Лицарі Дикого Поля. Плугом і мушкетом. Український шлях до Чорного моря - читать бесплатно онлайн полную версию книги автора Олена Бачинська (ч. notes)

Примітки

1

Насправді документи жодного разу не називають татарського ворога генуезців на ім’я, через що в сучасній науковій літературі участь Хаджи Герая у цих подіях обґрунтовано піддається сумніву. Вірогідною видається версія, за якою татар у битві з генуезцями очолював ширінський бей Тегене. Однак, зробивши це зауваження, ми все ж будемо слідувати вкоріненій у літературі, зокрема й новітній, точці зору, згідно з якою Карло Ломелліно був розгромлений татарами, очолюваними Хаджи Гераєм.

2

У науковій літературі поширене твердження, що Менглі Герай при цьому спалив і пограбував столицю Великої Орди — місто Сарай на Волзі, однак джерела не підтверджують цю думку.

3

У римському праві поняття territorium позначає розмежовану, а відтак — обжиту землю, на якій відрегульовані право власності та інші юридичні норми. Поняття terra адресували не розмежованій, відтак — «дикій» землі. Похідне від нього terra nullius стосується теренів, що не належать жодній державі. Такою сьогодні є Антарктида; таким, власне, у XVI—XVII століттях було Дике Поле.

4

Обидва ці портові міста, зокрема 1431 року, значились як «замки Подільської землі», тобто належали королю Польсько-Литовської держави.

5

На той час Правобережна Україна знову знелюдніла, насамперед через те, що в 1711—1712 роках за наказом російського уряду її населення було насильно переміщено на лівий берег Дніпра.

6

Столиками, на яких підписували векселі — боргові зобов’язання. У середині XVIII століття в них часу на полуденну дрімоту, вочевидь, було значно менше.

7

Називання останньої Запорозької Січі «новою» не було офіційним за її існування, а використовувалося для простого розрізнення її та попередньої Січі в Олешках, яку, відповідно, називали «старою». Усталення назви завдячує книзі Аполлона Скальковського «Історія Нової Січі, або останнього Коша Запорозького», що мала три видання ще за життя автора: 1840, 1846 і 1885-1886 років. У вітчизняній літературі склалася традиція називати «Старою» Чортомлицьку Січ, протиставляючи їй Нову Січ і відтворюючи її історію як «агонію» Запорожжя, що не є справедливим.

8

Уродженець тих місць, Володимир Сосюра зазначив, що його мати була з походження сербіянка і що в неї була також «угорська кров». Родовід свого батька він пов’язував з Францією, мабуть, не без іронії стверджуючи, що його прізвище правильно писати «Соссюр», «навіть з приставкою де». Тим самим він, вочевидь, натякав на відомого женевського француза Фердинана де Соссюра, засновника лінгвістичного структуралізму. Хай там як, але сам факт того, що це етнічне розмаїття зрештою дало класика української літератури, сам за себе промовляє.

9

Щоби переконатися в тому, наскільки на той час змінилися уявлення російських вищих кіл про свою «народність», достатньо зіставити оди Михайла Ломоносова з нагоди сходження на престол Єлизавети Петрівни 1747 року та Катерини II 1762 року. У першому випадку викладено лише сподівання на те, що «Великая Петрова дщерь» відновить військову могутність Росії як держави: «В полях кровавых Марс страшился, / Свой меч в Петрових зря руках, / И с трепетом Нептун чудился, / Взирая на российский флаг». А от у другому уявлення про велич зміщено з держави на народ: «Российский род, коль ти ужасен / В полях против своих врагов; / Толь дом твой в недрах безопасен»; або: «...Лавровие венци / В несчетни веки не увянут, Доколе россы не престанут / Греметь в подсолнечной конци».

10

Цікаво, що Олександр Суворов у своїх спогадах подав ніби власне кредо україномовний вислів Текелії: «Политыка, политыка, а рубатыся треба [... ] А що твоя папира?». Цілком можливо, що цей серб з часом у побуті став послуговуватися українською. Він одружився на українці, значно молодшій за нього. За переказами, його взаєминам із молодою дружиною завдячує виникнення пісні «Ой, під вишнею, під черешнею» («Ой, ти, старий дідуган, / Ізігнувся, як дуга. / А я молоденька, гуляти раденька»).

11

У власності куреня могли бути шинки, човни, рибальське приладдя — все, що могло забезпечити сидіння однокурінників за одним столом і частування з одного казана. Утім, власність куреня і власність козака не були тотожними. Хоча по смерті козака його майно підлягало розподілу між однокурінниками, та за життя ніхто не міг на нього зазіхати.

12

Зазвичай більшість козаків проводила за порогами Дніпра весняно-осінній сезон та з настанням холодів поверталася в обжиті землеробські районі України, де мала сім’ї. Решта ж лишалася на Січі або в зимівниках. Інколи їх, на ногайський лад, називали кишлом або кишлищем (від ногайського кислав — зима), через що окремі дослідники роблять висновок про запозичення українцями господарських навичок цих давніх степових мешканців, зокрема землеробства, яким кочовики інколи займалися в місцях своїх зимівок.

13

1792 року, на момент оселення Чорноморського козацького війська на Кубані, там виявили більше 2000 «бурлаків», з яких 100 записалися в чорноморські козаки.

14

Старовинне українське ім’я Харько є скороченням імен Захар і Харитон. Чепігу згадують у різних випадках то з одним, то з іншим повним іменем. Однак у подальшому його ім’я і по батькові усталено позначати як Захарій Олексійович.

15

Офіційно вона називалася Дніпровською гребною флотилією до часу переселення чорноморців на Кубань.

16

Себто Таманський півострів. Рукави Кубані впадали в Азовське та Чорне море, а головне русло Кубані в низинах час від часу постійно змінювалося. Ось чому Тамань здавалася островом. За тодішньою модою на відновлення давньогрецьких назв, його часто йменували островом Фанагорія, за назвою античної колонії.

17

У дніпровських плавнях догляд за худобою полягав лише в тому, що навесні молодняк вивозили на острови, де він лишався до осені, набираючи вагу самопасом.

18

Ісмаул Гаспринський (1851—1914) — кримськотатарський просвітник. Один з основоположників джадидізму (руху за модернізацію мусульманської освіти) і пантюркізму (ідеології національної єдності тюркських народів). Його ідеї справили значний вплив на мусульманські народи Російської імперії.

19

Тут і далі сили, які виступали на боці Ради народних комісарів Володимира Леніна, спрощено названо «більшовиками». Реальна ситуація була складнішою. Крім Російської комуністичної партії (більшовиків), на боці ленінського уряду в різний час виступали також інші ліворадикальні сили: ліві есери, анархісти, боротьбисти тощо.

20

Кримські стихійні розправи збільшовичених солдатів і матросів взимку 1917/18 були одним із перших актів масового терору на просторах колишньої Російської імперії. А вже події червоного терору в Криму у 1920—1921 роках стали прикладом наймасовіших вбивств за весь час російської громадянської війни. Тоді радянські каральні органи під загальним керівництвом Бели Куна і Розалії Землячки знищили кілька десятків тисяч людей, переважно пов’язаних із білогвардійським режимом Петра Врангеля.

21

Велі Ібраїмов (1888—1928) — видатний кримськотатарський державний діяч. Спочатку був членом національної партії Міллі Фірка, пізніше перейшов на бік більшовиків. На посаді голови Центрального виконавчого комітету Автономної Кримської СРР здійснював політику коренізації (татаризації), сприяв розвитку національної культури кримських татар. Засуджений до смертної кари сталінським режимом.

22

Ідею спирання революційних сил на поневолені народи в колоніях, передусім на мусульманські, підтримував Лев Троцький, Григорій Зинов’єв, Юрій Гавен та інші більшовицькі керівники. Мірсаїд Султан-Галієв навіть виступив з ініціативою створення мусульманської комуністичної партії та мусульманської Червоної армії. Кульмінацією цих прагнень став помпезний 1-й З’їзд народів Сходу в Баку 1—8 вересня 1920 року, організований Комінтерном.

23

Після Першої світової війни переможці забрали у Німеччини та Османської імперії їхні колоніальні володіння і залежні території на Близькому Сході, в Африці і на Тихому океані. Згідно із Версальським договором, ці території переходили у відання Ліги Націй, яка надавала державам-переможницям мандат на управління. Держави-мандатарії зобов’язувалися піклуватися про мешканців підмандатних територій. Населення найбільш розвинених підмандатних територій (група А) поступово готувалося до самовизначення і набуття суверенітету.