Ґлорія Cкотт

Блакитний карбункул

На третій день Різдва я зайшов до свого приятеля Шерлока Голмса, щоб привітати його зі святом. Він лежав на канапі в червоному халаті. Праворуч від нього розмістилися кілька люльок, набитих тютюном, а ліворуч — купа зім’ятих ранкових газет, які він, мабуть, тільки-но переглядав. Поруч із диваном стояло крісло, на його спинці висів дуже засмальцьований, жалюгідний повстяний капелюх, проді­рявлений у кількох місцях. Голмс, мабуть, дуже уважно вивчав цей головний убір, оскільки на сидінні крісла лежали пінцет і лупа.

— Ви зайняті, — зауважив я. — Боюся, що я вам заважаю.

— Анітрохи, — відповів детектив. — Я радий, що в мене є товариш, із котрим можна поговорити про результати моїх досліджень. Річ, як бачите, доволі пересічна. — Він вказав великим пальцем у бік старого капелюха. — Але з нею пов’язані деякі цікаві події, не позбавлені навіть певної повчальності.

Я сів у крісло й узявся гріти руки біля каміна, де потріскував вогонь. Був сильний мороз, вікна вкрилися щільними крижаними візерунками.

— Хоча цей капелюх здається дуже непоказним, він, мабуть, пов’язаний із якоюсь кривавою історією, — припустив я. — Вочевидь, він послужить ключем до розгадки якихось страшних таємниць, і завдяки йому вам вдасться викрити та покарати злочинця.

Шерлок Голмс усміхнувся.

— Ні, ні, — сказав він, — тут не злочин, а дуже незнач­ний, кумедний епізод, який будь-коли може статися в такій місцині, де чотири мільйони людей перебувають на площі в кілька квадратних миль. У такому колосальному людському вулику завжди можливі будь-які комбінації фактів, які, будучи надзвичайно загадковими, усе ж не таять у собі якихось злочинів. Нам уже доводилося стикатися з такими випадками.

— Ще б пак! — вигукнув я. — З останніх шести епізодів, які я описав, три не містили в собі нічого незаконного.

— Саме так. Не сумніваюся, що й цей дріб’язковий випадок виявиться настільки ж безневинним. Ви знаєте кур’єра Петерсона?

— Авжеж.

— Цей трофей належить йому.

— Тобто це його капелюх?

— Ні-ні, він його знайшов. Власник невідомий. Спробуйте поглянути на нього не як на старий мотлох, а як на серйозне завдання... Передусім розкажу вам, як цей капелюх потрапив сюди. Він з’явився першого дня Різдва разом із чудовою тлустою гускою, що зараз смажиться в Петерсона на кухні. Сталося це так. На Різдво, о четвертій годині ранку, Петерсон, чоловік, як ви знаєте, порядний, повертався з невеликого святкування додому вулицею Тотенгем-Корт-роуд. При світлі газового ліхтаря він зауважив, що перед ним, трохи хитаючись, іде якийсь індивід, високий на зріст, і несе на плечі білосніжну гуску. На розі Ґудж-стрит до незнайомця причепилися хулігани. Один із них збив із нього капелюх. Чоловік, захищаючись, замахнувся палицею та ненавмисно поцілив у вітрину крамниці, що опинилася в нього за спиною. Скло розлетілося на друзки. Петерсон кинувся вперед, аби захистити незнайомця, але нещасний, вражений тим, що розбив скло, як тільки побачив, що до нього біжить якийсь чоловік, покинув гуску, помчав щодуху й зник у лабіринті невеликих провулків, розкиданих позаду Тоттенгем-Корт-роуд. Петерсон був одягнений в уніформу, і це, мабуть, найбільше налякало втікача. Оскільки при появі Петерсона хулігани також розбіглися, кур’єр опинився на полі битви сам і виявився власником здобутку у вигляді цього пом’ятого капелюха та чудової різдвяної гуски...

— ...яку Петерсон, звісно, повернув незнайомцеві.

— Ось у цьому й полягає наша загадка, мій друже. Хто цей незнайомець і де живе? Правда, на маленькій картці, прив’язаній до лівої лапки гуски, було написано: «Місіс Генрі Бейкер», вірно й те, що ініціали Г. Б. можна розібрати на підкладці цього капелюха. Але ж у місті живе кілька тисяч Бейкерів, у тому числі кількасот Генрі Бейкерів, тож нелегко повернути втрачену власність одному з них.

— Що ж зробив Петерсон?

— Він просто приніс мені і гуску, і капелюха, знаючи, що мене цікавлять розгадки навіть незначних ребусів. Гуску ми протримали аж до сьогоднішнього ранку, коли стало ясно, що, незважаючи на мороз, її все ж краще з’їсти не гаючись. Петерсон забрав гуску та почастувався як годиться, а мені залишився капелюх незнайомця, котрий втратив свою різдвяну вечерю.

— Він не подав оголошення в газету?

— Ні.

— Як же ви дізнаєтеся, хто він?

— Винятково шляхом міркувань.

— Над цим капелюхом?

— Певна річ.

— Ви жартуєте! Що можна отримати з цієї старої, подертої повсті?

— Ось моя лупа. Візьміть її та спробуйте застосувати мій метод до цього капелюха. Вам же він добре знайомий. Що можете сказати про людину, котрій належав цей капелюх?

Я взяв подертий головний убір і понуро покрутив його в руках. Звичайнісінький чорний круглий капелюх. Жорсткий, заношений. Шовкова підкладка була колись червоною, а тепер полиняла. Фабричну марку мені виявити не вдалося, але, як і казав мені Голмс, всередині збоку виднілися ініціали Г. Б. На крисах я помітив дірочки для гумки, що тримала капелюх, але самої гумки не виявилося. Загалом капелюх був подертий, брудний, вкритий плямами. Втім, помітні були й спроби замазати ці плями чорнилом.

— Я нічого особливого не бачу, — сказав я, повертаючи капелюха Шерлоку Голмсу.

— Ні, Ватсоне, ви бачите все, але не хочете міркувати над тим, що помічаєте. Ви занадто боязкі у своїх логічних висновках.

— Тоді, будь ласка, розкажіть, які висновки ви робите з огляду цього капелюха.

Голмс узяв головний убір до рук і почав пильно розглядати його проникливим поглядом, властивим лише йому.

— Звісно, не все в ньому достатньо зрозуміле, — зауважив він, — але дещо можна встановити точно, а щось можна припустити з достатньо великою ймовірністю. Цілком очевидно, наприклад, що його власник — доволі розумний і що три роки тому мав купу грошей, але тепер для нього настали чорні дні. Він завжди був дуже завбачливий, турбувався про завтрашній день, але зараз трохи опустився. Оскільки добробут його також занепав, можна припустити, що він пристрастився до якоїсь згубної звички, можливо, почав пиячити. Може, тому й дружина його розлюбила...

— Знаєте що, Голмсе!

— Але все ж якоюсь мірою він ще зберіг свою гідність, — продовжував Голмс, не звертаючи уваги на мій вигук. — Він мало рухається, нечасто виходить із дому, зовсім не займається спортом. Це людина середнього віку, у нього сиве волосся, яке він мастить бріоліном, і він нещодавно підстригся. До того ж я твердо переконаний, що в його будинку немає газового освітлення.

— Ви, звісно, жартуєте, Голмсе?

— Анітрохи. Невже навіть тепер, коли я вам усе розповів, ви не зрозуміли, як я дізнався про все це!

— Вважайте мене ідіотом, але мушу зізнатися, що я не в змозі встежити за ходом ваших думок. Наприклад, звідки ви взяли, що він дуже розумний?

Замість відповіді Голмс насунув капелюх собі на голову. Той затулив його чоло й вперся в перенісся.

— Бачите, який розмір! — сказав він. — Не може ж бути такий великий череп зовсім порожнім.

— Ну, а чому ви гадаєте, що він збіднів?

— Цьому капелюхові три роки. Пласкі криси, загнуті по краях, були тоді дуже модними. Капелюх найвищого ґатунку. Погляньте на цю шовкову стрічку, на чудову підкладку. Якщо три роки тому цей чоловік був у змозі придбати такий дорогий капелюх і з того часу більше не купував жодного, то немає сумнівів, що справи в нього похитнулися.

— Ну, згода, у цьому, мабуть, ви маєте рацію. Але звідки ви могли дізнатися, що він завбачливий, а зараз переживає душевний занепад?

— Передбачливість — ось вона, — сказав він, показуючи на дірочку від гумки. — Гумки ніколи не продають разом із капелюхами, їх потрібно купувати окремо. Якщо цей чоловік придбав гумку й звелів прикріпити її до капелюха, отже, він турбувався, щоб уберегти свій капелюх від вітру. Але гумка відірвалася, і він не надумав прилаштовувати нову, а це означає, що раніше він стежив за своєю зовнішністю, а тепер опустився і, так би мовити, махнув на себе рукою. Однак, з іншого боку, він усе ж намагався приховати плями на капелюсі, замазати їх чорнилом, отже, ще не повністю втратив почуття власної гідності.

— Усе це дуже схоже на правду.

— Що він людина середнього віку, що в нього сивина, що він недавно стригся, що він помадить волосся — усе це стає зрозумілим, якщо уважно оглянути спідню частину підкладки його капелюха. Крізь лупу видно волосинки, що причепилися до підкладки, зрізані ножицями перукаря. Усі вони пахнуть помадою. Зауважте, що пил на ньому не вуличний — сірий і пісочний, а домашній — бурий і пухнастий. Отже, капелюх здебільшого висів на вішаку. А вологі сліди на його внутрішньому боці свідчать про те, як легко його власник вкривається потом, бо він не звик до руху.

— А звідки ви дізналися, що його розлюбила дружина?

— Капелюх не чистили вже кілька тижнів. Якби я побачив, мій любий Ватсоне, що ваш капелюх не чищений хоча б один тиждень і що ваша дружина дозволяє вам виходити в такому вигляді, я почав би остерігатися, що й ви мали нещастя втратити прихильність вашої дружини.

— А може, він парубок?

— Ні, він ніс гуску додому саме для того, щоб задобрити дружину. Згадайте картку, прив’язану до лапки цієї птахи.

— У вас на все готова відповідь. А звідки можете знати, що в його будинку немає газу?

— Одна-дві засалених плями на капелюсі — випадковість. Але коли я бачу їх понад п’ять, то можу не сумніватися, що цій людині часто доводиться користуватися лоївкою, ймовірно, щоб підійматися вночі сходами, тримаючи в одній руці капелюха, а в другій свічку, що спливає. У будь-якому разі, від газу не буває засалених плям... Тепер ви погоджуєтеся зі мною?

— Атож, усе дуже просто, — засміявся я. — Але в тому, що ви розповіли, злочину ще немає. Ніхто не зазнав збитків — ніхто, крім чоловіка, котрий втратив гуску, отже, ви даремно сушили собі голову.

Шерлок Голмс розтулив рота для відповіді, але в цю мить двері відчинилися, і в кімнату, здивований і схвильований, влетів кур’єр Петерсон. Щоки в нього буквально палали.

— Гуска, гуска, містере Голмс! — засапано лементував він.

— Ну? І що з нею таке? Вона ожила, і вилетіла у вікно кухні, чи як?

Голмс обернувся на дивані, щоб краще придивитися до збудженого обличчя Петерсона.

— Погляньте, сер! Переконайтеся, що дружина знайшла в її зобі!

Петерсон простягнув руку, і на його долоні ми побачили блискучий, яскраво-блакитний камінь, трохи менший за горошину. Камінь був такий чистий та прозорий, що світився на темній долоні, наче електрична іскра.

Голмс присвиснув та опустився на канапу.

— Чесне слово, Петерсоне, — сказав він, — ви знайшли скарб! Сподіваюся, ви розумієте, що це таке?

— Діамант, сер! Коштовний камінь! Він ріже скло, як масло!

— Це не просто коштовний камінь — це той самий коштовний камінь.

— Невже це блакитний карбункул графині Моркар? — вигукнув я.

— Саме так. Я знаю, який він, адже останнім часом щодня читав оголошення в «Таймсі». Цей камінь — єдиний такого штибу, і можна лише здогадуватися про його справжню вартість. Нагорода в тисячу фунтів, яку пропонують, хто знайде, навряд чи становить двадцяту частку його вартості.

— Тисяча фунтів! О, Боже!

Кур’єр гепнувся в крісло, здивовано вирячивши очі, і зир­кав то на мене, то на Голмса.

— Нагорода нагородою, але маю підстави вважати, — сказав Голмс, — що з певних міркувань графиня віддала б половину всіх своїх статків, тільки б повернути цей камінь.

— Якщо пам’ять мене не зраджує, він зник у готелі «Космополітен», — зауважив я.

— Правильно, 22 грудня, рівно п’ять днів тому. У крадіжці цього каменя звинуватили лудильника Джона Горнера. Докази проти нього такі серйозні, що справу вже спрямували до суду. Здається, у мене є газетний звіт про цю справу.

Шерлок Голмс довго копався в газетах, нарешті витягнув одну, склав її навпіл і прочитав таке:

«Крадіжка коштовностей у готелі «Космополітен»

Джона Горнера, 26 років, лудильника, звинувачують у тому, що 22-го числа цього місяця він викрав у графині Моркар зі скриньки коштовний камінь, відомий під назвою «Блакитний карбункул». Джеймс Райдер, старший слуга готелю, засвідчив, що в день крадіжки бачив Горнера в туалетній кімнаті графині Моркар, де той припаював розхитаний прут камінної решітки. Якийсь час Райдер залишався в кімнаті з Горнером, але потім його кудись викликали. Повернувшись, він побачив, що Горнер зник, секретер зламаний і, як виявилося згодом, маленький сап’яновий футляр, в якому графиня мала звичку тримати коштовності, лежить порожній на туалетному столику. Райдер одразу вдарив на сполох, і того ж вечора Горнера заарештували. Але каменя не зна­йшли ні при ньому, ні в його кімнаті. Кетрін К’юсак, покоївка графині, засвідчила, що, почувши відчайдушний крик Райдера, вбігла в кімнату й також підтвердила зникнення каменя. Поліційний інспектор Бредстрит із округу «Б» віддав наказ заарештувати Горнера, котрий запекло пручався та палко переконував, що він не винен. Але оскільки Горнера й раніше судили за крадіжку, суддя відмовився розбирати цю справу та передав її суду присяжних. Горнер, котрий весь час виявляв ознаки сильної тривоги, втратив свідомість від цього рішення, тож його винесли із зали суду».

— Гм! Ось і вся поліційна інформація, — у задумі зронив Голмс, відкладаючи газету набік. — Тепер наше завдання — з’ясувати, яким чином із футляра графині камінь перекочував у гусячий зоб. Бачите, Ватсоне, наші скромні міркування виявилися раптом не такими вже й безневинними. Вони набагато корисніші, ніж ми вважали. Ось камінець. Він був у гусці, а гуска — у містера Генрі Бейкера, у того самого власника пошарпаного капелюха, особу котрого я намагався охарактеризувати перед вами, чим навів на вас нестерпну нудьгу. Що ж, тепер ми мусимо серйозно зайнятися пошуками цього джентльмена й встановити, яку роль він зіграв у таємничій події. Щоб його розшукати, ми, імовірно, випробуємо найпростіший спосіб: надрукуємо оголошення в усіх вечірніх газетах. Якщо таким шляхом ми не досягнемо мети, я вдамся до інших методів.

— Що напишемо в оголошенні?

— Дайте мені олівець і клаптик паперу. Ось: «На розі Ґудж-стрит знайшли гуску та чорний повстяний капелюх. Містер Генрі Бейкер може отримати їх сьогодні на Бейкер-стрит, 221-б, о 6.30 вечора». Коротко та ясно.

— Дуже. Але чи він помітить оголошення?

— Ще б пак. Тепер він переглядає всі газети, бо незаможний, а різдвяна гуска для нього варта цілого маєтка. Він був настільки наляканий, почувши дзеленчання розбитого скла та побачивши Петерсона, що кинувся навтьоки, не думаючи ні про що. Але потім, звісно, йому стало шкода, що він піддався паніці й упустив гуску. У газеті ми згадуємо його ім’я, і будь-хто знайомий зверне його увагу на нашу публікацію... Так от, Петерсоне, біжіть швидше в бюро оголошень і розмістіть ці рядки у вечірніх газетах.

— У яких, сер?

— О, у «Глобус», «Зірку», «Пелл-Мелл», «Сент-Джеймс», «Івнінґ ньюз», «Стандарт», «Відлуння» й у всі інші, які спадуть вам на гадку.

— Слухаюсь, сер. Але як бути з цим камінцем?

— Ага! Його я залишу в себе. Дякую. А на зворотному шляху, Петерсоне, купіть гуску і принесіть її мені. Адже маємо ж ми дати цьому джентльменові щось замість тієї, яку зараз наминає ваша сім’я.

Кур’єр вийшов, а Голмс узяв камінець і почав розглядати його проти світла.

— Гарний камінчик! — зауважив він. — Погляньте, як він виблискує й іскриться. Як і будь-який коштовний камінь, він притягує до себе злочинців, немов магніт. Ось уже справді пастка Сатани. У великих старих коштовних каменях кожна грань оповідає про якийсь кривавий злочин. Цьому каменю немає ще й двадцяти років. Його знайшли на березі річки Амой, у Південному Китаї, він чудовий тим, що має всі властивості карбункула, крім одного: він не рубіново-червоний, а блакитний. Незважаючи на його молодість, із ним уже пов’язано багато жахливих історій. Через цей прозорий вуглець вагою в сорок гранів було скоєно безліч грабунків, два вбивства, одне самогубство, а когось навіть облили сірчаною кислотою. Хто б міг подумати, що така гарна дрібничка веде людей до казематів і шибениць! Я замкну камінь до свого сейфу та напишу графині, що він зберігається в нас.

— Вважаєте, що Горнер не винен?

— Не можу нічого стверджувати напевне.

— А як встряв у цю справу Генрі Бейкер?

— Найімовірніше, Генрі Бейкер тут зовсім ні до чого. Гадаю, йому й на гадку не спаде, що, навіть якби ця гуска була б із чистого золота, то коштувала б набагато менше. Усе це ми вже незабаром дізнаємося точно, якщо Генрі Бейкер відгукнеться на наше оголошення.

— А до того часу ви нічого не можете зробити?

— Нічого.

— У такому разі я поїду до своїх пацієнтів, а ввечері повернуся сюди в призначену годину. Бо хочу знати, чим закінчиться ця заплутана справа.

— Буду щасливий вас бачити. Я обідаю о сьомій. Здається, на обід буде куріпка. До речі, чи не попросити місіс Гадсон ретельно оглянути і її зоб, у зв’язку з нещодавніми подіями?

Я трохи затримався, і вже перейшло за пів на сьому, коли я знову потрапив на Бейкер-стрит.

Підійшовши до дверей, я побачив високого чоловіка в шотландській шапчині й наглухо застебнутій до підборіддя куртці. Якраз у ту мить, коли я прийшов, йому відчинили, і ми одночасно увійшли в кімнату Шерлока Голмса.

— Якщо не помиляюся, ви містер Генрі Бейкер? — поцікавився Голмс, підіймаючись з крісла та зустрічаючи відвідувача з невимушено привітним виглядом, який умів напускати на себе. — Будь ласка, сідайте ближче до вогню, містере Бейкер. Вечір холодний, а мені здається, що влітку ви почуваєтеся краще, ніж узимку... Ватсоне, ви прийшли саме вчасно... Це ваш капелюх, містере Бейкер?

— Атож, сер, це, без сумніву, мій капелюх.

Бейкер був великим сутулим чоловіком із головою, схожою на гарбуз, широким розумним обличчям і загостреною каштановою борідкою. Червоні плями на носі та щоках та легке тремтіння простягнутої руки підтверджували здогад Голмса про його схильність до алкоголю. На ньому була поруділа куртка, застібнута на всі ґудзики, а на худих зап’ястках, що стирчали з рукавів, не видно було ні найменшої ознаки білизни. Він говорив глухо й уривчасто, старанно підбираючи слова, і справляв враження людини інтелігентної, яку не пошкодувало життя.

— Ми на кілька днів затримали капелюх і гуску, — повідомив Голмс, — оскільки весь час чекали, що ви надрукуєте в газетах оголошення зі своєю адресою. Не розумію, чому ви цього не зробили.

Наш відвідувач зніяковіло всміхнувся.

— У мене не так багато шилінґів, як колись, — зітхнув він. — Я був упевнений, що хулігани, котрі напали на мене, забрали з собою і капелюха, і гуску, і не хотів витрачати гроші даремно.

— Цілком слушно. Між іншим, нам довелося з’їсти вашу гуску.

— З’їсти?!

Наш відвідувач розхвилювався й підвівся зі свого крісла.

— Адже вона все одно зіпсувалася б, якби ми її не з’їли, — продовжував Голмс. — Але мені здається, що он та гуска на буфеті зовсім свіжа та важить приблизно стільки ж, отож замінить вам вашу птаху.

— О, звісно, певна річ! — містер Бейкер полегшено зітхнув.

— Але в нас від вашої птиці залишилися пір’я, лапки та зоб, тому, якщо ви бажаєте...

Бейкер гомерично зареготав.

— Хіба тільки на пам’ять про мою пригоду, — сказав він. — Навіть не знаю, навіщо мені тлінні останки моєї покійної знайомої! Ні, сер, дозвольте зосередити увагу на тій чудовій гусці, яку я бачу на буфеті.

Шерлок Голмс швидко перекинувся зі мною поглядом і ледь помітно стенув плечима.

— Ось ваш капелюх, а ось ваша гуска, — сказав він. — До речі, не підкажете мені, де дістали таку птаху? Я дещо розумію в таких речах і, зізнаюся, рідко бачив настільки вгодований екземпляр.

— Охоче, сер, — мовив Бейкер, піднявся й засунув під пахву свого нового гусака. — Наша невелика компанія частенько навідує корчму «Альфа», що неподалік від Британського музею. Ми, як ви розумієте, проводимо в музеї цілий день. Цього року хазяїн нашого шинку Віндіґет, чудовий чоловік, заснував «гусячий клуб». Виплачуючи по кілька пенсів на тиждень, кожен із нас до Різдва отримує гуску. Я вже повністю виплатив свою частку. Решту ви знаєте. Вельми зобов’язаний вам, сер, адже незручно поважному чоловікові мого віку носити шотландську шапчину.

Він вклонився нам із комічно врочистим виглядом і ви­йшов.

— З Генрі Бейкером залагоджено, — зазначив Голмс, зачинивши за ним двері. — Цілком очевидно, що він і гадки не має про коштовний камінчик. Ви голодні, Ватсоне?

— Не дуже.

— Тоді пропоную перетворити обід у вечерю й негайно вирушити гарячими слідами.

— Із задоволенням.

Був морозний вечір, і нам довелося одягти зимові плащі й обмотати шиї шаликами. Зорі холодно сяяли на безхмарно ясному небі, і пара від дихання перехожих нагадувала димки від пострілів із безлічі револьверів. Чітко та твердо лунали вулицями наші кроки. Ми йшли по Вімпол-стрит, Гарлі-стрит, через Віґмор-стрит, вийшли на Оксфорд-стрит і за чверть години опинилися в Блумсбері, біля корчми «Альфа», скромного закладу на розі однієї з вулиць, що ведуть до Голборна. Голмс увійшов у бар і замовив дві гальби пива у червонопикого шинкаря в білому фартуху.

— У вас, мабуть, чудове пиво, якщо воно не гірше за ваших гусей, — зауважив Голмс.

— Моїх гусей?

Шинкар, здавалося, був здивований.

— Авжеж. Півгодини тому я розмовляв із Генрі Бейкером, членом вашого «гусячого клубу».

— А! Тепер розумію. Але, бачте, сер, гуси не мої.

— Справді? А чиї ж?

— Я купив дві дюжини гусок в одного гендляра в Ковент-Ґардені.

— Та невже? Я знаю декого з них. У кого ж ви їх купили?

— Його прізвище Брекинридж.

— Ага! Ні, Брекинриджа я не знаю. Ну, за ваше здоров’я, добродію, і за процвітання вашого закладу! На добраніч!

— А тепер до містера Брекинриджа, — видихнув Голмс, виходячи на мороз і застібаючи плаща. — Не забудьте, Ватсоне, що на одному кінці нашого ланцюга всього лише гуска, а до іншого його кінця прикутий чоловік, котрому загрожує щонайменше сім років каторги, якщо ми не доведемо його невинність. Можливо, втім, що наші пошуки виявлять, що винен саме він, але, у будь-якому разі, у наших руках нитка, що вислизнула з рук поліції та випадково потрапила до нас. Ходімо ж, тримаючись за неї, до кінця, яким би сумним він не виявився. Отже, повертаймо на південь, і кроком руш!

Ми перетнули Голборн, пішли по Енделль-стрит і ви­йшли на Ковентґарденський ринок через якісь нетрі. На одній із найбільших крамниць було написано «Брекинридж». Господар, чоловік із конячою фізією та пещеними бакенбардами, допомагав хлопчикові замикати віконниці.

— Доброго вечора! Який мороз, га? — загомонів Голмс.

Гендляр кивнув і кинув запитальний погляд на мого приятеля.

— Усіх гусей, вочевидь, ви вже розпродали, — продовжував Голмс, вказуючи на порожній мармуровий прилавок.

— Завтра вранці можете отримати навіть п’ятсот штук.

— Завтра вони мені ні до чого.

— Он у тій крамниці, де світиться, дещо залишилося.

— Авжеж, але мене послали до вас.

— Хто ж?

— Господар «Альфи».

— А, так! Я відіслав йому дві дюжини.

— Гарні були гуси! Звідки ви їх дістали?

На мій подив, від цього запитання продавець оскаженів.

— Слухайте, містере, — сказав він, підіймаючи голову й взявшись за боки, — чого ви хочете? Кажіть, що треба.

— Я й кажу. Хочу знати, хто продає вам тих гусей, яких ви постачаєте в «Альфу».

— А я не скажу.

— Не скажете — і грець із вами. Дуже треба! Цікаво, чому ви скипіли через таку дрібницю?

— Скипів? Мабуть, на моєму місці й ви б окропом бризкали, якби до вас так чіплялися! Я виплачую гарні гроші за хороший товар, і, здавалося б, справі кінець. Але ж ні: «Де гуси?», «У кого ви їх купили?», «Кому продали?» і «Скільки берете за ваших гусей?». Можна подумати, що на цих гусках світ клином зійшовся, коли послухаєш, який через них здійняли галас!

— Я не маю жодного стосунку до тих людей, котрі чіпляються до вас із розпитуваннями, — недбало зронив Голмс. — Не хочете говорити — ну, і біс із вами. Але я розуміюся на птахівництві й посперечався на п’ять фунтів стерлінґів, що гуску, яку я з’їв, вигодували в селі.

— Амба вашим фунтам! Бо гуска міська! — вигукнув продавець.

— Не може бути!

— А я кажу — міська!

— Нізащо не повірю!

— Може ви думаєте, що знаєтеся на птиці краще за мене, хоча я цією справою займаюся мало не з пелюшок? Кажу вам, усі гуси, продані в «Альфу», вигодувані не в селі, а в місті.

— Ви ніколи не примусите мене повірити в таку безглуз­дість.

— Хочете закластися?

— Це означало б просто відібрати у вас гроші. Не сумніваюся, що маю рацію. Але я згоден поставити соверен лише для того, щоб провчити вас за впертість.

Гендляр похмуро всміхнувся.

— Принеси мені книги, Білле, — звелів він.

Хлопчисько приніс дві книжки: одну тоненьку, а другу велику, заяложену — і поклав їх на прилавок під лампою.

— Ну, містере Самовпевнений, — озвався продавець, — я вважав, що сьогодні продав усіх гусей, але Бог привів до мене в крамницю ще одного гусака. Бачите цю книжку?

— Ну, і що ж?

— Це список тих, у кого я купую товар. Бачите? Ось тут, на цій сторінці, імена сільських постачальників, а число після кожного прізвища позначає сторінку у великій книзі, де ведуться їхні рахунки. А цю сторінку, списану червоним чорнилом, бачите? Це список моїх міських постачальників. Погляньте-но на третє прізвище. Прочитайте його вголос.

— «Місіс Окшот, Брикстон-роуд, 117, сторінка 249», — прочитав Голмс.

— Правильно. Тепер відкрийте 249-ту сторінку у великій книзі.

Голмс відкрив потрібну сторінку.

— Ось: «Місіс Окшот, Брикстон-роуд, 117 — постачальниця дичини та яєць».

— А що засвідчує останній запис?

— «Грудень, двадцять другого. Двадцять чотири гуски по сім шилінґів шість пенсів».

— Правильно. Запам’ятали? А внизу?

— «Продано містерові Віндіґету, «Альфа», по дванадцять шилінґів».

— Ну, що тепер скажете?

Шерлок Голмс, здавалося, дуже засмутився. Вийняв соверен із кишені, жбурнув його на прилавок, обернувся й мовчки вийшов із понурим виглядом. Пройшовши кілька метрів, він зупинився під ліхтарем і зареготав своїм особливим, щирим і безгучним сміхом.

— Якщо ви бачите людину з такими вусами й такою червоною хустиною в кишені, то можете витягнути з нього все, запропонувавши йому на щось закластися, — сказав він. — Я переконаний, що й за сто фунтів мені ніколи не вдалося б отримати в нього таку докладну інформацію, яку я одержав, побившись із ним об заклад. Отже, Ватсоне, мені здається, що ми майже до кінця розплутали цю загадкову справу. Єдине, що нам залишилося вирішити — чи підемо ми до цієї місіс Окшот зараз, чи відкладемо наші відвідини до ранку. Зі слів того чолов’яги ясно, що цією справою цікавиться ще хтось, крім нас, і я...

Гучний галас, що раптово долинув із крамниці, яку ми тільки-но покинули, не дав Голмсу закінчити. Обернувшись, у жовтому світлі хиткої лампи ми побачили маленького червонопикого чоловічка. Брекинридж стояв на порозі крамниці й люто махав перед ним кулаками.

— Годі з мене і вас, і ваших гусей! — лементував Брекинридж. — Проваліться ви всі під три чорти! Якщо ще раз хтось причепиться до мене з такими безглуздими запитаннями, я спущу на вас собаку. Приведіть сюди місіс Окшот, їй я відповім. А ви тут із якого дива? Я що, ваших гусок купив?

— Ні, але все ж одна з них моя, — заскиглив чоловічок.

— Ну, і питайте про неї тоді в місіс Окшот!

— Вона мені звеліла дізнатися у вас.

— Питайте хоч у прусського короля! З мене годі! Все! Забирайтеся геть!

Він люто кинувся вперед, і чоловічок шпарко зник у темряві.

— Ага, нам, здається, не доведеться йти на Брикстон-роуд, — прошепотів Голмс. — Підемо поглянемо, чи ми не зможемо якось використати того чоловічка.

Пробираючись між купками роззяв, котрі вешталися навколо освітлених яток, мій приятель хутко наздогнав чоловічка й поклав йому руку на плече. Той негайно обернувся, і при світлі газового ліхтаря я побачив, що він дуже зблід.

— Хто ви такий? Що вам треба? — спитав він тремтячим голосом.

— Даруйте, — м’яко видихнув Голмс, — але я випадково почув, яке запитання ви задали цьому продавцю. Гадаю, що можу бути вам корисний.

— Ви? Хто ви такий? І звідки змогли дізнатися, що мені треба?

— Моє ім’я Шерлок Голмс. Мій фах — знати те, чого не знають інші.

— Але про те, що мені потрібно, ви нічого знати не можете.

— Прошу вибачити, але я знаю все. Ви намагаєтеся розшукати сліди гусок, проданих місіс Окшот із Брикстон-роуд гендляреві на ім’я Брекинридж, які він продав містеру Віндіґету, власнику «Альфи», а той, своєю чергою, своєму «гусячому клубу», членом якого є Генрі Бейкер.

— О, сер, ви якраз той самий чоловік, із яким я жадав би зустрітися! — вигукнув чоловічок, простягаючи тремтячі руки. — Я просто не можу висловити вам, наскільки це все важливо для мене!

Шерлок Голмс зупинив візника, котрий проїжджав повз них.

— У такому разі краще поговорити в затишній кімнаті, аніж тут, на вітряній ринковій площі, — запросив він. — Але перш ніж ми вирушимо в дорогу, скажіть, будь ласка, кому я маю задоволення надавати посилену допомогу?

Чоловічок на мить завагався.

— Мене звати Джон Робінсон, — сказав він, відводячи погляд.

— Ні, ні, ваше справжнє ім’я? — ласкаво наполягав Голмс. — Завжди набагато зручніше діяти під власним ім’ям.

Бліді щоки незнайомця запашіли рум’янцем.

— У такому разі, — сказав він, — моє справжнє ім’я Джеймс Райдер.

— Оце правильно. Ви служите в готелі «Космополітен». Сідайте, будь ласка, у кеб, і незабаром я розповім вам усе, що забажаєте дізнатися.

Маленький чоловічок не рушив із місця. Він позирав то на одного, то на другого з нас, і в його очах надія змінювалася переляком. Було видно, що він не знав, чекає його біда, чи велике щастя. Нарешті він таки сів до екіпажа, і за півгодини ми вже були у вітальні на Бейкер-стрит.

Дорогою ніхто не промовив ні слова. Але наш супутник так голосно дихав, так міцно стискав і розтискав долоні, що й без слів було ясно, в якому нервовому збудженні він перебував під час їзди.

— Ну, ось ми й вдома! — весело зауважив Голмс. — Що може бути кращим за розпалений камін у таку негоду! Ви, здається, змерзли, містере Райдер. Сідайте, будь ласка, у плетене крісло. Я тільки одягну домашні капці, і ми відразу займемося вашою справою. Ну, ось! Хочете знати, що сталося з тими гусьми?

— Так, сер.

— Мабуть, точніше, із тією гускою? Мені здається, вас цікавила лише одна з них — біла, з чорною смужкою на хвостику...

Райдер аж затріпотів від хвилювання.

— О, сер! — скрикнув він. — Ви можете мені сказати, де зараз ця гуска?

— Вона тут.

— Тут?

— Атож. І вона виявилася незвичайною птахою. Не дивно, що ви так нею зацікавилися. Після смерті вона знесла яйце, гарненьке, блискуче блакитне яєчко. Воно тут, у моєму музеї.

Наш відвідувач піднявся, захитався, і правою рукою вчепився за дошку каміна. Голмс відімкнув сейф, звідки витягнув блакитний карбункул, що виблискував, наче зірка, холодним яскравим переливчастим світлом. Райдер стояв зі спотвореним обличчям, не знаючи, чи вимагати камінь собі, чи відмовитися від будь-яких прав на нього.

— Гра програна, Райдере, — спокійно заявив Шерлок Голмс. — Тримайтеся міцніше на ногах, інакше впадете у вогонь. Допоможіть йому сісти, Ватсоне. Він ще недостатньо міцний, щоб чинити злочини з холодним серцем. Дайте йому хильнути бренді. Так. Тепер він трохи схожий на людину. Ну й нікчема!

Райдер захитався й мало не впав на підлогу, але від алкоголю його щоки порожевіли, і гість сів, злякано зиркаючи на свого викривача.

— Я знаю майже все, і в моїх руках є практично всі докази, тому вам небагато доведеться додати. Однак цю дещицю маєте розповісти нам негайно, щоб у справі не залишилося ні найменшої неясності. Звідки ви дізналися, Райдер, про цей блакитний карбункул графині Моркар?

— Мені розказала про нього Кетрін К’юсак, — відповів той тремтячим голосом.

— Знаю: покоївка її світлості. І спокуса легкої наживи виявилася занадто сильною для вас, як це неодноразово бувало й із більш гідними людьми. І ви не погребували засобами. Мені здається, Райдере, що з вас міг би вийти непоганий негідник! Ви знали, що цього лудильника Горнера уже якось засудили за крадіжку й що підозри, найімовірніше, впадуть на нього. Що ж ви зробили? Зламали прут від камінної решітки в номері графині, ви та ваша спільниця К’юсак, і влаштували так, що саме Горнера прислали для ремонту. Коли Горнер пішов, ви вкрали камінь із футляра, здійняли тривогу, і бідолаху заарештували. Після цього...

Тут Райдер раптом сповз на килим і обома руками обхопив коліна мого товариша.

— Заради бога, змилуйтеся наді мною! — заверещав він. — Подумайте про мого батька й матір! Це їх уб’є! Я ніколи не крав! Ніколи! Це більше не повториться, присягаюся! Поклянуся на Біблії! О, не доводьте цієї справи до суду! Заради Господа, не доводьте її до суду!

— Поверніться на місце, — суворо звелів Голмс. — Добре вам тепер плазувати й повзати! А що ви думали, коли відправляли бідолаху Горнера на лаву підсудних за злочин, в якому він не винен?

— Я можу втекти, містере Голмс! Я покину Англію, сер! Тоді звинувачення проти нього знімуть...

— Гм! Ми ще поговоримо про це. А поки що послухаємо правдиву оповідку про те, що трапилося після крадіжки. Яким чином камінь потрапив у гуску і як ця гуска потрапила на базар? Кажіть правду, бо це для вас — єдиний шлях до порятунку.

Райдер облизав пересохлі губи.

— Я розповім вам усю правду, — погодився він. — Коли заарештували Горнера, я вирішив, що мені краще сховати камінець, поки поліції не спало на гадку обшукати мене та мою кімнату. У готелі не було надійного місця, щоб сховати коштовність. Я вийшов, ніби в службовій справі, і попрямував до будинку моєї сестри. Вона заміжня за таким собі Окшотом, живе на Брикстон-роуд і займається тим, що відгодовує домашню птицю на продаж. Кожен зустрічний здавався мені полісменом або детективом, і, незважаючи на холодний вечір, піт потоком заливав моє обличчя, поки я дійшов до Брикстон-роуд. Сестра спитала мене, що сталося й чому я такий блідий. Я відповів, що мене схвилювала крадіжка коштовностей у нашому готелі. Потім вийшов на задній двір, закурив люльку та почав міркувати, як мені вчинити.

У мене був приятель на ім’я Модслі, котрий збився з пуття й відсидів термін у Пентонвільській в’язниці. Якось ми зустрілися з ним, розбалакалися про злодіїв, і він розповів мені, де вони збувають крадене. Я розумів, що він мене не видасть, адже я сам дещо знав про його грішки, і тому вирішив податися прямо до нього в Кілбурн і посвятити його в свою таємницю. Він навчив би мене, як перетворити цей камінь у готівку. Але як до нього дістатися? Я згадав про ті муки, які пережив дорогою з готелю. Будь-якої миті мене могли схопити, обшукати та знайти камінь у кишені моєї жилетки. Я стояв, притулившись до стіни, дивлячись на гусей, які, перевалюючись, чалапали біля моїх ніг, і раптом у мене виникла думка, як одурити найспритнішого детектива на світі...

Кілька тижнів тому сестра втішила мене, що до Різдва я отримаю від неї чудову гуску в подарунок, а я знав, що вона завжди тримає слово. І я вирішив забрати гуску негайно, щоб в ній донести камінь у Кілбурн. У дворі була якась комора, і за неї я загнав величезну, дуже гарну гуску, білу зі смугастим хвостиком. Я спіймав її, відкрив дзьоба та якомога глибше засунув камінь птасі в горлянку. Гуска ковтнула, і я відчув рукою, як камінь потрапив до неї в зоб. Але гуска билася та плескала крилами, тому сестра вийшла дізнатися, у чому річ. Коли я повернувся до неї, щоб відповісти, клята гуска вирвалася з моїх з рук і змішалася з виводком.

«Що ти зробив із птахою, Джеймсе?» — поцікавилася сестра.

«Так от, — відказав я, — ти обіцяла, що подаруєш мені гуску на Різдво, і я перевіряв, яка з них тлустіша».

«О, — сказала вона, — ми вже відібрали для тебе гуску. Ми її так і називаємо: «Гуска Джеймса». Он та, велика, повністю біла. Гусей загалом двадцять шість, із них одна — для тебе, одна для нас, а дві дюжини — на продаж».

«Дякую, Меґґі, — вклонився я. — Але якщо тобі байдуже, то віддай мені ту, яку я тільки-но тримав у руках».

«Твоя важча за цю, принаймні, фунтів на три, і ми відгодовували її зумисне для тебе».

«Це нічого не означає. Я хочу саме цю й волію негайно забрати її з собою».

«Як хочеш, — сказала сестра трохи ображено. — Яку ж ти хотів би взяти?»

«Он ту білу, з чорною смужкою на хвостику... Он вона, посеред зграї».

«Будь ласка. Ріж її і забирай!»

Я так і зробив, містере Голмс, і поніс птаху в Кілбурн. Розповів усе своєму приятелеві — він із тих, кому легко розповідати такі речі. Товариш реготав, мало пупок не розв’язався, а потім ми взяли ніж і розтяли гуску. У мене мало серце не зупинилося, коли я побачив, що камінця тут немає, тож я зрозумів, що сталася страшна помилка. Я облишив гуску, кинувся бігти до сестри й влетів до неї на задній двір. Та в дворі гусей вже не було.

«Де гуси, Меґґі?» — лементував я.

«Відіслала продавцю».

«Кому саме?»

«Брекинриджу, до Ковент-Ґардену».

«А була серед гусей ще одна зі смугастим хвостиком — така ж, як і та, яку я тільки-но зарізав?» — спитав я.

«Авжеж, Джеймс, було дві гуски зі смугастими хвостиками, і я завжди їх плутала».

Тут, певна річ, я все зрозумів і щодуху помчав до цього Брекинриджа. Але він уже продав усіх гусей і нізащо не хотів сказати кому. Ви самі чули, як брутально він зі мою спілкувався. Моя сестра думає, що я збожеволів. Часом мені й самому здається, що я причинний. І ось... і ось я — огидний злодій, хоча навіть не торкнувся багатства, заради якого занапастив свою долю. Боже, поможи мені! Боже, поможи!

Він судомно заридав, затуливши обличчя руками. Запанувала довга мовчанка, яку порушували лише важкі зітхання Райдера та рівномірне постукування пальців мого приятеля по краю столу. Раптом Шерлок Голмс піднявся й відчинив вхідні двері навстіж.

— Забирайтеся геть! — наказав він.

— Я, сер?.. О, нехай благословить вас небо!

— Ані пари з вуст! Забирайтеся звідсіля!

Повторювати не довелося. На сходах загуркотіли стрімкі кроки, внизу грюкнули двері, і з вулиці долинув швидкий тупіт.

— Врешті-решт, Ватсоне, — зауважив Голмс, простягаючи руку до глиняної люльки, — я працюю зовсім не для того, щоб виправляти хиби нашої поліції. Якби Горнеру загрожувала небезпека, тоді інша річ. Але Райдер не стане свідчити проти нього, і справа затихне. Можливо, я стаю на бік шахрая, але насправді рятую людину від остаточної загибелі. Із цим хлопцем таких випадків не трапиться двічі — він занадто наляканий. Життя зіштовхнуло нас із дивною та кумедною загадкою! Вирішення її загадки — уже нагорода. Якщо ви будете ласкаві смикнути за дзвінок, ми займемося новим «дослідженням», в якому головна роль призначена знову ж таки птасі: не забудьте, що на обід маємо куріпку.