Ловці перлів

ЧАСТИНА ТРЕТЯ

Пан Попастратос ушанував Массауа своїми відвідинами приблизно тоді, коли Раскалла вперше піддався спокусі відкрити перлову скойку. Приїзд цей був вельми показний.

Так само, як і пан Бабелон сімнадцять років тому, пан Попастратос зійшов з поштового пароплава. Це був високий, кощавий чоловік з надзвичайно рухливим обличчям, гострою борідкою і хвацько підкрученими вусами. Але, на відміну від тихого пана Бабелона, новий чужинець іще на набережній почав вимахувати руками, галасувати й клясти швидкою арабщиною переляканих носіїв своїх численних валіз. За мить його вже знала вся колонія Массауа. Ба навіть сам пан Бабелон виявив незвичайну цікавість і, не чекаючи, доки новий приїжджий відвідає його гостинну оселю, залишив свою контору з наргіле та подушками і прийшов до готелю привітати пана Попастратоса й водночас запропонувати свої безкорисливі, дружні послуги.

Пан Попастратос потис руку панові Бабелону й відказав, що послуг не потребує, а погребує гарного будинку й швидкохідного корабля; що цікавиться він не дружбою, а перлами; що безкорисливість—ознака лицемірства, якого він — чесний грек — терпіти не може. Пан Бабелон висловив задоволення з того, що нарешті в Массауа буде хоч одна добропорядна людина, й пішов собі, ховаючи свої враження за синіми непроникними скельцями окулярів.

За місяць пан Попастратос уже мав гарний будинок, швидкохідний корабель і торбинку перлів. Оселя його також була умебльована почасти на європейський, почасти на східний кшталт, але не так, як у пана Бабелона, бо окремі кімнати тут мали чітко виражений або європейський, або східний стиль.

Корабель називався «Ель-Сейф», тобто «Меч». Він був цілком гідний свого наймення. В нього були стрункі борти й гострий могутній ніс, окутий залізом і прикрашений угорі вирізаним з дерева ефесом меча. Це було, далебі, дотепно, бо коли корабель плив, то здавалося, ніби могутній, кривий меч на його носі розтинає хвилі. Що ж до перлів у торбинці пана Попастратоса, то слід сказати, що вартість їх була невисока.

На цей час пан Попастратос уже не раз відвідував дім пана Бабелона.

Вірний своїм переконанням, пан Бабелон віддячив йому тим, що підкупив одного з Попастратосових слуг. Тепер панові Бабелону був відомий кожен крок пана Попастратоса, й він мав навіть змогу час від часу знайомитися з Попастратосовими рахунками. Це було конче потрібно, бо мандрівки, що їх «Ель-Сейф» з паном Попастратосом на борту здійснював у Червоному морі, здавалися часом незбагненними, а пан Бабелон неухильно прагнув знати геть про все. Отож цілком природно, що рахунки одного купця перлів цікавили іншого купця.

Другий десяток перлин пана Попастратоса був уже набагато кращий.

А за третім він вирушив прямо до Алі Саїда.

Допіру пан Бабелон дізнався, що його суперник вирушив на Дахлак, як одразу ж кинувся слідом. Він не міг дозволити чужій щуці плавати в своєму ставку.

Пан Бабелон також уже давно мав власний корабель, але з «Ель-Сейфом» той корабель, звичайно, не міг рівнятися, хоча б тому, що був на добрих двадцять років старший. Називався він «Джаміле», тобто «Красуня». Була «Джаміле» пузата, мов качка, не мала на носі гострого меча й пливла значно повільніше. Тому-то — якщо пан Попастратос приплив до Джумеле ще опівдні — пан Бабелон кинув якір, коли вже посутеніло. Розпитавши, пан Бабелон дізнався, на превеликий свій подив, що його суперник ще й досі в Саїда. Якусь хвилю пан Бабелон вагався, а тоді подолав свою природжену сором'язливість і також вирушив до Саїда. Час був неслушний, але пан Бабелон, вважав, що давні друзі мають право на деякі привілеї.

Пана Попастратоса він застав у внутрішньому дворі за дивовижними вправами: той саме витягав камінчик по камінчику з Баширового носа, а Саїдів двоюрідний брат Азіз корчився від сміху й плескав у долоні.

Скнарість Азіза, цього бридкого карлика з червоною фарбованою бородою, розвинулася з роками до такої міри, що він почав без запрошення мало не день у день відвідувати Саїда, аби на дурничку досхочу напитися кагви мур. Ця найхарактерніша риса Азізової вдачі напрочуд яскраво виявилася тієї миті, коли пан Попастратос випустив, нарешті, зі своїх пазурів Башира й, повернувшись до Азіза, безцеремонно покопирсався рукою в того в бороді й виловив звідти новесеньку блискучу золоту монету. Тепер уже корчився од сміху Башир, дивлячись, як Азіз гарячково жмакає свою бороду, сподіваючися знайти там іще бодай одну монетку.

Азіз бризкав слиною від люті, а Башир сховався за Саїда, який тільки посміхався. Реготатися Саїд не міг, якби навіть і хотів: ось уже кілька років він хворів на ядуху, яка зігнула його в дугу. Саїд схуд, довгий хижий ніс гаком стирчав на його обличчі, зморшкувата шкіра набула хворобливого жовтавого відтінку. Але зараз Саїд принаймні посміхався, бо гидував Азізом. Сміялися всі, навіть Абдаллах. Цей омріяний Саїдів син виріс у кволого довготелесого молодика з довгастим упертим обличчям і глибоко запалими очима, що надавали йому схожості з мерцем.

У цю хвилину загальних веселощів пан Попастратос, очевидно, подумав, що настав його час. Він сховав монету до кишені й мовив спокійно, хоч і голосно:

— Я показав тобі, Саїде, багато цікавого. Тепер твоя черга: покажи мені свої дивовижні перлини!

Пан Бабелон закліпав очима. Попастрасова поведінка межувала із зухвальством, і здавалося, що гордовитий Саїд поставить заброду на своє місце. Але, на подив, Саїд не образився. Він перестав сміятись і поглянув на небо, де світив білий, наче перлина, повний місяць, заливаючи подвір'я потоками голубуватого сяйва. А тоді — на ще більший подив пана Бабелона — підвівся й кивнув Баширові.

— Зачекайте трохи, — мовив він.

Чекали вони досить довго, й пан Бабелон цей час міркував, якими чарами вплинув Попастратос на Саїда, завжди такого потайного й свідомого своєї гідності. Може, це саме неприховане, брутальне зухвальство обеззброїло Саїда? Чи, може, він дивився на Попастратоса, як на блазня, котрому можна дещо й дозволити? Врешті пан Бабелон дійшов висновку, що до цього, мабуть, спричинилося й те, й інше. Але зараз він навіть радів, бо не бачив славетних Саїдових перлів від тої самої хвилини, коли сімнадцять років тому Саїд показав їх йому з власної волі. А він же був у Джумеле частий гість і зробив Саїдові чимало цінних послуг.

Та ось Саїд повернувся. Але він ніс не кришталеву посудину, а вишиту шовкову торбинку.

— Я вийняв перли з води, бо зараз місяць уповні, — загадково сказав він.

Башир розстелив чорний оксамитовий килимок на залитій місячним світлом підлозі. Саїд висипав на килимок свої перли, лагідним повільним порухом розрівняв купку й відступив.

— О небо! — видихнув зблідлий пан Попастратос.

Пан Бабелон мовчки кивнув головою. Йому було зрозуміле це хвилювання. Він також був приголомшений, коли багато років тому вперше побачив це диво. Але тоді був день, жовте проміння сонця засліплювало перлини — скарби ночі— та однак то було незабутнє видовище. А зараз була ніч, повний місяць сяяв, наче перлина, а сто сімнадцять красунь, що лежали долі, були схожі на сто сімнадцять маленьких повних місяців. Тільки вони були кращі за блідий одноманітний місяць, бо їхнє сяйво безупинно мінилося. Здавалося, ніби перлини тремтять. Але то лише здавалося — тремтіло світло над ними й навколо них… Сто сімнадцять малесеньких світляних кружалець мерехтіло на підлозі, й кожне з них мало в собі веселку, таку легесеньку, ледве накреслену, що її важко було навіть помітити. Ці веселки зникали й знову з'являлися.

Було тихо. Пан Попастратос хоч і опанував себе, та хвилювання, однак, ще прозирало в його очах. Він дивився на чорний килимок, як дивились усі. Лише Абдаллах уперто втупив погляд у пісок, яким було посипано дворик. Він не любив перлів; і взагалі не любив нічого в світі, як частенько казала його мати Зебіба.

Довго панувала тиша.

— Перлини — діти місяця, — промовив нарешті Саїд співучим голосом. — Сяйво зорі, яке відраховує наш час, за повного місяця пронизує вночі морську глибінь і інколи потрапляє в розтулені уста скойки. І скойка приймає цю рідкісну краплину світла й перетворює її на речовину— Але таємниця цього перетворення відома лише аллахові. Ось чому вночі, коли світить повний місяць, я виймаю свої перлини з води, в якій вони не старіються, й показую їх їхньому батькові.

Але Саїд замовк, і на якусь мить знову запала тиша.

Мовчав і пан Бабелон, хоч добре знав, що перлини — це не діти місяця. Він знав, що їхнє походження набагато прозаїчніше, ба навіть зовсім прозаїчне: до скойки проникає піщинка, а ще частіше — мікроскопічний паразит, який трапляється в екскрементах певного виду скатів. Цей паразит забирається всередину молюска. Захищаючись, молюск обгортає зайду кількома шарами перламутру. Так виникає перлина…

Але пан Бабелон мовчав, тому що Саїдова поетична східна казка пасувала до настрою хвилини.

Нарешті тишу порушив пан Попастратос.

— Я куплю їх, Саїде! — вигукнув він. — Принаймні одну з них!

Але Саїд, похитав головою, як і багато років тому:

— Мені не потрібні гроші. Мені потрібні перли.

— Чому? Навіщо? — заволав Попастратос — він уже знов став самим собою. — Дурниці! Перлини не потрібні нікому, а гроші потрібні всім. Що від тих перлів? Хай ними обвішуються блазні, а ти матимеш за них…

— Я маю все, що мені потрібно, — перепинив його Саїд холодно. — І навіть більше.

— В тебе нічого немає! — махнув рукою пан Попастратос. — Ти поховав себе в цій проклятій богом дірі й гниєш тут живцем. А знаєш, що ти міг би мати за ці перлини? Півсвіту, цілий світ! Ти міг би жити, як султан, міг би подорожувати як набоб,[11] ти міг би обрати собі найгарніше місто на землі, міг би розкошувати, веселитися, навісніти безкарно, як божевільний, міг би мати невільників, але не цих чорношкірих, а білих, освічених— І вони були б у стократ покірливіші від негрів! Одне слово, ти міг би жити! Та чи знаєш ти взагалі, який він, світ?

Невідомо, чи пана Попастратоса справді охопило таке збудження, чи, може, він хотів, приголомшити Саїда й примусити його продати перли, але на Саїда цей вибух не справив аніякісінького враження. Саїд тільки всміхався, і, як закоханий, дивився на свої перлини.

Проте Абдаллах дивився на Попастратоса…

А потім став дивитися на перлини. Але не так, як закоханий. Пан Бабелон був першим, хто помітив цей голодний погляд. Щось змінилось у запалих Абдаллахових очах, які ще хвилину тому були цілком байдужі. Вони ніби запали ще дужче, зникли в тіні, а на обличчі лишилися тільки дві темні западинки, наче на черепі кістяка. І все-таки помилитися щодо виразу цих очей не можна було, бо, власне, цей вираз був написаний на всьому обличчі: то була хтивість і пожадливість — хижа, вовча жага.

Саїд ненароком подивився на свого сина й зрозумів цей погляд. І одразу ж судорожно закашлявся. Приступи ядухи завжди дошкуляли йому під час сильних зворушень. Іноді ці приступи розлючували його до нестями. Нещодавно Саїд наказав вигнати з острова місцевого хакіма, який не міг полегшити його страждання. Тепер він лікувався сам відварами трав, які йому привозив хакім з Массауа, та ще тим, що два дні на тиждень перебував у центрі острова, далеко від моря, оскільки вологе повітря, мовляв, погіршувало його стан. Але все це допомагало Саїдові лише в його уяві.

Ось і тепер, перехопивши Абдаллахів погляд, він затрусився від приступу кашлю. Повітря зі свистом виривалося з його грудей. Обличчя почервоніло, потім стало попелястим.

— Віднеси перли, — кивнув він Баширові й повалився на подушки. Кашель не відступав. А Абдаллах помалу встав і схилився над Саїдом… Погляд батька зустрівся з поглядом сина, й вони зрозуміли один одного.

Тієї ж ночі Алі Саїд наказав поставити до дверей своєї спальні варту й призначив невільника, який відтепер куштуватиме на очах у Саїда всі страви та напої. Потім Саїд замкнувся з Баширом і довго радився з ним щодо перлів.

А тим часом пан Бабелон і пан Попастратос поверталися до пристані. Балакаючи, вони не торкалися подій цього вечора. Попастратос розповідав про свої безладні мандрівки, пояснюючи їх бажанням хоч раз у житті побачити невільницький корабель і оглянути його вантаж; але досі йому не щастило. Пан Бабелон на це коротко зауважив, що всі чорні слуги в Саїдовому будинку — невільники. Попастратос, певна річ, знав це, але йому хотілося б хоч раз побачити рабство, так би мовити, в «стані зародження». Адже, мабуть, ніде в світі вже…

Пан Бабелон мовчки покивував головою. Він міг би дати своєму приятелеві цінну інформацію і в цій справі. Він багато знав, проживши так довго в цих місцях. Знав і те, що від чужинців здебільшого лишається прихованим. Але він мовчав: у голові його ворушилися інші, набагато цікавіші думки.

Другого дня в Джумеле з'явився Саффар, який зачув про візит чужих кораблів і хотів розпитати, чи не потрібні котромусь із них матроси. Пан Бабелон відмовив йому, так само, як і нахуда «Ель-Сейфа». Але випадково з каюти вийшов сам пан Попастратос і, побачивши на чолі у Саффара шрам, у вигляді кривого меча, вигукнув жартівливо:

— Ось хлопець, якого я шукаю! Ель-Сейф до «Ель-Сейфа»! Меч до «Меча»!

Так потрапив Саффар на Попастратосів корабель, де знайшов собі доброго друга. Звали того друга Гамід, родом він був з Верхнього Єгипту й умів читати та писати.

Невдовзі після Саффарової втечі в житті ловців перлів сталися зміни.

На світанку наступного дня хаджі Шере дав наказ відпливати, незважаючи на те, що на кораблі стало на два ловці менше — не було Саффара й Раскалли. Врешті, в Джумеле хаджі Шере й не міг би знайти їм заміни, а їхати до Массауа й марнувати на пошуки двох ловців погожі дні ловецького сезону він не хотів. Та й меншим виловом він не хотів задовольнитися, й тому гукнув на пораду серінджа.

Вони сиділи вдвох на палубі, в затінку піддашка, а корабель тим часом плив на південь. Сонце, яке щойно виринуло з-за обрію, поволі здіймалося вгору, схоже на велетенську монету, розпечену спочатку до червоного, потім до білого й нарешті до такого сліпучого відтінку, що боліли очі дивитись на нього. Хаджі Шере та Бен Абді пили кагву мур, що її приготував якийсь із хлопців, і розмовляли, позираючи з-під примружених повік на свою команду.

— Одна гурі буде порожньою, — мовив хаджі Шере.

— Це значить, що ми виловимо лише шість сьомих черепашок, замість семи сьомих, — швидко підрахував Бен Абді, несамовито чухаючи скреблом спину.

— Так, — погодився нахуда й за старою звичкою додав: — Іншаллах!

— Іншаллах, — зітхнув Бен Абді. — Така воля аллаха…

Але ці слова, це заклинання, що з покорою вимовляється в усьому магометанському світі, що лунає від Босфору аж до Індії та індонезійських островів, у серінджевих вустах були лише пустим звуком.

Хаджі Шере сьорбнув йєменської кави, й очиці його на мить зупинилися на серінджеві, а тоді знову забігали від одного ловця до іншого…

— Що ти порадиш? — спитав він.

— Не знаю, чи це дасть щось, — пробурмотів Бен Абді, — але спробувати можна: ми маємо сім човнів і дванадцятеро ловців. Якщо посадимо в кожного човна по троє…

— Це — чотири гурі, а три залишаться порожніми? — пирхнув хаджі Шере із злістю. — Ти справді син ослиці й барана!

Бен Абді почервонів.

— Але ж вислухай мене до кінця, о нахудо, а тоді вже докоряй! — вигукнув він роздратовано. — А не хочеш, то шукай поради в свого неперевершеного розуму! Так, ловці в нас будуть лише на чотирьох гурі, але пірнатимуть вони частіше. Один ловець перебуватиме під водою, а двоє тим часом відпочиватимуть. А зараз що робиться? Той, що був на дні, уже виринув, але той, що в човні, ще не хоче пірнати, собачий син. Він чекає й дихає — обидва чекають і дихають! Скільки? Скільки схочуть! А тепер, за нашим наказом, вони матимуть на відпочинок точно визначений час: пірнає перший, а коли виринає, відразу ж іде в воду другий, виринає цей, і відразу пірнає третій. Ніяких зволікань, о нахудо. Ну, то що скажеш про цей витвір мого розуму.

Серіндж Бен Абді переможно відсапувався. Промова вийшла довгенькою, а він її випалив одним духом. Та про дві речі серіндж і словом не прохопився. По-перше, про те, що в Перській затоці з прадавнини існує такий порядок: у кожному човні перебувають не двоє ловців перлів, як тут, у Червоному морі, а кілька, й ті нирці безперервно пірнають один за одним. Бен Абді знав про це, бо кілька років тому плутані стежки торгівлі привели його на Бахрейнські острови, де він і познайомився з тамтешнім способом. А по-друге, Бен Абді не сказав про те, що човни ловців перлів у Перській затоці значно більші, ніж гурі Червоного моря, й що команда на них, як правило, складається з п'яти ловців, як виняток — з чотирьох, але ніколи не буває з трьох. Та й навіщо було йому казати це? Однаково тутешня гурі не вмістить у собі більше трьох норців, та коли б навіть якимось дивом і вмістила, то чого варта була б тоді серінджева пропозиція. Вона б не мала сенсу, бо перестала б бути вигідною. Бо коли дванадцятеро чоловік поділити на четвірки (не кажучи вже про п'ятірки), вони займуть три човни, й під водою одночасно перебуватимуть троє ловців; коли ж їх поділити на трійки, то човнів буде вже чотири, й тоді чотири чоловіка перебуватимуть одночасно під водою, а вилов зросте на третину. Так думав серіндж Бен Абді й тому мовчав… Тож і справді ця пропозиція до певної міри була витвором серінджевого розуму!

Помовчавши й відсапавшися, серіндж очікувально глянув на нахуду. Але хаджі Шере мовчав. Він задумливо дивився на вершечок щогли, який погойдувався на тлі неба, наче верхівка дерева під поривами урагану.

Нахуда хаджі Шере ніколи не бував у Перській затоці й не мав уявлення про те, як там ловлять перли. Він народився на берегах Червоного моря і ось уже кілька десятиліть борознив його сині простори, ніколи не забираючись далі від Адена, що на порозі Індійського океану, й далі від Тауфіка, що біля входу до Суецького каналу. Червоне море було його життєвим простором, а інші, хай навіть близькі, краї він зовсім не знав. Так здебільшого буває на Сході, й дуже мало трапляється таких, які наважуються переступити кордони «свого» терену…

Насупившись, не зводячи очей з танцюючої щогли, хаджі Шере мовчки розмірковував.

— Вправний норець витримає під водою хвилину, — пробуркотів він нарешті. — Це значить, що кожному з трійки лишатиметься для відпочинку рівно дві хвилини…

— Цього досить! — гаряче докинув Бен Абді.

Хаджі Шере помовчав іще хвилину. Погляд його раптом майнув з верхівки щогли на постаті ловців. Дехто з ловців ходив по палубі, виконуючи різні палубні роботи, тим часом як інші нерухомо сиділи навпочіпки, мов набираючись сил для наступних ловів. Ніби відчувши той пильний погляд, ловці звернули обличчя до нахуди… Але хаджі Шере дивився не на обличчя їм — він розглядав груди норців. Нахудині очі, мов рухливі щупальця, обмацували їхню гарну, з темним полиском шкіру й, здавалося, проникали аж до грудної клітки й далі, аж до скарбів, що їх охороняли ребра, — до легенів. Ловці, не розуміючи, всміхалися. Але нахудин погляд був лише холодним, знавецьким поглядом ремісника, який розглядає свій матеріал — шкіру, ремінь чи тканину, — прикидаючи, яке найбільше навантаження він зможе витримати.

— Цього досить! — повторив нетерпляче Бен Абді.

— На початку, зранку, — відповів нахуда. — А пізніше, пополудні…

— Звикнуть! — палко вигукнув Бен Абді, — Ми примусимо їх! У нас є вільні човни! Ти сядеш в один, я — в інший, і ми наглядатимемо за ними прямо на місці ловитви.

Хаджі Шере незадоволено закліпав очима. Йому не хотілося плавати цілий день у човні під пекучим сонцем.

— Наглядач не я, а ти, — буркнув він. — От і наглядатимеш за ними. Адже ти й сам упораєшся, мій добрий, хитрий Бен Абді!

Бен Абді всміхнувся — він любив хитрувати, як і всі ті, кому бракує розуму.

— І то правда, — відповів він потішено. — А ще витвір мого розуму дасть таку вигоду: в човні одночасно перебуватимуть двоє ловців — і ніхто не наважиться потай відкривати скойки, бо це побачив би інший!

Нарешті очі хаджі Шере дали норцям спокій, — холодні, досвідчені очі ремісника, який кінчив оглядати матеріал і зараз висловить свій розсуд:

— Але так ми втратимо багато ловців.

Бен Абді радісно підвівся: він бачив, що його пропозицію схвалено.

— Байдуже, адже неважко знайти нових!

— Іншаллах, — промурмотів хаджі Шере.

Надвечір того ж дня корабель прибув на місце ловитви, а вранці другого дня було випробувано новий спосіб. Коли ловці вперше сідали в гурі по троє, вони жартували й сміялися. Це було щось нове й веселе: вони завжди матимуть поруч друга, співатимуть та балакатимуть навіть під час ловитви! Ловці сміялися і покрикували один на одного, бризкаючи веслами. Чотири гурі відпливли віялом і стали невеликим півколом. Та згодом від корабля відчалив Бен Абді, що стирчав у своїй гурі, наче великий білий лантух. Серіндж зупинився точно в центрі півкола там, звідки йому видно було усі човни.

Так почалася ловитва: двоє ловців співали та розмовляли, доки третій був під водою. Але поступово пісні й розмови припинилися. Зміна ловців відбувалася в повній тиші, дуже швидко, в незвичному темпі. Так, як наказав Бен Абді, що сидів у своєму човні, наче великий білий павук. Він бачив усе й люто кричав, коли хтось із ловців барився.

День минав повільно, набагато повільніше, ніж завжди, а сонце палило так, наче хотіло спалити геть усе на поверхні землі та моря. Але Бен Абді сидів та сидів у своєму човні, наче велике біле опудало, не помічаючи, що бурнус у нього мокрий від поту, не бачачи нічого, крім чотирьох німих гурі… А час від часу сильними ударами весел він гнав свою гурі туди, де якийсь з ловців, глибоко дихаючи, не поспішав залишати човен, хоч його товариш уже виринув із води. Серіндж горлав, як навіжений, і після цього норець уже не барився. Він боявся серінджа, всі боялися серінджа Бен Абді, а надто після випадку з Рискаллою.

Минав час, і серіндж працював так, як не працював іще зроду, бо йшлося про «витвір його розуму», й ловці також працювали, як ніколи раніше. Без пісень, без жартів поверталися вони цього дня на корабель.

Так на «Йємені» було запроваджено новий спосіб ловитви, що його згодом назвали «троє в гурі». Він виправдав себе цілком, бо вже першого дня дванадцятеро ловців винесли на поверхню більше черепашок, ніж раніше чотирнадцятеро. Та ловцям доводилося невимовно важко, особливо на кінець ловитви, бо їхні втомлені легені починали скорочуватися самі по собі, щоб ухопити повітря, коли людина була ще під водою. У двох норців кров пішла ротом, і вони померли незадовго до кінця першої ловитви, перед тим, як «Йемен» вирушив з перлами до Джумеле та до Массауа по харчі та тютюн.

І скаржились ловці аллахові на своє лихо, але нахуда хаджі Шере визнав серінджів спосіб удалим, бо не сумнівався, що в Массауа легко знайде нових ловців. І він не помилився. В Массауа та в Джумеле він розповів про цей чудовий спосіб нахудам інших кораблів і не скупився на похвалу своєму хитрому приятелеві. А той ходив, набундючений од пихи, немов риб'ячий міхур, та знов і знов зупиняв котрогось із серінджів, щоб розповісти про шахраюватий «витвір свого розуму».

Так сталося, що ті ловці з «Йємена», які втекли з цього пекла до іншого нахуди, знайшли й на новому кораблі таке саме пекло, бо плід розуму Бен Абді незабаром було засвоєно на всіх кораблях.

І знову скаржилися ловці аллахові, але багатьох з них примусила замовкнути кров, що хлюпнула їм з рота. Аллах не відповідав. Тоді вони вирішили, що така його воля, і в покорі схилили голови. Бо що ж вони мали робити?

Цікаві думки, що обсіли пана Бабелона ще в Джумеле після відвідин Саїдової резиденції, не зникли й під час повернення з Джумеле до Массауа, ба навіть і в самій Массауа. Вони дали йому спокій лише через десять днів. На цей час пан Бабелон дізнався вже й про варту перед Саїдовою спальнею, й про невільника, що куштував їжу. Все це вельми звеселило пана Бабелона, й він знову вирушив до Джумеле. Був понеділок, і пан Бабелон знав, що цього дня Алі Саїд залишає Джумеле, щоб «лікувати» свою ядуху в центрі острова.

Завдяки погожому вітрові «Джаміле» прибула до місця призначення незабаром пополудні. Цього разу її власник не чекав слушного для відвідин часу, часу після молитви аср. Він одразу ж зійшов на берег і подався до Саїдової резиденції, виявляючи мимохіть, хоч і не значні, та все ж помітні ознаки хвилювання: щохвилини знімав свої сині окуляри й неуважно протирав їх носовою хусточкою. Пан Бабелон навіть покусував собі губи, чого з ним раніше ніколи не траплялося.

В Саїдовому домі він дізнався, що Володар перлів і справді поїхав ще вчора у супроводі Башира та охоронців, забравши з собою скриньку зі своїми перлинами-красунями. Незважаючи на це, а може, навіть саме тому, пан Бабелон увійшов до резиденції, сказавши, що хоче засвідчити своє шанування хоча б Абдаллахові. Хвилювання його вже зникло, і це знову був той самий, знайомий, вічний, незмінний, усміхнений чоловік, сповнений божественного спокою.

Абдаллах сидів у затінку на горішній терасі, там, де колись сидів його батько, вдивляючись у безмежну морську далечінь і мріючи про сина, якого подарує йому аллах. На жаль, цей син не став батькові втіхою…

Абдаллах сидів, схрестивши ноги. На ньому був просторий халат з гаптованими золотом вилогами, але здавалося, ніби під одягом немає ніякого тіла, а самий лише кістяк. Це враження було не вельми далеке від правди. Абдаллах сидів і пив кагву мур, але часто забував навіть підносити філіжанку до рота, дивлячись запалими очима кудись за обрій, туди, куди не сягне зір, зате легко долітає фантазія… Обличчя під тюрбаном із зеленою стрічкою було оливкового кольору.

Невільник провів пана Бабелона аж на терасу й пішов, щоб принести частунок. А пан Бабелон довго стояв, розглядаючи кволого, жалюгідного, але впертого молодика, який віддавався своїм мріям і не помічав, що до нього прийшли з візитом. Пан Бабелон був людиною делікатною, а черевики носив і мотузяною підошвою, легкі, вільні, нечутні.

Але кінець кінцем чоловік у синіх окулярах приступив ближче й кахикнув.

Абдаллах здригнувся. Гість урочисто вимовив своє «салям» і, посміхаючись, сів.

— Море велике, Абдаллаху, — мовив він, похитуючи головою. — Воно займає більше простору, ніж усі землі світу.

Абдаллах не відповів. Він дивився на Бабелона похмурим, непривітним поглядом і схожий був на людину, яка, прокинувшись, побачила біля свого ліжка істоту надто неприємну. Проте це не збентежило усміхненого Бабелона.

— Але море одноманітне, Абдаллаху, — вів він далі, вкрадливим голосом, в якому чулися нотки жалю. — В морі є лише перли та риба. Перли ти сховаєш, а рибу — з'їси. І що тобі з цього? Нічого…

Абдаллах усе ще мовчав. Лише прудко змахнув рукою, спіймав муху та з насолодою розчавив її, маючи при цьому такий вигляд, ніби тримав у пальцях самого Бабелона.

Так, у всякому разі, пан Бабелон пояснив собі Абдаллахів жест.

— Я твій друг, Абдаллаху, — мовив пан Бабелон, усміхаючись. — Я старий, але люблю молодих і розумію їхні прагнення. В мене немає синів, але якби вони були, я б не ув'язнював їх на острові Ель-Кебір.

— Забирайся геть! — сказав Абдаллах. Руки в нього тремтіли.

Але пан Бабелон не рушив з місця.

— Я піду, — сказав він. — Повернуся до Массауа й, сидячи в своєму домі, повному радощів, скажу тим, хто приходить до мене розважитись: «Мав я розмову з одним шляхетним юнаком. Він нещасний, і я хотів дати йому щастя. Але юнак відмовився й залишився сам у своєму нещасті. Він, мабуть, блаженний».

Якусь мить Абдаллах мовчав. Він не дивився на пана Бабелона, але не дивився вже й на море. Він взагалі нікуди не дивився, хоч очі в нього були широко розплющені.

— Ти не сказав, що хочеш дати мені щастя, — пробурчав він нарешті.

— Я не встиг тобі сказати це, але кажу тепер коли хочеш, поїдьмо зі мною до Массауа. В Массауа багато розваг, багато красунь, багато музикантів і танцівниць.

Абдаллах усе ще дивився поперед себе очима, які нічого не бачать, хіба тільки те, що малює перед ними фантазія, його худі руки вже не трусилися, зате серце несамовито калатало, наче в норця, який працює на небезпечній для життя глибині. Про це свідчила жилка, яка пульсувала на зап'ясті під оливковою шкірою. І пан Бабелон бачив її, ту жилку: як на свій вік, він був на диво спостережливий і зіркий.

Пан Бабелон підвівся.

— Поїдеш, Абдаллаху? — спитав спокійно. — Твій батько зрадіє, бо він тебе боїться.

На довгастому жорстокому Абдаллаховому обличчі промайнула посмішка. Але вона відразу ж зникла, і молодик зціпив зуби від люті.

— У мене немає грошей, — вигукнув він. — Я син Саїда, але в мене немає грошей! Я…

— Синові Алі Саїда гроші не потрібні,— посміхнувся пан Бабелон. — Коли ти посядеш місце свого батька, то матимеш багато грошей. Ти матимеш посудину з перлами, які можна буде продати… — Пан Бабелон замовк, обережно зважуючи дальші слова. — Твій батько, Абдаллаху, — мовив він задумано, — житиме недовго. Я не лише пропоную тобі жити в Массауа, але й позичу тобі грошей. Хочеш?

Абдаллах не відповів. Він підвівся й разом з паном Бабелоном вийшов з будинку, йдучи до корабля, Абдаллах жодного разу не оглянувся. Він забув про свою матір, а може, й взагалі не думав про неї. Він зійшов на корабель з порожніми руками, так, як був, — у червоних сап'янових черевиках, у тюрбані нащадка пророка та в халаті з гаптованими золотом вилогами. Він не взяв з собою нічого. Спадкоємцеві Алі Саїда нічого не потрібно.

За чверть години «Джаміле» вийшла в море й незабаром зникла за обрієм.

Коли наступного дня Саїд повернувсь у Джумеле й дізнався, що його син утік з паном Бабелоном, він відітхнув з полегкістю. Але варту біля дверей своєї спальні не зняв і обов'язків невільника, що куштував приготовані Саїдові страви, не скасував.

Зайшовши до Зебіби, він сказав:

— Вовченя втекло й повернеться сюди аж після моєї смерті.

— Це не вовченя, — відповіла Зебіба. — Це твій син.

— Так, кивнув головою Саїд. — Але народився він у хворому череві.

Зебіба схилила голову.

— Іншаллах. Воля аллаха… Іншаллах, — зітхнув Саїд. Біля виходу він іще раз обернувся:

— Якби в мене були інші сини, я б наказів убити його.

Залишившись на самоті, Зебіба довго плакала.

В той час, коли пан Бабелон віз Абдаллаха до Массауа, пан Попастратос теж подорожував. Він гасав на кораблі від острова до острова, зупинявся то тут, то там, і знову виходив у море. Матроси «Ель-Сейфа» подейкували, ніби курс корабля нагадує скоріше слід гадюки, а не слід меча, якого несе на своєму носі.

І ось одного такого рейсу, коли команда могла відпочити на зупинках й коли, пливучи по спокійному морю, можна було відітхнути спокійно й задивитися на обрій, що безнастанно мінився, коли вечорами біля вогню люди співали або розповідали про пригоди джіннів, коли вночі довго не приходив сон, — у душів Саффара спалахнуло яскраве світло. І запалив те світло єгиптянин Гамід.

Тож сталося так, що саме Гамід роздмухав у Саффарові іскорку, від якої згодом спалахнуло велике світло. Ця Гамідова іскорка була не першою. Першим був той промінчик, який засвітивсь у сутінках Саффарового розуму на палубі «Ель-Кебіра», тоді, коли нахуда й серіндж спокійненько читали святу молитву фатиху, хоч перед тим крали й брехали.

Гамід мав довгасте обличчя фелаха й напрочуд спокійні очі. На «Ель-Сейфі» він був керманичем, і сам гаразд не знав, чому заприятелював із Саффаром. За кастовим поділом, що існував у цих краях, Гамід стояв незрівнянно вище від цього голого сомалійця зі скуйовдженим чубом. Гамід був єгиптянин, мав світлу шкіру, іноді носив сорочку, а в Массауа часом навіть одягав дрантивий піджак. То звідки ж узялася ця приязнь? Гамід не знав. Насправді ж причиною всього було дитяче захоплення, що світилося в Саффарових очах, наївна пошана, що нею Саффар оточував Гаміда, який був на волосинку приступніший від інших з вищої касти і знав більше, ніж будь-хто інший, бо вмів читати й писати. Гаміда тішило те захоплення, хоч сам він цього й не усвідомлював.

У години вимушеної бездіяльності, коли в рибальському селищі Саффар чекав нагоди, щоб повернутися до Джумеле, він уперше замислився. Саме тоді його мозок, розплутавши плетиво міркувань, дійшов висновку. Висновку несподіваного й приголомшливого. Саффар зрозумів — щоправда, тоді це було лише здогадом, передчуттям, — що є на світі люди, які багатіють коштом його друзів і його власним коштом. Ці люди не бояться навіть святої присяги, не гребують навіть клятвопорушенням перед лицем аллаха, аби тільки обдурити бідаків та замаскувати свою кривду.

Так, то був перший промінь світла в сутінках Саффарового мозку. І той промінь був сліпучий, саме тому, що вперше освітив те, що аж донедавна ховалося за щільною завісою, про яку Саффар навіть і гадки не мав. А тепер він знав, що існує така завіса й дивовижні речі за нею. Знав він також і те, що людина може підняти ту завісу, зазирнути за неї і багато про що дізнатися…

Саффарів гнів та обурення ганебністю тих, що стояли над ним і на яких він досі дивився з традиційною вірою та пошаною, були величезні. Але такою ж величезною була і його радість, бо він розгадав їхню гру. Й так само величезне та нестримне було його стихійне прагнення знати більше, знати все, що досі проходило повз нього, лише тому, що він, Саффар, не належав до щасливих, кому відкрито шлях до знань.

І тепер, коли з'явився Гамід, який міг допомогти йому на цьому важкому шляху, Саффар, мов спрагла земля, жадібно всмоктував у себе кожну краплину знань. Спокушений цією жадібністю, Гамід віддав йому все, що знав. Щоправда, він так і не навчив Саффара читати й писати — на це Гамідові забракло хисту. Гамід не мав освіти в європейському розумінні цього слова, але він народився в Єгипті, молодість його минула в портах Середземномор'я, в Александрії та Порт-Саїді. Там він повсякдень стикався з моряцьким людом з усіх усюд, багато чув, багато бачив, багато про що розмовляв. Під впливом середовища, звиклого до широких обріїв, мимохідь ширшав і Гамідів кругозір. Не надміру, бо здібності в Гаміда були середні. Коли згодом Гамід вирушив на Червоне море, він і не знав, що несе щось із собою. Але він ніс те «щось» і приніс — сам про це гадки не маючи — приніс Саффарові, якому досить було навіть цього відблиску, як часом буває досить недогарка сірника, щоб спалахнуло пальне.

Гамід учив Саффара. Несвідомо, просто тим, що розмовляв з ним про найзвичайнісінькі речі. Спочатку, приміром, він познайомив Саффара з роботою компаса, який до того був для сомалійця чимось таємничим, незбагненно чарівним. Але Гамід пояснив йому, що стрілка компаса — це дитина, яка весь час піниться на свою матір, тобто на велику залізну гору десь далеко на півночі. Це було майже все, що Гамід сам знав про компас. А Саффар і вдячністю всотував куці, безладні відомості про керування кораблем — учився. Потроху Саффар навчився розуміти й великий взаємозв'язок причин та наслідків, від якого залежить багато й багато чого, йому й раніше відомі були десятки, ба навіть сотні прикладів такого взаємозв'язку. Він знав: якщо налетить ураган, то пошматує вітрила. Ураган — це причина, а наслідок — подерті вітрила. Він знав багато, знав і таке, чого не знають деякі з освічених європейців. Але всі ті знання були успадковані Саффаром — жодного він не дійшов сам. Тільки тепер йому відкрився шлях, і з допомогою Гаміда він відкрив взаємозв'язки, про які раніше й гадки не мав. Саффар знав, що нахуда великий, могутній пан. Але чому? Раніше він міг це пояснити лише волею аллаха: аллах прихильним оком відзначив нахуду ще в колисці, поставив його на належне місце, і нахуда став паном… Але тепер Саффар зрозумів, що одної волі аллаха тут замало. Для того, щоб стати нахудою, треба вміти керувати кораблем, треба знати навігацію. Навчись цього (якщо дозволять тобі обставини), й ти станеш нахудою, коли, звичайно, буде на це воля аллаха. А коли не вмієш керувати кораблем, то не станеш нахудою, і навіть воля аллаха не допоможе тобі: ти розіб'єш корабель на перших же скелях…

Це була зовсім нова царина міркувань, що відкрилася перед Саффаром.

А згодом відкрилася й інша, важча та складніша, де не можна було йти второваними стежками, де треба було докладати й свого: коли думки йшли не від причин до наслідків, а навпаки — від наслідків до причин. Так сталося, приміром, коли якось тягли корабель з мілини й Саффарові обідрало линвою шкіру на плечах. Йому тоді було дуже боляче. Проте біль від линви був лише наслідком, а причини його Саффар не знав. Аж тут підійшов Гамід і сказав, що для високого Саффара линва, мабуть, занадто коротка. Саффар попустив линву — і йому відразу полегшало. Так, від наслідку — болю, він прийшов до причини — недостатньо довгої линви.

Це був перший, найпростіший, можна сказати, дитинний приклад шляху від наслідку до причини. Згодом виникали інші ситуації, і Саффар розв'язував їх уже самотужки. Розв'язував з радістю, з якоюсь запеклістю, запиленням і пристрастю.

Він скрізь і в усьому шукав для себе приклади, подумки здійснюючи мандрівки до коренів подій і фактів. Він робив відкриття, які своєю наївністю насмішили б і школяра, але для Саффара ці відкриття мали не менше значення, ніж для автора справжнього винаходу — Саффарів інтелект учився працювати систематично. А його роздуми—власне, низки чітких і простих, але не пов'язаних між собою образів, що час від часу виникали в його свідомості,— набули тепер взаємозв'язку, перетворилися на аргументований зрозумілий процес.

Одного разу Саффар буквально приголомшив Гаміда, сказавши:

— Знаєш, чому ти мене поважаєш? Тому, що я тебе поважаю.

Лише після довгої паузи Гамід спромігся на відповідь:

— Так, ти маєш рацію.

Наступного дня Гамід на хвилину доручив Саффарові кермо. Саффар ухопився за нього з таким хвилюванням, якого не відчував ще ніколи в житті. У кожній хвилі, в кожному подуві вітру він бачив причину, наслідки якої повинен був передбачити й використати для плавного ходу корабля. Саффар стояв біля керма, страшенно напружений, але безмежно щасливий. Це була швидше насолода, а не праця. Він знав відповідь на всі «чому» і «як».

А Гамід допомагав Саффарові порадою, зворушений натхненням, що не знало втоми, що не зважало на ніч, що цілком заполонило цю нову людину, яка прагнула застосувати на практиці свій мозок, свої духовні сили, свою здатність мислити. Та, зрештою, Гамідові приємно було мати помічника.

Тепер Саффар часто ставав до керма. Саме тоді ловці й почали називати його Ель-Сейфом. До цього спричинився шрам на Саффаровому чолі, а може, назва корабля.

Народження нового Саффара — Ель-Сейфа — був тривалий і важкий процес, але цей процес почався саме під час першого рейсу, в якому Саффар узяв участь разом з Гамідом. Тільки почався! Минуло ще багато часу й багато інших рейсів, перш ніж Саффар остаточно взяв у свої руки кермо свого мислення, а згодом — і кермо корабля.

До речі, цей перший рейс несподівано скінчився: допіру пан Попастратос прочув, що Абдаллах у руках пана Бабелона, як одразу ж, обізвавши себе віслюком та бельбасом, повернувся до Массауа.