цуралися обману, а то й викрадення та насильного оселення людей у своїх селах; вдавалися і до погромів помість один одного, забираючи селян разом з пожитками. Поселян вільних слобід, оселених на запорозькій землі, теж часто переганяли до панського маєтку; траплялося, що і власне маєток раптом опинявся в тій слободі. Захопивши і заселивши якусь ділянку запорозького степу, новоспечений поміщик отримував від Новоросійської губернської канцелярії документи на володіння нею, а відтак і приєднував її до Новоросійської губернії. Саме в такий спосіб Запорожжя втратило ще кілька десятків тисяч квадратних кілометрів.

Офіцерство поводилося нахабно й безцеремонно. Бугогардівський полковник Панас Іваненко якось заперечив зазіхання підпоручика Невського полку Івана Чєвкіна на землі його паланки. У відповідь Чєвкін плюнув йому в обличчя і вилаяв «мерзкими словами». Коли ж Іваненко нагадав прапорщикові, що він має справу з полковником, той мовив: «Ты свинья, а не полковник!» Ще один гарний зразок офіцерської етики продемонстрував капітан Олексій Глєбов: він схопив за голову запорожця Дениса Темного і, кривлячись, наказав погладити себе по голові. Коли ж той відмовивсь, то «ударил его в рожу нещадно». Бугогардівський полковник заступився за скривдженого козака, та Глєбов не вгамовувався. «Какой ты полковник, в ж...пе много таких полковникові» — мовив він і став рачки, аби наочно показати те місце, з якого, на його думку, зазвичай з’являються полковники, а потім вихопив з піхов палаш. У Новосіченському ретраншементі, де відбували службу офіцери полків Новоросійської губернії, теж не приховували зневаги до запорожців. Однак публічна образа кошового отамана Петра Калнишевського не зосталася без покарання, до якого мусив вдатися імперський уряд, аби все це не мало вже надто гротескного вигляду.

Наданий імперією карт-бланш на загарбання українського етнічного простору культивував у новоросійському офіцерстві погордливу зневагу до місцевих українців та їхнього укладу життя. Невипадково в цьому середовищі постала така окраса російського дворянства, як Петро Текелія та Семен Зорич, обидва серби. Перший прийшов у Нову Сербію тридцятилітнім, згодом уславив себе руйнацією Запорозької Січі та арештом кошового отамана, потім — кривавим «замиренням» Кавказу; він пишався своєю зовнішньою схожістю на Петра І і помер з його портретом у руці[10]. Другий потрапив до Слов’яносербії малолітнім, відзначився у війні з турками тим, що 1769 року спалив Дубоссари, головне місто Ханської України, і сплюндрував довкружні села; був у турецькому полоні, служив ад’ютантом у Григорія Потьомкіна, став одним із багатьох коханців Катерини, володів відомим кріпосним театром, що правив йому та його друзям за бордель.

1765 року на Січі відбулася загальновійськова Рада, на якій козаки розмірковували над тим, як протистояти загарбанню їхніх земель Новоросійською губернією. Петро Калнишевський, обраний тією Радою в кошові отамани, закликав козаків чимдуж швидше заселяти північні межі Запорозьких Вольностей хліборобським людом і зміцнювати місцеві адміністрації в паланках. Одружені запорожці отримали дозвіл на переселення туди своїх сімей та родичів з Гетьманщини.

Ухвалення цього рішення призвело до корінної перебудови давнього укладу життя запорозького козацтва. Січовики вбачали у своїх Запорозьких Вольностях простір, на якому вони, згідно з привілеями, даними їм королем Стефаном Баторієм та гетьманом Богданом Хмельницьким, мали право жити своїм козацьким життям. Тобто добувати свого «козацького хліба» шаблею та рушницею, воювати тюркомовних сусідів і отримувати з того здобич, а ще — полювати, рибалити, торгувати, але же не плугом землю орати, як це робить селянин, зневажуваний козацтвом так само, як і шляхтою. Запорожці здавна не допускали виникнення на своїх Вольностей землеробських поселень, побоюючись, що «селянський плуг притягне за собою й пана». Саме тому на Запорожжя не допускали жіноцтво, адже жінка — це сім’я, діти, спадщина, власність, оранка землі та її межування, податки й повинності, державна влада і пов’язані з нею обмеження. Врешті-решт, це ще й потребувало відповіді на складне запитання: яке місце має посісти козацтво в тодішньому феодальному суспільстві — шляхти чи селянина? Козацькі повстання кінця XVI — першої третини XVII століть у більшості й походили від небажання шляхти впустити до свого кола козаків, як і небажання козаків мати однакові права із селянином.

Запорожці, на відміну від одружених козаків Городової України, уникали цього питання в самому його корені: немає жінки — немає й проблем. Абсолютну більшість низового козацтва становили неодружені чоловіки, у меншості були ті, що мали сім’ї в обжитих землеробських районах Україні, а на Запорожжя приходили лише на сезон — з весни до осені. Для управління неодруженими чоловіками-запорожцями було достатньо їх зарахування до одного з 38 січових куренів, а курінні отамани мали знати кожного козака свого куреня в обличчя та в разі потреби покладати на нього обов’язки. Канцелярська справа стосовно «запису козака в курінь», вочевидь, не велася, принаймні до появи Нової Січі не лишилося жодного її документального сліду. Символом єдності куреня був довгий стіл з лавами, за який сідали однокурінники для спільного харчування. Спільний побут, майже родинні зв’язки (курінний отаман — батько, курінні козаки — його діти, а між собою — брати) і нерозділене майно куреня[11] гуртували їх докупи, але ж ніяк не бюрократичні процедури й адміністративні приписи. Засадничим первнем цієї чоловічої спільноти були перерозподіл промислових угідь між куренями, періодичне переобирання своїх керівників і привселюдна ухвала їхніх рішень. Все це робили як мінімум щороку, для того, щоб обірвати зав’язі приватного володіння — як землею, так і посадою.

Ця козацька демократія гарно спрацьовувала впродовж XVII — першої третини XVIII століть. Але в часи Нової Січі виявилася недостатньою для управління сільськими поселеннями, що стрімко насували на Запорозькі Вольності. Спершу запорожці пручалися «нашестю гречкосіїв»: поселян шмагали батогами, грабували, примушували платити «за воду в Дніпрі». Проте від того мало зиск лише російське офіцерство, що завертало поселян до своїх маєтків. Тож виходом для запорожців стала «легалізація» гречкосіїв на запорозьких теренах, відведення їм землі й об’єднання їхніх сіл в осібні адміністративні округи. Центрами таких округів стали запорозькі паланки. За висновком українського історика Володимира Мільчева, вони, як осередки запорозької адміністрації на віддалі від Січі, з’явилися під час перебування козаків у кримському підданстві. Паланка (поняття, запозичене турками з угорської мови) була невеликою фортецею, огородженою палісадом; у ній перебувала призначена з Січі паланкова старшина: полковник, писар, осавул та зазвичай три помічники — «підпанки». Кожне велике село мало власного отамана, відповідального за сплату податків сільською громадою до січової скарбниці. Під владою паланкових урядовців початково були посполиті — особи, що не належали до козацького стану, займалися сільським господарством, ремеслом чи торгівлею та підлягали оподаткуванню. Однак згодом і тих козаків, що заводили сім’ї й селилися в слободах разом з посполитими, виводили з підпорядкування курінним отаманам й передавали віданню паланкової старшини. Так у Війську Запорозькому з’явилися власні «піддані».

Першими центрами сільських округів в 1740-ві роки стали Кодацька та Самарська паланки. Між ними розподілили обжиті сільським людом райони Запорозьких Вольностей по правому та лівому берегах Дніпра. 1758 року в Самарській паланці нарахували 10 населених пунктів, з яких лише в одному містечку Новоселиця (тепер місто Новомосковськ) було 107 дворів одружених козаків і 323 двори посполитих; решту ж становили лише поспільські оселища. У Кодацькій паланці на 1760 рік найбільшим було містечко Новий Кодак зі 127 козацькими і 326 поспільськими дворами (на його основі сформувався сучасний Дніпропетровськ); ціле Гроно поспільських сіл розсипалося по правому берегу від Дніпровського Надпорожжя до річки Тясмин. На півдні відомство Кодацької паланки досягало річок Томаківка, Чортомлик та Базавлук, де тамтешні козацькі зимівники переростали у велелюдні слободи, як-от Томаківська слобода, Чортомлицькі хутори й Шолохове. Оскільки ж лівобережжя Дніпра заселялося більш стрімко, то після 1765 року виникла потреба створити там Протовчанську, Орільську, а згодом і Барвінкостінківську паланки.

«Нашестя гречкосіїв» тоді охопило не лише Запорозькі Вольності, але й через Слобожанщину вихлюпнулося до Війська Донського. Утім, соціальний визиск там був набагато більшим, ніж на Запорожжі. «Подданных малороссиян» зазвичай приписували до донських станиць та окремих старшин, на користь яких вони відбували натуральні повинності; з 1763 року їх обклали ще й подушною податтю. Тож для українського селянина, котрий уперше пускався орати степову цілину, образ волі пов’язувався виключно із Запорожжям. Та однієї волі для нього було замало, були ще потрібні умови для хліборобства. Адже південний чорнозем важко було орати традиційними для Полісся сохою чи ралом, потрібен був важкий плуг, до якого впрягали кілька пар волів. Тому хліборобство потребувало на значні капіталовкладення, які часто були під силу лише великим поміщицьким господарствам. І це також впливало на маршрут селянської міграції.

Приплив населення змінював увесь уклад життя на Запорожжі. Раніше за зимівник[12] козакові часто правила проста землянка, яку він, провівши зиму, кидав напризволяще і йшов на промисли. Тепер же зимівники часто набували вигляду хутора із житловими та господарськими будинками, огородженими тином. Започаткування таких господарств не потребувало від запорожця вкладення значних ресурсів, але його власних робочих рук було для того замало. Тому створювали хутори ті запорожці, котрі або мали достатньо коштів для найму молодиків (молоді хлопці, зазвичай ще не прийняті в козаки певного куреня), або достатньо родичів чи земляків, яких можна покликати з Городової України. Підвищення безпеки на прикордонні та низькі податки до січової скарбниці (зазвичай 1 рубль з «диму») вабили сюди вихідців з Гетьманщини та Правобережної України — регіонів із селянським малоземеллям і відновленими поміщицькими порядками. Землеробська людність, що раніше трималася якнайдалі від небезпечного степу, тепер охоче селилася серед вільної просторіні. Сучасник тієї доби, придворний російський історіограф Герард-Фрідріх Міллер, помітив, що плин життя на Запорожжі струменить «с великою против прежних обычаев отменою, потому что жители хотя запорожскими козаками числятся, живут с женами и с детьми и отправляют земледельство». Історик Михайло Слабченко образно описав ці зміни: запорозькі «містечка переорганізовувалися на новий кшталт[...], вже не гриміли постріли, не ляскали шаблі, чути було рипіння торговельних ваг, ніби хустками махали вітряки та брязкали гроші».

Безпечні кордони та відсутність російських митниць на Запорожжі додавали гучності дзвону грошей, що осідали в кишенях запорожців. Як писав ще один сучасник, генерал Олександр Прозоровський, «нередко случается, что те же старшины, казавшияся в Сечи Запорожской ничего не понимающими[...], выезжают в Малороссию с хорошими капиталами и происходят в чиновники», тобто отримують офіцерські чини й помістя. Разом із торгівлею розвивалися й кредитно-фінансові операції, до яких залучалися навіть ногайські кочовики, приймаючи від запорожців векселі замість «готових грошей». З цим було пов’язано і стрімке зростання міських центрів Запорожжя, зокрема містечок Новий Кодак, Новоселиця, Кальміуська слобода та ін.

Січ на річці Підпільна була найбільшим містом Запорожжя. Її торговельно-ремісниче передмістя Гасан-Баша (Гасан-Базар) надзвичайно розрослося. Сюди приїздили грецькі, вірменські, турецькі та кримські торговці, було чимало купців, крамарів і чумаків з Правобережжя та Гетьманщини, також із російських губерній. Уманські євреї, користуючись протекцією кошового отамана, тримали тут свою кредитно-фінансову контору. Біля Гассан-Баші, при затоці Підпільної, був порт, до якого під час весняної повені приходили турецькі та грецькі морські торговельні судна по 6—7 на рік. Однак до середини червня, коли рівень води в Дніпрі спадав, кораблі залишали Січ. Більш зручні гавані розташовувалися біля слободи Микитине, де був давній запорозький Микитин перевіз (тепер місто Нікополь Дніпропетровської області). Туди запорожці хотіли перенести Січ після пожежі 1756 року, однак облишили те через намагання російського уряду побудувати при ній фортецю, більшу за Новосіченський ретраншемент. Та мілини Підпільної, як і пожежі, епідемії чуми й холери, не завадили Січі й надалі лишатися значним торговельним центром, «[здесь] изобилие всякой рыбы, дынь, арбузов; и на судах греческих и турецьких тут у пристани бывших, во множестве всяких фруктов, почти даром хозяевами дававшими [ся]», — писав один самовидець. Згадав він і чимало іншої дивини, не знаної в селах Гетьманщини: лимони з помаранчами, ціною 3 деньги за десяток найкращих; трохи пошкоджені екзотичні фрукти віддавали задарма, багато їх викидали за борти кораблів у Підпільну, від чого часто траплялися хвороби. У великій кількості продавали ізюм, виноград, фініки та вина: вісант, мускатель, и «всякие черноморские» ціною від 2 до 12 копійок «за осьмуху».

Слобода Микитине, розташована у найвужчій частині Великого Лугу, на перетині шляхів до Криму через Дніпро, була важливим пунктом транзитної торгівлі Запорожжя, як і пропуску через кордон. Вперше її згадано 1740 року. На 1761 ріку в ній було «хат до 30-ти запорожцев», оселених «ради шинкарства» (з тих хат 10 було шинками), а ще — «изрядная деревинная церковь». Як шинки, так і церква призначалися не так мешканцям довкружних зимівників, як величезній масі проїжджого люду. Тут був і карантин з російською військовою обслугою та лікарем, де приїжджих з кримських володінь тримали по 10 днів. 1754 року тут з’явився російський чиновник для видання «печатних билетов» російським підданцям, які переправлялися на кримський бік кордону. У Микитиному майже щороку проводили комісії з розгляду прикордонних суперечок за участі запорозьких, російських, турецьких, кримських і ногайських представників; на час їх проведення довкружжя рясніло від наметів та юрт. Тож життя в цій, здавалося б невеликій, слободі, інколи вирувало не гірше, ніж у добрячому місті.

Попри наявність російських контрольно-пропускних служб, запорожці міцно тримали у своїх руках Микитин перевіз обабіч Дніпра. Навпроти Микитиного, через плавні, розташовувався Кам’яний Затон — колишня російська фортеця, зруйнована 1711 року. Всупереч тому, що ця місцевість належала Кримському ханству, запорожці в 1750-х роках спорудили тут 16 куренів, 10 кузень і базар. Як свідчить джерело, в «урочище Каменном Затоне в построенных лавках запорожские козаки [...] продают сала, пшено и протчая, и шинкуют горелкой, а в хатах продают печеной хлеб, паленицы, в погребах же оные козаки, также и жиды, продают вино виноградное, а в ледниках пиво». За повідомленням 1755 року, запорожці з дозволу кошового і курінних отаманів наповнили 7 льохів льодом, «даби в наступающее лето в тех татарских местах базару и кузницам быть». Згодом побудували й міст через тамтешню річку Білозерку й стали брати мостове. Хоча після протестів кримського хана козацьке оселище в Кам’яному Затоні не раз руйнували і запорожців силою виводили в межі російського кордону, воно поставало знову й знову.

Збільшення кількості сільських поселень на Запорожжі звужувало простір давнього козакування; щорічно розподіляти угіддя на Січі між куренями ставало дедалі важче, а власники зимівників все більше нарікали на «тісноту». Вона й примушувала запорожців глибше занурюватися в степ і створювати великі осередки на чорноморсько-азовському узбережжі. Українська людність масово розсіювалася на теренах Кримського ханства. У кримських містах було чимало українських заробітчан — так званих аргатів, яких час від часу висилали за домовленістю ханських урядовців з російським консулом. Але встежити за усіма ними ніхто не міг; до того ж жорсткі заборони легко долалися корупційними змовами, як-от у випадку з аргатами, яких переховували ханські чиновники, попри наказ хана. Що й говорити, коли навіть майбутній ватажок Коліївщини, запорозький козак Максим Залізняк, займався шинкарством у турецькому Очакові. Так само легко запорожці долали кордон, коли йшли гайдамачити на Правобережну Україну чи шарпати ногайські аули або кримських чабанів: і російське чиновництво, і січове начальство, беручи частку від їхньої здобичі, те все покривало. Утім, час від часу траплялися скандали, як-от із запорозьким кошовим отаманом Григорієм Лантухом, котрий через те ледь не втрапив тоді до в’язниці, чи начальством Нової Сербії, що 1764 року було віддане під суд.

Під час перебування в кримському підданстві запорожці користувалося правом вільного ловіння риби та добування солі на приморських косах і лиманах. Ще на початку XVII століття вони відновили біля гирла річки Кальміус укріплення Домаха (колишній генуезький порт Адомаха, сучасне місто Маріуполь), звідки їхня флотилія виходила добувати «козацького хліба» в османських та кримських володіннях. У 1720-ті роки тут вже існувала Кальміуська паланка — укріплення на чолі із запорозьким полковником і слобода, пов’язана з мережею довкружних зимівників. Не задовольняючись місцевими рибними ресурсами, запорожці звідси вирушали до гирла ріки Єя, розташованого на іншому березі Азовського моря. З межиріччям Єї та Кубані козаки добре ознайомились, беручи участь у походах кримських ханів на Північний Кавказ упродовж 1714—1715, 1728—1729, 1731, 1732 років. У другій половині 1730-х років поруч зі старим паланковим центром у Кальміуській слободі виникає новий — Єланецька паланка, яка контролювала територію на схід від Кальміусу аж до східного узбережжя Азовського моря; утім, її ліквідували за наказом російського уряду 1746 року, під час розмежування угідь запорозьких і донських козаків по Кальміусу. Однак на берегах Єйського лиману рибні стани та сезонні поселення запорожців продовжили стабільно існувати, переживши війну 1768—1774 років та руйнування Січі в 1775 році[13]. Станом на 1769 рік у Кальміуській слободі нараховували до 500 дворів. Однак очікування нападу кримців примусило запорозьке керівництво відселити її мешканців до Присамар’я, де, попри війну, суперечка з новоросійськими поміщиками не вщухала.

У роки перебування у кримському підданстві запорожці облаштували свої риболовецькі та соледобувні промисли в Дніпро-Бузькому, Тилігулському й Куяльницькому лиманах і продовжували експлуатувати їх у часи існування Нової Січі. Важливим їхнім опорним пунктом була Інгульська (Перевізька) паланка, розташована біля гирла Інгульця. Течія Дніпра вела від неї до Прогноїнської паланки на Кінбурнській косі. На відміну від решти запорозьких паланок, вони забезпечували виключно промислові потреби козаків. Кримські та турецькі прикордонні урядовці не раз ставали їм на заваді. Однак запорозькі ватаги все одно проривалися, інколи навіть погрожуючи гарматами. Та все ж це питання врегулювали без участі російських представників: козацтву продовжили право користування угіддями в обмін на постачання в Очаків деревини і дров. Перебування тут запорожців тривало й після 1775 року і склало основу майбутньої Січі на Дунаї.

Можливість необмежено громадити сіль та ловити рибу дозволяла запорожцям налагодити переробляння риби в промислових масштабах на місці добування цих ресурсів. Продукти переробляння (кав’яр різних сортів, клей, різноманітні в’яління й соління — від тарані до елітних осетрових) своєю дешевизною інколи тіснили те, що виробляли на Дону та Волзі. Адже в російських губерніях сіль обкладали високим акцизним збором, тому й траплялося, що тамтешні рибалки відмовлялись від соління виловленої риби, більшість якої через те й псувалася. Ніхто навіть приблизно не міг обрахувати обсяги запорозької торгівлі, веденої без мита та обліку. Та чумацькі валки, що безперервною вервечкою везли крам із Запорожжя, натякали на те, що вони були немаленькими.

Хоч стороннім спостерігачам і здавалося, що на Запорожжі повно незайманої землі, самі запорожці нарікали на тісноту. Розподіл угідь та вибори керівників Січі під час Ради часто супроводжувалися гострими сутичками. Уже в 1740-х роках на Запорожжі простежувалося існування двох угруповань, які не слід зводити до «класів бідноти та багатіїв». Перше трималося козацького давнього устрою, обстоювало безсімейне життя, щорічні вибори січового начальства, жила з рибальства, полювання, здобичництва й дратувалася обмеженнями, обумовленими стабілізацією кордонів, посиленням російського контролю, «нашестям гречкосіїв» і збільшенням бюрократичного регулювання з боку січової влади. Одним із лідерів цієї групи був кальміуський полковник Василь Кишенський, власник багатих рибних заводів. Друга прагнула використати зростання російського контролю для закріплення за собою старшинських посад, домагалася викорінення здобичництва, заведення сільських поселень і отримання прибутків з них, відтак — розвитку землеробства і торгівлі його продуктами. Її речниками були кошові отамани Яким Ігнатович, Григорій Лантух та Петро Калнишевський. Останній, будучи кошовим отаманом у 1762,1763 і 1765 — 1775 роках, перетворив землеробську колонізацію Запорожжя на інструмент протидії поміщицькій експансії, а свою боротьбу з гайдамацтвом пояснював тим, що воно дає імперському урядові привід для втручання у внутрішні справи Січі. Найбільше зіткнення між цими угрупованнями сталося під час Ради на Січі 26 грудня 1768 року і ледь не коштувало Калнишевському життя. Це повстання він придушив за допомогою солдат Новосіченського ретраншементу.

Та, попри це, Калнишевський безкомпромісно відстоював територіальну цілісність Війська Запорозького. Поземельна боротьба з Новоросійською губернією дійшла граничного напруження під час османо-російської війни 1768—1774 років. Завдяки дієвій участі в ній кошовий отаман знаходив аргументи для своїх силових дій проти новоросійців. Однак після закінчення війни їхні скарги і були покладені в основу обвинувального вироку щодо Січі, ухваленого Катериною II 22 травня 1775 року. Його виконання доручили генерал-поручикам Петрові Текелії та Олександру Прозоровському; 4 (за новим стилем 15) червня вони окупували Запорожжя по правому і лівому берегах Дніпра. Петро Калнишевський та його найближче оточення були заарештовані, запорозькі клейноди, артилерія, архів та фінанси передані до Новосіченського ретраншементу. Запорозькі Вольності розподілили між Новоросійською та Азовською губерніями.

Новоросійський «проект» тоді, здавалося, переміг свого конкурента. Однак останнє слово було за українським селянином, котрий за часів Нової Січі вперше почав освоювати степ, а згодом заселив його до самого моря. Саме він, йдучи прокладеними запорожцями шляхами, і визначив його належність до єдиного етнокультурного простору України.

Чорноморське козацьке військо

Маніфест Катерини II про ліквідацію Війська Запорозького З серпня 1775 року виголосив: «Нет теперь более Сени Запорожской.., следовательно же и [нет] казаков сего имени». Розгублене низове козацтво склало зброю і розійшлося по своїх зимівниках та промислах; найбільш завзяті пішли на підвладне Османській імперії межиріччя Бугу та Дунаю з наміром заснувати там нову Січ. Решта подалася до Молдови та Румунії й осіла в тамтешніх православних монастирях. 1779 р. між Росією і Туреччиною укладено Айнали-Кавакську конвенцію, згідно з якою турки відвели підвладних їм запорожців якнайдалі від російського кордону. Частину їх Порта виселила до Румелії, на узбережжя Мармурового моря. Багато козаків оселилося у Подністров’ї, кілька тисяч їх мігрувало до Банату та Бачки, турецького порубіжжя Сербії та Угорщини, і оселилося на березі річки Тиса. Австрійський уряд, що володів тими землями, відібрав півтори тисячі запорожців та й розселив їх поміж сербськими граничарами, що несли прикордонну службу. Згодом деякі з них подалися на Задунайську Січ, та значна кількість загубилася серед місцевих сербів та угорців.

Утім, зріла нова війна між Туреччиною та Росією, і обом імперіям знову знадобилися запорожці. Турецький султан їх усіляко улещував та заохочував до військової служби, гарантував недоторканність військових традицій і самоврядування. У гирлі Дунаю Порта дозволила побудувати Січ та відновити прадавній запорозький військовий устрій. Покладаючи надії на султанську «ласку», багатотисячний потік козаків і селян попрямував з покріпаченої України до турецьких кордонів, викликавши тим самим неабияке занепокоєння петербурзьких вельмож. Так починалася Січ Задунайська.

У Петербурзі добре пам’ятали про переваги турецько-кримської кінноти над російською під час попередньої війни і про важливий внесок запорозьких кінних та човнових команд у перемогу над турками. Утім, відновлювати Січ Катерині II не дуже й хотілося; вона ладна була створювати штучні козацькі формування, не пов’язані з традиціями низового козацтва, аби тільки «не згадувати самого наймення запорожців». Такими стали Бузьке козацьке військо, до якого набирали вихідців з Правобережної України (згодом ще й молдаван, румун, болгар і сербів), а також Катеринославське козацьке військо, сформоване із дворян-однодворців Катеринославської губернії за зразком Війська Донського (тому й звалося воно ще військом «Ново-донських козаків»). Однак їхній чисельний склад і боєздатність лишались низькими; поміщики, закріпачуючи селян та козаків, ревно стежили, аби жодна «ревізька душа» не перейнялася знову козацьким духом. Та невідворотне наближення війни змушувало царат зменшити здирницькі апетити поміщиків і, врешті-решт, зважитися створити військо із колишніх запорожців. Нагальність такої потреби постала під час збройного виступу кримських татар 1782 року, коли Османи примірялися оголосити нову війну Російській імперії. Отож тоді правитель Новоросійської губернії Григорій Потьомкін закликав колишніх запорожців збиратися в Херсоні для формування кінного та пішого козацьких полків. Пригадаймо, що царський маніфест забороняв згадувати навіть наймення запорожців, тож це нове козацьке утворення умовно назвали Кіш вірних козаків — як протиставлення козакам «невірним», себто задунайським.

Сумна перспектива ув’язнення на Соловках чи в Сибіру, конфіскації майна, покріпачення та здирств оминула більшість із запорозьких старшин. Ще 1777 року колишнім козацьким старшинам, котрі, як говорив Потьомкін, «у злочинах кошового та його спільників участі не брали», надали військові чини та дворянство. Цієї милості удостоїлись запорозький військовий осавул Сидір Білий, який став предводителем херсонського дворянства, та військовий писар Антін Головатий, призначений на посаду капітана-справника міста Новомосковська (начальник земської поліції). Згодом обидва вони отримали чини секунд-майорів, патенти на дворянство і завели поміщицькі господарства. З цими постатями пов’язане народження наступника Війська Запорозького — Чорноморського козацького війська. Доля Петра Калнишевського їх оминула лише тому, що вони напередодні і під час руйнування Січі перебували в Петербурзі із клопотанням для запорожців царських «милостей». Не знаючи, що генерал Текелія вже докінчив свою справу із Січчю, Головатий був на прийомі у царициного фаворита Григорія Потьомкіна і пропонував йому проект реформування Запорожжя за зразком Війська Донського. Вислухавши козацького старшину, Потьомкін мовив: «Браво!» — і жбурнув геть подані ним папери. А коли цей вельможа, граючись, з удаваним сумом сказав, що «Січ пропала», то Головатий з ледь прихованою злістю відповів: «Пропали ж і ви, ваша світлосте!» Потьомкін вперіщив у нього гнівний погляд, у якому вже замаячили Соловки, та Головатий дотепно повернув це на жарт, нагадавши князеві, що той записаний козаком до Кущівського куреня, отже, якщо «Січ пропала», то пропало і його козакування. Оцінивши дотеп запорожця, Потьомкін пом’якшив свій погляд і бовкнув: «Ти бреши, та не забрешися!»

Перед початком нової війни з Туреччиною Катерина II вирішила оглянути колишні землі запорозького козацтва та завойовані у турків причорноморські степи, де Потьомкін зводив губернські міста і поміщицькі села. З липня 1787 р. у Кременчуку колишні запорозькі старшини постали перед ясними царициними очима й подали їй клопотання про відновлення Війська Запорозького. Його автор, Антін Головатий, писав: «Це вже не буде Січчю, але особливе військо із колишніх запорожців, вони будуть мати свою осілість і порядок служби, гідний часові та обставинам». Тобто йшлося не про відновлення Війська Запорозького, а про створення нового козацького витвору, який хоч і мав спиратися на військові традиції запорожців, але зорганізовувався на кшталт Війська Донського. Всупереч січовим традиціям, козаки нового війська мали поодружуватися. Катерина II наголошувала Потьомкіну: «Щоб з вашого боку було вжито запобіжних заходів, аби зі згаданих колишніх запорожців не було заведено товариство неодружених людей ще й на їхньому старому підґрунті». Потьомкін наказав козакам негайно шукати наречених, і кожному, хто одружився, надсилав подарунок. Вважалося, що одружені козаки більше слухатимуть начальство й не тікатимуть до задунайців. Годі й говорити, що то були формальні реверанси задля вимолення прощі. Запорозькі звичаї та традиції передавали новим поколінням козацтва попри офіціозні декларації.

Краснодарський історик Борис Фролов днем народження Чорноморського козацького війська вважає 20 серпня 1787 року, коли Потьомкін видав отаке розпорядження: «Щоби мати у намісництві Катеринославському воєнні команди волонтерів, доручив я секунд-майорам Сидору Білому та Антону Головатому зібрати охочих, і кінних та піших для човнів з тих, хто поселився в цьому намісництві й служив в колишній Запорозькій Січі, козаків». Однак до створення справжнього козацького війська справа тоді ще не дійшла, адже у Потьомкіна все ще йшлося про «команду волонтерів». Тож і охочих йти у «волонтери» було мало. Тоді Потьомкін дозволив набирати у козаки не лише колишніх запорожців, але й будь-яких вільних людей, навіть бурлаків бездомних, аби вони тільки не були дезертирами чи не скоїли яких злочинів.

До створюваного війська приєднався Харько[14] Чепіга зі своєю півсотнею «волонтерів», набраних з «вільних людей». Йому Потьомкін пожалував полковницький пернач і дозволив вербувати у козаки. Колишній запорозький старшина — полковник Протовчанської паланки, а тепер — капітан російської армії, Чепіга також удостоївся царициних милостей. Вона ж, будучи в Кременчуку під час своєї помпезної подорожі до Криму, частувала його зі своїх рук виноградом і дарувала йому оздоблену діамантами шаблю. Цей козацький достойник увійшов до трійці батьків-засновників чорноморського козацтва, відзначившись ще й тим, що прибув до Васильківського Коша зі справжніми запорозькими клейнодами — знаменом Протовчанської палатки, перначами полковника і військового табунщика, які він урятував від конфіскації 1775 року.

27 лютого 1788 р. «вірні» козаки урочисто зустріли надіслані царицею військові клейноди — велике біле військове знамено, 7 малих знамен для куренів, булаву для кошового отамана та полковницькі перначі. Здавалося, що царський уряд, вже пошкодував через своє поквапливе рішення знищити Січ і зважився відновити козацький лад Запорожжя. Підбадьорені цим козаки стали повертатися з-за Дунаю до російських володінь. Однак кількість «вірних» козаків наприкінці 1787 р. ледь перевищувала 600 осіб. Зваживши на умовляння Білого і Головатого, Потьомкін оголосив, що колишні запорожці, котрі приведуть до війська охочих та забезпечать їх військовим обладунком, отримають офіцерські чини та дворянство. І от тоді чисельний склад почав зростати; вже у серпні 1788 р. лише команда Чепіги нараховувала 894 козаки. Поволі виокремлювалися назва і статус нового козацького війська. У січні 1788 р. його називали то «Кіш вірного Війська Запорозького», то «Козаками вірного Запорозького Коша», а в листопаді Потьомкін використав наймення «чорноморські козаки». У грудні остаточно усталилася офіційна назва — «Ея Императорского Величества войско верных Черноморских казаков», що увійшло в історію як Чорноморське козацьке військо.

У квітні 1788 року почалося створення Чорноморської військової флотилії[15]. Звісно, вона вже не мала старовинних козацьких «чайок» часів Самійла Кішки та Петра Сагайдачного. Ще у 30-ті роки XVIII ст. на Хортиці російські інженери будували для запорожців «новоманерні човні», що поєднували козацькі суднобудівні традиції з європейським досвідом навігаційної науки. Флотилію чорноморців становили легкі судна — шлюпки і дюбель-шлюпки, катери, баркаси, канонерські човни (з франц. canon — гармата). Вони мали гармати і мортири в носовій частині і призначалися для бойових дій на великих ріках, лиманах, частково на морі. Під човни для чорноморців стали також спішно переробляти судна, що виготовляли для розваг і подорожі Катерини II по Дніпру. Як згадував сучасник, ці судна були «конюшня, каретна і спальня для придворної челяді». Отак чорноморці стали єдиними серед козацьких військ Російської імперії, котрі володіли власною флотилією.

У Чорноморському козацькому війську усталився поділ на кінні та піші полки. З піших козаків утворили човнову команду. Оттоді у чорноморців склалися два роди військ: кіннота та, говорячи по-сучасному, морська піхота. Справою кіннотників було бойове забезпечення основної армії, включаючи утримання постів на комунікаціях, доправлення кореспонденції, розвідка і диверсії на ворожій території. А чорноморці човнових команд становили військовий різновид, пристосований не лише до бою на морі, але й для блискавичного десанту на суходіл. Поєднання цих якостей дало чудові результати під час морських баталій і штурму турецьких фортець. Запорожці досконало знали північну частину акваторії Чорного моря, мілини, глибини, особливості берегової лінії Дніпра, Південного Бугу та дельти Дунаю. Ці знання і досвід мореплавання стали у великій пригоді російському командуванню у ті часи, коли Чорноморський флот Росії тільки створювався. Військово-морські сили Росії мали вкрай строкатий склад, включаючи кораблі різних суднобудівних традицій — турецького або грецького, венеційського, французького, шведського типів. Ще задовго до перемог російських адміралів Ушакова та Сєнявіна запорозьким козакам на чолі з Самійлом Кішкою, Петром Сагайдачним та Михайлом Дорошенком вдавалося громити турецькі кораблі на Чорному морі. Та й доти османський флот переважав російський.

Під час османо-російської війни 1787—1791 років колишнім запорожцям довелося воювати на боці двох ворогуючих держав: задунайським козакам — турецького війська, а чорноморським — у складі російського. Проте в разі зустрічі вони намагалися уникати бою.

7 червня 1788 р. козацько-російська флотилія здобула першу велику перемогу у Дніпрово-Бузькому лимані над флотом турецького капудан-паші Ескі-Гассана, на прізвисько «крокодил морських баталій».

Після цих подій Потьомкін пропонував обрати козацьким командиром Харька Чепігу. Коливання між Чепігою та Головатим склали поважну політичну інтригу, але врешті-решт козаки визнали своїм кошовим отаманом Захарія Олексійовича Чепігу, котрий до самої смерті 1797 р. порядкував Чорноморським Кошем. Військовий суддя Антін Андрійович Головатий став командувачем козацької флотилії і незмінним заступником кошового отамана.

Надалі тривали воєнні дії. Успіхи козаків на Березані та при взятті Хаджибею (сучасна Одеса) й Очакова стали яскравими подіями, які змінили хід війни. Утім, після нагороджень й святкувань перемог настали тяжчі часи: недостатнє укомплектування особового складу, нестача провіанту і затримка жалування поставили Чорноморське військо на межу виживання. Ситуація вимагала термінового втручання Потьомкіна. За його наказом, для збору козаків від кожного повіту Катеринославського намісництва були призначені особливі засідателі. Вони отримали повноваження визволяти чорноморців від поміщиків, котрі, скориставшись поверненням козаків до своїх домівок під час зимової відпустки, не забарились записати їх у свої кріпаки. Потьомкін підтвердив своє раніше видане розпорядження приймати у чорноморські козаки усіх вільних людей, крім біглих кріпаків та дезертирів; інколи переходили до чорноморців і козаки з-за Дунаю. Військо поступово кількісно зростало, кінна команда вже нараховувала 2 000, піша — 5000 козаків. Щорічна платня кошового становила 500 рублів, судді — 400, військові писаря, осавулів і полковників — 300, попа — 105, курінних отаманів, довбишів і пушкарів — 30, простих козаків — 12 рублів. Втім, надалі негаразди призводять до бунтів і конфліктів із командуванням.

Восени 1789 року чорноморці перенесли свій Кіш у Придністров’я. Своєю резиденцією Чепіга обрав молдавське селище Слободзею, розташоване за 20 верст від Бендер на лівобережжі Дністра. На козаків чекала найбільш кровопролитна битва за увесь час цієї війни, центральною подією якої став штурм Ізмаїлу.

Втрата Ізмаїла значила для Туреччини кінець усіх сподівань на відновлення колишнього свого панування у Північному Причорномор’ї. Та війна ще тривала. Кошовий отаман Чепіга, отримавши ордени Св. Георгія IV за здобуття Хаджибея і III ступенів за участь в штурмі Ізмаїла, ще відзначився у Мачинській битві 1791 року. Тут йому довелося відбивати атаки турецької і татарської кавалерії, а також битися із задунайськими запорожцями. Як він звітував, «убитих тіл ворога пребагато, у тому числі й невірних запорожців». За цю баталію він отримав орден Св. Володимира III ступеня. Решті чорноморців призначалися золоті хрести за здобуття Ізмаїла. Однак ніхто з козаків ту нагороду не отримав. Російські історики твердять, що сталось це через недбалість Чепіги та Головатого. Хтозна, чи так... Та можна бути певним лише того, що царат зазвичай умів вселяти надію на свою вдячність, однак все барився з тим, щоби бути справді вдячним.

Чорноморському козацькому війську тимчасово надали давно очікувану землю у межиріччі Бугу та Дністра. Резиденцією Коша стало молдавське селище Слободзея, де відразу збудували козацьку церкву. Майже 10 тис. козаків та членів їхніх родин осіли на визначеній Війську землі, утворивши 38 поселень, вочевидь, за кількістю куренів. Ще на землі Війська оселилося 2 тис. молдавських родин, цигани, котрі займалися ковальським промислом. Почалося налагодження мирного господарства. Козацький уряд утворив Подністровське (з центром у Слободзеї), Березанське та Кінбурнське окружні правління, кожне з яких мало очільниками старшин і полковника. Цей устрій дуже нагадував запорозькі паланки. У низинах Дунаю, по Дністру і Бугу чорноморці завели гарди для рибної ловлі, займалися скотарством, соляним промислом, бджільництвом, призвичаювалися до землеробства, виноградарства, городництва. Однак залишалися чинними й військові обов’язки. Козаки, почергово залишаючи свої оселі, утримували кордонну лінію по Дністру, перевозили на човнах військові вантажі, частина їх перебувала у складі російських гарнізонів у Придунав’ї.

Однак недовго козакам жилося спокійно. 5 жовтня 1791 р. скінчив свої дні старий «благодійник» козацтва Григорій Потьомкін, у строкатій біографії якого значився й запис козаком Кущівського куреня, і гетьманом військ Катеринославських та Чорноморських, і прізвисько, дане йому запорожцями, — Грицько Нечоса. Щойно Подунав’я було звільнено від турків, туди почали жваво наїжджати російські поміщики й осаджувати своїх кріпаків. Постійні сварки за землю, невизначене майбутнє, цілком можливе розформування після такого стрімкого злету в останні роки життя Потьомкіна, змушувало чорноморців пожалкувати за цим «гетьманом». Та не стільки з його смерті, скільки через свою беззахисність та непевність.

19 квітня 1790 р. Потьомкін додав до виділеної Чорноморському Війську землі ще й «округу Єнікольську з Таманом», себто околиці сучасної Керчі й Таманський півострів. Він ще й «подарував» і власні риболовні угіддя, що були в тих краях. Утім, після його смерті бракувало юридичного закріплення статусу наданої чорноморцям землі. Тож отаман Головатий маневрував ось яким чином. Він зобразив справу так, буцім Потьомкін обіцяв виклопотати землю чорноморцям у цариці, а до того, як вона видасть свій указ, тимчасово поселив чорноморців у межиріччі Дністра та Бугу. Не шкодуючи красномовства, він у своїй «дипломатичній місії» до Санкт-Петербургу скаржився на сваволю поміщиків, котрі без щему сумління забирають козацьку землю, просив монаршого заступництва і виділення козакам землі якнайдалі від поміщицьких володінь, себто на незаселені низини Кубані.

Антін Головатий знав, що просив. Кубанські землі були добре відомі запорозькому козацтву часів останньої Січі. Запорозькі рибалили тут «без виходу», мало зважаючи на те, що та земля належала Кримському ханству. На ріці Єя вони побудували курені й устаткували рибні заводи. Від кубанських ногайців до них тікали невільники — грузини та вірмени. Роздратовані ханські урядовці вже й курені їм палили, і в Петербург жалілися, та все дарма. І хоч царат слав накази у Січ про відкликання запорожців із кубанської землі, а в місті Черкаську донські козаки перехоплювали запорожців, які прямували на Єйські коси, та запорожців не меншало на правобережжі Кубані. Дехто з них спокійно пережив і зруйнування Січі, і дві російсько-турецькі війни. Ось чому, перебуваючи у Петербурзі, Головатий вільно орієнтувався в географії Кубані і просив надати Війську Чорноморському терен, починаючи від Азовського моря по річці Кагальник на урочище Хомутицьке, потім від річки Манич до гирла Єгорлика й прямуючи ним на Ставрополь, а звідти — по Кубані до Чорного моря.

Звісно, царат не втратив потреби в козаках і волів їх бачити охоронцями своїх кордонів з Туреччиною. Одначе тримати чорноморців поруч з іншими колишніми запорожцями — підвладними туркам задунайськими козаками — остерігався, адже втечі чорноморців за Дунай тривали й далі. Після укладення Ясського миру 1791 року з Портою Росія остаточно закріпила за собою володіння правобережжям Кубані. Геополітичні зазіхання царату змістилися з північно-західного Причорномор’я до Кавказу. Однак кубанський край лишався малозаселеним. 1790 року Потьомкін переселив ногайців, що кочували правому березі Кубані, на азовське узбережжя між річками Молочна і Берда. До речі, з цих кочовиків, давніх сусідів запорожців, російський уряд сформував 1801 року два ногайських п’ятисотенні козацькі полки, так само «за зразком Війська Донського» і користуючись досвідом формування чорноморського козацтва. Утім, вони були розформовані 1804 року й емігрували до Туреччини після Кримської війни 1853—1856 років, залишивши по собі згадку у назві міста Ногайськ — тепер Приморськ, райцентр у Запорізькій області. Тож російському урядові нічого не заважало переселити чорноморців на безлюдні кубанські степи.

Однак Катерина II зволікала. Слід було визначити розмір наданої козакам землі, аби не образити поміщиків, котрі миттєво з’являлися на щойно здобутих Росією землях. Звісно, «Острів Тамань»[16] був замалий для розміщення цілого козацького війська. Кошовий отаман 3. Чепіга у березні 1792 р. завбачливо відрядив на Кубань козацького полковника Мокія Гулика для обстеження тамтешнього краю і визначення зручної для поселення землі. Гулик регулярно слав листи з Кубані Головатому до Петербургу. Це дозволило козацькому дипломату вдало орієнтуватися в заплутаних петербурзьких коридорах і не дати себе одурити з приводу «пожалуваної» землі: на Кубані Гулик був очима і вухами Головатого. У гирлі Кубані загону Гулика довелося пробиратися заболоченим очеретинням з міріадами комарів. «Тут доброго степу мало», — писав козацький старшина. Однак далі краєвид змінився: «У наявності там придатна для поселення, хліборобства, скотарства, сінокосу і рибної ловлі та до іншого [земля] кращою бути не може, та й лісів понад Кубанню багато й вода добра». Гулик йшов повз уламки зниклої татарської цивілізації, споглядаючи руїни фортеці з кам’яними стінами Темрюк, колишньої резиденції сераскера (губернатора) кримського хана Копил (тепер Слов’янськ-на-Кубані), залишки сіл некрасівських козаків — колишніх донців, котрі після поразки повстання Кондратія Булавіна перейшли на службу до кримського хана, а згодом переселилися на Дунай, поруч із Задунайською Січчю. Руїни, згарища, зруйновані мечеті... Утім, не була земля ця суцільною пусткою. Лише на Тамані Гулик зміг записати у чорноморські козаки більше сотні різних бурлаків, а всього нарахував їх на Кубані понад дві тисячі. Хто ці люди? Чи не ті це запорозькі рибалки чи залишки некрасівців? Тож цієї землі Гулик радив Головатому добиватися негайно, бо поміщики вже закидали місцеве начальство проханнями віддати їм цю землю. Вже дві тисячі донських козаків, заснувавши станиці, відхопили її шмат.

Нарешті 30 червня 1792 р. Катерина II надала Чорноморському козацькому війську грамоту про пожалування кубанської землі. 15 серпня козацька депутація на чолі з А. Головатим прибула з Петербургу до Слободзеї що розпочало тривалий процес переселення.

16 серпня, після закінчення остаточного ремонту в Миколаєві, 51 судно козацької гребної флотилії, а ще — транспортні та приватні човни з 3 тисячами переселенців вирушили до берегів Кубані. То була перша партія переселенців, якою керував командувач Чорноморської флотилії, у майбутньому адмірал російського флоту Павло Пустошкін. Човни флотилії не призначалися для плавання у відкритому морі, тож і йти вони повинні були під охороною крейсерських кораблів каботажем вздовж кримського узбережжя. Під час зупинок у Балаклаві, Ялті, Судаку і Керчі не припинявся набір у козаки усіх охочих. 25 серпня ескадра досягла Тамані.

Кошовий отаман очолив другу партію, котра виступила 2 вересня з Кошем, канцелярією, військовим обозом і двома тисячами кінних козаків. Вона пройшла суходолом, попрямувавши на столицю Війська Донського — Черкаськ, і 9 листопада зупинилася на зимівлю біля Єйської коси. Згодом рушила третя партія під командою чорноморського полковника Костя Кордовського, котра, пройшовши Кримський півострів, у жовтні переправилася через Керченську протоку. А. Головатий виступив з останньою великою партією, сформувавши 20 колон. Частина їх рушила через Крим, решта — шляхом Чепіги, себто довкола Азовського моря. Полковий осавул Федір Черненко залишився в Слободзеї опікуватися вдовами, сиротами й тими чорноморцями, хто не мав належного статку або бажання переселятися на Кубань. У липні 1794 р. фельдмаршал Петро Румянцев наказав, аби усіх чорноморців з їхніми родинами, котрі не встигли переселитися, записати веслувальниками до Гребного флоту, що базувався у Хаджибеї. З 1123 козаків утворили Чорноморську команду. Та більшість з них була задіяна не на військовій службі, а в будівництві нового міста — Одеси, котра постала на руїнах турецького Хаджибея. Заможніші козаки осіли в одеських передмістях; дехто з них, як сам Черненко, отримав землю і дворянство, а хто сконав від тяжких робіт чи подався світ за очі... 1797 року цю команду розформували, з них 247 козаків приєдналися до своїх товаришів на Кубані.

Переселення чорноморців на Кубань тривало до кінця XVIII століття, та, власне, українське заселення краю не припинялося аж до початку XX століття. Кубанський край, або, як тепер його називали, — Чорноморія — набував виразного українського забарвлення. У строкатій палітрі місцевого мовлення переважали діалекти й говірки Лівобережжя Дніпра.

Лише тут, у прикавказьких степах, у небезпечному сусідстві з войовничими адигами й ногайцями, українці могли ще більше століття зберігати козацькі традиції. Справжніх січовиків на Кубань переселилося до 40 % від усього загалу козаків. З часом їх частка меншала. Чорноморське лицарство повнилося вихідцями з росіян, поляків, молдаван, греків, сербів, болгар, албанців, турків, ногайців і кримських татар, євреїв та інших націй, яких доля поєднала з Україною. Серед чорноморців-іноземців найбільш відомі військовий писар «польскої породи» Підлесецький, генерал-майор і кубанський отаман Микола Букрєтов був євреєм, старшина і полковник Таманської округи Іван Юзбаша — турком. У чорноморські козаки йшли й адиги, північнокавказькі вірмени-черкесогаї, котрі тікали з турецьких володінь; на початку XIX ст. виникло велике ногайське поселення на землях чорноморців біля Ахтанизівського лиману. Та українці серед чорноморського козацтва переважали. Покріпачені селяни тікали з України до вільної від панського ярма Кубані. У 1848—1849 роках відбулося останнє масове переселення українців у Чорноморію: понад 100 тисяч вихідців з Полтавської, Чернігівської та Харківської губерній мігрували до кубанських степів.

Кубань перетворювалася на регіон, органічно пов’язаний з етнокультурним простором України та її козацьким минулим. Отож українці Кубані й плекали традиції запорожців, вважаючи свою Чорноморію прямою спадкоємницею Запорозької Січі. Ось як влучно вловив українське єство Кубані один із перших кубанських істориків Іван Попко: «Весь військовий склад чорноморського народонаселення має одну фізіономію, втілений однією народністю — малоросійською... Чорноморці говорять малоросійською мовою, що добре збереглася. Так само збереглися, під їхньою військовою кавказькою оболонкою, риси малоросійської народності у манерах, звичаях, повір’ях, у побуті домашньому і громадському».

Південна Україна в останній третині XVIII — першій половині XIX ст.

Перемога Російської імперії у війні 1768—1774 років розгорнула перед нею широку перспективу територіальних загарбань у Північному Причорномор’ї. Кючук-Кайнарджийський мир зафіксував передання їй Османами межиріччя Дніпра та Південного Бугу, фортець Керч і Єнікале в Криму, побережжя Азовського моря між ріками Берда і Єя. Посиливши під час війни свою військову присутність у степовому краї, монархія Романових тепер почувалася спроможною охопити його прямим контролем, створюючи нові губернії й максимально скорочуючи автономію прикордонних козацьких спільнот. 1775 року було розформовано Військо Запорозьке і реформоване Військо Донське; керівництво обох цих козацьких спільнот зазнало репресій. Запорозькі Вольності розподілили між Новоросійською та Азовською губерніями, до яких приєднали щойно здобуті від Туреччини терени і в яких почали розподіляти землі під поміщицькі господарства. Катерининський уряд хотів бачити тут типовий для центральних районів Росії уклад життя з мінімальними місцевими відмінностями.

Однак сталося не так, як гадалося. Виявилося, що землі, які роздавали під поміщицькі господарства як «порожні», за фактом такими не були, бо рясніли запорозькими зимівниками в найкращих угіддях. Багато їх (загальне число — 7567) у цей час стрімко перетворювалися на хутори і слободи, до яких постійно прибувало населення з північних регіонів України. Крім того, запорожці зовсім не хотіли миритися з підступною ліквідацією їхньої Січі. У Барвінкостінківській паланці, де поземельна боротьба з російським офіцерством у 1775 року вже доходила до пострілів і лязкоту шабель, пішов розголос про отамана Метелку, який буцімто зібрав 3 тисячі калмиків і закливав до себе козаків для походу на Січ з метою її відновлення. Чутки зображали його і як «Метлу-Пугачова», котрий іде з Дону на Запорожжя для відвоювання козацької волі; твердили і про 2 тисячі запорожців, що, мовляв, переховуються в Кримських горах і готові рушити йому на поміч. Російські урядовці карали розповсюджувачів таких чуток, однак чіпати запорожців остерігалися, щоб не збурити повстання. Тож і запорозькі зимівники, хутори та слободи не одразу опинялися в руках поміщиків.

Запорожці хоч і не вдалися до збройного виступу, однак спромоглися створити чимало проблем для російського уряду. Найбільшою з них був їхній відхід до османських володінь і заснування Задунайської Січі. Її поява не лише посилила охорону кордону Османської імперії, але й дестабілізувала управління степовим прикордонням монархії Романових. Адже українському населенню було куди йти в разі посилення російського контролю. Хоч у результаті чергової війни з Османами 1787—1791 року Росія й закріпила за собою володіння Кримом і здобула нові терени між Південним Бугом та Дністром, однак контролювати загарбані землі її урядові стало ще важче. Адже серед місцевого населення, яке до того ж перебувало в постійному русі, було вкрай мало прихильників її влади. Остання ж трималася в регіоні майже виключно на солдатських багнетах і не отримувала від нього жодного економічного зиску.

Розуміння того, що «на штики можливо спиратися, однак сидіти на них неможливо» (популярна в ті часи французька приказка), спонукав уряд Катерини II до активного пошуку прибічників. Першими серед таких мали стати представники місцевих еліт, яким надавався статус російського дворянства. 1785 року імператриця підписала «Жалувану грамоту дворянству», що звільняла його від обов’язкової державної служби й зміцнювала його власницькі права щодо землі та кріпаків. Колишні гетьманські та запорозькі старшини, так само як і кримськотатарські та ногайські мурзи, охоче отримували дворянство, що давало право на поміщицьке володіння. Однак Росія була не лише дворянською імперією, але і корумпованою державою зі слабкими інститутами управління, а відтак і великим простором для чиновного свавілля. Корупція в ній (попри первісне латинське значення цього слова) не була порушенням системи, але ж власне системою: влада як умова власності та збагачення.

Виявилося, що власне факт отримання дворянства майже нічого не дає для захисту прав власності. Поміщик, котрий заселив надану йому землю, забезпечив поселян реманентом і створив господарську інфраструктуру, себто чесно виконав вимоги уряду, міг легко все втратити. Для того щоб це помістя стало його власністю, було потрібно, аби приїхав землемір, все обміряв і підписав відповідний акт. Але фахівців-землемірів бракувало; ті, що бралися до виконання їхніх обов’язків, часто не мали не лише найменшого людського сумління, але й елементарних професійних навичок. Вони не поспішали до безчиновних поміщиків, зате запопадливо обміряли володіння великих сановників та їхніх наближених. За висновком українського історика Анатолія Бойка, «бажання, симпатії, антипатії простого геодезиста ставали додатковим фактором земельного устрою Південної України». Середні та дрібні поміщики, як і поселяни державних слобід, могли десятиліттями очікувати розмежування і певності щодо своєї власності. На початку 1790-х років було розмежованого всього 8,7 % з усіх розданих земель і лише 3,5 % маєтків вповні закріплені як власність.

Непевність власності визначалася і тим, що право земельних роздач закріпив за собою «головний командир новоросійського краю» Григорій Потьомкін. Величезна кількість ордерів, підписаних ним чи не на коліні, містила багато суперечностей, що збільшували простір для корупції та окозамилювання. Після смерті Потьомкіна 1791 року місце «імператора Півдня» зайняв новий фаворит Катерини Платон Зубов, який змістив центр регіону до створеного ним Вознесенського намісництва і піддав сумніву ордери, підписані своїм попередником, вчинивши масштабний перерозподіл земель. Все це готувало благодатний ґрунт для діяльності всіляких нахаб і аферистів, а хто грав за правилами, ризикував програти. Тож і випадки, описані Алєксандром Пушкіним у романі «Дубровський», були типовими і для Південної України.

Владу як головну умову власності та закон як інструмент обману для досягнення влади й добування через неї власності слід вважати головною причиною того, чому освоєння причорноморського степу не пішло по шляху американського фронтиру. Стартові умови, здавалося 6, були однаковими. Запорозький козак нічим не різнився від піонера американських прерій. І той, і інший діяли в схожих природних та соціальних умовах, мали особисту свободу та зброю, яку на власний розсуд застосовували як проти «тубільців» — ногайців та індіанців, так і задля промислів; і той, і інший залишали райони з надмірним державним контролем і занурювалися в «дику», безконтрольну просторінь, де займали вільні землі, створювали власні господарства та вдавалися до ринкових операцій для збуту її продукції. Але в той саме час, коли Сполучені Штати Америки оголосили приватну власність основою-основ свого соціального порядку, підмурком Російській імперії, як і в часи Івана IV, був дворянин-кріпосник, власність якого гарантувалася не законом, а його участю в загальнодержавному беззаконні. Тож у середині XIX століття, коли в США процвітало капіталістичне фермерство та стрімко розвивалася міська індустрія, у «Новоросійському краї» більшість поміщицьких господарств була збитковою й закладалася через борги. Власне, і сам цей «край» довго лишався збитковим і не повертав навіть те, що вкладала в нього імперія, пов’язуючи з ним своє марення про власну велич.

Поміщик у Південній Україні не став тим, чим був поміщик у центральних районах Росії. Якщо в козацькій Україні посполитий мав право вільного вибору місця помешкання й не був міцно пов’язаний круговою порукою із сільською громадою, то у дворянській Росії селянин жорстко прикріплявся до землі. Основою сільської неволі була селянська община, об’єднана круговою порукою, що спонукала за провину кожного карати всіх, а відтак — усі карали кожного, відповідали за повинності щодо поміщика та держави і пильнували, щоб ніхто того не уникнув. Земля общини підлягала періодичному перерозподілу між селянами, а це позбавляло сенсу дбати як про покращення її родючості, так і добробуту тих, хто її обробляв. Однак община була гарним замінником нерозвинутих державних інститутів найнижчої ланки; вона гарантувала селянину мінімальний прожитковий рівень, а поміщикові та державі — постійний прибуток від землі та людей, що на ній працюють. Власне цей устрій і запроваджували в степових слободах після закінчення 10-річної пільги, передбаченої законом для поселянина від часу його оселення. Однак в умовах степу довго не могли налагодити механізми, які стримали б поселян від переходів на інші місця, де пільги ще не закінчилися або де держава створювала привілейовані умови, стимулюючи заселення нових земель. Відтак імперські чиновники мусили крізь пальці позирати на селянські переходи, хоч і підписуючи страхітливі документи про їх заборону. А пошуки вільної від тягла землі спонукали українських селян заселяти величезний степовий обшир — від Буджака до Криму, Північного Кавказу й Астрахані.

Отже, південноукраїнський поміщик, аби поселяни від нього не розбіглися, мусив приваблювати їх, надаючи реманент, зерно для сівби, будівельний матеріал тощо. Для обробляння південного чорнозему не годилися легкі рала та сохи, типові для Полісся. Степ потребував важкого плуга, бо, як тут говорили, «хто паше сошкой, у того хліба трошки, а хто плугом оре, той і хліб бере». Традиційні українські плуги лісостепу мали дерев’яну основу з колісним передом (колішня) та залізними лемешем і череслом. Степовий плуг мав бути більш масивним та міцним; у нього запрягали до 4 пар волів, вправлятися ним міг плугатар і 2 погоничів. Повністю залізний плуг, що потребував менше тяглової худоби та робочих рук, виготовили на півдні України лише 1872 року, а фабричні металеві плуги широкого застосування дістали лише наприкінці XIX століття. Не кожна селянська родина мала все необхідне для оранки степу. Селяни могли супрягою орати наділи кожного з них по черзі. Однак легше було скористатися тим, що міг одразу дати пан; звісно, в обмін на зобов’язання, а згодом — і свободу. Але й самому панові для того, щоб розбагатіти на землеробстві, треба було і до того володіти статком. Як відзначив Анатолій Бойко, майбутні поміщики часто отримували «стартовий капітал» на розведенні сірої степової великої рогатої худоби. Ця нині втрачена порода відзначалася унікальними якостями: швидко плодилася і набирала вагу, мала гарне м’ясо, була стійкою до хвороб, а догляд за нею був мінімальний[17].

Утім, існував і коротший шлях до багатства — через здирства на державних посадах. І тут не було меж людській винахідливості, що не зупинялася перед застереженнями моралі, як-от під час епідемії чуми у Феодосії 1812 року, коли карантинні службовці зганяли і хворих, і здорових людей в одні будинки, арештовували їхнє майно, підписували акти про його знищення як зараженого та потай його продавали. Злочинні оборудки набирали обертів і щодо нерухомості кримських татар, які масово емігрували до Туреччини і за безцінь збували свою власність. Та вищим шиком для пройдисвітів стали підряди на постачання сукна та провіанту для армії, концентрація якої в Південній Україні була більшою за будь-який інший регіон імперії. Будівництво військового флоту теж становило невичерпне джерело для нечесної поживи. Кораблі, нашвидкуруч зроблені з неякісної деревини, за кілька років перетворювалися на роз’їдену червами трухлявину. 1787 року Франсіско де Міранда, герой воєн за незалежність США та Венесуели, іронічно описав недоладний верф біля Херсону, з якого морські судна тягнули по мілководдю, використовуючи взятих у ногайців верблюдів.

Монархія Романових змогла заковтнути причорноморський простір, але виявилася неспроможною перетравити його. Скрізь панували безлад і корупція, зумовлюючи негативний соціальний відбір, бо знатність та багатство отримували люди із сумнівними моральними та професійними якостями, а хто грав за правилами — той часто «впадал в уныние». Промовистий приклад «уныния» дрібночиновного південноукраїнського люду демонструє справа перекладача Катеринославської контори опікунства іноземних колоністів Карла Олея. Виходець із польської шляхти, він 12-літнім почав служити кур’єром шляхетського корпусу, за десять років дослужився до канцеляриста земського суду. Самотужки здобував освіту, вивчав мови, мав нагороди за зразкову службу, міг би й далі неквапом підніматися дрібними кар’єрними східцями, якби 1809 року не вийшов указ про заборону надання чинів з правом на спадкове дворянство за вислугою років. Єдиною підставою для такого висновку став університетський диплом. Та для нього, людини непересічних здібностей, це було не по кишені; багаторічна бездоганна служба виявилася марною. Олей спершу вдався до пияцтва й розпусти, але згодом задумав створити таємний «Орден лицарів Лева». Магістр цього псевдомасонства планував навербувати 4 тисячі «лицарів», добути засобом фальшування асигнацій та пожертв кошти на закупівлю для них зброї та рушити з ними в Крим, збурити серед його мешканців антиросійське повстання і повернути півострів турецькому султану, за умови, що той визнає Карла Олея королем кримським. На час викриття змови він встиг навербувати аж 200 «лицарів» і роздати їм «патенти» на титули герцогів тощо, вочевидь, в обмін на пожертви.

Важко сказати, що то було: легковажна афера чи дійсно зухвалий план. Однак 200 навербованих осіб, готових іти відвойовувати Крим для султана турецького, промовляє про те, наскільки хиткою була лояльність місцевого люду до Росії. Особливо якщо зважити, що більшість тих «лицарів» становили дрібночиновні дворяни-українці. Хоч би як монархія Романових не намагалася перетворити причорноморські степи на російський етносоціальний простір, все одно українські пагони вперто проростали крізь штучні імперські насадження й покривали їх густою тінню. Адже українці становили більшість не лише серед селянства, але й дворянства південного регіону, котре, як виявилося, не стало надійною опорою для дворянської імперії. Переважна більшість населених пунктів колишніх Запорозьких Вольностей поставала на основі козацьких зимівників, хуторів, слобід і містечок. Навіть губернські центри засновували не на порожньому місці, а на основі інфраструктури, сформованої за часів Січі. Так, адміністративні установи Катеринослава розмістили в Новому Кодаку, аж поки на місці козацької слободи Половиця не побудували місто з регулярним плануванням. Кордони повітів та провінцій початково збігалися з межами запорозьких паланок. Приплив сільського люду з центральних районів Росії був незначним, проте міста, заповнені різночиновним людом, з часом ставали російськомовними.

Ідеологія Російської імперії не була послідовною щодо виправдання анексії причорноморського простору, яку не можна було зобразити так, як «збирання руських земель» стосовно привласнення козацької України. Аргументи щодо завоювання Причорномор’я подав так званий «грецький проект». Російський історик Андрій Зорін відтворив погляди одного з його авторів, Григорія Потьомкіна, так: «Росія повертає собі свою древню святиню, і це повернення супроводжується інтенсивною елінізацією впокореної землі. Росіяни приходять у провінцію, що колись належала грекам, знову надають їй грецького вигляду і заново здобувають свою віру й історію, також почасти перетворюючись на греків». Тобто росіяни заступалися за греків, скривджених турками і татарами багато століть перед тим, і самі ставали греками через отримане від них православ’я. «Надання грецького вигляду» завойованій місцевості полягало у великомасштабному перейменуванні: Крим назвали Таврією, Акмечеть — Сімферополем, Ахтіяр — Севастополем, Хаджибей — Одесою і т. ін. У Петербурзі планували і Стамбул перейменувати на Константинополь, розділити Османську імперію на «Візантію» й «Дакію», на чолі яких Катерина хотіла бачити своїх онуків — Костянтина і Олександра, давши їм навмисно грецькі імена. Ідею «Новоросії» як «продовження Росії» під впливом «грецького проекту» засунули в дальню шухляду, що і позначилося на перейменуваннях населених пунктів цієї губернії: Слов’янськ (колишня запорозька слобода Микитине) став Нікополем, Орлик — Ольвіополем (сучасний Первомайськ), у низинах Дніпра постав Херсон. 1783 року Новоросійську губернію ліквідували, а її територію увели до складу тоді ж створеного Катеринославського намісництва. Кульмінація «грецького проекту» припала на подорож Катерини II до Криму 1787 року. Напередодні чергової війни з Османами цей символічний акт був спрямований на збурення визвольної війни греків проти турків.

Воцаріння Павла І новим шлейфом перейменувань сигналізувало про згортання тепер вже «грецького проекту» і відновлення «новоросійського»: 1796 року Катеринославське намісництво перетворилося на Новоросійську губернію, Катеринослав — на Новоросійськ. Олександр І 1802 року знов спрямував гойдалку в «грецький» бік, поновивши Катеринослав і ліквідувавши Новоросійську губернію і розділивши її територію на Катеринославську, Херсонську й Таврійську губернії. Цей адміністративно-територіальний устрій без істотних змін проіснував до початку XX століття. 1814 року військове управління цих трьох губерній об’єднали в Новоросійське генерал-губернаторство, що проіснувало до 1873 року. Остаточно від «грецького проекту» в Петербурзі відмовилися 1821 року, коли в Греції почалася національно-визвольна війна, на хід якої Росія вже не могла впливати.

Відтоді Романови переключили свою увагу на болгар, збурюючи їхні повстання напередодні кожної наступної війни з Османами і тим наражаючи їх на жорстокі репресії з боку турків. Перший великий приплив болгарських біженців до підросійських територій стався під час війни 1806—1812 років, за результатами якої Росія заволоділа межиріччям Дністра і Прута. Бухарестський мир 1812 року передбачив виселення з його південної частини, Буджака, усіх ногайців. Частина їх переселилася в підтурецьку Добруджу, решта ж прийняла російське підданство і приєдналася до ногайських орд, оселених 1791 року на узбережжі Азовського моря між ріками Молочна та Берда. Їхнє ж місце в Буджаку зайняли болгари, гагаузи, а також переселенці з Німеччини та Швейцарії, яким надали статус іноземних колоністів.

Перші німецькі колонії на півдні Україні з’явилися 1788 року на острові Хортиця та поблизу нього; згодом місця компактного проживання німців-колоністів утворилися вздовж річки Молочна та в інших районах. Уряд гарантував всім колоністам свободу віросповідання, невтручання у внутрішнє управління, звільнив від військової повинності та надав податковий імунітет на значний термін. Їхнє головне завдання полягало в освоєнні степового краю з використанням європейських аграрних технологій. Їм українці завдячують засвоєнням нових агрономічних та зоотехнічних знань, як і запозиченням розведення великої рогатої худоби м’ясо-молочних та молочних порід, які витіснили місцеву робочу і м’ясну сіру степову, а також сальних порід свиней. Використання свинячого сала та смальцю раніше не було притаманне українській кулінарії, однак було добре знане як німецький шпик. Свині великої білої породи, виведені в Англії спеціально для потреб флоту (змащення жиром такелажу та ін.), в Україні дістали інше використання.

Південна Україна формувалася як багатоетнічний регіон з чисельним переважанням українців. Українська мова лунала всюди. Ось як описав мовну ситуацію в Криму вчитель російської словесності в Феодосії Михайло Дмитревський у 1820-х роках: «Русские, коих большая часть живет в Симферополе и в Феодосии, также в пяти или шести деревнях, со взятия Крыма ими заселенных, в других же городах Тавриды русских очень мало. Российский язык, которым наши соотечественники говорят в Криму, весьма много испорчен малороссийским и польским наречиями; причиною сему то, что там находится очень много малороссиян и поляков. Великороссиянин, приехавший в Крым, найдет там много невразумительных для него слов, которыя заставляют его задуматься при самом разговоре русскаго с русским человеком. Для любопытства я привожу здесь некоторыя слова, которыя в употреблении у самых природных россиян, в Крыму живущих: бачить (видеть), сховать (спрятать)[...], зробить, кухлик, глечик».

Якщо переважна більшість прийшлого населення (слід також згадати євреїв, греків, поляків, шведів) змогла адаптуватися до непростих умов життя в південному краї, то корінні його мешканці — кримські татари та ногайці й інші народу Криму — вкрай тяжко прилаштовувалися до російського владарювання. Дискримінація і спонукання до еміграції кримських татар російським чиновництвом стала повсякденним явищем; вони ставали особливо брутальними під час османо-російських воєн, а за Кримської війни набули геноцидних ознак. Особливо багато кримських татар виїхало до Туреччини після 1856 року. У 1860 році емігрували і всі приазовські ногайці, залишені ними села зайняли болгари, котрі виїхали з поверненої під османську владу частини Буджака.

Степове Причорномор’я і Крим перетворювалися на невід’ємну частину України попри гойдання імперського уряду між «грецьким» та «новоросійським» проектами. Прикметно те, що у чумацьких піснях (а українські чумаки зналися ж на географічних назвах!) жодного разу не трапляється назва «Новоросія», зате Таврія, поруч із Кримом, згадувалася дуже часто. Мабуть тому, що чумаки теж мали свій «проект». Утім, аж ніяк не «новоросійський».

Заснування й розвиток міст Південної України (кінець XVIII — середина XIX ст)

Геополітичні процеси, які розпочалися в Північному Причорномор’ї з кінця XVIII ст., призвели до радикальних змін в історії цього регіону. Після уведення території до складу Російської імперії настав новий етап політичного та економічного розвитку цих земель. Особливістю економічного освоєння краю стало заснування та достатньо стрімкий розвиток міст. Нові перспективи внутрішньої та зовнішньої торгівлі обумовили будівництво причорноморських портів, промислових центрів, утому числі й суднобудівних, та міст для адміністративного управління краєм. Політика уряду значною мірою сприяла процесу урбанізації в Південній Україні, про що свідчить низка указів, націлених на розбудову та заселення міст. Цей процес супроводжувався інтенсивним заселенням земель південного регіону, на які переселялись охочі із різних населених пунктів Росії та іноземні колоністи, що прибули на запрошення уряду. Тож головним сюжетом історичного розвитку південного регіону стали події, пов’язані із заснуванням і стрімким розвитком південноукраїнських міст. Їх заселення мало низку своїх особливостей, які проявились у виникненні різних етнічних общин, соціальних груп та релігійних конфесій.

Слід зазначити, що до кінця 60-х рр. XVIII ст. міста на півдні України були слабо розвинені. Проте населення було забезпечене промисловими товарами завдяки розвитку власного товарного виробництва та активній торгівлі, яку вели запорозькі козаки. Водним шляхом вони здійснювали торговельні операції із Туреччиною, звідки привозили рушниці, пістолі, порох, кулі, сукно, взуття, одяг, ножі, скло, вино, каву та інші необхідні речі. У свою чергу, туди постачали хліб, рибу, ікру, масло, шкіру, хутро тощо.

Торгували козаки також із Кримом, Польщею, Литвою, українськими та російськими губерніями, певною мірою з Ново-Сербією. Головними центрами торгівлі з Польщею були Умань, Лисянка, Корсунь і Торговиця. На це вказують документи із архіву Коша Нової Запорозької Січі. Серед них — листи до кошового отамана від уманського губернатора Заремби-Горжевського і торговицького коменданта Якова Квяткевича, де мова йде про відкриття ярмарків в Умані і запрошення козаків на церемонію їх відкриття.

Відвідуючи ярмарки, запорожці привозили на продаж худобу, рибу, сіль, сало, хутра та інші товари, які користувались попитом, а купували продукти харчування, риболовні сітки, канати, полотно, готовий одяг, смолу, ліс та інші потрібні їм речі.

Провідну роль у торговельних операціях відігравали чумаки. Деякі дослідники справедливо вважають їх попередниками українського купецтва. Чумакували здебільшого реєстрові та січові козаки і міщани, які об’єднувалися в спеціальні артілі, щоб легше було долати труднощі торгових шляхів. З кінця XVIII ст. відбулися певні зміни у діяльності чумаків, які почали поєднувати торгівлю із перевезенням товарів. Це спричинило обмеження функцій чумацтва і незабаром торгівля повністю зосередилася в руках купецтва.

Варто звернути увагу на той факт, що на землях запорозьких козаків було добре розвинуте дрібне товарне виробництва. У середині XVIII ст. на Січі проживали пушкарі, ковалі, слюсарі, теслі, кравці, шевці та інші ремісники, які за певну плату виконували для козаків відповідну роботу. Таким чином, жителі Запорозьких Вольностей займались і тими видами господарської діяльності, які були більш характерними для міських жителів. Це стало економічним підґрунтям для швидкого розвитку міст, заснованих наприкінці XVIII ст. на цій території.

Після завершення першої російсько-турецької війни (1768— 1774) розпочалося втілення державної програми, націленої на урбанізацію щойно приєднаних південних земель. Були відбудовані напівзруйновані міста — Азов і Таганрог, куди переселялися купці та ремісники зі Слобідської, Воронізької та Новоросійської губерній. Проте основна увага уряду була зосереджена на заснуванні нових міст у регіоні. «Грамота на права і вигоди містам Російської імперії», видана 21 квітня 1785 р., обумовлювала загальні права, пільги та обов’язки міських жителів. За містами закріплювалися герби, грамоти, землі, угіддя та право на організацію міського життя, що мало сприяти активній урбанізації краю.

Переважна більшість міст завдячувала своєю появою військовим фортецям, що пояснюється необхідністю укріплення південних кордонів. 1770 р. вийшов указ Катерини II про будівництво Дніпровської лінії, яка налічувала сім фортець, однією із найбільших серед яких була Олександрівська. Ця лінія проходила через землі Війська Запорозького, проте з Кошем питання про її будівництво не узгоджувалось. Будівельники завдали значних збитків як господарству козаків, так і навколишнім лісам. Для будівництва Олександрівської фортеці взимку 1770—1771 рр. із російських губерній було направлено до 800 робітників. Проте населення її зростало повільно, і навіть через 25 років тут налічувалось усього 78 дворів і 395 жителів. Причинами цього були війни з Туреччиною та часті спалахи епідемій.

1798 р., після втрати Дніпровською лінією свого оборонного значення, фортеця здобула статус міста під назвою Олександрівськ. Уряд покладав надії на його швидке економічне зростання як торговельного центру, але темпи соціально-економічного розвитку були досить повільними, і до 60-х рр. XIX ст. Олександрівськ мав вигляд степового села.

1764 р. на місці колишньої Микитинської Січі була заснована інша фортеця Слов’янськ, біля якої, за наказом Г. Потьомкіна, розпочалося будівництво губернського міста, яке 1782 р. отримало назву Нікополь. На той час у ньому налічувалось 200 будинків. Проте замість губернського міста з’явилося лише містечко, жителі якого займалися переважно землеробством та рибальством. Завдяки своєму зручному положенню Нікополь уже на початку XIX ст. почав посідати помітне місце у торгівлі.

1752 р., на місці зимівників запорозьких козаків, за царським указом була заснована фортеця Святої Єлизавети. Її головна функція полягала у захисті жителів Ново-Сербїї — болгар, сербів, чорногорців та волохів від запорозьких козаків, які намагалися відстояти свої землі, віддані урядом іноземним переселенцям. Будували фортецю ново-сербські поселенці, російські солдати та козаки з українських полків. 1757 р. в укріпленні розмістився гарнізон та Новослобідський козацький полк. Біля самої фортеці виник населений пункт, де, крім іноземних колоністів, мешкали вихідці з українських та російських губерній.

Після встановлення російських кордонів по Південному Бугу фортеця Св. Єлизавети, як і інші, що були на Українській та Дніпровській лініях, втратила своє військове значення і перейняла функції міста, яке дістало назву Єлисаветград. Воно розташовувалось на перехресті шляхів із Чорноморського узбережжя в глибину Росії і до появи Катеринослава, Одеси, Херсону та Миколаєва, було основним торговельним центром на півдні України. Це спричинило пріоритетний розвиток торгівлі в економіці міста. Протягом року в Єлисаветграді відбувалось п’ять ярмарків, найбільший з яких — Георгіївський — приваблював навіть московських купців. Значного розмаху набула торгівля великою рогатою худобою, пшеницею та іншою сільськогосподарською продукцією. Пшеницю, яку скуповували у навколишніх селах, чумаки доправляли в одеський порт, отримуючи при цьому непогані прибутки.

1852 р., за клопотанням єлисаветградського міського голови купця Паліутіна, уряд поновив попередні пільги і надав місту нові права й привілеї, у тому числі й звільнення від воїнських повинностей за рахунок грошової компенсації. Департамент різних податків і зборів виніс рішення, згідно з яким Єлисаветград мав сплатити у державну скарбницю 300 крб замість відбуття рекрутської повинності. Лояльне ставлення уряду значною мірою сприяло подальшому розвитку міста.

Майже одночасно з містами-фортецями розпочалося будівництво міст, які були заплановані як адміністративні центри краю. Головним із них мав стати Катеринослав, що був закладений у 1777 р. у гирлі р. Кільчені. Дослідники історії Дніпропетровської області зазначають, що уже через 4 роки у цьому місті налічувалось близько 200 будинків і 2 194 жителі, половину з яких становили ремісники і купці. Були побудовані два училища для дітей дворян, різночинців і сиріт, які готували місцевих чиновників та перекладачів.

Проте незабаром з’ясувалося, що Катеринослав постав на місцевості з несприятливими географічно-кліматичними умовами. Тому царським указом від 22 січня 1784 р. будівництво майбутнього губернського міста мало бути перенесеним на правий берег Дніпра, на місце колишнього козацького містечка Новий Кодак. А там, де раніше був «Катеринослав-перший», залишився населений пункт під назвою Новомосковськ.

Історики висловлюють дещо різні точки зору стосовно питання про місце і час заснування Катеринослава. Зокрема, Д. Яворницький вважав, що він, як і інші міста Південної України, був заснований на козацьких землях. Спочатку місто було закладене на місці селища Лошаківка, що на три версти вище Богородицької фортеці. Після з’ясування несприятливих умов будівництво було перенесено до козацької слободи Половиці, між Старим та Новим Кодаками. Автор віддавав перевагу історичній традиції сприймання Половиці як єдиного місця заснування Катеринослава.

Сучасний український історик А. Бойко наводить документальні дані, які вказують на те, що «Катеринослав, знову засноване місто із містечка, яке має назву Новий Кодак і на правому березі Дніпра напроти гирла Самари розташованого». Аналогічної версії дотримується й інший дослідник — Ю. Мицик, стверджуючи, що Катеринослав бере свій початок від Старого Кодака, заснованого 1635 р., який у другій половині XVII ст. був важливим адміністративно-військовим центром однієї із паланок Запорозької Січі. Тож саме від цієї дати і має починати свій відлік історія міста. Початок Нікополя (Микитиного Рогу) автор пов’язує із перенесенням на місце давньої (Микитинської) переправи Запорозької Січі у 1638 р.

Офіційне ж заснування Катеринослава, ознаменоване закладенням фундаменту майбутньої церкви, відбулося 9 травня 1787 р. за присутності імператриці Катерини II. Фельдмаршал Г. Потьомкін, з ініціативи якого й було засноване місто, мріяв зробити його перлиною південного краю. Планувалося будівництво помпезного палацу, величного храму, ряду навчальних закладів і прекрасного парку, засадженого деревами, привезеними з різних європейських держав. Уряд протягом 10 років мав щорічно виділяти із прибутків Катеринославської губернії 60 тис. крб на утримання університету з Академією мистецтв, медичного та народного училищ. Додатково 540 тис. крб призначали на розвиток промисловості та будівництво фабрик.

1789 р. Катеринослав дістав статус губернського міста, що давало додаткові можливості для швидкого піднесення. Тоді ж його відвідали російська імператриця та французький посол граф Сегюр. Спогади, які залишив Сегюр, свідчать, що він, на відміну від Катерини II, був не в захопленні від побаченого в місті й прогнози щодо його майбутнього мав досить песимістичні. Та їм не судилось справдитися. Хоча після смерті Г. Потьомкіна (1791) розвиток Катеринослава значно затримався, на початку XIX ст. економічний потенціал міста почав поступово зростати, що дало можливість йому стати важливим промисловим центром. З кінця XVIII ст. у Катеринославі діяла суконна мануфактура, яка певний час була найбільшим підприємством у Катеринославській губернії. 1797 р. на ній працювали 819 постійних робітників і 1 186 приписаних до неї селян. Незабаром, 1825 р., у місті діяло вже 19 промислових підприємств, 14 з яких представлено салотопними заводами. На кінець дореформеного періоду кількість підприємств збільшилася до 55. Характерною особливістю цього процесу була поява перших підприємств тяжкої промисловості, зокрема чавуноливарного заводу Заславського.

Економічні потреби регіону обумовили розвиток міста не лише як осередку функціонування більш-менш помітних у ті часи промислових підприємств, але й важливого річкового порту в середній течії Дніпра та центру ярмаркової торгівлі вовною та лісом. Проте загалом торгівля в Катеринославі була розвинена недостатньо. Це пояснювалось близькістю інших торговельних міст — Одеси та Кременчука й труднощами під час проходження торговельних суден через Дніпро.

Стратегічні та економічні інтереси Росії в південному регіоні вимагали розбудови промислово-торговельних міст. Нагальною потребою була необхідність будівництва кораблів і торгових суден для Чорноморського флоту. 18 червня 1778 р. вийшов указ Катерини II про заснування Херсона, який мав стати центром суднобудування на Дніпрі. У місті передбачалась суднобудівна верф, торгова пристань та фортеця. На будівництво Херсона уряд виділив значні кошти в розмірі 1 825 125 крб 37 коп. У розпорядження генерала І. Ганнібала, який керував будівельними роботами, надіслано 12 рот майстрів та близько 1 000 корабельних теслярів із Петербурзької та Олонецької губерній. У зв’язку із недостатньою кількістю робочої сили за розпорядженням уряду до міста почали направляти арештантів, яких використовували для будівельних робіт. 1786 р. їх кількість сягала близько чотирьох тисяч осіб. Загальна чисельність людей, задіяних у цей час на будівництві Херсона, становила понад 20 тисяч осіб. Вони жили й працювали в надзвичайно тяжких умовах, отримуючи мізерну плату за свою нелегку працю — по 5 коп. на день.

Використання усіх можливих засобів для швидкого будівництва флоту призвело до того, що в 1784 р. у Херсоні було спущено на воду 12 лінійних суден та 17 фрегатів. Взагалі ж, протягом 1779—1826 рр. було побудовано 152 судна, що вказує на поступове формування міста як центру суднобудування.

Одночасно в Херсоні розпочався активний розвиток торгівлі, у тому числі й зерном. Цьому сприяв маніфест 1784 р., який надавав місту право вільної торгівлі. До порту звозили різні товари з українських, російських та білоруських губерній, які тяжіли до басейну Дніпра. 1792 р. за кордон було відправлено 5 338 пудів пшениці та борошна, а через рік ця цифра зросла до 21 831 пуда.

Відвідавши Херсон у 1787 р., Катерина II була дуже задоволена побаченим. У своєму листі, адресованому Я. Брюсу, вона висловлювала захоплення містом, яке нещодавно з’явилось на місці голого степу й мало не тільки військові споруди, але й якісно зведені кам’яні будинки. Величезна кількість людей, які прибули з різних країв, вразила своїм здоровим виглядом. Тож імператриця дійшла висновку, що нове місто можна вважала одним із найкращих у Російській імперії.

Зовсім інші враження склалися в іноземців, які разом із Катериною II побували в Херсоні. Австрійський імператор Йосип II з подивом відзначав, що «тут не шкодують ні грошей, ні людей. Не цінується життя і людська праця: дороги, пристані, фортеці та палаци будуються в болотах; ліси — вирощують у пустелях. Все це робиться без платні робітникам, які не мають нормальних умов для проживання й часто страждають від голоду». Це, у свою чергу, обумовлювало й досить низький рівень виконаних робіт. Він писав своєму фельдмаршалу Лассі, що «херсонські укріплення виконані дуже неякісно. Артилерія — чудова, але відсутні засоби для перевезення гармат великого розміру, до того ж немає й десятої частини необхідних снарядів. Спущені на воду кораблі збудовані із дуже сирого лісу, а тому годяться лише для показу». Імператор був глибоко переконаний у тому, що ні в Австрійській імперії, ні у Франції будівництво з таким розмахом і такими методами, як у Росії, просто неможливе.

Подібні враження залишив у своїх мемуарах і граф Сегюр. Він писав, що Херсон, який несподівано постав перед очима після тривалої подорожі степом, спочатку приємно вразив своїм виглядом. Він побачив майже готову фортецю, казарми, адміралтейство, арсенал, два військових кораблі та фрегат, які готувались до спуску на воду, чудової архітектури новозбудовані церкви, понад 2 000 будинків, лавки, наповнені грецькими, константинопольськими і французькими товарами. У гавані стояло в цей час близько 200 купецьких суден. Ближче ознайомившись із містом, Сегюр дійшов висновку, що воно, подібно до Катеринослава, було засноване на невдало вибраній місцевості, без належного дослідження її кліматичних умов. У безпосередній близькості від Херсона були розташовані численні болота та острови, де буйно ріс очерет. Випаровування від них були надзвичайно шкідливі для здоров’я людей. До того ж завантажені кораблі не могли підійматися угору Дніпром, а військові кораблі, які були збудовані в місті, не могли вільно спускатися річкою.

Запізно зрозумів це й Г. Потьомкін. За його наказом у гирлі Інгулу була закладена нова суднобудівна верф, яка 1789 р. дістала назву Миколаїв. Оскільки уряд був зацікавлений у швидкій розбудові нового міста, то переселив до нього ремісників із різних регіонів імперії, у тому числі й 5 тисяч майстрів та 13 тисяч їх сімей із Херсона. Розвиток міста тривав досить високими темпами, і з 1793 р. Миколаїв набув значення основного центру суднобудування Чорноморського флоту.

З 1794 р. зросла й адміністративна значущість міста: сюди із Херсона була переведена Канцелярія та головне командування Чорноморського флоту, яке очолював М. Мордвинов. За його ініціативою були засновані артилерійське училище, кадетський корпус та училище корабельної архітектури. Ці навчальні заклади мали готувати кадри для армії та новоствореного флоту, з інтересами якого була тісно пов’язана господарська діяльність міста. Про це свідчать і реконструкція старої та будівництво нової верфі.

На короткий проміжок часу (1802—1803) Миколаїв став навіть губернським містом. Упродовж першої половини XIX ст. провідне місце в його економіці посідала промисловість. Торгівля була переважно внутрішньою і здійснювалась для потреб каботажного судноплавства.

Австрійський вчений і мандрівник Бальтазар Гакет, який відвідав Миколаїв 1797 р., визнав його найкращим містом Південної України. Він описав широкі вулиці, гарні площі та будівлі, адміральські будови, які разом із верф’ю займали значну територію.

Посилена увага уряду до розвитку Миколаєва спочатку негативно позначилась на долі Херсона. Позитивні зміни там розпочалися лише з 1803 р., коли губернське управління було переведено до Херсона і він став адміністративним центром губернії. При цьому зберігалася тенденція до промислового розвитку міста. 1806 р. тут почала діяти купецька верф торговельного суднобудування. Вона стала найбільшим підприємством цивільного суднобудування на півдні імперії, де щорічно спускалось на воду від 20 до 30 суден. За рахунок прибутків від продажу вина (Херсон у 1805 р., як і всі міста Південної України, дістав право на торгівлю вином) місту відпускалось 50 тис. крб, за які планувалось збудувати набережну пристань, школи та лікарні.

Наявність торговельного флоту давала можливість для активізації зовнішньої торгівлі й викликала нагальну потребу у подальшому будівництві нових торговельних міст. До того ж низка причорноморських і середземноморських країн виявили зацікавленість у торгівлі з Росією. Встановити торговельні відносини з нею прагнули Франція, Португалія, Італія, Іспанія, Туреччина та інші країни. Тож потреби економічного життя обумовили розбудову причорноморських портів, насамперед Одеси, Таганрогу, Євпаторії та Феодосії.

В історичній літературі вже традиційною стала версія, що головний порт на Чорному морі, за указом Катерини II від 27 травня 1794 р., мав бути побудований на місці фортеці Хаджибей, враховуючи її вигідне положення та глибоководність бухти, що майже не замерзала взимку. Насправді ж для Хаджибея в планах імператриці відводилось більш ніж скромне місце — фортеця з невеликим грецьким поселенням Тираспольського повіту Вознесенської губернії. Катерина II надавала Одесі значення головного морського порту регіону, який простягався між Південним Бугом і Дністром, де конкурентом Одеси міг бути лише Очаків. Про жодну перевагу або навіть порівняння з Херсоном, Миколаєвом, Севастополем та іншими містами в планах цариці та її оточення не могло бути й мови. Відповідно, й кошти на будівництво, порівняно з іншими портами, були зовсім незначними. Неабияку роль у подальшому розвитку Одеси відіграв той факт, що місто мало свої давні торговельні традиції, які давали перспективи для зовнішньої торгівлі. Навіть сам генерал-губернатор та фаворит Катерини II П. Зубов підтримав ідею будівництва порту в Хаджибеї. Ним був підписаний рапорт на ім’я імператриці з проханням виділити 2 061 200 крб на здійснення першочергових робіт, але надано було лише 1 993 025 крб. Проте й цю суму не було сплачено — в останні три роки правління Катерини II (1794—1796) виплатили лише 400 000 карбованців.

У сучасній історіографії відбувається активна дискусія стосовно дати виникнення міст Південної України, зокрема Одеси. Так, Ю. Мицик піддав різкій критиці так звані «ювілейні» твори дослідників XIX ст. як спробу фальсифікації «віку південноукраїнських міст». Посилаючись на джерела, він висловлює думку, що Одеса (Хаджибей) нараховує близько 600 років.

Одеський дослідник О. Болдирєв розцінював ювілей Одеси як певну умовність. Указ Катерини II від 27 травня 1794 р. він вважав юридичною підставою для будівництва в реальному населеному пункті Гаджибей, заснованому в 90-х роках XIV ст., військової гавані та купецької пристані. Рескрипт має діловий характер, і в ньому не йдеться про урочисте заснування міста, що неодмінно сталося б, якби з ним пов’язували сподівання на велике майбутнє. На основі документальних матеріалів автор доводить, що місто Одеса нараховує понад 600 років.

Т. Гончарук, досліджуючи історію Хаджибея (Одеси) в період з 1415 по 1795 рр., дотримується думки, що, незалежно від дискусій науковців, 400-річна історія Хаджибея, чим би вона не була — «передісторією» чи першим найдовшим періодом минулого міста, є досить незвичайною і насиченою масою цікавих подій. Спираючись на потужну джерельну базу, він переконливо доводить, що місто бере свій початок 1415 р., а 1795 р. воно дістало назву Одеса. Вірогідним автором цієї назви Т. Гончарук вважає статс-секретаря Катерини II Андріана Грибовського. Інші версії, які пропонували в історичній літературі (легенди про те, що назву Одесі дала сама Катерина II, припущення, що до цього була причетна Російська Академія наук тощо), не були підтверджені опублікованими документами.

На сучасному етапі, в умовах розгортання дискусії стосовно віку Одеси, значна кількість науковців підтримує точку зору про початок історії міста з 1415 р. Ця версія здобула свою підтримку у Верховній Раді України, про що свідчить Постанова від 11 лютого 2015 р. (№ 184-VIII) про святкування ювілейної дати «600 років від часу першої писемної згадки про місто Одесу (1415)».

Після проголошення Хаджибея містом (1794) розпочався період його активної розбудови. Тут планувалося будівництво воєнної гавані та купецької пристані, щоб відкрити вільний вхід торговельним судам, у тому числі й іноземним. План міста й пристані був вдало розроблений інженер-полковником де Воланом та інженер-полковником Андрієм Шостаком. Для покращення адміністративного управління та активізації торгівлі в Одесі, як і в інших портових містах, 1803 р. була введена посада градоначальника, на яку був призначений генерал-лейтенант де Рішельє. Згідно з рескриптом Олександра І від 30 січня 1803 р., йому підпорядковувалося усе господарське життя Одеси, фортифікаційні та портові споруди, митниця й карантин. Він мав не лише удосконалити управління містом та забезпечити справедливе судочинство, але й сприяти збільшенню чисельності населення, у тому числі й за рахунок іноземних купців, які володіли капіталом для подальшого розвитку торгівлі. Розвиток міста супроводжувався швидким зростанням населення. Якщо 1793 р. у Хаджибеї налічувалося лише 10 дворів, де проживало 22 особи, то 1795 р. кількість жителів Одеси становила вже 2 349 осіб, 1797 р. — 3 153 особи, а 1803 р. вона зросла до 9 000 осіб. При цьому облік населення не можна назвати досконалим. Наприкінці XVIII ст. близько 1/3 всього населення становили іноземці та жителі без паспортів, які не були прописані в місті. Протягом літа й осені тут проживала значна кількість тимчасових робітників, яких вабила високооплачувана робота в порту. У 1815—1820 рр. за перевезення товарів із порту на склад візник отримував 5—6 крб на день, що більше ніж у 4 рази перевищувало звичайний щоденний заробіток в інших містах. Тож не дивно, що з квітня до жовтня населення Одеси збільшувалося на сім, а іноді й на десять тисяч осіб.

У період адміністративної діяльності де Рішельє Одеса здобула міжнародну значущість. Дослідник А. Скальковський вважав це безпосередньою заслугою градоначальника. Його курс на введення вільної торгівлі в місті та впорядкування фінансових зборів у порту давали кошти на будівництво портових споруд. Завдяки клопотанням де Рішельє імператор дозволив безмитне зберігання імпортних товарів в Одесі протягом 1,5 року. У місті були, відкриті банк, біржа, страхова компанія, комерційний суд та митниця. Все це сприяло розвитку міжнародної торгівлі та зміцненню зв’язків із Іспанією, Італією та Близьким Сходом. За досить короткий проміжок часу Одесі вдалось випередити такі порти, як Херсон, Єнікале та Севастополь, а згодом — Євпаторію і Таганрог. Протягом 1813—1815 рр. торговельний обіг лише із Францією та Іспанією становив 10 млн крб.

Додатковим поштовхом для розвитку міста стали нові пільги, які Одеса здобула на початку XIX ст. Рескриптом Олександра І від 24 січня 1802 р. на 25 років поновлювалася десятирічна пільга, дарована місту Катериною II. Одеса назавжди звільнялось від військових постоїв, а 1/10 частину митних зборів спрямовували на утримання гавані. Через рік новий указ давав право 1/5 частину (замість попередньої 1/10) митних зборів використовувати для будівництва молу.

Активізації зовнішньої торгівлі сприяло проголошення 1817 р. режиму порто-франко в Одесі, який фактично почав діяти із серпня 1819 р. Він передбачав право безмитного ввезення товарів з-за кордону, їх зберігання і продаж без оплати мита в цій зоні. Це відповідало інтересам одеських купців й усіх, хто був пов’язаний з експортом сільськогосподарської продукції. Упродовж 1824—1847 рр. з Одеси було вивезено 44 млн четвертей пшениці, що становило 54 % її експорту з Росії. До європейських країн вивозили також ячмінь, жито, овес і значну кількість вовни. Одеса стала головним портовим складом товарів, які доправляли із Близького Сходу і Кавказу в Польщу та Австрію, забезпечивши собі таким чином важливе місце в імпорті предметів розкоші. Важливою подією в місті стало відкриття 1818 р. відділу Комерційного банку з початковим капіталом три мільйони карбованців, який обслуговував купців не лише усього південного регіону, але й Москви.

1848 року одеський порт прийняв 913 закордонних суден і відправив 908. Серед предметів імпорту загальною вартістю 10 373 360 крб переважали: ліки, папір, галантерейні товари, вина, кава, ладан, метал, тютюн, оливкова олія. Експортували здебільшого зерно, вовну, канати, віск, шкіру, олію, пеньку, ікру, сало, свічки, льон, коноплю та іншу продукцію на суму 19 210 605 крб. Тож у середині XIX ст. Одеса впевнено закріпила за собою статус головного причорноморського порту, який за рахунок збільшення пропускної здатності і товарообігу став значним центром європейської торгівлі. 1853 р. вона змогла прийняти уже 1480 суден, які привезли вантажів на суму 7 843 428 крб., а вивезли — на 27 640 259 крб. За розглянуті п’ять років відбулося значне зростання експорту товарів, причому 4/5 всієї суми становила хлібна продукція.

Значну роль в економічному житті міста і краю відігравала Одеська біржа, яку було відкрито 30 жовтня 1796 р. Правове регулювання її діяльності відбулося 1848 р. після затвердження «Правил для Одеської біржі» і створення Біржового комітету. Вона поширила сферу свого впливу на всі чорноморсько-азовські порти, була пов’язана з багатьма економічними центрами Росії, забезпечувала надання зарубіжних кредитів місцевому купецтву. Хоча, протягом першої половини XIX ст. біржа зберігала характер товарної, банківські операції її були значними, досягаючи в середині 40-х рр. суми 20 млн крб сріблом.

Одеса стала важливим фінансовим центром у регіоні, де виникла і розвивалась банківська справа. Банківські контори були представлені здебільшого торговими домами, які поєднували торгівлю з банківським підприємництвом.

Місцевий ринок поступово долучався до системи всеросійського та світового ринків, а вигідне розташування порту — неподалік від гирл Дністра, Південного Бугу та Дніпра — дозволяло отримувати товари з багатьох губерній України та Росії. До того ж підвозити їх можна було і суходолом, за допомогою гужового транспорту, який відігравав важливу роль у перевезенні вантажів у дореформений період.

Іноземні мандрівники, які відвідали Одесу на початку XIX ст., були вражені швидким розвитком молодого чорноморського міста. Це відзначали у своїх спогадах німецький вчений А. Гакстгаузен та американський мандрівник Дж. Л. Стефенс. Вони змушені були визнати, що Одеса за темпами свого розвитку випередила навіть міста США, які за цими показниками тримали пальму першості у світі.

Колонізація Придунайського краю

Одними з перших значних контингентів українського і російського населення, яке оселилось у пониззі Дністра та Придунайських землях на початку XVIII ст., були запорозькі та некрасівські козаки, протягом наступних десятиліть тут осідають селяни-утікачі, солдати, полонені. Їх поява у Придунайських землях пов’язана перш за все з внутрішньополітичними подіями на території сусідніх з ними українських, російських та інших територій.

Як відомо, після поразки під Полтавою 27 червня (8 липня) 1709 р. І. Мазепа разом з кошовим отаманом К. Гордієнком і запорожцями перейшли до Молдавії в м. Бендери. Після смерті І. Мазепи, значна частина його прибічників у 1710—1711 рр. опинилася не лише в Бендерах, але й в нижньодунайських містах Кілія і Рені. Кількість козаків, які пішли з Мазепою, можна вважати незначною, попри всі спроби наступника Мазепи, П. Орлика, збільшити її. Після краху політичних і військових планів останнього понад 550 осіб його прибічників повернулось із Бессарабїї в українські землі. Незважаючи на це, з Орликом залишалось чимало козаків. Підтвердженням цього є слова російського посла І. Неплюєва, який у жовтні 1734 р. проїжджав через Буджак: «У селі Каушанах, у 4-х годинах за Бендерами, знаходиться Орлик, де він з усією своєю розбійницькою станицею квартиру має, вона має 100 або 150 чоловік, а кажуть, що цього літа при ньому тих „неробів“ до 700 зібрано, але розбіглися».

Розміщення на початку XVIII ст. Олешківської Січі на території, підвладній Криму, призвело до того, що виходи козаків на заробітки — «аргатування» — у пониззя Дністра і Дунаю стали звичайним явищем, що, безумовно, сприяло детальному знайомству і переходу українців і росіян на територію нижнього Подністров’я і Придунайських степів. Запорозька сірома продовжувала великими ватагами виходити на промисли у турецькі володіння і під час існування вже Нової Січі. Київський генерал-губернатор, вимагаючи від кошового припинити виходу козаків на аргатування, підкреслював у квітні 1755 р., що «по розкритті води значна кількість запорозьких козаків пішла і водним шляхом попливли в турецькі землі для рибного лову».

Дослідники не раз звертали увагу на той факт, що на початку XVIII ст. помітним стає проникнення слов’янського населення в Придунайські землі із сусідніх з ними територій. Мова йде про українське і російське населення, яке не було пов’язане із козаками. Серед них були вихідці з різних прошарків суспільства, кожний з яких мав свої підстави для втеч: солдати, міщани, селяни та інші. У документальних матеріалах вони названі: «піддані російські, які зайшли в володіння Туреччини і Молдавії», «піддані колишнього Польського королівства», вихідці «цесарські», «австрійські», «Римської імперії», «Німеччини», «уродженці Турецьких областей». Такі назви мають суто формальний характер, що пов’язано із назвою місць походження. Всі ці українські і російські вихідці нічим, по суті, не відрізнялись один від одного і навіть від українських козаків, являючи собою зазвичай таких самих селян-утікачів. Специфічну групу становлять лише «уродженці Турецьких областей», більшість з яких були дітьми українських селян-утікачів, які декілька десятків років тому зайшли в турецькі володіння.

Появі такої категорії, як «піддані російські, які зайшли у володіння Туреччини і Молдавії», сприяла, зокрема, Російсько-турецька війна 1735—1739 рр. Мобілізація і такі тяжкі умови призводили до втеч із різних частин армії до Литви, Польщі і Бессарабії. Граф X. А. Мініх змушений був видавати численні накази про боротьбу з дезертирством солдатів, які особливо посилилися у 1738—1739 рр., коли російська армія стояла на Дністрі. Тут російська армія змушена була повернути назад, тому що на протилежному боці стояла сильна турецька армія і поширювалась епідемія чуми. Під час відступу російську армію переслідували татари, внаслідок чого вона втратила полоненими до 10 тис. осіб. Буджаки протягом усієї війни проводили військові дії з регулярними частинами російської армії і запорожцями безпосередньо на території Бессарабії, здійснювали набіги на прикордонні українські землі, грабуючи і забираючи в полон місцеве населення. Інколи людський «ясир» вдавалося відбивати. Так, 1736 р. донські козаки відбили 7 тис. полонених, взятих з українських земель, але все ж таки частина полонених залишилась у буджацьких ногайців. Захоплених запорожців ногайські феодали часто продавали в рабство або примушували працювати у своїх господарствах. У 1722—1723 рр., під час придушення повстання буджацького султана Адиль-Герая, кримський хан Менглі-Герай захопив понад 1500 запорожців, яких «у Білгородщину на каторги запродали».

Через два роки після завершення війни російський уряд оголосив про вільне поселення у задніпровських районах «для кращого тих великоросійських і малоросійських людей із-за кордону виклику». Внаслідок цього протягом 1741 р. із Польщі і Задністров’я вийшло 195 родин колишніх утікачів.

Протягом 40—60-х рр. XVIII ст. проникнення українського населення в пониззя Дністра і Придунайські землі тривало, хоча і не настільки інтенсивно, здебільшого за рахунок утікачів з Росії та Польщі, а також тих, хто виходив «в турецькі кордони» на промисли. Цьому сприяла відносна стабілізація міжнародної ситуації в регіоні. У 1760—70-ті рр. зростання чисельності українського і російського населення в Придунайських землях відбувається також за рахунок вихідців з українських територій Росії та Польщі. Значною мірою до цього спричинилася російсько-турецька війна 1768—1774 рр., Коліївщина і боротьба проти польських конфедератів.

Майже одночасно спостерігається найбільший вихід козаків у Придунайські землі внаслідок зруйнування Запорозької Січі у 1775 р. У перші роки після зруйнування Січі запорожці, ймовірно, ще не мали власної організації, були розкидані по рибних промислах Очаківщини, Подністров’я, нижнього Дунаю. Російська імперія вживала до козаків здебільшого тактику «приватних запрошень», не ставлячи офіційно перед султаном питання про повернення козаків. Російський уряд обіцяв запорожцям, які погодяться повернутися, не розглядати їх як злочинців, а ставитися як до таких, що вийшли на промисли. Проте реальних наслідків щодо цих пропозицій не було. Навпаки, колишні запорожці переходили кордон з Російською імперією і агітували селян, колишніх козаків, солдатів переходити до них. Агітація подібних «вожаїв» давала значні результати. Вже 1778 р. російські розвідники, які побували в турецьких землях, повідомляючи про місця зосередження задунайських запорожців, зазначали, що число останніх «час від часу збільшується, більшою частиною з російської території, з колишнього Запорожжя, що зараз Слов’янська і Херсонська провінції, також і з того боку Дніпра, що тепер під Азовську губернію відійшла». Агітація задунайських емісарів дістала сприятливе підґрунтя в селянському середовищі, враховуючи цілком природне прагнення селянства до позбавлення від кріпацької неволі.

У вересні 1778 р. полковник Рєпнінський повідомляв про те, що турецька влада має намір створити на Дністрі Січ, для чого «місце визначене між Бендерами й Аккерманом», але до реального заснування Січі як автономної організації справа не дійшла. Тяжкі умови, у яких опинились задунайські запорожці, а також низка заходів російського уряду, спрямованих на виклик козаків у Росію (зокрема, амністія 1779 р., агітація російських агентів), призвели до того, що окремі групи задунайців почали повертатися до Росії. Справді, протягом 1783—1784 рр. до Росії повернулись понад 200 осіб. Вплинуло на виїзд козаків до Росії і оголошення про створення із колишніх запорожців «Війська вірних козаків» (на противагу «невірним турецьким» запорожцям), яке з квітня 1788 р. дістало назву Чорноморського козацького війська. Події 1783—1785 рр. зумовили серйозні зміни у ставленні султанського уряду до задунайських запорожців, оскільки створили реальну можливість виходу козаків із турецьких володінь. Останнє в умовах підготовки нової війни з Росією, для Туреччини було вкрай небажане. Запорожцям дозволялось створити власну військово-адміністративну організацію — Січ, яка мала певну автономію. Задунайський Кіш мав розміститися у Катирлезі на річці Дунавець.

Проте тут вони натрапили значний опір козаків — некрасівців, з якими нещодавно разом брали участь у російсько-турецькій війні 1787—1791 рр. на боці Туреччини. Некрасівці були донськими козаками-старообрядцями, які брали участь у повстанні Кіндрата Булавіна і після його поразки на чолі з отаманом Гнатом Некрасовим пішли на Кубань. У 40—70-х роках XVIII ст. через внутрішні суперечки та політику російського уряду вони почали переселятися на Дністер і пониззя Дунаю. У 80-х роках їхня кількість збільшується, і вони офіційно отримують дозвіл турецького султана на поселення у дунайських гирлах. Разом з ними оселялось й російське, переважно селянське-старообрядницьке населення, назване липованським або пилипонським. Активна розбудова Січі задунайцями і пов’язаний з ним перерозподіл земель як засіб для існування мав призвести до конфлікту з некрасівцями. Значення мала не лише вигідна земля у дунайському гирлі, плавні, рибні лови, не останню роль відігравали і різні релігійні конфесії запорозьких та некрасівських козаків. Доки турецький уряд не звертав уваги на стосунки між задунайцями і некрасівцями, взаємини між ними дійшли до кривавих розправ. Турецька адміністрація змушена була втрутитися і наказала задунайцям перейти в район Сеймен Ісакчинської округи (за 50 верств вище від Гірсова по Сухому Дунаю). Січі з відповідним устроєм в Сейменах не було, тому що задунайці дивились на цю місцевість як на тимчасову.

Політичні події 90-х років XVIII ст., а саме — російсько-турецька війна 1787—1791 рр., принесли нову хвилю утікачів у Придунайські землі. Дослідники відзначають протягом 1788— 1789 рр. численні втечі солдатів зі складу Катеринославської армії, що розташувалася на березі Дністра, із частин, розташованих у Запрутській Молдавії, Каушанах, Бендерах, а 1790 р. — із Приморського і Троїцького полків, дислокованих в Аккермані. Не припинялось дезертирство солдатів у Придунайські степи і після закінчення війни. Так, у 1794 р. втекла за Дністер після повстання частина солдатів із Костянтинівського і Житомирського полків, Волинської бригади (усього близько понад 850 осіб). Під час допиту одного зі спійманих утікачів з’ясувалось, що ті, хто ховався від виявлення, отримували поради від місцевих жителів, щоб «по різних місцях не вештались та російського одягу не носили, а ходили під виглядом молдаван, як одягом, так і волосся підрізали».

Поділи Речі Посполитої і, як наслідок, розподіл українських земель між Росією і Австрією сприяли появі таких груп населення, як «піддані колишнього Польського королівства», вихідці «цесарські», «австрійські», «Римської імперії», «Німеччини».

Частина утікачів, які переходили у Придунайські землі, поповнювали ряди задунайських козаків. Уже 1797 р. російський агент у Галаці П. Ренський повідомив генеральному консулу в Яссах 1.1. Северину про те, що «турецьких запорозьких військ кошовий» приїжджав до нього і під час цієї таємної зустрічі розповів, що задунайських козаків вже є близько 20 тис. і внаслідок розпочатих військових дій проти заколотників Пазванд-оглу, був надісланий один зі старшин ще збирати козаків вниз по Дунаю.

У 1803—1804 рр., поповнивши свою чисельність утікачами з України, задунайці витіснили некрасівців і заклали Кіш у Катирлезі. Рапорти російської прикордонної адміністрації і донесення російських консулів свідчать про появу в цей період у Придунайських землях численних груп задунайських запорожців. Предводитель дворянства Тираспольського повіту Туманов 10 квітня 1804 р. повідомляв херсонському військовому губернатору О. Г. Розенбергу про те, що задунайські запорожці, які брали участь у боротьбі турецьких урядових військ із заколотниками Пазванд-оглу, одержали дозвіл султанського двору селитися «по ордах татарських» в Аккерманському і Кілійському округах і по берегах нижнього Дунаю. Ці самі дані повторювались декілька разів у донесеннях інших представників російської адміністрації прикордонних районів Дністра. Кіш у Катирлезі проіснував до 1805 р. і був зруйнований турецьким феодалом Пехлеван-оглу і некрасівцями.

Нова російська-турецька війна, що розпочалась у листопаді 1806 р. за землі поза Дністром, поставила перед військовим керівництвом Росії нове завдання — залучити задунайців на свій бік. Створенням Усть-Дунайського війська царська адміністрація передбачала взяти під свій контроль місцеве українське населення, одержати додатковий військовий контингент і, спираючись на нього, завдати рішучого удару Задунайській Січі. До війська дозволяли набирати задунайських запорожців, колишніх чорноморських козаків та інші категорії українського і російського населення, які проживали в Бессарабії, Молдавії і Волощині до 1806 р. Заборонялося приймати лише підданих Росії, які перейшли кордон після початку війни. Однак не допустити проникнення у військо українських і російських утікачів з 1806 р. було неможливим. Одеський комендант генерал-майор Кобле з обуренням писав, що «в цьому війську різного звання людям чиниться набір на службу не вимагаючи про їхній стан документів, що дають змогу обрати службу. Це тим, які шукають порятунку від повинностей, а також від регулярної служби і невиплачених боргів, дуже сприяє». За національним складом у війську 73 % становили українці, 10,5 % — росіяни, 6 % — поляки, 4,3 % — молдовани і волохи, 2,3 % — болгари, 1,9 % — серби, 2 % — угорці, греки та інші. На середину липня 1807 р. у війську нараховувалося понад дві тисячі козаків.

Цікавим є те, що список походження усть-дунайських козаків дає можливість підтвердити наявність у Придунайських землях усіх зазначених вище груп українського і російського населення. Так, із турецьких запорожців 25,5 % усть-дунайців; з колишніх чорноморців — 20,1 %; з російських підданих, що зайшли за Дністер, — 28,8 %; з козаків, які народилися в Туреччині, — 8,2 %; з австрійських підданих — 6,5 %; з підданих Польського королівства — 3,8 %; сербів — 26 1,9 %; болгар — 2,3 %, інших — 2,9 %.

Масовий рух селян у Придунайські землі за «козацькою волею» викликав тривогу уряду, внаслідок чого 20 липня 1807 р. Олександр І в рескрипті на ім’я І. І. Міхельсона видав наказ припинити подальше формування війська і вжити всіх заходів щодо повернення утікачів до Росії.

Для його ліквідації на Дунай прибула спеціальна каральна експедиція на чолі з начальником Херсонської рухомої міліції генерал-лейтенантом І. О. Нікорицею. Вона повинна була заарештувати всіх утікачів та повернути їх до Росії, а колишніх задунайських запорожців і чорноморців відправити на Кубань. Частина з них перейшла за Дунай до запорожців, частина лишилася в Бессарабії і вже у 1828 р. сформувала у Придунайських землях Дунайське козацьке військо, у якому 34 % становили українці та 15,5 % — росіяни.

Після закінчення війни задунайські запорожці отримали поповнення з України і в 1812 р. вирушили на некрасівські поселення. Вони оволоділи Катирлезом, але Січ там не поновили, а пішли далі і зайняли головний центр некрасівців — селище Великий Дунавець на Георгіївському гирлі, де і заклали Січ. З 1814 до 1828 рр. саме тут існувала так звана Дунавецька Січ. За період свого існування Січ поповнювалась здебільшого утікачами з України та Росії: колишніми козаками, кріпаками, дезертирами російської армії та іншими і відіграла значну роль у процесі залучення українського і російського елементу в Придунайські землі.

Розселенню українського і російського населення у Придунайських землях сприяла політика власне Туреччини. У ній, на нашу думку, можна визначити два основних напрями. Кожен з них переслідував мету закріплення турецької влади в Придунайських землях. Перший напрям провадили офіційні установи й уряд Туреччини. Він характеризується подальшим прагненням залишити ногайців у регіоні. Другий реалізувався опосередковано, але втілювала його місцева турецька адміністрація і феодали. Він характеризується намаганням залучити й затримати усіма можливими засобами (пільги, найм, полон, переховування, продаж тощо) дешеву робочу силу в краї і, відповідно, у своїх власних господарствах. Через це досить часто місцева турецька адміністрація крізь пальці дивилась на оселення утікачів на підвладній їй території. Таким чином, вона несвідомо, але проводила політику заселення й освоєння досліджуваного регіону. Постачальником людських ресурсів, які безпосередньо освоювали землі, було українське, російське та інше населення сусідніх з При дунайськими землями територій. Так, у 1734 р. згаданий вже російський посол у Константинополі І. Неплюєв повідомляв Генеральній військовій канцелярії про те, що турецькі купці «козаків з собою в Турецьку державу вивозять і залишають». Подібні ж дані мала російська адміністрація, і 1748 р. київський генерал-губернатор на підставі повідомлень, отриманих від російських дипломатів у Константинополі, попереджував кошового М. Кондратьєва про те, що «і в теперішні недалекі часи працівників в Аккермані і в Кілії багато, яких безперестану продають».

Російська влада намагалась повернути своїх підданих, але ханський уряд, і особливо буджацький серакієр, всіляко саботували виконання угод про взаємне передання утікачів і полонених. У квітні 1742 р. російський посол у Константинополі Вешняков у меморії султанському уряду зазначав, що хоча кримський хан і запевняв, що всі полонені повернені, проте агент посольства В. Пушкарьов «сам багато сотень в усіх містечках... бачив». Про ці обставини повідомляв Вешняков і київському генерал-губернаторові у травні 1743 р. У донесенні про відправлення із турецьких кордонів полонених він писав про «великі складнощі в тому краї від Аккермана до кордонів полонених виручати, бо там татари надто мало султанських наказів слухають».

Слід зауважити, що турецький уряд, прагнучи закріпити за собою південні степи і послабити російські кордони, інколи теж видавав офіційні розпорядження щодо проведення політики освоєння Буджака і для залучення на ці території населення із прилеглих країн. Осавул В. Решетов, який побував в Очаківському степу і Придністров’ї, повідомляв у березні 1761 р. до Київської губернської канцелярії про те, що місцевій турецькій адміністрації «доручено про поселення тої землі головне піклування мати». Вихідцям оголошувались «вигоди і полегшення в податях з установленням корисних розпорядків». З цієї причини, повідомляв В. Решетов, «більшою частиною селяться там утікачі малоросійських слобідських полків, з Новоросійської губернії та із Польської України» і «народ зі згаданих сторін сильно туди сходиться, і селища ними дуже збільшились й вони безперестану прибавляються».

Незважаючи на численні конвенції та угоди, укладені вже в другій половині XVIII ст. між Росією і Туреччиною щодо повернення утікачів, вони не виконувались повною мірою. Попри подібні протести російських дипломатів, турецька прикордонна влада продовжувала приймати російських утікачів.

Специфічну політику проводила Туреччина і Кримське ханство щодо запорозьких козаків. Запорожці отримали згоду урядів цих держав влаштувати Олешківську Січ у пониззі Дніпра, а згодом і Задунайську Січ у пониззі Дунаю. Приймаючи козаків на свої землі, Османська імперія послаблювала позиції Росії на півдні і завдавала удару її міжнародному авторитету як православної країни. Крім того, перша отримувала серйозну військову силу, бойові якості якої були загальновідомі. З іншого боку, Туреччина не могла не враховувати постійного тиску з боку Росії в питанні переселення запорожців подалі від її кордонів. Проте в умовах віддалених і погано контрольованих територій, натрапляючи на протидію як самих запорожців, так і місцевої турецької адміністрації, зацікавленої в експлуатації по суті безправних утікачів, вона так і не зуміла домогтися повної реалізації власних розпоряджень. Як про загальновідомий факт І. Катаржі 1801 р. писав про те, що «поза межами Росії, турецького володіння в округах Хотина, Бендер, Білгорода, Кілії, Ізмаїла, Браули, Сілістрїї, Журжі і в князівствах Молдавії, Волощини... перебуває чимала кількість солдатів-утікачів та інших підданих, як казенних, так і поміщицьких... і по цей час дезертирують ще з Росії і навіть деякі із родинами».

Зв’язки з Придунайськими землями значною мірою сприяли активізації процесу проникнення українського і російського населення в Буджацький степ, але ще більше сприяла цьому процесу і можливість використання багатих природних ресурсів краю.

Численний склад українського і російського населення Придунайських земель дослідники визначають по-різному. Це питання дуже складне, тому що в другій половині XVIII — на початку XIX ст. спеціальних переписів україно-російського населення на територіях, що нас цікавлять, не проводилось. Перепис 1772 р., проведений у Молдавії російською адміністрацією, як і перепис 1803 р., не враховував населення Придунайських земель, які на той час належали Туреччині. Переписи зазвичай взагалі не визначали національного складу, і лише інколи можна побачити поряд з прізвищем примітку «рус». У той самий час дані 1810 р. і 1812 р. не можуть служити орієнтиром для визначення чисельності населення в цих районах до початку російсько-турецької війни 1806—1812 рр. За роки війни населення різко зросло через перехід сюди задунайських переселенців. З іншого боку, значна кількість людей, які тут проживали, після приходу російських військ мігрувала за Дунай.

Слід зазначити, що далеко не всі, хто перейшов дністровський кордон і вийшли в Придунав’я і Добруджу, осіли тут назавжди. Багато хто виходив лише на заробітки і чумакування. Значним був відсоток і утікачів, які, перейшовши російсько-турецький кордон, незабаром повертались до Росії для того, щоб скористатися пільгами закордонних вихідців і таким чином позбавитися від поміщицького гноблення і одержати земельну ділянку. Наявність полонених у ногайських кишлах Буджака також не може бути достатньою підставою для врахування їх як осілого населення, оскільки кочовий спосіб життя буджаків не створював сприятливих умов для виникнення постійних поселень.

Наведені дані не можуть служити й джерелом для визначення чисельності українського населення у районах, що нас цікавлять, у будь-яких абсолютних цифрах. За підрахунками А. Скальковського, у середині XVIII ст. у Бессарабії перебувало близько 10 тис. українців. А. Бачинський у При дунайських землях на межі XVIII—XIX ст. визначив українсько-російське населення в кількості 20 тис. осіб. В. М. Кабузан вважає ці дані перебільшеними, тому що, за матеріалами 1818 р., на цій території враховано лише 24 тис. українців і росіян.

Після приєднання 1812 р. до Російської імперії Придунайських земель, більшість території яких займали Аккерманський та Ізмаїльський повіти, процес колонізації тривав. У першій половині XIX ст. сільське населення Аккерманського й Ізмаїльського повітів становили українці і росіяни, які проживали тут уже в XVIII — на початку XIX ст. Протягом 1812—1820 рр. до казенних палат різних губерній від селян у великій кількості надходили прохання про виїзд на територію Придунав’я. У червні 1812 р. Державна Рада розглядала подання про переселення селян слободи Липець Харківської губернії до Аккерманського повіту, із них 236 селян перейшли до с. Гура-Роша. Селяни с. Михайлівський Колодязь Курської губернії отримали дозвіл оселитися на березі озера Китай, в урочищі, де до цього часу вже жили українці. Однак у більшості випадків міністерство фінансів відмовляло селянам, мотивуючи це нерозмежованістю земель та відсутністю дозволу влади, тож до середини 20-х років XIX ст. приток селян, санкціонований владою, мав випадковий характер.

Селянські заворушення в Росії 20—30-х рр. XIX ст. прискорили вирішення питання про переселення частини селян з українських і російських губерній до Придунав’я. 1823 р. в урядових колах обговорювали проект намісника Бессарабської області графа М. С. Воронцова про заселення території селянами із внутрішніх губерній. У лютому 1824 р. він був затверджений як положення Комітету міністрів «Про влаштування в Бессарабській області 20 тис. казенних селян з внутрішніх губерній». За цим Положенням передбачалось оселити по п’ять тисяч селян з Чернігівської, Полтавської, Орловської, Курської губерній. Згодом через велике прагнення селян було дозволено переселення з Харківської, Таврійської, Тамбовської, Рязанської, Тульської, Калузької губерній.

Оселяли їх переважно в Аккерманському, Ізмаїльському і Бендерському повітах. Поміщики не бажали відпускати своїх селян у нові райони, тому переселення проводилось переважно з казенних земель. З 1826 р. до другої половини 30-х років прибув основний контингент переселенців і освоївся на нових місцях. Проте подальше влаштування селян було призупинено через оселення «задунайських переселенців» та Дунайського козацького війська і продовжено за декілька років. На 50-ті роки XIX ст., згідно з положенням, перейшло усього 10 тис. селян. Тяжкі умови переселення, погане фінансування (23 крб. 50 коп. асигнаціями на родину), недбала організація переселення, а також незвичні кліматичні умови та господарська система сповільнювали освоєння території переселенцями.

Українські переселенці з різних губерній разом з іншими улаштовувались на місцях старих татарських, ногайських поселень чи на нових ділянках або підселялись до вже наявних населених пунктів. Нарівні з легальним офіційним переселенням поповнення державних селян йшло через тих, хто з’являвся без виклику, тобто селян-утікачів або інших не задоволених своїм становищем елементів. Більшість з них прибувала із сусідніх Херсонської та Подільської губерній. Згодом утікачі прибували також з Полтавської, Таврійської, Катеринославської, Чернігівської губерній, переходили Дністер, Дунай або Прут. Вони приєднувалися до інших переселенців під чужими прізвищами, засновували разом з ними нові села та хутори, будували землянки, заводили господарство. Політика російського уряду щодо утікачів була суперечливою. З одного боку, місцева влада зобов’язана була їх видавати і висилати на колишні місця проживання, карати тих, хто їх прикривав; з іншого, якщо вони мали господарства і родини, тобто «міцно осіли», їх чіпати заборонялось. За 20 років (1835—1854) з Бессарабії вислали 48 тис. осіб, серед них лише з Придунайських земель 6 тис. українців. Переслідування утікачів призводило до переходу їх за Дунай або інший кордон і негативно впливало на міжнародну політику Росії на Балканах. Вочевидь, тому протягом першої половини — середини XIX ст. уряд видав значну кількість наказів різних рівнів, у яких частина утікачів легалізувалась на місцях проживання. Утікачів з Молдавії та Галичини не видавали зовсім, а розселювали у містах і казенних селах.

Внаслідок різних шляхів й заходів заселення національний склад Придунайських земель став полінаціональним. Провідними групами населення тут були молдовани, українці, болгари. Так, на території Аккерманського та Ізмаїльського повітів у 1819 р. сільські жителі становили: 17,5 % — українці, 34,2 % — молдовани, 21,1 % — болгари та гагаузи, 9,1 % — росіяни, некрасівці, старообрядці, а вже у 1827 р.: 19,4 % — українці, 33,5 % — молдовани, 22,7 % — болгари та гагаузи, 9,4 % — росіяни. 1897 р. національний склад залишався майже таким самим: 20.8 % — українці, 30,5 % — молдовани, 18,2 % — болгари та гагаузи, 8,6 % — росіяни. Аналізуючи наведені дані, можна говорити про те, що протягом XIX ст. кількість українського, російського, болгарського населення повільно, але зростала, а вага молдавського, відповідно, зменшувалась, проте всі ці національні групи залишалися основними. У той самий час дані показують, що територія цих повітів заселялась декількома національностями одночасно, і серед них провідну роль відігравали українці. Таким чином, протягом XIX ст. у Придунайських землях проживала четверта частина українського населення усієї Бессарабії — 25—26 %, за компактним розселенням тут вони становили одну з провідних груп — 17—20,8 %.

Станом на 1897 р., в Аккерманському і Ізмаїльському повітах уродженці українських територій становили 75,1 % від усіх уродженців Європейської Росії і усього 5,5 % від усіх жителів повіту. 89,7 % жителів вважали себе вже місцевими уродженцями, 6 % — уродженцями інших повітів Бессарабії, 2.8 % — інших губерній та 1,5 % — інших держав. Серед останніх переважали уродженці Туреччини та Болгарії. Таким чином, вже наприкінці XIX ст. у Придунайських територіях місцеве українське і російське населення становило переважну більшість уродженців.

Цікавим і в той же час показовим є формування чисельності українського й російського населення в містах Придунайських земель: Аккермані, Ізмаїлі, Кілії, Рені. Це дає можливість простежити важливий процес переходу сільського населення до міста. Так, на 1808 р. був складений російською адміністрацією перепис жителів Аккермана. Автори перепису поділяли все населення на «корінних» жителів і «сторонніх». Категорія «сторонніх», у свою чергу, поділяється на «тих, хто давно зайшов», тобто до вступу у грудні 1806 р. російських військ в Аккерман, і тих, хто оселився у місті після цієї дати. Слід зазначити, що подібний розподіл досить умовний, оскільки значна кількість осілих у місті після 1806 р. була «тими, хто зайшов давно» в Бессарабію і проживав в околицях Аккермана по 8—10 років. Співвідношення між корінним населенням, «тими, хто зайшов давно», і тими, хто зайшов протягом 1806—1808 рр., відповідно 66 % і 34 %. Останні переходили здебільшого із селищ Аккерманського — 39 % і Кілійського повітів — 11 %, Херсонської губернії — 4,5 %, північних районів Молдавії — 17 % й із-за Дунаю — 2%. Родини, які оселились в місті до 1806 р., прибували з північних районів Молдавії, «колишнього Польського королівства» — 1 %, Австрійської імперії та Тираспольського повіту — 9 %. У національному плані родини розподілялись так: вірмени — 38 %, греки — 21 %, українці — 13,3 %, молдовани — 7,5 %, болгари — 5,8 %, євреї — 5,2 %. До останніх 9,2 % належали росіяни-старообрядці (пилипони), цигани, поляки. Дані, наведені В. М. Кабузаном за 1818 р., взагалі не відзначають наявність у місті українського населення: 43 % — росіян, 18 % — молдован, 9 % — болгар, 30 % — інших національностей. Ймовірно, кількість українців була підрахована разом з російським населенням міста, що часто трапляється в статистиці XIX ст. На нашу думку, наведені дані не можуть свідчити про відсутність українців у місті взагалі. Наявні матеріали дозволяють встановити чисельність і склад українців станом на 1819 р. Так, за переписом міста 1819 р., усе населення Аккермана становило 1085 родин, 2836 чоловіків і 2259 жінок. З них більшість — 52 % (560 родин і 130 бурлак) — українці, 9 % (95 родин) — росіяни. Інше населення становили 16 % — молдовани, 9 % — вірмени, 6 % — греки, 4 % — євреї і 4 % — болгари. У багатьох українських родинах жили неодружені брати господарів шлюбного віку, від 20 до 45 років. Це може свідчити про штучне формування подібних родин. Такі випадки помітив один із місцевих чиновників, зазначаючи, що серед українських родин «в Аккермані часто траплялись родини, у яких батько був за зовнішнім виглядом молодшим від своїх дітей або молодші брати старіші, ніж старші: ясний доказ тому, що ці родини складались з осіб, пов’язаних між собою не родинними стосунками, а однаковим бажанням приховати своє походження, прийнявши ім’я померлого члена родини». На жаль, за переписом 1819 р. неможливо встановити походження тієї чи іншої родини або особи.

Подібні процеси спостерігаємо і в місті Ізмаїлі. Протягом квітня—серпня 1811 р. на поселення в Ізмаїлі претендувало 562 родини, 1386 чоловіків і 979 жінок. Більшість з них вважалися «сторонніми» — 95,3 %, і лише 4,7 % під час опитування показали, що раніше проживали в Ізмаїлі, але після того як розпочалися воєнні дії, втекли. При цьому 19 % «сторонніх» родин потрапили до Молдавії та Бессарабії з інших територій до початку російсько-турецької війни 1806—1812 рр., тобто у 1770—1805 рр., а більшість перейшли вже під час війни — 81 %. Вихідці власне з території Молдавії та Подунав’я становили всього 10 %, інші були з різних територій України, Росії, Білорусії, Туреччини, Австрії. За національною ознакою 42 % родин були українські, 17 % — турецькі, 12 % — некрасівські, 10 % — російські, 7 % — пилипонські, 6,5 % — молдавські, 4 % — болгарські, 1,5 % — вірменські, грецькі та циганські.

Українські жителі становили більшість тих, хто бажав оселитися в Ізмаїлі, — 556 чоловіків і 318 жінок. В основному 85,6 % з них до квітня—серпня 1811 р. «наймитували» в молдавських і бессарабських населених пунктах, у яких опинились з різних територій України, і лише 11,5 % цих людей були «корінними» жителями Молдавії та Бессарабії. Значний відсоток українського населення становили вихідці з Правобережної — 49,6 % і Південної — 28,5 % територій України. Слід зазначити, що третина українців, які перебували на території Молдавії та Бессарабії, були в минулому поміщицькими селянами.

Цікавим фактом є відсутність у документі українського населення з-за Дунаю, при цьому родини некрасівців були, навпаки, виключно з правого берега річки. Поясненням такому факту може бути стабілізація ситуації в Задунайській Січі, що призводила до міграції українського населення з російської території, а не навпаки, і, відповідно, втрата некрасівцями своїх місць проживання за Дунаєм. Некрасівська громада, що оселилася в Ізмаїлі, повністю була утворена з жителів селищ Дунавець, Катирлез, Серікіой, Караорман та інших, що були втрачені ними протягом 1804 — 1812 рр. на користь задунайських запорожців.

Російське населення Ізмаїла витримало роки тривалих блукань територією Молдавії та Бессарабії. З них більшість (74 %) перейшли протягом російсько-турецької війни, 26 % — упродовж 1770—1805 рр. Здебільшого це були родини з російських губерній: Ярославської, Орловської, Калузької, Тульської, Курської, Рязанської та інших — 62,5 % і з українських територій — Київської, Подільської, Чернігівської, Херсонської та Катеринославської губерній —37,5 %. Родини пилипонів становили вихідці з традиційних старообрядницьких слобід: Фузівка, Плоське, Злинка, Куничне, Червоний Яр, Караорман та інші, 66 % до Ізмаїла перейшли протягом 1806—1811 рр.

Протягом 20-х рр. XIX ст. українська і російська громади Ізмаїла продовжувала збільшуватися як за рахунок природного приросту, так і за рахунок переселень. Зокрема, новоросійський та бессарабський генерал-губернатор писав військовому губернаторові Бессарабії, що після оголошення амністії всім російським підданим утікачам, які перебувають у «володіннях Туреччини», перейшли особи «більшою частиною — росіяни та малоросіяни, вони є утікачами, які залишили свою Батьківщину і ховалися за кордоном».

Після входження до складу Молдавського князівства українське населення розділило долю інших національностей регіону. Разом з іншими вони підлягали новим законам і правилам, разом з іншими почали переходити кордон з Росією після оголошення на початку 1860-х рр. у князівстві рекрутського набору. Відомо, що протягом листопада 1861 р. — весни 1862 р. з Ізмаїла та навколишніх сіл 3001 особа українців і росіян оселилась у Дніпровському і Мелітопольському повітах Таврійської губернії.

Відомості про населення регіону маємо станом на липень 1808 р. у м. Кілія. Жителі поділялись на «тих, хто давно зайшов», і тих, хто прибув з грудня 1806 р., коли місто було взято російською армією. Співвідношення між ними становило 56 % і 44 % відповідно. Найбільша частина населення, яка перейшла протягом 1806 — 1808 рр., була з міста Ізмаїла та селища Жебріяни Кілійського повіту — 18,6 % і 14,4 % відповідно, причому 79 % з останніх — росіяни-старообрядці. Загалом населення мігрувало з Молдавії, із Кілійського та з-за Дунаю. 18,6 % становили утікачі із Ізмаїла, облога якого тривала з грудня 1806 р. до вересня 1809 р. За національною ознакою в місті Кілія проживало 74,4 % від загальної кількості — молдован, 18,5 % — пилипонів, 2 % — греків, 3,2 % — сербів, 1,2 % — болгар, 0,3 % — українців, 0,3 % — циган. За даними румунського дослідника О. Арборе, у Кілії на 1808 р. проживало усього 478 родин. З них молдавських — 393, російських — 58 і єврейських — 27. Проте є всі підстави вважати, що кількість молдавського населення значно перебільшена за рахунок приписування до нього росіян і українців. Аналіз прізвищ молдавських родин показує, що близько 24 % із них були українського і російського походження. Слід враховувати те, що на 1806—1807 рр. припадає створення Усть-Дунайського Буджацького козацького війська, центрами формування якого були Кілія та Галац. Вже у травні 1807 р. у місті було 700 усть-дунайців. Після ліквідації війська козаки почали тікати за Дунай або розбіглися по навколишніх селищах Бессарабії. Цілком ймовірно, ці процеси стали однією з причин відсутності в Кілії українського населення.

Вже на 1817 р. Кілія являла собою місто з населенням 3500 осіб. Серед них молдован — 42 %, українців — 36 %, пилипонів — 13 %, болгар — 2,4 %, циган — 1,9 %, євреїв — 1,7 %, греків — 1,6 %, некрасівців — 1,4 %. Порівнюючи ці дані з відомостями 1808 р., можна констатувати, що протягом 1808— 1816 рр. молдавське населення збільшувалось лише внаслідок природного приросту. Російська громада поповнилася за рахунок наступних міграцій з-за Дунаю й округи та зросла приблизно на 20 %. Кількість «задунайських колоністів», тобто болгар і сербів, майже не змінилася. Більше ніж удвічі зросла грецька діаспора в Кілії. У цей час зафіксовано українське населення та декілька родин євреїв. Стосовно українців є всі підстави вважати, що значна їх громада існувала раніше 1817 р. Так, відомо, що купецьке і міщанське «малоросійські товариства» Кілії протягом 1808 —1813 рр. просили перетворити мечеть у форштадті Кілія на Покровську церкву, що і було зроблено. Мечеть була відбудована і стала соборною церквою Кілії.

Всеросійський перепис 1897 р. враховував населення в містах Придунайських земель за мовною ознакою. Україномовних жителів у містах нараховувалось від 37 % (в Ізмаїлі) до 53,7 % (в Аккермані) від усіх жителів, росіян — від 20,2 % (в Аккермані) до 35 % (в Ізмаїлі). Більшість (83,3 %) становили уродженці Аккерманського й Ізмаїльського повітів. Віковий склад господарів свідчить, що більшість (77 %) належала до працездатної, активної у соціально-господарському плані групи від 21 до 50 років.

Українське населення проживало в усіх придунайських містах — Аккерман, Ізмаїл, Кілія, Рені. Порівняно з іншими національними групами, тут вони становили найбільшу етнічну групу — 42,5 %. Це становило 63,5 % від чисельності українського населення в усіх інших містах Бессарабїї. Росіян у придунайських містах було 22,8 %, що становило 23,6 % від чисельності російського населення в усіх інших містах Бессарабії.