Лицарі Дикого Поля. Плугом і мушкетом. Український шлях до Чорного моря

Революційні події 1917—1920 рр. на півдні України

Північне Причорномор’я та Приазов’я вирізнялися соціально-економічними, військово-політичними та мовно-культурними особливостями, котрі значною мірою впливали на революційні трансформації, та тими комбінаціями вертикальних й горизонтальних зв’язків, що формували модель суспільних відносин на наступні роки. Південь України характеризувався доволі високим рівнем економічного розвитку, значною питомою вагою здебільшого обрусілого міського населення та особливо заможного селянства. Наявність Чорноморського флоту та близькість до театру військових дій на Румунському фронті сприяли накопиченню в тилу російського війська значної частини військовослужбовців, а найбільший гарнізон чисельністю 50 тис. осіб розташовувався в Одесі.

Руйнування імперських форм державного управління відбувалося не лише на рівні центральної влади, але й на місцях. Вже у перші дні березня 1917 р. при міській думі Одеси виник громадський комітет на чолі з М. Брайкевичем, що був утворений із представників Всеросійської земської спілки, Всеросійської спілки міст, Військово-промислового комітету, ряду партій та організацій. Делегував своїх представників до комітету й виконавчий комітет ради робітничих депутатів. Громадський комітет трактував себе як колективний орган контролю за роботою органів самоврядування, висловив недовіру міській управі й думі та забажав взяти управління містом у свої руки через систему комісарів.

Нові керівники самоврядних інституцій не забарилися й з першими кадровими змінами, оскільки старий контингент чиновників не викликав довіри. На підставі чуток про підготовку контрреволюційних заходів були заарештовані міський голова Одеси Б. Пелікан, його заступник Мечников, член управи Альбранд і начальник в’язниці Перелєшин. Втім, громадський комітет сприймався частиною місцевого політикуму як явище випадкове.

У Миколаєві схожа структура називалася комітетом громадської безпеки. У його складі, крім гласних міської думи, були представники військових частин, партій, громадських організацій. Незабаром були створені громадський комітет з охорони спокою і порядку в Херсоні, комітети громадської безпеки у Вознесенську, Балті, Скадовську, Очакові, Бериславі, Голті, Березівці. Повністю втратила свій вплив міська дума Бердянська. Натомість влада перейшла до громадського комітету, який опікувався усіма цивільними і адміністративними справами у місті. Мелітопольський комітет був утворений шляхом рішучих дій членів Військово-промислового комітету і ради робітничих депутатів. Вони усунули колишню цензову виборну владу від виконання своїх обов’язків й оголосили, що аж до Установчих зборів будуть утримувати владні повноваження у своїх руках.

Необхідність оновлення місцевого самоврядування виявилася очевидною, щойно розпочалася революція, тому терміново відбулися кардинальні зміни виборчого законодавства. 22 квітня під час відкриття з’їзду губернських комісарів, скликаного у Петрограді, прем’єр-міністр Росії Г. Львов повідомив присутнім, що Тимчасовий уряд розробив закони про реформу міського виборчого права, який суттєво демократизував самоврядні органи влади, а вже 16 липня світ побачило Положення про діяльність міських дум на основі нового закону. Вибори до міських дум Південної України відбулися протягом липня—серпня 1917 р. і продемонстрували домінування російських, єврейських та українських соціалістичних партій. У Херсоні гласних обирали 30 липня, а участь у змаганнях за мандати взяли 11 партій і блоків. У Миколаєві очевидну перевагу здобули російські есери на чолі з В. Костенком, який став міським головою. Схожою виявилася ситуація і в Одесі, де жоден із гласних колишньої цензової думи не потрапив до щойно обраного муніципалітету, натомість явну перевагу дістали російські есери, здобувши понад 60 мандатів. За підсумками виборів вперше до думи увійшли депутати від українського соціалістичного блоку, який посів 5-е місце у виборчих перегонах.

Падіння царизму і створення Центральної Ради, оголошення про подальшу демократизацію суспільно-політичного життя на теренах колишньої імперії, пропагування уявлення про перспективи революційних змін стали поштовхом у справі пожвавлення українського національного руху усією Південною Україною. В Одесі одним із осередків, навколо яких гуртувалася українська громада на початку 1917 р., залишалося товариство «Українська хата», але головна ініціатива щодо формування вимог політичного характеру та участі у підготовці революційного оновлення системи державної влади належала Українському керівничому комітету Одеси (УКК), створеному 4 березня 1917 р. лідерами національного руху причорноморського міста ще з дореволюційного періоду С. Шелухиним, В. Чехівським, І. Луценком та іншими (вони й становили управлінське ядро в організації).

З огляду на часовий збіг формування комітету та утворення Центральної Ради у Києві, можна зробити висновок, що появу УКК слід розглядати як миттєву реакцію політично активної частини української спільноти Одеси на падіння царату. У своєму зверненні до населення УКК закликав усіх громадян підтримати Тимчасовий уряд і запевнив, що «новий лад несе всім народам і нашій Україні волю й свободу, касуючи всяке поневолення».

Протягом першого місяця свого існування УКК організував в Одесі низку віче, перше з яких відбулося 7 березня. Затверджені на них резолюції фіксували вимоги, суголосні з політичною доктриною, сформованою теоретиками Української національної революції. Головними тезами були заклики до проголошення автономії України на федеративних засадах, республіканська форма правління, необхідність скликання губернського національного з’їзду тощо. Нарівні з УКК важливу роль у розгортанні державотворчих процесів відіграла Одеська українська військова рада, створена у квітні 1917 року. Її організатором та безальтернативним лідером став відомий у місті громадський діяч, лікар-гомеопат І. Луценко, який поряд зі своїми однодумцями доклав чимало зусиль для українізації російського війська, формування гайдамацьких підрозділів, створення молодіжної організації «Одеська Січ», одним з активістів якої став відомий у майбутньому ідеолог українського націоналізму Ю. Липа.

З різною кореляцією у часі схожі тенденції ми бачимо в інших куточках Північного Причорномор’я. У Херсоні українська громада теж гуртувалася навколо «Української хати», створеної 25 березня 1917 р., яка вже у квітні налічувала 291 особу. Головою ради товариства став М. Чернявський, а з-поміж заходів організації значилися організація мітингів, демонстрацій, літературно-музичних вечорів, лекцій, курсів української мови, видання брошур та листівок.

У Миколаєві прикметною ознакою було відчутне бракування керівних кадрів. Зусиллями лише декількох осіб на початку березня 1917 р. вдалося влаштувати мітинг для української громади міста, після чого до місцевої «Просвіти» зголосилася долучитися більшість людей, і вже 27 березня вони створили Український організаційний комітет на чолі з Б. Брояківським. Його сформували переважно активісти «Просвіти», де й засідав комітет, українських гуртків на заводах, ротах, військових кораблях тощо. Вони зазвичай читали доповіді про автономію України для військових, що перебували у лазаретах і казармах, але їхня агітація натрапляла на більш жваву контрагітацію російських політичних сил, тому не мала потрібного ефекту. 16 червня 1917 р. вказану організацію було перейменовано за одеським взірцем на Керівничий комітет, а головою обрали К. Баранівського.

Виголошені на одеському віче тези про необхідність провести український національний з’їзд у межах Херсонської губернії було реалізовано за декілька місяців, коли в Одесі протягом 28 червня — 1 липня працював згаданий форум. Він затвердив повноваження створеної ще у квітні 1917 р. Херсонської української губернської ради на чолі з В. Чехівським як репрезентанта української громади краю і визначив головні напрями подальшої роботи.

Організаційні заходи у формі мітингів були характерними і для мешканців Північного Приазов’я. Мелітопольська українська громада гуртувалася навколо директора та вчителя комерційного училища І. Бакуменка й К. Залізняка та театральної групи Глазуненка, які виступали з полум’яними промовами, закликаючи підтримати гасло автономії України. Натомість у Бердянську панували «просвітянські» тенденції, оскільки місцева «Просвіта» чисельністю близько 50 осіб на чолі з Ю. Тищенком стала головним репрезентантом українського населення міста. Рубіжною подією в консолідації національних товариств Таврії став ІІ-й губернський з’їзд українських організацій краю, котрий відбувся 27—29 серпня 1917 р. у Мелітополі. Його делегати сформували загальногубернську структуру на чолі з О. Андрієвським, а з-поміж прийнятих постанов окремо виділявся протест проти поділу України, що містив також вимогу про те, щоб Таврійська губернія увійшла до складу автономної України.

Нарівні з подіями національної революції на теренах Північного Причорномор’я спостерігалися елементи революції соціальної, яка в ментальних установках українського селянина тісно пов’язувалася з вирішенням державотворчих завдань. Одним із яскравих доказів вказаної тези стали постанови віче Ольвіополя, Богополя, Голти, скликаних у травні 1917 р. за участі близько 15 тис. осіб. У прикінцевій резолюції говорилося, що «Україна мусить мати широку національно-територіальну автономію у федеративній демократичній Республіці Російській; земля належить хліборобам і земельна справа остаточно вирішується українським сеймом».

Варто відзначити, що в південноукраїнському селі протягом тривалого часу значним впливом користувалися загальноросійські партії, насамперед есери, котрі здійснювали активну агітаційну роботу, спираючись на підтримку таких центрів, як Одеса й Миколаїв. Вони проповідували тезу, що для отримання «землі і волі» ніякої України не потрібно. Утім, така масована ідеологічна атака на зденаціоналізованого селянина не завжди давала очікуваний результат, оскільки, як стверджував один із невідомих дописувачів часопису «Народна воля», народна «<...> стихія ж говорить про щось своє, рідне, що треба, мабуть, оту Україну».

Безпосередній зв’язок національного і соціального простежувався й на прикладі мешканців Північної Таврії. Так, Павлівська волосна громада Мелітопольського повіту, віддаючи наказ своїм делегатам на повітовий з’їзд, що мав відбутися 30 червня 1917 р., висловлювала такі думки: «<...> Земля має бути у власності Українського земельного фонду, як кажуть українські соціалісти-революціонери. Крім того, наказуємо требовать, щоб Таврійська губернія була приєднана до України як маюча із населення українців, визнаючи Український Генеральний Секретаріат і Українську Центральну Раду».

Падіння Тимчасового уряду та загострення боротьби за владу в Києві наприкінці жовтня 1917 р. оприявнили потребу рефлексувати на нові загрози, що цього разу йшли від більшовицьких організацій, які нерідко асоціювалися з маргінальними прошарками суспільства. Реакцією на державний переворот у Петрограді стало створення у південноукраїнському регіоні низки революційних комітетів різного рівня підпорядкованості та структурованості, кожен з яких формувався на коаліційній основі з представників лівих й лівоцентристських партій, громадських організацій та представників місцевого самоврядування. Найбільш дієздатні з них існували під егідою Центральної Ради, а київська влада дедалі частіше стала виступати єдиною альтернативою на шляху поширення «червоної загрози». Після встановлення контролю Генерального секретаріату над штабом Одеської військової округи і подальшого проголошення УНР в межах 9 губерній, яке супроводжувалося військовими парадами у найбільших містах регіону, найближче майбутнє Херсонщини і Таврії тісно пов’язувалося з автономною Україною.

Карколомні політичні зміни, що відбувалися протягом жовтня—листопада 1917 р. посилили увагу місцевого істеблішменту не лише до проблеми кордонів Української республіки, а й до можливих мовно-культурних наслідків, які в рефлексії російської демократії дістали назву «насильницької українізації». Зокрема, 27 жовтня виступаючи на об’єднаному засіданні революційних організацій Одеси, В. Чехівський, щоб заспокоїти незадоволених, твердив, що українська влада не робитиме радикальних кроків. Але такий хід подій у свідомості значної частини місцевих політичних й культурних мезоеліт не вмонтовувався у звичну схему національно-культурних й ментальних маркерів, закріплених за імперської епохи. Тому більшість лідерів російських партійних осередків, гласних дум, публічно визнаючи право народів на самовизначення, de facto залишались у більш комфортному інтелектуальному дискурсі, a de jure не бажали опинитися під юрисдикцією Києва, оскільки побоювались найнеприємнішої, на їхню думку, справи — насильницької українізації, під якою розуміли усі можливі аспекти — політичні, культурно-освітні, мовні тощо.

Разом з тим під час вибору між двома альтернативними проектами — УНР або радянська Росія — значна частина населення схиляла шальки терезів у бік Києва. Не дивно, що протягом листопада — грудня 1917 р. юрисдикцію УНР публічно визнали міські думи Миколаєва, Тирасполя, Бердянська, а латентно інші органи місцевого самоврядування. Останні воліли уникати офіційного визнання державної правомочності України, декларуючи збереження вірності ідеї скликання Всеросійських Установчих зборів як найголовнішого інструменту вирішення політичної долі російського соціуму. У практичній площині підпорядкування дум Генеральному секретаріату відбувалося шляхом підготовки проведення виборів до Українських Установчих зборів, що стало своєрідним каталізатором лояльності щодо УНР та подекуди намаганням здобути особливий статус, що насамперед було притаманне для муніципалітету Одеси. Найбільший мегаполіс українського Причорномор’я отримав наприкінці грудня 1917 р. принципову згоду уряду УНР надати йому права «вільного міста», але більшовицьке збройне повстання 14—17 січня 1918 р. не дало змогу реалізувати його в практичній площині.

У північній частині Таврійської губернії після проголошення УНР постало питання про приєднання до неї трьох повітів — Мелітопольського, Бердянського та Дніпровського. Частина місцевих політичних, громадських та владних інституцій заперечувала можливість поділу губернії на дві частини з відмінною юрисдикцією, вважаючи претензії Києва на вказані адміністративно-територіальні утворення сумнівними, а дії Центральної Ради — узурпацією влади. Але вже 17 грудня 1917 р. у Мелітополі мав відбутися з’їзд представників трьох північних повітів з питання участі місцевого населення у виборах до Українських Установчих зборів. Під час роботи форуму 158 з 200 делегатів на пропозицію К. Залізняка проголосували за рішення підтримати Центральну Раду та взяти участь у виборах, а остаточну крапку у приєднанні вказаних територій до УНР мав поставити плебісцит.

Проте юридичні процедури по виборам і плебісциту унеможливили більшовицькі осередки, котрі від початку грудня 1917 р. активізували роботу задля встановлення своєї влади в регіоні. На відміну від Одеси, Миколаєва й Херсона, де РСДРП(б) через військово-революційні комітети організувала збройні виступи проти чинної влади, у Приазов’ї прихильники встановлення однопартійної диктатури добилися поставленої мети без використання силових методів.

Унаслідок зазначених подій у Північному Приазов’ї та Причорномор’ї парадигма революційного поступу дістала більшовицький вектор розвитку, який супроводжувався запровадженням елементів «червоного терору», намаганням ліквідувати наявну управлінську модель, розпустивши як органи влади У HP, так і структури місцевого самоврядування, характерні для імперської традиції (думи і земства), а також вчиняючи небачений доти тиск на заможні категорії суспільства з вимогою негайно виконувати експропріаційні резолюції й проводити націоналізацію промислових підприємств й банково-фінансових установ. Найяскравішим прикладом формування нової системи квазі-державного утворення стала Одеська радянська республіка на чолі з В. Юдовським, яка проіснувала з січня до березня 1918 р.

Укладення 27 січня (8 лютого) 1918 р. Брестського мирного договору стало прологом до усунення більшовицького режиму з політичної карти України, а її південні землі опинилися в полі зору провідних країн Почвірного союзу. 18 лютого німецькі війська перейшли в наступ по усій лінії фронту, а незабаром до воєнної акції приєдналися підрозділи австро-угорської армії. Ключовою метою просування на Схід армії Дунайської імперії стало оволодіння багатими південноукраїнськими землями, які могли б забезпечити населення сусідньої країни достатньою кількістю продуктів харчування, а захоплення найбільшого міста Південної України стало переломним моментом наступу союзницьких військ у регіоні. 29 березня 1918 р. за домовленістю між німецькою та австро-угорською сторонами до сфери впливу останніх потрапила Херсонська губернія, у Миколаєві та Маріуполі стояли змішані гарнізони.

Зважаючи на просування військ союзників, уряд УНР намагався оперативно реагувати на військово-політичну ситуацію в Південній Україні, видавши у середині лютого спеціальному представникові Ради народних міністрів при Головнокомандувачеві німецьких військ в Україні С. Комірному інструкцію, згідно з якою його наділяли широкими повноваженнями для управління усіма державними і громадськими інституціями у південному регіоні. Незабаром С. Комірний очолив новостворений Головний крайовий комісаріат Херсонської, Таврійської і Катеринославської губерній з осідком в Одесі, до якої він прибув 18 березня для виконання обов’язків.

Попри декларовані наміри щодо співпраці між Берліном, Віднем та Києвом практична реалізація домовленостей на півдні УНР виявилася далекою від публічних гасел та укладених документів. Цілу низку визначених пунктів німецький та австрійський генералітети порушували і загалом не поспішали зважати на українське законодавство. Наприклад, у Херсоні австрійські військово-польові суди винесли 12 смертних вироків, схожою була ситуація в Миколаєві, де командування німецьким гарнізоном застосовувало репресивні методи і як реакцію на вуличні бої, що проходили у місті з 22 по 25 березня 1918 р., у результаті чого загинуло декілька тисяч осіб з обох боків. У північних повітах Таврійської губернії влада УНР була відновлена до середини весни 1918 р., коли, зокрема, у Бердянську 18 квітня розпочався антибільшовицький виступ, але загалом ситуація характеризувалася слабкістю будь-якої влади й дезорієнтацією населення.

Відчуття суспільного лихоліття ще більше посилилося внаслідок зміни влади у Києві 29 квітня 1918 р. Гетьманський державний переворот та потенційні загрози реставрування монархії, повернення «поміщицьких порядків» стали предметом гострої дискусії на зібранні громадської організації — Одеської української міської ради під головуванням приват-доцента Новоросійського університету М. Гордієвського. З великою доповіддю виступив І. Луценко, який гостро критикував П. Скоропадського за обмеження демократичних свобод. В аналогічному річищі було виголошено промови інших ораторів. Натомість підтримку новій владі у південноукраїнському регіоні задекларували поміщики та заможні селяни, підприємці, частина інтелігенції, себто ті страти суспільства, які або зазнали переслідувань від попередньої влади, або були відсепаровані від формування порядку денного у політичному житті країни.

Тим часом протягом першої половини травня суттєвих змін у функціонуванні управлінської вертикалі не спостерігалося, а Головний комісар С. Комірний 9 травня виїхав до Києва зі звітом з питань, котрі стосувалися південного краю, де також взяв участь у нараді з представниками нової влади. 12 травня він віддав розпорядження щодо передання влади в регіоні новим чиновникам. Старостою Херсонщини став С. Пищевич, якому уряд Ф. Лизогуба доручив затверджувати повітових старост, а Таврійської губернії — О. Десницький. Міським отаманом Одеси був призначений В. Мустафін.

Вказані зміни мали принципове значення й у контексті кризового стану муніципалітетів, котрі через конфлікти як з урядовими структурами, так і з іноземним військовим командуванням призупинили свою діяльність. Міську думу Миколаєва було розпущено 8 травня, а Одеси — 19 травня, що дістало схвалення з боку державного секретаря І. Кістяківського та уряду Ф. Лизогуба. Щоправда незабаром діяльність муніципалітетів була відновлена, але вони й надалі працювали, корегуючи свої дії залежно від політичної кон’юнктури й під опікою гетьманських чиновників.

У червні 1918 р. в умовах посилення конфронтації між командуванням окупаційних військ та місцевою адміністрацією гетьман фактично запозичив практику своїх попередників, заснувавши посаду головноуповноваженого Українського уряду на землях, де перебувало австро-угорське військо. Штаб-квартирою інституції залишилась Одеса, а на вказану посаду був призначений великий землевласник з Херсонщини С. Гербель.

Основу бюрократичного апарату Української гетьманської Держави становили службовці старої генерації, з-поміж яких чимало було симпатиків реставрації Російської імперії, оскільки чиновницький апарат формувався на засадах інклюзивності. Управлінців, лояльних до ідеї існування Української держави, катастрофічно не вистачало, а зважаючи на поширення масового невдоволення діями окупаційних військ, падав і авторитет гетьмана, постать якого тісно асоціювалася з експропріаціями та репресіями з боку німецьких та австро-угорських армій. Прикладом стала інформація Херсонського губернського старости для міністра внутрішніх справ від 21 серпня 1918 р., у якій зазначалося: «У м. Херсоні відчувається невдоволення й озлоблення проти австро-угорських військ та гетьманської влади <...>».

Українські соціалістичні партії, побоюючись реставрації царських порядків, гуртувалися навколо Українського Національного Союзу, який в Одесі очолював інженер А. Стрижевський. Російський політичний табір використовував будь-яку нагоду задля демонстрації своєї присутності у політичному полі країни, відверто демонструючи при цьому симпатії до «білого» руху. В усьому регіоні активно діяли більшовицькі агітатори та диверсанти, які провокували внутрішньополітичну нестабільність шляхом підбурювання до страйків і саботажу. За повідомленнями британського підполковника Дж. Бойла, великий вибух на складі зброї в Одесі 31 серпня 1918 р. вчинили саме ці групи.

Південь України посідав особливе місце й у планах Директорії УНР, бо, окрім економічно-торговельного, він мав і важливе військово-стратегічне значення щодо налагодження союзницьких відносин з країнами Антанти. Тому падіння гетьманського режиму тут відбулося навіть раніше, ніж у Центральній Україні. Це сталося ще й тому, що у великих містах півдня зміна влади проходила мирним шляхом. Так, ще 19 листопада 1918 р. у Єлисаветграді місцевий український підрозділ разом з галицьким куренем роззброїли добровольчий офіцерський загін.

У результаті перемовин, які відбулися на підступах до Одеси між представниками командування республіканських військ, делегацією міської думи та представником 3-го Херсонського корпусу, було підписано угоду, щоби здати місто без бою. Протягом 11 грудня на вокзал «Одеса-Головна» почали прибувати ешелони республіканської армії, які рухалися з двох напрямків — зі ст. Роздільна та з Бахмача. Третя окрема група передислоковувалась на Тирасполь до кордону з Бессарабією. Урочистий вступ військ Директорії до Одеси відбувся 12 грудня, коли на центральному вокзалі представники української влади зустрічали війська, які проходили церемоніальним маршем під супроводом військового оркестру, що виконував український гімн та «Марсельєзу».

Разом з військами до Одеси поверталася й цивільна влада. 12 грудня було опубліковано наказ за підписом губернського коменданта Херсонщини та Одеси І. Луценка, якого на цю посаду було призначено Директорією УНР ще 26 листопада. Він містив перелік нових органів влади із зазначенням їх очільників. Крім цього, у наказі йшлося про відновлення законів, які були видані Центральною Радою.

За схожим сценарієм події розгорталися в Миколаєві та Херсоні. Так, 11 грудня в Миколаєві була укладена угода між отаманом М. Григор’євим та німецьким командуванням, яка також передбачала перехід влади у місті «без кровопролиття». Наступного дня до міста увійшли війська Директорії та було відновлено посади комісарів, що існували за УЦР. У Херсоні влада Директорії без опору утвердилася 13 грудня.

В Одесі зміна влади дуже часто супроводжувалася зростанням злочинності. Цього разу кримінальні елементи ознаменували ніч на 12 грудня убивствами, грабунками, набігами й стріляниною. А вже 12 грудня вони скористались рішенням учасників робітничого мітингу звільнити політичних в’язнів й влаштували розгром тюрми, звільнивши таким чином сотні злочинців. Тому перші особи нової влади змушені були сконцентруватися на боротьбі з анархією й злочинністю, запровадивши воєнний та облоговий стан. Для проведення зборів та мітингів необхідно було отримати дозвіл комісара міста, на порушників цієї норми чекав арешт й воєнний суд.

Серед політичних питань громадськість міста непокоїли перспективи федеративного союзу УНР з Росією. На це питання дав відповідь Д. Антонович, який заявив, що такий союз зі східним сусідом є практично нездійсненним. Натомість колишнього міністра морських справ УНР Д. Антоновича Директорія відповідним наказом уповноважила вести переговори з представниками Держав Згоди в Одесі.

Ще під час проведення наради щодо умов здачі міста члени думської делегації повідомили представників Директорії про те, що частина міської території зайнята військовими силами Держав Згоди, а 11 грудня над готелем «Лондонська» було вивішено французький прапор.

Вже незабаром акцент у діяльності Директорії в Одесі змістився у бік відносин з французьким командуванням, яке після наближення основних військових підрозділів все більше розширювало територію своєї присутності у місті та врешті-решт висунуло вимогу республіканським військам й усій українській владі взагалі залишити місто. 13 грудня до Одеси прибуло 10 ешелонів з республіканськими військами, і піхотна дивізія та кінна батарея також. Це дало підстави відхилити вимоги французького командування, яке, у свою чергу, почало організовувати загони Добровольчої армії, що вже готувалися до відплиття з Одеси (їх затримування була помилкою української влади), для збройної боротьби з військами Директорії. Після двох днів запеклих боїв на вулицях міста республіканські війська отримали наказ залишити Одесу та відійти на її околиці. У Миколаєві частини Добровольчої армії вийшли з міста, перш ніж туди увійшли українські підрозділи, а в Херсоні добровольців було роззброєно.

Таким чином, у середині грудня 1918 р. на півдні України було встановлено владу Директорії, яку прихильно сприйняла переважна більшість населення краю, сподіваючись на задоволення своїх соціальних та національних потреб. Інші мешканці були змушені зважати на політичну кон’юнктуру. Встановити повний контроль над цієї територією завадив лише десант Антанти до портових міст України.

З 18 грудня 1918 р. й до 5 квітня 1919 р. Одеса перебувала під владою французького військового командування й під управлінням Добровольчої армії. Обидві політичні та військові сили мало або й зовсім не опікувалися міським господарством, з великими труднощами намагалася налагодити цю роботу міська дума, термін повноважень якої сплив наприкінці 1919 р. Такою ситуацією не могли не скористатися кримінальні елементи, які в багатьох районах міста почувалися справжніми господарями.

Українська громада міста, яка, починаючи з березня 1917 р., дістала додаткові можливості для задоволення своїх національно-культурних потреб, знову відчула обмеження у своїх правах. В усіх навчальних закладах було заборонено викладання української мови, яку влада ідентифікувала як галицьку. «Малоросійську мову» дозволяли як необов’язковий предмет. Замість історії й географії України було запроваджено історію й географію півдня Росії.

У той же час французьке командування дозволило друкувати українські газети, що дозволяли собі випади у бік командування Добровольчою армією. Це, можливо, було пов’язане з тим, що, починаючи з 15 січня 1919 р., в Одесі розпочались переговори між представником Директорії генералом О. Трековим та французьким генералом Ф. д’Ансельмом. З боку українців демонструванням їхньої доброї волі стало відведення військ Директорії до Бірзули й Березівки з переданням контролю над залізницею до Миколаєва й Херсона, що значно полегшило продовольче й паливне становище Одеси, яке до цього часу було катастрофічним.

Під час переговорів О. Греков звернувся за технічною підтримкою для збройної боротьби з більшовиками. Французи ставили за мету створення антибільшовицького фронту, залучивши до нього й українців. Однак місії О. Трекова не вдалося досягти конкретних результатів, тому вже 23 січня до Одеси прибула нова делегація у складі міністрів О. Назарука й С. Остапенка. Надані їм повноваження дозволяли йти на будь-які компроміси, окрім питання незалежності Української держави. Французи в особі полковника А. Фрейденберґа в ультимативній формі зажадали виключення зі складу Директорії В. Винниченка, В. Чехівського та С. Петлюри, а питання державної незалежності України віддати на розсуд Паризькій мирній конференції.

Особливість цих переговорів полягала в тому, що спочатку українська сторона, котра не сприймала більшість вимог французів, змушена була йти на поступки під загрозою більшовицької навали, але вже у березні французи, коли самі змушені були відступати під тиском більшовицьких військ, виявили бажання йти назустріч українцям.

Наприкінці січня війська Антанти увійшли до Миколаєва та Херсона, хоча при цьому там продовжували діяти органи влади Директорії, яка зберегла над цим районом формальний контроль. Така взаємодія Директорії й Антанти не влаштовувала «третю силу» в особі отамана М. Григор’єва, який вийшов з-під підпорядкування армії УНР і на початку лютого 1919 р. разом зі своїми військами перейшов на бік Червоної армії, а у березні розпочав бойові дії з військами Антанти.

Такий перебіг подій радикально змінив воєнно-стратегічну ситуацію на півдні України. У результаті кровопролитних боїв, у яких, на відміну від грецьких підрозділів, французькі війська участі не брали, 10 березня 1919 р. більшовики захопили Херсон. Майже без бою 14 березня ними було взято під контроль Миколаїв. Тут, крім французів, воювати відмовилися німецькі війська, які ще перебували в місті і на яких французьке командування покладало сподівання щодо оборони важливого населеного пункту. У перші дні квітня почалася евакуація французьких військ з Одеси, а 6 квітня до міста увійшли більшовики, основу військ яких становила бригада під командуванням М. Григор’єва. Через місяць отаман організував одне з перших потужних антибільшовицьких повстань армійського типу, перетворившись з героя на зрадника радянської влади та посівши неоднозначне місце в повстанському русі через прояви кримінального бандитизму у його загонах.

Між трьома основними учасниками подій цього періоду — Директорією, Антантою й Добровольчою армією — постала нездоланна стіна взаємного нерозуміння, що не дало їм змоги виробити єдину платформу для боротьби з більшовизмом.

Захопивши вдруге владу на півдні Україні, більшовики постали перед проблемою економічної розрухи, для подолання якої вони започаткували націоналізацію всіх без винятку промислових підприємств, що ще більше загострило економічну кризу. Щоб зупинити розвал промисловості, їхньою владою було видано розпорядження про мілітаризацію праці. Для вирішення фінансових проблем ними було накладено контрибуцію у сумі 500 млн крб на буржуазію Одеси та оголошено про наміри націоналізації банків та фінансових установ. Проте ці заходи не давали жодного позитивного ефекту.

Другий прихід більшовиків та їхніх союзників до влади в Україні ознаменувався масовими арештами та фізичним знищенням «ворожих класів». На той час союзниками більшовиків в Одесі були комітети Української партії лівих соціалістів-революціонерів (борбистів) та Української партії соціалістів-революціонерів (комуністів) Херсонщини і Таврії (боротьбистів), які також підтримували політику терору.

Четвертого травня одеська газета «Известия» під рубрикою «Деятельность Чрезвычайной комиссии» опублікували список розстріляних осіб у другій половині квітня 1919 р. згідно з постановою Одеської Надзвичайної комісії (ОНК) для боротьби з контрреволюцією, спекуляцією й злочинами за посадою. Список містив прізвища, імена, по батькові 26 осіб, серед яких було три жінки, із зазначенням підстав їхнього розстрілу. Більшість звинувачень були стандартного характеру: за членство в «Союзе русского народа», за належність до Добровольчої армії та за шпигунство на її користь, за належність до багатьох контрреволюційних й монархічних організацій.

Протягом травня—червня газета «Известия» чотири рази друкувала списки розстріляних осіб, які разом нараховували 49 осіб. Переважно всі вони були обвинувачені у контрреволюційній діяльності. Скажімо, С. Комірного було оголошено «запеклим контрреволюціонером, який прославився нещадним переслідуванням робітників та професійних організацій, був прислужником австро-німецьких жандармів й імперіалістів Антанти».

Наприкінці червня в Одесі відбувся пленум ради робітничих, селянських та червоноармійських депутатів, проведення якого збіглося із захопленням Харкова, Полтави, лівобережної частини Катеринослава військами Добровольчої армії. Реакцією на ці події став пункт резолюції пленуму, у якому містився заклик «посилити червоний терор проти контрреволюції, яка піднімає голову». Перший губернський з’їзд рад робітничих і селянських депутатів, який проходив в Одесі в середині липня, прийняв без обговорення резолюцію, яка закликала ОНК відповісти «на виклик білих червоним терором й за кожну голову робітника й селянина знищити сто голів ворогів робітничо-селянської влади». Таким чином, проведення червоного терору стало офіційною політикою радянської влади. Протягом липня ОНК провела п’ять масових розстрілів, під час яких 38 осіб було страчено «на підставі червоного терору». Серед загиблих були О. Рогоза (колишній військовий міністр гетьманського уряду), С. Левашов (колишній ректор Новоросійського (Одеського) університету), Б. Штейнгель (син відомого громадського діяча) та багато інших відомих у місті осіб. Останньому інкримінували участь у переговорах між Директорією та французьким командуванням в Одесі, що несли «значну загрозу більшовицькому рухові».

Проте далеко не всіх влаштовувала політика радянської влади, особливо стосовно масових розстрілів. Для влади особливо болісними стали заворушення на заводі РТПіТ та в залізничних майстернях, робітники яких відкрито виступили проти економічної політики влади та червоного терору. Виступи робітників не зупинили страти, розстріли тривали як мінімум двічі на тиждень майже до останнього дня радянської влади у місті. Але після цих подій газета «Известия» списки розстріляних вже не публікувала, а, навпаки, було надруковано список осіб, яких звільнили, причому і на «прохання робітників та селян» також.

Та найбільший спротив політиці радянської влади чинило селянство. До примусового вилучення у селян збіжжя та інших продуктів харчування, що викликало у них природне незадоволення, додалася ще й примусова мобілізація. Саме мобілізація стала приводом до потужного антибільшовицького повстання на Одещині у німецьких та болгарських колоніях, причиною якого стала аграрна, національна та військова політика більшовиків. Згодом це повстання підтримали українські селяни, і воно поширилося вздовж залізничної лінії Колосівка — Вознесенськ і далі до станції Помічної.

Після того як радянська влада наприкінці літа 1919 р. залишила Одесу, у місті відновився випуск багатьох газет, які почали регулярно друкувати інформацію про жертви червоного терору, і в німецьких колоніях також. Було створено спеціальну судово-слідчу комісію, на яку покладалися функції пошуку поховань жертв терору та проведення слідчих дій щодо вбивств та розстрілів ОНК.

Наприкінці серпня 1919 р. південь України був окупований військами генерала Денікіна, білогвардійський режим якого поставив собі за мету відновлення «єдиної і неподільної Російської держави», спираючись на численні російські організації, наприклад «Союз відродження Росії», осередки яких містились переважно в Одесі. На зміну «червоному терору» прийшов «білий терор», який став інструментом для переслідувань денікінською контррозвідкою противників режиму. Ідейних ворогів та не задоволених аграрною та робітничою політикою денікінців, які почали відновлювати поміщицьке землеволодіння та повертати підприємства колишнім власникам, скасували 8-годинний робочий день та інші соціальні завоювання, щодня більшало.

На зміну антибільшовицькому повстанському селянському рухові прийшов антиденікінський. Найбільшого розмаху цей рух набув на Миколаївщині та Херсонщині, де були проголошені Баштанська та Висунська республіки. Баштанська селянська республіка була створена 16 вересня 1919 р. Під її знамена стало понад 4 тис. озброєних повстанців, які вирушили на Миколаїв та намагались його захопити. За схожим сценарієм діяли селяни села Висунське, які об’єктом свого нападу обрали Херсон. На придушення цих повстань у листопаді 1919 р. з фронту були направлені окремі полки й дивізії денікінської армії.

Денікінський режим не зміг зупинити наступ Червоної армії, тому 2 та 3 лютого 1920 р. нею було захоплено Миколаїв та Херсон відповідно. 7 лютого вже Одеса була окупована Червоною армією. Владу в Одесі одразу взяв до своїх рук Революційний комітет, який оголосив себе губернським органом влади. У цей час у складі Губревкому було три більшовики та по одному представникові від Української партії лівих соціалістів-революціонерів (борбистів) та Української комуністичної партії (боротьбистів). Протягом майже всього 1920 р. в Одесі продовжували існувати осередки як загальноросійських партій, так і українських. Але ділитися владою більшовики не збиралися ні з ким, тому поступово почали вичавлювати ці партії з політичного простору, дедалі активніше застосовуючи методи терору.

Першою такою акцією стали вибори до Одеської ради робітничих і червоноармійських депутатів, у яких взяло участь трохи більше чверті населення міста (110 тис. осіб). Ці вибори не були загальними, у них не брали участі «позбавленці», голосування було відкритим, кандидатури обговорювали на зборах і тут же обирали шляхом підняття рук. До всього, комуністи, які отримали майже 70 % місць у раді, домоглися виключення (вигнання) з неї меншовиків, правих есерів та лівих есерів-інтернаціоналістів. Єдиними їхніми союзниками на той час залишилися борбисти.

Як і 1919 р., газета «Известия», починаючи з 20 квітня, почала друкувати списки розстріляних осіб. Саме цього дня розпочав роботу 2-й губернський з’їзд рад, який заклав нормативну базу для розгортання політичного терору, адже віднині всіх відкритих ворогів радянської влади або просто не задоволених її політикою оголошували «бандитами», які підлягали фізичному знищенню. Віднині винесення розстрільних вироків «душителям пролетарської революції» освячувалося «волею робітників і селян в особі своїх представників — колегії Одеської губернської надзвичайної комісії».

У місті протягом перших трьох місяців існування радянської влади запанувала похмура атмосфера. За цей період було заведено 132 справи на 155 осіб, з яких 82 особи протягом декількох місяців, починаючи з кінця березня, було розстріляно. Причому ці дані неповні, тому що відсутня інформація про осіб, які не були реабілітовані або справи яких навіть не подавали на реабілітацію. Загалом, за далеко неповними даними, протягом 1920 року ОГНК було заарештовано 10 225 осіб, відправлено до концтаборів — 1558, розстріляно — 1477.

Найбільшого розмаху червоний терор набув у серпні—вересні 1920 р., коли у селян почали масово вилучати вирощений врожай та худобу під гаслом «походу на куркуля», що, у свою чергу, призвело до зростання повстанського руху. Особливо масовими та організованими селянські виступи були в Балтському та Первомайському повітах Одеської губернії, де був значний прошарок національно свідомого селянства та сприятливі географічні умови.

Таким чином, 1920 р. на півдні України, як і по всій країні, відбувалися процеси, які стали визначальними на багато десятиліть і серед яких найбільш згубними стали політичний терор, знищення селянства як класу приватних власників та встановлення однопартійної системи.

Крим у 1917—1921 рр.

Напередодні повалення царизму в 1917 році Крим адміністративно належав до Таврійської губернії Російської імперії. Усі попередні бойові дії Першої світової війни практично не зачепили кримської території; певну загрозу російським позиціям тут створювали хіба що турецькі та німецькі військові кораблі. Тиловий спокій несподівано завершився, коли Лютнева революція подарувала шанс народам та політичним партіям імперії реалізувати свої прагнення. Певна частина кримського суспільства очікувала на демократичні перетворення синхронно із рештою Росії під керівництвом петроградського Тимчасового уряду. Однак революційна стихія висувала на перший план організації та рухи, які прагнули кардинальних перетворень: соціалізму та національного самовизначення.

Згідно із загальноросійським переписом 1897 року, відносну більшість населення Таврійської губернії становили українці — 42,2 %. Цю перевагу забезпечували три материкових повіти Таврії: Дніпровський, Мелітопольський і Бердянський (близько 900 тис. осіб). У Криму ж проживало близько 546 тис. — представники більш ніж тридцяти народів, серед яких відносну більшість становили кримські татари — 35,6 %. Однак кримців на півострові все ж було менше, ніж тих, кого імперська влада і статистика зараховували разом до «триєдиного російського народу». Окремо ж росіяни становили 33,1 %, а українці — 11,8 % кримського населення.

Створення в Києві Центральної Ради активізувало український національний рух по всій колишній імперії: українські громади організовували національні представництва, у частинах Російської імператорської армії розпочався процес українізації. Не оминули ці тенденції і Крим. Невдовзі у губернському центрі постали Сімферопольська українська громада та Український військовий клуб імені гетьмана Петра Дорошенка. Одним із провідних активістів цих організацій був прапорщик 32-го запасного полку Юрій Тютюнник, який згодом став генерал-хорунжим Армії У HP. У травні 1917 року з українізованих підрозділів кримської столиці Тютюнник створив Перший Сімферопольський полк імені гетьмана Петра Дорошенка.

Тим часом у Севастополі Українська чорноморська громада на чолі з учителем жіночої казенної гімназії Вячеславом Лащенком приступила до українізації Чорноморського флоту, де на той час близько 65 % особового складу походили з українських губерній. До кінця 1917 року над багатьма кораблями замайоріли синьо-жовті стяги. Серед інших український прапор підняв флотський велетень — лінкор «Воля» (дореволюційна назва «Імператор Олександр III»). За рахунок солдатів та матросів чисельність українських громад у Криму досягла кількох тисяч осіб. Вони проводили велелюдні маніфестації, помпезно відзначали національні свята, відсилали делегатів до Києва.

Лідери Центральної Ради пустили на самоплив процес національного самовизначення українських вояків. Загальна ейфорія не дозволила вчасно зрозуміти, що українізація піхотних та флотських частин відбувалася лише поверхово. Спершу серед вояків спрацьовував інстинкт земляцької солідарності, їх захоплювала можливість культурної самореалізації, якої українці не мали за царату. Але загалом національна свідомість вояків, більшість з яких походили зі звичайних селянських родин, була невисокою. Їх із легкістю переагітовували більшовицькі емісари. Соціальні і класові гасла часто переважали над почуттям патріотизму до новонародженої України.

Паралельно з українським на півострові розгортався кримськотатарський національний рух. Напередодні революції у мусульманському середовищі Криму домінувала османська культура, яка встигла пустити міцне коріння і нікуди не зникла з часу російської анексії у XVIII столітті. Як і більшість тогочасних мусульманських суспільств, кримські татари модернізувалися досить повільно. Релігійна ідентичність і традиційні устої гальмували національний розвиток. Крім того, ще від часів Ісмаула Гаспринського[18], кримськотатарський рух перебував під сильним впливом панісламістських і пантюркістських ідей, які закликали кримців інтегруватися у ширші культурно споріднені спільноти Російської імперії.

Та попри всі несприятливі обставини, лідери кримських татар зуміли організувати свій народ і задекларувати метою національне самовизначення на півострові. 7 квітня 1917-го на З’їзді мусульман Криму в Сімферополі було створено Мусульманський виконавчий комітет (Мусвиконком) на чолі з молодим муфтієм Номаном Челебіджиханом. Дуже швидко Мусвиконком перетворився на національне представництво кримських татар, з яким рахувалися і Тимчасовий уряд, і Центральна Рада.

Значну роль у визначенні вектора розвитку кримськотатарського національного руху відіграв Перший Всеросійський мусульманський з’їзд, що проходив 1—11 травня 1917 року в Москві. На ньому кримськотатарські представники стали свідками дебатів між прихильниками двох підходів до вирішення мусульманського питання в Росії. Член меншовицької фракції РСДРП Ахмед Цаліков (осетин) переконував у необхідності збереження унітарної російської держави для забезпечення культурних прав широкої мусульманської спільноти. Натомість більшість з’їзду підтримала азербайджанця Мамед Еміна Расулзаде, який виступив за федералізацію і створення окремих автономій для різних мусульманських народів.

У липні Номан Челебіджихан і Джафер Сейдамет створили партію Міллі Фірка, що виступила із програмою національної автономії кримських татар. Лідери національного руху розробили амбітний проект репатріації до Криму сотень тисяч татар з Росії та Румунії для виправлення несприятливої демографічної ситуації на півострові. Мусвиконком, як офіційний представницький орган, займав більш виважену позицію. У «Політичній програмі татарської демократії» наголошувалося, що долю півострова мають вирішити Всеросійські Установчі збори. Аналогічну позицію посідала більшість національних рухів колишньої імперії.

Мусвиконком активно опікувався організацією кримськотатарських військових частин, основу яких мав скласти Кримський кінний полк, що перебував на фронті. До його повернення на півострів вдалося створити національний батальйон. Під час «націоналізації» підрозділів колишньої імператорської армії кримці активно взаємодіяли з кримськими українцями і мали підтримку Центральної Ради.

Долю Криму обговорювали під час З’їзду поневолених народів Росії у Києві 21—28 вересня 1917 року, у якому взяла участь кримськотатарська делегація. Центральна Рада орієнтувалася переважно на етнографічний критерій визначення кордонів. Крим не був місцем, де український народ переважав чисельно. Під час З’їзду українці пересвідчилися у прагненні кримців до самовизначення на території півострова. Тож у Києві погодились, що Україна охоплюватиме лише материкові повіти Таврійської губернії. Разом із Кримом та іншими національними автономіями Україна планувала увійти до складу демократичної федеративної Росії, а отже, питання кордонів не стояло гостро.

Процес суверенізації окраїн колишньої імперії активізувався після Жовтневого перевороту більшовиків. Легітимний загальноросійський уряд зник, і, поки він не відновився, національні рухи самочинно взялися за створення суб’єктів майбутньої федерації. 20 листопада Центральна Рада проголосила Українську народну республіку (УHP). У тексті III Універсалу зазначалося, що у складі УНР перебуває Таврійська губернія без Криму.

Кримці відповіли на більшовицький переворот одразу двома установчими асамблеями. На з’їзді земств і міських дум в Сімферополі 3—6 грудня створено губернську Раду народних представників (РНП), яка орієнтувалася на майбутній (небільшовицький) центральний уряд Росії. 9 грудня у Бахчисараї розпочав засідання Курултай, підготовку якого Мусвиконком розпочав ще у жовтні. 26 грудня на Курултаї було проголошено Кримську народну республіку (КНР), ухвалено її конституцію та створено національний уряд (Директорію) на чолі з Челебіджиханом.

Кримську Директорію одразу визнав Київ. Представники Центральної ради були присутніми на засіданні Курултаю. За спогадами Асана Сабрі Айвазова, війська Центральної ради допомогли підрозділам Кримського кінного полку, які поверталися на півострів, відбитися від червоногвардійців в районі Олександрівська (Запоріжжя). Залишаючи півострів кримцям, Центральна Рада прагнула зберегти контроль над місцевими українізованими частинами і флотом. 22 грудня вона призначила Дмитра Антоновича генеральним секретарем морських справ УНР.

Як РНП, так і Директорія вважали себе вищою владою на території Криму, однак до відкритого протистояння між ними не дійшло. Їх згуртував більш грізний ворог — більшовики[19]. Рада народних комісарів не визнала кримські уряди і розпочала підготовку до захоплення влади на півострові. Директорія і РНП спиралися на Кримський революційний штаб (пізніше перейменований на Штаб кримських військ). Йому підпорядковувалися, зокрема, кримськотатарські кіннотники, яких називали «ескадронцями».

На середину грудня терором і пропагандою більшовики змогли захопити владу в Севастополі та на всіх кораблях Чорноморського флоту. Замість українських прапорів на щоглах замайоріли червоні. Тимчасовий Військово-революційний комітет спрямував збільшовичених матросів на захоплення решти Криму. Червону морську піхоту оперативно перекидали кораблями із Севастополя у різні порти Криму. Під час боїв у січні 1918 року ескадронці та антибільшовицькі російські офіцери не раз переходили у контрнаступ: 11—13 січня вони невдало намагалися захопити Севастополь. Та все ж противник значно переважав кількісно і за рівнем озброєння, тому війська Кримського штабу були розбиті в усіх основних зіткненнях. Пригнічений поразками і марними спробами досягти перемир’я Челебіджихан склав із себе повноваження голови Директорії. 26 січня червоні захопили весь Крим і розігнали Курултай. Більшості лідерів КНР вдалося врятуватися втечею закордон або сховатися у горах, але муфтія більшовики схопили та ув’язнили в Севастополі.

Боротьба за українську столицю взимку 1918 р. також не обійшлася без участі моряків-чорноморців. Вони брали участь у боях по обидва боки барикад. Ще 9 листопада із Севастополя до Києва на підтримку Центральної Ради відбув Окремий морський курінь імені гетьмана Петра Сагайдачного під командуванням мічмана Якима Христича (612 вояків). Матроси куреня брали участь у придушенні більшовицьких заворушень у столиці, зокрема повстання на «Арсеналі». Майже всі вони загинули у боях з червоними військами Муравйова. У той самий час загін збільшовичених моряків на чолі з матросом Андрієм Полупановим наступав на Київ у складі «1-ї революційної армії Південного революційного фронту для боротьби із контрреволюцією». Після захоплення Києва 8 лютого Полупанов став військовим комендантом української столиці.

В окупованому більшовиками Криму розгорнувся маховик червоного терору проти офіцерів, чиновників, заможних громадян та представників кримськотатарського національного руху. За два місяці жертвами масових вбивств стали кілька тисяч кримчан. Свідки цих кривавих подій назвали їх «Варфоломіївськими ночами», однак більшого поширення набув русифікований варіант назви: «єреміївські ночі». Серед багатьох інших 23 лютого більшовики розстріляли Номана Челебіджи-хана, якого до цього близько місяця утримували в ув’язненні. У національних окраїнах колишньої імперії червоний терор початку 1918 року часто набував не класового, а етнічного характеру: у Криму страждали кримські татари, у Києві — українці, у Баку — азербайджанці і так далі[20].

Декларація незалежності УНР та укладення нею Брестського договору із Центральними державами стали запорукою українського контрнаступу. У березні після повернення Центральної Ради до Києва спільні військові операції українських та австро-німецьких військ продовжилися. Союзні армії діяли окремо під власними командуваннями, лише зберігаючи між собою оперативний зв’язок. 19 березня 1918 року більшовики проголосили Соціалістичну Радянську Республіку Тавриду, сподіваючись, що «республіканський статус» вбереже півострів від німецького наступу. Однак радянська Таврида проіснувала недовго.

Як вже було зазначено, Центральна Рада відмовилася від територіальних претензій на Крим у листопаді 1917 року. Однак відтоді ситуація істотно змінилася. УНР проголосила незалежність, і тепер вже не передбачалося, як раніше, що Крим і Україна будуть суб’єктами єдиної федеративної держави. Утвердження ворожого політичного режиму на півострові загрожувало південним кордонам України, позбавляло свободи дій в акваторії Чорного і Азовського морів. Події зими 1917/18 років яскраво засвідчили цю банальну істину. Тому українське керівництво переглянуло своє ставлення до самовизначення Криму і розпочало боротьбу за приєднання півострова. Центральна Рада оприлюднила ухвалений ще 14 січня закон, у якому проголосила суверенітет УНР над військовим і торговельним Чорноморським флотом і порушила перед Центральними державами питання про статус Кримського півострова. Проблема полягала у тому, що Німеччина не визнавала прав України на Крим, посилаючись на III Універсал Центральної Ради.

За наказом військового міністра Олександра Жуковського українське командування сформувало зі складу Запорозького корпусу Армії УНР Кримську групу під командуванням полковника Петра Болбочана. Таємне завдання групи полягало в тому, щоб випередити німців, першими пробитися на півострів і заволодіти Чорноморським флотом у Севастополі. 12 квітня Кримська група, зосередившись на станції Лозова, з боями вирушила на південь.

Німці вирушили на Крим «традиційним» маршрутом. 15-та дивізія Ландверу підійшла до Перекопу і розпочала штурм Турецького валу. Діючи на випередження, Кримська група Болбочана зайшла з боку Новоолексіївки. 22 квітня українські війська блискавично прорвалися через Сиваш і захопили Джанкой. Успіх операції був забезпечений тим, що напередодні Кримська група захопила більшовицькі шифри. За їх допомогою Болбочан дезінформував ворожі штаби, повідомивши, що через Сиваш відступають радянські війська. Під їх виглядом болбочанівці прорвалися в кримські степи.

За сприяння кримськотатарських повстанців, група Болбочана першою визволила Сімферополь, Бахчисарай і вийшла на дальні підступи до Севастополя. Занепокоєне такими маневрами, німецьке командування висунуло Болбочану ультиматум негайно покинути Крим. Від збройного зіткнення між союзниками врятував лише наказ із Києва: відступити.

Тим часом налякані червоні командири почали тікати із Севастополя. На волю з тюрем вийшли морські офіцери і відновили командування флотом. До міста прибула делегація УНР, яка переконала офіцерів у необхідності підпорядкування Україні. Рішення ухвалили з урахуванням підсумків делегатських зборів на лінкорі «Воля» та настроїв української більшості команд. За наказом контр-адмірала Михайла Сабліна, 29 квітня 1918 року на лінкорах, крейсерах, деяких есмінцях були спущені червоні прапори та підняті українські.

На жаль, ця подія залишилася красивим символічним актом і не призвела до встановлення української влади над Кримом і флотом. Після відступу болбочанівців контроль над півостровом дістали німці. Частину кораблів Чорноморського флоту було виведено із Севастополя до Новоросійська і там затоплено. У Севастополі під українськими прапорами залишилася лише ескадра контр-адмірала Михайла Остроградського. Нові господарі привласнили ці кораблі, а екіпажі висадили на берег. Одночасно за участі німецького командування в Києві відбувся державний переворот і замість Центральної Ради в Україні було встановлено режим гетьмана Павла Скоропадського.

На початку травня у Сімферополі відновили роботу Курултай і кримська Директорія. Кримськотатарський національний рух сподівався на перетворення власних представницьких інституцій на загальнокримські органи влади шляхом кооптації до них представників усіх національних спільнот півострова. На посаду прем’єр-міністра висунули Джафера Сейдамета. Однак сформувати багатонаціональний уряд Сейдамет не зміг: його кандидатуру не підтримали загальноросійські політичні партії, які діяли в Криму.

Натомість до влади прийшов Кримський крайовий уряд на чолі з литовським татарином генерал-лейтенантом Мацеєм (Сулейманом) Сулькевичем. Уряд, створений за сприяння німців із представників різних політичних сил та народів, почав діяти 25 червня 1918 року. Сейдамет отримав портфель міністра закордонних справ.

Гетьман Скоропадський не визнавав незалежності Криму і взяв курс на приєднання півострова до Української Держави. Позаяк дипломатичними засобами схилити до цього Сулькевича не вдалося, Київ розпочав митну блокаду півострова. Восени 1918 року комплекс економічних і дипломатичних засобів впливу нарешті приніс бажані результати: уряд Сулькевича погодився на відновлення переговорів з Україною. До листопада сторони змогли дійти згоди про встановлення федеративних відносин між Кримом та Українською Державою. Однак справу знову не було завершено через повалення гетьманату в Києві, поразку Центральних держав та активізацію у Північному Причорномор’ї Антанти і денікінців.

Протягом 1919—1920 років Крим не раз переходив з рук у руки. До кінця квітня 1919 року тут діяв крайовий уряд Соломона Крима під захистом військ Антанти і денікінців. До кінця червня того ж року півострів належав більшовикам, які проголосили Кримську Соціалістичну Радянську Республіку. Після цього до листопада 1920-го Крим знову був під владою білих. Директорія УНР, яка сама перебувала у складній воєнно-політичній ситуації, не мала змоги безпосередньо втрутитися у цю боротьбу. Тим не менше українські політики продовжували триматися курсу попереднього гетьманського уряду про необхідність уведення Криму до складу УНР: або безпосередньо, або як складової Чорноморської федерації України, Криму, Кубані і Кавказу. Відповідні пропозиції українська делегація підготувала для Паризької мирної конференції, що тривала протягом 1919 року за підсумками Першої світової війни.

Протягом 1919—1920 років в Ялті діяла Крайова українська рада на чолі з Павлом Горянським. За домовленістю з дипломатичною місією УНР на Кавказі Мала Рада Крайової української ради виконувала роль українського консульства в білогвардійському Криму. Утім, її діяльність обмежувалася фінансовою підтримкою місцевої української громади. Про визнання дипломатичного статусу з боку денікінців (з ними УНР вела бойові дії з 28 вересня 1919 року) не могло бути й мови. Тільки безвихідна ситуація змусила нового білогвардійського головнокомандувача Петра Врангеля шукати шляхів порозуміння з Директорією УНР 1920 року. На переговорах йшлося не про статус Криму, а про можливу військову співпрацю проти спільного ворога.

Складні часи переживав також кримськотатарський національний рух. На початку 1919 року в середовищі Міллі Фірки відбувся розкол. Частина впливових членів партії, серед яких був Белі Ібраїмов[21], пристала на бік більшовиків, які проявляли більшу гнучкість у національному питанні, ніж білі. До того ж деякі більшовицькі лідери підтримували концепцію «східного маршруту соціалістичної революції»: розхитування капіталістичного світу через підтримку визвольних рухів колоніальних народів Азії[22]. Частину кримців приваблювала ідея перетворення півострова на плацдарм для революціонізування мусульманського Сходу. Натомість оточення Джафера Сейдамета шукало можливостей вписати кримськотатарську державність в систему міжнародних відносин, яку вибудовувала Антанта. Перебуваючи у Варшаві, Сейдамет просував ідею надання мандату[23] на Крим Польщі. Цей проект так і залишився нереалізованим серед низки подібних: мандату Польщі на Східну Галичину, мандату Італії на Грузію і Азербайджан, мандату США на Вірменію.

Що цікаво, у більшовицькому таборі не було послідовної лінії щодо республіканської приналежності Кримського півострова. Народний секретаріат радянської УНР на чолі з Миколою Скрипником вважав Крим невід’ємною частиною України — аж до часу проголошення Соціалістичної Радянської Республіки Тавриди у березні 1918 року. Так само українські більшовики претендували на Крим на початку 1919 року, під час свого другого повернення до України. Належність Криму до Росії була врегульована в Договорі про кордони між УСРР і РСФРР від 10 березня 1919 року.

Влітку 1919 року представники лівої фракції УСДРП, які намагалися порозумітися з більшовиками, вимагали приєднання до радянської України низки прикордонних областей, серед яких був і Крим. Через рік з аналогічними пропозиціями до керівництва РСФРР звернувся колишній лідер УСДРП Володимир Винниченко, але так само безуспішно.

У період білогвардійської окупації Криму підривну і розвідувальну діяльність на півострові вів Закордонний відділ (Закордот) ЦК КП(б)У Одразу після захоплення Криму Червоною армією у листопаді 1920 року на засіданні Вищої ради народного господарства (ВРНГ) РСФРР було вирішено створити Кримський раднаргосп та підпорядкувати його Промбюро України. (В інших випадках, як наприклад з Таганрозьким округом, аналогічні рішення в економічній сфері передували адміністративному перепідпорядкуванню). Однак вже через місяць позиція радянського керівництва змінилася і Кримський раднаргосп віддали у відання безпосередньо ВРНГ РСФРР.

У січні 1921 року на спільному засіданні Кримського ревкому і Кримського обкому РКП(б) розглядали питання «Про політичні відносини Криму з РСФРР і УСРР», за результатами якого було вирішено визнати найбільш оптимальним підпорядкування Криму безпосередньо Москві. Під час подальших нарад більшовики відкинули також пропозиції зі створення кримськотатарської національної республіки із власним народним комісаріатом закордонних справ.

18 жовтня 1921 року було підписано декрет про утворення Автономної Кримської СРР у складі РСФРР, пізніше відомої як Кримська АРСР.