Ґлорія Cкотт

«Ґлорія Скотт»

— Я маю тут ще якісь папери, — сказав мій приятель Шерлок Голмс, коли одного зимового вечора ми сиділи біля каміна. — Вам не завадило б їх переглянути, Ватсоне. Ці документи стосуються однієї незвичайної справи — ко­рабля «Ґлорія Скотт». Коли мировий суддя Тревор прочитав ось цю записку, у нього стався удар, і він помер, так і не отямившись.

Шерлок Голмс дістав із шухляди письмового столу потемнілу від часу коробочку, вийняв звідти й простягнув мені записку, накидану на клаптику сірого паперу. Там було написане таке:

«З дичиною справу, гадаю, уже скінчено. Директор підприємства Гадсон, за інформацією, розповів про мухобійку все. Фазанових курочок стережіться».

Коли я відвів погляд від цього загадкового листа, то побачив, що Голмс задоволений виразом мого обличчя.

— Вигляд у вас доволі розгублений, — зауважив він.

— Не розумію, як така записка могла когось налякати. Мені вона видається безглуздою.

— Можливо. І все ж факт залишається фактом, що цілком дужий літній чоловік, прочитавши її, впав, як від пострілу з револьвера.

— Ви збуджуєте мою цікавість, — зізнався я. — Але чому ви переконані, що я маю ознайомитися з цією справою?

— Бо це — моя перша справа.

Я часто намагався з’ясувати у свого приятеля, що штовхнуло його в царину розслідування карних справ, але досі він жодного разу не був відвертим. Однак зараз детектив сів у крісло і розклав папери на колінах. Потім закурив люльку, якийсь час пихкав нею та гортав сторінки.

— Ви ніколи не чули від мене про Віктора Тревора? — спитав Шерлок Голмс. — Він був моїм єдиним товаришем упродовж двох років, які я провів у коледжі. Я не був товариським, Ватсоне, годинами сидів наодинці у своїй кімнаті, міркуючи над усім, що помічав і чув навколо. Саме тоді я й почав створювати свій метод. Тому й не зближувався в коледжі зі своїми однолітками. Не такий уже я шанувальник спорту, якщо не брати до уваги бокс і фехтування, словом, займався зовсім не тим, чим мої одногрупники, тому спільного в нас було обмаль. Тревор був єдиним моїм приятелем, та й потоваришували ми випадково, завдяки його тер’єру, який одного ранку вчепився мені в гомілку, коли я йшов до церкви. Початок дружби банальний, зате ефективний. Я пролежав десять днів, і Тревор щодня приходив, аби дізнатися про стан мого здоров’я. Спочатку наша бесіда тривала не більше хвилини, потім Тревор почав засиджуватися, і до кінця семестру ми з ним уже були нерозлучні. Щирий і мужній, життєрадісний та енергійний, Тревор був повною моєю протилежністю, і все ж у нас було багато спільного. Коли ж я дізнався, що в нього, як і в мене, немає друзів, ми ще більше зблизилися.

Врешті-решт він запропонував мені провести канікули в маєтку його батька в Доніторпі, у Норфолку, і я вирішив скористатися його гостинністю впродовж цього місяця...

У старого Тревора, чоловіка, мабуть, заможного та поважного, був цілий маєток. Доніторп — це селище на північ від Лагмера, неподалік від Броудза. Цегляний будинок Тревора, великий, старомодний, стояв на дубових палях. У тих місцях можна було чудово полювати на качок і рибалити. У Тревора була невелика, але зі смаком підібрана бібліотека. Як я збагнув, її купили в колишнього власника разом із будинком. Крім цього, старий Тревор мав пристойного кухаря, тому лише занадто вибаглива людина не провела б там приємно час.

Тревор давно овдовів. Крім мого товариша, дітей він не мав. Я чув, що в нього була ще й донька, але вона померла від дифтерії в Бірмінґемі, де гостювала. Старий мировий суддя мене зацікавив. Чоловік він був малоосвічений, але з гострим розумом і дужий фізично. Навряд чи він читав книжки, зате багато мандрував, чимало бачив і все запам’ятовував. На вигляд це був кремезний чоловік із сивим волоссям, зі засмаглим, обвітреним обличчям і блакитними очима. Погляд цих очей здавався колючим, майже лютим, і все ж в окрузі чоловік мав репутацію людини доброї та щедрої, а ще був добре відомий як не надто строгий суддя.

Якось невдовзі після мого приїзду ми сиділи й попивали портвейн по обіді. Молодий Тревор згадав про мою спостережливість та мій метод дедукції, який мені вже вдалося оформити в систему, хоча тоді я ще достеменно не уявляв, як він мені знадобиться в майбутньому. Старий, можливо, вважав, що його син перебільшує моє мистецтво.

«Випробуйте свій метод на мені, містере Голмс, — зі сміхом сказав він, перебуваючи того дня в чудовому гуморі, — я прекрасний об’єкт для висновків».

«Боюся, що про вас небагато зможу розповісти, — зізнався я. — Можу лише припустити, що весь останній рік ви когось боялися».

Сміх завмер на вустах старого, і він витріщився на мене з неймовірним здивуванням.

«Авжеж, це правда, — підтвердив він і звернувся до сина: — Знаєш, Вікторе, коли ми розігнали зграю браконьєрів, вони присягнулися, що заріжуть нас. І вони справді напали на сера Едварда Голлі. З того часу я весь час насторожі, хоча, як ти знаєш, я не з лякливих».

«У вас дуже гарна палиця, — продовжував я. — За написом я визначив, що вона у вас не більше року. Але вам довелося просвердлити отвір у голівці та залити туди розплавленого свинцю, щоб перетворити ціпок у грізну зброю. Якщо б вам не було потреби боятися, ви б не вдавалися до таких заходів».

«Що ще?» — всміхнувся старий Тревор.

«Замолоду ви часто билися».

«І це правда. А це як ви дізналися? За носом, який у мене дивиться набік?»

«Ні, — відповів я, — за формою вух, вони у вас притиснуті до голови. Такі вуха бувають у людей, котрі займаються боксом».

«Є ще щось?»

«Ви часто копали землю — про це свідчать мозолі».

«Усе, що маю, я заробив на золотих копальнях».

«Ви були в Новій Зеландії».

«Знову вгадали».

«І в Японії».

«Правильно».

«Ви були пов’язані з людиною, ініціали котрої Д. А., але потім спробували забути про неї».

Містер Тревор повільно звівся, спрямувавши на мене уважний, дивний і дикий погляд своїх великих блакитних очей і раптом упав, втративши свідомість — прямо на скатертину, на якій була розкидана шкаралупа від горіхів. Можете собі уявити, Ватсоне, як ми обоє, його син і я, були вражені. Непритомність тривала недовго. Ми розстібнули містерові Тревору комір і побризкали йому обличчя водою. Містер Тревор зітхнув і підняв голову.

«Ах, хлопчики! — силкуючись усміхнутися, зронив він. — Сподіваюся, я вас не налякав? З вигляду я людина міцна, та серце в мене слабке, і воно мене іноді підводить. Не знаю, як вам це вдається, містере Голмс, але, мені здається, що всі детективи порівняно з вами — немовлята. Це — ваше покликання, можете повірити людині, котра дещо бачила в цьому житті».

І, знаєте, Ватсоне, саме ця перебільшена оцінка моїх здіб­ностей навела мене на думку, що це могло б стати моїм фахом, але до того дня це було лише захоплення, не більше. Втім, тоді я не міг думати ні про що, окрім раптової втрати свідомості мого господаря.

«Сподіваюся, я нічого не бовкнув такого, що завдало вам болю?» — поцікавився я.

«Ви торкнулися хворого місця. Дозвольте задати вам запитання: як ви все дізнаєтеся, і що змогли зрозуміти?»

Задав він це запитання у напівжартівливий манері, але в глибині його очей, як і раніше, зачаївся страх.

«Усе дуже просто пояснити, — відповів я. — Коли ви засукали рукав, щоб затягти рибу до човна, я помітив у вас на згині ліктя літери Д. А. Вони все ще виднілися, хоча й розмазані, навколо них на шкірі розпливлася пляма, вочевидь, їх намагалися знищити. Ще мені стало цілком зрозуміло, що ці ініціали мали колись для вас велике значення, але згодом ви забажали позбутися їх».

«Яка спостережливість! — із полегшенням вигукнув містер Тревор. — Усе так, як ви кажете. Але годі про це. Найгірші з усіх привидів — це примари наших колишніх коханих. Ходімо покурити в більярдній».

З цього дня до привітності, яку незмінно проявляв щодо мене містер Тревор, додалася ще й підозрілість. Навіть його син звернув увагу на це.

«Загнали ви мого батька в глухий кут, — зазначив мій товариш. — Він усе ще не може збагнути, що ви знаєте, а що ні».

Містер Тревор не давав взнаки, але це, мабуть, засіло у нього в голові, і він часто крадькома на мене поглядав.

Нарешті я переконався, що нервую його й що мені краще поїхати геть.

Напередодні мого від’їзду стався випадок, який довів усю правдивість моїх спостережень. Ми утрьох розляглися на шезлонгах, розставлених перед будинком на галявині, грілися на сонечку та захоплювалися краєвидом на Броудз, аж раптом з’явилася служниця та повідомила, що якийсь чоловік хоче бачити містера Тревора.

«Хто він такий?» — поцікавився господар.

«Він не назвався».

«Що йому треба?»

«Запевняє, що ви його знаєте й що мусить із вами переговорити».

«Приведіть його сюди».

Трохи згодом ми побачили зморщеного чоловічка з запобігливим поглядом і клишоногою ходою. Рукав його розхристаної куртки був забруднений у смолі. Незнайомець був одягнений у картату червоно-чорну сорочку, штани з грубої бавовняної тканини та стоптані важкі черевики. Обличчя гостя було худе, засмагле, а очі хитрющі. Він весь час усміхався, а посмішка оголювала жовті криві зуби. Зморшкуваті руки прибульця немов хотіли щось затиснути в жмені — звичка, характерна для моряків. Коли він своєю хиткою ходою чимчикував галявиною, у містера Тревора вирвався якийсь здавлений звук. Він схопився й побіг до оселі. Повернувся дуже швидко, і коли він проходив повз мене, я відчув міцний запах бренді.

«Ну, мій друже, чим можу бути вам корисний?» — поцікавився він.

Моряк поглянув на нього, примружився й нахабно всміхнувся.

«Не впізнаєте?» — спитав він.

«Чому ж, любий мій! Поза всяким сумнівом, ви — Гадсон», — однак не дуже впевнено заявив Тревор.

«Авжеж, Гадсон, — відповів моряк. — Тридцять із гаком років минуло з того часу, як ми бачилися востаннє. Й ось у вас власний маєток, а я досі харчуюся солониною з діжок».

«Зараз ви переконаєтеся, що я старих друзів не забуваю! — вигукнув містер Тревор, підійшов до моряка шепнув йому щось на вухо. — Сходіть на кухню, — продовжував він уже вголос, — там вам дадуть пити та їсти. І робота для вас знайдеться».

«Дякую, — відповів моряк, потираючи пасмо волосся. — Я довго жебракував, час і на спочинок. Я сподівався, що зна­йду притулок у містера Беддоуза, або у вас».

«А ви знаєте, де живе містер Беддоуз?» — здивувався містер Тревор.

«Не сумнівайтеся, сер: я знаю, де живуть усі мої старі друзі», — зі зловісною посмішкою відповів моряк і перевальцем пішов за служницею до кухні.

Містер Тревор пробурмотів, що потоваришував із цим чоловіком на кораблі, коли вони їздили на копальні, а потім увійшов до будинку. Коли ми за годину зайшли в їдальню, то побачили, що він п’яний, як чіп, і простягнувся на дивані.

Цей випадок справив на мене неприємне враження, і наступного дня я вже не шкодував про те, що їду з Доніторпа, бо відчував, що моя присутність уже не така приємна для мого приятеля.

Всі ці події сталися першого місяця наших канікул. Я повернувся до Лондона, де протягом семи тижнів проводив досліди з органічної хімії.

Осінь вже набирала сили, тож канікули завершувалися, аж раптом я отримав телеграму від мого товариша. Він кликав мене до Доніторпа, бо дуже потребував, за його словами, моєї допомоги й поради. Певна річ, я все покинув і поїхав на північ.

Мій приятель зустрів мене в екіпажі на станції, і я з першого погляду зрозумів, що останні два місяці були для нього дуже важкими. Він схуд, мав змучений вигляд і вже не так гучно та жваво говорив.

«Батько вмирає», — це було перше, що я від нього почув.

«Не може бути! — вигукнув я. — Що з ним?»

«Удар. Нервове потрясіння. Він на волосину від смерті. Не знаю, чи застанемо ще його живим».

Можете собі уявити, Ватсоне, наскільки я був приголомшений цією новиною.

«Що трапилося?» — спитав я.

«У тому-то й річ... Сідайте, любий, поспілкуємося... Пам’ятаєте того індивіда, котрий з’явився до нас напередодні вашого від’їзду?»

«Дуже добре пам’ятаю».

«Знаєте, кого ми впустили в будинок?»

«І гадки не маю».

«Це був справжній диявол, Голмсе!» — вигукнув мій товариш.

Я з подивом витріщився на нього.

«Атож, це був сам нечистий. З того часу в нас не було жодної спокійної години — жоднісінької! З того вечора батько не підіймав голови, життя його було розбите, врешті-решт серце не витримало — і все через того клятого Гадсона!»

«Як же Гадсон цього досягнув?»

«Ах, я би багато віддав, аби це з’ясувати! Мій батько — добрий, щирий, чуйний старий! Як він міг потрапити до лап цього головоріза? Я такий радий, що ви приїхали, Голмсе! Вірю у вашу розсудливість та обережність і знаю, що ви мені дасте найрозумнішу пораду».

Ми мчали гладкою, білою сільською дорогою. Перед нами відкривався краєвид на Броудз, освітлений червоними променями призахідного сонця. Будинок стояв на відкритому місці; ліворуч від гайочку ще здалеку можна було розгледіти високі труби та флагшток.

«Батько узяв до себе цього чоловіка на посаду садівника, — продовжував мій товариш, — але Гадсону цього було замало, і батько зробив його дворецьким. Можна було подумати, що це його власний будинок: він тинявся всіма покоями й робив, що хотів. Служниці скаржилися на його брутальні витівки та мерзенні слова. Батько, щоб винагородити їх, збільшив платню. Цей чолов’яга брав найкращу рушницю батька, хапав човен і вирушав на лови. З його обличчя не сходила глузлива, злісна та нахабна посмішка, тому, якби ми з ним були однолітками, я б уже разів із двадцять збив його з ніг. Скажу, поклавши руку на серце, Голмсе: весь цей час я мав стримуватися, а тепер кажу собі: я бовдур і телепень, навіщо стільки терпів?.. Ну, а все ставало гіршим і гіршим. Цей негідник Гадсон усе більше нахабнів, і нарешті на один його вибрик щодо батька я схопив його за плечі й вигнав із кімнати. Він пішов повільно, із мертвенно-блідим обличчям, злі очі демонстрували загрозу виразніше, ніж її міг би висловити його язик. Не знаю, що сталося між моїм бідним татусем і цим чолов’ягою, але наступного дня батько прийшов до мене й попросив вибачитися перед Гадсоном. Ви, звісно, здогадуєтеся, що я відмовився й спитав батька, як він міг дати цьому негідникові таку владу, що Гадсон насмілюється усіма командувати в будинку.

«Ах, мій хлопчику! — вигукнув батько. — Тобі добре казати, бо ти не знаєш, в якому я становищі. Але ти дізнаєшся все. Відчуваю, що довідаєшся, а там хай буде що буде! Ти не повіриш, якщо тобі скажуть щось погане про твого бідного старого татка, чи не так, мій хлопчику?»

Батько був дуже засмучений. Він замкнувся у своєму кабінеті на цілий день. Крізь вікно мені було видно, що він писав. Вечір, здавалося, приніс нам велике полегшення, оскільки Гадсон повідомив, що має намір покинути нас. Він увійшов до їдальні, де ми з батьком сиділи по обіді, й оголосив про своє рішення з такою нахабною інтонацією, якою говорять люди напідпитку.

«Мені Норфолк набрид, — зронив він, — тому вирушаю до містера Беддоуза в Гемпширі. Сподіваюся, він буде так само радий мене бачити, як і ви».

«Маю надію, що ви не згадуватимете нас лихим словом?» — докинув мій батечко лагідно, від чого в мене аж кров закипіла в жилах.

«Зі мною тут кепсько обійшлися», — зазначив він і похмуро зиркнув у мій бік.

«Вікторе! Ти не вважаєш, що повівся з цим гідним чоловіком занадто свавільно?» — обернувся до мене батько.

«Навпаки! Я вважаю, що до нього ми обоє проявили незвичайне терпіння», — відрубав я.

«То он як ви думаєте? — загарчав Гадсон. — Гаразд, друже, ми ще побачимося!»

Згорбившись, він вийшов із кімнати, а через півгодини поїхав, залишивши мого батька в найжалюгіднішому стані. Ночами я чув кроки в його кімнаті. Я був упевнений, що катастрофа ось-ось вибухне.

«І як же вона вибухнула?» — з нетерпінням у голосі спитав я.

«Дуже просто. На листі, який мій батько отримав учора ввечері, був штамп Фордінґбриджа. Батько прочитав його, схопився за голову й заметушився кімнатою, як скажений. Коли я нарешті вклав його на дивані, його рот та очі були перекошені — з ним трапився удар. За першим викликом прийшов доктор Форд. Ми перенесли батька на ліжко. Потім його всього паралізувало, свідомість до нього більше не повертається, і боюся, що ми не застанемо його серед живих».

«Який жах! — вигукнув я. — Що ж могло бути в цьому фатальному листі?»

«Нічого особливого. Усе це незбагненно. Лист безглуздий і позбавлений сенсу... Ах, Боже милий, цього я й боявся!»

Якраз у цю мить ми обігнули алею. У тьмяніючому сонячному світлі було видно, що всі фіранки в будинку опущені. Коли ми під’їхали до будинку, обличчя мого приятеля спотворилося від душевного болю. З будинку вийшов якийсь чоловік у чорному.

«Коли це сталося, лікарю?» — спитав Тревор.

«Майже одразу ж після вашого від’їзду».

«Він приходив до тями?»

«На одну мить, перед самим кінцем».

«Щось просив мені передати?»

«Тільки одне: папери лежать у потаємному відділенні японської шафки».

Мій товариш разом із медиком зайшов до покою померлого, а я залишився в кабінеті. Я подумки перебирав усі події, що сталися дотепер. Здається, ніколи в житті я не був такий пригнічений, як зараз... Ким раніше був Тревор? Боксером, шукачем пригод, чи скарбів? І як він опинився в лабетах цього моряка з недобрим обличчям? Чому втратив свідомість при одній лише згадці про напівстерті ініціали на руці й чому цей лист із Фордінґбриджу став причиною його смерті?

Потім я згадав, що Фордінґбридж розташований у Гемпширі й що містер Беддоуз, до котрого моряк подався відразу ж від Тревора й котрого він, мабуть, також шантажував, жив у Гемпширі. Отже, лист міг бути або від Гадсона, котрий погрожував, що видасть якусь таємницю, або від Беддоуза, котрий застерігав свого колишнього спільника, що над ним нависла загроза викриття. Здавалося б, усе ясно. Але чи міг лист бути таким тривіальним і безглуздим, як охарактеризував його син? Можливо, він неправильно його витлумачив. Якщо так, то, цілком імовірно, це вибагливий шифр: пишете про одне, а мається на увазі зовсім інше. Я вирішив ознайомитися з цим посланням. Був упевнений, що якщо в ньому є прихований сенс, то мені вдасться його розгадати.

Я довго роздумував. Нарешті заплакана служниця принесла лампу, а слідом за нею увійшов мій приятель, блідий, але спокійний, тримаючи в руках ті самі документи, які зараз лежать у мене на колінах. Він сів навпроти мене, підсунув лампу до краю столу та простягнув мені коротку записку, як бачите, написану поспіхом на клаптику сірого паперу.

«З дичиною справу, гадаю, уже скінчено. Директор підприємства Гадсон, за інформацією, розповів про мухобійку все. Фазанових курочок стережіться».

Мушу зауважити, що коли я вперше прочитав цього листа, на моєму обличчі застигло таке ж нерозуміння, як зараз на вашому. Потім я уважно перечитав його ще раз.

Як я й передбачав, зміст листа був прихований у загадковому наборі слів. Можливо, він ховається саме в «мухобойці» або у «фазанових курочках»? Але таке тлумачення довільне й навряд чи до чогось призвело б. І все ж я схилявся до думки, що вся справа — у порядку слів. Прізвище Гадсон начебто вказувало на те, що, як я й припускав, він є головною дійовою особою, а лист швидше за все — від Беддоуза. Я спробував прочитати його з кінця, але поєднання слів «стережіться курочок фазанових» мене не надихнуло. Тоді вирішив переставити передні слова, але ні з «дичиною», ні «з» також нічого путнього не вийшло. Раптом ключ до загадки втрапив мені в руки.

Я виявив, що якщо взяти кожне третє слово, то разом вони й складуть той самий лист, що довів старого Тревора до такого відчаю. Лист виявився коротким, виразним, і тепер, коли я прочитав його моєму товаришу, у ньому явно прозвучала загроза:

«Справу скінчено. Гадсон розповів усе. Стережіться».

Віктор Тревор тремтячими руками затулив обличчя.

«Мабуть, ви маєте рацію, — зауважив він. — Але гірше за смерть — безчестя! А до чого ж тут «директор підприємства» і «фазанові курочки»?»

«До змісту записки вони нічого не додають, але якщо в нас із вами не виявиться інших засобів, щоб викрити адресанта, вони можуть мати велике значення. Дивіться, що він пише: «Справу... скінчено...» і так далі. Розташувавши шифр, йому потрібно було заповнити порожні місця будь-якими двома словами. Природно, він брав перше-ліпше. Можете бути впевнені, що він мисливець або займається розведенням домашньої птиці. Ви щось знаєте про цього Беддоуза?»

«Коли ви заговорили про нього, я згадав, що мій нещасний батечко щоосені отримував від нього запрошення на лови в його заказниках», — відповів мій приятель.

«У такому разі не підлягає сумніву, що це записка від Беддоуза, — докинув я. — Залишається з’ясувати, як морякові Гадсону вдавалося тримати в страху таких заможних і поважних людей».

«На жаль, Голмсе! Боюся, що їх усіх пов’язували злочин і ганьба! — вигукнув мій товариш. — Але від вас я таємниць не маю. Ось сповідь, написана моїм батьком, коли він дізнався, що над ним нависла небезпека. Як мені лікар і казав, я знайшов її в японській шафці. Прочитайте самі, у мене для цього забракне душевних сил і відваги».

Ось ця сповідь, Ватсоне. Зараз я вам її прочитаю, так само як тієї ночі, у старому кабінеті, прочитав йому. Бачите? Вона написана на звороті документа, названого «Деякі подробиці рейсу «Ґлорії Скотт», яка відчалила з Фалмута 8 жовтня 1855-го і розбилася 6 листопада під 15˚20˝ північної широти і 25˚14˝ західної довготи». Написана сповідь у формі листа і містить у собі таке:

«Мій шанобливий, любий сину! Загроза безчестя затьмарила останні роки мого життя. З усією відвертістю можу сказати, що не страх перед законом, не втрата становища, яке я тут собі створив, не моє падіння в очах усіх, хто мене знав, надриває мені душу. Мене непокоїть думка, що ти мене любиш, та тобі доведеться мене соромитися. Досі я міг сподіватися, що в тебе немає причин зневажати мене. Але якщо удар, якого я чекаю будь-якої миті, усе ж завдадуть, то я хочу, щоб ти дізнався все безпосередньо від мене й зміг судити, наскільки я винен. Якщо ж усе буде добре, якщо милосердний Господь цього не дозволить, заклинаю тебе всім святим, пам’яттю твоєю улюбленої матері та нашої взаємної прихильності: коли цей лист потрапить у твої руки, кинь його у вогонь і ніколи навіть не згадуй про нього. Якщо ж ти колись прочитаєш ці рядки, то це означатиме, що мене викрили і я переселився деінде, найімовірніше (ти ж знаєш: серце у мене не дуже), у кращий світ. І в тому, і в іншому разі заборона знімається. Усе, про що я тут пишу, повідомляю з повною відвертістю, адже сподіваюся на твою поблажливість.

Моє прізвище, милий хлопчику, не Тревор. Раніше мене звали Джеймс Армітедж. Тепер ти розумієш, як мене вразило відкриття, зроблене твоїм приятелем. Мені здалося, що він розгадав мою таємницю. Під прізвищем Армітедж я праце­влаштувався до лондонського банку й під тим самим прізвищем був засуджений за порушення законів країни й приречений на заслання. Не думай про мене погано, мій хлопчику. Це був так званий борг честі: щоб сплатити його, я скористався чужими грішми, будучи впевнений, що поверну, перш ніж їх почнуть шукати. Але зла доля переслідувала мене.

Гроші, на які розраховував, я не отримав, а раптова перевірка виявила в мене недостачу. На це могли зараз б поглянути крізь пальці, але тридцять років тому законів дотримувалися суворіше, ніж тепер. І ось, коли мені було всього двадцять три роки, я, у кайданах, як кримінальний злочинець, разом із тридцятьма сімома іншими в’язнями, опинився на палубі «Ґлорії Скотт», що вирушала до Австралії.

Це зі мною трапилося п’ятдесят п’ятого року, коли Кримська війна[1] саме була в розпалі й кораблі, призначені для перевезення в’язнів, переважно виконували транспортні рейси в Чорному морі. Ось чому уряд був змушений скористатися для відправки засуджених до заслання маленькими й не дуже придатними для цієї мети корабликами. «Ґлорія Скотт» возила чай із Китаю. Це було старомодне, неповоротке судно, нові кліпери легко обганяли її. Її водотоннажність становила п’ятсот тонн. Крім тридцяти восьми арештантів, на її борту перебували двадцять шість людей, котрі складали екіпаж, вісімнадцятеро солдатів, капітан, троє помічників капітана, медик, священик і четверо вартових. Отже, коли ми відійшли з Фалмуту, на борту «Ґлорії Скотт» перебувало близько ста осіб. Перегородки між камерами були не дубові, як годилося б на кораблях для в’язнів, а тонкими та неміцними. Ще коли нас привели на берег, якийсь чоловік звернув на себе мою увагу, і тепер він опинився поруч зі мною на кормі «Ґлорії». Це був юнак із гладким, позбавленим волосся обличчям, із довгим, тонким носом і масивними щелепами. Тримався він незалежно, хода в нього була важка, завдяки величезному зросту він височів над усіма. Я не бачив, аби хтось сягав йому хоча б плеча. Впевнений, що зросту в нього було не менше, аніж шість із половиною футів. Серед сумних і втомлених пик енергійне обличчя цього юнака, на якому була написана непохитна рішучість, виділялося особливо різко. Для мене це було ніби світло від маяка в час шторму. Я зрадів, дізнавшись, що він мій сусід. Коли ж пізно вночі я почув чийсь шепіт, а потім виявив, що йому вдалося зробити отвір у перегородці, що нас розділяла, то це мене ще більше втішило.

«Гей, друже! — прошепотів він. — Як тебе звати й за що ти тут?»

Я відповів йому і, своєю чергою, поцікавився, із ким розмовляю.

«Я Джек Прендерґаст, — пояснив сусід. — Богом присягаюся, що ви чули про мене ще до нашого знайомства!»

Тут я згадав його гучну справу — дізнався про неї незадовго до мого арешту. Це був представник хорошої сім’ї, дуже здібний, але з невиправними схильностями. Завдяки складній системі обману він зумів виманити в лондонських торгашів величезну суму грошей.

«А, то ви згадали мою справу?» — з гордістю перепитав він.

«Дуже добре».

«У такому разі ви, можливо, запам’ятали ще одну її особ­ливість?»

«Яку саме?»

«Я отримав майже чверть мільйона, правильно?»

«Так подейкували».

«І ці грошей так і не знайшли, еге ж?»

«Не знайшли».

«Ну, і як гадаєте, де вони?» — поцікавився він.

«Не знаю», — видихнув я.

«Гроші в мене, — промовив він, голосно шепочучи. — Бог свідок, що я маю більше фунтів стерлінґів, ніж у вас волосся на голові. А якщо ви маєте гроші, сину мій, і знаєте, як із ними треба поводитися, то з їхньою допомогою зумієте чогось домогтися! Ви ж не думаєте, що така людина, як я, настільки залякана, що має намір протирати штани в цьому смердючому трюмі, у цій старій, прогнилій труні, на цьому благенькому кораблику? Ні, шановний містере, така людина насамперед подбає про себе та своїх товаришів. Можна покластися на таку людину. Тримайтеся за неї та дякуйте долі, що вона бере вас на буксир.

Такою була його манера розмови. Спочатку я не надав його словам жодного значення, але трохи згодом, після того, як він мене випробував та змусив урочисто присягнути, то дав зрозуміти, що на «Ґлорії» готується змова: вирішили підкупити команду та переманити її на наш бік. Десятеро в’язнів вступили в змову ще до того, як нас повантажили на корабель. На чолі цієї змови стояв Прендерґаст, а його гроші служили рушійною силою.

«У мене є друзяка, — сказав він, — чудовий, дуже чесний чоловік, він і має підкупити команду. Гроші в нього. І як гадаєте, де він зараз? Він капелан на «Ґлорії» — ось так! Цей чоловік з’явився на корабель в чорній сутані, із підробленими документами та з такою купою грошей, за яку тут усе що завгодно можна купити. Команда за нього — у вогонь і у воду. Він купив їх усіх разом за готівку, коли вони ще тільки наймалися. Ще він підкупить двох вартових, Мерсера, другого помічника капітана, а якщо знадобиться, то й самого капітана».

«Що ж ми маємо робити?» — поцікавився я.

«Як це що? Ми зробимо так, що червоні мундири солдатів стануть ще червонішими».

«Але ж вони озброєні!» — вигукнув я.

«У нас також буде зброя, мій хлопчику. На кожного мазунчика знайдеться пара пістолів. І ось, якщо в таких умовах ми не зуміємо захопити цей кораблик разом із усією командою, то нам нічого іншого не залишиться, як вступити до інституту для шляхетних дівчат. Переговоріть із своїм приятелем ліворуч і вирішить, чи можна йому довіряти.

Я з’ясував, що мій сусід ліворуч — юнак, який як і я, займався фальшуванням. Його прізвище було Eванc, але згодом він теж його змінив. Тепер це заможний та успішний чоловік, живе на півдні Англії. Він виявив бажання приєднатися до змови, бо бачив у цьому єдиний спосіб порятунку. Ми ще не встигли прибути в затоку, а змова вже охопила всіх в’язнів, лише двоє не брали в ній участь. Один із них був недоумкуватий, і ми йому не довіряли, а другий хворів на жовтяницю, тому від нього годі було чогось сподіватися. Спочатку ніщо не завадило нам опанувати кораблем. Команда була зграєю головорізів, ніби навмисне підібрана для такої справи. Фальшивий священик навідував нас, щоб підтримати. Приходив із чорною течкою, в якій нібито лежали брошури духовно-морального змісту. Відвідини відбувалися настільки часто, що вже на третій день у кожного з нас опинилися під ліжком напилок, пара пістолетів, фунт пороху й двадцять куль. Двоє вартових були прямими агентами Прендерґаста, а другий помічник капітана — його правою рукою. Проти нас були капітан, два його помічники, двоє вартових, лейтенант Мартін, вісімнадцятеро солдатів і медик. Та ми не накликали на себе жодних підозр, тому вирішили, не вдаючись до якихось запобіжних заходів, здійснити раптовий напад уночі. Однак усе сталося набагато швидше, ніж ми планували.

Ми вже перебували в плаванні більше двох тижнів. І ось одного вечора лікар спустився в трюм оглянути хворого арештанта й, поклавши руку на ліжко, намацав пістолі. Якби він не відреагував, то ми б програли справу, але медик занервував і скрикнув від неабиякого подиву. Хворий зрозумів, що медик про все здогадався, і накинувся на нього. Тривогу той здійняти не встиг — бранець затулив йому рота та прив’язав до ліжка. Спускаючись до нас, він відчинив двері, що вели на палубу, і ми всі кинулися туди. Застрелили двох вартових, а також капрала, котрий вибіг подивитися, у чому річ. Біля дверей кают-компанії стояли два солдати, але їхні мушкети, мабуть, не були заряджені, бо вони в нас жодного разу так і не вистрелили, а поки вовтузилися з багнетами, ми їх убили. Потім ми побігли до каюти капітана, але коли відчинили двері, звідти пролунав постріл. Капітан сидів за столом, опустивши голову на мапу Атлантичного океану, а поруч стояв священик із задимленим пістолем у руці. Двох помічників капітана схопила команда. Здавалося, усе було скінчено.

Усі ми скупчилися в кают-компанії, що містилася поряд із каютою капітана, розсілися на канапах і загомоніли всі одразу — хміль свободи вдарив нам у голову. У каюті стояли скрині, і фальшивий священик Вілсон дістав із однієї дюжину пляшок темного хересу. Ми відбили горлянки в пляшок, розлили вино по келихах і тільки встигли поставити їх на стіл, як пролунав тріскіт рушничних пострілів і кают-компанія заповнилася таким густим димом, що навіть столу було не видно. Коли ж дим розсіявся, то ми побачили бойовисько. Вілсон і ще восьмеро людей валялися на підлозі один на одному, а на столі кров змішалася з хересом. Спогад про це досі мене жахає. Ми були такі перелякані, що, мабуть, не змогли б чинити опір, якби не Прендерґаст. Схиливши голову, як бик, він кинувся до дверей разом із усіма, хто залишився живий. Висипавши назовні, ми побачили лейтенанта та десятьох солдатів. У кают-компанії над столом був відкинутий люк, і вони стріляли в нас через цей отвір.

Однак перш ніж вони встигли перезарядити рушниці, ми кинулися на них. Вони героїчно чинили опір, але в нас було чисельна перевага, і вже за п’ять хвилин усьому настав край. Господи! Чи відбувалася ще така різня на якомусь іншому кораблі? Прендерґаст, немов розлючений демон, хапав солдатів, як малих дітей, і, як живих, так і мертвих, жбурляв за борт. Один важко поранений сержант довго тримався на воді, поки хтось зі співчуття не вистрелив йому в голову. Коли сутичка закінчилася, з наших ворогів залишилися живими лише вартові, помічники капітана та лікар.

Сутичка закінчилася, але після неї вибухнули чвари. Усі ми були раді відвойованій свободі, але декому не хотілося брати гріх на душу. Одна річ — бій із озброєними людьми, і зовсім інша — вбивство беззбройних. Восьмеро людей — п’ятеро в’язнів і три моряки — заявили, що вони не схвалюють убивства. Але на Прендерґаста та його прихильників це враження не справило. Він заявив, що ми змушені на це зважитися, бо це єдиний вихід, адже свідків залишати не можна. Усе це ледь не призвело до того, що й ми розділили б долю арештантів, але потім Прендерґаст усе ж запропонував усім, хто бажає, сісти в шлюпку. Ми погодилися, бо не поділяли його кровожерливісті, до того ж остерігалися, що справа може обернутися зовсім зле для кожного нас. Нам видали по робі й на всіх — діжку води, діжку солонини, діжку сухарів та компас. Прендерґаст кинув у шлюпку мапу та крикнув на прощання, що ми — жертви кораблетрощі, що наш корабель затонув під 15° північної широти і 25° західної довготи. І перерубав фалінь.

Тепер, мій милий сину, я підходжу до найдивовижнішої частини моєї розповіді. Під час бою «Ґлорія Скотт» стояла носом до вітру. Як тільки ми сіли в шлюпку, корабель змінив курс і почав повільно віддалятися. З північного сходу дув легкий вітерець, наш човен то підіймався, то опускався на хвилях. Еванс і я, як найдосвідченіші, сиділи над мапою, намагаючись визначити, де ми опинилися, як вибрати, до якого берега краще причалити. Завдання виявилося аж ніяк не легке: на півночі, за п’ятсот миль від нас, розташувалися острови Зеленого Мису, а на сході, приблизно миль за сімсот, — берег Африки. Зрештою, оскільки вітер дув із півдня, ми вибрали Сьєрра-Леоне та попливли туди. «Ґлорія Скотт» була тоді вже настільки далеко, що по правому борту видно було лише її щогли. Раптом над кораблем здійнялася густа чорна хмара диму, схожа на якесь жахливе дерево. За кілька хвилин пролунав вибух, а коли дим розсіявся, «Ґлорія Скотт» зникла. Ми негайно ж спрямували шлюпку туди, де над водою все ще здіймався легкий туман, ніби виказуючи місце катастрофи.

Пливли ми нестерпно довго, і спершу здалося, що вже запізно, що нікого не вдасться врятувати. Розбитий човен, маса плетених кошиків та уламки хилиталися на хвилях, виказуючи місце, де корабель пішов на дно, але людей видно не було, і ми, втративши надію, хотіли було повернути назад, аж раптом почувся зойк: «Рятуйте!» Ми побачили вдалечині дошку, а на ній людину. Це був молодий матрос Гадсон. Коли ми затягли його в шлюпку, він був до того змучений і весь вкритий опіками, що ми нічого не змогли в нього дізнатися.

Уранці він розповів, що, як тільки ми відпливли, Прендерґаст і його зграя взялися до екзекуції над п’ятьма уцілілими після бою: двох вартових вони розстріляли та кинули за борт, не уникнув цієї долі й третій помічник капітана. Прендерґаст власноруч перерізав горлянку нещасному лікарю. Лише перший помічник капітана, мужній і хоробрий чоловік, не дав себе вбити. Коли він побачив, що розбійник із закривавленим ножем у руці прямує до нього, він скинув кайдани, які йому вдалося послабити, і побіг на корму.

Близько десяти заколотників, озброєних пістолетами, кинулися за ним і побачили, що той стоїть поруч із відчиненою пороховою діжкою, а в руці тримає коробок сірників. На кораблі перебувало майже сто осіб, і він присягнув, що якщо лише до нього пальцем торкнуться, усі до одного злетять у повітря. І в цю мить стався вибух. Гадсон вважав, що вибух найімовірніше викликала випадкова куля, випущена кимось із бранців, а не сірник помічника капітана. Хоч би як, «Ґлорії Скотт» та наброду, що захопив її, настав кінець.

Ось, мій любий, і вся коротка історія цього страшного злочину, до якого я був причетний. Наступного дня нас підібрав бриг «Готспур», що йшов до Австралії. Капітана неважко було переконати в тому, що ми врятувалися із затонулого пасажирського корабля. В Адміралтействі транспортне судно «Ґлорія Скотт» визнали зниклим безвісти, його справжня доля так і залишилася невідомою. «Готспур» щасливо доправив нас до Сіднея. Ми з Евансом змінили прізвища та подалися на копальні. Там нам обом легко було загубитися в тому строкатому середовищі, що нас оточувало.

Немає потреби розказувати більше. Ми розбагатіли, багато подорожували, а коли повернулися до Англії як багаті колоністи, то придбали маєтки. Понад двадцять років ми мирно й успішно жили та сподівалися, що наше минуле забуте навіки. Можеш собі уявити мій стан, коли в моряку, котрий причвалав до нас, я впізнав чоловіка, підібраного тоді в морі! Якимось чином він розшукав мене та Беддоуза й вирішив нас шантажувати. Тепер здогадуєшся, чому я намагався зберегти з ним мирні стосунки, і частково зрозумієш мій жах, який ще більше посилився після того, як він, погрожуючи мені, вирушив до іншої жертви».

Під цим нерозбірливо, тремтячою рукою було дописано: «Беддоуз написав мені шифром, що Гадсон розповів усе. Боже милосердний, спаси нас!»

Ось що я прочитав тієї ночі Тревору-синові. На мою думку, Ватсоне, ця історія сповнена драматизму. Мій приятель був убитий горем. Він подався на чайні плантації до Тераї і там, як я чув, досяг успіхів. Що стосується моряка й містера Беддоуза, то з дня отримання застережливого листа ні про того, ні про іншого не було ні слуху ні духу. Обоє зникли без сліду. У поліцію жодних позовів не надходило, отже, Беддоуз помилився, вважаючи, що погрозу виконають. Хтось ніби навіть бачив Гадсона мигцем. На підставі цього поліція вирішила, що він убив Беддоуза й зник. Я ж гадаю, що все ви­йшло якраз навпаки: Беддоуз, доведений до відчаю, вважаючи, що все відкрилося, розрахувався нарешті з Гадсоном і зник, не забувши прихопити з собою гарненьку суму грошей. Ось такі факти, лікарю, і якщо вони колись знадобляться вам для поповнення вашої колекції, то я з радістю дозволю вам ними порядкувати.