Ґлорія Cкотт

Частина 1. Дивний випадок із містером Джоном Скоттом Екклзом

Як записано в моєму нотатнику, це сталося холодного вітряного дня наприкінці березня 1892 року. Коли ми снідали, Голмсу принесли телеграму, і він одразу ж нашкрябав відповідь. Мій приятель нічого не сказав із цього приводу, але було помітно, що отримана звістка займає його думки — Шерлок із задуманим обличчям стояв біля каміна, курив люльку й час від часу зиркав на телеграму. Раптом він обернувся до мене, і в його очах з’явився пустотливий відблиск.

— Гадаю, Ватсоне, що вас уже можна вважати літератором, — мовив він. — Як ви розумієте слово «гротеск»?

— Щось дивне, незвичайне, — відгукнувся я.

Голмс похитав головою:

— Тут явно мається на увазі щось більше. Відчувається прихований натяк на дещо трагічне та жахливе. Якщо ви пригадаєте якісь історії, якими ви лякали терплячу публіку, то збагнете, як часто гротеск переростає в злочин. Згадайте ту невелику справу зі Спілкою рудих. Спочатку це був суцільний гротеск, який вилився у відчайдушну спробу грабунку. Або ще приклад: найгротескніша з наших справ, випадок із п’ятьма апельсиновими зернятами, підґрунтям якого виявилася змова вбивць. Тому слово «гротеск» тепер змушує мене пильнувати.

— А що, в тексті є це слово? — спитав я.

Голмс прочитав телеграму вголос:

— «Зі мною тільки-но сталася неймовірна та гротескна історія. Чи можна звернутися до вас за порадою? Скотт Екклз, поштове відділення, Черінґ-Кросс».

— Чоловік це чи жінка? — поцікавився я.

— Певна річ, чоловік. Жодна жінка не стала б посилати телеграму з оплаченою відповіддю — вона просто прийшла б сама.

— Ви його приймете?

— Любий Ватсоне, ви ж знаєте, як я нудьгую з того часу, як ми кинули до в’язниці полковника Каразерса. Мій мозок подібний до двигуна боліда для перегонів, який розлетиться на шматки, якщо не буде виконувати роботу, для якої призначений. Життя стало нудним, у газетах порожньо, ризик і романтика, схоже, вивітрилися з кримінального світу. А ви ще питаєте, чи готовий я зайнятися новою справою, якою б тривіальною вона не виявилася. А ось, якщо не помиляюся, і наш клієнт.

На сходах почулися розмірені кроки, і за хвильку до кімнати постукав та увійшов кремезний високий чоловік із сивими бакенбардами, котрий мав доволі серйозний і респектабельний вигляд. Жорсткі риси його обличчя та пихаті манери видавали всю історію його життя. Від самих гетрів до окулярів у золотій оправі це був консерватор, взірцевий парафіянин, бездоганний громадянин, котрий послідовно та скрупульозно дотримується всіх загальноприйнятих правил. Якісь дивні події, однак, позбавили його звичного самовладання та залишили на ньому помітні сліди у вигляді розпатланого волосся, розпашілих щік, неспокійного погляду та метушливих жестів. Він одразу ж заговорив про свою справу.

— Зі мною трапилася зовсім незвичайна та неприємна пригода, містере Голмс, — сказав він. — У житті не опинявся в таких ситуаціях. Це просто обурливо й не схоже ні на що. Дуже прошу дати мені хоч якісь пояснення.

Він насупився й важко дихав від гніву.

— Заради бога, сідайте, містере Скотт Екклз, — заспокійливим тоном промовив Голмс. — Насамперед я хотів би запитати, чому ви прийшли саме до мене?

— Розумієте, сер, ця справа, схоже, не з тих, якими займається поліція, і все ж, коли ви дізнаєтеся факти, то зрозумієте, що я не міг залишити все так, як є. Приватні детективи — люди, до котрих у мене немає жодної симпатії, але все ж, почувши ваше ім’я...

— Зрозуміло. Тоді наступне запитання: чому ви не прийшли відразу?

— Що ви хочете цим сказати?

Голмс зиркнув на годинник.

— Зараз п’ятнадцять хвилин по другій, — сказав він. — Телеграму ви відправили о першій, але, зважаючи на ваш одяг і зовнішній вигляд, важко не збагнути, що ваші неприємності почалися ще вранці, коли ви прокинулися.

Наш клієнт пригладив кучму волосся й провів рукою по неголеній щоці.

— Маєте рацію, містере Голмс. Мені й на гадку не спало подбати про зовнішність. Я був дуже радий, що вибрався з того будинку. Потім я, перш ніж їхати до вас, зайшов до власників будинку, і вони сказали, що містер Ґарсія завжди регулярно платив за оренду й що у Вістерія-Лодж досі все було гаразд.

— Зачекайте, сер, — засміявся Голмс. — Ви зовсім, як мій приятель доктор Ватсон, котрий має кепську звичку розповідати історії, починаючи з кінця. Будь ласка, зберіться з думками та розкажіть мені чітко й послідовно, що це були за події, які погнали вас за порадою та допомогою незачесаним й неохайним, із розв’язаними шнурівками й у неправильно застебнутому жилеті.

Наш відвідувач похмуро оглянув себе:

— Розумію, що збоку це виглядає жахливо, містере Голмс. За все моє життя я не можу пригадати жодного випадку, коли б дозволив собі щось таке. Але впевнений, що після того, як я розповім вам усе про цю дивну справу, що я зараз і зроблю, ви мені пробачите.

Однак розповідь його була задушена в зародку. У передпокої пролунав галас, і місіс Гадсон, відчинивши двері, впустила до кімнати двох здоровенних чолов’яг офіційного вигляду. Одного з них ми добре знали — це був інспектор Ґреґсон із Скотленд-Ярду, енергійний, хоробрий і доволі здібний полісмен. Він привітався за руку з Голмсом і відрекомендував нам другого відвідувача, інспектора Бейнса з поліційного управління графства Суррей.

— Ми працюємо разом, містере Голмс, і слід привів нас сюди, — Ґреґсон глянув своїми бульдожими очима на нашого відвідувача: — Ви ж містер Джон Скотт Екклз із Поп­гем-гаузу в Лі?

— Так.

— Ми весь ранок сьогодні йдемо за вами по п’ятах.

— Ви, без сумніву, вистежили його за телеграмою, — додав Шерлок.

— Саме так, містере Голмс. Ми взяли слід на вокзалі Черінґ-Кросс, на пошті, і він привів сюди.

— Але чому ви мене шукаєте? — здивувався наш відві­дувач. — Чого ви хочете?

— Хочемо почути від вас, містере Скотт Екклз, про події, які минулої ночі спричинили смерть містера Алоїзія Ґарсії з Вістерія-Лодж, що неподалік від Ешера.

Наш клієнт підвівся, широко розплющивши очі. Барва зникла з його здивованого обличчя.

— Смерть? Ви хочете сказати, що він помер?

— Атож, сер, помер.

— Як це сталося? Нещасний випадок?

— Вбивство. Справжнісіньке, жодних сумнівів.

— О, Боже! Це ж жахливо. Ви вважаєте... Хочете сказати, що підозрюєте мене?

— У кишені вбитого виявили вашого листа, із якого ми дізналися, що ви мали намір провести минулу ніч у його будинку.

— Я так і зробив.

— О, справді? Ви це не заперечуєте?

На світ божий з’явився бланк офіційного поліційного протоколу.

— Зачекайте хвильку, Ґреґсоне, — попросив Шерлок Голмс. — Усе, що вам треба, це зафіксувати свідчення, правильно?

— Аякже, і маю попередити містера Скотта Екклза, що все, що він скаже, може бути використано проти нього.

— Містер Екклз саме збирався розповісти нам про цю справу, коли ви увійшли. Гадаю, Ватсоне, що бренді з содовою йому не нашкодить. Тепер, сер, раджу не звертати уваги на те, що ваша аудиторія збільшилася, і викласти нам усе, як би ви зробили це, якби вас не перервали.

Наш відвідувач залпом хильнув бренді, і його обличчя знову порожевіло. Підозріло поглянувши на поліційний протокол, він розпочав свою незвичайну оповідку.

— Я неодружений, — сказав він. — Чоловік я товариський, маю багато друзів. Серед них — сім’я пивовара на прізвище Мелвілл, котрий уже покинув справи й живе в маєтку Елбемерл-Меншн у Кенсінґгоні. За його столом я кілька тижнів тому познайомився з хлопцем на прізвище Ґарсія. Як я зрозумів, він був іспанцем і мав якийсь стосунок до іспанського посольства. Він чудово спілкувався англійською та вирізнявся хорошими манерами. Це був, мабуть, найвродливіший чоловік із усіх, кого я зустрічав.

Якимось чином ми з цим парубком близько потоваришували. Він, здавалося, із самого початку був до мене прихильним, і не минуло двох днів із часу нашого знайомства, як він навідав мене в моїй оселі. Слово за словом, й усе скінчилося тим, що він запросив мене пожити кілька днів у нього у Вістерія-Лодж, це між Ешером та Окшоттом. Учора ввечері я, дотримуючись обіцянки, подався до Ешера.

Ґарсія описував мені своє обійстя. Він жив там із вірним слугою, співвітчизником, котрий йому в усьому допомагав. Цей хлопчина розмовляв англійською й вів усе господарство в будинку. Ще Ґарсія згадував, що в нього чудовий кухар-мулат, котрого він підібрав під час своїх мандрів. Також він додав, що той смачно готує. Пам’ятаю, як Ґарсія зауважив, що він не очікував знайти такий дивний будинок у самому серці Суррею, і я з цим погодився, хоча потім виявилося, що він набагато дивніший, ніж я думав.

Я прибув на місце — це за дві милі на південь від Ешера. Будинок цікавий своєю архітектурою, стоїть віддалено від дороги, до нього веде звивиста під’їзна алея, обсаджена з двох боків вічнозеленим чагарником. Це старовинна споруда, яка явно потребує ремонту. Коли мої речі вивантажили на зарослу травою доріжку перед заляпаними безбарвними дверима, я засумнівався, чи розумно вчинив, вирушивши до людини, котру майже не знаю. Однак він сам відчинив мені й вельми приязно привітався. Мене доручили слузі, меланхолійному смаглявому чоловіку, котрий узяв мій саквояж і провів мене в призначену мені спальню. Будинок був якийсь похмурий. Вечеряли ми наодинці, і хоча господар щосили намагався мене розважити, думки його, здавалося, весь час блукали десь далеко, та й розмовляв він настільки бурхливо та незрозуміло, що я насилу його розумів. Він безперестанку постукував пальцями по столу, гриз нігті та виявляв інші ознаки нервового збудження. Сам обід не був ні добре сервірований, ні смачно приготований, а присутність похмурого мовчазного слуги ніяк не сприяла пожвавленню атмосфери. Можу запевнити, що багато разів упродовж цього вечора мені спадало на думку, що треба знайти якийсь слушний привід і повернутися додому до Лі.

Пригадую одну деталь, що може мати стосунок до тієї справи, яку ви, шановні правоохоронці, розслідуєте. Тоді я не надав цьому значення. Коли обід закінчився, слуга подав господареві записку. Я помітив, що після цього той став ще похмурішим і здичавілішим, ніж раніше. Він облишив спроби підтримувати розмову та сидів тепер, безперервно курячи цигарки та занурившись у власні думки, ні словом не обмовившись, про що думає. Близько одинадцятої я з радістю пішов спати. Через якийсь час Ґарсія зазирнув до моєї кімнати — я на той час уже згасив світло — і спитав, чи я не дзвонив. Я заперечив. Він вибачився, що потурбував мене такої пізньої пори — було, як він сказав, близько першої години ночі. Після цього я міцно заснув аж до ранку.

Тепер підходжу до найцікавішої частини моєї історії. Коли я прокинувся, вже зовсім розвиднілося. Зиркнувши на годинник, я побачив, що вже близько дев’ятої ранку. Я настійливо наголосив напередодні, щоб мене розбудили о восьмій, і був дуже здивований такою забудькуватістю. Схопившись, я подзвонив слузі. Жодної реакції. Я знову й знову смикав шворку дзвінка. Результат був таким самим. Тоді я вирішив, що дзвінок зламаний. Так-сяк одягнувшись, я в огидному настрої поквапився вниз, щоб попросити теплої води для вмивання. Уявіть собі моє здивування, коли я виявив, що там нікого немає. Я вийшов у коридор і голосно гукнув. Тиша. Тоді я обійшов усі кімнати. Ніде не було ні душі. Увечері господар показував мені, де його спальня. Я постукав у двері. Відповіді не отримав. Натиснув на клямку й увійшов. Кімната була порожня, ліжко — застелене. Ґарсія зник разом із усіма. Усі троє чужинців — господар, лакей і кухар — щезли! Так закінчився мій візит до Вістерія-Лодж.

Голмс усміхнувся та потер руки, подумки додавши цей дивний інцидент до своєї колекції надзвичайних подій.

— Ваша історія, наскільки я розумію, абсолютно унікальна, — сказав він нашому відвідувачу. — Можна спитати вас, сер, що ви робили далі?

— Я оскаженів. Спочатку мені спало на гадку, що я став жертвою якогось дивного та безглуздого розіграшу. Я склав речі, зачинив за собою вхідні двері й з валізою в руках подався до Ешера. З’явившись в офісі братів Алленів, котрі керують земельною власністю в тій місцевості, я дізнався, що будинок, який я тільки-но покинув, здали в оренду. Мені здалося, що навряд чи його винайняли заради того, щоб мене розіграти, і що суть справи, ймовірно, у тому, що господар зник, аби не платити за оренду. Березень закінчується — якраз кінець кварталу. Однак виявилося, що це не так. Агент подякував мені за попередження, але сказав, що орендна плата виплачена авансом. Тоді я вирушив до Лондона й відвідав іспанське посольство. Цього чоловіка в установі не знали. Потім я зайшов до Мелвілла, у чиєму будинку вперше зустрів Ґарсію, але з’ясувалося, що той знав його, може, навіть гірше, ніж я сам. Нарешті, отримавши від вас відповідь на свою телеграму, я прийшов до вас, оскільки чув, що ви — людина, здатна дати добру пораду в складній ситуації. Однак із того, що ви тут сказали, інспекторе, я збагнув, що ви можете продовжити мою розповідь, і що сталася якась трагедія. Можу вас запевнити, що кожне сказане мною слово — чистісінька правда й що крім того, що я зараз розповів, більше нічого про долю цього чоловіка не знаю. І моє єдине бажання — допомогти закону, чим тільки зможу.

— Не сумніваюся в цьому, містере Скотт Екклз, — відповів інспектор Ґреґсон вельми доброзичливим тоном. — Абсолютно ніяких сумнівів. Маю сказати, що все у вашій оповідці відповідає фактам, які маємо й ми. Наприклад, записка, яку принесли під час обіду. Вам вдалося помітити, куди вона щезла?

— Ще б пак. Ґарсія зім’яв її та жбурнув до каміна.

— Що ви на це скажете, містере Бейнс?

Сільський детектив був гладким дебелим рудоволосим чоловіком, чиє обличчя не виглядало грубим лише через надзвичайно світлі очі, майже приховані бровами, та масивні складки щік. Ледаче всміхнувшись, він вийняв із кишені зім’ятий опалений папірець.

— Там була камінна решітка, містере Голмс. Він не докинув папірець до вогню, і я витягнув записку неушкодженою з-під решітки.

Голмс схвально всміхнувся:

— Ви, мабуть, дуже ретельно оглядали будинок, якщо знайшли такий крихітний клаптик паперу.

— Авжеж, містере Голмс. Такий мій метод. Прочитати записку, містере Ґреґсон?

Лондонський інспектор кивнув.

— Вона написана на звичайному папері кремового кольору без водяних знаків розміром у чверть аркуша. Відрізана двома надрізами маленьких ножиць. Записка була складена тричі та запечатана фіолетовим воском, причому печатку наклали поспіхом, а потім пройшлися по згинах паперу якимось гладким предметом овальної форми. Адресована вона містерові Ґарсія з Вістерія-Лодж. Текст такий: «Наші звичайні барви — зелений і білий. Зелений — відчинено, білий — замкнено. Другий поверх, перший коридор, сьомі двері праворуч, зелена завіса. Бог у поміч. Д.». Почерк жіночий, написано ручкою з тонким пером, однак адреса нашкрябана або іншою ручкою, або взагалі іншою людиною. Букви грубші, та й натискали на перо, як бачите, дужче.

— Дуже цікава записка, — зауважив Голмс, перечитавши її. — Мушу зробити вам комплімент, містере Бейнс, за те, що, вивчаючи її, приділили стільки уваги деталям. Можу додати лише кілька дрібних штрихів. Гладкий овальний предмет — це, без сумніву, запонка, бо що ще може мати таку форму? Ножиці, якими відрізали папірець, — манікюрні. Крім того, що надрізи короткі, чітко видно, що вони трохи криві.

Сільський інспектор усміхнувся.

— А я вже вирішив, що вичавив із записки все, що можна, але бачу, що можна було й більше, — заявив він. — Мушу зауважити, я мало що зрозумів із тексту записки, крім того, що затівалася якась справа і, як завжди, в усьому винна жінка.

Містер Скотт Екклз під час цього діалогу нетерпляче вовтузився в кріслі.

— Дуже радий, що ви знайшли записку, оскільки це підтверджує мою розповідь, — сказав він. — Однак прошу зауважити, я так і не почув, що сталося з містером Ґарсія та з його слугами.

— Що стосується Ґарсії, — відгукнувся Ґреґсон, — дати відповідь легко. Сьогодні вранці його знайшли мертвим на Окшоттському пустирі, приблизно за милю від свого будинку. Голова його повністю розплющена за допомогою якогось важкого предмета, наприклад, лантуха з піском або чогось подібного — таким важко завдати глибокої рани, але можна розколоти череп. Спершу його, вочевидь, оглушили ззаду, але нападник продовжував бити його ще довго після того, як той помер. Це був якийсь напад люті. Злочинець не залишив жодних слідів і взагалі нічого, що могло б слугувати доказом.

— Жертву не пограбували?

— Ні, навіть не намагалися.

— Усе це дуже кепсько, просто жахливо, — невдоволено буркнув містер Скотт Екклз, — але мені здається, ви невиправдано суворо чините зі мною. Я ж не винен, що моєму гостинному господарю заманулося пройтися вночі, і десь там його спіткав цей вельми сумний кінець. Чому ж ви вирішили, що до цієї справи причетний я?

— Дуже просто, сер, — відповів інспектор Бейнс. — Єдиним документом, виявленим у кишенях убитого, був лист, в якому йдеться про те, що ви маєте намір провести з ним той самий вечір, коли його забили до смерті. Саме за конвертом від цього листа ми встановили ім’я й адресу вбитого. Ми дісталися до його будинку о десятій годині й не знайшли там ні вас, ні будь-кого іншого. Я телеграфував містеру Ґреґсону, щоб він знайшов вас у Лондоні, поки я оглядатиму віллу Вістерія-Лодж. Після цього я сам приїхав до міста, приєднався до містера Ґреґсона — й ось ми тут.

— Можливо, нам буде краще повернути цю справу в офіційне русло, — піднявся Ґреґсон. — Вам доведеться піти з нами до Скотленд-Ярду, містере Скотт Екклз, аби ми могли узяти ваші свідчення письмово.

— Звичайно, я негайно ж піду туди з вами. Вважаю себе вашим клієнтом, містере Голмс. Дуже прошу вас не шкодувати грошей і праці, щоб дістатися до істини.

Мій приятель обернувся до сільського інспектора.

— Сподіваюся, ви не заперечуватимете нашої з вами співпраці?

— Вважатиму за честь, сер.

— Ви проявили неабияку моторність і діловитість у всіх своїх діях. Я хотів би дізнатися, чи є якісь дані про те, о котрій годині був убитий той чоловік?

— Труп лежав там із першої години ночі. У цей час почався дощ, а він помер, без сумніву, до цього.

— Але ж це зовсім неможливо, містере Бейнс, — вигукнув наш клієнт. — Голос Ґарсії ні з чим не сплутаєш. Готовий заприсягтися, що саме він заходив до моєї спальні та говорив зі мною в той самий час.

— Факт дуже цікавий, але, без сумніву, неймовірний, — усміхнувся Голмс.

— У вас є якась гіпотеза? — спитав Ґреґсон.

— Справа не здається мені надто складною, хоча в ній, звісно, є певні незвичайні та цікаві деталі. Треба ще з’ясувати ряд фактів, перш ніж я візьму на себе сміливість висловити свою остаточну думку. До речі, містере Бейнс, ви знайшли в будинку ще щось незвичне?

Інспектор кинув на мого товариша якийсь дивний погляд.

— Знайшли, — відповів він. — Там було кілька дуже цікавих предметів. Можливо, коли я закінчу свої справи тут, ви зможете поїхати до нас і повідомити мені свої міркування про них?

— Я повністю у вашому розпорядженні, — мовив Голмс і смикнув за мотузку дзвінка. — Проведіть джентльменів, місіс Гадсон, і будьте ласкаві, пошліть хлопчика відправити цю телеграму. Нехай оплатить відповідь.

Після відходу відвідувачів ми деякий час сиділи мовчки. Голмс зосереджено курив, насупивши брови так, що вони нависли над його проникливими очима, потім енергійно похитав головою, схиливши її вперед.

— Ну що, Ватсоне, — поцікавився він, несподівано обернувшись до мене, — що про це думаєте?

— Про цю містифікацію містера Скотта Екклза — нічого.

— А про вбивство?

— Ну, якщо розглядати його в зв’язку зі зникненням слуг убитого, то схоже, вони були якимось чином причетні до вбивства та втекли від правосуддя.

— Ця точка зору має право на існування. Але якщо слідувати їй, то дуже дивно, погодьтеся, що двоє слуг, змовившись проти господаря, нападають на нього тієї ж ночі, коли в нього гість, тоді як їм ніхто не заважав вчинити це будь-якої іншої ночі на цьому тижні.

— Тоді навіщо ж вони втекли?

— Саме так, навіщо вони втекли? Це найважливіший факт. Інший важливий факт — дивна пригода з нашим клієнтом, Скоттом Екклзом. Отже, любий Ватсоне, чи здатен людський розум запропонувати гіпотезу, що пояснила б ці два найважливіших факти? Якщо знайдеться той, хто пояснить до того ж існування цієї таємничої записки з її вельми дивною фразеологією... що ж, у такому разі приймемо її, згоден, за тимчасову гіпотезу. Якщо ж нові факти, які ми здобудемо в ході слідства, будуть укладатися в загальну схему, то наша гіпотеза може поступово перетворитися в розгадку таємниці.

— А у нас є гіпотеза?

Голмс відкинувся назад у своєму кріслі, напівзаплющивши очі.

— Мусите визнати, любий Ватсоне, що жодного розіграшу там бути не могло. Як показали наслідки, затівалася страшна справа, і запрошення Скотта Екклза до Вістерія-Лодж має до цього якийсь стосунок.

— Але який?

— Проаналізуємо події по черзі. Якоюсь неприродною, якщо придивитися, виглядає ця дивна дружба між молодим іспанцем і Скоттом Екклзом. Саме перший із них форсував події. Він навідав Екклза в передмісті на іншому кінці Лондона мало не наступного дня після того, як познайомився з ним, і нав’язав такі близькі дружні взаємини, що запросив його до себе до Ешера. Отже, що ж він хотів від Екклза? Навіщо той був йому потрібен? Особисто я не вважаю його чарівною людиною. Він не надто розумний і загалом не пара меткому розумом іспанцю. Чому ж тоді саме його Ґарсія обрав з усіх можливих людей, як найбільш годящого для якоїсь певної мети? Чи є в нього хоч якась виняткова чеснота? На мій погляд, є. Він є втіленням британської респектабельності. Це той самий чоловік, чиї свідчення зможуть переконати іншого британця. Ви, можливо, помітили, що обоє інспекторів ні на хвилину не засумнівалися в його свідченнях, хоча ті були достатньо незвичні.

— Але що він мав засвідчити?

— У цьому випадку — нічого, але якби справи обернулися інакше, то дуже багато. Так я розумію цей випадок.

— Мабуть, він мав підтвердити його алібі?

— Звісно, любий Ватсоне, саме він мав засвідчити його алібі. Припустімо, що всі мешканці Вістерія-Лодж — спів­учасники в якійсь змові. Справу, якою б вона не була, мали здійснити до першої години ночі. Трохи пересунувши стрілки годинника, вони могли відправити спати містера Екклза раніше, ніж він міркував, але в будь-якому разі очевидно, що коли Ґарсія зайшов до нього й сказав, що вже перша година ночі, насправді було близько опівночі. Якщо Ґарсія мав намір зробити те, що хотів, і повернутися до першої години ночі, йому потрібне було міцне алібі, яке б захистило його від будь-яких звинувачень. Тому він і скористався цим бездоганним британцем, котрий готовий присягнути в будь-якому суді, що обвинувачений до згаданої години не виходив із дому. Так він намагався убезпечити себе про всяк випадок.

— Так-так, зрозуміло. Але чому зникли інші?

— Поки що я не маю всіх необхідних фактів, хоча гадаю, що пояснити це буде не так уже й важко. Висловлювати припущення не маючи даних, — даремна річ.

— А записка?

— Який там текст? «Наші барви — зелений і білий». Нагадує про перегони. «Зелений — відчинено, білий — замкнено». Це, без сумніву, сигнал. «Другий поверх, перший коридор, сьомі двері праворуч, зелена завіса». Либонь, домовляються про зустріч. За всім цим може стояти ревнивий чоловік. У будь-якому разі, справа явно була ризикованою, інакше вона не написала б «Бог у поміч». «Д» — без сумніву, її ім’я.

— Цей чоловік — іспанець. Гадаю, що «Д» означає Долорес, дуже поширене в Іспанії ім’я.

— Добре, Ватсоне, дуже добре, але в цьому випадку не те. Іспанка писала б іспанцеві іспанською. Та, хто написала цю записку, безсумнівно, англійка. Що ж, нам залишається набратися терпіння та чекати, поки цей блискучий інспектор заїде за нами. Поки ж можемо подякувати долі, яка позбавила нас від нестерпно виснажливих мук неробства на кілька годин.

Ще до повернення сільського інспектора прийшла телеграма — відповідь на ту, яку послав Голмс. Він прочитав її і збирався було вкласти в свій нотатник, але спіймав мій запитливий погляд. Засміявся та перекинув мені папірець через стіл.

— Ми, здається, будемо обертатися у вищих сферах, — прокоментував детектив.

Телеграма була списком імен і адрес:

«Лорд Геррінґбі, маєток «Глибока балка»; сер Джордж Фолліот, «Окшоттські вежі»; містер Гайнес Гайнес, мировий суддя, «Пурді-Плейс»; містер Джеймс Бейкер Вільямс, «Фортон-Олд-хол»; містер Гендерсон, «Високі склепіння»; преподобний Джошуа Стоун, «Нижній Волслінґ».

— Найпростіший спосіб звузити поле діяльності, — пояснив Голмс. — Без сумнівну, Бейнс із його методичним розумом уже розробив схожий план.

— Я все ж не розумію...

— Згадайте, друже, ми ж уже дійшли висновку, що в записці, отриманій Ґарсією, призначене побачення або таємна зустріч. Якщо найпростіше тлумачення тексту і є найправильнішим, то для того, щоб потрапити на цю зустріч, йому треба було піднятися на другий поверх і знайти в коридорі сьомі за ліком двері. Усе це дуже виразно вказує на те, що цей будинок дуже великий. Ясно також, що він не може стояти далі, ніж за одну-дві милі від Окшотта, адже Ґарсія йшов саме в тому напрямку і сподівався, якщо я правильно тлумачу факти, встигнути зробити все й повернутися назад в такий час, щоб не зірвалося його алібі, актуальне до першої години ночі. Оскільки великих будівель неподалік від Окшотта, мабуть, не так уже й багато, я застосував свій звичний метод і, написавши земельним агентам, котрих назвав Скотт Екклз, попросив їх надіслати мені список таких будівель. Саме він і міститься в цій телеграмі, тому серед цих даних може виявитися інший кінець ниточки, що утворила весь цей заплутаний клубок.

Була вже майже шоста година, коли ми в супроводі інспектора Бейнса потрапили до Ешера, гарненького селища в графстві Суррей.

Ми з Голмсом взяли з собою все необхідне для ночівлі й орендували затишну кімнату в сільському заїзді, який називався «Бугай». Нарешті ми були готові скласти компанію інспектору та навідатися до Вістерія-Лодж. Був холодний, похмурий березневий вечір, дув пронизливий вітер, невеликий дощ періщив в обличчя. Загалом погода цілком відповідала дикій місцевості з обидвох боків дороги та трагедії, що сталася там, куди ми йшли.

Частина ІІ. Тигр із Сан-Педро

Пройшовши кілька миль цими холодними місцями, що навівали смуток, ми підійшли до дерев’яних воріт, за якими відкривалася похмура каштанова алея. Звивиста під’їзна доріжка привела нас до зануреного в пітьму невисокого будинку, який здавався чорним, як смола, на тлі сірувато-синього неба. У вікні ліворуч від входу мерехтів тьмяний вогник.

— Я залишив там констебля, — сказав Бейнс, — постукаю у вікно.

Він перетнув газон і кілька разів неголосно постукав по склу. Крізь мутне скло я заледве розгледів чоловічка, котрий сидів на ослінчику перед каміном. Раптом він миттю схопився, і я почув переляканий зойк, що пролунав у кімнаті. Через кілька секунд двері відчинив білий, як крейда, полісмен, котрий важко дихав. Свічка мерехтіла в його тремтячих руках.

— У чому річ, Волтерзе? — різко спитав Бейнс.

Полісмен витер хустинкою чоло й полегшено зітхнув.

— Добре, що ви прийшли, сер. Вечір тягнувся нескінченно довго, а мої нерви виявилися не такими міцними, як я думав.

— Ваші нерви, Волтерзе? Оце вже не думав, що мені доведеться розмовляти про те, чи є у вас нерви.

— Розумієте, сер, цей будинок порожній, стоїть віддалік, та ще й ці моторошні предмети на кухні. Коли ви постукали у вікно, я подумав, що він прийшов знову.

— Хто прийшов знову?

— Чорт, сер, наскільки можу вважати. Він підходив до вікна.

— Хто підходив до вікна й коли?

— Години дві тому. Вже майже стемніло. Я сидів на кріслі й читав. Не знаю, що змусило мене підняти голову. За вікном виднілося обличчя, що витріщилося на мене крізь скло. Господи, сер, що це була за пика! Вона буде мені снитися ночами.

— Та заспокойтеся, Волтерзе. Хіба так має доповідати полісмен?

— Маєте рацію, сер, я все розумію, але був такий вражений, сер, марно це заперечувати. Обличчя не було чорним, сер, але й не було білим. Важко сказати, якого воно кольору. Може, такий відтінок вийде, якщо змішати глину з молоком. Тепер про його розміри: воно вдвічі більше за ваше, сер. Виглядало так: великі вирячені очі, що палають і ряд білих зубів, як у хижого звіра. Кажу вам, сер, я не міг навіть пальцем ворухнути, чи зітхнути, поки він не обернувся й не зник. Я вибіг із дому й оглянув чагарник, але там, слава богу, нікого не знайшов.

— Якби я не знав, що ви сумлінний працівник, Волтерзе, то після цього всього почав би дуже кепсько про вас думати. Якщо навіть це й був дідько власною персоною, констебль, котрий стоїть на посту, не може дякувати Богові за те, що не зміг його спіймати. Сподіваюся, що все це — не лише ваші галюцинації та розхитані нерви?

— Ну, це принаймні можна легко перевірити, — заявив Голмс, запалюючи свого кишенькового ліхтарика. — Отакої, — почав він свою доповідь, після того, як побіжно оглянув газон, — черевики, мушу вам сказати, п’ятдесятого розміру. Якщо конституція пропорційна, це, вочевидь, справжній велетень.

— І куди він подівся?

— Схоже, продерся крізь кущі та вийшов на дорогу.

— Що ж, — спохмурнів інспектор і задумався, — ким би він не був і чого б не хотів, у нас з вами є нагальніші справи. Зараз, містере Голмс, я, з вашого дозволу, покажу будинок.

У численних спальнях і вітальнях навіть при ретельному огляді нічого виявити не вдалося. Либонь, мешканці цього будинку привезли з собою дуже мало речей, а весь інтер’єр аж до найдрібніших речей належав фірмі, що була власником будинку. Виявили досить багато одягу з етикетками «Маркс і компанія, Верхній Голборн». Інспектор уже встиг сконтактуватися телеграфом із містером Марксом, але виявилося, що той нічого не знає про свого клієнта, крім того, що той справно за все платив. Серед особистої власності господаря було ще багато всіляких речей, у тому числі кілька люльок, книжки, дві з них іспанською, старовинний револьвер і гітара.

— Від усього цього мало користі, — зронив Бейнс, вештаючись кімнатами зі свічкою в руках. — А зараз, містере Голмс, прошу вас звернути вашу увагу на кухню.

Це було маленьке похмуре приміщення з високою стелею, розташоване в задній частині будинку. В одному кутку лежала солом’яна підстилка, що слугувала, вочевидь, кухареві ложем. Стіл був захаращений брудними тарілками та недоїдками — це були залишки вчорашньої вечері.

— Погляньте-но сюди, — звернув увагу Бейнс. — Що про це скажете?

Він підняв свічку й освітив дивний предмет, який стояв на одній із полиць кухонної шафи. Він був такий зморщений і висохлий, що важко було визначити, що це таке. Можна було сказати лише, що він чорний, тьмяний і дещо нагадує карликову людську постать. З першого погляду я вирішив, що це мумія негритянського немовляти. Потім мені здалося, що це якась скорчена стара мавпа. Зрештою, я так і не зрозумів, тварина це чи людина. Подвійний ланцюжок білих черепашок був пов’язаний навколо його пояса.

— Дуже цікаво. Справді, вкрай цікаво, — промовив Голмс, уважно розглядаючи цю зловісну реліквію. — Щось іще?

Бейнс мовчки підійшов до раковини та простягнув до неї руку зі свічкою. По ній були розкидані шматки розірваної на дрібні шматки великої білої птахи — ніжки, крила, нутрощі. Голмс вказав на увінчану гребінцем відірвану голову.

— Білий когут, — сказав він. — Дуже цікаво! Це справді незвичайна річ.

Але найзловісніший експонат містер Бейнс зберіг наостанок. Він витягнув з-під раковини цинкове відро, більш ніж наполовину наповнене кров’ю. Потім узяв зі столу дерев’яну тарілку, на якій лежали маленькі шматочки обвуглених кісток.

— Когось убили та спалили. Ми вигребли все це з каміна. Вранці тут був лікар. Каже, що це не людські останки.

Голмс усміхнувся й потер руки.

— Можу привітати вас, інспекторе: ви дуже скрупульозно та неупереджено поставилися до справи. Ваші здібності, даруйте на слові, перевищують наявні у вас зараз можливості.

У маленьких оченятах Бейнса відбилося задоволення.

— Маєте рацію, містере Голмс. Мимоволі загниваєш у цій провінції. Такі справи, як ця, дають людині шанс виділитися, і сподіваюся, що я не втрачу його. Що думаєте про ці кістки?

— Швидше за все належали ягняті або козеняті.

— А білий півень?

— Це щось дивне, містер Бейнс, дуже дивне, майже унікальне, як ви знаєте.

— Атож, сер, тут, либонь, жили дуже дивні люди, котрі займалися вкрай незвичними справами. Один із них мрець. Його власні слуги пішли за ним і вбили господаря? Якщо так, то ми їх спіймаємо — за кожним портом ведеться спостереження. Але я притримуюсь іншої думки. Авжеж, сер, моя точка зору зовсім інша.

— Отже, маєте теорію?

— Аякже, і я буду її розробляти самостійно. Це питання моєї професійної репутації. Ви вже заробили собі ім’я, а мені ще треба докласти для цього зусиль. Я повинен мати можливість сказати потім, що розплутав цю справу без вашої допомоги.

Голмс щиросердно засміявся.

— Гаразд, інспекторе, — відповів він. — Ідіть своїм шляхом, а я піду своїм. Мої дані завжди будуть у вашому розпорядженні, якщо виникне потреба. Здається, я бачив у цьому будинку все, що мав побачити, тому моє подальше перебування тут було б марною витратою часу. До побачення й бажаю успіхів.

За багатьма невловимими ознаками, які, мабуть, не помітив би ніхто, крім мене, я збагнув, що Голмс натрапив на слід. Хоча збоку він здавався таким самим байдужим, як завжди, у його блискучих очах читалося приховане нетерпіння, навіть неспокій. До того ж він був у дуже гарному гуморі, що зайвий раз підтверджувало: гра почалася. За своєю звичкою він нічого не казав, я ж, як завжди, нічого й не питав. Ця давно усталена традиція мене влаштовувала — я брав участь у ловах і надавав моєму колезі допомогу при полюванні на здобич, але намагався не переривати роботу його думки. Коли знадобиться, я все дізнаюся.

Тому я чекав, але намарно, що мене розчаровувало все більше й більше. Минали дні, а мій товариш так і не просунувся у своєму розслідуванні. Одного ранку він виїхав до Лондона, і з його кинутого мимохідь натяку я дізнався, що він побував у Британському музеї. Крім цієї єдиної своєї поїздки, детектив здійснював лише довгі прогулянки, зазвичай на самоті, або спілкувався з численними сільськими пліткарями, із котрими познайомився.

— Упевнений, Ватсоне, тиждень, проведений за містом, буде для вас безцінним, — зауважив він. — Яке задоволення спостерігати, як вкривається зеленим листям огорожа, як з’являються пуп’янки на ліщині! Озброївшись лопатою, бляшаною скринькою й елементарним керівництвом з ботаніки, ви зможете з користю провести час.

Він і сам блукав околицями з цими предметами, але щовечора повертався з достатньо мізерним збором трав.

Якось під час наших мандрівок ми натрапили на інспектора Бейнса. Його тлусте червоне обличчя розпливлося в усмішці, а маленькі очі блиснули, коли він привітався з Голмсом. Про справу розмовляли мало, але й з тієї дещиці, що він сказав, ми зрозуміли, що він не був розчарований ходом подій. Однак мушу визнати, я неабияк здивувався, коли днів за п’ять після вбивства, розгорнувши ранкову газету, виявив набрані великими літерами заголовок і підзаголовок:

«Окшоттська таємниця розгадана

Арешт імовірного убивці»

Я прочитав це вголос, і Голмс аж підскочив у кріслі, немов його ужалили.

— Чорт забирай! — скрикнув він. — Ви що, хочете сказати, що Бейнс його спіймав?

— Схоже, що так, — видихнув я, пробігаючи очима замітку:

«Велике хвилювання в Ешері та його околицях викликала отримана вчора пізно ввечері звістка про арешт чоловіка, причетного до окшоттського вбивства. Як відомо, містер Ґарсія з Вістерія-Лодж був знайдений мертвим на Окшоттському пустирі, а на його тілі виявили сліди жорстокого насильства. Тієї ж ночі його слуга та кухар утекли, що побічно доводить їхню причетність до вбивства. Передбачається, хоча й не доведено, що загиблий джентльмен мав у будинку якісь цінності й що їхнє викрадання могло стати спонукальним мотивом злочину. Інспектор Бейнс, котрий займається розслідуванням цієї справи, доклав усіх зусиль, щоб виявити місце, де ховалися втікачі. У нього були підстави вважати, що вони не далеко заїхали, а відсиджуються в якомусь притулку, який вони підготували заздалегідь. Однак із самого початку було ясно, що врешті-решт їх виявлять, оскільки, за свідченням кількох крамарів, котрі його бачили, у кухаря вельми незвичайна зовнішність — це величезний страхітливий на вигляд мулат із обличчям кавового кольору явно негроїдного типу. Його помітили після вбивства — констебль Волтерз виявив його та намагався затримати того ж вечора, коли той, набравшись нахабства, знову з’явився у Вістерія-Лодж. Інспектор Бейнс вирішив, що цей візит мав якусь певну мету і, можливо, повториться. Він скасував чатування в будинку, але залишив у кущах засідку. Мулат потрапив у пастку, його затримали вчора ввечері після запеклої сутички, під час якої він жорстоко відлупцював констебля Даунінґа. Очікується, що після того, як затриманий постане перед мировим суддею, його відправлять до в’язниці. Сподіваємося, що цей арешт сприятиме розгадці таємниці».

— Нам треба негайно побачитися з Бейнсом, — вигукнув Голмс, натягаючи капелюха. — Якраз встигнемо перехопити його, поки він не пішов.

Ми квапливо рушили сільською вулицею і, як і очікували, застали інспектора, коли той уже відчиняв двері свого будинку.

— Бачили газету, містере Голмс? — спитав він, подаючи нам свій екземпляр.

— Авжеж, містере Бейнс, бачив. Будь ласка, не вважайте нахабством із мого боку, якщо висловлю вам дружнє застереження.

— Застереження, містере Голмс?

— Я уважно вивчив цю справу, і не особливо впевнений, що ви на слушному шляху. Мені б не хотілося, щоб ви зайшли занадто далеко, перш ніж переконаєтеся, що помилилися.

— Дуже люб’язно з вашого боку, містере Голмс.

— Запевняю, що турбуюся про ваше добро.

Мені здалося, що інспектор мало не підморгнув Голмсу одним із своїх маленьких оченят.

— Ми з вами домовилися працювати незалежно один від одного, містере Голмс. Я так і роблю.

— Так, звісно. Не ображайтеся на мене.

— Що ви, сер, я ж розумію, що ви хочете мені допомогти. Але в кожного з нас свій підхід до справи, містере Голмс. У вас один метод, у мене, можливо, інший.

— Ні слова більше про це.

— Завжди буду радий поділитися з вами своїми новинами. Цей хлопець — справжній дикун, дужий, як ломова коняка, і злий, як чорт. Мало не відкусив Даунінґу великого пальця, перш ніж вони з ним упоралися. Майже не розмовляє англійською, і ми від нього нічого не почули, крім мукання.

— І ви вважаєте, що є докази того, що це він убив свого господаря?

— Я цього не казав, містере Голмс, цього я не казав. У кожного з нас є свої маленькі хитрощі. Пускайте в хід ваші, а я, з вашого дозволу, користуватимуся своїми. Така наша умова.

Коли ми закінчили розмову з Бейнсом, то рушили назад, а Голмс стенув плечима:

— Ніяк не можу збагнути цього чоловіка. Схоже, обраний ним шлях веде до прірви. Що ж, як він каже, кожен із нас має йти своєю дорогою. Потім переконаємося, що з цього вийде. Однак є щось в інспекторі Бейнсу, чого я не здатний зрозуміти.

— Сідайте в це крісло, Ватсоне, — вказав Шерлок Голмс, коли ми повернулися до нашої кімнати в «Бугаєві». — Я хочу, щоб ви краще зрозуміли суть ситуації, оскільки сьогодні вночі мені може знадобитися ваша допомога. Якщо дозволите, я розповім, наскільки просунулася ця справа. Хоча спершу вона виглядала простою, та потім несподівано виникли певні труднощі у зв’язку з цим арештом. Тут є безліч прогалин, які нам доведеться заповнити. Почнемо з записки, яку Ґарсія отримав перед смертю. Відкинемо версію Бейнса й вважатимемо, що слуги Ґарсії до злочину не причетні. Ґарсія запросив до себе в гості Скотта Екклза, що міг зробити винятково з метою забезпечити собі алібі. Отже, саме Ґарсія задумав якусь справу, мабуть, злочинну, яку треба було здійснити тієї самої ночі, коли він вирушив назустріч своїй загибелі. Я кажу «злочинну», бо лише людина, котра замислила щось недобре, так піклується про своє алібі. Хто ж тоді, найімовірніше, відібрав йому життя? Певна річ, той, проти кого запланували злочин. Отже, ми з вами наразі ще не зійшли з твердого ґрунту. Ясно, чому зникли слуги Ґарсії. Усі вони були спільниками в злочині, що готувався. Якби його вдало здійснили, а Ґарсія повернувся б, свідчення нашого «справжнього британця» розсіяли б усі можливі підозри, і все зійшло би їм із рук. Але справа виявилася небезпечною. Тому вони домовилися, що якщо Ґарсія не повернеться, обидва його помічники сховаються в притулку, який вони заздалегідь підготували, а згодом спробують ще раз. Усе це вичерпно пояснює події, чи не так?

Весь заплутаний клубок, здавалося, миттєво розплутався перед моїми очима. Як завжди, я дивувався, що сам не зрозумів таких очевидних речей.

— Але чому ж повернувся хтось із слуг?

— Можна припустити, що, втікаючи, він у поспіху забув щось цінне, щось таке, без чого не міг обійтися. Це пояснює його наполегливість, правильно?

— Згоден. Що ж далі?

— Далі згадаємо про записку, яку отримав за обідом Ґарсія. Вона вказує на те, що в змовників у ворожому таборі був спільник. Питання в тому, де ж розмістився той ворожий табір? Я вже казав вам, що це може бути лише великий будинок, а число таких в окрузі обмежене. Перші дні, які провів у цьому селищі, я присвятив систематичним прогулянкам околицями, під час яких у перервах між ботанічними дослідженнями обстежив усі ці великі будівлі та збирав інформацію про сімейну історію їхніх мешканців. Один і тільки один із цих будинків привернув мою увагу. Це старовинний замок часів Якова І, що називається «Високі склепіння». Розташоване воно за милю від Окшотта та за півмилі від місця вбивства. Решта будівель належать доволі прозаїчним і шанованим людям, далеким від усілякої романтики. А ось містер Гендерсон із «Високих склепінь» — що не кажіть, незвичайний чоловік, із котрим можуть траплятися загадкові події. Тому я зосередив свою увагу на ньому та на мешканцях його будинку.

Дивні це люди, Ватсоне, і найдивніший із них — сам господар будинку. Мені вдалося зустрітися з ним під слушним приводом, але в його чорних, глибоко посаджених похмурих очах прочитав, що він майже не сумнівається в тому, чим насправді я займаюся. Йому близько п’ятдесяти років; це міцний рухливий чоловічок, із сталевого кольору волоссям, чорними кущистими бровами. Хода в нього, як в оленя, а манера триматися — як в імператора. Він несамовитий і владний, його пергаментне обличчя приховує пристрасний дух чоловіка. Він чи то іноземець, чи довго жив у тропіках — весь пожовк і висох, але витривалий, наче двожильний. Його товариш і секретар містер Лукас — без сумніву, іноземець, бо шкіра в нього темна, шоколадного відтінку. Цей хитрий, вкрадливий, схожий на кота чоловік розмовляє із отруйною ввічливістю. Як бачите, Ватсоне, маємо дві групи іноземців — одна у Вістерія-Лодж, друга — у «Високих склепіннях», тож наші прогалини починають заповнюватися.

Ці двоє людей, судячи з усього, близькі друзі і є головними серед мешканців будинку. Але там є ще одна особа, котра найближчим часом може виявитися нам вельми корисною. У Гендерсона двійко дітей, дівчатка — одинадцять і тринадцять років. Їхня гувернантка, міс Барнет — англійка, їй років сорок. Також там є ще один довірений слуга. Ця невелика група людей становить справжню сім’ю, вони завжди мандрують разом, а Гендерсон — великий шанувальник подорожей, йому просто не сидиться на місці. У «Високі склепіння» він повернувся лише кілька тижнів тому після річної відсутності. Можу додати, що він казково багатий, і які б у нього не були примхи, йому легко їх задовольняти. Що стосується решти, у його оселі багато лакеїв, покоївок, дворецьких та іншої розніженої від неробства челяді, якою повняться всі поважні заміські вілли англійської шляхти.

Усі ці подробиці я дізнався частково від сільських пліткарів, а частково шляхом спостереження за будинком. Немає кращого джерела інформації, ніж звільнені слуги, котрі затаїли образу на господарів. Мені пощастило одного такого знайти. Кажу «пощастило», але я б із ним не зустрівся, якби зумисне не шукав. За словами Бейнса, у кожного з нас є своя система. Це була моя система, що дозволила мені зна­йти Джона Ворнера, колишнього садівника з «Високих склепінь», звільненого через хвилинну забаганку хазяїна. У нього, своєю чергою, є друзі серед слуг, котрі живуть у будинку. Їх об’єднують страх перед господарем і неприязнь до нього.

Дивні люди там живуть, Ватсоне! Не претендую на те, що я знаю про них усе, однак ці люди таки дивні. У будинку є два крила; слуги живуть в одному, родина господаря — у другому. Між собою їх ніщо не пов’язує. Єдиний, хто спілкується і з тими, і з іншими, — довірений слуга Гендерсона, котрий прислуговує господарям за столом. Усе готове подають до дверей, які і є єдиним сполученням між обома частинами будинку. Гувернантка та діти на вулицю не виходять, лише в садок. Гендерсон за жодних обставин не ходить сам. Темношкірий секретар слідує за ним по п’ятах, як тінь. Серед слуг поширені чутки, що господар страшенно чогось боїться. «Продав душу нечистому в обмін на свої гроші, — припустив Ворнер, — а тепер його гризе страх, що той прийде й потягне його до пекла». Звідки взялися ці люди й хто вони — ніхто зі слуг не знає. Господарі дуже жорстокі. Гендерсон двічі бив лакея батогом, і лише тугий гаманець, який дозволяв виплачувати щедрі компенсації, врятував його від суду.

Отже, Ватсоне, оцінімо тепер ситуацію з урахуванням цієї нової інформації. Можна з упевненістю сказати, що лист Ґарсії прийшов із цього дивного будинку та містив запрошення щодо реалізації якоїсь заздалегідь задуманої справи. Хто його написав? Хтось із тих, хто живе в будинку, причому ми знаємо, що це жінка. Хто ж це, як не міс Барнет, гувернантка? Всі ознаки вказують на неї. У будь-якому разі, можемо прийняти це як гіпотезу; потім переконаємося, до чого це призведе. Хочу додати, що вік і характер міс Барнет виключає моє початкове припущення про те, що тут є якась любовна інтрига.

Якщо записку написала вона, то, мабуть, приятелювала з Ґарсією та користувалася його довірою. Чого ж тоді можна було від неї очікувати, коли вона дізналася про його смерть? Якщо парубок загинув при спробі вчинити злочин, вона мала тримати язика за зубами. І все ж в її серці мали залишитися гіркота та ненависть до його вбивці, тому вона, без сумніву, допомогла б помститися йому, якби мала таку нагоду. У такому разі можна з нею побачитися та спробувати заручитися її підтримкою. Такою була моя перша думка. Але мушу зазначити про одну зловісну обставину: з дня вбивства міс Барнет ніхто не бачив. Того вечора вона зникла. Чи вона жива? Чи не спіткала її тієї ж ночі така сама доля, що й приятеля, котрому вона писала? Або її просто тримають замкненою? Ось у чому проблема.

Маєте зрозуміти складність ситуації, Ватсоне. У нас немає жодних фактів, на які ми могли б твердо покладатися. Представникам закону наша логічна схема швидше за все видасться химерою. Зникнення жінки нічого не означає, оскільки будь-хто з мешканців цього дивного будинку може не з’являтися тижнями. І все ж її життю зараз, можливо, загрожує небезпека. Все, що я можу зробити, — це спостерігати за будинком і поставити мого помічника Ворнера чатувати біля воріт. І водночас ми не маємо права залишатися пасивними спостерігачами. Якщо закон безсилий, мусимо йти на ризик.

— Що пропонуєте?

— Я знаю, де її кімната. Туди можна потрапити з даху бічної прибудови. Мій план полягає в тому, що ми з вами вирушимо туди сьогодні вночі та зважимо, чи не вдасться нам проникнути в саме серце таємниці.

Маю сказати, що це була малоприємна перспектива. Старовинний будинок із його атмосферою насильства, дивними та зловісними мешканцями, у якому на нас чекали невідомі небезпеки, так само, як і той факт, що в очах закону ми будемо змушені поставити себе в незручне становище, — усе це охолоджувало мій запал. Однак у залізній логіці Голмса було щось, що робило неможливим спробу ухилитися від будь-якого з задуманих ним планів, якими небезпечними вони б не були. Адже ясно, що так і тільки так можна було знайти вихід із становища.

Я мовчки потиснув моєму колезі руку. Жереб був кинутий.

Однак нашому розслідуванню не довелося закінчитися такою ризикованою пригодою. Було близько п’ятої години, і вже починало сутеніти, коли в нашу кімнату увірвався збуджений чоловік.

— Вони поїхали, містере Голмс. Останнім потягом. Леді вдалося вирватися, і я довіз її сюди кебом.

— Дуже добре, Ворнере! — вигукнув Голмс, схопившись на ноги. — Прогалини заповнюються, Ватсоне!

У кебі сиділа жінка, напівпритомна від нервового виснаження. На її худому, змарнілому обличчі були помітні сліди нещодавніх переживань. Голова жінки безсило опустилася на груди, і коли вона підняла її та звернула на нас тьмяний погляд, я побачив чорні зіниці її сірих очей. Її задурманили опіумом.

— Я стояв на варті біля брами, як ви й наказали, містере Голмс, — почав свою розповідь наш помічник і колишній садівник. — Коли екіпаж виїхав із воріт, я подався за ним на станцію. Леді йшла так, як ходять сновиди, але коли вони спробували змусити її сісти в потяг, жінка прокинулася й вчинила опір. Вони запхали її до вагона, та леді таки примудрилася вибратися назад. Я прийшов їй на допомогу, посадив у кеб — і ось ми тут. Ніколи не забуду обличчя у вікні вагона, що витріщилось на мене, коли я її вів. Якби він міг, то вбив би мене, цей злий жовтолиций диявол.

Ми віднесли дівчину нагору, поклали на диван, і незабаром два горнятка міцної кави прояснили її свідомість, розвіявши дурман. Голмс викликав інспектора Бейнса та пояснив йому ситуацію.

— Що ж, сер, ви даєте мені саме ту інформацію, яка потрібна, — тепло сказав інспектор, потиснувши руку моєму приятелю. — Я із самого початку йшов тим самим слідом.

— Що?! Ви стежили за Гендерсоном?

— Знаєте, містере Голмс, коли ви навприсядки нишпорили в садочку у «Високих склепіннях», на одному з дерев там сидів я. Кумедно було дивитися на вас згори донизу. Тому ми з вами збирали докази наввипередки.

— Навіщо ж тоді ви заарештували мулата?

Бейнс усміхнувся.

— Я був певний, що Гендерсон, як він себе називає, відчуває, що опинився під підозрою, і тому зачаїться й нічого не робитиме, поки йому загрожує небезпека. Я навмисно заарештував іншу людину, щоб він вирішив, що ми дали йому спокій. Я знав, що він тепер захоче звідси втекти й дасть нам шанс дістатися до міс Барнет.

Голмс поклав руку на плече інспектора.

— Ви далеко просунетеся в службі. Бо маєте інтуїцію та природне чуття.

Бейнс аж почервонів від задоволення.

— Весь тиждень на станції чергував наш переодягнений співробітник. Він стежив за мешканцями «Високих склепінь», куди б вони не їздили. Однак він, либонь, розгубився, коли міс Барнет вдалося вирватися. На щастя, її підібрала ваша людина, і все скінчилося щасливо. Ми не можемо нікого заарештувати, поки вона не дасть свідчення, тому чим раніше вона це зробить, тим краще.

— Вона поступово очунює, — зауважив Голмс, поглянувши на гувернантку. — Але скажіть мені, Бейнсе, хто ж такий той Гендерсон?

— Гендерсон, — відповів інспектор, — це дон Мурільйо, котрого колись називали Тигром із Сан-Педро.

Тигр із Сан-Педро! Моя пам’ять, як спалах блискавки, миттю висвітлила всю історію життя цієї людини. Він був відомий як найбезсовісніший і найкровожерливіший із усіх, хто будь-коли правив у країні, яка претендує на те, щоб називатися цивілізованою. Дужий, безстрашний і енергійний, він упродовж десяти-дванадцяти років змушував усіх тремтіти перед ним і терпіти його огидні звички. Його ім’я вселяло жах у всій Центральній Америці. Потім все населення країни поголовно повстало проти нього. Але він був не менш хитрий, ніж жорстокий, і за перших ознак грози, що наближалася, перевіз усі свої скарби на корабель, команда якого складалася з відданих йому людей. Коли наступного дня повстанці взяли приступом палац, він виявився порожнім. Диктатор, двоє його дітей, секретар і всі цінності зникли. З того дня він щез невідомо куди, і чутки про те, що його десь бачили, часто служили темою для пліток у пресі.

— Атож, сер, дон Мурільйо, Тигр із Сан-Педро, — повторив інспектор. — Якщо ви розгорнете будь-який довідник, містере Голмс, то виявите, що барви прапора Сан-Педро — зелений і білий, ті ж, що й у записці. Він тепер називає себе Гендерсоном, але я простежив весь його маршрут, починаючи з Барселони, куди його судно причалило 1886 року, а далі до Мадрида, Рима, Парижа, перш ніж він потрапив сюди. Месники весь час йшли за ним по п’ятах, але лише зараз спробували до нього дістатися.

— Вони виявили його торік, — озвалася міс Барнет, котра вже сіла й з готовністю вступила в бесіду. — Один замах на його життя вже був, але потвору оберігав якийсь злий фатум. Ось і цього разу те саме — загинув шляхетний лицар Ґарсія, а чудовисько залишилося цілим і неушкодженим. Але прийде новий месник, а за ним — ще й ще, поки колись правосуддя не здійсниться. Це так само неминуче, як і те, що завтра зійде сонце.

Долоні тонких рук жінки стиснулися в кулачки, виснажене обличчя побіліло від ненависті.

— Але яким чином ви, міс Барнет, виявилися причетною до цієї історії? — поцікавився Голмс. — Як може англійська леді брати участь у такій кривавій справі?

— Я беру участь у ній, бо інакше ніщо в світі не допомогло б здійснитися правосуддю. Яке діло англійському закону до річок крові, пролитих кілька років тому в Сан-Педро, або до цілого корабля скарбів, награбованих цим чоловіком? Для вас це те саме, що злочин, скоєний на іншій планеті. Але ми пам’ятаємо все. Ми осягали істину в жалі та муках. Для нас жоден чорт у пеклі не може бути гіршим за Хуана Мурільйо, і не буде нам спокою на Землі, поки його жертви волають до неба про помсту.

— Не сумніваюся, що він такий, яким ви його описуєте, — сказав Голмс. — Я чув, що це був справжній звір. Але що він зробив особисто вам?

— Я вам розповім. Цей негідник узяв собі за звичку вбивати під будь-яким приводом кожного, хто згодом міг стати для нього небезпечним суперником. Мій чоловік (авжеж, джентльмени, моє справжнє ім’я — синьйора Дуранда) був послом Сан-Педро в Лондоні. Там ми з ним познайомилися й одружилися. Не було на світі шляхетнішої людини. На жаль, Мурільйо дізнався, що це непересічна особистість, під якимось приводом відкликав його на батьківщину, а там звелів розстріляти. Передчуваючи свою долю, Віктор Дуранда відмовився взяти мене з собою. Його майно конфіскували, а я залишилася в скруті й з розбитим серцем.

Потім тиранія нарешті впала. Мурільйо врятувався саме так, як ви й сказали. Але ті численні люди, чиї долі він понівечив, чиї рідні та близькі були приречені на муки й смерть, не могли залишити все так, як є. Вони об’єдналися в таємну спілку, яка існуватиме, поки мета не буде досягнута. Після того, як ми впізнали в цьому Гендерсоні деспота, мені доручили проникнути в його будинок і стежити за його переміщеннями. Влаштувавшись до нього гувернанткою, я цілком успішно могла це робити. Він, звісно, й уявити не міг, що жінка, котра сидить із ним щодня віч-на-віч за обіднім столом, — та сама, чийого чоловіка він через годину після його повернення на батьківщину відправив на той світ. Я всміхалася йому, займалася з його дітьми та чекала. Перший замах стався в Парижі, але був невдалим. Ми разом із Мурільйо гарячково мандрували всією Європою, щоб сховатися від погоні, і, нарешті, повернулися сюди, у цей будинок, орендований ним ще під час першого свого візиту до Англії.

Однак тут його також підстерігали месники. Знаючи, що він повернеться до цього будинку, Ґарсія, син чиновника, котрий займав раніше одну з керівних посад у Сан-Педро, чекав свого часу в своєму скромному житлі, яке ділив з двома відданими помічниками. Всі троє аж палали бажанням помсти, та й причини у всіх були ті самі. Довгий час Ґарсія нічого не міг вдіяти, бо негідник був напоготові й ніколи не виходив із будинку без свого посіпаки Лукаса, точніше Лопеса, як його звали в дні колишньої величі. Ночами, однак, він був у кімнаті сам, і месник міг би до нього дістатися. У визначений заздалегідь вечір я мала відправити моєму соратнику записку з остаточними інструкціями, оскільки Мурільйо не втрачав пильність і щоразу ночував в іншій кімнаті. Я мала переконатися, що двері відчинені, і подати сигнал — поставити біля вікна, що виходить на вулицю, лампу з зеленим абажуром, якщо все гаразд, або з білим абажуром, якщо замах краще відкласти.

Але все пішло шкереберть. Якимось чином я накликала на себе підозри секретаря Лопеса. Він підкрався до мене ззаду та накинувся, як тільки я дописала листа. Вони з господарем затягли мене в мою кімнату й влаштували наді мною судилище, як над викритою зрадницею. Вони б підняли мене на свої ножі, якби знали, як уникнути наслідків. Нарешті після довгої наради вони дійшли висновку, що вбивати мене занадто небезпечно, але вирішили назавжди позбутися Ґарсії. Мені затулили рота шматою, і Мурільйо почав викручувати мені руку, поки я не дала йому адресу мого приятеля. Присягаюся, якби я знала, що вони збираються з ним зробити, я б краще дала їм відірвати мені руку. Лопес написав адресу на моїй записці, запечатав її своєю запонкою та відіслав зі своїм слугою Хосе. Як вони його вбили, я не знаю. Можу сказати лише, що він загинув через Мурільйо, бо Лопес залишився вартувати мене. Мабуть, убивця сховався в заростях чагарнику, через які прокладена стежина та вдарив Ґарсію, коли той проходив нею. Спершу вони хотіли дозволити йому увійти до будинку й убити його там, нібито прийнявши за грабіжника. Але потім вирішили, що якщо виявляться причетними до цієї справи й будуть змушені давати свідчення, то відразу ж відкриються їхні справжні імена, і полювання за ними почнеться знову. Убивши Ґарсію, вони сподівалися налякати переслідувачів і позбутися їх.

Усе б добре для них закінчилося, якби я не знала, що вони зробили. Не сумніваюся, що були миті, коли життя моє висіло на волосині. Я була замкнена в своїй кімнаті, залякана найжахливішими погрозами, зі мною поводилися вкрай жорстоко, щоб зламати мій дух. Погляньте на цей шрам на моєму плечі та синці на обох руках. З того часу, як я спробувала закликати на допомогу з вікна, вони запхали до мого рота ганчірку. Моє ув’язнення тривало п’ять днів, і весь цей час мені давали так мало їжі, щоб лише душа не розлучилася з тілом. Сьогодні вранці мені принесли ситний сніданок, але після їжі мені стало зле, бо туди щось підсипали. Наче уві сні пригадую, як мене чи то вели, чи то тягли до екіпажа, а потім — до потяга. Тільки коли колеса вже сіпнулися, я раптом збагнула, що моє звільнення залежить від мене самої. Тому я вистрибнула з вагона, вони спробували затягнути мене назад, і якби не допомога цього доброго чоловіка, котрий потім посадив мене у кеб, я б ніколи від них не втекла. Зараз, дякуючи Богові, я назавжди вирвалася з їхніх рук.

Усі ми, затамувавши подих, слухали цю незвичайну розповідь. Мовчання порушив Голмс.

— Ще не все завершено, — похитав він головою. — Розслідування позаду, тепер справа за юристами.

— Однак, — озвався я, — досвідчений адвокат зобразить це вбивство як самозахист. У минулому вони могли здійснити сотні злочинів, але ж судити їх можна лише за цей останній.

— Ну-ну, — весело сказав Бейнс, — я кращої думки про наші закони. Самозахист — це одне, а підготований напад на людину з метою вбивства — зовсім інше, яку б небезпеку вона не становила. Тому ми, цілковито погоджуючись із законом, зможемо притягнути до відповідальності нашу парочку з «Високих склепінь» наступної виїзної сесії суду в Гілфорді.

Сталося, однак, так, що відплата наздогнала Тигра зі Сан-Педро не відразу. Хитрий і зухвалий, він зі своїм компаньйоном збив погоню зі сліду, увійшовши в багатоквартирний будинок на Едмонтон-стрит і вийшовши з нього через запасний вихід на Керзон-сквер. Після цього їх в Англії більше не бачили. Приблизно за шість місяців маркіза Монтальву та його секретаря синьйора Рулле вбили в їхньому номері мадридського готелю «Ескуріал». Убивць не знайшли. До нас на Бейкер-стрит завітав інспектор Бейнс із описом прикмет убитих: смагляве обличчя секретаря, владні риси, кущисті брови та глибоко посаджені очі господаря. У нас не залишилося сумнівів, що правосуддя нарешті здійснилося.

— Це справа — суцільний хаос, любий Ватсоне, — зауважив Голмс, закурюючи свою вечірню люльку. — Вам не вдасться викласти її в тій стислій формі, яка так припала вам до душі. Вона відбувалася на двох континентах, діяли в ній дві групи загадкових незнайомців, і хід її ще більше ускладнила присутність нашого гідного приятеля, містера Скотта Екклза, що доводить, до речі, що запросивши його покійний Ґарсія проявив вельми винахідливий розум і добре розвинений інстинкт самозбереження. Справа ця примітна лише тим, що, опинившись у справжнісіньких нетрях, ми з нашим хитромудрим помічником Бейнсом строго дотримувалися фактів і таким чином вибралися з хащі вузькою та звивистою стежкою. Є щось таке, що залишилося для вас незрозумілим?

— Чому повернувся кухар-мулат?

— На мою думку, через ту дивну істоту, яку ми виявили на кухні. Цей чоловік — майже дикун із глухих лісів Сан-Педро, і це був його фетиш. Коли вони з товаришем сховалися в притулку, який заздалегідь приготували, де, без сумніву, жив хтось іще з їхніх спільників, мулата переконували залишити настільки помітний предмет побуту там, де він є. Але той не міг із цим змиритися, і наступного ж дня повернувся на віллу розвідати, як справи. Однак зазирнувши у вікно, побачив, що в будинку влаштувався полісмен Волтерз. Зачекавши ще три дні, він зважився здійснити чергову спробу, на що його штовхнула чи то його віра, чи то забобонність. Інспектор Бейнс зі звичною для нього передбачливістю применшив у розмові зі мною значення цього інциденту, але насправді ж він розумів його важливість і влаштував кухареві пастку, в яку той і потрапив. Щось іще, Ватсоне?

— Роздерта птаха, відро з кров’ю, обвуглені кістки, і взагалі загадка цієї дивної кухні.

Голмс усміхнувся й погортав записник.

— Я провів цілий ранок у Британському музеї, вивчаючи літературу з цього питання. Ось уривок із книги Еккермана «Шаманство та негритянські релігії»: «Справжній ідолопоклонник не робить нічого серйозного без жертвоприношення, покликаного умилостивити його огидних богів. У найвідповідальніших випадках цей ритуал набуває форми людського жертвоприношення, що супроводжується людожерством. Найчастіше в жертву приносять білого півня, якого розривають на шматки, або чорного цапа, якому перерізають горлянку, а тіло потім спалюють».

— Як бачите, наш приятель кухар — справжнісінький ортодокс у питаннях ритуалу. Це і є гротеск, Ватсоне, — зауважив Голмс, неквапливо закриваючи свій нотатник, — проте, як я вже мав нагоду зауважити, від гротескного до жахливого — лише крок.