Ґлорія Cкотт

Справа про ідентифікацію

— Мій любий друже, життя набагато химерніше, ніж усе, що здатна створити людська уява, — зауважив Шерлок Голмс, коли ми з ним сиділи біля каміна в його помешканні на Бейкер-стрит. — Нам і на гадку би не спало багато речей, які насправді є чимось цілком банальним. Якби ми з вами могли, взявшись за руки, вилетіти з вікна і, витаючи над цим величезним містом, трохи підняти дахи та зазирнути до будинків, то порівняно з викритими нами надзвичайними збігами, задумами, непорозуміннями, незбагненними подіями, які, прокладаючи собі шлях крізь численні покоління, призводять до зовсім неймовірних результатів, усе красне письменство з його умовностями та заздалегідь приреченими розв’язками здалося б нам пласким і тривіальним.

— І все ж ви мене не переконали, — заперечив я. — Справи, про які читаємо в газетах, зазвичай, показані в доволі відвертому та непривабливому вигляді. Натуралізм поліційних звітів доведений до краю, і слід визнати, що це не робить їх хоч трохи цікавими чи мистецькими.

— Для того, щоб досягнути справді реалістичного ефекту, потрібен ретельний відбір, певна стриманість, — зазначив Голмс. — А цього якраз і бракує поліційним звітам, де набагато більше місця відводиться вульгарним сентенціям мирового судді, ніж подробицям, в яких і полягає суть справи для уважного спостерігача. Повірте, немає нічого менш природного, ніж банальність.

Я всміхнувся й похитав головою.

— Розумію, чому ви так міркуєте. Звісно, перебуваючи в становищі неофіційного консультанта та помічника жителів трьох континентів, котрі неабияк заплуталися в своїх справах, ви постійно маєте справу з усілякими дивними та фантастичними явищами. Але влаштуємо практичний експеримент, поглянемо, наприклад, що написано тут, — запропонував я, підіймаючи з підлоги ранкову газету. — Візьмімо перший-ліпший заголовок: «Жорстоке поводження чоловіка з дружиною». Далі є півстовпчика тексту, але я, навіть не читаючи, упевнений, що там нічого нового немає. Без сумніву, згадані інша жінка, пиятика, качалка, синці, сповнена співчуття сестра або власниця квартири. Навіть бульварний писака не зміг би надряпати нічого більш грубого.

— Боюся, що ваш приклад невдалий, як і вся ваша аргументація, — не погодився Голмс, беручи газету. — Це — справа про розлучення Дандеса, і так вийшло, що я займався з’ясуванням деяких дрібних обставин, пов’язаних із нею. Чоловік був непитущим, жодної іншої жінки не було, а скарга полягала в тому, що він завів собі звичку після їжі виймати штучну щелепу та жбурляти нею в дружину, що, погодьтеся, навряд чи примариться пересічному новелісту. Візьміть дрібку тютюну, лікарю, і зізнайтеся, що я поклав вас на обидві лопатки з вашим прикладом.

Він простягнув мені старовинну золоту табакерку з великим аметистом на кришці. Пишність цієї речі настільки не пов’язувалася з простими та скромними звичками мого приятеля, що я не зміг втриматися від зауваження з цього приводу.

— Авжеж, я зовсім забув, що ми з вами вже кілька тижнів не бачилися, — сказав він. — Це невеличкий сувенір від короля Богемії в подяку за мою допомогу в справі з листами Ірен Адлер.

— А перстень? — спитав я, глянувши на чудовий діамант, що виблискував у нього на пальці.

— Подарунок голландської королівської родини. Але ця справа настільки делікатна, що я не маю права довіритися навіть вам, хоча ви люб’язно взяли на себе турботу описати деякі з моїх скромних здобутків.

— А зараз пригледіли якісь справи? — поцікавився я.

— Десять-дванадцять, але жодної цікавої. Тобто всі вони по-своєму важливі, але мені чомусь байдужі. Розумієте, я виявив, що саме незначні справи дають ґрунт для спостережень, тонкого аналізу причин і наслідків, які єдині й складають усю красу слідства. Великі злочини, здебільшого, дуже прості, бо мотиви серйозних злочинів переважно очевидні. А серед цих справ нічого цікавого немає, якщо не брати до уваги одну вельми заплутану історію, що сталася в Марселі. Не виключено, однак, що не мине й кількох хвилин, як у мене буде вибагливіша справа, бо я вже бачу одну з моїх клієнток.

Кажучи це, він піднявся з крісла, підійшов до вікна та задивився на тиху, сіру лондонську вулицю. Поглянувши через його плече, я побачив на протилежному боці велику жінку у важкому хутряному боа, із помітним волохатим червоним пером на кокетливо заломленому набік крислатому капелюшку. З-під цих пишних обладунків вона нерішуче зиркала на наші вікна, раз у раз пориваючись уперед і нервово мнучи застібку рукавички.

Раптово, як плавець, що стрибає у воду, вона кинулася через вулицю, і ми почули різкий дзвінок.

— Знайомі симптоми, — мовив Голмс, кидаючи в камін недопалок. — Нерішучість біля дверей завжди свідчить про сердечні справи. Вона хоче просити поради, але боїться: справа, либонь, занадто делікатна. Але й тут бувають різні відтінки. Якщо жінку глибоко образили, вона вже не вагається і, зазвичай, обриває шворку. У цьому випадку також можна припустити любовну історію, проте ця дівчина не так сердита, як стривожена або засмучена. А ось і вона. Зараз усі наші сумніви будуть розвіяні.

У цю мить у двері постукали, і хлопчик у куртці з ґудзиками доповів про прибуття міс Мері Сазерленд, яка височіла позаду його маленького чорного силуету, немов торговельний корабель у повному оснащенні, що прямує слідом за крихітним лоцманським ботом. Шерлок Голмс привітав відвідувачку з властивою йому невимушеною чемністю, потім зачинив двері і, посадивши її в крісло, оглянув пильним і водночас характерним для нього неуважним по­глядом.

— Вам не здається, — спитав він, — що при вашій короткозорості надто втомливо так багато друкувати на машинці?

— Спочатку я втомлювалася, але тепер друкую наосліп, — відповіла вона.

Раптом, зрозумівши сенс його слів, вона сіпнулася й зі страхом поглянула на Голмса. На її широкому щирому обличчі з’явилося неймовірне здивування.

— Ви мене знаєте, містере Голмс? — вигукнула вона. — Інакше звідки все це дізналися?

— Неважливо, — засміявся Голмс. — Усе знати — мій фах. Можливо, я навчився бачити те, чого інші не помічають. Інакше навіщо вам було би приходити до мене за порадою?

— Я прийшла тому, що чула про вас від місіс Етеридж, чоловіка котрої ви так швидко знайшли, коли всі, навіть поліція, вважали його загиблим. О, містере Голмс, якби ви так само допомогли й мені! Я незаможна, але все ж маю ренту в сто фунтів на рік і, крім цього, заробляю друкуванням на машинці, і готова віддати все, аби дізнатися, що сталося з містером Госмером Енджелом.

— Чому ви так квапилися звернутися до мене за порадою? — спитав Шерлок Голмс, склавши кінчики пальців і дивлячись на стелю.

На невибагливому личку міс Мері Сазерленд знову з’явився переляк.

— Так, я й справді мало не вилетіла з дому, — підтвердила вона. — Мене розлютила байдужість, із якою містер Віндібенк, тобто мій батько, поставився до цієї справи. Він не хоче йти ні в поліцію, ні до вас, нічого не бажає робити, лише каже, що нічого страшного не сталося, ось я й не витримала, абияк одягнулася й вирушила прямо до вас.

— Ваш батько? — уточнив Голмс. — Скоріше, вітчим. Адже у вас різні прізвища.

— Атож, вітчим. Я називаю його батьком, хоча це смішно — він усього на п’ять років і два місяці старший за мене.

— А ваша матінка жива?

— О, так, мама жива й здорова. Не дуже я була задоволена, коли вона вийшла заміж, і настільки швидко після смерті татка, причому новий чоловік років на п’ятнадцять за неї молодший. У тата була паяльна майстерня на Тоттенгем-Корт-роуд — прибуткова справа, і мама продовжувала вести її за допомогою старшого майстра, містера Гарді. Але містер Віндібенк змусив її продати майстерню: йому, бачте, не личить, бо він комівояжер із продажу вин. Вони отримали чотири тисячі сімсот фунтів разом із відсотками, хоча батько, якби був живий, отримав би набагато більше.

Мені здавалося, що Шерлоку Голмсу набридне ця буденна розповідь, але він, навпаки, слухав дуже уважно.

— І ваш особистий прибуток походить із цієї суми? — спитав він.

— О ні, сер! У мене свої статки, я отримала спадок від дядька Неда із Окленда. Капітал у новозеландських цінних паперах, чотири з половиною відсотки річних. Загалом дві з половиною тисячі фунтів, але я можу отримувати лише відсотки.

— Все це дуже цікаво, — зазначив Голмс. — Отримуючи сто фунтів на рік, та ще й підпрацьовуючи, ви, певна річ, маєте можливість мандрувати та дозволяти собі інші розваги. Переконаний, що на прибуток у шістдесят фунтів самотня жінка може жити цілком безбідно.

— Я могла б обійтися й меншим, містере Голмс, але ви ж розумієте, що не хочу обтяжувати сім’ю, тому, поки живу з ними, віддаю гроші на господарство. Звісно, це тимчасово. Містер Віндібенк щокварталу отримує мої відсотки та віддає їх мамі, а я вже живу з друкування на машинці. Два пенси за сторінку, і часто мені вдається друкувати навіть по п’ятнадцять-двадцять сторінок на день.

— Ви дуже чітко описали мені всі обставини, — схвалив Голмс. — Дозвольте відрекомендувати вам мого приятеля, доктора Ватсона. У його присутності можете не критися, наче перебуваєте наодинці зі мною. А тепер, будь ласка, розкажіть детальніше про ваші взаємини з містером Госмером Енджелом.

Міс Сазерленд спаленіла та почала нервово смикати краєчок свого жакета.

— Я познайомилася з ним на святі газівників. Татусеві завжди надсилали квитки, а тепер вони згадали про нас і прислали й квитки мамі. Містер Віндібенк не хотів, щоб ми йшли на бал. Він узагалі не хоче, щоб ми кудись ходили. А коли я згадую про якийсь пікнік у недільній школі, він скаженіє. Але цього разу я вирішила неодмінно піти, бо яке він має право не пускати мене? Не треба знатися з такими людьми, каже він, але ж там збираються всі таткові друзі. І ще він сказав, ніби мені немає що одягнути, хоча в мене є ще жодного разу не ношена червона оксамитова сукня. Більше аргументів він не знайшов і поїхав до Франції в справах фірми, а ми з мамою та містером Гарді, нашим колишнім майстром, пішли на свято. Там я й познайомилася з містером Госмером Енджелом.

— Вочевидь, повернувшись із Франції, містер Віндібенк був дуже невдоволений тим, що ви ходили на бал? — спитав Голмс.

— Ні, він анітрохи не розсердився. Лише засміявся, стенув плечима й зронив: нема сенсу забороняти щось жінці, вона однаково це вчинить.

— Розумію. Отже, на балу газівників ви й познайомилися з джентльменом на ім’я Госмер Енджел?

— Атож, сер. Я познайомилася з ним того вечора, а наступного дня він прийшов дізнатися, чи щасливо ми дісталися додому, і після цього ми, тобто я, двічі була з ним на прогулянці, а потім повернувся батько, і містер Госмер Енджел більше не міг нас навідувати.

— Не міг? А чому?

— Бачите, батько не любить гостей і постійно каже, що жінка має вдовольнятися своїм сімейним колом. А я на це відповідала мамі: авжеж, жінка повинна мати своє власне коло, але в мене його наразі ще немає!

— Ну, а містер Госмер Енджел? Він не вдавався до спроб із вами зустрітися?

— Через тиждень батько знову вирушав до Франції, і Госмер написав мені, що до від’їзду вітчима нам краще не бачитися. Він запропонував мені поки що листуватися й писав щодня. Вранці я сама забирала листи зі скриньки, тому батько нічого не знав.

— На той час ви вже заручилися з цим джентльменом?

— Аякже, містере Голмс. Ми заручилися відразу ж після першої ж прогулянки. Госмер... містер Енджел... служить касиром в офісі на Леднголл-стрит і...

— У якому саме?

— У тому-то й біда, містере Голмс, що я не знаю.

— А де він живе?

— Сказав, що ночує на роботі.

— І ви навіть не знаєте його адреси?

— Ні, знаю лише, що офіс на Леднголл-стрит.

— Куди ж ви адресували ваші листи?

— У поштове відділення Леднголл-стрит, до запитання. Він сказав, що за адресою офісу краще не писати, бо товариші його засміють, якщо дізнаються, що листи від дівчини. Тоді я запропонувала друкувати свої листи на машинці, як він і сам робив, та він не захотів. Сказав, що листи, написані моєю власною рукою, дорогі йому, а коли вони надруковані, йому здається, що між нами є щось чуже. Тепер розумієте, містере Голмс, як він мене кохав і який був уважний до дрібниць.

— Це про щось свідчить. Я завжди притримувався думки, що дрібниці найсуттєвіші, — мовив Голмс. — Можливо, ви пригадаєте ще якісь дрібниці, що стосуються містера Госмера Енджела?

— Він був дуже сором’язливий, містере Голмс. Більш охоче гуляв зі мною ввечері, ніж удень, не любив привертати до себе увагу. Був дуже стриманий і чемний. Навіть голос у нього був тихий-тихий. Він розповідав, що в дитинстві часто хворів на ангіну та запалення гландів, тож у нього ослабли голосові зв’язки, тому й спілкувався пошепки. Він добре одягався, дуже акуратно, хоча й просто, а от очі в нього були слабкі, як і в мене, тому носив темні окуляри.

— Ну, а що сталося, коли ваш вітчим, містер Віндібенк, знову поїхав до Франції?

— Містер Госмер Енджел прийшов до нас і запропонував узяти шлюб, поки батько не повернувся. Він був надзвичайно схвильований і змусив заприсягтися на Біблії, що я завжди й в усьому буду йому вірною. Мама погодилася, що він правильно зробив, — це, мовляв, є доказом його кохання. Матінка з самого початку дуже добре до нього ставилася, він їй подобався навіть більше, ніж мені. Потім вирішили, що краще відсвяткувати весілля ще до кінця тижня. Я їм кажу, як же без батька, а вони обоє почали переконувати, щоб я про це не турбувалася, що батькові можна розповісти й пізніше, а мама сказала, що залагодить усе сама. Мені це не дуже сподобалося, містере Голмс. Звісно, смішно просити згоди батька, коли він всього на кілька років старший за мене, але я нічого не хотіла робити потай і тому написала йому в Бордо — там є французьке відділення його фірми, але лист повернувся назад у день мого весілля.

— Лист його не застав?

— Атож, сер, він якраз перед тим поїхав до Англії.

— Яка невдача! Отже, весілля призначили на п’ятницю? Церемонія мала відбутися в церкві?

— Авжеж, але дуже скромно. Ми мали вінчатися в церкві Святого Спасителя біля Кінґс-Кросс, а потім поснідати в готелі «Сент-Пенкрес». Госмер приїхав за нами екіпажем, але оскільки нас було троє, то посадив нас із мамою, а сам узяв кеб, що саме опинився на вулиці. Ми доїхали до церкви першими й узялися чекати. Потім під’їхав кеб, але звідти ніхто не вийшов. Тоді кучер зліз із козел та зазирнув досередини, але там нікого не було! Він не міг зрозуміти, куди подівся пасажир, адже на власні очі бачив, як той сідав у кеб. Це сталося в п’ятницю, містере Голмс, і з того часу й гадки не маю, що з ним сталося.

— Мені здається, він вчинив із вами дуже безсоромно, — зауважив Шерлок Голмс.

— О ні, сер! Він добрий і хороший, він не міг мене покинути. Весь ранок повторював, що я маю бути йому вірною, що б не трапилося. Навіть якщо станеться щось непередбачене, я завжди мушу пам’ятати, що дала йому слово честі й що рано чи пізно він повернеться, тож я буду змушена дотримати обіцянки. Якось дивно було чути це перед самим весіллям, але те, що сталося потім, надає сенсу його словам.

— Безумовно. Отже, ви вважаєте, що з ним сталося якесь нещастя?

— Авжеж, сер, і гадаю, що він передбачив якусь небезпеку, інакше не казав би таких дивних речей. І мені здається, що його страхи справдилися.

— Але ви не знаєте, що б це могло бути?

— Ні.

— Ще одне запитання. Як поставилася до цього ваша матінка?

— Вона дуже розгнівалася, сказала, щоб я навіть не згадувала про цю історію.

— А ваш батько? Ви розповіли йому, що сталося?

— Аякже. Він вважає, що сталося якесь нещастя, але Госмер усе ж повернеться. Який сенс везти мене до церкви та ховатися, дивувався він. Якби наречений позичив у мене гроші або одружився й перевів на своє ім’я мої статки, тоді можна було б пояснити його поведінку, але Госмер дуже педантичний щодо грошей і жодного разу не взяв у мене навіть шилінґа. Що ж могло статися? Чому він не пише? Я з розуму сходжу, вночі не можу заснути.

Юнка витягла з муфти хустинку та гірко заридала.

— Я займуся вашою справою, — повідомив Голмс і підвівся, — не сумніваюся, що ми залагодимо проблему. Не думайте ні про що, не хвилюйтеся, а головне, спробуйте забути про Госмера Енджела, наче його й не було.

— Отже, я ніколи більше його не побачу?

— Боюся, що так.

— Але що ж із ним трапилося?

— Я все з’ясую. І хотілося б мати точний опис його зовнішності, а також усі його листи.

— У суботу я помістила в часописі «Кронікл» оголошення про його зникнення, — сказала вона. — Ось вирізка й чотири його листи.

— Дякую. Яка ваша адреса?

— Камбервелл, Лайон-плейс, 31.

— Адреси містера Енджела ви не знаєте. А де працює ваш батько?

— Фірма «Вестгауз і Марбенк» на Фенчерч-стрит. Вони найбільші імпортери кларету.

— Дякую. Ви дуже вичерпно виклали свою справу. Залиште листа в мене та пам’ятайте мою пораду. Забудьте про цю подію раз і назавжди.

— Дякую, містере Голмс, але це не в моїх силах. Я залишуся вірною Госмеру й чекатиму його.

Незважаючи на безглуздий капелюшок і простакувате личко, наша відвідувачка мимоволі вселяла повагу шляхетністю та вірністю. Вона поклала на стіл папери й пішла, пообіцявши прийти ще раз, якщо виникне потреба.

Кілька хвилин Шерлок Голмс сидів мовчки, склавши кінчики пальців, витягнувши ноги та розглядаючи стелю. Потім він узяв із полиці стару глиняну люльку, яка завжди служила йому порадником, розкурив її й довго сидів, відкинувшись на спинку крісла та потопаючи в густих хмарах блакитного диму. На його обличчі застигла цілковита байдужість.

— Цікава істота ця дівчина, — озвався він нарешті. — Набагато цікавіша, ніж її історія, до речі, доволі тривіальна. Якщо зазирнете в мою картотеку, то знайдете чимало аналогічних випадків, наприклад, Андоверську справу 1877 року. Щось подібне сталося й торік у Гаазі. Загалом, стара історія, хоча в ній є і деякі нові деталі. Однак сама дівчина дає багатющий матеріал для спостережень.

— Ви, либонь, побачили багато такого, що для мене виявилося невидимим, — зауважив я.

— Не невидимим, а непоміченим, Ватсоне. Ви не знали, на що звертати увагу, й упустили все істотне. Я ніяк не можу переконати вас, яке значення може мати рукав, ніготь на великому пальці або шнурівка від черевиків. Цікаво, що ви можете сказати на підставі зовнішності цієї дівчини? Опишіть мені її.

— Ну, на ній був сіро-блакитний солом’яний капелюшок із розлогими крисами та цегляно-червоним пір’ям. Чорний жакет, оторочений чорним стеклярусом. Сукня брунатна, швидше навіть темно-коричневого відтінку, зі смужками червоного оксамиту на шиї та рукавах. Сірі рукавички, протерті на вказівному пальці правої руки. Черевички я не розгледів. У вухах золоті кульчики у вигляді маленьких круглих підвісок. Загалом, це дівчина цілком заможна, хоча й дещо вульгарна, щира та безтурботна.

Шерлок Голмс тихенько заплескав у долоні й усміхнувся.

— Чудово, Ватсоне, ви робите успіхи. Правда, упустили всі істотні деталі, зате добре засвоїли метод, і у вас тонке відчуття кольору. Ніколи не покладайтеся на загальне враження, друже мій, зосередьте увагу на дрібницях. Я завжди спочатку дивлюся на рукави жінки. А коли маєш справу з чоловіком, мабуть, краще починати з колін штанів. Як ви помітили, у цієї дівчини рукави були обшиті оксамитом, а це матеріал, який легко протирається й тому добре зберігає сліди. Подвійну лінію трохи вище зап’ястя, у тому місці, де друкарка торкається рукою столу, видно чудово. Ручна швейна машина залишає такий самий слід, але лише на лівій руці, і до того ж на зовнішньому боці зап’ястя, а в міс Сазерленд слід проходив через все зап’ястя. Потім я поглянув на її обличчя і, побачивши на переніссі сліди пенсне, зробив зауваження щодо короткозорості та роботи на друкарській машинці, що її дуже вразило.

— І мене вразило.

— Але це ж цілком очевидно! Я поглянув на її взуття й дуже здивувався, помітивши, що на ній різні черевики; на одному носак був помережаний, на другому ж — зовсім гладкий. Далі, один черевик був застебнутий лише на два нижні ґудзики з п’яти, а другий — на перший, третій і п’ятий ґудзики. Коли молода дівчина, загалом акуратно одягнена, виходить із дому в різних, застебнутих не на всі ґудзики черевиках, то не потрібно бути вкрай розумним, щоб сказати, що вона дуже поспішала.

— А що ще ви помітили? — поцікавився я, як завжди, захоплюючись проникливістю мого товариша.

— Я помітив, між іншим, що перед відходом із дому, вже зовсім одягнена, вона щось писала. Ви звернули увагу, що в неї протерлася рукавичка на вказівному пальці правої руки, але не розгледіли, що і рукавичка, і палець забруднені фіолетовим чорнилом. Вона писала поспіхом і надто глибоко вмочила перо. Це, ймовірно, сталося сьогодні вранці, інакше плями не були б настільки помітні. Все це дуже цікаво, хоча й елементарно. Але повернімося до справи, Ватсоне. Прочитайте мені опис зовнішності містера Госмера Енджела, поданий в оголошенні?

Я підніс газетну вирізку до світла і прочитав:

«Зник безвісти вранці 14-го джентльмен на ім’я Госмер Енджел. Зріст — п’ять футів і сім дюймів, міцної статури, смаглявий, чорнявий, невелика лисина на маківці; густі чорні бакенбарди та вуса; темні окуляри, легкий дефект мови. Одягнений у чорний піджак на шовковій підкладці, чорний жилет, у кишені носить годинника з золотим ланцюжком, сірі твідові штани, коричневі гетри поверх мештів із гумками з обох боків. Працював в офісі на Леднголл-стрит. Кожному, хто повідомить...» тощо.

— Цього досить. Що стосується листів, — сказав Голмс, пробігаючи їх очима, — вони дуже банальні й нічого не дають для характеристики містера Енджела, хіба тільки, що він цитує Бальзака. Однак є одна обставина, яка вас, певна річ, вразить.

— Вони надруковані на машинці, — здогадався я.

— Головне, що й підпис також надрукований на машинці. Погляньте на акуратне «Госмер Енджел» унизу. Є дата, але немає адреси відправника, крім Леднголл-стрит, а це якось невизначено. Але важливий сам підпис, і ми можемо його вважати доказом.

— Доказом чого?

— Любий друже, невже ви не розумієте, яке значення має цей підпис?

— Щиро кажучи, ні. Можливо, він хотів залишити за собою можливість заперечувати справжність підпису в разі пред’явлення позову за порушення обіцянки одружитися.

— Ні, суть не в цьому. Щоб вирішити це питання, я напишу два листи: один — фірмі в Сіті, друге — вітчиму молодої дівчини, містеру Віндібенку, і попрошу його зайти до нас завтра о шостій годині вечора. Спробуємо вести перемовини з чоловічою частиною родини. Поки не отримаємо відповіді на ці листи, ми зовсім нічого не зможемо вдіяти, тому відкладемо цю справу.

Знаючи про тонку проникливість мого приятеля та його надзвичайну енергійність, я був упевнений, що якщо він так спокійно ставиться до розкриття цієї дивної таємниці, отже, має на це вагомі підстави. Я знав лише один випадок, коли він зазнав невдачі, — історія з королем Богемії та зі світлиною Ірен Адлер. Однак пам’ятав і про таємничий «Знак чотирьох», і про незвичайні обставини «Етюду в багряних тонах», тому давно переконався, що, якщо вже він не зможе розплутати якусь загадку, отже, її просто не існує.

Голмс усе ще курив свою чорну глиняну люльку, коли я пішов, нітрохи не сумніваючись, що до мого повернення наступного вечора в його руках уже будуть усі нитки справи про зникнення нареченого міс Мері Сазерленд.

Назавтра я цілий день провів біля ліжка важкохворого пацієнта. Лише близько шостої вечора я нарешті звільнився, стрибнув в екіпаж і поїхав на Бейкер-стрит, остерігаючись запізнитися до розв’язки цієї маленької драми. Однак Голмса я застав, коли той куняв у кріслі. Величезна кількість пляшок, пробірок та їдкий запах соляної кислоти свідчили про те, що він присвятив весь день своїм улюбленим хімічним дослідам.

— Ну що, з’ясували, у чому річ? — спитав я, коли ввійшов до покою.

— Авжеж, це був бісульфат барію.

— Ні-ні, я питаю про цю таємничу історію.

— Ах он воно що! Я думав про солі, над якими працював. А в цій історії нічого таємничого немає. Втім, я ще вчора казав, що деякі деталі достатньо цікаві. Шкода лишень, що цього мерзотника не можна притягнути до відповідальності.

— Але хто ж цей індивід, і навіщо він покинув міс Са­зерленд?

Голмс розтулив рота, щоб відповісти, але в цю мить у коридорі почулися важкі кроки, після чого у двері постукали.

— Це вітчим дівчини, містер Джеймс Віндібенк, — поінформував Голмс. — Він повідомив, що буде о шостій годині. Заходьте!

Увійшов чоловік років тридцяти, середнього зросту, плечистий, поголений, чорнявий, із ввічливими вкрадливими манерами та надзвичайно гострим, проникливим поглядом сірих очей. Він запитально поглянув на Голмса, потім на мене, поклав свій циліндр на буфет і з легким поклоном сів на найближче крісло.

— Доброго вечора, містере Джеймс Віндібенк, — привітався Голмс. — Гадаю, що цей лист на машинці, в якому ви обіцяєте прийти до мене о шостій годині вечора, написали ви?

— Атож, сер. Даруйте, що трохи запізнився, але, бачте, я не завжди маю достатньо часу. Дуже шкодую, що міс Сазерленд потурбувала вас цими дурницями: мені здається, що краще не посвячувати сторонніх у сімейні неприємності. Я рішуче заперечував проти її намірів звернутися до вас, але ви, мабуть, помітили, яка вона нервова й імпульсивна, і вже якщо щось задумала, переконати в зворотному її нелегко. Певна річ, я нічого не маю проти вас особисто, адже ви не пов’язані з державною поліцією, але все ж неприємно, коли сімейне горе стає загальним надбанням. Крім цього, навіщо даремно витрачати гроші. Ви все одно не знайдете цього Госмера Енджела.

— Навпаки, — спокійно заперечив Голмс, — маю всі підстави вважати, що зможу знайти містера Госмера Енджела.

Містер Віндібенк сіпнувся та впустив рукавичку.

— Дуже радий це чути, — пробелькотів він.

— Чи ви знали, що будь-яка друкарська машинка має індивідуальні особливості такою же мірою, як і почерк людини? — спитав Голмс. — Якщо виключити абсолютно нові машинки, то годі й шукати двох, які друкували б цілком однаково. Одні букви зношуються сильніше за інші, деякі — тільки з одного боку. Зауважте, наприклад, містере Віндібенк, що у вашій записці буква e розпливається, а у літери r немає хвостика. Є ще чотирнадцять характерних ознак, але ці одразу ж кидаються у вічі.

— У нашому офісі на цій машинці пишуть усі листи, і шрифт, без сумніву, трохи стерся, — погодився наш відві­дувач, спрямувавши на Голмса проникливий погляд.

— А тепер, містере Віндібенк, покажу вам щось дуже цікаве, — продовжував Голмc. — Маю намір найближчим часом написати невелику роботу на тему «Друкарські машинки та злочини». Це питання цікавить мене вже давно. Ось чотири листи, написані зниклим. Усі вони надруковані на машинці. Погляньте: у них усі e розпливаються й у всіх r немає хвостиків, а якщо скористатися моєю лупою, можна також виявити й інші чотирнадцять ознак, про які я зга­дував.

Містер Віндібенк піднявся з крісла й вхопив свого ка­пелюха.

— Не можу гаяти час на безглузду балаканину, містере Голмc, — сказав він. — Якщо зможете затримати цього чоловіка, хапайте його й повідомте мені.

— Ясно, — заявив Голмc, підійшов до дверей і обернув ключ у замку. — У такому разі повідомляю, що я його затримав.

— Як! Де? — вигукнув Віндібенк, смертельно зблід, озираючись, як пацюк, що потрапив у пастку.

— Не варто, справді, годі, — чемно промовив Голмс. — Ви тепер ніяк не зможете відвертітися, містере Віндібенк. Усе це дуже ясно, і ви зробили мені дуже нечемний комплімент, припустивши, що я не зможу вирішити таке просте завдання. Сідайте, і поспілкуємося.

Наш гість упав на крісло. Обличчя його викривилося, на чолі виступив піт.

— Це... це — непідсудна справа, — бурмотів він.

— Боюся, що ви маєте рацію, але, між нами кажучи, Віндібенку, з таким жорстоким, егоїстичним і безсердечним шах­райством я ще не стикався. Зараз спробую розповісти, як розвивалися події, а якщо я в чомусь помилюся, то виправте мене.

Віндібенк сидів зіщулившись і низько понуривши голову. Він почувався цілковито спустошеним. Голмс поклав ноги на решітку каміна, відкинувся назад і, заклавши руки до кишень, узявся розповідати швидше собі самому, ніж нам:

— Чоловік одружується з жінкою, набагато старшою за нього самого, спокусившись на її гроші; він також користає з прибутків своєї падчерки, оскільки вона живе з ними. Для людей їхнього кола це вельми солідна сума, і втратити її — відчутний удар. Заради таких грошей варто й потрудитися. Пасербиця мила, щира, але її серце жадає кохання, і жодних сумнівів, що завдяки її помітній зовнішності й чималим прибуткам вона недовго залишиться неодруженою. Заміжжя її, однак, означає втрату річного прибутку в сто фунтів. Що ж робить вітчим, аби цьому запобігти? Він вимагає, щоб вона сиділа вдома, забороняє їй зустрічатися з людьми близького їй віку. Скоро він переконується, що цих заходів недостатньо. Дівчина починає пручатися, наполягати на своїх правах і, нарешті, заявляє, що хоче піти на якийсь бал. Що ж робить тоді її метикуватий вітчим? Розробляє план, який робить більше честі його розуму, ніж серцю. З відома своєї дружини та з її допомогою він змінює свою зовнішність, приховує за темними окулярами свої проникливі очі, наклеює вуса та пишні бакенбарди, приглушує свій дзвінкий голос до улесливого шепоту і, зловживаючи короткозорістю юнки, з’являється як містер Госмер Енджел і усуває конкурентів своїм наполегливим залицянням.

— Це був жарт, — простогнав наш відвідувач. — Ми не думали, що вона так захопиться.

— Можливо. Та що б там не було, молода дівчина таки закохалася. Вона знала, що вітчим у Франції, і тому не могла нічого запідозрити. Вона була задоволена увагою цього джентльмена, а гучне схвалення з боку матері ще більше посилило її почуття. Чудово розуміючи, що реального результату можна досягнути лише рішучими діями, містер Енджел навідується в будинок. Почалися побачення, потім заручини, які мали б нашкодити дівчині віддати своє серце іншому. Але весь час дурити неможливо. Уявні поїздки до Франції вельми обтяжливі. Залишався один вихід: довести справу до такої драматичної розв’язки, щоб у душі молодої дівчини залишився одвічний слід і вона на якийсь час збайдужіла б до залицянь інших шанувальників. Звідси вимога присягнути на Біблії, натяки на можливість несподіваних подій у день весілля. Джеймс Віндібенк хотів, аби міс Сазер­ленд була міцно пов’язана з Госмером Енджелом і навіть не здогадувалася про його долю. Тоді, за його розрахунками, вона щонайменше десять років цуралася б чоловіків. Він довіз її до дверей церкви, але далі йти не міг і тому вдався до старого виверту: увійшов в карету через одні дверцята, а вийшов через інші. Гадаю, що події розгорталися саме так, містере Віндібенк?

Тим часом наш відвідувач встиг таки опанувати себе й піднявся з крісла. Холодна посмішка була на його блідому обличчі.

— Може, так, а може, і ні, містере Голмс, — сказав він. — Але якщо ви такі розумні, то вам варто було б знати, що зараз закон порушуєте саме ви. Я нічого протизаконного не зробив, ви ж, замкнувши мене в цій кімнаті, чините насильство над особистістю, а це право переслідує.

— Авжеж, закон, як ви кажете, у вашому випадку безсилий, — погодився Голмс, відмикаючи та відчиняючи двері, — проте ви заслуговуєте на прочуханку. Якби в цієї молодої дівчини був брат або приятель, йому варто було б гарненько відшмагати вас батогом.

Побачивши нахабну посмішку Віндібенка, він вибухнув.

— Це не входить у мої обов’язки, але, присягаюся Господом, що не відмовлю собі в задоволенні.

Він ступив, щоб зняти зі стіни мисливський стек, але не встиг простягнути руку, як на сходах почувся дикий тупіт, важкі вхідні двері гучно грюкнули, і ми побачили у вікно, як містер Віндібенк щодуху мчить вулицею.

— Безпардонний мерзотник! — засміявся Голмс, відкидаючись на спинку крісла. — Цей юнак котитиметься від злочину до злочину, поки не скінчить на шибениці. Ще б пак, справа певним чином була не позбавлена цікавості.

— Я не зовсім вловив хід ваших міркувань, — зауважив я.

— Певна річ, із самого початку було ясно, що цей містер Госмер Енджел мав якусь причину для своєї дивної поведінки; так само очевидно, що єдиний, кому ці події могли би бути вигідними, — вітчим. Той факт, що наречений і вітчим ніколи не зустрічалися, а навпаки, один завжди з’являвся за відсутності іншого, також щось та й значив. Темні окуляри, дивний голос і пишні бакенбарди підказували думку про переодягання. Мої підозри підтвердилися тим, що підпис на листах був надрукований на машинці. Либонь, міс Сазерленд добре знала почерк Віндібенка. Як бачите, усі ці окремі факти, а також і багато інших, не таких значних деталей влучали в одну точку.

— А як ви їх перевірили?

— Натрапивши на слід, було вже неважко знайти докази. Я знаю фірму, в якій працює цей чоловік. Я взяв опис зовнішності зниклого, поданий в оголошенні, й, усунувши з нього все, що могло бути викликане переодяганням (бакенбарди, окуляри, голос), надіслав прикмети фірмі з проханням повідомити, хто з їхніх комівояжерів схожий на цей опис. Ще раніше я помітив особливості друкарської машинки й написав Віндібенку на службову адресу, запрошуючи його зайти сюди. Як я й очікував, відповідь його також була надрукована на машинці, шрифт якої виявляв ті ж дрібні, але характерні дефекти. Тією ж поштою я отримав листа від фірми «Вестгауз і Марбенк» на Фенчерч-стрит. Вони повідомили, що за всіма ознаками це має бути їхній службовець Джеймс Віндібенк. От і все!

— А як же бути з міс Сазерленд?

— Якщо я розкрию їй таємницю, вона не повірить. Згадайте стару перську приказку: «Небезпечно забирати в тигриці тигреня, а в жінки — її оману». У Хафіза стільки ж мудрості, як і в Горація, і стільки ж знання життя.