Ловці перлів

ЧАСТИНА ПЕРША

Пригода ця почалася того самого дня, коли загинув від втрати крові данакілець Аусса. Це сталося 1896 року, незабаром після розгрому італійців під містечком Адуа військами абіссінського негуса[1] Менеліка — події, яка, крім того, що відбувалася поблизу місця дії нашої повісті, ніякого зв'язку з цією пригодою не мала. Отож годі й сподіватися, що в разі перемоги італійців хоч на йоту змінився б перебіг подій. Адже Ерітрея, яка, власне, і є місцем дії цієї пригоди, на той час давно вже була італійською.

Але ближче до діла.

Того ранку біля безіменного острівця неподалік мису Бурі (розташованого на південь від Массауа, головного порту Ерітреї) став на якір вітрильник шукачів перлів «Ель-Кебір», названий так на честь найбільшого з перлинних Дахлацьких островів. Це був майже двадцятитонний однощогловий корабель того типу, що їх найчастіше використовують шукачі перлів. Він мав низькі стрункі борти й відкриту палубу, якщо не рахувати невеличкого піддашка, своєрідної каюти нахуди, тобто начальника або капітана, й серінджа - нахудиного помічника в торговельних справах і наглядача.

Коли за погожої години «Ель-Кебір» плив у відкритому морі, то був схожий на квочку, бо тягнув за собою, наче курчаток, шість маленьких човнів. Але зараз, у досвітковий час, квочка стояла на якорі біля самісінького берега, а човни півколом лежали на прибережному піску. Здавалося, ніби вони спали.

А втім, спала й уся команда «Ель-Кебіра»— дванадцятеро данакільців, поміж яких був і Аусса. Спали також двоє хлопчаків віком десяти й дванадцяти років, які мали на кораблі готувати їжу та виконувати інші дрібні послуги. Молодший був кремезний хлопчина з племені Галла, з шкірою, такою смаглявою і лискучою, що нагадував собою мокре ведмежа. Старший був довгаль сомалієць Саффар з худющими кощавими руками й ногами, з глибокими темними очима, рівним носом і незвичайно високим чолом, на той час іще не позначеним шрамом, який згодом прославив його під ім'ям Ель-Сейф.

Ранок був ясний, як це завжди буває в Червоному морі. Вночі море іскрилося фосфоричним світлом, але в останню хвилину перед сходом сонця його гладінь набула лілуватого кольору гіацинта, а тоді враз засвітилося білястою ніжною блакиттю. Бо в Червоному морі все блакитне та білясте, все, крім хіба що темно-пурпурових схилів скель протоки Баб-ель-Мандеб… та велетенських червоних плям, що ними інколи забарвлює морську гладінь планктон.

Планктон… Це надзвичайно цікаве й загадкове явище! Іноді він буває червоний. Іноді — зелений, синій і навіть сизуватий, мов туман. Планктон складається з мільярдів одиниць, з безлічі дрібних істот, невидимих простим оком, поки вони не зберуться до велетенських мас. Ці істоти нездатні рухатись самі й у завислому стані мандрують за течією, але їхнє життя — безупинна боротьба, боротьба з власною невагомістю: якщо вони впадуть на дно, то загинуть. Отож, щоб не впасти, вони змінюють свою форму, використовують коливання морської води, набирають у себе повітря… Такий він, планктон. Справді, надзвичайно цікава річ.

Того ранку планктон укривав величезні простори Червоного моря від африканського узбережжя до Аравійського півострова. Він був не червоний, а відсвічував фосфоричним блиском. Тому-то й іскрилося море вночі.. Й тому загинув Аусса. Ні, зрозуміло, не через цей перламутровий колір моря, а просто тому, що тут був планктон. Ну й, звичайно, тому, що тут були перли, а Аусса був ловцем перлів. І ще тому… Ет, скільки їх, тих причин, які виявляться лише згодом.

Саффар прокинувся ще вдосвіта й, розбудивши свого друга з племені Галла, заходився розкладати вогонь, щоб напекти коржів з дурри.[2] Повітря було свіже й прозоре, та, однак, у ньому відчувався важкий невідступний запах гнилизни, що завжди супроводжує судна шукачів перлів, запах безлічі перлових скойок, які мають загинути на сонці, щоб розкрилися їхні щелепи-стулки. А ще до солоного аромату моря та солодкуватого смороду гнилизни домішувався їдкий запах сечі. Але ні Саффар, ні галлієць не відчували цих запахів, бо звикли до них. Вони знали, що мають зогнити багато, дуже багато перлових скойок, перш ніж люди знайдуть одну єдину варту уваги перлинку. Знали також, що полювання за перлами на великих глибинах неминуче призводить до розладу сечового міхура норців. Хлопці знали про це з досвіду й не замислювались над цим, так само, як не замислювались і над тим, що така ж доля чекає й на них, коли вони підростуть і теж спустяться в синю глибінь. Знали, що й у них під тиском води луснуть вушні перетинки, але вони й тоді чутимуть, хоч і не так добре, як зараз; знали й те, що пізніше, у віці, який не для всіх буває однаковим, але ніколи не досягає похилого, в них, голих норців, піде кров з рота — і це буде кінець. Так, усе це вони знали, але підсвідомо, без розумування, так само, як органами нюху відчували запах, що оточував їх, наче невидимий дим, але не проникав до їхньої свідомості.

Вогонь уже палахкотів, коли на сході, за морем, з'явилася тонесенька й довгаста яскраво-жовта хмаринка, схожа на павутиння, напнуте над морським обрієм.

Один за одним прокидалися чоловіки, швидко, не протираючи очей, і перехід від сну до неспання в них був стрімкий і раптовий, як і перехід від тропічної ночі до дня. Було їх дванадцятеро, і серед них — Аусса, який навіть і гадки не мав, що сьогодні прокидається востаннє. Всі вони були голі, якщо не рахувати вузенької ганчірки навколо стегон, мали високі, стрункі постаті, темну шкіру кольору зерняток стиглої кави, а на голові — кужелі густого й сплутаного, наче вовна, волосся. Лише в нахуди й серінджа волосся було коротко підстрижене, бо вони були араби. Втім, стрижені голови цих двох прикривали високі білі тюрбани.

Нахуду звали хаджі[3] Шере. Його маленька голова, що ледь визирала з-під тюрбана, була схожа на ріпку, така ж завбільшки, темна й зморшкувата та ще й з кущиком прив'ялої гички, тобто кошлатою борідкою; двійко гострих очей неспокійно бігали туди й сюди, перескакували з одної речі на іншу, наче вражені якимсь шаленством, що змушувало їх до цього невпинного танцю.

Серінджеве ім'я забулося. Та, зрештою, він грав роль другорядного лиходія. Невдовзі після цієї історії серіндж загинув під час аварії іншого судна, й смерть цього опасистого арабського торгівця принесла чимало радощів його численним худющим боржникам.

Тож обидва — нахуда й серіндж — теж устали, бо хмаринка над виднокругом заясніла, провіщаючи схід сонця. Тої миті, коли сонячний серп виринув з моря, а дрібні хвильки підхопили його сяйво й розкололи морську гладінь на золоті та блакитні пруги, хаджі Шере клякнув і, торкнувшись чолом піску, замурмотів слова ранкової молитви. Одразу ж після цього він почав голосно читати перші вірші фатихи. Всі хором вторували йому. Молячись, хаджі Шере оглядав усіх своїми неспокійними очима. Він був господарем і цілком усвідомлював це. А вони були ловці перлів і знали, що зараз складають присягу. Бо фатиха — це свята молитва, якою починають кожну справу, а ловець нею ще й присягає не приховувати того, що подарує йому сьогодні аллах.

Прочитавши фатиху, ловці поїли. Потім спустили човни на воду й попливли. Було їх шість пар. Аусса плив із мовчазним Камесом.

День був уже в розпалі, й спека тропічною зливою струмувала з блідого неба. Дехто помилково твердить, наче небо в жарких країнах синє. Ні. Воно білясте, пройняте сонячним сяйвом і ніби просякнуте спекою. Воно брудне, низьке, важке й немов налягає на людину усією своєю вагою

Але Аусса й Камес не відчували цього тягаря, який притискує європейців до землі. Вони були дітьми цієї спекотливої землі, обидва народилися неподалік, на високому урвистому березі, вишмаганому сонцем і ураганами й лише де-не-де оздобленому приземкуватими карликовими деревцями. Чи любили вони його, це страшне, біле сонце? Важко сказати. Розповідають, що деякі племена в африканських пустелях ненавидять сонце, як свого ворога, й навіть кидають у нього камінням, по-дитячому сподіваючись колись поцілити його й збити з неба. Та Аусса й Камес, доки пливли, жодного разу навіть не поглянули на сонце. Воно було вгорі, а вони — долі. Це все, що вони знали про сонце й усе, чим воно для них було. Вони дивилися лише на свій човен і вперед.

Човен був довгий і вузький. Їхньою мовою він називався «гурі». В ньому лежав великий плаский камінь з діркою посередині, прив'язаний линвою до залізного кільця на носі човна. Поряд лежала залізна тичка, загострена на кінці, тобто остень. А ще тут стояли глечик з питною водою й дерев'яна скринька без вічка, але із скляним денцем. Оце й усе. Та ще за поясом у кожного з ловців був ніж і сітка з пальмового лика.

Вони веслували спокійно й ритмічно. Інші гурі рухалися з такою ж самою швидкістю, поступово віддаляючись одна від одної, і шляхи їхні віялом розходилися з одної точки. Згодом Камес залишив весло, поклав на воду скриньку зі скляним денцем і схилився над нею. Перехід від цього порожнього, спраглого світу до царства чудес був такий же раптовий, як і перехід від сну до неспання, від ночі до дня. Здавалося, ніби цій звичайній дерев'яній скриньці зі скляним дном притаманні чудодійні властивості: вона начебто відкривала шлях до чарівних садів, які на цьому світі не ростуть ніде.

Насправді ж це була звичайнісінька скринька, і всі її чари полягали в тому, що скляне денце спокійно лежало на морській поверхні, а дерев'яні стінки, кидаючи тінь, перешкоджали віддзеркаленню сонячних променів. Тож скринька ставала вікном до моря.

Глибина моря в цьому місці сягала двадцяти метрів, та вода була прозора, наче кришталь, і здавалося, досить тільки простягнути руку, щоб доторкнутися до коралового галуззя. Але корали були глибоко. Цілі коралові колонії, з химерно покрученим віттям, що спліталося в непрохідні хащі, білі й пурпурові, нерухомо стояли в зеленавій воді. Вони загадували собою мертвий ліс, але між віттям цього лісу, наче пташки, пурхали рибки, і з кожним порухом їхніх тіл угору здіймався рій барвистих іскор.

Човен плив далі, і коралові хащі рідшали. Дно тепер було скелясте, вкрите різноманітними мушлями: від дрібних черепашок і аж до велетенських мисок, завбільшки з млинові жорна й хвилястих, наче жолобчаста черепиця. Це були двометрові велетні з родини тридакн. Тубільці називають їх «сагала», а французи-«benitier», тобто «кропильниця». Бо варто тільки принести таку мушлю до храму й покласти на колону-підпірку— і ось тобі кропильниця, оздоблена перламутром та ще й таких кольорів, що їх не відтворить жоден митець.[4] Але тут, у теплому морі, сагали зовсім не схожі були на кропильниці. Вони присмокталися до скель, роззявивши стулки, мов ненажерливі пащеки страховиськ, а з їхніх утроб наче пашіло полум'я — фіолетове, жовте, біле, залежно від того, як падало на перламутрову грань, пронизавши товщу моря, сонячне проміння… А навколо сагал, наче метелики, пурхали самотні рибки.

Потім човен плив над чимось нерухомим, проте тремтливим, над якоюсь масою, що зімкненими рядами стояла під гладінню моря. То був величезний неозорий табун риби, що відпочивав тут, здригаючись від ритмічних порухів зябер.

Човен проминув і цей табун, і тепер уже рухався над клумбами морських анемонів. Вони й справді були б схожі на квіти, коли б не пелюстки оцвітин, які невпинно батожили по воді, та коли б не те, що «квіти» росли на коралах. Перед очима пропливали тисячі зразків підводної флори в безперервному русі… Невидимою лишалася тільки прозора маса планктону, хоч він був повсюди.

Та ось човен зупинився. Він був на місці: серед коралів і морських анемонів, поряд з велетенськими щелепами кропильниць до скель присмокталася сила-силенна черепашок. За формою і розміром вони нагадували безпалу долоню непоказного брудно-зеленого та коричневого кольору. Це були перлові скойки.

Коли човен підплив до місця ловів, поклав своє весло й Аусса. Він окинув поглядом дно моря, закарбовуючи в пам'яті розташування скель і скупчень перлових скойок. Тоді, повільно дихаючи, звичним рухом зачепив за палець правої ноги сітку з пальмового лика. Правою рукою схопив плескатий продірявлений камінь, пальцями лівої затиснув ніздрі й, востаннє вдихнувши повітря, безшумно зісковзнув з човна в море.

Аусса падав на дно під вагою свого каменя. Все навколо нього було синьо-зеленого кольору. Але норець не помічав нічого — думав тільки про картину дна та скель, яка закарбувалась у його пам'яті. На якусь мить у свідомості промайнув, наче тінь, блідий спогад про перше занурення до глибини, про величезний тягар, що раптово навалився тоді норцеві на груди та на все тіло й так налякав його, про удар, несподіваний, мов постріл, що болісно пронизав вуха, коли луснули вушні перетинки. Глибше й глибше занурювався Аусса зі своїм каменем. Бачив тіні рибин, що наполохано кидались урозтіч. Бачив неясні обриси скель, що невпинно збільшувалися, наближалися, але, однак, були все ще далеко… Двадцять метрів у глиб моря — це надзвичайно довгий шлях.

Аж нарешті Аусса опинився на дні. Випустив із рук камінь, який миттю злетів, наче птах, угору й зник, — його витяг Камес. Аусса навіть не поглянув услід каменеві. Він мав лише двадцять секунд часу, і, якщо хотів жити, то не повинен був баритися.

Звичним рухом накинув свою сітку на шию, випростав обидві руки й, посуваючись уперед, дивовижними, повільними жестами почав відривати від скель перлові скойки. Серце йому калатало, наче дзвін, проте легені немов закам'яніли.

Збиваючи скойки й складаючи їх до сітки, Аусса не думав про час. Але щось у ньому наче відраховувало секунду за секундою. І коли він раптом відчув, що вичерпав свій час, то щосили відштовхнувся від дна ногою. Підносячись угору крізь блакитне безмір'я, Аусса знову відчув той жах який щоразу охоплював його: ніби ось-ось у нього лопнуть легені, ніби йому забракне повітря, щоб дістатися на поверхню моря, ніби його слабке тіло не витримає й трісне, наче переповнена посудина…

А втім Аусса опинився на поверхні.

З його вуст вихопився віддих, довгий, із посвистом, немов стогін.

Наступної миті Аусса вхопив Камеса за руку й перевалився через борт човна. Дихаючи повільно, але глибоко, мовчки висипав свою здобич із сітки. Тим часом Камес зачепив за палець правої ноги свою сітку, схопив камінь і, затиснувши носа, зісковзнув у воду. Дихаючи все ще повільно, з безмежною насолодою, Аусса дивився на кільця линви, яка, швидко розкручуючись, з тихим шерхотом, зникала за бортом, немов безконечна змія. Потім поглянув услід Камесові. Бачив, як той ніби завис на кінці линви, а тоді випустив камінь. Аусса почав вибирати линву. Серце його билося вже тихіше. Він і далі стежив за Камесом, так само, як Камес стежитиме за ним, коли він знову пірне. Пильнував Камеса так само, як і Камес пильнуватиме його, Ауссу. Проте, пильнуючи Камеса, він десь у глибині серця знав, що то марна справа. Ніхто ніколи не врятує ловця перлів з глибини двадцяти метрів. Бо п'ятнадцять секунд потрібно, щоб дістатися долі, й ще п'ятнадцять секунд—щоб здійнятися вгору…

Камес виринув і зробив свій перший, болісний, а проте щасливий віддих. Аусса подав йому руку. Сонце пекло нещадно, й шкіра в Аусси стала така суха, наче він сьогодні ще й не був у воді. Лише на густому іі сплутаному, наче вовна, чубові, ще блищали, схожі на росинки, крапельки води. Аусса востаннє вдихнув повітря й зник за бортом.

А сонце підбивалося вгору й пашіло страшним, гарячим гнівом. Море було сіре, наче бляха. Шість човнів великим півколом нерухомо застигли на його поверхні, й не чутно було жодного звуку, не видно жодного поруху… лише голі, смагляві чоловіки зникали по черзі під водою і з одним і тим самим, схожим на стогін віддихом знову з'являлися на поверхні. По десять разів пірнули Аусса й Камес, а перлові скойки тим часом гинули в човні, розкриваючи свої маленькі щелепи, наче бажаючи вдихнути повітря. Але вони вдихали саму лише смерть.

У височині пролетів альбатрос, і Аусса стежив за ним з тугою й заздрістю в серці. Це сталося за мить перед тим, як він водинадцяте залишив човен. А потім Аусса летів, тримаючи правою рукою свій баласт… летів, але не як птах, а як камінь. Падав. А Камес стежив за ним крізь скляне денце своєї скриньки, потім витягнув камінь, але не встиг ще покласти його у човен, коли побачив, що Ауссі кінець.

Там, на дні, раптом ніби щось сяйнуло — червоне, фіолетове, жовте — й спалах той був коротший від блискавки. Аусса відчайдушно смикнувсь, але наче повис у глибині… І щось, немов темно-коричнева хмаринка, розтануло в зеленому вирі. То була кров.

Це Камес зрозумів.

Він багато чого не знав. Не знав, що таке планктон, не знав, чим живляться тридакни, не знав, що ці мушлі розкривають свої щелепи лише для того, щоб у величезній кількості поглинати планктон, який їм безупинно приносить вода. Але Камес знав, що небезпечно навіть торкатися цього ненажерливого велетня, який завдяки своїй неймовірній чутливості миттю, мов пастку, замкне свої щелепи. А ще Камес знав, що краї тих щелеп гостріші від ножа. Знав, яку страшну силу має сагала, знав, що та сила помножується вагою мушлі, знав, що ту мушлю не піднімуть навіть двоє дужих чоловіків, а її стулки замикаються міцно, мов скеля.

Тож Камес зрозумів, що сталося. Все ще тримаючи камінь, він випроставсь у човні на повен зріст і закричав. Його пронизливий горловий крик полинув над морем,і чоловіки на інших човнах підвели голови. Але вони побачили лише порожню гурі. Камес уже падав на дно зі своїм каменем.

А Аусса висів у глибині, наче птах, що хоче злетіти, та не може. Тридакна — страхітлива сагала, або кропильниця, — перекусила зап'ястя його лівої руки, але не до кінця, бо щелепи цієї мушлі не рівні. Аусса вже був без руки, однак висів на ній, не тямлячи тієї жахливої миті нічого, нічого, крім того, що вже ніколи не побачить сонця, яке великим вогнистим диском просвічувало крізь блакитно-зеленавий присмерк. Не бачив він і Камеса, який підпливав до нього. Тільки самий вогнистий диск, тільки сонце. Ауссине серце калатало, наче на сполох, проте легені були нерухомі. В них ще було повітря.

Аусса навіть не дуже відчував біль — такий безмежний був його жах. Не відчув він і дотику Камесового ножа, що перетнув рештки м'язів, залишаючи кропильниці її здобич. А потім вони обидва летіли вгору, до сонця, й Аусса був такий щасливий, що хотів закричати… Але вода залила його легені, й тіло враз скулилося в Камесових обіймах, наче вперше відчуло біль. Наступної миті вони виринули на поверхню, й Камес побачив п'ять гурі, що мчали до них, гнані квапливими помахами весел.

Ловці раділи, повертаючись з Ауссою: ангел смерті не прийшов! Аллах змилостивився!

З його волі сагала розтрощила Ауссі кістку, інакше Камесів ніж нічим би не зарадив.

— Аллах акбар! Аллах великий! — співали й вигукували високими голосами смагляві чоловіки. Серця їхні, мов у дітей, завжди були відкриті радощам. Вони були дітьми природи й любили життя, мов діти. А Аусса ще жив! І вони вславляли аллаха: ангел смерті пішов ні з чим!

Спостерігаючи з берега човни, що швидко наближалися, хаджі Шере хмурився й нервово посмикував свою борідку, брудну, наче ріпчине бадилля. Він не любив, коли ловці поверталися раніше, ніж це було визначено споконвічними звичаями. Побачивши ж закривавленого Ауссу, він затулив обличчя краєм свого бурнуса й голосно вигукнув слова корана:

— Погляньте, аллах робить мертве живим. І живе мертвим. Такий він, аллах!

— Іншаллах, — уклонився серіндж. — Хай буде його воля!

— Іншаллах, — уклонилися ловці. Вони були данакільці, але багато поколінь тому прийняли іслам, і віра їхня була непохитна.

Ауссу винесли з човна й поклали в затінку на пісок. З обрубка руки цебеніла кров. На запах крові злетілися мухи. Тоді один з хлопчиків, Саффар, умостився біля пораненого й почав відганяти їх ганчіркою, прив'язаною до палички. А Аусса дивився в небо, немов чекав якогось аллахового знамення чи принаймні альбатроса, того самого, що летів тоді до суходолу. Але небо було порожнє й таке сліпуче, що Аусса заплющив очі, бажаючи лише одного — заснути й не чути більше нестерпного болю. Він страшенно стомився. Відчував, що життя витікає з його тіла, наче вода з розбитої пляшки.

— Води! — вигукнув раптом Аусса. Його мучила спрага й водночас така ж пекуча думка про те, що треба пити, аби надолужити втрату крові.

Йому дали пити. Потім принесли мотузок і перев'язали руку нижче ліктя. Але кров усе текла. Затягли мотузок іще дужче. Кров текла. Більше вони не могли нічого вигадати й мовчки безпорадно стояли над ним, а хлопчик Саффар ганчіркою відганяв від пораненого мух.

— Треба плисти до Джумеле, — нарешті сказав Камес.

Хаджі Шере насупив брови. Він не любив, коли якийсь там данакільський норець давав поради. А головне, він не хотів плисти до Джумеле, а тоді назад. Бо змарнував би цілий день ловів, а може й більше, якщо не буде погожого вітру.

— До хакіма,[5] — знову мовив Камес.

Хаджі Шере підняв свої неспокійні очі до неба.

— Коли аллах забажав, щоб кров бігла, то що зможе хакім? — запитав він.

Ніхто йому не відповів.

— Іншаллах, — уклонився серіндж. — Воля аллаха.

— Іншаллах, — уклонилися чоловіки. Вони любили життя, але вірили, що ніхто неспроможний змінити ані рисочки в написаному аллахом Кісметі; Кісмет—це Доля, й ніхто її не уникне. Так говорить коран. То що ж зможе хакім? Нічого. Хай буде воля аллаха!

А кров текла на пісок. Але пісок був сухий і спрагло всмоктував її. Здавалося, ніби це сам аллах пив ту кров своїми невидимими вустами. Він її дав, він її й забирає назад… Хай буде воля аллаха.

Так говорили чоловіки, проте все ще стояли й дивилися на кров. Тоді серіндж зробив благородний жест. Він одірвав клапоть від свого смугастого бурнуса й, клякнувши на пісок, перев'язав те, що лишилося від Ауссиної руки. Кров зникла.

— Повертайтесь у море й ловіть далі, — сказав хаджі Шере. — Ми зробили все, що могли. Аллах знає, що наше сумління чисте.

Неспокійні очі хаджі Шере втупилися в землю, наче під час молитви.

— Так, аллах знає,— сказали ловці. Вони вірили у аллахове всевідання, бо про це говорив коран. І їхнє сумління справді було чисте.

Ловці повернулися до човнів. Камес пішов разом з ними й пристав до одної з пар. Хаджі Шере дивився їм услід. Серіндж оглядав свій пошкоджений бурнус. Хлопчик Саффар не спускав очей з Ауссиної пов'язки, крізь яку просякала кров.

День минав, схожий на всі інші дні в цьому спраглому куточку світу. Не чути було жодного звуку, крім плескоту хвиль, не видно було жодного поруху, крім биття хвиль, ніякої зелені навколо, крім зеленої тіні, що її кидав на море вітрильник «Ель-Кебір». І не було подуву вітерця, не було захисту від спеки, навіть у затінку. Здавалося, час зупинився. І тільки червоні краплинки, що тихо—тихесенько падали на пісок з Ауссиної руки, нагадували ніжне цокання годинникового механізму.

Аусса мовчав. Він був жовтий, як пісок.

Саффарові здавалося, ніби з Аусси зникає щось, ніби тіло його випаровується у безвість, бо пісок усе ще пив червоні краплини, й не видно було, куди зникає кров.

Коли пополудні ловці повернулися на берег, щоб завидна повідкривати скойки, Аусса ще дихав. А серіндж, побачивши човни, що пливли до берега, відірвав іще один клапоть від свого бурнуса й знов перев'язав обрубок Ауссиної руки.

Хаджі Шере стояв на березі, радісно всміхаючись.

— Погляньте! — гукнув він. — Аллах змилувався. Кров майже зупинилася, вона ледь тече. Слава аллахові!

І чоловіки вклякнули на піску й почали гаряче молитися. Це був час вечірньої молитви. Потім вони висипали на березі свій вилов і, співаючи протяжної пісні, відкривали стулки мертвих перлових скойок. Ловці навіть не дивилися на них, а лише обмацували пальцями м'яке м'ясо всередині мушлів, що поширювали навколо страшенний сморід гнилизни, й викидали їх у море. І знов повільно плинув час, і скойка по скойці падала в море. Коли роботу скінчили, серіндж підрахував здобич. Вона була мізерна: жменька біль—білю, тобто дрібненьких перлин, не більших за шпилькову головку.

Тоді нахуда хаджі Шере знов упав на коліна й голосно промовив перші слова фатихи, тобто молитви, що рівнозначна присязі: я, мовляв, нічого не приховав від того, що дарував мені аллах сьогодні. Чоловіки пристали до молитви, а нахудині очі, наче в шаленому танку, застрибали з одного обличчя на інше. Але ось скінчилася й фатиха, і ловці підійшли до Аусси, що лежав на піску, блідіший від самого піску. Хлопчик Саффар усе ще відганяв мух, які кружляли навколо червоної плями на пов'язці.

— Спить, — сказав хаджі Шере. — Дамо йому спокій.

Але Камес уже став на коліна й приклав вухо до Ауссиних грудей.

— Помер, — промовив він з подивом і підвівся.

— Як це? — вигукнув серіндж. — Це неможливо.

— Мовчи! Не сумнівайсь у всемогутності аллаха! — суворо гримнув на нього нахуда, а тоді сам припав до Ауссиних грудей.

— Так, помер, — сказав він нарешті. І здійнявши руки до неба, заспівав тремтливим голосом вірші з корана:

— І тоді люди богобоязливі оселяться в садах біля джерел, безжурно сидітимуть одне проти одного, вбрані в шовкові шати. Так воно буде. І дружинами їм стануть чорноокі красуні…

І серіндж, і ловці скупчившись навколо нахуди на піску, бурмотіли разом з ним. Лише хлопчик Саффар мовчав, сам того не помічаючи. В його хлоп'ячій недосвідченій голові вирували думки, яких він не міг збагнути. Та раптом, спіймавши себе на тому, що мовчить, Саффар засоромився й дитячим голосом вигукнув разом з нахудою останні слова молитви:

— І ніхто там не знатиме смерті, крім тої, якою він помер на землі, і захистить його аллах від мук вогненних.

Ще хвилину хаджі Шере у глибокій задумі стояв навколішки. Потім підвівся й мовив:

— Поховайте віруючого.

Поки Саффар і малий галлієць збирали каміння, яке мало захистити Ауссине тіло від хижаків, чоловіки викопали в піску могилу. Коли вони підняли тіло свого мертвого товариша, серіндж помітив, що на шиї в Аусси й досі висить сітка з трьома скойками — останній Ауссин вилов. Серіндж зняв її. Перлові скойки були мертві, як і сам Аусса. Серіндж дістав їх і, йдучи берегом, мимохіть обмацав пальцями м'ясо всередині мушлі, яке вже розкладалося. Викинув першу скойку. Викинув другу. Взяв третю — і раптом закам'янів. На серінджевому масному обличчі виступили краплини поту, а очі прикипіли до того, що він тримав у пальцях. Це була перлина, велика, кругла, наче горошина, яка вигравала на сонці райдужним зеленим світлом.

— О, аллах… — прошепотів серіндж, затис кулак і оглянувся. За ним стояв хаджі Шере, і його вирячені очі зараз не танцювали, а втупились у серінджів кулак.

І серіндж випростав долоню й показав перлину.

— Вона бездоганна, — мовив він. — Справжня красуня…

Якусь мить нахуда уважно вивчав її. А тоді його очі раптом знову затанцювали, ніби не знаючи, на чому зупинитись. Він позирав то на перлину, то на вітрильник, то на море, то на обрій, куди вже хилилося сонце, то на людей, що засипали могилу.

— Повертаймося! — гукнув він. — Повертаймося!

Та ловці й далі засипали могилу, а серіндж забігав від нетерплячки, наче нахудині очі.

— Пливімо до Джумеле! — галасував він. — Швидше! Ми знайшли королеву перлин! Швидше, Алі Саїд засипле вас сріблом!

Тут ловці забули про могилу й з'юрмилися навколо серінджа, сповнені радощів і сподівань, немовби те срібло було вже в їхніх руках. А побачивши перлину, із щасливим сміхом кинулися лаштувати судно до відплиття.

Біля могили залишилися тільки хлопчик Саффар та малий галлієць, які все ще носили каміння. Але те каміння було дрібне, і за браком часу хлоп'ята встигли вкрити ним лише ту частину могили, де була Ауссина голова, яка лежала в напрямку до Мекки.

Коли сонце сідало, «Ель-Кебір» уже плив у відкритому морі.

Отак і сталося, що Аусса помер через те, що в морі був планктон, бо інакше сагала не відкрила б свої стулки й не відтяла б йому руку. Але були ще й інші причини його смерті, й ще дуже багато часу минуло, поки хлопець на ім'я Саффар зрозумів їх.

Шейх Алі Саїд, володар Дахлацьких островів, мешкав у Джумеле на березі найбільшого острова, що мав назву Дахлак—ель—Кебір. Будинки, з яких складалася Алі Саїдова резиденція, були потиньковані гіпсом і крізь віття фінікових пальм сяяли білістю до морського безмір'я. Фінікові пальми були родючі і високі, але росли з голого грунту, на якому не було ані травинки. Лише кущі гранати й жасмину зеленіли під пальмами. А грунт був коричневий. І стовбури пальм теж були коричневі, кольору какао. А самі фініки, спочатку жовті, потім золотаві, наче мед, коли достигали, набували червонясто—коричневого кольору. І весь цей сад був коричневий та сумний.

Але Саїдові пальми були єдині в цих місцях — одразу ж за садом жовтіли самі дюни, що їх удень розжарювало сонце, а вночі, немов інеєм, поливав срібним сяйвом місяць. Тоді там сідали малі шакали й квилили, звівши до великого білого місяця свої гостроносі писки.

Крім Саїдової резиденції, в Джумеле були ще оселя місцевого каїда,[6] кілька рибальських хижок та коричневий, підмазаний крейдою будинок, у якому Саїдів двоюрідний брат Азіз розважався тим, що знущався зі своїх чорних невільників. Азіз був зажерливий, жовчний чоловічок, низенький, з борідкою червоною від хни, завжди брудно вдягнений. Саїд зневажав його.

Алі Саїдові на той час саме сповнилося сорок літ, але славний титул Володаря перлів він носив уже не перший рік і пишався ним. Це був гордовитий, високий, стрункий чоловік, з шкірою кольору кави, розбавленої молоком. Він мав тонкі ніздрі, горбатий, наче дзьоб хижака, ніс, шпакувату бороду, підстрижену за Йєменським звичаєм у формі зрізаного конуса. На тюрбані Алі Саїд носив зелену стрічку — почесний знак нащадка пророка.

Подейкували, ніби він ненавидить жінок. Це була неправда — він просто зневажав їх, як зневажав усе, крім перлів. Горішній поверх його будинку займали просторі приміщення гарему, в якому колись жили сім його жінок. Але епідемія чуми, що недавно спалахнула на островах, вимела із Саїдової оселі все молоде: шість жінок із семи і всіх дев'ятьох синів, яких народили йому жінки. Це була досить дивна пошесть — і в Азізовому будинку вона також косила саму молодь, і Азіз тепер теж залишився без дітей. У Саїда вижила тільки найстарша дружина, від якої вже годі було чекати потомства. Тоді він привів до себе в дім молоду дружину, звичайно, не тому, що покохав її, а тому, що хотів, тому що повинен був мати сина. Нова дружина на ім'я Зебіба була вже при надії.

Зебіба за походженням була йеменкою. Алі Саїд, предки якого колись прийшли з Йемену, любив усе Йєменське. Йемен — як часто він казав — стародавня, славетна країна, де й досі повною мірою дотримуються арабського способу життя. Алі Саїд пив Йєменську кагву мур, тобто дрібно мелену каву, присмачену гвоздикою та імбиром. Пив її, сидячи біля водограю на подвір'ї своєї резиденції, й поглядав угору на вікна, за якими Зебіба чекала свого часу. Потім він сходив на горішню терасу й знову пив кагву мур, дивлячись на море. Воно було сіро—голубого кольору, з білими прожилками хвиль, наче Йєменський килим.

І все, або майже все, що можна було побачити на морі, належало йому — Саїдові. До цих віддалених берегів запливало надто мало чужих кораблів. Отож, коли на обрії з'являлася щогла, Алі Саїд знав, що це корабель шукачів перлів і що він належить йому. Він був Сагіб—ель—Сембук, тобто Володар кораблів, а тому — й Володар перлів, бо мати засоби на лови — значить мати й вилов.

Іноді в невеличкій гавані Джумеле збиралося стільки кораблів шукачів перлів, що вони займали весь рейд, і деяким доводилося кидати якір у відкритому морі. Та наступного ранку кораблі відпливали, й море було пустинне… Хіба що тільки вночі часом майне неподалік берега видовжена гостроноса тінь і зникне в східному напрямку. То кораблі работоргівців везли чорних баранів[7] з Ефіопії та Ерітреї до аравійських берегів, поспішаючи потемки, щоб їх не захопив зненацька англійський чи італійський патруль. І в цих кораблях мав свою пайку Алі Саїд, але ніколи цим не вихвалявся. Це була небезпечна гра.

Наступного ранку після Ауссиної смерті море було пустинне, і в Джумелеській гавані стояв на якорі лише один однощогловий вітрильник «Ель-Кебір», що приплив уночі. Сонце Ще не зійшло, а нахуда хаджі Шере й серіндж уже стояли перед брамою Саїдової резиденції, прохаючи, щоб їм було дозволено побачити обличчя Володаря перлів. Зустрів їх саїдів улюбленець, огрядний галлієць Башир.

Він був у резиденції чимось на зразок управителя, пив шербет, їв медові коржі, а всі інші невільники тремтіли, зачувши його писклявий голос. Як і Саїд, Башир понад усе любив перли.

Коли Башир завів гостей на внутрішнє подвір'я, Алі Саїд удостоїв їх лише тим, що мовчки підняв голову. І нахуда з серінджем вклонилися й привітали його, торкнувшись пальцями чола, серця й вуст. Тільки тоді Саїд дав знак, щоб вони сіли на подушках навпроти нього. Але все ще панувала тиша, бо не годиться, щоб нижчі починали розмову, так само, як не годиться, щоб вельможа виявив свою цікавість чи нетерпіння. Аж по тому, як нахуда та серіндж випили по філіжанці Йєменської кави, Саїд розтулив уста, щоб почати розмову, і показав зуби, гострі та білі наче ікла хижака.

Розмова була довгою, бо велася манівцями. Не личить гостям стріляти словами, наче стрілами, просто в ціль: а то ще господар подумає, ніби їм дорога лише їхня справа, а не його особа. Отож гості разом з господарем курили наргіле,[8] й здавалося, ніби час зупинився. Безмежний спокій панував у Саїдовій оселі, лише водограй плюскотів, поширюючи навколо прохолоду.

Нарешті Алі Саїд відклав мундштук свого наргіле й спитав про наслідки ловів.

Вони всміхнулися.

Саїд підвівся й повів їх у будинок.

Коли Володар перлів побачив Ауссину знахідку, обличчя в нього скам'яніло, й тільки ніздрі ледь затріпотіли. Він узяв перлину й, розглядаючи її примруженими очима, тримав якусь мить у пальцях, ніби обмацував чи зважував її. У сутінках кімнати перлина сяяла, наче сама випромінювала світло.

Потім Саїд підвівся і підійшов з перлиною до вікна, обмацуючи її не лише пальцями, а й очима, Він відгорнув полу халата, дістав з внутрішньої кишені лупу і з виглядом знавця почав досліджувати знахідку. Цієї миті він був схожий на ювеліра.

— Це справжня красуня, Саїде, — прохопився серіндж.

Алі Саїд знизав плечима.

— Вона у вас тільки одна? — запитав він, мнучи перлину пальцями, наче хлібну кульку.

— Ти сам знаєш, о Саїде, що аллах дарує щастя лише по краплині,—сказав хаджі Шере з усмішкою, але очі його шалено забігали.

Саїд не відповів, узяв з полички терези. І тепер, ретельно зважуючи перлину, він був схожий на аптекаря.

— Вона коштує сорок фунтів, але я вам дам п'ятдесят, — проказав він згодом.

Серіндж густо почервонів.

Хаджі Шере знов спробував усміхнутися.

— Ти жартуєш зі своїми слугами, Саїде, — простогнав він. — Хай буде так. Але якби ти відтяв мені руку, то це був би менш жорстокий жарт.

— Руку відгинають злодіям, — сказав Алі Саїд сухо і загорнув перлину у червону ганчірку.

— Ціна цій перлині сто двадцять фунтів! — заволав серіндж. — Вона зелена, але з часом побілішає!

Алі Саїд усміхнувся. Він краще, ніж хто інший, знав, що морська вода змінює колір перлів, і тільки повітря повертає їм справжній відтінок: зеленаві перлини на повітрі згодом білішають, білі—жовтішають. Він усміхнувсь і сховав ганчірку з перлиною за пояс.

— Перлини, як і людей, можна пізнати лише з часом, — сказав він замислено. — Бувають перлини з прихованою хворобою… Я даю вам шістдесят фунтів. А коли прийдете згодом, то я вже знатиму, що це за перлина. Тоді, може…

Серінджеве обличчя все ще було червоне від обурення. Але Саїд не зважав на це. Ключиком, якого носив на ланцюжку на шиї, він відімкнув Йєменську інкрустовану скриньку. Відрахував сорок фунтів. Двадцять фунтів — третина прибутку — була Саїдова пайка за оренду корабля. Але, зважуючи сорок фунтів на долоні, він завагався…

Серіндж закусив губу, а нахудині очі шалено затанцювали.

Алі Саїд додав іще один фунт:

— Ловцеві, який знайшов її,

— Він мертвий! — вигукнув серіндж. Дихання вихопилося з його вуст зі свистом, наче пара.

— Іншаллах. Така воля аллаха, — сказав Алі Саїд і взяв монету назад. Хаджі Шере, витріщивши очі, спостерігав за цим жестом. Потім мовчки згріб гроші. Саїд плеснув у долоні, й Башир увійшов так швидко, немовби чигав під дверима, його драглисте обличчя трусилося під беззвучного реготу…

— О сину ослиці та барана! — загорлав серінджеві в обличчя нахуда, коли вони вийшли з Саїдової резиденції. — О сину ослиці та барана! Чого ти плещеш язиком, мов та жінка, коли тебе ніхто не питає!

Серіндж знову спаленів, але тепер уже від сорому.

— Саїд однаково дізнається, що ми втратили людину, — зауважив він розгублено, витираючи полою бурнуса піт з чола.

— Але не ту, що знайшла перлину! О ти, сину тисячі ослів та баранів!

Серіндж не відказав нічого. Він був купцем, і тому ця ганьба для нього була потрійна.

Вони рушили до пристані, але трохи згодом зупинилися, щоб за давнім звичаєм поділити гроші: одну частку серінджеві, дві — нахуді. Серіндж дістав тринадцять фунтів, нахуда — двадцять шість, і ще один фунт залишився.

Потім вони пішли далі. Ще здалеку почули голоси своєї команди. Чоловіки співали високими голосами, наче птахи, — раділи, що нахуда та серіндж віднесли Саїдові перлину й принесуть багато срібла. Тому й співали. Співали про жирних баранів, яких вони засмажать на рожні й з'їдять, про курей, яких зварять і з'їдять, про мед, в якому, наче риба, плаватимуть коржі, про дзвінке срібло, про жінок з великими чорними очима, яких вони куплять за те срібло… Вони співали, як діти, тішачись своїми мріями. І маленький галлієць співав про жир, що стікатиме зі смаженого барана і сичатиме на вогні, наче гадюка. І хлопчик Саффар співав про ніж, якого він купить у Массауа й носитиме на мотузку на шиї, як дорослі чоловіки. Всі співали. Ранок був чудовий, і грона фініків уже достигали у верховітті пальм.

Та ось прийшли нахуда й серіндж, але їхні обличчя були похмурі. Чоловіки замовкли. А нахуда, зійшовши на палубу й звівши у відчаї руки до неба заволав голосом пророка:

— Аллах справедливий! Він виправить усі кривди й покарає зло!

Потім він замовк і, присівши навпочіпки, затулив руками обличчя. Ловці забули про свою радість і, з'юрмившись навколо, жебоніли щось тихо та боязко.

— Аллах акбар, — сказав серіндж, — аллах всемогутній. Він винагородить на небі справедливих, які постраждали за життя. Це єдине, що мене втішає. Ми мало дістали за перлину.

— Ми мало дістали, але багато дамо, — сказав нахуда. — Саїд дав нам лише п'ятнадцять фунтів. А ви знаєте закон: дві частини — нахуді, який годує вас, і одну частину — серінджеві, який купує для вас тютюн, та ще трохи кожному з вас, щасливих, які їсте мій харч і курите серінджів тютюн.

По цих словах він вигріб з кишені жменю дрібних монеток. Чоловіки підходили до нього, й нахуда кожному клав на долоню монетку, приказуючи:

— Тобі, о щасливий, який їси мій харч і куриш серінджів тютюн.

Хлопчик Саффар і маленький галлієць не одержали нічого — вони служили за харчі.

Коли виплата скінчилася, хаджі Шере підвівся й хотів піти у затінок свого піддашку. Але чоловіки стояли півколом, стискуючи в долонях монетки, і очі їхні втупились у нахуду, ніби питали або чекали, що буде далі. Хаджі Шере неспокійно забігав очима.

— Це всі гроші, — сказав він.

Але чоловіки не зрушили з місця, аж поки один з них нарешті не видавив із себе:

— Серіндж обіцяв, що буде додаткова велика винагорода.

— Обіцяв, — притакнув сумно серіндж. — Але не було на це волі аллаха. Саїд запитав, хто знайшов перлину.

— А хто її знайшов? — спитав нахуда багатозначно.

— Аусса…

Чоловіки поглянули один на одного. Вони згадали незавершену могилу, й серця їхні враз розчулились, ніби серця дітей… Ловці посідали й затягли довгу жалобну пісню, яку вчора, поспішаючи на корабель, засліплені примарою срібла, забули проспівати. Вони співали довго, і пісня їхня потроху змінювалась, бо до жалоби почала домішуватись гіркота, а потім і гнів. Тоді вийшов хаджі Шере на палубу, плеснув у долоні й гукнув:

— Досить смутку! Коли не дав Саїд, то дасть ваш нахуда. Купіть барана та їжте!

Він кинув їм монету.

Чоловіки перестали співати. Вони купили стару, худющу тварину, бо на кращу не вистачало грошей, але смажили її з насолодою і швидко з'їли. Потім полягали спати. І вже не думали про Ауссу. Вранці вони знову вийшли в море, згадуючи вчорашній бенкет, який у їхніх думках ставав дедалі багатшим, аж поки не досяг такого рівня, про який вони мріяли: багато баранів, багато курей, багато коржів з медом, і багато срібла. Такі вже діти Сходу. І де б вони потім не зупинялися, скрізь розповідали про перлину нечуваної краси і про бенкет, не менш чудовий. Так і поширилась легенда про Ауссину знахідку далеко по островах і берегах Червоного моря…

Алі Саїд тим часом тішився своєю перлиною, завжди носив її при собі, милуючись її таємничим сяйвом, і спостерігав разом з Баширом, як вона помалу білішала, стаючи дедалі гарнішою й коштовнішою.

Нарешті вона зовсім побіліла, але на цьому не скінчилася історія: це була та сама перлина, що привела до Джумеле пана Бабелона.

Пан Бабелон з'явився на узбережжі Червоного моря незадовго до того, як загинув Аусса. Одного дня він зійшов у Массауа з поштового пароплава, кремезний, спокійний, усміхнений, у руці тримав велику зелену парасольку від сонця, на голові мав червону феску, на очах — сині окуляри, а на плечах — довгий білий халат. У цій одежі він був схожий на заможного єгиптянина. І пан Бабелон, треба сказати, навіть не намагався спростувати це враження, хоч був він — наскільки це можна було встановити — маронітом[9] з Бейрута. Але найголовнішим його принципом було — не говорити про себе нічого, а надто такого, що зашкодило б його успіхам та справам взагалі. Спочатку він оселився в готелі — коли заслуговував на таку пишну назву вірменський заклад, що дбав у Массауа про чужинців, — і негайно почав цікавитись усім, що стосувалося перлів. Сірієць за походженням, пан Бабелон досконало володів арабщиною, яка була його рідною мовою, але аж ніяк не гірше розмовляв італійською, французькою, турецькою та й ще деякими іншими мовами.

Знання арабської й турецької мов набагато полегшувало йому встановлення зв'язків. І незабаром пан Бабелон став загальновідомим у массауаських кав'ярнях, де сходилися перекупники й торгівці перлами.

Виявилося, що чужинець знається на перлах. І це було найпершою передумовою його успіху, бо цікавився він лише найкращим товаром; на біль—біль та барок[10] пан Бабелон не звертав ніякісінької уваги. Так само байдуже відмовлявся він і від кольорових перлин, які так полюбляють на Сході. Зате коштовні перлини блідих відтінків він охоче скуповував від імені паризької фірми «Роземан».

Пан Бабелон і не приховував того, що є агентом великої європейської фірми. Це набагато зміцнювало його позиції, бо до останнього часу Європа скуповувала тут перли за допомогою цілої мережі перекупників — від Алі Саїда на Дахлаку й до посередників з Ізміра, Стамбула або, в кращому разі, Александрії. А хіба не краще продавати без посередників, користуватися послугами майстра, а не підмайстрів?

Не минуло й місяця, а пан Бабелон уже почував себе в Массауа, наче вдома. Це своє почуття він продемонстрував якнайпереконливіше, знявши в оренду будинок і умеблювавши його такою дивовижною мішаниною Європи й Сходу, на яку здатна лише людина, роздвоєна між цими двома світами. Так, приміром, в одній і тій самій кімнаті можна було побачити не лише конторський письмовий стіл з обертовим стільчиком, а й гору яскравих східних подушок, на яких він полюбляв сидіти, покурюючи з приятелями наргіле. Цей стіл із засувними дерев'яними шторками зачаровував жителів Массауа набагато дужче, ніж найпрекрасніші зразки місцевих виробів. Отож будинок пана Бабелона і став незабаром магнітом для всіх цікавих, тим паче, що господар ні перед ким не зачиняв дверей. А ще, аби потішити відвідувачів, пан Бабелон придбав грамофон з чарівною трубою, розмальованою лілеями.

Ця гостинність, безперечно, давала велику користь господареві оселі: люди приходили, патякали, а пан Бабелон слухав. Сам здебільшого мовчав, розпитував лише коли—не—коли. Він мовчав, його маленькі добродушні очиці всміхалися, а мозок невтомно працював, карбуючи в пам'яті усе більш—менш цікаве. Коли гості йшли собі, потішені грамофоном, пан Бабелон лягав спочити, потішений тим, що він усе знає. Все й про все. Про всі перлини, варті уваги, й про те, хто й де їх виловив. Про всі шахрайства з перлинами. Про всіх перекупників, яких він позбавив зиску і які гострять на нього зуби… Знав, мабуть, і багато іншого. Але що саме, важко сказати, бо пан Бабелон ніколи про це не говорив.

Отак і сталося, що пан Бабелон один з перших дізнався про Ауссину перлину, яка в переказах набула розмірів черешні й властивостей мало не чарівних. Це трапилось увечері, а на світанку наступного дня пан Бабелон уже стояв на палубі найнятого ним вітрильника й з погожим вітром мчав до Джумеле.

Вітер був такий прудкий, що чоловік у синіх окулярах мусив з жалем скласти свою зелену парасольку, з якою ніколи не розлучався. Потім зняв і червону феску й стояв тепер простоволосий — коли можна так висловитися про бездоганно лису голову. Він стояв на палубі, широко розставивши ноги, як справдешній морський вовк, і на вустах його блукала ледь помітна усмішка людини, впевненої в своїх силах. Скільки йому було років? Важко сказати. Може, тридцять, може, п'ятдесят. Він був з тих людей, зовнішність яких формується за молодих років, а тоді вже ніколи не змінюється. Мабуть, не важко було б навіть повірити, що пан Бабелон і народився саме таким, яким стояв оце зараз на палубі: з лисиною… І навіть у цих синіх окулярах.

Протока між Массауа й Дахлацькими островами завширшки не більше п'ятдесяти морських миль, тож лисий чоловік міг сподіватися, що навіть ця утла посудина доправить його до місця призначення ще задовго до заходу сонця. Але він не квапився. Стояв і посміхався собі, ніби вже мав у кишені ту саму перлину завбільшки з черешню. Може, навіть завбільшки із сливу, га, йолопи з Массауа? Пан Бабелон пирснув сміхом. Він не вірив у казки, але знав, що вони завжди мають цілком реальну основу, і в цьому він не помилявся.

Хоч пан Бабелон і не виявляв ознак нетерпіння, та все ж спохмурнів, коли вітер змінився й примусив корабель виконувати складні й тривалі маневри, його дуже цікавив Алі Саїд — Володар перлів, про якого панові Бабелону розповідали справжні казки. А тепер він уже не дістанеться на Дахлак завидна…

Він прибув на острів уночі.

Звістка про те, що в гавані кинув якір корабель з диваком—чужинцем на палубі, зацікавила Алі Саїда: не так уже й часто незнайомі люди приїздили на Дахлак. А пан Бабелон спокійнісінько сидів собі на палубі й вирушив з візитом аж після того, як минув час молитви аср, чим він давав зрозуміти, що шанує мусульманські звичаї.

Його зустрів Башир у супроводі чотирьох чорних невільників, що мало підкреслити Баширову гідність. Та, однак, він не втримавсь і низько вклонився чужинцеві — такий величний вигляд мав гість. Пан Бабелон не відповів на поклін. Він уклонився лише Саїдові, та й то на європейський лад. Їхня зустріч відбулася на горішній терасі, звідки видно було неосяжні морські простори. І пан Бабелон не втримався, щоб не піднести до очей бінокль, який погойдувався в нього на грудях. Очі в Саїда звузились — він уже давно мріяв про бінокль.

— Я бачу корабель, — невимушено сказав пан Бабелон. — У нього дві щогли й жовтогарячі вітрила з латкою в горішньому кутку. Це твій корабель, о Саїде? — і він підніс бінокль до Саїдових очей.

Саїд подививсь у бінокль і кивнув:

— Це мій корабель, — потім оглянув бінокль і, повертаючи його чужинцеві, сухо додав: — Гарна річ.

А пан Бабелон уклонився вдруге, ховаючи руки за спину:

— Він твій, Саїде.

І Саїд також уклонивсь і плеснув у долоні.

— Віднеси це, — сказав він Баширові. Потім вони сиділи й пили кагву мур.

— Ти, мабуть, дуже багатий, — зауважив Саїд.

— Я купую перли для фірми «Роземан» у Парижі, — відповів пан Бабелон, ніби це пояснювало все чисто.

Алі Саїд посміхнувся, хоч про фірму «Роземан» чув уперше.

— А я продаю перли, — сказав він, плеснув у долоні й наказав Баширові: — Принеси червону торбинку.

Бабелон зазирнув у торбинку й зневажливо відсунув її.

— Я купую тільки гарні перли! Саїд засміявся, аж блиснули його гострі зуби.

— Принеси жовту торбинку, — кивнув він Баширові.

Пан Бабелон покопирсавсь у жовтій торбинці й закрутив головою:

— Я купую лише найкращі перлини.

— Кращих перлин немає,—відповів Саїд.

— А та, яку тобі приніс недавно корабель «Ель-Кебір»?

Алі Саїд відповів не відразу. Він задивився кудись у море, а тоді знизав плечима:

— Я не знаю, яка вона…

Після цього пан Бабелон уже не розмовляв. Вони допили каву, й Саїд підвівся.

Пан Бабелон повернувся на корабель у глибокій задумі й довго сидів вагаючись на палубі. А коли, нарешті, він дав наказ відпливати, принесли двоє невільників кошик з м'ясом, овочами й медом — Саїдів дарунок. І пан Бабелон відмінив свій наказ. Покуштував фініків, а решту ласощів роздав команді. Цієї ночі він довго не міг заснути й дивився на море, яке фосфоресціювало, бо в ньому був планктон.

Уранці притюпав на мулі Башир і передав панові Бабелону запрошення від Саїда. Пан Бабелон усміхнувся. Цілий день він ловив з корабля вудкою рибу, а після молитви аср вирушив на берег. Саїд прийняв пана Бабелона в тій самій кімнаті, де кілька днів тому відбулась його розмова з нахудою та серінджем.

— Я думав про. ту перлину, — почав він. — Ти гадаєш, що вчора я збрехав тобі? Але я сказав правду: я не знаю, яка вона.

— Я вірю тобі, — вклонився пан Бабелон.

Потім вони говорили про якісь дрібниці, і сонце хилилося на захід, мов золота монета. Пан Бабелон думав уже, що змарнував день. Але раптом Алі Саїд підвівся й, дивлячись йому в очі, сказав:

— Ти вирушиш з порожніми руками. Але ти подарував мені річ, яку я вподобав. І зараз я покажу тобі дещо таке, яке напевно сподобається тобі, бо ти знаєшся на цьому. Віддати тобі це я не можу.

Ключиком, якого завжди носив на мотузку на шиї, Алі Саїд відімкнув Йєменську інкрустовану скриньку й дістав з неї опуклу кришталеву посудину з пласким дном. Посудина була наповнена прозорою водою, та коли Саїд підніс її до світла, пан Бабелон зрозумів, що день не змарновано, але тепер пропаде ніч, бо сьогодні він уже навряд чи засне.

Дно кришталевої посудини було вкрите шаром перлин, але здавалося, наче того дна немає взагалі, а є тільки якесь неприродне сяйво, тендітна, невловима хмаринка, й з неї ніби виростають стінки посудини, кришталеві, проте грубо, навіть вульгарно матеріальні. Такий вигляд мало шляхетне скло в порівнянні з сяйвом перлин. Перли були сліпучо—білі. Але є багато відтінків білого кольору; цукор теж білий, та киньте грудку цукру на сніг, і ви побачите, що він сіруватий. А сніг здався б сірим поряд із цими перлами! Про все це першої миті подумав приголомшений пан Бабелон. Потім він підійшов ближче й тоді побачив, що перлини різного розміру — але кожна не менша за горошину — й усі бездоганно круглі. Він напружував зір, щоб помітити в цій масі бодай одну перлину з найменшою вадою, вловити хоча б тінь, яка свідчила б про недосконалий зразок, про каламутність сяйва. Але не знайшов нічого — лише холодне, біле мерехтливе сяйво. Тоді він спробував вгадати кількість перлин і їхню вартість. Але й ця спроба не мала наслідків.

— Так, це перлини з перлин… — зітхнув він.

— Кращих немає в світі,— кивнув Саїд. — Одну з них знайшли мої люди з корабля «Ель-Кебір». Котру з них? Не знаю. Її не можна знайти. Не можна відрізнити. Я не обдурював тебе: я не знаю, яка вона.

Він поставив посудину на підвіконня й сів, побожно дивлячись на неї широко розкритими очима. Біля дверей, наче вартовий, стояв Башир, і на його драглистому обличчі відбивався такий самий побожний вираз.

Пан Бабелон також сів. Він уже опанував себе.

— Я куплю все це, — мовив він.

Але Саїд засміявся разом з Баширом:

Ти багатий, як султан!

Багатший! — відказав пан Бабелон. — Скажи свою ціну. А тоді мені досить тільки надіслати каблограму до Парижа.

Башир знову захихотів тонесеньким неприємним голосом. Але Саїд лише закрутив головою:

— Світло місяця не продається!

Якусь мить у кімнаті панувала тиша. Але Саїд усе ще, наче в екстазі, дивився на підвіконня.

— Їх тут дев'яносто шість, — почав він, похитуючи головою в такт словам, ніби читаючи коран. — Батько мого батька почав збирати їх. Мій батько збирав їх понад сорок років. Я почав років двадцять тому й додав уже вісімнадцять перлин…

— Лише по одній щороку? — здивувався пан Бабелон.

— Траплялося й по дві за рік, а іноді й жодної — як волів аллах, — здвигнув плечима Алі Саїд. — Тепер їх тут дев'яносто шість — це все, що аллах дозволив винести з цього моря.

Пан Бабелон похитав головою:

— Все? Деякі перлини могли й минути тебе, Саїде. Ловців багато, а море велике.

— Аллах великий, — відповів з усмішкою Алі Саїд. — Море — це краплина на його долоні, а я той, кому він довірив коштовності цього моря. — Алі Саїд раптом підвівся. — Я Володар перлів! — вигукнув він. — Жодна не уникне моїх рук. Не зможе уникнути! Не посміє!

— А якби й уникла, ми б дізналися про неї! — докинув свого Башир.

— Я б дізнався про неї, — кивнув Саїд. — Не можна приховати таку перлину. Від мене не можна. Все проходить через мої руки. Лише те, від чого я відмовляюсь, іде на продаж.

Пан Бабелон мимоволі кивнув на знак згоди. Так воно й було. Алі Саїд був Володарем перлів. Кораблі належали йому. Але й ті, що шукали перли для себе, коли траплялася гарна здобич, приходили спочатку до нього. Лише божевільний наважився б розгнівати Алі Саїда, Володаря перлів… Дивлячись тепер на посудину й знову відчуваючи майже побожність, пан Бабелон подумав: ця мерехтлива жменька і є все, що дало майже за ціле століття одне з найкращих перлинних родовищ світу… Так, тут було все, а решта, всі оті мішки мерехтливих кульок, які називають перлинами через незнання та обмеженість, — ніщо в порівнянні з оцією жменькою…

Зусиллям волі пан Бабелон звільнився від чарів: адже перш за все він був купець.

— Я куплю їх, Саїде, — мовив він. — Скажи яку завгодно ціну. Або продай хоч деякі з них, адже ти маєш їх більш ніж досить.

— Мені їх не досить, — хтиво засміявся Саїд. — І ніколи не буде досить! Я не лише Володар цих перлин, я їхній коханець!

Він схопив посудину й, усе ще сміючись, поніс до скрині.

— Я не продам їх, навіть коли б помирав і голоду. А я ж не помираю. Навіщо мені гроші? Гроші не мають душі. А в перлів вона є. Тому вони й гинуть на тілі дурних жінок. Хіба ти не знаєш про це?

Пан Бабелон не відповів. Він знав, що в перлин немає душі, але знав також, що вони не вічні, що їх отруює піт, що вони згасають V нездорових випарах, що вони розкладаються під впливом повітря. І те, що Алі Саїд називав «смертю» чи «загибеллю» перлини, пан Бабелон називав «хімічною реакцією».

— Тому ти й тримаєш їх у воді? — спитав він. — Щоб не загинули?

— Так, — кивнув Алі Саїд. — У чистій дощовій воді вони не старіють і не вмирають.

Він замкнув скриню. Пан Бабелон підвівся:

— Але ж ти постарієш і вмреш, Саїде. А сина в тебе немає…

Алі Саїд замішався.

— В мене буде син… Якщо на це воля аллаха, — додав він поквапливо.

— Гаразд. Я зачекаю й куплю перлини в нього, — засміявся пан Бабелон. — Я дуже терпелива людина.

Засміявся й Саїд, а в Башира від сміху затрусилося обличчя.

Того ж вечора пан Бабелон відплив назад до Массауа. Вночі він і справді погано спав, може й тому, що море було неспокійне.

За тиждень після цього Зебіба народила Алі Саїдові сина. Це була вельми квола дитина, й усе промовляло за те, що вона не житиме. Тому дитину назвали смиренним ім'ям Абдаллах, тобто Раб Божий.